Datasets:

vbrydik

/

ukr-male-speaker-0-v0-vits

like 0

Раптом занепокоєні пасажири закричали «Дивіться, напис Освенцем!

Серце кожного з нас у ту мить завмерло».

Освенцем саме ця назва означала страхіття, газові камери, крематорії, масове знищення.

Потяг під'їжджав поволі, майже нерішуче, наче хотів якнайдовше вберегти своїх пасажирів від жахливого усвідомлення.

Освенцем.

Тьмяний світанок прояснив обриси величезного табору.

Довгі лінії кількох рядів колючого дроту, сторожові вежі, прожектори й довгі колони вбраних у лахміття людських фігур, сірих у сірому світлі світанку, що прямували розбитими дорогами в невідомому нам напрямку.

Інколи лунали вигуки й крики команди.

Ми не знали, що вони означають.

Моя уява змальовувала шибениці з повішеними людьми.

Я був нажаханий, але це було навіть краще, тому що крок за кроком ми повинні були звикати до нескінченного та неосяжного жахіття.

Нарешті ми під'їхали до станції.

Перевозданну тишу розітнули командні вигуки.

Відтоді ми чули ці грубі, пронизливі інтонації постійно, знову і знову у всіх таборах.

Вони звучали, наче останній крик жертви, хоча й відрізнялися від нього.

У них була деренчлива охриплість, наче вони виходили із горлянки людини, що безперервно кричала.

Людини, яку вбивали знову і знов.

Двері вагонів відчинилися, і досередину увійшла кубка ув'язнених.

Вони носили смугасті уніформи, мали поголені голови, але виглядали добряче відгодованими.

Вони розмовляли всіма європейськими мовами і навіть трохи жартували, що скидалося на гротеск у цих обставинах.

Наче людина, що тоне та гапається за соломинку, мій вроджений оптимізм, який часто керує моїми почуттями навіть у безнадійних ситуаціях,

Навів мене на думку.

Ці в'язні виглядають доволі непогано.

Вони начебто в гарному настрої і навіть регочуть.

Хто знає, можливо, і я поділю їхнє провілейоване становище.

У психіатрії цей стан відомий під назвою ілюзія відтермінування.

Засуджена людина незадовго до страти впадає в ілюзію, що може дістати помилування в останню хвилину.

Ми також ухопилися за клаптики надії і до останньої миті вірили, що буде не так вже й погано.

Саме лише вигляд рум'яних щічок і круглих облич цих в'язнів вселяв у нас відвагу.

Ми не знали, що ті в'язні належать до спеціально відібраної еліти, яка роками приймала нові транспорти, що день за днем приїжджали на станцію.

Вони брали на себе опіку над новими в'язнями і їхнім багажем, включно з дефіцитними речами та коштовностями.

В останні роки війни Освенцем став дивним місцем у Європі.

Тут зберігалися унікальні скарби – золото та срібло, платина та діаманти – не тільки на величезних складах, але також у руках есесівців.

Півтори тисячі в'язнів скупчилися в ангарах, розрахованих на розміщення щонайбільше двох сотень осіб.

Нам було холодно і голодно.

Не було вдосталь місця, щоб навіть присісти на впочибки.

Що вже казати про те, щоб лягти?

150-грамова скибочка хліба була нашою єдиною їжею протягом чотирьох днів.

Однак я почув, як старший в'язень, приставлений для нагляду за ангаром, торгувався з одним членом приймальної команди щодо платинової булавки для кроватки, оздобленої діамантами.

Більшість здобичі невдовзі вимінюють на шнапс.

Я більше не пригадую, скільки тисяч марок коштувала кількість шнапсу для веселої вечірки, але знаю, що ці в'язні старожили потребували шнапсу.

Хто звинуватить їх, що в цих обставинах вони намагалися одурманити себе?

Існувала й інша категорія в'язнів, яка в майже необмежених кількостях отримувала алкоголь від есесівців.

Люди, котрі працювали в газових камерах та крематоріях, і котрі чудово знали, що одного дня вони перестануть бути катами з примусу і самі стануть жертвами.

Майже кожен у нашому транспорті мав ілюзію, що його помилують, що все завершиться добре.

Ми не зрозуміли значення сцени, свідками якої стали.

Нам наказали залишити наш багаж у вагонах і вишукуватися у дві лінії.

З одного боку чоловіки, з іншого жінки.

І пройти повз старшого офіцера СС.

Як не дивно, мені пощастило сховати під пальтом мій наплічник.

Моя шеренга один за одним минала офіцера.

Я зрозумів, що мені буде не переливки, якщо він помітить мій наплічник.

Він щонайменше зіб'є мене з ніг.

Я знав це з попереднього досвіду.

Інстинктивно я виструнчився, наближаючись до офіцера, щоб він не помітив мого важкого вантажу.

Потім я опинився перед ним обличчя до обличчя.

Це був високий чоловік.

Він виглядав струнким і підтягнутим у своїй бездоганній уніформі.

Який контраст із нами, неохайними і замурзаними після довгої подорожі?

Він мав набундючений і зарозумілий вигляд і стояв, підтримуючи правий лікоть лівою рукою.

Права рука була піднята, і вказівним пальцем цієї руки він ледаче вказував праворуч чи ліворуч.

Жоден із нас і найменшої гадки не мав про лиховісне значення цього недбалого руху пальцем, що вказував то праворуч, то ліворуч, але ліворуч найчастіше.

Надійшла моя черга.

Хтось прошепотів мені, що вислання праворуч означатиме працю, ліворуч – відрядять хворих і нездатних працювати, які вирушать до особливого табору.

Я просто чекав, що станеться.

Перша із багатьох подібних ситуацій.

Мій заплічний мішок тягнув мене трохи ліворуч, але я намагався виструнчитися.

Есесівець поглянув на мене, начебто завагався, а потім поклав руки мені на плечі.

Я щосили намагався виглядати зухом.

Він дуже повільно повернув мене праворуч, і я вирушив у цьому напрямку.

Значення руху пальцем нам пояснили ввечері.

Це був перший відбір, перший вирок щодо нашого існування чи не існування.

Більшість привезених у нашому транспорті, близько 90%, прирекли на смерть.

Їхній вирок було здійснено протягом наступних кількох годин.

Відіслані наліво просто зі станції вирушили до крематорію.

На дверях цієї будівлі, як розповів мені один із тамтешніх працівників, кількома європейськими мовами було написано «Баня».

Заходячи досередини, кожен в'язень отримував шматок мила, а потім із милосердя я не буду розповідати, що було далі.

Про це страхіття написали вже чимало.

Ми врятовані, меншість пасажирів потяга дізналися правду ввечері.

Я запитав у в'язнів, які перебували тут уже деякий час, куди відіслали мого колегу і товариша «Р».

«Його відправили наліво?» «Так», – відповів я.

«Тоді ти зможеш побачити його там», – відповіли мені.

«Де?» Рука вказала на димар за кілька сотень метрів від нас, з якого в сіре небо Польщі жбухав стовп вогню, перетворюючись на лиховісну хмару диму.

«Ось там ваш товариш, лине до неба», – відповіли мені.

Але я доти не розумів, доки мені не пояснили прямо.

Однак я збився з розповіді.

Із погляду психології перед нами був ще довгий, дуже довгий день від світанку на станції до нашого першого нічного відпочинку в таборі.

Оточені есесівською озброєною охороною, ми були змушені бігти зі станції по всколючий дріт під напругою до табору, до санітарного пункту.

Для тих із нас, які благополучно відбули перший відбір, це була справжня баня.

Знову ж таки, ілюзія порятунку знайшла своє підтвердження.

Есесівці були майже чарівні.

Невдовзі ми з'ясували причину.

Вони люб'язно ставилися до нас, бо побачили годинники на наших руках і могли переконати нас віддати їх.

Якщо ми мусимо віддати все наше майно в будь-якому випадку, то чому ці порівняно милі люди не можуть отримати годинники?

Можливо, одного дня вони також прислужаться нам.

Ми чекали в ангарі, який, вочевидь, вів до дезінфекційної камери.

Увійшли есесівці і розклали на підлозі ковдри, на які ми повинні були скласти все наше майно, усі годинники і коштовності.

Серед нас усе ще були наївні в'язні, які запитували розважаючі старожилів, котрі допомагали, чи можуть вони залишити собі обручку, медаль чи талісман на щастя.

Ніхто ще не міг повірити до кінця, що доведеться віддати все.

Я спробував втаємничити одного зі старих ув'язнених.