Datasets:

vbrydik

/

ukr-male-speaker-0-v0-vits

like 0

Нижком підійшовши до нього, я вказав на паперовий згорток у внутрішній кишені мого пальта і мовив, «Погляньте, це рукопис наукової книжки.

Я знаю, що ви скажете.

Я маю дякувати за порятунок власного життя, бо це все, на що я можу сподіватися».

Але я не можу нічого вдіяти.

Я повинен зберегти цей рукопис за будь-яку ціну.

У ньому праця мого життя.

Ви розумієте?» А вже ж він почав розуміти.

На його обличчі повільно розпливлася посмішка.

Спочатку жаліслива, потім більш знущальна, образлива, аж поки він не виплюнув лише одне слово у відповідь на моє прохання.

Слово, яке постійно присутнє в словнику табірних в'язнів.

Лайно.

Той миті я усвідомив просту правду і зробив те, що означало кульмінацію першої фази моєї психологічної реакції.

Перекреслив усе моє колишнє життя.

Раптом мої попутники, які стояли зі зблідлими переляканими обличчями, безпомічно розмовляючи з охороною, почали непокоїтися.

Ми знову почули хрипкі команди.

Ударами нас позаганяли до передбанника.

Там нас зібрали навколо есесівця, який очікував, поки ми всі не увійдемо.

Потім він сказав, «Даю вам дві хвилини, я слідкуватиму за часом на моєму годиннику.

Протягом цих двох хвилин ви повинні повністю роздягнутися і скинути одяг на підлогу, там, де стоїте».

«Ви не візьмете із собою нічого, окрім черевиків, ременя або підтяжок чи, можливо, бандажу.

Я починаю відлік».

У неймовірному поспіху люди здирали із себе одяг.

Що менше залишалося часу, то більше вони нервували і незграбно шпорталися у своїй одежі, пасках і шнурівках черевиків.

Потім ми вперше почули свист на гайки.

Шкіряні канчуки хльостали оголені тіла.

Згодом нас загнали до іншої кімнати, де нас поголили.

Не тільки голови, а й не залишили жодної волосини на тірі.

Потім до душової, де знову вишикували.

Ми заледве впізнавали одне одного, але з величезним полегшенням деякі люди зауважили, що з отворів душу крапала справжня вода.

Очікуючи своєї черги помитися, ми почали усвідомлювати свою оголеність.

У нас насправді нічого не залишилося, окрім наших голих тіл, навіть волосся.

Усе, чим ми володіли, це наше, образно кажучи, голе існування.

Що ще залишилося в нас як матеріальний зв'язок із нашими колишніми життями?

У мене окуляри і пасок, другі я виміняв пізніше на кусень хліба.

Власники бандажів мали ще один додатковий привід для хвилювання –

Увечері черговий привітав нас промовою, пообіцявши повісити на оцій балці кожного, він тиснув у перекладину, хто сховав гроші або коштовні камені у бандажах.

Він пихато пояснив, що йому, як відповідальній особі, табірне право це дозволяє.

Щодо нашого взуття, то все було не так просто.

Хоча ми мали залишити його собі, власники хороших черевиків мусили віддати їх і отримали натомість черевики не за розміром.

Справжні клопоти мали ті в'язні, які дослухалися до начебто доброзичливих порад у передбаннику старших в'язнів і вкоротили свої чоботи, змащуючи краї милом, щоб приховати акт саботажу.

Есесівці, як здавалося, тільки й чекали на це.

Усім підозрюваним в злочині звеліли зайти до кімнати поруч.

Незабаром ми почули свист на гайки і крики покараних.

Це тривало досить довго.

Таким чином ілюзії, за які досі трималися деякі з нас, одна за одною нищилися, а потім доволі несподівано більшість із нас охопило зловісне почуття гумору.

Ми знали, що нам нічого втрачати, окрім наших кумедно оголених життів.

Коли з душів потекла вода, ми відчайдушно намагалися жартувати над собою та один над одним.

Урешті з душових отворів дзюркотіла справжня вода.

Окрім цих дивних веселощів, нас охопило ще одне почуття – цікавість.

Я досвідчував таку цікавість раніше, як основну реакцію на певні дивні обставини.

Одного разу моє життя опинилося під загрозою під час сходження в гори, і в критичну мить я відчував лише одне – цікавість, цікавість щодо того, чи залишуся живим, чи розтрощу собі череп або отримую інші пошкодження.

Холодна цікавість переважала навіть в Освенцимі, якось відволікаючи наші думки від оточення, на яке можна було поглянути об'єктивно.

У той час такий стан духу культивували з метою захисту.

Ми хотіли знати, що трапиться з нами далі і які, наприклад, будуть наслідки від того, що нас вигнали на вулицю у прохолоду пізньої осені, цілком голими і усе ще мокрими після душу.

Протягом кількох наступних днів наша цікавість перетворилася на здивування.

Ніхто навіть не застудився.

На новоприбульців чекало ще багато сюрпризів.

Медики серед нас невдовзі дізналися.

Підручники брешуть.

Десь написано, що людина не може існувати без певної кількості годин сну.

Нічого подібного.

Я був впевнений, що існують деякі речі, на які я просто нездатний.

Не можу заснути без того, існувати без цього.

Першу ніч в Освенцимі ми спали на кількаярусних нарах.

На кожному ярусі, розміром близько 2х2,5 метри, спали дев'ятеро чоловіків.

Просто на дошках.

На дев'ятьох осіб припадало дві ковдри.

Звісно, ми могли лежати тільки на боці, щільно притулившись один до одного, що мало свої переваги в дошкульний холод.

Хоч нам забороняли брати взуття на нари, дехто потай використовував черевики за подушку, хай навіть вони були заляпані брудом.

У іншому випадку доводилося підкладати під голову руку, майже вивихнувши її.

Але сон приносив забуття та полегшення на кілька годин.

Я хотів би згадати ще кілька подібних дивовижних моментів.

Ми не мали змоги чистити зуби, але, незважаючи на цей очевидний брак вітамінів, мали здоровіще ясна, ніж будь-коли раніше.

Ми носили ту саму сорочку по півроку, поки вона не втрачала будь-яку подібність до одягу.

Цілими днями ми не могли помитися, бодай частково, тому що замерзли водопровідні труби, і все ж рани та мозолі на наших брудних від роботи руках не гноїлися, якщо не були обмороженими.

Або, наприклад, люди із чутливим сном, які раніше прокидалися від найменшого шереху в сусідній кімнаті, зараз лежали, притиснувшись до товариша, який голосно хропів у кількох сантиметрах від їхнього вуха, і спали доволі міцно, попри шум.

Якщо б зараз нас запитали, чи мав рацію Достоєвський, який називав людину істотою, яка може пристосовуватися до всього, ми б відповіли – так.

Людина може звикнути до всього, але не питайте нас як.

Одначе, наші психологічні дослідження ще не сягнули так далеко.

Ми в'язні, що не досягнули цього стану.

Ми все ще перебували в першій фазі наших психологічних реакцій.

Думка про самогубство навідувала майже кожного, хоча б на нетривалий час.

Вона виникала від безвиході, постійної загрози смерті, що тяжіла над нами щодня і щогодини, і численних смертей поруч із нами.

Із особистих міркувань, про які я згадаю згодом, я рішуче пообіцяв собі, що не кидатимусь на дріт.

Це словосполучення вживали в таборі для опису найпопулярнішого способу самогубства – доторкнутися до колючого дроту огорожі під напругою.

Мені нескладно було зважитися на це рішення.

Немає сенсу накладати на себе руки, оскільки середньостатистичні шанси на життя в'язня, об'єктивно обчислені з усіма ймовірностями, були мізерними.

Марно було очікувати, що опинишся серед маленького відсотка людей, які переживуть усі відбори.

В'язень Освенцима в першій фазі шоку не боявся смерті.

Навіть газові камери за кілька днів втрачали свій жах для нього.

Урешті вони звільняли його від необхідності накладати на себе руки.

Друзі, які з'явились у мене пізніше, розповідали, що я не мав пригніченого вигляду після приїзду до табору.

Я лише посміхався.

І доволі щиро.

Коли наступного ранку після першої ночівлі в Освенцимі стався такий епізод.

Попри суворі накази не залишати своїх блоків, мій колега, який прибув до Освенцима кількома тижнями раніше, прокрався до нашого барака.

Він хотів заспокоїти, утішити нас і дати кілька порад.

Він так схуд, що спочатку ми не впізнали його.

Демонструючи почуття гумору і легковажність, він поспіхом прошепотів нам кілька підказок.

Не бійтеся, не лякайтеся селекції.