Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Згідно статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, із чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом). Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. Стаття 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин (пункт 34 частини першої статті 26). Такі питання мають вирішуватись виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради. Отже обов'язковою умовою передачі у власність земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу земельної ділянки у власність. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №61-183цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв. Встановивши, що Одеська міська рада як уповноважений орган власника територіальної громади м. Одеси рішення про передачу спірної земельної ділянки із земель комунальної власності територіальної громади у приватну власність ОСОБА_2 чи будь-якої іншої особи не приймала, земельна ділянка вибула із володіння територіальної громади м. Одеси не з волі громади, а іншим шляхом, а саме: на підставі рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку, яке було згодом скасовано, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав Одеської міської ради. Щодо позовної давності Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 посилалась на пропуск прокурором позовної давності. Зазначав, що органам прокуратури Одеської області ще у 2009 році було відомо, що спірна земельна ділянка належить ОСОБА_1, але належних заходів для вирішення цього спору в суді ними не було вжито. У свою чергу, прокурор, діючи в інтересах Одеської міської ради заперечив проти доводів зазначеної заяви, наполягав на тому, що на звернення з віндикаційним позовом позовна давність не застосовується. Питання поновлення строку на подачу позову позивачем не порушувалось. З матеріалів справи слідує, що справа неодноразово була предметом перегляду судом касаційної інстанції. Так, скасовуючи ухвалене у справі судове рішення та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2020 року зазначав, що суд апеляційної інстанції при новому розгляді не встановив початку перебігу позовної давності для Одеської міської ради, а також того, що Одеській міській раді було чи могло бути відомо про порушення її права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до суду. Суд апеляційної інстанції не встановив всіх фактичних обставин, які мають значення для справи, неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 257 ЦК України щодо вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Згідно із частиною другою статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України, покладено представництво інтересів держави у в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 81 діючого ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі №711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі №520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки право власності на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли власник довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Європейського суду з прав людини від 09 жовтня 2018 року в справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", заява №5876/15, суд зауважив, що питання наявності "суспільного інтересу" у втручанні тісно пов'язане з пропорційністю втручання, тому суд розглянув його у контексті пропорційності (див., рішення у справі "Волчкова та Міронов проти Росії" (Volchkova and Mironov v. Russia), заяви №45668/05 та №2292/06, пункт 114, від 28 березня 2017 року). 15 грудня 2006 року Приморським районним судом м. Одеси у справі за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради, Одеської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам" було ухвалено рішення, яким за ОСОБА_2 було визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га на АДРЕСА_3, згідно якого ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. ОСОБА _1 спірну земельну ділянку набув у власність 22 травня 2007 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, який того ж дня зареєстровано в установленому законом порядку. Дійсність правочину не оспорювалась. У подальшому, рішення Приморським районним судом м. Одеси від 15 грудня 2006 року було скасовано за заявою прокурора Одеської області. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2009 року позов ОСОБА_2 було залишено без розгляду. Достеменно встановивши, що датою порушення права Одеської міської ради є 15 грудня 2006 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що до поданого 10 січня 2017 року заступником прокурора Одеської області, в інтересах держави в особі Одеської міської ради, права якої порушені, позовна давність має відраховуватись саме з 2006 року. Навіть з моменту ухвалення судового рішення про скасування права власності до звернення за захистом порушеного права минуло близько 8 років. Зазначені вище судові рішення свідчать, що прокурору, міській раді, в інтересах якої подано цей позов, достеменно було відомо про наявність правових підстав для звернення до суду. Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: Ураховуючи подану відповідачем ОСОБА_1 заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 березня 2021 року у справі №522/4690/17 (провадження 3 61-14106св20). Також висновок суду узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19). Посилання в касаційній скарзі на те, що позовна давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються відповідає приписам матеріального права та підтверджена чисельною судовою практикою, зокрема: постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі №916/2129/15, постановою Вищого господарського суду України від 03 жовтня 2017 року у справі 908/1740/13-908/1024/13, постановою Вищого господарського суду України від 12 грудня 2017 року у справі №904/11078/16, та постановою Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року у справі №904/10673/16 не заслуговує на увагу, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі №916/2129/15 ( №3-604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі №904/10673/16. У постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Щодо доводів касаційної скарзі про те, що судом апеляційної інстанції не надано жодної можливості прокурору та Одеській міській раді надати суду клопотання про поновлення строків позовної давності у зв'язку з тим, що він був пропущений з поважних причин, то колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на таке. Частиною третьою статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: Щодо пропуску позивачем позовної давності стороною відповідача наголошувалось 13 квітня 2017 року у запереченнях на позовну заяву, тобто до ухвалення у справі судового РІШЕННЯ: Крім того, суд касаційної інстанції у судових рішеннях двічі наголошував щодо необхідності встановлення судам попередніх інстанцій початку відліку позовної давності. За викладених обставин, сторона позивача не була позбавлена можливості надати суду клопотання про поновлення позовної давності. Проте заява про поновлення строку подана не була. З огляду на зазначене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. При вирішенні цієї справи судом апеляційної інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Посилання в касаційній скарзі на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 05 грудня 2018 року провадження №14-179цс18 (справа №522/2201/15-ц), та передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необґрунтованими, виходячи з наступного. Так, у постанові 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц (провадження №14-396цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16, від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13 (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах №522/2202/15 (пункт 61), №522/2201/15 (пункт 62) та №522/2110/15 (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (пункт 134)). Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду про те, що позовна давність застосовується при пред'явлені віндикаційного позову, викладеного у постанові від 05 грудня 2018 року провадження №14-179цс18, про що містить посилання касаційна скарга, оскільки наразі судова практика з наведеного питання є незмінною та сталою. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 квітня 2021 року м. Київ справа №635/10216/14-ц провадження №61-14381св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, третя особа - Пісочинська селищна рада Харківського району Харківської області, третя особа - комунальне підприємство "Харківське районне бюро технічної інвентаризації", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 01 серпня 2019 року у складі судді Панас Н. Л. та постанову Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Пісочинська селищна рада Харківського району Харківської області (далі - Пісочинська селищна рада), комунальне підприємство "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Харківське РБТІ") з позовом, в якому просили визначити порядок користування спільною земельною ділянкою АДРЕСА_1 між ними та ОСОБА_3, у відповідності з ідеальними частками в домоволодінні. Під час розгляду справи позивачі уточнили позовні вимоги та просила визначити порядок користування спільною земельною ділянкою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, у відповідності з висновками експертизи. Позов мотивовано тим, що позивачам на підставі договору купівлі-продажу частини будинку, посвідченого нотаріально 27 жовтня 2004 року, у рівних частках належить Ѕ частина житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Інша частина зазначеного домоволодіння належить ОСОБА_3. Між попередніми власниками та ОСОБА_3 було встановлено порядок користування земельною ділянкою, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, який був затверджений рішенням Харківського районного суду Харківської області від 22 вересня 1992 року. Проте, зазначене рішення суду не було зареєстроване у встановленому законом порядку. Крім того, власник суміжної земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, при приватизації своєї ділянки самовільно порушила межу між належною їй ділянкою та ділянкою позивачів, внаслідок чого земельна ділянка позивачів була зменшена, а межа між їх ділянкою та ділянкою АДРЕСА_2 проходить через їх господарську будівлю - літню кухню. На даний час позивачі позбавлені можливості проїзду до належної їм частини будинку, тому просили визначити порядок користування спільною земельною ділянкою між ними та ОСОБА_3, відповідно до ідеальних часток у домоволодінні. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 01 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що позивачами не доведений факт порушення відповідачами їх права на користування земельною ділянкою, а тому позов задоволенню не підлягає. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 не погодились з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просять скасувати ухвалені у справі рішення з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи суди не врахували висновки судової будівельно-технічної експертизи від 29 листопада 2013 року, яка проводилася в іншій справі та встановлено порушення меж землекористування в натурі між домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. На час укладення договору купівлі-продажу частини будинку АДРЕСА_1 вже проводилася приватизація й в договорах зазначалося, що продається будинок з надвірними будівлями, а спільна земельна ділянка у договір не була внесена. На виконання ухвали Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визначення порядку користування земельною ділянкою, проведено судову земельно-технічну експертизу від 16 березня 2018 року. За висновками вказаної експертизи, на розгляд суду запропоновано один варіант встановлення порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_1, відповідно до якого запропоновано земельну ділянку площею 136,0 кв. м залишити в загальному користуванні співвласників для заїзду та проходу. У судовому засіданні експерт пояснив, що по нормам ДБН можливий лише один варіант визначення порядку користування земельною ділянкою із двором спільного користування, який і був наданий суду. Також судами не враховано та не надано належної оцінки Плану перетину земельних ділянок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 до листа ТОВ "Скіф" від 03 лютого 2016 року, яким встановлено накладення земельної ділянки АДРЕСА_2 на земельну ділянку АДРЕСА_1. Допущені судами порушення норм процесуального права, неврахування та ненадання оцінки вказаним вище обставинам і доказам унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень. Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 27 жовтня 2004 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та позивачами ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу частини будинку, відповідно до якого позивачі набули у власність у рівних частках Ѕ частину житлового будинку з відповідною часткою господарських та надвірних будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1. Договором дарування від 08 травня 2015 року ОСОБА_3 подарував належну йому Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 своїй дружині ОСОБА_4. Раніше нотаріально посвідченим 13 грудня 1986 року договором конкретного користування домоволодінням, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_7, ОСОБА_5, визначено порядок користування домоволодінням АДРЕСА_1. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 22 вересня 1992 року визначено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та колишніми власниками іншої Ѕ частини будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_7 ОСОБА_3 виділена земельна ділянка площею 1 058,5 кв. м з боку житлового будинку АДРЕСА_2. ОСОБА_5 та ОСОБА_7 виділена земельна ділянка площею 1 058,5 кв. м з боку житлового будинку АДРЕСА_2. Частина земельної ділянки площею 6,6 кв. м з боку житлового будинку АДРЕСА_2 залишена у спільному користуванні співвласників. Згідно з висновком комісійної судової земельно-технічної експертизи від 16 березня 2018 року на розгляд суду експертами надано один варіант встановлення порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 у відповідності до часток співвласників, з виділом частини земельної ділянки у загальне користування для улаштування заїзду для співвласників, який визначений у додатку №2 до експертизи. За висновками вказаної експертизи, встановити порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1, зареєстрованої за рішенням Пісочинської селищної ради Харківського району Харківського району Харківської області №10 від 03 червня 1954 року площею 2 092 кв. м, з урахуванням меж, вказаних в технічних паспортах та у відповідності до часток співвласників, не надається можливим, оскільки в наданих на дослідження матеріалах відсутні дані щодо місцерозташування, лінейних розмірів земельних ділянок за нормою та лишків, лінейні розміри, площа, конфігурація досліджуваної земельної ділянки за технічними паспортами не відповідають фактичним лінейним розмірам, площі, конфігурації земельної ділянки, вказаним в геодезичній зйомці та частина досліджуваної земельної ділянки знаходиться у власності суміжного землевласника (власника земельної ділянки АДРЕСА_2). Допитані під час розгляду справи у судовому засіданні експерти висновок експертизи, наданий суду підтримали та пояснили, що конфігурація земельної ділянки позивачів порушена через порушення, допущені землевласником ділянки АДРЕСА_2 під час приватизації. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходило належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі статтею 377 ЦК України, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК України Законом України від 27 квітня 2007 року №997-V і згідно зі статтею 120 ЗК України, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором, а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування. Стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушень не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При вирішенні спору про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визначаючи варіанти користування, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Установивши, що між відповідачем та попередніми власниками придбаної позивачами частини будинку, був установлений порядок користування земельною ділянкою, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи останніх щодо незгоди із цим порядком, з урахуванням того, що з моменту набуття у власність частини домоволодіння у 2004 році і до січня 2013 року, тобто до дня звернення до суду за захистом свого порушеного права з боку землевласника ділянки АДРЕСА_2, вони не заперечували проти встановленого раніше з іншим співвласником домоволодіння порядку користування спірною земельною ділянкою. Установлено, що правовстановлюючі документи на земельну ділянку АДРЕСА_1, яка перебуває на даний час у користуванні позивачів та ОСОБА_3, власниками житлового будинку не оформлялись та межі земельних ділянок в натурі між співвласниками не встановлювались. Позивачі не звертались до органу місцевого самоврядування щодо оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, виділення їм у користування спірної земельної ділянки, в тому числі частини земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування належної їм частини будинку. За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту порушення прав позивачів на користування ними земельною ділянкою з боку відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, як співвласниками належного їм житлового будинку та користувачами земельної ділянки, на якій цей будинок знаходиться, та з цих підстав відмови у задоволенні позовних вимог до цих відповідачів про визначення порядку користування земельною ділянкою. За змістом доводів касаційної скарги, які є аналогічними аргументам апеляційної скарги, позивачі посилаються фактично на порушення їх права на користування земельною ділянкою саме ОСОБА_8, яка є власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2. Вказують на те, що існує накладення меж земельної ділянки НОМЕР_1 (за державним актом) на земельну ділянку № (за фактичним користуванням співвласників домоволодіння АДРЕСА_1). Частина будівель, які належать позивачам, знаходиться на території земельної ділянки сусідки ОСОБА_8 ОСОБА_8 до участі у справі у якості відповідача не притягалась, вимог до неї у цій справі не заявлялось. Позивачі не оспорювали у встановленому порядку отримані ОСОБА_8 державні акти на право власності на земельні ділянки та вимог щодо визнання незаконною приватизацію ділянки в судовому порядку не ставили. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 25 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_8, третя особа - ОСОБА_3 про поновлення порушеного права, відновлення меж між земельними ділянками відмовлено. У вказаному судовому рішенні установлено, що відповідно до даних технічного обстеження індивідуального житлового будинку та господарчих будівель в АДРЕСА_1, виконаного в 2004 році, площа земельної ділянки, яка знаходиться під забудовою ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, складає 2842 кв. м. В технічному паспорті на житловий будинок за вказаною адресою, виготовленого КП "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" в жовтні 2004 року, зазначено, що норма та фактична площа земельної ділянки буде встановлена при видачі державного акту на землю або укладенні договору оренди. За даними Управління Держземагентства у Харківському районі Харківської області від 28 січня 2014 року, відповідно до книг записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, записи в яких здійснювалися до 29 грудня 2012 року включно, в Управлінні обліковується державний акт на право власності на земельну ділянку, що розташована на території АДРЕСА_2 на ім'я ОСОБА_9 (державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 08 травня 2007 року), правовстановлюючі документи, що посвідчують право власності або користування (оренди) на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 в Управлінні не обліковуються. Вищезазначений державний акт виданий ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 0,1500 га. У вказаній справі була проведена судова будівельно-технічна експертиза, відповідно до висновку від 29 листопада 2013 року якої фактичні лінійні розміри конфігурація та площа земельної ділянки АДРЕСА_1 не відповідають визначеним у рішенні Пісочинської сільради від 03 червня 1954 року за №10, лінійним розмірам конфігурації та площі вказаної земельної ділянки; фактичні лінійні розміри, конфігурація та площа земельної ділянки АДРЕСА_2 не відповідають визначеним у рішенні Пісочинської селищної ради від 18 серпня 1963 року. Поміж домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 має місце порушення меж землекористування в натурі користувачем земельної ділянки АДРЕСА_2 за вищевказаною адресою; має місце самозахват та надлишки земельних ділянок. Можливе часткове відновлення межі землекористування в натурі поміж домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 за вищевказаною адресою, відповідно до рішень Пісочинської сільради від 03 червня 1954 року за №10 та від 18 серпня 1963 року за №15, в зв'язку з тим, що правовстановлюючі документи на земельні ділянки: державний акт на право користування або право власності на землю, у землекористувачів відсутні. Суд не прийняв до уваги вказаний експертний висновок під час розгляду спору про відновлення меж між земельними ділянками, оскільки основою для відновлення межі для експерта були рішення виконкому Пісочинської сільради від 03 червня 1954 року та від 18 серпня 1963 року, але, як встановлено під час розгляду справи ( №635/362/13), земельна ділянка АДРЕСА_2 належить відповідачу на праві власності на підставі державних актів про право власності на земельну ділянку, які містять план меж земельної ділянки. Твердження експерта у судовому засіданні про те, що державний акт серії ЯД №044200 не може бути використаний при проведенні експертизи, в зв'язку з тим, що згідно акту межа земельної ділянки проходить по капітальним будівлям, суд вважав безпідставними, оскільки зазначений державний акт у встановленому законом порядку недійсним не визнаний, висновки щодо його незаконності або невідповідності дійсним межам земельної ділянки відсутні. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дав належну оцінку доводам позивачів, змісту позовних вимог та підставам позову, а також обраному позивачами способу захисту, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про недоведеність факту порушення відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 прав позивачів, за захистом яких вони звернулися до суду з цим позовом, та залишив рішення суду першої інстанції про відмову у позові з цих підстав без змін. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивачів про можливість визначення порядку користування земельною ділянкою відповідно до висновку експертизи від 16 березня 2018 року, оскільки згідно цього висновку експертом зазначено, що лінійні розміри та конфігурація меж досліджуваної земельної ділянки не відповідають лінійним розмірам та конфігурації вказаним у геодезичній зйомці. Крім того, частина досліджуваної земельної ділянки знаходиться у власності суміжного землевласника (земельна ділянка АДРЕСА_2). У якості правової підстави для касаційного оскарження позивачі посилаються на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що неврахування та ненадання оцінки доказам унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Проте, за своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивачів свідчить про можливість визначення між ними та співвласниками будинку порядку користування земельною ділянкою, яка на даний час залишилась у фактичному користуванні. Разом з тим, такі аргументи належним чином перевірені судами попередніх інстанцій та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин та поданих сторонами доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Харківського районного суду Харківської області від 01 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №369/5705/18 провадження №61-16080св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Тарасівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - товариство з обмеженою відповідальністю "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ", розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І., від 24 вересня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - товариство з обмеженою відповідальністю "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" (далі - ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ"), про скасування рішення сільської ради та зобов'язання розглянути заяву. Позивач обґрунтовувала свої позовні вимоги тим, що рішення №12 від 21 грудня 2017 року ХХІІІ сесії VII скликання Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області "Про надання дозволу на поновлення договору оренди ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" є незаконним, оскільки до порядку денного сесії не виносилось питання оренди спірної земельної ділянки та питання розгляду листа-повідмолення ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" від 26 жовтня 2017 року №26, і взагалі до порядку денного не були включені будь-які земельні питання юридичних осіб, а відтак не могли бути проголосовані. Вказувала, що при прийнятті оскаржуваного рішення депутатами було порушено вимоги Закону України "Про оренду землі" та Земельного кодексу України щодо проведення аукціону стосовно оренди землі. Так, адміністрацією відповідача на розгляд сесії направлено лише заяву товариства, а її заяву на розгляд сесії не було винесено одночасно. Також позивач стверджувала, що необхідного пакету документів не було додано ані на земельній комісії, ані на сесії ради, та не розглядалось питання належного виконання орендарем ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" умов договору. З огляду на викладене, ОСОБА_1 вважала, що порушено її право на оренду спірної земельної ділянки, гарантоване Конституцією України, Законом України "Про оренду землі", Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, оскільки вона, так само, як і третя особа, має право на оренду земельної ділянки, бажала скористатись своїм правом, проте подана нею заява не була розглянута, не було проведено конкурсну процедуру торгів у формі аукціону щодо встановлення орендаря земельної ділянки. Із урахуванням викладеного, позивач просила позов задовольнити, визнати протиправним і скасувати повністю рішення №12 від 21 грудня 2017 року ХХІІІ сесії VII скликання Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області "Про надання дозволу на поновлення договору оренди ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ". Зобов'язати Тарасівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області розглянути на найближчій сесії Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області заяву ОСОБА_1, подану 21 листопада 2017 року за вхідним №1137 до Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, про надання ОСОБА_1 в користування (оренду) земельної ділянки площею 1,537 га, кадастровий номер 3222486601:01:005:0375, для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1 та прийняти рішення про проведення й провести прилюдні торги у формі аукціону, виступивши їх організатором, щодо укладення договору оренди (надання в оренду) земельної ділянки площею 1,537 га кадастровий номер (3222486601:01:005:0375), для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області, у складі судді Ковальчук Л. М., від 27 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано рішення 23 сесії сьомого скликання Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 21 грудня 2017 року №12 "Про надання дозволу на поновлення договору оренди ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ". Зобов 'язано Тарасівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області розглянути на найближчій сесії Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області заяву ОСОБА_1 №1137 від 21 листопада 2017 року до Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про надання позивачу в користування (оренду) земельної ділянки площею 1,537 га, кадастровий номер 3222486601:01:005:0375, для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1 та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства України. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Тарасівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області під час прийняття оскаржуваного рішення, всупереч вимогам статті 19 Конституції України, частини першої статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", не було дотримано вимог законодавства та інтересів територіальної громади села Тарасівка, не перевірено наявності обставин, які є підставою для поновлення договору оренди землі, не було здійснено аналіз всіх пропозицій, неправомірно залишено заяву позивача про надання їй спірної земельної ділянки в оренду без розгляду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року апеляційні скарги ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ", Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ", про скасування рішення сільської ради та зобов'язання розглянути заяву відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, задовольняючи вимоги, не звернув уваги та не з'ясував чи порушені права позивача оспорюваним рішенням, з огляду на те, що позивач будь-яких прав на спірну земельну ділянку не мала і не набула їх на підставі правочину, чи в інший спосіб, чого вона не заперечувала, що унеможливлює в свою чергу задоволення її позову, оскільки фактично між сторонами у справі майнові, приватноправові відносини не виникли, а відтак відсутнє порушене право, яке підлягає захисту в рамках цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 01 листопада 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме: у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 04 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц, від 24 квітня 2018 року у справі №401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі №809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі №126/1373/17, а також Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року у справі №6-161цс13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що сільська рада, маючи дві пропозиції щодо оренди однієї земельної ділянки, її пропозицію безпідставно не допустила до розгляду на сесії сільської ради, а пропозиції третьої особи було надано пріоритет за відсутності для того підстав, внаслідок чого було порушено її право на оренду спірної земельної ділянки. При цьому суди не дослідили обставин, які надають право на поновлення договору оренди землі, залишили поза увагою, що будівництво на земельній ділянці не здійснювалось. Також ОСОБА_1 вважає, що органом місцевого самоврядування було порушено порядок розгляду питання на сесії та його прийняття, у відносинах сторін має місце прихована суборенда. Позивач наголошує на тому, що якщо у результаті прийняття рішення суб'єктом владних повноважень особа набула речове право на земельну ділянку, вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача. Таким чином, на спірні правовідносини поширюється юрисдикція саме цивільного судочинства. Вважає, що орган місцевого самоврядування перешкоджає здійсненню її права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ", про скасування рішення сільської ради та зобов'язання розглянути заяву призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" посилається на те, що на момент прийняття оспорюваного рішення сільською радою позивач не набула жодних прав щодо спірної земельної ділянки, які могли б бути порушенні, невизнані чи оспорені. Вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують правильної по суті постанови апеляційного суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 13 грудня 2007 року між Тарасівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області та ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" було укладено договір оренди земельної ділянки площею 1,537 га, кадастровий номер 3222486601:01:005:0375, для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Сікорською Н. І. за реєстровим №3079 та зареєстрований управлінням земельних ресурсів Києво-Святошинського району Київської області (запис від 28 січня 2008 року №630 у книзі записів державної реєстрації договорів). Рішенням Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської областівід 24 січня 2008 року було надано згоду на укладення договору суборенди спірної земельної ділянки між третьою особою та ТОВ "Житлоекономія". Між ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" та ТОВ "Житлоекономія" було укладено 24 лютого 2011 року договір суборенди земельної ділянки площею 1,537 га, кадастровий номер 3222486601:01:005:0375, для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В. С. за реєстровим №1138 та зареєстрований у Держкомземі у Києво-Святошинському районі 09 червня 2011 року. Відповідно до пункту 3.1 вказаного договору суборенди строк дії договору визначено до 13 грудня 2017 року. За актом приймання-передачі від 24 лютого 2011 року спірна земельна ділянка була передана у володіння та користування ТОВ "Житлоекономія". На підставі декларації про початок виконання будівельних робіт, зареєстрованої в Інспекції ДАБК у Київській області 08 серпня 2011 року за № КС08311025753, на спірній земельній ділянці та земельній ділянці з кадастровим номером 3222486601:01:005:0129 ТОВ "Житлоекономія" розпочато будівництво багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1, на підставі договорів оренди земельної ділянки від 30 січня 2007 року ВЕІ №639476 та від 13 грудня 2007 року ВЕР №579421, а також договорів суборенди земельної ділянки від 27 квітня 2007 року ВЕІ №639968 та від 24 лютого 2011 року ВЕР №570421. Сертифікатом серії IV №163172231200 від 11 серпня 2017 року ДАБІ України було засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта "Будівництво багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1. Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 жовтня 2017 року за ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" зареєстровано право власності на трансформаторну підстанцію №3 по вул. Чмілів Братів, б/н у с. Тарасівка Києво-Святошинського району Київської області, на підставі сертифікату, виданого ДАБІ України № IV-163172231200 від 11 серпня 2017 року. ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" 27 жовтня 2017 року подало до Тарасівської сільської ради лист-повідомлення про поновлення вищевказаного договору оренди, в якому було зазначено, що на орендованій земельній ділянці продовжується будівництво багатоквартирних житлових будинків та розташовано декілька об'єктів нерухомого майна, право власності на які зареєстровано за товариством, і що товариство належно виконує свої обов'язки за договором оренди, має намір продовжувати користуватись земельною ділянкою та скористатись своїм переважним правом на поновлення договору оренди. З огляду на викладене, ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" просило Тарасівську сільську раду прийняти рішення про поновлення строком на 10 років дії договору оренди земельної ділянки площею 1,537 га, кадастровий номер 3222486601:01:005:0375, для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1, посвідченого 13 грудня 2007 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Сікорською Н. І. за реєстровим №3079 та зареєстрованого управлінням земельних ресурсів Києво-Святошинського району Київської області, про що було зроблено запис від 28 січня 2008 року №630 у книзі записів державної реєстрації договорів, а також укласти з товариством додаткову угоду про поновлення договору. ОСОБА_1 21 листопада 2017 року звернулась до Тарасівської сільської ради із заявою - публічною пропозицією надати їй в оренду земельну ділянку площею 1,537 га, кадастровий номер 3222486601:01:005:0375, для будівництва багатоповерхових житлових будинків по АДРЕСА_1, та укласти з нею договір оренди. У пропозиції було запропоновано: 10 років - строк оренди землі; мета оренди - будівництво та введення в експлуатацію багатоповерхових житлових будинків; укладення орендарем договору на пайову участь та сплата коштів відповідно до нього; вчасна сплата орендарем орендної плати, а також передача орендарем у власність відповідача чи безпосередньо конкретним особам відповідно до рішення відповідача з метою забезпечення житлом учасників АТО 10 (десяти) однокімнатних квартир в збудованій на земельній ділянці багатоповерховій житловій забудові або в житловому будинку, що будується по АДРЕСА_2, в строк до 31 грудня 2018 року; укладення договору сервітуту з третьою особою на трансформаторну підстанцію, що розміщена на спірній земельній ділянці; інші умови - аналогічні тим, що зафіксовані у договорі оренди, укладеному 13 грудня 2007 року між відповідачем та третьою особою. Згідно з витягом з протоколу земельної комісії Тарасівської сільської ради №34 від 28 листопада 2017 року комісією було розглянуто заяву ОСОБА_1 про надання в оренду спірної земельної ділянки і вирішено не виносити на розгляд сесії це питання, оскільки земельна ділянка знаходиться в оренді ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" і не може передаватись іншим особам. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правові висновки щодо юрисдикції судів викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі №583/2715/16-ц (провадження №14-174цс18), від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458цс18), від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18). І ці висновки враховані судами при вирішенні спору. Спір за предметним і суб'єктним критеріями має вирішуватися за правилами цивільного судочинства, оскільки пов'язаний із захистом цивільного інтересу позивача щодо оренди земельної ділянки. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У цій справі ОСОБА_1 фактично оспорює право оренди ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ", заперечує право товариства на поновлення договору оренди земельної ділянки від 13 грудня 2007 року, стверджує про порушення її інтересів. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Судам при вирішенні спорів слід враховувати, що подати позов до суду про захист свого законного інтересу може будь-яка особа, яка звернулася до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду, залежно від істотних ознак кожної конкретної правової ситуації (зокрема, від добросовісності поведінки усіх зацікавлених осіб, обізнаності їх про інтереси інших осіб щодо цієї земельної ділянки тощо). У пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження 14-28цс20) зазначено, що договірні правовідносини виникають з моменту укладення сторонами договору оренди. Цей момент не пов'язується з моментом видання наказу про передання в оренду земельної ділянки. Отже, такий наказ не є правовстановлюючим документом, а вимога про визнання його незаконним не відповідає належному способу захисту. Згідно правової позиції, викладеної у пункті 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження 14-28цс20), позивач, який претендує на одержанняспірної земельної ділянки воренду, вправі вимагатипроведення земельних торгів щодоукладення договору оренди спірноїземельної ділянки державноївласності, але наявністьдержавної реєстрації праваоренди іншої особи створюєперешкоди позивачу вреалізації його законногоінтересу. В той же час при вирішенні цього спору має бути враховане переважне право ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ" на поновлення договору оренди землі, передбачене статтею 33 Закону України "Про оренду землі". У випадку застосування процедури поновлення договору оренди земліземельні ділянки державної чи комунальної власності не підлягають продажу на конкурентних засадах (частина друга статті 134 ЗК України). ОСОБА_1 заявила позовні вимоги лише до органу місцевого самоврядування, який прийняв рішення про надання дозволу на поновлення договору оренди ТОВ "ЕЛІТЖИТЛОБУД-ІНВЕСТ". Вказане товариство, у користуванні якого на праві оренди перебуває земельна ділянка, не було визначено відповідачем у справі, додаткову угоду від 26 лютого 2018 року до договору оренди позивач не оспорювала, а саме рішення органу місцевого самоврядування не може вважатись у цьому випадку правовстановлюючим документом. З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах суду касаційної інстанції, є необґрунтованими, при цьому фактичні обставини, встановлені судами у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 04 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц, від 24 квітня 2018 року у справі №401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі №809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі №126/1373/17, а також постанови Верховного Суду України від 12 лютого 2014 року у справі №6-161цс13, та у справі, яка переглядається, не можуть вважатись тотожними. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №363/4879/17 провадження №61-6180св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, Головне управління Держгеокадастру у Київській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Садівниче товариство "Десна-3", Хотянівська сільська рада, Служба у справах дітей і сім'ї Вишгородської районної державної адміністрації, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року у складі судді Баличевої М. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У грудні 2017 року ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Садівниче товариство "Десна-3" (далі - СТ "Десна-3"), Хотянівська сільська рада, Служба у справах дітей і сім'ї Вишгородської районної державної адміністрації, про визнання незаконними та скасування рішень щодо державної реєстрації земельної ділянки і затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність. На обґрунтування позову посилався на таке. Його малолітня дочка ОСОБА_2, 2007 року народження, є власником 1/2 частини садового будинку та 1/2 частини земельної ділянки загальною площею 0,040 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0157, що розташована на АДРЕСА_1 (далі - АДРЕСА_2 частини земельної ділянки належить ОСОБА_4, 2002 року народження, законним представником якої є ОСОБА_3 30 травня 2017 року Вишгородською міською радою Київської області за №20773074 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" та витягу з Державного земельного кадастру НВ-3209066942017, виданого 29 травня 2017 року Управлінням Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області, було зареєстровано речове право ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0085 га, для колективного садівництва, кадастровий номер 3221888800:386123:0158. Виділення ОСОБА_3 цієї земельної ділянки порушує майнові права та інтереси малолітньої ОСОБА_2 і є перешкодою в користуванні її майном, оскільки повністю перекриває вхід до земельної ділянки площею 0,040 га та садового будинку. Інша можливість потрапити до цього майна відсутня. Земельна ділянка площею 0,040 га та земельна ділянка площею 0,0085 га об'єднані спільною огорожею у 2006 році. Земельна ділянка площею 0,040 га належала ОСОБА_5 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І-КВ №114126, виданого йому на підставі рішення Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області від 29 грудня 1997 року №114. Зайнятою із земель загального користування земельною ділянкою площею 0,0085 га користувався ОСОБА_5 та через неї можна було потрапити на земельну ділянку площею 0,040 га і до садового будинку. 15 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернулась до ГУ Держгеокадастру із клопотанням про отримання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення їй у власність земельної ділянки площею 0,0085 га для колективного садівництва. До клопотання ОСОБА_3 додала довідку голови правління СТ "Десна-3" від 15 травня 2015 року №1/05 про виділення їй у приватну власність земельної ділянки, яка розташована у СТ "Десна-3". Зазначені у цій довідці відомості про те, що ОСОБА_3 є членом СТ "Десна-3", не відповідають дійсності, оскільки у неї відсутнє майно у цьому товаристві, а вона є тільки законним представником неповнолітньої ОСОБА_4, в інтересах якої сплачує членські внески. Законних підстав для користування землею загального користування площею 0,0085 га ОСОБА_3 не мала, оскільки вона створила перешкоди малолітній ОСОБА_2 у користуванні її власністю та порушила вимоги рішення Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, яким встановлено наявність перешкод з боку ОСОБА_3 і її чоловіка ОСОБА_6. Під час прийняття ГУ Держгеокадастру рішення від 04 грудня 2015 року про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га для ведення садівництва у власність ОСОБА_3 не було враховано схематичного плану СТ "Десна-3", відповідно до якого дорога на вул. Прирічній належить до земель загального користування та слугує єдиним проходом до земельної ділянки, власником якої є ОСОБА_2. Також ГУ Держгеокадастру при відведенні земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3 було порушено норми земельного законодавства, не виготовлено документації із землеустрою та не враховано рішення Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, а тому відновити існуюче становище можливо лише шляхом визнання незаконними та скасування державної реєстрації земельної ділянки та наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг. У зв'язку з викладеним, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив:визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, що розташована на АДРЕСА_1, за ОСОБА_3, на підтвердження якої державний кадастровий реєстратор видав витяг з ДЗК НВ-3209066942017 з недостовірними відомостями; визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" щодо земельної ділянки площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, що розташована на АДРЕСА_1, яким у власність ОСОБА_3 передано спірну земельну ділянку. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено порушення відповідачами при зверненні із заявою про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3, та виданням наказу ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації землеустрою та надання земельної ділянки у власність" прав чи інтересів малолітньої ОСОБА_2. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У квітні 2020 року ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просиврішення суду першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу передати на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що земельна ділянка площею 0,0085 га знаходиться у визначеній містобудівною документацією зоні, що не передбачає надання громадянам земельних ділянок, з цільовим призначенням - для колективного садівництва, оскільки знаходиться на території загального користування, а саме на дорозі, яка зайнята спорудами загального користування. Суди необґрунтовано відхилили клопотання про призначення земельно-технічної експертизи на підтвердження порушення земельного законодавства при розробленні і затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3.При затвердженні ГУ Держгеокадастру документації із землеустрою на земельну ділянку площею 0,0085 га проєкт землеустрою був відсутній. Позивача як суміжного власника земельної ділянки площею 0,040 га не було повідомлено про погодження меж земельної ділянки площею 0,0085 га. Суди не дослідили схематичний план СТ "Десна-3", генеральний план СТ "Десна-3", публічну кадастрову карту України, план-схему земельних ділянок, що межують між собою, а саме: земельні ділянки площею 0,040 га та площею 0,0085 га, не врахували, що прохід до земельної ділянки малолітньої ОСОБА_2 можливий лише через спірну земельну ділянку. У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають. Суди встановили, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 листопада 2010 року визнано за ОСОБА_7 та малолітньою ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині садового будинку АДРЕСА_3 та земельну ділянку площею 0,040 га у СТ "Десна-3" в с. Осещина. 24 травня 2013 року ОСОБА_7 подарувала належну їй частину садового будинку та земельної ділянки малолітній ОСОБА_2. Право власності на зазначене майно зареєстровано за ОСОБА_2 у встановленому законом порядку. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 16 липня 2014 року, частково задоволено позов ОСОБА_1 як законного представника малолітньої ОСОБА_2. Встановлено порядок користування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 садовим будинком АДРЕСА_3, надавши у користування ОСОБА_2 кімнату 3, площею 15,6 кв. м, а ОСОБА_4 - кімнату 4 (мансарда), площею 17,4 кв. м. Решту приміщень у садовому будинку, зокрема, приміщення 2 площею 14,6 кв. м, коридор 1 площею 5,1 кв. м, а також надвірні споруди: навіс "Б", вбиральню "В", господарський блок "Г", огорожу та земельну ділянку площею 0,040 га під цим будинком - залишено у спільному користуванні. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2014 року скасовано рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2015 року в частині відмови ОСОБА_1, який діяв в інтересах малолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_7 у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні будинком та земельною ділянкою на АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. Усунуто ОСОБА_1, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, перешкоди у користуванні 1/2 частини будинку та 1/2 частини земельної ділянки на АДРЕСА_1 шляхом передачі ОСОБА_1, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником неповнолітньої ОСОБА_4, та ОСОБА_6 ключів від садового будинку АДРЕСА_1 та зобов'язано їх не чинити перешкод у користуванні зазначеним майном. У решті рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2015 року залишено без змін. 15 жовтня 2015 року до ГУ Держгеокадастру надійшло клопотання ОСОБА_3 про отримання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0,0085 га із земель державної власності для колективного садівництва, що розташована в СТ "Десна-3" на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, що підтверджується листом ГУ Держгеокадастру від 18 листопада 2016 року. До цього клопотання додано довідку від 15 травня 2015 року №1/05 СТ "Десна-3" про те, що ОСОБА_3 є членом СТ "Десна-3" з 2013 року в с. Осещина, створення якого затверджено рішенням Вишгородської районної ради від 20 липня 1981 року №307. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 з 2009 року користується та обробляє 0,01 га загальних земель товариства на АДРЕСА_3, тому СТ "Десна-3" не заперечувало проти виділення ОСОБА_3 вищевказаних земель у приватну власність. Також зазначено, що садові внески сплачено у повному обсязі, заборгованість відсутня (т. 1, а. с. 16). Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 04 грудня 2015 року №10-8469/36-15-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3. Відповідно до змісту акта прийому-передачі межових знаків на зберігання від 22 грудня 2015 року, який складений виконавцем Київської обласної філії Центру ДЗК Вишгородського районного відділу Луценко Ю. С. у присутності власника земельної ділянки ОСОБА_3 та власників (користувачів) суміжних земельних ділянок ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_9 межі земельної ділянки площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка знаходиться в СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3 на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, наданої власнику земельної ділянки ОСОБА_3 для ведення колективного садівництва, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками у кількості 4 штук, які передані на зберігання ОСОБА_3. В акті вказано, що власник суміжної земельної ділянки ОСОБА_2 не з'явилася (т. 1, а. с. 22). Згідно з висновком від 11 січня 2016 року №32 заступника начальника Управління Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області "Про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3 для колективного садівництва в СТ "Десна-3" на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області" Управління погодило проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3 для колективного садівництва в СТ "Десна-3" земельна ділянка №18 на АДРЕСА_3 на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, який розроблений на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 04 грудня 2015 року №10-8469/36-15-СГ (т. 2, а. с. 68). Наказом ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Надано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,0850 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для колективного садівництва, розташовану на території АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 13). На підставі цього наказу державним реєстратором Вишгородської міської ради Київської області Найдьонишевою-Буренко Ю. П. зареєстроване право приватної власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка розташована на території АДРЕСА_6, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. 14 вересня 2017 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Загвоздіною А. М. на підставі договору дарування від 14 вересня 2017 року зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка розташована на території АДРЕСА_6, за ОСОБА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т. 1, а. с. 61). Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 15 листопада 2017 року № НВ-3210424312017 випливає, що на підставі проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 18 травня 2015 року ВРВ Київської обласної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" земельна ділянка площею 0,0085 га з цільовим призначенням для колективного садівництва, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка розташована на території АДРЕСА_6, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, право власності зареєстровано за ОСОБА_4. Відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Виходячи з положень статті 152 ЗК України, статті 16 ЦК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту. Системний аналіз зазначених положень ЦК України та ЗК України свідчить про те, що вирішуючи питання про недійсність рішення органу виконавчої влади та правовстановлюючого документа на право власності на земельну ділянку, суд має встановити не тільки дотримання вимог законодавства щодо відведення земельної ділянки, а й факт порушення таким актом прав особи, яка звернулася до суду за захистом порушених прав - користування земельною ділянкою. Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено порушеного права чи інтересу позивача відповідачами при зверненні із заявою про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3, та виданням наказу ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації землеустрою та надання земельної ділянки у власність". У касаційній скарзі заявник посилається на порушення права на справедливий суд, а саме необґрунтоване відхилення судами клопотань щодо призначення земельно-технічної експертизи, що має значення для правильного вирішення справи. Такі доводи Верховний Суд оцінює в контексті процесуальних дій судів першої та апеляційної інстанцій, а саме, чи забезпечено учасникам процесу під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція). Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. З урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), згідно з якою відповідно до Конвенції право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства ("Airey v. Ireland" (Ейрі проти Ірландії), § 24; "Stanev v. Bulgaria" (Станєв проти Болгарії), § 231, "Pretto and Others v. Italy" (Претто та інші проти Італії), § 21), Верховний Суд зазначає, що ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. У справі "Delcourt v. Belgium" (Делькур проти Бельгії) ЄСПЛ зазначив, що "у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення". Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав ("Beles and others v. the Czech Republic" (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49). У справі "Bellet v. France" (Беллет проти Франції) ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права". У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1 Конвеції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою ("Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany" (Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини) ). Вимога справедливості застосовується до проваджень загалом і не обмежується слуханнями ("Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece" (Стрен Грік Рифайнеріз і Стратіс Андреадіс проти Греції), § 49). Верховний Суд зауважує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і має дотримуватися порядок ведення провадження, а також особі не можуть чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Ефективність розгляду справи досягається тоді, коли сторони мають право надати суду ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом, що знаходить своє відображення у рішенні суду, яке й буде свідчити про справедливість здійсненої судової процедури. Посилаючись у касаційній скарзі на порушення права на справедливий суд, заявник зазначає, що суди відмовили йому у задоволенні клопотання про проведення експертизи, не дослідили наявних у справі доказів, отже, обмежили позивача у використанні переліку засобів встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Верховний Суд зазначає, що ідея справедливого судового розгляду включає основоположне право на змагальні провадження, незалежно від предмета спору. Право на змагальні провадження фактично означає можливість сторін бути обізнаними щодо усіх коментарів з приводу представлених доказів та спостережень, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду ("Ruiz-Mateos v. Spain" (Руїз Матеос проти Іспанії), § 63; "McMichael v. the United Kingdom" (МакМайкл проти Сполученого Королівства), § 80; "Vermeulen v. Belgium" (Вермюлен проти Бельгії), § 33; "Lobo Machado v. Portugal" (Лобу Машаду проти Португалії), § 31; "Kress v. France" (Кресс проти Франції), § 74). Право на змагальні провадження повинно надаватись у задовільних умовах: сторона у справі повинна мати можливість ознайомитись із доказами у суді, і коментувати їх існування, зміст та достовірність у належній формі у встановлений час ("Krcmar and Others v. the Czech Republic" (Kрцмар та інші проти Чеської республіки), § 42; "Immeubles Groupe Kosser v. France" (Іммебль Груп Коссер проти Франції), § 26), за необхідності, отримати відкладення справи ("Yvon v. France" (Івон проти Франції), § 39); сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги ("Clinique des Acacias and Others v. France" (Клінік дез Акація та інші проти Франції), § 37). Бажання зекономити час і прискорити провадження не обґрунтовує невиконання такого фундаментального принципу, як право на змагальні провадження ("Niderost-Huber v. Switzerland" (Нідерьост-Хубер проти Швейцарії), § 30). Стосовно доводів касаційної скарги про відхилення судами клопотання про призначення земельно-технічної експертизи, то з огляду на право на справедливий суд Верховний Суд зазначає таке. Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 02 серпня 2018 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, про призначення земельно-технічної експертизи відмовлено. Суд виходив з того, що судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять саме до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Оскільки у своєму клопотанні ні позивач, ні представники позивача не наводили обставини та обґрунтування необхідності призначення експертизи, тому заявлене клопотання, на думку суду, є необґрунтованим, а питання, які поставленні в клопотанні, не входять до предмета доказування, у зв'язку з чим підстав для призначення експертизи суд не вбачав. При цьому суд звернув увагу позивача та представників позивача, що питання, які просить поставити на вирішення експертів, не потребують спеціальних знань та за своєю природою носять правовий характер. Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі земельно-технічної експертизи повернуто заявнику, оскільки це клопотання не відповідало вимогам частини третьої статті 117 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції зазначав, що під час апеляційного розгляду справи представник позивача не заявляв клопотання про призначення у справі земельно-технічної експертизи, хоча таке право було роз'яснено апеляційним судом усім учасниками справи. Оцінюючи доводи касаційної скарги в частині порушення права на справедливий суд, як одну з підстав оскарження судових рішень (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України), Верховний Суд на виконання завдання цивільного судочинства має визначити, чи були докази представлені сторонами, враховуючи порядок їх прийняття судом, таким чином, що не суперечить гарантії справедливого судового розгляду. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України). Верховний Суд зауважує, що обов'язкове призначення судом експертизи визначено статтею 105 ЦПК України. У справах про визнання незаконними та скасування рішень щодо державної реєстрації земельної ділянки і затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність процесуальний закон не передбачає обов'язкового призначення судом експертизи, проте і не містить заборони на її призначення. ЦПК України, Закон України "Про судову експертизу", Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/59 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2012 №1950/5)регулюють питання призначення судових експертиз. Положення цих законів та підзаконних нормативно-правових актів є доступними, чіткими і передбачуваними для особи, яка бажає заявити клопотання про призначення судової експертизи. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду. Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Згідно з частиною першою статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Водночас суд касаційної інстанції зазначає, що відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Системне тлумачення положень статті 103, частини першої статті 106 ЦПК України дає підстави дійти висновку, що суд призначає експертизу, якщо без проведення експертизи неможливо з'ясувати обставини, які мають значення у справі, і сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Ненадання стороною відповідних висновків експертів із питань, щодо яких вона просить призначити експертизу і які потребують спеціальних знань, не може бути підставою відмови у призначенні експертизи. Крім того, відповідно до частини першої статті 106 ЦПК України надання учасником справи суду висновку експерта є його правом, а не обов'язком. Заявивши клопотання про призначення земельно-технічної експертизи, заявник мав право розраховувати на те, що правила ЦПК України та інших нормативно-правових актів будуть застосовані у цій справі. Суд першої інстанції неправильно витлумачив положення статті 103, частини першої статті 106 ЦПК України в їх системному зв'язку, тому обґрунтування суду першої інстанції, викладені в ухвалі від 02 серпня 2018 року, про відмову в призначенні експертизи є такими, що не відповідають нормам цивільного процесуального права, чого не виправив суд апеляційної інстанції, не взяв до уваги, що позивач має довести факт порушення його прав на земельну ділянку. У Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обґрунтування повинно засвідчувати дотримання суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини (а саме, додержання прав сторони захисту та права на справедливий суд). Обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Вказавши, що питання, які пропонувалися позивачем поставити експерту, не входять до предмета доказування, не потребують спеціальних знань та за своєю природою носять правовий характер, суд першої інстанції не виклав мотиви конкретно щодо кожної групи питань, запропонованих експерту, з урахуванням підстав та змісту позову, які він виокремив в ухвалі про відмову в призначенні судової експертизи від 02 серпня 2018 року. Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування залежить від специфіки обставин, про доведення яких йдеться, а сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги. При визначенні наявності або відсутності підстав для призначення судової експертизи суди не повинні ігнорувати позицію осіб, які беруть участь у справі. Для забезпечення реалізації вказаного положення суди повинні мотивовано відповідати на клопотання сторін як про призначення експертизи, так і про відмову в її призначенні. Крім того, вирішуючи питання про доцільність призначення експертизи в цивільній справі, необхідно враховувати, чи має значення для справи факт, який експерт має встановити, чи не доведений той чи інший факт іншими доказами, зібраними у справі, які реальні можливості тієї чи іншої судової експертизи. За загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Ухваливши рішення про відмову в позові, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а для повного та всебічного розгляду справи необхідно дати оцінку всім доводам та запереченням сторін. Суд апеляційної інстанції такі вимоги також не виконав, оскільки не усунув допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права. ЄСПЛ у справі "Дія-97" проти України" від 21 жовтня 2011 року зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, й до національних судів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Kanye de Honji v. Spain" (Каньєте де Хоньї проти Іспанії), заява №55782/00, п. 36, ECHR 2002-VIII; "Gorou v. Greece (no. 3)" (Гору проти Греції" ( №3)), заява №21845/03, п. 27, від 22 червня 2006 року; "Miholapa v. Latvia" (Михолапа проти Латвії), зава №61655/00, п. 24, від 31 травня 2007 року, та "Andrejeva v. Latvia" (Андрєєва проти Латвії), заява №55707/00, пункт 99). З огляду на викладене Верховний Суд зазначає, що відмова судів у призначенні експертизи належним чином не мотивована, що не відповідає нормам ЦПК України, отже, суди не забезпечили справедливу процедуру розгляду справи. Верховний Суд зауважує, що саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру). Дотримання цивільного процесуального закону є гарантією прав особи у цивільному судочинстві та виконання судом його завдання. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі №760/13253/19 (провадження №61-5972св20). З урахуванням наведеного необхідно дійти висновку, щосуди допустили порушення норм процесуального права, які мають значення для застосування норм матеріального права, доводи касаційної скарги про порушення права на справедливий суд є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбаченихпунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. В аспекті зазначеної підстави касаційного оскарження заявник посилається на недослідження наявних у справі доказів:схематичного плану СТ "Десна-3", генерального плану СТ "Десна-3", публічної кадастрової карти України, план-схеми земельних ділянок та неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-25486) щодо необхідності погодження меж земельної ділянки із сумісними власниками (землекористувачами). Водночас висновок про дотримання процедури надання у власність та погодження меж спірної земельної ділянки, порушення цими діями прав співвласника суміжної земельної ділянки можливе за умови належного дослідження наявних у справі доказів, чого суд першої інстанції не здійснив, а апеляційний суд не виправив цього недоліку. Так, досліджуючи докази у справі, апеляційний суд зробив загальний висновок, що схематичний план СТ "Десна-3", генеральний план СТ "Десна-3", публічна кадастрова карта України, план-схема земельних ділянок не є беззаперечними та достатніми доказами на підтвердження обставин, на які посилався позивач. З таким висновком погодитись не можна, оскільки він є загальним, суд його дійшов без належного дослідження кожного доказу з наданням відповідної оцінки. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановлено, що суди попередніх інстанцій не дослідили кожен доказ окремо, не перевірили їх належність, допустимість, достовірність Формальний підхід до вирішення справи та ухвалення судового рішення за відсутності встановлених судом фактичних обставин справи суперечить фундаментальним принципам цивільного судочинства та не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на ухвалення законних та справедливих рішень, а також захист прав та інтересів учасників судового розгляду. Указане також є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Отже, судові рішення підлягають скасуванню на підставі пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України. Під час нового розгляду справи судам належить урахувати викладене, дослідити наявні у справі докази, дати їм відповідну оцінку, вирішити клопотання про призначення земельно-технічної експертизи та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, відповідачка ОСОБА_3 посилається на безпідставність заявленого позову й з огляду на те, що вона не заперечує можливості встановлення сервітуту для позивача за рахунок спірної земельної ділянки. Щодо таких тверджень судам при новому розгляді справи необхідно врахувати, що встановлення земельного сервітуту не є способом захисту права особи. Особа, права якої порушено, не має бути зобов'язана вживати активних дій з метою усунення негативних наслідків вчинення такого правопорушення стосовно неї, а має право вимагати надання їй відповідного і ефективного судового захисту. Висновок про можливість встановлення сервітуту перекладає обов'язок з вчинення активних дій з усунення порушень інтересів позивача з порушників (у цій справі - відповідачів) (які у своїй поведінці не виконали обов'язок не порушувати прав та інтересів інших осіб) на самого позивача, що є неприйнятним, виходячи з розуміння права та ідеї забезпечення справедливості (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №509/1679/18 (провадження №61-13307св19)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 чинної редакції ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається у суді з грудня 2017 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, задовольнити. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 квітня 2021 року м. Київ справа №567/518/17-ц провадження №61-15402св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Могилянівська сільська рада Острозького району Рівненської області, третя особа - Острозька міська рада Рівненської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 19 березня 2019 року в складі судді Назарук В. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 липня 2019 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., Шимків С. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області, третя особа - Острозька міська рада Рівненської області, про визнання рішень протиправними, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Могилянівської сільської ради від 22 січня 2015 року йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення. Вказаною частиною земельної ділянки він користується більше 30 років і по межі якої ним у 1990 році встановлено огорожу. При виготовленні технічної документації на земельну ділянку було встановлено, що розмір земельної ділянки, яка може бути передана йому у власність становить 0,1077 га. Зазначений проект був поданий для затвердження до Могилянівської сільської ради з проханням передати у власність земельну ділянку, площею 0,1077 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення, на що отримав повідомлення про те, що умовою затвердження проекту землеустрою щодо передачі земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку є зміна площі земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства з площі 0,1077 га на площу 0,06 га у зв'язку з відсутністю додаткової площі на даній земельній ділянці та накладенням земельної ділянки з земельними ділянками суміжних землекористувачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Зазначав, що у зв'язку з отриманням зазначеного рішення дізнався, що стосовно частини зазначеної земельної ділянки рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 12 листопада 2014 року №420 ОСОБА_2 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, а рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 24 лютого 2017 року №141 проект землеустрою було затверджено та передано ОСОБА_2 в приватну власність земельну ділянку, площею 0,0140 га (кадастровий номер 5624285100:01:002:0206) для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення у с. Могиляни Острозького району та на підставі зазначеного рішення державним реєстратором Бернацьким А. О. зареєстровано право власності ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку. Враховуючи вищевикладене, позивач просив визнати недійсним рішення Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області від 12 листопада 2014 року №420, від 24 лютого 2017 року №141 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0140 га (кадастровий номер 5624285100:01:002:0206) для ведення особистого селянського господарства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 19 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що приймаючи рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, Могилянівська сільська рада діяла в межах наданих їй повноважень, а тому підстав для визнання незаконними оскаржуваних рішень немає, оскільки позивач не надав належних доказів правомірності набуття права користування ним спірною частиною земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. Аргументи учасників справ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами було неправильно застосовано норми матеріального права, неповно досліджено надані докази у справі, що призвело до неправильного вирішення спору. Могилянівська сільська рада незаконно прийняла рішення щодо передачі частини земельної ділянки розміром 0,014 га у власність ОСОБА_2, якою на законних підставах він користувався більше 30 років, а тому має право на отримання цієї ділянки у власність. Крім того, суд не врахував, що по межі вказаної земельної ділянки ним встановлений паркан ще у 1990 роках, а тому саме він являється належним землекористувачем незалежно від того, що формально вона перебувала у складі земель запасу сільської ради. Вважає, що при наданні спірної частини земельної ділянки відповідачу, сільська рада не врахувала, що саме він користується нею добросовісно та тривалий період, а відтак має право на її отримання у власність. Крім того, на зазначену ділянку йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою, а також зазначає, що межі землекористування ОСОБА_2 не погодженні з ним як суміжним землекористувачем. Висновок суду проте, що спірна ділянка не входить в склад земельних ділянок, що зазначенні в земельно-шнуровій книзі, рішенні сільської ради є безпідставними, оскільки рішенням Могилянівської сільської ради від 26 січня 1998 року йому надано земельну ділянку в склад якої і входить предмет спору. Суд безпідставно не врахував, як доказ законності користування спірною земельною ділянкою довідку Управління Держгеокадастру в Рівненській області від 02 березня 2016 року №03-18/224. Окрім того, суд не надав належної оцінки показам свідків, які ствердили факт землекористування спірною ділянкою ОСОБА_1 та проект землеустрою на виконання рішення від 22 січня 2015 року №434. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що рішення судів є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судом Встановлено, що учасники справи є суміжними землекористувачами. Предметом спору є земельна ділянка, площею 0,0140 га, яка з правої сторони відносно АДРЕСА_2 межує з земельною ділянкою ОСОБА_3, а з лівої сторони - з земельною ділянкою ОСОБА_4. Убачається, що на підставі рішення зборів уповноважених членів колгоспу ім.17 Вересня від 24 квітня 1975 року та рішення виконкому Могилянівської сільської ради народних трудящих від 26 червня 1975 року ОСОБА_1 була надана під забудову земельна ділянка по АДРЕСА_1, площею 0,06 га. Указана земельна ділянка обліковується за ОСОБА_1 по земельно-кадастровій книзі Могилянівської сільської ради, яка заведена в 1996 році, як така, що надана під забудову. Рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 26 січня 1998 року №3 передано в приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого підсобного господарства земельну ділянку, площею 0,40 га. Зазначена земельна ділянка обліковується за ОСОБА_1 по земельно-кадастровій книзі Могилянівської сільської ради (заведена в 1996 році) як пашня. Загальний розмір земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства виділений для сім'ї Ворощуків біля ділянки, відведеної під забудову становить 0,12 га. (а. с.131 т.1) Рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 06 липня 2012 року №184 надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,06 га, яка знаходиться в АДРЕСА_1 за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови. Рішення Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області від 12 листопада 2014 року №420 надано ОСОБА_2 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 0,0140 га в АДРЕСА_2 за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення (рілля). Рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 22 січня 2015 року №434 надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га в АДРЕСА_1 за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення (рілля) (КВЦПЗ-01.03). Рішення Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області від 24 лютого 2017 року №141 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 0,0140 га та надано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення в с. Могиляни Острозького району. Рішенням державного реєстратора Бернацького А. О. від 03 березня 2017 року проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0140 га (кадастровий номер 5624285100:01:002:0206) для ведення особистого селянського господарства. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини другої статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Пунктом "б" частини другої статті 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Частиною першою статті 122 ЗК України регламентовано, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно зі статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Статтею 118 ЗК України визначений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Згідно з приписами частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/ або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи - позивача у справі. Крім того, законодавством передбачено, що акт органу місцевого самоврядування може визнаватися недійсним лише у випадку, коли він порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою (стаття 155 ЗК України), а визнаватися незаконним та скасовуватися правовий акт органу влади чи місцевого самоврядування може лише за позовом власника майна у випадку невідповідності закону чи порушення прав власника (стаття 393 ЦК України). Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, враховуючи те, що право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування, проте позивачем будь-яких доказів щодо надання у користування йому спірної частини земельної ділянки не надано, як і не встановлено таких обставин судом, обґрунтовано вважав, що у позивача не виникло право правомірного користування земельною ділянкою, на підставі чого дійшов правильного висновку про те, що приймаючи рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, Могилянівська сільська рада діяла в межах наданих їй повноважень, а тому підстав для визнання незаконними оскаржуваних рішень немає. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 19 березня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 липня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 листопада 2021 року м. Київ справа №346/708/21 провадження №61-15840св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Театральна-22", відповідачі: Коломийська міська рада Коломийської територіальної громади, ОСОБА_1, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Театральна-22" на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2021 року у складі судді П'ятковського В. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Василишин Л. В., Пнівчук О. В., у справі за позовом об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Театральна-22" до Коломийської міської ради Коломийської територіальної громади, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Коломийської міської ради, визнання недійсним договору оренди землі, скасування державної реєстрації земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2021 року об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Театральна-22" (ОСББ "Театральна-22") звернулося до суду з позовом до Коломийської міської ради Коломийської об'єднаної територіальної громади, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Коломийської міської ради, визнання недійсним договору оренди землі, скасування державної реєстрації земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що пунктом 1 рішення Коломийської міської ради від 24 червня 2009 року №2190-40 надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 4002,0 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1, терміном на 50 років для промислово-комерційного використання - реконструкції та обслуговування нежитлових приміщень за рахунок земель міської ради. На підставі вказаного рішення 04 серпня 2009 року відповідачі уклади договір оренди. ОСОБА_1 частково на наданій йому в оренду земельній ділянці, вийшовши за її межі впритул до стіни будинку АДРЕСА _2 самовільно спорудив навіс, у якому знаходяться будівельні матеріали, частини вживаних речей, які втратили свої споживчі властивості (відходи). Вказане рішення Коломийської міської ради та договір оренди порушують право спільної сумісної власності співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_2. У березні 2021 року до суду надійшло клопотання Коломийської міської ради про закриття провадження у справі з огляду на те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Клопотання обґрунтовано тим, що позивачем у справі є ОСББ "Театральна-22", яке є юридичною особою, відповідачем - Коломийська міська рада, яка також є юридичною особою, а ОСОБА_1 у цих правовідносинах діяв як фізична особа-підприємець, оскільки спірна земельна ділянка надана йому як підприємцю для промислово-комерційного використання (для реконструкції та обслуговування нежитлових приміщень), проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розроблявся ОСОБА_1 як підприємцю, а в договорі оренди землі в реквізитах сторін зазначено, що ОСОБА_1 діє на підставі свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця від 14 грудня 2005 року. Таким чином, справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2021 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, провадження у справі закрито. Роз'яснено позивачу, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Посилаючись на положення частини першої статті 255 ЦПК України, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що спір у цій справі виник між юридичними особами та фізичною особою-підприємцем, пов'язаний із його господарською діяльністю на земельній ділянці, яка ним орендована як підприємцем, і цільове призначення цієї земельної ділянки також стосується господарської діяльності, а тому належить до юрисдикції господарського суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2021 року ОСББ "Театральна-22" засобами поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У жовтні 2021 року справу №346/708/21 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. У порушення вимог процесуального права та правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №908/1568/18, від 15 травня 2018 року у справі №911/4144/16, від 13 березня 2018 року у справі №753/16525/16-ц, судами не звернуто належної уваги на те, що ОСОБА_1 звертався до Коломийської міської ради як фізична особа, а наявність у нього статусу фізичної особи-підприємця не свідчить про те, що саме в такому статусі він вступає в спірні правовідносини, зокрема, щодо набуття в оренду земельної ділянки. У матеріалах справи відсутні будь-які докази, що цей спір пов'язаний із господарською діяльністю ОСОБА_1, а цільове призначення земельної ділянки (промислово-комерційне використання) саме по собі не підтверджує вказаного. Судами не досліджено витяг із Державного реєстру Держкомзему на нерухоме майно про реєстрацію за ОСОБА_1 (як фізичною особою) права оренди спірної земельної ділянки. Крім того, судом апеляційної інстанції безпідставно не прийнято докази, які не були долучені до суду першої інстанції через об'єктивну неможливість вчинення цих дій. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що між Коломийською міською радою та ОСОБА _1 на підставі рішення Коломийської міської ради від 24 червня 2009 року №2194-40/2009 "Про надання в оренду земельної ділянки на АДРЕСА_1", укладено договір оренди землі від 04 серпня 2009 року, який зареєстровано 05 жовтня 2009 року в Коломийському міському відділі РФДЗК за №040929700089. Відповідно до умов договору оренди ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку, загальною площею 402 кв. м, із нежитловим приміщенням, загальною площею 298 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. Пунктом 1 вказаного договору визначено, що орендар прийняв у користування земельну ділянку для промислово-комерційного використання - реконструкції та обслуговування нежитлових приміщень, згідно з п. 14 договору оренди цільове призначення земельної ділянки - промислово-комерційного використання - реконструкції та обслуговування нежитлових приміщень. Сторонами погоджено, що орендар користується земельною ділянкою на умовах платності та відповідно до чинного порядку, інженерних комунікацій орендодавця, з метою забезпечення належної господарської діяльності. У графі реквізити сторін у вказаному договорі оренди зазначене свідоцтво про державну реєстрацію ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця від 14 грудня 2005 року (а. с. 27-30, т. 1). Згідно з копіями висновків відділу земельних ресурсів у місті Коломия №03-03-3/831 від 08 серпня 2008 року, Коломийської рай СЕС №662 від 08 листопада 2008 року, Державного управління ОНПС в Івано-Франківській області №07-10/7065 від 13 листопада 2008 року земельна ділянка на АДРЕСА_1, площею 0,0402 га, відноситься до земель промисловості, транспорту та зв'язку, придатна для промислово-комерційного використання (реконструкції та обслуговування нежитлових приміщень) підприємця ОСОБА_1 (а. с. 126-128, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Тобто у порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Із моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним, а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді. За змістом частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Статтею 45 ГПК України встановлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті). Таки чином, господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем. Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі статтею 50 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). За загальним правилом розмежування компетенції судів із розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Земельні та пов'язані із земельними правовідносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №461/980/16-а (провадження №11-248апп18), від 14 листопада 2018 року в справі №127/2709/16-ц (провадження №14-352цс18), у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №304/1363/18-ц, від 14 квітня 2020 року у справі №559/1785/18-ц, від 16 червня 2021 року у справі №310/1436/17. За частиною першою статті 173 ГК України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням. Майново -господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України). Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб'єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб'єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов'язання, що з нього виникають, є господарськими. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Частинами першою, третьою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, виступає фізична особа сторона у відповідних правовідносинах як суб'єкт господарювання чи ні, та від визначення цих правовідносин як господарських. Встановивши, що земельна ділянка на АДРЕСА_1, площею 0,0402 га, була надана в оренду ОСОБА_1 для промислово-комерційного використання - ведення господарської діяльності з реконструкції та обслуговування нежитлових приміщень, що підтверджується спірними рішенням Коломийської міської ради та договором оренди, останній діяв як фізична особа-підприємець на підставі свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця від 14 грудня 2005 року, тобто спір виник між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем, пов'язаний із його господарською діяльністю на земельній ділянці, яка ним орендована як підприємцем, і цільове призначення цієї земельної ділянки також стосується господарської діяльності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі, оскільки спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 05 червня 2018 року у справі №908/1568/18, від 15 травня 2018 року у справі №911/4144/16, від 13 березня 2018 року у справі №753/16525/16-ц, є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Так, у справі №908/1568/18 предметом спору було зобов'язання скласти та зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкові накладні від господарських операцій за договором про постачання електричної енергії №524 від 28 березня 2006 року станом на дату отримання від позивача коштів. У справі №911/4144/16 встановлено, що власником земельної ділянки, що була предметом спору, була фізична особа, у зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи. При цьому у вказаній справі не встановлено здійснення господарської діяльності. У справі №753/16525/16-ц предметом спору було стягнення грошової компенсації, упущеної (втраченої) вигоди та відшкодування моральної шкоди, у зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що спори за позовом фізичної особи до юридичних осіб про відшкодування збитків та моральної шкоди розглядаються в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Доводи касаційної скарги про те, що судами повно не досліджено обставини у справі та надані сторонами докази, є безпідставними, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки судів, які суд касаційної інстанції відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, не може переоцінювати. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів". Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо юрисдикційності спору, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Театральна-22" залишити без задоволення. Ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №555/962/18 провадження №61-13457св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Бистрицька сільська рада Березнівського району Рівненської області, відповідачі: ОСОБА_12, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Бистрицької сільської ради Березнівського району Рівненської області на рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року у складі судді Собчука А. Ю.та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 червня 2019 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О.,Боймистука С. В.,Бондаренко Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року Бистрицька сільська рада Березнівського району Рівненської області (далі - Бистрицька сільська рада) звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про вилучення земельних ділянок. Позов обґрунтований тим, що рішенням сесії VI скликання Бистрицької сільської ради від 18 липня 2014 року №342 затверджений генеральний план забудови села Бистричі Березнівського району Рівненської області. Відповідно до генерального плану забудови с. Бистричі передбачена дорога білягосподарств відповідачів, яка надалі пролягає до центральної АДРЕСА_1. Земельною ділянкою, якою має проходити дорога, користуються відповідачі. ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_10 земельні ділянки не виділялися, вонисамовільно їх зайняли. На підставі частини третьої статті212 ЗК України земельні ділянки підлягають вилученню у відповідачів за рішенням суду, як самовільно зайняті. Щодо відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_11, то частини належних їм земельних ділянок мають бути вилучені для суспільних потреб -для влаштування проїзду до і на АДРЕСА_1. Оскільки ці відповідачі не надали своєї згоди на такий порядок вилучення частин земельних ділянок, то позивач вважає, що на підставі частини десятої статті 149 ЗК України вилучення земель має здійснюватися у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року в позові відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовивши в позові, суд першої інстанціївиходив з того, що відповідачі є власниками спірної частини земельної ділянки, однак у позовній заяві немає посилання на Закон України №1559-VI "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" (далі - Закон №1559-VI). Тому земельні ділянки не можуть бути вилучені у відповідачів з мотивів суспільної необхідності без застосування Закону №1559-VI. Отже, позовні вимоги є безпідставними. Коротний зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 06 червня 2019 року, рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що будь-яка технічна документація землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, яка відводиться для будівництва дороги в натурі (на місцевості), зокрема щодо розміщення спірних земельних ділянок, їх розміру та конфігурації, проєкт землеустрою щодо вилучення частини земельних ділянок, що перебувають у користуванні відповідачів, з метою встановлення координат вказаних ділянок, кадастрова зйомка позивачем, не виготовлялися. Матеріали справи не містять будь-якого рішення, прийнятого відповідно до законодавства, щодо порядку та підстав вилучення частини земельної ділянки у відповідачів для суспільних потреб, а також суду не надано доказів на спростування суперечливих даних щодо розміщення спірних земельних ділянок. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що не дотримано необхідної процедури для вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в судовому порядку, а тому заявлені вимоги є передчасними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року Бистрицька сільська рада звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення, просила їх скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обгрунтована тим, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Суди не звернули уваги, що Бистрицька сільська рада не приймала рішення про надання земельної ділянки відповідачам, що свідчить про самовільне використання земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції не дослідив докази, що відповідачі у встановленому порядку прийняли спадщину. Земельні ділянки відповідачів, які зазначені у земельно-кадастрових документах, стосуються земельних ділянок, що знаходяться в інших місцях, в межах Бистрицької сільської ради. Бистрицька сільська рада не передавала у приватну власність та у користування земельні ділянки, згідно з якими відповідно до старого генерального плану забудови с. Бистричі проходить проїзд і прохід на АДРЕСА_1. Суди не взяли до уваги, що архівні рішення від 29 травня 1995 року №14, від 15 жовтня 1996 року №50, від 26 грудня 1996 року №35, на які посилаються відповідачі, не стосуються спірних земельних ділянок, оскільки вони мають в користуванні інші земельні ділянки в межах Бистрицької сільської ради. Відповідачі не надали доказів, що вони користуються спірними земельними ділянками на законних підставах. Суди не взяли до уваги правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №140/1903/16ц, згідно з якими відповідно до частини другої статті 22 ЗК України в редакції 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Суди не дослідили рішення Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року, неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу. У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішеннями Бистрицької сільської Ради народних депутатів від 29 травня 1995 року №14, від 15 жовтня 1996 року №50 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність та постійне користування" відповідачам, в тому числі спадкодавцям ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7 передано у приватну власність та постійне користування раніше надані земельні ділянки у с. Бистричі Березнівського району для будівництва і обслуговування житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства. Державні акти на землю не видавались і державна реєстрація земель не здійснювалась. Рішенням сесії VI скликання Бистрицької сільської ради від 18 липня 2014 року №342 затверджено генеральний план забудови с. Бистричі Березнівського району Рівненської області. Відповідно до генерального плану забудови с. Бистричі передбачена дорога, яка перетинає земельні ділянки відповідачів, пролягає до центральної АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року зобов'язано Бистрицьку сільську раду Березнівського району Рівненської області привести у відповідність до генерального плану забудови с. Бистричі Березнівського району проїзд до і на вулиці Надслучанська. На сьогодні спірною частиною земельною ділянкою, якою має проходити дорога, користуються відповідачі. Всі відповідачі, в тому числі спадкоємці ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину, набули право користування спірними земельними ділянками правомірно, у встановленому законом порядку цього права не позбавлені. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності врегульовані Законом №1559-VI). Відповідно до статті 1 Закону №1559-VI суспільна необхідність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку. Відповідно до частини 3 статті 4 цього Закону примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом. Із оскаржуваних судових рішень випливає, що у позові відмовлено через недотримання процедури вилучення земельних ділянок для суспільних потреб. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Верховний Суд виходить з того, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень пункт 7 частини першої статті 4 КАС України. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 липня 2019 року у справі №879/2/18, провадження № А/9901/8/19, від 03 березня 2020 року у справі №850/8/19, провадження № А/9901/19, № А/9901/274/19, від 20 квітня 2021 року у справі №850/1/20, провадження № А/9901/5/21. Отже, ураховуючи зміст та суб'єктний склад спірних правовідносин, Верховний Суд виходить з того, що позов про вилучення земельних ділянок для суспільних потребне підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен розглядатися адміністративним судом. Суди, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства діяли не як суди, встановлені законом, тому провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги, зокрема, має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. З урахуванням висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року, справа №145/166/18, провадження 14-524цс19, на виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне роз'яснити Бистрицькій сільській раді Березнівського району Рівненської області, що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду, протягом десяти днів з дня отримання нею відповідної постанови вона може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 400, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Бистрицької сільської ради Березнівського району Рівненської області задовольнити частково. Рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 червня 2019 року скасувати, провадження закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельні ділянки може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у цій справі. При цьому суд врахував, що доказів на підтвердження того, що земельна ділянка площею 2,2496 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0081, та земельна ділянка площею 2,1992 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0078, що розташовані за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, на теперішній час належать відповідачам на праві власності до матеріалів заяви не надано, тому відсутні підстави для зазначення в ухвалі вказівки на арешт зазначених земельних ділянок. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_5 13 вересня2020 року подав апеляційну скаргу із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження РІШЕННЯ: Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року поновлено ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року. Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року скасовано в частині накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову в цій частині. В іншій частині судове рішення залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір щодо майна існує між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, тому вжиті заходи забезпечення позову щодо земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_5, є безпідставними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Письменна Н. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду і залишити без змін ухвалу суду першої інстанції. Заявник зазначає підставами касаційного оскарження судового рішення те, що: судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права та без належного з'ясування всіх обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 19 січня 2019 року у справі №495/7384/18, від 20 травня 2019 року у справі №274/1371/18, від 25 вересня 2019 року у справі №320/3560/18, від 30 жовтня 2019 року у справі №314/2023/19, від 29 січня 2020 року у справі №753/3170/18, від 05 лютого 2020 року у справі №201/17165/17, від 09 квітня 2020 року у справі №442/3250/18, від 13 серпня 2020 року у справі №520/16715/18, від 07 вересня 2020 року у справі №522/3471/20. Вважає, що між сторонами досі триває спір і обставини, які стали підставою для вжиття заходів забезпечення позову не зникли. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №369/9441/19-ц з Києво-Святошинського районного суду Київської області. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Н. В., про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року справу за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову до подання позовної заяви призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що предметом позову, пред'явленого ОСОБА_1 до суду (справа №369/10052/19-ц), є солідарне стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 безпідставно отриманих грошових коштів у розмірі 1 612 186,00 грн та 159 900 дол. США. Отже, ОСОБА_5 також є відповідачем у справі. На даний час розгляд справи №369/10052/19-ц триває і обставини, які стали підставою для вжиття заходів забезпечення позову, не зникли та існує реальна загроза невиконання рішення суду в майбутньому. Звертаючись до суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову, позивачем були надані до суду беззаперечні докази того, що відповідачі мають намір відчуження майна, яке їм належить на праві власності, що призведе до неможливості виконання рішення суду в майбутньому. При цьому дії відповідачів спрямовані на ухилення від виконання рішень суду шляхом продажу майна, яке належить їм на праві власності. Станом на сьогоднішній день земельні ділянки, на які оскаржуваною ухвалою накладено арешт, виставлені на продаж, докази чого надавались, у тому числі, до суду апеляційної інстанції. Суд першої інстанції, визнавши доводи та докази позивача обгрунтованими, виніс ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову, яка оскаржена ОСОБА_5 до апеляційного суду з пропуском строку. При цьому апеляційний суд, поновивши ОСОБА_5 строк апеляційного оскарження ухвали про вжиття заходів забезпечення позову та відкривши апеляційне провадження, не обгрунтував поважності причин значного (більше року) пропуску відповідачем строку на апеляційне оскарження ухвали, яка набрала законної сили. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Н. В., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає. Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 18, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. За змістом статті 151 ЦПК України заява про забезпечення позову повинна містить, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову. Положеннями статті 152 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо. Відповідно до частини третьої статті 152 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви, ОСОБА_1 просив суд накласти арешт на належні відповідачам земельні ділянки, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали від нього значну суму грошових коштів, які вони привласнили та витратили на приватизацію земельних ділянок на своє ім'я та членів їхніх сім'ї, а саме: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Судом установлено, що у серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про витребування безпідставно отриманих коштів у розмірі 1 612 186,00 грн та 159 900 дол. США (справа №369/10052/19-ц). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Таким чином, встановивши, що метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони інтересів заявника від можливих недобросовісних дій щодо відчуження, зокрема земельної ділянки площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, що належить на праві власності відповідачу у справі №369/10052/19-ц - ОСОБА_5, щоб забезпечити реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь заявника, та, врахувавши, що спосіб забезпечення шляхом накладення арешту та заборони вчиняти будь-які дії щодо спірного майна є адекватним захистом для попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність забезпечення позову. Натомість, апеляційний суд скасував законну та обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції в частині накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, не спростувавши висновок районного суду і належним чином не мотивувавши свій висновок. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ураховуючи задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі ухвали суду першої інстанції, беручи до уваги вимоги статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 840,80 грн. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Наталії Володимирівни, задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок грн 80 коп. ). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 березня 2021 року м. Київ справа №453/120/20 провадження №61-17718св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: заявник (боржник) - ОСОБА_1, суб'єкт оскарження - державний виконавець Сколівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із скаргою на рішення старшого державного виконавця Сколівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Сколівського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області) Лискової С. Я. Скарга мотивована тим, що 11 липня 2014 року старшим державним виконавцем Сколівського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області Лисковою С. Я. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №43990715 на підставі виконавчого листа, виданого Сколівським районним судом Львівської області 08 липня 2014 року, про зобов'язання ОСОБА_1 демонтувати самочинне незавершене будівництво на АДРЕСА_1 та приведення прибудинкової земельної ділянки до попереднього стану. Зазначає, що у ході виконавчого провадження змінилися обставини, які вплинули на можливість виконання рішення суду, а рішення суду виконано не було, проте старший державний виконавець Лискова С. Я. 09 грудня 2019 року винесла постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 8 346 грн за примусове виконання рішення немайнового характеру, а у подальшому - 21 грудня 2019 року винесла постанову про закінчення виконавчого провадження. Вважає, що у державного виконавця були відсутні підстави для стягнення виконавчого збору. Враховуючи викладене ОСОБА_1 просила визнати неправомірною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 8 346 грн за примусове виконання рішення немайнового характеру, винесену 09 грудня 2019 року у виконавчому провадженні №43990715 від 11 липня 2014 року; зобов'язати старшого державного виконавця Сколівського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області Лискову С. Я. поновити порушені права заявника як боржника у вказаному виконавчому провадженні. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Сколівського районного суду Львівської області від 28 лютого 2020 року, з врахуванням ухвали цього ж суду від 12 травня 2020 року про виправлення описки, скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірною та скасовано постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 8 346 грн за примусове виконання рішення немайнового характеру, винесену 09 грудня 2019 року старшим державним виконавцем Сколівського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області Лисковою С. Я. у виконавчому провадженні №43990715 від 11 липня 2014 року. У решті вимог скарги відмовлено. Роз'яснено Сколівському районному відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Львів) про обов'язок повідомити суд і заявника про виконання даної ухвали не пізніше, ніж у десятиденний строк з дня її одержання. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що оскаржувані дії державного виконавця вчинені та винесені з порушенням вимог законодавства України, та є такими, що порушують права та інтереси заявника, а отже, є неправомірними, у зв'язку з цим наявні підстави для скасування постанови про стягнення виконавчого збору. Не погодившись із вказаним судовим рішенням, Сколівський районний відділ ДВС Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львов) подав до суду апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року ухвалу районного суду скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено боржнику ОСОБА_1 право на звернення до суду з цією вимогою в порядку адміністративного судочинства до Львівського окружного адміністративного суду, а також роз'яснено заявнику про наявність у неї права протягом десяти днів з дня отримання постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору належать до юрисдикції адміністративних судів. Узагальнені доводи касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу місцевого суду. Касаційна скарга мотивована тим, що на думку заявника, апеляційний суд неправильно розтлумачив частину другу статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", отже, висновок суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для розгляду даної справи в порядку адміністративного судочинства не ґрунтується на нормах процесуального права. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Сколівський районний відділ ДВС Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львов) просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі постанову апеляційного суду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 30 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 16 січня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд встановив, що рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 16 квітня 2014 року у цивільній справі №2-52/11 задоволено позов ОСОБА_2 та зобов'язано ОСОБА_1 демонтувати самочинне незавершене будівництво на АДРЕСА_1 та привести прибудинкову земельну ділянку до попереднього стану. Рішення набрало законної сили 03 червня 2014 року. На виконання зазначеного рішення Сколівський районний суд Львівської області видав 08 липня 2014 року виконавчий лист №2-52/11.10 липня 2014 року стягувач ОСОБА_2 подав заяву про примусове виконання рішення суду, на підставі якої старший державний виконавець Сколівського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області винесла постанову від 11 липня 2014 року про відкриття виконавчого провадження та запропоновано боржнику добровільно виконати рішення до 17 липня 2014 року. В межах проведення примусових виконавчих дій старший державний виконавець Лискова С. Я. двічі, а саме 18 липня 2014 року та 12 січня 2015 року виносила постанови про накладення на боржника штрафу у розмірі 170 грн та 340 грн відповідно. 21 травня 2019 року державний виконавець склала акт про невиконання судового РІШЕННЯ: 24 травня 2019 року скеровано до Сколівського ВП Стрийського ВП ГУ НП у Львівській області повідомлення про кримінальне правопорушення, передбачене статтею 382 КК України, за фактом умисного невиконання боржником ОСОБА_1 судового РІШЕННЯ: 09 грудня 2019 року державний виконавець винесла постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 8 346 грн за виконання судового РІШЕННЯ: 21 грудня 2019 року старший державний виконавець Сколівського РВ ДВС ГТУЮ у Львівській області Лискова С. Я. винесла постанову про закінчення виконавчого провадження №43990715, на підставі пункту 11 частини першої статті 39, статті 40 Закону України "Про виконавче провадження". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до частини першої статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII). Установлено, що боржник ОСОБА_1 не погоджується із стягнутим державним виконавцем виконавчим збором. Встановлено, що постанова від 09 грудня 2019 року про стягнення з боржника ОСОБА_1 виконавчого збору за виконання судового рішення прийнята державним виконавцем після набрання чинності Законом №1404-VIII. Таким чином на спірні правовідносини поширюється дія Закону №1404-VIII, статтею 1 якого передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем. За змістом пункту 7 частини другої статті 17 Закону №1404-VIII постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку. Згідно із частиною другою статті 74 Закону №1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Отже, імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону №1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі №2-1409/11 (провадження №14-137цс19). При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для розгляду даної справи в порядку цивільного судочинства. Таким чином, касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції, які є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм процесуального законодавства та правильно застосовано норми матеріального права. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №328/2708/15-ц провадження №61-6404св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, треті особи: Токмацька міська рада, Виконавчий комітет Токмацької міської ради, Міськрайонне управління у Токмацькому районі та м. Токмаку Головного управління Держгеокадастру Запорізької області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року в складі судді: Коваленка П. Л. та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року в складі судді: Коваленка П. Л. та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2, треті особи: Токмацька міська рада, Виконавчий комітет Токмацької міської ради, Міськрайонне управління у Токмацькому районі та м. Токмаку Головного управління Держгеокадастру Запорізької області, про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Первісний позов мотивований тим, що їй на підставі договору міни від 22 березня 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Токмацької державної нотаріальної контори, на праві власності належить 14/25 частин жилого будинку АДРЕСА_1, розташованих на земельній ділянці розміром 1864 кв. м. Інші 11/25 частин жилого будинку і надвірних будівель належать на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 липня 1984 року, згідно з яким 22/50 частини жилого будинку знаходяться в АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2015 року жилий будинок і надвірні споруди розділено в натурі між сторонами. Згідно з рішенням виконавчого комітету Токмацької міської ради від 21 лютого 2001 року за №48 загальний розмір земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, становить 1 864 кв. м. Угода про порядок користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, відсутня. Акт погодження меж також відсутній, реальні частки не визначені. У договорі міни від 22 березня 2001 року та договорі купівлі-продажу від 17 липня 1984 року жодних застережень з приводу фактичного користування не зазначено. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 17 травня 2013 року визнано недійсним рішення Токмацької міської ради №16 від 09 листопада 2006 року у частині пунктів 8, 9 додатку до нього про передачу у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку серія ЯГ №709409 від 02 липня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_2. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 03 грудня 2013 року визнано недійсним рішення Токмацької міської ради №16 від 09 листопада 2006 року у частині пункту 7 додатку до нього, про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯГ №709407 від 03 квітня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_2. Між сторонами виник спір з приводу порядку користування земельною ділянкою, оскільки у неї в фактичному користуванні знаходиться земельна ділянка в значно меншому розмірі, що не відповідає 14/25 частці житлового будинку і надвірних споруд та істотно порушує її права. ОСОБА_1 просила: встановити порядок користування земельною ділянкою пропорційно її частці (14/25) у вартості житлового будинку та надвірних споруд за адресою АДРЕСА_2. У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: Токмацька міська рада, Виконавчий комітет Токмацької міської ради, Міськрайонне управління у Токмацькому районі та м. Токмаку Головного управління Держгеокадастру Запорізької області, про визначення порядку користування земельною ділянкою. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 1946 року його дід ОСОБА_3 та ОСОБА_4 стали співвласниками вказаного житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_3 придбав 2/3 частини домоволодіння, а ОСОБА_4 1/3 частину домоволодіння. Між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було встановлено ідеальні долі співвласників жилого будинку та визначені кімнати за кожним із них. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за взаємною згодою визначили порядок користування та розділу земельної ділянки, де спочатку земельні ділянки були розділені порівну (16 березня 1957 року - генеральний план), а в подальшому за ОСОБА_4 залишилася земельна ділянка у користуванні розміром 810 кв. м, а ОСОБА_3 - 1 923,30 кв. м. Після смерті діда ОСОБА_3 належну йому частину будинку успадкували його доньки ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Співвласники за час проживання збільшили житлову площу шляхом добудови житлових кімнат, здійснили будівництво господарських споруд та будівель та після проведення перерахунку часток по фактичному користуванню отримали свідоцтво про право особистої власності, відповідно до якого ОСОБА_5 та ОСОБА_6 стали співвласниками 11/25 частин жилого будинку. Шляхом подання власноручної заяви до інвентарного бюро в 1979 році ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 встановили порядок користування житловим будинком з господарськими спорудами та будівлями та земельною ділянкою. 17 липня 1984 року він придбав 22/50 частин житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці розміром 1 833,3 кв. м. 07 січня 1982 року ОСОБА_4 продав частину свого житлового будинку ОСОБА_7, ОСОБА_7 продав належну йому частку жилого будинку ОСОБА_8 У 2001 році ОСОБА_8 обміняв свою частину будинку на квартиру, яка належала ОСОБА_9. З 2001 року по цей час ОСОБА_1 користується квартирою №1 житлового будинку з надвірними будівлями, якою користувалися на праві власності попередні співвласники, частина земельної ділянки також була фактично відокремлена огорожею від його земельної ділянки, співвласники мають окреме подвір'я, город, сад, будь-яких непорозумінь з приводу користування житловим будинком та земельною ділянкою між ними не виникало. ОСОБА_2, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визначити порядок користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, виділивши йому в натурі частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами згідно з висновком експерта №5 та додатком №1 - 424 кв. м. + 1/2 СК (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянки під колодязем літ. Ж виділити в спільне користування земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м (на схемі позначена червоним кольором) ; виділити йому в натурі частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 806 кв. м, для ведення особистого селянського господарства відповідно до фактичного користування. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визначено порядок користування земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_3, за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарских будівель і споруд, наступним чином: виділено ОСОБА_2 частину земельної ділянки згідно з висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи №4999-16 від 03 липня 2017 року та додатком №1 - 424 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; виділено ОСОБА_1 частину земельної ділянки згідно з висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи №4999-16 від 03 липня 2017 року та додатком №1 - 563 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 569,5 кв. м, що складає - 14,2/25 приблизно 14/25 (на схемі позначено жовтим кольором) ; для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянку під колодязем літ. Ж виділено в спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м (на схемі позначена червоним кольором). У задоволенні інших зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що: за приписами статті 30 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час придбання позивачем ОСОБА_1 частини жилого будинку) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом. Згідно статті 67 ЗК України 1990 року громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач. Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара. У статті 121 ЗК України в чинній редакції визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України із земель державної або комунальної власності, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в містах - не більше 0,10 га; оскільки порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам; на підставі ухвал Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року, від 01 червня 2016 року, від 28 вересня 2016 року у справі проведено наступні експертизи: експертом Тернових В. А. - судова земельно-технічна експертиза від 15 квітня 2016 року та додаткова судова земельно-технічна експертиза від 30 червня 2016 року; експертом Баляй О. Б. - додаткова судова земельно-технічна експертиза від 03 липня 2017 року; суди не прийняли до уваги висновки судової земельно-технічної експертизи від 15 квітня 2016 року в частині запропонованих варіантів розподілу земельної ділянки до часток співвласників (11/25 та 14/25) як такі, що не відповідають положенням ЗК України, нормам ДБН 360-92, оскільки експертом при встановлені порядку користування землею площею 1890 кв. м відповідно до часток співвласників в житловому будинку та господарських будівлях і спорудах не було враховано, що частки співвласників 14/25 та 11/25 можуть розповсюджуватися лише на земельну ділянку за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, площа якої згідно з діючим законодавством в містах - 0,10 га; в варіантах запропонованого користування землею не враховано можливість користування власниками належними їм будівлями та спорудами, їх обслуговування, проходу та проїзду; висновок додаткової судової земельно-технічної експертизи від 30 червня 2016 року суди визнали недопустимим доказом, у зв'язку з порушенням пункту 4.14 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 №53/5, а саме: експерт не був належним чином попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків при складанні висновку; за висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 03 липня 2017 року для усунення порушень пункту 3.25* ДБН 360-92 експертом запропонований варіант порядку користування земельною ділянкою з урахуванням її фактичного використання на площі 1 000 кв. м (0,10 га), що відповідає нормативній площі, передбаченої законодавством за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, з визначенням ділянок спільного користування для доступу та можливості обслуговування будівель та споруд, які є у спільній власності - хвіртка №6, колодязь літ. Ж та водопровід літ. Л. Оскільки будівля дворової вбиральні літ. І (власник ОСОБА_2) значно віддалена від земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель та споруд, тому її розташування необхідно змінити - звести нову, зокрема за гаражем літ. Г. З врахуванням забудови ділянки, що склалася тривалий час, для зручного користування будівлями та спорудами, належних власникам, з урахуванням фактичного користування прибудинковою територією і без здійснення надлишкових перебудов у домоволодінні, варіант порядку користування пропонується з незначним відступом від ідеальних часток, а саме: виділити ОСОБА_2 частину земельної ділянки площею 424 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; виділити ОСОБА_1 частину земельної ділянки - 563 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 569,5 кв. м, що на 9,5 кв. м більше від ідеальної (560 кв. м) складає - 14,2/25 приблизно 14/25 (на схемі позначено жовтим кольором). Для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянку під колодязем літ. Ж виділити в спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м (на схемі позначена червоним кольором). При розрахунку оптимальної конфігурації ділянки площею 1 000 кв. м (0,1 га) експертом враховувалась оптимальна відстань її межі від гаражу літ. Г для можливості здійснення маневру в'їзду (виїзду) автомобілю як до гаражу, так і по дворовому проїзду. Порядок користування рештою площі земельної ділянки, що була призначена не для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, а для ведення особистого селянського господарства, експертом не розроблявся, оскільки за висновком експерта Баляй О. Б. вирішення цього питання потребує розробки проекту землеустрою або технічної документації із землеустрою з визначенням функціонального призначення земельної ділянки з встановленням її площі, меж та визначеними правами у відповідності до чинного законодавства. Тому суди зробили висновок про те, що встановлення порядку користування земельною ділянкою відповідно до частки співвласників (14/25 та 11/25-відповідно) в житловому будинку та надвірних спорудах можливо лише на земельній ділянці за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, площа якої згідно з діючого законодавства в містах - не більше 0,10 га. Доказів про те, що запропонований експертом порядок користування земельною ділянкою, визначений в додатку №1 до висновку експертизи від 03 липня 2017 року, порушує законні права її як співвласника, позбавляє її можливості належно користуватися своєю частиною будинку, чи фактично виключає її з числа користувачів спільної земельної ділянки, або ж суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам ОСОБА_1 не надала; оскільки судом першої інстанції не встановлювався порядок користування земельною ділянкою в розмірі 890 кв. м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд безпідставно залишив в її користуванні з 890 кв. м лише 84 кв. м, апеляційний суд відхилив, оскільки вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в розмірі 0,1 га (1 000 кв. м) ОСОБА_1 не заявляла; виконання попередніми співвласниками вимог статті 91 ЗК УРСР станом на 01 січня 1971 року не було предметом спору в зазначеній справі. Додатковим рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі №328/2708/15-ц задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М., у розмірі 10 600 грн. В іншій частині заяви ОСОБА_2 відмовлено. У частині стягнення витрат на професійну правову допомогу, надану адвокатом Майсак В. О., у розмірі 800 грн заяву ОСОБА_2 залишено без розгляду. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що професійну правничу допомогу ОСОБА_12 надавав адвокат Мороз О. М. та адвокат Майсак В. О., що підтверджено дослідженими у судовому засіданні матеріалами справи. Витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М., підтверджується свідоцтвом на право на заняття адвокатською діяльністю №286, договором про надання правової допомоги від 14 серпня 2015 року, та квитанціями до прибуткового касового ордеру №2 від 14 січня 2017 року на суму 600 грн; №3 від 10 травня 2016 року на суму 2 000 грн; №9 від 24 січня 2016 року на суму 4 600 грн; №7 від 20 серпня 2015 року на суму 2 000 грн; №2 від 15 січня 2018 року на суму 2 000 грн. На загальну суму 11 200 грн. Що також підтверджується актами-розрахунками суми гонорару на надану правову допомогу від 24 січня 2016 року на суму 6 600 грн, 14 січня 2016 року на суму 2 600 грн, від 15 січня 2018 року на суму 2 000 грн. Під час ухвалення рішення по справі судом не було вирішено питання про судові витрати ОСОБА_12, понесені ним на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М. Тому витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М. відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України підлягають стягненню з ОСОБА_1 у межах суми заявленої ОСОБА_12, а саме 10 600 грн. Відповідно до акту №4999-16 здачі-прийманні висновку судового експерта (експертного дослідження) №4999-16 від 03 липня 2017 року, ціна експертизи склала 6 066,20 грн, яка рішенням суду від 01 листопада 2019 року стягнена в повному обсязі. Тому не підлягає стягненню витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Майсак В. О. Заявлена 28 листопада 2019 року ОСОБА_12 сума на професійну правову допомогу, надану адвокатом Майсак В. О. в розмірі 800 грн, не відповідає частині восьмій статті 141 ЦПК України, а тому залишається без розгляду. Клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу від відповідача не надходило. Апеляційний суд зазначив, що внесення ОСОБА_12 більшої суми в рахунок оплати проведення експертизи не є підставою для покладення на ОСОБА_1 обов'язку компенсувати таку переплату. Аргументи учасників справи У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення повторної судової технічної експертизи, про що поставлялася ухвала Токмацького районного суду Запорізької області від 28 вересня 2016 року, яка залишилися не виконаною. Вся земельна ділянка розміром 1 890 кв. м, а не розміром 1 000 кв. м, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі і споруди, підлягає дослідженню для встановлення порядку користування землею між колишніми співвласниками жилого будинку. ОСОБА_2 не заявляв клопотання про проведення судової експертизи, проти задоволення клопотань ОСОБА_1 про проведення судової будівельно-технічної експертизи, додаткової судово-технічної експертизи заперечував. ОСОБА_1 подавала заяву від 07 серпня 2017 року про повернення висновку експерта Валяй О. Б. за результатами проведення додаткової судової земельно-технічної експертизи №49999-16 для повного виконання ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 28 вересня 2016 року. Ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 08 листопада 2017 року клопотання було задоволено, але ОСОБА_2 та його представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення заяви. Зазначене свідчить про зловживання ОСОБА_2 процесуальними правами. Додаткова експертиза має доповнювати вже проведену експертизу. Проте висновки експерта Валяй О. Б. від 03 липня 2017 року не узгоджуються з висновками експертизи Тернових В. А. №01/2016 від 15 лютого 2016 року. Експертиза Валяй О. Б. завідомо унеможливлювала встановлення порядку користування земельною ділянкою в розмірі 890 кв. м. Додаткова судова земельно-технічна експертиза від 03 липня 2017 року (експерт Баляй О. Б. ) проведена з порушенням вимог статей 103, 104 ЦПК України. Позивач заявила клопотання про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи з приводу всього розміру земельної ділянки 0,1890 га та відносно проведенних судових експертиз: №01/2016 від 15 квітня 2016 року згідно ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року, №10/2016 від 30 червня 2016 року згідно ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 02 травня 2016 року про призначення додаткової експертизи, №4999-16 від 03 липня 2017 року згідно до ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 28 вересня 2016 року про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи. Спірним питанням між сторонами є встановлення порядку користування земельною ділянкою в розмірі 890 кв. м, що призначалися для ведення особистого селянського господарства. Із вказаного розміру 0,0890 га по фактичному користуванню у ОСОБА_14 - 0,0742 га, а у ОСОБА_1 - 0,0148 га. У суді першої інстанції не було заявлено клопотання про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи з поважної причини. Позивач діяла добросовісно і приймала всі процесуальні заходи, щоб в експертизі було відображено весь розмір земельної ділянки 0,1890 га відповідно до розмірів за цільовим призначенням. У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно стягнули витрати на правову допомогу, бо необґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. У липні 2020 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін. Відзив мотивований тим, що апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи, оскільки у суді першої Інстанції ОСОБА_1, не заявляла клопотання про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи для вирішення і питання, які вказані в клопотанні, вже були вирішені висновком додаткової земельно-технічної експертизи експерта Баляй О. Б. від 03 липня 2017 року. Житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами належав на праві спільної часткової власності позивачу та відповідачу, розташований на земельній ділянці розміром 0,1000 га за цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, а тому саме вказана земельна ділянка була об'єктом дослідження та встановлення порядку користування згідно додаткової судової земельно-технічної експертизи №49999-16 від 03 липня 2017 року. Вважає, що ОСОБА_1 пропустила позовну давність. У липні 2020 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати на правничу допомогу, надану на стадії касаційного розгляду. Відзив мотивований необґрунтованістю доводів касаційної скарги ОСОБА_1. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання додаткового рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року відмовлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 червня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу, а саме - необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про призначення у справі повторної судової земельно-технічної експертизи. В ухвалі Верховного Суду від 03 липня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі №905/1795/18. Фактичні обставини Суди встановили, що за договором міни від 22 березня 2001 року, посвідченим державним нотаріусом Токмацької державної нотаріальної контори Зиріною Є. О., ОСОБА_1 на праві власності належить 14/25 частин жилого будинку АДРЕСА_4. Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 липня 1984 року, посвідченого державним нотаріусом Токмацької державної нотаріальної контори Таран К. О., ОСОБА_6 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_2 купив 22/50 частин жилого будинку, що знаходяться на земельній ділянці загальною площею 1 833,3 кв. м по АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2015 року та додатковим рішенням апеляційного суду Запорізької області від 23 липня 2015 року задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку, жилий будинок і надвірні споруди, розташовані по АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розділено в натурі відповідно до фактичного користування, що склався між сторонами, а саме: співвласнику ОСОБА_1 і на належні їй 14/25 часток вказаного житлового будинку і надвірних споруд виділено в натурі наступні приміщення в житловому будинку літ. "А-1": приміщення 1-1 (6,9 кв. м), приміщення 1-2 (6,0 кв. м), приміщення 1-3 (16,1 кв. м), приміщення 1-4 (5,0 кв. м), приміщення 1-5 (9.0 кв. м), а також надвірні будівлі та споруди: літня кухня літера Б, гараж літера В, погріб з шийкою літера Д, вбиральня літера Е, 1/2 колодязя літера Ж, 1/2 водопроводу літера Л, яма вигрібна літера М, огорожа №3, ворота №4, 1/2 хвіртки №6 (зафарбовані на плані в жовтий колір) ; співвласнику домоволодіння ОСОБА_2 на належні йому 11/25 часток житлового будинку і надвірних споруд виділено в натурі житловому будинку літера "А-1": приміщення 2-1 (6,8 кв. м), приміщення 2-2 (7,7 кв. м), приміщення 2-3 (11,2 кв. м), приміщення 2-4 (8,4 кв. м), приміщення 2-5 (7,0 кв. м), приміщення 2-6 (6,4 кв. м), а також наступні будівлі та споруди: вбиральня літера 1, 1/2 колодязя літера Ж, водопровід літера К, 1/2 водопроводу літера Л, гараж літера Г, погреб під гаражем літера Г, огорожі № №1, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, ворота №2, 1/2 хвіртки №6 (зафарбовані на плані в зелений колір. Виділеній в натурі частині житлового будинку, що належить ОСОБА_1, рішенням виконавчого комітету Токмацької міської ради №101 від 23 квітня 2015 року присвоєно поштова адреса - АДРЕСА_2. Право власності на цілу частину житлового будинку загальною площею 43 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_1, про що свідчить свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 від 09 червня 2015 року, витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №38805495 від 09 червня 2015, видані РС Токмацького МРУЮ у Запорізькій області. Згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 22/50 частини житлового будинку, загальною площею 89,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до рішення виконавчого комітету Токмацької міської ради від 21 лютого 2001 року за №48 загальний розмір земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 становить 1 864 кв. м. У зазначеному розмірі земельна ділянка виділялася ОСОБА_2 та ОСОБА_8, яка згодом перейшла до ОСОБА_1. За вказаною адресою: АДРЕСА_3, в фактичному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знаходяться: земельна ділянка для обслуговування будинку та господарських споруд розміром 0,1000 га та земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства загальним розміром 0,089 га. Відповідно до державного акту на право власності на земельні ділянки серія ЯГ №709409 від 02 липня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_2 та серія ЯГ №709407 від 03 квітня 2007 року, які втратили чинність, згідно з рішеннями Токмацького районного суду Запорізької області №328/842/13-ц від 17 травня 2013 року та №328/3475/13-ц від 03 грудня 2013 року, загальна площа земельної ділянки по АДРЕСА_1, становить 0,1890 га. Рішенням Токмацького районного суду від 03 грудня 2013 року у справі №328/3475/13-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Токмацької міської ради Запорізької області, третя особа - відділ Держземагенства у Токмацькому районі Запорізької області задоволено. Визнано недійсним рішення Токмацької міської ради Запорізької області №16 від 09 листопада 2006 року у частині пункту 7 додатку до нього про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель (присадибна земельна ділянка) ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданий на ім'я ОСОБА_2. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 17 травня 2013 року у справі №328/842/13-ц визнано недійсним рішення Токмацької міської ради №16 від 09 листопада 2006 року у частині пунктів 8, 9 додатку до нього про передачу у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку: серія ЯГ №709409 від 02 липня 2007 року, виданий на ім'я ОСОБА_1, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданий на ім'я ОСОБА_2. На цей час спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, сторони не є суб'єктами права власності на цю земельну ділянку у зв'язку зі скасуванням вказаних державних актів. Згідно відповіді виконавчого комітету Токмацької міської ради № Д-245 від 05 травня 2016 року, територія по АДРЕСА_1, яка обслуговує житловий будинок (поштові адреси: АДРЕСА_3) складається з трьох земельних ділянок, кадастровий номер 2311000000:01:016:0077, 2311000000:01:016:0076, 2311000000:01:016:0075, загальна площа яких становить 0,1890 га. Враховуючи сформованість земельних ділянок, існування їх як об'єкта цивільних правовідносин, вважають, що відсутність підпису ОСОБА_2 в акті визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки, не впливає на зміну контуру вказаних земельних ділянок та зміну їх загального розміру. З часу набуття ОСОБА_1 права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами та до жовтня 2012 року фактичний порядок користування земельною ділянкою між сторонами визнавався та не оспорювався. Потім між ними почалися суперечки з приводу поділу житлового будинку та порядку користування земельною ділянкою, були оспорені державні акти на право власності на земельні ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд та для ведення особистого селянського господарства. На підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 1946 року ОСОБА_3 придбав 2/3 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_5, а ОСОБА_4 - 1/3 частину зазначеного домоволодіння. Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 є внуком ОСОБА_3. Відповідно до акту бюро технічної інвентаризації від 22 січня 1958 року та акту Мелітопольського міжміського БТІ від 25 травня 1966 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було встановлено ідеальні частки співвласників зазначеного жилого будинку: 9/20 часток за ОСОБА_3 та 11/20 часток за ОСОБА_4. Згідно з генеральним планом (схемою) від 25 квітня 1946 року за житловим будинком по АДРЕСА_5, рахується земельна ділянка площею 3 268 кв. м, яка знаходилася в користуванні ОСОБА_15 та ОСОБА_4 в рівних частинах. Згідно з генеральним планом (схемою) від 12 грудня 1954 року з наступними змінами, за житловим будинком по АДРЕСА_5, рахується земельна ділянка площею 3 907,30 кв. м, яка знаходилася в користуванні ОСОБА_16 та ОСОБА_4 в рівних частинах. Рішенням виконкому Токмацької міської ради депутатів №3 від 09 лютого 1957 року за спільною заявою співвласників було внесено зміни до площі земельної ділянки по АДРЕСА_5, у зв'язку з виділенням із ділянки ОСОБА_4 600 кв. м ОСОБА_17 для будівництва індивідуального будинку. Записом від 16 березня 1957 року в генеральному плані (схема) від 12 грудня 1954 року та рішенням виконкому Токмацької міської Ради депутатів №3 від 09 лютого 1957 року підтверджується, що загальна площа земельної ділянки зменшена до 3 307,30 кв. м, при цьому в користуванні ОСОБА_3 залишилося 1 953,65 кв. м, а в користуванні ОСОБА_4 - 1 356,65 кв. м. На підставі рішення виконкому Токмацької міської ради депутатів №382 від 29 жовтня 1964 року за спільною заявою співвласників, у зв'язку з виділенням із земельної ділянки по АДРЕСА_6, 550 кв. м ОСОБА_18 для будівництва індивідуального будинку загальну площу земельної ділянки зменшено до 2 733,30 кв. м, що підтверджується записом від 31 травня 1965 року в генеральному плані (схема) від 12 грудня 1954 року. При цьому в користуванні ОСОБА_3 залишилося 1 923,30 кв. м, а в ОСОБА_4 - 810 кв. м. Згідно викопіювання із плану домоволодіння АДРЕСА_6 загальну площу земельною ділянки за зазначеною адресою змінено на підставі рішення виконкому Токмацької міської ради депутатів №143 від 10 травня 1979 року шляхом виділу з неї частини земельної ділянки для ОСОБА_19 та ОСОБА_20 до 1 833,30 кв. м. Після смерті ОСОБА_3 належну йому частину будинку успадкували його доньки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (свідоцтва про право на спадкування за законом від 27 червня 1979 року). За час проживання співвласники будинку збільшили житлову площу шляхом добудови житлових кімнат, здійснили будівництво господарських споруд та будівель. На підставі заяв ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до Мелітопольського міжміського бюро технічної інвентаризації про перерахування часток по фактичному користуванню 02 серпня 1979 року складений акт та визначено ідеальні частки, де ОСОБА_4 належить 56,6% (або 14/25 частки), ОСОБА_6 та ОСОБА_5 - 43,4% (або 11/25 частки), що підтверджується заявою до БТІ, актом від 02 серпня 1979 року, висновком Мелітопольського МБТІ від 02 серпня 1979 року. 20 вересня 1979 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 отримали свідоцтво про право власності на 11/25 частин жилого будинку по АДРЕСА_6. ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 встановили порядок користування житловим будинком з господарськими спорудами та будівлями та земельною ділянкою площею 1 833,30 кв. м., шляхом подання спільної заяви до інвентарного бюро в 1979 році про перерахунок часток у домоволодінні. Встановивши порядок користування житловим будинком, вони визначили і порядок користування земельною ділянкою за даною адресою, не змінюючи ні площі, ні меж земельної ділянки, що існували на момент набуття ними права власності після смерті ОСОБА_3. Після набуття права власності на 11/25 частин житлового будинку у 1984 році ОСОБА_2 користується земельною ділянкою, якою користувались попередні співвласники ОСОБА_6 та ОСОБА_5 07 січня 1982 року ОСОБА_21 продав частину житлового будинку ОСОБА_7, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 07 січня 1982 року. У подальшому ОСОБА_7 продав належну йому частку жилого будинку ОСОБА_8 У 2001 році ОСОБА_8 обміняв свою частину будинку на квартиру, яка належить ОСОБА_1. З 2001 року ОСОБА_1 користується частиною земельної ділянки, якою користувалися попередні співвласники ОСОБА_4, ОСОБА_7 та ОСОБА_8. Земельні ділянки сторін відокремлені огорожею, що відображено в технічних паспортах на будинок та підтверджено показаннями допитаних в судовому засіданні свідків. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 11 березня 2014 року у справі №328/166/14-ц встановлено, що ОСОБА_2 огорожі у дворі та позад будинку не встановлював, вони встановлені ще з 1957 року. Лише огорожа позаду будинку була ним відновлена після того, як ОСОБА_1 в листопаді 2013 року її зняла. Згідно з поясненнями свідків огорожі стояли ще задовго до того, як ОСОБА_1 придбала частину вказаного будинку. Колишній співвласник частини будинку ОСОБА_8, частка якого перейшла за договором міни до ОСОБА_1, також користувався земельною ділянкою, якою користувався попередній власник. І саме тому, у 2006 році ОСОБА_2 та ОСОБА_1 була проведена приватизація земельних ділянок по їх фактичному використанню. На час укладення договору міни частини житлового будинку ОСОБА_1 все влаштовувало. Тобто сторони користуються земельною ділянкою на тих умовах, що і попередні співвласники. На підставі ухвал Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року, від 01 червня 2016 року, від 28 вересня 2016 у справі проведені експертом Тернових В. А. судова земельно-технічна експертиза від 15 квітня 2016 року та додаткова судова земельно-технічна експертизи від 30 червня 2016 року, експертом Дніпропетровського НДІСЕ Баляй О. Б. додаткова судова земельно-технічна експертиза від 03 листопада 2017 року. Згідно висновку додаткової судової земельно-технічна експертизи від 03 липня 2017 року для усунення порушень пункту 3.25* ДБН 360-92 експертом запропонований варіант порядку користування земельною ділянкою з урахуванням її фактичного використання на площі 1 000 кв. м, що відповідає нормативній площі дозволеній законодавством за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, з визначенням ділянок спільного користування для доступу та можливості обслуговування будівель та споруд, які є у спільній власності - хвіртка №6, колодязь літ. Ж та водопровід літ. Л. Оскільки будівля дворової вбиральні літ. І (власник ОСОБА_2) значно віддалена від земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель та споруд, тому її розташування необхідно змінити - звести нову, зокрема за гаражем літ. Г. З врахуванням забудови ділянки, що склалася тривалий час, для зручного користування будівлями та спорудами, належних власникам, з урахуванням фактичного користування прибудинковою територією і без здійснення надлишкових перебудов у домоволодінні, варіант порядку користування пропонується з незначним відступом від ідеальних часток, а саме: виділити ОСОБА_2 частину земельної ділянки площею 424 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; виділити ОСОБА_1 частину земельної ділянки - 563 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 569,5 кв. м, що на 9,5 кв. м більше від ідеальної (560 кв. м) складає - 14,2/25 приблизно 14/25 (на схемі позначено жовтим кольором). Для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянку під колодязем літ. Ж виділити в спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м. (на схемі позначена червоним кольором). При цьому, експерт зазначив, що встановлення зовнішніх меж ділянки та визначення її площі не входить до компетенції експертів. Тому на схемі земельної ділянки (додаток 1) її конфігурація (зовнішні межі) та площа умовно з позначенням основних прив'язок до існуючих будівель та споруд. При розрахунку оптимальної конфігурації ділянки площею 1 000 кв. м також враховувалась оптимальна відстань її межі від гаражу літ. Г для можливості здійснення маневру в'їзду (виїзду) автомобілю як до гаражу, так і по дворовому проїзду. Порядок користування рештою площі земельної ділянки, що була призначена не для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, а для ведення особистого селянського господарства, експертом не розроблявся, оскільки дана решта площі потребує розробки проекту землеустрою або технічної документації із землеустрою з визначенням функціонального призначення земельної ділянки з встановленням її площі, меж та визначеними правами у відповідності до чинного законодавства. Крім того, незалежно від наявного наявного правового статусу решти площі ділянки, що була призначена для ведення особистого селянського господарства та оскільки частки співвласників домоволодіння, виникають з прав власності на будівлі та споруди домоволодіння, у даному домоволодінні по АДРЕСА_3 частки співвласників 14/25 та 11/25 зазначені як частки в житловому будинку та надвірних спорудах, тому дані частки можуть розповсюджуватись лише на земельну ділянку за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, площа якої згідно з діючого законодавства в містах - не більше 0,10 га. Тому остаточний статус земельної мідянки площею 890 кв. м може бути визначений проектом землеустрою (технічною документацією із землеустрою) з урахуванням утримання та використання тривалий час з наданням у власність чи оренду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно пункту 1 частини п'ятої статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначається висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18) зазначено, що "суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Зокрема, у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору". Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ОСОБА_1 просила встановити порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок під АДРЕСА_2, а. с. 42). При цьому у позовній заяві вказувала, що житловий будинок знаходить на земельній ділянці 1 833,3 кв. м. (Т. 1, а. с. 40); ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року призначено у справі судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено питання: Який на даний час загальний розмір земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, де розташований весь житловий будинок з надвірними спорудами, в якому 14/25 частки житлового будинку з надвірними спорудами виділені в натурі і належать на праві власності ОСОБА_1 та 11/25 частки житлового будинку з надвірними спорудами виділені і належать на праві власності ОСОБА_2? (Т. 1, а. с. 245); у висновку судової земельно-технічної експертизи від 15 квітня 2016 року №01-2016 зазначено, що на підставі проведеної геодезичної зйомки виконаної працівниками ПП "Інфотера", земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 має площу 1 890 кв. м, з яких: 1 000 кв. м з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ; 890 кв. м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (Т. 2, а. с. 9, 10); у висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи від 03 липня 2017 року №4999-16 зазначено, що на підставі проведеної геодезичної зйомки виконаної працівниками ПП "Інфотера", земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 має площу 1 890 кв. м, з яких: 1 000 кв. м з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ; 890 кв. м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (Т. 3, а. с. 22). У варіантах 1, 2, а також варіантах 1, 2, з урахуванням пропозицій відповідача ОСОБА_2, експертом визначені варіанти порядку користування земельною ділянкою виходячи із її загальної площі 1 890 кв. м (Т. 3, а. с. 23-26). Таким чином ОСОБА_1 просила визначити порядок користування земельною ділянкою площею 1 833,3 кв. м., а тому суди зробили помилковий висновок про те, що вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в розмірі 0,1 га (1 000 кв. м) ОСОБА_1 не заявляла. За таких обставин, суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні первісного позову та часткове задоволення зустрічного позову. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Оскільки встановлено підстави для скасування оскаржених судових рішень, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження не аналізує. У зв'язку із скасуванням рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року також підлягають скасуванню. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційні скарги задовольнити, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року, постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року скасувати. Передати справу №328/2708/15-ц на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року, постанова Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області, ОСОБА_2, Стрийської районної державної адміністрації Львівської області про визнання рішень сільської ради протиправними та їх скасування, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що 04 вересня 2003 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л. І., за реєстраційним №7511, за яким ОСОБА_3 продала, а він купив житловий будинок з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 2 611кв. м, розміщену на землях, що знаходяться у віданні Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області для обслуговування житловою будинку та ведення особистого підсобного господарства. Ця земельна ділянка розміром 2 611 кв. м належала ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-ЛВ №000716, виданого 26 серпня 1997 року на підставі рішення виконавчого комітету Дулібської сільської Ради народних депутатів від 28 листопада 1996 року за №99, та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №74. ОСОБА_3 показала йому межі земельної ділянки, на якій знаходився будинок та межі суміжної земельної ділянки, яка була відокремлена від першої парканом. Інша земельна ділянка, яка починалась не по прямій та була частково огороджена металевими стовпчиками з обох боків, прилягала до польової дороги. ОСОБА_3 пояснила, що є окремий план під забудову цієї земельної ділянки з окремим заїздом з польової дороги. На межі з дорогою ним було закопано металеві стовпчики, оскільки на ділянці від дороги було стихійне звалище. Крім того, в кінці земельна ділянка була загороджена з обох боків парканом попередніми власниками. Також в кінці ділянки був рів, що утруднювало проїзд на земельну ділянку. Протягом 2-3 х років ним було завезено близько 20-30 вантажних автомобілів гравію та глини, вирівняно земельну ділянку біля польової дороги. Протягом цих років заїзд на іншу земельну ділянку площею 0,12 га та площею 0,0366 га здійснювався з польової дороги згідно акту. Крім того, цей заїзд передбачений діючим генеральним планом с. Дуліби. 20 квітня 2015 року він звернувся до сільської ради із заявою про виділ частини земельної ділянки для облаштування проїзду, оскільки на той час відбувався поділ придбаної ним земельної ділянка. 06 травня 2015 року сільською радою було відмовлено йому у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво орієнтовною площею 0,038 га по АДРЕСА_2, поруч з його присадибною ділянкою в межах населеного с. Дуліби (рішення Дулібської сільської ради від 06 травня 2015 року №1078 "Про відмову гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництва на території Дулібської сільської ради"). Вважав вказане рішення сільської ради незаконним, оскільки воно порушує його права щодо користування земельною ділянкою за кадастровим номером 4625382000:01:004:0092, розміром 0,12 га, власником якої він є. Також він дізнався, що 06 травня 2015 року сільська рада надала дозвіл на виготовлення детального плану території для індивідуальної забудови земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд, загальною площею 0,0385 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (рілля) в межах населеного пункту у АДРЕСА_2 ОСОБА_2 22 травня 2015 року він, як власник земельної ділянки площею 0,2211 га, кадастровий номер 4625382000:01:003:0047, розташованої в АДРЕСА_1, яка в той час перебувала в процесі розподілу на дві окремі земельні ділянки з присвоєнням окремих кадастрових номерів та поштових адрес, звернувся до сільської ради із заявою, в якій просив при затвердженні нового генерального плану передбачити проїзд з АДРЕСА_2 до його земельної ділянки, враховуючи те, що згідно діючого плану у нього був проїзд до дороги, до АДРЕСА_2. Рішенням Дулібської сільської ради від 26 лютого 2016 року №207 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 з метою передачі її безоплатно у власність загальною площею 0,0353 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради ОСОБА_2, перевела вказану земельну ділянку з земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в категорію земель - землі житлової та громадської забудови, передала безоплатно у власність вказану земельну ділянку. Вважав, що при прийнятті рішення від 06 травня 2015 року №1064 "Про надання дозволу на виготовлення детального плану територій для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради" порушено вимоги статтями 16, 17, 19, 21, 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яким надано дозвіл фізичній особі на виготовлення детального плану території, без затверджених змін до генерального плану села Дуліби, без затвердження містобудівної документації. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправними та скасувати рішення: Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 06 травня 2015 року №1064 "Про надання дозволу на виготовлення детального плану територій для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради", від 20 листопада 2015 року №17 "Про затвердження детального плану територій для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради", від 29 грудня 2015 року №126 "Про затвердження акту обстеження земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради", від 26 лютого 2016 року №207 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та передачу її у власність на території Дулібської сільської ради", від 06 травня 2015 року №1078 "Про відмову гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво на території для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради"; скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093, площею 0,0353 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_3. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 08 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовано тим, що позивач розділив земельну ділянку 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 на дві новоутворені ділянки, і при їх поділі не передбачено заїзд до будь-якої з ділянок з боку АДРЕСА_2. Станом на 06 травня 2015 року, коли сільська рада надавала дозвіл ОСОБА_2 щодо розробки проекту землеустрою, земельної ділянки ОСОБА_1 площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092 не існувало. За таких обставин, посилання позивача, що до часу надання земельної ділянки ОСОБА_2 він мав можливість заїзду на свою ділянку з АДРЕСА_2, а після надання він втратив таку можливість заїзду на його ділянку, чим позбавлено його права користування своєю земельною ділянкою, безпідставні, оскільки встановлено, що його земельна ділянка не межувала з АДРЕСА_2, між земельною ділянкою позивача та АДРЕСА_2 знаходилась земельна ділянка площею 0,0353 га, яка знаходилась у комунальній власності місцевої громади та була у розпорядженні сільської ради. У позивача не було права проїзду по цій земельній ділянці і даною ділянкою мала право розпоряджатися сільська рада. Отже, позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у нього будь-яких речових прав на спірну земельну ділянку, сільська рада вирішила питання передачі її безоплатно у власність ОСОБА_2, який виготовив документацію щодо відведення у власність вказаної земельної ділянки, у межах повноважень, відповідно до закону. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2021 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу №456/1791/18 із Стрийського міськрайонного суду Львівської області. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням сільської ради йому було дозволено розділити земельну ділянку таким чином, щоб заїзд на частину земельної ділянки, розташовану в четвертому кварталі забудови, здійснювати з АДРЕСА_2, як і всім власникам сусідніх земельних ділянок. Внаслідок поділу земельної ділянки розміром 0,2611 га на дві земельні ділянки розміром 0,2211 га та 0,0366 га загальний розмір належних йому земельних ділянок зменшився до 0,2577 га. В державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №685486 від 07 червня 2011 року в описі меж вказано, що від літери "Ж " до літери "З" його земельна ділянка межує із землями сільської ради, що не забороняло йому користуватися заїздом на земельну ділянку з АДРЕСА_2. Заїзд з польової дороги передбачений діючим генеральним планом с. Дуліби від 2000 року. Тому надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки позбавляє його можливості користуватися новоутвореною земельною ділянкою, погодження меж земельної ділянки ОСОБА_2 відбулося за його відсутності та без його згоди. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 06 травня 2015 року №1064 "Про надання дозволу на виготовлення детального плану території для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради" вирішено: надати дозвіл на виготовлення детального плану території для індивідуальної забудови земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, загальною площею 0,0385 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (рілля) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 між сусідами ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5, на території Дулібської сільської ради гр. ОСОБА_2; ОСОБА_2 замовити проект землеустрою в ліцензованій землевпорядній організації щодо відведення земельної ділянки для будівництва обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд з метою передачі її у власність (а. с. 35, т. 1). Згідно з рішенням Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 20 листопада 2015 року №17 "Про затвердження детального плану території для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради" вирішено: затвердити план території для індивідуальної забудови земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, загальною площею 0,0365 га за рахунок земель житлової та громадської забудови в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради; гр. ОСОБА_2; гр. ОСОБА_2 замовити проект землеустрою в ліцензованій землевпорядній організації щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд з метою передачі її у власність (а. с. 36, т. 1). Згідно з рішенням Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 29 грудня 2015 року №126 "Про затвердження акту обстеження земельної ділянки для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради" вирішено затвердити акт комісії обстеження земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд від 24 грудня 2015 року по АДРЕСА_2 жителя с. Дуліби ОСОБА_2, оскільки межі суміжного землекористувача ОСОБА_1 не порушені. Дати дозвіл на подальше виготовлення документації із землеустрою без погодження з ОСОБА_1 (а. с. 126, т. 1). Відповідно до рішення Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 26 лютого 2016 року №207 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та передачу її у власність на території Дулібської сільської ради" вирішено затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 з метою передачі її безоплатно у власність загальною площею 0,0353га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради гр. ОСОБА_2. Перевести земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 загальною площею 0,0353 га по АДРЕСА_2 з земель сільськогосподарського призначення (ріллі), в категорію земель - землі житлової та громадської забудови. Передати безоплатно у власність земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 загальною площею 0,0353 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради гр. ОСОБА_2. Гр. ОСОБА_2 оформити право власності на земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 загальною площею 0,0353 га відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (а. с. 86, т. 1). Відповідно до рішення Дулібської сільської ради від 06 травня 2015 року №1078 "Про відмову гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво на території Дулібської сільської ради" вирішено відмовити ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво орієнтовною площею 0,038 га по АДРЕСА_2, поруч з його присадибною ділянкою в межах населеного пункту с. Дуліби (а. с. 34, т. 1). Судом також встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 04 вересня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір про купівлю житлового будинку з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, та земельні ділянки площею 2 611 кв. м, розміщені на землях, що знаходяться у віданні Дулібської сільської ради для обслуговування житловою будинку та ведення особистого підсобного господарства. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №685485, виданого Дулібською сільською радою Стрийського району Львівської області 03 червня 2011 року на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 04 вересня 2003 року, ОСОБА_1 став власником земельної ділянки площею 0,0366 га, кадастровий номер 4625382000:01:003:0086, розташованої у с. Дуліби Стрийського району Львівської області, цільове призначення якої є ведення особистого селянського господарства. Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №685486, виданого Дулібською сільською радою Стрийського району Львівської області 03 червня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу земельної від 04 вересня 2003 року, ОСОБА_1 став власником земельної ділянки площею 0,2211 га, кадастровий номер 4625382000:01:003:0047, розташованої в АДРЕСА_1, цільове призначення якої є будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за індексним номером 54140652 від 26 лютого 2016 року і витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за номером НВ-4603086832016 від 03 лютого 2016 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 861535046253, кадастровий номер 4625382000:01:004:0091, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) розміром 0,1011 га, на якій розташоване будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за індексним номером 54140177 від 26 лютого 2016 року і витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за номером НВ-4603096932016 від 05 лютого 2016 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 861525846253, кадастровий номер 4625382000:01:004:0092, розміром 0,12 га, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою АДРЕСА_1. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 березня 2018 року, з реєстраційним номером об? єкта нерухомого майна 888181845253, вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 4625382000:01:004:0093, площею: 0,0353 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_3, перебуває у власності ОСОБА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно з пунктом "г" частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0, 25 га, в селищах - не більше 0, 15 га, в містах - не більше 0, 10 га. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Згідно зі статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Частиною першою статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Таким чином, наведеними правовими нормами встановлено виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад вирішувати питання у галузі земельних відносин, зокрема приймати рішення щодо безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. За змістом статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Відповідно до частини другої статті 198 ЗК України кадастрова зйомка включає, зокрема, погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, виготовлення кадастрового плану. Статтею 55 Закону України "Про землеустрій" визначено поняття технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та її складові. Так, вказана документація включає кадастровий план земельної ділянки, акт приймання-передачі межових знаків на зберігання, що включається до документації із землеустрою після виконання робіт із встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками. Додатком №2 до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, встановлено форму та зміст акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання, в якому зазначається, чи має власник/користувач суміжних земельних ділянок претензії до існуючих меж. Погодження меж земельної ділянки є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем суміжної земельної ділянки не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради у затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК україни). Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. З матеріалів справи, убачається, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2003 року, укладеного із ОСОБА_3, став власником двох земельних ділянок: площею 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 та площею 0,0366 га з кадастровим номером 4625382000:01:003:0086. Згодом позивач здійснив поділ земельної ділянки площею 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 на дві частини: розміром 0,1011 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0091) та 0,12 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0092) (а. с. 173-175, т. 1). Враховуючи наведені норми права, суди, встановивши, що тільки 05 лютого 2016 року позивач здійснив поділ земельної ділянки площею 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 на дві частини: розміром 0,1011 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0091) та 0,12 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0092), про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру прав на нерухоме майно №69603418, при цьому заїзд до будь-якої з ділянок з боку АДРЕСА_2 не було передбачено, дійшов обґрунтованого висновку про те, що станом на 06 травня 2015 року, коли сільська рада надавала ОСОБА_2 дозвіл щодо розробки проекту землеустрою, земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092 не існувало. Колегія суддів зазначає, що поділ земельної ділянки площею 0,2211 га здійснено ОСОБА_1 за власною ініціативою і, здійснюючи такий поділ, позивач був обізнаний про відсутність заїзду до цієї земельної ділянки з боку АДРЕСА_2. Крім того, для обслуговування земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092 позивач не позбавлений права користуватися належною йому земельною ділянкою площею 0,0366 га з кадастровим номером 4625382000:01:003:0086 для проїзду до земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092. Отже, вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовили у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 08 квітня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (додаткова) 03 березня 2021 року м. Київ справа №379/1487/18 провадження №61-6522св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест", відповідачі: ОСОБА_1, Фермерське господарство "Даценко", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження клопотання адвоката Архипенка Олександра Анатолійовича, подане в інтересах Фермерського господарства "Даценко", про ухвалення додаткового судового рішення у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" до ОСОБА_1, Фермерського господарства "Даценко" про визнання недійсним договору емфітевзису та поновлення договору оренди земельної ділянки, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" на рішення Таращанського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року у складі судді Зінкіна В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Мазурик О. Ф., Саліхова В. В. ВСТАНОВИВ: У листопаді 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Інтерагроінвест" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Фермерського господарства (далі - ФГ) "Даценко" про визнання недійсним договору емфітевзису та поновлення договору оренди земельної ділянки. Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року, у задоволенні позову ТОВ "Інтерагроінвест" відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2021 року касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" залишено без задоволення, а рішення Таращанського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року - без змін. У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання адвоката Архипенка О. А., подане в інтересах ФГ "Даценко", про ухвалення додаткового судового рішення щодо вирішення питання про відшкодування витрат на правничу допомогу під час касаційного провадження. Заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Згідно з вимогами статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції зокрема складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3). Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України). Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Згідно з положеннями частин першої - п'ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. У червні 2020 року адвокат Архипенко О. А. в інтересах ФГ "Даценко" подавав до Верховного Суду клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн під час касаційного провадження разом з відзивом на касаційну скаргу, однак воно не було вирішено під час розгляду справи судом касаційної інстанції. Проте, заявником всупереч положенню частини третьої статті 137 ЦПК України до вказаного клопотання не було надано детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, що позбавляє можливості суд встановити обґрунтованість стягнення правничої допомоги та перевірити співмірність заявленого розміру правничої допомоги з виконаною роботою. У червні 2020 року ТОВ "Інтерагроінвест" подало до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій, зокрема, заперечувало проти вказаного клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, у тому числі й з підстав ненадання заявником детального опису робіт (наданих послуг). Посилання заявника на правові висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі №922/1163/18 не заслуговують на увагу, оскільки у вказаній справі особою, яка подала клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, були надані всі, передбачені законодавством документи для підтвердження понесення відповідних витрат, у тому числі й детальний опис робіт/послуг, виконаних адвокатом. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що заявником належно не обґрунтовано понесення ним витрат за надання правничої допомоги у розмірі 10 000 грн у суді касаційної інстанції. Враховуючи наведене, оскільки під час прийняття Верховним Судом постанови у цій справі від 28 січня 2021 року не було вирішено питання про судові витрати, а саме не вирішено клопотання адвоката Архипенка О. А., подане в інтересах ФГ "Даценко", про відшкодування витрат на правничу допомогу, то його заява про ухвалення додаткового судового рішення підлягає задоволенню, а саме необхідно прийняти додаткову постанову, якою відмовити у задоволенні вказаного клопотання. Керуючись статтями 137, 141, 270 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Клопотання адвоката Архипенка Олександра Анатолійовича, подане в інтересах Фермерського господарства "Даценко", про ухвалення додаткового судового рішення у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" до ОСОБА_1, Фермерського господарства "Даценко" про визнання недійсним договору емфітевзису та поновлення договору оренди земельної ділянки, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" на рішення Таращанського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року задовольнити частково. У задоволенні клопотання Архипенка Олександра Анатолійовича, поданого в інтересах Фермерського господарства "Даценко", про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн під час касаційного провадження відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 червня 2021 року м. Київ справа №937/2163/20 провадження №61-13783св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року, постановлену у складі судді Юрлагіної Т. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Подліянової Г. С. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600 кв. м, про визнання недійсним встановленого постійного сервітуту, про визнання недійсним стягнення з інваліда ІІ групи судових витрат, про стягнення вартості земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що після смерті її чоловіка - ОСОБА_3 відкрилася спадщина, зокрема, на належну йому земельну ділянку площею 600,14 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на цю земельну ділянку. Вважала, що вказаним рішенням суд вирішив питання про її права та обов'язки, однак не залучив її до участі у справі. Крім того, зазначала, що ухвали Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області про відкриття провадження у цивільній справі №2-421/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на земельну ділянку, за підписом головуючого судді Мелітопольського міськрайонного суду Баранова В. І., не існує. З огляду на це, позовна заява не мала розглядатися в суді. Також позивач стверджувала, що не існує ухвали Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області про залучення до участі у справі правонаступника померлого, постановленої суддею Мелітопольського міськрайонного суду Барановим В. І. Отже, після смерті власника ОСОБА_3 суд не міг розглядати справу про визнання права власності на земельну ділянку. З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року; визнати недійсним встановлений постійний земельний сервітут, яким ОСОБА_2 надано право на експлуатацію трубопроводів з газопостачання та водопостачання на земельній ділянці площею 55,972 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_4; визнати недійсним стягнення з інваліда 2 групи ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судових витрат у розмірі 549,20 грн; стягнути з ОСОБА_2 на її користь вартість земельної ділянки у розмірі 100 996 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині вимог про визнання недійсним права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, про визнання недійсним стягнення судових витрат з інваліда ІІ групи ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у розмірі 549,20 грн відмовлено. Відмовляючи у відкритті провадження в частині вимог про визнання недійсним права власності, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 вже зверталась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1 з тих же підстав, за яким ухвалено рішення, яке набрало законної сили, а тому повторне звернення із даним позовом є неможливим та суперечить нормам процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що помилкове зазначення судом першої інстанції про те, що ОСОБА_1 захищає цими позовами право на спадкування, в той час як в новому позові вона наголошує на захисті свого права на частину спільного майна подружжя, не створює різності цих позовів, оскільки фактичне обґрунтування позовних вимог вибудовується не на підставах порушення сімейного законодавства чи спадкового законодавства, а саме на незаконності придбання земельної ділянки ОСОБА_2, через неправильне застосування судами матеріальних норм права, які вирішували позовні вимоги ОСОБА_2. Відмовляючи у відкритті провадження у частині позовних вимог про визнання недійсним стягнення судових витрат з інваліда ІІ групи ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у розмірі 549,20 грн, суди попередніх інстанцій виходили з того, що такі вимоги є фактично оскарженням ухвалених судових рішень у іншій справі, а тому не можуть розглядатися як окремі позовні вимоги у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, справу направити до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області для продовження розгляду. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 28 вересня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанції порушили норми процесуального права, а саме те, що її не залучили як правонаступника при розгляді справи про визнання за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, якою вирішено її права та обов'язки. Також вказує на те, що зміст позовних вимог є іншим, ніж зміст позовних вимог у справі №320/6243/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Мелітопольська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним права власності на земельну ділянку. Відзив на касаційну скаргу у строки встановлені судом касаційної інстанції не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 жовтня 2019 року у справі №320/6243/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Мелітопольська державна нотаріальна контора про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року - відмовлено у задоволенні позову. Постановою Запорізького апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 жовтня 2019 року залишено без змін. Сторони у справі №320/6243/19: ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Предмет позову - набуття права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, без достатньої правової підстави. Підставами для визнання недійсним права власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 визначила неправильне застосування судами, під час вирішення позову ОСОБА_2, вимог статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, що призвело, на думку ОСОБА_1, до неправильного вирішення позову ОСОБА_2 та визнання за нею права власності на земельну ділянку, яке у такому разі позивач (ОСОБА_1) просила визнати недійсним. Додатково обґрунтовувала позов, тим що захищає своє право на спадкування після померлого чоловіка ОСОБА_3.19 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, без достатньої правової підстави. Сторони у цій справі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Предмет позову - набуття права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, без достатньої правової підстави. Підставами для визнання недійсним права власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 визначила неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції, під час вирішенні позову ОСОБА_2, норм матеріального права, а саме - статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, що призвело, на думку ОСОБА_1, до неправильного вирішення позову ОСОБА_2 та визнання за нею права власності на земельну ділянку, яке вона просила визнати недійсним. Додатково обґрунтовувала позов тим, що відбулося порушення її прав, визначених сімейним чи спадковим законодавством. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами. Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: При визначенні підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового РІШЕННЯ: Згідно із Рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини в ід 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що предметом позову ОСОБА_5, пред'явленого 19 березня 2020 року до ОСОБА_2, є те ж саме, на думку ОСОБА_1, незаконно набуте ОСОБА_2 право власності на ту ж саму земельну ділянку, за тим же договором купівлі-продажу будинку від 10 листопада 2006 року, що і у справі №320/6243/19. При цьому обґрунтування позовних вимог надається у позовній заяві ОСОБА_1 від 19 березня 2020 року з посиланням на ті ж самі незаконні, на думку ОСОБА_1, рішення судів, та непогодження з ними через неправильне, на думку ОСОБА_1, застосування судами цих же норм матеріального права, тобто статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, що і у позові, який вирішено у справі №320/6243/19. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позов ОСОБА_1, у частині визнання недійсним права власності та поданий до суду 19 березня 2020 року, є тотожнім з її позовом, вирішеним у справі №320/6243/19, тобто є таким, у якому співпадають сторони, предмет та підстави позову, тому правильно застосували положення пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України. Щодо позовних вимог про визнання недійсним стягнення судових витрат, визначених судовим рішенням, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що не можна шляхом пред'явлення позову визнавати нечинними судові рішення про розподіл судових витрат (стягнення судового збору), що намагається зробити ОСОБА_1 у цій справі, ставлячи питання про визнання недійсним стягнення з ОСОБА_4 судових витрат в іншій справі, що узгоджується з положеннями статей 352, 389 ЦПК України. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що її не залучили як правонаступника під час розгляду справи про визнання за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, якою вирішено її права та обов'язки, зводяться до незгоди з рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, яке не є предметом касаційного перегляду. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу. Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №330/2040/19 провадження №61-12716св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Запорізької області - начальник управління нагляду у кримінальному провадженні в інтересах держави, відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Техас 2016", Державна архітектурно-будівельна інспекція України, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області на ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року у складі судді Гусарової В. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Дашковської А. В., Кримської О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року перший заступник прокурора Запорізької області - начальник управління нагляду у кримінальному провадженні звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ "Техас 2016"), Державної архітектурно-будівельної інспекції України, ОСОБА_2 про скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, знесення об'єктів, визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради, визнання недійсним договору оренди землі, повернення земельної ділянки. Зазначив, що рішенням Кирилівської селищної ради від 09 жовтня 2015 року №35 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, для розміщення об'єктів рекреаційного призначення, за адресою: АДРЕСА_1, цю земельну ділянку передано у постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони" (далі - КП "Розвиток курортної зони"). Далі на вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 збудував будівлю сторожки. Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області зареєстрував декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за № ЗП 141182901666 від 17 жовтня 2018 року, згідно з якою визнано закінченим будівництво об'єкта та готовим до експлуатації. 06 грудня 2018 року проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на сторожку (літ. "А-1"), загальною площею 28,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1715916423203. Передача у постійне користування КП "Розвиток курортної зони" вищевказаної земельної ділянки відбулася із порушеннями норм законодавства. За результатами розгляду справи №908/1514/18 Господарський суд Запорізької області встановив, що земельна ділянка, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, перебуває у межах прибережної захисної смуги та пляжної зони, тобто відноситься до земель водного фонду. Передача цієї земельної ділянки у постійне користування КП "Розвиток курортної зони" суперечить вимогам статей 18-20, 58, 59, 60, 62, 186-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 88, 90 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації". Отже, сторожка (літ. "А-1") на земельній ділянці, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, вважається самочинно збудованою, а забудовник ОСОБА_1 до декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЗП 141182901666 вніс недостовірні відомості, тобто є підстави для скасування реєстрації цієї декларації. ОСОБА_1 вніс до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" спірний об'єкт нерухомості. Отже, право власності на будівлю сторожки набуло ТОВ "Техас 2016". ОСОБА_1 набув право власності на будівлю сторожки незаконно (без одержання у встановленому законом порядку земельної ділянки, невідповідності збудованого майна цільовому призначенню земельної ділянки, без дозволу власника на будівництво, шляхом внесення недостовірних відомостей до декларації про готовність об'єкта до експлуатації), тому наступне відчуження права власності на вказані об'єкти є незаконним. Позивач просив: скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об'єктів з незначними наслідками (СС1), яка 17 жовтня 2018 року зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області за № ЗП 141182901666 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203); визнати недійсним акт прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас2016" від 17 грудня 2018 року в частині внесення до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" майна у вигляді сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203); визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 травня 2019 року №1017, укладений між ТОВ "Техас 2016" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Якимівського районного нотаріального округу Запорізької області Уколовим С. А. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203); зобов'язати ОСОБА_1 знести самочинно збудований об'єкт; визнати незаконним та скасувати пункт 1 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 06 червня 2019 року №3 в частині передачі в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, від 10 червня 2019 року, укладений між Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області та ОСОБА_2 (номер запису про інше речове право 32039418); зобов'язати ОСОБА_2 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року, яка залишена без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року, закрито провадження у справі в частині визнання недійсним акта прийому -передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року та внесення до статутного капіталу сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Закривши провадження у справі в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що забудовником спірної земельної ділянки на підставі інвестиційного договору був ФОП ОСОБА_1 і право власності на спірну сторожку перейшло до ТОВ "Техас 2016" внаслідок реалізації ОСОБА_1 своїх корпоративних прав, тому спір щодо правомірності набуття ТОВ "Техас-2016" права власності на спірну сторожку підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року заступник прокурора Запорізької області звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року, просив оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди неправильно визначили юрисдикцію спору в частині визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу товариства, спір не є корпоративним, а ОСОБА_1 передав спірне майно до статутного капіталу товариства як фізична особа. Суди не врахували висновок у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №904/4713/18. Без визнання недійсним правочину у вигляді акта приймання - передачі нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" неможливо остаточно поновити порушені інтереси держави, оскільки майно залишається зареєстрованим за відповідачами. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Позиція Верховного Суду щодо суті спору Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційне провадження відкрито з тих підстав, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили юрисдикцію спору в частині визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу товариства, суди не врахували висновок у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №904/4713/18. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги, з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави, в якому, зокрема, просив: визнати недійсним акт прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року в частині внесення до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" майна у вигляді сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Закривши провадження у справі в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що забудовником спірної земельної ділянки на підставі інвестиційного договору був ФОП ОСОБА_1, право власності на спірну сторожку перейшло до ТОВ "Техас 2016" внаслідок реалізації ним корпоративних прав, тому спір щодо правомірності набуття ТОВ "Техас 2016" права власності на спірну сторожку підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. У цій справі постановою Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Запорізької області задоволено. Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову. Скасовано реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об'єктів з незначними наслідками (СС1), яка 17 жовтня 2018 року зареєстрована ДАБІ № ЗП141182901666 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 13 травня 2019 року №1017, укладений між ТОВ "Техас 2016" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Якимівського районного нотаріального округу Запорізької області Уколовим С. А. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Зобов'язано ОСОБА_1 знести самочинно збудований об'єкт - сторожку (літ. "А-1") загальною площею 28,6 кв. м на земельній ділянці площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Визнано незаконним та скасовано пункт 1 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 06 червня 2019 року №3 в частині передачі в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 10 червня 2019 року, площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, укладений між Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області та ОСОБА_2 (номер запису про інше речове право 32039418). Зобов'язано ОСОБА_2 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Із висновками судів про закриття провадження у справі Верховний Суд не погоджується, з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №904/4713/18, провадження №12-63гс19, викладено правовий висновок, що спір за позовом органу місцевого самоврядування до фізичної особи про зобов'язання звільнити земельну ділянку та привести її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, шляхом знесення забудови, має приватно-правовий характер та підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Позивач посилався на самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки та здійснення на ній самочинного будівництва, тобто дії відповідача із самовільного зайняття земельної ділянки порушують право територіальної громади, як її власника, на самостійне володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що цей позов про зобов'язання звільнити земельну ділянку та привести її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, шляхом знесення забудови обумовлений не реалізацією передбачених законами України повноважень суб'єкта владних повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, а захистом права комунальної власності. Верховний Суд зазначає, що вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права стосується правовідносин, які не є подібними. Разом з тим порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина 2 статті 414 ЦПК України). ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, правильне визначення юрисдикції цієї справи залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між учасниками справи. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Згідно зі статтею 80 ГК України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Відповідно до частини третьої статті 80 ГК України товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №927/90/19, провадження №12-103гс19. Вимоги прокурора про визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року та внесення до статутного капіталу сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2, обґрунтована тим, що ця будівля є самочинною та розміщена на земельній ділянці, яка перебуває в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, частково знаходиться в Утлюцькому лимані та має обмежену мету використання. Спір, який є предметом цього судового розгляду, пов'язаний з вирішенням питання щодо звільнення земельної ділянки водного фонду від об'єкта самочинного будівництва, що свідчить про приватноправовий характер правовідносин. Верховний Суд зазначає, що позовні вимоги, які пред'явив прокурор в інтересах держави, стосуються звільнення земельної ділянки водного фондувід об'єкта самочинного будівництва (спільність предмета позову), якінерозривно пов'язані між собою. Оскільки заявлений позов не направлений на захист корпоративних прав позивача, Верховний Суд вважає, що цей спір не містить ознак корпоративного. У позивача існує цивільний інтерес до майна ОСОБА_1 не як до учасника товариства й не в межах корпоративних правовідносин, тому висновок судів про те, що вирішення спору в цій частині належить до юрисдикції господарських судів Верховний Суд вважає помилковим. Верховний Суд погоджується з доводами прокурора та вважає, що всі позовні вимоги взаємопов'язані та спрямовані на оспорення права відповідачів на земельну ділянку, яка відноситься до земель водного фонду, та її повернення державі. Правовідносини сторін в частині позовних вимог про визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року в частині внесення до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" майна у вигляді сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203) не мають ознак господарсько-правових, тому вирішення спору в цій частині має здійснюватися в порядку цивільного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку, що оскаржувані судові рішення необхідно скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області задовольнити. Ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог та вимог заяви У грудні 2020 року Громадська організація спортивно-оздоровче товариство рибалок-аматорів "МАЯК" (далі - ГО "МАЯК ") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Бурлачобалківської сільської адміністрації Чорноморської міської ради Одеської області, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Техношипсервіс" (далі - ТОВ "Техношипсервіс"), Чорноморська міська рада Одеської області, про встановлення земельного сервітуту. У грудні 2020 року ГО "МАЯК" звернулася до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просила: заборонити проводити будь-які будівельні роботи на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5110800000:03:001:0425; заборонити будь-яким повноважним органам та посадовим особам реєструвати документи, що надають будь-яким особам право на виконання підготовчих та/або будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5110800000:03:001:0425. Заява обґрунтована тим, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до неможливості використання ГО "Маяк" власного майна, що утруднить або зробить неможливим виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 31 грудня 2020 року заяву ГО "МАЯК" про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено проводити будь-які будівельні роботи на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер №5110800000:03:001:0425, по наявному шляху з твердим покриттям з боку провулку загального користування, який виходить на вул. Центральну шляхом проїзду через територію земельної ділянки з кадастровим номером №5110800000:03:001:0425. У задоволенні решти вимог заяви відмовлено. Застосовано зустрічне забезпечення позову. Визначено ГО "МАЯК" розмір зустрічного забезпечення у сумі 30 000 грн та зобов'язано позивача сплатити вказану суму на депозитний рахунок суду у строк, що не перевищує десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову та зобов'язано позивача у вказаний строк надати до суду документи, що підтверджують зустрічне забезпечення. Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заходи забезпечення позову, про встановлення яких просить заявник, є співмірними із заявленими ним позовними вимогами, заявлений позивачем вид заходів забезпечення позову у вигляді зборони будівництва на частині спірної земельної ділянки є доцільним заходом забезпечення позову у межах цієї справи. Суд вказав, що необхідність обрання даного виду забезпечення позову є обґрунтованою, так як відсутність заборони будівництва на частині земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5110800000:03:001:0425 на наявному шляху з твердим покриттям з боку провулку загального користування, який виходить на вул. Центральна може істотно ускладнити чи унеможливити виконання майбутнього рішення. Існує реальна можливість для співвласників та орендаря цієї земельної ділянки побудувати на спірній частині земельної ділянки об'єкт нерухомості, що у подальшому зробить неможливим виконання рішення суду, у разі задоволення позову. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 30 квітня 2021 року апеляційні скарги ТОВ "Техношипсервіс", ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 31 грудня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, надав правильну правову оцінку заявленим вимогам, вірно оцінив співмірність вимог заяви про забезпечення позову із позовними вимогами. Суд вважав, що позивачем доведено наявність зв'язку між заходом забезпечення позову та предметом позовних вимог, оскільки застосування такого заходу забезпечення позову спроможне забезпечити ефективний захист його порушеного права та поновлення порушених прав та інтересів позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 31 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 квітня 2021 року скасувати. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з'ясували фактичні обставини справи, неповно дослідили та надали правову оцінку наявним у справі доказам. Висновки судів не відповідають обставинам справи. Вважає, що судами не надано оцінки співмірності виду забезпечення позову, який просила застосувати ГО "МАЯК" із заявленими нею вимогами. Зазначає, що застосований захід забезпечення позову за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог, що не допускається відповідно до положень частини десятої статті 150 ЦПК України. Вказує, що застосований судами захід забезпечення позову порушує права власника та законного користувача земельної ділянки. Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 21 вересня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують. Відповідно до частини першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Пунктом 2 частини першої статті 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується забороною вчиняти певні дії. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. У пунктах 1, 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" судам роз'яснено, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 18, 157 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому, відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. У рішенні Дейвіда Горнсбі (David Hornsby) та Ади Енн Горнсбі (Ada Ann Hornsby) проти Грецької Республіки, №18357/91, § 40 від 19 березня 1997 року, у справі "Горнсбі проти Греції" (Case of Hornsby v. Greece), Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін". Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог у справі. При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості забезпечення позову з урахуванням співмірності із заявленими вимогами, відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників процесу. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Задовольняючи частково заяву ГО "МАЯК" про забезпечення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив із того, що є підстави для забезпечення позову у спосіб, який було заявлено позивачем, оскільки він є доцільним та співмірним з вимогами його позову, а невжиття таких заходів може призвести до істотного порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, утруднити виконання можливого рішення суду про задоволення позову в майбутньому. Доводи касаційної скарги про те, що захід забезпечення позову є неспівмірним з позовними вимогами, є безпідставним, оскільки судами було встановлено, що між сторонами дійсно існує спір щодо користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5110800000:03:001:0425, без використання якої позивач позбавлений можливості потрапити на свою земельну ділянку. Посилання заявника на порушення його прав накладенням заборони на проведення будь-яких будівельних робіт на вказаній земельній ділянці по наявному шляху з твердим покриттям з боку провулку загального користування, є безпідставним, оскільки заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, вони застосовуються на час розгляду справи, при цьому, особа, яка заявила відповідну заяву, довела її обґрунтованість та співмірність зі своїми позовними вимогами. Доводи касаційної скарги заявника про те, що застосований захід забезпечення позову за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог, що не допускається відповідно до положень частини десятої статті 150 ЦПК України, є безпідставним, оскільки обраний позивачем захід забезпечення позову (заборона тимчасово вчиняти певні дії, а саме будівельні роботи на частині земельної ділянки) не є тотожними позовним вимогам у цій справі (встановлення земельного сервітуту). Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 31 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №542/814/18 провадження №61-6221св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 (правонаступник позивача ОСОБА_2) до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Укрсельхозпром" про визнання договору міни земельних ділянок недійсним, повернення земельної ділянки із чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Укрсельхозпром" на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року, ухвалене суддею Стрельченко Т. Г., та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Бондаревської С. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 14 жовтня 2001 року вона уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційною фірмою "Укрсельхозпром" (ТОВ "Укрсельхозпром") договір оренди земельної ділянки площею 4,13 гектара, яка розташована на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. У жовтні 2017 року при з'ясуванні причин несплати орендної плати вона довідалася, що 27 вересня 2002 року ОСОБА_3, якого вона не уповноважувала, від її імені уклав з ТОВ "Укрсельхозпром" договір міни земельних ділянок, відповідно до якого вона обміняла належну їй земельну ділянку площею 4,13 га на земельну ділянку площею 0,125 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку. Посилаючись на пункт 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, ОСОБА_2 вказувала на те, що договір міни укладений у період мораторію на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, тому просила визнати цей договір та акт про право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ТОВ "Укрсельхозпром", недійсними та повернути зазначену земельну ділянку із чужого незаконного володіння. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року до участі у справі в якості правонаступника позивача ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, залучено ОСОБА_1. Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір міни земельних ділянок від 27 вересня 2002 року, укладений між ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_3, який діяв від імені ОСОБА_2. Визнано недійсним державний акт від 07 лютого 2008 року на право власності ТОВ "Укрсельхозпром" на земельну ділянку площею 4,13 га, що знаходиться на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району. Зобов'язано ТОВ "Укрсельхозпром" повернути ОСОБА_1, як спадкоємиці померлої ОСОБА_2, вказану земельну ділянку. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що за оспореним договором міни проведено обмін нерівнозначних за призначенням та розміром земельних ділянок, тому цей договір підлягає визнанню недійсним. Крім того, суди послалися на те, що ОСОБА_2 не зареєструвала за собою право власності на земельну ділянку площею 0,125 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, чим підтверджується її необізнаність про укладення договору міни. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У квітні 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Укрсельхозпром" подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову. Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалася на законність та обґрунтованість судових рішень та просила залишити їх без змін, а касаційну скаргу ТОВ "Укрсельхозпром" - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, установлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належала земельна ділянка площею 4,13 га, яка розташована на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Дорученням від 06 вересня 2002 року ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником у всіх компетентних установах та організаціях по питанню купівлі-продажу, міни на умовах і за ціну на його розсуд та ведення всіх справ щодо належних їй земельних ділянок, незалежно від місця їх знаходження. 27 вересня 2002 року ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_3, який діяв на підставі вказаного доручення, від імені ОСОБА_2 уклали договір міни земельних ділянок, за яким ТОВ "Укрсельхозпром" обміняло належну йому земельну ділянку площею 0,125 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, на земельну ділянку ОСОБА_2, площею 4,13 га, розташовану на території Малоперещепинської сілської ради Новосанжарського району Полтавської області. Указаний договір міни посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу. В подальшому, 07 лютого 2008 року ТОВ "Укрсельхозпром" отримало державний акт про право власності на спірну земельну ділянку. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, спадкоємцем першої черги за законом, який прийняв спадщину, є її дочка - ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною другою статті 78 ЗК України (тут і далі в редакції станом на час укладення оспорюваного договору) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до пункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує (частини перша та друга статті 241 ЦК України 1963 року, тут і далі в редакції станом на час укладення оспорюваного договору). Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України). Згідно з пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначив, що дія заборони, передбаченої пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, не поширювалась на міну, випадки спадкування та вилучення земель для суспільних потреб до внесення змін у ЗК України 06 жовтня 2004 року (ZELENCHUK and TSITSYURA v. UKRAINE, §§19, 21, ЄСПЛ, 22 травня 2018 року). У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що "законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). Суд доходить висновку, що на заявників як на фізичних осіб було покладено тягар нездатності органів влади дотриматися встановлених ними самими цілей та кінцевих строків. З огляду на непереконливість підстав щодо вибору найбільш обмежувальної альтернативи з доступних органам влади, а не менш обмежувальних заходів, Суд вважає, що тягар, покладений на заявників, є надмірним (§ 147). З огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування заходів, застосованих до землі заявників, Суд доходить висновку, що держава-відповідач вийшла за межі своєї широкої свободи розсуду у цій сфері та не забезпечила справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників (§ 148)". Тлумачення пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України в редакції станом на час укладення оспорюваного договору, свідчить, що заборона відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та земельних часток (паїв) не поширювалася на випадки укладення договорів міни таких земельних ділянок та не встановлювала обмежень щодо товару, який може бути предметом обміну на земельну ділянку. Зміни до пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України щодо поширення мораторію на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та земельних часток (паїв) на випадки міни земельних ділянок внесені Законом України від 06 жовтня 2004 року №2059-IV "Про внесення змін до Земельного кодексу України", тобто після укладення ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_2 договору міни земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ураховуючи відсутність законодавчо встановленої заборони здійснювати обмін земельної ділянки на інше рухоме чи нерухоме майно на момент укладення оспорюваного договору та беручи до уваги практику ЄСПЛ у подібних правовідносинах, договір міни земельної ділянки на іншу земельну ділянку, укладений 27 вересня 2002 року між ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_2, слід вважати таким, що відповідав чинним на момент укладення договору вимогам ЦК України 1963 року та ЗК України. Подібні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19) та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 29 квітня 2020 року у справі №390/1153/17 (провадження №61-14979св18), від 21 січня 2020 року у справі №227/1505/18 (провадження №61-46973св18), від 01 жовтня 2020 року у справі №390/1671/18 (провадження №61-3564св20), від 12 листопада 2020 року у справі №398/1684/18 (провадження №61-17560св19), від 10 березня 2021 року у справі №325/1272/17 (провадження №61-36849 св18). За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про заборону укладення договору міни земельної ділянки в зв'язку з дією мораторію на її відчуження прийнятий із неправильним застосуванням норм матеріального права. При цьому обставини справи судами встановлені правильно, наявним доказам дана належна правова оцінка, проте норми, що регулюють спірні правовідносини, застосовані неправильно, тому касаційний суд вважає за можливе ухвалити своє рішення, не передаючи справу на новий розгляд, про відмову в задоволенні позову. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. За викладених обставин доводи, наведені в касаційній скарзі ТОВ "Укрсельхозпром", колегія суддів вважає обґрунтованими та достатніми для скасування ухвалених у справі судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Укрсельхозпром" задовольнити. Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №540/971/18 провадження №61-5485св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - фермерське господарство "Анаско", третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фермерського господарства "Анаско" на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Гальонкіна С. А., Хіль Л. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом дофермерського господарства "Анаско" (далі - ФГ "Анаско"), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання договору оренди землі недійсним. Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом йому належить земельна ділянка, яка перебуває в оренді у відповідача. Раніше земельна ділянка належала ОСОБА_2. Позивач вважає договір оренди землі недійсним, оскільки у ньому відсутні істотні умови, зокрема, щодо орендної плати із зазначенням її розміру, та вказує, що ОСОБА_2 не укладала цей договір, хоча він і містить нібито її підпис. За умовами договору, він міг бути підписаний сторонами при наявності його невід'ємних частин, а саме: плану або схеми земельної ділянки, акту визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акту приймання-передачі об'єкта оренди, який повинен бути підписаний сторонами у триденний строк після державної реєстрації договору, а ОСОБА_2 станом на цю дату померла. Лише 11 травня 2011 року між ПРФ ДП "Центр ДЗК" та ФГ "Анаско" укладено договір на виконання робіт щодо розроблення технічної документації із землеустрою. Стверджує, що документ підроблений. Таким чином, просив: визнати недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско" і скасувати державну реєстрацію зазначеного договору. Короткий зміст судових рішень Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_2 померла після укладення оспорюваного договору оренди землі, тому могла його підписати, а належність підпису ОСОБА_2 у договорі та акті приймання-передачі земельної ділянки позивачем не спростовано, технічна документація із землеустрою виготовлена не відповідачем, а лише на його замовлення, та містить лише акт визначення меж земельної ділянки в натурі, тому суддійшов висновку про відсутність підстав для визнання такого договору недійсним. Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 отримав від ФГ "Анаско", за його заявами 10 000,00 грн за видатковим касовим ордером 22 лютого 2015 року та 70 000,00 грн 02 лютого 2017 року за оренду земельної ділянки. Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Машівського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено; визнано недійсним договір оренди землі від 15 листопада 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско", зареєстрований у відділі Держкомзему в Машівському районі Полтавської області 08 липня 2011 року за №532300004000211; у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з оспорюваного договору не вбачається розміру орендної плати за користування земельною ділянкою. Зазначення у пункті 9 указаного договору показника 3% не свідчить про визначення розміру орендної плати, оскільки договором не визначена базова величина, частину від якої становить орендна плата. Крім того, договір оренди землі від 15 листопада 2010 року не визначає нормативно-грошову оцінку землі, переданої в оренду. Апеляційний суд зазначив, що отримання ОСОБА_1, грошових коштів у розмірі 10 000 грн та 70 000 грн у рахунок орендної плати за договором від 15 листопада 2010 року, сам по собі не вказує на розмір орендної плати за договором, оскільки відповідачем не надано будь-якого розрахунку, який би надавав можливість установити базові величини орендної плати. Таким чином, суддійшов висновку про те, що відсутність визначеного у договорі оренди землі розміру орендної плати суперечить статті 15 Закону України "Про оренду землі" та порушує право власника земельної ділянки на отримання належної плати за користування його майном. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду ФГ "Анаско", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що у пункті 9 договору оренди землі вказано, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: у натуральній та грошовій формі 3%, а тому твердження позивача про відсутність у договорі відомостей щодо оплати за оренду не відповідає дійсності. Крім того, розмір мінімальної орендної плати визначено і діючим законодавством. Зазначає, що поведінка позивача є недобросовісною, оскільки він спочатку отримував орендну плату за своїми заявами, а потім заявив позов про визнання договору недійсним. Відповідач посилається на те, що сам по собі факт відсутності істотної умови в договорі не є безумовною підставою для визнання правочинів недійсними, оскільки має бути ще сам факт порушення прав, що викладено у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі №6-78цс13, від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15 та інших аналогічних постановах. Фермерське господарство зазначає, що судом безпідставно не застосовано наслідки пропуску позовної давності. Так, позивач звернувся до суду у 2018 році, в той час як спадкодавцем позивача оспорюваний договір підписано у 2010 році, а сам позивач звертався до відповідача у лютому 2015 року із заявою про виплату орендної плати. Таким чином, позовна давність позивачем пропущена. Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_1 у якому позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною і обгрунтованою. Посилається на те, що апеляційний суд обгрунтовано врахував відсутність у договорі оренди землі розміру нормативної грошової оцінки землі та вказує на помилковість висновків відповідача щодо пропуску ним позовної давності. У позивача виникло право на звернення до суду за захистом свого порушеного права лише у 2018 році з моменту оформлення права власності на земельну ділянку. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що 15 листопада 2010 року укладено договір оренди землі між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско", за умовами якого (пункт 1, 2) орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, розташовану на території Павлівської сільської ради, загальною площею 6,17 га, належну ОСОБА_2, строком на 49 років (пункт 8), зі сплатою орендної плати в натуральній та грошовій формі у строк з 01 вересня по 31 грудня (пункти 9, 11). Договір був зареєстрований у Машівському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - Машівський РВ Полтавської РФ ДП "Центр ДЗК") про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 08 липня 2011 року за номером 532300004000211. Відповідно до акта прийому-передачі об'єкта оренди за договором оренди ОСОБА_2 передала, а ФГ "Анаско" прийняло в платне користування земельну ділянку площею 6,17 га, яка розташована в с. Павлівка. Технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчує право користування ФГ "Анаско" земельними ділянками громадян, у т. ч. ОСОБА_2, у адміністративних межах Павлівської сільської ради Машівського району Полтавської області, виготовлена в 2011 році та містить акт визначення меж земельної ділянки ОСОБА_2 у натурі. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1. Спадкоємцем за заповітом після померлої ОСОБА_2 є її син - ОСОБА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 червня 2018 року. ОСОБА_1 отримав від ФГ "Анаско" за оренду земельної ділянки 10 000,00 грн за видатковим касовим ордером 22 лютого 2015 року та 70 000,00 грн 02 лютого 2017 року, про що свідчать копії заяв ОСОБА_1 та видаткових касових ордерів. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Указаний спір виник між сторонами з приводу визнання недійсним договору оренди землі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди містить розмір орендної плати - 3%, а з пояснень відповідача убачалося, що 3% слід обчислювати від нормативної грошової оцінки землі, крім того позивач не оспорює отримання у рахунок орендної плати 80 000,00 грн. Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про визнання недійсним договору оренди землі, виходив з того, що посилання у договорі на показник 3% не свідчить про визначення розміру орендної плати, оскільки відсутня базова величина, частину від якої становить орендна плата. Таким чином, суд вважав, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним. З указаним висновком апеляційного суду не можна погодитись, оскільки він суперечить вимогам закону та не ґрунтується на матеріалах справи. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Частиною другою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) передбачено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Суд першої інстанції, надаючи оцінку доводам позивача щодо відсутності у договорі оренди землі істотної умови, а саме розміру орендної плати врахував, що договір оренди, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско" містить розмір орендної плати - 3%, та надав оцінку поясненням відповідача, про те, що 3% становить від нормативної грошової оцінки землі. Також судом першої інстанції надано оцінку поведінці позивача, зокрема, щодо отримання ним у рахунок орендної плати від відповідача 80 000,00 грн, що також унеможливлює визнання договору оренди недійсним з підстав відсутності у ньому розміру орендної плати. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі №520/10060/16-ц (провадження №61-5085сво18) викладений правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори. Також Верховний Суд України неодноразово висловлював підхід, згідно якого відсутність однієї із істотних умов у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору), може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом. Так, у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-88цс14 вказано, що: "відповідно до вимог статті З ЦПК України й статті 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту порушене право, а тому при розгляді справи про визнання недійсним договору оренди землі, з підстав відсутності у договорі передбаченої статтею 15 Закону України "Про оренду землі" такої істотної умови, як умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, суду слід з'ясувати чи дійсно порушено права орендодавця відсутністю такої умови, її істотність та в чому полягає порушення законних прав позивача". У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16 зазначено, що: "правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема, в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав". Виходячи з того, що відповідно до статті 4 ЦПК України та статті 15 ЦК України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця. Таким чином, обгрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки судом не встановлено в чому саме полягає порушення прав позивача, з огляду на те, що останній отримував орендну плату. Посилання позивача на відсутність у договорі істотної умови не унеможливила виконання договору, і останній не заперечував про отримання орендної плати, тому незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання його прав порушеними. Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та скасував законне рішення суду першої інстанції, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин та досліджених доказів, не врахував указані вище норми матеріального права, тому дійшов помилкових висновків про часткове задоволення позову. Відповідач просив застосувати позовну давність до позовних вимог про визнання договору оренди землі недійсним. Відповідно до статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давністьзастосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давністьспливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено по суті позовних вимог, тому відсутні підстави надавати оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції. Щодо клопотання про відмову у відкритті касаційного провадження у справі ОСОБА_1 направив до Верховного Суду лист, у якому посилається на те, що справа є малозначною, тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Під час відкриття касаційного провадження у справі Верховний Суд не встановив наявність підстав для віднесення справи до категорії малозначних. Враховуючи викладене, а також наведені норми закону, у задоволенні клопотання позивача необхідно відмовити. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З матеріалів справи убачається, що ФГ "Анаско" сплатило судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн. Отже, сплачений судовий збір за подання ФГ "Анаско" касаційної скарги в розмірі 1 409,60 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фермерського господарства "Анаско" задовольнити. Постанову Полтавського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасувати. Рішення Машівського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь фермерського господарства "Анаско" 1 409,60 грн судового збору за подачу касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №490/10660/15-ц провадження №61-884св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - прокурор м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради відповідач - ОСОБА_1 третя особа - ОСОБА_2 розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року у складі судді Черенкової Н. П. та на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Шаманської Н. О., Коломієць В. В., Тищук Н. О. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених позовних вимог У листопаді 2015 року прокурор міста Миколаєва звернувся в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про витребування майна. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 4810137200:15:018:0084), загальною площею 910 кв. м, у тому числі 910 кв. м під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_2 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області посвідчено право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно. 8 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С. А. Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі №490/13669/14-ц, визнано незаконними та скасовано п. п. 7.7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж спірної земельної ділянки та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 910 кв. м під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 3 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції у зазначеній частині залишено без змін. Посилаючись на те, що правова підстава виникнення у ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку скасована, і вона не є особою, яка в розумінні частини першої статті 317 ЦК України уповноважена виступати продавцем земельної ділянки за укладеним між нею та ОСОБА_1 договором купівлі-продажу, а отже зазначене нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади міста Миколаєва поза волею власника, прокурор просив витребувати спірну земельну ділянку від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. У грудні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 подав уточнену позовну заяву, в якій просив залучити Миколаївську місцеву прокуратуру №1 до участі у справі як правонаступника прокуратури м. Миколаєва. Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 березня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 травня 2016 року, позов прокурора м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 910 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 13 травня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року позов прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 910 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду мотивоване тим, що земельна ділянка площею 910 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, яка знаходилась у комунальній власності, вибула з володіння територіальної громади з порушенням вимог земельного та водного законодавства, що встановлено рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі №490/13669/14-ц, яким визнано незаконним та скасовано п. п. 7.7.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 квітня 2013 року №27/46 щодо затвердження технічної документації із землеустрою та передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області. ОСОБА_1, як останній набувач спірної земельної ділянки, у силу зовнішніх, об'єктивних, явних ознак спірної земельної ділянки (розташування в межах прибережної захисної смуги річки Інгул), проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ділянка вибула з володіння громади з порушенням вимог закону. Урахувавши, що земельна ділянка вибула з володіння позивача не з його волі за відплатним договором, який укладено ОСОБА_2 за відсутності у неї права на її відчуження, суд задовольнив позовні вимоги про витребування зазначеної земельної ділянки від ОСОБА_1 на користь територіальної громади із застосуванням способу захисту порушеного права, визначеного прокурором - з підстав передбачених статтями 330, 387, 388 ЦК України. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року змінено. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 910 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, внаслідок поділу якої утворено земельні ділянки кадастрові номери: 4810137200:15:018:0092, 4810137200:15:018:0093. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, однак не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц та від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц щодо належного способу захисту прав власника земельної ділянки, що відноситься до земель водного фонду, а тому при вирішенні спору неправильно застосував приписи статей 387, 388 ЦК України. Враховуючи принцип jura novit curia ("суд знає закони"), дійшов висновку про задоволення позову про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України шляхом встановлення зобов'язання відповідача повернути спірну земельну ділянку у власність територіальної громади. Одночасно, суд апеляційної інстанції надав оцінку правомірності втручання в право особи на мирне володіння майном та дійшов висновку, що, виходячи з обставин справи та встановлення справедливого балансу між суспільними та приватними інтересами, повернення земельної ділянки до комунальної власності не суперечить загальним принципам, закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Установивши, що за заявою ОСОБА_1 під час розгляду справи в суді першої інстанції спірна земельна ділянка, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами: 4810137200:15:018:0092, 4810137200:15:018:0093, однак, оскільки право власності на них в державному реєстрі ще не зареєстровано, апеляційний суд змінив резолютивну частину рішення суду першої інстанції, вказавши окрім того, кадастрові номери земельних ділянок, утворених в результаті поділу. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У січні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, у якій заявник просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху, надано заявнику строк до 26 лютого 2021 року, але який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії ухвали, для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до вимог частини другої статті 389 та пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України та доплати судового збору. У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга у новій редакції та квитанція про сплату судового збору, в якій заявник просив скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року і постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не урахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі №6-2161цс16, від 23 листопада 2016 року у справі №3-1058гс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц; від 29 травня 2018 року у справі №800/341/17, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 листопада 2019 року у справі №9901/21/19, постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі №2-3632/1, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 15 липня 2019 року у справі №235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі №523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі №760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі №642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі №390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах №464/4574/15-ц, №756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №697/2368/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі №635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі №287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі №287/587/16-ц. В межах доводів касаційна скарга обґрунтована тим, що: 1) апеляційний суд, задовольнивши позов з посиланням на положення статті 391 ЦК України, в порушення норм процесуального права вийшов за межі позовних вимог, оскільки прокурор просив задовольнити позов з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України. В порушення принципу диспозитивності, який зобов'язує суд вирішувати спір лише в межах правових підстав, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, суд апеляційної інстанції, оскільки вирішив спір із застосуванням іншого способу захисту, ніж було заявлено прокурором, чим фактично змінив предмет і підставу позову; 2) судами не враховано, що порушення Миколаївською міською радою порядку узгодження документів при передачі у власність земельної ділянки не свідчить про те, що рішення органу місцевого самоврядування прийнято за відсутності його волевиявлення, оскільки міська рада, як орган місцевого самоврядування, наділена повноваженнями розпоряджатися землями територіальної громади у межах населеного пункту. Прокурор не довів, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування порушує конституційні права і свободи людини чи інтереси держави. Зважаючи на наведене вважав, що інтереси ОСОБА_1, яка є добросовісним набувачем, підлягають захисту від протиправного позбавлення майна, яке може бути витребувано лише за наявності вичерпних випадків, передбачених статтями 387, 388 ЦК України, при цьому добросовісний набувач не повинен нести тягар негативних наслідків і майнових втрат за протиправні дії органу місцевого самоврядування; 3) суд апеляційної інстанції при ухваленні рішення про повернення земельної ділянки допустив порушення норм процесуального права, оскільки рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 03 вересня 2015 року за результатами перегляду рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 15 квітня 2015 році у справі №490/13669/14-ц за позовом прокурора м. Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_1 вже вирішувалася вимога про повернення спірної ділянки, у задоволенні якої відмовлено, оскільки звернення з позовом до останнього набувача спірного майна з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України, є неналежним способом захисту прав власника. 4) суди попередніх інстанцій не врахували практику Європейського суду з прав людини щодо застосування положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо непорушності права власності. За відсутності доказів на підтвердження наявності умислу у ОСОБА_1 на незаконне одержання земельної ділянки у власність, та недоведеності правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою, а також без встановлення дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає такого втручання, наявні підстави для відмови в задоволені позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування; 5) суди належно не встановили фактичні обставини у справі, зокрема не звернули увагу, що 26 квітня 2018 року на підставі заяви ОСОБА_1, посвідченої приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області, підтверджено поділ земельної ділянки площею 0,0910 га, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, в результаті чого було утворено дві окремі земельні ділянки, площею 0,0455га кожна з присвоєнням їм кадастрових номерів, а тому неможливим є повернення земельної ділянки площею 910 кв. м. Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи. Справа надійшла до суду касаційної інстанції 26 квітня 2021 року. У квітні 2021 року надійшов відзив Миколаївської місцевої прокуратури №1 на касаційну скаргу, в якому позивач просив касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року залишити без змін, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, аргументи заявника дублюють вимоги апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку, та зводяться лише до переоцінки доказів та незгоди з правомірним висновком апеляційного суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Рішенням Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 48101137200:15:018:0084) та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 910 кв. м, з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 (п. п. 7, 7.1 розділу 3). 19 квітня 2013 року на підставі зазначеного вище рішення органу місцевого самоврядування, реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - земельну ділянку, кадастровий номер 48101137200:15:018:0084.8 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С. А. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі №490/13669/14-ц встановлені обставини, які не потребують доказування, зокрема, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому передача у приватну власність такої земельної ділянки, відбулася з порушенням вимог статей 59, 83, 84 ЗК України. Зазначеним судовим рішення визнано незаконними та скасовано п. п. 7, 7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 04 квітня 2013 року №27/46 про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, площею 910 кв. м з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_2 19 квітня 2013 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, зокрема статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до частини першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. У постановах від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц та від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статтях 59 цього Кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність. (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19) не встановила підстав для відступу від зазначеного вище висновку. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд. У справі, що переглядається, для відновлення порушеного права власності на земельну ділянку водного фонду прокурор пред'явив вимогу про її витребування від кінцевого набувача ОСОБА_1 з посиланням як на правову підставу на статті 387, 388 ЦК України, тобто звернувся з віндикаційним позовом. Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані під час перегляду справ у спорах щодо захисту права власника земельних ділянок водного фонду, вимога прокурора про витребування земельної ділянки у відповідача у порядку віндикації, з посиланням як на правову підставу такої вимоги на статтю 388 ЦК України, не є належним способом захисту порушеного права територіальної громади м. Миколаєва. Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом статті 13 ЦПК України, яка дає визначення диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до частини першої якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Тобто, суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Зазначений правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №760/23795/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №686/24003/18, від 19 серпня 2020 у справі №287/587/16-ц. Оскільки вимоги прокурора про витребування земельної ділянки не є правомірним та ефективним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, ураховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій зобов'язані були відмовити у задоволенні цих вимог з підстав обрання неналежного способу захисту. Зазначений правовий висновок неодноразово підтверджувався Верховним Судом у постановах від 20 травня 2020 року у справі №359/278/18; від 16 червня 2020 року у справі №372/772/16; від 11 листопада 2020 року у справі №359/3162/16-ц; від 21 липня 2021 у справі №707/816/19 та інших. Однак, суд апеляційної інстанції в порушення приписів процесуальних норм не урахував вищенаведених правових висновків Верховного Суду, та дійшов висновку про можливість задоволення позову прокурора, самостійно застосувавши до спірних відносин статтю 391 ЦК України, частину другу статті 152 ЗК України, тоді як прокурор на обґрунтування позовних вимог посилався на статтю 388 ЦК України, яка визначає абсолютно інший механізм захисту порушених прав власника майна. В цьому контексті обґрунтованими є доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, ухвалення рішення без урахування правових висновків Верховного Суду щодо необхідності дотримання принципу диспозитивності під час вирішення судом спору по суті. Верховний Суд зауважує, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому відсутня необхідність надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги (зазначений правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19). Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Відповідно до частини першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то з Миколаївської місцевої прокуратури №1 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений нею судовий збір у загальному розмірі 7 197,53 грн (за подання апеляційної скарги у 2016 році в розмірі 535,71 грн, + за подання касаційної скарги, поданої у 2016 році, в розмірі 1 381,38 грн, + за подання, апеляційної скарги, поданої у вересні 2020 року у розмірі 1 827,00 грн та даної касаційної скарги у розмірі 3 453,44 грн). Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року скасувати, ухвалити нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог прокурора міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про витребування майна відмовити. Стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури №1 на користь ОСОБА_1 7 197,53 грн судового збору. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: скасувати рішення 22-ої сесії 6-го скликання Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області (далі - Калинівська сільська рада) від 16 грудня 2014 року №1016, яким затверджено проект із землеустрою щодо передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 0,0100 га для будівництва індивідуального гаража; скасувати свідоцтво про право приватної власності на земельну ділянку від 14 січня 2015 року, індексний номер 32180901, площею 0,01 га для будівництва індивідуальних гаражів, видане ОСОБА_2; скасувати державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку, номер витягу НВ-210072952201, передану у власність ОСОБА_2, площею 0,0100 га для будівництва індивідуального гаража, дата реєстрації 18 листопада 2014 року; скасувати рішення 8-ої сесії 7-го скликання Калинівської сільської ради від 09 червня 2017 року №495 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 на АДРЕСА_2, площею 0,0097 га для будівництва індивідуального гаража; скасувати державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку, номер витягу НВ-2101996712017, яка зареєстрована за ОСОБА_3, площею 0,097 га для будівництва індивідуального гаражу; знести частину самочинно збудованої будівлі, яка прибудована до будинку, що належить ОСОБА_2, та розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 2124482800:04:001:0226, загального користування за адресою: АДРЕСА_2; стягнути з відповідачів на його користь 4 935,00 грн судового збору та 20 000,00 грн витрат на правову допомогу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що з 2005 року він є власником торговельно-виробничого комплексу на АДРЕСА_2 та орендатором земельної ділянки площею 0,0867 га для обслуговування зазначеного комплексу. Згідно з планом цієї земельної ділянки частина земель (від А до Б) належить до земель загального користування, тобто це заїзд від центральної дороги (АДРЕСА_2 до орендованої ним земельної ділянки та торгово-виробничого комплексу. Водночас Калинівська сільська рада всупереч закону своїми рішеннями від 16 грудня 2014 року №1016 і від 09 червня 2017 року №495 передала землі загального користування у приватну власність ОСОБА_2 (площею 0,0100 га) та ОСОБА_3 (площею 0,0097 га) для будівництва індивідуальних гаражів. Окрім того, ОСОБА_2 став загороджувати йому проїзд добудовою до будинку, яка значно звузила ширину проїзду до торгово-виробничого комплексу та орендованої земельної ділянки. Також відповідачі мають намір забудувати гаражами земельну ділянку (проїзд), що призведе до знецінення належного йому комплексу, а тому просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Тячівський районний суд Закарпатської області рішенням від 05 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що твердження ОСОБА_1 про порушення його прав унаслідок передання у власність відповідачів землі загального користування - проїзду до орендованої ним земельної ділянки та до будівлі торгово-виробничого комплексу - є безпідставними, недоведеними, оскільки позивач не надав доказів самого юридичного існування проїзду, тобто того факту, що проїзд до належних йому об'єктів у встановленому порядку запроектований, передбачений відповідною містобудівною документацією, відведений як проїзд і має статус елемента вулично-дорожньої мережі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Закарпатський апеляційний суд постановою від 30 липня 2020 року рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кохман М. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 липня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України - суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що в ході розгляду цієї справи суди не з'ясували, яке цільове призначення земельних ділянок, виділених відповідачам під будівництво гаражів, та необґрунтовано відмовили у позові через ненадання позивачем доказів юридичного існування проїзду відповідно до містобудівної документації. Водночас містобудівної документації спірної території не існує, оскільки генеральний план села Калини зроблений у 1976 році, коли спірна територія не входила у межі села, детальний план території, виготовлений у 2018 році, є неналежним доказом, тому що він деталізує та уточнює положення генерального плану, якого взагалі не існує. Єдиним первинним документом є проект відведення земельної ділянки ОСОБА_1 на умовах оренди, виготовлений Державним центром земельного кадастру у 2008 році, затверджений рішенням Калинівської сільської ради. У наведеному проекті чітко зазначено, що проїзд до торговельно-виробничого комплексу, який належить ОСОБА_1, та площадка перед комплексом є землями загального користування. Таким чином, є підстави вважати, що спірні земельні ділянки, які були виділені під будівництво гаража ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є землями загального користування. Через відсутність інших доказів на підтвердження заявлених вимог сторона позивача в суді першої та апеляційної інстанції декілька разів заявляла клопотання про призначення комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою на предмет визначення цільового призначення земель, які були виділені ОСОБА_2 і ОСОБА_3 під будівництво гаражів. Однак, суди безпідставно відмовили в задоволенні клопотання про призначення експертизи. У січні 2021 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 10 листопада 2020 року справа №307/1418/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить торгово-виробничий комплекс на АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом на право власності від 29 серпня 2005 року №07, виданим виконавчим комітетом Калинівської сільської ради. У зв'язку з переходом права власності на торгово-виробничий комплекс рішенням Калинівської сільської ради від 21 червня 2005 року за позивачем на умовах договору оренди була закріплена земельна ділянка на АДРЕСА_2 площею 0,11 га для обслуговування торгово-виробничого комплексу. Рішенням Калинівської сільської ради від 19 червня 2008 року №385 внесено зміни до рішення Калинівської сільської ради від 21 червня 2005 року, яким позивачу надано дозвіл на збір матеріалів для розроблення проекту відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 площею 0,09 га на умовах оренди. На замовлення позивача Державне підприємство "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" у 2008 році виготовило проект відведення земельної ділянки на умовах оренди на АДРЕСА_2. Рішенням Калинівської сільської ради від 03 жовтня 2008 року №448 затверджено проект відведення земельної ділянки на умовах оренди на АДРЕСА_2 площею 0,0867 га строком на 49 років для обслуговування торгово-виробничого комплексу. Із зазначеного проекту, а саме із плану земельної ділянки, яка виділена ОСОБА_1 на умовах оренди, встановлено, що земельна ділянка межує з такими земельними ділянками: від А до Б - землі загального користування, від Б до В - землі ПП ОСОБА_2, від Б до Г - землі ПП ОСОБА_4, від Г до Д - землі користування, від Д до А - землі сільськогосподарського виробничого кооперативу. На підставі договору купівлі-продажу магазину від 26 червня 2007 року №2325 ОСОБА_2 набув право власності на будівлю магазину, розташовану на АДРЕСА_2, а згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07 жовтня 2009 року №3014 набув право власності на земельну ділянку площею 673 кв. м, розташовану за цією адресою для обслуговування магазину. Згідно з пунктом 2 рішення Калинівської сільської ради від 16 грудня 2014 року №1016 ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку площею 0,0100 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0226, розташовану на АДРЕСА_2, для будівництва індивідуального гаража. Рішенням Калинівської сільської ради від 09 червня 2017 року №495 ОСОБА_3 надано у власність земельну ділянку площею 0,0097 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0116, розташовану на АДРЕСА_2, для будівництва індивідуального гаража. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували право власності на зазначені земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив про порушення його прав унаслідок передання Калинівською сільською радою у власність відповідачів землі загального користування - проїзду до орендованої ним земельної ділянки та до будівлі торгово-виробничого комплексу. При цьому позивач стверджував про наявність проїзду загального користування з АДРЕСА_2 до орендованої ним земельної ділянки та до належної йому будівлі торгово-виробничого комплексу, який повинен знаходитися на місці розташування належних відповідачам земельних ділянок площею 0,0100 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0226, і площею 0,0097 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0116. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суди попередніх інстанцій, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні докази, дійшли таких висновків. У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність проїзду (під'їзду) з АДРЕСА_2 до земельної ділянки і торгово-виробничого комплексу позивача, а тому і встановлення факту порушення прав ОСОБА_1 як власника комплексу та орендаря відповідної земельної ділянки оспорюваними рішеннями органу місцевого самоврядування або відсутність такого порушення. Доводи ОСОБА_1 ґрунтуються на проектній документації щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди для здійснення ним підприємницької діяльності (обслуговування торгово-виробничого комплексу), а саме: на плані земельної ділянки (землі загального користування (вулиця Леніна) від А до Б) та збірному кадастровому плані меж земельної ділянки (землі загального користування (площадка), під'їзд). Позивач стверджує, що землі загального користування на вказаних планах є проїздом, і саме вони надані Калинівською сільською радою ОСОБА_2 і ОСОБА_3 для будівництва індивідуальних гаражів. Водночас таке твердження ОСОБА_1 спростовується низкою письмових доказів, а саме:

Крім цього, вважає, що відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо визначення належного відповідача та вирішення позовних вимог до юридичної особи, реєстрація якої скасована. Стверджує, що суд встановив обставини, які мають значення для справи, а саме факт правомірності набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку на підставі недопустимого доказу - статуту ТОВ "Будкомфорт-Лайн". Натомість в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, розташованої у селі Обарів Рівненського району Рівненської області і відповідно має право на пред'явлення віндикаційного позову. ОСОБА _2 наголошує на тому, що набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнано недійсним у встановленому законом порядку, а витребування вказаного майна є втручанням у її право на мирне володіння цим майном. Посилається на те, що суд ухвалив рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які є дійсними власниками спірної земельної ділянки. Вважає, що суд помилково розглянув справу за правилами спрощеного провадження. Звертає увагу, що у адвоката Щербяк Ю. В. були відсутні повноваження на підписання позовної заяви та заяви про зміну предмету позову, суд першої інстанції помилково відкрив провадження у справі, оскільки в позові не зазначено його ціну та не додано доказів вартості спірного майна, а позивачем сплачено судовий збір за подання позову не в повному обсязі. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 22 вересня 2017 року відбулися загальні збори засновників (учасників) ТОВ "Будкомфорт-Лайн" Рішення зборів засновників (учасників) ТОВ "Будкомфорт-Лайн" оформлено протоколом №1 від 22 вересня 2017 року. На вказаних загальних зборах прийнято рішення про створення ТОВ "Будкомфорт-Лайн"; затвердження статуту та призначення (обрання) директора Товариства, затвердження статутного капіталу майновими внесками засновників шляхом вкладу в статутний капітал (фонд) та погоджено вид вкладу учасників у статутному капіталі (фонді) ТОВ "Будкомфорт-Лайн", зокрема, визначено вклад ОСОБА_1, до якого серед іншого увійшла земельна ділянка із кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 0770 га, розташована за адресою: с. Обарів, Рівненський район, Рівненська область, вартістю 100 000 грн. Відповідно до протоколу №1 від 22 вересня 2017 року ОСОБА_1 є одним із засновників Товариства, однак особисто участі у проведенні зборів не брала. Від її імені участь у зборах брав ОСОБА_3 на підставі довіреності від 18 лютого 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Філюк В. М. та зареєстрованої в реєстрі за №600. При цьому всі документи про створення ТОВ "Будкомфорт-Лайн" від імені ОСОБА_1 підписав ОСОБА_3 29 вересня 2017 року між ТОВ "Будкомфорт-Лайн" та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Наумець Л. К. і зареєстрований в реєстрі за №131, за умовами якого ОСОБА_2 придбала у Товариства земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану у селі Обарів Рівненського району Рівненської області. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2018 року у справі №918/13/18 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Будкомфорт-Лайн", КП "Реєстраційний офіс" Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області про визнання недійсним рішення зборів та скасування реєстраційного запису, - визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ТОВ "Будкомфорт-Лайн", оформлене протоколом №1 від 22 вересня 2017 року та зобов'язано КП "Реєстраційний офіс" Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області скасувати запис №16081020000013719 від 25 вересня 2017 про державну реєстрацію ТОВ "Будкомфорт-Лайн" у ЄДР. При цьому Рівненським апеляційним господарським судом у справі №918/13/18 встановлено, що 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 видала довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Філюк В. М. та зареєстровану в реєстрі за №600, на представництво своїх інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_7 23 вересня 2017 року ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу заяву про скасування зазначеної довіреності. 25 вересня 2017 року державним реєстратором здійснено реєстрацію ТОВ "Будкомфорт-Лайн" згідно поданих ОСОБА_3 документів, що підтверджується витягом з ЄДР. Довіреність від 18 лютого 2015 року не надавала ОСОБА_3 прав на відчуження майна ОСОБА_1, на визначення вартості відчужуваного майна і повноважень діяти в інтересах ОСОБА_1 з метою набуття корпоративних прав. Згідно відомостей ЄДР реєстрацію юридичної особи ТОВ "Будкомфорт-Лайн" скасовано. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пунктів 3 та 4 та частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України). Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 2, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц викладено правовий висновок, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону №1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Верховний Суд звертає увагу, що власник майна з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Встановивши, що спірне нерухоме майно (земельна ділянка) вибуло із власності позивача поза її волею, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_2, що відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав позивача як власника цього майна. Звертаючись до суду ОСОБА_1 посилалась на відсутність в неї волі на передачу спірної земельної ділянки до статутного капіталу ТОВ "Будкомфорт-Лайн", а не на скасування реєстрації Товариства, як помилково вважає заявник. Питання наявності волі ОСОБА_1 на вибуття з її власності спірної земельної ділянки, як вірно вважали суди, залежало від наявності чи відсутності повноважень у ОСОБА_3 представляти інтереси ОСОБА _1 на загальних зборах ТОВ "Будкомфорт-Лайн", які відбулися 22 вересня 2017 року, в тому числі права на розпорядження належною ОСОБА_1 земельною ділянкою з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га. Суди попередніх інстанції, надаючи оцінку довіреності від 18 лютого 2015 року, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність волі позивача на передачу спірної земельної ділянки до статутного капіталу ТОВ "Будкомфорт-Лайн", оскільки зі змісту довіреності встановлено, що ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 представляти її інтереси в уже існуючих юридичних особах, а не при створенні таких юридичних осіб. При цьому ОСОБА_1 не наділяла ОСОБА_3 правом відчуження належного їй майна, на власний розсуд визначати вартість майна для його відчуження та набуття нею корпоративних прав. Аргументи касаційної скарги в цій частині переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди із обставинами встановленими судами. Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Крім того за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі №817/631/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області №Д/5-2 від 25 січня 2018 року про накладення, за скаргою ОСОБА_1, на адвоката ОСОБА_3 дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на заняття адвокатською діяльністю на строк шість місяців на підставі пункту 3 частини другої статті 34 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, що статут ТОВ "Будкомфорт-Лайн" не є правовстановлюючим документом, який підтверджує право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку. Разом із тим ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану у селі Обарів Рівненського району Рівненської області, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 жовтня 2012 року відомості про який наведені в описі земельної ділянки, що передається до статутного капіталу Товариства (пункт 6.2 розділу 6 "Майно товариства" статуту ТОВ "Будкомфорт-Лайн"). Інформація про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 01 жовтня 2012 року в матеріалах справи відсутня. Доводи ОСОБА_2 про те, суд ухвалив рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які не були залучені до участі у справі є безпідставними. ОСОБА_6 використала своє право на апеляційний перегляд справи подавши апеляційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року та її доводам надано оцінку Рівненським апеляційним судом у постанові від 22 жовтня 2020 року, якою апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, ОСОБА _5, ухвалені у справі №570/5564/18 судові рішення не оскаржував, а ОСОБА_2 не надала документів на представництво в суді інтересів ОСОБА_5 та/або ОСОБА_6. Щодо доводів заявника про відсутність повноважень у адвоката Щербяк Ю. В. представляти інтереси позивача в суді першої інстанції, то колегія суддів враховує, що вказаний адвокат був допущений районним судом, як представник ОСОБА_1 на підставі ордеру про надання правової допомоги, що відповідає вимогам частини четвертої статті 62 ЦПК України. Посилання заявника на обов'язковість надання для підтвердження повноважень адвоката як представника одночасно з ордером договору про надання правової допомоги, є помилковим та суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року в справі №320/5420/18 (провадження №11-706апп19). Також є необґрунтованими посилання заявника на те, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Справа №570/5564/18 не належить до переліку справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 274 ЦПК України), а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про можливість розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Представник відповідача брав участь у судових засіданнях в суді першої інстанції та не був позбавлений можливості доводити заперечення ОСОБА _2 проти позову. Доводи ОСОБА_2 щодо недоліків позовної заяви та заяви про зміну предмету позову, які не були враховані судом першої інстанції, на правильність висновків судів за результатами вирішення спору по суті не впливають та з огляду на положення частини другої статті 410 ЦПК України не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень. Позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності ТОВ "Будкомфорт-Лайн" за №22556346 від 25 вересня 2017 року на спірну земельну ділянку задоволені судами з метою повного та ефективного захисту прав ОСОБА_1, за захистом яких вона звернулась до суду. Таким чином суди попередніх інстанцій правильно визначились із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення справи. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №521/8532/16-ц провадження №61-18841св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач, відповідач за зустрічним позовом, - ОСОБА_1, відповідач, позивач за зустрічним позовом, - ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Малиновського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 01 липня 2019 року у складі судді Гуревського В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, посилаючись на те, що 11 березня 2016 року він отримав у спадщину після смерті його діда ОСОБА_7 1/3 частку житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Власниками інших частин вказаного житлового будинку є ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Домоволодіння складається в цілому з одного одноповерхового кам'яного житлового будинку під літерою "А " загальною площею 103 кв. м, житловою площею 70,2 кв. м, та надвірних споруд під літерами: "Б " - літня кухня, "В " - літня кухня, "Г " - сарай, "Д " - сарай, "Е " - убиральня, №1-5 - огорожа, І, ІІ - вимощення, розташованих на земельній ділянці площею 881 кв. м, яка знаходиться у фактичному користуванні співвласників будинку. За укладеною у 2012 році між співвласниками угодою, затвердженою Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості", та фактичним порядком користування площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 була розподілена ОСОБА_5 - 0,0211 га, ОСОБА_6 - 0,0233 га, ОСОБА_7 - 0,0222 га, а площа ділянки загального користування становить 0,0277 га. Відповідач ОСОБА_2 проживає в будинку АДРЕСА_2, який розташований на суміжній земельній ділянці з ділянкою по АДРЕСА_1. Після смерті його діда відповідач шляхом встановлення паркану самовільно зайняла частину земельної ділянки по АДРЕСА_1, яка знаходиться в його користуванні. На його усні звернення про перенесення самовільно встановленого паркану відповідно до межі земельних ділянок відповідач категорично відмовила. Він не має можливості поновити фактично укладений порядок користування земельною ділянкою шляхом перенесення паркану. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкод у здійсненні ним права користування земельною ділянкою площею 0,0222 га, розташованою по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкод у перенесенні паркану на межу між їх земельними ділянками. У липні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про встановлення порядку користування земельною ділянкою за фактичним користуванням, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її матір ОСОБА_8, а 05 лютого 1964 року вона та її брат ОСОБА_9 отримали свідоцтво про право на спадщину за законом в рівних частках на житловий будинок АДРЕСА_2. За життя її матір користувалася земельною ділянкою площею 587 кв. м, що підтверджується відповідними технічними паспортами, поточними інвентаризаціями, схематичними планами земельної ділянки. З часу прийняття спадщини протягом 52 років вона безперервно користується земельною ділянкою, обробляє її, вирощує овочі та фрукти, регулярно сплачувала земельний податок, що підтверджується розрахунком податку земельної ренти, квитанціями про сплату земельної ренти та довідкою Державної податкової інспекції у Малиновському районі міста Одеси Головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області від 31 серпня 2015 року. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер, а ІНФОРМАЦІЯ_3 його дочки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 отримали свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку (в рівних частинах - по 1/4 частці) житлового будинку АДРЕСА_2. З метою оформлення документів про встановлення порядку користування зазначеною земельною ділянкою 31 серпня 2015 року вона, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_10 договір про надання послуг №14, за яким було виконано комплекс інженерно-геодезичних вишукувань по топографічному зніманню земельної ділянки АДРЕСА_2 з подальшою реєстрацією в геодезичній службі міста Одеси, виготовленням каталогу координат кутів зовнішніх меж землекористування між нею та ОСОБА_3, ОСОБА_4. За вказаним каталогом координат їй відійшла у користування земельна ділянка площею 0,0299 га, визначена точками А-Б-В-Г-Д-Е-Є-Ж-З-И-А, згідно з каталогом координат кутів зовнішніх меж землекористування, визначених номерами точок 1-2-3-4-5-6-7-8-9-10-11-12-13-14-15-16-17-18-19-20-21-1, у користування ОСОБА_3, ОСОБА_4 - земельна ділянка площею 0,0254 га, визначена точками И-З-Ж-Є-Е-Д-Г-Й-К-Л-И (діл. №2). У березні 20016 року відповідач самочинно, без надання відповідних правових документів, намагався встановити паркан на межі з її земельною ділянкою, вважаючи, що вона захопила частину його земельної ділянки, чим порушив її право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_2. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила: визначити порядок користування земельною ділянкою, розташованою по АДРЕСА_2, виділивши їй у користування земельну ділянку площею 0,0299 га за фактичним користуванням, визначеним точками А-Б-В-Г-Д-Е-Є-Ж-З-И-А, згідно з каталогом координат кутів зовнішніх меж землекористування, визначених номерами точок 1-2-3-4-5-6-7-8-9-10-11-12-13-14-15-16-17-18-19-20-21-1, проведеним комплексом інженерно-геодезичних вишукувань за топографічним зніманням земельної ділянки. 09 квітня 2019 року до суду надійшла заява ОСОБА_11 про залучення її до участі у справі як третьої особи, яка мотивована тим, що на підставі договору дарування від 07 березня 2019 року, укладеного між нею та ОСОБА_2, вона є власником 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_2. Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_11 про залучення її до участі у справі як третьої особи. Ухвала місцевого суду мотивована тим, що ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 19 березня 2019 року було закрито підготовче провадження в цій справі та призначено її до судового розгляду. При цьому представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_12, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_13 були присутні в підготовчому засіданні 19 березня 2019 року, не заперечували проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду. Крім того, договір дарування між ОСОБА_2 та ОСОБА_11 було укладено 07 березня 2019 року, однак представник ОСОБА_2 - ОСОБА_13, яка також є представником ОСОБА_11, не подавала до суду заяв щодо переходу права власності на частину будинку АДРЕСА_2. Заява ОСОБА_11 про залучення її до участі у справі як третьої особи подана до суду 08 квітня 2019 року, тобто після закриття підготовчого провадження у справі. Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 01 липня 2019 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод у здійсненні ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою площею 0,0222 га, розташованою в АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у перенесенні паркану на межу між їх земельними ділянками згідно з висновком судової експертизи від 11 квітня 2018 року №17-3615-3616. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що 11 березня 2016 року ОСОБА_1 отримав у спадщину після смерті його діда ОСОБА_7 1/3 частку житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_1. Тому позивач як спадкоємець за законом після смерті ОСОБА_7 має право вимагати усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою площею 0,0222 га за вказаною адресою, право на яку до нього перейшло від спадкодавця в розмірах та на умовах, визначених для попереднього користувача. Постановою Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 01 липня 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. 16 грудня 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Малиновського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 01 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи, не дослідили належним чином доказів і не звернули уваги на те, що надана позивачем угода про порядок користування земельними ділянками, яка у 2012 році була складена Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості", не підписана співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 та суміжними землекористувачами, тому не може бути належним та допустимим доказом встановлення порядку користування земельною ділянкою. Матеріали справи не містять доказів щодо відведення та встановлення меж земельних ділянок по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2, а висновок судової будівельно-технічної експертизи від 11 квітня 2018 року №17-3615-3616 не містить відомостей, за рахунок чого та з чиєї вини, за яких обставин відбувалися зміни розміру земельної ділянки по АДРЕСА_1. Оскільки у справі відсутня інформація щодо формування вказаних земельних ділянок як об'єктів цивільних прав, то експерти дійшли помилкового висновку про те, що ці ділянки сформовано в період з 10 грудня 2015 року по 30 травня 2017 року. При цьому апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про долучення до матеріалів справи висновку експерта від 11 квітня 2020 року №14/20 за результатами проведеної судової земельно-технічної експертизи, який стосується обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також - встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Суди вирішили справу про права та інтереси ОСОБА_11, яка не була залучена до участі у справі, а ухвала Малиновського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року постановлена з порушенням статей 128, 130, 260 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), так як її вступна частина не містить імен учасників справи, а в описовій частині зазначено, що ОСОБА_11, представник ОСОБА_2 не з'явилися в судове засідання, однак судом не було встановлено причину неявки цих осіб. Крім того, суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, третіх осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх представника ОСОБА_13, які не були повідомлені належним чином про розгляд справи. Зі змісту наведених доводів вбачається, що касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389, пунктів 5, 8 частини першої, пунктів 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. 22 січня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Жердецька Л. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Всі письмові докази, які викладені стороною позивача ОСОБА_1, позиція та письмові пояснення третіх осіб - співвласників ОСОБА_5, ОСОБА_6, висновок експертизи, показання свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 відповідають реальним обставинам справи, містять інформацію щодо предмета доказування та підтверджують незаконне захоплення відповідачем ОСОБА_2 частини земельної ділянки, якою протягом 42 років з 11 червня 1973 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 користувався спадкодавець ОСОБА_7. Доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили вину відповідача ОСОБА_2 в захопленні земельної ділянки площею 0,0222 га, не заслуговують на увагу, оскільки висновок експертизи підтверджує, за рахунок чиєї земельної ділянки та яким чином необхідно перемістити межі земельної ділянки для повернення їх до конфігурації, що відповідає технічним паспортам власників будинку АДРЕСА_1. Оскільки представник ОСОБА_2 - ОСОБА_13, яка також є представником ОСОБА_11, в підготовчому судовому засіданні не повідомила про те, що ОСОБА_11 є співвласником частини будинку АДРЕСА_2, а заява ОСОБА_11 про залучення її до участі у справі як третьої особи надійшла до суду першої інстанції після закінчення підготовчого провадження у справі, то суддійшов правильного висновку про відмову в задоволенні цієї заяви. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2020 року клопотання ОСОБА_2 про відстрочення сплати судового збору за подання касаційної скарги задоволено, відстрочено ОСОБА_2 сплату судового збору в розмірі 2 204,80 грн до ухвалення судового рішення у справі, відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Малиновського районного суду міста Одеси. 18 січня 2021 року справа №521/8532/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктами 5, 8 частини першої, пунктами 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 березня 2016 року ОСОБА_1 отримав у спадщину після смерті його діда ОСОБА_7 1/3 частку житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Ця частка житлового будинку належала спадкодавцю ОСОБА_7 на праві приватної спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом П'ятої одеської державної нотаріальної контори 11 червня 1973 року за реєстровим №2-7572, дублікат якого виданий державним нотаріусом Одеського державного нотаріального архіву 01 березня 2016 року за реєстровим №2-49. Домоволодіння складається в цілому з одного одноповерхового кам'яного житлового будинку під літерою "А " загальною площею 103 кв. м, житловою площею 70,2 кв. м та надвірних споруд під літерами: "Б " - літня кухня, "В " - літня кухня, "Г " - сарай, "Д " - сарай, "Е" - убиральня, №1-5 - огорожа, І, ІІ - вимощення, розташованих на земельній ділянці площею 881 кв. м, яка знаходиться у фактичному користуванні співвласників. Власниками інших частин вищевказаного житлового будинку є ОСОБА_5 та ОСОБА_6. За укладеною у 2012 році між співвласниками угодою, затвердженою Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості", та фактичним порядком користування площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 розподілена ОСОБА_5 - 0,0211 га, ОСОБА_6 - 0,0233 га, ОСОБА_7 - 0,0222 га, а площа ділянки загального користування становить 0,0277 га. Під час розгляду справи в суді першої інстанції третя особа ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснила, що в 1970 році вона придбала 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1, у зв'язку з чим набула право користування земельною ділянкою площею 0,0211 га, яка була визначена для попереднього користувача. Загальна площа земельної ділянки становить 881 кв. м, була виділена для обслуговування будинку та знаходиться у фактичному користуванні співвласників житлового будинку, що підтверджується технічними паспортами, виготовленими на її ім'я в 1979 році та у 2012 році. Порядок користування вказаною земельною ділянкою склався вже багато років тому, що підтверджується укладеною у 2012 році між співвласниками будинку угодою, затвердженою Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості". Суперечок щодо користування земельними ділянками між співвласниками будинку АДРЕСА_1 не виникало. Вона підтримала позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, а щодо доводів зустрічного позову ОСОБА_2 пояснила, що за життя ОСОБА_7 дозволив ОСОБА_2 використовувати невеликий шматок земельної ділянки, яка знаходилася в його користуванні, для вирощування овочів. Під час розгляду справи в суді першої інстанції в судовому засіданні третя особа ОСОБА_6 підтримала позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, а проти доводів зустрічного позову ОСОБА_2 заперечила, посилаючись на те, що з 1991 року проживає в будинку АДРЕСА_1 як дружина власника частини домоволодіння ОСОБА_17. За час її проживання в цьому будинку між його співвласниками склався порядок користування земельною ділянкою площею 881 кв. м, який відповідає укладеній у 2012 році угоді, затвердженій Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості".ОСОБА_2 проживає в будинку АДРЕСА_2 на суміжній земельній ділянці та ніколи не займала земельну ділянку, відведену для будинку АДРЕСА_1. За життя ОСОБА_7 дозволив ОСОБА_2 використовувати невеликий шматок земельної ділянки, яка знаходилася в його користуванні, для вирощування овочів. Без згоди ОСОБА_7 ОСОБА_2 двічі переносила хвіртку зі своєї частини ділянки на ділянку ОСОБА_7. Вперше на вимогу ОСОБА_7 ОСОБА_2 поновила становище, як і було раніше, а в подальшому ще раз перенесла, але ОСОБА_7 за станом здоров'я вже не міг вимагати від ОСОБА_2 перенесення хвіртки на своє місце. Таким чином, ОСОБА_2 незаконно зайняла частину земельної ділянки, якою користувалися члени її родини, зокрема ОСОБА_7. Відповідач ОСОБА_2 проживає в будинку АДРЕСА_2, який розташований на земельній ділянці, суміжній з ділянкою по АДРЕСА_1. Під час розгляду справи в суді першої інстанції експертами Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України було проведено судову будівельно-технічну експертизу, за результатами якої 11 квітня 2018 року складено висновок №17-3615-3616. За вказаним висновком порядок користування земельною ділянкою площею 0,0943 га, визначений між співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 угодою про порядок користування земельними ділянками, яка у 2012 році була складена Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості", не відповідає часткам співвласників, а саме (з урахуванням земельної ділянки загального користування площею 0,0277 га) : у співвласника ОСОБА_5 земельна ділянка менше належної їй на 11 кв. м; у співвласника ОСОБА_6 земельна ділянка більше належної їй на 11 кв. м; у співвласника ОСОБА_7 земельна ділянка відповідає 1/3 частині. При зіставленні фактичних меж земельної ділянки з межами за даними угоди про порядок користування земельними ділянками встановлено, що межі та площа земельної ділянки АДРЕСА_1 не відповідають межам та площі земельної ділянки за даними угоди про порядок користування земельними ділянками, яка у 2012 році була складена Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості". Фактична площа земельної ділянки менше площі за даними вказаної угоди на 167 кв. м. В даному випадку недоїмка у землекористуванні припадає на частину земельної ділянки ОСОБА_7, яка межує із земельною ділянкою АДРЕСА_2. Для відновлення меж досліджуваної земельної ділянки необхідно змістити межу ділянки ОСОБА_7 в глибину ділянки АДРЕСА_2 на 7,38 м та 7,86 м. На підставі аналізу даних інвентаризацій на земельну ділянку АДРЕСА_1 встановлено, що після поділу раніше єдиної земельної ділянки АДРЕСА_2 на дві ділянки - АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 - розмір межі ділянки АДРЕСА_3. На час обстеження фактичний розмір даної межі складав 6,50 м (1,17 + 5,33), що менше розміру межі з часу поділу ділянки на 7,35 м. Враховуючи викладене, межа земельної ділянки АДРЕСА_1, що межує з ділянкою АДРЕСА_2 змістилася з часу формування ділянок на 7,35 м в бік ділянки № НОМЕР_1. На час проведення експертизи фактична площа земельної ділянки АДРЕСА_4. При цьому за даними технічного паспорту Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості" станом на 10 грудня 2015 року та даними свідоцтва про право на спадщину станом на 11 березня 2016 року загальна площа земельної ділянки АДРЕСА_1 дорога складала 881 кв. м. Тобто фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 дорога площею 776 кв. м встановлений від дати складання фізичною особою - підприємцем ОСОБА_18 технічного звіту "Топографо-геодезичні роботи по зйомці земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1" від 30 травня 2017 року. На час проведення експертизи фактична площа земельної ділянки АДРЕСА_2 складала 553 кв. м. При цьому фактичний порядок користування вказаною земельною ділянкою встановлений станом на 10 вересня 2015 року, тобто на час складання фізичною особою - підприємцем ОСОБА_19 технічного паспорту, а також станом на 17 вересня 2015 року, тобто на час проведення топографо-геодезичних вишукувань, виконаних фізичною особою - підприємцем ОСОБА_18. Під час розгляду справи в суді першої інстанції судові експерти ОСОБА_20 та ОСОБА_21, які проводили вищевказану експертизу, дали письмові відповіді від 15 січня 2019 року на питання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_13, а також судовий експерт ОСОБА_20 в судовому засіданні пояснив, що фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 дорога площею 776 кв. м встановлений від дати складання фізичною особою - підприємцем ОСОБА_18 технічного звіту "Топографо-геодезичні роботи по зйомці земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1" від 30 травня 2017 року, а фактичний порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_2 площею 553 кв. м встановлений від дати складання фізичною особою - підприємцем ОСОБА_19 технічного паспорта від 10 вересня 2017 року та проведення топографо-геодезичних вишукувань, виконаних фізичною особою - підприємцем ОСОБА_10, від 17 вересня 2017 року. До висновків щодо існуючого фактичного порядку користування земельними ділянками експерти прийшли в результаті зіставлень матеріалів поточних інвентаризацій земельних ділянок, починаючи з часу розподілу раніше цілої земельної ділянки на дві, в тому числі й даних за проведеними топографо-геодезичними вишукуваннями, а також - з урахуванням результатів, отриманих в ході натурного обстеження. Крім того, було враховано дані щодо площі земельних ділянок за документами первинного відведення. Детальний опис процесу дослідження наведено в дослідницькій частині висновку по п'ятому питанню. Перелік нормативно-правових актів та довідкової літератури, використаної при проведенні досліджень, наведено у вступній частині висновку. Площа, вказана на схематичному плані земельної ділянки, складеному в ході інвентаризації, від 15 березня 1954 року, - 587 кв. м, не відповідає фактичній площі 553 кв. м, тобто більше її на 34 кв. м, і не відповідає площі, вказаній у первинних документах на право забудови та користування земельною ділянкою та більше її на 187 кв. м. На аркуші 10 висновку здійснено опис зовнішніх меж кожної з досліджуваних земельних ділянок та періоди часу коли проходили зміни їх положення, зафіксовані в матеріалах інвентаризації. Під сформованим положенням меж у висновку мається на увазі його незмінне положення, а не формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. При складанні планів в одному масштабі вони мають бути тотожними та зіставними один до одного. Однак дослідження планів та інших графічних даних експертами проводиться не шляхом накладання планів, а шляхом побудови цифрових моделей з використанням цифрових даних щодо лінійних розмірів зовнішніх меж ділянки, розташованих на ній об'єктів та т. ін. З урахуванням величини масштабу 1:500 (1 см на плані дорівнює 5 м на місцевості), а також того, що на дослідження в основному надаються фотокопії, зіставлення шляхом поєднання або накладання саме паперових планів не забезпечує необхідної точності. В ході зіставлення угоди про порядок користування земельними ділянками, яка у 2012 році була складена Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості", з існуючими межами земельних ділянок було встановлено наявність недоїмки, яка утворилася внаслідок зміщення відповідної суміжної межі. Графічно результати зіставлення зображено у додатку №2 висновку. В ході досліджень по четвертому питанню експертами було вивчено усі наявні матеріали, що стосуються досліджуваних земельних ділянок. Експерти провели повне, всебічне дослідження матеріалів інвентаризацій, наявних документів первинного відведення та результатів інших досліджень. В результаті досліджень експертами було складено висновки в обсязі наданих вихідних даних. Висновки експертів щодо накладання меж земельних ділянок ґрунтуються на результатах зіставлення цифрових моделей земельних ділянок, які, у свою чергу, побудовано з урахуванням довжин меж, їх конфігурації та розташування на земельних ділянках об'єктів будівництва. Крім іншого, було застосовано дані, отримані в результаті топографо-геодезичних вишукувань, проведених на земельних ділянках, та результати замірів, проведених під час натурного обстеження. Приймаючи до уваги, що межі земельних ділянок в натурі на місцевості відрізняються від прямих ліній та периметр меж ділянки складає складну геометричну фігуру, проводити порівняння, опираючись на сумарні довжини за лінійними розмірами, некоректно. Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Статтею 1218 ЦК України встановлено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно з пунктом "г" частини першої статті 81 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини. Частиною 1 статті 1225 ЦК України передбачено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" судам роз'яснено, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК України бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками жилого будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Згідно зі статтями 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 ЦК України. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 90 Земельного кодексу Української РСР 1970 року в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_7 права власності на 1/3 частку житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 (далі - ЗК УРСР 1970 року), на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі. Згідно зі статтею 91 ЗК УРСР 1970 року особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов'язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу. Частинами першою, другою, четвертою статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_1 права власності на 1/3 частку житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_1, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Зазначені норми ЦК України, ЗК УРСР 1970 року та ЗК України закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду, при цьому передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним із співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. При вирішенні спору про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визначаючи варіанти користування, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном. При цьому, враховуючи принцип неподільності долі переходу нерухомого майна та земельної ділянки, на якій воно розташоване, необхідно зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке набуває особа. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі №569/14731/17 (провадження №61-4523св20). Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про встановлення порядку користування земельною ділянкою за фактичним користуванням, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що право користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 у ОСОБА_7 виникло на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом П'ятої одеської державної нотаріальної контори 11 червня 1973 року за реєстровим №2-7572, дублікат якого виданий державним нотаріусом Одеського державного нотаріального архіву 01 березня 2016 року за реєстровим №2-49. Тому ОСОБА_1 як спадкоємець за законом після смерті ОСОБА_7 має право вимагати усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, право на яку перейшло до нього від спадкодавця, в розмірах та на умовах, визначених для попереднього користувача. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що угода про порядок користування земельними ділянками, яка у 2012 році була складена Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості", не підписана співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 та суміжними землекористувачами, не заслуговують на увагу, оскільки вказана угода не визнана недійсною в установленому законом порядку, а ОСОБА_2 не є стороною цієї угоди, тому формальна відсутність підписів учасників угоди ніяким чином не порушує її права та законні інтереси. При цьому співвласники домоволодіння АДРЕСА_1 ОСОБА_5 та ОСОБА_6, а також ОСОБА_1 як спадкоємець за законом після смерті ОСОБА_7 не заперечували факт укладення зазначеної угоди, якою погоджено порядок користування земельною ділянкою. Посилання заявника на те, щоматеріали справи не містять доказів щодо відведення та встановлення меж земельних ділянок по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2, а висновок судової будівельно-технічної експертизи від 11 квітня 2018 року №17-3615-3616 не містить відомостей, за рахунок чого та з чиєї вини, за яких обставин відбувалися зміни розміру земельної ділянки по АДРЕСА_1, спростовуються вищевказаною угодою про порядок користування земельними ділянками, якою площа земельної ділянки по АДРЕСА_1 розподілена ОСОБА_5 - 0,0211 га, ОСОБА_6 - 0,0233 га, ОСОБА_7 - 0,0222 га, а площа ділянки загального користування становить 0,0277 га. При цьому за вищевказаним висновком судової будівельно-технічної експертизи судами встановлено, що межі та площа земельної ділянки АДРЕСА_1 не відповідають межам та площі земельної ділянки за даними угоди про порядок користування земельними ділянками, яка у 2012 році була складена Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації об'єктів нерухомості". Фактична площа земельної ділянки менша площі за даними вказаної угоди на 167 кв. м. В даному випадку недоїмка у землекористуванні припадає на частину земельної ділянки ОСОБА_7, яка межує із земельною ділянкою АДРЕСА_2. Для відновлення меж досліджуваної земельної ділянки необхідно змістити межу ділянки ОСОБА_7 в глибину ділянки АДРЕСА_2 на 7,38 м та 7,86 м. Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про долучення до матеріалів справи висновку експерта від 11 квітня 2020 року №14/20 за результатами проведеної судової земельно-технічної експертизи, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам). Не погоджуючись з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 11 квітня 2018 року №17-3615-3616, 13 лютого 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_13 подала до суду першої інстанції заяву про визнання висновків цієї експертизи та письмових відповідей на питання від 15 січня 2019 року необґрунтованими та такими, що суперечать іншим матеріалам справи, і просила призначити у справі додаткову експертизу, надати строк для сплати судового збору та сплати коштів за проведення додаткової експертизи, продовжити строк підготовчого судового засідання. Однак станом на 19 березня 2019 року ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_13 не подали до суду клопотання про призначення додаткової експертизи, натомість представник ОСОБА_2 - ОСОБА_13 18 березня 2019 року подала клопотання про розгляд справи за її відсутності. Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 19 березня 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. 16 березня 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_13 направила на електрону адресу Одеського апеляційного суду клопотання, в якому просила долучити до матеріалів справи висновок судової земельно-технічної експертизи №14/20, складений 11 березня 2020 року судовим експертом Рапачем К. В. Клопотання обґрунтоване тим, що суд першої інстанції залишив без задоволення її заяву про призначення додаткової експертизи, а судове засідання, в якому було ухвалено оскаржуване рішення, відбулося за відсутності відповідача та її представника. Тому вона не могла подати вказаний висновок експертизи до суду першої інстанції. Відхиляючи зазначене клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_13, апеляційний суд виходив з того, що висновки судової земельно-технічної експертизи від 11 березня 2020 року №14/20 зводяться до оцінки обставин справи по суті, що не відноситься до компетенції судового експерта. У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суддійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен зазначити в мотивувальній частині рішення, чому саме він цей доказ відхиляє. Відтак, аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про долучення до матеріалів справи висновку експерта від 11 квітня 2020 року №14/20 за результатами проведеної судової земельно-технічної експертизи, є неспроможними, оскільки факт відмови в задоволенні вказаного клопотання у зв'язку з його необґрунтованістю не свідчить про порушення судами принципу змагальності сторін. Серед обов'язків суду, встановлених частиною п'ятою статті 12 ЦПК України, окрім сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, також визначено запобігання зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Доводи касаційної скарги про те, що суди вирішили справу про права та інтереси ОСОБА_11, яка не була залучена до участі у справі, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Заява ОСОБА_11 про залучення її до участі у справі як третьої особи надійшла до суду першої інстанції 09 квітня 2019 року, тобто після закінчення підготовчого провадження у справі. Крім того, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_11 є власником 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 07 березня 2019 року, укладеного між нею та ОСОБА_2. Зазначений договір було укладено від імені та в інтересах ОСОБА_11 її представником ОСОБА_13. При цьому, як зазначено вище, 18 березня 2019 року представник ОСОБА_13 подала клопотання про розгляд справи за її відсутності. За таких обставин ОСОБА_11 мала можливість звернутися до суду першої інстанції із заявою про залучення її до участі у справі до закінчення підготовчого провадження (19 березня 2019 року), однак подала таку заяву лише 09 квітня 2019 року. Посилання заявника на те, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та розглянув справу за відсутності відповідача, третіх осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх представника ОСОБА_13, які не були повідомлені належним чином про розгляд справи, також не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. У касаційній скарзі ОСОБА_2 не навела доводів щодо неналежного повідомлення учасників справи, про дату, час і місце розгляду справи апеляційним судом, і не зазначила, що перешкодило їй реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції, надати відповідні докази, заявити клопотання тощо. Таким чином, розгляд судом першої інстанції справи за відсутності ОСОБА_2, яка не була належним чином повідомлена про час та місце її розгляду, не є підставою для скасування рішення, оскільки цей недолік був усунений апеляційним судом, який вирішив справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, належним чином повідомивши учасників справи про місце, дату і час судового засідання. Тобто відповідач мала можливість реалізувати всі свої процесуальні права. З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Щодо розподілу судових витрат. Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Стаття 136 ЦПК України визначає, що у разі відстрочення сплати судового збору такі судові витрати стягуються при ухваленні судового рішення у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2020 року відстрочено ОСОБА_2 сплату судового збору в розмірі 2 204,80 грн до ухвалення судового рішення у справі. Оскільки Верховним Судом залишено касаційну скаргу без задоволення, то із ОСОБА_2 до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 204,80 грн. Керуючись статтями 136, 141, 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Малиновського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 01 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року залишити без змін. Стягнути із ОСОБА_2 до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір за подання касаційної скарги на ухвалу Малиновського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 01 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в розмірі 2 204 (дві тисячі двісті чотири) грн 80 коп. за такими реквізитами: Отримувач коштів - ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102, Код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 37993783, Банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), Рахунок отримувача (стандарт IBAN) - UA288999980313151207000026007, Код класифікації доходів бюджету - 22030102, Найменування податку, збору, платежу - Судовий збір (Верховний Суд, 055). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 серпня 2021 року м. Київ справа №303/934/19-ц провадження №61-3111св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "Приват Банк", відповідачі: Мукачівська міська рада та ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Кожух О. А., Кондора Р. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У лютому 2019 року Акціонерне товариство Комерційний банк "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк") звернулося до суду із позовом до Мукачівської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним, скасування рішення органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 22 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 (продавець) і банком (покупець) укладений договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 6.3 цього договору, домоволодіння розташоване на земельній ділянці, площею 0.0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка не перебуває у приватній власності продавця; представнику покупця роз'яснено положення про необхідність оформлення права власності покупця на земельну ділянку, на якій розташоване відчужене домоволодіння; сторони домовились, що всі витрати, пов'язані з оформленням права власності покупця на земельну ділянку будуть відшкодовані в повному розмірі продавцем. Тобто, відповідно до статті 120 ЗК України, 22 жовтня 2011 року до банку як набувача права власності на житловий будинок перейшло право користування і земельною ділянкою, на якій розташоване це домоволодіння, без зміни її цільового призначення, у обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землекористувача. У жовтні 2018 року банку в процесі реалізації наміру відчужити домоволодіння АДРЕСА_1, стало відомо, що рішенням Мукачівської міської ради від 29 березня 2012 року №498 присадибну земельну ділянку, без припинення права користування такою банком, надано ОСОБА_1 у приватну власність, про що внесено відомості до Державного земельного кадастру. Вважає вказане рішення органу місцевого самоврядування незаконним, у зв'язку з чим підлягає скасуванню державна реєстрація земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Посилаючись на викладене, АТ КБ "Приват Банк" просило визнати незаконним і скасувати рішення Мукачівської міської ради від 29 березня 2012 року №498 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині передачі земельної ділянки, площею 0,0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, яка знаходиться на АДРЕСА_1, безкоштовно у власність ОСОБА_1; скасувати державну реєстрацію вказаної земельної ділянки Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року позов АТ КБ "Приват Банк" задоволено частково. Визнано незаконним і скасовано рішення Мукачівської міської ради від 29 березня 2012 року №498 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині передачі земельної ділянки, площею 0,0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, безкоштовно у власність ОСОБА_1. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що АТ КБ "Приват Банк", яке набуло право власності на домоволодіння, також набув право і користування спірною земельною ділянкою, на якій розміщене домоволодіння, без зміни її цільового призначення та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Крім того, Мукачівською міською радою при прийнятті рішення від 29 березня 2012 року №498 не дотримано вимоги законодавства, що у свою чергу тягне за собою визнання незаконним та скасування такого рішення. Що стосується іншої вимоги щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки, то у її задоволенні необхідно відмовити, оскільки ОСОБА_1 видавався Державний акт на право власності на земельну ділянку, який на час розгляду справи дійсний та не скасований, що у свою чергу позбавляє суд можливості скасувати державну реєстрацію земельної ділянки. позивачем не пропущений строк давності, оскільки про рішення орану місцевого самоврядування стало відомо 05 жовтня 2018 року після одержання інформації від Державного земельного кадастру. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що земельну ділянку, яка правомірно перебувала в користуванні банку, Мукачівська міська рада передала ОСОБА_1 у власність без вирішення питання припинення такого права. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволених позовних вимог АТ КБ "Приват Банк" та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №916/2403/16, від 13 червня 2018 року у справі №343/1400/15-ц та постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-92цс13. Також, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень. Заявниця зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у приватну власність за умови перебування у користуванні особи за договором лізингу домоволодіння, яке розташована на цій земельній ділянці. Крім того, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини четвертої статті 411 ЦПК України). У травні 2021 року АТ КБ "Приват Банк" подано відзив на касаційну скаргу, згідно з яким орган місцевого самоврядування не мав права приймати рішення про передачу ОСОБА_1 земельної ділянки, яка перебуває у постійному користування банку у зв'язку з набуттям права власності на будинок, що находиться на спірний земельній ділянці. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 14 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами 22 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, яка діяла від імені ПАТ КБ "Приват Банк", укладений договір купівлі-продажу домоволодіння, згідно з яким продавець зобов'язується передати (продати) майно - домоволодіння, у власність покупця, а представник покупця зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього обумовлену грошову суму. Домоволодіння, яке відчужується за цим договором, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 6.3 договору, домоволодіння розташоване на земельній ділянці, яка не перебуває у приватній власності продавця, (що підтверджується довідкою, виданою Міськрайонним Управлінням Держкомзему у місті Мукачеві та Мукачівському районі Закарпатської області від 05 жовтня 2011 року за №04/09/1631). Земельній ділянці, загальною площею 0,0706 га, цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку, присвоєно кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, (що підтверджується довідкою про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, виданої Міськрайонним Управлінням Держкомзему у місті Мукачеві та Мукачівському районі Закарпатської області 29 вересня 2011 року за №01/14/1579). Представнику покупця роз'яснено положення про необхідність оформлення права власності покупця на земельну ділянку, на якій розташоване відчужуване домоволодіння шляхом укладення договору купівлі-продажу, оренди, викупу, або іншим способом, передбаченим чинним законодавством України. Сторони домовилися, що всі витрати пов'язані з оформленням власності покупця на земельну ділянку будь-яким із перерахованих вище способів та отримання Державного акта на право приватної власності на землю, будуть відшкодовані в повній мірі продавцем - ОСОБА_1. Довідкою міськрайонного Управління Держкомзему у місті Мукачево та Мукачівському районі Закарпатської області від 05 жовтня 2011 року за №04/09/631 підтверджено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, в приватній власності не перебуває. Рішенням Мукачівської міської ради 24 сесії 6-го скликання від 29 березня 2012 року за №498 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на землю громадян з наступним затвердженням зазначеної документації на сесії Мукачівської міської ради та наданням земельної ділянки у власність відповідно до вимог частини другої статті 118 ЗК України та в межах норм, визначених статтею 121 ЗК України згідно з додатком 1. Крім того, затверджено технічну документацію із землеустрою, щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку громадян згідно з додатком 2, у тому числі ОСОБА_1 ( №1.8 списку). Відповідно до Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 05 жовтня 2018 року встановлено, що власником земельної ділянки, загальною площею 0,0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, є ОСОБА_1. Згідно з Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯК №643155, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0,0706 га, на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. За умовами частини другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічні положення містяться у статті 377 ЦК України. Аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені. Отже, перехід права користування на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об'єкт нерухомості, що відповідає принципу "superficies solo cedit" - збудоване на землі слідує за нею. Відповідно до вимог статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що Мукачівська міська рада передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, яка з 2011 року перебуває у користуванні АТ КБ "Приват Банк" як власника житлового будинку, який розташований на цій земельній ділянці, за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав банку як користувача цією земельною ділянкою внаслідок передачі спірної земельної ділянки відповідачу. Враховуючи, що на момент приватизації земельної ділянки право користування цією ділянкою відповідно до частини другої статті 377 ЦК України перейшло до АТ КБ "Приват Банк", то приватизація ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, відведеної для обслуговування будинку, який на праві власності належить АТ КБ "Приват Банк", порушує права банку як користувача земельної ділянки, враховуючи принцип неподільності долі нерухомого майна та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Аналогічні висновки сформульовано у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16 і підстав для відступу від наведених правових позицій не встановлено. Отже, оскаржуючи рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність іншій особі земельної, позивач, законні права якого порушені, скористався способом захисту, який прямо передбачений законом. Факт правомірного володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Отже, Верховний Суд зазначає, що АТ КБ "Приват Банк" як особа, якій належить право постійного користування спірною земельною ділянкою, наділений правом на звернення до суду з метою захисту порушеного права. Визнання незаконним, скасування рішення органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації відновить порушені права для користувача спірної земельної ділянки - АТ КБ "Приват Банк". Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що внаслідок приватизації земельної ділянки ОСОБА_1 відбулось порушення прав позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання незаконним, скасування рішення органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №916/2403/16, від 13 червня 2018 року у справі №343/1400/15-ц та постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-92цс13. Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1. У постанові Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №916/2403/16 висловлено правову позицію про те, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки, що також визначено у судовій практиці Верховного Суду України у постановах 06 грудня 2010 у справі №3-13гс10, від 08 червня 2016 у справі №6-3089цс15, від 22 червня 2017 у справі №6-1047цс17. При цьому, за вимогами статті 261 ЦК України початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. З огляду на наведене, враховуючи, що рішення Господарського суду Одеської області від 03 червня 2013 року у справі №3/17-4969-2011, на підставі якого третя особа-7 набула право власності на спірне нерухоме майно, скасовано постановою Вищого господарського суду України від 17 червня 2014 року, з дня ухвалення якої позивач отримав можливість звернутися з позовом про витребування майна, а відповідач набув право власності на це майно 17 червня 2016 року, прокурор звернувся до господарського суду з даним позовом 02 вересня 2016 року, тобто в межах загального строку позовної давності. У постанові від 13 червня 2018 року у справі №343/1400/15-ц Верховний Суд вказав на те, що стаття 261 ЦК України визначає, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права. Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. У справі, що переглядається, судами встановлено, що про порушення своїх прав АТ КБ "Приват Банк" дізналося 05 жовтня 2018 року з Державного земельного кадастру у зв'язку з наміром банку укласти правочин щодо домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Протилежного суду не доведено. Крім того, потрібно враховувати, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). З огляду на зазначене, приймаючи до уваги, що позивачем по суті заявлено позов про усунення перешкод у користуванні майном, відсутні підстави для застосування позовної давності. Посилання заявниці на неврахування висновків Верховного Суду України, сформульованих 18 вересня 2013 року у справі №6-92цс13 про те, що особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника, є безпідставними, оскільки за обставинами цієї справи ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого з порушенням вимог земельного законодавства. ОСОБА_1 було достовірно відомо про те, що спірна земельна ділянка перебуває у користуванні АТ КБ "Приват Банк" у зв'язку з придбанням будинку, який розташований на цій земельній ділянці. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у приватну власність за умови перебування у користуванні особи за договором лізингу домоволодіння, яке розташоване на цій земельній ділянці. Проте Верховний Суд приходить висновку, що доводи заявника в цій частині не знайшли свого підтвердження, оскільки лізингові правовідносини не є предметом цього спору. Домоволодіння на праві власності зареєстровано за АТ КБ "Приват Банк", а отже, Мукачівська міська рада без достатніх правових підстав передала земельну ділянку, на якій розташоване вказане домоволодіння, іншій особі. Доводи заявника про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, не знайшли свого підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 березня 2021 року м. Київ справа №378/335/19 провадження №61-21325св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Русинчука М. М. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури у інтересах держави в особі Розумницької сільської ради Ставищенського району Київської області, відповідачі: Ставищенська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу прокурора Київської області на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року у складі судді Гуртовенка Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Таргоній Д. О., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У лютому 2019 року заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Розумницької сільської ради Ставищенського району Київської області (далі - Розумницька сільська рада) звернувся до суду з позовом до Ставищенської районної державної адміністрації Київської області (далі - Ставищенська РДА), ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження та витребування з незаконного володіння земельних ділянок. Позов мотивований тим, що під час досудового розслідування кримінального провадження №42017111030000137 встановлено порушення вимог земельного законодавства щодо відведення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельних ділянок. Розпорядженням Ставищенської РДА від 30 жовтня 2008 року №845 надано дозвіл на розроблення технічної документації земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель резервного фонду сільськогосподарського призначення на території Розумницької сільської ради ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 2,00 га кожному. Надалі, розпорядженням Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам села Розумниця для ведення особистого селянського господарства на території Розумницької сільської ради та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3224285201:01:009:0003 площею 2,00 га та ОСОБА_4 - з кадастровим номером 3224285201:01:009:0004 площею 2,00 га. На підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_3 і ОСОБА_4 видано державні акти на право власності на земельні ділянки від 15 січня 2009 року серії ЯЖ №681164 та серії ЯЖ №681165 відповідно. Ці державні акти 15 січня 2009 року зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі. Відділом державної реєстрації Ставищенської РДА 18 травня 2017 року здійснено записи про державну реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки площею 1,9998 га, 1,9999 га за ОСОБА_4 та ОСОБА_3. ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. Свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 2,00 га кадастровий номер 3224285201:01:009:0003, що розташована за адресою: Розумницька сільська рада, Ставищенський район, Київська область, 03 жовтня 2018 року видано на ім'я сина - ОСОБА_1. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 1,9998 га кадастровий номер 3224285201:01:009:0004, що розташована за адресою: Розумницька сільська рада, Ставищенський район, Київська область, видано 13 листопада 2018 року на ім'я ОСОБА_2. Спірні земельні ділянки знаходяться в межах населеного пункту - села Розумниця і належать (до переходу у 2008 році у приватну власність) до земель комунальної власності. Згідно з листом Розумницької сільської ради від 13 березня 2018 року №02-26/73 та з листом Ставищенської РДА від 28 лютого 2018 року №05-20/251, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не були працівниками чи пенсіонерами державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території Розумницької сільської ради, а також не проживають на цій території. Ні Ставищенською РДА, ні Розумницькою сільською радою розпорядження (рішення) про розмежування земель державної та комунальної власності у межах населених пунктів та за межами населених пунктів станом на 2008 рік не приймалось, що було встановлено рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 04 грудня 2018 року у справі №378/667/18, яке набрало законної сили. Ставищенська РДА не була уповноважена видавати розпорядження про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою, у зв'язку з чим розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966 є незаконним. Зважаючи на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на земельні ділянки зареєстровано в установленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення, відповідно до статті 16 ЦК України можливо лише шляхом визнання недійсним та скасування розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку від 15 січня 2009 року серії ЯЖ №681164, серії ЯЖ №681165 та витребування з незаконного володіння спірних земельних ділянок. Враховуючи, що земля перебуває під особливою охороною держави, а передача її у власність регламентується нормами законодавства України, які в у спірних правовідносинах порушені, прокурор звертався з позовом в інтересах держави в особі Розумницької сільської ради як органу уповноваженого державою на розпорядження землями сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території села Розумниця. Заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Розумницької сільської ради просив суд: визнати недійсним розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966 "Про надання у власність земельних ділянок громадянам с. Розумниця для ведення особистого селянського господарства на території Розумницької сільської ради Ставищенського району" в частині надання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_4, ОСОБА_3 площею по 2,00 га кожному; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Розумницької сільської ради земельні ділянки площею 2,00 га кожна з кадастровими номерами 3224285201:01:009:0004, 3224285201:01:009:0003, загальною вартістю 198 897,06 грн, які розташовані на території Розумницької сільської ради; стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області судовий збір в сумі 4 904,46 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ставищенського районного суду Київської області від 01 березня 2019 року заяву заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури задоволено. Заборонено ОСОБА_2, ОСОБА_1 та будь-яким іншим фізичним і юридичним особам вчиняти дії, спрямовані на зміну цільового призначення, укладати договори, вчиняти будь-які інші правочини стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами 3224285201:01:009:0003, 3224285201:01:009:0004, які розташовані в селі Розумниця Ставищенського району Київської області. Рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року позов задоволено частково. Визнано недійсним розпорядження Ставищенської районної державної адміністрації Київської області від 11 грудня 2008 року №966 "Про надання у власність земельних ділянок громадянам с. Розумниця для ведення особистого селянського господарства на території Розумницької сільської ради Ставищенського району" в частині надання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_4, ОСОБА_3 площею по 2,00 га кожному. Скасовано заборону ОСОБА_2, ОСОБА_1 та будь-яким іншим фізичним і юридичним особам вчиняти дії, спрямовані на зміну цільового призначення, укладати договори, вчиняти будь-які інші правочини стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами 3224285201:01:009:0003, 3224285201:01:009:0004, які розташовані в селі Розумниця Ставищенського району Київської області. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що Ставищенська РДА всупереч статтям 116, 118, 122 ЗК України (в редакції станом на 14 жовтня 2008 року) вийшла за межі своїх повноважень щодо надання у власність спірних земельних ділянок. Спірні земельні ділянки, які перебували у комунальній власності Розумницької сільської ради, вибули з власності громади на підставі незаконних рішень органу виконавчої влади, що призвело до безпідставної видачі державних актів на право власності на спірні земельні ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_3. Разом з цим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Розумницької сільської ради земельних ділянок, оскільки прокурором обрано неправильний спосіб захисту порушених прав, оскільки наявність чинних державних актів про право власності на спірні земельні ділянки, які видані ОСОБА_4 та ОСОБА_3, свідоцтв про право на спадщину, за яким ОСОБА_2 і ОСОБА_1 отримали у власність ці земельні ділянки та реєстрації їх права власності на спірні земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі права власності на нерухоме майно, у подальшому може ускладнити і навіть унеможливити виконання рішення суду в частині витребування з незаконного володіння спірних земельних ділянок. Відмовляючи відповідачам у застосуванні наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин, суд першої інстанції вважав, що прокурор самостійно виявив кримінальне правопорушення щодо незаконної передачі земельних ділянок в адміністративних межах Розумницької сільської ради та вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань 30 червня 2017 року за частиною першою статті 364 КК України, а тому саме з цієї дати починається перебіг позовної давності. Постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційні скарги першого заступника прокурора Київської області, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Апеляційний суддійшов висновку, що суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив частково позов прокурора, відмовивши при цьому у застосуванні наслідків спливу позовної давності, про застосування якої вказував у відзиві представник відповідачів. Суд апеляційної інстанції вважав необґрунтованими доводи прокурора про те, що про порушене право йому стало відомо під час проведення досудового розслідування кримінального провадження від 30 червня 2017 року, а позовна давність почала перебіг саме з цієї дати. Крім того, суд вказав, що з 01 січня 2013 року відомості про земельні ділянки, які містяться в Державному земельному кадастрі України є відкритими для безоплатного цілодобового доступу та опубліковані в мережі Інтернет за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на офіційному веб-порталі Державного агентства земельних ресурсів України шляхом створення Публічної кадастрової карти України. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У листопаді 2019 року прокурор Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли аргументованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966. Разом з цим, скасовуючи рішення суду першої інстанції, з підстав пропущення позовної давності, суд апеляційної інстанції не визнав обґрунтованими доводи прокурора про момент обізнаності щодо порушення вимог закону у спірних правовідносинах лише з 30 червня 2017 року, пославшись на можливість його поінформованості раніше за умови належного виконання положень наказу Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 року № Згн "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних інтересів" та початок роботи з 2013 року в онлайн доступі в мережі Інтернет Публічної кадастрової карти України. На думку прокурора, у цій справі закон пов'язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв'язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Суд апеляційної інстанції не враховав, що позивач у спірних правовідносинах є орган місцевого самоврядування - Розумницька сільська рада, а не прокурор, а тому початок перебігу позовної давності розпочинається саме з моменту обізнаності ради. При цьому, Розумницька сільська рада не брала жодної участі у спірних правовідносинах, не повідомлялася про видання спірних розпоряджень та відчуження земель комунальної власності. Спірні земельні ділянки до 2017 року взагалі не були освоєнні та не використовувались ні першими, ні останніми набувачами. ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не звертались до Розумницької сільської ради про надання їм земельних ділянок, вони не є працівниками чи пенсіонерами державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також не проживають на території вказаного населеного пункту. Таким чином, на відміну від суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінки доводам прокурора про те, що про порушення вимог земельного законодавства прокуратурі стало відомо лише після отримання та опрацювання відповідної інформації уповноважених органів, що долучена до позовної заяви, яка і стала підставою для звернення до суду з позовом, а позивачу - Розумницькій сільській раді у 2017 році. Галузеві накази Генерального прокурора України не належать до нормативно-правових актів, призначені лише для службового користування і мають рекомендаційний характер. При цьому, необхідно також враховувати існування об'єктивних обставин, які впливають на можливість прокурора встановлювати факти прийняття протиправних рішень, на підставі яких незаконно вибувають із державної чи територіальної власності земельні ділянки, зокрема труднощі у перевірці здобутих доказів в їх сукупності та надання їм правової оцінки. Виключно на припущеннях ґрунтується і висновок суду апеляційної інстанції щодо можливості позивача та прокурора бути обізнаними про незаконне надання у власність неуповноваженим на те органом виконавчої влади, спірних земель з моменту початку роботи у відкритому доступі в мережі Інтернет Публічної кадастрової карти України (з 2013 року). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2020 року на адресу суду від Ставищенської РДА надійшла заява, в якій викладено прохання розглядати справу без участі представника адміністрації. Крім того, у цій заяві вказано, що Ставищенська РДА позовні вимоги визнає, наслідки визнання позову відомі та зрозумілі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за скаргою прокурора Київської області та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2020 року клопотання прокурора Київської області про повернення надмірно сплаченого судового збору, за подання касаційної скарги на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року задоволено. Зобов'язано повернути сплачений прокуратурою Київської області судовий збір у розмірі 2 124,92 грн за платіжним дорученням від 04 грудня 2019 року №3282. Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення. Суд першої інстанції, вважаючи позовні вимоги частково обґрунтованими, задовольнив їх у відповідній частині. Крім того, суддійшов висновку, що звернувшись з позовом до суду у лютому 2019 року прокурор позовну давність не пропустив, оскільки її перебіг почався 30 червня 2017 року. Апеляційний суд, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове, вважав, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у застосуванні наслідків спливу позовної давності, про застосування якої вказував у відзиві та у судовому засіданні представник відповідачів. Застосувавши наслідки спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції у задоволенні позовних вимог відмовив. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з наступних підстав. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 256 і 257 ЦК України). Відповідно до частин третьої - п'ятої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц, №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18, від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц, від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п'ята статті 263 ЦПК України). Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд усупереч нормам процесуального права не встановив усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не з'ясував, чи є позовні вимоги обґрунтованими, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про відмову в позові у зв'язку зі спливом позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу прокурора Київської області задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. М. Русинчук судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №649/779/19 провадження №61-17791св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - Князегригорівська сільська рада Великолепетиського району Херсонської області, особа, яка звернулася з апеляційною скаргою, - заступник прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Вейтас І. В., Радченко С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області про визнання права оренди земельної ділянки в порядку спадкування. Позовна заява мотивована тим, що 26 листопада 2003 року Великолепетиська районна державна адміністрація Херсонської області та ОСОБА_3, який є чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_2, уклали договір оренди земельної ділянки площею 30 га, яка розташована в адміністративних межах Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області, строком на 4 роки 11 місяців до 23 листопада 2008 року. Вказаний договір зареєстровано у реєстрі 23 грудня 2003 року. Сторони договору оренди від 13 березня 2009 року уклали додаткову угоду до цього правочину, якою поновили оренду землі на строк 4 роки 11 місяців. Додаткова угода зареєстрована 07 квітня 2009 року. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, внаслідок смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, спадкоємцями останнього є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які хочуть успадкувати право оренди вищевказаної земельної ділянки, оскільки використовують її у складі Фермерського господарства "Геліос" (далі - ФГ "Геліос"), створеного спадкодавцем 09 грудня 2003 року. Станом на 24 червня 2019 року площа орендованої земельної ділянки зменшилася з 30 га до 9,2 га, оскільки члени вказаного фермерського господарства: ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5, отримали у власність частину зазначеної земельної ділянки площею 5,1999 га, 5,2002 га та 5,2 га, відповідно. Вказували, що договір оренди землі від 26 листопада 2003 року неодноразово автоматично пролонгувався та на даний час є чинним до 07 січня 2024 року. У червні 2019 року позивачі звернулися до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказану земельну ділянку площею 9,2 га, проте листом від 13 червня 2019 року отримали відмову у зв'язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності спадкодавця на це майно. Зазначали, що умовами договору оренди землі від 26 листопада 2003 року не передбачено заборони на перехід права оренди земельної ділянки в порядку спадкування до спадкоємців. На підставі викладеного, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати за ними право оренди земельної ділянки площею 9,2 га на умовах договору оренди землі, укладеного 26 листопада 2003 року, у порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_3. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 01 серпня 2019 року (в складі судді Соловйова В. В. ) позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право оренди земельної ділянки площею 9,2 га на умовах договору оренди землі, укладеного 26 листопада 2003 року з Великолепетиською районною державною адміністрацією Херсонської області та зареєстрованого у Великолепетиському реєстраційному окрузі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 23 грудня 2003 року за №3, у порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_3. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі мають право на спадкування за законом після померлого ОСОБА_3 права оренди спірної земельної ділянки на умовах договору оренди землі, укладеного 26 листопада 2003 року між останнім та Великолепетиською районною державною адміністрацією Херсонської області. Постановою Херсонського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь Прокуратури Херсонської області по 1 153 грн з кожного у відшкодування витрат по сплаті судового збору. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору в цій справі є право оренди позивачів на спірну земельну ділянку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 за договором оренди від 26 листопада 2003 року, укладеним між останнім та Великолепетиською районною державною адміністрацією Херсонської області. Разом з тим, на час звернення до суду дійсним розпорядником вказаної вище земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, яким заперечувалася дійсність договору оренди та права позивачів на спірну земельну ділянку. Проте, зазначений орган до участі у справі залучений не був. Цивільний спір може бути вирішений лише між належними суб'єктами спірних цивільних правовідносин, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області є учасником таких правовідносин, проте його як відповідача до участі у справі у встановленому порядку залучено не було, а рішенням суду вирішено питання про його права та обов'язки стосовно вказаної у позові земельної ділянки, тому це судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: частину першу статті 7 Закону України "Про оренду землі", частину першу статті 352 ЦПК України, частини третю та четверту статті 23 Закону України "Про прокуратуру". ОСОБА _1 вказувала, що апеляційний суд не врахував висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18; Верховного Суду від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 11 грудня 2019 року у справі №1715/2798/12, від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08, від 30 січня 2020 року у справі №646/6461/17, від 22 червня 2020 року у справі №615/724/17, від 10 вересня 2020 року у справі №757/66808/19-ц. Касаційна скарга також мотивована тим, що предметом спору є спадкові права позивачів на спірну земельну ділянку, тому Князегригорівська сільська рада Великолепетиського району Херсонської області є належним відповідачем у цій справі. Умовами договору оренди не передбачено заборони на перехід права оренди земельної ділянки до позивачів як спадкоємців. У разі смерті спадкодавця, спадкоємці, які прийняли спадщину та не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця. Прокурор помилково зазначив про закінчення договору оренди у 2014 році, оскільки листом від 21 березня 2018 року Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області повідомило про те, що строк дії спірного правочину закінчується 07 квітня 2019 року. Факт незалучення Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області до участі у справі як співвідповідача не є підставою для відмови у задоволенні цього позову. В апеляційній скарзі прокурор не зазначив, яким чином спірні правовідносини та рішення суду першої інстанції порушують, встановлюють, змінюють, обмежують чи припиняють права Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, вказаний орган не є суб'єктом спадкових правовідносин після смерті ОСОБА_3. Прокурор пропустив строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Крім того, прокурор не мав права звертатися до суду з апеляційною скаргою в інтересах Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області. Доводи інших учасників справи Перший заступник керівника Херсонської обласної прокуратури подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою. Вказував, що предметом спору у цій справі є право оренди позивачів у порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 на земельну ділянку, розпорядником якої є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, яким заперечувалась дійсність спірного договору оренди та права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно. Разом з тим, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області не здійснювало належним чином нагляд за дотриманням земельного законодавства в частині порядку набуття і реалізації права на спірну земельну ділянку, тому бездіяльність цього органу і є виключним випадком для подання апеляційної скарги прокурором. Апеляційний суддійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову з викладених в оскаржуваній постанові підстав, оскільки до участі у справі не залучено належного відповідача. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_1 30 листопада 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 26 листопада 2003 року Великолепетиська районна державна адміністрація Херсонської області та ОСОБА_3, який є чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_2, уклали договір оренди земельної ділянки площею 30 га, яка розташована в адміністративних межах Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області, строком на 4 роки 11 місяців до 23 листопада 2008 року. Договір оренди від 26 листопада 2003 року зареєстрованого у Великолепетиському реєстраційному окрузі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 23 грудня 2003 року за №3. ОСОБА _3 та Великолепетиська районна державна адміністрація Херсонської області 13 березня 2009 року уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, якою продовжено строк дії договору на той самий строк. Додаткову угоду від 13 березня 2009 року зареєстровано у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 07 квітня 2009 року за №717-09-00068. Згідно з листом приватного нотаріуса Великолепетиського районного нотаріального округу Херсонської області від 13 червня 2019 року спадкову справу після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, заведено 16 червня 2010 року за заявами ОСОБА_2 та ОСОБА_1, проте у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 30 га для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області, відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове майно. Апеляційний суд встановив, що на час звернення до суду з позовом у цій справі дійсним розпорядником спірної земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що цивільний спір може бути вирішений лише між належними суб'єктами спірних цивільних правовідносин, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області є учасником таких правовідносин, проте його як відповідача до участі у справі у встановленому порядку залучено не було, а рішенням суду вирішено питання про його права та обов'язків щодо вказаної у позові земельної ділянки, оскільки він є розпорядником цієї земельної ділянки від імені держави, тому зазначене РІШЕННЯ: підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Разом із тим, частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. Пред 'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц. Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. У разі пред'явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи та без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів відповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. За клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі у справі, що визначено статтею 51 ЦПК України. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2021 року у справі №677/1893/18. Обґрунтовуючи необхідність звернення до суду із апеляційною скаргою, поданою в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56 ЦПК України, прокурор зазначив, що Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, яке наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і правом захисту інтересів держави в суді, не було залучене до участі у справі. Прокурор також вказував, що Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області заперечує щодо права позивачів на оренду спірної земельної ділянки, проте, нагляд в частині дотримання земельного законодавства у спірних правовідносинах не здійснюється належним чином, що свідчить про бездіяльність вказаного суб'єкта владних повноважень. Апеляційний суд встановив, що на час звернення до суду з позовом у цій справі дійсним розпорядником спірної земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області. Так, згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 червня 2020 року власником спірної земельної ділянки є держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області. Позивачі неодноразово зверталися із заявами до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області щодо поновлення спірного договору оренди, проте такі заяви не були задоволені. Верховний Суд у постанові від 28 квітня 2021 року у справі №325/1141/18 зазначив, якщо право позивача оспорюється іншими учасниками конкретних цивільних правовідносин, які вважають, що вчинення чи не вчинення певної нотаріальної дії вплине на їх права та обов'язки, такий спір підлягає розгляду саме між особою, яка безпосередньо брала участь у нотаріальному процесі та особою, яка оспорює права, які виникають на підставі вчинення нотаріальної дії. Встановлено, що листами від 21 серпня 2018 року та від 08 жовтня 2019 року Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області не погодило право позивачів на оренду земельної ділянки відповідно до вищевказаного договору оренди. З урахуванням наведеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку, що позивач пред'явив позов без залучення всіх обов'язкових відповідачів, що є безумовною підставою для відмови у його задоволенні. При цьому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на наявність у позивачів права на спадкування права оренди щодо спірної земельної ділянки, оскільки позов не підлягає задоволенню через неналежний суб'єктний склад, а не у зв'язку з недоведеністю позовних вимог, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про відсутність у прокурора права на оскарження в апеляційному суді рішення суду першої інстанції, враховуючи наступне. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший, другий і третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц. Участь прокурора у цій справі (подання апеляційної скарги) визнана апеляційним судом доцільною і обґрунтованою, оскільки викликана необхідністю дотримання встановленого законом порядку набуття прав оренди на земельну ділянку, яка перебуває у власності держави, а тому доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які регулюють представництво прокурором інтересів держави, є необґрунтованими. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №386/113/16-ц. Отже, наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18. Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, прокурор вказував на неналежне виконання Головним управлінням Держгеокадастру у Херсонській областісвоїх повноважень, внаслідок чого залишається не захищеним права власності держави на спірні землі. Крім того, перед зверненням до суду, прокурор звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області з відповідним повідомленням, що підтверджується доданим до апеляційної скарги листом. Бездіяльність компетентного органу полягає у тому, що він знав про порушення інтересів держави, але не вживав передбачених законом заходів у розумний строк. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2020 року у справі №372/3089/18. Таким чином, прокурор у визначений законом спосіб оскаржив рішення суду першої інстанції, тому апеляційний суд правильно прийняв його апеляційну скаргу до розгляду. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд помилково розглянув апеляційну скаргу прокурора, яка подана з пропуском визначеного законом строку, оскільки в апеляційній скарзі заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, а також наведено доводи на підтвердження зазначено клопотання - підстави для поновлення такого строку. Вказані у клопотанні обставини були перевірені апеляційним судом, клопотання прокурора про поновлення строку на апеляційне оскарження було задоволено, а відповідні мотиви з цього питання викладені в ухвалі Херсонського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18; Верховного Суду від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 11 грудня 2019 року у справі №1715/2798/12, від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08, від 30 січня 2020 року у справі №646/6461/17, від 22 червня 2020 року у справі №615/724/17, від 10 вересня 2020 року у справі №757/66808/19-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №587/430/16-ц заступник керівника Сумської місцевої прокуратури Сумської області звернувся до суду з позовом до фізичної особи та Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, в якому просив: визнати незаконним і скасувати наказ останнього про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; визнати незаконним і скасувати наказ про надання земельної ділянки; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між відповідачами; зобов'язати фізичну особу повернути земельну ділянку до земель запасу державної власності. За результатом розгляду касаційної скарги прокурора Велика Палата Верховного Суду постановою від 26 червня 2019 року скасувала ухвалу місцевого суду про залишення позову без розгляду та ухвалу апеляційного суду, якою залишено ухвалу суду першої інстанції без змін, справу передала на новий розгляд. У справі №912/2385/18 заступник керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укртранссервіс-груп", Відділу освіти, молоді та спорту Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області, в якому просив визнати недійсними додаткові угоди до укладеного відповідачами договору про постачання природного газу, а також стягнути з указаного вище товариства на користь бюджету надмірно сплачені грошові кошти. У постанові від 26 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу заступника прокурора задовольнила, постанову апеляційного суду скасувала, справу направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Предметом позовних вимог керівника Миколаївської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області до Фермерського господарства "Урожай" у справі №915/242/18 є зобов'язання вказаного господарства повернути у розпорядження держави в особі зазначеного управління дві земельні ділянки площею, які перебували у постійному користуванні фізичної особи на підставі державного акта на право постійного користування, виданого органом місцевого самоврядування. Задовольняючи касаційну скаргу прокурора, Верховний суддійшов висновку, що прокурор правомірно звернувся з вказаним позовом до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області. У справі №1715/2798/12 заступник прокурора Рівненської області в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" звернувся до суду з позовом до фізичної особи, в якому просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором. Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року скасував постанову апеляційного суду та зазначив, що, переглядаючи справу по суті заявлених вимог за апеляційною скаргою іншої фізичної особи, яка не брала участі в розгляді справи, апеляційний суд не встановив та в рішенні не зазначив, про які права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи вирішив суд першої інстанції, та за наслідками встановлення таких фактів не ухвалив рішення яке б відповідало вимогам ЦПК України. Предметом позовних вимог фізичної особи до Територіальної громади в особі Інгулецької районної у місті ради міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, Територіальної громади міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, треті особи: П'ята Криворізька державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, інша фізична особа, у справі №2-1426/08 є продовження строку прийняття спадщини та визначення частки померлого у спільному майні. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд постановою від 20 січня 2020 року залишив без змін ухвалу апеляційного суду про закриття апеляційного провадження. Касаційний суд зазначив, що фізична особа, яка подала апеляційну скаргу не є учасником справи, яка розглядається, не був спадкоємцем померлого, а судом першої інстанції при визначенні позивачу додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та визначенні за померлим 1/2 частини спірної квартири, питання про права та обов'язки скаржника не вирішувалися. За результатом касаційного перегляду справи №646/6461/17 Верховний Суд постановою від 30 січня 2020 року залишив без змін постанову апеляційного суду, якою відмовлено у задоволення заяви про забезпечення позову фізичної особи до Приватної фірми "Левада-7", трьох інших фізичних особі про стягнення з боржника та поручителів заборгованості за договором позики. Предметом позовних вимог двох фізичних осіб до Ков'язької селищної ради Валківського району Харківської області, іншої фізичної особи, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, у справі №615/724/17 є визнання права власності в порядку спадкування. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд постановою від 22 червня 2020 року залишив без змін рішення місцевого суду та ухвалу апеляційного суду, якими позов задоволено частково. Суди розглянули зазначений спір по суті та встановили, що через неотримання відповідей, направлених відділу Держгеокадастру у Валківському районі Харківської області, нотаріус не має можливості оформити спадкові права спадкоємців після смерті спадкодавця. Частка спадкоємців у спадковому майні є рівною, тобто по 1/3. У справі №757/66808/19 фізична особа звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити юридичний факт безперервного на законних підставах проживання на території України у певний період. Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2020 року погодився з висновками апеляційного суду про наявність правових підстав для закриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами двох фізичних осіб, які не брали участі у справі, а рішенням місцевого суду не вирішувалося питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини. При цьому висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладених у постановах касаційного суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 грудня 2021 року м. Київ справа №395/456/20 провадження №61-6961св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Вентура", державний реєстратор Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Наталія Володимирівна, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" на рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року у складі судді Забуранного Р. А., додаткове рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 жовтня 2020 року у складі судді Забуранного Р. А.та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Чельник О. І., Дуковського О. Л., Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" (далі - ТОВ "Вентура"), державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності та визнання недійсним договору оренди землі і застосування наслідків його недійсності. Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Шпола Черкаської області померла ОСОБА_2 17 серпня 2012 року позивач оформила на своє ім'я в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку, площею 5,68 га з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яка розташована на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області та належала спадкодавцю на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області. Вказала, що на момент набуття нею права власності на земельну ділянку спірна ділянка перебувала в користуванні відповідача на підставі договору оренди землі від 10 березня 2004 року №108, зареєстрованого 08 серпня 2005 року за №915 у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру", та додаткової угоди про зміну і доповнення договору №108, укладеної 20 липня 2006 року, зареєстрованої у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру" 17 серпня 2006 року за №138. Відповідно до абзаців 2 та 7 пункту 2 додаткової угоди змінено деякі умови договору та викладено у такій редакції: "Договір укладено на 10 років. Після закінчення строку Договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 15 (п'ятнадцять) днів до закінчення строку дії Договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію" (п.8). "Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - Орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору" (п.40). Відповідно до пункту 6 додаткової угоди ця угода набирає чинності після підписання сторонами та її державної реєстрації. 16 серпня 2016 року закінчився строк договору №108, на який його було укладено. Після закінчення дії договору №108 позивач в усному порядку надав згоду відповідачеві на використання ним у 2017 році належної їй земельної ділянки, однак при умові, що той протягом року надасть позивачеві проект договору оренди земельної ділянки та сплатить орендну плату за 2017 рік, на що відповідач погодився, однак не виконав жодної із вказаних вимог. Посилалась на те, що протягом 2018 року відповідач в особі його керівника ігнорував пропозиції позивача укласти договір оренди щодо земельної ділянки та сплатити орендну плату за використання ним належної позивачеві земельної ділянки у 2017 і 2018 роках. 05 липня 2018 року позивачу стало відомо про те, що 25 жовтня 2017 року на підставі рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року індексний номер 38009419 вчинено запис №23248885 про право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 на основі Державного акту серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіроворадської області та про реєстрацію за ТОВ "Вентура" права оренди строком на 25 років відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яке виникло у останнього на підставі договору оренди землі №80К, начебто укладеного 23 грудня 2015 року між ТОВ "Вентура" та ОСОБА_2, тобто уже після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є стороною договору. Посилаючись на зазначені обставини просила: визнати незаконним та скасувати рішення від 08 листопада 2017 року, індексний номер 38009419, прийняте державним реєстратором Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 за ОСОБА_2; припинити за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080; визнати недійсним договір оренди землі, серія та номер 80 К, виданий 23 грудня 2015 року сторонами: орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський р-н, Коробчинська сільська рада; припинити за ТОВ "Вентура" право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080; застосувати наслідки недійсності договору оренди землі серії та номер 80 К, укладеного 23 грудня 2015 року між сторонами: орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада та стягнути із ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 81 339,70 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення, індексний номер 38009419, від 08 листопада 2017 року, прийняте державним реєстратором Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В., про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 за ОСОБА_2 Припинено за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080. Визнано недійсним договір оренди землі серія та номер: 80 К, виданий 23 грудня 2015 року сторонами: орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада. Припинено за ТОВ "Вентура" право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080. Застосовано наслідки недійсності договору оренди землі серії та номер 80 К, укладеного 23 грудня 2015 року, між орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада Додатковим рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 жовтня 2020 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Доповнено рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року. Стягнуто з ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з сплаченої суми судового збору у розмірі 1 261,20 грн. Стягнуто з державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з сплаченої суми судового збору у розмірі 1 261,20 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки договір укладений 23 грудня 2015 року після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2, яка є стороною договору, та переходу прав власника на земельну ділянку 17 грудня 2012 року до ОСОБА_1, то такий правочин є недійсним та підлягає скасуванню. Разом з тим, враховуючи те, що відповідач весь цей час незаконно користувався належною позивачу земельною ділянкою та відповідно отримував прибутки від вирощеної ним сільськогосподарської продукції, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача вартість того, що було ним одержано за період 2017, 2018, 2019 та 2020 років. Водночас, оскільки сторонами не надано офіційну інформацію щодо кількості отриманих відповідачем доходів від використання належної позивачу земельної ділянки за вказаний період, то суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 має право на стягнення з ТОВ "Вентура" частини отриманого ним прибутку, який виражається у максимальному розмірі орендної плати встановленої законом. Крім того, при проведенні державної реєстрації права власності за ОСОБА_2, яка не могла бути власником цього нерухомого майна у зв'язку із смертю, що є недопустимим, вчинені дії державного реєстратора є незаконними, оскільки грубо порушили право власності ОСОБА_1, тому як наслідок рішення від 08 листопада 2017 року, прийняте державним реєстратором Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В., про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2, підлягає скасуванню, а право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 припиненню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу Головатюка С. А., який діє в інтересах ТОВ "Вентура" задоволено частково. Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року скасовано в частині визнання недійсним договору оренди землі і застосування наслідків його недійсності та ухвалено в цій частині нове. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Вентура", державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про визнання недійсним договору оренди землі, укладеного 23 грудня 2015 року між орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський р-н, Коробчинська сільська рада, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25 жовтня 2017 року, номер запису: 23249040 та про застосування наслідків його недійсності шляхом стягнення з ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 коштів у розмірі 81 339,70 грн відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Вентура" судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 522,40 грн. Стягнуто з ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 840,80 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції про те, що зазначені у вказаному вище листі від 30 жовтня 2017 року №520/118-17 обставини не відповідають дійсності, оскільки згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, власником на дату запиту державного реєстратора є позивач - ОСОБА_1. Крім того, вважає правильним висновок суду про незаконність вчинюваних дій державним реєстратором при проведенні державної реєстрації права власності за ОСОБА_2, яка не могла бути власником цього нерухомого майна у зв'язку із смертю, що є недопустимим, оскільки грубо порушує право власності ОСОБА_1, тому як наслідок рішення від 08 листопада 2017 року, прийняте державним реєстратором підлягає скасуванню, а право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 припиненню. Проте, ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції також дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині визнання оспорюваного договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та про необхідність застосування наслідків його недійсності. Оспорюваний договір оренди укладений 23 грудня 2015 року після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2, яка є стороною договору, та переходу прав власника на земельну ділянку 17 грудня 2012 року до ОСОБА_1, тобто він не є укладеним, тому суду належало відмовити у задоволенні позову в частині визнання договору оренди недійсним з тих підстав, що оспорюваний договір оренди землі між сторонами не укладався, а тому є нікчемним і визнанню недійсним у судовому порядку не підлягає. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині визнання оспорюваного договору оренди земельної ділянки недійсним, оскільки він є недійсним (нікчемним) в силу закону, не має юридичної сили, не породжує тих прав і обов'язків, на встановлення яких він був спрямований, визнання його недійсним в судовому порядку не потребує. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ТОВ "Вентура" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року, додаткове рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 жовтня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття. Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 після отримання спадщини у 2012 році здійснила державну реєстрацію прав на спірну земельну ділянку. Навпаки, матеріалами справи підтверджено, що на момент винесення державним реєстратором оспорюваного позивачем рішення зареєстрованим власником спірної земельної ділянки була ОСОБА_2 (і є дотепер). Саме тому відповідь на запит державного реєстратора містила інформацію про те, що власником земельної ділянки є ОСОБА_2, яка на той момент вже померла. Суди не надали належної оцінки тій обставині, що державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію та на підставі документів, необхідних для вчинення відповідних дій. Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволених позовних вимог. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року залишено без руху. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року продовжено ОСОБА_1 строк на усунення недоліків касаційної скарги до 05 липня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року повернуто, оскільки ОСОБА_1 не виконала вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року касаційну скаргу ТОВ "Вентура" залишено без руху. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року поновлено ТОВ "Вентура" строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду та 19 липня 2021 року передана судді-доповідачу. Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 липня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №921/403/17-г/6, від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Фактичні обставини Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17 серпня 2012 року у порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 спадкоємцем зазначеного у свідоцтві майна є її дочка ОСОБА_1. Майно складається з земельної ділянки, площею 5,68 га, з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яка розташована на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, яка належала спадкодавцю на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, реєстровий №1410, виданим 17 серпня 2012 року приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П. Відповідно до договору оренди землі від 10 березня 2004 року №108 ОСОБА_2 надала ТОВ "Вентура" в строкове платне користування земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада, який був зареєстрований 08 серпня 2005 року за №915 у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру". Відповідно до додаткової угоди про зміну і доповнення до договору №108, укладеної 20 липня 2006 року, зареєстрованої у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру" 17 серпня 2006 року №138, зазначений договір оренди укладений строком на 10 років, тобто до 16 серпня 2016 року. 25 жовтня 2017 року на підставі рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 38009419 від 08 листопада 2017 року вчинено запис №23248885 про право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 на основі державного акту серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, та про реєстрацію за ТОВ "Вентура" права оренди строком на 25 років відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яке виникло у останнього на підставі договору оренди землі №80 К, укладеного 23 грудня 2015 року між ТОВ "Вентура" та ОСОБА_2. Відповідно до листа Відділу в Новомиргородському районні Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області від 30 жовтня 2017 року №520/118-17 власником земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68, розташованої на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, є ОСОБА_2. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ "Вентура" Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №905/2260/17 вказано, що "як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав". Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення юридичної особи чи смерті власника. Відповідно до положень статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. В силу пункту 1 частин 3 та 4 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними, якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Відповідно до пунктів 1, 3 частини 3 статті 10, частини 1 статті 20, пункту 5 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень" (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. У справі, що переглядається: згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом, зареєстрованого за №1410 виданого 17 серпня 2012 року приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П. на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії І-КР №005910 виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області власником на дату запиту державного реєстратора була позивач - ОСОБА_1; відділом в Новомиргородському районні Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області 17 грудня 2012 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68, розташованої на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, серії ЯК №007285 на ім'я позивачки - ОСОБА_1; відділом в Новомиргородському районні Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області надано помилкову інформацію реєстратору, що призвело до подальших незаконних реєстраційних дій, які порушили права позивача; в позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора від 08 листопада 2017 року про державну режєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2; в іншій частині рішеннядержавного реєстратора від 08 листопада 2017 року не було предметом судового розгляду, оскільки позивач відповідних позовних вимог не пред'явив. Отже, колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що зазначені вище обставини та норми чинного законодавства свідчать про незаконність вчинюваних дій державним реєстратором при проведенні державної реєстрації права власності за ОСОБА_2, не власником спірного нерухомого майна, що порушує право власності ОСОБА_1, тому як наслідок рішення від 08 листопада 2017 року прийняте державним реєстратором: Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3523883600:02:001:0080 за ОСОБА_2 підлягає скасуванню. Аргументи касаційної скарги такі висновки суду не спростовують, фактично зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою доказів, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно, та необхідності переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Суди встановили, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ: За таких обставин позовні вимоги про припинення права власності ОСОБА_2 не підлягають задоволенню. Відповідно до статті 6 Закону України "Про оренду землі" та статті 93 Земельного кодексу України орендарі набувають право оренди земельної ділянки, зокрема, на підставі договору. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди від 23 грудня 2015 року виходив з того, що він є неукладеним. За таких обставин відсутні підстави для існування права оренди. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року по справі №357/11231/18 (провадження №61-4960св20) зроблено висновок, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що спір у ТОВ "Агрофірма "Матюші" щодо скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно є з ОСОБА_3 та ТОВ "Шамраївський цукровий завод". Натомість Державний реєстратор Київської обласної філії Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" є неналежним відповідачем, тому у задоволенні позовних вимог до нього судам необхідно було відмовити саме із зазначеної підстави". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи, підтверджують, що цей спір про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку виник між ОСОБА_1 та ТОВ "Вентура". Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Ганівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року по справі №357/11231/18 (провадження №61-4960св20), колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені частково без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним: касаційну скаргу належить задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора слід скасувати та в задоволенні цих позовних вимог відмовити; судові рішення в частині задоволених вимог про припинення за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку та припинення права оренди земельної ділянки скасувати, в задоволенні цих вимог відмовити; судові рішення в частині задоволення позовних вимог до ТОВ "Вентура" про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" задовольнити частково. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Наталії Володимирівни про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Наталії Володимирівни про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку відмовити. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" про припинення за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку скасувати, в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" про припинення права оренди земельної ділянки скасувати, в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку залишити без змін. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанова Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Крім того, апеляційний суд не врахував істотні відмінності у розмірах площ земельних ділянок, зазначених в оскаржених рішеннях. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що рішенням Озернянської сільської ради від 14 жовтня 1995 року колгоспу "Озернянський" передано у колективну власність земельну ділянку площею 3 998,70 га землі в межах згідно з планом. На підставі зазначеного рішення 26 грудня 1996 року видано державний акт на право колективної власності на землю серії ТР №30, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право колективної власності на землю за №28.24 лютого 2005 року зборами трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" прийнято рішення, яким надано згоду на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" до земель запасу загальною площею 276,45 га, в тому числі: сільськогосподарських угідь - 93,95 га (з них: перелоги - 44,95 га; сіножаті - 20,00 га; пасовища - 27,00 га) ; під господарськими шляхами і прогонами - 56,00 га; під господарськими будівлями і дворами - 71,50 га; ліси і лісовкриті площі - 25,00 га; води - 19,00 га; відкриті землі без рослинного покриву - 2,00 га; забудовані землі - 7,00 га; відкриті та заболочені землі - 2,00 га; надано згоду на передачу земель державної власності, які перебували у постійному користуванні даного господарства, до земель запасу загальною площею 118,00 га; вирішено звернутися до Озернянської сільської ради з клопотанням погодити дане рішення та з клопотанням до Зборівської РДА про надання дозволу на розробку проектно-технічної документації із землеустрою. На підставі зазначеного рішення 26 квітня 2005 року Озернянська сільська рада прийняла рішення №388 про передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні колишнього КСП "Озернянський" до земель запасу загальною площею 279,95 га, в тому числі 75,00 га під господарськими будівлями і дворами. Відповідно до записів в Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань КСП "Озернянський" не знайдено, а колгосп "Озернянський" зареєстровано 02 вересня1998 року і припинено діяльність 26 грудня 2007 року. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Аналіз матеріалів справи свідчить, що в апеляційних скаргах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 зазначали про те, що вони не брали участь у справі, однак суд першої інстанції при ухваленні рішення вирішив питання про їх права та обов'язки (а. с. 148-154, 240-246, 332-337, 347-352). Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із необґрунтованості позовних вимог. Суд апеляційної інстанції зазначив, що члени колгоспу приймали рішення про передачу нерозпайованих земель колективної власності колгоспу "Озернянський" до земель запасу. Вирішуючи спір, суд першої інстанції обмежився поясненнями чотирьох свідків, не врахував заперечень ГУ Держгеокадастру та положень законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Позивач вважав, що він є співвласником земель колективної власності, які не були розпайовані, однак ЗК України не передбачено колективної форми власності. Отримавши у 2003 році державний акт на право власності на земельну ділянку, позивач, вважаючи себе співвласником земель колективної власності колгоспу, не порушував питання про розпаювання земель колективної власності, які залишились нерозпайованими. З врахуванням вимог статей 125, 126 ЗК України ОСОБА_1 не був власником частини нерозпайованих земель колгоспу, а тому положення статей 140, 142 ЦК України не можуть застосовуватись до спірних правовідносин. Колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду з таких підстав. ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 оскаржували в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції як особи, які не брали участі у справі, питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки яких вирішив суд. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зазначено, що "аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.". У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року в справі №412/1277/2012 (провадження №61-3704св19) зроблено висновок, що "у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті". Апеляційний суд, переглянувши рішення суду першої інстанції по суті, не встановив, чи вирішувалося цим судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки саме ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про скасування рішення суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400 та 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Тернопільського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. М. Русинчук судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №187/1626/18 провадження №61-12524 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, садівниче товариство "Будівельник", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року у складі СУДДІ: Іщенко І. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до садівничого товариства "Будівельник" (далі - СТ "Будівельник"), ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення правління садівничого товариства. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є членом СТ "Будівельник", розташованого в селі Куліші Петриківського району Дніпропетровської області, йому на праві користування належить земельна ділянка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1. Рішенням правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року, на підставі поданої його дружиною ОСОБА_2 заяви, переоформлено право на вказану земельну ділянку на її ім'я. Вказував, що він не давав своєї згоди на таке переоформлення, у засіданні правління СТ "Будівельник" участі не брав, про розгляд заяви щодо переоформлення ділянки та відповідне рішення правління належним чином не повідомлявся. Вважав, що вирішення питання про зміну користувача садової ділянки без його присутності порушує його права та інтереси. Вказане фактично свідчить про його виключення з членів товариства, що обумовлено статтею 13 Закону України "Про кооперацію", а процедура припинення його членства у кооперативі порушена. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати рішення засідання правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року про переоформлення садової ділянки АДРЕСА_1 із його імені на ім'я дружини ОСОБА_2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірними та скасовано рішення засідання правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року про переоформлення садової ділянки АДРЕСА_1 із ОСОБА_1 (чоловіка) на ОСОБА_2 (дружину). Стягнуто із СТ "Будівельник" 704,80 грн на користь ОСОБА_1. Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не брав участі у засіданні правління СТ "Будівельник", яке було проведено 26 травня 2018 року, і будь-які докази того, що він був належним чином повідомлений про розгляд заяви ОСОБА_2 щодо переоформлення ділянки на неї у матеріалах справи відсутні. Вказаними діями було порушено його особисті права та інтереси, а по суті його виключили з членів товариства, чим порушено процедуру, передбачену Статутом СТ "Будівельник", а тому оскаржуване рішення правління СТ "Будівельник" підлягає скасуванню. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. Апеляційний суд вказав, що факт порушення процедури переоформлення земельної ділянки (пункт 2.2 Статуту СТ "Будівельник", стаття 15 Закону України "Про кооперацію") й фактичне звільнення члена СТ "Будівельник" не заперечувався сторонами. При цьому скасування оскаржуваного рішення правління товариства є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій повторно у серпні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 червня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року повернуто заявникові, оскільки така підписана особою, яка не мала права її підписувати (провадження №61-8958ск20). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2020 року визнано наведені ОСОБА_2 підстави для поновлення строку на касаційне оскарження рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року неповажними. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано заявнику строк для усунення її недоліків, а саме: запропоновано навести поважність підстав пропуску строку касаційного оскарження та надати документ, що підтверджує сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання. У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 08 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2020 року клопотання ОСОБА _2 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №187/1626/18 із Петриківського районного суду Дніпропетровської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня2020 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки останній не є членом СТ "Будівельник", так як відповідне рішення загальних зборів кооперативу у матеріалах справи відсутнє. Також суди неправильно застосували норми Закону України "Про кооперацію" та положення Статуту СТ "Будівельник". Вказаним порушуються її права та інтереси як законного члена кооперативу. Крім того, суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 21 березня 2018 року у справі №927/524/17, від 18 квітня 2018 року у справі №917/1375/16, від 02 травня 2018 року у справі №918/373/17. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому вказується, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, посилання ОСОБА_2 на судові рішення Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду за характером спору не є подібними з цією справою, тому просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначає, що ніхто не оспорював той факт, він прийнятий у члени СТ "Будівельник" ще 30 вересня 2011 року за спільною заявою з ОСОБА_2. Фактичні обставини справи, встановлені судами СТ "Будівельник" з 7 червня 2002 року зареєстровано в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, що підтверджується відповідною довідкою від 03 липня 2012 року №446628 (а. с. 50). ОСОБА _2 є членом СТ "Будівельник" із 1987 року і має земельний наділ АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою та її членською книжкою (а. с. 28, 82). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 28 вересня 2007 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (а. с. 80). ОСОБА_1 був прийнятий у члени СТ "Будівельник" 30 вересня 2011 року відповідно до заяви (а. с. 54, 57). Протоколом засідання правління СТ "Будівельник" від 30 вересня 2011 року садову ділянку АДРЕСА_1 було переоформлено з ОСОБА_2 на ОСОБА_1 відповідно до поданої заяви його дружини (а. с. 55-57). Подружжя користувалося спірною земельною ділянкою на рівних засадах до 2016 року, після чого сторони почали проживати окремо і виникла заборгованість по сплаті членських внесків, що не заперечувалося сторонами в суді. 21 червня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до голови СТ "Будівельник" із заявою про прийняття її в члени кооперативу, а ОСОБА_1 просила виключити за порушення статуту, так як він не сплачує внески (а. с. 48-49). Відповідно до протоколу засідання правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року вирішено садову ділянку № НОМЕР_1, розташовану по вулиці № НОМЕР_3 переоформити з ОСОБА_1 (чоловік) на ім'я ОСОБА_2 (дружина) (а. с. 6). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року №642-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (далі - Закон №642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи. Стаття 20 ГПК України визначає коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до яких віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Відповідно господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Правове регулювання діяльності садівничих товариств відбувалося відповідно до Типового статуту садівницького товариства, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР і Українською республіканською радою професійних спілок від 02 грудня 1986 року №416 (далі - Типовий статут). Згідно з пунктом 4 Типового статуту основним завданням садівницького товариства є організація колективного саду і використання його членами товариства для виробництва фруктів, ягід, овочів та іншої сільськогосподарської продукції, а також створення умов для культурного проведення вільного часу трудящими та їх сім'ями, зміцнення здоров'я, залучення до праці підлітків. Пунктом 25 цього Типового статуту передбачено, що кошти садівницького товариства утворюються зі вступних, членських і цільових внесків членів товариства та інших надходжень відповідно до чинного законодавства. Вступні внески витрачаються при вирішенні організаційних питань товариства. Членські та цільові внески витрачаються відповідно до прибутково-видаткових кошторисів товариства. Згідно з частиною другою статті 3 Закону СРСР від 26 травня 1988 року №8998-XI "Про кооперацію в СРСР" у системі соціалістичної кооперації функціонують кооперативи двох основних типів: виробничі і споживчі. Виробничі кооперативи здійснюють виробництво товарів, продукції, робіт, а також надання платних послуг підприємствам, організаціям, установам і громадянам. Вони створюються і діють для виробництва, заготівлі, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виробів виробничо-технічного призначення, виготовлення товарів народного споживання, збирання і переробки вторинної сировини і ділових відходів виробництва, ремонту і обслуговування техніки, виробничого, шляхового і житлово-цивільного будівництва, роздрібної торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, організації культурного дозвілля, медичної допомоги, надання правових, транспортно-експедиційних, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджувальних, спортивно-оздоровчих та інших послуг, а також у сферах рибальства, рибництва і виробництва рибної продукції, заготівлі деревини, видобутку корисних копалин, інших природних ресурсів та в інших галузях господарської діяльності. Діяльність таких кооперативів грунтується на особистій трудовій участі їх членів. Споживчі кооперативи задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативів у житлі, дачах і садових ділянках, гаражах і стоянках для автомобілів, у соціально-культурних та інших послугах. Крім зазначених функцій, споживчі кооперативи можуть також розвивати різноманітну виробничу діяльність, тобто бути кооперативами змішаного типу. Закон №8998-XI не застосовується у зв'язку з прийняттям Закону України від 10 липня 2003 року №1087-IV "Про кооперацію" (далі - Закон №1087-IV). У справі, що розглядається, спір стосується, зокрема, визнання недійсним засідання правління СТ Будівельник від 26 травня 2018 року. Законодавство про кооперацію ґрунтується на нормах Конституції України і ЦК України, цього Закону, інших нормативно-правових актах з питань кооперації (стаття 5 Закону №1087-IV). Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів (стаття 94 цього Кодексу). Формою ведення садівництва згідно зі статтею 35 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є садівницькі товариства. Наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року №97затверджено Державний класифікатор України "Класифікація організаційно-правових форм господарювання" (далі - КОПФГ). У КОПФГ було враховано організаційно-правові форми, передбачені на час його прийняття законодавством, а саме: виробничий, обслуговуючий, споживчий кооператив, громадська організація, а такої форми, як садівниче товариство, передбачено не було. На сьогодні садове товариство згідно з чинним законодавством України може створюватися у двох організаційно-правових формах: як кооператив і як громадська організація. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в межах своїх повноважень надав роз'яснення, зокрема, від 11 жовтня 2004 року №6978 та від 21 лютого 2006 року №1339 про порядок реєстрації садівничого (садового) товариства. 21 жовтня 2009 року Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва зробив висновок №12819, у якому вказав, що садівничі товариства можуть створюватися як об'єднання громадян. У цих роз'ясненнях визнано, що садівничі товариства є обслуговуючими кооперативами і саме ця організаційно-правова форма більше відповідає меті створення садівничого товариства. Згідно зі статтею 2 Закону №1087-IV обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворений шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою здійснення ними господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20% від загального обороту кооперативу. Можна стверджувати, що використання для ведення садівництва, городництва та дачного господарства організаційно-правової форми споживчого або обслуговуючого кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 1 Закону №1087-IV), відповідає суті вказаної діяльності. Відповідно до статті 1 Закону №1087-IV кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів. У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об'єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (статті 6 цього Закону). Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. У статті 8 Закону №1087-IV передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Стаття 12 указаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб. Відповідно до статті 15 Закону №1087-IV вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу. Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу. У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу. Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу. Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п'ять років. Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу. За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу статті 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України). Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів. За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону України "Про кооперацію" кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Згідно зі статтею 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Можна зробити висновок, що кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу. Оскільки спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, а відповідно до статті 20 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, то він підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №695/2665/16-ц (провадження №14-105цс20), у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 07 жовтня 2020 року у справі №317/346/17 (провадження №61-184св19); від 25 листопада 2020 року у справі №370/1965/18 (провадження №61-4708св20) і така судова практика є незмінною. У справі, яка переглядається, не оспорюється той факт, що з 30 вересня 2011 року ОСОБА_1 був членом СТ "Будівельник". Переоформлення правлінням СТ "Будівельник" земельної ділянки відповідно до положень Статуту СТ "Будівельник і статті 13 Закону України "Про кооперацію" є виключенням позивача з членства у садівничому товаристві. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Частиною третьою статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не встановив природи правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно застосував норми процесуального права, судові рішення щодо вирішення зазначених вимог підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. На виконання частини першої статті 256 ЦПК України, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №695/2665/16-ц (провадження №14-105цс20), колегія суддів вважає за необхідне роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання постанови позивач може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 402, 409, 414 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до садівничого товариства "Будівельник", ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення правління садівничого товаристваза касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року закрити. Роз 'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання постанови позивач може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2021 року м. Київ справа №712/14509/19 провадження №61-5324св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Черкаська міська рада, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2019 року у складі судді Пироженко В. Д. та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Храпка В. Д., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Черкаської міської ради, ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії. Позов обґрунтовувала тим, що 17 листопада 1997 року виконавчий комітет Черкаської міської ради та ОСОБА_5 уклали договір тимчасового користування земельної ділянки, площею 682,09 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, апозивач є його спадкоємцем, тому єкористувачемзазначеної земельної ділянки з 11 липня 2005 року. Згідно схематичного плану, який міститься у технічному паспорті належному позивачу на праві власності домоволодіння АДРЕСА_1, на спірній земельній ділянці під літерою "Д" знаходиться сарай, що також їй належить. Відповідно до листа Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області від 22 липня 2019 року №7974/23-00-50-13-12 спірна земельна ділянка згідно інформаційних баз Державної фіскальної служби зареєстрована на ОСОБА_1, яка здійснювала оплату земельного податку. У рішеннях Черкаської міської ради від 23 травня 2019 року №2-4652 та від 23 січня 2019 року №2-3971 зазначено, що земельна ділянка, яка передана відповідачу, є вільною, однак це не відповідає дійсності з вищенаведених обставин, а вказані рішення порушують права позивача, як користувача спірної земельної ділянки, яка не могла бути надана відповідачу у власність, оскільки не є вільною. Дізнавшись про вказані рішення, позивач звернулась до Черкаської міської ради із заявою від 11 жовтня 2019 року в якій просила вищевказані рішення визнати такими, що втратили чинність, надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою та передати їй у власність спірну земельну ділянку. У відповідь на заяву листом від 25 жовтня 2019 року позивачу повідомлено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, а право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 та роз'яснено, що акти органів та посадових осіб органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам можуть бути визнані незаконними в судовому порядку. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати рішення Черкаської міської ради від 31 січня 2019 року №2-3971, визнати незаконним та скасувати рішення Черкаської міської ради від 23 травня 2019 року №2-4652, скасувати державну реєстрацію земельної ділянки за кадастровим номером 7110136700:04:054:0092, яка зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером: 1850507571101, зобов'язати Черкаську міську раду надати позивачу дозвіл на розроблення документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,0686 га (кадастровий номер: 7110136700:04:054:0092), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, зобов'язати Черкаську міську раду передати безоплатно у власність позивачу земельну ділянку, площею 0,0686 га (кадастровий номер: 7110136700:04:054:0092), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Соснівський районний суд м. Черкаси рішенням від 16 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції виходив з того, що при прийнятті рішень від 31 січня 2019 року №2-3971 та від 23 травня 2019 року №2-4652 Черкаська міська рада діяла в межах своєї компетенції та у відповідності з вимогами законодавства передаючи ОСОБА_2 земельну ділянку у власність, оскільки починаючи з 18 листопада 2000 року спірна земельна ділянка була вільною, а у позивача відсутні правові підстави на користування нею. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Черкаський апеляційний суд постановою від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2019 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що право користування у ОСОБА_5 спірною земельною ділянкою припинилось 17 листопада 2000 року і зазначений строк не продовжувався відповідною Радою, як того вимагає стаття 7 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин). Крім того, відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 вересня 2007 року ОСОБА_1 після смерті свого батька успадкувала житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1. ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а договір оренди земельної ділянки припинив свою дію 17 листопада 2000 року, отже право користування земельною ділянкою ніяк не могло бути успадковане позивачем. Разом з тим, постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 жовтня 2014 у справі №712/9297/14а не встановлено обов'язку Черкаській міській раді передати спірну земельну ділянку ОСОБА_1 як і не встановлено право користування нею. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 30 червня 2020 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 7, 27, 92 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин), статей 104, 1216, 1218, 1219 ЦК України стосовно дійсності договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) до його припинення шляхом прийняття рішення органом місцевого самоврядування про його розірвання, а також щодо можливості спадкування права короткострокового користування земельною ділянкою в межах дії договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди). Крім того зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази. Касаційну скаргу мотивувала тим, що оскільки органом місцевого самоврядування не розірвано договір, то відповідно ОСОБА_5 продовжував користуватися земельною ділянкою, сплачувати земельний податок до припинення правовідносин у встановленому законом порядку, тобто був належним землекористувачем. Враховуючи, висновки Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі №5-рп/2005 та висновки Верховного Суду України від 15 березня 2017 року у справі №3-1624гс16 при прийнятті нового ЗК України виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з не переоформленням правового титулу. Також, згідно з даними Державної фіскальної служби у Черкаській області та Державного земельного кадастру ОСОБА_1 рахувалася користувачем земельної ділянки площею 0,0693 га, за адресою: АДРЕСА_1. Суди не перевірили, чи Черкаська міська рада після скасування рішення Черкаської міської ради від 18 серпня 2011 року №3-103 внесла зміни в обліки земель, позначивши її такою, що перебуває у користуванні і не є вільною. Також, нового рішення про припинення договору тимчасового користування земельною ділянкою від 17 листопада 1997 року №783 Черкаська міська рада не приймала. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Зазначає, що договір від 17 листопада 1997 року №783 з виконавчим комітетом Черкаської міської ради не продовжувався. Після закінчення терміну дії договору земельна ділянка знову перейшла до комунальної власності. Крім того, позивачем не надано суду квитанцій чи інших платіжних документів про сплату земельного податку та доказів користування земельною ділянкою. До позивача, як до спадкоємця, не перейшло право оренди вказаної земельної ділянки, так як право оренди не входило до складу спадщини. Таким чином, Черкаська міська рада діяла виключно в межах компетенції та у відповідності з вимогами законодавства, передаючи ОСОБА_2 земельну ділянку у власність. Рішенням Черкаської міської ради від 28 липня 2015 року №2-1422 ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі по АДРЕСА_1, площею 0,0682 га в оренду на 10 років для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вказане рішення ОСОБА_1 не оскаржувала. У серпні 2021 року Черкаська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Зазначає, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а договір про тимчасове користування земельної ділянки від 17 листопада 1997 року припинив свою дію 17 листопада 2000 року, отже право користування цією ділянкою на момент відкриття спадщини за ОСОБА_5 не входило до складу спадкової маси і не могло бути успадковане позивачем. Сплата позивачем земельного податку за спірну земельну ділянку без достатніх правових підстав, так само як і фактичне використання позивачем цієї земельної ділянки без достатніх правових підстав, не може вважатися підставою для виникнення у неї права користування цією земельною ділянкою. Таким чином, Черкаська міська рада діяла в межах своєї компетенції та у відповідності з вимогами законодавства, передаючи ОСОБА_2 земельну ділянку у власність, оскільки починаючи з 18 листопада 2000 року спірна земельна ділянка була вільною, а у позивача відсутні правові підстави на користування нею. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 17 листопада 1997 року, на підставі рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 21 жовтня 1997 року №618, виконавчий комітет Черкаської міської ради та ОСОБА_5 уклали договір про право тимчасового користування земельної ділянки площею 682,09 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, строком на 3 роки для городництва без права забудови. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 вересня 2007 року ОСОБА_1 після смерті свого батька ОСОБА_5 успадкувала житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1. Рішенням Черкаської міської ради від 31 січня 2019 року №2-3971 "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою на земельну ділянку", надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 (вільна земельна ділянка, учасник АТО)" по АДРЕСА_3 батальйонів біля домоволодінь 96 та 98 орієнтовною площею 0,0800 га безоплатно у власність для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Рішенням Черкаської міської ради від 23 травня 2019 року №2-4652 "Про передачу земельної ділянки у власність по АДРЕСА_2, громадянину ОСОБА_2 (вільна земельна ділянка, учасник АТО)" вирішено визнати таким, що втратило чинність рішення Черкаської міської ради від 20 грудня 2011 року №3-477; затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_2, громадянина ОСОБА_2; передати земельну ділянку громадянину ОСОБА_2 по АДРЕСА_2, площею 0,0686 га (кадастровий номер 7110136700:04:054) безоплатно у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ; земельну ділянку віднести до категорії земель житлової та громадської забудови. Департамент архітектури та містобудування Черкаської міської ради на заяву ОСОБА_1 від 01 липня 2019 року надав відповідь від 26 липня 2019 року №5924-2 в якій повідомив, що 18 серпня 2011 року Черкаською міською радою прийнято рішення №3-103 "Про припинення договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)", а саме договір про право тимчасового користування землею по АДРЕСА_1, укладений між виконавчим комітетом Черкаської міської ради та ОСОБА_5 (реєстраційний №783 від 17 листопада 1997 року) припинили в зв'язку зі смертю фізичної особи - орендаря та не укладення договору оренди земельної ділянки площею 682,09 кв. м, по АДРЕСА_1 віднесено до міських земель, не наданих у власність чи користування. Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Межі розгляду справи судом Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 7, 27, 92 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на момент укладання договору тимчасового користування земельної ділянки), статей 104, 1216, 1218, 1219 ЦК України стосовно дійсності договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) до його припинення шляхом прийняття рішення органом місцевого самоврядування про його розірвання, а також щодо можливості спадкування права короткострокового користування земельною ділянкою в межах дії договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) ; суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що при прийнятті рішень від 31 січня 2019 року №2-3971 та від 23 травня 2019 року №2-4652 Черкаська міська рада діяла в межах своєї компетенції та у відповідності з вимогами законодавства передаючи ОСОБА_2 земельну ділянку у власність, оскільки починаючи з 18 листопада 2000 року спірна земельна ділянка була вільною, а у позивача відсутні правові підстави на користування нею. Колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій враховуючи наступне. Відповідно до статті 3 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Згідно зі статтею 4 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Статтею 7 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) встановлено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування. У тимчасове користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства. Продовження строку користування земельними ділянками, наданими із земель, що перебувають у державній власності, провадиться Радами народних депутатів, які надали їх у користування. Отже, земельні ділянки надані із земель, що перебувають у державній власності в тимчасове короткострокове користування надаються лише на визначений законом строк 3 роки, однак може бути продовжений лише на один строк на підставі рішення відповідної Ради. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 27 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) право користування земельною ділянкою припиняється в разі закінчення строку на який було надано земельну ділянку. Судами встановлено, що 17 листопада 1997 року, на підставі рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 21 жовтня 1997 року №618, виконавчий комітет Черкаської міської ради та ОСОБА_5 уклали договір про право тимчасового користування земельної ділянки площею 682,09 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, строком на 3 роки для городництва без права забудови. Продовження строку дії договору на один строк на підставі рішення Черкаської міської ради не було. Строк дії договору закінчився 17 листопада 2000 року, і зазначений строк не продовжувався відповідною Радою, відповідно до вимог статті 7 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин), тому право користування у ОСОБА_5 спірною земельною ділянкою припинилось 17 листопада 2000 року. З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій, дійшли обґрунтованого висновку, що при прийнятті рішень від 31 січня 2019 року №2-3971 та від 23 травня 2019 року №2-4652 Черкаська міська рада діяла в межах своєї компетенції та у відповідності з вимогами законодавства, передаючи ОСОБА_2 земельну ділянку у власність, оскільки починаючи з 18 листопада 2000 року спірна земельна ділянка була вільною, а у позивача відсутні правові підстави на користування нею. Частиною першою статті 1216 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Оформлення спадщини відбувається шляхом видачі свідоцтва про право на спадщину (стаття 1296 ЦК України). Судами встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 вересня 2007 року ОСОБА_1 після смерті свого батька успадкувала житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1. Право на користування спірною земельною ділянкою зазначене свідоцтво не містить. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, виходячи з того, що ОСОБА_5 (батько позивача) помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а договір оренди земельної ділянки припинив свою дію 17 листопада 2000 року, дійшли правильного висновку, що правокористування земельною ділянкою не могло бути успадковане позивачем, оскільки таке право не входило до складу спадщини. Схожі висновки щодо питання застосування статей 7, 27, 92 ЗК України 1990 року, статей 104, 1216, 1218, 1219 ЦК України стосовно дійсності договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) до його припинення шляхом прийняття рішення органом місцевого самоврядування про його розірвання, а також щодо можливості спадкування права короткострокового користування земельною ділянкою в межах дії договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), містяться у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №295/8869/16, від 18 квітня 2018 року у справі №687/511/16-ц, від 24 листопада 2021 року у справі №285/3671/19. Отже аргументи касаційної скарги з приводу відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування статті 7, 27 ЗК України 1990 року, статтей 104, 1216, 1218, 1219 ЦК України в подібних правовідносинах є помилковими. Доводи касаційної скарги про те, що органом місцевого самоврядування не розірвано договір, то відповідно ОСОБА_5 продовжував користуватися земельною ділянкою, сплачувати земельний податок до припинення правовідносин у встановленому законом порядку, тобто був належним землекористувачем є безпідставними, оскільки договір про право тимчасового користування земельної ділянки від 17 листопада 1997 року був укладений на строк 3 роки та припинив свою дію 17 листопада 2000 року. Посилання в касаційній скарзі на те, що суди не перевірили, чи Черкаська міська рада після скасування рішення Черкаської міської ради від 18 серпня 2011 року №3-103 внесла зміни в обліки земель, позначивши її такою, що перебуває у користуванні і не є вільною, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 07 жовтня 2014 року, якою скасовано рішення Черкаської міської ради від 18 серпня 2011 року №3-103, зобов'язано Черкаську міську раду на черговій сесії розглянути заяву ОСОБА_1 про передачу їй земельної ділянки площею 682,09 кв. м в оренду по АДРЕСА_1, однак не було встановлено обов'язку Черкаській міській раді передати спірну земельну ділянку ОСОБА_1 як і не встановлено право користування нею. Також, як зазначено вище, договір про право тимчасового користування земельної ділянки від 17 листопада 1997 року був укладений на строк 3 роки та припинив свою дію 17 листопада 2000 року. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно зазначено, що сплата земельного податку не визначена законом як підстава набуття права користування землею, а відтак не підтверджує виникнення у позивача права користування нею. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 402, 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська

Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, у якому просили: визнати недійсним сертифікат на право на земельну частку (пай) серії КР №0172746 від 17 лютого 1997 року, виданий Долинською районною державною адміністрацією Кіровоградської області на ім'я ОСОБА_4 і зареєстрований у Книзі реєстрації сертифікатів на право не земельну частку (пай) за №1429; визнати недійсним рішення Боківської (Кіровської) сільської ради Долинського району Кіровоградської області від 22 вересня 2000 року №105 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної частки (паю) № НОМЕР_1 на плані, загальною площею 6,91 га, із земель колективної власності КСП ім. Леніна Кіровської сільської ради; визнати недійсним державний акт на право власності на землю від 15 березня 2001 року серії І-КР №037936 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер 3521984400:02:000:0724; визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 3,50 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0804, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Боківської сільської ради й належить йому на підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005614, виданого Кіровською сільською радою; визнати за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 3,41 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0805, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Боківської сільської ради й належить йому підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005615, виданого Кіровською сільською радою. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що 26 грудня 1995 року в колективну власність КСП ім. Леніна було передано землю на території Кіровської сільської ради, після чого відбулося паювання землі. Серед інших, право на земельну частку (пай) отримала ОСОБА_5, що підтверджувалося сертифікатом від 10 жовтня 2000 року серії КР №0172754, а також ОСОБА_4, що підтверджується сертифікатом від 29 листопада 2000 року серії КР №0172746. Однак на час паювання земель ОСОБА_4 вже була померлою, а тому не могла набути право на земельний пай через припинення її членства у КСП. Спадкоємцем померлої ОСОБА_4 є ОСОБА_3, а спадкоємцями ОСОБА_5, яка згодом теж померла, є позивачі. Успадкувавши у рівних частках після смерті ОСОБА_5 право на земельну частку (пай), вони виділили земельні ділянки на місцевості, в результаті чого ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 3,41 га, з кадастровим номером 3521984400:02:000:0805, а ОСОБА_1 - на земельну ділянку площею 3,50 га з кадастровим номером 3521984400:02:000:0804. Маючи намір внести до Державного земельного кадастру інформацію про свої земельні ділянки, позивачі розробили технічну документацію і звернулися до державного кадастрового реєстратора, який 04 серпня 2016 року прийняв рішення про відмову у задоволенні їх заяв у зв'язку з тим, що площа земельних ділянок з кадастровими номерами 3521984400:02:000:0805 і 3521984400:02:000:0804 повністю збігається (накладається) із площею раніше зареєстрованої у Державному земельному кадастрі земельної ділянки з кадастровим номером 3521984400:02:000:0724, яка належить ОСОБА_3. Через відсутність у ОСОБА_4 права на отримання земельної частки (паю) із земель колективної власності КСП ім. Леніна ОСОБА_3 незаконно отримала права власності на земельну ділянку з кадастровим №3521984400:02:000:0724. У зв'язку з цим просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Долинський районний суд Кіровоградської області рішенням від 16 січня 2020 року позов задовольнив. Визнав недійсним сертифікат на право на земельну частку (пай) від 17 лютого 1997 року серії КР №0172746, виданий Долинською районною державною адміністрацією на ім'я померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4. Визнав недійсним рішення Боківської (Кіровської) сільської ради від 22 вересня 2000 року №105 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної частки (паю), яка позначена на плані за № НОМЕР_1, загальною площею 6,91 га, із земель колективної власності КСП ім. Леніна Кіровської сільської ради. Визнав недійсним державний акт на право власності на землю від 15 березня 2001 року серії І-КР №037936, на підставі якого земельна ділянка площею 6,91 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0724, передана у власність ОСОБА_3, та скасував державну рестрацію права власності ОСОБА_3 на цю земельну ділянку. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 3,50 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0804, що призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Боківської сільської ради та належить йому на підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005614, виданого Кіровською сільською радою; Визнав за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 3, 41 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0805, що призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Боківської сільської ради й належить йому на підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005615, виданого Кіровською сільською радою. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що 17 лютого 1997 року було видано сертифікати на право на земельну частку (пай) ОСОБА_6 та ОСОБА_4. У подальшому їх спадкоємці - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, на підставі вказаних сертифікатів отримали державні акти про право власності на земельні ділянки з відповідними кадастровими номерами. Однак, як з'ясувалося, межі земельних ділянок позивачів перетинаються із межами земельної ділянки відповідачки, тобто має місце стовідсоткове накладення цих меж. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що фактично сторони є володільцями одного й того ж об'єкта, що перешкоджає реалізації прав власності кожного з них. Водночас, оскільки ОСОБА_4 померла до завершення паювання земель та реєстрації сертифіката про право на земельну ділянку, суд вважав, що відповідно до Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" вона не набула право на земельну частку (пай), а тому це право не могло бути успадковане ОСОБА_3. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що право позивачів є порушеним і підлягає захисту у обраний ними спосіб. Короткий зміст постанов апеляційного суду Кропивницький апеляційний суд постановою від 05 травня 2020 року рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 16 січня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовив. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що позивачі пропустили позовну давність за вимогою про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) серії КР №0172746, а тому у її задоволенні належить відмовити саме з цієї підстави. При цьому апеляційний суд вважав, що інші позовні вимоги позивачі визначили як похідні від вимоги про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) та обґрунтували їх саме неправомірністю надання ОСОБА_4 права на земельний пай. У зв'язку з цим суд відмовив у їх задоволенні. Також, оцінюючи позовні вимоги про визнання частково недійсним рішення сільської ради про надання ОСОБА_3 земельної ділянки, яка на плані (мається на увазі план організації території земельних часток (паїв) ) значиться за № НОМЕР_1, а також виданого на його підставі державного акта на право власності на землю, визнання за позивачами права власності на земельні ділянки з огляду на підстави позову, якими вони обґрунтовані, апеляційний суд вважав їх необґрунтованими. Кропивницький апеляційний суд додатковою постановою від 21 травня 2020 року вирішив питання про розподіл судових витрат. Додаткову постанову апеляційний суд мотивував тим, що при ухваленні постанови від 05 травня 2020 року не було вирішено питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У серпні 2020 року представник ОСОБА_2 і ОСОБА_1 - адвокат Бойко Д. П. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року та додаткову постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року і залишити в силі рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 16 січня 2020 року. Як підставу касаційного оскарження вказував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №57/314-6/526-2012, від 03 квітня 2018 року у справі №910/31767/15, від 22 травня 2018 року у справі №908/1064/1, від 17 липня 2018 року у справі №911/4006/16, від 20 листопада 2019 року у справі №922/793/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності, оскільки, на думку позивачів, перебіг позовної давності розпочався з моменту отримання рішення кадастрового реєстратора, а саме 04 серпня 2016 року, тобто з цього моменту позивачам стало відомо про порушення їхнього права власності на землю та особу, яка порушує їхні права, а тому, звернувшись до суду з позовом 09 липня 2017 року, вони не пропустили позовну давність. Скасовуючи законне рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, необґрунтовано застосувавши до спірних правовідносин позовну давність, залишив правову невизначеність, за якої при існуванні права власності одних осіб на земельну ділянку також наявне право власності іншої особи на цю саму земельну ділянку. Крім того неправильним є висновок апеляційного суду про те, що право на земельну частку (пай), яке не виникло у ОСОБА_4, могло бути реалізоване у право власності ОСОБА_3 і може існувати паралельно із правом позивачів на цю з землю, та в силу пропуску позовної давності і недоведеності низки обставин, які апеляційний суд не з'ясував, має бути залишене в такому стані - у стані оформленого неіснуючого права відповідачки паралельно з оформленим існуючим правом позивачів. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 08 вересня 2020 року справа №388/795/17 надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 вересня 2021 року суддею-доповідачем визначено Зайцева А. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини Апеляційний суд встановив, що згідно з державним актом на право колективної власності на землю від 26 грудня 1995 року серії № КР 000013, зареєстрованого у книзі записів державних актів на право колективної власності на землю за №13, на підставі рішення Кіровської сільської ради від 28 вересня 1995 року №191 КСП ім. Леніна передано у колективну власність 5 146,2 га землі в межах згідно з планом для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Список громадян - членів КСП є додатком 1 до цього акта. Сертифікатом на право на земельну частку (пай) від 10 жовтня 2000 року серії КР №0172754, виданим на підставі рішення Долинської районної державної адміністрації від 22 липня 1996 року №414, підтверджено, що ОСОБА_5 належало право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Леніна, площею 7,45 умовних кадастрових гектара. Сертифікатом на право на земельну частку (пай) від 29 листопада 2000 року серії КР №0172746, виданим на підставі рішення Долинської районної державної адміністрації від 22 липня 1996 року №414, підтверджено, що ОСОБА_4 належало право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Леніна, площею 7,45 умовних кадастрових гектара. Після смерті ОСОБА_5 право на земельну частку (пай) успадкували в рівних частинах ОСОБА_1 і ОСОБА_2. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 24 листопада 2000 року державним нотаріусом Долинської державної нотаріальної контори Тереховою С. В., спадкоємцем майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 є її дочка ОСОБА_3. Спадковим майном, на яке видано свідоцтво, є право на земельну частку (пай) площею 7,45 умовних кадастрових гектара, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Леніна на території Кіровської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. Державним актом на право власності на землю від 15 березня 2001 року серії ІІ-КР №037936, зареєстрованим у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1275, підтверджується, що на підставі рішення Кіровської сільської ради від 22 вересня 2000 року №105 ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_1, площею 6,91 га, кадастровий номер 3521984400:02:00:НОМЕР_1, в межах згідно з планом на території Кіровської сільської ради. Державним актом на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005614, зареєстрованим у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1337, підтверджується, що на підставі рішення Кіровської сільської ради від 06 квітня 2000 року №102 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_2, площею 3,50 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0804 в межах згідно з планом на території Кіровської сільської ради. Державним актом на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005615, зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1338, підтверджується, що ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_3, площею 3,41 га, кадастровий №3521984400:02:000:0805, в межах згідно з планом на території Кіровської сільської ради. 10 серпня 2013 року у Державному земельному кадастрі зареєстровано відомості про формування земельної ділянки з присвоєнням кадастрового номера 3521984400:02:000:0724, власником якої є ОСОБА_3. Рішеннями державного кадастрового реєстратора від 04 серпня 2016 року № РВ-3500154352016 та № РВ-3500154342016 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 3521984400:02:000:0804 та 3521984400:02:000:0805 відповідно у зв'язку з перетином меж цих ділянок із земельною ділянкою з кадастровим номером 3521984400:02600060724, площа яких збігається на 100%. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Враховуючи наведені норми права, підставами для визнання недійсним акта (у спірному випадку сертифіката про право на земельну частку (пай) ) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям такого акта прав та охоронюваних законом інтересів позивачів у справі. Заявляючи позовні вимоги про визнання недійсним сертифікат про право на земельну частку (пай) позивачі обґрунтовували тим, що сертифікати виданий ОСОБА_4 після її смерті чим, на їх думку, порушені їх права. Місцевий суд погодився з такими аргументами позивачів та вважав обґрунтованими вимоги позову у цій частині, при цьому дійшов висновку про непоширення позовної давності на спірні правовідносини. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, серед іншого виходив з того, що позивачі пропустили позовну давність за вимогою про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай). При цьому апеляційний суд вважав, що інші позовні вимоги є необґрунтованими похідними від вимоги про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай), а тому також не підлягають задоволенню. Зазначений висновок апеляційного суду є помилковим з огляду на таке. Відповідно до статті 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину (стаття 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"). Згідно з пунктом 17 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. Оцінюючи спірні правовідносини Верховний Суд виходить з того, що власник сертифіката на право на земельну частку (пай) не має повноважень власника щодо конкретної земельної ділянки, оскільки він має лише право на частину земної поверхні у межах загального масиву невизначених земельних ділянок, який становить собою землі відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, що підлягають розпаюванню на місцевості як земельної ділянки. У зв'язку з цим, немає підстав вважати, що виданням ОСОБА_4 сертифіката на право на земельну частку (пай), яким не визначалося право на конкретну земельну ділянку, були порушені права спадкодавця позивачів ОСОБА_5, яка отримала такий самий сертифікат без визначення в натурі земельної ділянки, а тому позовні вимоги в цій частині не можна вважати обґрунтованими. Разом з тим, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суддійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні позову саме з цієї підстави. Таким чином, у задоволенні вимоги провизнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) слід було відмовити через безпідставність цієї вимоги, а не через пропуск позивачами позовної давності. Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Враховуючи наведене, постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) необхідно змінити в частині її мотивів з урахуванням висновків, викладених у цій постанові. Також помилковим є і висновок апеляційного суду про те, що позовні вимоги про визнання недійсним рішення сільської ради, державного акта на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за відповідачкою, та визнання права власності на земельні ділянки є необґрунтованими з огляду на таке. У цій справі апеляційний суд встановив, що на підставі рішення Кіровської сільської ради від 06 квітня 2000 року №102 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_2 площею 3,50 га. Цим же рішенням ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_3 площею 3,41 га. ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку на підставі рішення Кіровської сільської ради від 22 вересня 2000 року, тобто пізніше. Отримавши відповідне рішення уповноваженого органу державної влади про передання у власність земельних ділянок, позивачі мали усі підстави розраховувати на законний перебіг подій, що є правомірним очікуванням, щодо оформлення наданої їм у власність землі (одержання державного акта на право власності на землю, пізніше реєстрацію права власності). У справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) можна застосовувати для захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей. Отже, за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування щодо передання у власність земельних ділянок позивачам, у них виникли правомірні очікування мирно володіти майном, які є об'єктом правового захисту згідно зі статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції та національного законодавства України. Суди встановили, що рішеннями державного реєстратора Відділу Держгеокадастру у Долинському районі Кіровоградської області від 04 серпня 2016 року було відмовлено позивачам у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку із перетином належних їм земельних ділянок із ділянкою, яка належить відповідачці (площа співпадає на 100%), що свідчить про порушення прав позивачів на надані раніше сільською радою у власність земельні ділянки. Таким чином висновок апеляційного суду про недоведеність позивачами того, що оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування порушені їх права є необґрунтованим. Водночас як встановили суди попередніх інстанцій, ОСОБА_3 в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності. Відповідно до статей 71, 75, 76 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року (далі? ЦК Української РСР) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Згідно з пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"). Звертаючись з цим позовом у липні 2017 року, позивачі, зокрема просили визнати недійсним рішення Боківської (Кіровської) сільської ради від 22 вересня 2000 року №105 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної частки (паю) № НОМЕР_1 на плані, загальною площею 6,91 га; визнати недійсним державний акт на право власності на землю від 15 березня 2001 серії І-КР №037936 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер 3521984400:02:000:0724; визнати за ними право власності на земельні ділянки. Відмова державного реєстратора від 04 серпня 2016 року у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельних ділянок позивачів сама по собі не дає підстав вважати, що з цього часу вони дізналися (могли дізнатися) про порушення свого права. Під час розгляду цієї справи апеляційний суд не встановив обставин, які давали підстави вважати, що позивачі довідалися або могли довідатися про порушення свого права в межах строку позовної давності. У зв'язку з цим Верховний Суд вважає, що позивачі відповідно до статті 81 ЦПК України та статті 261 ЦК України не довели поважності пропуску позовної даності, щодо обґрунтованих вимог. Таким чином у задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення сільської ради, державного акта на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за відповідачкою належить відмовити через пропуск позивачами позовної давності. У зв'язку з цим не можуть бути і задоволені вимоги позивачів про визнання права власності на земельні ділянки. Враховуючи наведене постанова апеляційного суду в частині вирішення зазначених вимог також підлягає зміні в частині її мотивування в редакції цієї постанови на підставі статті 412 ЦПК України. Оскільки постанова Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року підлягає зміні лише в мотивувальній її частині, додаткова постанова Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року про розподіл судових витрат не підлягає скасуванню. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 і ОСОБА_1 - адвоката Бойка Дмитра Павловича задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Додаткову постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року м. Київ справа №310/9025/19 провадження №61-6532св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: державний реєстратор Виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець Олексій Євгенович, Фермерське господарство "Марія", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Марія" на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року у складі судді Дністрян О. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобця Олексія Євгеновича, Фермерського господарства "Марія" про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою на підставі договору про встановлення емфітевзису, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог ОСОБА _1 звернулася у листопаді 2019 року до суду із вищевказаним позовом, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Кобця О. Є. про реєстрацію у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право за номером: 24009067 від 15 грудня 2017 року про право користування Фермерським господарство "Марія" (далі - ФГ "Марія ") земельною ділянкою, встановлене договором про встановлення емфітевзису, який був укладений 15 грудня 2017 року між ОСОБА_2 та ФГ "Марія". Зазначений позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2, після смерті якого залишилася спадщина, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 9,2545 га, кадастровий номер 2320681000:01:010:0026, розташована на території ДП №38, п. 457, КСП імені Кірова, Берестівської сільської ради, Бердянського району Запорізької області. Вона є єдиною спадкоємницею та у шестимісячний строк звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. При підготовці документів для оформлення спадщини у липні 2018 року із листа Держгеокадастру та Витягу із Державного земельного кадастру вона дізналася, що батько 15 грудня 2017 року, за два місяці смерті, коли він вже тяжко хворів, передав на 100 років право користування вищезазначеною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), яке було зареєстровано Виконавчим комітетом Бердянської міської ради в той же день за реєстраційним номером №24009067. В документах батька вона знайшла копію договору від 15 грудня 2017 року, підписаного сторонами, оригінал якого був відсутній. За умовами договору (пункт 4.1) право користування земельною ділянкою (емфітевтичне право) виникає у емфітевта з моменту нотаріального посвідчення договору. Укладений між батьком і фермерським господарством договір емфітевзису нотаріально не посвідчений. У серпні 2018 року вона звернулася до суду з позовом про визнання договору недійним, а фермерське господарство, заперечуючи проти позову, пред'явило зустрічний позов про визнання правочину дійсним та визнання за господарством права користування земельною ділянкою. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, у справі №310/7200/18-ц її позов було задоволено та визнано недійсним договір про встановлення емфітевзису, визнано припиненим право користування земельною ділянкою, встановлене договором про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року, укладеним між ОСОБА_2 та ФГ "Марія". У задоволенні зустрічного позову ФГ "Марія" відмовлено. На підставі вказаних судових рішень, 20 червня 2019 року за її заявою були внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права емфітевзису. Проте, постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року рішення судів першої і апеляційної інстанцій скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ФГ "Марія" та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про встановлення емфітевзису та визнання припиненим права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб відмовлено. Разом із тим, Верховний Суд погодився з тим, що не підлягає задоволенню зустрічний позов ФГ "Марія" до ОСОБА_1 про визнання правочину дійсним та визнання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису, оскільки жодних належних та допустимих доказів на підтвердження доводів своїх позовних вимог позивач за зустрічним позовом не надав. Оскільки нотаріального посвідчення договору не відбулося, право користування земельною ділянкою у фермерського господарства не виникло, державний реєстратор не мав права здійснювати державну реєстрацію права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року. Натомість після скасування судового рішення судом касаційної інстанції ФГ "Марія", завідомо знаючи про те, що право користування земельною ділянкою у нього не виникло, знову звернулося до державного реєстратора із заявою про поновлення реєстрації права користування земельною ділянкою, і таке право знову було зареєстровано. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Бердянський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 17 листопада 2020 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобця О. Є. про реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право за номером: 24009067 від 15 грудня 2017 року, індексний номер 38806658 від 19 грудня 2017 року про право користування ФГ "Марія" земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) площею 9,2545 гектарів, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 2320681000:01:010:0026, встановленого договором про встановлення емфітевзису, який був укладений у місті Бердянську 15 грудня 2017 року між ОСОБА_2, іменованим в подальшому - "власник земельної ділянки", з одного боку, та ФГ "Марія", місцезнаходження якого: АДРЕСА_2, в особі тимчасово виконуючого обов'язки голови Линника Г. М., який діє на підставі Статуту та Наказу №7 від 12 травня 2016 року, іменоване в подальшому - "емфітевт", з другого боку. Місцевий суд рішення мотивував тим, що оскільки сторони при укладенні договору про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року (пункт 4.1) визначили, що право користування земельною ділянкою (емфітевтичне право) виникає у емфітевта з моменту нотаріального посвідчення цього договору, а фактично нотаріального посвідчення договору не відбулося, тому державний реєстратор відповідно до вимог пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" при здійсненні державної реєстрації права користування вказаної земельною ділянкою повинен був перевірити наявність цього факту (нотаріального посвідчення договору), з якими цей правочин пов'язав можливість виникнення цього права у емфітевта. Проте, в порушення вказаних вимог закону відповідачем - державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобцем О. Є. була проведена державна реєстрації права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року. Запорізький апеляційний суд постановою від 16 березня 2021 року апеляційну скаргу ФГ "Марія" залишив без задоволення, а рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року залишив без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наведені у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги ФГ "Марія" у квітні 2021 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 березня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що право емфітевзиса не має обов'язкової умови нотаріального посвідчення, тому в силу законних і обґрунтованих обставин за життя власник звертався до нотаріуса разом із користувачем, але не зміг це зробити. Проте була проведене державна реєстрація емфітевзису, що є обов'язковою умовою дійсності договору емфітевзису. Суди не врахували правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №761/41709/17 (провадження №61-47280св18), згідно з якою чинним законодавством України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом, за домовленістю сторін. Суд першої інстанції також не врахував конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, не застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності. Неповне дослідження судами попередніх інстанцій обставин реєстрації договору без нотаріального посвідчення як єдиного правильного вирішення законності користування земельною ділянкою саме у такій винятковій ситуації, яка склалася має важливе, виняткове значення і для користувача земельною ділянкою. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ОСОБА_1 у травні 2021 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що сторони договору взагалі не зверталися до нотаріуса для його нотаріального посвідчення. Посилання на правові позиції Верховного Суду України, висловлені у постанові від 06 вересня 2017 року №6-1288цс17 щодо наслідків відсутності нотаріального посвідчення не стосуються цієї справи, оскільки спір виник між сторонами не з подібних правовідносин. Судами попередніх інстанцій повно та об'єктивно досліджено обставини реєстрації договору без нотаріального посвідчення та ухвалено законні і обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 26 квітня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Бердянського міськрайонного суду Запорізької області. Справа №310/9025/19 надійшла до Верховного Суду 12 травня 2021 року. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку ЗП №172404 від 13 грудня 2005 року, зареєстрованим в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі, ОСОБА_2 був власником земельної ділянки площею 9,2545 га, розташованої на території ДП №38, п. 457, КСП ім. Кірова, Берестівської сільської ради, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з Договором про встановлення емфітевзису, укладеним 15 грудня 2017 року між ОСОБА_2 (власником) та ФГ "Марія" (емфітевтом), власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення передав на 100 років емфітевту право володіння та право цільового користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевтичне право), площею 9,2545 га. Передача емфітевтичного права відбувається на 100 років за 50 000 грн, які емфітевт сплачує на користь власника земельної ділянки за весь строк користування земельною ділянкою (пункти 2.1, 3.1 Договору). Судами встановлено та не заперечувалося сторонами те, що ОСОБА_2 зазначену суму коштів отримав, а подальшого нотаріального посвідчення договору не відбулося. Право користування вказаною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ФГ "Марія" (емфітевт) за вищевказаним договором зареєстроване державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець О. Є. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 грудня 2017 року. ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ: Після смерті ОСОБА_2 його дочка ОСОБА_1, як спадкоємець першої черги, звернулася із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Градової В. Г. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 січня 2019 року у справі №310/7200/18-ц, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року та постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, у задоволенні зустрічного позову ФГ "Марія" до ОСОБА_1 про визнання правочину дійсним та визнання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису відмовлено. Верховний Суд постанову мотивував тим, що в силу закону договір емфітевзису обов'язковому нотаріальному посвідченню не підлягає. Але пунктом 4.1 оспорюваного договору про встановлення емфітевзису встановлено, що право користування земельною ділянкою (емфітевтичне право) згідно з цим договором виникає у емфітевта з моменту нотаріального посвідчення такого договору. Таким чином, сторони пов'язали нотаріальне посвідчення укладеного договору виключно з подальшою реалізацією права виникнення емфітевтичного права у емфітевта, визначивши його значення при вирішенні питання про можливість реєстрації уповноваженим державним реєстратором у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права користування спірною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ФГ "Марія". Судами також встановлено, що договір про встановлення емфітевзису нотаріально не посвідчувався, а тому відповідно до пункту 4.1 зазначеного договору право користування земельною ділянкою у відповідача не виникло. Разом із тим, право користування спірною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ФГ "Марія" (емфітевт) зареєстроване у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 грудня 2017 року державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець О. Є. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; а також наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. За змістом статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину. Аналіз вищевикладеного свідчить про те, що державний реєстратор відповідно до вимог пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" при здійсненні державної реєстрації права користування вказаної земельною ділянкою повинен був перевірити наявність цього факту (нотаріального посвідчення договору), з якими цей правочин пов'язав можливість виникнення цього права у емфітевта. Встановивши, що державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець О. Є. була проведена державна реєстрації права з порушенням вимог пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №761/41709/17 (провадження №61-47280св18), згідно з якою чинним законодавством України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом, за домовленістю сторін, не заслуговують на увагу, з огляду на таке. У постановах від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 та від 09 жовтня 2019 року у справі №136/1942/16-ц, Верховний Суд зробив висновок про те, що в статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Тлумачення статей 215 та216 ЦК України свідчить, що учасники цивільних відносин не можуть на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), визначати правові наслідки нікчемності правочину. За домовленістю сторін можуть змінюватися тільки правові наслідки оспорюваного правочину. Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним у вищевказаних справах. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Марія" залишити без задоволення. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №369/13857/17 провадження №61-8071св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач- громадська організація садове товариство "Оленівка-2", відповідачі: ОСОБА_1, міськрайонне управління Держгеокадастру Києво-Святошинського району та м. Ірпеня Головного управління Держгеокадастру в Київській області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, громадська організація "Садове товариство "Масив Оленівка", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу громадської організації садове товариство "Оленівка-2" на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року в складі судді: Пінкевич Н. С., та постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ГО СТ "Оленівка-2" звернулася із позовом до ОСОБА_1, МРУ Держгеокадастру Києво-Святошинського району та м. Ірпеня ГУ Держгеокадастру в Київській області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ГО "Садове товариство "Масив Оленівка", про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, визнання невідповідною нормам закону технічну документацію та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги мотивовані тим, що ГО СТ "Оленівка-2" було передано у постійне користування земельну ділянку. Членам садового товариства у свою чергу були передані земельні ділянки безоплатно у власність. ОСОБА_1 є членом СТ "Оленівка-2" і власником земельних ділянок НОМЕР_1 (об'єднана) загальною площею 0,1199 га та земельної ділянки НОМЕР_2 площею 0,0151 га. Земельна ділянка НОМЕР_1 межує через вуличний проїзд з земельною ділянкою НОМЕР_4 (власник ОСОБА_2), з протилежного боку - НОМЕР_3 (ОСОБА_6). Позивач зазначив, що влітку 2004 року відповідач самовільно переніс межі земельної ділянки 0,1199 га на вуличний проїзд шляхом забудови паркану під кутом на 90 гр. з продовженням уздовж дороги до закінчення її межі та їх завершенням на об'їзній дорозі загального користування товариства за проектними межами земельної ділянки НОМЕР_2, чим здійснив захват частини вуличного проїзду та дороги. Внаслідок таких дій була суттєво звужена ширина проїзду, змінено планування та рельєф дороги загального користування та місцевості в цілому, оскільки вуличні проїзди є рівні та прямолінійні, однакової ширини - 6 м. Тому забудова на ньому споруди з бетону, яка виступає на дорогу на третину її ширини та ще й перпендикулярно, виглядає вкрай вичурно. Відповідачу неодноразово пропонувалось в добровільному порядку усунути всі порушення, але він постійно відмовлявся. На чергову вимогу, лише в 2015 році відповідач надав державний акт на право власності на земельну ділянку з фактично новими межами. Позивач указував, що за його замовленням було проведено геодезичну зйомку на місцевості та виготовлення кадастрового плану меж земель загального користування та виявив невідповідність меж земельних ділянок відповідача, внаслідок чого ширина проїзду звузилась з 6 м до 3,45 м, а площа земельної ділянки НОМЕР_2 взагалі збільшилась удвічі. При з'ясуванні обставин отримання земельних ділянок у власність, позивачем було встановлено, що в 2012 році відповідач виготовив технічну документацію за договором з ТОВ "Агрогео-Груп" та отримав чотири нових межових знаки. На підставі цієї документації були внесені зміни до бази ДЗК з неправильними координатами. Також відповідач в 2012 році замовив технічну документацію в ТОВ "Геодезист" і отримав п'ять межових знаків. Виготовлена вказана технічна документації ТОВ "Агрогео-Груп" є неправомірною, незаконною, сфальсифікованою, виготовлена з численними грубими порушеннями чинного законодавства. Тому встановлення на цій межі паркану є неправомірним та незаконним. Оскільки у добровільному порядку відповідач не усуває порушення, тому право товариства є порушеним і підлягає судовому захисту. ГО СТ "Оленівка-2", з урахуванням уточнення позовних вимог, просило: зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні частиною вуличного проїзду та об'їзної дороги загального користування шляхом знесення самовільно збудованого на них паркану з приведенням меж належних йому земельних ділянок №76-77 та НОМЕР_2, кадастровий номер 3222484200:03:003:5013 та 3222484200:03:003:5229 у стан, який існував до порушення у відповідності до Генплану проекту організації та забудови території колективних садів підприємствами і організаціями Києво-Святошинського району Київської області; визнати договір між ОСОБА_1 на відновлення меж належної йому на праві власності земельної ділянки 0,1199 га у садовому товаристві та фіктивним товариством "Агрогео-Груп" від 18 вересня 2012 року, яке у своїй незаконній діяльності використовувало код ЄДРПОУ, що належав іншій юридичній фірмі, фіктивну печатку, ліцензію, інші реквізити - нікчемним правочином і виготовлену за ним технічну документацію із землеустрою недійсною; зобов'язати державного кадастрового реєстратора усунути наслідки нікчемного правочину шляхом виключення із бази ДЗК відомостей, внесених на підставі виготовленої техдокументації фіктивною юридичною особою ТОВ "Агрогео-Груп". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, в задоволенні позовних вимог ГО СТ "Оленівка-2" відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що звуження проїзду земельного користування виникло у зв'язку з встановленням паркану ОСОБА_2. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами своїх вимог щодо фіктивності товариства, вчинення товариством або відповідачем незаконних дій, використання підробних документів, печаток, тощо, представник позивача обмежився лише власними поясненнями цих обставин без надання належних та допустимих доказів таким обставинам. У порушення статей 76, 77 ЦПК України позивачем надано копії документів, на яких містяться самовільні дописи, домальовки представника позивача, на копіях не вбачається підписів та печаток установ, організацій, підприємств, які мають міститься в оригіналах документів. Судом першої інстанції встановлено, що ГО "СТ "Масив Оленівка" є особою, що здійснює розпорядження земельними ділянками, що знаходяться на її території, вирішує питання організації охорони території, здійснює контроль за правилами внутрішнього розпорядку, здійснює контроль за дотриманням правил забудови такої території. У пункті 10 Статуту СТ "Масив Оленівка" передбачено, що основним завданням садового товариства є вирішення загальних питань з благоустрою територій, організації водопостачання, електрифікації, будівництву під'їзних доріг, а також вирішення всіх інших питань товариства. Такі ж повноваження містяться і в новій редакції статуту товариства, затвердженого загальними зборами масиву СТ "Оленівка" 11 травня 2003 року та зареєстрованого Малютинською сільською радою народних депутатів Києво-Святошинського району Київської області 23 рудня 2003 року. У пункті 25 статуту передбачено й порядок вирішення цивільно-правових спорів, що виникають між членами садових товариств. Спори між колективними членами масиву та масивом вирішуються судом. Взаємовідносини СТ "Оленівка-2", відповідно до підпункту 2.2 пункту 2 статуту садового товариства "Оленівка-2" з масивом, тобто з ГО "СТ "Масив Оленівка", в структуру якого входить останнє (самостійно вирішуються усі питання щодо ведення господарської діяльності), окрім, вирішення обов'язкових загальних питань масиву. Тому ГО СТ "Оленівка-2" в цьому випадку не є належним позивачем у справі, оскільки питання щодо благоустрою територій, організації водопостачання, електрифікації, будівництву під'їзних доріг, а також вирішення всіх інших питань товариства, належить до компетенції ГО СТ "Масив Оленівка". Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини щодо виключення із бази ДЗК відомостей, внесених на підставі виготовленої техдокументації фіктивною юридичною особою ТОВ "Агрогео-Груп" про земельні ділянки ОСОБА_1, оскільки ці доводи спростовуються матеріалами справи. При реєстрації земельної ділянки ОСОБА_1 державним кадастровим реєстратором МРУ Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі та м. Ірпені належним чином здійснена перевірка технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) у відповідності до поданих документів. Також колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не вирішувалось питання щодо призначення у справі додаткової або повторної експертизи, оскільки питання про призначення у справі судової експертизи вирішується судом лише за наявності відповідного клопотання сторін, поданих з дотриманням норм ЦПК України, проте, матеріали справи не містять будь-яких клопотань про призначення додаткової або повторної судової експертизи. Апеляційний суд не погодився із доводами апеляційної скарги, що ГО СТ "Масив Оленівка" не має повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, які видані садовим товариствам, в тому числі і ГО СТ "Оленівка-2", оскільки ці доводи спростовуються наведеними обставинами. Крім того згідно постанови Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №369/11929/15-ц за позовом ГО СТ "Масив Оленівка" до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні дорогою загального користування, знесення самочинно збудованого паркану та приведення земельної ділянки в стан, що існував до порушення, зазначено, що "ГО "СТ "Масив Оленівка" є юридичною особою, що здійснює розпорядження земельними ділянками, що знаходяться на її території, вирішує питання організації охорони території, здійснює контроль за правилами внутрішнього розпорядку, здійснює контроль за дотриманням правил забудови такої території в інтересах членів товариства, і ці висновки обґрунтовані судом з посиланням на пункт 10 статуту ГО "СТ "Масив Оленівка", яким передбачено, що основним завданням садового товариства є вирішення загальних питань з благоустрою територій, організації водопостачання, електрифікації, будівництву під'їзних доріг, а також вирішення всіх інших питань товариства. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про те, що у ГО "СТ Масив Оленівка", як юридичної особи, яка об'єднує у своїй структурі і СТ "Оленівка-2", членами якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відсутнє право на звернення до суду із вказаним позовом, й про те, що товариство не надало будь-яких доказів самовільного захвату земель загального користування ОСОБА_2 є по своїй суті суперечливими й безпідставними, оскільки таке право на звернення до суду з зазначеним позовом доведено ним статутними положеннями, наданими суду. Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що належним позивачем щодо вимог про зобов'язання ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні частиною вуличного проїзду та об'їзної дороги загального користування шляхом знесення самовільно збудованого на них паркану з приведенням меж належних йому земельних ділянок №76-77 та НОМЕР_2, кадастровий номер 3222484200:03:003:5013 та 3222484200:03:003:5229 у стан, який існував до порушення у відповідності до Генплану проекту організації та забудови території колективних садів підприємствами і організаціями Києво-Святошинського району Київської області, є не ГО СТ "Оленівка-2", а ГО "СТ Масив Оленівка". Проте як пояснив в судовому засіданні представник ГО "СТ Масив Оленівка", з таким позовом до ОСОБА_1 ГО "СТ Масив Оленівка" не звертався. Аргументи учасників справи 14 травня 2021 року ГО СТ "Оленівка-2" засобами поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд не викликав експерта шляхом направлення повісток для роз'яснення наданого висновку, оскільки він містить недоліки. Зазначає, що всі докази не були дослідження судом належним чином. У жодних постановах Верховного Суду не існувало посилання на статтю 116 ЗК України як єдину підставу набуття юридичними особами права власності та постійного користування земельними ділянками для садівництва із земель державної або комунальної власності. У серпні 2021 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення - без змін, вирішити питання про розподіл судових витрат. Відзив мотивований необґрунтованістю доводів касаційної скарги, оскільки позивач не надав обґрунтування в чому саме полягає порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. згідно частини четвертої статті 35 ЗК України до земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. Тому особою, що несе відповідальність за благоустрій всієї території Масиву Оленівка, будівництва загальних мереж, всіх доріг (в тому числі всіх садових товариств, що увійшли до її складу) є саме Масив Оленівка, і саме їх надано право на вирішення цих питань та на звернення до суду з будь-якими позовами, що стосуються земель загального користування на території масиву та систем енергопостачання, комунікацій, водо та газо постачання всього масиву. У серпні 2021 року ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ГО СТ "Оленівка-2" задовольнити. Відзив мотивований необґрунтованістю доводів касаційної скарги, оскільки суди порушили норми процесуального права, фальсифікували процесуальні документи, не дослідили докази, необґрунтовано відхилили клопотання позивача про обов'язковість виклику експерта для роз'яснення висновку. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2021 року справу призначено досудового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 є членом ГО "Садове товариство "Масив Оленівка" та власником земельних ділянок за №76, №77 та АДРЕСА_3. При зверненні із позовом позивач посилався на те, що відповідач самовільно переніс межі земельної ділянки № НОМЕР_1 - 3222484200:03:003:5013 на вуличний проїзд шляхом забудови паркану під кутом на 90 гр. з продовженням уздовж дороги до закінчення її межі та їх завершенням на об'їзній дорозі загального користування товариства за проектними межами земельної ділянки НОМЕР_2 - 3222484200:03:003:5229, чим здійснив захват частини вуличного проїзду та дороги, суттєво звуживши ширину проїзду. Згідно висновку земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 30 серпня 2019 року межі фактичного землекористування ОСОБА_1 земельною ділянкою з кадастровим номером 3222484200:03:003:5013 не відповідає межам землекористування, яке визначене для такої земельної ділянки даними з державного земельного кадастру; щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3222484200:03:003:5229, надати висновок експертом є можливим. Суди встановили, що фактичний порядок користування земельними ділянками з кадастровими номерами 3222484200:03:003:5013 та 3222484200:03:003:5229 за категорією земель - землі сільськогосподарського призначення, відповідає правовстановлюючим документам. Також експертом встановлено, що згідно відомостей з державного земельного кадастру, відстань між земельними ділянками з кадастровими номерами 3222484200:03:003:5013 та 3222484200:03:003:5231 (ОСОБА_2) становить з одного боку - 5,48 м (на 0,52 м менше від 6 м), а з іншого боку 6,85 м (на 0,85 м більше від 6 м). Суди встановили, що цей висновок не містить підтвердження того, що технічна документація відповідача складена з грубим порушенням законодавства, паркан, який просив знести позивач, встановлений не на межі земельної ділянки відповідача. Також у висновку експертизи не зазначено, що звуження ширини проїзду відбулось саме за рахунок самовільного захоплення та вставлення відповідачем паркану. При розгляді справи за позовом ГО "Садове товариство "Масив Оленівка" до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні дорогою загального користування, знесення самочинно збудованого паркану та приведення земельної ділянки в стан, що існував до порушення, встановлено, що ОСОБА_2 встановила паркан із зайняттям частини дороги загального користування. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2016 року зобов'язано ОСОБА_2 привести земельну ділянку - дорогу загального користування, що проходить вздовж меж земельних ділянок №56-58 (згідно генплану с/т "Масив Оленівка "), за адресою: 08158, Київська область, Києво-Святошинський район, с. Малютянка, с/т "Масив Оленівка") в стан, який існував до порушення, шляхом знесення самочинно збудованого паркану встановленого на вказаній дорозі загального користування. Позиція Верховного Суду Щодо позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України). Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п'ята статті 263 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року у справі №522/13307/16-ц (провадження №61-1831св21) зазначено, що: "підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником свого права. Таким чином, право власності має захищатися лише при доведенні самого факту порушення". У справі, що переглядається, суди встановили, що: фактичний порядок користування земельними ділянками з кадастровими номерами 3222484200:03:003:5013 та 3222484200:03:003:5229 за категорією земель - землі сільськогосподарського призначення, відповідає правовстановлюючим документам; згідно відомостей з державного земельного кадастру, відстань між земельними ділянками з кадастровими номерами 3222484200:03:003:5013 та 3222484200:03:003:5231 (ОСОБА_2) становить з одного боку - 5,48 м (на 0,52 м менше від 6 м), а з іншого боку 6,85 м (на 0,85 м більше від 6 м). Висновок експерта не містить підтвердження того, що технічна документація відповідача складена з грубим порушенням законодавства, паркан, який просив знести позивач, встановлений не на межі земельної ділянки відповідача. Також у висновку експертизи не зазначено, що звуження ширини проїзду відбулось саме за рахунок самовільного захоплення та вставлення відповідачем паркану; за таких обставин відсутні підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою; суди обґрунтовано відмовили у задоволенні цієї позовної вимоги, хоча й помилково послалися на те, що ГО СТ "Оленівка-2" не неналежним позивачем. Тому рішення судів у цій частині підлягає зміні у мотивувальній частині. Щодо позовних вимог про визнання нікчемним договору та зобов'язання державного кадастрового реєстратора вчинити певні дії У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі №388/1299/17 (провадження №61-8199св21) зазначено: "відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину". Таким чином, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту, то у задоволенні позовної вимог про визнання нікчемним договору необхідно відмовити саме із зазначеної підстави. Позовні вимоги про зобов'язання державного кадастрового реєстратора вчинити певні дії є похідними від вимоги про визнання нікчемним договору. Суди відмовили в задоволенні позовних вимог з інших мотивів, а тому судові рішення у цій частині підлягають зміні у мотивувальній частині. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року у справі №522/13307/16-ц (провадження №61-1831св21) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі №388/1299/17 (провадження №61-8199св21), колегія суддів вважає, що оскаржені рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Оскільки у відзиві у на касаційну скаргу ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 зроблена заява про подання доказів понесення судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, колегія суддів зазначає, що у разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України). Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу громадської організації садове товариство "Оленівка-2" задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області просило відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, оскаржувані судові рішення залишити без змін. На переконання відповідача, вимоги касаційної скарги є необґрунтованими. На обґрунтування своєї правової позиції Головне управління послалося на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц (провадження №61-4200св18) та від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-10819св20). ПП "Діоріт Плюс 1" також надало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 та просило відмовити у її задоволенні, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Доводи відзиву ПП "Діоріт Плюс 1" є аналогічними доводам відзиву Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 у 1995 році включена до списку осіб, яким надано дозвіл на приватизацію, земельної ділянки, площею 0, 1000 га, НОМЕР_1 (архівні довідки Архівного відділу Хмельницької райдержадміністрації від 18 грудня 2008 року №986 та від 31 липня 2020 року №04-06/2020/186, документи фонду "Лісовогринівецька сільська рада та виконавчий комітет Хмельницького району" у справі №189 "Списки членів садівничих товариств Лісовогринівецької сільської ради за 1995 рік", список членів Садівничого товариства "Меркурій"). 20 червня 1995 року ОСОБА_4 отримав державний акт на право приватної власності на землю, серії ХМ, на земельну ділянку, площею 0, 10 га, на території Лісовогринівецької сільської ради на землях садівничого товариства, суміжну із земельною ділянкою, яка перебуває в користуванні позивача. Відповідно до довідки Садівничого товариства "Меркурій" від 04 червня 2008 року №90 ОСОБА_1 дійсно є членом Садового товариства "Меркурій" і їй належить земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 0, 10 га. Згідно з довідкою виконкому Лісовогринівецької сільської ради від 24 червня 2008 року №576, виданою ОСОБА_1, відповідно до рішення Хмельницької районної ради від 19 грудня 1991 року №145 про передачу земельної ділянки для Садівничого товариства "Меркурій" і запису земельно-облікової книги по Лісовогринівецькій сільській раді, їй передано в користування земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 0, 10 га, для ведення садівництва у товаристві "Меркурій". Надана земельна ділянка підлягає приватизації згідно з законодавством України. 03 липня 2008 року ОСОБА_1 звернулася до голови Хмельницької райдержадміністрації із заявою про надання їй у власність земельної ділянки, площею 0, 10 га, для ведення садівництва, яка знаходиться в СТ "Меркурій" Лісовогринівецької сільської ради, земельної ділянки на праві власності для ведення садівництва не має. Розпорядженням Хмельницької районної державної адміністрації Хмельницької області від 16 березня 2009 року №278/09-р надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, площею 0, 10 га, для ведення садівництва, Садівниче товариство "Меркурій" на території Лісовогринівецької сільської ради. Технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, рекомендовано подати на затвердження в райдержадміністрацію протягом одного року. За заявою ОСОБА_4 від 15 серпня 2012 року 20 серпня 2012 року сформовано Витяг з Поземельної книги про земельну ділянку № ВТ-006060026512012 з кадастровим номером земельної ділянки 6825083600:03:005:1065 та експлікація земельних угідь. Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 29 серпня 2012 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_2 належну йому земельну ділянку, площею 0, 1000 га, за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогринівецька сільська рада, Садівниче товариство "Меркурій", кадастровий номер 6825083600:03:005:1065, цільове призначення - для ведення садівництва. ПП "Діоріт Плюс 1" за заявою ОСОБА_2 від 06 листопада 2012 року виготовило технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення садівництва на території Лісовогринівецької сільської ради СТ "Меркурій" Хмельницького району, Хмельницької області (кадастровий номер 6825083600:03:005:1065). На підставі державного акта та договору купівлі-продажу 23 травня 2013 року проведено реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1065 для індивідуального садівництва в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності - 1037062). Питання відповідності межі між позивачем та відповідачем розглядалося на установчих зборах СТ "Меркурій" 12 травня 2018 року, які вирішили доручити правлінню скласти акт про відповідність меж між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2, примусити останню в добровільному порядку перенести огорожу відповідно до встановленої межі. На виконання цього рішення головою правління СТ "Меркурій", за участю членів правління було складено акт, яким встановлено, що на момент обстеження земельної ділянки ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 її площа становить 0, 769 га, тоді коли їй надано в користування 0, 10 га. Внаслідок переносу межі ОСОБА_2 по верхньому краю на 5 м, по нижньому на 1 м плодові дерева в кількості 5 шт. (абрикос, 2 яблуні, 2 сливи) були вкрадені ОСОБА_2, так як виявилися за незаконно встановленою огорожею, після чого ОСОБА_2 їх зрубала, залишивши 1 абрикос. Суди не взяли до уваги зазначений акт як належний та допустимий доказ на підтвердження наявності накладення меж земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1, оскільки акт складено особами, які не мають відповідної освіти та знань у сфері землеустрою та землевпорядкування; він не містить відомостей, за допомогою яких приладів проведено відповідні обміри земельної ділянки; у ньому зазначено правовстановлюючими документами на землю рішення Лісовогринівецької сільської ради від 27 липня 1993 року №1-291-189 №9, архівна довідка від 18 грудня 2008 року №986, проте ці документи не містять графічних даних щодо конфігурації земельної ділянки позивача. Водночас, згідно з даними поземельної книги про земельну ділянку ОСОБА_4 (попереднього власника), кадастрового плану земельної ділянки, складеного ще до відчуження ним земельної ділянки, конфігурація земельної ділянки повністю відповідає конфігурації земельної ділянки в кадастровому плані, що міститься в технічній документації розробленій ПП "Діоріт Плюс 1" за заявою ОСОБА_2 від 06 листопада 2012 року. Цей кадастровий план погоджено головою Садівничого товариства "Меркурій" та начальником Держкомзему у Хмельницькому районі Хмельницької області. Наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 18 грудня 2017 року №22-2398-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, місце розташування об'єкта землеустрою: за межами населених пунктів Шаровечківської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області (6825083600:03:005), садівниче товариство "Меркурій", орієнтовний розмір земельної ділянки - 0, 1000 га, із цільовим призначенням - для індивідуального садівництва. Згідно з висновком експерта від 12 лютого 2020 року №1.1-0007/2.1-0013:20 "підпис від імені ОСОБА_1 в графі "підпис" біля слів "ОСОБА_1" у акті встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 02 листопада 2012 року, який міститься в Технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для ведення садівництва на території Лісовогринівецької сільської ради, Садівниче товариство "Меркурій" Хмельницького району Хмельницької області (6825083600:03:005:1065) (аркуш 14 Технічної документації), виконаний не ОСОБА_1. Дати відповідь на питання "Чи виконано підпис від імені ОСОБА_1 в графі "підпис" біля слів "ОСОБА_1" у Плані меж земельної ділянки 2012 року, який міститься в Технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для ведення садівництва на території Лісовогринівецької сільської ради, Садівниче товариство "Меркурій" Хмельницького району Хмельницької області (6825083600:03:005:1065) (аркуш 16 Технічної документації) ОСОБА_1 (тією особою, від імені якої він зазначений) або ж іншою особою? " не представляється можливим у зв'язку з відсутністю співставних елементів зі зразками, у зв'язку з чим встановити комплекс загальних та окремих ознак, достатній хоча б для ймовірного висновку, не вдалося. У графі "Суміжні власники земельної ділянки" акта встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі від 02 листопада 2012 року наявні підтертості в місці розташування ініціалів напроти прізвища ОСОБА_2, ініціали напроти прізвищ виконані рукописним текстом, за допомогою пишучого приладдя. У графах "Опис меж" кадастрового плану земельної ділянки (аркуш 15 Технічної документації) та плану меж земельної ділянки (аркуш 16 Технічної документації), наявні підтертості в місці розташування прізвищ та ініціалів. У місці розташування прізвищ та ініціалів, наявних в графах "Опис меж" кадастрового плану земельної ділянки (аркуш 15 Технічної документації) та плану меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (аркуш 16 Технічної документації), містився інший текст, який був видалений шляхом підчистки з наступним додруковуванням читаємого тексту". Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства. Частиною другою статті 103 ЗК України визначено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що позивач не довела належними та допустимими доказами порушення її прав як користувача земельної ділянки внаслідок встановлення ОСОБА_2 меж суміжної земельної ділянки в натурі, чим, на переконання заявника, створені їй як землекористувачу перешкоди у користуванні земельною ділянкою. У таких висновках суди першої та апеляційної інстанцій керувалися встановленими фактичними обставинами справи, зокрема, суди не встановили обставин, за яких встановлення ОСОБА_2 меж земельної ділянки в натурі призвело до порушення прав позивача, такі доводи позовної заяви не знайшли підтвердження під час розгляду справи по суті. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частини друга, четверта статті 77 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Заперечуючи проти ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій рішень, заявник у касаційній сказі зазначила, що суди не врахували, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність (постанова Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-25486св18)). В оцінці таких доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що у наведеній постанові справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що суди не врахували, що відбулося накладення меж земельних ділянок, натомість у справі, яка переглядається, позивач таких обставин не довела. Щодо доводів касаційної скарги про непогодження меж заявником, непідписання нею відповідного акта, Верховний Суд врахував таке. За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Згідно з положеннями статті 55 Закону України "Про землеустрій" установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за №391/17686 (далі - Інструкція №376). Згідно з пунктом 3.12 Інструкції №376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез'явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання. Аналіз зазначених норм права свідчить, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому, стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа, акта погодження меж, потрібно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки, яка знаходиться поза межами населеного пункту, із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (територіальним органом Держгеокадастру в районах (містах) ) в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19), на які посилалася заявник у касаційній скарзі. Застосовуючи наведені правові висновки Верховного Суду, суд касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги про те, що нездійснення дій з погодження меж земельної ділянки в натурі із суміжним землекористувачем (заявником) є достатньою підставою для задоволення позову, оскільки першочергове значення має, чи призвели такі дії до порушення прав та інтересів позивача. Водночас Верховний Суд наголошує, що у постановах від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц (провадження №61-8450св18), від 03 липня 2019 року у справі №467/1637/16-ц (провадження №61-18288св18) суд касаційної інстанції не робив висновку, що непогодження меж земельної ділянки із суміжними землевласниками має місце лише у випадку попереднього повідомлення суміжного землекористувача про проведення відповідних робіт і наявність його відмови у погодженні межі в акті погодження меж. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до помилкового тлумачення змісту постанов Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55). Тлумачення зазначених норм дає підстави для висновку, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Позивач під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не довела порушення своїх прав, не надала до суду доказів того, що земельна ділянка відповідача після встановлення меж в натурі накладалася на її земельну ділянку. Позивач не надала до суду доказів щодо конфігурації земельної ділянки, яка перебуває у її користуванні, а також не довела, що частина земельної ділянки, яка за встановленими межами земельної ділянки ОСОБА_2 в натурі, є частиною земельної ділянки позивача. У зв'язку з наведеним Верховний суддійшов висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у подібних правовідносинах, а доводи касаційної скарги на правильність вирішення спору не впливають. Щодо відхилення клопотання про допит свідка Серед підстав касаційного оскарження судових рішень заявник визначила необґрунтоване відхилення судом клопотання про допит свідка, який міг дати пояснення щодо передачі документів на земельну ділянку новому власнику, відповідачу ОСОБА_2, конфігурації земельних ділянок, параметрів та меж зазначених ділянок, звернень до органів Держгеокадастру про такі зміни. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Заявник не довела, що відхилення клопотання про допит свідка призвело до унеможливлення встановлення фактичних обставин справи, зокрема, щодо накладення меж земельної ділянки ОСОБА_2 під час встановлення меж її земельної ділянки в натурі на земельну ділянку ОСОБА_1, адже саме недоведення цих обставин стало підставою для відмови у задоволенні позову. За таких обставин ця підстава касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій не знайшла підтвердження під час перегляду справи у суді касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають. Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 серпня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №612/401/19 провадження №61-4633св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Близнюківська районна державна адміністрація Харківської області, Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області на рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року у складі судді Мороза О. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року у складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенка І. С., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до Близнюківської районної державної адміністрації Харківської області, Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом. Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_2. Після його смерті відкрилася спадщина, яку вона прийняла в установленому законом порядку. Спадкоємець померлого - його син ОСОБА_3, спадщину не прийняв та на неї не претендує. Інші спадкоємці відсутні. Заповіт від імені спадкодавця не посвідчувався. Спадкове майно складається з права на майновий пай, що знаходиться в загальному майновому фонді КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області, розміром 10 336,92 грн, спадкові права на який вона оформила, та право на земельну частку (пай) у землі, яка перебувала у колективній власності КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області розміром 7,48 умовних кадастрових гектарів. Звернувшись до Близнюківської державної нотаріальної контори Харківської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на вищезазначене право на земельну частку (пай), позивач отримала відмову з посиланням на те, що у неї відсутній правовстановлюючий документ на спадкове майно, а саме, сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий на ім'я померлого чоловіка. Отримавши таку відмову, вона звернулася до Близнюківської районної державної адміністрації Харківської області та отримала відповідь, із якої вбачається, що з невідомих причин сертифікат на право на земельну частку (пай) на ім'я чоловіка не видавався, бланки сертифікатів відсутні, для вирішення питання рекомендовано звернутися до суду. Просила суд визнати за нею право на земельну частку (пай) у колективній власності реформованого колективного сільськогосподарського підприємства "Більшовик" Близнюківського району Харківської області (далі - КСП "Більшовик"), розміром 7,48 умовних кадастрових гектарів, в порядку спадкування за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції Рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 до Близнюківської районної державної адміністрації Харківської області, Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом, задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) у колективній власності реформованого КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області, розміром 7,48 умовних кадастрових гектарів, в порядку спадкування за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про обґрунтованість та доведеність заявлених позовних вимог. ОСОБА_1 є єдиною спадкоємицею після смерті свого чоловіка ОСОБА_2, спадщину вона прийняла. На час видачі державного акту на право колективної власності на землю, ОСОБА_2 був членом КСП "Більшовик" та набув право на земельну частку (пай). Сертифікат на право на земельну частку (пай) він не отримав з невідомих причин. Про порушення своїх прав позивач дізналася лише отримавши постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 19 квітня 2019 року, а тому позовна давність позивачем не пропущена. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, відмовити у задоволенні позовних вимог. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що сертифікат на право на земельну частку (пай) ОСОБА_2 не отримав з невідомих причин. За життя він не порушував питання про відновлення порушених прав щодо земельної частки (паю). 23 вересня 2019 року представник відповідача подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та про відмову у задоволенні позову. Суд першої інстанції зробив хибний висновок, що позовна давність позивачем не пропущена, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише отримавши постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 19 квітня 2019 року. Відповідач вважає, що право на позов виникло у ОСОБА_2 ще у 1996 році. Висновки судів про те, що позивач дізналася про порушення свого права лише після отримання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, є припущенням. Суди не застосували правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №742/481/19 (провадження №61-15026св19) (щодо не встановлення кола спадкоємців) та від 01 липня 2020 року у справі №644/7494/16-ц (щодо застосування позовної давності). Позиція інших учасників справи У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, стягнути з Добровільській сільській раді Близнюківського району Харківської області витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Відзив мотивований тим, що, задовольняючи позов, суд виходив із доведеності набуття ОСОБА_2 права на земельну частку (пай) та успадкування позивачем належного її чоловіку права, а також доведеності порушення цивільного права позивача на документальне оформлення спадкових прав з боку державних органів, отже за захистом вона вимушена була звернутися до суду. Суди вірно визначились з характером спірних правовідносин, з початком перебігу позовної давності та з тим, що цей строк позивачем не пропущений і захистив її права. До відзиву додано клопотання про стягнення витрат на правову допомогу, у якому ОСОБА_1 просить стягнути з Добровільській сільській ради Близнюківського району Харківської області понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року продовжено Добровільській сільській раді строк на усунення недоліків касаційної скарги. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року поновлено Добровільській сільській раді Близнюківського району Харківської області строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №612/401/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи №612/401/19 надійшли до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №742/481/19; від 01 липня 2020 року у справі №644/7494/16-ц). Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_2 з 1972 року по 15 травня 1996 року працював та був членом колгоспу "Більшовик" Близнюківського району Харківської області та КСП "Більшовик". 14 жовтня 1992 року колгосп "Більшовик" реорганізований в КСП "Більшовик", а останнє, 12 січня 2000 року - у Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) "Лан". Державний акт на право колективної власності на землю серії ХР-03-00-000431 КСП "Більшовик" села Добровілля Близнюківського району Харківської області виданий 21 січня 1996 року, зареєстрований 21 січня 1996 року в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю №3. ОСОБА_2 включений до списку громадян - членів КСП (додаток №1 до державного акту на право колективної власності на землю серії ХР-03-00-00043 Порядковий номер 28). На час видачі Державного акту на право колективної власності на землю серії Х-03-00-00043, ОСОБА_2 був членом КСП "Більшовик" та набув право на земельну частку (пай). Сертифікат на право на земельну частку (пай) ОСОБА_2 не отримав з невідомих причин. Згідно справи паювання земель колективної власності КСП "Більшовик", яка включена до Державного фонду документації із землеустрою, площа земельної ділянки по сертифікату на земельну частку (пай) складає 7,48 умовних кадастрових гектарів, базова вартість - 21 663 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. ОСОБА_1 прийняла спадкове майно, а саме, право на майновий пай розміром 10 336,92 грн у майновому фонді КСП "Більшовик" згідно свідоцтва про право на майновий пай № НОМЕР_1, виданого СТОВ "Лан" Близнюківського району Харківської області. Як спадкоємиця померлого ОСОБА_2, позивач звернулася до Близнюківської нотаріальної контори Харківської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме на земельну частку (пай) із земель, яка перебувала в колективній власності КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області, що належала ОСОБА_2 у чому їй було відмовлено у зв'язку із відсутністю сертифіката на право на земельну частку (пай) виданого на ім'я ОСОБА_2. У постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 19 квітня 2019 року №492/02-31 зазначено, що спадкове майно складається з права на вищевказану земельну частку. Спадкоємицею цього майна є ОСОБА_1 як дружина померлого ОСОБА_2. Син спадкодавця ОСОБА_3 спадщину не прийняв та на неї не претендує. Спадкова справа заведена за №415/2001. Інших спадкоємців немає. Заповіт від імені ОСОБА_2 не посвідчувався. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05 червня 2003 року №899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). За змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України, Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). В той же час Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області, яка звернулась з касаційною скаргою, не є належним відповідачем у даній справі. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. На підставі частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. При таких обставинах у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі №671/22/19 (провадження №61-9511сво19) зазначено, що "під відкриттям спадщини розуміється настання певних юридичних фактів, зумовлюють виникнення спадкових правовідносин. При цьому як юридичний факт відкриття спадщини характеризується двома параметрами: (1) часом відкриття; (2) місцем відкриття. Час відкриття спадщини має важливе значення, оскільки на час відкриття спадщини визначаються, зокрема: склад спадщини; коло спадкоємців; матеріальний закон, який буде застосовуватись до спадкових відносин. За загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв'язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток. У ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції "відумерлої спадщини", передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою. З урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №756/2298/18 (провадження №61-3976св21) вказано, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається позивач просила визнати за нею право на земельну частку (пай) в порядку спадкування після смерті чоловіка, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки у спадкодавця був відсутній відповідний сертифікат. Правовідносини, з приводу яких виник спір, не відносяться до повноважень Добровільської сільської ради. За таких обставин Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області є неналежним відповідачем. Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги щодо незгоди з задоволенням позовних вимог з таких мотивів. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У справі, що переглядається, інший відповідач - Близнюківська районна державна адміністрація Харківської області, не реалізувала своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №756/2298/18 (провадження №61-3976св21) та Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі №671/22/19 (провадження №61-9511сво19), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог до Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області скасувати, в задоволенні цих позовних вимог відмовити, в іншій частині судові рішення залишити без змін. Щодо клопотання ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. За змістом частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України). При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. До клопотання позивач додала наступні документи: копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №4219 від 18 січня 2012 року, копію договору №146 про надання правової допомоги (категорія справи-цивільна) від 21 жовтня 2020 року, копію протоколу погодження договірної ціни на виконання послуг, копію акту наданих послуг від 23 жовтня 2020 року, квитанції від 23 жовтня 2020 року по сплаті ОСОБА_1 готівки у розмірі 1 990,00 грн та 10,05 грн за правову допомогу ОСОБА_4. Таким чином, позивачем надано належні докази на підтвердження понесених витрат на правову допомогу, а саме: договір про надання правової допомоги, перелік та розрахунок вартості складових наданих відповідних послуг, платіжні документи про їх оплату. Заяв про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу відповідно до вимог частини п'ятої статті 137 ЦПК України від Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області не надходило. Оскільки касаційна скарга Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області задоволена частково, з неї на користь ОСОБА_1 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 1 000, 00 грн. Керуючись статтями 137, 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області задовольнити частково. Рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом відмовити. В іншій частині рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року залишити без змін. Стягнути з Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 1 000,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №707/2417/17 провадження №61-5392св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Черкаської місцевої прокуратури, відповідачі: Свидівоцька сільська рада Черкаського району Черкаської області, ОСОБА_1, треті особи: Черкаське регіональне управління водних ресурсів, ОСОБА_2, приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Елеонора Антонівна розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Свидівоцької сільської ради Черкаського району, яка підписана представником Безпалим Євгенієм Петровичем, на постанову Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року в складі колегії суддів: Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року заступник керівника Черкаської місцевої прокуратури звернувся з позовом до Свидівоцької сільської ради Черкаського району Черкаської області, ОСОБА_1, треті особи: Черкаське регіональне управління водних ресурсів, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2, приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е. А., про визнання незаконним та скасування рішення Свидівоцької сільської ради Черкаського району, визнання недійсним свідоцтва та договору, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки. Позов мотивований тим, що рішенням Свидівоцької сільської ради Черкаського району №42-4 від 29 серпня 2014 року, надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090, загальною площею 0,0965 га для ведення особистого селянського господарства. Рішенням сесії Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090 загальною площею 0,0965 га для ведення особистого селянського господарства. Прокурор вказував, що рішення сесії Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 не відповідає вимогам чинного земельного законодавства, зокрема, в частині неможливості перебування земель, зайнятих прибережними захисними смугами, у приватній власності, в частині порушення порядку встановлення цільового призначення земельної ділянки, відсутності погодження проекту землеустрою центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, відсутності погодження проекту землеустрою структурним підрозділом обласної державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного середовища, не проведення обов'язкової експертизи землевпорядної документації. На підставі розпорядження голови Черкаської РДА №320 від 18 липня 1996 року Черкаському колективному сільськогосподарському рибопромисловому підприємству імені Шевченка (в подальшому приватному акціонерному товариству імені Шевченка) видано Державний акт на право постійного користування серії ЧР №17-79 від 18 липня 1996 року. На підставі договору купівлі-продажу від 07 листопада 2007 року, укладеного між акціонерним товариством імені Шевченка та громадянами: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського районного нотаріального округу Веліковим А. І. нерухоме майно, розташоване по АДРЕСА_2 перейшло у спільну часткову власність, в рівних частках до вказаних фізичних осіб. В подальшому, на підставі договору дарування від 04 грудня 2013, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, у власність останнього, безоплатно, передано частку нерухомого майна ОСОБА_6 за адресою АДРЕСА_1. Рішенням державного реєстратора Черкаського районного управління юстиції №13914234 від 20 червня 2014 року за Свидівоцькою сільською радою Черкаського району зареєстроване право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 7124986000:04:007:0086, загальною площею 0,61 га та за результатами її поділу сформовано 7 земельних ділянок, які відведено у власність громадянам, у тому числі і ОСОБА_2. Вказував, що ВБН 33-4759129-03-05-92 "Проектування, упорядкування та експлуатація водоохоронних зон водосховищ" надають визначення прибережних смуг, як природотехнічного елементу водоохоронної зони, що включає: пляжі, відмілини, берегові уступи, мілководдя і прибережні острови, зсувні ділянки, осипи, непридатні для використання землі. Внутрішньою межею прибережної смуги є акваторіальний рубіж мілководної зони. В свою чергу, мілководною зоною відповідно до ВБН є акваторія водоймища, що обмежена лінією нормального підпірного рівня (НПР) і глибиною до 2 м. Нормальний підпірний рівень Кременчуцького водосховища, відповідно до його водогосподарського паспорту, встановлений на позначці 81,00 мБс. Для встановлення обставин перебування спірних земельних ділянок в межах прибережної-захисної смуги Кременчуцького водосховища ДП "Черкаський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" здійснено всі необхідні обміри та визначено фактичну відстань земельних ділянок від урізу води та визначено розміри та межі прибережної захисної смуги. Згідно проведених ДП "Черкаський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" геодезичних обмірів, спірні земельні ділянки у повному обсязі входять до нормативно визначеної законодавством 100-метрової зони прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища. Тому земельна ділянка, що відведена у приватну власність на підставі спірного розпорядження має у своєму складі землі водного фонду - прибережено захисну смугу Кременчуцького водосховища. Як наслідок затвердження проекту та передача у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_2 порушує вимоги ЗК та ВК України в частині неможливості перебування таких земель у приватній власності. Вказане твердження має самостійне значення з точки зору визнання незаконним та скасування акта органу державної влади в порядку статті 21 ЦК України. Крім того, при розробці проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у приватну власність за рахунок земель, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, необхідна наявність висновку Департаменту екології та природних ресурсів Черкаської обласної державної адміністрації. Рішення Свидівоцькою сільською радою Черкаського району щодо затвердження будь-якої проектної документації із встановлення розмірів та меж прибережної захисної смуги Кременчуцького водосховища, в межах спірної земельної ділянки, не приймалось. Вказане підтверджується листом Свидівоцької сільської ради №525/02-75 від 25 липня 2017 року. На підставі договору купівлі-продажу №6485 від 01 липня 2017, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., речове право на спірну земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1. На посвідчення переходу відповідного речового права від ОСОБА_2 до ОСОБА_1, державним реєстратором реєстру речових прав на нерухоме майно в особі приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. винесено рішення №35940763 від 01 липня 2017 року із одночасним внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Тому спірна земельна ділянка загальною площею 0,0965 га, розташована в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту, за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090 вибула з власності держави в особі територіальної громади не з її волі. Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що звернення в суд з цим позовом, спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з державної власності у приватну та повернення територіальній громаді с. Свидівок, в особі Свидівоцької сільської ради земельної ділянки, яка незаконно вибула з її користування. Особою, уповноваженою державою для здійснення відповідних функцій щодо розпорядження спірною земельною ділянкою від імені територіальної громади є Свидівоцька сільська рада, яка не може бути позивачем у даній справі, оскільки її процесуальний статус визначено у якості відповідача Прокурор просив: визнати незаконним та скасувати рішення Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", в частині: відведення ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090, загальною площею 0,0965 га; визнати недійсним свідоцтво на право власності на земельну ділянку площею 0,0965 га серії НОМЕР_1 від 30 грудня 2014 року, видане ОСОБА_2 визнати недійсним договір купівлі-продажу №6485 від 01 липня 2017 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А.; скасувати рішення державного реєстратора Черкаського районного управління юстиції №35940763 від 01 липня 2017 року про реєстрацію прав власності на земельну ділянку, розташовану в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090, загальною площею 0,0965 га на підставі договору купівлі-продажу №6486 від 01 липня 2017 року; витребувати у ОСОБА_1 земельну ділянку, розташовану в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090, загальною площею 0,0965 га, що належить їй на підставі договору купівлі-продажу №6486 від 01 липня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. на користь громади с. Свидівок, в особі Свидівоцької сільської ради Черкаського району. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня 2020 року в складі судді Смоляра О. А. в задоволенні позову заступника керівника Черкаської місцевої прокуратури відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не заперечується той факт, що на спірній земельній ділянці коли ще існувала рибартіль, знаходились нежитлові комплекси, які згодом перейшли у власність відповідача. У своїх вимогах прокурор не визначає режим цих об'єктів нежитлової забудови і не ставить вимогу про їх знесення. Крім того і найголовніше: нежитлові комплекси, що розташовані на спірній земельній ділянці, були придбані ОСОБА_6 ще до отримання ним права власності на саму земельну ділянку. Отже, у разі скасування рішення сільської ради від 23 грудня 2014 року №47-5 "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам" та свідоцтва про право власності на останню, земельна ділянка залишаться у фактичному користуванні відповідача, оскільки на них розташовані нежитлові комплекси. На час прийняття оспорюваного рішення, на спірній земельній ділянці наявна забудова, право власності на яку зареєстроване в передбаченому законом порядку і не оспорюється позивачем, захисна прибережна смуга має бути встановлена з урахуванням даної забудови як це передбачено статті 88 ВК України. Дані висновки суду повністю відповідають позиції викладеній в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 серпня 2020 року у справі №330/1629/18. Суд першої інстанції вказав, що рішення Свидівоцької сільської ради №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", в частині відведення ОСОБА_2 земельних ділянок, розташованих в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту, сільською радою прийнято у межах повноважень, у відповідності до вимог статей 186, 186-1 ЗК України, з урахуванням відомостей, викладених у висновках про погодження проекту землеустрою органів, на які державою покладено функції щодо здійснення контролю за використанням земель. Суд першої інстанції зробив висновок про відсутність у даному разі підстав для задоволення вимог прокурора про визнання недійсним та скасування рішення Свидівоцької сільської ради №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", в частині: відведення ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту, крім того, за таких обставин відсутні підстави і для визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення державного реєстратора, на підставі якого зареєстровані речові права на спірну земельну ділянку, а тому вважав за необхідне у задоволенні позову відмовити повністю. Оскільки інші вимоги позивача є похідними від зазначених вище вимог, такі вимоги не підлягають задоволенню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року апеляційну скаргу Черкаської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов заступника керівника Черкаської місцевої прокуратури задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", в частині: відведення ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту за кадастровим номером 7124986000:04:007:0090, загальною площею 0,0965 га. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що всупереч вказаних вимог земельного та водного законодавства України Свидівоцькою сільською радою було змінено цільове призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 7124986000:04:007:0090, загальною площею 0,0965 га, яка знаходяться в межах прибережної захисної смуги та передана у власність ОСОБА_2 за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Зміна цільового призначення земельної ділянки в подальшому призвела до вибуття такої земельної ділянки з власності територіальної громади і набуття прав на неї приватною особою. Тому вимоги прокурора про визнання рішення Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", в частині незаконним та скасування у частині є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки. Суд першої інстанції у порушення наведених вище вимог закону належним чином не перевірив тверджень прокурора щодо приналежності спірної земельної ділянки до земель водного фонду та не оцінив подані сторонами докази, хоча однією із підстав позову було посилання на те, що спірна земельна ділянка у повному обсязі входить до нормативно визначеної законодавством 100-метрової зони прибережно-захисної смуги Кременчуцького водосховища (р. Дніпро). Доводи відповідачів щодо недоведеності віднесення земельної ділянки до категорії земель водного фонду суперечать чинному законодавству, що підтверджується, зокрема, правовими позиціями Верховного Суду при розгляді аналогічних спорів, які, в порушення частини четвертої статті 263 ЦПК України, не були враховані судом першої інстанції. Апеляційний суд вказав, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не свідоцтво на право власності на земельну ділянку, яке лише посвідчує відповідне право та не має самостійного юридичного значення. Враховуючи вказане, а також те, що зміна власника земельної ділянки водного фонду можлива лише у випадку, визначеному у статті 59 ЗК України, для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним свідоцтва на право власності на земельну ділянку (державного акта) не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду. А тому в її задоволенні необхідно відмовити. Відповідачі усвідомлювали і знали про місцерозташування спірної земельної ділянки і про те, що вона знаходиться у безпосередній близькості до водойми, а відтак знали або могли знати про те, що така земельна ділянка входить до прибережної захисної смуги, яка має відповідний правовий режим і обмеження, зокрема щодо передачі її у приватну власть. Виключається можливість застосування віндикаційного позову, який заявив прокурор, як ефективного і належного способу захисту порушеного права територіальної громади. Тобто, власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Відмова в позові через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає територіальній громаді чи прокурору (у разі, якщо громада не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права комунальної власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові. Оскільки судом першої інстанції рішення постановлено з недостатнім і неповним з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також те, що рішення суду першої інстанції прийняте з неправильним застосування норм матеріального права, таке рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог. Аргументи учасників справи 01 квітня 2021 року Свидівоцька сільська рада Черкаського району Черкаської області подала касаційну скаргу, яка підписана представником Безпалим Є. П., на постанову Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року, в якій просила: повністю скасувати оскаржену постанову апеляційного суду; залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній Постанові застосував статті 60, 62 ЗК України та статті 1, 88, 89, 90 ВК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц та постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року по справі №372/2180/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункти 66-77), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункти 56-67) і від 05 серпня 2020 року у справі №330/1629/18. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви Свидівоцької сільської ради Черкаського району Черкаської області про зупинення дії та виконання постанови Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року: в задоволенні клопотання Свидівоцької сільської ради Черкаського району Черкаської області повідомити про дату і час касаційного розгляду представника для участі у судовому засіданні в суді касаційної інстанції відмовлено; справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 13 травня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 15 серпня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 05 серпня 2020 року у справі №330/1629/18, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц. Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням виконкому Черкаської районної ради народних депутатів від 10 червня 1969 року затверджено акт на право користування землею Черкаській рибартілі ім. Шевченка та вказано, що землекористування розміщується на восьми окремих земельних ділянках. Відповідно до довідки Земельних ресурсів Черкаського району №76а/2 в постійному користуванні рибколгоспу ім. Шевченка згідно земельно-облікових документів станом на 01 січня 1995 року знаходиться 623,0 га земель, з них: на території Свидівоцької сільської ради народних депутатів - 0,6 га. Згідно акту погодження на місцевості зовнішньої межі земельної ділянки рибколгоспу ім. Шевченка від серпня 1995 року фактична загальна площа земельної ділянки, розташованої у с. Дахнівка, становить 0,61 га. Суміжним землекористувачем є Черкаське РУВР. Згідно висновків про погодження місцерозташування, розміру і цільового використання земельних ділянок рибколгоспу ім. Шевченка, відділ архітектури і будівництва Черкаського району, відділ земельних ресурсів Черкаського району, районна санітарно-епідеміологічна станція, інспекція екологічної безпеки в Черкаському району, Свидівоцька сільська рада та Черкаське регіональне управління водних ресурсів погодили місцерозташування земельних ділянок рибколгоспу ім. Шевченка загальною площею 710,0 га. З них на території Свидівоцької сільської ради народних депутатів розташовано - 0,61 га. Розпорядженням голови Черкаської районної державної адміністрації від 18.07.1996 №320 затверджено матеріали справи про встановлення зовнішніх меж землекористування для підготовки та видачі державного акта на право постійного користування землею Черкаському колективному сільськогосподарському рибопромисловому підприємству ім. Шевченка, загальною площею 710,21 га, в тому числі: в адмінмежах Свидівоцької сільської ради народних депутатів - 0,61 га. Згідно Державного акта на право постійного користування землею Серія ЧР 17-79 від 05 серпня 1996 року Черкаському колективному сільськогосподарському рибопромисловому підприємству ім. Шевченка с. Червона Слобода у постійне користування надано 710,21 га земельних ділянок. Відповідно до Свідоцтва на право власності на нерухоме майно від 19 вересня 2007 року, комплекс по АДРЕСА_2 належить акціонерному сільськогосподарському риболовецько-промисловому товариству закритого типу ім. Шевченка на підставі рішення виконавчого комітету Свидівоцької сільської ради від 29 серпня 2007 року. На підставі договору купівлі-продажу від 07 листопада 2007 року акціонерне сільськогосподарське риболовецько-промислове товариство закритого типу ім. Шевченка продало ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, комплекс, який розташований на земельній ділянці Свидівоцької сільської ради, яка надана продавцю в постійне користування згідно Державного акта на право постійного користування, серії ЧР №17-79. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20 грудня 2007 року комплекс по АДРЕСА_2 на праві приватної власності, в частках по 1/5 належав: ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6. На підставі висновку КП ЧООБТІ щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об'єкта нерухомого майна від 28 жовтня 2013 року ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 провели виділення в натурі часток з об'єкта нерухомого майна. Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 зареєстроване вказане майно за окремими адресами АДРЕСА_2, а саме: 5/1, 5/2, 5/3, 5/4. На підставі договору дарування від 04 грудня 2013 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, у власність останнього, безоплатно, передано нежитлові приміщення, а саме: складське приміщення з прибудовою під літерами "Е-1, с" - приміщення за номерами з 10-1 по 18-1, 18-2, загальною площею 114,1 м2, будинок відпочинку з відкритою верандою під літерами "К-1, к", загальною площею 51,6 м2, огорожу під №1, свердловину під №5, колодязь під №6. Нежитлові приміщення, що перейшли у власність ОСОБА_2 розташовані по АДРЕСА_1. Згідно заяви від 04 квітня 2014 року ПАТ ім. Шевченка, яке є правонаступником акціонерного сільськогосподарського риболовецько-промислового товариства закритого типу ім. Шевченка, в особі директора, посвідченої нотаріусом, директор ознайомлений з рішенням Свидівоцької сільської ради за №31-12 від 30 серпня 2013 року та не заперечує щодо оформлення Свидівоцькою сільською радою земельної ділянки № ІІ загальною площею 0,61 га. Відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 червня 2014 року Свидівоцька сільська рада зареєструвала за собою право комунальної власності на земельну ділянку 712498600:04:007:0086, площею 0,61 га, з цільовим призначенням - для сільськогосподарського використання, що розташована на території Свидівоцької сільської ради, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 червня 2014 року. Рішенням Свидівоцької сільської ради від 29 серпня 2014 року №42-4 надано дозвіл ОСОБА_2, на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність площею 0,0965 га для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1. У пункті 8 даного рішення вирішено, що рішення сесії сільської ради від 24.122013 №34-9 "Про надання дозволу громадянам на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування об'єктів нерухомості" вважати таким, що втратило чинність. 15 грудня 2014 року відділом регіонального розвитку, містобудування та архітектури Черкаської районної державної адміністрації погоджено відведення земельної ділянки площею 0,0965 га, що розташована у АДРЕСА_1, у власність ОСОБА_2. На підставі Договору №278 від 03 листопада 2014 року розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, площею 0,0965 га, для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1. Згідно висновку Управління Держземагенства у Черкаському районі Черкаської області від 23 грудня 2014 року погоджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, площею 0,0965 га, для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1. Рішенням Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", затверджено проект та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, розташовану в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району, в межах населеного пункту. 04 грудня 2014 року державним реєстратором реєстру речових прав на нерухоме майно, в особі приватного нотаріусу Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А., проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, розташовану в адміністративних межах Свидівоцької сільської ради Черкаського району. Згідно договору купівлі-продажу №6485 від 01 січня 2017, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А., право власності на спірну земельну ділянку набула ОСОБА_1 01 липня 2017 року державним реєстратором реєстру речових прав на нерухоме майно в особі приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А., проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку. Позиція Верховного Суду Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №756/2298/18 (провадження №61-3976св21) вказано, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: прокурор позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляв. Тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Свидівоцької сільської ради Черкаського району №47-5 від 23 грудня 2014 року "Про затвердження проектів із землеустрою та надання земельних ділянок у власність громадянам", в частині: відведення ОСОБА_2 земельної ділянки, визнання недійсним свідоцтва на право власності на земельну ділянку виданого ОСОБА_2, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 01 липня 2017 року укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Натомість у задоволенні позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора від 01 липня 2017 року про реєстрацію прав власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу №6486 від 01 липня 2017 року та про витребування у ОСОБА_1 земельної ділянки потрібно було відмовити внаслідок того, що вони є похідними. Тому постанову апеляційного суду слід скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №756/2298/18 (провадження №61-3976св21) дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скарги слід задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати; рішення суду першої інстанції змінити виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Висновки щодо судових витрат Оскільки Верховний Суд постанову апеляційного суду скасовує, то підлягає зміні розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому витрати за подання позову та апеляційної скарги покладаються на позивача. Витрати за подання касаційної скарги у повному обсязі слід стягнути з Черкаської обласної прокуратури на користь Свидівоцької сільської ради Черкаського району. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Свидівоцької сільської ради Черкаського району, яка підписана представником Безпалим Євгенієм Петровичем, задовольнити частково. Постанову Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року скасувати. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 15 грудня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Стягнути з Черкаської обласної прокуратури на користь Свидівоцької сільської ради Черкаського району 8 000,00 грн за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №363/1152/17 провадження №61-6534св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У березні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області звернувся до суду із позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області та визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки. Свої вимоги обґрунтовував тим, що Києво-Святошинською місцевою прокуратурою за результатами розгляду звернення ОСОБА_4 встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю "Будексім 2007"; передано безоплатно у власність земельні ділянки цим двом громадянам України загальною площею 1,9151 га з них: сіножаті - 1,9151 га, для ведення особистого селянського господарства на території Новосілковської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту згідно з додатком. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ №854310 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154 та державний акт серії ЯИ №854309 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153. Також на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЛ №075380 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151 та державний акт серії ЯЛ №075381 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152. Згідно з кадастровими планами земельних ділянок й ортофотопланами з відображенням спірних земельних ділянок та 25 метрової прибережної захисної смуги, що виготовлені Товариством з обмеженою відповідальністю "Регіональний центр розвитку" (далі - ТОВ "Регіональний центр розвитку"), встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221886400:36:096:0151, 3221886400:36:096:0152, 3221886400:36:096:0153, 3221886400:36:096:0154 частково знаходяться у прибережній захисній смузі водойми, утвореній у праруслі (староріччі) річки Десна. Таким чином, позивач стверджував, що вказані вище земельні ділянки передані у власність громадян за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Із урахуванням зазначеного, позивач просив визнати незаконними та скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 "Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області"; визнати недійсними державні акти: серії ЯЛ №075381, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152, вартістю 12 196,61 грн; серії ЯЛ №075380, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства, з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151, вартістю 4 824,30 грн; серії ЯИ №854309, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153, вартістю 25 579,32 грн; серії ЯИ №854310, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154, вартістю 16 355,93 грн, та скасувати їх державну реєстрацію. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2018 року, у задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, суд першої інстанції виходив із того, що усупереч вимог земельного та водного законодавства України у власність громадян передані вказані вище земельні ділянки, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, загальною площею 0,333 га, і належать до земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. При передачі земель у приватну власність порушено порядок зміни цільового призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення. Позовні вимоги заступника прокурора ґрунтуються на законі, оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності держави на підставі розпорядження, яке прийняте з порушенням вимог земельного та водного законодавства, однак у їх задоволенні необхідно відмовити у зв'язку із пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами. Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року постанову Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2018 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційний суд виходив із того, що апеляційним судом, із урахуванням встановлених обставин у цій справі, не надано належної оцінки доводам апеляційної скарги прокурора про те, що Новосілківська сільська рада Вишгородського району Київської області не знала та не могла знати про факт порушення Вишгородською районною державною адміністрацією норм земельного та водного законодавства при прийнятті спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585, а також з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки", а дізналася про вказані порушення за результатами системного аналізу інформації уповноважених органів і розгляду звернення ОСОБА_4, що надійшло до прокуратури, та після звернення прокурора до суду із цим позовом. Висновки суду апеляційної інстанції про момент виникнення у Новосілківської сільської рада Вишгородського району Київської областіправа на позов не можуть бути визнані обґрунтованими. Також апеляційним судом не враховано, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельні ділянки перебувають частково у межах прибережної захисної смуги, а тому були передані з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким задоволено позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області. Визнано незаконними та скасовано розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 "Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області". Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №075381, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152, вартістю 12 196,61 грн та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №075380, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151, вартістю 4 824,30 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ №854309, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим №3221886400:36:096:0153, вартістю 25 579,32 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ №854310, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим №3221886400:36:096:0154, вартістю 16 355,93 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач звернувся до суду із цим позовом у межах строку позовної давності, оскільки в матеріалах справи відсутні та сторони не надали суду жодних доказів (листів, запитів, довідок, рішень, розпоряджень тощо) на підтвердження того, що Новосілківській сільській раді Вишгородського району Київської області було відомо про прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585, яким ОСОБА_2 і ОСОБА_1 були передані земельні ділянки у власність з порушенням законодавства, до розгляду органами прокуратури звернення ОСОБА_4 від 01 грудня 2016 року та отримання кадастрових планів і ортофотопланів з відображенням спірних земельних ділянок і 25 метрової прибережної смуги, виготовлених 25 січня 2017 року ТОВ "Регіональний центр розвитку". Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції:

У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав уточнення прохальної частини касаційної скарги, в яких просив постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року скасувати та залишити в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року. Зазначене уточнення Верховний Суд не бере до уваги, оскільки всупереч положенням частини першої статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), такі подано поза межами строку на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та не заявлено клопотання про поновлення строку на подання таких уточнень. Станом на час розгляду цієї справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від інших учасників справи не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без руху, встановлено заявнику строк для усунення недоліків - протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали, зокрема запропоновано заявнику подати заяву про поновлення строку на касаційне оскарження постанови та доплатити судовий збір у розмірі 14 720,00 грн. Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 поновлено строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року; відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи №363/1152/17 із Вишгородського районного суду Київської області; встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У липні 2020 року матеріали справи №363/1152/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу №363/1152/17 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585: затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та складання документів, що посвідчують ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю "Будексім 2007"; передано безоплатно у власність земельні ділянки двом громадянам України загальною площею 1,9151 га, з них: сіножаті - 1,9151 га для ведення особистого селянського господарства на території Новосілковської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту згідно з додатком. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ №854310 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154 та державний акт серії ЯИ №854309 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153. Також, на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЛ №075380 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151 та державний акт серії ЯЛ №075381 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152. Згідно з кадастровими планами земельних ділянок та ортофотопланами з відображенням спірних земельних ділянок та 25 метрової прибережної захисної смуги, виготовлених ТОВ "Регіональний центр розвитку", встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221886400:36:096:0151, 3221886400:36:096:0152, 3221886400:36:096:0153, 3221886400:36:096:0154, частково знаходяться в прибережній захисній смузі водойми, утвореній у праруслі (староріччі) річки Десна. Звертаючись до суду із цим позовомзаступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області вказував на те, що вказані вище земельні ділянки передані у власність громадян за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування Щодо правового статусу спірних земельних ділянок та вимог про визнання недійсним розпорядження Згідно зі статтями 19, 20 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м. Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Під час розгляду справи судами було достовірно встановлено, що усупереч вказаних вимог земельного та водного законодавства України спірні земельні ділянки, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, загальною площею 0,333 га, передані у власність громадянам за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Як наслідок, порушено порядок використання та зміни цільового призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону., За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Зазначена правова позиція викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц (провадження №14-235цс18). Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури про визнання незаконним та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 "Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області", оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності на підставі розпорядження, яке прийнято з порушенням вимог земельного та водного законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав оцінку добросовісності відповідача ОСОБА_1 під час набуття оспорюваних земельних ділянок, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, поняття добросовісного набувача пов'язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати. Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). Тобто встановлення обставин добросовісності набуття майна підлягає дослідженню судом лише у випадку розгляду позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України. У даній справі предметом спору є земельні ділянки водного фонду, які за своїм розташуванням та призначенням не можуть бути передні у приватну власність. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц). Тому у цій справі в суду апеляційної інстанції не було підстав для перевірки добросовісності набуття відповідачем ОСОБА_1 спірних земельних ділянок. Щодо застосування позовної давності Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц). У цій справі відповідачами було заявлено про застосування позовної давності. В обґрунтування таких заяв відповідачі посилались на те, що позивачу, в інтересах якого заявлено позов, - Новосілківській сільській раді Вишгородського району Київської областіще у 2008 році було відомо про передачу спірних земельних ділянок відповідачам, оскільки саме нею (з метою передачі земельних ділянок відповідачам) проводилася інвентаризація даних земель, про що була видана довідка від 25 грудня 2008 року за підписом Новосілківського сільського голови ОСОБА_5. Також відповідачі зазначали, що Новосілківська сільська рада Вишгородського району Київської області довідалася та відповідно до закону повинна була бути обізнана про порушення свого права з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки". Разом з тим, із матеріалів справи вбачається, що довідка від 25 грудня 2008 року за підписом Новосілківського сільського голови ОСОБА_5 містить інформацію щодо відсутності дикоростучих зелених насаджень на земельній ділянці та була видана у 2008 році, тобто, до прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585. А прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки" також не доводить факт обізнаності Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської областіпро порушення своїх прав шляхом виділення земельних ділянок водного фонду у приватну власність. Тому в апеляційного суду були відсутні підстави вважати, що Новосілківська сільська рада знала та могла знати про факт порушення Вишгородською районною державною адміністрацією норм земельного та водного законодавства при прийнятті спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585, а також з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки". За таких обставин, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, дійшов правильного висновку про те, що позивач звернувся до суду із цим позовом у межах позовної давності. Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доказам, на які посилався відповідач ОСОБА_1, не з'ясував всебічно і повно всі обставини справи, результатом чого стало неправильне встановлення ключової обставини справи - часу (дати), від якої починається відлік позовної давності, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони по свої суті зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційного суду, що їх обґрунтовано спростував. Аргументи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №648/2419/13-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 та від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником постановах Верховного Суду та оскаржуваному судовому рішенні встановлено різні фактичні обставини справ. Зокрема у справі №362/44/14 предметом спору були земельні ділянки для будівництва, які незаконно переданою у власність громадян службовими особами Іванковичівської сільської ради із зловживанням службовим становищем. У справі №914/3224/16 предметом спору були земельні ділянки для будівництва, що вибули із власності громади м. Львова в собі Львівської міської ради поза її волею та на підставі скасованого у судовому порядку розпорядження Львівської державної адміністрації. Предметом спору у справі №648/2419/13-ц була земельна ділянка лісового фонду, цільове признання якої змінено та незаконно передано в користування (оренду) фізичній особі у порушення порядку, встановленого законом. Разом з тим, у справі, що переглядається, предметом спору є земельні ділянки водного фонду цільове признання яких незаконно було змінено на землі сільськогосподарського призначення. Інші наведені у касаційній скарзі доводи правильність висновків апеляційного суду не спростовують та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява №63566/00). Щодо позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки Разом з тим Верховний Суд не погоджується із постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки з огляду на таке. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України). Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України). Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Враховуючи, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим, оспорювання відповідних договорів, інших правочинів, визнання недійсним державних актів на право власності на земельні ділянки водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на такі земельні ділянки та для їх повернення власнику. Такого висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19). З урахування викладеного, апеляційний суд зробив помилковий висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, оскільки такий спосіб захисту за обставин цієї справи не є ефективним, а тому оскаржувану постанову апеляційного суду в частині розгляду цих позовних вимог необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у їх задоволенні. Також підлягає скасуванню і рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року в частині розгляду цих позовних вимог, що обґрунтовано скасовано апеляційним судом. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Узагальнюючи викладене, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скаргипредставника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, скасування рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та у цій справі в частині розгляду позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у їх задоволенні із мотивів наведених у цій постанові. У решті оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). З огляду на те, що Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині розгляду позовних вимог прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, з Києво-Святошинської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню частина судових витрат у вигляді судового збору понесених останнім за подачу касаційної скарги, а саме 12 800,00 грн. Керуючись статтями 141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки скасувати та ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відмовити. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишити без змін. Стягнути з Києво-Святошинської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 частину судових витрат, понесених за подачу касаційної скарги, у розмірі 12 800,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №388/1690/18 провадження №61-7504св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з додатковою відповідальністю "Неоальянс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 02 листопада 2020 року в складі судді Степанова С. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 березня 2021 року в складі колегії суддів: Черненка В. В., Єгорової С. М., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з додатковою відповідальністю "Неоальянс" (далі - ТДВ "Неоальянс") про визнання недійсними договорів міни та оренди землі та скасування їх державної реєстрації. В обґрунтування позову вказав, що він є власником двох земельних часток (паїв) №63 та 64, які розташовані на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. У 2012 році він погодився на пропозицію ОСОБА_2 щодо передачі йому в оренду вказаних земельних ділянок. Державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. було посвідчено дві довіреності від 05 січня 2012 року та від 27 лютого 2013 року, якими він уповноважив ОСОБА_2 представляти його інтереси, здавати в оренду, передавати в заставу з метою забезпечення їх зобов'язань, вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна - земельної ділянки, та інше. Проте, ОСОБА_2 використав вказані довіреності всупереч їх домовленостям та вимогам чинного законодавства. Так, державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. 03 та 08 червня 2015 року були посвідчені договори міни (обміну) земельних ділянок, згідно із якими він передав ОСОБА_3 земельні ділянки площами 8,2273 га та 8,2258 га, а остання йому - дві земельні ділянки площами по 0,01 га. 09 та 17 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклала договір оренди землі з відповідачем ТДВ "Неоальянс" строком на 10 років, предметом якого були вказані земельні ділянки. Укладаючи вказані договори міни земельних ділянок, ОСОБА_2 всупереч статті 238 ЦК України діяв у своїх власних інтересах, оскільки належні позивачу земельні ділянки були передані у власність матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка передала їх в оренду ТДВ "Неоальянс", єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_2. При цьому площа та нормативна оцінка земельної ділянки, яку передали у власність позивачу за кожним з договорів міни, набагато менша за площу земельної ділянки, яка йому належала. Вказані договори міни земельних ділянок укладено з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). За таких обставин позивач, посилаючись на статті 203, 215, 232, 238 ЦК України, просив суд визнати недійсними договори міни (обміну) земельних ділянок: від 03 червня 2015 року, посвідчений державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. та зареєстрований за №599; від 08 червня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського нотаріального округу Писаковською А. Г. та зареєстрований за №461, та скасувати їх державну реєстрацію; визнати недійсними договори оренди землі від 09 листопада 2015 року, укладені між ОСОБА_3 та ТДВ "Неоальянс", та скасувати їх державну реєстрацію. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 02 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 18 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішуючи спір у цій справі, суди виходили із безпідставності позовних вимог, вказавши, що ОСОБА_1 за спірними правочинами набув у власність майно взамін на інше майно, тобто став власником майна, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість його доводів щодо укладення між сторонами договорів міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства. Крім того, суди зазначили, що спірні договори міни відповідають приписам статей 203 та 715 ЦК України та не суперечать підпункту "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення цих договорів. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У травні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на судові рішення попередніх судових інстанцій, у якій він просить суд скасувати вказані рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі №911/2129/17, постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 21 лютого 2020 року у справі №182/3593/17. Касаційна скарга мотивована тим, що видані ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 довіреності лише містять посилання на можливість вчиняти будь-які дії щодо належного позивачу майна, проте не містять конкретних посилань про можливість укладення договорів відчуження або міни земельних ділянок, особливо якщо такі дії суттєво впливають на права позивача та суперечать їм. Укладаючи оскаржувані договори міни земельних ділянок, ОСОБА_2 діяв у своїх власних інтересах, оскільки належні позивачу земельні ділянки були передані у власність матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка передала їх в оренду ТДВ "Неоальянс", єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_2. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. У червні 2021 року від представника відповідачів до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно із довіреністю від 05 січня 2012 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також укладати всі дозволені законом правочини цивільно-правового характеру щодо належної йому земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0063, площею 8,227 га. На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 03 червня 2015 року уклав з ОСОБА_3 договір міни (обміну) земельних ділянок, зареєстрований за №599. За положеннями цього договору ОСОБА_3 та ОСОБА_1 міняють належні їм на праві приватної власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення. А саме: ОСОБА_3 надає у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,01 га, у межах згідно з планом, розташовану на території Новгородківської селищної ради Новгородківського району Кіровоградської області, а ОСОБА_1 - земельну ділянку, площею 8,2273 га, розташовану на території Суходільської сільської ради, Долинського району Кіровоградської області. 17 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклала договір оренди цієї земельної ділянки з відповідачем ТДВ "Неоальянс" строком на 10 років. Згідно із довіреністю від 27 лютого 2013 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також вчиняти будь-які дії щодо належної йому земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, площею 8,23 га. 08 червня 2015 року ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_3 договір міни (обміну) земельних ділянок, зареєстрований за №461. За положеннями вказаного договору ОСОБА_4, яка діє від імені ОСОБА_3, передає у власність належну останній на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 0,01 га, кадастровий номер 3523455100:02:003:1036, яка розташована на території Новгородківської селищної ради Новгородківського району Кіровоградської області, а ОСОБА_2 взамін передає у власність належну ОСОБА_1 на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 8,2258 га, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, що розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. 09 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклала договір оренди цієї земельної ділянки з ТДВ "Неоальянс" строком на 10 років. ОСОБА_2 є єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником ТДВ "Неоальянс". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає не в повній мірі з таких підстав. Щодо відповідності договорів міни забороні відчуження Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. Згідно з пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а " та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим законом. Заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме: можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб; можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб. У постанові від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай " " стосувався припису підпункту "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України №2498-VIII від 10 липня 2018 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні" у підпункті "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України слова "обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону" були замінені словами "обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків". Таким чином, на момент укладення спірних договорів міни земельних ділянок чинним земельним законодавством не було заборонено вчиняти їх обмін, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо укладення між сторонами договорів міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства. За таких обставин суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили відповідні доводи позивача і колегія суддів з вказаними висновками судів погоджується як з такими, що відповідають вимогам закону, обставинам та матеріалам справи. Щодо недійсності договорів з підстав відсутності правомочності у представника Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Відповідно до частин другої, третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Частиною третьою статті 244 ЦК України визначено, що довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У справі, що переглядається, встановлено, що засновником ТДВ "Неоальянс", у довгострокову оренду якому і були передані належні позивачу земельні ділянки, на момент укладення оскаржуваних договорів міни був ОСОБА_2, який, діючи від імені позивача ОСОБА_1 на підставі довіреностей та договорів міни, передав належні останньому земельні ділянки у власність своїй матері ОСОБА_3, а остання передала в оренду земельні ділянки своєму сину ОСОБА_2. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1, посилаюсь на положення статті 238 ЦК України, обґрунтовував свої вимоги зокрема і тим, що ОСОБА_2 під час укладення оспорюваних правочинів діяв виключно у своїх інтересах, а не у інтересах свого довірителя ОСОБА_1. При цьому позивач вказував, що укладення спірних договорів міни в інтересах повіреного ОСОБА_2, якому як засновнику ТДВ "Неоальянс" перейшли в оренду належні позивачу земельні ділянки, а не в інтересах довірителя ОСОБА_1, який взамін отримав значно менші за площею і грошовою оцінкою земельні ділянки, прямо заборонено частиною третьою статті 238 ЦК України, та є підставою, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України, для визнання цих правочинів недійсними. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. З огляду на положення частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. У порушення вказаних процесуальних норм суди попередніх інстанцій не вирішили чи мали місце обставини укладення договорів міни та оренди ОСОБА_2 у своїх інтересах та не зазначили відповідні аргументи на спростування відповідних доводів позивача. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд вказав лише про відсутність доказів зловмисної домовленості між відповідачами, проте не надав жодної оцінки тим доводам позовної заяви та апеляційної скарги, що ОСОБА_2 під час укладення договорів міни земельних ділянок діяв у своїх інтересах, та не оцінив чинність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених частиною третьою статті 238 ЦК України та статтею 215 ЦК України, хоча саме ці обставини були підставою позовних вимог. Вказаних обставин справи у їх сукупності суд апеляційної інстанції не врахував, та дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_2 під час укладення оспорюваних правочинів діяв виключно в інтересах довірителя ОСОБА_1. За таких обставин аргументи сторони відповідача про недоведеність позивачем укладення ОСОБА_2 спірних договорів міни в своїх інтересах є необґрунтованими, а аналогічні висновки суду апеляційної інстанції - передчасними. Відповідно пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Суд апеляційної інстанції у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; не перевірив усіх доводів сторін, й не надав належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин. Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору. Згідно з пунктами 1, 2 частини третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 411, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 березня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 грудня 2021 року м. Київ справа №573/2246/20 провадження №61-13081св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Куянівська сільська рада Білопільського району Сумської області, Білопільська міська рада Сумської області, третя особа - приватний нотаріус Білопільського районного нотаріального округу Шамукова Світлана Фаридівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Білопільського районного суду Сумської області від 22 березня 2021 року у складі судді Терещенко О. І. та постанову Сумського апеляційного суду від 23 червня 2021 року у складі колегії суддів: Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І., Собини О. І., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Куянівської сільської ради Білопільського району Сумської області, Білопільської міської ради Сумської області, третя особа - приватний нотаріус Білопільського районного нотаріального округу Шамукова С. Ф., про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 та відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3 є дітьми ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, після чого, відкрилась спадщина, до складу якої увійшла земельна ділянка (пай) площею 4,42 га, кадастровий №5920684900:02:001:0077, що знаходяться на території сільської ради Білопільського району Сумської області, успадкована нею та фактично прийнята після смерті своєї матері (баби сторін) - ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2. Зазначав, що вказаний факт було встановлено рішенням апеляційного суду Сумської області від 14 квітня 2016 року, що не підлягає доказуванню. Звернувшись із заявою до приватного нотаріуса Шамукової С. Ф. з метою оформлення своїх спадкових прав на земельну частку (пай), що залишилась після смерті баби ОСОБА_6, він отримав відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну частку. ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на 1/3 частину земельної ділянки з кадастровим номером 5920684900:02:001:0077, розташованої на території Куянівської сільської ради Білопільського району Сумської області у порядку спадкування після матері ОСОБА_5, яка фактично прийняла спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_6. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 22 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що всупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для визнання за ним права власності на 1/3 частину земельної ділянки з кадастровим номером 5920684900:02:001:0077, розташованої на території Куянівської сільської ради Білопільського району Сумської області у порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_5, яка фактично прийняла спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_6. Постановою Сумського апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 22 березня 2021 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 02 серпня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 через засоби поштового з? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Білопільського районного суду Сумської області від 22 березня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 23 червня 2021 року та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Касаційна скарга, мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають дійсним обставинам справи. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі №305/235/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Білопільського районного суду Сумської області. 21 жовтня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6, після смерті якої відкрилася спадщина на земельну частку (пай) розміром 4,42 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) у землі, яка перебувала у колективній власності ВАТ "Бурякорадгосп Куянівський", посвідчену сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії СМ №0274644 від 29 листопада 2000 року, виданим на підставі рішення Білопільської районної державної адміністрації від 27 серпня 2000 року №358. Згідно довідки Куянівської сільської ради від 05 лютого 2020 року №120, ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, була зареєстрована та проживала одна по АДРЕСА_1. За даними довідки Куянівської сільської ради від 22 жовтня 2018 року №594 ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1. Разом з нею був зареєстрований син ОСОБА_1, але фактично за місцем реєстрації вони не проживали. Заповіт від імені ОСОБА_5 виконавчим комітетом сільської ради не посвідчувався. Згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру від 21 січня 2021 року спадкова справа після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, не заведена. Постановою нотаріуса від 02 грудня 2020 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну частку (пай), що перебуває у колективній власності ВАТ "Бурякорадгосп Куянівський" без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), після смерті рідної баби ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, за пропуском строку звернення з відповідною заявою до нотаріуса. Із інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 21 січня 2021 року та копії спадкової справи №14/2019 убачається, що 11 березня 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Білопільського районного нотаріального округу Шамукової С. Ф. із заявою про прийняття спадщини після смерті своєї матері ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на частину спадкового майна. Рішенням Білопільського районного суду від 15 березня 2016 року, справа №573/229/16-ц, яке набрало законної сили 26 березня 2016 року, встановлено, що ОСОБА_6 була рідною бабою позивача ОСОБА_1 та відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 по лінії матері ОСОБА_5. В описовій частині цього рішення вказано, що ухвалою Білопільського районного суду від 15 березня 2016 року, за клопотанням представника заявників вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 в частині встановлення факту прийняття спадщини, що залишилась після смерті ОСОБА_6 - ОСОБА_5, було залишено без розгляду. Отже, цим рішенням суду встановлено лише факт родинних стосунків між позивачем та ОСОБА_6. Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 - баби позивача, здійснювалося за законом відповідно до положень ЦК УРСР 1963 року. Згідно з роз'ясненнями пунктів 1, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 "Про судову практику у справах про спадкування", відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. Відповідно до пункту 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004 року Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Згідно з положеннями статей 524, 525 ЦК УРСР, який діяв на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6, спадкоємство здійснювалося за законом і за заповітом. Часом відкриття спадщини визнавався день смерті спадкодавця. Статтею 529 ЦК УРСР визначалося, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги за законом є в рівних частках діти, дружина і батьки померлого. Онуки і правнуки спадкодавця були спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини не було в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Відповідно до частини першої статті 548, частин першої та другої статті 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускалося прийняття спадщини під умовою або застереженням. Визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Згідно з частиною третьою статті 553 ЦК УРСР вважалося, що спадкоємець відмовився від спадщини, якщо він не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини, передбачених статтею 549 цього Кодексу. Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі) ; інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем. Спадкування після смерті ОСОБА_5 здійснювалося за законом відповідно до положень ЦК України 2004 року. Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до статті 1218 ЦК України, до складу спадщини входять всі права і обов'язки, що належали спадкодавцю у момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Частиною першою статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: За встановлених обставин та вимог закону, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні докази фактичного прийняття ОСОБА_5 спадщини після смерті матері ОСОБА_6 у порядку діючої на час відкриття спадщини статті 549 ЦК України, оскільки з дня смерті ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_2, до дня своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5 не вчинила дій, спрямованих на прийняття спадщини після смерті матері шляхом звернення із заявою до нотаріуса про прийняття спадщини чи з позовом до суду про визначення додаткового строку для подання заяви нотаріусу про прийняття спадщини, відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України. Є безпідставними посилання заявника на рішення апеляційного суду Сумської області від 14 квітня 2016 року у справі №2-о-78/11 за заявою прокурора Білопільського району в інтересах Куянівської сільської ради Білопільського району Сумської області про визнання спадщини відумерлою, оскільки вказаним рішенням не встановлювався факт прийняття будь-ким спадщини після смерті ОСОБА_6. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №305/235/17 є безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в ній висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Білопільського районного суду Сумської області від 22 березня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 23 червня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 22 березня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 23 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відповідач не скористався своїм правом та не подав відзив на касаційну скаргу, не заявив про застосування позовної давності, а тому, здійснюючи касаційний перегляд справи у межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд врахував, що відсутні правові підстави для перевірки застосування судами першої та апеляційної інстанцій правил про позовну давність. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_19, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5, а ухвалою від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0250. Відповідно до договору оренди землі від 03 березня 2011 року від імені ОСОБА_1 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0248. Згідно з договором оренди землі від 24 лютого 2013 року від імені ОСОБА_2 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0249. Відповідно до договору оренди землі від 03 березня 2011 року від імені ОСОБА_3 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 6, 50 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0247. Згідно з договором оренди землі від 24 лютого 2011 року від імені ОСОБА_4 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_5 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0145. За договором оренди землі від 28 березня 2013 року від імені ОСОБА_5 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_6 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0245. Відповідно до договору оренди землі від 28 березня 2013 року від імені ОСОБА_6 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на сім років. ОСОБА_7 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0144. Згідно з договором оренди землі від 28 березня 2013 року від імені ОСОБА_7 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на сім років. ОСОБА_8 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького район, Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0196. За договором оренди землі від 14 березня 2011 року від імені ОСОБА_8 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_9 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0129. Відповідно до договору оренди землі від 28 лютого 2011 року від імені ОСОБА_9 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_10 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:007:0019. Згідно з договором оренди землі від 10 липня 2013 року від імені ОСОБА_10 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_11 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:007:0020. Відповідно до договору оренди землі від 10 липня 2013 року від імені ОСОБА_11 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_12 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0118. За договором оренди землі від 01 липня 2013 року від імені ОСОБА_12 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_12 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0119. Згідно з договором оренди землі від 01 березня 2013 року від імені ОСОБА_12 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_13 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0127. Відповідно до договору оренди землі від 23 липня 2013 року від імені ОСОБА_13 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_14 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0128. За договором оренди землі від 23 червня 2013 року від імені ОСОБА_14 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_15 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0022. Згідно з договором оренди землі від 14 липня 2013 року від імені ОСОБА_15 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_15 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 1, 09 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0037. Відповідно до договору оренди землі від 14 липня 2013 року від імені ОСОБА_15 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_16 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 1, 08 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0034. За договором оренди землі від 14 лютого 2013 року від імені ОСОБА_16 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_17 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 1, 08 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0035. Згідно з договором оренди землі від 14 лютого 2013 року від імені ОСОБА_17 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_18 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:003:0026. Відповідно до договору оренди землі від 22 липня 2013 року від імені ОСОБА_18 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_19 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 2, 00 га, кадастровий номер 5323685900:00:001:0063. Згідно з договором оренди землі від 01 вересня 2015 року ОСОБА_19 надала свою земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на три роки, а 13 грудня 2018 року орендодавець уклала із СТОВ "Селецька" додаткову угоду, якою знову погоджено умову щодо строку дії договору оренди землі. Висновками судово-технічної експертизи документів та судово-почеркознавчої експертизи від 15 лютого 2018 року №882/883-904 встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 не підписували спірні договори оренди землі. Підписи від імені цих осіб були виконані невідомими особами. Висновки судово-технічної експертизи документів та судово-почеркознавчої експертизи від 15 лютого 2018 року №882/883-904 підтверджені висновком повторної судової почеркознавчої експертизи від 20 лютого 2020 року №1156. Доводи про непідписання позивачами актів прийому-передачі земельних ділянок, зазначені позивачами в позові, не знайшли свого підтвердження. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5. В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції, застосувавши правові висновки, викладені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), відмовив у задоволенні позову заявників з тих підстав, що оскаржувані договори оренди земельних ділянок не підлягають визнанню недійсними, оскільки вони є неукладеними, а тому позивачі обрали неефективний спосіб захисту порушених прав. Позовні вимоги про скасування державної реєстрації цих договорів суд апеляційної інстанції вважав похідними, а тому також відмовив у їх задоволенні. Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (стаття 19 ЦПК України). Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між позивачами та СТОВ "Селецька" спору про право оренди належних їм земельних ділянок, оскільки, на думку позивачів, оскаржувані договори оренди вони не підписували, а отже було відсутнє волевиявлення на передачу земельних ділянок в оренду, а державна реєстрація зазначених правочинів порушує їхні права на користування та розпорядження власністю. Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У чинній редакції статті 2 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Реєстрація неукладеного між сторонами договору оренди порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю - земельною ділянкою (постанови Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі №396/1858/16-ц (провадження №61-38415св18), від 02 вересня 2020 року у справі №502/1817/15-ц (провадження №61-9595св19), від 09 вересня 2020 року у справі №153/1327/18 (провадження №61-18896св19), від 23 вересня 2020 року у справі №396/1857/16-ц (провадження №61-22149св18), від 07 жовтня 2020 року у справі №387/709/18 (провадження №61-6111св19), від 02 вересня 2020 року у справі №148/2484/16-ц (провадження №61-14298св18)). Отже, реєстрація права оренди СТОВ "Селецька" на підставі неукладених договорів оренди землі не відповідає вимогам закону. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Обраний спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачами спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права. На підставі викладеного, обґрунтованими є доводи позовної заяви про наявність правових підстав для скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. З'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права. Проте згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови у справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. З метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19. Отже, Верховний Суд, враховуючи, що суди зробили висновки, що договори, оспорювані позивачами, ними не укладалися, відсутнє їх волевиявлення на досягнення такого правового результату, відповідно, певне речове право на спірні земельні ділянки у відповідача не виникло, дійшов висновку, що позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації речового права потрібно розуміти як скасування рішень про проведену державну реєстрацію речового права, а саме договорів оренди земельних ділянок, належних позивачам. Отже, відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, суд апеляційної інстанції не врахував наведеного Верховним Судом, дійшов помилкового висновку про те, що позовна вимога про скасування державної реєстрації є похідною від вимоги про визнання недійсними договорів оренди землі, не врахувавши, що позивачі на обґрунтування своїх позовних вимог посилалися на правила частини другої статті 152 ЗК України про усунення порушень прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Верховний Суд, встановивши порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про скасування оскаржуваного судового рішення в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. Водночас Верховний Суд вважає, що рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні щодо підстав задоволення позову. Щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_19. В оцінці доводів касаційної скарги про необґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог, заявлених ОСОБА_19, Верховний Суд врахував, що касаційна скарга в цій частині не містить підстав касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України, заявник не навела у чому полягало порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що призвело б до неправильного вирішення спору, а тому Верховний Суд не встановив підстав для касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції у цій частині. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме невідповідність висновків суду апеляційної інстанції правовим висновкам Верховного Суду щодо обрання конкретного способу захисту порушених прав, який є правомірним з урахуванням природи правовідносин, що склалися між сторонами, за результатами перегляду справи у касаційному порядку Верховний Суд встановив, що під час постановлення оскаржуваного судового рішення апеляційним судом усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України не враховано висновки Верховного Суду щодо обрання належного та правомірного способу захисту. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Розподіл судових витрат Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5, то судові витати, понесені у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачем на користь цих позивачів. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу, подану ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, задовольнити. Касаційну скаргу в частині вимог ОСОБА_19, залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок скасувати. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 10 травня 2019 року змінити в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок, виклавши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в редакції цієї постанови. Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Селецька" на користь ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 судові витрати, понесені заявниками у суді касаційної інстанції, у розмірі по 1 102, 40 грн кожному. Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Селецька" на користь ОСОБА_12, ОСОБА_15, судові витрати, понесені заявниками у суді касаційної інстанції, у розмірі по 2 204, 80 грн кожному. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_1, поданому її представником ОСОБА_3, про зупинення виконання рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 29 січня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу призначено досудового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п'яти суддів. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 22 вересня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 липня 2020 року у справі №544/1274/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі №490/6060/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справі №751/3021/17, від 06 листопада 2019 року у справі №314/3916/15-ц, від 06 травня 2020 року у справі №127/13504/15-ц, від 14 травня 2020 року у справі №201/10399/18, від 18 березня 2020 року у справі №369/891/18, від 05 серпня 2020 року у справі №757/1066/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі №522/10713/17-ц, від 06 березня 2020 року у справі №153/308/16-ц та судове рішення ухвалене з порушенням пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що з 21 листопада 2003 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6, який рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 15 жовтня 2013 року, розірвано (т. 1, а. с. 48-49). З 22 листопада 2013 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із позивачкою ОСОБА_10, який рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 15 листопада 2019 року розірвано (т. 1, а. с. 13-15). Від шлюбу сторони мають двох дочок - ОСОБА_11 та ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 16-17). 24 жовтня 2013 року ОСОБА_2, який на той час не перебував у шлюбі, за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу придбав у ОСОБА_8 квартиру за адресою: АДРЕСА_3, вартістю 407 118,00 грн (а. с. 18-19, 173-174, 228-230). У пункті 1.6 вказаного договору зазначено, що покупець підтверджує продавцю та повідомляє усіх зацікавлених у тому осіб, що у шлюбі не перебуває, та що гроші, за які він купує вказану квартиру, не є спільною сумісною власністю; особи, які могли б поставити питання про визнання за ними права власності на ці гроші, відсутні. Заява про це зберігається у справах приватного нотаріуса, що посвідчив цей договір, з якою продавець ознайомлена. 24 жовтня 2013 року між ПАТ "Мегабанк" (кредитодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено кредитний договір №19-24П/2013, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_2 грошові кошти на придбання житлової нерухомості у розмірі 280 000,00 грн на строк із 24 жовтня 2013 року до 23 жовтня 2033 року (т. 1, а. с. 20, 213-218). Отримані ОСОБА_2 за меморіальним ордером від 24 жовтня 2013 року №2085_37 кредитні кошти в розмірі 280 000,00 грн того ж дня, 24 жовтня 2013 року, платіжним дорученням №2 перераховані на ім'я ОСОБА_8 з призначенням платежу "перерахування коштів згідно договору купівлі-продажу квартири від 24.10.2013" (т. 1, а. с. 231-232). Крім того, 24 жовтня 2013 року для забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язання за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року №19-24П/2013 між ОСОБА_2 (іпотекодавець) та ПАТ "Мегабанк" (іпотекодержатель) укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір №19-24П/2013-і, за яким в іпотеку передано спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 22-25, 175-178, 219-227). До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна внесено записи про право власності на вказану квартиру від 24 жовтня 2013 року №3036665 та про іпотеку від 24 жовтня 2013 року №3038358 (т. 1, а. с. 60-63, 223-227, 230). Того ж дня, 24 жовтня 2013 року, між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_13 (дошлюбне прізвище позивачки) укладено договір поруки №19-24П/2013-п, відповідно до умов якого ОСОБА_13 поручилася перед кредитором за виконання ОСОБА_2 у повному обсязі всіх його обов'язків, що виникли з кредитного договору від 24 жовтня 2013 року №19-24П/2013 та за будь-якими додатковими угодами до нього, що укладені та/або будуть укладені у майбутньому (т. 1, а. с. 21, 179, 233). 09 листопада 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала місце проживання у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_3, разом із доньками (т. 1, а. с. 47). 22 листопада 2013 року відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернігівського міського управління юстиції зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_13, актовий запис №2256. Після реєстрації шлюбу чоловіку присвоєно прізвище - ОСОБА_9, дружині - ОСОБА_9, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб. ОСОБА_12 та ОСОБА_12 народилися ІНФОРМАЦІЯ_2 їх батьками записані ОСОБА_2 та ОСОБА_1, що підтверджується копіями свідоцтв про народження. За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у період із 07 вересня 2009 року до 10 червня 2013 року і згідно з повідомленням ГУ ДПС у Чернігівській області ОСОБА_13 перебувала на податковому обліку як фізична особа-підприємець з 08 вересня 2009 року до 31 липня 2013 року в ГУ ДПС у Чернігівській області Чернігівське управління Ріпкинська ДПІ та отримала дохід від заняття підприємницькою діяльністю за період з 01 січня 2010 року до 01 січня 2019 року відповідно до поданих податкових декларацій про доходи, податкових декларацій платника єдиного податку фізичної особи- підприємця у сумі 180 000,00 грн (т. 1, а. с. 36-40, 87-89). Згідно з наданими квитанціями ОСОБА_1 сплачувала кошти ПАТ "Мегабанк" у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №19-24П/2013: 20 березня 2015 року - 9 000,00 грн, 23 липня 2015 року - 5 000,00 грн, 10 серпня 2015 року - 6 719,93 грн, 03 вересня 2015 року - 5 000,00 грн, 02 жовтня 2015 року - 5 200,00 грн, 25 листопада 2015 року - 30 000,00 грн, 07 грудня 2015 - 4 000,00 грн, 13 квітня 2016 року - 4 500,00 грн, 10 травня 2016 року - 5 000,00 грн, 23 червня 2016 року - 5 000,00 грн, 22 липня 2016 року - 5 000,00 грн, 23 серпня 2016 року - 4 000,00 грн, 23 вересня 2016 року - 5 000,00 грн, 21 листопада 2016 року - 10 000,00 грн, 29 грудня 2016 року - 18 000,00 грн, 19 січня 2017 року - 5 000,00 грн, 24 лютого 2017 року - 4 000,00 грн, 26 січня 2018 року - 5 000,00 грн, 08 лютого 2018 року - 15 000,00 грн, 13 лютого 2018 року - 16 250,00 грн, 01 березня 2018 року - 5 701,00 грн, 02 квітня 2018 року - 5 200,00 грн, 03 травня 2018 року - 5 200,00 грн, 14 червня 2018 року - 5 200,00 грн, 12 липня 2018 року - 5 200,00 грн, 30 серпня 2018 року - 5 200,00 грн, 26 вересня 2018 року - 5 000,00 грн, 04 жовтня 2018 року - 6 500,00 грн, 21 листопада 2018 року - 4 900,00 грн, 07 грудня 2018 року - 5 000,00 грн, 14 січня 2019 року - 5 000,00 грн, 06 лютого 2019 року - 5 000,00 грн, 28 березня 2019 року - 5 000,00 грн, 09 квітня 2019 року - 4 800,00 грн (т. 1, а. с. 26-34). ОСОБА_2 надано до матеріалів справи договір поворотної фінансової допомоги від 16 жовтня 2013 року №6п-10/13, укладений між ТОВ "Благовіщенське" (позикодавець) та ним, за яким позикодавець передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 500 000,00 грн (т. 1, а. с. 101-106). Кошти за вказаним договором у сумі 350 105,00 грн були перераховані на рахунок ОСОБА_2 відповідно до платіжних доручень від 16 жовтня 2013 року №1048, від 21 жовтня 2013 року №1052, від 24 жовтня 2013 року №1054, від 28 жовтня 2013 року №1058, від 31 жовтня 2013 року №1067, від 01 листопада 2013 року №1067, від 05 листопада 2013 року №1072, від 06 листопада 2013 року №1086, від 12 листопада 2013 року №1104, від 18 листопада 2013 року №1124 та від 20 листопада 2013 року №1155 (т. 2, а. с. 48-58). Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких мотивів. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Відповідно до статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі №200/12980/14-ц (провадження №61-14159св19) зроблено висновок, що "за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі №487/3126/17 (провадження №61-11226св20) вказано, що "згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року №5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі №520/10426/18 (провадження №61-18086св20) зроблено висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №2036/2-3/11 (провадження №61-12092св20) зазначено, що "відповідно до статті 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. Відповідно до частини першої статті 74 СК України (в редакції чинній до 16 січня 2007 року), якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. З урахуванням положень статті 25 СК України апеляційним судом вірно враховано, що положення статті 74 цього Кодексу поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають як у шлюбі між собою так і в будь-якому іншому шлюбі. Шлюб ОСОБА_2 з ОСОБА_5 було розірвано лише 22 вересня 2004 року, тому задоволення вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 22 вересня 2004 року суперечить вимогам статті 25 СК України". Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, №14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року). Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі, що переглядається:

Заперечуючи проти оскаржуваного судового рішення, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції розглянув апеляційну скаргу, підписану та подану неповноважним представником. Статтею 356 ЦПК України визначені вимоги щодо форми та змісту апеляційної скарги. До апеляційної скарги додаються довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися (пункт 1 частини четвертої статті 356 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 58 ЦПК України юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Верховний Суд врахував, що на підтвердження наявності повноважень у першого заступника начальника ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області до апеляційної скарги додано копію наказу ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області від 12 жовтня 2020 року №153 "Про розподіл обов'язків між начальником, першим заступником та заступниками начальника Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області", відповідно до якого затверджено Порядок взаємозаміщення керівництва ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області. Згідно з цим порядком перший заступник начальника Головного управління заміщує начальника Головного управління. Відповідно до матеріалів справи апеляційну скаргу підписано та подано першим заступником начальника ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області 18 листопада 2020 року, а начальник ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області Гаврищук Н. К. перебувала на лікуванні у період з 16 листопада 2020 року до 20 листопада 2020 року. Наведені обставини свідчать, що у період тимчасової непрацездатності виконання обов'язків начальника Головного управління було покладено саме на його першого заступника, а тому апеляційну скаргу підписано та подано повноважною особою. Не підлягають врахуванню правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29 січня 2020 року, оскільки стосуються подання апеляційної скарги представником (адвокатом), водночас у справі, яка переглядається, апеляційну скаргу подано у порядку самопредставницва. Також не підлягають врахування наведені ухвали Верховного Суду, оскільки відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не в ухвалах цього Суду. Щодо права на завершення приватизації земельної ділянки Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно із статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті. Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Згідно з пунктом "г" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини. Частиною першою статті 116 ЗК України (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом визнання права, що передбачено пунктом "а" частини третьої статті 152 ЗК України. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами перебачений у статті 118 ЗК України. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання (частина шоста статті 118 ЗК України у редакції, чинній на момент ухвалення рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3). Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення (частина сьома статті 118 ЗК України у редакції, чинній на момент ухваленні рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3). Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін (частина восьма статті 118 ЗК України у редакції, чинній на момент ухваленні рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3). Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування (частина дев'ята статті 118 ЗК України у редакції, чинній на момент ухваленні рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3). Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність (частина десята статті 118 ЗК України у редакції, чинній на момент ухвалення рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3). У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку (частина одинадцята статті 118 ЗК України у редакції, чинній на момент ухвалення рішення сільською радою про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3). У постанові від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що "якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку". Верховний Суд врахував, що підставою звернення до суду з позовом у справі, яка переглядається, стала відмова нотаріуса у видачі свідоцтва спадкоємцям ОСОБА_3 про право на спадщину за законом на земельні ділянки у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на них. Відомостей про те, що заявники зверталися до повноважного органу з метою завершення розпочатої спадкодавцем процедури приватизації земельної ділянки у матеріалах справи немає, а отже, за встановлених фактичних обставин справи, обґрунтованим є висновок про те, що у позивачів не виникло права на позов, оскільки вони не зверталися до повноважного органу з метою завершення процедури приватизації земельної ділянки, а також не надано суду доказів про отримання ними відмови у завершенні такої процедури. Водночас позивачі не позбавлені права звернутися до суду з позовом у разі відмови повноважного органу на завершення ними приватизації земельної ділянки, розпочатої спадкодавцем. За таких обставин обґрунтованим є висновок про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачі не зверталися за завершенням процедури приватизації земельної ділянки до розпорядника спірною земельною ділянкою та останній не відмовляв їм.

Щодо складу відповідачів Враховуючи, що апеляційний суд встановив, що позивачі не довели, що спірна земельна ділянка, виділена ОСОБА_3 на підставі рішення Оболонської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області від 14 квітня 2008 року №510-12/2008, перебуває за межами населеного пункту с. Оболоня Долинського району Івано-Франківської області та її розпорядником є ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що до участі у справі як відповідача потрібно було залучити Оболонську сільську раду Долинського району Івано-Франківської області. Верховний Суд врахував, що на час прийняття рішення Оболонською сільською радою Долинського району Івано-Франківської області від 14 квітня 2008 року №510-12/2008 про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_3 і до 01 січня 2013 року був чинним Закон України "Про розмежування земель державної та комунальної власності", який визначав правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин. Розмежування земель державної та комунальної власності полягало у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (стаття 5 зазначеного Закону). З 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", яким врегульовувалися питання розмежування земель. Пунктом 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються: у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами; за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками. Відповідно до пунктів 3, 4 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а " і "б" пункту 4 цього розділу. У державній власності залишаються: а) розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна державної власності; які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; які належать до земель оборони; б) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; в) землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; г) усі інші землі, розташовані за межами населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпункті "а" пункту 3 цього розділу. Статтею 122 ЗК України визначені повноваження органів виконавчої влади щодо передачі у власність або користування земельних ділянок за межами та в межах населеного пункту, а саме: сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб; районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Відповідно до прийнятих змін Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру та її територіальні органи передають у власність або у користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на момент вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій розпорядником земель в межах населених пунктів є органи місцевого самоврядування (у цьому спорі сільська рада), а за межами населених пунктів - органи державної влади (розпорядником є територіальний орган Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру). Водночас у чинній редакції цей пункт Закону передбачає, що у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, та її затвердження здійснюються відповідною сільською, селищною, міською радою. Наведене свідчить, що як на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, так і на момент перегляду справи Верховним Судом, позивачі повинні були визначити у позовній заяві як належного відповідача у справі саме згадану сільську раду, оскільки ухвалене у справі рішення стосується її прав та інтересів. Доводи касаційної скарги про те, що спірна земельна ділянка входить у проінвентаризовану земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення, площею 72, 2912 га, кадастровий номер 2622084500:02:001:0104, що розташована за межами населеного пункту с. Оболоня Оболонської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області, не підтверджені належними та допустимими доказами під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій та зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивачі не довели належними доказами порушення їх прав відповідачем, правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості. Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Тож доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

Короткий зміст позовної заяви У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Експерт-Профі-Україна" (далі - ТОВ "Експерт-Профі-Україна")про визнання дій протиправними та незаконними. Позовна заява мотивована тим, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №186502 від 15 жовтня 2010 року, який замінений 16 травня 2012 року на державний акт серії ЯК №168922 через втрату первинного, йому належить земельна ділянка площею 0,100 га, що розташована по АДРЕСА_1. Крім того, на підставі договору оренди землі від 04 липня 2011 року йому передана в оренду суміжна земельна ділянка загальною площею 0,0362 га за адресою: АДРЕСА_1. Зазначав, що на вказаних земельних ділянках знаходиться нерухоме майно, яке перебуває у його приватній власності з 02 липня 2002 року. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1, була розроблена у 2009 році фірмою САБО ЛТД на підставі укладеного договору. Межі вищевказаних земельних ділянок були погоджені із суміжними землекористувачами. Підписи власників та користувачів суміжних земельних ділянок, у тому числі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені головою квартального комітету "Підлісний" ОСОБА_4. Розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена 19 червня 2009 року Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради (висновок №4334/0/27-09). Земельній ділянці площею 0,100 га по АДРЕСА_1 присвоєно кадастровий номер 6310137200:04:038:0011, а земельній ділянці площею 0,0362 га по АДРЕСА_1 - присвоєний кадастровий №6310137200:04:038:0012.14 вересня 2009 року розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена управлінням Держкомзему у м. Харків (висновок №1326/09). 27 листопада 2009 року на ім'я Харківського міського голови він подав заяву про передачу йому у власність та оренду земельних ділянок по АДРЕСА _1 на підставі розробленої та погодженої технічної документації. Рішенням 41-ої сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10 затверджена розроблена документація із землеустрою та передано йому у приватну власність земельну ділянку площею 1000,0 кв. м (ділянка 1) по АДРЕСА_1, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та надано в оренду земельну ділянку площею 362,0 кв. м (ділянка 2) по АДРЕСА_1, за рахунок земель житлової та громадської забудови для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. У 2011 році по межах земельних ділянок за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 він встановив паркан. До початку заміни старого паркану на новий, заперечень від власників та користувачів суміжних земельних ділянок за фактом встановлення паркану у 2011 році на його адресу не надходили. 24 квітня 2013 року інженер-геодезист Державного підприємства "Східгеоінформ" (далі - ДП "Східгеоінформ") ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 повторно провів геодезичні роботи щодо встановлення відповідності місця розташування його паркану визначеним координатам меж земельної ділянки по АДРЕСА_2. Того ж дня, ОСОБА_5 склав акт від 24 квітня 2013 року, на якому схематично відобразив зміни меж земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. Зазначав, що за новими кресленнями ОСОБА_5 частина меж сусідніх земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 проходили по належних йому нежитлових будівлях. Наявність розбіжностей у його висновках в актах від 21 жовтня 2011 року, від 22 листопада 2011 року та від 24 квітня 2013 року ОСОБА_5 пояснив зміною координат меж земельних ділянок за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012. Вказував, що згідно з відомостями з Державного реєстру сертифікованих інженерів-геодезистів станом на 24 квітня 2013 року ОСОБА_5 не мав відповідного сертифіката інженера-геодезиста, а отже, відповідно до положень статей 5, 5-1 Закону України "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність" - і права на офіційне проведення таких робіт. Зазначав, що у липні 2014 року власники сусідніх земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, поклавши в основу акт встановлення меж від 24 квітня 2013 року (плоди отруєного дерева "Fruit of the poisonous tree"), звернулися до суду з позовом до нього про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку (справа №642/5574/14-ц). Під час судового розгляду зазначеної справи був досліджений лист Управління Держземагентства у м. Харкові від 19 травня 2015 року №2284/0/2-15, з яким одночасно надано копію листа за підписом директора ТОВ ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16 на ім'я начальника управління Держкомзему у м. Харкові. У вказаному листі зазначено: просимо внести зміни до обмінного файлу на земельні ділянки за кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною каталогу координат. У липні 2016 року він звернувся з позовом до ТОВ "Експерт-Профі-Україна", предметом якого була лише частина вимог. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 05 травня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, у задоволенні прозову про визнання дій помилкою йому відмовлено. Разом з тим оцінка діям ТОВ ТОВ "Експерт-Профі-Україна" в частині безпідставного проведення робіт стосовно земельних ділянок за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, які перебувають у його власності та оренді судом не досліджувалась. Вважав, що ТОВ "Експерт-Профі-Україна", вчиняючи дії, спрямовані на внесення змін до обмінного файлу на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, за адресою: АДРЕСА_1, діяло безпідставно та без його відома. Ураховуючи зазначене та уточнені позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправними та незаконними дії ТОВ "Експерт-Профі-Україна" під час проведення комплексу робіт зі зміни каталогу координат та обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА _1, які перебувають у його власності та оренді. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2019 року у складі судді Бондаренка В. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними та незаконними дії ТОВ "Експерт-Профі-Україна" під час проведення комплексу робіт зі зміни каталогу координат та обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА _1, які перебувають у власності та оренді ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вчиняючи дії, спрямовані на внесення змін до обмінного файлу на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, за адресою: АДРЕСА_1, ТОВ "Експерт-Профі-Україна" діяло безпідставно та без відома позивача, оскільки ТОВ "Експерт-Профі-Україна" не є правонаступником фірми "САБО ЛТД", договорів з юридичною особою ТОВ "Експерт-Профі-Україна" на проведення будь-яких робіт позивач не укладав. ТОВ "Експерт-Профі-Україна" офіційні роботи із землеустрою щодо земельних ділянок по АДРЕСА_1 у порядку статті 22 Закону України "Про землеустрій" не проводила. Наслідком протиправних дій ТОВ "Експерт-Профі-Україна" стало внесення змін до офіційно розробленої у 2009 році фірмою "САБО ЛТД" документації із землеустрою на земельні ділянки з кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та №6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА_1, яка затверджена рішенням 41 сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10, тому суд вважав позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3, задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Експерт-Профі-Україна" про визнання дій протиправними та незаконними відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задоволення позовної вимоги, заявленої позивачем у цій справі, про визнання протиправними та незаконними дій ТОВ "Експерт-Профі-Україна", спрямованих на зміну каталогу координат та внесення змін до обмінного файлу на належні позивачу земельні ділянки, не призведе до поновлення прав позивача, на порушення яких він посилається у позові, а отже, ним обрано неналежний спосіб захисту цих прав, який не призводить до ефективного відновлення порушеного права, тому суд вважав, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №285/1018/18, у якій міститься висновок про те, що неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права як підстава відмови у позові може бути застосований судом за умови встановлення порушення прав позивача. Вказує, що оскаржувана постанова апеляційного суду такого висновку не містить. Зазначає, що протиправні дії директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" щодо зміни раніше визначеного фірмою "САБО ЛТД" та затвердженого рішенням Харківської міської ради каталогу координат на земельні ділянки за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011, 6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА_1, встановлені слідчим СВ Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області у кримінальному провадженні №42020221090000191 за частиною першою статті 365-1 КК України. У порушення вимог статті 89 ЦПК України судом апеляційної інстанції не надана оцінка вказаним обставинам. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, в якому зазначено, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують. Також у листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ТОВ "Експерт-Профі-Україна", в якому товариство просить касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити та залишити в силі рішення суду першої інстанції Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ 186502 від 15 жовтня 2010 року (замінений 16 травня 2012 року на серії ЯК №168922 через втрату первинного) ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,1000 га, що розташована по АДРЕСА_1. На підставі договору оренди землі від 04 липня 2011 року ОСОБА_1 передана в оренду суміжна земельна ділянка загальною площею 0,0362 га за адресою: АДРЕСА_1. На вказаних земельних ділянках знаходиться нерухоме майно, яке перебуває у приватній власності ОСОБА_1 з 02 липня 2002 року. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 була розроблена у 2009 році фірмою "САБО ЛТД" на підставі укладеного договору. Межі вищевказаних земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, погоджені 16 січня 2009 року з власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_7, АДРЕСА_6, про що свідчать їх підписи в акті погодження меж від 16 січня 2009 року. Підписи власників та користувачів суміжних земельних ділянок, у тому числі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені головою квартального комітету "Підлісний" ОСОБА_4. Розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена 19 червня 2009 року Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради (висновок №4334/0/27-09). Земельній ділянці площею 0,100 га по АДРЕСА_1 присвоєний кадастровий номер 6310137200:04:038:0011, а земельній ділянці площею 0,0362 га по АДРЕСА_1, присвоєний кадастровий номер 6310137200:04:038:0012.14 вересня 2009 року розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена управлінням Держкомзему у м. Харків (висновок №1326/09). 27 листопада 2009 року на ім'я Харківського міського голови ОСОБА _1 подав заяву про передачу йому у власність та оренду земельних ділянок по АДРЕСА_1, на підставі розробленої та погодженої технічної документації. Рішенням 41-ої сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10 затверджена розроблена документація із землеустрою, передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку площею 1 000,0 кв. м (ділянка 1) по АДРЕСА_1, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та передано в оренду земельну ділянку площею 362,0 кв. м (ділянка 2) по АДРЕСА_1, за рахунок земель житлової та громадської забудови для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. 14 травня 2010 року фірма "САБО ЛТД" припинила своє існування як юридична особа. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, правонаступники припиненої юридичної особи - фірма "САБО ЛТД" відсутні. У 2011 році по межах земельних ділянок з кадастровими номерами №6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 визначених документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 (розроблена у 2009 році фірмою "САБО ЛТД"), яка затверджена рішенням 41-ої сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10, ОСОБА_1 встановив паркан. До початку заміни старого паркану на новий було додатково обговорено з усіма власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_7, АДРЕСА_6, відповідність місця розташування паркану з визначеним та затвердженим у документації із землеустрою координатам земельної ділянки по АДРЕСА_1, відсутність будь-яких порушень меж та перетинів підтверджено актом- ДП "Східгеоінформ" від 21 жовтня 2011 року. 24 квітня 2013 року інженер-геодезист ДП "Східгеоінформ" ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 повторно провів геодезичні роботи щодо встановлення відповідності місця розташування паркану ОСОБА_1 визначеним координатам меж земельної ділянки по АДРЕСА _2. Того ж дня, ОСОБА_5 склав акт від 24 квітня 2013 року, на якому схематично відобразив зміни меж земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. За новими кресленнями ОСОБА_5 частина меж сусідніх земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА _3 проходили по нежитлових будівлях, які належать ОСОБА_1. Відповідно до листа Управління Держземагентства у м. Харкові від 19 травня 2015 року №2284/0/2-15, з яким одночасно надано копію листа за підписом директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16 на ім'я начальника управління Держкомзему у м. Харкові, зазначено: просимо внести зміни до обмінного файлу на земельну ділянку кадастровий номер 6310137200:04:038:0011 та на земельну ділянку кадастровий номер 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною каталогу координат. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ТОВ "Експерт-Профі-Україна", КП "Міський інформаційний центр", Харківської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, треті особи: Управління Держгеокадастру у м. Харкові, ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання дій помилкою. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 05 травня 2017 року у справі №642/1380/16-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, у задоволенні прозову ОСОБА_1 про визнання дій помилкою відмовлено. Разом з тим оцінка діям ТОВ "Експерт-Профі-Україна" в частині безпідставного проведення робіт стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, які перебувають у власності та оренді ОСОБА_1, судом не досліджувалась. У провадженні Ленінського районного суду м. Харкова знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА _1, треті особи: Харківська міська рада, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Державне підприємство "Східгеоінформ", про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку. Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2018 року провадження у справі зупинено до розгляду цієї справи. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Аналогічні положення містяться у статтях 15, 16 ЦК України, відповідно до яких кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи, а порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів міститься у статті 16 ЦК України. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 12 червня 2013 року у справі №6-32цс13. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що його права порушені внаслідок внесення зміни до обміннного файлу земельного кадастру на належні йому земельні ділянки, якими змінено каталог їх координат та просив суд визнати протиправними та незаконними дії ТОВ "Експерт-Профі-Україна" під час проведення комплексу робіт зі зміни каталогу координат та обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, які перебувають у його власності та оренді. Разом з тим, обираючи спосіб судового захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенціїтому обраний позивачем порядок захисту права не є ефективним, оскільки не забезпечить відновлення прав позивача. Частиною другою статті 95 ЗК України передбачено, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 37 Закону України "Про Державний земельний кадастр" (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) у разі виявлення фізичною або юридичною особою у витязі, довідці з Державного земельного кадастру, викопіюванні з картографічних матеріалів Державного земельного кадастру технічної помилки (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), допущеної органом, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, заінтересована особа письмово повідомляє про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який перевіряє відповідність відомостей Державного земельного кадастру інформації, що міститься в документах, які стали підставою для внесення цих відомостей. Якщо факт невідповідності підтверджено, орган, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, безоплатно виправляє допущену помилку в день надходження повідомлення та не пізніше наступного дня повідомляє про це заінтересованих осіб. Виправлення технічних помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок наявності технічних помилок у документах, на підставі яких були внесені такі відомості, здійснюється після виправлення помилок у зазначених документах. Виправлення інших помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок помилки у документації із землеустрою, оцінки земель, здійснюється після внесення змін до такої документації. Судом встановлено, що відповідно до листа директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16 на ім'я начальника Управління Держкомзему у м. Харкові внесені зміни до обмінного файлу на земельні ділянки за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА_1, що перебувають у власності та оренді ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною каталогу. Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, відповідно до статті 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, посилався на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, на підставі яких документів, окрім листа директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16, внесені зміни до обмінного файлу на земельні ділянки за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, ОСОБА_1, у зв'язку зі зміною каталогу, та врахувавши, що позивач дії Управління Держкомзему у м. Харкові, щодо внесення зазначених змін до обмінного файлу, не оспорює, дійшов обґрунтованого висновку про те, що задоволення позовної вимоги про визнання протиправними та незаконними дій ТОВ "Експерт-Профі-Україна", спрямованих на зміну каталогу координат та внесення змін до обмінного файлу на належні позивача земельні ділянки, не призведе до поновлення прав позивача, на порушення яких він посилається у позові. Отже, ним обрано неналежний спосіб захисту цих прав, який не призводить до ефективного відновлення порушеного права. Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, третя особа - Миколаївська міська лікарня №4, про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 листопада 2011 року №1239 за ОСОБА_1 оформлено право власності на нежитлову будівлю -бюро ритуальних послуг літ. "Б5" площею 86,3 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_3 (адреса була змінена з АДРЕСА_1 на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 жовтня 2011 року №1122). 02 грудня 2011 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на вказане приміщення (серія та номер: НОМЕР_1). Зазначені рішення органу місцевого самоврядування щодо оформлення на ім'я фізичної особи ОСОБА_2 права власності на самовільно збудоване нерухоме майно бюро ритуальних послуг на території Миколаївської міської лікарні №4 та свідоцтво про право власності на це майно є незаконними, оскільки не відповідають вимогам статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної документації" та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими передбачено, що оформлення права власності на новозбудовані об'єкти нерухомого майна проводиться органами місцевого самоврядування лише за наявності документа, що посвідчує право на земельну ділянку. З метою незаконного оформлення права власності на нерухоме майно -бюро ритуальних послуг на території Миколаївської міської лікарні №4 на АДРЕСА_3, ОСОБА_2 подав до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради відповідну заяву, договір про оренду комунального майна від 11 листопада 2009 року №112 та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації від 02 листопада 2011 року МК 14211068985. При цьому будь-яких правовстановлюючих документів на земельну ділянку на АДРЕСА_3 ОСОБА_1 до заяви не долучив. За інформацією Миколаївської міської ради від 12 грудня 2018 року ОСОБА_1, як суб'єкту господарювання чи фізичній особі, земельна ділянка на АДРЕСА_2 для будівництва приміщення бюро ритуальних послуг не надавалась. Будівництво здійснено на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні Миколаївської міської лікарні №4 на підставі державного акта №000435 II-МК. За інформацією від 26 жовтня 2018 року, адміністрація Миколаївської міської лікарні №4 згоди на вилучення з користування земельної ділянки для здійснення будівництва відповідної прибудови ОСОБА_1 не надавала. Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2012 року №864 попереднє рішення цього ж органу від 21 листопада 2011 року №1239 у частині пункту 298 про оформлення за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг на АДРЕСА_2 виключено з тих підстав, що збудована будівля бюро ритуальних послуг (літ. "Б5 ") є прибудовою до будівлі літ. "Б" на АДРЕСА_1, яка належить до об'єктів комунальної власності та перебуває в управлінні Миколаївської міської лікарні №4, фактично бюро ритуальних послуг передано Миколаївською міською лікарнею №4 ОСОБА_1 Д. В. в оренду згідно з договором від 11 листопада 2009 року №112. Цим же рішенням доручено Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради та Комунальному підприємству "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у реєстрі прав власності на вказане нерухоме майно. Зазначав, що ОСОБА_1, користуючись бездіяльністю органів місцевого самоврядування, 02 листопада 2016 року зареєстрував право власності на підставі незаконного свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг за вказаною адресою в Державному реєстрі прав та їх обтяжень. Незважаючи на протиправне оформлення за фізичною особою права власності на вказане майно, Миколаївська міська рада не вчиняла будь-яких дій щодо визнання недійсним та скасування свідоцтва на майно, що свідчить про неналежне виконання міською радою як уповноваженим органом своїх обов'язків у сфері управління власністю територіальної громади міста. Ураховуючи зазначене, перший заступник прокурора Миколаївської області просив суд визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на майно на АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року у складі судді Нікітіна Д. Г. у задоволенні позову першого заступника прокурора Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор неправильно визначив особу, інтереси якої порушено та уповноважену на звернення до суду в цих правовідносинах, так як такою особою є не Миколаївська міська рада, а Миколаївська міська лікарня №4, яка є власником спірного майна, а тому саме лікарня зацікавлена у поверненні майна та визнанні свідоцтва про право власності на це майно ОСОБА_1 недійсним. Крім цього, як підставу відмови в задоволенні позову суд першої інстанції зазначив порушення позовної давності. Так, із листа ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року позивачу було відомо про наявність спірного свідоцтва та його незаконність, проте протягом більше п'яти років на захист порушеного права звернення до суду не було. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Заступника прокурора Миколаївської області задоволено. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно задоволено. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності, серія та номер НОМЕР_1, від 02 грудня 2011 року на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг, розташовану на АДРЕСА _2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення компетентним органом про виділ ОСОБА_2 земельної ділянки під будівництво не приймалося. Факт незаконного оформлення права власності на спірне нерухоме майно в подальшому визнано Миколаївською міською радою, у зв'язку з чим, рішенням виконкому міської ради від 20 серпня 2012 року №864 "Про внесення змін до рішення виконкому Миколаївської міської ради за №1239 від 22 листопада 2011 року" пункт 298 цього рішення про оформлення за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг на АДРЕСА_2, виключено. Вказаним рішенням доручено Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради та Комунальному підприємству "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у реєстрі прав власності на спірне нерухоме майно. Зі змісту вказаного рішення слідує, що підставою його прийняття стала інформація Комунальне підприємство "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "ММБТІ" про те, що збудована будівля бюро ритуальних послуг за літ. "Б5" є прибудовою до будівлі за літ. "Б" на АДРЕСА_1 яка належить до об'єктів комунальної власності міста та перебуває в управлінні Миколаївської міської лікарні №4. Вказане рішення набрало законної сили, не оскаржено та не скасовано. Таким чином, правова підстава, на якій ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності, скасована. Оскільки прокурор звернувся до суду з цим позовом 27 лютого 2019 року, тому відсутні підстави для застосування позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Н. М., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що в позовній заяві заступника прокурора Миколаївської області не вказано негаторної вимоги (які саме перешкоди необхідно усунути та чи взагалі є такі перешкоди), фактично позовна заява є віндикаційним позовом, у якому зазначена вимога про скасування свідоцтва про право власності, до яких мають бути застосовані строки позовної давності. Апеляційний суд не врахував того, що відповідач на підставі договору оренди у період 2010-2018 роки використовував майно Миколаївської міської лікарні №4, а саме нежитлове приміщення, розташоване у будівлі харчоблоку із котельнею та наземною частиною переходу міської лікарні, натомість бюро ритуальних послуг - це окреме нежитлове приміщення, збудоване та введене в експлуатацію (як новий об'єкт нерухомості) відповідачем у 2011 році, на яке було отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 02 грудня 2011 року серії НОМЕР_1 та витяг про державну реєстрацію прав власності в Миколаївському міжміськомубюро технічної інвентаризації за номером витягу 32456889, реєстраційний номер 35355900,номер запису 2057 в книзі 152, згідно з яким внесені відомості про реєстрацію права власності нанерухоме майно - нежитлове приміщення бюро ритуальних послуг, розташоване на АДРЕСА_2, за ОСОБА_1, яке не має відношення до орендованого майна лікарні. Зазначає, що як апеляційна скарга, так і позовна заява подані до суду за підписами та від імені заступника прокурора Миколаївської області. Вказує, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 11 Закону України "Про прокуратуру" керівник регіональної прокуратури представляє регіональну прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями. В свою чергу за частиною третьою вказаної статті за відсутності керівника регіональної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника регіональної прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника регіональної прокуратури. Положеннями частин першої, сьомої статті 56 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника. Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом. Водночас Законом України "Про прокуратуру" не передбачено можливості керівника регіональної органу прокуратури делегувати повноваження щодо представництва регіональної прокуратури у взаємовідносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, окрім випадків, передбачених частиною третьою статті 11 цього Закону. Тому, сама лише наявність відповідних повноважень заступника керівника у Регламенті, не є самостійною підставою для підписання ним позовної заяви від імені регіональної прокуратури, оскільки суперечить нормам статті 11 Закону України "Про прокуратуру". Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (провадження №12-14звг19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року Прокуратура Миколаївської області до Верховного Суду подала відзив на касаційну скаргу, в якому касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Миколаївська міська лікарня №4, як юридична особа зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 46-48, т. 1). Миколаївська міська лікарня №4 керувалася і діяла згідно з Статутом затвердженим розпорядженням Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради від 13 травня 2010 року, який було перереєстровано в новій редакції від 22 грудня 2016 року (а. с. 132-148, т. 1). Пунктом 1.2 Статуту визначено, що власником установи є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Відповідно до державного акта на право постійного користування землею, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №431, виданого 10 липня 2001 року Миколаївській міській лікарні №4, Миколаївською міською радою надано у постійне користування 2,0896 га та у спільне сумісне постійне користування площею 1 015 кв. м землі в межах, згідно з планом землекористування, для обслуговування міської лікарні №4 на АДРЕСА_1, відповідно до рішення Миколаївської міської ради від 28 лютого 2001 року за №28/7 (а. с. 40-42, т. 1). 29 липня 2009 року до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі -ФОП ОСОБА_1) звернувся головний лікар Миколаївської міської лікарні №4 з листом, у якому зазначено, що: "За проханням рідних та близьких померлих в лікарні виділити окреме приміщення для прощання з померлими, просимо Вас надати благодійну допомогу з будування такого приміщення на території лікарні" (а. с. 25, т. 2). 11 листопада 2009 року між ФОП ОСОБА_1 та Миколаївською міською лікарнею №4 в особі головного лікаря ОСОБА_4 укладений договір оренди №112, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежиле приміщення, розташоване у будівлі харчоблоку із котельною та наземною частиною переходу Миколаївської міської лікарні №4 зі збільшеною площею до 105,9 кв. м на підставі розпорядження Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради від 11 листопада 2009 року №465-р за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 14-15, т. 1). Строк дії вказаного договору оренди неодноразово було продовжено додатковими угодами, останньою додатковою угодою від 13 січня 2017 року строк дії договору оренди від 11 листопада 2010 року №112 продовжено на один рік, з 13 січня 2017 року до 13 січня 2018 року (а. с. 14, т. 1). 05 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ "СК "Модуль-Миколаїв" укладено договір генерального підряду №05/03-10 на виконання будівельних робіт. Пунктом 1.1 вказаного договору визначено, що замовник в особі ОСОБА _1 отримує, а підрядник бере на себе обов'язок з будівництва бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА_1; територія 4-ої міської лікарні (а. с. 18, т. 2). 11 листопада 2010 року згідно з актом приймання-передачі нерухомого майна Миколаївська міська лікарня №4 в особі головного лікаря ОСОБА _4 передала приватному підприємцю ОСОБА_1 нерухоме майно площею 86,7 кв. м (яке за договором оренди зі змінами від 11 листопада 2010 року №112 має загальну площу 105,9 кв. м) для обладнання приміщення із надання ритуальних послуг, що розташоване у будівлі харчоблоку із котельною та наземною частиною переходу міської лікарні №4. Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт від 12 жовтня 2011 року за № МК08211059371 "Розміщення бюро ритуальних послуг на території міської лікарні №4" за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 19-21, т. 2). У розділі 14 декларації про початок виконання будівельних робіт "Інформація про земельну ділянку" вказано місце розташування об'єкта: АДРЕСА_1, форма власності або користування земельною ділянкою, на якій здійснювались будівельні роботи, визначено, як "постійне користування", а документ, що посвідчує право замовника на земельну ділянку вказано, як державний акт на право постійного користування землею від 10 липня 2001 року за №431, виданий Миколаївською міською радою, а замовником виконання будівельних робіт визначено ОСОБА_1 (а. с. 40-42, т. 1). 28 жовтня 2011 року рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1122 нежитловій будівлі на АДРЕСА_1 (літ. "Б5" приміщення №1, 2, 3, загальною площею 86,3 кв. м), як такій, що належить громадянину ОСОБА_1, надано нову адресу: АДРЕСА_2 (а. с. 16 зворот, т. 2). 22 листопада 2011 року рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1239 визнано право власності за ОСОБА_1 на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг із зазначенням нової адреси цієї будівлі, а саме: АДРЕСА_2, загальною площею 86,3 кв. м, виходячи з договору оренди від 11 листопада 2009 року та відповідно до декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 02 листопада 2011 року, Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області засвідчено відповідність закінченої будівництвом нежитлової будівлі - бюро ритуальних послуг (літ. "Б5") загальною площею 86,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_1 (а. с. 28, т. 1). Згідно з витягом про державну реєстрацію прав від 13 грудня 2011 року №32456889 право власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровано Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації на підставі вказаного свідоцтва про право власності (а. с. 30, т. 2). У листі перший заступник прокурора Миколаївської області від 10 жовтня 2018 року за №05/2-235вих-18, адресованому Миколаївському міському голові, вказав: "Опрацюванням публікації: "В Николаеве предприниматель "оккупировал" морг и зал прощання в горбольнице №4" установлено, що 11 листопада 2010 року між приватним підприємцем ОСОБА_1 та міською лікарнею №1 укладено договір оренди нежилого приміщення площею 105,9 кв. м на АДРЕСА_1, для ведення ритуальних послуг. Строк дії договору закінчився 13 січня 2018 року. Водночас орендовані приміщення до теперішнього часу орендодавцю не повернуто. У свою чергу, моніторингом сайту Миколаївської міської ради встановлено наявність рішення виконавчого комітету від 28 жовтня 2011 року №1122 про надання нежитловій будівлі на АДРЕСА_1 (літ. "Б5" площею 86,3 кв. м) нової адреси: АДРЕСА_2, та рішення від 22 листопада 2011 року №1239, згідно з яким за ОСОБА_1 оформлено право власності на вказану нежитлову будівлю. Натомість рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2012 року №864 виключено пункт рішення від 22 листопада 2011 року №1239 про оформлення права власності за ОСОБА_1. Рішення мотивовано тим, що збудована будівля бюро ритуальних послуг є прибудовою до будівлі на АДРЕСА_1, яка належить до об'єктів комунальної власності. Цим же рішенням Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради доручено здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Проте, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 03 жовтня 2018 року право власності на нежитлову будівлю -бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА _2, дотепер належить ОСОБА_1. Вказане свідчить про неналежне виконання посадовими особами міської ради та її виконавчими органами обов'язків щодо контролю за використанням та збереженням майна комунальної власності (а. с. 29, т. 1). 30 жовтня 2018 року листом №13513/02.02-01-06/111/18 заступник Миколаївського міського голови повідомив першого заступника прокурора Миколаївської області, зокрема, що скасування свідоцтва про право власності не належить до повноважень виконавчих органів міської ради, рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2011 року №864 не є підставою для його скасування, так як скасування свідоцтва можливе лише за рішенням суду, проте рішення суду з цього питання не приймалося. Також в листі викладено прохання про звернення прокуратури в інтересах територіальної громади м. Миколаєва до суду щодо скасування свідоцтва про право власності на незаконний об'єкт (а. с. 30, т. 1). Листом від 29 січня 2019 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради надіслав першому заступнику прокурора Миколаївської області акт обстеження приміщення залу ритуальних послуг, розташованого на території Миколаївської міської лікарні №4, яким встановлено, що передане в оренду приміщення площею 86,3 кв. м, це те ж саме приміщення, на яке ОСОБА_1 оформив право власності та отримав свідоцтво про право власності 02 грудня 2012 року. Також у листі зазначено, що повернення переданих в оренду ФОП ОСОБА_1, на підставі договору оренди майна від 11 листопада 2010 року, приміщень неможливо без зазначеного приміщення, яке належить ОСОБА_1. Миколаївська міська рада не вчинила дій, направлених на пред'явлення відповідного позову до суду. 06 лютого 2019 року прокурор Миколаївської області направив повідомлення Миколаївській міській раді про пред'явлення цього позову в інтересах держави (а. с. 31-37, 49, т. 1). 27 січня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог першого заступника прокурора Миколаївської області (а. с. 42, т. 1). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Н. М., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду із позовом, перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради просив суд визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на майно на АДРЕСА_2. Посилався на те, що незаконне оформлення права власності на ім'я ОСОБА_1 на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг на АДРЕСА_2, розташовану на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності та передана у постійне користування Миколаївській міській лікарні №4, порушило інтереси держави, а саме територіальної громади м. Миколаєва. Зміст такого порушення полягає в тому, що Миколаївська міська рада позбавлена можливості реалізації повноважень щодо використання майна громади в інтересах самої громади, яким є земельна ділянка. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Згідно з частиною другою статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України покладено представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення до суду). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший-третій частини четвертої статті цього ж Закону). Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) та від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження №61-12-157гс19). Судом встановлено, що земельна ділянка, яка перебуває в постійному користуванні Миколаївської міської лікарні №4, є власністю територіальної громади та, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування", право на розпорядження нею належить територіальній громаді в особі міської ради та її органів. Таким чином, саме Миколаївська міська рада уповноважена на здійснення відповідних функцій власника від імені територіальної громади щодо розпорядження землями комунальної власності. Відповідно до положень статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України зазначено, що саме власник майна має право на захист порушеного права власності. Отже, власнику належить право захисту свого права власності, яким є земельна ділянка комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина перша статті 267 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Судом встановлено, що 27 січня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог першого заступника прокурора Миколаївської області (а. с. 42, т. 1). Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 81 ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не встановив коли саме стало відомо Миколаївській міській раді про існування оскаржуваного рішення з урахуванням доводів ОСОБА_1 про те, що Миколаївській міській раді про наявність свідоцтва про право власності ОСОБА_1, серія та номер: НОМЕР _1, від 02 грудня 2011 року Миколаївській міській раді стало відомо із листа ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року (а. с. 39, т. 1). Отже, розглядаючи справу, яка переглядається судом касаційної інстанції, суд апеляційної інстанцій не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не перевірив доводів сторін та не встановив обставин, встановлення яких є обов'язковим для правильного вирішення цього спору. Під час нового розгляду суду необхідно врахувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19. Пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України визначено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Наталя Михайлівна, задовольнити. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №303/5074/17 провадження №61-3637св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, відповідач - Мукачівська міська рада Закарпатської області, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області, у складі судді Куцкір Ю. Ю., від 27 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бисага Т. Ю., Джуги С. Д., Кожух О. А.,від 26 січня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Мукачівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання протиправними, скасування рішень Мукачівської міської ради та державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, є власником нежитлової будівлі з належними до неї господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та власником земельної ділянки за вказаною адресою, кадастровий номер №2110400000:01:001:0068, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,0523 га. На початку липня 2017 року невідомі особи за вказівкою ОСОБА_3, який є власником будівлі, що знаходиться за по АДРЕСА_3, розпочали самовільно зносити паркан, який відмежовував належну на праві власності ОСОБА_1 земельну ділянку від суміжної ділянки, мотивуючи тим, що паркан знаходиться на земельній ділянці, яка належить на праві власності ОСОБА_3. Позивач ОСОБА_1 вказував, що ОСОБА_3 незаконним шляхом, без узгодження з ним, як суміжним землекористувачем, меж земельної ділянки, отримав у власність земельну ділянку по АДРЕСА_3, на підставі рішення 52-ї сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 грудня 2013 року за №1007, межі якої заступають (накладаються) на належну йому земельну ділянку, що у свою чергу порушує його права. Крім того, рішенням 31 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 30 серпня 2012 року №605 було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 0,0395 га, ОСОБА_3 у власність по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, кадастровий номер ділянки №2110400000:01:001:1048. ОСОБА_1 зазначав, що погодження меж земельної ділянки при виготовленні державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 з ним не проводилось. Позивач за первісним позовом заперечує погодження меж земельної ділянки ОСОБА_3, вважає, що не є таким доказом наявний у матеріалах справи акт погодження меж земельної ділянки із суміжними землевласниками та землекористувачами, в якому зазначено, що заперечень з боку суміжних землекористувачів немає, оскільки акт не містить підпис позивача ОСОБА_1. Крім того, затверджений рішенням 26 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 квітня 2012 року №250 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачево" акт комісії з розгляду земельних спорів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян та додержання громадянами правил добросусідства зовнішнього обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 від 24 квітня 2012 року про встановлення межі земельної ділянки ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0442 га без погодження меж земельної ділянки з боку суміжного землекористувача ОСОБА_1 є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки саме відсутність такого погодження призвело до накладення земельної ділянки відповідача на земельну ділянку позивача. Із урахуванням зазначеного, позивач за первісним позовом просив позов задовольнити, визнати протиправним та скасувати рішення 26 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 квітня 2012 року №520 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачево" в частині затвердження акту комісії з розгляду земельних спорів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян та додержання громадянами правил добросусідства зовнішнього обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 від 24 квітня 2012 року про встановлення межі земельної ділянки ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,0442 га; визнати протиправним та скасувати рішення 31 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 30 серпня 2012 року №605 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0395 га ОСОБА_3 у власність по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, кадастровий номер ділянки 2110400000:01:001:1048; визнати протиправним та скасувати рішення 52 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 грудня 2013 року №1007 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачево" в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку та державної реєстрації земельної ділянки в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку. У березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про скасування технічного звіту на виготовлення державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, скасування державного акту на земельну ділянку. Свої вимоги позивач за зустрічним позовом мотивував тим, що у пункті 1.22 рішення Мукачівської міської ради 14 сесії 4-го скликання від 30 січня 2003 року зазначено про передачу безкоштовно у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_1 по АДРЕСА_2, площею 0,05 га. В технічному звіті за замовленням ОСОБА_1 складено план земельної ділянки площею 0,0523 га, а також в звіті є висновки начальника Мукачівського міського відділу земельних ресурсів від 24 березня 2003 року на площу земельної ділянки 0,0520 га. В пояснювальній записці до технічного звіту вказано, що топографо-геодезичні вишукування по встановленню меж та визначенню площ земельної ділянки виконувалися в межах фактичного користування. За результатами топографо-геодезичних вишукувань встановлено, що площа землекористування становить 0,0520 га. Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0523 га для будівництва та обслуговування жилого будинку видано ОСОБА_1 26 березня 2003 року. ОСОБА_3 вважає, що вказаний державний акт видано із грубим порушенням вимог Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 118 ЗК України. Також ОСОБА_3 зазначав, що площа земельної ділянки, яка погоджена для передачі у власність ОСОБА_1 на сесії Мукачівської міської ради, змінена самостійно розробниками технічної документації з виготовлення державного акту на право приватної власності із 0,05 га на 0,0523 га, на підставі якої незаконно видано державний акт на самовільно змінену площу. Проект відведення земельної ділянки не погоджений з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органом, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Представлений матеріал перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевості) ТОВ "ГЕО-СП" виконано без дозволу землевласника ОСОБА_3, при цьому не підтверджено джерело набуття координат, які застосовано при виконанні проектно-вишукувальних робіт, що викликає великий сумнів в правильності і законності проведених робіт. Дата державної реєстрації земельної ділянки ОСОБА_3 14 листопада 2013 року, дата державної реєстрації земельної ділянки ОСОБА_1 26 березня 2003 року. При тому, державна реєстрація земельної ділянки ОСОБА_3 проведена у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051. На момент державної реєстрації земельної ділянки ОСОБА_1 26 березня 2003 року ведення Державного земельного кадастру в електронному виді не передбачалося, електронний документ не надавався. Електронний документ із даними земельної ділянки ОСОБА_1 завантажено в Державний земельний кадастр 16 грудня 2015 року, коли земельна ділянка ОСОБА_3 уже знаходилася в Державному земельному кадастрі. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_3 просив суд у задоволенні первісного позову відмовити у повному обсязі, а зустрічні позовні вимоги задовольнити, скасувати технічний звіт на виготовлення державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_1 по АДРЕСА_2, скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1, серії ЗК №046987. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 27 вересня 2019 року первісний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення 52 сесії шостого скликання Мукачівської міської ради від 26 грудня 2013 року №1007 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян міста Мукачева", в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про скасування технічного звіту щодо виготовлення державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_1 по АДРЕСА_2 на землях міста Мукачево Закарпатської області та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЗК №046987, виданого ОСОБА_1, відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимога позивача за первісним позовом про визнання протиправним та скасування рішення 26 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 квітня 2012 року №520 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачево" в частині затвердження акту комісії з розгляду земельних спорів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян та додержання громадянами правил добросусідства зовнішнього обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 від 24 квітня 2012 року про встановлення межі земельної ділянки ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0442 га, до задоволення не підлягає, оскільки вказаним рішенням не порушуються права позивача за первісним позовом, враховуючи те, що в подальшому після розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 було прийнято остаточне рішення Мукачівською міською радою, яким площа земельної ділянки була зменшена та надано у власність останньому 0,0395 га. Вимога про визнання протиправним та скасування рішення 31 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 30 серпня 2012 року №605 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0395 га ОСОБА_3 у власність по АДРЕСА_3, для будівництва та обслуговування житлового будинку, кадастровий номер ділянки 2110400000:01:001:1048, до задоволення також не підлягає, оскільки статтею статті 50 Закону України "Про землеустрій" не передбачено отримання згоди суміжних землекористувачів та землевласників і зупинення робіт по виготовленню технічної документації, а питання про затвердження проекту землеустрою відноситься до компетенції органу, який надав дозвіл на його розроблення. Вимога про визнання протиправним та скасування рішення 52 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 грудня 2013 року №1007 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачево", в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, підлягає до задоволення, оскільки погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов'язковим при наданні земельної ділянки у власність. Вимога про визнання протиправною та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку до задоволення не підлягає, оскільки згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №16885841 від 28 січня 2014 року ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0395 га, і у зв'язку з цим зазначена вимога є передчасною. Щодо вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом, а саме щодо скасування технічного звіту на виготовлення державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_1 по АДРЕСА_2, то вона не підлягає до задоволення, оскільки вказаний звіт виконувався ДП "Мукачівський районний центр Державного земельного кадастру", яке не було залучено до справи в якості відповідача, або співвідповідача. Відносно вимоги щодо скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1, серії ЗК №046987, то вона також визнана такою, що не підлягає до задоволення, оскільки має місце невідповідність обраного представником відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_4 способу захисту права способам, визначеним законодавством (стаття 16 ЦК України). Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Мукачівської міської ради залишено без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про часткове задоволення первісних позовних вимог, оскільки погодження меж земельної ділянки з позивачем за первісним позовом, як суміжним землекористувачем при передачі земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку ОСОБА_3 не проводилось. Комісія з розгляду земельних спорів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства актом зовнішнього обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 від 24 квітня 2012 року та в подальшому Мукачівська міська рада своїм рішенням 26 сесії 6-го скликання від 26.04.2012 року №520, незаконно збільшила площу виділеної ОСОБА_3 земельної ділянки з 0,0395 га до 0,0442 га. Із урахуванням зазначеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо визнання протиправними та скасування рішення 52 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 грудня 2013 року №1007 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачева", в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог, оскільки позивач за первісним позовом набув право власності на земельну ділянку у спосіб, передбачений чинним на той момент (2003 року) законодавством. Виготовленню державного акту серії ЗК №046987 передувало розроблення технічного звіту на виготовлення державного акта на право приватної власності на землю ОСОБА_1 по АДРЕСА_2, який було виготовлено у відповідності до Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі. Вимога позивача за зустрічним позовом є фактичним намаганням позбавити позивача за первісним позовом права власності на земельну ділянку кадастровий №2110400000:01:001:0068, що являє собою пряме порушення його конституційних прав, як власника. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 04 березня 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц та від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що при вирішенні спору суди першої та апеляційної інстанції дійшли передчасного висновку про часткове задоволення первісних позовних вимог, не надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, а висновки судів першої та апеляційної інстанції та їх мотивація щодо частково задоволення первісних позовних вимог є суперечливими. Заявник вказує, що межі суміжних земельних ділянок сторін спору було встановлено ще у 2003 році відповідно до акту встановлення на місцевості (в натурі) меж та перенесені на план меж земельної ділянки при видачі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЗК №046987 від 26 березня 2003 року. ОСОБА_1 відмовився підписувати акт погодження меж земельної ділянки без належної на те мотивації, керуючись лише особистою неприязню до ОСОБА_3. Позивачем за первісним позовом не було надано належних доказів незаконного знесення паркану між суміжними земельними ділянками. Непідписання акту погодження меж не перешкоджає органу місцевого самоврядування затвердити проект землеустрою. Підписання акту погодження меж самостійного значення не має, не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Підставою звернення до суду позивача за первісним позовом стало саме непідписання акту погодження меж земельних ділянок. Також заявник зазначає, що позивач за первісним позовом обрав неефективний спосіб захисту своїх прав. При вирішенні спору судами не надано оцінки наявності або відсутності накладення земельних ділянок. Суди також не дослідили питання, яким чином права позивача за первісним позовом порушуються переданням у власність відповідачу за первісним позовом земельної ділянки. Заявник наголошує, що ним правильно обрано спосіб захисту його прав в заявленому зустрічному позові, суть якого не полягає у тому, щоб позбавити ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, а в скасуванні технічного звіту та державного акту на земельну ділянку з метою виготовлення нової технічної документації для приведення у відповідність розміру площі належної ОСОБА_1 земельної ділянки. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Мукачівської міської ради та ОСОБА_3 про визнання протиправним, скасування рішень Мукачівської міської ради та державної реєстрації права власності на земельну ділянку та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про скасування технічного звіту щодо виготовлення державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, скасування державного акту на земельну ділянку призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 посилається на те, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та такими, що не спростовують правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Вказує, що визначальним у процесі погодження меж земельної ділянки є саме необхідність запропонувати суміжному землекористувачу підписати акт погодження меж земельної ділянки. Судами правильно встановлено накладення меж земельних ділянок. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №872650 від 26 червня 2003 року нежитлова будівля, яка знаходиться по АДРЕСА_2, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 29 травня 2003 року. 26 березня 2003 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЗК №046987, який посвідчує право власності на земельну площею 0,0523 га, яка знаходиться по АДРЕСА_2, цільове призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, кадастровий номер земельної ділянки №2110400000:01:001:0068. Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЗК №046987 від 26 березня 2003 року було видано на підставі рішення Мукачівської міської ради, прийнятого на 14 сесії 4 скликання 30 січня 2003 року. У відповідності до акту зовнішнього обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 від 24 квітня 2012 року встановлено, що згідно висновку комісії у відповідності до вимог статті 107 ЗК України (відновлення меж) основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. Враховуючи подані матеріали, комісія вважала за необхідне поворотні точки меж земельної ділянки ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 закоординувати в державній системі координат та зафіксувати на місцевості межовими знаками. Межові знаки передати згідно акту на зберігання землекористувача. Комісія вважала за можливе встановити межі земельної ділянки ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 площею 0,0442 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, у відповідності до кадастрового плану, виготовленого ПП Різак, без погодження меж земельної ділянки з боку суміжного землекористувача ОСОБА_1. Відповідно до архівного витягу із рішення 26 сесії 6-го скликання Мукачівської міської ради від 26 квітня 2012 року №520 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачева" Мукачівська міська рада вирішила затвердити акти комісії з розгляду земельних спорів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства зовнішнього обстеження земельної ділянки і встановити межі земельної ділянки громадянина ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 площею 0,0442 га для будівництва та обслуговування житлового будинку у відповідності до кадастрового плану, виготовленого ПП ОСОБА_5, без погодження меж земельної ділянки з боку суміжного землекористувача ОСОБА_1. Згідно витягу з рішення Мукачівської міської ради №605 від 30 серпня 2012 року "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачева" рада вирішила надати дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Орієнтована площа земельної ділянки 0,0395 га. У відповідності до витягу з рішення Мукачівської міської ради №1007 від 26 грудня 2013 року "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян м. Мукачева" рада вирішила у відповідності до рішення 31 сесії Мукачівської міської ради 6-го скликання №605 від 30 серпня 2012 року затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0395 га ОСОБА_3 у власність по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Кадастровий номер земельної ділянки №2110400000:01:001:1048. Надати ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,0395 га по АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку. Висновком експерта №328/03-18 від 21 березня 2018 року встановлено, що фактичні дирекційні кути земельної ділянки громадянина ОСОБА_1, кадастровий номер 2110400000:01:001:0068 по АДРЕСА_2 з прив'язкою до твердого об'єкту (будівлі), який розташований на цій земельній ділянці, не відповідають дирекційним кутам, які зазначені в технічному звіті на виготовлення державного акту на право приватної власності на землю громадянина ОСОБА_1 по АДРЕСА_2. Різниця між дирекційними кутами становить 1? 15? 14? . Тобто, фактично план земельної ділянки, який зображений в технічному звіті, розташовується більше похило по відношенню до існуючої будівель, що належить ОСОБА_1, ніж це є по факту на величину 1? 15? 14? за годинниковою стрілкою. Зображені на схемі матеріалів перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевості), виготовлені ТОВ "ГЕО-СП" за договором 90/17 від 21 липня 2017 року, конфігурація та розташування меж на місцевості земельної ділянки ОСОБА_1 по АДРЕСА_2 з урахуванням розташування на ній твердого нерухомого об'єкта (будівлі), розміщення якого зображено на плані земельної ділянки в технічному звіті на виготовлення державного акту на право приватної власності на землю ОСОБА_1 по АДРЕСА_2, вказані не вірно. Зокрема таке слідує з двох причин: 1) внутрішній кут між лініями ділянки ОСОБА_1, зображеними на схемі, відрізняються від того, що має місце між цими ж лініями земельної ділянки у конфігурації, передбаченій в технічній документації. Так внутрішній кут, який утворюється при накресленні двох ліній у відповідності до схеми ТОВ "ГЕО-СП" має величину 89? 45? 15? , тоді як внутрішній кут земельної ділянки ОСОБА_1 між цими двома лініями у відповідності до технічного звіту повинен становити 89? 48? 40? . Аналогічне стосується і дирекційного кута. Так, наприклад дирекційний кут лінії, яка на схемі, виготовленій ТОВ "ГЕО-СП", позначена точками GPS2 та GPS1, а в технічному звіті позначена цифрами 7 та 8, відповідно на схемі, виготовленій ТОВ "ГЕО-СП", становить величину 109? 50? 02? , що не відповідає ні дирекційному куту в цьому місці у відповідності до технічного звіту (109? 53? 20? ), ні фактичному дирекційному куті, який було встановлено при наданні відповіді на питання №1 (108? 38? 0? ). При співставленні плану земельної ділянки в конфігурації, яка передбачена в технічному звіті з прив'язкою по стороні GPS1 - GPS2, що відображено в схемі, виготовленій ТОВ "ГЕО-СП", на фактичну ситуацію було встановлено, що точка під №9, яка згідно плану в технічному звіті повинна бути кутом нерухомого майна (будівлі), фактично є зміщеною вглиб будівлі. Аналогічне стосується і всіх інших точок, однак експертом робиться акцент саме на цій точці, так як ця точка є найбільш виразною поворотною точкою земельної ділянки ОСОБА_1, яка розташована на куті нерухомого майна, і від неї фактично можна зробити відлік всіх інших поворотних точок та сторін ділянки. Тобто, накладання земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4, яке відображене на плані, виготовленому ТОВ "ГЕО-СП" виникло внаслідок неправильного перенесення меж земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, в натуру на місцевість. Проведеним дослідженням, по питаннях №1 та №2 встановлено, що накладання земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4, яке зображено на плані, виготовленому ТОВ "ГЕО-СП", виникло внаслідок неправильного визначення в технічному звіті, який був складений на його земельну ділянку, дирекційних кутів по розташуванню меж земельної ділянки ОСОБА_1, і неправильного зображення розташування меж земельної ділянки ОСОБА_1 на схемі в "Матеріалах перенесення меж земельної ділянки в натурі (на місцевість)", яка була виготовлена ТОВ "ГЕО-СП" за договором №90/17 від 21 липня 2017 року. У відповідності до висновку експерта №41/18 від 16 жовтня 2018 року між земельною ділянкою ОСОБА_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, (кадастровий номер 2110400000:01:001:0068), та земельною ділянкою ОСОБА_3 (кадастровий номер 2110400000:01:001:1048) має місце перетин. Площа перетину становить 0,0012 га. Земельна ділянка ОСОБА_3, що знаходиться по АДРЕСА_3, (кадастровий номер 2110400000:01:001:1048) частково накладається на земельну ділянку ОСОБА_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (кадастровий номер 2110400000:01:001:0068). Площа накладання становить 0,0012 га. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Стаття 41 Конституції України гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною третьою статті 13 Конституції України власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Згідно із частинами першою, другою статті 116 Земельного кодексу України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. У відповідності до частин першої, другої, восьмої та дев'ятої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. У відповідності до статті 186 ЗК України проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно статті 22 Закону України "Про землеустрій" землеустрій здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, щодо проведення робіт із землеустрою. Частиною першою статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно з частини першої статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Частиною першою та другою статті 198 ЗК України визначено, що кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості; г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану. Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині часткового задоволення первісних позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що комісія з розгляду земельних спорів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства актом зовнішнього обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_3 від 24 квітня 2012 року та в подальшому Мукачівська міська рада своїм рішенням 26 сесії 6-го скликання від 26 квітня 2012 року №520, збільшила площу виділеної ОСОБА_3 земельної ділянки з 0,0395 га до 0,0442 га. У відповідності до висновку експерта №41/18 від 16 жовтня 2018 року між земельною ділянкою ОСОБА_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, (кадастровий номер 2110400000:01:001:0068), та земельною ділянкою ОСОБА_3 (кадастровий номер 2110400000:01:001:1048) має місце перетин. Площа перетину становить 0,0012 га. Земельна ділянка ОСОБА_3, що знаходиться по АДРЕСА_3, (кадастровий номер 2110400000:01:001:1048) частково накладається на земельну ділянку ОСОБА_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (кадастровий номер 2110400000:01:001:0068). Площа накладання становить 0,0012 га. Отже, судами встановлено, що рішенням 52 сесії шостого скликання Мукачівської міської ради від 26 грудня 2013 року №1007 "Про передачу, надання, вилучення земельних ділянок громадян міста Мукачева" надано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку по АДРЕСА_3, частина якої 0,0012 га, перетинається із земельною ділянкою, власником якої з 2003 року є ОСОБА_1. Часткове задоволення первісних позовних вимог виключає задоволення зустрічних позовних вимог. Отже суди дійшли загалом правильного висновку, що зустрічні позовні вимоги не підлягають до задоволення. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами зроблена належна правова оцінка доказів. Посилання касаційної скарги на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником постановах. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи наведене, колегіясуддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 лютого 2021 року м. Київ справа №545/440/18 провадження №61-1111св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Джерело", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Пікуля В. П. ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що 15 грудня 2017 року він за договором купівлі-продажу №44, вчиненим у простій письмовій формі, придбав у ТОВ "Агрофірма "Джерело" нерухоме майно: виробничий будинок - нежитлові будівлі (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї), що знаходяться за межами населених пунктів на території Супрунівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в АДРЕСА_1, за ціною 1 000 000,00 грн. На неодноразові його прохання посвідчити договір нотаріально відповідач ухиляється, атому позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. ОСОБА_1 просив визнати дійсним договір №44 купівлі-продажу нерухомого майна: виробничого будинку - нежитлових будівель (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї) від 15 грудня 2017 року, який укладений між ТОВ "Агрофірма "Джерело" та ОСОБА_1; визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке складається (згідно технічного паспорта) з: корівника А-1, А1-1, а, а-4, площею 1703,5 кв. м. ; складу газових балонів, Б, площею 34,1 кв. м., силосної траншеї №1, площею 324,0 кв. м. ; силосної траншеї №2, площею 801,0 кв. м. Короткий зміст судових рішень Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено; Визнано дійсним договір №44 купівлі-продажу нерухомого майна: виробничого будинку - нежитлових будівель (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї) від 15 грудня 2017 року, який укладений між ТОВ "Агрофірма "Джерело" та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке складається (згідно технічного паспорта) з: корівника А-1, А1-1, а, а-4, площею 1703,5 кв. м. ; складу газових балонів, Б, площею 34,1 кв. м., силосної траншеї №1, площею 324,0 кв. м. ; силосної траншеї №2, площею 801,0 кв. м. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено заявлені позовні вимоги. Також суд керувався статтями 215, 220 ЦК України, відповідно до яких він може визнавати дійсним договір, що є нікчемним у зв'язку із недодержанням сторонами вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу виконуючого обов'язки прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України, задоволено; рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма "Джерело" про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно. Додатковою постановою Полтавського апеляційного суду від 29 січня 2020 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення апеляційного суду обгрунтоване тим, що суд першої інстанції належним чином не встановив на підставі яких правовстановлюючих спірне майно належало продавцю ТОВ "Агрофірма "Джерело" та на якій правовій підставі ним здійснювалося користувалося земельною ділянкою, де розміщені відповідні нежитлові будівлі, оскільки у матеріалах справи відповідні докази відсутні. Також суд заначив, що позивачем жодним чином не підтверджено ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного правочину, оскільки сторони не зверталися до нотаріуса для вчинення ним відповідних дій. Разом із цим, суд погодився із доводами прокурора щодо законності представлення ним інтересів держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - ДАБІУ), оскільки, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор реалізує конституційну функцію представництва інтересів держави, а даний спір стосується відповідного майна, законність існування (створення) якого та відповідно виникнення права власності на яке не встановлена, а також і не визначено підстави користування відповідною земельною ділянкою, на якій знаходиться спірне майно, що також використовується сторонами без належних дозвільних (правовстановлюючих) документів. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 23 березня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, зокрема, що позивач, придбавши спірне майно у відповідача, який ухилявся від нотаріального посвідчення відповідного договору купівлі-продажу, був змушений звернутися до суду із цим позовом, що на його думку є належним способом захисту його прав. Також наголошував на тому, що прокурор безпідставно оскаржив рішення суду першої інстанції, оскільки даним рішенням суду жодним чином не порушуються права та обов'язки інших осіб, зокрема, ДАБІУ, а також вказував на відсутність у прокурора повноважень на подання апеляційної скарги, оскільки він не довів наявності підстав для представництва інтересів держави в суді згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Позиція інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що відповідно до письмового договору купівлі-продажу нерухомого майна №44 від 15 грудня 2017 року, ТОВ "Агрофірма "Джерело" в особі генерального директора ОСОБА_3 продало, а ОСОБА_1 купив нерухоме майно виробничий будинок - нежитлові будівлі (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї), що знаходиться за межами населених пунктів на території Супрунівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в АДРЕСА_1. Ціна договору становила 1 000 000,00 грн. (а. с. 15-18). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ, від 15 січня 2020 року (далі - Закон). У пункті 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" даного Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Таким чином, розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року, слід здійснювати, враховуючи вимоги ЦПК України в редакції до 08 лютого 2020 року. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із їх обгрунтованості та згідно вимог статті 220 ЦК України вважав за можливе визнати дійсним нікчемний договір купівлі-продажу, а також визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, отримане за цим правочином. Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в позові, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, належним чином не визначився з правовідносинами, які виникли у справі, оскільки не звернув увагу на відсутність належних доказів стосовно ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину і втрати стороною можливості з будь-яких причин належним чином його оформити. Також суд вказував на відсутність належних доказів у справі щодо підтвердження права власності у продавця (відповідача) на спірне нерухоме майно та на право користування земельною ділянкою, де воно розташоване. При цьому, суд також встановив наявність у заявника апеляційної скарги - в. о. прокурора Полтавської області повноважень на вчинення таких дій з урахуванням вимог ЦПК України та Закону України "Про прокуратуру". Верховний Суд погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наданих доказів. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. У статті 657 ЦПК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Згідно із частиною другою статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України (подібні висновки наявні у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року в справі №665/2266/16-ц та від 30 жовтня 2019 року в справі №140/2001/17). Верховний Суд погоджується з аргументованим висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов'язковими умовами для визнання правочину дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України. За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для визнання договору купівлі-продажу від 15 грудня 2017 року дійсним, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору та що така можливість була втрачена. Натомість, визнання відповідачем позову у відзиві на нього (а. с. 36) спростовує доводи позивача про ухилення іншої сторони правочину від нотаріального посвідчення спірного договору та втрати можлиовсті вчинення таких дій. Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином наявні у справі докази та встановивши належним чином фактичні обставини у справі, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність належних підстав для задоволення заявлених позовних вимог. Що стосується доводів касаційної скарги про неправомірність подання апеляційної скарги прокурором у зв'язку із відсутністю у нього підстав та повноважень щодо цього, то суд відхиляє їх з огляду на таке. У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18). У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Пунктом 3 частини шостої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи. Судом апеляційної інстанції встановлено, що, обґрунтовуючи підстави перегляду рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року, в. о. прокурора Полтавської області вказував на те, що ДАБІУ, як державним органом, який згідно законодавства здійснює контроль над законністю будівництва (створення) нового нерухомого майна, не забезпечено належне виконання своїх повноважень та не оскаржено відповідне рішення суду, яким узаконено право власності на майно позивача, законність існування (будівництва) якого сторонами справи не підтверджена, а тому це свідчить про неналежне виконання ДАБІУ своїх повноважень та незахисту нею відповідних інтересів держави, а тому він звернувся до суду із апеляційною скаргою. Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. З урахуванням вказаного, встановивши, що в. о. прокурора Полтавської області звернувся до суду в інтересах держави в особі ДАБІУ, згідно з нормами чинного законодавства, а ДАБІУ неналежно здійснювала свої повноваження, наявності підстав для представництва її інтересів не оскаржила (прокурор повідомляв про вчинення відповідних дій - подання апеляційної скарги), апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для перегляду судового рішення за його апеляційною скаргою, оскільки у цьому випадку допуск прокурора до суду є виправданим, вступ у справу здійснений у межах дискреційних повноважень, визначених законодавством. Таким чином, доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є безпідставними. Також є необгрунтованими аргументи скарги про безпідставне позбавлення позивача права власності на відповідне майно, оскільки в даному випадку не може бути визнано законним право власності особи, отримане на підставі нікчемного правочину або незаконного судового РІШЕННЯ: Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Судом апеляційної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №136/1426/17 провадження №61-8589св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід" на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року у складі судді Кривенко Д. Т. та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року у складі колегії суддів: Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., Голоти Л. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс - Агро" (далі - ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро") про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі. Позовні вимоги мотивовано тим, що 21 серпня 2007 року між сторонами у справі було укладено договір оренди належної на праві власності ОСОБА_1 земельної ділянки (паю) площею 2,9796 га, що знаходиться на території Зозівківської сільської ради Липовецького району Вінницької області за межами населеного пункту строком на десять років, зареєстрований Вінницькою філією державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" (далі - Вінницька філія "ДП "Центр ДЗК") у Державному реєстрі земель 24 вересня 2007 року за №04078120109. ОСОБА_1 зазначав, що указаний договір не підписував, нікого на його підписання не уповноважував, проте протягом десяти років отримував орендну плату за користування ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" землею і з приводу визнання договору недійсним не звертався. Ураховуючи закінчення строку дії договору оренди землі, 30 червня 2017 року він повідомив ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" заявою про намір після збору урожаю 2017 року здійснювати обробіток своєї землі самостійно. ОСОБА_1 на його прохання не було надано оригінального примірника договору, але він отримав копію договору оренди землі разом із додатковою угодою, зареєстрованою 06 вересня 2010 року Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" у Державному реєстрі за №041004400154, якою строк дії договору продовжений на двадцять років. Оскільки ні договір оренди землі, ні додаткову до нього угоду ОСОБА_1 не підписував, він просив суд визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, зареєстровану Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" у Державному реєстрі земель 06 вересня 2010 року за №041004400154, та скасувати державну реєстрацію цієї додаткової угоди. Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, зобов'язання державного реєстратора Липовецької районної державної адміністрації скасувати державну реєстрацію цього договору залишено без розгляду. Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 17 травня 2018 року на задоволення заяви представника позивача залишено без розгляду позов ОСОБА_1 в частині вимог про скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року. Судом першої інстанції прийнято до уваги, що згідно зі статуту ТОВ "ТАС Агро Захід" у новій редакції 2019 року рішенням від 10 липня 2019 року №10/07/19-01 учасника товариства компанії "Кінтас Лімітед", зареєстрованої та діючої у відповідності до законодавства Республіки Кіпр юридичної особи, ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" перейменоване у ТОВ "ТАС Агро Захід", яке є правонаступником усіх прав та обов'язків ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі. Визнано недійсною додаткову угоду, зареєстровану 06 вересня 2010 року у Державному реєстрі земель за №041004400154 Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК", до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро", предметом якого є земельна ділянка площею 2,9796 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Зозівківської сільської ради Липовецького району Вінницької області. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ураховуючи те, що спірний договір укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою, тобто був укладений без волевиявлення позивача, тому суд вважав, що наявні правові підстави для визнання договору оренди землі недійсним, на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Щодо застосування наслідків спливу позовної давності, то суд зазначив, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору лише після звернення влітку 2017 року до відповідача, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності та звернувся до суду 13 вересня 2017 року. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "ТАС Агро Захід" залишено без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, керуючись нормами статей 16, 203, 215, 216, 261, 638 ЦК України, враховуючи висновок судової технічної та почеркознавчої експертизи від 22 жовтня 2018 року №3895/3896/18-21, згідно якого підпис у додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою, аналогічний висновок додаткової експертизи від 26 березня 2019 року №473/474/19-21 дійшов обґрунтованого висновку, що волевиявлення позивача на укладення додаткової угоди до договору оренди землі однозначно не було, тому його вимога є обґрунтованою, указаний правочин підлягає визнанню недійсним. Посилання представника відповідача на необхідність обчислення перебігу позовної давності стосовно заявленої позовної вимоги з 2010 року, тобто з моменту укладення додаткової угоди до договору оренди землі, завдяки якій позивач отримував збільшену орендну плату, суд, зазначивши узгодженість свого висновку з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, визнав необґрунтованими, та такими, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 01 червня 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку ТОВ "ТАС Агро Захід" подано касаційну скаргу (надійшла 03 червня 2020 року) на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що починаючи з 2007 року позивач отримує орендну плату, а із 2010 року отримує орендну плату у збільшеному розмірі згідно з умовами додаткової угоди, тому йому було відомо про наявність такої додаткової угоди. Таким чином, саме отримання позивачем орендної плати і є підтвердженням того, що позивач знав по існування договору оренди землі, погодився з її умовами та власноруч здійснив її підписання. При винесенні оскаржуваних рішень судами не взято до уваги обставин, які впливають на позовну давність, оскільки частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Окрім того під час розгляду апеляційної скарги Вінницьким апеляційним судом Вінницької області було розглянуто справу без участі відповідача. Відповідно до трекінгу перевірки статусу відстеження вручення відповідачу направленої йому 29 квітня 2020 року судової повістки про виклик у судове засідання на 13 травня 2020 року, вона вручена ТОВ "ТАС Агро Захід" 08 травня 2020 року об 22.00 годин. Зазначені відомості не відповідають дійсності, оскільки 08 травня 2020 року було передсвятковим днем, та робочий день був скорочений на 1 годину, а тому скінчився об 16.00 год. У дійсності повістка була отримана ТОВ "ТАС Агро Захід" 12 травня 2020 року наприкінці робочого дня. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із суду першої інстанції указану цивільну справу. У липні 2020 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є ТОВ "ТАС Агро Захід", про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ТОВ "ТАС Агро Захід", у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,9796 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0522281200030001307, розташованої на території Зозівківської сільської ради Липовецького району Вінницької області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №723670, виданим на підставі розпорядження Липовецької районної державної адміністрації від 18 вересня 2006 року №125 (а. с. 9, т. 1). 21 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" укладений договір оренди указаної земельної ділянки строком на десять років, зареєстрований Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" у Державному реєстрі земель 24 вересня 2007 року за №04078120109.06 вересня 2010 року Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" здійснено державну реєстрацію (запис №041004400154) додаткового договору до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, відповідно до якої збільшено строк дії договору та розмір орендної плати. За результатами проведеної технічної та почеркознавчої експертизи було складено 22 жовтня 2018 року висновок №3895/3896/18-21, відповідно до якого констатовано, що підпис в додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, яку було зареєстровано 06 вересня 2010 року у Вінницькій філії "ДП "Центр ДЗК" за №041004400154, виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів. Підпис в додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, яку 06 вересня 2010 року зареєстровано у Вінницькій філії державного підприємства "Центр ДЗК" за №041004400154, виконаний не самим ОСОБА_1, а іншою особою (а. с. 17-20, т. 2). Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року від 10 грудня 2018 року за клопотанням представника відповідача у справі призначено додаткову судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено іншим експертам Вінницького відділення КНДІСЕ. За результатами проведеної додаткової судово-технічної та почеркознавчої експертизи було складено 26 березня 2019 року висновок №473/474/19-21 відповідно до якого встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у двох примірниках додаткової угоди до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, яку було зареєстровано 06 вересня 2010 року у Вінницькій філії "ДП "Центр ДЗК" за №041004400154 виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів. Підпис в додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпні 2007 року, яку 06 вересня 2010 року зареєстровано у Вінницькій філії "ДП "Центр ДЗК" за №041004400154 виконаний не самим ОСОБА_1, а іншою особою (особами) (а. с. 70-73, т. 2). Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ТОВ "ТАС Агро Захід" підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (21 серпня 2007 року), договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). За змістом положення частини десятої статті 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду. Враховуючи висновок судової технічної та почеркознавчої експертизи від 22 жовтня 2018 року №3895/3896/18-21, згідно якого підпис у додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою, аналогічний висновок додаткової експертизи від 26 березня 2019 року №473/474/19-21, суди дійшли обґрунтованого висновку, що волевиявлення позивача на укладення додаткової угоди до договору оренди землі однозначно не було. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 27 серпня 2007 року, посилаюсь на те, що вказану угоду він не підписував. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 97)). Тому у позові про визнання недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року слід відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки. Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Отже, установивши, що позивач не укладав із відповідачем додаткову угоду від 21 серпня 2007 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про визнання її недійсною. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 червня 2021 року у справі №136/46/19 (провадження №61-9678св20). Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із обранням неефективного способу захисту. Розподіл судових витрат Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, то з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ТАС Агро Захід" підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги - 960,00 грн, за подання касаційної скарги - 1 280,00 грн, а всього - 2 240,00 грн. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід" задовольнити. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід", про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід" судовий збір у розмірі 2 240,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №351/1317/18 провадження №61-16345св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючої - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Відділ з питань державної реєстрації Снятинської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року перший заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації (далі - Івано-Франківська ОДА), Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Відділ з питань державної реєстрації Снятинської міської ради, про відшкодування шкоди, завданої злочином, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію земельної ділянки, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку та повернення земельних ділянок. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що у ході досудового розслідування кримінального провадження, відомості про яке внесеного 19 березня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42014090230000009 встановлено, що унаслідок зловживання службовим становищем колишньою сільською головою Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області (далі - Потічківська сільська рада) ОСОБА_2, жителю села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області ОСОБА _1 неправомірно передано у приватну власність земельну ділянку площею 2,00 га, загальною вартістю 4 359 570,00 грн, частина якої площею 0,6189 га знаходиться у прибережній захисній смузі річки Потічок. Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 квітня 2018 року підтверджено факт вчинення ОСОБА_2 злочину, передбаченого частиною першою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та звільнено її від відбування покарання на підставі статті 49 КК України, тобто за нереабілітуючих обставин. Проведеною Державною екологічною інспекцією в Івано-Франківській області перевіркою дотримання вимог природоохоронного законодавства (акт від 07 серпня 2013 року) встановлено, що частина земельної ділянки власником якої є ОСОБА_1, входить до прибережної захисної смуги безіменної малої річки, що є порушенням частини четвертої статті 59, пунктом "ґ " частини четвертої статті 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Крім того, перевіркою Державної інспекції сільського господарства в Івано-Франківській області (акт від 19 серпня 2013 року №04-01/3081) встановлено, що ОСОБА_1 в урочищі "Ядзвини" за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області використовує частину земельної ділянки із загальної площі 2,00 га, а саме - 0,07 га, не за цільовим призначенням - для формування ставка, що є порушенням земельного законодавства, за що передбачена адміністративна відповідальність за статтею 53 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП). У подальшому, згідно з інформацією Снятинського районного відділу Івано-Франківської регіональної філії ДЗК №01-06/21 від 28 жовтня 2013 року, уточнено площу земельної ділянки водного фонду, яка на підставі розпорядження Снятинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області від 26 грудня 2012 року №573 "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1" незаконно вибула з власності держави, та визначено, що її площа становить 0,6189 га. Вказаний факт підтверджено ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 квітня 2018 року. Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка водного фонду вибула з державної власності незаконно, усупереч волі держави, тоді як розпорядником земельної ділянки водного фонду (площею 0,6189 га) - Івано-Франківською ОДА та розпорядником земельної ділянки сільськогосподарського призначення (площею 1,3811 га), що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області - ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області не вжито заходів щодо повернення незаконно відчуженої земельної ділянки, прокурор просив: поновити строк позовної давності, оскільки про підстави звернення до суду за захистом порушеного права стало відомо після набрання чинності ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 квітня 2018 року; скасувати рішення від 13 червня 2013 року №31143131 про державну реєстрацію земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 01 червня 2013 року № НОМЕР_1, видане на ім'я ОСОБА_1; зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Івано-Франківської ОДА земельну ділянку водного фонду площею 0,6189 га, що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області; зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 1,3811 га, що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року позов першого заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, задоволено. Поновлено заступнику керівника Коломийської місцевої прокуратури Івано- Франківської області строк позовної давності. Скасовано рішення від 13 червня 2013 року №31143131 про державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 01 червня 2013 року № НОМЕР_1, видане на ім'я ОСОБА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку водного фонду площею 0,6189 га, що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області, державі в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 1,3811 га, що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області, державі в особі Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 вона обліковувалася як землі водного фонду та знаходилася у межах прибережної захисної смуги безіменної малої річки, а тому Снятинська районна державна адміністрація Івано-Франківської області не мала правових підстав передавати зазначену земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області. Сама по собі відсутність землевпорядної документації на час затвердження ОСОБА_1 проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства в урочищі "Ядзвини" за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області та видачі на ім'я ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 01 червня 2013 року № НОМЕР_1, не змінювала правовий режим прибережної захисної смуги, а тому при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою із встановлення прибережної захисної смуги необхідно було ураховувати нормативи прибережних захисних смуг, визначених статтею 88 Водним кодексом України (далі - ВК України), та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434. Суд вважав обґрунтованим клопотання прокурора про поновлення строку позовної давності, оскільки про підстави звернення із зазначеним позовом до суду прокурору стало відомо після набрання чинності ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 квітня 2018 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову першого заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірна земельнаділянка знаходиться в межах двадцятип'ятиметрової прибережної захисної смуги, а тому не могла передаватися у приватну власність, що свідчить прообґрунтованість заявленого прокурором позову. Разом з тим, апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції щодо поновлення позовної давності, оскільки її перебіг розпочався з дати передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, тобто з 09 жовтня 2012 року, а тому у задоволенні позову прокурора слід відмовити у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої ОСОБА_1 заявив у суді першої інстанції. При вирішенні зазначеного спору апеляційний суд вважав за необхідне урахувати принцип "належного урядування", закріплений у рішеннях Європейського Суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України", від 01 червня 2006 року у справі "Федоренко проти України", від 16 лютого 2017 року у справі "Кривенький проти України", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури, у якій заявник просив скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року та залишити в силі рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права. Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилався на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми статей 257, 261, 267 ЦК України без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи. Касаційна скаргазаступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що вирішуючи спір, апеляційний суд погодився з правомірністю заявлених прокурором вимог, однак дійшов помилково висновку про застосування позовної давності до таких вимог, не урахував правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), відповідно до якого заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Аналогічний правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц. Суд апеляційної інстанції зазначеного не урахував, а тому помилково застосовував до спірних правовідносин положення статей 257, 261, 267 ЦК України. У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому він просив залишити касаційну скаргу заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на те, що те, суд апеляційної інстанції правильно застосував позовну давність до вимог прокурора про повернення земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 330, 388 ЦК України, оскільки зазначений позов є віндикаційним, а не негаторним, на який позовна давність не розповсюджується. У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківський області, у якому ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківський області вказувало на обґрунтованість доводів касаційної скарги прокурора в частині щодо непоширення на спірні правовідносини позовної давності, оскільки, згідно з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц та від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення власності держави чи відповідної територіальної громади, а вимогу про зобов'язання повернути таку земельну ділянку - як негаторний позов. Апеляційний суд застосував статті 257, 261, 267 ЦПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, що є підставою для його скасування відповідно до статті 412 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Установлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням шостого демократичного скликання чотирнадцятої сесії Потічківської сільської ради від 09 жовтня 2012 року №207-14/2012 "Про погодження затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" погоджено проєкт землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,00га у власність для ведення особистого селянського господарства поза межами села Потічок; передано йому у власність земельну ділянку площею 2,00га для ведення особистого селянського господарства поза межами села Потічок та надано дозвіл на виготовлення державного актана право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства у встановленому законом порядку. Розпорядженням Снятинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області від 26 грудня 2012 року №573 "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" ОСОБА_1 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства за межами села Потічок в урочищі "Ядзвини" загальною площею 2,00 га та передано дану земельну ділянку у власність. На підставі зазначеного рішення, 13 червня 2013 року Реєстраційною службою Снятинського районного управління юстиції Івано-Франківської області, видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 13 червня 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Снятинського районного управління юстиції Івано-Франківської області Лосєвою Н. А. прийнято рішення №3143131 про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянкуплощею 2 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064,що розташована на території Потічківської сільської ради. Актом перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства від 07 серпня 2013 року, складеного Державною екологічною інспекцією в Івано-Франківській області, за результатами проведення позапланової перевірки дотримання вимог земельного та водного кодексів України в частині дотримання розміру прибережної захисної смуги водних об'єктів за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області на території Потічківської сільської ради в урочищі "Ядзвини" при передачі у власність ОСОБА_1 встановлено, що частина земельної ділянки, власником якої він є, згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 червня 2013 року індексний номер 4851059, об'єкт нерухомого майна - земельна ділянка, входить до прибережної захисної смуги безіменної малої річки, що є порушенням частини четвертої статті 59, пункту "ґ" частини четвертої статті 83 ЗК України. Перевіркою Державної інспекції сільського господарства в Івано-Франківській області (акт від 19 серпня 2013 року №04-01/3081) встановлено, що ОСОБА_1 в урочищі "Ядзвини" за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області використовує частину земельної ділянки (загальною площею 2,00 га), а саме 0,07 га, не за цільовим призначенням - для формування ставка, що є порушенням земельного законодавства, за що передбачена адміністративна відповідальність за статтею 53 КУпАП. Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 02 квітня 2018 року встановлено, що унаслідок зловживання службовим становищем сільським головою Потічківської сільської ради ОСОБА_2, жителю села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області ОСОБА_1, неправомірно передано у приватну власність земельну ділянку загальною площею 2,00 га, з яких 0,6189 га знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Потічок, вартістю 56 540,00 грн. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України, зараз і надалі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами, належать до земель водного фонду (пункт б частини першої статті 58 ЗК України та абзац 3 частини першої статті 4 ВК України). Згідно з частинами першою та другою статті 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Аналогічні норми закріплені в частинах першій-третій статті 88 ВК України. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених ЗК України та ВК України. Згідно з пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України. Відповідно до частин другої та четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Таким чином, законодавство України обмежує безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Крім того, зайняту прибережною захисною смугою земельну ділянку можна отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для ведення особистого селянського господарства. Урахувавши зазначене та встановивши, що на час прийняття Снятинською районною державною адміністрацією Івано-Франківської області розпорядження від 26 грудня 2012 року №573 "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1", частина спірної земельної ділянки знаходиться в межах двадцятип'ятиметрової прибережної захисної смуги безіменної малої річки, суд першої інстанції, з висновками якого у наведеній частині погодився апеляційний суд, дійшли правильного висновку про порушення Снятинською районною державною адміністрацією Івано-Франківської області вимог земельного та водного законодавства при вирішенні питання про відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої в урочищі "Ядзвини" за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області. Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України). Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. На відміну від віндикаційного позову, предметом якого є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду у порушення вимог ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим з огляду на визначене законодавством призначення та розташування земель водного фонду, вказує на неможливість виникнення права приватної власності на них, а отже і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд. Погодившись з висновками суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, які не можуть передаватися у приватну власність, апеляційний суд вважав за необхідне застосувати до спірних правовідносин норми статей 257, 261, 267 ЦК України. Щодо застосування апеляційним судом позовної давності Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦКУкраїни). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) у свої рішеннях надав тлумачення позовної давності, як законного права правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перед застосуванням позовної давності належить з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право не було порушено, суд відмовляє у позові у зв'язку з його необґрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона, суд відмовляє у позові у зв'язку зі спливом позовної давності, як самостійної підстави, за відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, на які посилався позивач. Держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати який покликані норми про позовну давність, а тому держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. У постановах від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу "зобов'язати повернути земельну ділянку" слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19) не встановила підстав для відступу від зазначеного вище свого правового висновку. Наведене свідчить, що апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносиннорми статей 257, 261, 267 ЦК України, не урахувавши правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постановах від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц у подібних правовідносинах, а тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню. Сама по собі помилкова, з огляду на встановлений судами фактичний характер спірних правовідносин, юридична кваліфікація заявленої прокурором вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 388 ЦК України, не спростовує того, що позовну вимогу "зобов'язати повернути земельну ділянку водного фонду" слід розглядати як негаторний позов. У зазначеному аспекті Верховний Суд ураховує принцип juranovitcuria ("суд знає закони"), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Крім того, як зазначив Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, одночасне подання віндикаційного та негаторного позову є неможливим, а тому у випадку, коли такі вимоги заявлені одночасно, суд має самостійно визначити, з якою вимогою по суті, а не за формою, звернувся позивач та застосувати належні норми права. Щодо суті заявлених прокурором вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, визнання недійсним виданого йому свідоцтва про право власності на нерухоме майно та повернення земельної ділянки Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Встановивши належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, суд першої інстанції правильно урахував, що цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмежений законодавчо з огляду на приписи частин другої-четвертої статті 59, підпункту "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України, а тому наявні визначені законом підстави для задоволення вимоги прокурора про повернення земельної ділянки її власнику. Разом з тим, задовольняючи вимогу прокурора про зобов'язання ОСОБА _1 повернути частину спірної земельної ділянки (площею 0,6189), як землі водного фонду державі в особі Івано-Франківської ОДА, а іншу її частину (площею 1,3811 га), як землі сільськогосподарського призначення державі в особі Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, суд першої інстанції не звернув увагу, що як на момент передачі у приватну власність ОСОБА_1, так і на час вирішення справи в суді, спірна земельна ділянка, як індивідуально визначений об'єкт цивільного обороту, згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (витяг від 13 червня 2013 року №4851139), була сформована та існувала у таких характеристиках: земельна ділянка площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064, дата державної реєстрації земельної ділянки: 18 травня 2013 року, адреса: Потічківська сільська рада Снятинський район Івано-Франківська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 82751026252, а отже суд першої інстанції помилково розмежував зазначену земельну ділянку на дві частини, у зв'язку з чим рішення суду першої у наведеній частині підлягає зміні, із зазначенням про зобов'язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Івано-Франківської ОДА земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064. З огляду на встановлений судами фактичний характер спірних правовідносин та висновки Верховного Суду щодо не застосування до негаторного позову позовної давності, помилковим є також і висновок суду першої інстанції про поважність причин пропуску прокурором позовної давності та наявності підстав для її поновлення. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Частиною другою зазначеної статті передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Задовольняючи вимоги прокурора визнання недійсним, виданого на ім'я ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 01 червня 2013 року № НОМЕР_1, та рішення від 13 червня 2013 року №31143131 про державну реєстрацію за ним права власності на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції правильно виходив з того, такі вимоги є обґрунтованими та є ефективним способом захисту порушеного права. Так, відповідно до статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент видачі оскаржуваного свідоцтва) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно, видається у разі виділення окремого об'єкта нерухомого майна зі складу об'єкта нерухомого майна, що складається із двох або більше об'єктів Згідно зі статтею 19 наведеного Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону. Пунктом 14 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних рішень) передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. У постанові Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі №915/1844/18 зазначено, що "як підставно зазначили суди попередніх інстанцій, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, згідно зі статтею 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", провадиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують, а визнання недійсним і скасування свідоцтв про право власності на майно має на меті захист прав позивача на земельну ділянку, на якій це майно розміщене з порушенням положень закону. За наведених мотивів суд відхиляє посилання на неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права". Аналогічний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2021 року у справі №361/953/16-ц (провадження №61-3847св19). Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). У розумінні положень наведеної норми права у редакції чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належним способом судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та визнання недійсним виданого йому свідоцтва про право власності на зазначене нерухоме майно, а тому рішення суду у наведеній частині є законним та обґрунтованим. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми статей 257, 261, 267 ЦК України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин позовної давності, сплив якої є підставою для відмови у позові, постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року підлягає скасуванню. Оскільки суд першої інстанції ухвалив правильне по суті судове рішення, однак задовольняючи вимогу прокурора про повернення спірної земельної ділянки не звернув увагу на індивідуально визначену характеристику спірної земельної ділянки неправомірно переданої у власність ОСОБА_1, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про наявність підстав для її повернення державі у вигляді двох самостійних земельних ділянок: площею 0,6189 га та 1,3811 га, які не існують як індивідуально визначені об'єкти, а також неправильно застосував норми матеріального права - статті 257, 261, 267 ЦК України до негаторного позову, рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року у зазначеній частині підлягає зміні, із зазначенням про зобов'язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Івано-Франківської ОДА саме земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064, що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області, та виключення з мотивувальної та резолютивної частин рішення висновків суду про поважність причин пропуску прокурором позовної давності та її поновлення. У решті рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року підлягає залишенню в силі. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року скасувати. Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року у частині вирішення позовних вимог першого заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації, Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області про повернення земельної ділянки, та в частині вирішення клопотання першого заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури про поновлення позовної давності змінити. Зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2625284300:05:003:0064, що розташована за межами села Потічок Снятинського району Івано-Франківської області. Виключити з мотивувальної та резолютивної частини рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року посилання суду на поважність пропуску прокурором позовної давності та її поновлення. У решті рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2020 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року, в задоволенні первісного та зустрічних позовів відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку в передбаченому законом порядку та з дотриманням установленої процедури, а позивач не довів факт підроблення документів, на підставі яких за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку. Суди встановили, що кримінальне провадження №42018041560000049, на яке посилався позивач, закрито на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України (закінчення строків досудового розслідування), жодній особі не було оголошено про підозру та кримінальне провадження до суду не направлялось. У задоволенні зустрічного позову відмовлено з тих підстав, що право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 в установленому законом порядку та не потребує судового захисту. При цьому рішення суду не може підміняти собою встановлену законом процедуру набуття права власності на нерухоме майно. Аргументи учасників справи 03 вересня 2020 року прокурор Дніпропетровської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач належними та допустимими доказами довів факт неприйняття уповноваженим органом рішення про передачу земельної ділянки у власність відповідача, зокрема, копія наказу від тієї ж дати та з тим же номером, який зберігається в ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області та зміст якого відрізняється від змісту наказу, який став підставою для реєстрації за відповідачем права власності на земельну ділянку. Зазначав, що закриття кримінального провадження та неоголошення особі про підозру у визначені процесуальним законом строки не свідчить про законність набуття ОСОБА_1 права власності на землю. Указував, що позовна вимога про визнання наказу в. о. начальника ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області Чередник К. О. "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року щодо передання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність недійсним прокурором не пред'являлася, оскільки такий наказ не приймався взагалі, а належним способом захисту є витребування земельної ділянки на користь держави. У листопаді 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що наявними в матеріалах справи доказами, не підтверджується факт підроблення наказу, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку. Вказує, що прокурор не скористався наданими процесуальним законом повноваженнями як у межах кримінального провадження, так і в межах розгляду цієї справи, не заявив клопотання про призначення судової експертизи або допиту як свідків осіб, які безпосередньо підписували такий наказ або посвідчували його копію. Зазначає, що відсутність у електронній системі документообігу ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області наказу про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 не свідчить про неприйняття такого рішення вказаним органом та його відсутність у паперовій формі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 березня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження, а саме: апеляційний суд не застосував висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року в справі №756/9941/14-ц, від 27 червня 2018 року в справі №921/403/17-г/6, від 08 серпня 2019 року в справі №909/472/18, від 29 квітня 2020 року в справі №911/1455/19, від 02 червня 2020 року в справі №924/785/19 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, від 14 листопада 2018 року в справі №183/1617/16, від 05 грудня 2018 року в справі № №522/2202/15-ц, 522/2201/15-ц, 522/2110/15-ц, від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року в справі №911/2034/16, від 15 жовтня 2019 року в справі №911/3749/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3680/17, від 30 червня 2020 року в справі №19/02-10/13, від 30 червня 2020 року в справі №19/028-10/13. Аналіз змісту та вимог касаційної скарги свідчить, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються виключно в частині відмови в задоволенні первісного позову. В частині відмови в задоволенні зустрічного позову судові рішення в касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно заяви ОСОБА_1 від 29 травня 2015 року наказом в. о. Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області Коцар Д. Ю. №4-1033/27-15 від 05 листопада 2015 року відповідачу надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована за межами населеного пункту на території Новопавлівської сільської ради, орієнтовний розмір якої становить 7,05 ум. кад. га. з цільовим призначенням (01.02) - для ведення фермерського господарства. 23 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Дніпроленд" із заявою, в якій просив розробити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га. За заявою ОСОБА_1 від 23 листопада 2015 року ТОВ "Дніпроленд" розробило проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради, з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456. Висновком відділу Держгеокадастру у Межівському районі Дніпропетровської області №28 від 01 грудня 2015 року підтверджується, що ОСОБА_1 погоджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. За змістом акту приймання-передачі межових знаків на зберігання від 03 грудня 2015 року межі земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради та надана її власнику ОСОБА_1, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка у кількості 5 штук, що пред'явлені та передані на зберігання ОСОБА_1. Тобто, судами встановлено, що ОСОБА_1 вживав передбачених законом заходів, спрямованих на набуття у власність зазначеної земельної ділянки. Наказом в. о. начальника головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області Чередник К. О. "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради. Згідно відомостей трудової книжки серії НОМЕР_1, заповненої 09 липня 2014 року, ОСОБА_1 є членом ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" на підставі статуту фермерського господарства та протоколу зборів №1 від 22 травня 2014 року. 07 жовтня 2016 року відповідачі уклали договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передав ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" у строкове платне користування земельну ділянку площею 7,4997 га фермерського призначення, яка знаходиться на території Новопавлівської сільської ради. Договір укладено строком на 20 років. 15 травня 2018 року Синельниківською місцевою прокуратурою Дніпропетровської області внесено відомості до ЄРДР за №42018041560000049 за попередньою кваліфікацією за частиною четвертою статті 358 КК України за фактом реєстрації права власності на земельні ділянки, що розташовані на території Межівського району шляхом використання завідомо підроблених документів. Згідно ухвали слідчого судді Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області №191/1872/18 від 21 травня 2018 року проведено виїмку оригіналів реєстраційних справ з додатками на земельні ділянки, зокрема з кадастровим №1222685500:01:004:0456. Кримінальне провадження №42018041560000049 закрито на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України у зв'язку із закінченням строку досудового розслідування. Встановлено, що у вказаному кримінальному провадженні не було повідомлено про підозру жодній особі, кримінальне провадження до суду направлено не було, вирок у справі не ухвалювався. Позиція Верховного Суду Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). У пункті 6 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, відносяться до юрисдикції господарських судів. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. За змістом статті 31 Земельного кодексу України, статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Таким чином земельна ділянка, що надається для ведення фермерського господарства, є основною та необхідною умовою для здійснення фермерським господарством господарської діяльності у сфері товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 у справі №628/775/18 (провадження №14-511цс19) зазначено, що "можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону №973-IV слід дійти висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам. 26 вересня 2014 року наказом ГУ Держземагентства у Харківській області №2305-СГ ОСОБА_1 передано в оренду земельну ділянку, на підставі якого між ним і ОСОБА_1 укладено договір оренди цієї земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону №973-IV. Після державної реєстрації цього договору відповідачем засновано фермерське господарство, яке зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов'язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації (09 вересня 2016 року), а тому сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року в справі №922/614/19 (провадження №12-157гс19) зроблено висновок, що "спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Тобто якщо на час звернення до суду з таким позовом фермерське господарство, з метою створення якого надавалась земельна ділянка, вже зареєстровано, то справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, навіть якщо відповідачем у справі зазначено фізичну особу, якій ця земельна ділянка надавалась з метою створення фермерського господарства. Така позиція викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 12 грудня 2018 року у справах №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18) і №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18)". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі №626/1055/17 (провадження №14-399цс19) вказано, що "відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18); від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18). Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18); від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18); від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17 (провадження №14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі №365/65/16-ц (провадження №14-371цс19)". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі №539/1830/20 (провадження №61-12603св21) зазначено, що "апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 була членом С (Ф)Г "Ромашка" і, незважаючи на те, що з заявою про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки вона звернулася як фізична особа, отримання цієї ділянки відбулось для використання в діяльності С (Ф)Г "Ромашка". Закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Колегія суддів погоджується з таким висновком апеляційного суду. Доводи касаційної скарги, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на те, що позов пред'явлено до фізичної особи, не приймаються судом до уваги, оскільки, як вірно встановлено апеляційним судом, спірна земельна ділянка на момент постановлення оскаржуваної ухвали перебувала у фактичному користуванні С (Ф)Г "Ромашка", членом якого є ОСОБА_1". У справі, що переглядається, суди встановили, що спірна земельна ділянка має цільове призначення (01.02) - "для ведення фермерського господарства". ОСОБА_1 був членом ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" з 2014 року, тобто фермерське господарство на момент відкриття провадження в цій справі вже було створено. З моменту укладення відповідачами договору оренди земельної ділянки саме ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" здійснює обов'язки землекористувача, а не громадянин, якому вона надана, а тому спір щодо захисту речових прав держави на земельну ділянку, передану в оренду фермерському господарству, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За змістом частини першої статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України). Колегія суддів доходить висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили правила предметної та суб'єктної юрисдикції, а тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення в оскарженій частині - скасуванню із закриттям провадження в частині вимог первісного позову. У Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі №750/3192/14 (провадження №14-439цс19) вказано, що "зміни до ЦПК України, внесені Законом №460-IX, пов'язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон №460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону №460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: "Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі". Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону №460-IX роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції". Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює керівнику Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу прокурора Дніпропетровської області задовольнити частково. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в частині відмови в задоволенні позову керівника Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, фермерського господарства "ЕКОПОЛЕ-2014" про витребування земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та припинення права користування скасувати, а провадження в указаній частині в справі №181/808/18 закрити, повідомивши керівника Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області про те, що розгляд пред'явленого ним позову відноситься до юрисдикції господарського суду. Роз'яснити керівнику Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області його право протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в скасованій частинівтрачають законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (додаткова) 28 травня 2021 року місто Київ справа №727/463/19 провадження №61-9343св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Департамент містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Колективне проектно-кошторисне бюро побуту, Чернівецька міська рада, розглянув заяву Колективного проектно-кошторисного бюро побуту про розподіл судових витрат у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Колективне проектно-кошторисне бюро побуту, Чернівецька міська рада, про скасування містобудівних умов та обмежень, ВСТАНОВИВ: Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 01 лютого 2019 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Зупинено дію виданих Департаментом на користь КПКБП містобудівних умов та обмежень від 11 серпня 2015 року №1075/15 на забудову земельної ділянки на АДРЕСА_1 до набрання законної сили рішенням суду у справі №828/463/19 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Колективне проектно-кошторисне бюро побуту, Чернівецька міська рада, про скасування містобудівних умов та обмежень від 11 серпня 2015 року №1075/15. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу Колективного проектно-кошторисного бюро побуту залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 01 лютого 2019 року залишено без змін. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 25 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 18 листопада 2020 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 25 серпня 2020 року, викладено його мотивувальну частину в іншій редакції. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 31 березня 2021 року касаційну скаргу Колективного проектно-кошторисного бюро побуту та касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 01 лютого 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 квітня 2019 року залишено без змін. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 25 серпня 2020 року у незміненій частині та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишено без змін. Колективне проектно-кошторисне бюро побуту звернулося до суду із заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у якій просило стягнути з ОСОБА_1 4 000, 00 грн. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України). Згідно з частинами першою та другою статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частинами першою, другою, третьою статті 246 ЦПК України встановлено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Відповідно до матеріалів справи представником Колективного проектно-кошторисного бюро побуту у справі була адвокат Керницька Ілона Романівна, яка діяла на підставі договору про надання правової допомоги від 17 грудня 2019 року. На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представник Колективного проектно-кошторисного бюро побуту надала акт приймання-передачі виконаних робіт з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом. Відповідно до наведеного опису адвокатом здійснено підготовку та подання письмового відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 із витратою часу 2 години. З урахуванням вартості виконаних робіт загальна сума складає 4 000, 00 грн. Позивач не погодилася із визначеним розміром витрат на правову допомогу третьої особи, зазначаючи про те, що вона є пенсіонеркою, а її чоловік є інвалідом першої групи, за яким вона доглядає. Крім того, судом апеляційної інстанції з неї вже стягнуто 18 350, 00 грн судових витрат, що становитиме для неї надмірний тягар. Верховним Судом враховано, що наведені заперечення фактично стосуються фінансової неможливості відшкодувати учаснику судові витрати та не містять посилань на обставини, що відповідно до статті 141 ЦПК України могли би стати підставою для зменшення стягуваної суми витрат на правову допомогу. Отже, виходячи з вимог розумності, справедливості та пропорційності, Верховний Суд вважає визначений заявником розмір витрат на правову допомогу у сумі 4 000, 00 грн обґрунтованим. Верховним Судом також враховано, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об'єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18). Згідно зі статтею 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Згідно із частинами восьмою, дванадцятою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. Відповідно до наданого відзиву на касаційну скаргу третя особа заявила про стягнення судових витрат та про те, що докази будуть надані у встановлені статтею 141 ЦПК України строки. При цьому Верховним Судом враховано, що такі докази подані через 14 днів після ухвалення рішення, однак, враховуючи, що справа розглядалася у порядку письмового провадження, Колективному проектно-кошторисному бюро побуту не було відомо про день ухвалення рішення, це є підставою для поновлення строку на подання доказів витрат на правову допомогу. Керуючись статтями 141, 246, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Поновити Колективному проектно-кошторисному бюро побуту строк на подання доказів судових витрат. Заяву Колективного проектно-кошторисного бюро побуту задовольнити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Колективного проектно-кошторисного бюро побуту 4 000, 00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 березня 2021 року м. Київ справа №545/3363/18 провадження №61-13894св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Полтавська обласна державна адміністрація, треті особи: Товарна біржа "Полтавська регіональна біржа нерухомості", Гожулівська сільська рада Полтавського району Полтавської області, Полтавська районна державна адміністрація, особа, яка подала апеляційну скаргу, - заступник прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції Центрального округу, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Обідіної О. І., Хіль Л. М. ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавської обласної державної адміністрації (далі - Полтавська ОДА), треті особи: Товарна біржа "Полтавська регіональна біржа нерухомості", Гожулівська сільська рада Полтавського району Полтавської області, Полтавська районна державна адміністрація (далі - Полтавська РДА), про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що 28 січня 2005 року ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством "Сад" (далі - ВАТ "Сад ") в особі арбітражного керуючого Гнідого М. І., що діяв на підставі Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 07 березня 2002 року та постанови Господарського суду Полтавської області від 16 вересня 2003 року по справі №10/47, укладено договір купівлі-продажу гідроспоруди ставка. Під час укладення договору на товарній біржі покупцеві стало відомо, що відповідно до частини другої статті 15 Закону України "Про товарну біржу" (в редакції, яка діяла на момент укладення договору) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, та у зв'язку із цим із часу укладення договору покупець вважав, що правомірно володіє гідроспорудою, тому не звертався до будь-яких органів та установ з приводу оформлення права власності. Зазначав, що з 2009 року здійснює оренду ставка площею водного дзеркала 4,5452 га з метою риборозведення, вирощення і вилову риби на підставі укладеного з Полтавською РДА договору. Посилався на те, що 13 березня 2017 року розпорядженням голови Полтавської ОДА №142 йому було поновлено договір оренди ставка та зобов'язано зареєструвати право користування земельною ділянкою. Однак, Комунальне підприємство (далі - КП) "Реєстраційна служба" Оржицької районної ради відмовило у реєстрації, оскільки договір купівлі-продажу гідроспоруди ставка від 28 січня 2005 року нотаріально не посвідчений. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу від 28 січня 2005 року, укладений між ним та ВАТ "Сад", що зареєстрований Товарною біржою "Полтавська регіональна біржа нерухомості" за результатами проведення аукціону від 28 січня 2005 року №3, визнати за ним право власності на гідротехнічну споруду ставка у складі греблі, колодязю, спускної задвижки, що розташований в с. Адріївка на території Гожулівської сільської ради. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 29 березня 2019 року у складі судді Кіндяка І. С. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу від 28 січня 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ "Сад", що зареєстрований Товарною біржою "Полтавська регіональна біржа нерухомості" за результатами проведення аукціону №3 від 28 січня 2005 року. Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкт нерухомого майна - гідротехнічну споруду площею 3741 кв. м ставка у складі земляної дамби (1), кріплення дамби (2), шахти водоскиду (3), технологічного містку (4), труби шахтного водоскиду (5), гасителю (6), що розташована у с. Андріївка на території Гожулівської сільської ради Полтавського району Полтавської області. Рішення районного суду мотивовано тим, що встановленим є факт того, що на підставі укладеного договору купівлі-продажу від 28 січня 2005 року, продавець - ВАТ "Сад", на виконання умов договору передав покупцеві спірне нерухоме майно, яке є предметом договору, що підтверджується актом прийому-передачі майна від 04 лютого 2005 року, а покупець передав продавцеві - ВАТ "Сад", в особі арбітражного керуючого Гнідого М. І. у рахунок оплати предмета договору грошові кошти у сумі 7 300 грн і вступив у володіння цим нерухомим майном. Отже, договір виконано повністю. Сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов та виконали їх в повному обсязі, однак нотаріально не посвідчили і це порушує права покупця на вільне розпорядження придбаним нерухомим майном та є перешкодою у його державній реєстрації. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 08 вересня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції Центрального округу задоволено. Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 29 березня 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи питання щодо визнання за позивачем права власності на гідротехнічну споруду площею 3741 кв. м ставка, суд першої інстанції, всупереч вимогам статей 5, 12 ЦПК України, не роз'яснив позивачу, що тим самим зачіпаються інтереси Державної екологічної інспекції Центрального округу та не вирішив питання щодо залучення Державної екологічної інспекції до участі у справі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 29 березня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані норми статей 3-6 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статей 186-187 ЦК України та фактично прирівняв об'єкт нерухомості до водного об'єкта. Також, судом апеляційної інстанції не проведено розмежування повноважень трьох державних органів щодо представництва інтересів держави і не визначено чому саме одному з них надана перевага. Звертає увагу на те, що висновок суду апеляційної інстанції про право власності держави на гідротехнічну споруду ставка зроблено на підставі недопустимих доказів, без жодного документального підтвердження. Вважає, що суд безпідставно ототожнив інтереси держави в даній справі з правами Державної екологічної інспекції, оскільки у справі є належний відповідач та орган, що одночасно представляє інтереси держави, а саме Полтавська обласна державна адміністрація. Крім того судом апеляційної інстанції незаконно поновлено строк на апеляційне оскарження та безпідставно надано прокурору право представництва в суді. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року прокурор Прокуратури Полтавської області подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому зазначає, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції немає, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою та зводиться до обґрунтування відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави. Зазначає, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів відносно того, що він у встановлений законом порядку набув право власності на спірне нерухоме майно. Посилається на відсутність доказів у матеріалах справи того, що ВАТ "Сад" мало право власності на спірне нерухоме майно, а, отже, і право продажу його ОСОБА_1. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. У грудні 2020 року Полтавська обласна державна адміністрація подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що касаційна скарга є безпідставною та не підлягає задоволенню. Вказує, що адміністрація не є належним відповідачем у справі, оскільки не перебуває з позивачем у правовідносинах щодо здійснення ним прав володіння, користування та розпорядження гідротехнічною спорудою, щодо якої заявлені позовні вимоги про визнання права власності. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 28 січня 2005 року між ОСОБА_1 та ВАТ "Сад" в особі арбітражного керуючого Гнідого М. І., що діяв на підставі Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 07 березня 2002 року та постанови Господарського суду Полтавської області від 16 вересня 2003 року у справі №10/47, укладено договір купівлі-продажу гідроспоруди ставка (том 1, а. с. 212). Відповідно до умов договору покупець, ОСОБА_1 набув право власності на гідроспоруду ставка у складі греблі, колодязю, спускної задвижки, що розташована в с. Андріївка на території Гожулівської сільської ради за межами населених пунктів. Договір купівлі-продажу зареєстровано Товарною біржею "Полтавська регіональна біржа нерухомості" за результатами проведення аукціону, що підтверджується протоколом аукціону №3 від 28 січня 2005 року (том 1, а. с. 19). Відповідно до акту прийому-передачі майна від 04 лютого 2005 року гідроспоруду ставка передано покупцю (том 1, а. с. 213). Грошові кошти на виконання договору були передані продавцеві в той же день, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера №345 від 04 лютого 2005 року (том 1, а. с. 18, на звороті). На підставі розпорядження голови Полтавської РДА від 18 травня 2009 року №263 між ОСОБА_2 та Полтавською РДА укладено договір оренди земельної ділянки для рибогосподарських потреб від 26 жовтня 2009 року (том 1, а. с. 23-28). На підставі розпорядження голови Полтавської РДА від 03 липня 2009 року №396 між ОСОБА_2 та Полтавською РДА укладено договір оренди водного об'єкта (ставка) від 03 липня 2009 року №04-20/09, згідно з яким орендарю передано в строкове платне користування на 5 років ставок площею водного дзеркала 4,5452 га з метою риборозведення, вирощення і вилову риби (том 1, а. с. 19-21). Згідно з рішенням 13-ї сесії сьомого скликання Гожулівської сільської ради від 14 грудня 2016 року №15 "Про присвоєння назви земельній ділянці водного фонду за межами населеного пункту" за заявою, позивача вищезазначеній земельній ділянці водного фонду було присвоєно назву Урочище Андріївське (том 1, а. с. 23). 30 січня 2017 року між ОСОБА_2 та Полтавською ОДА було укладено Додаткову угоду до договору оренди землі від 26 жовтня 2009 року, якою продовжено строк дії договору від 26 жовтня 2009 року до 31 грудня 2017 року, що підтверджує копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 лютого 2017 року №79432180 (том 1, а. с. 28, на звороті). Відповідно до розпорядження голови Полтавської ОДА від 13 березня 2017 року №142 "Про поновлення договору оренди водного об'єкта ФОП ОСОБА_1" поновлено вищезазначені договір оренди водного об'єкта від 03 липня 2009 року та договір оренди землі від 26 жовтня 2009 року (державна реєстрація 26 жовтня 2009 року) шляхом укладення нового договору оренди водного об'єкта від 28 квітня 2017 року, згідно з яким орендарю передано в оренду водний простір (ставок) площею 4,5452 га, розташований за межами с. Андріївка на території Гожулівської сільської Ради Полтавського району Полтавської області, земельну ділянку під водним об'єктом площею 7,4295 га, кадастровий №5324080700:00:001:0006 (том 1, а. с. 30). Згідно з вимогами пункту 3 розпорядження голови Полтавської ОДА від 13 березня 2017 року №142, після укладення нового договору оренди, орендар, ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора з метою проведення державної реєстрації права користування земельною ділянкою, кадастровий №5324080700:00:001:0006, що підтверджується витягом від 07 серпня 2017 року №93776452 (том 1, а. с. 35-36).

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №473/4717/19 провадження №61-12298св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Вознесенська міська рада Миколаївської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року у складі судді Ротар М. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вознесенської міської ради Миколаївської області (далі - Вознесенська міська рада), третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення міської ради. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що вона є власником житлового будинку на АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано 16 липня 2018 року. Зазначала, що цей будинок розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га, яка призначена для його обслуговування. Для реєстрації права власності на вказану земельну ділянку вона замовила виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Суміжний землекористувач ОСОБА_2, яка є власником земельної ділянки на АДРЕСА_2 відмовляється погоджувати технічну документацію, неодноразові звернення до неї не дали позитивних результатів. В той же час, ОСОБА_1 не погоджувала технічну документацію із землеустрою, виготовлену на замовлення сусідки ОСОБА_2, на АДРЕСА_2, оскільки вона не відповідає фактичному користуванню земельною ділянкою. Вказувала, що це питання неодноразово розглядалося на постійно діючій комісії щодо регулювання земельних спорів у місті Вознесенську. Оскільки ОСОБА_1 не погоджувала технічну документацію ОСОБА_2, то управлінням комунальної власності Вознесенської міської ради було сформовано проект рішення міської ради про розв'язання земельного спору та уповноваження міської ради на погодження технічної документації ОСОБА _2 замість ОСОБА_1 23 листопада 2018 року Вознесенська міська рада прийняла рішення №49 "Про розгляд земельного спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1". ОСОБА_1 вважає, що вказане рішення прийняте усупереч регламенту Вознесенської міської ради, що призвело до порушення її прав. З огляду на викладене ОСОБА_1 просила: скасувати рішення Вознесенської міської ради від 23 листопада 2018 року №49 "Про розгляд земельного спору ОСОБА_2 та ОСОБА_1"; стягнути на її користь із Вознесенської міської ради судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Суд першої інстанції вказав, що між позивачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_2, які є суміжними землекористувачами, існує спір щодо погодження меж земельних ділянок, в результаті якого ОСОБА_2 відмовляється погоджувати технічну документацію ОСОБА_1, в свою чергу, ОСОБА_1 не погоджувала технічну документацію із землеустрою, виготовлену на замовлення ОСОБА_2. Оспорюваним рішенням відповідно до вимог статей 158-159 ЗК України, в порядку вирішення земельного спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уповноважено від імені Вознесенської міської ради міського голову Лукова В. Д. на погодження межі земельної ділянки шляхом підписання згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки натурі на місцевості, належної на праві приватної власності ОСОБА_2. Рішення Вознесенської міської ради від 23 листопада 2018 року №49 виконано, оскільки уповноважений представник міської ради згідно з пунктом 2 цього рішення підписав документацію щодо визначення межі земельної ділянки ОСОБА_2 на АДРЕСА_2. На підставі цього інформація про формування земельних ділянок як об'єктів цивільних прав внесена до Державного земельного кадастру та права власності на них, що виникли раніше на підставі відповідних державних актів внесені Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. Згідно з частиною п'ятою статті 158 ЗК України у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Проте, позивач ОСОБА_1, не погоджуючись з оспорюваним рішенням, просить суд лише визнати його протиправним та скасувати як таке, що прийняте з порушення регламенту, при цьому не заявляла вимог щодо вирішення судом земельного спору. Способи захисту права це передбачені законом дії, безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності щодо захисту прав. Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам. Основною підставою свого позову ОСОБА_1 вважає допущене Вознесенською міською радою при прийнятті оспорюваного рішення порушення положень регламенту міської ради. Суд вказав, що таке твердження є немотивованим, оскільки пунктом 7 статті 54 регламенту Вознесенської міської ради сьомого скликання передбачено, що у разі якщо результат голосування викликає обґрунтовані сумніви, рада може прийняти процедурне рішення про переголосування. Згідно із статтею 59 регламенту визначено, що рада може прийняти рішення з процедурних питань (процедурне рішення), зазначених у цьому регламенті, без підготовки у постійних комісіях та включення до порядку денного і таке, що не потребує окремого документального оформлення. Процедурне рішення приймається однією третиною від загального складу ради і заноситься до протоколу пленарного засідання ради. Пунктом 3 статті 59 регламенту до процедурних питань віднесено також питання про переголосування. Статтею 2 регламенту встановлено, що рада складається з 34 депутатів. Таким чином третина від загального складу ради, що є необхідною для прийняття процедурних рішень становить 12 голосів. З огляду на викладене, порушень регламенту при прийнятті оспорюваного рішення на пленарному засіданні Вознесенської міської ради 23 листопада 2018 року не встановлено. Таким чином, суд першої інстанції вважав, що позов задоволенню не підлягає. Задовольняючи вимоги про стягнення витрат на правову допомогу частково, суд першої інстанції, врахувавши складність справи, обсяг наданої правничої допомоги адвокатом, а також те, що справа була розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь третьої особи ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правничу допомогу, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року в оскарженій частині - без змін. Апеляційний суд вказав, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи. Таким чином, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Суд апеляційної інстанції зазначив, що у матеріалах справи наявна копія договору про надання правової допомоги, який укладено між ОСОБА_2 і Чередніченко І. Б. 20 вересня 2018 року. Відповідно до акта прийому-передачі послуг правничої допомоги на суму 10 757,60 грн, його складено 25 листопада 2019 року на підставі договору про надання правої допомоги від 20 вересня 2018 року. Згідно з копією ордера від 18 лютого 2019 року серія МК №85415, виданого на підставі договору від тієї ж дати, ОСОБА_2 уповноважила Чередніченко І. Б. представляти її інтереси у Вознесенському міськрайонному суді. Відповідно до дублікату квитанції до прибуткового касового ордеру від 25 листопада 2019 року, адвокат Чередніченко І. Б. на підставі договору від 20 вересня 2019 року (дата укладення договору, вказана у квитанції, зазначена відповідно до даних квитанції), отримала від ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 10 757,00 грн. Зважаючи на наявні в матеріалах справи докази про надання третій особи правничої допомоги, понесення третьою особою судових витрат, ураховуючи вимоги розумності та справедливості, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з позивача на користь третьої особи витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн. Аргументи учасників справи У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині стягнення витрат на правничу допомогу та ухвалити нове рішення, яким відмовити у стягненні таких витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій вважали, що витрати на правову допомогу адвоката третьої особи підтверджені договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року (назва вказана дослівно). Проте у змісті договору про надання послуг з правничої допомоги від 20 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б., не вказано у якій саме справі надається правова допомога адвокатом Штепарюк М. М. Відповідно до вказаного договору гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких узгоджені сторонами та зазначені в додатку №1 до цього договору. Додатком 1 до договору, який є його невід'ємною частиною, передбачено розрахунок вартості однієї години послуг в залежності від виду правової послуги. На підтвердження оплати послуг адвоката надано квитанцію до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року про отримання від третьої особи грошових коштів на суму 10 757,00 грн на підставі договору від 20 вересня 2019 року та акт прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року на підставі договору від 20 вересня 2018 року. Проте до звернення ОСОБА_1 до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом у цій справі, вона раніше, а саме 05 лютого 2019 року, вже зверталася до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Вознесенської міської ради Миколаївської області, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення від 23 листопада 2018 року "Про розгляд земельного спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1". Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року провадження у цій справі було закрито. У вказаній адміністративній справі саме за договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року адвокат Чередніченко І. Б. надавала правову допомогу ОСОБА_2 08 травня 2019 року Чередніченко І. Б., будучи представником третьої особи, звернулась до Миколаївського окружного суду із заявою про розподіл судових витрат. 23 травня 2019 знову від Чередніченко І. Б. як представника третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача до суду надійшло клопотання про розподіл судових витрат, у якій третя особа просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у сумі 8 050,00 грн. Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року у задоволенні заяви про стягнення з ОСОБА_1 8 050,00 грн. судових витрат на професійну правничу допомогу відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки суд не визначав відповідно до статті 139 КАС України сторону, з якої стягуються судові витрати, законні підстави для задоволення заяви третьої особи відсутні. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням першої інстанції, адвокат Чередніченко І. Б. звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій зазначала про порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Крім того, вказувала, що у судовому процесі до судових дебатів суду було надано всі докази про витрати, понесені ОСОБА_2 на правничу (правову) допомогу, а саме: договір від 20 вересня 2018 року, акт від 25 березня 2019 року, квитанцію від 25 березня 2019 року, якими підтверджено витрати у сумі 8 050,00 грн. Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року апеляційну скаргу адвоката Чередніченко І. Б. залишено без задоволення, а ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року - без змін. Таким чином, за договором про надання послуг з правничої допомоги від 20 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б., вже надавалась правова допомога ОСОБА_2 у справі №400/304/19. У зв'язку із наданням цієї допомоги 25 березня 2019 року адвокату було сплачено кошти сумі 8 050,00 грн. На переконання особи, яка подала касаційну скаргу, оскільки ОСОБА_2 не змогла повернути кошти, які були сплачені під час розгляду адміністративної справи, тому вона намагається стягнути їх ще раз у цивільній справі №473/4717/19, збільшивши розмір послуг адвоката до суми 10 757,00 грн. Крім того, відповідно до пункту 1 розділу 4 "Строк дії договору" договір набуває чинності з дати його підписання і діє протягом 12 наступних календарних місяців. Договір про надання послуг з правничої допомоги між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б. був укладений 20 вересня 2018 року. Таким чином, вказаний договір про надання правової допомоги діяв до 20 вересня 2019 року. Згідно з пунктом 2 розділу 4 договору після закінчення строку дії договору він пролонгації не підлягає. Отже, на підставі договору від 20 вересня 2018 року, який припинив свою дію ще 20 вересня 2019 року, 15 листопада 2019 року сторонами підписано акт прийому передачі послуг правничої правової допомоги на суму 10 757,60 грн, а 25 листопада 2019 року третя особа сплатила кошти на оплату витрат правої допомоги адвоката згідно з умовами договору, який припинив дію. Повноваження адвоката Чередніченко І. Б. під час розгляду цієї справи у Вознесенському міськрайонному суді Миколаївської області підтверджувались ордером від 18 лютого 2019 року серія МК №85415, що виданий на підставі договору про надання правової допомоги від 18 лютого 2019 року, для представництва інтересів у Вознесенській міській раді та у суді. Отже адвокат Чередніченко І. Б. надавала правову допомогу ОСОБА_2 під час розгляду справи у Вознесенському міськрайонному суді Миколаївської області не на підставі договору від 20 вересня 2018 року, який втратив чинність 20 вересня 2019 року, а на підставі договору від 18 лютого 2019 року. Тому посилання суду першої інстанції та апеляційного суду на те, що третьою особою понесені витрати на професійну правничу допомогу у цій цивільній справі в розмірі 10 750,00 грн за договором від 20 вересня 2018 року є необґрунтованими. При цьому, наданими документами, а саме: договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року розмір витрат на правничу допомогу у цій справі документально не підтверджено. Зазначені докази третьою особою були подані, а судами долучені до матеріалів справи, із порушенням норм процесуального права, оскільки їх копії не бути надані іншим сторонам, вони надійшли до суду із пропущенням встановлених строків, а клопотання про поновлення відповідних строків третя особа не заявляла, причин поважності несвоєчасного надання доказів на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу не наводила. Апеляційний суд, перевіряючи обґрунтованість висновку суду першої інстанції, дійшов передчасного висновку про доведеність заявлених витрат на правову допомогу, оскільки не надав належної оцінки наявним у справі доказам, не перевірив доводів та заперечень щодо оплати третьою особою послуг адвоката на підставі договору, в якому не конкретизовано справу, строк дії якого закінчився. При цьому, послуги адвоката надавалися на підставі зовсім іншого договору, який був долучений з порушенням порядку подання відповідних доказів. У жовтні 2020 року від Вознесенської міської ради Миколаївської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просили розглядати справу без участі представника міської ради. Крім того, у відзиві вказано, що міська рада покладається на розсуд суду щодо вирішення справи. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частинами першою-четвертою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України). Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до частини дванадцятої статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. У частині восьмій статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Суд першої інстанції вказав, що третя особа у справі здійснила витрати на професійну правничу допомогу адвоката у загальному розмірі 10 000,00 грн, що підтверджується договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року. Позивач проти стягнення з неї витрат третьої особи на правничу допомогу адвоката заперечувала. Враховуючи складність справи, обсяг наданої правничої допомоги адвокатом, а також те, що справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження, суддійшов висновку про необхідність часткового стягнення з позивача на користь третьої особи витрат на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, зазначив, що витрати на правову допомогу адвоката третьої особи підтверджуються копією договору про надання правової допомоги, який укладено сторонами 20 вересня 2018 року, актом прийому передачі послуг правничої допомоги на суму 10 757,60 грн, який складено 25 листопада 2019 року на підставі договору про надання правої допомоги від 20 вересня 2018 року, копією ордеру від 18 лютого 2019 року серія МК №85415, виданого на підставі договору від тієї ж дати, квитанцією до прибуткового касового ордеру від 25 листопада 2019 року, відповідно до якого адвокат Чередніченко І. Б., на підставі договору від 20 вересня 2019 року, отримала від третьої особи грошові коштів на суму 10 757,00 грн. Суд апеляційної інстанції також посилався на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 травня 2018 року в справі №372/1010/16-ц, згідно з яким якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме, надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат, стороні на користь якої ухвалено судове РІШЕННЯ: Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №821/1594/17 (адміністративне провадження № К/9901/39873/18) вказано, що "позивачем до Верховного Суду надано договір про надання правової допомоги від 24 жовтня 2017 року №08, специфікацію до договору про надання правової допомоги від 24 жовтня 2017 року №08, якою визначено розмір гонорару у сумі 91 865 грн. 75 коп. як 10% від суми задоволених позовних вимог, акти надання правової допомоги від 01 грудня 2017 року, 16 лютого 2018 року, 06 квітня 2018 з описом фактично виконаної роботи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Досліджуючи надані документи, Суд зазначає, що в них не міститься інформація про підготовку відзиву саме по справі №821/1594/17 (касаційне провадження К/9901/39873/18). Вартість послуг адвоката саме в суді касаційної інстанції, як того вимагає частина перша статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, наданими документами також не підтверджується. Відповідно до акта про надання правничої допомоги від 06 квітня 2018 року клієнт (позивач у справі) отримав правову допомогу у формі ознайомлення зі змістом касаційної скарги, сформування позиції по відношенню до касаційної скарги, складання відзиву на касаційну скаргу, детального опису робіт (наданих послуг) та видачі ордеру. Жодного посилання на адміністративну справу, в межах якої заявлені витрати до відшкодування, акт про надання правничої допомоги не містить. [...] Верховний Суд зазначає, що за наявності правових підстав для відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме складеного, поданого до Верховного Суду та долученого до матеріалів справи відзиву, що доводить факт надання правничої допомоги адвокатом, надані Суду неналежні документи унеможливлюють вирішення питання про відшкодування витрат на користь позивача". Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що витрати на правничу допомогу адвоката третьої особи підтверджені договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року. Суди не звернули уваги на те, що ні у змісті договору про надання послуг з правничої допомоги від 20 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б., ні у акті прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року, ні у квитанції до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року не міститься вказівки у межах якої саме справи адвокатом надається/надано правничу допомогу. За таких обставин суди попередніх інстанцій при вирішенні питання про розподіл судових витрат не перевірили, чи є судові витрати на правничу допомогу пов'язаними із розглядом саме цієї справи, тобто не виконали вимогу передбачену пунктом 1 частини третьої статті 141 ЦПК України, тому дійшли передчасного висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь третьої особи зазначених витрат. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без дотримання норм процесуального права. У зв'язку із наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; рішення судів попередніх інстанцій в оскарженій частині скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині стягнення витрат на правничу допомогу скасувати. Справу №473/4717/19 у частині вирішення питання про стягнення витрат на правничу допомогу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №418/472/20 провадження №61-4459св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Міловська районна державна адміністрація Луганської області, Зориківська сільська рада Міловського району Луганської області, Головне управління Держгеокадастру у Луганської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року у складі судді Гуцола М. П. та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Карташова О. Ю., Лозко Ю. П., Луганської В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міловської районної державної адміністрації Луганської області, Зориківської сільської ради Міловського району Луганської області, Головного управління Держгеокадастру у Луганської області (далі - ГУ Держгеокадастру у Луганської області) про визнання права на земельну частку (пай), посилаючись на те, що з 1981 року по 2000 рік він працював у колгоспі "Дружба" на різних посадах. При розпаюванні сільськогосподарських угідь він як член колгоспу був внесений до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай). В цьому списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю серії ЛГ №3080000006, виданого 28 грудня 1995 року Міловською районною радою по Колективному сільськогосподарському підприємству "Дружба" (далі - КСП "Дружба "), він значиться під №254. Однак йому не видавався відповідний сертифікат, про що свідчить інформаційна довідка ГУ Держгеокадастру у Луганської області від 08 серпня 2019 року №31-12-0.31-6336/2-19. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право на земельну частку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель резерву чи запасу Міловського району Луганської області, на яку він має право при розпаюванні земель КСП "Дружба" села Зориківка Міловського району Луганської області. У відзиві на позовну заяву ГУ Держгеокадастру у Луганської області заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_1 вже отримав сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ЛГ №0048312 від 15 листопада 2000 року за №194 та державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ №024698 від 23 травня 2002 року за №474. Рішенням Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 значиться в списку громадян-членів КСП "Дружба", який додається до державного акта на право колективної власності на землю, за №254 на отримання права на земельну частку (пай). Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_1, прізвище, ім'я та по батькові якого таке ж як і в позивача, підтвердив, що саме він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ №024698 від 23 травня 2002 року за №474. Разом з тим паювання земель КСП "Дружба" мало місце у 1995-1996 роках, а тому спірні правовідносини регулюються нормами Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР). Оскільки право на цей позов у ОСОБА_1 виникло ще в 1995 році при неотриманні ним сертифіката на земельну частку (пай), то трирічна позовна давність спливла в 1998 році, тобто до набрання чинності Цивільним кодексом України 2004 року (далі - ЦК України). Таким чином, звернувшись до суду з цим позовом лише у 2020 році, ОСОБА_1 пропустив позовну давність та не надав доказів на підтвердження поважності причин її пропуску. Посилання позивача на його юридичну необізнаність як на підставу поважності причин пропуску строку звернення до суду, не заслуговують на увагу, оскільки право на позов у нього виникло ще в 1995 році (коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників), що є загальновідомим фактом. Тому позивач як член КСП повинен був дізнатися про порушення свого права на земельну частку (пай) з часу видачі КСП "Дружба" державного акта на право колективної власності на землю (28 грудня 1995 року). Однак у передбачений законом строк ОСОБА_1 не звернувся до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Постановою Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про те, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), та це право є непорушним і підлягає захисту без обмеження позовною давністю, не заслуговують на увагу. За змістом пункту 6 "Прикінцеві і перехідні положення" ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж позовна давність закінчилася до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР. На пред'явлення позову про витребування належного громадянину майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлена статтею 50 Закону України "Про власність" і статтею 71 ЦК Української РСР трирічна позовна давність, яка в силу положень статті 75 вказаного Кодексу застосовується судом незалежно від заяви сторін. Право на позов у ОСОБА_1 виникло в 1995 році при неотриманні сертифіката, отже, трирічна позовна давність минула в 1998 році, ще до набрання чинності ЦК України. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2019 року у справі №139/925/18 (провадження №61-5692св19). Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц. Перш ніж застосувати позовну давність, суди попередніх інстанцій мали з'ясувати та зазначити в судових рішеннях, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес, за захистом якого він звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, то в задоволенні позову слід було відмовити з підстав його необґрунтованості. І лише якщо було б встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес дійсно порушені, але позовна давність спливла, суди могли відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених ним поважних причин її пропущення. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення судами обставин порушення його права або охоронюваного законом інтересу не відповідає вимогам закону. У жовтні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Луганської області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Міловського районного суду Луганської області. 06 жовтня 2021 року справа №418/472/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають. Судами встановлено, що з 1981 року по 2000 рік ОСОБА_1 працював в колгоспі "Дружба" на різних посадах, про що свідчить копія трудової книжки позивача № НОМЕР_1. Інформація про кількість фактично відпрацьованих позивачем днів у КСП "Дружба" за період з 1990 року по 1996 рік відображена в архівній довідці від 12 червня 2019 року №272, виданій Комунальною установою "Трудовий архів територіальних громад Міловського району Міловської селищної ради". Довідкою ГУ Держгеокадастру у Луганській області від 08 серпня 2019 року №31-12-0.31-6336/2-19 підтверджується, що громадянин ОСОБА_1 значиться у списку громадян-членів КСП "Дружба", який додається до державного акта на право колективної власності на землю серії ЛГ №3080000006, виданого 28 грудня 1995 року Міловською районною радою, за №254 на отримання права на земельну частку (пай). У книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) по КСП "Дружба" ОСОБА_1 не значиться. Допитаний в місцевому суді як свідок ОСОБА_1, прізвище, ім'я та по батькові якого таке ж, як і в позивача, підтвердив, що саме він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ №024698 від 23 травня 2002 року за №474. Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України від 05 червня 2003 року №899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Згідно з пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. За змістом статей 22, 23 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку. За змістом пункту 6 "Прикінцеві і перехідні положення" ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР. Згідно із статтею 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статей 75, 76 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Статтею 80 ЦК Української РСР передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. В постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, вказано, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися" дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. В постанові Великої палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18), на яку також послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, суди попередніх інстанцій не з'ясували та не зазначили в судових рішеннях, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду, з огляду на те, що член КСП, включений до списку, який додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, не навели своїх висновків по суті заявлених позовних вимог та не дали оцінки обставинам, на які посилався ОСОБА_1 в позовній заяві, а отже, не врахували, що позовна давність може бути застосована лише до позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними. Таким чином, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у вищезгаданій постанові, на яку послався заявник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не досліджені належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. При цьому у випадку встановлення обґрунтованості та доведеності пред'явлених ОСОБА_1 позовних вимог суду також слід взяти до уваги правовий висновок Верховного Суду, наведений у постанові від 29 вересня 2021 року у справі №181/257/19 (провадження №61-19430св20), який стосується питання застосування позовної давності при вирішенні спору щодо визнання права на земельну частку (пай) за особою, яка, як і позивач в цій справі, була включена до списку, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 червня 2021 року м. Київ справа №689/326/21 провадження №61-8047св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - селянське (фермерське) господарство "Віталія", відповідач - приватне підприємство "ГВМ-Агро", треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, Державний реєстратор Комунального підприємства "Чемеровецьке бюро нерухомості" Хмельницької області та Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Хмельницької області Козловець Леся Миколаївна, Державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Хмельницької області Денисюк Тетяна Іванівна, Державний реєстратор Шарівської сільської ради Ярмолинецького району Хмельницької області Бачинська Олександра Василівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 квітня 2021 року в складі колегії суддів: П'єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І., ІСТОРІЯ СПРАВИ У лютому 2021 року СФГ "Віталія" звернулося з позовом до ПП "ГВМ-Агро", треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, державний реєстратор КП "Чемеровецьке бюро нерухомості" Хмельницької області та КП "Бюро нерухомості "Поділля" Хмельницької області Козловець Л. М., державний реєстратор КП "Бюро нерухомості "Поділля" Хмельницької області Денисюк Т. І., державний реєстратор Шарівської сільської ради Ярмолинецького району Хмельницької області Бачинська О. В., про скасування записів про право оренди земельних ділянок. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 02 березня 2021 року в складі судді: Шевчик О. М., відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом С (Ф)Г "Віталія". Роз'яснено позивачу, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду Хмельницької області. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що згідно частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. Спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанцій Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 квітня 2021 року апеляційну скаргу С (Ф)Г "Віталія" задоволено. Ухвалу Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 02 березня 2021 року скасовано, справу за позовом С (Ф)Г "Віталія" направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок, ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими. Справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за умови відповідності складу сторін спору статті 4 ЦПК України підвідомчі судам загальної юрисдикції. Спір у цій справі виник внаслідок незаконної, на думку позивача, реєстрації державними реєстраторами права оренди з іншим орендарем (ПП "ГВМ-Агро"), у той час як правовідносини на підставі договорів оренди між позивачем та фізичними особами, які у цій справі є третіми особами, на той час не припинилися. Отже, спір виник з приводу порушення права позивача як орендаря внаслідок укладення договорів оренди щодо цих же земельних ділянок тими ж орендодавцями з іншим орендарем і пов'язаний з діями фізичних осіб - власників земельних ділянок, які є орендодавцями за договорами оренди з різними орендарями, одним з яких є позивач. Вказаний спір має розглядатися як спір, що пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Тобто оспореними реєстраційним діям передує невирішений спір між учасниками орендних правовідносин про право цивільне, зокрема право на оренду конкретних земельних ділянок. Такий спір стосується захисту цивільного права, зокрема випливає з договірних відносин, є приватноправовим, і за суб'єктним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичних осіб - власників земельних ділянок. Аналогічний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2019 року у справі №920/40/19 та від 27 листопада 2019 року у справі №657/33/19. Суд апеляційної інстанції зазначив, що у судовому засіданні представник позивача СФГ "Віталія" Луценко Р. О. підтримав апеляційну скаргу. Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про день, місце і час слухання справи повідомлені належним чином. Аргументи учасників справи У травні 2021 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції у відповідній частині. Касаційна скарга мотивована тим, що про час і місце судового засідання відповідача та третіх осіб повідомлено не було, судові повістки та постанова апеляційним судом надіслані не були, про наявність оскарженої постанови ОСОБА_4 дізналася 11 травня 2021 року під час ознайомлення із матеріалами справи у суді першої інстанції. Правовідносин, що виникли у цій справі, охоплюються висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, в якому зазначено, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бузи особа, право чи обтяження якої зареєстровано. У червні 2021 року ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_13 подали заяву, в якій зазначають, що підтримують вимоги касаційної скарги і просять її задовольнити. У червні 2021 року ОСОБА_9 подав заяву, в якій зазначає, що підтримує вимоги касаційної скарги і просить її задовольнити. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі Верховного Суду від 04 червня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права). Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу ()частина третя статті 368 ЦПК України).. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частина п'ята статті 128 ЦПК України). Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України). Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 29 березня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі (а. с. 34); ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 29 березня 2021 року: завершено підготовку розгляду справи в суді апеляційної інстанції; призначено справу до розгляду у приміщенні Хмельницького апеляційного суду на 09 год. 00 хв. 12 квітня 2021 року; про дату, час і місце судового засідання повідомлено учасників справи, у тому числі й ОСОБА_4 (а. с. 35); відповідно до супровідного листа від 29 березня 2021 року ОСОБА_4 направлено до відома копія ухвали Хмельницького апеляційного суду від 29 березня 2021 року, апеляційна скарга з додатками та судова повістка (а. с. 37); у матеріалах справи відсутні докази отримання ОСОБА_4 судової повістки про судове засідання в апеляційному суді, призначене на 12 квітня 2021 року. За таких обставин, ОСОБА_4 не було належним чином повідомлено про розгляд справи судом апеляційної інстанції 12 квітня 2021 року. Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України). Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 квітня 2021 року скасувати. Передати справу №689/326/21 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Хмельницького апеляційного суду від 12 квітня 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді В. І. Крат Н. О. Антоненко М. М. Русинчук

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 12 серпня 2020 року, ухваленим у складі судді Глушко О. І., позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17603/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання ОСОБА_2 земельної ділянки у власність". Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0564 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23900339, зроблений 08 грудня 2017 року о 12:31:49 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. У частині позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №26720406, здійсненого 18 червня 2018 року о 09:35:32, про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564) за фермерським господарством "Ланагропрод" відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 та ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 по 1 536,80 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та по 5 156,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що поділ земельної ділянки у розмірі 25,4960 га, наданої позивачу в оренду, на різні земельні ділянки не може бути перешкодою для захисту прав останнього, оскільки формування земельних ділянок, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права користування у визначений цивільним законодавством спосіб. Тому ОСОБА_2 не позбавлена можливості отримати право власності на іншу земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що також не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності. Разом з тим, зважаючи на те, що оспорюване позивачем рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки впливає на права та інтереси ТОВ "Ланагропрод" як орендатора, проте ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення його як співвідповідача, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 12 серпня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог та розподілу судових витрат. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17603/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання ОСОБА_2 земельної ділянки у власність", скасування у Державному земельному кадастрі України державної реєстрації та кадастрового номера 7420387500:08:000:0564 земельної ділянки площею 2,000 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23900339, вчиненого 08 грудня 2017 року о 12:31:49, про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), що розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Стягнуто з рахунку, відкритого у Казначействі України на користь ОСОБА_2 4 610,40 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не було враховано, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, останнім було засновано фермерське господарство "Давидок", а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Разом із тим, звертаючись до суду із указаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не вказує, що діє в інтересах юридичної особи - фермерського господарства "Давидок", засновником якого він є. Апеляційним судом зазначено, що у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку - орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У січні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 26 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали цивільної справи із с Бахмацького районного суду Чернігівської області. У лютому 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. 20 травня 2021 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14? 5цс18), від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17 (провадження №14-508цс19), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 (провадження №14-520цс18). Крім того, заявник стверджує, що вказаний позов пред'явлено до ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_2, яка стала набувачем частини майна у зв'язку із порушенням його прав (попереднього набувача), тобто у ОСОБА_2 виникло право власності на спірну земельну ділянку внаслідок непослідовних дій держави, після виникнення у нього права оренди. Заявник вказує, що апеляційний суд помилково здійснив мотивування судового рішення, пославшись на те, що з дати реєстрації фермерського господарства обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а отже, позивачем мало виступати саме воно. Апеляційним судом не було враховано, що право оренди на спірну земельну ділянку у нього виникло 22 лютого 2016 року. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року вказаний договір оренди було визнано недійсним, тобто він був позбавлений права оренди спірної земельної ділянки, а фермерське господарство "Давидок" було створено лише 09 серпня 2018 року, вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду семи земельних ділянках. Зазначає, що оскільки на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства не відбувся. Вказує, що тільки після припинення права ОСОБА_2 та інших осіб на земельні ділянки, які утворилися після поділу переданої йому земельної ділянки в оренду згідно з договором оренди від 04 березня 2016 року, постане питання можливості права на її використання фермерським господарством "Давидок" чи іншим фермерським господарством, яке буде створено для забезпечення її цільового використання. Доводи сторін, які подали відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 січня 2016 року №25-415/14-16-сг ОСОБА_2, на підставі її заяви від 07 грудня 2015 року, надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Рубанської сільської ради, орієнтовним розміром 2,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17603/14-17-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Рубанської сільської ради і передано їй у власність земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), що розташована на території Рубанської сільської ради, для ведення особистого селянського господарства, із земель сільськогосподарського призначення державної власності. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг ОСОБА_1, на підставі його заяви, надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду строком на 7 років для ведення фермерського господарства земельної ділянки, розташованої на території Рубанської сільської ради, орієнтованим розміром 29,00 га. 04 березня 2016 року ОСОБА_1 і ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області уклали договір оренди землі. Згідно з цим договором, ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області надало, а ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) загальною площею 25,4960 га (ріллю), кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, що знаходиться на території Рубанської сільської ради. 04 березня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області і ОСОБА_1 склали акт встановлення меж земельної ділянки (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) у натурі. У червні 2016 року ОСОБА_2 пред'явила позов до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області і ОСОБА_1 про визнання недійсним укладеного 04 березня 2016 року між ОСОБА_1 і ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області договору оренди, про скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними наказів, згідно з якими ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки із земель державної власності на території Рубанської сільської ради, для ведення фермерського господарства, та про укладення договору оренди землі. Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року у справі №728/1554/16-ц ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову, проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано та ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_2. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 заначанене рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016, рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року залишено без змін. Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц, до його скасування судом касаційної інстанції, було виконане. Після його виконання земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), за результатами розроблених проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам, було поділено й виділено 13 фізичним особам, у тому числі й відповідачу ОСОБА_2, що підтверджено копією листа ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 12 серпня 2018 року №29-25-0.2-4525/2-19, а також викопіюванням з Публічної кадастрової карти України. За ОСОБА_2 з 08 грудня 2017 року зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0564, а за фермерським господарством "Ланагропрод", що реорганізувалося у ТОВ "Ланагропрод" - право оренди цієї ділянки з 18 червня 2018 року. Згідно з відомстями Державного земельного кадастру України відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 відсутні. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року у справі №728/1554/16-ц, що набрала законної сили 21 серпня 2019 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506. Встановлено, що для ведення фермерського господарства на орендованій земельній ділянці з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 ОСОБА_1 у 2018 році створено фермерське господарство "Давидок". На підтвердження цього ОСОБА_1 надав копію Статуту фермерського господарства "Давидок" та витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (том 2, а с. 106 - 110). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист його порушеного права користування (оренди) земельною ділянкою, наданою йому для ведення фермерського господарства строком на 7 років. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду, виходив із того, що звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Зі змісту статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Схожі висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року в справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18) та від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження 14-385цс19). Крім того, із моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). 04 березня 2016 року за договором оренди між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 останній отримав у строкове платне користування спірну земельну ділянку на строк 7 років, для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач 09 серпня 2018 року заснував фермерське господарство "Давидок", тому дійшов правильного висновку про те, що звертаючись до суду із вказаним позовом на захист права користування земельною ділянкою, яку передано для ведення фермерського господарства, після заснування фермерського господарства, ОСОБА_1 вказував на порушення його прав як фізичної особи, однак не врахував, що з дня державної реєстрації фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача й, відповідно, стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся, є помилковими, оскільки постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року та залишено в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року, яким відмовлено у задоволенні позову щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства від 04 березня 2016 року, укладеного між ним та головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області. Тобто Верховний Суд погодився з судом першої інстанції про відсутність підстав щодо визнання договору оренди земельної ділянки, укладеного між ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_1, недійсним. Таким чином, укладений між ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_1 договір оренди поновив свою дію й фермерське господарство з моменту свого створення замінило ОСОБА_1 у вказаних правовідносинах. Крім того, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка у силу свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Таким чином, враховуючи те, що діяльність фермерського господарства "Давидок" не припинилась, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду із вказаним позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Колегія суддів вважає за потрібне звернути увагу на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20) щодо майнових прав фермерського господарства. Відповідно до частини другої статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у статуті термін. З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право (пункти 6.8 - 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20)). Крім того, у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц (провадження №14-6цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно з вимогами статей 7, 12, "Про фермерське господарство", статей 116, 118, 121, 123, 124 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додаткові ділянки громадяни або фермерське господарство можуть отримати на конкурсних засадах через участь у торгах. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, § 58). Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, з дотриманням вимог статей 263 - 265, 382 ЦПК України, повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що Глибоцька селищна рада приймаючи рішення про продаж ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, та в подальшому сторони, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, допустили порушення прав АТ "Укрзалізниця", про що позивачу стало відомо 27 серпня 2013 року з акту обстеження земельних ділянок юридичних або фізичних осіб, які частково розташовані в межах смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на території Глибоцької селищної ради, підписаного двома уповноваженими працівниками ВП "Чернівецька дистанція колії", що є структурним підрозділом позивача, однак АТ "Укралізниця" звернулося до суду за захистом порушених прав лише у листопаді 2018 року, тобто зі спливом позовної давності. Постановою Верховного Суду від 13 січня 2021 року касаційну скаргу АТ "Укрзалізниця" задоволено частково, постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що касаційна скарга АТ "Укрзалізниця" не містить доводів щодо неправильності висновків судів попередніх інстанцій про те, що спірна земельна ділянка повністю накладається на смугу відведення залізниці, а відповідачі у касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржували. Разом з тим, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних та недостатньо вмотивованих висновків про застосування наслідків спливу позовної давності. Зважаючи на той факт, що АТ "Укрзалізниця", звертаючись до суду з позовом 02 листопада 2018 року, стверджувало, що про порушення своїх прав воно довідалося лише отримавши від ПП "Ріга" технічну документацію за актом здачі-приймання робіт №42 від 25 листопада 2015 року, судам належало ретельно перевірити та встановити коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення своїх прав за захистом яких звернувся до суду. Разом з тим, матеріали справи не містять відомостей про те, що суди, перевіряючи доводи АТ "Укрзалізниця", оглядали технічну документацію складену ПП "Ріга", в частині, яка стосується земельної ділянки ОСОБА_1 та з якої, зокрема, можливо було встановити, коли і звідки ПП "Ріга" отримало відомості про земельну ділянку кадастровий номер 7321055100:01:004:0290 (самостійно чи від АТ "Укрзалізниця", її підрозділів чи посадових осіб). Натомість предметом огляду судів були надані позивачем лише окремі розрізнені копії технічної документації, які не містять відповіді на вказані питання. Суди також не дали оцінки листу-запиту АТ "Укрзалізниця" від 31 серпня 2018 року № Д 11-11-2/2048, адресованому Глибоцькій селищній раді, згідно з яким Регіональна філія "Львівська залізниця" АТ "Укрзалізниця", запитуючи копії оскаржуваного рішення селищної ради та договору купівлі-продажу, вказує, що звертається із таким запитом неодноразово, при цьому додає до свого запиту самостійно отриману інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Суди не встановили, коли саме до 31 серпня 2018 року АТ "Укрзалізниця", її підрозділи чи посадові особизверталися до Глибоцької селищної ради з аналогічних питань та чи надавалася селищною радою відповідь на такі звернення, та не перевірили посилання ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву на те, що на спірній земельній ділянці розташоване придбане нею у листопаді 2013 року нерухоме майно (магазин будівельних матеріалів). Зважаючи на те, що зазначені вище недоліки повноти з'ясування судом першої інстанції обставин справи можуть бути усунуті апеляційним судом, суд касаційної інстанції вважав необхідним передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу АТ "Укрзалізниця" задоволено частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення у редакції цієї постанови. Вирішено питання розподілу судових витрат. Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог АТ "Укрзалізниця", апеляційний суд зазначив, що суду першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка площею 0,0603 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1 відноситься до земель транспорту, а тому Глибоцька селищна рада не мала повноважень на розпорядження нею. Установивши, що на момент укладення між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_1 оспорюваного договору купівлі-продажу, спірна земельна ділянка належала на праві власності Глибоцькій селищній раді і таке право власності за нею було зареєстровано у встановленому законом порядку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, апеляційний суд вказав на те, що Глибоцька селищна рада як юридична особа - власник спірної земельної ділянки мала усі законні підстави для вчинення будь-якого правочину щодо цієї земельної ділянки, у тому числі і щодо укладення з ОСОБА_1 договору купівлі-продажу від 22 травня 2014 року. Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження оскарження ним правомірності набуття Глибоцькою селищною радою права власності на спірну земельну ділянку та реєстрацію її прав на таке нерухоме майно. Крім того, апеляційний суд зазначив, що АТ "Укрзалізниця" не довело факту накладення земельної ділянки, належної ОСОБА_1, на землі позивача. Згідно з висновком експерта від 28 лютого 2020 року №19095 за результатами земельно-технічної експертизи, за наявною в матеріалах справи технічною документацією, зокрема з плану кондонів лінії відводу ділянок Вадул-Сирет-Чернівці (а. с. 24-26) та виготовленою ПП "Ріга" технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 30,4126 га, ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямками Чернівці - Вадул-Сирет від 298 км + 044 м до 300 + 646 м та Глибока - Берегомет від 0 км + 885 м до 2 км + 105 м в адміністративних межах смт. Глибока Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, не надається можливим встановити накладання на землі залізниці земельної ділянки загальною площею 0,0603 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0290, яка знаходиться по АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ "Укрзалізниця", у якій заявник просив рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року і постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року скасувати, та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення норм процесуального права. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга АТ "Укрзалізниця", у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо належності спірної земельної ділянки Глибоцькій селищній раді як власнику та наявності у неї передбачених законом підстав для розпорядження такою без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц про те, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України. До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина друга статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт"). Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Також у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18 викладено висновок про те, що критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм (пункт 62). У справі, яка переглядається, наведеними вище нормами законодавства чітко визначено статус земель залізничного транспорту, а відповідно і право на такий захист. Вирішуючи питання чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, апеляційний суд не урахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц у подібних правовідносинах у справі, у якій розглядався аналогічний спір щодо придбання земельної ділянки у межах смуги відведення залізниці під об'єктом нерухомості про те, що відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Звертав увагу на те, що під час нового апеляційного розгляду, апеляційний суд не урахував також вказівки, що містилися у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18. У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якому вона просила відмовити у задоволенні касаційної скарги АТ "Укрзалізниця" та залишити без змінпостанову Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, якою змінено мотивувальну частину рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах. Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 29 квітня 2014 року Глибоцькою селищною радою прийнято рішення №321-36/14 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення по АДРЕСА_1", яким вирішено продати шляхом викупу ОСОБА_1 земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,0603 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0290, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 22 травня 2014 року між відповідачами укладено договір купівлі продажу спірної земельної ділянки. 22 травня 2014 року право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. З метою оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці в межах Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області на замовлення ДТГО "Львівська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", землевпорядною організацією ПП "Ріга" у 2015 році виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Чернівці - Вадул - Сирет, в адміністративних межах смт. Глибока Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області. У результаті проведеної інвентаризації смуги відведення встановлено, що земельна ділянка від 300 км + 010 м до 300 км + 030 м, яка перебуває у власності ОСОБА_1 повністю накладається на смугу відведення залізниці. Відповідно до "Плана границ полосы ж. д. отвода линии Адынката-Берхомет", розробленого "Дорпроект Юго-Западной ж. д." у 1959 році ширина смуги відведення на ділянці з 300 км + 010 м до 300 км + 030 м становить 120 м від осі колії, і земельна ділянка ОСОБА_1 повністю входить у ширину смуги відведення залізниці. Згідно з актом обстеження земельних ділянок юридичних або фізичних осіб, які частково розташовані в межах смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на території Глибоцької селищної ради від 27 серпня 2013 року на ділянці від 299 км + 420 м до 300 км +140 м, права сторона за ходом кілометрів, показана смуга відведення, що відображає фактичну територію господарства залізничної станції. Фактична відстань до межі автомобільної дороги (вул. Залізнична) та ділянок складає від 12 м до 92 м при ширині смуги відведення згідно матеріалів "План полосы отвода" 1949 року від 27 м до 120 м від осі головної колії. Автомобільна дорога (вул. Залізнична) є дорогою обласного значення. З протилежної сторони дороги - громадська забудова: ТСОУ (ДОСААФ) магазин, автозаправка, частково стадіон. Наявні державні акти. ОСОБА_1 та Глибоцька селищна рада подали до суду першої інстанції заяви про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ "Укрзалізниця" підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом "б" частини четвертої статті 84 ЗК України визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України. До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина друга статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт"). Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, та постановах Верховного Суду: від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц та від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц. Звертаючись до суду з позовом, АТ "Укрзалізниця" посилалось на те, що на час прийняття Глибоцькою селищною радою оскаржуваного рішення від 29 квітня 2014 року, спірна земельна ділянка належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні залізниці. Перевіряючи правовий статус та належність спірної земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що право залізниці на спірну ділянку виникло з моменту побудови залізничної колії та підтверджується наявною у матеріалах справи технічною документацією, зокрема планом кордонів лінії відводу ділянок Вадул-Сирет-Чернівці та виготовленою ПП "Ріга" технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 30,4126 га, ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямками Чернівці - Вадул-Сирет від 298 км + 044 м до 300 + 646 м та Глибока - Берегомет від 0 км + 885 м до 2 км + 105 м в адміністративних межах смт. Глибока Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, згідно з якою ширина смуги відведення на ділянці з 300 км + 010 м до 300 км + 030 м становить 120 м від осі колії, тому земельна ділянка ОСОБА_1 повністю входить у ширину смуги відведення залізниці. Установивши, що на час прийняття Глибоцькою селищною радою РІШЕННЯ: від 29 квітня 2014 року №321-36/14 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення по АДРЕСА_1", спірна земельна ділянка площею 0,0603 га, яка відчужена сільською радою у власність ОСОБА_1, входила у ширину смуги відведення залізниці, тобто належала до земель залізничного транспорту, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення Глибоцькою селищною радою вимог земельного законодавства при вирішенні питання про продаж ОСОБА_1 шляхом викупу нею земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 0,0603 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0290, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі по АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця", суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем його порушеного права володіння на спірну земельну ділянку та наявності підстав для застосування за заявами відповідачів наслідків спливу позовної давності до заявлених вимог позивача. Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку було оскаржено АТ "Укрзалізниця", апеляційна скарга якого містила виключно доводи про необґрунтованість застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності. Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" шляхом зазначення про відмову у позові за недоведеністю позивачем його права на спірну земельну ділянку, апеляційний суд не урахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц про те, що нормами законодавства чітко визначено статус земель залізничного транспорту, а також те, що відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, а відповідно не впливає на обсяг правового захисту, який йому надається. Оскільки на час прийняття Глибоцькою селищною радою оскаржуваного рішення про продаж ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, правовий режим такої земельної ділянки як земель транспорту не змінювався, наведене не може свідчити про правомірність передання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, а тому не можуть вважатися законними і рішення Глибоцької селищної ради щодо розпорядження такою. Верховний Суд також не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є ефективним. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України 2004 року, аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України). Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Майно залізниці є державною власністю і закріплено за позивачем на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту). Відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Таким чином, Залізниця не є власником земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення, а є правомірним володільцем та користувачем таких ділянок. Будучи титульним володільцем земельних ділянок, зокрема й тих, що становлять предмет спору, заявник вправі вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц. Оскільки оскаржуване рішення Глибоцької селищної ради, а також укладений на його підставі між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу, який став підставою для реєстрації за нею речового права на спірну земельну ділянку є первинною підставою вибуття спірної земельної ділянки з володіння землекористувача АТ "Укрзалізниця", висновки апеляційного суду про те, що визнання незаконним та скасування такого рішення селищної ради та укладеного на його підставі договору купівлі-продажу не забезпечить ефективного захисту порушеного права держави, не є обґрунтованими. Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що переглядаючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції під час нового апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів та вимог апеляційної АТ "Укрзалізниця", оскільки позивач оскаржував рішення суду першої інстанції виключно з підстав неправильного застосування судом першої інстанції положень статей 256, 261, 267 ЦК України. Відповідачі подали заяви про застосування позовної заяви, що свідчить про фактичне визнання ними порушених прав позивача, однак вважали, що воно не підлягає захисту за спливом позовної давності. За таких обставин суд апеляційної інстанції при повторному перегляді справи в апеляційному порядку не мав повноважень самостійно вдаватися в переоцінку висновків суду першої інстанції про доведеність АТ "Укрзалізниця" її порушеного права на спірну земельну ділянку. Крім зазначеного, апеляційний суд, у порушення частини першої статті 417 ЦПК України, не виконав вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, та які є для нього обов'язковими відповідно до статті 417 ЦПК України. Зазначене унеможливлює ухвалення Верховним Судом нового судового рішення, однак не позбавляє апеляційний суд можливості усунути зазначений недолік, а тому постанова Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Зважаючи на те, що під час касаційного розгляду знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги АТ "Укрзалізниця" про те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18, а також щодо невиконання апеляційним судом вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, що призвело до неповного з'ясування у справі обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення заяв ОСОБА_1 та Глибоцької селищної ради про застосування наслідків спливу позовної давності, наведене є підставою для скасування постанова Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (частина перша, третя статті 133 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблений висновок, що: "У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові РІШЕННЯ: з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16-ц (провадження №14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19)). Тому розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору по суті. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтею 391 ЦК України передбачено право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування, таке ж право встановлено статтею 152 ЗК України для користувача земельної ділянки. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права. Згідно з частинами першою, другою статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. При цьому згідно з частиною четвертою цієї статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об'єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови. З урахуванням змісту вищенаведеної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Відповідно до частин першої, п'ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Виходячи з предмета та підстав позову на позивача у цій справі згідно з вимогами процесуального права покладено обов'язок доведення факту порушення його законного права неправомірними діями відповідача при здійсненні самовільного будівництва на суміжній земельній ділянці. Із матеріалів справи, у тому числі з висновку проведеної на стаді апеляційного розгляду судової будівельно-технічної експертизи, видно і це встановлено апеляційним судом, що розташовані на земельній ділянці відповідача будівлі не є самочинними. У зв'язку з цим правильними є висновки судів про те, що відповідач не порушив право позивача як володільця нерухомого майна на користування ним земельною ділянкою на АДРЕСА_2 чи будь-яким іншим шляхом обмежив його право як землекористувача. Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Посилання в касаційній скарзі на те, що суд встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, є безпідставними, оскільки заявник не надав жодних доказів на підтвердження цих обставин. В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд також враховує і те, що позивач в касаційному порядку оскаржив лише постанову апеляційного суду, якою рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову було залишено без змін. Саме ж рішення місцевого суду не є предметом касаційного перегляду. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 листопада 2021 року м. Київ справа №2-41/2006 провадження №61-12703сво21 Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю "Корект", Франківська районна адміністрація м. Львова, треті особи: Управління архітектури та містобудування Львівської міської ради, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", приватний нотаріус Гірник Ігор Андрійович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року в складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог заяви Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ "Корект", Франківської районної адміністрації м. Львова, третіх осіб: управління архітектури та містобудування Львівської міської Ради Львівської міської Ради, обласного комунального підприємства Львівської обласної Ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", приватного нотаріуса Гірника І. А. про визнання будівництва самочинним, знесення самочинного будівництва, усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та 1/3 частиною будинковолодіння, приведення житлового будинку до попереднього стану, визнання недійсним договору дарування кафетерію, свідоцтва про право власності, реєстраційного посвідчення, звільнення приміщень будинку. До суду від заступника начальника Франківського ВДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Лавришина М. М. надійшла мирова угода на стадії виконання рішення у вказаній справі, укладена між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ ВКФ "Корект". Відповідно до умов мирової угоди сторони просять: 1.1. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 приміщення кафетерію, площею 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме: цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріали, які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.2. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 приміщення кафетерію, площею 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме: цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріали, які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.3. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект" визнають право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на об'єкти вказані в пунктах 1.1 та 1.2 цієї мирової угоди. 1.4. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект", ОСОБА_2 зобов'язуються забезпечити доступ ОСОБА_1 до належних їй приміщень будинковолодіння по АДРЕСА_2.1.5. Боржники та стягувач домовилися, що будь-які витрати, пов'язані з виконавчим провадженням, що виникатимуть чи можуть виникнути після затвердження судом умов цієї мирової угоди, покладаються на боржників. 1.6. Стягувач заявляє, що з моменту підписання цієї мирової угоди не матиме жодних майнових претензій до боржників, з приводу майна, яке є предметом цієї мирової угоди. 1.7. Стягувач стверджує, що з моменту набрання чинності цією мировою угодою, він відмовляється від примусового виконання вказаного рішення суду, після чого виконавче провадження №4711620 підлягає закінченню. 1.8. Стягувач та боржники також домовляються, що наслідком набуття чинності цією Мировою угодою відповідно до статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є закінчення виконавчого провадження. 1.9. Боржники та стягувач заявляють, що ні в процесі укладення цієї мирової угоди, ні в процесі виконання її умов не були, не будуть і не можуть бути порушені права будь-яких третіх осіб, у тому числі держави. 1.10. Сторони погоджуються з тим, що відповідно до умов цієї мирової угоди вони дійшли згоди щодо повного та остаточного врегулювання будь-яких зустрічних претензій. 1.11. Сторони даної мирової угоди повністю усвідомлюють умови, мету та сутність цієї мирової угоди. 1.12. Сторони підтверджують, що всі викладені умови цієї мирової угоди відповідають їх реальному волевиявленню та інтересам і породжують настання наслідків, зазначених у тексті цієї мирової угоди. Наслідки затвердження цієї мирової угоди сторонам відомі. 1.13. Уся інформація, викладена в цій мировій угоді, сприймається сторонами як повною мірою достовірна. Кожна сторона окремо несе повну відповідальність за достовірність інформації, яка зазначена в цій мировій угоді. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2019 року в складі судді: Гирич С. В., затверджено мирову угоду, укладену між стягувачем ОСОБА_1 та боржниками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ "Корект" на наступних умовах: 1.1. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 приміщення кафетерію пл. 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріалу які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.2. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 приміщення кафетерію пл. 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме: цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріали, які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.3. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект" визнають право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на об'єкти вказані в п. п.1.1 та 1.2 цієї Мирової угоди. 1.4. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект", ОСОБА_2 зобов'язуються забезпечити доступ ОСОБА_1 до належних їй приміщень будинковолодіння по АДРЕСА_2.1.5. Боржники та Стягувач домовилися, що будь-які витрати, пов'язані з виконавчим провадженням, що виникатимуть чи можуть виникнути після затвердження судом умов цієї Мирової угоди, покладаються на Боржників. 1.6. Стягувач заявляє, що з моменту підписання цієї Мирової угоди не матиме жодних майнових претензій до Боржників, з приводу майна, яке є предметом цієї Мирової Угоди. 1.7. Стягувач стверджує, що з моменту набрання чинності цією Мировою угодою, він відмовляється від примусового виконання вказаного Рішення суду, після чого виконавче провадження №4711620 підлягає закінченню. 1.8. Стягувач та Боржник також домовляються, що наслідком набуття чинності цією Мировою угодою відповідно до статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є закінчення виконавчого провадження. 1.9. Боржники та Стягувач заявляють, що ні в процесі укладення цієї Мирової угоди, ні в процесі виконання її умов не були, не будуть і не можуть бути порушені права будь-яких третіх осіб, у тому числі держави. 1.10. Сторони погоджуються з тим, що відповідно до умов цієї Мирової угоди вони дійшли згоди щодо повного та остаточного врегулювання будь-яких зустрічних претензій. 1.11. Сторони даної Мирової угоди повністю усвідомлюють умови, мету та сутність цієї Мирової угоди. 1.12. Сторони підтверджують, що всі викладені умови цієї Мирової угоди відповідають їх реальному волевиявленню та інтересам і породжують настання наслідків, зазначених у тексті цієї Мирової угоди. Наслідки затвердження цієї Мирової угоди Сторонам відомі. 1.13. Уся інформація, викладена в цій Мировій угоді, сприймається Сторонами як повною мірою достовірна. Кожна Сторона окремо несе повну відповідальність за достовірність інформації, яка зазначена в цій Мировій угоді. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що мирова угода, укладена сторонами виконавчого провадження, стосується їх прав та обов'язків, умови мирової угоди не суперечать закону і не порушують прав та інтересів інших осіб, боржник ОСОБА_3 не заперечує проти укладення мирової угоди, тому мирова угода на стадії виконання затверджується судом. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В., апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2019 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_4 є власником Ѕ частини будинковолодіння по АДРЕСА_2. Інша частина належить стягувачу (ОСОБА_1) та одному з боржників (ОСОБА_2). Тому ОСОБА_4 має також речове право на земельну ділянку, на якій знаходиться будинковолодіння по АДРЕСА_2, а власником такої земельної ділянки є територіальна громада міста Львова, в даному випадку, в особі Франківської районної адміністрації Львівської міської ради. Предметом мирової угоди, затвердженої судом, є об'єкти самочинного будівництва, які розташовані на земельній ділянці на якій знаходиться будинковолодіння по АДРЕСА_2, які визнані такими згідно із рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року та підлягають знесення на підстав цього ж рішення суду. Тобто умови мирової угоди зачіпають права та інтереси ОСОБА_4. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року в складі судді: Грицка Р. Р., відмовлено у затвердженні мирової угоди від 06 грудня 2018 року, укладеної в процесі примусового виконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року між стягувачем ОСОБА_1 та боржниками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ "Корект". Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що умови мирової угоди суперечать рішенню суду, яке перебуває на примусовому виконанні, і зокрема, умови мирової угоди передбачають визнання права власності на самочинне будівництво, тоді як рішенням суду встановлено незаконність здійснення такого будівництва і необхідність його знесення. Таким чином умови мирової угоди є прихованим способом узаконення самочинного будівництва. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року суд визнав недійсними свідоцтво про право власності на будинок (кафетерій), договір дарування кафетерію та реєстраційне посвідчення на кафетерій і тим самим відповідно до частини другої статті 328 ЦК України встановив незаконність набуття права власності на вказані приміщення, зокрема, через незаконність будівництва і в такому випадку визнання права власності суперечить вимогам закону, оскільки відсутня правова підстава для такого визнання. Крім того одним із співвласників будинку АДРЕСА_2 є ОСОБА_4 і очевидно, що питання про визнання права власності на самочинне будівництво, прилегле до цього будинку зачіпає її права та інтереси. Таким чином умови мирової угоди суперечать закону та порушують права чи охоронювані законом інтереси ОСОБА_4, а тому на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 207, частини третьої статті 434 ЦПК України вона не підлягає затвердженню. Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції Ухвалою Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, з урахуванням ухвали Львівського апеляційного суду від 07 липня 2021 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року повернуто. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно частини другої статті 352 ЦПК України учасники справи, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. У пункті 11 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення може бути оскаржена ухвала щодо затвердження мирової угоди. Натомість позивач (стягувач) ОСОБА_1 та відповідач (боржник) ОСОБА_2 оскаржують ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди, яка в переліку статті 353 ЦПК України відсутня. Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. Апеляційний суд вказав, що посилання осіб, які подали апеляційну скаргу, на рішення Конституційного Суду України щодо тлумачень статті 293 ЦПК України колегія суддів відхилила, оскільки відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Стаття 293 ЦПК України втратила чинність 15 грудня 2017 року, тому тлумачення зазначених норм в даному випадку не є актуальними. Крім цього рішення Конституційного Суду України не стосувалися тлумачення норм процесуального закону щодо оскарження в апеляційному порядку ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди. Тому безпідставним є посилання в апеляційній скарзі на те, що не їм буде відмовлено у доступі до правосуддя. Аргументи учасників справи 27 липня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, в якій просили: передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати оскаржену ухвалу апеляційного суду; передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що в резолютивній частині ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року зазначено про можливість її оскарження до апеляційного суду. Конституційний суд України неодноразово зазначав, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарженні рішення суду, крім випадків, встановлених, що передбачає можливість перевірки в апеляційному порядку рішень суду першої інстанції. Перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду не є вичерпним. Розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, Конституційний Суд України зробив висновок, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить пряму заборону на таке оскарження. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди на стадії виконання рішення суду є остаточним судовим рішенням, як завершальна стадія судового процесу, що має наслідком закінчення виконавчого провадження. Тому до ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди як остаточного судового рішення слід застосовувати статтю 352 ЦПК України, яка передбачає право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2019 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 02 серпня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: порушення судом норм процесуального права. Ухвалою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд касаційної інстанції у різних палатах застосовує принципово відмінний підхід до тлумачення пункту 11 частини першої статті 353 ЦПК України у контексті розуміння того чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, укладеної на стадії виконання рішення. Колегія суддів вважала необхідним передати справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків щодо застосування пункту 11 частини першої статті 353 ЦПК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі №744/880/19 (провадження №61-18606св19); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі №460/3535/16-ц (провадження №61-8555св21); та вказівки, що тлумачення положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, укладена на стадії виконання рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції. Позиція Верховного Суду Щодо наявності підстав для відступу Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Об'єднана палата враховує та нагадує, що питання про те, які ухвали підлягають оскарженню в апеляційному порядку без рішення суду неодноразово вирішувалися Об'єднаною палатою. Зокрема: (1) у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №296/2944/16-ц (провадження №61-6555сво18) зазначено, що "у статтях 175, 293 ЦПК України у редакції 2004 року не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди, у пункті 8 частини першої статті 293 цього Кодексу передбачено право оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання мирової угоди за клопотанням сторін. У зв'язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про те, що така ухвала суду не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права і зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України"; (2) у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі №752/1016/17 (провадження №61-19138сво18) зроблено висновок, що "тлумачення пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення ПАТ "Укрсоцбанк" із апеляційною скаргою) має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права, особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову у залишенні заяви без розгляду не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про відмову у залишенні заяви без розгляду разом з рішенням суду першої інстанції"; (3) у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі №756/671/16-ц (провадження №61-42865сво18) вказано, що "ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції". При цьому, Об'єднана палата була послідовною у свої правових висновках щодо можливості/неможливості апеляційного оскарження відповідної ухвали. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (частина друга статті 352 ЦПК України) Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо затвердження мирової угоди (пункт 11 частини першої статті 353 ЦПК України). Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України). Аналіз вказаних норм свідчить, що тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового РІШЕННЯ: У зв'язку із цим Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі №460/3535/16-ц (провадження №61-8555св21). Натомість підстави для відступу від висновку зробленого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі №744/880/19 (провадження №61-18606св19) відсутні, оскільки в справі №744/880/19 ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди була постановлена не на стадії виконання судового РІШЕННЯ: Щодо вирішення касаційної скарги по суті Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про прийняття аргументів, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Європейський суд з прав людини зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, №26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року). Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду (пункт 4 частини п'ятої стаття 357 ЦПК України). У справі, що переглядається: до суду від заступника начальника Франківського ВДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Лавришина М. М. надійшла мирова угода на стадії виконання рішення у справі, укладена між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ ВКФ "Корект"; ухвалою суду першої інстанції відмовлено у затвердженні мирової угоди; ухвалою суду апеляційної інстанції повернуто апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди із посилання на те, що така ухвала в переліку статті 353 ЦПК України відсутня, а тому не підлягає оскарженню окремо від рішення суду; апеляційний суд не врахував, що ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового РІШЕННЯ: за таких обставин, апеляційний суд зробив помилковий висновок про повернення апеляційної скарги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржена ухвала апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним,, Об'єднана палата вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати і передати справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Висновки про правильне застосування норм права Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати. На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права. Тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року скасувати. Передати справу №2-41/2006 до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: В. С. Висоцька Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников І. М. Фаловська М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №2-5633/11 провадження №61-6550св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора м. Одеси в особі Одеської міської ради, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У лютому 2011 року перший заступник прокурора міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про витребування земельної ділянки, визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на землю. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року у справі №2-1491-1/07 за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку площею0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі. На виконання зазначеного судового рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 06 жовтня 2008 року, серія ЯД №786318, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №01085001358. Державний акт виданий, підписаний та зареєстрований Управлінням земельних ресурсів у місті Одесі. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року зазначене рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси. У подальшому, 13 листопада 2008 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за №18463, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв вказану земельну ділянку в стані, придатному для її використання за цільовими призначення. На підставі зазначеного правочину ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серія ЯЖ №719656, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010950500187. Державний акт виданий, підписаний та зареєстрований Управлінням земельних ресурсів у місті Одесі. Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2 з порушенням норм земельного законодавства, оскільки Одеська міська рада як розпорядник земельних ділянок комунальної власності не розглядала та не приймала рішення щодо передачі будь-кому зазначеної земельної ділянки, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року у справі №2-1491-1/07, на підставі якого у приватну власність ОСОБА_2 було передано зазначену земельну ділянку, у подальшому відчужену ОСОБА_1, скасовано, тому перший заступник прокурора міста Одеси просив витребувати на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, з незаконного володіння ОСОБА_1 та скасувати державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серії ЯЖ №719656, виданий на її ім'я. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року позов першого заступника прокурора міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за змістом положень частини першої статті 116, частин третьої, шостої статті 128 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) набуття земельної ділянки у власність або у користування із земель державної або комунальної власності здійснюється за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень, а у судовому порядку зазначене питання вирішується у разі відмови зазначених органів у передачі земельної ділянки у власність. Одеська міська рада як орган, уповноважений здійснювати повноваження власника землі територіальної громади, рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не приймала, право власності на зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 набула на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року, яке на дату відчуження нею земельної ділянки на користь ОСОБА_1 було скасовано ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року. Оскільки відповідач володіє зазначеною земельною ділянкою без відповідної правової підстави, то обґрунтованими є вимоги прокурора про наявність підстав для її витребування на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_1. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Приморського району міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки запереченням ОСОБА_1 щодо відсутності у прокурора повноважень на пред'явлення позову, оскільки відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді лише у виключних випадках та в порядку, визначеному законом. До таких виключних випадків Законом України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII) віднесено два випадки: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або у разі відсутності такого органу (частина третя статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII), тоді як, звертаючись із позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради, прокурор не підтвердив наявність законних підстав представництва у справі, а суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування у Прокуратури міста Одеси доказів на підтвердження підстав такого представництва, зокрема, копії попереднього письмового звернення прокурора до Одеської міської ради та матеріалів перевірки з висновками про необхідність застосування представницьких повноважень. Безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави, тобто явна відсутність законних підстав для такого представництва, відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 07 травня 2018 року у справі №910/18283/17, від 10 травня 2018 року у справі №918/323/17, від 19 липня 2018 року у справі №822/1169/17, від 20 вересня 2018 року у справі №924/1237/17, свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України та є підставою для скасування оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради задоволено. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року скасовано, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року залишено в силі. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд касаційної інстанції, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, дійшов висновку, що, установивши, що Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження спірною земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а відчуження майна, належного територіальній громаді міста Одеси, відбулося за відсутності її волі, унаслідок ухвалення Печерським районним судом м. Києва рішення від 04 грудня 2007 року у справі №2-1491-1/07, надалі скасованого ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність визначених законом підстав для витребування спірної земельної ділянки на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1. Зважаючи на обставини цієї справи, а також наявність суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, самостійне обґрунтування прокурором у позовній заяві необхідності захисту інтересів територіальної громади - у спосіб повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності, яка була передана у приватну власність з порушенням чинного законодавства, свідчить про обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо наявності у прокурора повноважень для представництва у спірних правовідносинах інтересів держави в особі Одеської міської ради. Окремо Верховним Судом зазначено, що, встановивши, що рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року, на підставі якого за ОСОБА_2 визнано право власності на спірну земельну ділянку, скасоване ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 квітня 2008 року, саме з моменту постановлення зазначеної ухвали апеляційного суду заінтересованим особам могло бути відомо про неправомірне перебування спірної земельної ділянки у фактичному володінні ОСОБА_3, а тому суд апеляційної інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення помилково вказав на обґрунтованість доводів відповідача про сплив позовної давності. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що заявник про нововиявлені обставини дізналася 15 січня 2015 року, проте заяву про перегляд рішення суду подала лише 24 січня 2016 року, тобто з пропуском місячного строку, встановленого пунктом 1 частини другої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі в редакції до 14 листопада 2017 року - ЦПК України 2004 року, після вказаної дати - ЦПК України), не подавши клопотання про поновлення вказаного строку. Постановою Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року змінено шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови та залишено її без змін у резолютивній частині. Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції було проголошено 11 грудня 2015 року, згідно з матеріалами справи відповідач ОСОБА_1 у грудні 2015 року та січні 2016 року не скористалась правом на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, а тому вказане рішення, на момент подачі ОСОБА_1 заяви про перегляд за нововиявленими обставинами, набрало законної сили 21 грудня 2015 року згідно з правилами частини першої статті 294 ЦПК України 2004 року. За таких умов, звернувшись до суду 18 січня 2016 року із заявою про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, ОСОБА_1 не пропустила встановлений законом місячний строк на її подачу. Разом з тим апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 у відкритті провадження про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами, оскільки є таке, що набрало законної сили, судове рішення (а саме ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року), яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні її аналогічної за змістом заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами та з тих самих підстав. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи 14 квітня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у справі, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. У касаційній скарзі заявник вказує, що пункт 2 частини першої статті 185 ЦПК України, на який посилається апеляційний суд, жодним чином не стосується вирішення цієї справи, отже, ним неправильно застосовано норми процесуального права та порушено пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зроблено неправильний висновок про наявність підстав для залишення без змін резолютивної частини ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року, не взято до уваги та не надано оцінки обставинам, що були викладені скаржником в апеляційній скарзі від 09 вересня 2020 року. Станом на дату розгляду справи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на адресу Верховного Суду не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Приморського районного суду м. Одеси матеріали цивільної справи №2-5633/11 та надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У травні 2021 року матеріали справи №2-5633/11 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Рух справи у судах та фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій У лютому 2011 року перший заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про витребування земельної ділянки, визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на землю. Ухвалою судді Приморського районного суду м. Одеси Кравчук Т. С. від 03 березня 2011 року відкрито провадження у справі за вказаним позовом. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 24 лютого 2014 року апеляційну скаргу третьої особи - ОСОБА_2, на ухвалу про відкриття провадження у справі визнано неподаною та повернуто апелянту, а ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 травня 2014 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу про відкриття провадження у справі. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2014 року у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження відмовлено. У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом до Прокуратури м. Одеси, в якому просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування та розпорядження майном, а саме: земельною ділянкою на АДРЕСА_1. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2015 року зустрічну позовну заяву повернуто ОСОБА_1 у зв'язку з невиконанням вимог ухвали від 10 березня 2015 року. Надалі ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій від 22 листопада 2016 року та 17 липня 2017 року вказана ухвала суду першої інстанції залишена без змін. 26 листопада 2015 року ОСОБА_1 повторно звернулась до суду із аналогічним зустрічним позовом до Прокуратури м. Одеси. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2015 року відмовлено в об'єднанні зустрічного позову ОСОБА_1 із позовом прокурора. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, постановленим під головуванням судді Кравчук Т. С., позов задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1 22 січня 2016 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 від 18 січня 2016 року про перегляд зазначеного рішення суду за нововиявленими обставинами на підставі пункту 1 частини другої статті 362 ЦПК України. Істотною для справи обставиною, що не була і не могла бути їй відомою, ОСОБА_1 зазначила те, що 15 січня 2015 року вона дізналась про те, що перший заступник прокурора м. Одеси Денисов П. В. неправомірно звернувся до суду із позовом у справі. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Приморського районного суду м. Одеси від 22 січня 2016 року головуючою (суддею-доповідачем) визначена суддя Домусчі Л. В. Матеріали справи отримані суддею 03 лютого 2016 року та не містять інформацію про подальші її процесуальні дії щодо руху заяви про перегляд рішення від 11 грудня 2015 року до постановлення нею оскаржуваної ухвали від 30 липня 2020 року. 11 липня 2016 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшла тотожна (аналогічна) за змістом із заявою, що надійшла до суду 22 січня 2016 року, заява ОСОБА_1 про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами. Крім того, встановлено, що в подальшому відповідач ОСОБА_1 двічі: 25 липня 2016 року та 28 серпня 2017 року, зверталась із апеляційними скаргами на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою суду касаційної інстанції від 17 липня 2017 року, апеляційна скарга ОСОБА_1 від 25 липня 2016 року визнана неподаною та повернута апелянту. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року повторну апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Приморського району міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради задоволено. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року скасовано, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року залишено в силі. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року, постановленою під головуванням судді Бойчука А. Ю., відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 06 липня 2016 року про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами. Зазначене судове рішення в апеляційному порядку не оскаржено та набрало законної сили. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 липня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 (чоловіка ОСОБА_1) на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року. Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви №29458/04 та №29465/04). Під доступом до правосуддя, згідно зі стандартами ЄСПЛ, розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France) ). Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного й обов'язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. рішення ЄСПЛ від 09 червня 2011 року у справі "Желтяков проти України" ("Zheltyakov v. Ukraine", заява №4994/04, § 42-43)). Процедури перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами повинні відповідати вимогам статті 6 Конвенції, положенням законодавства України та мають бути збалансовані з ефективністю правового захисту і обов'язковістю остаточних рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Крім того, із пунктів 27, 28 рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі №69529/01 "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia) та пункту 46 рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2005 року у справі №19960/04 "Попов проти Молдови" (Popov v. Moldova) вбачається, що процедура скасування остаточного судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду справи. Відповідно до частини першої статті 3, статті 4 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Право на звернення до суду за захистом закріплено і у статті 4 чинного ЦПК України. Статтею 361 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на дату подання ОСОБА_1 заяви про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року у зв'язку з нововиявленими обставинами) передбачено, що рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами. Підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого РІШЕННЯ: 21) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване РІШЕННЯ: 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду; 4) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане. У свою чергу статтею 362 ЦПК України 2004 року врегульовано строк подання заяв про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами, а саме: заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду. При цьому заява про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 361 цього Кодексу, може бути подана не пізніше трьох років з дня набрання судовим рішенням законної сили. У разі якщо така заява подана до суду після закінчення цього строку, суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, незалежно від поважності причини пропуску цього строку. Згідно з частиною другою статті 362 ЦПК України 2004 року строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами обчислюється: 1) у випадках, встановлених пунктом 1 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи; 2) у випадках, встановлених пунктами 2, 21 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня, коли вирок у кримінальному провадженні набрав законної сили; 3) у випадках, встановлених пунктом 3 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду; 4) у випадках, встановлених пунктом 4 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного РІШЕННЯ: У своїй заяві про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року у зв'язку з нововиявленими обставинами, що зареєстрована канцелярією суду першої інстанції 22 січня 2016 року, ОСОБА_1 зазначила, що, звернувшись до Одеської міської ради для отримання відповіді щодо представлення інтересів Одеської міської ради першим заступником прокурора м. Одеси Денисовим В. П. отримала відповідь про те, що ні рішенням Одеської міської ради, ні виконавчим комітетом Одеської міської ради не надавалась згода щодо подачі першим заступником прокурора м. Одеси, ОСОБА_5, позову в інтересах Одеської ради до неї у цій справі, отже, такі дії першого заступника прокурора м. Одеси, на думку відповідача, є неправомірними та такими, що суперечать чинному законодавству. Днем встановлення обставин, що є підставою для перегляду рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, тобто істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомі особі, заявник вказала 15 січня 2015 року, що свідчить, на її переконання, про подання заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами у встановлений згідно з пунктом 1 частини другої статті 362 ЦПК України 2004 року строк. Суд першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали 30 липня 2020 року, визнаючи, що матеріали цієї заяви ОСОБА_1 отримані суддею 03 лютого 2016 року, виходив з того, що заявник про вказані нею нововиявлені обставини дізналася 15 січня 2015 року, проте заяву подала лише 24 січня 2016 року, тобто з пропуском установленого статтею 362 ЦПК України 2004 року (статтею 424 ЦПК України у чинній редакції) строку, клопотання про поновлення строку на подання заяви до суду нею не надано, а тому у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 слід відмовити. У свою чергу апеляційний суд, змінюючи ухвалу суду першої інстанції в її мотивувальній частині, вказав, що рішення суду першої інстанції було проголошено 11 грудня 2015 року, ОСОБА_1 у грудні 2015 року та січні 2016 року не скористалась правом на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, а тому зазначене рішення на момент подачі ОСОБА_1 заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами на підставі частини першої статті 294 ЦПК України 2004 року набрало законної сили 21 грудня 2015 року. На думку апеляційного суду, який звернув увагу, що заява подана ОСОБА_1 18 січня 2016 року, відповідач не пропустила встановлений законом місячний строк на її подачу. Водночас, пославшись на пункт 2 частини першої статті 185 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вирішив, що суд першої інстанції у підсумку правильно відмовив у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1, оскільки ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року відповідачу відмовлено у задоволенні її аналогічної за змістом заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами та з тих самих підстав. Колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій із таких підстав. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Суд першої інстанції всупереч нормі частини другої статті 3641 ЦПК України 2004 року, згідно з якою протягом трьох днів після надходження заяви до суду суддя перевіряє її відповідність вимогам статті 364 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами, не розглянув вчасно подану ОСОБА_1 ще у січні 2016 року заяву, прийнявши оскаржувану ухвалу за результатами її розгляду лише у липні 2020 року. Окрім цього, погоджуючись із тим, що заявник дізналась про вказані нею нововиявлені обставини 15 січня 2015 року (дата, зазначена в заяві), суд першої інстанції не перевірив, якими належними та допустимими доказами це підтверджується, адже до заяви ОСОБА_1 не додано жодного документа, який би це засвідчував, що говорить про те, що судом установлено обставини, що мають суттєве значення для справи, на підставі недопустимих доказів, та порушення судом статті 264 ЦПК України в частині вирішення питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Апеляційний суд, пославшись на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року, не розглянув по суті заяву ОСОБА_1, у результаті чого не дотримався частини п'ятої статті 263 ЦПК України, згідно з якою обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Неправильним є й обчислення судом апеляційної інстанції місячного строку подачі заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами та його дотримання відповідачем, виходячи тільки з дати проголошення рішення суду першої інстанції та відсутності його апеляційного оскарження ОСОБА_1, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 361, частини першої, пункту 2 частини другої статті 362 ЦПК України 2004 року такий місячний строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами обчислюється з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи, і які не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Окрім цього, апеляційний суд неправильно послався на статтю 185 ЦПК України, яка регулює залишення позовної заяви без руху, повернення заяви. Отже, прийнята судом першої інстанції ухвала від 30 липня 2020 року про відмову у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, змінена апеляційним судом лише в мотивувальній частині, є передчасною та не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового РІШЕННЯ: У результаті зазначеного право заявника на доступ до правосуддя, проголошене статтею 55 Конституції України та статтею 6 Конвенції, було порушено. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги У частині третій статті 406 ЦПК України передбачено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За умови обмеження реалізації права заявника на розгляд її заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не можуть вважатись законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для продовження розгляду. Під час продовження розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене у цій постанові та за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами, отриманої судом 22 січня 2016 року, повторно вирішити питання про відкриття чи відмову у відкритті провадження за нововиявленими обставинами відповідно до вимог ЦПК України. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №282/1874/18 провадження №61-16432св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - керівник Бердичівської місцевої прокуратури Житомирської області, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Любар", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 10 березня 2020 року у складі судді Гуцала П. І. та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року керівник Бердичівської місцевої прокуратури Житомирської області (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Любар" (далі - ТОВ "Агро-Любар"), про визнання недійсним і скасування наказу, скасування реєстрації права власності та витребування земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 02 липня 2018 року №6-2297/14-18-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2 га, розташованої на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, за межами населених пунктів. Наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 17 серпня 2018 року №6-3249/14-18-СГ затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області загальною площею 2 га, з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140 для ведення особистого селянського господарства. Право власності на вказану земельну дылянку за ОСОБА_1, зареєстровано 28 серпня 2018 року на підставі зазначеного наказу 12 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу №2846 зазначеної земельної ділянки з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140 для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, який посвідчено приватним нотаріусом Любарського районного нотаріального округу Соляром В. М., про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено відповідні відомості. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, право власності на земельну ділянку з реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна 1630522218231, розташовану на території Вигнанської сільської ради Любарського району, з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140 площею 2 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, зареєстровано 22 серпня 2018 року. Відомості внесено до реєстру 28 серпня 2018 року державним реєстратором відділу з надання адміністративних послуг та державної реєстрації Бердичівської райдержадміністрації Шуть О. П., індексний номер рішення 42719277. Право власності ОСОБА_1 на вказану землю припинено 12 вересня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки серія та номер: 2846, про що приватним нотаріусом Соляром В. М. вчинено запис про державну реєстрацію прав та обтяжень з індексним номером 42970569. Також, право власності на земельну ділянку, розташовану на території Іваницької сільської ради Андрушівського району Житомирської області, з кадастровим номером 1820384800:05:000:0216 площею 2 га, з цільовим призначенням для особистого селянського господарства зареєстровано на ім'я ОСОБА_1, на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 03 липня 2018 року №6-2341/14-18-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність". Підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса Андрушівського районного нотаріального округу Вальчука О. М., про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 липня 2018 року з індексним номером: 42315146. Отже, ОСОБА_1 вже отримував раніше безоплатно у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області. Вказане свідчить, що ОСОБА_1, попередньо реалізувавши своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства шляхом приватизації земельної ділянки площею 2 га, розташованої на території Іваницької сільської ради Андрушівського району Житомирської області, повторно, безоплатно, на підставі статей 116, 118, 121 ЗК України отримав у власність земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140, розташовану на території Вигнанської сільської ради Любарського району, за межами населеного пункту. Ураховуючи наведене, прокурор просив суд: визнати недійсним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області від 17 серпня 2018 року №6-3249/14-18-СГ про затвердження проекту землеустрою та надання у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 земельної ділянки на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, за межами населених пунктів, загальною площею 2 га з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 серпня 2018 року, індексний номер: 42719277, винесене державним реєстратором відділу з надання адміністративних послуг та державної реєстрації Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області Шутько О. П. ; витребувати від добросовісного набувача - ОСОБА_2 земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 2 га, з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140, розташовану на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, на користь держави. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 10 березня 2020 року позов керівника Бердичівської місцевої прокуратури Житомирської області задоволено. Визнано недійсним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 17 серпня 2018 року №6-3249/14-18-СГ про затвердження проекту землеустрою та надання у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 земельної ділянки на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, за межами населених пунктів, загальною площею 2,0000 га, з кадастровим номером №1823182400:02:001:0140. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 серпня 2018 року з індексним номером №42719277, внесене державним реєстратором відділу з надання адміністративних послуг та державної реєстрації Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області Шутько О. П. Витребувано від добросовісного набувача ОСОБА_2 земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 2,0000 га, з кадастровим номером №1823182400:02:001:0140, розташовану на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області на користь держави. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатної приватизації земельних ділянок, цільовим призначенням яких є ведення особистого селянського господарства, тобто отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно, на підставі статей 116, 118, 121 ЗК України, проте положеннями ЗК України встановлено, що громадяни мають право на набуття права власності на земельну ділянку із земель державної або комунальної власності шляхом їх безоплатної передачі лише один раз по кожному виду використання. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Любарського районного суду Житомирської області від 10 березня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, ухваливши законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: При цьому, судом апеляційної інстанції були відхилені доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо обраного прокурором способу захисту, витребування майна від добросовісного набувача в контексті критерію пропорційності втручання держави у володіння майном особи, пославшись на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) і відповідні судові рішення Верховного Суду. Відповідач ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд. Відповідач ОСОБА_2 судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку не оскаржує. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами не надано належну правову оцінку тому, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі оплатного договору купівлі-продажу та є її добросовісним набувачем. При цьому, земельна ділянка вибула зі власності держави з волі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, тому, на думку заявника, не може бути витребувана у добросовісного набувача. Вважає, що витребування спірної земельної ділянки від ОСОБА_2 є непропорційним втручанням у його право мирного володіння майном. Вказує, що прокурор обрав неправильний спосіб захисту прав держави, оскільки позивачем у справі повинно було бути Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, оскільки з віндикаційним позовом може звернутися тільки власник майна. Крім того, у даній справі необхідно було заявляти негаторний позов на підставі статті 391 ЦК України, а не віндикаційний, передбачений статтями 387, 388 ЦК України. Суди не врахували, що на час розгляду справи, земельної ділянки з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140 площею 2 га вже не існує, оскільки вона була об'єднана ОСОБА_2 з іншими його ділянками, у результаті чого утворилася одна земельна ділянка площею 20 га. Тому, вважає, що суди повинні були закрити провадження у справі, у зв'язку з відсутністю предмету спору. Також посилається на неправильний розподіл судових витрат судом першої інстанції, який стягнув з нього судовий збір, оскільки він звільнений від сплати судового збору, як учасник бойових дій. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому вказують, що її доводи є обґрунтованими, а оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 та скасувати оскаржувані судові РІШЕННЯ: Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2021 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами З огляду на інформацію із державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 19 грудня 2018 року №150302901, власником земельної ділянки з кадастровим номером №1820384800:05:000:0216, розміром 2 га, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Іваницької сільської ради Андрушівського району Житомирської області є ОСОБА_1. Підставою набуття права власності є наказ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", серія та номер: 6-2341/14-18-СГ, виданий 03 липня 2018 року, видавник: Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області. 26 червня 2018 року ОСОБА_1 подав клопотання до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення частини сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 1823182400:02:001:0102 з правом передачі у власність, розміром 2 га, для ведення особистого селянського господарства на території Вигнанської сільської ради Любарського району. 02 липня 2018 року наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області №6-2297/14-18-СГ, надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Любарського району, за межами населених пунктів Вигнанської сільської ради. Орієнтовний розмір земельної ділянки 2 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 15 серпня 2018 року ОСОБА_1 подав клопотання до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області з проханням затвердити документацію із землеустрою ОСОБА_1 з правом передачі у власність, площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства на території Вигнанської сільської ради Любарського району. 17 серпня 2018 року наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області №6-3249/14-18-СГ, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 на території Любарського району, за межами населених пунктів Вигнанської сільської ради. Надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 2 га, (кадастровий номер 1823182400:02:001:0140) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Любарського району, за межами населених пунктів Вигнанської сільської ради. Згідно з інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 19 грудня 2018 року №150303052, власником земельної ділянки з кадастровим номером №1823182400:02:001:0140, розміром 2 га, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, є ОСОБА_1 22 серпня 2018 року на вказану земельну ділянку зареєстровано право оренди земельної ділянки за ТОВ "Агро Любар", код ЄДРПОУ 35365910, строком на 30 років. Підстава виникнення іншого речового права: договір оренди землі від 22 серпня 2018 року, укладений між ТОВ "Агро Любар" та ОСОБА_1. Згідно з інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 19 грудня 2018 року №150319514, власником земельної ділянки з кадастровим номером №1823182400:02:001:0140, розміром 2 га, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, є ОСОБА_2. Підстава набуття права власності: договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2018 року №2846.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц та постанові Верховного Суду від 13 листопада 2018 року у справі №911/1139/16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди відхилили його клопотання про дослідження та прийняття до розгляду доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Відповідно до частини першої статті 14 Конституції України, частини першої статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Положенням частини третьої статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсним рішень, органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом способів. Частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, відновлення становища, яке існувало до порушення. Відповідно до частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара. Згідно із частинами першою-четвертою статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Встановивши, що ОСОБА_1, набуваючи у власність спірну земельну ділянку, повторно скористався своїм правом на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності, а після набуття права власності на вказану земельну ділянку передав її в оренду ТОВ "Арго-Любар" і в подальшому відчужив її шляхом укладення договору купівлі-продажу із ОСОБА_2, тобто Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області допустило порушення дотримання вимог земельного законодавства, неправомірно видавши наказ від 17 серпня 2018 року №6-3249/14-18-СГ про затвердження проекту землеустрою та надання у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 земельної ділянки на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, за межами населених пунктів, загальною площею 2 га, з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним та скасування вказаного наказу Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області. Доводи касаційної скарги про те, що прокурор обрав неправильний спосіб захисту, а саме віндикаційний позов, у той час як повинен був заявляти негаторний позов, з посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах: від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц та від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, є безпідставними, оскільки в наведених справах предметом розгляду були землі водного фонду, які знаходяться у межах прибережної захисної смуги та взагалі не могли передаватися у приватну власність. У справі ж, яка переглядається Верховним Судом, у приватну власність була передана земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства на безоплатній основі, яка може перебувати у приватній власності особи, проте Головним управлінням Держгеокадастру у Житомирській області та ОСОБА_1 були порушені норми ЗК України щодо безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок, оскільки останній раніше вже отримував безоплатно земельну ділянку з таким цільовим призначенням. Верховний Суд також відхиляє доводи заявника про те, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі оплатного договору купівлі-продажу та є її добросовісним набувачем, а суди не надали оцінку пропорційності втручання у мирне володіння спірною земельною ділянкою ОСОБА_2, як добросовісного набувача. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Захист порушеного права особи має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Крім того, главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) та від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Відповідні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові 28 листопада 2018 року у справа №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18). Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року №475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Суд апеляційної інстанції, пославшись на вказані норми права, практику ЄСПЛ і Великої Палати Верховного Суду, дійшов висновку про те, що позовні вимоги про витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_2 є обґрунтованими, а втручання держави у його право власності є виправданим, оскільки порушення загальновідомого, чітко визначеного законодавством порядку надання земельних ділянок порушує суспільний інтерес на законний обіг землі, як національного багатства та положення законодавства України про зобов'язання органів влади діяти в межах своїх повноважень та у порядку передбаченому законом. Недотримання такого порядку тягне за собою свавілля державних органів та знищення правового порядку у державі. Оскільки доведено незаконне набуття ОСОБА_1 земельної ділянки розміром 2 га для ведення особистого селянського господарства, який не мав права на її відчуження, й вибуття її з державної власності з порушенням вимог закону, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про її витребування від ОСОБА_2 на користь держави. Суд вказав, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому, суди на виконання вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України врахували правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) та від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18). Тобто, судами попередніх інстанцій проаналізовано і надано оцінку пропорційності втручання у володіння спірною земельною ділянкою ОСОБА_2 та надано цьому належну правову оцінку. Крім того, Верховний Суд бере до уваги те, що ОСОБА_2 не оскаржував рішення суду першої інстанції ні в апеляційному порядку, ні в касаційному та не уповноважував ОСОБА_1 діяти в його інтересах. Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про те, що прокурор повинен був подавати цей позов в інтересах Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина четверта статті 56 ЦПК України) ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява №42454/02, § 35). Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Прокурор вказував, що, враховуючи, що Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області є відповідачем у справі та позбавлене повноважень щодо вжиття заходів до самостійного скасування спірного наказу та реєстрації права власності, то прокурором самостійно пред'явлено цей позов. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, наказ Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набув у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні принципу законності у земельних правовідносинах, оскільки останній раніше вже скористався своїм правом на безоплатне отримання у власність землі для ведення особистого селянського господарства площею 2 га, тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що прокурор не зазначив позивачем у цій справі відповідача - Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах. Апеляційний суд також обґрунтовано відхилив довід апеляційної скарги ОСОБА_1, який є аналогічним з доводом його касаційної скарги про те, що на момент розгляду справи в суді першої інстанції земельної ділянки з кадастровим номером 1823182400:02:001:0140, як об'єкту речових прав, що міг бути предметом спору, вже не існувало, а тому провадження у справі підлягає закриттю, вказавши, що це твердження спростовується правильно обраним позивачем способом захисту речового права шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача спірної земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18) також дійшла висновку, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Також безпідставним є й посилання заявника на неправильний розподіл судових витрат судом першої інстанції, який стягнув з нього судовий збір, оскільки він звільнений від сплати судового збору, як учасник бойових дій, оскільки від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав (пункт 13 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір"), проте у цій справі судами була розглянута справа про захист прав держави, у зв'язку з незаконною приватизацією земельної ділянки, тому ОСОБА_1 не звільнений від сплати судового збору в цій справі, яка не пов'язана з порушенням його прав, а суд першої інстанції, задовольнивши позов, правильно розподілив судові витрати, стягнувши їх у рівних частинах з відповідачів. Зазначені правові висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду щодо звільнення від сплати судового збору учасників бойових дій, викладеній у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19). Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 10 березня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №177/217/18 провадження №61-7096св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Надеждівська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Надеждівської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області (далі - Надеждівська сільська рада), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Дніпропетровській області (далі - Держгеокадастр), ОСОБА_2, про визнання недійсним рішення орану місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку. Позов обґрунтований тим, що 20 серпня 1997 року на підставі рішення Надеждівської сільської ради йому передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,150 га для обслуговування житлового будинку, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, серія ДП КВ006272, від 06 жовтня 1997 року. Державний акт на право приватної власності на землю зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю від 06 жовтня 1997 року №5710. У зв'язку з тим, що його постійне місце проживання та місце роботи знаходилося в іншому населеному пункті, він не мав можливості користуватися земельною ділянкою, але був впевнений, що право власності на земельну ділянку гарантоване. У 2013 році він приїхав у м. Кривий Ріг з метою розпочати будівництво житлового будинку, але, прибувши до земельної ділянки, побачив, що на ній вже знаходиться будинок. 04 квітня 2013 року, після того, як він дізнався, що його земельною ділянкою користується інша, невідома йому особа, він подав заяву до Надеждівської сільської ради з вимогою про повернення земельної ділянки у його власність. З відповіді на звернення він дізнався, що 11 липня 2002 року Надеждівською сільською радою прийнято рішення за №40 про вилучення земельної ділянки та надання її у приватну власність ОСОБА_3. У зазначеному рішенні вказується, що вилучення земельної ділянки з приватної власності здійснено на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 14 травня 2001 року без зазначення номеру цього рішення, що об'єктивно унеможливлює перевірити наявність чи відсутність його існування. Про прийняття Надеждівською сільською радою зазначеного рішення він не був належним чином повідомлений, не знав і не міг знати про позбавлення його права власності на земельну ділянку, що унеможливлювало оскарження цього рішення в порядку та строки, встановлені законодавством. З інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, виданої Держгеокадастром, він дізнався, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207, знаходиться у приватній власності ОСОБА_4 на підставі свідоцтва на право на спадщину. Скасування Надеждівською сільською радою рішення від 11 липня 2002 року №40 "Про вилучення земельної ділянки та надання її у приватну власність" не має жодних правових наслідків, оскільки земельна ділянка досі знаходиться у володінні та користуванні іншої особи, що не перешкоджає поновленню порушеного права власності. З урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати недійсним та скасувати рішення Надеждівської сільської ради Криворізького району від 28 квітня 2006 року №33, на підставі якого виданий державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3; визнати недійсним державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 та вилучити інформацію із Державного земельного кадастру про ОСОБА_4, як власника земельної ділянки, загальною площею 0,1508га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2019 року відмовлено в позові ОСОБА_1 через недоведеність та необґрунтованість. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2019 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на предмет і підстави позову, неповно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначив належним чином відповідачів, які повинні відповідати за заявленими позовними вимогами. Спірна земельна ділянка, яку успадкувала ОСОБА_5, є предметом спору у цій справі. ОСОБА_5, як спадкоємиця після ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, не залучалася до участі у цій справі, як співвідповідач. Короткий зміст вимог касаційної скарги 17 квітня 2020 року ОСОБА_1 поштовим зв'язком направив до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, просив скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що порушення судом першої інстанції вимог процесуального закону при з'ясуванні суб'єктного складу сторін унеможливило реалізацію ним права на справедливий розгляд справи. Суд залучив ОСОБА_2 як третю особу на власний розсуд, проте вона не є власником спірної земельної ділянки. Він не міг заявити позов до ОСОБА_5 як до співвідповідача, оскільки не був обізнаним щодо обставин прийняття нею спадщини після смерті ОСОБА_4. Аргументи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що рішення ради від 28 квітня 2006 року №33 "Про передачу земельної ділянки у приватну власність" прийняте відповідно до вимог закону, позивач не довів порушення його прав цим рішенням. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серія ДП КВ 006272, позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 0,150 га, яка розташована на території с. Ново-Іванівка Надеждівської сільської ради, з цільовим призначенням: для обслуговування житлового будинку та господарчих споруд. Відповідно до рішення Надеждівської сільської ради від 11липня 2002 року №40 вирішено вилучити земельну ділянку з приватної власності, яка надана ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, та надати вилучену земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_3. Рішенням Надеждівської сільської ради від 25 грудня 2014 року скасовано рішення Надеждівської сільської ради від 11 липня 2002 року №40 "Про вилучення земельної ділянки та надання її у приватну власність" як неправомірно прийняте. Згідно з листом Держгеокадастру від 21 червня 2015 року право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташовану на території с. Ново-Іванівка Надеждівської сільської ради, посвідчено державним актом на право приватної власності на землю, серія КВ №006272, зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 06 жовтня 1997 року №5710. Відповідно до інформації з Управління Держземагенства у Криворізькому районі Дніпропетровської області від 24 липня 2015 року кадастровий номер на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташовану на території с. Ново-Іванівка Надеждівської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, не присвоювався. Згідно з довідкою Надежівської сільської ради від вересня 2016 року земельна ділянка позивача знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. З інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, виданою Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 має кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Згідно з копією державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ЯЕ №472443, ОСОБА_3 на підставі рішення Надеждівської сільської ради від 28 квітня 2006 року №33 є власником земельної ділянки, площею 0,1508 га у межах земельної ділянки, згідно з планом, яка розташована на території Надеждівської сільської ради ж- АДРЕСА_2, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Із копії спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, із заявами про прийняття спадщини звернулися дочки померлого - ОСОБА_5, ОСОБА_2. Також ОСОБА_2 звернулася із заявою про відмову від спадщини на користь ОСОБА_5 ОСОБА_5 27 лютого 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з земельної ділянки площею 0,1508 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційне провадження відкрито з підстав, що передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, пунктами 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У позовній заяві ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним та скасувати рішення Надеждівської сільської ради від 28 квітня 2006 року №33, на підставі якого видано державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3; визнати недійсним державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 та вилучити інформацію із Державного земельного кадастру про ОСОБА_4, як власника земельної ділянки, загальною площею 0,1508 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), у межах згідно з планом, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Позовні вимоги позивач заявив до Надеждівської сільської ради. Верховний Суд зазначає, що під час здійснення правосуддя у цивільних справах суд першої інстанції, неухильно дотримуючись норм матеріального та процесуального права, повинен забезпечити їх справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Ухвалення законного і справедливого судового рішення передбачає правильне визначення сторін у справі. Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Верховний Суд зазначає, що відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, провадження №61-61цс18, зазначено, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. Відповідно до частини першої статті 50 ЦПК України позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. У разі пред'явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів відповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. За клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі у справі, що визначено статтею 51 ЦПК України. Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб'єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов'язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв'язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові. Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. Верховний Суд зазначає, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові. Спір у цій справі виник щодо права власності на земельну ділянку загальною площею 0,1508 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Відповідно до інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку вказана земельна ділянка перебуває у приватній власності ОСОБА_4, зареєстровано в Сьомій криворізькій державній нотаріальній конторі від 09 квітня 2015 року, номер запису про право 9343167. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції з'ясував, що 27 лютого 2019 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4, спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з земельної ділянки площею 0,1508 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка, яку успадкувала ОСОБА_5, є предметом спору у справі, ОСОБА_5 як спадкоємиця після смерті ОСОБА_4 не залучена до розгляду справи як співвідповідач. Такі порушення судом першої інстанції норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові, проте вирішення позову з неналежним відповідачем не може мати наслідки встановлення судом обставин справи та викладення у рішенні відповідних висновків щодо відмови в позові з інших підстав. Верховний Суд зауважує, що позивач не позбавлений права звернутися до суду за захистом порушеного права відповідно до ЦПК України, із визначенням належного складу учасників справи. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіряючи застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №372/2878/17 провадження №61-7144 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Кулініченко Геннадій Володимирович, відповідачі: ОСОБА_2, Обухівська міська рада Київської області, третя особа - ОСОБА_3, особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича, на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Немировської О. В., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Обухівської міської ради Київської області (далі - Обухівська міська рада), третя особа - ОСОБА_3, про визнання незаконним рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 "Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин" у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 липня 1998 року рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради №495 його матері - ОСОБА _3, надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради від 22 грудня 1998 року №799 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,06 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Вказував, що у грудні 2005 року ОСОБА_3 відмовилася від своєї земельної ділянки на його користь. На підставі рішення Обухівської міської ради від 22 грудня 2005 року №278 йому надано дозвіл на виготовлення проєкту відведення на земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку у АДРЕСА_3. Після цього він разом зі своєю сім'єю почав користуватися цією земельною ділянкою та обробляти її. Під час виготовлення необхідної технічної документації він дізнався, що ОСОБА_2 приватизувала указану земельну ділянку, площею 0,130 га. Підставою для цього стало рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2. У відповідному рішенні площа наданої їй земельної ділянки перевищила площу земельної діляки, яку їй надано попереднім рішенням міської ради від 22 грудня 1998 року. Такі зміни площі відбулися саме за рахунок включення до складу цієї земельної ділянки його земельної ділянки. Вважав, що ОСОБА_2 неправомірно набула право власності на земельну ділянку, оскільки Обухівська міська рада передала їй у власність земельну ділянку, яка фактично належить йому. При цьому земельна ділянка не вилучалася з його користування у порядку, передбаченому ЗК України. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд задовольнити його позов. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним рішення Обухівської міської ради Київської області від 29 червня 2006 року №21-2 "Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин" у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_2, відносно земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_4. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правомірність набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку підтверджена належними правовстановлюючими документами та фактом державної реєстрації такого права. Матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_1, як власником, будь-яких дій, спрямованих на припинення такого права (стаття 140 ЗК України). Обухівська міська рада, приймаючи у 2006 році рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_2, не вилучила її з користування позивача, що вказує на неправомірність відповідного рішення. Визнання незаконним рішення міської рада про передачу земельної ділянки у власність є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, який видано на підставі цього рішення, та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Районний суд також указав, що ОСОБА_2 у визначений процесуальним законом спосіб не спростувала доводів позивача. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції У грудні 2020 року представник ОСОБА_4 - адвокат Даценко Т. М., оскаржила вищевказане заочне рішення в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 січня 2021 року поновлено ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження заочного рішення суду першої інстанції, апеляційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків. Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 січня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 - адвоката Даценко Т. М. Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Даценко Т. М., задоволено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у позові ОСОБА _1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Поновлюючи ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року, апеляційний суд виходив із того, що останній є власником спірних земельних ділянок, проте не був залучений до участі у справі й ухвалене районним судом заочне рішення стосується його прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України). Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів набуття ним права власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_3, а також отримання ним державного акту на земельну ділянку. Крім того, матеріали справи не містять відомостей про державну реєстрацію права власності позивача на земельну ділянку. Також відсутні докази на підтвердження того факту, що земельні ділянки у АДРЕСА_2; по АДРЕСА_1; по АДРЕСА_3, є однією земельною ділянкою. Апеляційним судом ураховано норми ЗК України 1990 року, ЗК України 2001 року та положення Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" щодо правових підстав виникнення права власності на земельну ділянку. Надаючи оцінку поданим ОСОБА_4 доказам, апеляційний суд вказав, що 24 січня 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223110100:01:074:0051, що розташована по АДРЕСА_1. Крім того, 26 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладений договір дарування земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,0296га, з кадастровим номером 3223110100:01:074:0052. Указані договори посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом і на час розгляду справи районним судом власником спірної земельної ділянки був ОСОБА_4. Визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_2 на підставі рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21, і на підставі якого були укладені вищевказані договір купівлі-продажу та договір дарування спірної земельної ділянки з ОСОБА_4, впливає на права останнього, як власника земельних ділянок. При цьому незалучення ОСОБА_4 до участі у справі позбавило його можливості захистити власні права та інтереси, надати суду пояснення і докази, спростовувати надані позивачем докази, та реалізувати інші процесуальні права, надані стороні у справі. Суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідачів (стаття 372 ЦПК України), вказавши при цьому, що Обухівська міська рада була належним чином повідомлена про день та час розгляду апеляційної скарги, а ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 й спадкова справа не заводилася. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Кулініченко Г. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові РІШЕННЯ: та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник указуєте, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім того, судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також було прийнято рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2021 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Г. В., про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено представнику ОСОБА_1 - адвокату Кулініченку Г. В., строк на касаційне оскарження заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі. Витребувано з Обухівського районного суду Київської області вищевказану цивільну справу ( №372/2878/17). Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не з'ясували порядок та процедуру надання органом місцевого самоврядування земельних ділянок у власність учасникам справи. Зокрема, не з'ясовано, як ОСОБА_2, якій у 1998 році уже було виділено у приватну власність земельну ділянку, площею 0,06 га, по АДРЕСА_1, у 2006 році отримала у приватну власність іншу земельну ділянку за цією самою адресою, площею 0,13 га. Суміжною земельною ділянкою до земельної ділянки, яку ОСОБА_2 отримала у 1998 році, мала б бути земельна ділянка по АДРЕСА_3, яка 28 липня 1998 року рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради №495 передана у власність його матері - ОСОБА_3. Проте, як ОСОБА_2, так і ОСОБА_6 посилалися на докази, за якими цієї суміжної земельної ділянки не існує. Вважає, що відповідно до рішення виконавчого комітету Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 земельна ділянка ОСОБА_2 незаконно збільшилася за рахунок саме його земельної ділянки. Зазначає, що вищевказаним обставинам апеляційний суд не надав правової оцінки, безпідставно вказавши про те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 є однією земельною ділянкою. При цьому предметом договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 січня 2017 року та договору дарування від 26 січня 2017 року, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, є земельна ділянка з іншою площею та іншим цільовим призначенням, а тому рішенням районного суду його права не порушено. Суд апеляційної інстанції, поклавши в основу оскаржуваного судового рішення лише факт порушення прав ОСОБА_6, незалученого до розгляду справи у суді першої інстанції, порушив права позивача та не надав належної оцінки доказам, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду. При цьому вказані доводи не спростовано іншими учасниками справи, а ОСОБА_6 до своєї апеляційної скарги не додав державний акт на право власності на земельну ділянку, хоча вимога про визнання такого акту недійсним заявлялася позивачем. Вказує, що в апеляційній скарзі, поданій ОСОБА_6, зазначалося також й те, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_2. Однак, апеляційний суд не вирішив питання про залучення до участі у справі її спадкоємців (правонаступників), хоча спір стосується і прав померлої ОСОБА_2 (її спадкоємців). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_7 - адвоката Гармаш К. Г., у якому вказується, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не оформили належним чином право власності на надану їм земельну ділянку, а ОСОБА_6 є добросовісним набувачем земельних ділянок, площею 0,1000 га та 0,0296 га, по АДРЕСА_1. При цьому у липні 2020 року Обухівським районним судом Київської області було відкрито провадження у справі №372/2155/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Мельника М. В., третя особа -Обухівська міська рада, про визнання недійсним договорів купівлі-продажу і дарування земельних ділянок, скасування рішень про державну реєстрацію речового права власності на нерухоме майно і проведення державної реєстрації речового права власності на землю. Ухвалою цього суду від 15 лютого 2021 року закрито провадження у цій справі у частині позовних вимог до ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та встановлено, що після смерті ОСОБА_2 спадкова справа не заводилася, свідоцтво на спадщину не видавалося. Тобто ОСОБА_3, мотивуючи свою касаційну скаргу вищевказаними обставинами, діє не добросовісно. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради від 28 липня 1998 року №495 передано у приватну власність та постійне користування ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,10 га, по АДРЕСА_2 (а. с. 10). Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради від 22 грудня 1998 року №799 передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,06 га, по АДРЕСА_1 (а. с. 14). Рішенням Обухівської міської ради від 22 грудня 2005 року №278-28 надано дозвіл на виготовлення проєкту відведення ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,10 га, у АДРЕСА_3 (а. с. 11). Рішенням Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 у приватну власність ОСОБА_2 передана земельна ділянка, загальною площею 0,130 га, по АДРЕСА_1 (а. с. 15-19). 24 січня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223110100:01:074:0051, що розташована по АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 86-88). 26 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,0296 га, з кадастровим номером 3223110100:01:074:0052, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 90-92). Згідно з копії витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян від 26 січня 2021 року ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ: (а. с. 155-157). Відповідно до копії відповіді Обухівської районної державної нотаріальної контори Київської області від 26 січня 2021 року на запит про надання інформації спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_2 не заводилася (а. с. 179). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Г. В., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Щодо незалучення до участі у справі ОСОБА_4. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Обухівської міської ради, третя особа - ОСОБА_3, про визнання незаконним рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1 та визнання недійсним відповідного державного акту на право приватної власності на цю земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2. Рішення суду першої інстанції, яким позов ОСОБА_1 задоволено, переглядалося в апеляційному порядку за апеляційною скаргою особи, яку не було залучено до участі у справі, а прийняте районним судом рішення, на думку апеляційного суду, стосується прав, свобод та інтересів цієї особи, а саме ОСОБА_4. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов'язок як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Такий зв'язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкованим іншими правовідносинами. Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов'язків цієї особи (тобто, судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник) або міститься судження про права та/чи обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та/чи обов'язки цієї особи або якщо у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про її права та/чи обов'язки. Такий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 23 листопада 2020 року у справі №826/3508/17. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції виходив із того, що 24 січня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223110100:01:074:0051, по АДРЕСА_1, а 26 січня 2017 року між ними укладено договір дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1, загальною площею 0,0296 га, з кадастровим номером 3223110100:01:074:0052. Тобто, апеляційний суд вважав, що на час звернення ОСОБА_1 до суду із даним позовом та на час розгляду справи власником спірної земельної ділянки був ОСОБА_4, а тому визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_2 на підставі рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21, на підставі якого було укладено вищевказані договір купівлі-продажу земельної ділянки та договір дарування земельної ділянки з ОСОБА_4, впливає на його права, як власника земельних ділянок. Незалучення ОСОБА_4 до участі у справі, позбавило його можливості захищати власні права та інтереси, надавати суду пояснення і докази, спростовувати надані позивачем докази, та здійснювати інші процесуальні права, надані стороні у справі. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Щодо розгляду справи відносно померлої особи Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 з указаних вище підстав, суд апеляційної інстанції встановив також факт того, що ОСОБА_2 - відповідач у справі, померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто після ухвалення районним судом заочного судового РІШЕННЯ: Суд апеляційної інстанції розглянув справу по суті за участі особи, яка померла, зазначивши її відповідачем у справі. Згідно з частиною четвертою статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Відповідно до частини першої статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених, зокрема пунктом 1 частини першої статті 251 цього Кодексу, - до залучення до участі у справі правонаступника чи законного представника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Аналіз вказаних вимог закону свідчить про те, що суд будь-якої інстанції зобов'язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов'язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб'єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з'ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами. Ураховуючи викладене, апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2, яка є відповідачем у справі, померла, у порушення вищевказаних вимог процесуального законодавства не врахував, що слід вирішити питання щодо процесуального правонаступництва відповідача, не ВСТАНОВИВ: чи допускають правовідносини, з яких виник спір, правонаступництво, та не зупинив провадження у справі до залучення правонаступника відповідача, а розглянув спір по суті. Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 10 листопада 2021 року у справі №635/4514/14, провадження №61-11265св21. З тексту оскаржуваної постанови апеляційного суду вбачається, що, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, у порушення вимог ЦПК України, надав оцінку вищевказаному факту лише щодо можливості розгляду справи за відсутності відповідачів. Таким чином, вказані вище обставини свідчать про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм процесуального права. При цьому суд першої інстанції не вирішив питання про залучення до участі у розгляді даної справи власника спірної земельної ділянки, чим позбавив його можливості захищати власні права та інтереси, що не зміг виправити апеляційний суд під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальної дії, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду -передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE ( №2), №38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Отже, суд зобов'язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків. Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п'ятої статті 12 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з'ясуванню обставин справи. Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З урахуванням наведеного, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені обома судами, які не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича, задовольнити. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Семенівського районного суду Чернігівської області від 18 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт родинних відносин, а саме те, що за життя ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, була двоюрідною тіткою ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту від 10 квітня 2019 року, суд першої інстанції виходив з того, що на підставі матеріалів справи та показань свідків встановлено, що при посвідчені оспорюваного заповіту вимоги закону було дотримано і воля померлої у заповіті відображена правильно, а викладені у позові доводи довкола неосвіченості померлої й інші приведені аргументи самі по собі не дають достатніх підстав для спростування викладеної правильно у заповіті волі померлої й визнання заповіту недійсним. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Семенівського районного суду Чернігівської області від 18 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 в частині вирішення позовних вимог щодо визнання заповіту недійсним задоволено. Визнано недійсним заповіт, складений 10 квітня 2019 року ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на ім'я ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, посвідчений приватним нотаріусом Новгород-Сіверського районного нотаріального округу Чернігівської області, зареєстрований в реєстрі за номерами №592, №593. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Апеляційний суд, застосовуючи стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце, дійшов висновку, що оспорюваний позивачкою заповіт від 10 квітня 2019 року є недійсним у зв'язку із доведеною відсутністю волевиявлення заповідача на його складання, оскільки на момент посвідчення заповіту ОСОБА_4 була освіченою, на вади зору не страждала, відтак, передбачених законом підстав для підписання заповіту замість неї іншою особою не було. При цьому суд апеляційної інстанції вважав, що показання свідків з боку відповідачки, які були покладені в основу рішення суду про відмову у задоволення вимог про визнання заповіту недійсним, є суперечливими, містять суттєві розбіжності в обставинах події складення та посвідчення спірного заповіту, місцями протирічать одне одному та не співпадають з письмовими доказами (текст заповіту, реєстраційні журнали приватного нотаріуса, медичні довідки тощо), що об'єктивно ставить їх під вагомі сумніви. Вказані показання свідків у повній мірі не підтверджують обставин, що відображені у заповіті. Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про встановлення факту родинних відносин у апеляційному порядку не переглядалося. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Семенівського районного суду Чернігівської області від 18 листопада 2020 року. Судові рішення в частині позовних вимог про встановлення факту родинних відносин не оскаржуються, відтак, у касаційному порядку не переглядаються. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що в основу оскаржуваного судового рішення апеляційного суду покладено виключно висновок про те, що в заповіті зазначена хибна інформація щодо неосвіченості заповідача, як підстави для підписання заповіту іншою особою. Вважає, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин принцип "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), безпідставно схиливши його на користь позивача. Стверджує, що саме по собі невірне формально зазначення нотаріусом у заповіті підстав його підписання іншою особою замість заповідача не спростовує наявності підстав для його підписання іншою особою та не спростовує факту вільного волевиявлення заповідача, яке відповідало його волі. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі №761/19304/17, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2021 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Шолох О. В. подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що за життя ОСОБА_4 була освіченою особою, на вади зору не страждалата у неї не було наміру складати заповіт на сторонню особу. Крім того виклик нотаріуса до місця проживання ОСОБА_4 відбулося поза її волею, що підтверджено під час судового розгляду справи. Зазначає, що жоден свідок не пояснив, які саме фізичні вади заважали заповідачеві підписати самостійно заповіт. Вважає, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, відтак, оскаржуване судове рішення скасуванню не підлягає. При цьому заявлені ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 8000 грн підлягають зменшенню, якщо касаційна скарга буде задоволена. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У квітні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є двоюрідною племінницею ОСОБА_4 10 квітня 2019 року приватним нотаріусом Новгород-Сіверського нотаріального округу Шик А. Л. посвідчено заповіт, зареєстрований в реєстрі за №592, 593, відповідно до якого ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, заповіла ОСОБА_2 (том 1, а. с. 12-13, том 2, а. с. 98). У тексті заповіту зазначено, що у зв'язку з тим, що ОСОБА_4 не може сама прочитати і підписати текст заповіту, заповіт посвідчено у присутності свідків: ОСОБА_7 та ОСОБА_8. Свідки ОСОБА_8 і ОСОБА_7 засвідчили, що не є спадкоємцями за заповітом, членами сім'ї та близькими родичами спадкоємців за заповітом та їм роз'яснено зміст статті 1255 ЦК України про те, що вони не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту та його змісту. Свідки ОСОБА_8 і ОСОБА_7 зачитали цей заповіт уголос та поставили свої підписи на ньому. У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 є неосвіченою і не може підписати заповіт власноручно, на її особисте прохання в її присутності та в присутності приватного нотаріуса Новгород-Сіверського району нотаріального округу Шик А. Л., текст заповіту підписала ОСОБА_5. Заповіт записаний нотаріусом, зі слів ОСОБА_4. У зв'язку з похилим віком заповідача, заповіт посвідчено удома за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 16 квітня 2019 року (том 1, а. с. 10). Після смерті ОСОБА_4 залишилось спадкове майно, до складу якого увійшла 1/2 частка житлового будинку АДРЕСА_1, де ОСОБА_4 була зареєстрована та проживала з 29 серпня 2005 року до дня смерті (том 2, а. с. 101-102). ОСОБА_2 зареєстрована та проживає в іншій частині будинку за адресою: АДРЕСА_1.10 вересня 2019 року приватним нотаріусом Новгород-Сіверського нотаріального округу Шик А. Л. до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 заведено спадкову справу №261/2019 за заявою ОСОБА_2, спадкоємця за заповітом (том 1, а. с. 91, том 2, а. с. 88-103). 25 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. із заявою про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 тітки ОСОБА_4 (том 1, а. с. 11, том 2, а. с. 91). 08 січня 2020 року ОСОБА_1 зверталась із заявою до органів поліції на неправомірні дії ОСОБА_2. Зазначена заява зареєстрована в журналі єдиного обліку Новгород-Сіверського ГУНП за №206, за результатами проведеної перевірки було прийнято рішення про припинення перевірки по даному факту у зв'язку з наявністю заповіту на ім'я ОСОБА_2 та тим, що спадкоємиця почала розпоряджатись майном після встановленого терміну, що відповідає законодавству (том 1, а. с. 71-72). Відповідно до висновку лікарсько-консультативної комісії лікарні №1 м. Новгород-Сіверський від 03 квітня 1997 року, ОСОБА_4 мала встановлений діагноз атеросклеротичний кардіосклероз ІІ ст., гіпертонічна хвороба ІІ ст. (том 1, а. с. 16). За інформацією Комунального некомерційного підприємства (далі - КНП) "Новгород-Сіверський районний центр первинної медико-санітарної допомоги" Новгород-Сіверської районної ради Чернігівської області від 28 серпня 2020 року №01-03/837 згідно з записами в амбулаторній картці № НОМЕР_2 ОСОБА_4 перебувала на обліку з 1988 року. Останній раз оглянута лікарем-терапевтом 05 квітня 2019 - хворіла на ішемічну хворобу серця, дифузний кардіосклероз з гіпертонічною хворобою II ступеню, 2 стадія, ризик 3, серцева недостатність III. Стан важкий, хвороба декомпенсована, наростали явища хронічної серцевої недостатності. В такому стані ОСОБА_4 потребувала сторонньої допомоги. Лікарем призначене лікування згідно з протоколом. Померла ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1, безпосередня причина смерті - хронічна серцева недостатність III стадії (том 1, а. с. 233). З січня 2019 року ОСОБА_1 у зв'язку із отриманням травми ОСОБА_4 здійснювала постійний догляд за нею, купувала харчі та ліки, готувала їжу, прала, прибирала, викликала лікарів та медичних працівників для огляду тітки, призначення лікування та здійснення медичних маніпуляцій. Цей факт визнаний сторонами під час судового розгляду справи. У березні 2019 року ОСОБА_1 захворіла та у зв'язку з проходженням численних обстежень і лікуванням (том 1, а. с. 120-121, 138-140, 191-193, 243-252, том 2, а. с. 138-139, 142, 222-234, 236, том 3, а. с. 2-20), не мала змоги постійно догляди свою тітку ОСОБА_4, тому з березня 2019 року на прохання позивачки догляд за тіткою здійснювала відповідачка ОСОБА_2, яка була сусідкою ОСОБА_4 та проживала разом з нею в одному будинку, що має два входи. Відповідно до архівної довідки районного трудового архіву Новгород-Сіверської районної ради Чернігівської області від 05 травня 2020 року №07-02/65 21 грудня 1961 року ОСОБА_4 була зарахована до числа учнів Новгород-Сіверської однорічної сільгоспшколи на 1961-1962 навчальні роки у групу "А" по підготовці молодших фельдшерів-техніків штучного запліднення сільськогосподарських тварин (том 1, а. с. 119). Згідно із записами у трудовій книжці ОСОБА_4 мала професію ветфельдшер, постійно працювала за освітою, займала посади ветсанітара станції, техніка держплемстанції, лаборанта хімвідділу ветлабораторії та агрохіміка аналітика (том 1, а. с. 14-15, 116-118). Із наданої на адвокатські запити інформації встановлено, що ОСОБА_4 перебувала на обліку в Управлінні соціального захисту населення, сім'ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області як отримувач житлової субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого пічного побутового палива, самостійно заповнювала заяви про призначення житлової субсидії та декларації про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням житлової субсидії і підписувала їх також самостійно (том 1, а. с. 113-115, том 2, а. с. 34-38, 59-63). Відповідно до повідомлення Чернігівської дирекції АТ "Укрпошта" ОСОБА_4 отримувала пенсію у АТ "Укрпошта" особисто, інформація про наявність довіреності на отримання пенсії відсутня та з наданих відомостей на виплату пенсій, соціальних допомог форми В1-М з квітня 2018 року до квітня 2019 року встановлено, що остання особисто ставила в них підписи (том 2, а. с. 8-21). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до вимог статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Відповідно до частини четвертої статті 207 ЦК України, якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Судами попередніх інстанцій встановлено, що після смерті ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, відкрилася спадщина на належну їй 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1. Відповідно до заповіту від 10 квітня 2019 року ОСОБА_4 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, заповіла ОСОБА_2. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Новгород-Сіверського районного нотаріального округу Шик А. Л., про визнання недійсним заповіту оскільки вважала, що під час укладення заповіту ОСОБА_4 не мала фізичних вад, які б не давали їй змоги самостійно за власним волевиявленням підписати заповіт, та була освіченою особою. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суддійшов висновку, що при посвідчені оспорюваного заповіту вимоги закону було дотримано і воля померлої у заповіті відображена правильно. Скасовуючи рішення районного суду та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції вважав, що оспорюваний заповіт від 10 квітня 2019 року є недійсним у зв'язку із доведеною відсутністю волевиявлення заповідача на його складання, оскільки на момент посвідчення заповіту ОСОБА_4 була освіченою, на вади зору не страждала, відтак, передбачених законом підстав для підписання заповіту замість неї іншою особою не було. З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на таке. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто (стаття 1234 ЦК України). Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України). Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). Із системного аналізу наведених норм можна дійти висновку, що якщо заповідач має фізичні вади, які позбавляють його можливості прочитати заповіт, посвідчення заповіту відбувається лише при свідках. Недотримання вказаної вимоги щодо форми заповіту та його посвідчення відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України має наслідком нікчемність заповіту. Згідно із частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина перша та друга статті 1257 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі №674/461/16-ц (провадження №61-34764св18) зроблено висновок, що "підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами" У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі №759/2328/16-ц (провадження №61-5800зпв18) зроблено висновок, що "нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження №12-304гс18) вказано, що: "визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі №756/14304/15-ц (провадження №61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що "для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України". За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Судами встановлено, що текст оспорюваного заповіту замість заповідача ОСОБА_4 підписала ОСОБА_5. При цьому у тексті заповіту зазначено, що ОСОБА_4 є неосвіченою і не може підписати заповіт власноручно, отже, на її особисте прохання, в її присутності та в присутності приватного нотаріуса Новгород-Сіверського району нотаріального округу Шик А. Л., текст заповіту підписала ОСОБА_5. Відомостями із трудової книжки підтверджено, що ОСОБА_4 мала професію ветфельдшер, постійно працювала за освітою, займала посади ветсанітара станції, техніка держплемстанції, лаборанта хімвідділу ветлабораторії та агрохіміка аналітика. Крім того, встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_4 особисто отримувала пенсію. Востаннє за отримання пенсії ОСОБА_4 розписалась особисто 09 квітня 2019 року. З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що підстав вважати ОСОБА_4 неосвіченою особою та необхідності підписання заповіту ОСОБА_5 замість ОСОБА_4 і посвідчення її заповіту у присутності свідків не було. Тому Верховний Суд не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки заповіт від 10 квітня 2019 року не відповідає вимогам закону щодо його форми, а саме - не підписаний власноруч заповідачем, а тому є нікчемним. Судами не встановлено що у момент складення заповіту у ОСОБА_4 були фізичні вади або хвороби, які позбавляли її здатності самостійно прочитати заповіт та вчинити на ньому свій підпис. Посилання заявника на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі №761/19304/17 (провадження №61-14917св19) колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини. За таких обставин, апеляційний суддійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання заповіту недійсним. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. У зв'язку із викладеним, ураховуючи вимоги частини третьої статті 400 ЦПК України, Верховний Суд скасовує і рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Щодо судових витрат Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Позов ОСОБА_1 був спрямований на захист її права на отримання спадщини після смерті ОСОБА_4 та способом захисту було обрано визнання недійсним заповіту від 10 квітня 2019 року, виданого на ім'я ОСОБА_2. Верховний Суд враховує те, що зміст позовної вимоги - це вимога позивача, якою є предмет позову. А предмет позову, як один з його елементів, це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити відповідне РІШЕННЯ: Як уже було зазначено, предмет позовних вимог ОСОБА_1 - визнання недійсним заповіту, який, ураховуючи мотивувальну частину цієї постанови, в силу закону є нікчемним. Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання заповіту недійсним по суті є неефективним способом захисту, а відмова у задоволенні цієї вимоги не означає, що він є дійсним, що можливо було би трактувати як рішення на користь відповідача, оскільки Верховний Суд чітко вказав, що такий правочин є нікчемним. З огляду на відновлення порушених прав ОСОБА_1, підстав для стягнення з неї на користь ОСОБА_2 понесених витрат за сплату судового збору немає. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана її представником - адвокатом Луєнком Юрієм Васильовичем, задовольнити частково. Рішення Семенівського районного суду Чернігівської області від 18 листопада 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Новгород-Сіверського районного нотаріального округу Шик Альона Леонідівна, про визнання заповіту недійсним скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Новгород-Сіверського районного нотаріального округу Шик Альона Леонідівна, про визнання заповіту недійсним відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №357/8249/19 провадження №61-6588св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є, В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Сидори", відповідачі: ОСОБА_1, фермерське господарство "Пролісок", державний реєстратор Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшина Марина Олександрівна, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2, діючої в інтересах ОСОБА_1, на ухвалу Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В., у цивільній справі за позовом приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" до ОСОБА_1, фермерського господарства "Пролісок", державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної Марини Олександрівни про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння та користування і внесення змін до договору оренди землі, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Сидори" (далі - ПОСП "Сидори ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, фермерського господарства "Пролісок" (далі - ФГ "Пролісок"), державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння та користування і внесення змін до договору оренди землі. В обґрунтування заявлених позовних вимог ПОСП "Сидори" посилалося на те, що 16 грудня 2014 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі № б/н, за яким ОСОБА_1 передала в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 2,8372 га з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044, розташовану в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, та договір оренди землі № б/н, за яким ОСОБА_1 передала в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 2,8397 га з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045, розташовану в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 25 січня 2015 року державний реєстратор реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Журов О. В. прийняв рішення про державну реєстрацію прав, згідно з якими зареєстрував право оренди на вказані земельні ділянку за ПОСП "Сидори". Протягом усього часу дії договору оренди товариство користувалося земельними ділянками у своїй господарській діяльності і належним чином сплачувало орендну плату. Проте, починаючи з лютого 2018 року, ОСОБА_1 вчиняє дії, спрямовані на позбавлення ПОСП "Сидори" права користування землею за договорами оренди. За скаргою, поданою ОСОБА_1 та іншими особами до Міністерства юстиції України 28 лютого 2018 року, наказом від 15 березня 2018 року №728/5 Міністерство скасувало рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав оренди на земельні ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 за ПОСП "Сидори". Не зважаючи на те, що договори оренди є дійсними і ніким не оскаржені, 05 березня 2018 року ОСОБА_1 уклала з іншим орендарем - ТОВ "Еліта-2010" договір оренди №79, за яким передала останньому в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044, та договір оренди №80, за яким передала останньому в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045, після чого державний реєстратор комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. 15 березня 2018 року прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на вказані земельні ділянки. У зв'язку з порушенням прав позивача як законного орендаря земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 та неможливістю відновити державну реєстрацію свого права оренди на неї внаслідок укладення відповідачем договору оренди землі з іншим орендарем, ПОСП "Сидори" звернулося до суду з позовом про визнання недійсним цього договору оренди землі та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та на земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045 за ТОВ "Еліта-2010" (справа №357/8905/18). Після звернення до суду відповідачі ОСОБА_1 та ТОВ "Еліта-2010" з метою ускладнення виконання судового рішення у справі №357/8905/18 та відновлення ПОСП "Сидори" державної реєстрації свого права оренди на його підставі, 04 грудня 2018 року уклали договір про розірвання укладених між ними договорів оренди землі від 05 березня 2018 року, після чого ОСОБА_1 здійснила об'єднання земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045.26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К. А. була посвідчена заява ОСОБА_1 про об'єднання земельних ділянок, зареєстрована за реєстровим №3031. При цьому ОСОБА_1 не вчинила жодних дій щодо отримання від ПОСП "Сидори" як законного орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045 згоди на проведення їх об'єднання, не повідомила ПОСП "Сидори" про свій намір здійснити об'єднання і не погодила технічну документацію із землеустрою щодо об'єднання із ПОСП "Сидори". На підставі зазначеної заяви 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором відділу у Білоцерківському районі міськрайонного управління у Білоцерківському районі та місті Білій Церкві Головного управління Держгеокадастру у Київській області були прийняті рішення про: скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 шляхом закриття поземельної книги і скасування кадастрових номерів цих земельних ділянок за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру; державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060 загальною площею 5,6769 га, яка утворилася внаслідок об'єднання. 12 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. було прийняте рішення про державну реєстрацію права власності на сформовану внаслідок об'єднання спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 з індексним номером 44556964. Не зважаючи на те, що право оренди ПОСП "Сидори" за договором оренди залишилося дійсним і продовжує діяти щодо земельної ділянки з кадастровим номером: 3220486000:04:005:0060, 10 грудня 2018 року ОСОБА_1 уклала з ФГ "Пролісок" договір оренди №5С щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060.14 грудня 2018 року той же державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію права оренди за ФГ "Пролісок" на вказану земельну ділянку з індексним номером 44602614 від 14 грудня 2018 року. Таким чином, усупереч вимогам чинного законодавства України об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 було здійснено без погодження з ПОСП "Сидори" як їх законного орендаря та виключно з метою приховання юридичного факту наявності у товариства дійсного права оренди і перешкоджання йому у відновленні державної реєстрації цього права. За наявності дійсного договору оренди з позивачем, який поширює свою дію на об'єднану земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, ОСОБА_1 не мала права передавати її в оренду ФГ "Пролісок" і при укладанні оспорюваного договору порушила права ПОСП "Сидори" як їх законного орендаря. Відповідно у державного реєстратора не було і правових підстав для проведення державної реєстрації права оренди на спірні земельні ділянки за ФГ "Пролісок". Таким чином, має місце грубе порушення прав та інтересів товариства як єдиного законного орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060. У зв'язку з вищевикладеним позивач просив:

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2020 року у задоволенні позовних вимог ПОСП "Сидори" відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки державна реєстрація права оренди земельних ділянок із кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 за позивачем ПОСП "Сидори" була скасована, то це свідчить про відсутність у позивача права оренди і, як наслідок, - відсутність порушення його прав оспорюваним договором оренди як на момент реєстрації зазначеного договору, так і на момент пред'явлення позову. Не погодившись із вищевказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року клопотання ПОСП "Сидори" задоволено. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2020 року зупинено до набрання законної сили рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі №357/3844/20. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №357/3844/20, в якій судом встановлюються обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення, та які мають значення для правильного вирішення спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20 квітня 2021 року представник ОСОБА_2, діюча в інтересах ОСОБА_1, подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, в якій просила її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У липні 2021 року справу №357/8249/19 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема частини третьої статті 210 ЦПК України щодо підстав зупинення провадження на стадії розгляду справи по суті. Також зазначає, що судом апеляційної інстанції неповно з'ясовано обставини справи, в результаті чого помилково встановлено неможливість подальшого розгляду справи, чим порушено пункт 6 частини першої статті 251 ЦПК України. Крім того, апеляційний суддійшов помилкового висновку про подібність правовідносин в цій справі та в справі №357/3844/20, в результаті чогобезпідставно зупинив провадження у справі, що спричинило перешкоду у подальшому розгляді справи, не надавши достатнього мотивування такого зупинення. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ПОСП "Сидори" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило її відхилити, ухвалу суду апеляційної інстанції - залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,8372 гектара, кадастровий номер 3220486000:04:005:0044, та земельної ділянки площею 2,8397 гектара, кадастровий номер 3220486000:04:005:0045, що розташовані на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, цільове призначення яких - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 16 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ПОСП "Сидори" були укладені договори оренди землі № б/н, за якими ОСОБА_1 передала ПОСП "Сидори" в оренду строком на 10 років земельні ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044, площею 2,8372 гектара, та з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045, площею 2,8397 гектара, розташовані на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (том 1, а. с. 13-13, 22-23). 22 січня 2015 року державний реєстратор реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Журов О. В. прийняв рішення №18835725, 18835804 про державну реєстрацію прав, згідно з якими зареєстрував право оренди на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044, 3220486000:04:005:0045 за ПОСП "Сидори" (том 1, а. с. 21, 31). 28 лютого 2018 року ОСОБА_1 та інші особи звернулися до Міністерства юстиції України зі скаргою на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (відповідно до частини другої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). За наслідками розгляду вказаної скарги Міністерство юстиції України прийняло наказ від 15 березня 2018 року №728/5 та дійшло висновку про скасування рішень щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень та скасувало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 січня 2015 року №18835725, №18835804, прийняті державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Журовим О. В. (том 1, а. с. 38-46, 47). У серпні 2018 року ПОСП "Сидори" звернулося до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_1, ТОВ "Еліта-2010", державного реєстратора комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. про визнання недійсним договору оренди, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, яка відповідно до ухвали від 13 серпня 2018 року була прийнята до провадження суду (том 1, а. с. 48-53, 54). Згідно з відповіддю на запит Головного управління Держгеокадастру у Київській області земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 були об'єднані з присвоєнням єдиного кадастрового номеру 3220486000:04:005:0060 (том 1, а. с. 58). Також відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 02 липня 2019 року №172343780 26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І. В. була посвідчена заява ОСОБА_1 про об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045, зареєстрована за реєстровим №3031. На підставі заяви ОСОБА_1 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором відділу у Білоцерківському районі міськрайонного управління у Білоцерківському районі та місті Білій Церкві Головного управління Держгеокадастру у Київській області були прийняті рішення про: скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 шляхом закриття поземельної книги і скасування кадастрового номера цієї земельної ділянки за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру; скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045 шляхом закриття поземельної книги і скасування кадастрового номера цієї земельної ділянки за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру; проведено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га, яка утворилася внаслідок об'єднання. 12 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. були прийняті рішення про державну реєстрацію права власності на сформовану внаслідок об'єднання земельних ділянок за ОСОБА_1: на земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га, з індексним номером 44556964 (том 1, а. с. 32-37, 59-60). 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок" був укладений договір оренди землі, відповідно до якого в оренду була передана земельна ділянка з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, строком до 10 грудня 2028 року, з правом пролонгації та з правом передачі в піднайм (суборенду). 14 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Іллюшиною М. О. був зареєстрований вказаний договір (том 1, а. с. 59-60). 19 квітня 2019 року ПОСП "Сидори" звернулося до ОСОБА_1 з пропозицією про внесення змін до договору оренди землі від 16 грудня 2014 року б/н (том 1, а. с. 62-70). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не відповідає вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись із урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (рішення від 20 червня 2000 року у справі "FRYDLENDER v. FRANCE", заява №30979/96, § 43). Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. Частиною першою статті 251 ЦПК України передбачено вичерпний перелік підстав для виникнення обов'язку суду зупинити провадження у справі. Пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України передбачено, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Відповідно до цієї ж норми суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. З огляду на зазначене, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов'язаний з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду справи за наявності доказової бази та встановлених на підставі цих доказів фактичних обставин. Неможливість розгляду справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені судом самостійно у цій справі. Пов 'язаність справ полягає в тому, що рішенням суду в іншій справі встановлюються обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі. Обставини повинні бути такими, що мають значення для цієї справи, тобто зупинення провадження у цивільній справі, виходячи з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки у випадку, коли у цій справі можуть бути вирішенні питання, що стосуються підстав заявлених позовних вимог або умов, від яких залежить їх розгляд. Визнаючи наявність підстав, передбачених статтею 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої статті 251 цього Кодексу, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі №6-1957цс16 та у постановах Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі №207/413/18, від 20 лютого 2020 року у справі №824/215/19, від 10 квітня 2018 року у справі №761/40264/17, від 27 лютого 2019 року у справі №308/5006/16-ц. Таким чином, необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Незважаючи на те, що зупинення провадження у справі має тимчасовий характер, судам слід враховувати право кожної особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку та розглядати кожну справу без надмірного формалізму. У справі, що переглядається, предметом спору є договір оренди земельної ділянки від 10 грудня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5, 6769 га, розташованої в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Зупиняючи провадження у справі в порядку пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, суд апеляційної інстанції посилався на неможливість розгляду цієї справи до ухвалення Білоцерківським міськрайонним судом Київської області рішення у справі №357/3844/20 за позовом ПОСП "Сидори" до Міністерства юстиції України, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та інших, треті особи: ТОВ "Еліта-2010", ФГ "Пролісок", ФГ "Дари Ланів", про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України щодо скасуванням державної реєстрації права оренди ПОСП "Сидори" на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044, 3220486000:04:005:0045. Разом із тим, апеляційний суд у порушення вимог пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, зазначивши конкретну іншу справу, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, не проаналізував предмети та підстави позовів у справах і не вказав об'єктивні обставини, які б давали обґрунтовані підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України щодо скасуванням державної реєстрації права оренди ПОСП "Сидори" на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044, 3220486000:04:005:0045 виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити та оцінити при розгляді цієї справи наявність обставин (фактів), якими позивач обґрунтовував свої вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. Апеляційним судом належним чином не обґрунтовано, в чому саме полягає матеріально-правовий зв'язок між справою, що переглядається, та справою №357/3844/20, тобто не мотивовано, які саме факти, встановлені в іншій справі, будуть мати преюдиційне значення для цієї справи, та в чому полягає неможливість самостійного встановлення судом обставин, що мають значення для правильного вирішення спору у цій справі. Крім того, зупинивши провадження у справі, суд порушив право учасників справи на справедливий суд та розумні строки розгляду справи. Таким чином, апеляційний суд постановив ухвалу про зупинення провадження у справі відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України без обґрунтування об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи №357/3844/20. Ураховуючи викладене, наявні правові підстави для скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадку скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. У зв'язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржена ухвала апеляційного суду - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2, діючої в інтересах ОСОБА_1, задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш А. І. Грушицький Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №506/450/19 провадження №61-3296св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Флора", Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року у складі судді Чеботаренко О. Л. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Флора", Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання недійсними договорів оренди землі та визнання незаконними рішень про реєстрацію договорів оренди землі, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ОД №061510 вона є власником земельної ділянки площею 4,10 га, що розташована на території Красноокнянської селищної ради Красноокнянського району Одеської області. Крім того, після смерті батьків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вона успадкувала на підставі державних актів серії ОД №061508 та №061509 земельні ділянки площею 4,15 та 4,10 га відповідно, що розташовані на території Красноокнянської селищної ради Красноокнянського району Одеської області. До отримання державних актів у неї та її батьків були сертифікати на право на земельну частку (пай), на підставі яких вона та її батьки у 2000 році уклали з відповідачем Товариством з обмеженою відповідальністю "Флора " (далі - ТОВ "Флора") договори оренди земельних часток строком на 15 років. Після виготовлення державних актів зазначені земельні ділянки в оренду відповідачу не передавалися, хоча за усною домовленістю, укладеною між нею і її батьками та відповідачем останній користувався земельними ділянками, а умови щодо відшкодування за тимчасове використання землі щоразу встановлювалися інші. У 2015 році вона повідомила ТОВ "Флора" про намір самостійно обробляти земельні ділянки, однак їй було повідомлено про існування договорів оренди землі від 2006 року, які були зареєстровані у 2007 році. Вона була впевнена в тому, що жодних договорів ні вона, ні її батьки не підписували, вона приступила до самостійного оброблення зазначених земельних ділянок. Лише коли у 2019 році ТОВ "Флора" звернулося з позовом до неї, вона отримала копії договорів. Крім того, самостійно витребувала у ГУ ДГК копії договорів та пересвідчилася, що такі договори дійсно існують. Вважає оспорювані договори недійсними, оскільки ні вона, ні її батьки вказані договори не підписували, тобто відсутнє підтвердження їх волевиявлення на укладення зазначених договорів, крім того, на її думку, зазначені договори є недійсними у зв'язку з недодержанням в момент їх вчинення вимог діючого на той час законодавства у зв'язку з тим, що у договорах не зазначено ряд істотних умов, а саме: не зазначено нормативну грошову оцінку земельних ділянок, не зазначено строк до завершення договору оренди, в який орендар повинен письмово повідомити про намір продовжити договір оренди, не зазначено щодо застосування індексу інфляції, не зазначено умови збереження стану об'єкта оренди, не зазначено права орендаря та орендодавця, не встановлено, хто несе ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкту оренди, не зазначено щодо досягнення згоди про страхування об'єкту оренди, не зазначено умови розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, форма договору не відповідає вимогам закону, а сам договір скріплений печаткою для трудових книжок, ділових паперів та довідок. Саме ці підстави, на її думку, свідчать про недійсність вказаних договорів. Враховуючи, що у договорах оренди відсутні декілька істотних умов, визначених статтею 14 Закону України "Про оренду землі" орган, що проводив державну реєстрацію, відповідно до частини дев'ятої цієї ж статті, мав би відмовити у державній реєстрації вказаних договорів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено належним чином підстави, передбачені статтями 203, 215 ЦК України та статтею 15 Закону України "Про оренду землі", для визнання оспорюваних договорів оренди землі недійсними. Зазначені договори укладені у встановленій законом формі та порядку й законних підстав для визнання їх недійсними немає. Тому права позивача у зв'язку з укладеними договорами оренди землі не порушені й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України не підлягають захисту судом. Позовні вимоги про скасування реєстрації договорів оренди є похідними від вимог про визнання договорів недійними через відсутність істотних умов, а ці вимоги не визнані обґрунтованими через ненадання достатніх доказів, тому й підстави для визнання незаконними рішень про реєстрацію договорів оренди відсутні. Постановою Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колосовича В. В. залишено без задоволення, а рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішень, не допустив, а наведені у скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16, згідно з якими відсутність у договорі однієї істотної умови є підставою для відмови у реєстрації такого договору оренди землі. В оспорюваних договорах відсутні п'ять істотних умов договору оренди. Суди попередніх інстанцій повинні були застосувати правові висновки, викладені у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, а не попередні, а також застосувати Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року №2073, оскільки зазначений порядок містить пряму заборону вчиняти реєстрацію договорів оренди землі за відсутності індексацій без зазначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У квітні 2021 року ТОВ "Флора" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що Верховний Суд України неодноразово висловлював підхід, згідно з яким відсутність однієї із істотних у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом (постанови від 02 липня 2014 року №6-88цс14, від 03 вересня 2014 року №6-94цс14, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16). Враховуючи викладене суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання договорів недійсними через відсутність у договорі однієї чи більше істотних умов. Доводи касаційної скарги не спростовують висновок суду і зводяться до його незгоди без наведення будь-яких обставин. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Красноокнянського районного суду Одеської області. 07 квітня 2021 року справа №506/450/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 01 січня 2006 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Флора" було укладено договір оренди землі №102, згідно з яким орендодавець передав орендарю в оренду земельну ділянку загальною площею 4,10 га, що належить орендодавцю на підставі державного акта серії ОД №061510, який зареєстровано 27 серпня 2007 року Красноокнянським відділом Одеської регіональної філії центру ДЗК. Договір укладено строком на 15 років. 01 січня 2006 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Флора" було укладено договір оренди землі №138, згідно з яким орендодавець передав орендарю в оренду земельну ділянку загальною площею 4,10 га, що належить орендодавцю на підставі державного акта серії ОД №061509, який зареєстровано 20 листопада 2007 року Красноокнянським відділом Одеської регіональної філії центру ДЗК. Договір укладено строком на 15 років. 01 січня 2006 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Флора" було укладено договір оренди землі №140, згідно з яким орендодавець передав орендарю в оренду земельну ділянку загальною площею 4,15 га, що належить орендодавцю на підставі державного акта серії ОД №061508, яки зареєстровано 20 листопада 2007 року Красноокнянським відділом Одеської регіональної філії центру ДЗК. Договір укладено строком на 15 років. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками позивача, яка після одруження змінила прізвище на ОСОБА_1. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 померли відповідно ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ: Позивач в порядку спадкування після смерті батьків 31 березня 2014 року отримала свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВТТ №758832 та ВТТ №758833 на земельну ділянку площею 4,15 га, яка належала ОСОБА_2 на підставі державного акта серії ОД №061508, та на земельну ділянку площею 4,10 га, яка належала ОСОБА_2 після смерті його дружини ОСОБА_3 на підставі державного акта серії ОД №061509. Апеляційним судом також встановлено, що за умовами оспорюваних договорів оренди землі орендодавці ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передали орендарю належні їм на праві власності земельні ділянки загальними площами 4,15 га, 4,10 га та 05,10 га відповідно, а останній зобов'язався прийняти їх в строкове платне користування протягом 15 років зі щорічною сплатою орендної плати в обумовленому сторонами розмірі та виді. У пунктах 1, 2, кожного із оспорюваних договорів оренди зазначено місце розташування кожної земельної ділянки, яка передається в оренду та її площа. Відповідно до пунктів 9, 11, договорів оренди землі орендна плата встановлена в розмірі 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 584,86 грн. Орендна плата вноситься в натуральній формі до 01 січня наступного року. У пункті 38 договору передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадку знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Договір підписано сторонами із зазначенням реквізитів сторін. Сторонами також був підписаний акт прийому-передачі зазначеної земельної ділянки. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша, друга статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим". У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорювані договори не містять усіх передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" істотних умов, зокрема щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок, визначення строку до завершення договору оренди, в який орендар повинен письмово повідомити про намір продовжити договір оренди, застосування індексу інфляції, не зазначення умови збереження стану об'єкта оренди, не зазначення прав орендаря та орендодавця, не встановлення, хто несе ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкту оренди, не зазначення щодо досягнення згоди про страхування об'єкту оренди, не зазначення умови розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, позивач послався на те, що форма договору не відповідає вимогам закону, а сам договір скріплений печаткою для трудових книжок, ділових паперів та довідок. Відповідно до частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, і 1, 17,19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору оренди недійсним відповідно до закону. У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16 у подібній справі зазначено, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав. Врахувавши зазначені висновки Верховного Суду України, від яких не відступила Велика Палата Верховного Суду, а також конкретні обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутність у договорі однієї чи більше з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували їх умови, отже незгода позивача з умовами виконання договорів не може бути підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договорів та визнання їх недійсним з цих підстав. У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", - об'єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 посилалися на те, що оспорювані договори оренди земельних ділянок не містять усіх передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" істотних умов. Суди встановили, що на початку січня 2006 року ТОВ "Флора" ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досягли згоди про укладення договорів оренди землі та підписали ці договори. Договори оренди землі є укладеними, договори з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 набрали чинності 20 листопада 2007 року, а договір з ОСОБА_1 набрав чинності 27 серпня 2007 року (з дня їх реєстрації в Державному реєстрі). Укладені договори містять істотні умови щодо індексації, збереження стану об'єктів оренди, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди. При цьому сторони склали документи, які є невід'ємними частинами договорів оренди землі, зокрема кадастрові плани, в яких указані кадастрові номери земельних ділянок та акти приймання-передачі предметів оренди. Ураховуючи, що орендодавець та орендар врегулювали у договорах свої відносини на власний розсуд, як це передбачено статтею 6 ЦК України, виконували умови договорів узгодженим способом, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивачі не довели обставин, що свідчили б про недійсність спірних договорів оренди землі та порушення їх прав при укладанні оспорюваних правочинів. Позивач належними доказами не підтвердила порушення її прав з підстав відсутності у спірних договорах оренди землі істотних умов, передбачених пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі". Відповідно до частини першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Також є правильними висновки судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав відсутності волевиявлення на їх укладення, оскільки позивачем не доведено, що підписи на оспорюваних договорах виконані іншими особами, які не мали на це відповідних повноважень від орендодавців. Набувши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання договорів оренди землі недійсними, суди попередніх інстанцій також дійшли правильного висновку про те, що вимоги про визнання рішення про державну реєстрацію договорів оренди землі незаконними є похідними від задоволення вимог про недійсність договорів оренди землі, тому не підлягають задоволенню. Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі №506/826/15-ц (провадження №61-10364св19). Доводи касаційної скарги про те, що суди не застосували до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16, згідно з якими відсутність у договорі однієї істотної умови є підставою для відмови у реєстрації такого договору оренди землі не заслуговують на увагу, оскільки Велика Палата Верховного Суду розглядаючи спір дійшла висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), тобто укладений без волевиявлення позивача, не підлягає визнанню недійсним. У справі, яка є предметом касаційного перегляду, ОСОБА_1 не доведено факт укладення оспорюваних договір поза волею її та її батьків, тому фактичні обставини у цій справі та у справі, яка була предметом перегляду Великої Палати Верховного Суду не є тотожними. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №362/4670/18 провадження №61-3516 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агенція спортивних розваг"; відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3; треті особи: відділ у Васильківському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) ; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі судді Саліхова В. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю "Агенція спортивних розваг" (далі - ТОВ "Агенція спортивних розваг ")звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: відділ у Васильківському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, про визнання договору недійсним, припинення права власності на земельну ділянку, відновлення стану земельної ділянки та визнання права власності на земельну ділянку, в якому просило: визнати недійсним договір про поділ земельної ділянки від 17 січня 2017 року, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Тернюк Є. В., зареєстровано в реєстрі за №56; припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності: ОСОБА_4 на земельну ділянку, площею 10,7281 га, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0001, сільськогосподарського призначення (землі під господарськими будівлями і дворами), за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 10,7281 га, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0002, сільськогосподарського призначення (землі під господарськими будівлями і дворами), за адресою: АДРЕСА_1; ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 1,1294 га, кадастровий номер: 3221481500:02:023:0001, сільськогосподарського призначення (землі під господарськими будівлями і дворами), за адресою: АДРЕСА_1; відновити стан земельної ділянки площею 22,5856 га, кадастровий номер: 3221481501:01:039:0001, реєстраційний номер: 1062008832214, який існував до порушення прав ТОВ "Агенція спортивних розваг", шляхом погашення права власності ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 в Поземельних книгах на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, кадастрові номери: 3221481500:02:039:0001, 3221481500:02:039:0002, 3221481500:02:023:0001, які утворились в результаті поділу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, несільськогосподарські угіддя (землі під господарськими будівлями і дворами), площею 22,5856 га, кадастровий номер: 3221481501:01:039:0001, з відновленням державної реєстрації земельної ділянки сільськогосподарського призначення, несільськогосподарські угіддя (землі під господарськими будівлями і дворами) площею 22,5856 га, кадастровий номер: 3221481501:01:039:0001 та відкриттям на неї Поземельної книги; визнати за ТОВ "Агенція спортивних розваг" право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення (землі під господарськими будівлями і дворами), площею 22,5856 га, кадастровий номер: 3221481501:01:039:0001, реєстраційний номер: 1062008832214, за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташовані господарські будівлі та споруди, реєстраційний номер: 922276032214, належні ТОВ "Агенція спортивних розваг" (код ЄДРПОУ 33640533) на праві власності; стягнути солідарно з відповідачів на користь ТОВ "Агенція спортивних розваг" понесені ним судові витрати. У травні 2019 року ТОВ "Агенція спортивних розваг" подало до суду заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб земельних ділянок: площею 10,7281 га, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0001; площею 10,7281 га, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0002; площею 1,1294 га, кадастровий номер: 3221481500:02:023:0001. Заява про забезпечення позову мотивована тим, що предметом спору у даній справі є відновлення стану земельної ділянки площею 22,5856 га, кадастровий номер: 3221481501:01:039:0001, реєстраційний номер: 1062008832214, який існував до незаконного поділу зазначеної земельної ділянки сільськогосподарського призначення (землі під господарськими будівлями і дворами) на три новостворені земельні ділянки площею 10,7281 га, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0001; площею 10,7281 га, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0002; площею 1,1294 га, кадастровий номер: 3221481500:02:023:0001, які належать на праві власності відповідачам: ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3. Вважало, що вид забезпечення позову відповідає позовним вимогам. Вказувало, що у випадку невжиття заходів забезпечення відповідачі можуть відчужити спірні земельні ділянки, що може у разі задоволення позовних вимог утруднити чи зробити неможливим виконання судового РІШЕННЯ: Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Васильківського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року заяву ТОВ "Агенція спортивних розваг" про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на земельну ділянку площею 10,7281 га, кадастровий №3221481500:02:039:0001, що зареєстрована за ОСОБА_4. Заборонено ОСОБА_4 та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб даної земельної ділянки. Накладено арешт на земельну ділянку площею 10,7281 га, кадастровий №3221481500:02:039:0002, що зареєстрована за ОСОБА_2 та заборонено їй та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб вказаної земельної ділянки. Накладено арешт на земельну ділянку площею 1,1294 га, кадастровий №3221481500:02:023:0001, що зареєстрована за ОСОБА_3 та заборонено йому та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб вказаної земельної ділянки. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що вид забезпечення позову, який просить застосувати заявник, відповідає заявлений позовним вимогам. Оскільки спірні земельні ділянки належать на праві власності відповідачам і вони можуть їх відчужити, то існує реальна загроза того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Не погодившись із вказаним рішенням суду, 29 грудня 2020 року ОСОБА_4 звернулася до суду з апеляційною скаргою. Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у відкритті апеляційного провадження у вказаній справі за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Васильківського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року відмовлено. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційна скарга на рішення суду подана заявником після спливу одного року з дня складання повного тексту судового рішення. Підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду відсутні, оскільки відповідач належним чином повідомлялась про розгляд справи та не позбавлена була можливості цікавитися розглядом справи, знайомитися з матеріалами та приймати участь в судових засіданнях. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, й передати справу на розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неповне дослідження наявних у справі матеріалів, а тому висновки суду не відповідають обставинам справи. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №362/4670/18 з Васильківського районного суду Київської області. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року зазначену справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що 16 грудня 2020 року з інформаційних джерел, розміщених на сайті Судової влади України, було встановлено, що ухвалою Васильківського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року було задоволено заяву ТОВ "Агенція спортивних розваг" від 03 травня 2019 року про забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб належних їм земельних ділянок: площею 10,7281, кадастровий номер: 3221481500:02:039:0001; площею. 17 грудня 2020 року після судового засідання у справі вона ознайомилася з матеріалами справи та зі змістом ухвали про забезпечення позову. Вказувала, що судом першої інстанції не виконано вимог статті 157 ЦПК України щодо виконання ухвали про забезпечення позову, копію ухвали про забезпечення позову їй не була направлена. Не володіючи спеціальними знаннями та навичками у сфері юриспруденції, вона не могла допустити та знати, що накладення арешту на належне їй майно взагалі можливе у справі за заявою особи, яка звернулась до суду із позовними вимогами про оскарження договору, стороною якого вона не є. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року ТОВ "Агенція спортивних розваг" подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим. Відтак, підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Ухвалою Васильківського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року заяву ТОВ "Агенція спортивних розваг" про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на земельну ділянку площею 10,7281 га, кадастровий №3221481500:02:039:0001, що зареєстрована за ОСОБА_4. Заборонено ОСОБА_4 та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб даної земельної ділянки. Накладено арешт на земельну ділянку площею 10,7281 га, кадастровий №3221481500:02:039:0002, що зареєстрована за ОСОБА_2 та заборонено їй та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб вказаної земельної ділянки. Накладено арешт на земельну ділянку площею 1,1294 га, кадастровий №3221481500:02:023:0001, що зареєстрована за ОСОБА_3 та заборонено йому та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження у будь-який спосіб вказаної земельної ділянки. Не погодившись із вказаним рішенням суду, 29 грудня 2020 року ОСОБА_4 звернулася до суду з апеляційною скаргою. Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у відкритті апеляційного провадження у вказаній справі за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Васильківського районного суду Київської області від 07 травня 2019 року відмовлено.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_4 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У статті 129 Конституції України закріплено основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Частиною першою статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Згідно зі статтею 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового РІШЕННЯ: Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Згідно з частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. З матеріалів справи убачається, що ухвала про забезпечення позову була постановлена судом першої інстанції 07 травня 2019 року. Частиною першою статті 3 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; та практику Суду як джерело права. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини зауважив, що норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (рішення Європейського суду з прав людини "Нешев проти Болгарії" від 28 жовтня 2004 року, "Перетяка та Шереметьев проти України" від 21 грудня 2010 року). Разом з тим стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не може тлумачитися як надання сторонам справи автоматичного права на отримання певної форми надіслання судових документів, наприклад, рекомендованим листом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05 лютого 2004 року). Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута. Виходячи із зазначених критеріїв, Європейський суд з прав людини визнає легітимними обмеженнями встановленні державами - членами Ради Європи вимоги щодо строків оскарження судових рішень (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Нешев проти Болгарії" від 28 жовтня 2004 року). При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Дія 97" проти України від 21 жовтня 2010 року). Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі №361/161/13-ц (провадження №61-37352сво18). Посилання касаційної скарги на те, що відповідач не знала про ухвалення судом ухвали про забезпечення позову, безпідставні, оскільки про розгляд справи ОСОБА_4 належним чином повідомлялась та не була позбавлена можливості цікавитися розглядом справи, знайомитися з матеріалами справи, приймати участь в судових засіданнях, а учасник процесу зобов'язаний добросовісно користуватись своїми процесуальними правами (частина перша статті 44 ЦПК України). Зазначене також узгоджується з висновком Європейського суду з прав людини у справі "Нешев проти Болгарії" від 28 жовтня 2004 року, згідно з яким сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки (рішення), а відповідач протягом майже двох років не цікавилася розглядом відомої їй справи. Таким чином апеляційний суд, надавши належну правову оцінку доводам ОСОБА_4, дійшов вірного висновку про те, що заявник пропустила строк на апеляційне оскарження ухвали суду про забезпечення позову, правомірно відмовив у відкритті апеляційного провадження. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 вересня 2021 року м. Київ справа №225/92/20 провадження №61-17969св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Донецька міська рада, Служба автомобільних доріг у Донецькій області, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року у складі судді Скиба М. М та на постанову Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Канурної О. Д., Агєєва О. В., Папоян В. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Донецької міської ради, Служби автомобільних доріг у Донецькій області про припинення права власності на земельні ділянки та відшкодування майнової шкоди, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Донецької міської ради, Служби автомобільних доріг у Донецькій області про припинення права власності на земельні ділянки та відшкодування майнової шкоди. Позов обґрунтовано тим, що у 2015 році позивач успадкувала земельну ділянку (пай 1), розташовану у м. Донецьку, площею 0,5822 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1410137700:01:001:0061. У 2016 році позивач прийняла у спадщину земельну ділянку (пай 2), розташовану у м. Донецьку, площею 0,5544 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1410137700:01:001:0063. Одночасно з відкриттям спадщини у 2016 році позивач отримала від родини спадкодавця документи, що свідчать про те, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 відійшла під автомагістраль загального користування Запоріжжя-Донецьк (обхід міста Донецька, 4 черга), а на земельній ділянці з кадастровим номером 1410137700:01:001:0061 побудована допоміжна ґрунтова дорога, яка перегородила земельну ділянку та річку, що унеможливлює використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Донецькою міською радою прийняте рішення від 17 грудня 2010 року №2/125 "Про надання Службі автомобільних доріг у Донецькій області дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування для реконструкції автомобільної дороги загального користування (в обхід міста Донецька, 4 черга) на території Ленінського, Петрівського та Кіровського районів м. Донецька. Рішенням Донецької міської ради від 25 грудня 2013 року №42/29 вирішено здійснити викуп земельних ділянок, проте договір викупу земельних ділянок для суспільних потреб укладено так і не було. Служба автомобільних доріг у Донецькій області листом №01.3-191 повідомила позивача про те, що в зв'язку з тим, що Службою автомобільних доріг у Донецькій області не здійснюється управління на тимчасово окупованій та непідконтрольній території, позивачу відмовлено у викупі земельних ділянок у зв'язку з відсутністю суспільної потреби у використанні зазначених ділянок. Позивач зазначала, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 (пай 1) відійшла під автомагістраль загального користування Запоріжжя-Донецьк (обхід міста Донецька, 4 черга), а на земельній ділянці з кадастровим номером 1410137700:01:001:0061 побудована допоміжна ґрунтова дорога ще у 2012 році (додаток 10 - звіти з будівництва, додаток 11 - карта Державного земельного кадастру з відбудованою автомагістраллю), проте вартість ділянок на момент звернення із позовом їй не відшкодована. Позивач вказувала, що діями та бездіяльністю Служби автомобільних доріг у Донецькій області та Донецької міської ради їй завдано майнової шкоди, оскільки відповідачі без попереднього викупу, без припинення права власності та попереднього відшкодування вартості земельних ділянок здійснили забудову автомагістралі. Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд припинити право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 1410137700:01:001:0063 (пай 1), 1410137700:01:001:0061 (пай 2), що розташовані у колишньому КСП "Широкий", Ленінський район міста Донецька; відшкодувати майнову шкоду шляхом стягнення із Служби автомобільних доріг у Донецькій області та Донецької міської ради вартості земельних ділянок з кадастровими номерами 1410137700:01:001:0063, 1410137700:01:001:0061 у сумі 136 352,00 грн з урахуванням 217 511,07 грн інфляційного збільшення та 23 826,11 грн 3% річних, а разом - 377 729,18 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із недоведеності порушення прав позивача. На момент звернення позивача до суду трирічний строк з моменту прийняття відповідного рішення сплив, договір купівлі-продажу земельної ділянки між Донецькою міською радою та позивачем чи попереднім власником земельної ділянки - ОСОБА_2 укладений не був, рішення Донецької міської ради в частині викупу земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 для суспільних потреб втратило чинність, а отже, відсутні підстави для покладення зобов'язання на відповідачів з оплати вартості земельної ділянки на підставі норм Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та припинення права власності позивача на земельні ділянки на цій підставі. Позивач не довела завдання шкоди саме Донецькою міською радою, Службою автомобільних доріг у Донецькій області, а тому відповідно до статті 1166 ЦК України недоведеним є і наявність у відповідачів перед позивачем відповідного зобов'язання з її відшкодування. Короткий зміст вимог касаційної скарги 01 грудня 2020 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та на постанову Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У березні 2021 року справу №225/92/20 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті400 ЦПК України). Як напідставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 1166 ЦК України, оскільки не враховано правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду з приводу застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, що викладені в постановах від 09 грудня 2020 року у справі №705/1087/20-ц, від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17. Суди повно та всебічно не дослідили обставини та докази у справі, не взяли до уваги, що публічна кадастрова карта - це інформаційний портал, на якому оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру. Відомості, що містяться у публічній кадастровій карті, є достовірними і мають офіційний характер. З роздруківок сайту "map. land. gov. ua" вбачається, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 зайнята дорогою, позначеною як Н-15, тобто відбулася забудова земельної ділянки. Служба автомобільних доріг у Донецькій області як єдиний суб'єкт, який здійснює будівництво доріг загального користування, не спростувала факт забудови земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 та не довела, що шкода, завдана позивачу забудовою земельної ділянки, заподіяна не нею. Суди не звернули уваги, що забудова спірних земельних ділянок відбулася без достатніх правових підстав, а саме: без викупу цих земельних ділянок для суспільних потреб. Доводи інших учасників справи У квітні 2021 року Служба автомобільних доріг у Донецькій області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги. Правові висновки, на які посилається позивач у касаційній скарзі, не є релевантними обставинам, що розглядаються у цій справі, отже, їх не можливо застосувати як правові висновки у схожих справах. Позивач не надала суду доказів, які підтверджують захоплення земельної ділянки Службою автомобільних доріг у Донецькій області, користування нею, забудову допоміжної ґрунтової дороги та інше. Процедура викупу земельних ділянок, що передбачена законодавством України, не була проведена. За Службою автомобільних доріг у Донецькій області не зареєстровано право постійного користування земельними ділянками, що є предметом спору у цій справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 10 червня 2016 року за заповітом ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,5822 га, кадастровий номер 1410137700:01:001:0061. Відповідно до рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 21 червня 2018 року у справі №225/6456/17 за позивачем в порядку спадкування за заповітом визнано право власності на земельну ділянку площею 0,5544 га, яка розташована у м. Донецьк, колишнє КСП "Широкий" Ленінського району, - пай № НОМЕР_1, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1410137700:01:001:0063. Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 серпня 2018 року №140430451 позивач є власником земельної ділянки площею 0,5544 га, кадастровий номер 1410137700:01:001:0063. Згідно з рішенням Донецької міської ради від 25 грудня 2013 року №42/29 вирішено викупити для суспільних потреб земельні ділянки у зв'язку з реконструкцією автомобільної дороги загального користування Запоріжжя-Донецьк, зокрема, земельну ділянку з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063.11 березня 2014 року виконавчим комітетом Донецької міської ради ОСОБА _2 (попередній власник ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063) направлено повідомлення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб, в якому запропоновано умови викупу земельної ділянки та повідомлено про необхідність надання відповіді на пропозицію протягом одного місяця. До зазначеного повідомлення додано витяг з рішення Донецької міської ради від 25 грудня 2013 року №42/29 та експлікація земельних угідь з зазначенням схеми вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 від 2011 року "Реконструкція автомобільної дороги державного значення Запоріжжя-Донецьк на ділянці км 214+500 - км 217+000 (обхід м. Донецька, 4 черга), Донецька область". 15 квітня 2014 року ОСОБА_2 направив лист Донецькій міській раді, в якому повідомив, що не заперечує проти викупу земельної ділянки, проте до укладання договору просив вирішити питання про викуп сусідньої ділянки, яка належить ОСОБА_3 23 січня 2017 року позивач направила лист до Донецької міської ради з проханням відшкодувати вартість ділянок, що відійшли під автомагістраль загального користування Запоріжжя-Донецьк та до Служби автомобільних доріг у Донецькій області. 28 січня 2019 року Службою автомобільних доріг у Донецькій області листом повідомлено позивача про те, що на сьогодні немає суспільної необхідності у викупі земельних ділянок, що перебувають у власності позивача, для суспільних потреб та здійснення відшкодування їх вартості. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила припинити її право власності на земельні ділянки та відшкодувати їй майнову шкоду у зв'язку із примусовим відчуженням земельних ділянок із мотивів суспільної необхідності та здійснення забудови під автомагістраль. Відповідно до пункту ґ) частини першої статті 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб. Згідно зі статтею 10Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може належати лише органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування, спеціальним адміністраціям щодо управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, особам, які отримали спеціальний дозвіл (ліцензію) на користування надрами, і підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку, визначених статтею 151 ЗК України. За наслідками розгляду пропозицій суб'єктів, зазначених в абзаці першому частини першої цієї статті, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Відповідно до статті 12 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, здійснюється шляхом укладення договору купівлі-продажу, що підлягає нотаріальному посвідченню. У разі надання особі у власність земельної ділянки чи іншого майна замість викупленого може укладатися договір міни. Викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, може здійснюватися лише за згодою їх власників. У разі досягнення згоди щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, сторони укладають договір купівлі-продажу (інший правочин, що передбачає передачу права власності). У разі якщо протягом одного року з дня прийняття рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб (крім випадків, коли допускається примусове відчуження цих об'єктів з мотивів суспільної необхідності) договір купівлі-продажу (інший правочин, що передбачає передачу права власності) з власником земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, не укладений, таке рішення втрачає чинність. Рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб з підстав, які допускають примусове відчуження цих об'єктів з мотивів суспільної необхідності, втрачає чинність у разі, якщо протягом одного року з дня прийняття рішення відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не звернувся до суду з позовом про примусове відчуження цих об'єктів або якщо рішення суду про відмову у задоволенні цього позову набрало законної сили. Рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об'єктів, необхідних для їх експлуатації, втрачає чинність, якщо протягом трьох років з дня прийняття рішення відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не звернувся до суду з позовом про примусове відчуження цих об'єктів або якщо рішення суду про відмову в задоволенні цього позову набрало законної сили. Як встановили суди, Донецькою міською радою ухвалено рішення від 25 грудня 2013 року №42/29 про викуп в комунальну власність земельних ділянок загальною площею 16,6035 га, які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, для суспільних потреб, у зв'язку з реконструкцією автомобільної дороги загального користування Запоріжжя-Донецьк, в додатку до зазначеного рішення наведена лише Ділянка 1, яка на той момент належала ОСОБА_2. Суди також встановили, що на час звернення позивача до суду трирічний термін від прийняття відповідного рішення сплив, договір купівлі-продажу земельної ділянки між Донецькою міською радою та позивачем чи попереднім власником земельної ділянки - ОСОБА_2 укладений не був, рішення Донецької міської ради, в частині викупу ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 для суспільних потреб, втратило чинність, отже, відсутні підстави для покладення зобов'язання на відповідачів з оплати вартості земельної ділянки на підставі норм Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та припинення права власності позивача на земельні ділянки на цій підставі. Щодо відшкодування збитків Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач не довела забудову земельних ділянок з кадастровими номерами 1410137700:01:001:0063, 1410137700:01:001:0061 під магістраль. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Підстави і порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам передбачені статтями 156, 157 ЗК України. Відповідно до статті 156 ЗК України, власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки; е) використання земельних ділянок для потреб нафтогазової галузі; є) використання земельних ділянок для потреб надрокористування з метою дослідно-промислової розробки родовищ бурштину, інших корисних копалин загальнодержавного значення та/або видобування бурштину, інших корисних копалин загальнодержавного значення. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 157 ЗК України). Відповідно до пункту 1 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 (далі - Порядок №284), власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники територіальних органів Держгеокадастру, Держекоінспекції, фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії (пункт 2 Порядку №284). Згідно з пунктом 5 Порядку №284 збитки відшкодовуються власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а у разі вилучення (викупу) земельних ділянок - після прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок в межах їх повноважень у період до державної реєстрації підприємством, установою, організацією або громадянином речового права на земельну ділянку у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Судами встановлено, що позивач не довела, що діями відповідачів їй завдано шкоди. Доводи касаційної скарги щодо забудови спірних земельних ділянок є аналогічними тим, що були викладені в апеляційній скарзі та були предметом перевірки судом апеляційної інстанції, на які він надав умотивовані відповіді у своєму рішенні. Зазначення в касаційній скарзі, що суди не врахували висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і касаційних справ, не мають правового значення, оскільки відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 1166 ЦК України, оскільки не враховано правові висновки Верховного Суду з приводу застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладені в постановах від 09 грудня 2020 року у справі №705/1087/20-ц, від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. У справах, які наводить ОСОБА_1 як приклади неврахування правих висновків, встановлені інші обставини, тому висновки у вказаних постановах не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Правовідносини у вказаних справах та справі, що переглядається, є відмінними. Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до роздруківок з сайту "map. land. gov. ua" (на яких в пошуковому полі зазначені кадастрові номери земельних ділянок 1410137700.01.001.0063 та 1410137700.01.001.0061) вбачається, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700.01.001.0063 зайнята дорогою, позначеною як Н-15. Суд зазначив, що право власності власника земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700.01.001.0063 було порушено, у зв'язку з чим у позивача наявне право на відшкодування завданої матеріальної шкоди відповідно до статей 1218, 1166 ЦК України. Водночас суд зазначив, що в роздруківках з сайтів "altcom. ua", "dn. vgorode. ua", "donbass. ua", "cfts. org. ua " мова йде про будівництво та реконструкцію дороги Донецьк-Запоріжжя. З роздруківки з сайту "altcom. ua " відомо, що він є сайтом фінансово-промислової групи "Альтком". У роздруківці з сайту "cfts. org. ua " мова йде про те, що пресс-служба групи "Альтком" повідомляє, що начальник СУ1 ООО "Дорожне будівництво "Альтком" надав коментарі про плани дорожніх будівельників на поточний рік, зокрема про будівництво траси Донецьк-Запоріжжя до Євро-2012. Отже, в жодній з зазначених роздруківок не вказується, що відповідні будівельні роботи по реконструкції траси Запоріжжя-Донецьк здійснювались Донецькою міською радою чи Службою автомобільних доріг у Донецькій області або відбувались на їх замовлення. Суд наголосив, що експлікація земельних угідь із зазначенням схеми вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 від 2011 року "Реконструкція автомобільної дороги державного значення Запоріжжя-Донецьк на ділянці км 214+500 - км 217+000 (обхід м. Донецька, 4 черга), Донецька область" свідчить лише про плани щодо викупу зазначеної земельної ділянки для суспільних потреб, який так і не відбувся. Отже, суди обґрунтовано встановили, що позивачем не доведено завдання шкоди саме Донецькою міською радою, Службою автомобільних доріг у Донецькій області. Інші доводи касаційної скарги в сукупності зводяться до незгоди із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, неправильного розуміння заявником вимог чинного законодавства та помилкового тлумачення характеру спірних правовідносин. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, правильно застосували норми матеріального права, та з урахуванням підстав і предмета позову вирішили спір. Доводи касаційної скарги про неповне встановлення судами обставин справи, ненадання належної оцінки доказам є безпідставними та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Таким чином, Верховний Суд як суд права не має повноважень втручатися в оцінку доказів, надану судами першої та апеляційної інстанцій, вдаватися до переоцінки доказів та підміняти собою апеляцію. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 квітня 2021 року м. Київ справа №372/1617/18 провадження №61-9312св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - громадська організація садівниче товариство "Авгур", третя особа - Обухівська районна державна адміністрація Київської області, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до громадської організації садівниче товариство "Авгур" (далі - ГО СТ "Авгур") про усунення перешкод у користуванні під'їзною дорогою. Позов мотивовано тим, що позивач є власником земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122. Біля земельної ділянки знаходиться ГО СТ "Авгур", яка облаштувала ворота на проїзній дорозі з цілодобовою охороною. У зв'язку з тим, що позивач не є членом ГО СТ "Авгур", за розпорядженням голови правління садівничого товариства, позивачку та транспортні засоби, які їдуть до її земельної ділянки, охорона не пропускає. Дану ситуацію працівники ГО СТ "Авгур" пояснюють тим, що позивач не сплачує витрат і внесків, а тому не має права на користування дорогою. Зазначала, що у неї відсутня можливість користуватися під'їзною дорогою до її земельної ділянки у зв'язку із блокуванням руху транспорту охороною ГО СТ "Авгур". ОСОБА_1 просила: зобов'язати ГО СТ "Авгур" припинити дії, що перешкоджають ОСОБА_1 користуватись земельною ділянкою, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122; зобов'язати ГО СТ "Авгур"; зобов'язати ГО СТ "Авгур" не здійснювати будь-яких дій щодо блокування дорожнього полотна під'їзної дороги, яка проходить по території ГО СТ "Авгур" та веде до земельної ділянки ОСОБА_1, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122 Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування під'їзною дорогою до земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер 3223186800:04:011:0122, шляхом зобов'язання ГО СТ "Авгур" не чинити перешкоди в надані вільного проїзду дорогою, яка веде до земельної ділянки яка розташована за адресою: Київська область Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер 3223186800:04:011:0122 та належить на праві власності ОСОБА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 належить земельна ділянка, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122.12 квітня 2018 року, 16 квітня 2018 року, 03 травня 2018 року було складено акти про те, що охороною ГО СТ "АВГУР" ОСОБА_1 не було допущено до дороги загального користування, яка проходить по території ГО СТ "АВГУР". Відповідно до договору оренди земельної ділянки від 17 січня 2005 року, укладеного між Обухівською державною адміністрацією та садівничим товариством "Авгур", правонаступником якого є ГОСТ "АВГУР", Обухівською РДА передано СТ "Авгур" в строкове, платне володіння і користування земельну ділянку, яка знаходиться на державних землях Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області за межами с. Старі Безрадичі, в оренду передано земельну ділянку площею 28.50 гектарів. Протиправні дії відповідача позбавляють позивача права користуватися земельною ділянкою, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122. Відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо зобов'язання ГОСТ "АВГУР" не здійснювати будь-яких дій щодо блокування дорожнього полотна під'їзної дороги, яка проходить по території ГОСТ "АВГУР" та веде до земельної ділянки ОСОБА_1. Таким чином позовна заява підлягає частковому задоволенню. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2019 року заяву ГО СТ "Авгур" про перегляд заочного рішення від 12 листопада 2018 року залишено без задоволення. Ухвала мотивована тим, що слухання справи призначалося до розгляду в суді неодноразово, про що відповідач повідомлялися належним чином за адресою їх місця знаходження, відповідно до довідки УДМС України в місті Київ, а також через оголошення на офіційному веб-сайті Обухівського районного суду Київської області. Представник заявника не надав суду доказу та не посилається на доказ, який би спростовував викладені в рішенні суду висновки, які ґрунтуються на матеріалах справи. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу ГО СТ "Авгур" задоволено частково. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ГО СТ "Авгур", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Обухівська районна державна адміністрація про усунення перешкод в користуванні під'їзною дорогою, відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що належний позивачці садовий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1, належна позивачці земельна ділянка (адреса за Свідоцтвом про право власності: село Підгірці, Обухівського району Київської області) не розташована на території садового товариства і не межує із землями ГО СТ "Авгур". Встановлені судом обставини і докази не свідчать і не можуть бути визнані підставою для висновку, що дорога, яка проходить через ГО СТ "Авгур" є вулицею населеного пункту або дорогою загального користування. Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на лист Голови Підгірцевської сільської ради Обухівського району Київської області від 17 березня 2020 року №167/01-10, за яким під'їзна дорога (620метрів) до земельної ділянки позивачки ОСОБА_1 є вулицею Травневою с. Романків, оскільки такі обставини сторонами не заперечуються і підтверджуються правовстановлюючими документами позивачки на вищевказаний будинок. Зміст листів-відповідей сільських голів не дає підстав для висновку, що дорога (із спірним шлагбаумом), яка проходить через ГО СТ "Авгур" перебуває поза межами земельної ділянки, переданої ГО СТ "Авгур" в довгострокову оренду або є вулицею або автомобільною дорогою загального користування. Позивачкою не доведено і судом не встановлено обставин за яких суд мав би підстави дійти висновку про існування лише єдиного (через земельну ділянку, яка надана в користування ГО СТ "Авгур ") проїзду до належної позивачці земельної ділянки, а із наданих сторонами пояснень і доказів позивачка має під'їзний шлях до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1. Висновок районного суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ГО СТ "Авгур" не здійснювати будь-яких дій щодо блокування дорожнього полотна під'їзної дороги, яка проходить по території ГО СТ "Авгур" є законним і обґрунтованим. Апеляційний суд вказав, що положення ЦПК України не передбачають повернення рекомендованих листів з відміткою "за закінченням встановленого строку зберігання", така відмітка не передбачена як причина невручення судового повідомлення. Ця відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист. Враховуючи те, що відповідач не був повідомлений про розгляд справи, тому підстави для ухвалення заочного рішення у районного суду були відсутні. Аргументи учасників справи У червні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2, подала касаційну скаргу в якій просить скасувати оскаржену постанову та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд застосував статтю: 152 ЗК України (щодо способів захисту прав на земельні ділянки), 96 (щодо права оренди земельної ділянки) ЗК України; 103 ЗК України (щодо добросусідства), 391 ЦК України (щодо захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння) до спірних правовідносин без врахування постанови Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №307/210/19, від 19 вересня 2018 року у справі №350/1091/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №350/1969/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №338/822/15-ц, в яких зазначено: позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а саме ситуаційну схему розташування земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04011:0122, викопіювання з генерального плану с. Романків, кольорові фотознімки альтернативної під'їзної дороги до земельної ділянки, апеляційний суд необґрунтовано відмовив у клопотанні про долучення доказу, а саме лист Голови Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області №167/01-10 від 17 березня 2020 року. Суд апеляційної інстанції дійшов до помилкового висновку, що ГО СТ "Авгур" не було повідомлено судом першої інстанції про розгляд справи, що був призначений на 16 липня 2018 року, 31 липня 2018 року та 25 вересня 2018 року, оскільки, про розгляд справи, який був призначений 12 листопада 2018 року (дата ухвалення рішення суду першої інстанції) відповідач був належним чином повідомлений. У липні 2020 року ГО СТ "Авгур" через представника Гаврюшенка Д. В., направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу відхилити, а оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що відповідно до умовних позначень, які містяться у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. ГО СТ "Авгур" навіть не є суміжним землекористувачем із земельною ділянкою ОСОБА_1. До земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 існує ґрунтова під'їзна дорога по АДРЕСА_1, що підтверджується матеріалами справи. Проте, ОСОБА_1 умисно вводячи в оману суд, органи державної виконавчої служби та органи досудового слідства домагається права проїзду до своєї земельної ділянки та будинку саме через територію ГО СТ "Авгур" з боку Старобезрадичівської сільської ради, а ні через існуючий проїзд по вулиці Травнева з боку с. Романків, Підгірцівської сільської ради Обухівського району. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2, подала відповідь на відзив. Відповідь на відзив мотивована тим, що до земельної ділянки позивача існує єдиний облаштований під'їзд, який бере свій початок на в'їзді до ГО СТ "Авгур" зі сторони с. Старі Безрадичі. Твердження про неналежне повідомлення відповідача не відповідають висновкам Верховного Суду зробленим в постанові від 27 березня 2019 року у справі №201/6092/17. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року: відкрито касаційне провадження у справі; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 липня 2020 року зазначено, що наявні підстави для відкриття касаційного провадження на підставі пункту першого, третього, четвертого частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 1, пункту 3 частини 3 статті 411 ЦПК України. Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0818 га, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122. Згідно договору оренди земельної ділянки від 17 січня 2005 року, укладеного між Обухівською районною державною адміністрацією та СТ "Авгур" (правонаступником якого є ГО СТ "Авгур "), орендар СТ "Авгур" прийняло в строкове (терміном на 49 років), платне володіння і користування земельну ділянку площею 28,50 га, яка знаходиться на державних землях Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області за межами села Старі Безрадичі. 12 квітня 2018 року, 16 квітня 2018 року, 03 травня 2018 року, 05 травня 2018 року громадянами ОСОБА_1, ОСОБА_3, були складені акти про те, що охороною ГО СТ "Авгур" ОСОБА_1 не було допущено до проїзду по дорозі, яка проходить через територію ГО СТ "Авгур", для проїзду до земельної ділянки № НОМЕР_1, яка належить їй на праві власності. Від підписання даних актів працівники охорони ГО СТ "Авгур" відмовилися. Рішенням виконавчого комітету Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 14 червня 2011 року №11 надано дозвіл ГО СТ "Авгур" на будівництво та встановлення паркану навколо переданої товариству земельної ділянки площею 28.5000 га. Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п'ята статті 263 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України). Згідно частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі №467/1496/16-ц (провадження №61-12820св19) вказано, що "позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року справа №308/13730/15 (провадження №61-1897св20) зазначено, що "підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей". Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі №297/3225/16-ц (провадження №61-19259св19) зазначено, що: "відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Комплексний аналіз норм пункту 3 частини першої статті 43, статті 180, частин першої, другої статті 227 ЦПК України свідчить, що про визнання обставин учасниками справи має, в тому числі, бути зазначено в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників або іншим чином визнано ці обставини саме під час розгляду спору в суді, а не поза його межами". У справі, що переглядається, апеляційним судом: встановлено, що сторони в суді апеляційної інстанції не заперечували того, що відповідач ГО СТ "Авгур" не перешкоджав саме позивачці ОСОБА_1 проїзду (проходу) по дорозі через садове товариство до належної їй земельної ділянки, проте інших осіб, які діяли від імені позивачки, і вантажну техніку охорона не пускала; відхилено посилання відповідача на лист Голови Підгірцевської сільської ради Обухівського району Київської області від 17 березня 2020 року №167/01-10, за яким під'їзна дорога (620метрів) до земельної ділянки позивачки ОСОБА_1 є вулицею Травневою с. Романків, оскільки такі обставини сторонами не заперечуються і підтверджуються правовстановлюючими документами позивачки на вказаний будинок; не встановлено обставин за яких суд мав би підстави дійти висновку про існування лише єдиного (через земельну ділянку, яка надана в користування ГО СТ "Авгур") проїзду до належної позивачці земельної ділянки, а із наданих сторонами пояснень і доказів позивачка має під'їзний шлях до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1. не враховано, що в листі Голови Підгірцевської сільської ради Обухівського району Київської області від 17 березня 2020 року №167/01-10 та додатках до нього, який був прийнятий як доказ та досліджений апеляційним судом, зазначено, що: "під'їзна дорога від земельної ділянки з кадастровим номером 3223187700:04:029:0272 до земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04:011:0122, протяжністю 620 метрів, знаходиться в межах села Романків Підгірцівської сільської ради, вулиця Травнева, перебуває у комунальній власності та відноситься до земель загального користування" (т. 2. а. с. 96); "...дорога, яка проходить по АДРЕСА_1 знаходиться поза межами орендованої ГО СТ "Авгур" території" (т. 2. а. с. 96); "...Підгірцівською сільською радою не укладались будь-які угоди та не надавалися ГО СТ "Авгур" будь-які дозволи на використання у власних цілях земель загального користування, а саме під'їзних доріг з боку АДРЕСА_1" (т. 2. а. с. 96)."...зі сторони села Романків фактично існує лише один проїзд до земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04:011:0122, з приводу користування яким й виникає спір між ОСОБА_1 та ГО СТ "Авгур", та який бере свій початок на в'їзді до ГО СТ "Авгур" (т. 2. а. с. 97); апеляційний суд, долучені до матеріалів справи докази в повному обсязі не дослідив, підстав відхилення відповідних доказів в повному обсязі не зазначив та зробив висновки, що суперечать обставинам, що визнані сторонами та відповідним доказам, а тому зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позову. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі №467/1496/16-ц (провадження №61-12820св19), у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року справа №308/13730/15 (провадження №61-1897св20) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі №297/3225/16-ц (провадження №61-19259св19) колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити; постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року скасувати. Передати справу №372/1617/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Короткий зміст позовних вимог У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, звернувся до суду з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, третя особа - Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство" (далі - КП "Святошинське лісопаркове господарство"), про визнання рішення селищної ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними, витребування майна із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що прокуратурою Київської області за результатами перевірки законності розпорядження землями лісогосподарського призначення виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою Київської області земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд. Так, рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення селищної ради на ім'я ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь Київської області. Зазначав, що спірна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебуває у постійному користуванні комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" (далі - КП "Святошинське лісопаркове господарство "), а її передача у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм ЗК України та ЛК України, Кабінетом Міністрів України погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування КП "Святошинське лісопаркове господарство" не надавалося. Вказана земельна ділянка, відведена Гостомельською селищною радою Київської області під забудову, є територією національного природного парку "Голосіївський" та відноситься до земель природно-заповідного фонду. Згідно зі статтею 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, серед іншого, і розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Отже, позивачем за даним позовом є Кабінет Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником земель природоохоронного призначення. Також прокурор зазначав, що про допущені порушення прокуратура довідалася лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року №51, тому строк позовної давності при пред'явленні позову прокурором не пропущено. Ураховуючи викладене, прокурор просив суд визнати недійсними: рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1500 га; державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЛ №217568, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0020, площею 0,1500 га; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України вказану земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 вересня 2016 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, третя особа - КП "Святошинське лісопаркове господарство", про визнання рішення селищної ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними, витребування майна із чужого незаконного володіння відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позов є обґрунтованим, оскільки при виділенні земельної ділянки порушено норми ЗК України та ЛК України, проте прокурор звернувся з позовом до суду з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами, у зв'язку з тим, що прокурор міг дізнатися про порушення прав держави ще у 2010 році, коли проводилася перевірка оригіналів рішень Гостомельської селищної ради Київської області про надання у власність громадянами земельних ділянок у смт Гостомель Київської області. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 06 грудня 2016 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, відхилено, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 вересня 2016 року - залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 13 червня 2018 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 06 грудня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Апеляційного суду Київської області від 31 липня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 вересня 2016 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Київської області від 31 липня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області, в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, залишено без задоволення, а рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 вересня 2016 року -без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що саме з квітня 2010 року Держава об'єктивно могла дізнатися про порушення своїх прав, відтак, строк позовної давності в даній справі має відраховуватися з такого часу. В той же час позов було подано до суду 27 травня 2015 року, тобто з пропуском встановленого законом строку позовної давності. При цьому прокурором не було надано до суду доказів існування обставини, які об'єктивно перешкодили б йому звернутися до суду в межах вищезгаданого строку. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо необхідності відмови у задоволенні позовних вимог щодо оскарження рішення селищної ради про виділення ОСОБА_1 спірної земельної ділянки та державного акту на право власності на неї саме з підстав пропуску строку позовної давності, про необхідність застосування якого в суді першої інстанції було заявлено відповідачами. Щодо вимоги про витребування спірної землі з чужого незаконного володіння на підставі положень статті 388 ЦК України, апеляційний суд зазначив, що таким правом на витребування майна володіє лише його власник. Як встановлено у ході розгляду справи, право власності на спірну землю від Держави перейшло до ОСОБА_1, отже, саме вона, а не Держава на час розгляду справи судом володіла правомочностями стосовно спірного нерухомого майна. Застосована прокурором правова конструкція, за якою у випадку визнання недійсним правочину щодо передачі відповідачу права власності на спірну землю автоматично поновлювало б таке право у попереднього власника, дозволяла б у разі задоволення таких вимог ставити питання й про витребування такого майна. В той же час, як вже було зазначено вище, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання недійсним як рішення селищної ради, так і державного акту на право власності на землю, що в свою чергу обумовлює відсутність підстав для задоволення й вимоги про витребування земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі заступник керівника Київської обласної прокуратури посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга заступника керівника Київської обласної прокуратури мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено моменту обізнаності дійсного позивача - Кабінету Міністрів України, а лише зазначено, що позивач є вищим органом виконавчої влади, до завдань якого відповідно до положень пункту 9 частини першої статті 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" входить спрямування та координація роботи органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю. При цьому судами не встановлено, з якого моменту у Кабінету Міністрів України виникло право на звернення до суду, а лише зроблено припущення про можливу обізнаність про порушення прав Держави. Вважає, що судом апеляційної інстанції ухвалено оскаржувану постанову всупереч вимог статті 417 ЦПК України без виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 17 червня 2020 року. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14 та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №367/3246/15, від 30 жовтня 2019 року у справі №367/3240/15, від 11 грудня 2019 року у справі №367/3487/15, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У січні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі вказаного рішення Гостомельської селищної ради Київської області 14 травня 2010 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Указом Президента України "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський" від 01 травня 2014 року змінено межі національного природного парку "Голосіївський" шляхом розширення його території на 6462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста "Київзеленбуд", що включаються до складу національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача. Згідно з цим Указом Кабінет Міністрів України зобов'язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проекту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача. Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року №51 постановлено провести перевірку у порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів в Гостомельській селищній раді Київської області з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків, загальною площею 12,75 га. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга заступника керівника Київської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає не повністю. Щодо підставності позовних вимог Згідно зі статтею 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У 14 травня 2010 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. При цьому відповідно до інформації КП "Святошинське лісопаркове господарство" та ВО "Украдержліспроект" на момент відведення спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні лісового господарства та згідно з планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування знаходилась у кварталі №12 Київського лісництва. Отже, спірну земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 з порушенням порядку зміни цільового призначення земель та без її вилучення із Державного лісового фонду України. Щодо застосування строку позовної давності Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Гостомельською селищною радою Київської області та представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 заявлено про застосування строку позовної давності (том 1, а. с. 70-75, 95-103). Встановивши обґрунтованість позовних вимог у цій справі, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності, оскільки вважав, що прокуратура дізналася про порушення земельного законодавства під час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 за результатами вивчення (перевірки) законності розпорядження землями лісогосподарського призначення. Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на порушення районним судом норм процесуального права, оскільки висновки про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності є передчасними. Судом установлено, що на адресу Гостомельської селищної ради прокурором м. Ірпеня прокуратури Київської області неодноразово направлялись вимоги про надання належним чином завірених копій рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок на АДРЕСА_2 і АДРЕСА_3 (щодо непарної нумерації) із наданням графічних матеріалів місця розташування земельних ділянок, а саме: вимога від 06 жовтня 2010 року №8802 про надання матеріалів у зв'язку з проведенням прокуратурою м. Ірпеня перевірки оригіналів рішень Гостомельської селищної ради про надання у власність громадянам земельних ділянок в АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, а також повний пакет документів, на підставі яких приймалися вказані рішення; вимога від 13 січня 2011 року за №312 - на виконання завдання прокуратури Київської області щодо законності надання радою земельних ділянок; вимога від 11 лютого 2011 року за №1425 - за зверненням народного депутата України; від 04 липня 2011 року за №5081 - на виконання завдання прокуратури Київської області та інші. 25 жовтня 2010 року оригінали рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок на АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, а також повний пакет документів, на підставі яких приймалися вказані рішення, були надані для вивчення прокурору м. Ірпеня. За таких обставин висновки про те, що пред'явивши у травні 2015 року позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_1, перший заступник прокурора Київської області пропустив строк звернення до суду, встановлений статтею 257 ЦК України, є передчасними. Верховний Суд у постанові від 25 липня 2018 року у цій справі звернув увагу на те, що з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України 2004 року суд повинен був з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з зазначеним позовом. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, а саме Кабінету Міністрів України, право якого порушене, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення. При цьому Верховний Суд зіслався на аналогічну правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 08 червня 2016 року у справі №6-3029цс15. Ця правова позиція є незмінною. У постанові від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц (провадження №14-101цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим статтею 45 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду із цим позовом) встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Під час розгляду справи апеляційним судом, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, встановлено порушення прав Кабінету Міністрів України як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У постанові від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц (провадження №14-168цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої 45 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Апеляційний суд, всупереч вимогам цієї норми, не встановив, коли про порушення свого права на спірну земельну ділянку дізнався Кабінет Міністрів України - матеріальний позивач у справі. При цьому Верховний Суд звертає увагу апеляційного суду на недопустимість ігнорування імперативного положення частини п'ятої статті 411 ЦПК України, згідно з якою висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Верховний Суд ухвалити власне судове рішення, як просить прокурор, не може, оскільки судом не встановлено фактичні обставини, не дана оцінка доказам, поданим прокурором, а межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені статтею 400 ЦПК України. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Позовні вимоги мотивував тим, що розпорядженням Обухівської РДА від 19 січня 2009 року №50 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства, у тому числі ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 1,99 га. На підставі вказаного рішення Обухівської РДА ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №802270 від 09 жовтня 2019 року; земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223185100:04:003:0041.24 березня 2013 року ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку ОСОБА_1. на підставі договору купівлі-продажу №2279. Позивач указує, що земельна ділянка, відведена у власність ОСОБА_2, вкрита лісом та мала лісогосподарське призначення. Прийнявши оскаржуване розпорядження, Обухівська РДА вийшла за межі своїх повноважень, розпорядилася землями лісогосподарського призначення, не змінивши в установленому законом порядку цільове призначення земельної ділянки, чим порушила вимоги ЗК України та Закону України "Про місцеві державні адміністрації". Уважав, що оскільки розпорядження Обухівської РДА суперечить вимогам закону, то отримана у приватну власність земельна ділянка підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння та поверненню у власність держави. З приводу строку на звернення до суду за захистом порушеного права позивач указував, що про незаконне відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення прокуратурі стало відомо в 2018 році після отримання звернень уповноважених органів. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка площею 1,99 га, передана у власність ОСОБА_2, частково накладається на землі лісогосподарського призначення Обухівського лісництва ДП "Київське лісове господарство". Розпорядившись землями лісогосподарського призначення площею понад 1 га без зміни в установленому законом порядку цільового призначення та без отримання згоди законного землекористувача, відповідач вийшов за межі своїх повноважень та порушив норми земельного законодавства. Разом з тим, суд установив, що позов поданий з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем у справі. Поважність причин пропуску строку на звернення до суду за захистом порушеного права позивач не обґрунтував. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу позивача задоволено: рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено; визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1,99 га; витребувано на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1,99 га з кадастровим номером 3223185100:04:003:0041, яка знаходиться на території Красненської сільської ради Обухівського району Київської області. Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про сплив позовної давності за пред'явленими позовними вимогами, оскільки позивач та органи, в інтересах яких пред'явлено позов, не були учасниками спірних правовідносин щодо передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення та подальшого їх відчуження на підставі цивільно-правових угод. Доказів інформування позивачів про видачу оскаржуваних розпоряджень матеріали справи не містять. Установивши, що заступником прокурора не пропущено позовну давність, та погодившись з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, апеляційний суд уважав наявними підстави для задоволення позову. Аргументи учасників справи 30 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану адвокатом Аріфметовою І. А., на постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року й просила її скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду. Указує, що в порушення положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" заступник прокурора Київської області не обґрунтував наявність у нього повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Зазначає, що апеляційний суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності, не надавши оцінку тому, коли про порушення свого права міг довідатися власник земельної ділянки. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Відповідно до пункту 1частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Зі змісту касаційної скаргита ухвали Верховного Суду від 21 грудня 2020 року вбачається, що відповідач просить скасувати постанову апеляційного суду з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 щодо застосування положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №359/2012/15-ц, від 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, від 31 жовтня 2018 року в справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі №488/6211/14-ц, від 07 листопада 2018 року в справі №372/1036/15-ц, від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3677/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3680/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3677/17 щодо визначення початку перебігу позовної давності в подібних правовідносинах Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства, у тому числі ОСОБА_2 - земельноїділянкиплощею 1,99 га. 09 жовтня 2009 року управлінням земельних ресурсів у Обухівському районі на підставі зазначеного розпорядження Обухівської районної державної адміністрації ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №802270, присвоєно земельній ділянці кадастровий номер 3223185100:04:003:0041. На підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року №2279 ОСОБА_1 набула права власності на зазначену земельну ділянку. Відповідно до листа ДП "Київське лісове господарство" від 29 липня 2019 року згоди на вилучення та зміну цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером: 3223185100:04:003:0041, яка частково розташована на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Обухівського лісництва у виділі 5 кварталу 81, підприємство не надавало. Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. За змістом пункту 1 частини першої статті 189 ЦПК України одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення складу учасників процесу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, провадження №14-61цс18). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі №367/2525/15-ц (провадження №61-5042св20)вказано, що "земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного рішення від 11 березня 2010 року у власність ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року відчужена ОСОБА_1. Прокурор позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсними рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, та державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, внаслідок неналежного складу співвідповідачів". У справі, що переглядається, встановлено, що земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного розпорядження Обухівської РДА від 19 січня 2009 року у власність ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року відчужена ОСОБА_1. Заступник прокурора позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотання про залучення його до участі в справі як співвідповідача не заявляв, а тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1,99 га внаслідок неналежного складу співвідповідачів. З огляду на незалучення до участі в справі осіб, питання про права та обов'язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позовних вимог, в задоволенні вказаних вимог слід було відмовити з цих підстав. Відповідно, в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 слід було відмовити внаслідок того, що вона є похідною від визнання недійсним розпорядження Обухівської РДА. За таких обставин постанову апеляційного суду слід скасувати як прийняту з порушенням норм процесуального права. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог, однак з інших мотивів, а тому рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі №367/2525/15-ц (провадження №61-5042св20),колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити частково: постанову апеляційного суду скасувати; рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. ОСОБА_1 сплачено 7 800 грн судового збору за подання касаційної скарги. Водночас положеннями Закону України "Про судовий збір" передбачено сплату судового збору в розмірі 7 684 грн. Тому з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 у порядку статті 141 ЦПК України підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі 7 684 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Аріфметовою Інною Айварівною, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 7 684 грнсудових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Н. О. Антоненко судді І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 травня 2021 року м. Київ справа №944/1748/20 провадження №61-2251св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - Ясниська сільська рада Яворівського району Львівської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_4 розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог заяви У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ясниської сільської ради Яворівського району Львівської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними та скасування рішень сільської ради, скасування державної реєстрації права власності та записів про державну реєєстрацію права власності. При цьому, позивач звернувся до суду з позовом за захистом порушених, на його думку прав, предметом якого є оспорювання законності рішень сільської ради про надання у власність та державну реєстрацію права власності на земельні ділянки, які, на його думку, на законних підставах перебували в його користуванні. Одночасно ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення указаного позову. Заява обґрунтована тим, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є власниками спірних земельних ділянок за кадастровими номерами 4625889200:04:001:0297, 4625889200:04:001:0298 та можуть вільно ними розпорядитися у будь який час, що в подальшому може призвести до неможливості або утруднення виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог. Невжиття заходів забезпечення позову становить реальну небезпеку докладення значних витрат та зусиль у майбутньому для повернення даних земельних ділянок від добросовісних або недобросовісних набувачів у випадку відчуження їх відповідачами на стадії судового провадження. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив накласти арешт на земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4625889200:04:001:0297, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 та земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номером 4625889200:04:001:0298, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 06 травня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 належним чином не обґрунтував причини, у зв'язку з якими необхідно забезпечити позов та необхідність у цьому, а також не довів, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Не погодившись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Яворівського районного суду Львівської області від 06 травня 2020 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4625889200:04:001:0297, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3, дата державної реєстрації права власності в державному реєстрі прав: 04 лютого 2019 року, номер запису про право в державному реєстрі прав: 30198364 та земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4625889200:04:001:0298, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2, дата державної реєстрації права власності в державному реєстрі прав: 04 лютого 2019 року, номер запису про право в державному реєстрі прав: 30269175. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що обраний спосіб забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, набуття права власності на яке є предметом оскарження, є обгрунтованим та співмірним із заявленими позовними вимогами та може забезпечити ефективний захист прав та законних інтересів позивача, з урахуванням можливого рішення у справі. При цьому суд зазначив, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, а відповідні особи, за обставин накладення арешту на їх майно, не позбавляються права користування ним, оскільки обмежується лише можливість його відчуження. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11 лютого 2021 року (згідно з відміткою на поштовому конверті) ОСОБА_3 подала до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року. В касаційній скарзі заявниця просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд постановив судове рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для вирішення справи. Доводи інших учасників справи 26 квітня 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 21 квітня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що у провадженні Яворівського районного суду Львівської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Ясниської сільської ради Яворівського району Львівської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними та скасування рішень сільської ради, скасування державної реєстрації права власності та записів про державну реєєстрацію права власності на земельніділянки з кадастровими номерами 4625889200:04:001:0297, 4625889200:04:001:0298. Встановлено, що спірна земельна ділянка, кадастровий номер 4625889200:04:001:0298, 07 лютого 2019 року зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2, номер запису 30269175, а земельна ділянка кадастровий номер 4625889200:04:001:0297, 04 лютого 2019 року зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3, номер запису 30198364.21 грудня 2020 року за договором дарування земельної ділянки відповідач ОСОБА_3 подарувала спірну земельну ділянку з кадастровим номером 4625889200:04:001:0297 ОСОБА_5. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Частиною першою та другою статті 150 ЦПК України встановлено перелік видів забезпечення позову, зокрема позов забезпечується шляхом накладення арешту на майно. Відповідно до вимог частини третьої статті 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії. Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову. Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим. Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового РІШЕННЯ: При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності до конкретного випадку. При вжитті заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Встановивши, що обраний спосіб забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно (земельні ділянки), набуття права власності на яке є предметом оскарження, є підставним і співмірним із заявленими позовними вимогами та може забезпечити ефективний захист прав та законних інтересів позивача, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви про забезпечення позову. Наведений захід забезпечення позову відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Крім того, імовірність утруднення виконання можливого рішення суду в разі невжиття таких заходів підтверджується фактом дарування відповідачкою ОСОБА_3 за договором дарування земельної ділянки від 21 грудня 2020 року спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4625889200:04:001:0297 ОСОБА_5. Доводи касаційної скарги не містять обґрунтованих посилань на порушення судом норм процесуального права, а зводяться до незгоди заявника із застосованими заходами забезпечення позову та власного тлумачення норм цивільно-процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, Верховний Суд встановив, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги його висновків не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

апеляційний суд при вирішенні справи не застосував висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі №450/2738/16-ц та від 22 січня 2020 року в справі №450/2646/16-ц. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що з 1994 року мешканці сіл Годовицько-Басівської сільської ради зверталися до сільської ради із заявами про надання їм земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств. У зв'язку з нестачею земель для надання мешканцям сіл Басівка і Годовиця в межах населених пунктів Пустомитівська районна державна адміністрація і Годовицько-Басівська сільська рада звернулися до Академії аграрних наук України про передачу частини земель, які нею не використовуються, для потреб територіальної громади. ОСОБА_1 проживає у с. Басівка Пустомитівського району Львівської області. З 1996 року вона використовує для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,15 га, що відповідно до акту обстеження земельної ділянки в урочищі "Липа" від 09 липня 2018 року є складовою частиною земельної ділянки площею 2 га на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населених пунктів Пустомитівського району з кадастровим номером 4623682000:04:000:0238. Зазначена земельна ділянка перебувала у користуванні колишнього Державного підприємства дослідного господарства "Оброшино" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН. Згідно з протоколом №10 засідання Президії Української академії аграрних наук від 22 червня 2006 року цим органом прийнято рішення "Про вилучення землі із землекористування Державного підприємства дослідного господарства "Оброшино" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН", яким надано згоду на вилучення із землекористування вказаного дослідного господарства земельної ділянки площею 35 га і передачу її Годовицько-Басівській сільській раді Пустомитівського району для надання мешканцями сіл під ведення особистих селянських господарств. Постановою Президії Української академії аграрних наук (протокол №19) від 28 грудня 2006 року надано згоду на вилучення із землекористування Державного підприємства дослідного господарства "Оброшино" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН земельної ділянки загальною площею 130 га (рілля) і передачу її Годовицько-Басівській сільській раді Пустомитівського району Львівської області для ведення особистих селянських господарств. Рішенням сесії Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №920 від 19 червня 2009 року погоджено місце розташування земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств згідно додатку (списку) загальною площею 35 га на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населеного пункту за рахунок земель запасу. Вирішено звернутися до райдержадміністрації з клопотанням про погодження місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на розробку проєкту відведення земель для ведення особистих селянських господарств згідно додатку (списку). Розпорядженням голови Пустомитівської райдержадміністрації від 11 лютого 2010 року №74 припинено право постійного користування ДП ДГ "Оброшино" вказаними земельними ділянками та включено їх до земель запасу Годовицько- Басівської сільської ради за межами населеного пункту. 02 березня 2010 року Пустомитівською райдержадміністрацією прийнято розпорядження №124 "Про надання дозволу на розробку проєкту відведення земельних ділянок у власність для ведення особистих селянських господарств на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населеного пункту", згідно якого до списку громадян, які претендували на надання земельних ділянок (в тому числі спірних), були включені особи, які не є і не були мешканцями сіл Басівка і Годовиця. Територіальна громада у березні 2010 року зверталася до органів влади для реагування щодо розпорядження №124 від 02 березня 2010 року. Прокурором Пустомитівського району внесено протест на розпорядження Пустомитівської райдержадміністрації №124 від 02 березня 2010 року. 16 березня 2010 року Пустомитівською райдержадміністрацією скасовано розпорядження №124 та прийнято нове розпорядження №172 від 16 березня 2010 року "Про розгляд протесту прокурора Пустомитівського району від 16 березня 2010 року №627". У лютому 2010 року Годовицько-Басівська сільська рада та схід мешканців сіл Годовиця і Басівка зверталися з клопотаннями до Пустомитівської райдержадміністрації щодо виділення земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств на території сільської ради, якими вони фактично користувалися, на що отримали відмову з посиланням на відсутність затвердженого генерального плану населених пунктів, схем планування та використання територій на місцевому рівні, іншої містобудівної документації, а також на те, що існують невирішені судові спори стосовно використання землі. 06 травня 2011 року Пустомитівською райдержадміністрацією прийнято розпорядження №455 "Про внесення змін у додаток до розпорядження голови РДА від 02 березня 2010 року №124". Цим розпорядженням до списку громадян, яким надавалися земельні ділянки, в тому числі і в межах спірної ділянки, були включені нові особи. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року у справі №2а-7817/11/1370, яка набрала законної сили, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Пустомитівської РДА №455 від 06 травня 2011 року. У серпні 2013 року Годовицько-Басівська сільська рада зверталася із клопотаннями до ГУ Держземагентства у Львівській області про надання земельних ділянок мешканцям сіл Басівка та Годовиця, які не були попередньо вирішені Пустомитівською райдержадміністрацією. 04 серпня 2013 року ОСОБА_1 звернулася з заявою до ГУ Держземагентства у Львівській області про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення селянського господарства за межами населеного пункту Годовицько-Басівської сільської ради, якою вона тривалий час користується. Листом від 06 вересня 2013 року позивачу відмовлено у наданні такого дозволу з тих підстав, що є чинним розпорядження голови Пустомитівської райдержадміністрації №124 від 2 березня 2010 року відносно вказаної земельної ділянки. Разом з тим, суди встановили, що станом на 04 серпня 2013 року розпорядження Пустомитівської райдержадміністрації від 02 березня 2010 року №124 скасовано за результатами розгляду протесту прокурора. Відмову в наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою від 06 вересня 2013 року позивачка оскаржила до суду. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року визнано протиправними дії Головного управління Держземагентства України у Львівській області щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства та скасовано відповідне рішення Головного управління Держземагентства України у Львівській області. 18 листопада 2013 року ОСОБА_2 звернувся з клопотанням до ГУ Держземагентства у Львівській області про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою про відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за межами населених пунктів Годовицько-Басівської сільської ради. Наказом Головного управління Держземагентства у Львівській області №ЛВ/4623682000:04:000/00000506 від 22 листопада 2013 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населених пунктів орієнтовним розміром 2 га з цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства. 25 грудня 2013 року ОСОБА_2 звернувся в ГУ Держкомзему у Львівській області із клопотанням про затвердження проєкту землеустрою щодо зазначеної ділянки. Наказом Головного управління Держземагентства у Львівській області від 31 грудня 2013 року №ЛВ/4623682000:04:000/00001282 "Про затвердження документації із землеустрою та передачу у власність земельної ділянки" затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів Пустомитівського району). 24 лютого 2014 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. Підставою виникнення цього права власності зазначено свідоцтво про право власності № НОМЕР_1, видане 24 лютого 2014 року. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 14 лютого 2014 року в справі №461/1772/14-кнакладено арешт на земельну ділянку з кадастровим номером 4623682000:04:000:0238. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна:

Позиція Верховного Суду Колегія суддів приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. У частинах першій-третій статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, шляхом одержання громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектар (пункт б) частини першої статті 121 ЗК України). Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб передають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. Стаття 118 ЗК України визначає, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Даний орган розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Не можуть передаватися у власність земельні ділянки, які уже перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб. Такі земельні ділянки можуть бути передані у власність лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законодавством. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). Положеннями статті 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій уважали, що передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, частиною якої позивачка користується з 1996 року, порушує її права, ураховуючи, що позивачка неодноразово зверталася до уповноважених органів із заявами про передання їй такої земельної ділянки у власність. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі №372/3519/17 (провадження №61-9176св19) зазначено, що: "орган місцевого самоврядування за результатами розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою має право вчинити лише такі дії: надати дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні з підстав, які прямо передбачені статтею 118 ЗК України. [...] Згідно з вимогами статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет відведення. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати у власність в майбутньому. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16 (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Пред'являючи позов про визнання неправомірними та скасування рішень органу місцевого самоврядування щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, відносно якої ОСОБА_1 також подавала заяву про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, позивачка посилалася, зокрема, на те, що Козинська селищна рада неналежним чином (недобросовісно) реалізувала надані їй повноваження в частині розпорядження землями комунальної власності, проігнорувавши подану 03 вересня 2014 року заяву позивачки та розглянувши подану 15 вересня 2014 року заяву ОСОБА_2. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У пунктах 39, 40, 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зроблено висновок про те, що як недобросовісна може кваліфікуватися така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проєкту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою та затверджує цей проєкт щодо іншої особи; якщо особа, отримавши дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, сама зволікає з його розробкою та поданням на затвердження, вона цілком може очікувати, що земельна ділянка буде надана в користування іншій особі; виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2021 року у справі №450/2477/19 (провадження №61-17933св20) зроблено висновок, що "рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. [...] Встановивши, що позивачка не довела незаконності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку та сама не має права власності чи користування цією земельною ділянкою, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Також суди правильно виходили з того, що процедура отримання ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку відбулася згідно з вимогам закону. Твердження заявника, що дії сільської ради спрямовані на вчинення перешкод у наданні ОСОБА_1 земельної ділянки, не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Крім того, оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд враховує і те, що ненадання відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови у його наданні у встановлений строк не перешкоджає розробленню проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки особа має право замовити розроблення такого проєкту самостійно. Таким чином, дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не є рішенням, без якого не може бути реалізоване право на отримання земельної ділянки у власність. У разі протиправної бездіяльності відповідного органу у вигляді ненадання дозволу у належній формі на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у встановлений строк, відповідно до абзацу третього частини сьомої статті 118 ЗК України особа має право замовити розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Згідно із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами у цій справі, після прийняття Лапаївською сільською радою рішення від 26 квітня 2018 року №256 позивачка не скористалася правом замовити розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та не подала проєкт на затвердження. Тобто, після відмови в наданні дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачка не здійснила передбачених ЗК України дій для отримання земельної ділянки у власність". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року в справі №450/3693/18 (провадження №61-4944св21) зазначено: "суди встановили, що: після відмови в наданні дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачка не здійснила, передбачених ЗК України дій для отримання земельної ділянки у власність; ухвалюючи рішення про затвердження проєктів землеустрою що відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та передачу її у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Лапаївська сільська рада Пустомитівського району діяла в межах наданих їй повноважень і підстав для визнання незаконними та скасування цих рішень немає; позивач не довела незаконності набуття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку та сама не має права власності чи користування цією земельною ділянкою. За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року в справі №450/2666/16-ц (провадження №61-5701св21) зроблено висновок, що: "у ОСОБА_1 право користування земельною ділянкою в урочищі "Липа" в порядку, визначеному земельним законодавством, не виникло, оскільки земельна ділянка, за захистом права на яку звернулась до суду позивач, не була сформована, відповідно відсутній об'єкт, права на який підлягають захисту. З урахуванням наведеного, обґрунтованим є висновок про відсутність порушених прав позивача, оскільки ОСОБА_1 не надано суду жодного доказу про те, що спірна земельна ділянка передана їй у користування у встановленому законом порядку. Тривале фактичне користування земельною ділянкою, яка не передавалась особі у встановленому законом порядку, не надає жодних переваг при вирішенні питання про передачу цієї земельної ділянки у власність". У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій:

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 грудня 2021 року м. Київ справа №675/1433/19 провадження №61-2683св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь Володимир Леонідович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року у складі судді Демчука П. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Грох Л. М., Костенка А. М., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя В. Л., ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро" про визнання незаконною бездіяльності, визнання незаконним наказу, скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації речового права. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області 02 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду 18 січня 2021 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, свої висновки обґрунтовував тим, що позивачка ОСОБА_1 17 березня 2020 року, 23 квітня 2020 року, 28 травня 2020 року, 27 липня 2020 року, 02 вересня 2020 року не з'явилась в судові засідання, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань, клопотання про розгляд справи за її відсутності не подала. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У лютому 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу передати до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Касаційна скарга обґрунтована тим, що неявка позивачки була викликана поважними причинами - карантинними обмеженнями, запровадженими з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та перебуванням у відпустці її представника. Зміст відзиву У березні 2021 року до Верховного Суду від представника ТОВ "Поділлятрансагро" надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на дотримання судом першої інстанції норм процесуального права при залишенні позовної заяви без розгляду у зв'язку з неявкою позивача у судове засідання. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження відповідач відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Відповідно до частини п'ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України). Отже, відповідно до вимог процесуального закону суд може залишити позовну заяву без розгляду лише при наявності одночасно двох умов: повторна неявка в судове засідання належним чином повідомленого позивача та відсутності заяви про розгляд справи за його відсутності. Процесуальним законом не передбачено обов'язок суду враховувати поважність причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. Вказане узгоджується з правовими висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №759/6512/17, 26 вересня 2019 року у справі №295/19734/13-ц та від 07 жовтня 2019 року у справі №612/403/16-ц. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, установивши, що позивачка ОСОБА_1 не з'явилась в судові засідання 17 березня 2020 року, 23 квітня 2020 року, 28 травня 2020 року, 27 липня 2020 року, 02 вересня 2020 року, хоча завчасно належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань (т. 1, а. с. 195, 201, 212, 216), клопотання про розгляд справи у її відсутність не подала, правильно на підставі наведених норм процесуального права залишив її позовну заяву без розгляду. Доводи касаційної скарги про поважність причин нез'явлення позивачки до суду колегія суддів відхиляє, оскільки для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивач у судові засідання за умови його належного повідомлення про дату, час та місце судового засідання та неподання ним заяви про розгляд справи за його відсутності, поважність причин неявки не має правового значення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права, які підлягали застосуванню, касаційну скаргу належить залишити без змін, а ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, залишити без задоволення. Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко І. О. Дундар

витребувати на користь територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області в особі Пухівської сільської ради Броварського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0582 площею 0,1000 га, 3221286801:01:058:0584 площею 0,1000 га, 3221286801:01:058:0580 площею 0,1000 га, 3221286801:01:058:0581 площею 0,1000 га, які розташовані на АДРЕСА _1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що прокурором не доведено, що передані у власність громадянам спірні земельні ділянки на підставі оскаржувних рішень Пухівської сільської ради Броварського району Київської області належать до земель водного фонду, а тому суди вважали відсутніми підстави для визнання вказаних рішень незаконними, що свідчить також про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про витребування земельних ділянок. В основу судових рішень покладено висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41, відповідно до якого земельні ділянки, в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, згідно з проведеними на місцевості топографічними роботами масштабу 1:500 на землі водного фонду, а саме: на прибережну захисну смугу, ширина якої становить 25 метрів, не накладаються. При цьому суди вважали докази, надані позивачем на підтвердження його вимог, зокрема, лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586, лист Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО) від 01 березня 2018 року №17-08/465 та викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік, якими підтверджено факт накладання спірних земельних ділянок на землі водного фонду, недостатніми для задоволення позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року та на постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року справу №361/1686/18 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження заступник прокурора Київської області посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 58, 59, 60, 83, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 1, 4, 88, 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), судом порушено положення статей 1, 2, 10, 12, 76-80, 89, 263, 367 ЦПК України та не враховано правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-й, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16. Суди першої та апеляційної інстанцій не вжили заходів щодо об'єктивної перевірки доводів прокурора, повно та всебічно не встановили обставин, що мають значення для правильного вирішення спору по суті, та за наявності належних доказів на підтвердження факту віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог. У порушення основоположних принципів цивільного судочинства, вирішуючи спір у цій справі, відхиляючи докази, надані прокурором, суди не мотивували належним чином неврахування листів уповноважених органів та викопіювання космічної зйомки, якими підтверджено факт віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, що перебувають під особливим захистом держави. Суди не звернули належної уваги на те, що у зв'язку з відсутністю проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в селі Пухівка до спірних правовідносин повинні застосовуватися положення статей 60 ЗК України та 88 ВК України, якими визначено 100-метрову зону від урізу води. Разом із тим, покладаючи в основу обґрунтування оскаржуваних судових рішень висновок експерта від 13 лютого 2019 року, поза увагою судів залишилося те, що вказаний висновок містить інформацію на підставі даних генерального плану села Пухівка, який є містобудівною документацією, що в жодному разі не встановлює розмір прибережної смуги, оскільки відповідно до вказаного плану ширина прибережної смуги штучно упорядкованих водних об'єктів становить 25 м, однак спірні земельні ділянки розташовані вздовж природного водного об'єкта - річки Десна, прибережна смуга якої в силу вимог закону становить 100 м та не зменшена жодним рішенням уповноваженого органу на підставі відповідної землевпорядної документації. Рішення судів суперечить сталій практиці та висновкам Верховного Суду, відповідно до яких заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Доводи інших учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_6, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили обставини, що мають значення для вирішення спору на підставі безпосереднього дослідження всіх доказів, у тому числі, висновку експерта, який ґрунтується на рішенні Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року, відповідно до якого ширина прибережної смуги водного фонду становить саме 25 метрів. Вказане рішення не скасоване та не визнане судом незаконним, а тому є обов'язковим до виконання. Крім того, спірні земельні ділянки ОСОБА_1 набуто у встановленому законом порядку на підставі договорів купівлі-продажу, які є дійсними та не оскаржувалися в судовому порядку, а тому держава не має права втручатися в право власності та витребовувати у нього як добросовісного набувача спірні земельні ділянки. Пред'явлений прокурором позов є прямим порушенням прав ОСОБА _1 на мирне володіння майном та невиправданим втручанням держави в право власності. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що рішеннями Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №739-XVIII-VII, 741-XVIII-VII затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за рахунок земель комунальної власності у власність громадянам ОСОБА_4, ОСОБА_2 та передано у власність земельні ділянки площею по 0,1000 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0584, 3221286801:01:058:0582 за адресою: АДРЕСА _1 (а. с. 34-35, т. 1). Рішеннями Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №734-XVIII-VII, 737-XVIII-VII затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за рахунок земель комунальної власності у власність громадянам ОСОБА_3, ОСОБА_5 та передано у власність земельні ділянки площею по 0,1000 га для індивідуального садівництва з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0580 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 32-33, т. 1). Висновками відділу містобудування та архітектури від 06 червня 2017 року №341, 338 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва площею 0,1000 га ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на АДРЕСА_1 в межах Пухівської сільської ради Броварського району Київської області (а. с. 168, 169, т. 1). Висновки про погодження земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відділом не надавалися (а. с. 165, т. 1). Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна ОСОБА_1 набув право власності на вказані земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 24 листопада 2017 року (серії та номери 3132; 1654; 1948; 1951) (а. с.19-30, т. 1). Відповідно до листа, наданого Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика", від 25 грудня 2017 року №01-01/586 на запит прокуратури Київської області від 13 листопада 2017 року направлене викопіювання з топографічних матеріалів, а саме: з ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік зі схемою накладення земельних ділянок згідно з запитом на землі фонду в межах Пухівської сільської ради Броварського району Київської області. Земельні ділянки, в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, повністю накладаються на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна (а. с. 36, т. 1). У листі від 01 березня 2018 року №17-08/465 Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО) зазначається, що водний об'єкт, що розташований поряд із земельними ділянками, які знаходяться у АДРЕСА_1, -це природний водний об'єкт річки Стара Десна, яка протікає по заплаві річки Десна. Площу водозбору річки Стара Десна не визначено, тому що вона є частиною заплави річки Десна. Інформацією наведено за даними довідника "Гидрологическаяизученность, Гидрометиздат, Ленинград, 1964 г.", що річка Десна має загальну площу водозбору 88900 кв. м, довжину 1 130 км (а. с. 38, т. 1). У матеріалах справи міститься схема накладення земельних ділянок на землі водного фонду. Викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік. Як зображено у додатку №3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584 станом на 2017 рік розташовані у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна (а. с. 89, т. 1). Викопіюванням із генерального плану села Пухівка, що затверджений рішенням Пухівської сільської ради від 25 червня 2010 року, встановлено, що ширина прибережної захисної смуги становить 25 м (а. с. 182, т. 2). Висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41 на замовлення ОСОБА_1 встановлено, що земельні ділянки, в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, згідно з проведеними на місцевості топографічними роботами масштабу 1:500 на землі водного фонду, а саме: прибережну захисну смугу, ширина якої згідно із затвердженим рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року №1265-XXXIV-V генеральним планом с. Пухівка складає 25 метрів, - не накладаються (а. с. 176-182, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки, віднесені рішеннями Пухівської сільської ради до категорії земель із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва та особистого селянського господарства, належали до земель водного фонду, а тому Пухівська сільська рада не мала права передавати їх у приватну власність. Відповідно до частин першої-другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України). За основним цільовим призначенням землі України поділяються на відповідні категорії, зокрема, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, у тому числі, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173, і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України), відповідно до яких прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Оскільки законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, в тому числі прибережних захисних смуг, то при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц) (провадження №14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) та від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19). Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 зроблено висновок про те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Предметом доказування у справі, яка переглядається, є відстань від меж спірних земельних ділянок до урізу води річки Десна. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Пред'являючи позов, прокурор на підтвердження своїх вимог надав до суду лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586, викопіювання з топографічних матеріалів, а саме: з ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік, відповідно до якого земельні ділянки з кадастровими номерами, в тому числі кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, повністю накладаються на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна. Також було надано схему накладення земельних ділянок на землі водного фонду, викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік, де у додатку №3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584 станом на 2017 рік розташовані у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна. У порушення вимог статей 265, 382 ЦПК України суди належним чином не перевірили тверджень прокурора щодо приналежності спірних земельних ділянок до земель водного фонду та не дослідили зазначені вище докази, подані прокурором, проте від їх належної правової оцінки залежить правильне вирішення спору. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду спростовується висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41, відповідно до якого земельні ділянки в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584 на землі водного фонду, а саме: прибережну захисну смугу, ширина якої відповідно до затвердженого рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року №1265-XXXIV-V генерального плану села Пухівка становить 25 метрів, не накладаються. Разом із тим, у матеріалах справи наявне лише викопіювання з генерального плану села Пухівка, що не може вважатися проектом землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в с. Пухівка. А тому за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю є передчасними. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів частково приймає доводи касаційної скарги та вважає за необхідне оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв'язку доказів у їх сукупності, та у разі доведеності факту накладання земельних ділянок на землі водного фонду розглянути справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави на землі прибережної захисної смуги. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Враховуючи допущені судами порушення норм процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції за статтею 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області задовольнити частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

Крім того просили скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію прав власності на вищезазначені земельні ділянки. На обґрунтування позовних вимог вказували, що 11 листопада 2005 року в селі Ніжиловичі Макарівського району Київської області відбулись збори пайовиків КСП "Поліське". На порядок денний були винесені питання щодо вирішення проблем пайового майна та землі у зв'язку із ліквідацією КСП "Поліське", звіт комісії з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки, розпаювання земель КСП "Поліське", обрання комісії з розпаювання та інші. За результатами проведених зборів, зокрема, вирішили вивести в натуру та приватизувати земельні ділянки. Крім того, всім власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) було запропоновано передати їх приватизовані земельні ділянки у користування ОСОБА_32, який був присутній на зборах. Вказували, що на вищезазначених зборах ОСОБА_32 заявляв, що має намір отримати у довгострокове користування всі земельні ділянки власників сертифікатів, за що зобов'язується сплачувати кожному із них по 2 000 доларів США (10 000 грн). При цьому наголошував на тому, що землю у селян він не забирає, оскільки навіть фактично позбавлений такої можливості через дію мораторію на продаж сільськогосподарської землі. Пояснював, що для укладення цієї угоди, власники земельних часток (паїв), з метою виведення їх земельних ділянок в натурі, отримання державних актів на право власності на земельну ділянку та укладення договорів оренди, повинні видати довгострокові довіреності на право розпорядження сертифікатами на право на земельну частку (пай) та земельними ділянками. Зазначали, що після виведення земельних ділянок в натурі та їх приватизації будуть укладені договори оренди, а державні акти, отримані замість сертифікатів, будуть повернуті власникам земельних ділянок. Через деякий час позивачам було запропоновано видати довіреності. З кожним із довірителів ОСОБА_32 займався індивідуально, не допускаючи присутності будь-яких третіх осіб під час посвідчення довіреності. Крім того останній пояснював, що після придбання майна КСП "Поліське", буде створено фермерське господарство, на яке буде завезена належна йому худоба, що забезпечить селян можливістю продовжувати працю на власній землі. Всі довіреності були видані на значний термін - мінімум на двадцять років. Вказане відповідало умовам, які були озвучені на зборах пайовиків щодо довгострокового користування. Позивачі зазначали, що про право на продаж земельних ділянок, яке було включено до тексту довіреностей та можливі наслідки його реалізації було навмисно замовчано. Ніхто не звернув уваги на те, що в довіреностях зазначались імена зовсім незнайомих позивачам осіб, оскільки в момент підписання довіреностей позивачі були впевнені, що видають довіреності на ім? я особи, з якою розмовляють, тобто ОСОБА_32. Всі оригінали довіреностей відбирались помічником нотаріуса одразу після їх підписання, без надання їх копій та контактних даних нотаріуса. Позивачі вказують, що всі довірителі на момент посвідчення довіреностей були особами похилого віку, без вищої освіти, а відтак ввести їх в оману щодо природи договору, для забезпечення можливості укладення якого видаються довіреності, виявилось не складно. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Макарівський районний суд Київської області рішенням від 06 грудня 2020 року в задоволені позовних вимог відмовив. Київський апеляційний суд постановою від 22 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_61, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29 залишив без задоволення, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року без змін. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності позовних вимог. Вказував, що відповідачі, відчужуючи земельні ділянки позивачів за договорами купівлі-продажу, діяли від імені позивачів в межах наданих їм повноважень, а тому підстав для визнання цих договорів недійсними не вбачається. Оскільки позивачі змінили підстави позовних вимог і просили визнати договори купівлі-продажу недійсними із тих підстав, що вони вчинені в результаті обману та зловмисної домовленості сторін, то саме із цих правових підстав, апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги і рішення суду першої інстанції залишив без змін. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року представник ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_21, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвокат Галковська О. І. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У поданій касаційній скарзі представник заявників вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували правових позицій, які були викладені у постановах Верховного Суду: від 20 січня 2021 року у справі №522/24006/17, від 19 січня 2021 року у справі №910/18371/19, від 22 січня 2020 року у справі №360/939/17, від 20 лютого 2019 року у справі №462/1992/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, від 15 січня 2020 року у справі №911/786/18, від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 21 лютого 2021 року у справі №182/3593/17. Вказувала, що під час спілкування з позивачами ОСОБА_32 озвучував свої наміри щодо отримання земельних ділянок на правах оренди, про укладення договорів купівлі-продажу мова не йшла, а тому позивачі були введені в оману, адже намірів на укладення договорів купівлі-продажу у них не було. Аргументом касаційної скарги також є те, що на думку представника заявника, мала місце зловмисна домовленість представників продавців з покупцями, адже довіреності видавались на виготовлення державних актів з наступним укладенням договорів оренди, а не купівлі-продажу. Вважала, що повірені розуміли те, що повноваження на укладення договору купівлі-продажу їм не надавалися, однак вони бажали настання наслідків у вигляді спірних договорів. Представник заявників вказує, що спірні договори стосовно декого з позивачів були укладені без згоди іншого з подружжя, а тому суди неправильно застосували приписи статті 65 СК України. Посилається на порушення судами норм процесуального права, які виявились у тому, що оскаржувані судові рішення не повністю вмотивовані. Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року представник ОСОБА_32 - адвокат Нацик І. О. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому у її задоволенні просив відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Вказував, що його довіритель ОСОБА_32 дійсно звертався в 2005 році до позивачів із пропозицією купівлі належних їм земельних ділянок за ціною по 10 000 грн за кожну. Факт отримання зазначених коштів позивачі підтвердили, а на момент видачі довіреностей та вчинення спірних правочинів, дій направлених на запобігання їх укладенню не вчиняли. Вказував, що жодних зловмисних домовленостей між представниками сторін з іншою стороною правочину не було, адже наявність повноважень на укладення договорів купівлі-продажу підтверджується довіреністю. У червні 2021 року від ОСОБА_15, ОСОБА_19, ОСОБА_28, ОСОБА_13, ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_5 ОСОБА_22 до Верховного Суду надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу в якій заявники касаційну скаргу просять задовольнити. У поданих у червні 2021 року до Верховного Суду письмових поясненнях представник третьої особи ОСОБА_39 - адвокат Демянова Н. І. у задоволенні касаційної скарги просить відмовити. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Макарівського районного суду Київської області. 01 червня 2021 року цивільна справа №370/207/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 12 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_46, від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_33, останньою придбана земельна ділянка площею 1,3413 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0012. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №651182, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 18 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1289 (а. с. 23, том 2). На даний час змінено кадастровий номер та цільове призначення, власником земельної ділянки є ОСОБА_43. Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 24 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_51, від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_31 та ОСОБА_35, останнім придбана земельна ділянка площею 2,6330 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:014:0015. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №651141, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 35 100 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1436 (а. с. 29, том 2). Кадастровий номер змінено, власником є ОСОБА_35, перебуває в оренді у ТОВ "Агро лійн сервіс". Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеного між ОСОБА_25 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_34, останньою придбана земельна ділянка площею 0,6638 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0027. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183191, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 10 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1340 (а. с. 46, том 2). Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеного між ОСОБА_24 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_34, останньою придбана земельна ділянка площею 1,3580 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:013:0031. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №651176, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 10 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1341 (а. с. 44, том 2). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_21 від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_32, останнім придбана земельна ділянка площею 2,7873 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:014:0022. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183232, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 37 100 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1336 (а. с. 45, том 2). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 12 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_45 від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_33, останньою придбана земельна ділянка площею 1,8562 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:014:0025. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183227, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 25 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1288 (а. с. 49, том 2). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_61 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_33, останнім придбана земельна ділянка площею 0,6637 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0024. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183207, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 8 900 гривень, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1271 (а. с. 48, том 8). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 05 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_63 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_31 та ОСОБА_36, останнім придбана земельна ділянка площею 1,8453 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0016. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №651530, виданим 04 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 24 600 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1486 (а. с. 49, том 8). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07 вересня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_64 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_38, останнім придбана земельна ділянка площею 2,1198 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:011:0005. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183218, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 28 200 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1631 (а. с. 52, том 8). Суди встановили, а позивачі не оспорювали тієї обставини, що при оформленні довіреностей кожен отримав по 10 000 грн. Макарівський районний суд Київської області рішенням від 11 листопада 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08 лютого 2012 року, у цивільній справі №2-66/11 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_45, ОСОБА_61, ОСОБА_15, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_48, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_13, ОСОБА_69, ОСОБА_14, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_64, ОСОБА_21, ОСОБА_9, ОСОБА_49, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_57, ОСОБА_76, ОСОБА_26, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_23, ОСОБА_77, ОСОБА_22, ОСОБА_78, ОСОБА_29, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_47, ОСОБА_81, ОСОБА_7, ОСОБА_82, ОСОБА_4, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_15, ОСОБА_11, ОСОБА_86, ОСОБА_12, ОСОБА_87, ОСОБА_16, ОСОБА_72, ОСОБА_51, ОСОБА_5, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_50, ОСОБА_19, ОСОБА_58, ОСОБА_90, ОСОБА_56, ОСОБА_91, ОСОБА_28, ОСОБА_92 до ОСОБА_30, Шупені О. М., ОСОБА_32, ОСОБА_31 про зобов'язання повернути державні акти на право власності на земельні ділянки, зобов'язав ОСОБА_30 повернути державні акти на право власності на земельні ділянки на території Ніжиловицької сільської ради Макарівського району Київської області, отримані ним за дорученням взамін сертифікатів на право на земельну частку (пай), власникам даних державних актів: ОСОБА_1 - серія ЯГ №183187 від 01 серпня 2006 року, №167; ОСОБА_45 - серія ЯГ №183227 від 01серпня 2006 року, №189; ОСОБА_61 - серія ЯГ №183207 від 01 серпня 2006 року, №147; ОСОБА_15 - серія ЯГ №183208 від 01 серпня 2006 року, №146 на ім'я ОСОБА_44; ОСОБА_65 - серія ЯГ №183243 від 01 серпня 2006 року, №175; ОСОБА_66 - серія ЯГ №1832238 від 01 серпня 2006 року, №183; ОСОБА_48 - серія ЯГ №183230 від 01 серпня 2006 року, №192; ОСОБА_67 - серія ЯГ №183211 від 01 серпня 2006 року, №205, серія ЯГ №183212 від 01 серпня 2006 року, №204; ОСОБА_10 - серія ЯГ №183194 від 01 серпня 2006 року, №160; ОСОБА_13 - серія ЯГ №183216 від 01 серпня 2006 року, №201; ОСОБА_69 - серія ЯГ №183241 від 01 серпня 2006 року, №173; ОСОБА_14 - серія ЯГ №183240 від 01 серпня 2006 року, №172; ОСОБА_70 - серія ЯГ №183182 від 01 серпня 2006 року, №142; ОСОБА_71 - серія ЯГ №183181 від 01 серпня 2006 року, №143; ОСОБА_72 - серія ЯГ №183250 від 02 серпня 2006 року, №206; ОСОБА_64 - серія ЯГ №183218 від 01 серпня 2006 року, №194; ОСОБА_21 - серія ЯГ №183232 від 01 серпня 2006 року, №177; ОСОБА_9 - серія ЯД №651182 від 03 серпня 2006 року, №265 на ім'я ОСОБА_46; ОСОБА_49 - серія ЯД №651146 від 03 серпня 2006 року, №232; ОСОБА_73 - серія ЯД №651184 від 03 серпня 2006 року, №263; ОСОБА_74 - серія ЯД №651177 від 03 серпня 2006 року, №270; ОСОБА_75 - серія ЯД №651173 від 03 серпня 2006 року, №274; ОСОБА_57 - серія ЯД №651196 від 03 серпня 2006 року, №254; ОСОБА_76 - серія ЯГ №183201 від 01серпня 2006 року, №153; ОСОБА_26 - серія ЯГ №183190 від 01 серпня 2006 року, №164; ОСОБА_24 - серія ЯД №651176 від 03 серпня 2006 року, №271; ОСОБА_25 - серія ЯГ №183191 від 01 серпня 2006 року, №163; ОСОБА_23 - серія ЯГ №183199 від 01 серпня 2006 року, №155; ОСОБА_77 - серія ЯД №651191 від 03 серпня 2006 року, №277; ОСОБА_22 - серія ЯД №651198 від 03 серпня 2006 року, №252; ОСОБА_78 - серія ЯГ №183233 від 01 серпня 2006 року, №178; ОСОБА_29 - серія ЯГ №183188 від 01 серпня 2006 року, №166; ОСОБА_79 - серія ЯД №651175 від 03 серпня 2006 року, №275; ОСОБА_80 - серія ЯГ №183197 від 01 серпня 2006 року, №157, ЯГ №183198 від 01 серпня 2006 року, №156 на ім'я ОСОБА_94; ОСОБА_47 - серія ЯГ №183239 від 01серпня 2006 року, №171; ОСОБА_81 - серія ЯГ №183185 від 01 серпня 2006 року, №169, ЯД №651123 від 03 серпня 2006 року, №280. ОСОБА_31 був зобов'язаний повернути державні акти на право власності на земельні ділянки на території Ніжиловицької сільської ради Макарівського району Київської області, отримані ним за дорученнями замість сертифікатів на право на земельні частки (пай), власникам даних державних актів: ОСОБА_95 - серія ЯД №651117 від 03 серпня 2006 року, №286; ОСОБА_82 - серія ЯД №651520 від 04 серпня 2006 року, №370; ОСОБА_4 - серія ЯД №651530 від 04 серпня 2006 року, №379 на ім'я ОСОБА_63; ОСОБА_83 та ОСОБА_84 - серія ЯД №651540 від 04 серпня 2006 року, №394 на ім'я ОСОБА_96; ОСОБА_85 - серія ЯД №651101 від 03 серпня 2006 року, №302; ОСОБА_15 - серія ЯД №651158 від 03 серпня 2006 року, №220 на ім'я ОСОБА_44; ОСОБА_11 - серія ЯД №651154 від 03 серпня 2006 року, №224 на ім'я ОСОБА_52; ОСОБА_86 - серія ЯД №651137 від 03 серпня 2006 року, №241, ЯД №692748 від 21 листопада 2006 року, №614 на ім'я ОСОБА_97; ОСОБА_12 - серія ЯД №651130 від 03 серпня 2006 року, №248 на ім'я ОСОБА_53; ОСОБА_87 - серія ЯД №651527 від 03 серпня 2006 року, №382; ОСОБА_16 - серія ЯД №651159 від 03 серпня 2006 року, №219; ОСОБА_72 - серія ЯД №653324 від 04 серпня 2006 року, №366; ОСОБА_51 - серія ЯД №651141 від 03 серпня 2006 року, №237; ОСОБА_5 - серія ЯД №692749 від 05 грудня 2006 року, №793 на ім'я ОСОБА_98; ОСОБА_88, ОСОБА_89 - серія ЯД №651166 від 03 серпня 2006 року, №212 на ім'я ОСОБА_54; ОСОБА_50 - серія ЯД №653332 від 04 серпня 2006 року, №331; ОСОБА_19 - серія ЯД №651104 від 03 серпня 2006 року, №299; ОСОБА_58 - серія ЯД №653334 від 04 серпня 2006 року, №338, ЯД №651523 від 04 серпня 2006 року, №367; ОСОБА_90 - серія ЯД №651539 від 04 серпня 2006 року, №386: ОСОБА_56 - серія ЯД №651524 від 04 серпня 2006 року, №376; ОСОБА_91 - серія ЯД №651553 від 04 серпня 2006 року, №408 на ім'я ОСОБА_55; ОСОБА_28 - серія ЯД №651109 від 03 серпня 2006 року, №294; ОСОБА_92 - серія ЯЖ №017315 від 16 липня 2007 року, №010733000204. В позові до Шупені О. М. та ОСОБА_32 відмовлено (а. с. 124-134, том 1, а. с. 49-54, том 4). Суди вказували, що із рішення Макарівського районного суду Київської області від 11 листопада 2011 року встановлено, що ОСОБА_30 зобов'язано повернути державні акти на землю не у зв'язку із недійсністю довіреностей, а у зв'язку із тим, що вони були скасовані позивачами. З відповідей приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шупені О. М. від 19 лютого 2013 року №2 та від 26 березня 2013 року №3, надісланих на ім'я начальника ВДВС Макарівського РУЮ, встановлено, що державні акти на земельні ділянки були передані приватному нотаріусу під час здійснення нотаріальних дій - посвідчення договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Договори, державні акти та інші документи, які були необхідні для вчинення нотаріальної дії, зберігаються у приватного нотаріуса у приватному архіві. Зазначено, що державні акти є невід'ємною частиною правочину відчуження, тому не можуть бути передані до ВДВС Макарівського РУЮ (а. с.168-169, том 1, а. с. 86, том 4). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За приписами частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вимогами частин першої - третьої, п'ятої та шостої статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Як вже зазначалось вище, суди попередніх інстанцій вказували, що звертаючись із позовом до суду позивачі зазначали, що договори купівлі - продажу земельних ділянок були укладені під впливом обману та в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по - третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідачів, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. За приписами статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Надаючи оцінку встановленим у справі обставинам суди вказували, що позивачі просили в своєму позові визнати частину договорів купівлі-продажу недійсними, так як вони вчинені в результаті обману щодо обставин, які мають істотне значення. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суди попередніх інстанцій встановили, що договори купівлі-продажу були вчинені на підставі довіреностей, які були видані позивачами або їх спадкодавцями, в тому числі і на право розпоряджатися земельними ділянками. Оцінюючи надані сторонами докази суди вказували, що позивачами не надано належних та достовірних доказів того, що на час вчинення зазначених довіреностей особи, які їх видавали, були введені в оману і в чому ця омана полягала. Суди вказували, що представники позивачів пояснювали, що з кожним, хто видавав довіреність, помічник нотаріуса говорив індивідуально, текст довіреності було надруковано і жодна із осіб не вказала на те, що вона не мала можливості ознайомитися із текстом довіреності. Особи вчинили свої підписи на довіреностях та отримали кошти - по 10 000 грн. Оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки, присвоєння кадастрових номерів та відчуження земельних часток (паїв) відбулося на підставі довіреностей. На час вчинення договорів купівлі-продажу довіреності були чинними, не скасовані. Суди встановили, що позивачі звернулися до суду із однією позовною заявою та у своєму позові вказали загальні підстави для визнання договорів купівлі-продажу недійсними. При цьому зазначали, що через значну кількість суб'єктів правовідносин (позивачі та їх правонаступники), предметів спору (земельних ділянок) кадастрові номери яких та цільове призначення неодноразово змінювалися, кожен із позивачів не довів свої позовні вимоги та не вказав, в чому полягав обман саме щодо нього особисто. Правонаступники осіб, які видавали довіреності, вважали, що спадкодавці видали довіреності внаслідок обману, однак, доказів того, що вчинення довіреності не відповідало волі саме тієї особи, яка підписувала довіреність, судом не встановлено. Крім того місцевий суд вказував, що за матеріалами справи №2-66/2011, з позовних вимог, встановлено що позивачі всі умови договору щодо розпорядження сертифікатами обговорювали з ОСОБА_32, який пропонував продати належні їм земельні частки (паї) за 10 000 грн, видавши нотаріально посвідчені довіреності на розпорядження сертифікатами відповідачам ОСОБА_30 та ОСОБА_31. Отже колегія суддів вважає, що оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що позивачами не було надано доказів, які б підтверджували факт укладення договорів купівлі - продажу земельних ділянок внаслідок обману, що тягне за собою визнання вказаного правочину недійсним, їх висновки про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині правильні. Крім того, згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Для визнання правочину недійсним на підставі зазначеної норми необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку - небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що відповідачі, відчужуючи земельні ділянки позивачів за договорами купівлі-продажу, діяли від імені позивачів в межах наданих їм повноважень, що підтверджується матеріалами справи, а тому підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав зловмисної домовленості представників продавців з покупцями не вбачається. Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що мала місце зловмисна домовленість представників продавців з покупцями. Крім того колегія суддів зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових позицій, які були викладені у постанові Верховного Суду від: 20 січня 2021 року у справі №522/24006/17, 19 січня 2021 року у справі №910/18371/19, від 22 січня 2020 року у справі №360/939/17, від 20 лютого 2019 року у справі №462/1992/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, від 15 січня 2020 року у справі №911/786/18, від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 21 лютого 2021 року у справі №182/3593/17 колегія суддів відхиляє з огляду на те, що фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Доводи касаційної скарги відносно того, що спірні договори стосовно декого з позивачів були укладені без згоди іншого з подружжя, а тому суди неправильно застосували приписи статті 65 СК України колегія суддів відхиляє з тих підстав, що змінивши підставу позову позивачі просили визнати недійсними оспорювані правочину саме з підстав введення позивачів в оману та зловмисної домовленості представників продавців з покупцями. Посилання касаційної скарги на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке виявилось у тому, що оскаржувані судові рішення є немотивованими колегія суддів відхиляє та зауважує, що Європейський суд з прав людини вказував, що, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_20, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №487/4035/18-ц провадження №61-8342св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - прокурор Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року у складі судді Карташевої Т. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У червні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 04 вересня 2009 року рішенням Миколаївської міської ради №36/61 затверджений проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 901 кв. м за рахунок земель, раніше відведених ТОВ "Миколаївбудпроект", з одночасним віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1.29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на цю земельну ділянку, а 14 травня 2010 року уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу із відчуження спірної земельної ділянки, яку вже 12 вересня 2014 року відчужено ОСОБА_2. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року в справі №487/10111/14-ц визнано незаконними окремі пункти рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 у частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 901 кв. м у власність. Вказане рішення мотивовано тим, що спірна ділянка знаходиться у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, а саме на відстані 9 м від урізу води та, відповідно до вимог статей 59, 83, 84 ЗК України, не може надаватись у приватну власність для будівництва індивідуальних житлових будинків. Оскільки рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, визнано незаконним, є усі підстави для визнання такого державного акта, як правовстановлюючого документа недійсним та його скасування. Визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які відбулися внаслідок недійсного правочину, не вимагається, оскільки у такому випадку, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову. У зв'язку з чим належним способом захисту порушеного права власності держави є витребування земельної ділянки від її нинішнього власника ОСОБА_2. На підставі наведеного прокурор звертається до суду в інтересах міської ради як власника (розпорядника) майна, оскільки Миколаївською міською радою самостійно позов до суду не пред'явлено. Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати недійсним та скасувати виданий ОСОБА_1 державний акт серії ЯИ №150134 від 27 листопада 2009 року про право власності на земельну ділянку площею 901 кв. м, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1; витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року позов задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано державний акт серії ЯИ №140134 від 27 листопада 2009 року, виданий ОСОБА_1, про право власності на земельну ділянку площею 901 кв. м, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, розташована у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, але надана для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, що суперечить вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. При цьому, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. До того ж конфліктна ситуація щодо передачі земель під забудову в мікрорайоні "Леваневців" та протидія мешканців цього району діям нових власників щодо вирубки зелених насаджень, забруднення території та зведення житлових споруд тривала протягом декількох років. Повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, проте Миколаївською міською радою як власником (розпорядником) до цього часу самостійно не пред'явлений позов до суду про визнання недійсним та скасування державного акта та витребування спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим неналежним чином здійснюється захист інтересів держави саме прокурором. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта та його скасування - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги прокурора залишено без задоволення. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у пункті 5.10 постанови від 22 серпня 2018 року при розгляді справи №925/1265/16, роз'яснено, що державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним. Визнання недійсним державного акта, після визнання незаконним та скасування відповідного пункту рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого такий державний акт незаконно видано, не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Миколаєва, та її подальшого повернення на користь Миколаївської міської ради. Отже, за наявності судового рішення про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку, прокурором у поданому позові зайве пред'явлені позовні вимоги про додаткове визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, а судом помилково задоволені такі вимоги. Крім того, прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, обґрунтував та довів бездіяльність компетентного органу, так як, звернувшись до Миколаївської міської ради як до компетентного органу до подання цього позову в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надав йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку, після того як цьому органу стало відомо про можливе порушення інтересів держави чи територіальної громади, може кваліфікуватись як бездіяльність відповідного органу. Суд першої інстанції в частині вимог про повернення земельної ділянки у власність територіальної громади правильно встановив обставини справи, визначився з характером правовідносин, які склалися між сторонами, та застосував саме ті норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у тому числі статтю 391 ЦК України, та обґрунтовано задовольнив у цій частині позов прокурора, пред'явлений ним на захист інтересів держави, а саме в інтересах представницького органу територіальної громади - Миколаївської міської ради. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У травні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11; постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №619/4197/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі №483/1013/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі №483/1015/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №487/10134/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №0427/1871/12, від 18 грудня 2019 року у справі №483/825/18, від 16 січня 2020 року у справі №488/2718/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі №490/9612/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі №619/4198/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі №488/2517/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №183/2537/16, від 06 квітня 2021 року у справі №380/375/17, від 16 грудня 2020 року у справі №710/360/2012, від 03 березня 2021 року у справі №546/110/18, від 17 березня 2021 року у справі №302/169/19; постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13, від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, від 11 липня 2015 року у справі №6-319цс15. Також у касаційній скарзі заявник вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №310/8107/15-ц, 25 березня 2019 року у справі №469/580/16-ц, постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14. Крім того, у касаційній скарзі заявник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах статей 204, 317, частини четвертої статті 12, 20, 122, 186 ЗК України, частини сьомої статті 87 ВК України, статей 19, 20, 22, 25, 26, 30, 47 Закону України "Про землеустрій", статей 1, 2, 5, 12, 25, 26, 27, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", статей 13, 14, 20, 21, 36 Закону України "Про державний земельний кадастр". У червні 2021 року Миколаївська обласна прокуратура подала до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що позов пред'явлено прокурором у 2014 році, судами справа переглядалась неодноразово, а судова практика змінювалась. У цій справі суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва. Норми законодавства, які забороняли передачу земель водного фонду у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, були чіткими, зрозумілими та доступними. Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Обставини, встановлені судами Земельна ділянка площею 901 кв. м на АДРЕСА_1 розташована у прибережній захисній смузі й відноситься до земель водногофонду. Ця земельна ділянка на час передачі її у власність ОСОБА_1 була власністю територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 затверджений проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 901 кв. м, за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. На підставі вказаного рішення, 29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. 14 травня 2010 року ОСОБА_1 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу, за яким остання придбала спірну земельну ділянку. 07 грудня 2010 року ОСОБА_3 отримала на зазначену земельну ділянку державний акт на право власності на земельну ділянку. 12 вересня 2014 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 спірну земельну ділянку. Того ж дня Реєстраційної службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку. Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 11 березня 2013 року, про порушення прав держави на землю прокурору стало відомо з повідомлень у засобах масової інформації про проведення підготовчих будівельних робіт та масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману в Заводському районі м. Миколаєва. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року в справі №487/10111/14-ц рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2017 року скасовано в частині вирішення вимог прокурора про поновлення позовної давності та визнання незаконним і скасування в частині рішення Миколаївської міської ради та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. Поновлено прокурору строк звернення до суду з позовом до Миколаївської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 у частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 901 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010; вирішено питання про розподіл судових витрат; в іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 серпня 2018 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року залишено без змін. Ухвалюючи рішення в справі №487/10111/14-ц, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й Верховний Суд, виходив із того, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги, а тому міська рада не мала права надавати її у власність ОСОБА_1. Про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва володіти цією землею прокурору стало відомо у лютому 2013 року із засобів масової інформації. Виходячи зі змісту статті 45 ЦПК України прокурор мав право звертатися до суду з позовом як позивач, оскільки Миколаївська міська рада порушила законодавство щодо обмеження передачі у власність земель прибережної захисної смуги, а тому не могла бути зазначена позивачем у справі. Спірна земельна ділянка є прибережною захисною смугою і її незаконне надання ОСОБА_1 у власність порушило права територіальної громади м. Миколаєва на володіння цією ділянкою з метою відпочинку на ній мешканців міста, що становить значний публічний інтерес. Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов прокурора, виходив із того, що судовими рішеннями, що набрали законної сили, встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги, а тому міська рада не мала права надавати її у власність ОСОБА_1. Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, перевищила свої повноваження, порушила вимоги чинного законодавства щодо порядку розпорядження землями водного фонду та порушила права територіальної громади й законні інтереси держави. При ухваленні оскаржуваних рішень, суди врахували, що Великою Палатою Верховного Суду у справі №487/10128/14-ц сформульовано висновок про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а тому ефективним способом захисту є негаторний позов, який може бути заявлений протягом усього часу тривання порушення. Керуючись принципом "jura novit curia" щодо обов'язку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення вимог прокурора про витребовування земельної ділянки на підставі вимог статті 391 ЦК України. Проте в повній мірі Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (див. пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку, що обрання способу захисту є правом особи, яка звертається до суду. Визначення того, чи є обраний особою спосіб захисту ефективним, - належить суду. Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц та у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц). Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц та пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). З огляду на вказане, враховуючи те, що приписи статті 388 ЦК України не застосовуються до вирішення спору за негаторним позовом, немає підстав вирішувати питання про наявність/відсутність волі територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на розпорядження спірною земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалася про те, що наявність волі на відчуження земельної ділянки не входить до предмета доказування за негаторним позовом (див. пункт 106 постанови від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги У своєму позові прокурор просив на підставі статті 388 ЦК України (віндикація) витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Проте суди, розглядаючи цю справу, ухвалили рішення про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України (негаторний позов). Зміна судом як предмета позову (витребовування земельної ділянки на повернення земельної ділянки), так і правових підстав позову (зі статті 388 ЦК України на статтю 391 ЦК України) є порушенням принципу дистозитивності цивільного процесу, закріпленого статтею 13 ЦПК України, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У цій справі прокурором, виходячи із змісту та підстав позову, заявлено віндикаційний позов. Судом за результатами розгляду віндикаційного позову з посиланням на принцип "jura novit curia" щодо обов'язку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін, обґрунтовано необхідність застосування як ефективного способу захисту негаторного позову. Застосування судами принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") є можливим у разі, коли особа, яка звертається до суду, обирає ефективний спосіб захисту, тобто такий спосіб захисту, який відповідає фактичним підставам позову, проте помилково посилається не на ті норми права, тобто помиляється щодо правових підстав позову. Проте зміна судом з власної ініціативи як предмета позову, так і правових підстав позову є порушенням принципу змагальності, що ставить одну із сторін процесу у невигідне становище. Відповідач у справі повинен знати, які вимоги до нього заявляються як по суті, так і з яких фактичних підстав. Оскільки у зазначеній справі прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки у порядку віндикації, з посиланням як на правову підставу на статтю 388 ЦК України, зазначені вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з обранням прокурором неефективного способу захисту. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі №359/3162/16-ц. Отже, доводи касаційної скарги у цій частині знайшли свої підтвердження. Верховний Суд відхиляє доводи представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц; постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №619/4197/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі №483/1013/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі №483/1015/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №487/10134/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №0427/1871/12, від 18 грудня 2019 року у справі №483/825/18, від 16 січня 2020 року у справі №488/2718/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі №490/9612/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі №619/4198/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі №488/2517/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №183/2537/16, від 06 квітня 2021 року у справі №380/375/17; постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15 У вказаних постановах сформульовано висновок про те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі №674/31/15-ц та Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15 сформульовано висновок про те, що за норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктами 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України, що сформульовані у вказаних вище постановах, не підлягають застосуванню до спірних відносин розглядуваної справи виходячи із встановленого Верховним Судом порушення норм процесуального права. У постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункти 81, 90, 143) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновки Верховного Суду України та вказала, що вимога зобов'язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11; постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №710/360/2012, від 03 березня 2021 року у справі №546/110/18, від 17 березня 2021 року у справі №302/169/19; постановах Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13, від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, від 11 липня 2015 року у справі №6-319цс15. У вказаних постановах сформульовано висновок про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку (пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Проте, враховуючи те, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку водного фонду та для її повернення власнику. Зазначене не суперечить висновку Верховного Суду України, сформульованому у постановах від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13 (яким суд першої інстанції обґрунтував рішення у частині наявності підстав для визнання недійсним державного акта), від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13 і від 11 липня 2015 року у справі №6-319цс15, про те, що у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можна визнавати як рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі ці акти. Вказані справи не стосуються захисту прав на земельні ділянки водного фонду. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд. У своїй касаційні скарзі заявник вказував на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц; у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №310/8107/15-ц, 25 березня 2019 року у справі №469/580/16-ц; постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 26 червня 2018 року у справі №310/8170/15-ц, від 25 березня 2019 року у справі №469/580/16-ц висловлено позицію про те, що заволодіння приватними особами земельними ділянками, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля, особливо коли в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки відповідач, проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки належить до земель лісогосподарського призначення. У постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у пунктах 46 - 48, 52. Так, відповідно до цих пунктів уздовж морів та навколо морськихзаток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п'ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів) ). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61 - 62 ЗК України, статті 89 -90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року №4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об'єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Проте передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав. Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України). У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 заявник вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у пунктах 44, 50, 53. Відповідно до цих пунктів землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт "є" частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Суди встановили, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207-212 м, а від північної межі - 270-275 м). З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема інший режим та цільове призначення земельної ділянки, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновку про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. також висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц). У постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14; постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків про те, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків про те, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумнуобачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги. Також заявник вважає, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 необхідно відступити від висновків про те, що з огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій. Відступ від указаного висновку представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 обґрунтовує тим, що таке застосування частини першої статті 400 ЦПК України призводить до легітимізації неконституційної підміни судами повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо віднесення (зміни) категорії земель. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначив про необхідність відступу від висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права. Підсумовуючи викладене, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у вказаних вище постановах, з огляду на те, що по-перше, заявник просить відступити від норм матеріального права, на які посилався суд при ухваленні своїх рішень. По-друге, частина висновків, від яких просив відступити адвокат заявника, здійснені за обставинами справи, що переглядалася судом, що у свою чергу суперечить вимогам процесуального законодавства. І по-третє, заявник абсолютно не обґрунтував причини та підстави для відступу від висновків, що викладені у вказаних постановах. Верховний Суд вкотре нагадує, що для оскарження судових рішень з підстав, викладених у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, необхідно навести обґрунтоване вмотивування необхідності відступлення від такого висновку. У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_2 лише вказав на постанови Верховного Суду та Верховного Суду України, від яких він вважає необхідно відступити, без жодного правового обґрунтування необхідності такого відступу. Отже, доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду у наведених справах є необґрунтованими. Ще однією підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі заявник назвав відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних відносинах статей 204, 317, частини четвертої статті 12, статей 20, 122, 186 Земельного кодексу України, частини сьомої статті 87 Водного кодексу України, статей 19, 20, 22, 25, 26, 30, 47 Закону України "Про землеустрій", статей 1, 2, 5, 12, 25, 26, 27, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", статей 13, 14, 20, 21, 36 Закону України "Про державний земельний кадастр". У процесуальному законі передбачено, що має бути відсутній висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, а не висновок суду про відсутність відповідної правової позиції про нього в судовому рішенні, що оскаржується. Оскільки Верховний Суд вже сформулював висновки у подібних правовідносинах, колегія суддів відхиляє доводи заявника в цій частині касаційної скарги. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судом встановлено повно і всебічно, але допущено неправильне застосування норм процесуального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Отже, з Миколаївської місцевої прокуратури №1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 26 371,32 грн (11 302,00 грн + 15 069,32 грн). Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянкивідмовити. Стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури №1 (адреса місцезнаходження: вул. Нікольська, 73, м. Миколаїв), на користь ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2, РНОКПП: НОМЕР_1) судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 26 371,32 грн. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог У грудні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Татарбунарське районне бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" Одеської області (далі - ТОВ "Татарбунарське РБТІ "), комунального підприємства "Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентаризації" Одеської області (далі - КП "Ізмаїльське МБТІ"), треті особи: Татарбунарська міська рада Одеської області, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, про визнання дій незаконними. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками будинку АДРЕСА_1, який споруджений на земельній ділянці, площею 0,15 га, і яка на підставі рішення Татарбунарської районної ради від 28 липня 1972 року №281 за актом від серпня 1972 року передана ОСОБА_6 (батькові та чоловіку позивачів). Зазначали, що відстань від задньої стіни житлового будинку до межі земельної ділянки, переданої у користування (під забудову), становила 3,0 м. Спірною земельною ділянкою, площею 0,15 га, сім'я позивачів користувалась тривалий час. Поруч, на АДРЕСА_1, проживав ОСОБА_4, якому надавалась у користування земельна ділянка, площею 0,15 га, ширина якої на момент передачі становила 21,0 м. Позивачі зазначали, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 самовільно захопили частину земельної ділянки, переданої ОСОБА_6, на яку видано державний акт, згідно з яким ширина цієї земельної ділянки становить 22,95 м. Вважали, що такі дії ОСОБА_4 та ОСОБА_5 призвели до збільшення ширини зазначеної земельної ділянки з 21,0 м до 22,95 м за рахунок земельної ділянки родини ОСОБА_7, що вбачається з генерального плану садибної ділянки на АДРЕСА_1 за 1981 рік та державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_4. Посилаючись на те, що Ізмаїльським підрозділом, правонаступниками якого є відповідачі, під час проведення у 1981 році інвентаризації земель порушені вимоги відповідної Інструкції по технічній паспортизації житлових та громадських будівель місцевих рад депутатів трудящих в містах та селищах міського типу, затвердженої наказом Міністерства комунального господарства УРСР від 14 грудня 1967 року №607 (далі - Інструкція), складено план та абрис ділянки ОСОБА_4 без з'ясування підстав збільшення ширини його ділянки на 1,95 м та без відображення цього факту. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали, що такі дії призвели до порушення їхніх прав на частину земельної ділянки, що є підставою для визнання дій ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконними. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просиливизнати незаконними дії Ізмаїльського підрозділу щодо проведених інвентаризацій земельної ділянки АДРЕСА_1 про позначення на Генеральному плані садибної ділянки на АДРЕСА_1 та абрисі земельної ділянки АДРЕСА_1 20 квітня 1981 року ширини земельної ділянки 22,95 м. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 20 вересня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю належних та допустимих доказів порушення права власності позивачів на земельну ділянку, площею 0,12 га, на АДРЕСА_1 за їх місцем проживання. Прийняття рішень про виділення земельних ділянок у власність у певних розмірах належало до компетенції інших органів, а складена БТІ технічна документація, з якою після спливу більше 33 років після вчинення оскаржуваних дій, не погоджуються позивачі, не була правовою підставою для прийняття таких рішень, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконними дій Ізмаїльського підрозділу щодо проведених інвентаризацій земельної ділянки АДРЕСА_1, про позначення на Генеральному плані садибної ділянки на АДРЕСА_1 та абрисі земельної ділянки АДРЕСА_1 20 квітня 1981 року ширини земельної ділянки 22,95 м. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 06 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 20 вересня 2018 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до товариства та КП "Ізмаїльське МБТІ" про визнання незаконними дій Ізмаїльського підрозділу щодо проведених інвентаризацій земельної ділянки АДРЕСА_1, про позначення на Генеральному плані садибної ділянки на АДРЕСА_1 та абрисі земельної ділянки АДРЕСА_1 20 квітня 1981 року ширини земельної ділянки 22,95 м. Водночас суд апеляційної інстанції вважав, щоналежним відповідачем у справі є комунальне підприємство "Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", яке створено на базі Татарбунарської бригади КП "Ізмаїльське БТІ", якого до участі у справі залучено не було. Враховуючи те, що заміна неналежного відповідача належним можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції у порядку, визначеному статтею 51 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не має повноважень на вчинення такої процесуальної дії, як заміна неналежного відповідача належним на стадії розгляду справи в суді апеляційної інстанції, вимоги позивачів до неналежних відповідачів є необґрунтованими і з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції підлягають виключенню мотиви суду першої інстанції у частині недоведеності позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просять скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким задовольнити їхні позовні вимоги. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що Татарбунарське районне бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості, яке створене на базі Татарбунарської бригади КП "Ізмаїльське МБТІ" не існуювало на час звернення до суду з позовом так на час подання касаційної скарги. Саме на базі ліквідованого КП "Ізмаїльське МБТІ" і було створено в подальшому товариство, яке фактично і стало правонаступником КП "Ізмаїльське МБТІ". Вважали, що, оскільки оспорені ними дії здійснено у 1981 році Ізмаїльським підрозділом Татарбунарської бригади Ізмаїльського бюро технічної інвентаризації, яка була структурним підрозділом Ізмаїльського бюро технічної інвентаризації, тому КП "Ізмаїльське МБТІ" є належним відповідачем у цій справі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2019 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №515/2048/17 із Татарбунарського районного суду Одеської області. У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Відзивів на касаційну скаргу не надходило Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Татарбунарської районної ради депутатів трудящих від 28 липня 1972 року №281, за заявою ОСОБА_6 і на підставі рішення правління колгоспу ім. Татарбунарського повстання, за рахунок земель колгоспу, ОСОБА_6 виділена земельна ділянка площею 0,15 га на АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку, яка була відведена і передана забудовнику у серпні 1972 року (а. с. 13, 14). Згідно з планом земельної ділянки на АДРЕСА_1, яка передавалась у користування ОСОБА_6, загальна площа ділянки 0,15 га, ширина 30,0 м, довжина 50,0 м, відстань від стіни житлового будинку до межі суміжної ділянки становить 1,0 м (а. с. 16). Рішенням Татарбунарської міської ради від 18 грудня 1997 року №521, у приватну власність ОСОБА_6 і ОСОБА_2 (по 0,06 га кожному) передано земельну ділянку площею 0,12 га на АДРЕСА_1, а ОСОБА_4 передано земельну ділянку загальною площею 0,16 га (0,10 і 0,06 га) для ведення особистого господарства на АДРЕСА_1 (а. с. 15). 29 березня 1974 року на підставі рішення Татарбунарської районної ради депутатів трудящих №122, а також рішення правління було видано під забудову земельну ділянку загальною площею 0,15 га, ширина - 21,0 м, довжина - 72,0 м (а. с. 17). ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 22 вересня 2001 року та рішення Татарбунарського районного народного суду Одеської області від 25 березня 1992 року, кожна у рівних частках, по 1/2 частці стали власниками житлового будинку на АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, площею 0,12 га (а. с. 1-12). Згідно з Генеральним планом (схеми) земельної ділянки на АДРЕСА_1, складеним за результатами інвентаризації 09 грудня 1975 року зі змінами станом на 20 квітня 1981 року, ширина ділянки, виділеної ОСОБА_4 становить 22,95 м (а. с. 18). Рішенням Татарбунарської міської ради від 14 січня 2002 року №201-ХХІІІ, на базі Татарбунарської бригади КП "Ізмаїльське БТІ" створено комунальне підприємство "Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", яке з 26 березня 2002 року зареєстроване у державному реєстрі, код ЄДРПОУ 31873555 (а. с. 31-33). У березні 2002 року КП "Ізмаїльске міжміське бюро технічної інвентаризації" було видало наказ про ліквідацію Татарбунарської виробничої бригади (а. с. 30). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", положеннями якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України (тут і далі в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновків, що касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частинами першою та третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідачем є особа, на яку вказує позивач як на порушника своїх прав. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали, що працівники Ізмаїльського підрозділу Татарбунарської бригади Ізмаїльського бюро технічної інвентаризації (Ізмаїльський підрозділ), правонаступниками якого є товариство і КП "Ізмаїльське МБТІ", під час проведення інвентаризації земельної ділянки на АДРЕСА_1 щодо позначення на Генеральному плані садибної ділянки на АДРЕСА_1 та абрисі земельної ділянки на АДРЕСА_1 у квітні 1981 року вчинили неправомірні дії щодо позначення на технічній документації ширини земельної ділянки площею 22,95 м, що призвело до збільшення ширини земельної ділянки ОСОБА_4, чим порушено права позивачів на частину земельної ділянки. Встановивши, що рішенням Татарбунарської міської ради Одеської області від 14 січня 2002 року №201-ХХІІІ на базі Татарбунарської бригади КП "Ізмаїльське БТІ" створено КП "Татарбунарське БТІ", яке 26 березня 2002 року зареєстроване у державному реєстрі, код ЄДРПОУ 31873555, а у березні 2002 року КП "Ізмаїльське МБТІ" було видано наказ про ліквідацію Татарбунарської виробничої бригади, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що належним відповідачем у справі є комунальне підприємство "Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості", яке створено на базі Татарбунарської бригади КП "Ізмаїльське БТІ" і з 26 березня 2002 року зареєстроване в державному реєстрі, код ЄДРПОУ 31873555. Отже, зважаючи на те, що заміна неналежного відповідача належним можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції у порядку, визначеному у статті 51 ЦПК України, а суд апеляційної інстанції не має повноважень на вчинення такої процесуальної дії, як заміна неналежного відповідача належним на стадії розгляду справи в суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги позивачів до неналежних відповідачів є необґрунтованими. При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції підлягають виключенню мотиви суду першої інстанції у частині недоведеності позовних вимог, з урахуванням висновку суду першої інстанції про необґрунтованість таких вимог, заявлених до товариства та КП "Ізмаїльське МБТІ". Доводи касаційної скарги не впливають на правильність судових рішень, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що належно оцінені у мотивувальній частині оскаржених судових рішень. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Вирішуючи справу суди правильно визначили характер правовідносин між сторонами, вірно застосували закон, що їх регулює. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, залишити без задоволення. Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 20 вересня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ф. Хопта Є. В. Синельников В. В. Шипович

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив стягнути з Асоціації фермерських господарств "Ольвія" (далі - АФГ "Ольвія") на свою користь компенсацію збитків (упущеної вигоди) у розмірі 691 944,54 грн, 3% річних від збитків (упущеної вигоди) у розмірі 21 043,00 грн та інфляційні втрати від збитків (упущеної вигоди) у розмірі 60 913,83 грн. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що згідно з укладеними та зареєстрованими договорами оренди землі (всього 12 договорів) йому належить право оренди земельних ділянок загальною площею 50,3 га із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться в межах одного масиву на території Зарічанської сільської ради Високопільського районну Херсонської області. Попереднім орендарем цих земельних ділянок була АФГ "Ольвія". Термін дії договорів оренди з АФГ "Ольвія" закінчився 31 січня 2018 року. Разом з цим відповідач продовжував безпідставно утримувати та обробляти вказані земельні ділянки з метою одержання прибутку. Фактично земельні ділянки були повернуті йому 07 березня 2019 року. У липні він звертався до Високопільської районної державної адміністрації з проханням провести розрахунок упущеної вигоди, допущеної внаслідок протиправних дій АФГ "Ольвія", однак 07 серпня 2018 року отримав листа за підписом першого заступника голови Високопільської районної державної адміністрації, яким йому відмовлено у розрахунку розміру збитків у зв'язку із відсутністю обґрунтування неодержаного доходу. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19 розмір упущеної вигоди у 2018 році від неможливості оброблення орендованої землі та засіяння її соняшником внаслідок самовільного заняття земельних ділянок АФГ "Ольвія" складає 691 944,54 грн. Крім того у цей період він, з метою виконання умов укладених ним договорів оренди, виконав свої зобов'язання та виплатив орендну плату орендодавцям. Розмір фактичних витрат, понесених ним у натуральній формі, згідно з висновками експертизи, складає 44 582,52 грн. Період прострочення відповідачем виконання своїх грошових зобов'язань складає 370 днів, у зв'язку з цим з відповідача, крім вищевказаного, підлягають стягненню три проценти річних у розмірі 21 043,00 грн та інфляційні втрати за вказану кількість днів, що складають 60 913,83 грн. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Високопільський районний суд Херсонської області рішенням від 04 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що строк дії договорів укладених орендодавцями з АФГ "Ольвія" закінчився 31 березня 2018 року, оскільки його слід обраховувати з моменту державної реєстрації договорів. У 2018 році АФГ "Ольвія" доводила своє право користування спірними земельними ділянками в судовому порядку, а тому її користування орендованими земельними ділянками у зазначений період, на думку суду, не можна вважати неправомірним. Про те, що попередній орендар має право зібрати врожай озимих зернових культур, а також засіяти земельні ділянки, які підготовлені ним під час дії договору оренди було вирішено на нараді в районній державній адміністрації і проти такого рішення ОСОБА_1 не заперечував. З цих підстав суд вважав, що твердження позивача про позбавлення його відповідачем можливості отримати у 2018 році дохід від використання спірних земельних ділянок є лише припущенням. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Херсонський апеляційний суд постановою від 08 липня 2021 року рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд зазначив, що позивач не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок, як і не надав обґрунтованого розрахунку упущеної вигоди ні комісії з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам, ні експерту. У зв'язку з цим суд вважав, що розмір неодержаних доходів, який визначений експертизою не можна вважати належно обґрунтованим, а тому рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову є по суті правильним. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 08 липня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі №5011-9/336-2021, від 06 листопада 2019 року у справі №127/27155/16-ц, від 20 лютого 2020 року у справі №1940/1655/18; суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, зазначаючи, що позивач не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок, і за таких обставин розмір неодержаних доходів, який визначений висновком судового експерта Лябах Н. М. за результатами проведення судово-економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19 не можна вважати належно обґрунтованим, не врахував того, що цей висновок судом першої інстанції не визнавався неналежним, недопустимим або недостовірним доказом, та не був відхилений судом першої інстанції при оцінці доказів у сукупності. При цьому суд апеляційної інстанції, аналізуючи обґрунтування висновку експерта, що можливість одержання доходу, заявленого позивачем як упущена вигода, пов'язувалась лише із можливістю реалізації позивачам належного йому права оренди земельних ділянок, і обставини (використання належних йому на праві оренди земельних ділянок за відсутності перешкод відповідача), з якими позивач пов'язував отримання в майбутньому доходу, в розумінні пункту 2 частини 2 статті 22 ЦК України є звичайними для реального отримання таких доходів. Зазначивши, що розрахунок експерта є умовним і ґрунтується як на документах, так і на припущеннях, апеляційний суд, належним чином не встановив усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, що призвело до передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, у зв'язку із недоведеністю позовних вимог. Розрахунок заборгованості, наданий ОСОБА_1, згідно з яким визначено упущену вигоду у розмірі 724 320,00 грн, судами першої та апеляційної інстанції взагалі не досліджувався, мотиви його прийняття або відхилення наведені не були. При цьому, апеляційний суд не врахував, що факт самовільного заняття земельних ділянок, загальною площею 50,3 га, АФГ "Ольвія" не оспорювався, що встановлено рішенням суду першої інстанції та не спростовувався представником відповідача під час розгляду справи судом апеляційної інстанції. У жовтні 2021 року АФГ "Ольвія" подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 05 жовтня 2021 року справа №652/364/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що у лютому-березні 2018 року власники 12 земельних ділянок загальною площею 50,3 га передали їх в оренду ОСОБА_1, строком на десять та двадцять років. Речові права ОСОБА_1 на ці земельні ділянки зареєстровані в установленому законом порядку. Дата останньої реєстрації договорів - 02 березня 2018 року. Попереднім орендарем земельних ділянок було АФГ "Ольвія". Пов'язуючи дію договорів оренди з днем їх реєстрації - 31 березня 2008 року, АФГ "Ольвія" вважало, що вони є чинними до 31 березня 2018 року, а тому укладення ОСОБА_1 договорів у період дії договорів з АФК "Ольвія" вважав незаконним і доводив це, а також своє переважне право на продовження орендних відносин, у судовому порядку. Судовими рішеннями Високопільського районного суду Херсонської області від 25 жовтня 2018 року та 13 листопада 2018 року, які набрали законної сили у лютому-березні 2019 року, суд відмовив АФГ "Ольвія" у визнанні недійсними укладених між фізичними особами та ОСОБА_1 договорів оренди земельних ділянок з тих підстав, що АФГ "Ольвія" не довела свого переважного права на продовження орендних відносин. Також суд встановив, що строк дії договорів спірних земельних ділянок, які укладені їх власниками з АФГ "Ольвія" на десять років закінчився 31 січня 2018 року. Спір щодо користування земельними ділянками між ОСОБА_1 та АФК "Ольвія" також вирішувався на нараді при голові районної державної адміністрації ОСОБА_2, яка проводилась 02 травня 2018 року в присутності голови АФГ "Ольвія" ОСОБА_3, орендаря земельних ділянок ОСОБА_1, представників Держгеокадастру у Високопільському районі та представників інших структур. На нараді було вирішено, що у разі обробки землі АФГ "Ольвія" та зайнятості її озимими зерновими культурами, останні мають право зібрати з них врожай та повернути земельні ділянки в належному стані, за умови укладення додаткових договорів з власниками земельних ділянок та розрахунку з ними за весь календарний рік. Перевіркою, проведеною Управлінням з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області від 03 липня 2018 року встановлено порушення з боку АФГ "Ольвія" прав ОСОБА_1 як землекористувача та роз'яснено йому право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. За результатами вказаної перевірки дії АФГ "Ольвія" визначені як самовільне захоплення земель. 07 серпня 2018 року районна комісія з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам при Високопільській районній державній адміністрації, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 відмовила ОСОБА_1 у розрахунку розміру збитків від самовільного заняття земельних ділянок, у зв'язку із відсутністю обґрунтування неодержаного ним доходу (упущеної вигоди). Акт приймання-передачі межових знаків на зберігання підтверджує факт передання земельних ділянок від АФГ "Ольвія" ОСОБА_1 07 березня 2019 року. Згідно з висновком судової економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19, в обсязі наданих на дослідження документів, розмір втраченої (упущеної) вигоди позивача ОСОБА_1, що виникла у результаті неотриманого доходу для вирощування сільськогосподарської культури соняшнику у 2018 році, внаслідок самовільного заняття земельних ділянок, загальною площею 50,3 га АФГ "Ольвія" складає 691 944,54 грн. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) ; доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Частиною першою статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. ЗК України та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин є спеціальними до правовідносин щодо відшкодування збитків землевласниками та землекористувачам, у тому числі у вигляді неодержаних ними доходів. Статтею 95 ЗК України передбачено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і на насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших передбачених законом способів. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оренду землі" орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Власникам землі та землекористуваачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки (пункт "д" частини першої статті 156 ЗК України). Згідно зі статтею 157 ЗК України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок) власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного значення) рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники територіальних органів Держгеокадастру, Держекоінспекції, фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії. Відшкодуванню підлягають збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход - це доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян. Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених або необхідних витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Збитки відшкодовуються власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше ніж протягом одного місяця після затвердження актів комісій, а у разі вилучення (викупу) земельних ділянок - після прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок в межах їх повноважень у період до державної реєстрації підприємством, установою, організацією або громадянином речового права на земельну ділянку у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження розміру завданих, на думку позивача, відповідачем збитків в суді першої інстанції була призначена судово-економічна експертиза, а також позивач надав власний розрахунок збитків. Погоджуючись з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні позову в цілому, апеляційний суд виходив з того, що позивач не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок, а розмір неодержаних доходів, який визначений експертизою не можна вважати належно обґрунтованим, оскільки цей доказ не є таким, який "поза розумним сумнівом" свідчить про наявність у позивача реальної можливості отримати дохід у зазначеному ним розмірі. При цьому оцінюючи висновок судової економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19, апеляційний суд встановив таке. На вирішення експерту ставилося питання - яким є документально обґрунтований розмір втраченої (упущеної) вигоди позивача ОСОБА_1, що виникла в результаті неотриманого ним доходу від вирощування сільськогосподарської культури соняшнику у 2018 році внаслідок самовільного зайняття у 2018 році земельних ділянок відповідачем? В установчій частині експертизи експертом зазначено, що розрахунок експерта може бути лише умовним через відсутність відповідних методик по визначенню неотриманого доходу (упущеної вигоди), яке не спричинено порушенням договірних зобов'язань. Те, що розрахунок експерта є умовним і ґрунтується як на документах, так і на припущеннях, вбачається зі змісту дослідження. Так, для визначення розміру очікуваного ОСОБА_1 прибутку від використання непереданих йому земельних ділянок експертом взято оперативні дані Відділу агропромислового розвитку Високопільської районної державної адміністрації про середню врожайність соняшнику по Високопільському району у 2018 році та оперативну інформацію про позабіржову середню закупівельну ціну соняшника станом на квітень 2019 року. Вказані показники помножені на площу самовільно зайнятої земельної ділянки та отримано вартість реалізації неотриманої позивачем продукції - 724 330,00 грн. Для визначення розміру доходу, на який міг розраховувати позивач, підлягали врахуванню витрати, які необхідно було здійснити для отримання врожаю соняшника. По розрахункам експерта вони складають 32 385, 46 грн. Підставою для визначення такого розміру стала технологічна карта вирощування соняшнику, яка складена позивачем. Разом з тим, вказуючи у технологічній карті витратний процес, позивач зазначав, що лущення та культивація землі, посів соняшника, перевозка врожаю буде здійснюватися лущильником БДТ, знаряддями КПС-4, 2 та КРН-5, 6, сіялкою СУПН-8, причепом ПТС-4, які є його власною технікою, а тому не потребують витрат. При цьому документального підтвердження наявності у нього зазначеної техніки позивач не надав. Експерту також не вдалось визначити, в якому обсязі позивач мав би включити до складу виробничої собівартості вартість оплати за договором про наймання комбайну "Дон-1500". У зв'язку з цим апеляційний суддійшов висновку, що позивач не надав обґрунтованого розрахунку упущеної вигоди ні комісії з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам, ні експерту. При цьому суд вважав, що наданий позивачем розрахунок також є неналежним доказом на підтвердження дійсного розміру завданих збитків, оскільки він не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок. Отже, суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновком місцевого суду про відмову у задоволення позову, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, обґрунтовано вважав, що позивач не надав належних та допустимих доказів розміру завданих, на його думку, збитків. У зв'язку з цим необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 08 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 червня 2021 року м. Київ справа №487/2593/20 провадження №61-15082св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Коломієць В. В., Ямкової О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та вимог заяви про забезпечення позову У травні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та просив: скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно №12432457 від 07 грудня 2015 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0878 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1; визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1, видане 30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім'я ОСОБА_1 на житловий будинок літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гараж літ. Б по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м вартістю 621 228, 90 грн по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані, шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гаражу під літ. Б. Одночасно з позовом заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, у якій просив: накласти арешт на земельну ділянку площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, розташовану по АДРЕСА_1 та заборони органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо цієї земельної ділянки (у тому числі у разі її поділу чи об'єднання з іншими ділянками) ; заборонити органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо гаражу та житлового будинку загальною площею 371 кв. м по АДРЕСА_1, розташованих на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровим номер 4810136300:12:001:0013; заборонити Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об'єктів нерухомості на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, розташованій по АДРЕСА_1; заборонити ОСОБА_1 вчиняти зі спірною земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну її цільового призначення, поділ або об'єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо неї, а також проводити на ній будь-які будівельні роботи. Обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, прокурор зазначав, що вказана земельна розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та відповідно до статей 59, 83, 84 ЗК України в її межах забороняється будівництво індивідуальних житлових будинків. Більше того, відповідач з огляду на зовнішні, об'єктивні, явні і видимі, характерні для прибережної захисної смуги природні ознаки (у безпосередній близькості від урізу води) спірної земельної ділянки знала або, виявивши розумну обачність, могла знати про те, що ділянка вибула з володіння власника з порушенням вимог закону, що свідчить про недобросовісність набувача. На теперішній час ОСОБА_1 як власник земельної ділянки може розпорядитесь нею на власний розсуд - відчужувати іншим особам, здійснювати на ній будівництво об'єктів нерухомості, тому невжиття заходів забезпечення позову може в подальшому утруднити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2020 року в задоволенні заяви заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про забезпечення позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не є власником спірної земельної ділянки, тому відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2020 року скасовано та ухвалене нове судове рішення про задоволення заяви заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 про забезпечення позову. Накладено арешт на земельну ділянку площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1, та заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо цієї земельної ділянки (у тому числі у разі її поділу чи об'єднання з іншими ділянками). Заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційній дії щодо гаражу та житлового будинку загальною площею 371 кв. м по АДРЕСА_1, що розташовані на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013. Заборонено Управлінню державного архітектурно-будівельному контролю Миколаївської міської ради та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об'єктів нерухомості на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1. Заборонено ОСОБА_1 вчиняти із земельною ділянкою площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1, дії, спрямовані на зміну цільового призначення вказаної ділянки, її поділ або об'єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори та інші правочини щодо неї, а також проводити на цій земельній ділянці будь-які будівельні роботи. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір щодо земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, є реальним, власницею спірного майна є відповідач ОСОБА_1. Невжиття вказаних прокурором заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті і набрання законної сили судовим рішенням може істотно ускладнити в разі задоволення позовних вимог ефективний захист поновлення порушених прав або інтересів, за захистом яких прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, призвести до зміни власника спірного майна та вплинути на виконання цього РІШЕННЯ: Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року та ухвалити нове рішення про повернення заяви про забезпечення позову. В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Зокрема вказувала, що суд неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи. Касаційна скарга також мотивована тим, що заходи забезпечення позову є неспівмірними із заявленими вимогами. Прокурор у заяві про забезпечення позову не зазначив пропозицію щодо зустрічного забезпечення. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Заводського районного суду м. Миколаєва 25 лютого 2021 року справа №487/2593/20 надійшла до Верховного Суду. Прокуратура Миколаївської області направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 878 кв. м по АДРЕСА_1; визнано недійсним державний акт серії ЯИ №140147 на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2. Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року вищезазначені судові рішення змінені у мотивувальних частинах, з викладенням їх в редакції цієї постанови. Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 05 червня 2012 року, зареєстрованого в реєстрі за №6517, ОСОБА_2 продала ОСОБА_1 земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Земельна ділянка належала продавцю на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯИ №140147, на якому приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Денисовою О. О. 05 червня 2012 року зроблено запис про перехід права власності на земельну ділянку ОСОБА_1. На час розгляду справи на цій земельній ділянці збудовано житловий будинок літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, та гараж літ. Б, які на підставі свідоцтва про право власності від 07 травня 2015 року належать ОСОБА_1. Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК підставою забезпечення позову є можливість ускладнення чи неможливість у майбутньому виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся. Способи забезпечення позову, які передбачені частиною першою статті 150 ЦПК України, залежать від характеру спірних правовідносин, позовних вимог та інших обставин конкретного спору, що зумовлюють необхідність забезпечення виконання судового рішення. Перелік таких способів не є вичерпним. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. При цьому співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав осіб, що не є учасниками даного судового процесу. При розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність, та брати до уваги не тільки інтереси позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. До видів забезпечення позову законом віднесено накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України), а також заборону вчиняти певні дії (пункти 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України). Під арештом майна слід розуміти заборону розпоряджатися цим майном, а в певних випадках - і користуватися ним. Заборона вчиняти певні дії, поряд з іншим, може бути пов'язана з необхідністю збереження об'єкта спору в існуючому стані та збереження його статусу, що має сприяти вирішенню спору та можливості виконання судового РІШЕННЯ: У позовній заяві зазначається, що підставою для звернення до суду з указаним позовом стало незаконне вибуття з державної власності та набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку та подальший незаконний перехід права на цю ділянку до ОСОБА_1 на підставі правочину. Отже, предметом позову прокурора є правовідносини щодо права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, на якій розташований належний їй житловий будинок. Складовими права власності на землю є право розпорядження, володіння та користування цією нерухомістю. У порядку забезпечення позову прокурор вважав необхідним тимчасово обмежити відповідача у праві розпорядження спірним майном, що полягало в обмеженні передачі прав на земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок у будь-який спосіб та в обмеженні реєстрації речових прав, а також в обмеженні права змінювати об'єкт спору (змінювати цільове призначення, проводити поділ, об'єднання), що є складовою оспорюваного права власності, та в обмеженні провадити будь-які будівельні роботи та вводити в експлуатацію розташовані на цій земельній ділянці об'єкти нерухомості. Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову є співмірним із заявленими вимогами, оскільки спір щодо земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, є реальним, носить матеріальний характер, власником спірного майна є відповідач ОСОБА_1, а відсутність обтяжень спірної нерухомості не перешкоджатиме подальшій зміні речових прав на землю та житловий будинок, що може стати дійсною перешкодою в ефективному захисті та поновленні прав, якщо факт їх порушення буде встановлений судом при вирішенні спору. Необхідність збереження правового статусу та стану спірної ділянки відповідає умовам вжиття заходів забезпечення позову та застосуванню правил частини другої статті 149 ЦК. Правильним є й висновок апеляційного суду про те, що невжиття вказаних прокурором заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті й набрання законної сили судовим рішенням може істотно ускладнити в разі задоволення позовних вимог поновлення порушених прав або інтересів, за захистом яких прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, призвести до зміни власника спірного майна та вплинути на виконання цього РІШЕННЯ: Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор у заяві про забезпечення позову не зазначив пропозицію щодо зустрічного забезпечення, оскільки частиною першою статті 154 ЦПК України передбачено право суду, а не обов'язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення), а тому розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить пропозиції щодо зустрічного забезпечення, не є порушенням наведених норм законодавства та не свідчить про незаконність оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28 травня 2021 року у справі №925/1502/20. Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов І. О. Дундар Є. В. Краснощоков

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №2-166/11 провадження №61-10688св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: за позовом про визнання незаконним рішення Коломийської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності, повернення самовільно захопленої земельної ділянки: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Коломийська міська рада, ОСОБА_2, за позовом про визнання незаконним і скасування рішення виконкому Коломийської міської ради, визнання нечинним Державного акту на право приватної власності на землю: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: виконавчий комітет Коломийської міської ради, Коломийська міська рада, ОСОБА_1, третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана адвокатом Біланом Андрієм Михайловичем на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року у складі судді: П'ятковського В. І., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Фединяка В. Д., Горейко М. Д., ІСТОРІЯ СПРАВИ У вересні 2007 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Коломийської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення Коломийської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності, повернення самовільно захопленої земельної ділянки. Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1. Рішенням Коломийської міської ради за №345 від 21 листопада 1995 року для будівництва і обслуговування будинку їй виділена земельна ділянка площею 0.1052 га, на частину якої площею 0,10 га 19 червня 1996 року видано Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, а частину земельної ділянки, що залишилась, їй виділено в користування для садівництва. Зазначала, що в серпні 2007 року відповідачка ОСОБА_2 розпочала будівельні роботи на вказаній земельній ділянці, зрізала фруктові дерева та насадження, повідомивши, що частина ділянки вилучена та рішенням Коломийської міської ради від 21 березня 2007 року передана їй у власність, площею 33,74 кв. м., про що видано Державний акт. Також вказала, що ОСОБА_2 рішенням Коломийської міської ради за №110 від 29 червня 2006 року передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2, межі якої згідно плану, накладаються на належну їй ділянку. ОСОБА_1 просила скасувати рішення Коломийської міської ради №464-13/2007 від 21 березня 2007 року та рішення Коломийської міської ради №110 від 29 червня 2006 року та Державні акти про право приватної власності на землю серії ЯД №689771/012729700488 та ЯД №855/22, видані на ім'я ОСОБА_2, зобов'язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 земельну ділянку з приведенням її в придатний до використання стан зі знесенням будівель та споруд. У листопаді 2010 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до виконавчого комітету Коломийської міської ради, Коломийської міської ради, ОСОБА_1, про визнання незаконним і скасування рішення виконкому Коломийської міської ради за №345 від 21 листопада 1995 року, визнання нечинним Державного акту на право приватної власності на землю. Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 01 березня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконним рішення Коломийської міської ради від 21 березня 2007 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,003374 га та державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, виданий 23 травня 2007 року на ім'я ОСОБА_2. Зобов'язано ОСОБА_2 звільнити зайняту нею частину земельної ділянки площею 0,062 га з приведенням земельної ділянки у придатний для використання стан та знесенням розташованих на ній будівель і споруд. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 500 грн відшкодування моральної шкоди. У іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних від 14 вересня 2011 скасовано рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 01 березня 2010 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суду першої інстанції необхідно звернути увагу, що згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 14 вересня 2010 року у фактичному користуванні ОСОБА_1 знаходиться 0,1065 га, проте згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку від 19 червня 1966 року вона є власником земельної ділянки площею 0,10 га. Суд на вказане увагу не звернув та не з'ясував, за рахунок чого збільшилась площа вказаної земельної ділянки. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 23 січня 2012 року справи за позовом ОСОБА_1 до Коломийської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення Коломийської міської ради, визнання недійсним Державного акту на право власності, повернення самовільно захопленої земельної ділянки та позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Коломийської міської ради, Коломийської міської ради, ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області про визнання незаконним і скасування рішення виконкому Коломийської міської ради за №345 від 21 листопада 1995 року, визнання нечинним Державного акту на право приватної власності на землю, об'єднані в одне провадження. Ухвалою Коломийського міськрайонного суду від 14 листопада 2019 року залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_2 до виконавчого комітету Коломийської міської ради, Коломийської міської ради, ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області про визнання незаконним і скасування рішення виконкому Коломийської міської ради за №345 від 21 листопада 1995 року, визнання нечинним Державного акту на право приватної власності на землю, в зв'язку з повторною неявкою позивачки в судове засідання. Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Коломийської міської ради від 21 березня 2007 року №464-13/2007 про передачу у власність ОСОБА_2 33,74 кв. м. земельної ділянки для ведення садівництва по АДРЕСА_2. Визнано незаконним та скасовано Державний акт на право приватної власності на землю серії ЯД №689771/012729700488 виданий ОСОБА_2. Визнано незаконним та скасовано рішення Коломийської міської ради від 29 червня 2006 року №110 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,100 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2. Визнано незаконним та скасовано Державний акт на право приватної власності на землю серії ЯД №855/22 виданий 25 січня 2007 року ОСОБА_2. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно захоплену земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 52 кв. м. з приведенням її у придатний для використання стан зі знесенням будівель і споруд. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що встановлено факт правомірного набуття та користування ОСОБА_1 земельною ділянкою площею 0,1 га для обслуговування житлового будинку та 0,0052 га для ведення садівництва у 1996 році. Із висновку судової будівельно-технічної експертизи №0592 від 14 вересня 2010 року, вбачається, що у фактичному користуванні ОСОБА_1 знаходиться не вся земельна ділянка, визначена межами у правовстановлюючому документі та плані на АДРЕСА_1, а існує накладка площею 62 кв. м. на неї меж сусідньої земельної ділянки по АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_2. Передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка частково розташована на земельній ділянці ОСОБА_1. Такі ж обставини встановлені висновком №627 судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою по кримінальному провадженні №12013090180001591, складеним Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз 25 квітня 2017 року, відповідно до п. 4 якого, земельні ділянки за адресою АДРЕСА_2 площею 1000 кв. м та площею 33,74 кв. м, які належать ОСОБА_2 на підставі Державних актів про право власності на земельні ділянки серії ЯД №865122 і ЯД №869771/010729700488 відповідно, накладаються на земельні ділянки, розташовані за адресою АДРЕСА_1 площею 1000 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право власності на земельну ділянку серії І-ІФ №002849 та площею 52 кв. м., яка передана позивачці у користування. Площа накладення становить 0,0057 га. Оскільки Коломийською міською радою не приймалось рішення про вилучення у ОСОБА_1 частини земельної ділянки, а в порушення вимог статті 116 ЗК України прийнято рішення про передачу її у власність ОСОБА_2, такі рішення органу місцевого самоврядування порушують права ОСОБА_1, як власника земельної ділянки, а тому є незаконними. Державні акти, видані на підставі незаконних рішень також підлягають скасуванню. Ухвалою Коломийського міськрайонного суду від 21 лютого 2020 року виправлено допущені описки в рішенні Коломийського міськрайонного суду Івано- Франківської області від 30 січня 2020 року, зазначивши прізвище позивачки ОСОБА_1, номер рішення Коломийської міської ради від 21 листопада 1995 року, яким ОСОБА_3 виділено земельну ділянку № НОМЕР_1 та виклавши абзаци 3, 5, 6 резолютивної; частини в наступних редакціях: абзац 3: "Визнати незаконним та скасувати Державний акт на право приватної власності на землю серії ЯД №869771/012729700488 виданий ОСОБА_2"; абзац 5: "Визнати незаконним та скасувати Державний акт на право приватної власності на землю серії ЯД №865122 виданий 25 січня 2007 року ОСОБА_2"; абзац 6: "Зобов'язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 самовільно захоплену земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 62 кв. м з приведенням її у придатний для використання стан зі знесенням будівель і споруд". Ухвала мотивована тим, що при виготовленні рішення, в описовій та резолютивній частинах допущено описки. Із позовної заяви та інших документів, що містяться в матеріалах справи вбачається, що правильне написання прізвища позивачки ОСОБА_1. Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи №0592 від 14 вересня 2010 року, існує накладка площею 62 (а не 52) кв. м на земельну ділянку позивачки меж сусідньої земельної ділянки. Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Ухвалу Коломийського міськрайонного суду від 14 листопада 2019 року скасовано, а справу в частині позову ОСОБА_2 до виконавчого комітету Коломийської міської ради, Коломийської міської ради, ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2020 року і ухвалу Коломийського міськрайонного суду від 21 лютого 2020 року залишено без задоволення. Рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2020 року та ухвалу Коломийського міськрайонного суду від 21 лютого 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що правовстановлюючий документ на виділену ОСОБА_1 земельну ділянку остання отримала у 1996 році, тобто значно раніше ніж ОСОБА_2 Виданий позивачу Державний акт та рішення про надання їй іншої частини земельної ділянки у користування не скасовані, рішення про їх вилучення не приймалося, а тому є чинними. Порушені відповідачкою права на такі земельні ділянки підлягають захисту, оскільки видані ОСОБА_2 Коломийською міською радою державні акти на земельні ділянки серії ЯД №865122 і ЯД №869771/010729700488 відповідно, накладаються на земельні ділянки, розташовані за адресою АДРЕСА_1 площею 1000 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право власності на земельну ділянку серії 1-ІФ №002849, яка передана позивачці у користування. Аргументи учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_2, подала касаційну скаргу, яка підписана представником Біланом А. М., в якій просила: оскаржені рішення скасувати; прийняти в даній справі нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі; судові витрати по розгляду покласти на ОСОБА_1. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не погоджувала з суміжними землекористувачами межі своєї земельної ділянки. Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 01 березня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконним рішення Коломийської міської ради від 21 березня 2007 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,003374 га та державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, виданий 23 травня 2007 року на ім'я ОСОБА_2. Зобов'язано ОСОБА_2 звільнити зайняту нею частину земельної ділянки площею 0,062 га з приведенням земельної ділянки у придатний для використання стан та знесенням розташованих на ній будівель і споруд. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 500 грн на відшкодування моральної шкоди. У іншій частині позовних вимог відмовлено. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних ухвалою від 14 вересня 2011 року скасував рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 01 березня 2010 року та рішення суду апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2010 року, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй ухвалі суд касаційної інстанції надав вказівки суду першої інстанції звернути увагу, що згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 14 вересня 2010 року в фактичному користуванні ОСОБА_1 знаходиться 0,1065 га, проте згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку від 19 червня 1966 року вона є власником земельної ділянки площею 0,10 га. Суд на вказане увагу не звернув. В судовому засіданні апеляційного суду за клопотанням представника ОСОБА_2 безпосередньо досліджувались (розглядалось колегією суддів апеляційного суду) наступні письмові докази: - план схема будинковолодіння по АДРЕСА_2 від 1983 року, згідно якої за таким будинковолодінням закріплено 1033 кв. м земельної ділянки, з яких 0,6 га для обслуговування будинку, 0,433 га, технічний паспорт на жилий будинок індивідуального жилого фонду за адресою АДРЕСА_2 складений Коломийським БТІ 10 травня 1995 року, викопіювання з генерального плану міста Коломия де розміщені ділянки ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_1. Суди першої та апеляційної інстанції проігнорували той факт, що: за будинковолодінням АДРЕСА_2 ще з 1983 року закріплено земельні ділянки які складають 1033 кв. Такі земельні ділянки ніким не вилучались в період з 1983 року та по даний час. 27 грудня 2003 року ОСОБА_5 подарував ОСОБА_2 житловий будинок з належними господарськими будівлями І спорудами що знаходились за адресою: АДРЕСА_2. Судами першої та апеляційної інстанції в порушення вимоги не виконано вказівки касаційного Суду щодо необхідності дослідження землевпорядної справи ОСОБА_1 на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1; не з'ясували за рахунок чого збільшилась площа земельної ділянки ОСОБА_1, якщо їй було передано у власність 0,1 га, а фактично, остання в суді вимагає закріпити за нею право власності на 0,1065 га. (більше на 65 кв. м ніж передано у власність). Представником ОСОБА_2 заявлялись клопотання про витребування землевпорядної документації ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1 га, однак, судом апеляційної інстанції відмовлено у задоволенні такого клопотання. У серпні 2020 року Коломийська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанції не розібрались у фактичних обставинах справи та не з'ясували у чому саме полягає порушення прав ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 0,10 га, адже остання вільно та безперешкодно користується такою площею, навіть більшою на 12,90 кв. м 0,101290 га. У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржені рішення залишити без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що набувши права користування земельною ділянкою відповідно до діючого на той час законодавства, ОСОБА_1 продовжує користуватись земельною ділянкою та має відповідний легітимний інтерес щодо захисту свого права від протиправних посягань інших осіб. Як зазначив експерт у досліджені межі земельних ділянок ОСОБА_1, ОСОБА_2 зображено на схемі та існує накладення частини земельних ділянок. Враховуючи дати видачі правовстановлюючих документів, необхідно зробити висновок, що ОСОБА_2 було надано у приватну власність частину земельної ділянки (62 кв. м) раніше приватизованої ОСОБА_1. Таким чином судом встановлено факт правомірного набуття та користування ОСОБА_1 земельною ділянкою площею 0.1 га для обслуговування житлового будинку та 0,0052 га для ведення садівництва у 1996 році. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року: у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, яка підписана адвокатом Біланом А. М. на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2020 року відмовлено; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, яка підписана адвокатом Біланом А. М. на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року; клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року до закінчення їх розгляду у касаційному порядку задоволено; зупинено дію рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року до закінчення їх перегляду у касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2020 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року до закінчення їх перегляду у касаційному порядку відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду зазначено, що Верховний суддійшов висновку про наявність підстав для відкриття касаційного провадження на підставі пунктів першого, четвертого частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: в оскаржених рішеннях суд застосував положення статей 118, 122, 212 ЗК України до спірних правовідносин без врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 26 червня 2019 року у справі №638/8079/16-а, від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а; суд застосував положення статті 376 ЦК України до спірних правовідносин без врахування правових висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 06 березня 2019 року у справі №814/2645/15, від 05 березня 2019 року у справі №810/5680/15, в яких зазначено, що стаття 376 ЦК України передбачає знесення виключно самочинно збудованого майна; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини 3 статті 411 України) ; суд не дослідив всі зібрані у справі докази (пункт 1 частини 3 статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Коломийської міської ради Івано-Франківської області за №345 від 21 листопада 1995 року ОСОБА_1 вирішено виділити житловий будинок по АДРЕСА_1 зі складу будинковолодіння АДРЕСА_1 та зареєструвати за будинком земельну ділянку площею 1052,3 кв. м. за цією ж адресою. Зазначена земельна ділянка виділена на місцевості, що підтверджено планом. Відповідно до рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради №93 від 18 квітня 1996 року присадибну ділянку загальною площею 1 052 кв. м передано ОСОБА_1, з яких 1000 кв. м - у приватну власність, а 52 кв. м залишено у користуванні. На земельну ділянку площею 0,10 га видано Державний акт про право приватної власності на землю серії I-ІФ №002849. ОСОБА_2 є власником будинковолодіння за АДРЕСА_2 на підставі договору дарування житлового будинку від 07 грудня 2003 року, зареєстрованого в Коломийському МБТІ 11 листопада 2005 року. Рішенням Коломийської міської ради №110 від 29 червня 2006 року ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, про що видано Державний акт на право власності на землю серії ЯД №865122. Рішенням Коломийської міської ради за №464-13/2007 від 21 березня 2007 року, земельну ділянку площею 0,0034 га. для ведення садівництва, що підтверджується Державним актом на право власності на землю серії ЯД №869771. Згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи №0592 від 14 вересня 2010 року у фактичному користуванні ОСОБА_1 знаходиться не вся земельна ділянка, визначена межами у правовстановлюючому документі та плані на АДРЕСА_1, а існує накладка площею 62 кв. м на неї меж сусідньої земельної ділянки по АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_2. Передана у власність Грабовецькій земельна ділянка частково розташована на земельній ділянці ОСОБА_1. Відповідно до пункту 4 висновку №627 судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою по кримінальному провадженні №12013090180001591, складеного Львівським науково-дослідним інститутом судових експертиз 25 квітня 2017 року, земельні ділянки за адресою АДРЕСА_2 площею 1000 кв. м та площею 33,74 кв. м, які належать ОСОБА_2 на підставі Державних актів про право власності на земельні ділянки серії ЯД №865122 і ЯД №869771/010729700488 відповідно, накладаються на земельні ділянки, розташовані за адресою АДРЕСА_1 площею 1000 кв. м, яка належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право власності на земельну ділянку серії І-ІФ №002849 та площею 52 кв. м., яка передана позивачці у користування. Площа накладення становить 0,0057 га. Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно статті 87 ЗК УРСР землями міської забудови вважаються землі, що забудовані або призначені для цієї мети за генеральним планом розвитку і забудови міста. Земельні ділянки для житлового, промислового та іншого капітального будівництва надаються державним підприємствам, організаціям і установам, а також житлово-будівельним кооперативам та окремим громадянам для індивідуального житлового будівництва у безстрокове користування за рішенням виконавчого комітету міської Ради народних депутатів у відповідності з генеральним планом розвитку і забудови міста. Землі, призначені під міську забудову, до їх забудови використовуються попередніми землекористувачами. Вільні від забудови землі можуть відводитися виконавчими комітетами міських Рад народних депутатів в тимчасове користування підприємствам, установам, кооперативним і громадським організаціям, а також громадянам для використання під городи, пасовища та сінокоси. Відповідно до частини першої та другої статті 88 ЗК УРСР 1970 року розміри земельних ділянок для об'єктів цивільного і житлового будівництва визначаються виконавчими комітетами міських Рад народних депутатів у відповідності з будівельними нормами і правилами. В містах, де допускається індивідуальне житлове будівництво, виконавчими комітетами міських Рад народних депутатів можуть надаватися громадянам для цієї мети земельні ділянки в розмірах від 0,03 до 0,06 гектара, з врахуванням місцевих умов, незалежно від кількості членів сім'ї. У частині восьмій статті 17 ЗК України 1990 року передбачалося, що передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України зазначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Згідно пунктів 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При задоволенні позовних вимог суди: не перевірили важливого та доречного аргументу ОСОБА_2 щодо набуття права на земельну ділянку під її будинком в 1983 році, не з'ясували правовий режим спірної земельної ділянки, не звернули увагу на положення частини восьмої статті 17 ЗК УРСР 1990 року і на те, що з 1983 року її земельна ділянка не вилучалася; не встановили в якій частині та якою площею накладається земельна ділянка ОСОБА_1 площею 0,10 га, що належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право приватної власності на землю серії I-ІФ №002849 та земельна ділянка ОСОБА_2 площею 0,0034 га. для ведення садівництва, що належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на землю серії ЯД №869771; не встановили в якій частині та якою площею накладається земельна ділянка ОСОБА_1 площею 0,10 га, що належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право приватної власності на землю серії I-ІФ №002849 та земельна ділянка ОСОБА_2 площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на землю серії ЯД №865122; не встановили в якій частині та якою площею накладається земельна ділянка, що перебуває відповідно до рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради №93 від 18 квітня 1996 року в користуванні ОСОБА_1 площею 52 кв. м та земельні ділянки ОСОБА_2 площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на землю серії ЯД №865122 та площею 0,0034 га. для ведення садівництва, що належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на землю серії ЯД №869771; не встановили в якій частині та якою площею споруди ОСОБА_2 розміщені на земельній ділянці, що перебуває відповідно до рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради №93 від 18 квітня 1996 року в користуванні ОСОБА_1 площею 52 кв. м, земельній ділянці площею 0,10 га, що належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту про право приватної власності на землю серії I-ІФ №002849. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана адвокатом Біланом Андрієм Михайловичем задовольнити частково. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 року скасувати. Передати справу №2-166/11 за позовом ОСОБА_1 до Коломийської міської ради, ОСОБА_2, про визнання незаконним рішення Коломийської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності, повернення самовільно захопленої земельноїна новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2020 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2020 роквтрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №201/3353/18 провадження №61-14685св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця ") в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця") звернулося до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1, вимоги якого уточнило під час розгляду справи, та просило на підставі положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з відповідача сплачений земельний податок за земельну ділянку площею 1,0491 га за період з 2015 року до першого кварталу 2019 року в сумі 1 015 865,59 грн. Позов мотивовано тим, що позивачу на праві постійного користування належить земельна ділянка загальною площею 1,6291 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до державного акта на право постійного користування від 18 листопада 2004 року. 01 вересня 2015 року проведена реєстрація вказаної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року про реєстрацію іншого речового права за Державним підприємством "Українська залізниця". 05 липня 2017 року на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, отримано нові витяги з Державного земельного кадастру, за якими відповідне право користування зареєстровано за Публічним акціонерним товариством "Українська залізниця". Проте на цій земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року про закриття провадження у справі у зв'язку з визнанням мирової угоди та заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року (у справі 2-2016/07). Відповідач фактично, без правовстановлюючих документів, без достатніх правових підстав користується земельною ділянкою, належній позивачу. 12 квітня 2017 року на адресу відповідача, як користувача об'єктів нерухомості на АДРЕСА_1 направлено вимогу з пропозицією добровільно відшкодувати позивачу суму нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 (теперішня адреса - АДРЕСА_1). Вказана вимога залишена без задоволення. Оскільки правова підстава для набуття (збереження) майна (земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, площею 1,0491 га, за адресою: АДРЕСА_1) у відповідача відсутня, то у позивача правомірно виникло право на застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України. Відповідач не є власником і постійним користувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача - орендна плата (підпункти 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) ). Відповідач фактично одержав дохід у результаті нездійснення плати за землю, а саме, в період з 01 січня 2015 року до першого кварталу 2019 року не сплачував плату за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі, в результаті безоплатно користувався цією земельною ділянкою. На підставі права постійного користування - права володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній власності, без встановлення строку та згідно із пунктом 269.1.2 статті 269, пунктом 270.1.1 статті 270, статті 271 ПК України позивач здійснює нарахування плати за земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, площею 1,0491 га. Разом з цим дохід підприємства зменшується на суми витрат, до яких відносяться суми нарахованих податків. Сума сплаченого позивачем земельного податку за останні три роки склала 1 015 865,59 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не є власником і постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача - орендна плата. Відповідач є фізичною особою - підприємцем, платником єдиного податку, що виключає нарахування, сплату та подання податкової звітності й земельного податку взагалі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивач не надав доказів визначення площі земельної ділянки саме у розмірі 1,0491 га, натомість матеріали справи містять лише площу нерухомого майна, власником якого є відповідач (нежитлових будівель загальною площею 1538,0 кв. м), як фізична особа за адресою: АДРЕСА_1. Позивач не довів підстав та не надав доказів сплати земельного податку за земельну ділянку площею саме 1,0491 га, а надані ним розрахунки не є належними та допустимими доказами сплати земельного податку. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на те, що при зверненні з позовною заявою позивач обґрунтував позов положеннями статей 1212, 1214 ЦК України та просив стягнути з відповідача доходи від безпідставно набутого майна. Проте відповідно до заяви про збільшення позовних вимог від 13 червня 2019 року позивач змінив підставу та предмет позову, просив стягнути з відповідача сплачений земельний податок за земельну ділянку площею 1,0491 га за період з 2015 року до першого кварталу 2019 року в сумі 1 015 865,59 грн. При цьому, з яких підстав позивач просить стягнути земельний податок саме за земельну ділянку площею 1,0491 га, у заяві про збільшення позовних вимог не зазначено та не обґрунтовано. Стягувачем земельного податку можуть бути виключно відповідні органи місцевого самоврядування або органи доходів і зборів у частині адміністрування податків і зборів, а отже, позивач не є належним позивачем щодо стягнення земельного податку. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками останнього та, крім наведеного, виходив з того, що земельна ділянка під нерухомим майном відповідача (нежитлові будівлі та споруди) за адресою: АДРЕСА_1, не може вважатись набутою чи збереженою без достатніх правових підстав, оскільки до відповідача перейшло право користування земельною ділянкою з набуттям права власності на об'єкти, на якій вони розміщені, на підставі вимог закону. Таким чином, відповідач не зобов'язаний сплачувати земельний податок за вказаний у позові період на підставі прямих норм закону. Крім того, відповідач є фізичною особою - підприємцем, платником єдиного податку, що виключає нарахування, сплату та подання податкової звітності й земельного податку взагалі. Позивач не надав доказів щодо визначення площі земельної ділянки в розмірі 1,0491 га, що унеможливлює визначення розміру суми яку позивач намагається стягнути з відповідача. Будь-яка площа земельної ділянки станом на час спірних правовідносин та розгляду справи сторонами не погоджена. Єдиною сформованою земельною ділянкою, користувачем якої є позивач, є земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033; загальна площа 1,6291 га, адреса згідно державного акту: АДРЕСА_1. Позивач не надав доказів наявності такого об'єкта цивільних прав як земельна ділянка площею 1,0491 га, ні за адресою: АДРЕСА_1, ні за адресою: АДРЕСА_1. Такої земельної ділянки не сформовано та не існує. Крім того, відповідач не є власником або користувачем земельної ділянки, а вказана земельна ділянка площею 1,0491 га не є об'єктом оподаткування за чинним законодавством. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Укрзалізниця" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення даного спору суди неправильно застосували норми матеріального права та не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17. Суди не врахували, що АТ "Укрзалізниця" є користувачем спірної земельної ділянки (право постійного користування) та не може бути орендарем відповідно до положень статті 4 Закону України "Про оренду землі" та пункту 8 статті 98 ЗК України, тому плата за землю у даному випадку можлива лише у вигляді стягнення сплаченого користувачем земельного податку з власника об'єктів нерухомого майна за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розташовані. Під час розгляду справи суди не врахували, що відповідач фактично, без правовстановлюючих документів, без достатніх правових підстав користується належною позивачу земельною ділянкою. Саме таке положення надало відповідачу можливість не сплачувати ані земельний податок, ані орендну плату, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об'єкта нерухомого майна, що використовуються у підприємницької діяльності. Позивач, як користувач за актом на право постійного користування та як великий платник податків, виконуючи обов'язки щодо податкових зобов'язань, сплатив земельний податок за користування земельною ділянкою площею 1,0491 га на АДРЕСА_1, яка перебуває у фактичному користуванні відповідача. Тим самим, відповідач як фактичний користувач земельною ділянкою зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею та зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що заявою про збільшення позовних вимог було змінено підставу та предмет позову, оскільки цією заявою позивач не змінив ні предмета, ані підстав позову. У позовній заяві було надано розрахунок ціни позову виходячи з сум сплаченого податку на дату подання позову, а в заяві про збільшення позовних вимог збільшена ціна позову виходячи з суми сплаченого податку на дату подання заяви, тобто включено час знаходження справи в провадженні суду. Суд також дійшов висновку, що позивач є неналежним позивачем щодо стягнення земельного податку через невизначеність об'єкта оподаткування та статусу відповідача, фізичної особи - підприємця як платника податку. Проте суд не врахував, що у позові ставиться питання про стягнення доходів від безпідставно набутого майна, чим позивач має намір компенсувати понесені витрати у вигляді сплаченого земельного податку за фактичного користувача земельної ділянки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суддійшов висновку, що відповідач як фізична особа - підприємець є платником єдиного податку, що не підтверджено зібраними доказами, а також виходить за межи цивільного процесу, оскільки розглядати відповідача як суб'єкта підприємницької діяльності, то дана справа не може розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, в оскаржуваних судових рішеннях суди посилались на правомірність користування земельною ділянкою відповідачем. Проте не врахували, що відчуження об'єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року по 20 червня 2007 року (під час дії статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року) не зумовило автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями і спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. А тому до цих правовідносин слід застосовувати закон, що діяв на час виникнення спірних правовідносин. Суди попередніх інстанцій порушили положення пункту 6 частини другої статті 251 ЦПК України, оскільки між сторонами існує інший спір про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та про визнання права користування спірною земельною ділянкою (за зустрічним позовом), який є предметом розгляду у справі №206/3455/17. Невирішеність позовних вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування земельною ділянкою у справі №206/3455/17, тобто встановлення самого факту користування та правових підстав щодо нього об'єктивно унеможливлює розгляд цієї справи. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У поданому відзиві ОСОБА_1 заперечує проти доводів касаційної скарги АТ "Укрзалізниця" та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Фактичні обставини, встановлені судами 18 листопада 2004 року Державному підприємству "Придніпровська залізниця" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 1,6291 га, яка розташована на АДРЕСА_1 для використання земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель хлібзаводу та засолбази. За цільовим призначенням зазначена земельна ділянка відноситься до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. 01 вересня 2015 року проведена реєстрація земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою за Державним підприємством "Українська залізниця". ПАТ "Українська залізниця" є правонаступником Державного підприємства "Придніпровська залізниця". 26 травня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПАТ "Українська залізниця" зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033. За доводами позивача, на цій земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які належать на праві приватної власності ОСОБА_1, що зареєстроване на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року про закриття провадження у справі у зв'язку з визнанням мирової угоди та заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року (у справі №2-2016/07). 12 квітня 2017 року на адресу відповідача, як користувача об'єктів нерухомості на АДРЕСА_1, АТ "Укрзалізниця" направлено вимогу з пропозицією добровільно відшкодувати суми нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 (теперішня адреса - АДРЕСА_1.21 квітня 2017 року оперативною нарадою керівників ПАТ "Українська залізниця", за результатами проведеної ревізії СП "Дніпровська дирекція залізничних перевезень" РФ "Придніпровська залізниця" в частині обліку та використання майна і земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, згідно з дорученням ПАТ "Укрзалізниця" від 06 квітня 2017 року, прийнято рішення звернутись до суду стосовно стягнення сум нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1, з відповідача, як з фактичного користувача земельної ділянки.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані у цій справі судові рішення не відповідають. Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом заявлених у суді першої інстанції позовних вимог, АТ "Укрзалізниця", як користувач земельної ділянки за актом на право постійного користування та як великий платник податків, сплатив земельний податок за користування земельною ділянкою площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1, яка перебуває в фактичному користуванні відповідача. Отже, відповідач як фактичний користувач земельною ділянкою зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, та зобов'язаний повернути ці кошти АТ "Укрзалізниця" як постійному користувачу земельної ділянки, який поніс витрати зі сплати земельного податку, на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Таким чином, поданий позов АТ "Укрзалізниця" про стягнення безпідставно набутого (збереженого) майна спрямований на компенсацію понесених витрат у виді сплаченого земельного податку за фактичного користувача земельної ділянки, яким є ОСОБА_1. Фактично предметом позову у цій справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Відповідно до статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Верховний Суд зазначає, що збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім, на відміну від збитків, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Отже, у разі коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв'язку з чим зберегла кошти, вона зобов'язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частинами першою, третьою і п'ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Частинами другою та третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. З урахуванням характеру правовідносин, що виникли між сторонами, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи розташовано на переданій у користування АТ "Укрзалізниця" земельній ділянці нерухоме майно, належне ОСОБА_1, яке саме майно та його цільове використання і призначення, а також необхідно встановити розмір земельної ділянки, яка фактично використовується останнім, мету її використання. З урахуванням цільового призначення земельної ділянки, яка передана у постійне користування АТ "Укралізниця" (відноситься до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення), а також посилань позивача на використання цієї земельної ділянки відповідачем, який є фізичною особою - підприємцем, для розміщення об'єкта нерухомого майна, що використовуються для ведення підприємницької діяльності, судам необхідно було перевірити і встановити, у яких цілях використовується земля та з якою метою, зокрема, чи не пов'язане це використання з метою здійснення господарської діяльності, в тому числі підприємницької, та виходячи з цього перевірити належність даного спору за правилами предметної та суб'єктної юрисдикції. Вказані обставини, установлення яких має вирішальне значення для правильного вирішення справи, судами попередніх інстанцій не установлено та доводів сторін, з урахуванням поданих ними доказів, не перевірено. При цьому суди виходили із взаємовиключних підстав, за яких відмовлено у позові, зокрема, що АТ "Укрзалізниця" є неналежним позивачем за вимогами про стягнення земельного податку, що земельна ділянка, на яку посилається позивач не визначена, а отже не може бути об'єктом оподаткування, а також, що за статусом відповідача як фізичної особи - підприємця та платника податку за спрощеною системою опотакування, він не несе тягар щодо сплати земельного податку. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним судом, послався на відсутність підстав для відшкодування позивачу збитків відповідно до частини першої статті 166 ЗК України в силу недотримання ним встановленого порядку визначення розміру та порядку відшкодування збитків згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284. Суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що заявою про збільшення позовних вимог від 13 червня 2019 року було змінено підставу та предмет позову, оскільки за змістом цієї заяви (т. 1 а. с. 131) була лише уточнена (збільшена) сума, пред'явлена до стягнення, з урахуванням часу знаходження справи в провадженні суду. При цьому ні підставу, ні предмет позову позивач не змінював, а отже суд помилково виходив з того, що позов стосується відшкодування збитків та не надав належну кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням заявлених позивачем вимог, відповідно до статті 1212 ЦК України суди не надали. Для правильного вирішення даної справи судам необхідно встановити дійсний характер спірних правовідносин, а також, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством. Вимогами процесуального закону визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Доводи касаційної скарги з урахування меж касаційного перегляду свідчать про те, що судові рішення ухвалені при неповному з'ясуванні обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії Придніпровська залізниця" задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року скасувати. Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №466/7825/16-ц провадження №61-2808св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Росан-Цінні Папери", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року у складі судді Свірідової В. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Росан-Цінні Папери" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про застосування наслідків недійсності правочину. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності правочину. В обґрунтування вимог позивач зазначив про те, що між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 був укладений договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року №111201-01, за умовами якого ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як комісіонер, зобов'язувалось за рахунок та в інтересах ОСОБА_1, як комітента, здійснити посередницькі послуги з продажу цінних паперів, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн. На виконання вказаного договору між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02, за яким ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як продавець, за рахунок та в інтересах ОСОБА_1 зобов'язувалось передати у власність ОСОБА_3, як покупця, цінні папери, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн. Вищенаведені договори були виконані в повному обсязі. Проте, за рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про визнання договорів недійсними визнано недійсним договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01, укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 та визнано недійсним договір купівлі-продажу акцій ВАТ "Бродирембуд", укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 02 грудня 2011 року у зв'язку із ненаданням згоди на укладення правочинів іншим з подружжя, а саме ОСОБА_2. Вказане рішення залишене без змін апеляційною та касаційною інстанцією. При цьому питання про застосування наслідків недійсності правочину не порушувалось, у зв'язку з цим виникає необхідність застосувати наслідки недійсності договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01, укладеного між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1, як первісного договору, на виконання якого було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02, а тому товариство змушене звернутись до суду з цим позовом. Крім того, що відповідачами прострочено виконання грошового зобов'язання щодо повернення товариству грошових коштів, сплачених ним за недійсним правочином, у товариства виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Позивач просив застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" грошову суму в розмірі 146 452,74 грн, інфляційні втрати в розмірі 166 681,21 грн, 3% річних в розмірі 17 406,00 грн, стягнути з відповідачів усі судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року позов задоволено. Застосовано наслідки недійсності правочину та стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" грошову суму в розмірі 146 452,74 грн, інфляційні втрати в розмірі 166 681,21 грн, 3% річних в розмірі 17 406,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 4 958,10 грн та витрати за надання юридичних послуг в розмірі 30 000,00 грн, а всього 34 958,10 грн, у рівних частинах з кожного (по 17 479,05 грн). Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у зв'язку з визнанням недійсним договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року, укладеного між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1, а також зверненням ОСОБА_3 до товариства з позовною заявою про застосування наслідків недійсності пов'язаного договору, у відповідачів виникло грошове зобов'язання перед ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" щодо повернення на його користь грошових коштів, які були отримані у спільну сумісну власність відповідачів за недійсним договором комісії, на підставі статті 216 ЦК України. Початком прострочення грошового зобов'язання відповідачами є 25 липня 2014 року, тобто дата, коли ОСОБА_3 розпочав процес реституції за договором купівлі-продажу цінних паперів, що визнаний недійсним, після скасування ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 16 січня 2013 року, якою було роз'яснено порядок виконання рішення суду про визнання зазначених договорів недійсними, відповідно до якої реституція повинна була здійснюватися безпосередньо між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, без участі ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", у зв'язку з чим у товариства виникли обов'язки повернути грошову суму у розмірі 146 452,74 грн ОСОБА_3, а також право вимагати повернення цієї грошової суми у відповідачів. Місцевий суд також дійшов висновку, що ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" дотримано строк позовної давності звернення до суду. Постановою Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 20 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судових витрат змінено. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" судові витрати, а саме: судовий збір в розмірі 4 958,00 грн та витрати за надання правничої допомоги в сумі 10 000,00 грн, разом 14 958,00 грн - по 7 479,00 грн з кожного. В решті рішення суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив, що початком прострочення грошового зобов'язання відповідачами є 25 липня 2014 року. За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову шляхом застосування наслідків недійсності правочину та солідарного стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" грошової суми в розмірі 146 452,74 грн, інфляційних втрат в розмірі 166 681,21 грн, 3% річних в розмірі 17 406,00 грн, а всього - 330 539,95 грн. При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану ОСОБА_1 та ОСОБА_4. З огляду на наведе, апеляційний суд вважав, що з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" витрати за надання правничої допомоги в сумі 10 000,00 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Шевченківського районного суду міста Львова. 07 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року клопотання ОСОБА_1, ОСОБА_2 про зупинення виконання судових рішень задоволено. Зупинено виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження. На підставі ухвали Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 03 червня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявники посилаються на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а також зазначають, що суди попередніх інстанцій проігнорували висновки Верховного Суду в аналогічних справах, які викладені у постановах від 03 травня 2018 року у справі №639/7335/15-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі №752/7501/18. Також, касаційна скарга мотивована тим, що сиди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях не обґрунтували підстав солідарного стягнення грошових коштів з відповідачів, зазначивши лише те, що ОСОБА_2 доводиться дружиною ОСОБА_1. У касаційній скарзі вказано, що позивач пропустив строк позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності правочину (реституції), а також зазначено, що судом апеляційної інстанції не повідомлено відповідачів про судове засідання, яке було призначене на 03 грудня 2020 року. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 був укладений договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року №111201-01, за умовами якого ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як комісіонер, зобов'язувалось за рахунок та в інтересах ОСОБА_1, як комітента, здійснити посередницькі послуги з продажу цінних паперів, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн (т. 1 а. с. 8). На виконання вказаного договору між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року №5-111202-02, за яким ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як продавець, за рахунок та в інтересах ОСОБА_1 зобов'язувалось передати у власність ОСОБА_3, як покупця, цінні папери, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн (т. 1 а. с. 10). Вищенаведені договори були виконані в повному обсязі та сторони одна до одної претензій не мали, що підтверджується актом прийому-передачі виконаних робіт від 02 грудня 2011 року до договору купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01 та актом прийому-передачі виконаних робіт від 02 грудня 2011 року до договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02 (т. 1 а. с. 9, 11). Відповідач ОСОБА_1 в результаті виконання умов договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року №111201-01 та договору купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02 за продані цінні папери отримав грошову суму в розмірі 146 452,74 грн. Факт отримання вказаної грошової суми ОСОБА_1 підтверджується видатковим касовим ордером від 02 грудня 2011 року (т. 1 а. с. 12). Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про визнання договорів недійсними визнано недійсним договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01, який укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 та визнано недійсним договір купівлі-продажу акцій ВАТ "Бродирембуд", який укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 02 грудня 2011 року, у зв'язку із ненаданням згоди на укладення правочинів іншим з подружжя, а саме ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 13, 14). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Щодо солідарного стягнення грошових коштів з відповідачів Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України). Відповідно до статті 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Згідно із частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Відповідно до усталеної судової практики вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. При цьому частинами другою та третьою вказаної статті визначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу та мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У відповідності до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Згідно зі статтею 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У зв'язку з визнанням недійсним за рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року, укладеного між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1, а також зверненням ОСОБА_3 до товариства з позовною заявою про застосування наслідків недійсності пов'язаного договору, у відповідачів виникло грошове зобов'язання перед ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" щодо повернення на його користь грошових коштів, які були отримані у спільну сумісну власність відповідачів за визнаним недійсним договором комісії, на підставі статті 216 ЦК України. Судами попередніх інстанцій встановлено, що саме ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою про визнання недійсними правочинів, у зв'язку з відсутністю її згоди на укладення таких та розпорядженням майном, що перебувало у їх спільній власності. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент отримання відповідної грошової суми за договором, перебували у шлюбі, а відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Тому вимога повернення грошової суми обґрунтовано звернена до обох членів подружжя на підставі статті 50 СК України, оскільки можна вважати, що предметом спору є спільні обов'язки відповідачів. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина четверта статті 65 СК України передбачає, шо договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, шо виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти, внаслідок укладення договору, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї. Зазначені висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) та у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі №452/926/16-ц (провадження №61-45315св18). Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок останніх майно, внаслідок укладення договорів, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Отже, враховуючи вищезазначене, суд ухвалив правильне по суті рішення, яке відповідає практиці Верховного Суду, про солідарне стягнення з відповідачів грошових коштів на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери". Щодо строку позовної давності Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Судами встановлено, 25 липня 2014 року ОСОБА_3 звернувся з позовною заявою до ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу акцій та стягнення коштів в розмірі 146 452,74 грн (справа №464/1716/14). Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили із того, що відлік строку позовної давності слід рахувати з 25 липня 2014 року, а саме в момент подання ОСОБА_3 позову до ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу акцій та стягнення коштів в розмірі 146 452,74 грн. Слід зазначити, що правова природа договору комісії, питання про застосування наслідків якого вирішувалося у даному провадженні, обумовлює необхідність укладення іншого договору на виконання договору комісії, а також наявність комісіонера, який виконує роль посередника між комітентом та третьою особою і який не є набувачем майна внаслідок укладення таких договорів. Суди зазначали, що у даному випадку роль посередника виконувало ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", а набувачем майна за договором комісії на продаж цінних паперів та договором купівлі-продажу цінних паперів, які визнані недійними, були ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Суд установив, що рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 про визнання зазначених договорів недійсними набрало законної сили 06 грудня 2012 року. Шевченківський районний суд м. Львова ухвалою від 16 січня 2013 року у справі №1328/1609/2012 роз'яснив порядок виконання рішення суду про визнання зазначених договорів недійсними, проте ця ухвала була скасована 19 квітня 2014 року Апеляційним судом Львівської області. 25 липня 2014 року ОСОБА_3 звернувся з позовною заявою до ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про застосування наслідків недійсності договорів купівлі-продажу акцій та стягнення коштів в сумі 146 452,74 грн, розпочавши при цьому процес реституції за договором купівлі-продажу цінних паперів. Враховуючи зазначенеТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" звернулося з позовом 07 вересня 2016 року, тобто в межах строку позовної давності. Доводи касаційної скарги, що строк позовної давності за вимогою про застосування реституції потрібно рахувати з 06 грудня 2012 року, з дня набрання законної сили рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12, за фактичних обставин цієї справи Верховний Суд відхиляє, оскільки вказаним рішенням питання застосування реституції вирішене не було, а ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" фактично виступало лише посередником у відносинах між ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Щодо належного повідомлення про час і місце розгляду справи Доводи щодо неповідомлення судом апеляційної інстанції відповідачів про судове засідання є безпідставними, оскільки спростовуються наявною в матеріалах справи заявою відповідачів, зі змісту якої вбачається, що їм було відомо про призначення апеляційним судом справи до розгляду на 15 год 30 хв 03 грудня 2020 року (т. 2 а. с. 249). Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. За таких обставин Верховний Суд вважає, що відсутні обов'язкові підстави для скасування правильного по суті РІШЕННЯ: Щодо інших доводів касаційної скарги Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій проігнорували висновки Верховного Суду в аналогічних справах, які викладені у постановах від 03 травня 2018 року у справі №639/7335/15-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі №752/7501/18, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі вимог касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, а також поновити виконання судових рішень. Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №367/2525/15-ц провадження №61-5042св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, відповідачі: Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У квітні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, треті особи: комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство" (далі - КП "Святошинське лісопаркове господарство"), ОСОБА_2, про визнання рішення селищної ради та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсними, витребування земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовані тим, що прокуратурою Київської області за результатами перевірки законності розпорядження землями лісогосподарського призначення виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою Київської області земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд. Рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення селищної ради на ім'я ОСОБА_2 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у м. Ірпені Київської області. На підставі договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року ОСОБА_2 відчужив вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_1. Спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебуває у постійному користуванні КП "Святошинське лісопаркове господарство", а її передача у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм ЗК України та ЛК України. Кабінет Міністрів України погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування КП "Святошинське лісопаркове господарство" не давав. Вказана земельна ділянка, відведена Гостомельською селищною радою Київської області під забудову, є територією національного природного парку "Голосіївський" і відноситься до земель природно-заповідного фонду. Згідно зі статтею 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, серед іншого, і розпорядження землями державної власності у межах, визначених цим Кодексом. Таким чином, позивачем за даним позовом є Кабінет Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником земель природоохоронного призначення. Прокурор зазначав, що про допущені порушення прокуратура довідався лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року №51, тому позовну давність при пред'явленні позову прокурором не пропущено. Прокурор просив: визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га; недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1000 га; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України вказану земельну ділянку площею 0,1000 га, вартістю 36 671,20 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2016 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту - смт Гостомель, а тому Гостомельська селищна рада при прийнятті оспорюваного рішення про передачу цієї ділянки у власність ОСОБА_2 вийшла за межі своїх повноважень, порушивши законні інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України. Разом з тим, прокурор звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявлено відповідачами, що є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки про порушення права держави прокурор міг дізнатися ще у 2010 році під час проведення перевірки оригіналів рішень Гостомельської селищної ради Київської області про надання у власність громадянам земельних ділянок у смт Гостомелі Київської області. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2017 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що прокурору було і могло бути відомим про порушення прав держави починаючи з 2010 року, що підтверджується запитами прокуратури Київської області від 06 жовтня 2010 року та направленням на його адресу оспорюваного рішення та повного пакету документів, які стосувалися надання у власність громадянам земельних ділянок по непарній стороні АДРЕСА_2 від 13 січня 2011 року, 11 лютого 2011 року, 04 липня 2011 року, 05 листопада 2011 року, а з позовом до суду прокурор звернувся у квітні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявили відповідачі. Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, апеляційний суд не з'ясував, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права та чи є у нього поважні причини для його поновлення. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув, а вирішуючи спір, послався на те, що прокуратура дізналася про порушення свого права у 2010 році, коли нею було отримано оригінали рішень Гостомельської селищної ради Київської області, проте матеріальним позивачем є не прокурор, а Кабінет Міністрів України, тому не встановивши коли про порушення свого права дізнався Кабінет Міністрів України, в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, ухвалив рішення з порушенням норм права. Крім того, у разі, якщо позивач заявив декілька позовних вимог, то питання застосування позовної давності, початку її перебігу та спливу має вирішуватися щодо кожної позовної вимоги окремо. Зазначена правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (провадження №14-172цс18). Таким чином, апеляційний суд у порушення вимог статей 212 - 214, 303, 315 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами вказаних положень закону та обставин справи не врахував, доводів прокурора не перевірив. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2019 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2016 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що земельна ділянка була виділена у власність ОСОБА_2 у березні 2010 року, тоді як межі парку "Голосіївський" було розширено у травні 2014 року, а, отже, посилання прокурора на виділення ділянки за рахунок території парку "Голосіївський" є необґрунтованими. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України. Однак, права Кабінету Міністрів України рішенням селищної ради та виділенням відповідачу земельної ділянки не порушуються, оскільки відповідно до вимог статті 27 ЛК України до повноважень КМУ у сфері лісових відносин належить передача у власність та надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових діляок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності. У власність ОСОБА_2 було передано земельну ділянку площею 0,1500 га. В даному випадку слід зазначити, що прокурор, стверджуючи, що спірна земельна ділянка перебуває на законних підставах в користуванні КП "Святошинське ЛПГ" заявляє вимогу про витребування зазначеної ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України. Задоволення зазначеної вимоги призведе до вилучення земельної ділянки в КП "Святошинське ЛПГ", яке згідно позиції прокурора на законних підставах користується зазначеною ділянкою. При цьому, жодних правових підстав вилучення земельної ділянки в законного землекористувача прокурор не наводить. Позовні вимоги прокурора є необґрунтованими, оскільки ним не надано належних та достовірних доказів, які вказують на те, що земельна ділянка була передана у власність фізичної особи з порушенням вимог чинного законодавства та такою передачею було порушено права Кабінету Міністрів України. Ухвалюючи рішення по суті, суд першої інстанції прийшов до висновку про пропуск прокурором строку позовної давності для звернення до суду, однак такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 травня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційним судом не враховано, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Гостомельською селищною радою Київської області з перевищенням повноважень, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза її волею. З урахуванням вказаного, Верховний Суд враховує, що в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_2 і ОСОБА_1, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ця спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, провадження №14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, провадження №14-95цс18, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, провадження №14-71цс18). Разом з тим, апеляційним судом у порушення вимог частини п'ятої статті 411 ЦПК України не враховано висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими було скасоване попереднє судове рішення суду апеляційної інстанції, що унеможливлює ухвалення Верховним Судом нового рішення. Гостомельська селищна рада Київської області і ОСОБА_1 заявили про застосування наслідків спливу позовної давності. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, апеляційний суд не з'ясував, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права та чи є у нього поважні причини для його поновлення. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Однак, вказані обставини апеляційним судом при новому розгляді встановлені не були, а суд касаційної інстанції у силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2016 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов першого заступника прокурора Київської області задоволено. Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №217579, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0038 площею 0,1500 га. Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0038 площею 0,1500 га вартістю 36 671,20 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюване рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1, та виданий на ім'я ОСОБА_2 державний акт, не були предметом судового розгляду, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, лише в 2015 році прокурор звертався до суду із листами до начальника Держземагенства у м. Ірпінь та до генерального директора УДПЛВО "Укрдержліспроект" щодо інформування прокуратури області, чи відносяться земельні ділянки, зокрема 3210945900:01:101:0038, до земель КП "Святошинське лісопаркове господарство". Таким чином, вказані документи не дають підстави для висновку, що прокурору було відомо про оскаржуване рішення з 2011 року. Як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Прокурором пред'явлено позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, як належного розпорядника землі. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, коли стало відомо про оспорюване рішення Гостомельської селищної ради Кабінету Міністрів України. В позовній заяві прокурор зазначив, що прокуратура довідалася про допущені порушення лише після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року №51. Вказані обставини відповідачами не спростовані. З позовом до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор звернувся в квітні 2015 року. Таким чином, суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про пропущення прокурором позовної давності при зверненні до суду з вказаним позовом. Відповідачі рішення суду першої інстанції в частині висновків про законність та обґрунтованість позовних вимог не оскаржили. Тому рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2016 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, третя особа: Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", ОСОБА_2 про визнання недійсними рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки, оскільки процедура вилучення та відведення спірної земельної ділянки, що перебувала у постійному користуванні лісового господарства та знаходилась у межах єдиного масиву в кварталі №18 Київського лісництва, суперечить вимогам чинного законодавства, була проведена Гостомельською селищною радою Київської області поза межами її повноважень. Аргументи учасників справи У березні 2020 року Гостомельська селищна рада Київської області засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу, в якій просить: оскаржену постанову апеляційного суду скасувати; рішення суду першої інстанції залишити без змін; судові витрати стягнути з позивача. Касаційна скарга мотивована тим, що: не надано визначених законом правовстановлюючих документів, що підтверджують права власності держави в особі Кабінету Міністрів України на спірну земельну ділянку; не надано доказів того, що третя особа ОСОБА_2 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 червня 2010 року з ОСОБА_1 не мала права на продаж земельної ділянки, а також не надано доказів того, що на відповідну дату оспорювань рішення ради було скасовано, а при нотаріальному оформлені земельної ділянки було допущено порушення і про відповідні порушення не було відомо позивачеві; не надано доказів, що спірна земельна ділянка вибула із володіння держави в особі Кабінету Міністрів України на момент її виділення Гостомельською селищною радою протиправно (загублена, викрадена тощо), прокурором не надані обвинувальні вироки суду, постанови про порушення кримінальних справ, протоколів про адміністративні правопорушення тощо; не надано доказів того, що спірна земельна ділянка на момент відведення її Гостомельською селищною радою, а саме 11 березня 2010 року, перебувала у власності держави в особі Кабінету Міністрів України або іншого спеціально уповноваженого державного органу, що дає підставу витребування майна у добросовісного набувача (питання про не належного позивача - держава в особі Кабінету Міністрів України) ; позовні вимоги прокурора є необґрунтованими, оскільки ним не надано належних та достовірних доказів, які вказують на те. що земельна ділянка була передана у власність фізичної особи з порушенням вимог чинного законодавства та такою передачею було порушено права Кабінету Міністрів України. Вказує, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України в оскаржуваному рішенні апеляційної інстанції не була врахована постанова Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №367/2530/15-ц та постанова Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №367/2528/15-ц щодо добросовісного набувача, адже від з'ясування всіх обставин справи залежить правильне вирішення справи. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 червня 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскількисуд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 лютого 2019 року у справі №367/2530/15-ц; від 20 листопада 2019 року у справі №367/2528/15-ц. Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини Суди встановили, що селище міського типу Гостомель було утворено відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 15 листопада 1938 року №39/22 в існуючих межах Гостомельської сільради. Відповідно до рішення виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 22 липня 1967 року №566 село Мостище було віднесено до складу і в підпорядкування Гостомельської селищної ради Київської області. Згідно з рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 28 жовтня 1968 року №791 "Про затвердження адміністративних меж міських (селищних) Рад депутатів трудящих Київської області" було затверджено адміністративні межі Ірпінського регіону разом із адміністративними межами селища Гостомель, який входив до складу міста Ірпінь. Рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 і передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. На підставі вказаного рішення Гостомельської селищної ради Київської області 29 квітня 2010 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЛ №217579.11 червня 2010 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужив спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_1, про що зроблено відповідну відмітку на державному акті на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЛ №217579. Позиція Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Згідно пункту 2 частини шостої статті 130 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) якщо спір не врегульовано суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі №367/3385/15-ц (провадження №61-40959св18) вказано, що: "рішенням Гостомельської селищної ради Київської області №1298-50-V від 11 березня 2010 року: затверджено ОСОБА_2 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1; передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1. Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №217581, виданого на підставі рішення Гостомельської селищної ради №1298-50-V від 11 березня 2010 року, ОСОБА_2 був власником земельної ділянки площею 0,1000 га, яка розташована АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Згідно договору купівлі-продажу від 15 червня 2010 року ОСОБА_2 продав зазначену земельну ділянку ОСОБА_3, а останній в свою чергу, за договором купівлі-продажу від 11 вересня 2010 року продав її ОСОБА_1. У справі, що переглядається, позовні вимоги про визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-V "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, спрямовані на оспорення права власності на земельну ділянку особи, що виникло внаслідок його реалізації. Оскільки прокурор позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотань про залучення ОСОБА_2 до участі у справі як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову внаслідок неналежного складу відповідачів". У справі, що переглядається, встановлено, що земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного рішення від 11 березня 2010 року у власність ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року відчужена ОСОБА_1. Прокурор позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсними рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га та недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, внаслідок неналежного складу співвідповідачів. З огляду на незалучення до участі в справі осіб, питання про права та обов'язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позовних вимог, в задоволенні вказаних вимог слід було відмовити з цих підстав. Відповідно, в задоволенні позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки від ОСОБА_1, слід було відмовити внаслідок того, що вона є похідною. Тому постанову апеляційного суду слід скасувати. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні цих позовних вимог з інших мотивів. Тому рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі №367/3385/15-ц (провадження №61-40959св18) колегія суддів вважає, що: постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без додержання норм процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати; рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частині в редакції цієї постанови. Гостомельською селищною радою Київської області сплачено 1 707,80 грн судового збору за подання касаційної скарги. Тому з Київської обласної прокуратури на користь Гостомельської селищної ради Київської області підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року скасувати. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 15 листопада 2016 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з Київської обласної прокуратури на користь Гостомельської селищної ради Київської області 1 707,80 грн судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія" (далі - ПСП "Мрія", підприємство) звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати рішення Межівської селищної ради Дніпропетровської області (далі - Межівська селищна рада) від 31 липня 2019 року №1276-21/VII "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номер 1222687700:02:002:0679"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 серпня 2019 року №20, укладений між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Птиця А. П." (далі - ФГ "Птиця А. П."), площею 7,9496 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:067; вирішити питання про розподіл судових витрат. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПСП "Мрія" посилалося на те, що 08 грудня 2014 року на підставі розпорядження Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 20 листопада 2014 року № Р-521/0/313-14 між ним і Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області (далі - Межівська РДА) був укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду строком на п'ять років земельну ділянку площею 7,9496 га (пай № НОМЕР_1), що розташована на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області (далі - Райпільська сільська рада). У розпорядженні Межівської РДА від 20 листопада 2014 року № Р-521/0/313-14 та договорі оренди зазначено, що земельна ділянка, яка передається в оренду ПСП "Мрія", є невитребуваним паєм №540 колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "13-річчя Жовтня" (далі - КСП "13-річчя Жовтня"). 13 вересня 2019 року з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підприємству стало відомо про внесення запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 7,9496 га, кадастровий номер:1222687700:02:002:0679. Підставою зазначено рішення Межівської селищної ради від 31 липня 2019 року №1276-21/VII. До закінчення строку дії договору оренди від 08 грудня 2014 року щодо земельної ділянки, яка перебувала у нього в оренді, 19 серпня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " був укладений договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 10 років, який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та внесено запис від 28 серпня 2019 року №33013209. Водночас з документів, отриманих з Межівської селищної ради та відділу у Межівському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровської області, не вбачається, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки (паю) № НОМЕР_1 колишнього КСП "13-річчя Жовтня", сертифікат на право на земельну частку (пай) на його ім'я не зареєстрований. На підставі рішення суду за ОСОБА_1 визнано право на земельну частку (пай) у розмірі 5,32 умовних кадастових гектара на території Межівської селищної ради, який встановлений як для члена Колективного сільськогосподарського підприємства "ім. Фрунзе", що надає право на витребування паю на території сільської ради. На думку позивача, 31 липня 2019 року Межівська селищна рада, всупереч порядку виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок, ухвалила незаконне рішення, яким передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, яка не перебувала у запасі. Такі дії порушують права ПСП "Мрія". У зв'язку з цим просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Межівський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 01 липня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що згідно з договором від 08 грудня 2014 року ПСП "Мрія" орендувало не виділену в натурі земельну ділянку, яка має статус об'єкта нерухомого майна, а лише невитребуваний пай, який не був сформований у земельну ділянку з визначеними межами. З часом, спірна земельна ділянка виділена в натурі з єдиного земельного масиву, у зв'язку з чим змінився предмет договору оренди земельної частки (паю), укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською РДА, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і свідчив про наявність речових, а не майнових прав. Крім того, підлягає застосуванню пункт 34 договору оренди від 08 грудня 2014 року, яким ПСП "Мрія" та Межівська РДА передбачили, що дія договору припиняється у разі витребування паю його власником. Врахувавши, що орендар і власник паю за власним бажанням можуть укладати між собою договір оренди земельної ділянки, суддійшов висновку, що на спірні правовідносини не поширюється правило переважного права на укладення договору оренди землі. Також суд виходив з того, що рішення Межівської селищної ради від 31 липня 2019 року "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки" є актом одноразового застосування, вичерпує свою дію фактом його виконання. Це рішення прийняте на законних підставах з метою реалізації судового рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на території Межівської селищної ради (територія колишньої Райпільської сільської ради). ОСОБА_1 набув спірну земельну ділянку у власність як невитребувану частку (пай), тому до нього не можуть переходити права і обов'язки попереднього власника, оскільки такого власника до витребування вказаного паю не було. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Дніпровський апеляційний суд постановою від 20 жовтня 2020 року рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд виходив з того, що оспорюваний договір оренди між ОСОБА_1 і ФГ "Птиця А. П. " укладався щодо певної земельної ділянки з відповідним кадастровим номером на підставі рішення суду про визнання за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай), яка в подальшому була ідентифікована кадастровим номером 1222687700:02:002:0679, тобто йдеться вже про зовсім інше майно, яке не є тотожним з тим, щодо якого був укладений договір оренди ПСП "Мрія" з Межівською РДА від 08 грудня 2014 року. Іншими словами, позивач орендував згідно з договором від 08 грудня 2014 року не виділену в натурі земельну ділянку, яка має статус об'єкта нерухомого майна, а лише невитребуваний пай, який не був сформований у земельну ділянку з визначеними межами. Встановивши зміну не тільки сторони договору, а і його предмета, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що таке право у позивача не виникає. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У листопаді 2020 року ПСП "Мрія" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначає те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18. Також заявник посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо правомірності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок земель такого колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що оформлення права власності на земельну ділянку автоматично не припиняє дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв, такі договори підлягають переукладанню. Законодавець не ставить питання переукладення договору оренди в залежність від того чи було такий договір укладено районною державною адміністрацією в порядку розпорядження нерозподіленими (невитребуваними) земельними ділянками чи громадянином - власником сертифіката на право на земельну частку (най). В обох випадках договір оренди переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений. Припинення дії договору оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладання згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України "Про оренду землі". Таким чином, помилковим є висновок судів про припинення договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року. Укладенням між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " договору оренди земельної ділянки від 19 серпня 2019 року №2 порушено права позивача, передбачені статтею 25 Закону України "Про оренду землі". В оскаржуваних судових рішеннях суди необґрунтовано зазначили статтю 33 Закону України "Про оренду землі", яка містить норми про переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі. При витребуванні паю його власником договір припиняється, а не закінчується, а тому стаття 33 Закону України "Про оренду землі" до цього спору не застосовується. Припинення договору та закінчення договору оренди, а також правові наслідки, які настають у цих двох окремих випадках, мають різне юридичне значення. Крім того, суди не взяли до уваги, що ОСОБА_1 не є власником земельної ділянки (паю № НОМЕР_1), а тому не міг витребувати цей пай та отримати його у власність, а отже Межівська селищна рада 31 липня 2019 року прийняла незаконне РІШЕННЯ: У грудні 2020 року Межівська селищна рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки ці судові рішення є законними та обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку. У лютому 2021 року ПСП "Мрія" подало клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у постанові від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19. У клопотанні посилалося на те, що є виключна правова проблема протиправного вилучення селищною радою земельної ділянки у добросовісного набувача та передання у власність спірної земельної ділянки, особі, яка не є власником цієї землі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 16 грудня 2020 року справа №181/1481/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням виконавчого комітету Райпільської сільської ради від 24 листопада 2014 року №63 вирішено зареєструвати договір оренди на невитребуваний земельний пай №540. Розпорядженням голови Межівської РДА від 20 листопада 2014 року № Р-512/0/313-14 ПСП "Мрія" передано в оренду терміном на 5 років невитребуваний пай № НОМЕР_1 площею 7,9496 га. Згідно з договором оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеним на підставі розпорядження голови райдержадміністрації від 20 листопада 2014 року № Р-512/0/313-14, Межівська РДА як орендодавець надала ПСП "Мрія" як орендарю у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 7,9496 га, розміщену на території Райпільської сільської ради. Пунктом 6 зазначеного договору передбачено, що він укладений терміном на п'ять років. У разі витребування паю його власником договір припиняється достроково або вносяться зміни у зв'язку з пунктом 34 цього договору. Умовами договору, серед іншого, передбачено припинення його дії (пункт 34) у разі витребування паю його власником. В цьому випадку договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки. Актом приймання-передачі земельної ділянки в оренду без дати підтверджується передання ПСП "Мрія" Межівською РДА земельної ділянки натурі (на місцевості) за рахунок земель Райпільської сільської ради загальною площею 7,9496 га, в тому числі - рілля 7,9496 га (невитребуваний пай № НОМЕР_1 колишнього КСП "13-річчя Жовтня"), терміном на 5 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з державним актом на право колективної власності на землю серії ДПМж №003 КСП ім. Фрунзе передано у колективну власність 4 030,9 га землі в межах згідно з планом для ведення сільськогосподарського виробництва. У списку громадян - членів колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу або товариства за №169 значиться ОСОБА_1. Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2019 року за ОСОБА_1 визнано право на земельну частку (пай) в розмірі 5,32 умовних кадастрових гектара на території, на території Межівської селищної ради. Зазначене рішення суду набуло законної сили 23 травня 2019 року і є підставою набуття ОСОБА_1 права на земельну частку (пай). Рішенням Межівської селищної ради від 25 червня 2019 року №1138-20/VII ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), пай № НОМЕР_1 на території Межівської селищної ради (територія колишньої Райпільської сільської ради). Письмовою заявою ОСОБА_1 від 22 липня 2019 року підтверджується його звернення до Межівської селищної ради з проханням затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,9496 га, в тому числі ріллі 7,9496 га (пай № НОМЕР_1) на території Райпільської сільської ради по колишньому КСП (АТ) "13 річчя Жовтня". Рішенням Межівської селищної ради від 31 липня 2019 року №1276-21/VII було затверджено зазначену технічну документацію та передано у власність земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна підтверджується, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1222687700:02:002:0679. З договору оренди від 19 серпня 2019 року №20, укладеного між ФГ "Птиця А. П." та ОСОБА_1, встановлено, що орендодавець ОСОБА_1 надав в оренду, а орендар ФГ "Птиця А. П." прийняло в строкове платне користування земельну ділянку, що призначена для сільськогосподарських потреб, площею 7,9496 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0679, яка знаходиться на території Райпільської сільської ради. Зазначений договір укладено на 10 років та зареєстровано 28 серпня 2019 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Результат аналізу статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Згідно зі статями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19 (провадження №61-17135св20) вказано, що "08 грудня 2014 року між Межівською РДА та ПСП "Мрія" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду земельну ділянку, площею 6,5177 га, у тому числі ріллі - 6,5177 га (невитребуваний пай колишнього КСП "13-річчя Жовтня "), що розташована на території Райпільської сільської ради, строком на п'ять років. У пункті 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року сторони передбачили, що дія договору оренди припиняється у разі витребування паю його власником. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки. Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що набута у власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка мала статус невитребуваних земельних паїв, її було виділено в натурі з єдиного земельного масиву. Таким чином, предмет договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, земельна частка (пай), укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською РДА, змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і свідчив про наявність речових, а не майнових прав, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Крім того, такий договір укладався не з ОСОБА_1, яка стала власником земельної ділянки. Верховний Суд також погоджується з висновком судів про те, що договір оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого договір припиняє свою дію в разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Оспорюваний позивачем договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року укладався ОСОБА_1 з ФГ "Птиця А. П. " щодо конкретної земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, та належної орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 08 грудня 2014 року був укладений договір оренди земельної ділянки між ПСП "Мрія" та Межівською РДА. Доводи касаційної скарги про те, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладеного її власниками договору оренди земельних паїв автоматично не припиняє, а такі договори підлягають переукладанню, є безпідставними, оскільки пунктом 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між позивачем та Межівською РДА, передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником". У цій справі суди встановили, що у пункті 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між Межівською РДА та ПСП "Мрія", сторони обумовили припинення дії договору у разі витребування паю його власником. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти договір оренди земельної ділянки. За таких обставин, встановивши, що дія договору оренди від 08 грудня 2014 року, укладеного між Межівською РДА та ПСП "Мрія", була припинена у зв'язку з витребуванням паю його власником на підставі пункту 34 цього договору та у позивача відсутнє суб'єктивне право чи інтерес, що підлягають захисту, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог. Такого самого висновку дійшов і Верховний Суд в постанові від 19 травня 2021 року у справі №181/598/19 з аналогічним предметом позову, що й пред'явлений у цій справі. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечить правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14 та від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. У лютому 2021 року ПСП "Мрія" звернулося із клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Клопотання мотивоване тим, що висновки Верховного Суду, зроблені у справі №181/599/19, суперечать висновкам Верховного Суду України, зробленим у справі №924/468/14 та у справі №904/3558/18. У зв'язку із цим необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19 та передати справу №181/598/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Крім того, справа містить виключну правову проблему, яка полягає у формуванні судової практики застосування Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власниками земельних ділянок (паїв)" щодо правомірності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок земель такого колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був. Зазначене клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною п'ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині п'ятій статті 403 цього Кодексу. ПСП "Мрія" у клопотанні не зазначило, у чому саме полягає виключна правова проблема у цій справі, аналіз судової практики не свідчить про наявність протилежних і суперечливих судових рішень та глибоких і довгострокових розбіжностей у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами. Посилання заявника на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах є безпідставним. Зважаючи на наведене, колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 березня 2021 року м. Київ справа №354/1033/13-ц провадження №61-11258св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - Івано-Франківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, відповідачі: виконавчий комітет Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_1, третя особа - Ворохтянський держлісгосп, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року в складі судді Польської М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Томин О. О., Ясеновенко Л. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог У липні 2013 року Івано-Франківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сферізвернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_1 та просив визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_1 03 вересня 2003 року. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 03 вересня 2003 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0, 1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташовану в селі Поляниці Яремчанської міської ради Івано-Франківської області. Вказаний державний акт виданий йому на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року, яким було вилучену земельну ділянку Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу в землі запасу Поляницької сільської ради, змінено цільове призначення і переведено землі з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови. Однак, під час проведення перевірки додержання та застосування вимог земельного законодавства встановлено, що зазначене рішення виконавчим комітетом Поляницької сільської ради не приймалось, а земельна ділянка ОСОБА_1 не передавалась, що підтверджується, зокрема, обставинами, встановленими вироком Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року. Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківського області від 03 вересня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року, позов задоволено. Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1000 га, яка розташована в селі Поляниці Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, виданий Поляницькою сільською радою 03 вересня 2003 року ОСОБА_1, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №000047, кадастровий номер земельної ділянки 2611092001220020021. У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року. В обґрунтування заяви зазначив, що задовольняючи позов прокурора суди виходили з того, що державний акт на право власності на земельну ділянку був отриманий ним на підставі незаконного рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року та послались на вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2014 року. Проте, вказаний вирок був скасований ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року, про що йому стало відомо в 2015 році, оскільки він не являється стороною кримінального провадження, а тому вказана обставина є нововиявленою. Також нововиявленою обставиною є постанова Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року в справі №809/184/14, залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2014 року, якою встановлено факт чинності рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року. Вказував, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення в цій справі зазначена постанова не набрала законної сили, у зв'язку з чим не була взята до уваги. Окрім цього зазначає, що 16 листопада 2015 року Львівським апеляційним адміністративним судом в справі №809/533/15 було постановлено ухвалу, якою скасовано постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2015 року, якою було визнано недійсним та скасовано рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року, що також є новою істотною обставиною. Посилаючись на викладене, оскільки на даний час рішення виконавчого комітету, на підставі якого йому видано спірний державний акт, є чинним, а визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановлюючого документа без оспорення такого рішення не передбачено законом, просив скасувати рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що обставини, на які посилається заявник, не є нововиявленими, а тому немає підстав для задоволення заяви. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У липні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення його заяви. В обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що наведені ним обставини: скасування вироку від 20 квітня 2011 року, на який суд посилався у своєму рішенні від 06 травня 2014 року; набрання чинності постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року в справі №809/184/14; скасування постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року в справі №809/533/15; та незаконність визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановлюючого документа без оспорення рішення, що надало право на отримання цього акта, є нововиявленими обставинами, які дають підстави для скасування рішення в цій справі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 01 вересня 2020 року справу №354/1033/13-ц передано до Верховного Суду. Керівник Івано-Франківської обласної прокуратури Р. Хима та виконуючий обов'язки сільського голови Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області П. Тимофій надіслали відзиви на касаційну скаргу, у яких просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківського області від 03 вересня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року, у справі №354/1033/13-ц визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1000 га, яка розташована в селі Поляниці Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, виданий Поляницькою сільською радою 03 вересня 2003 року ОСОБА_1, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №000047, кадастровий номер земельної ділянки 2611092001220020021. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини 1 статті 361 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами), рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами. Згідно з пунктом 1 частини 2 зазначеної статті підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Такі ж положення передбачені частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 423 ЦПК України. Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених пунктом 1 частини другої статті 361 ЦПК України 2004 року, є те, що вони існували на час розгляду справи; ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; вони входять до предмета доказування у справі та можуть вплинути на висновки суду про права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Скасування судового рішення може бути визнано нововиявленою обставиною лише в тому випадку, коли суд обґрунтував ухвалене судове рішення скасованим (воно було підставою для ухвалення такого судового рішення) або виходив із нього, хоча прямо й не посилався на нього на підтвердження наявності вказаних обставин, а також якщо наслідком скасування судового рішення є інше за змістом вирішення спору. Вирішуючи питання про скасування судового рішення із зазначених підстав, суди мають виходити з преюдиційного зв'язку судових рішень, зокрема з того, що між рішеннями має існувати матеріально-правовий зв'язок, факти, встановлені в одній із справ, повинні мати значення для іншої справи. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року в справі №711/2178/17 (провадження №61-44764св18). Заявник, як на нововиявлені обставини, посилався, зокрема, на те, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року скасовано вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року в кримінальній справі №248436. Як свідчить аналіз рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області 06 травня 2014 року, підставою для його ухвалення став вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року, яким встановлено незаконність рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року, на підставі якого ОСОБА_1 видано оскаржуваний державний акт. Таким чином, скасування цього вироку має істотне значення для розгляду справи та є нововиявленою обставиною в розумінні статті 423 ЦПК України. Вирішуючи заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення суду першої інстанції за нововиявленими обставинами, суди попередніх інстанцій на наведене уваги не звернули, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для її задоволення. Окрім цього, згідно з абзацом першим частини першої, пунктом 3 частини другої статті 362 ЦПК України 2004 року заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду. Строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами обчислюється у випадках, встановлених пунктом 3 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду. Тлумачення статті 362 ЦПК України 2004 року свідчить, що місячний строк для подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, є процесуальним і може бути поновлений за загальними правилами, встановленими статтею 73 ЦПК України 2004 року. Якщо заяву подано після закінчення процесуального строку і відсутнє клопотання про його поновлення або в поновленні пропущеного строку для подання заяви буде відмовлено, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, яка може бути оскаржена. Із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 361 ЦПК України 2004 року, оскільки вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року був скасований ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року, ОСОБА_1 звернувся у грудні 2015 року, тобто з пропуском установленого законом строку на її подання. Клопотання про поновлення процесуального строку ОСОБА_1 не заявляв, доказів поважності причин його пропуску не надавав. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами по суті, суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, не перевірили поважності причин пропуску заявником строку на її подання та не вирішили питання про його поновлення. За викладених обставин, ухвала Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року не можуть вважатися законними та обґрунтованими. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суди обох попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Позов мотивований тим, що він є потерпілим в кримінальному провадженні, розпочатому за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 191, частиною третьою статті 365, частиною першою статті 366, частиною другою статті 28, частиною другою статті 366 КК України. В рамках вкзаного кримінального провадження він подав позови про відшкодування майнової та матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, на загальну суму 7 370 209,23 грн. Через сім днів після повідомлення про вчинення злочинів, з метою уникнення стягнення на нерухоме майно, ОСОБА_2 подарував земельні ділянки своїй дочці ОСОБА_3. Посилаючись на те, що дії сторін оспорюваних правочинів направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати вказані земельні ділянки від виконання в майбутньому судових рішень про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 листопада 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 8000000000:62:403:0028, посвідчений 13 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. та зареєстрований у реєстрі за №1868. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер: 8000000000:62:403:0012, посвідчений 13 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. та зареєстрований у реєстрі за №1869. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер: 8000000000:62:403:0023, посвідчений 13 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. та зареєстрований у реєстрі за №1870. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, що знаходиться за пресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер: 800000000:62:403:0030, посвідчений 13.10.2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. та зареєстрований у реєстрі за №1871. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, кадастровий номер: 8000000000:62:403:0002, посвідчений 13 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. та зареєстрований у реєстрі за №1872. Застосовано наслідки недійсності договору дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:62:403:0028, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1378932880000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого у реєстрі за №1868, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37576822 від 13 жовтня 2017 року 17:18:25, приватний нотаріус Косарєва Т. В. Застосовано наслідки недійсності договору дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6, земельна ділянка 13, кадастровий номер 8000000000:62:403:0012, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1378941080000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого у реєстрі за №1869, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37577114 від 13 жовтня 2017 року 17:31:49, приватний нотаріус Косарєва Т. В. Застосовано наслідки недійсності договору дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер 8000000000:62:403:0023, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1378947480000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого у реєстрі за №1870, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37577289 від 13 жовтня 2017 року 17:40:07, приватний нотаріус Косарєва Т. В. Застосовано наслідки недійсності договору дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 8000000000:62:403:0030, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 137895438000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого у реєстрі за №1871, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37577425 від 13 жовтня 2017 року 17:48:14, приватний нотаріус Косарєва Т. В. Застосовано наслідки недійсності договору дарування земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, кадастровий номер 8000000000:62:403:0002, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1378959880000, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого у реєстрі за №1872, шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37577540 від 13 жовтня 2017 року 17:55:15, приватний нотаріус Косарєва Т. В. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, врахував, що оспорювані правочини укладені між близькими родичами ОСОБА_3 та ОСОБА_2, який, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно, був обізнаний про наявність кримінального провадження та про існування цивільних позовів ОСОБА_1 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а тому передбачав для себе негативні наслідки у випадку задоволення судом позовних вимог та виконання судових рішень шляхом звернення стягнення на вказані земельні ділянки. За таких обставин, місцевий суддійшов висновку, що договори купівлі-продажу земельних ділянок були вчинені без наміру створення правових наслідків, що свідчить про фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати вказане майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового РІШЕННЯ: Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, залишено без задоволення, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 листопада 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на доведеність позивачем фіктивності оспорюваних правочинів. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У травні 2020 року представник ОСОБА_3 - адвокат Кравець Р. Ю. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули увагу, що ОСОБА_3 належним чином прийняла в дар земельні ділянки, що підтверджується укладенням вищевказаних правочинів та їх фактичним отриманням в паперовому вигляді. В оскаржуваних судових рішеннях містяться лише наведені роздуми та здогадки щодо подій, які мали місце. На момент відчуження нерухомого майна на користь дочки відповідач не порушив жодної норми законодавства. Оспорювані договори дарування укладені за обставин відсутності будь-яких боргових зобов'язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів У липні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якій просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що в оскаржуваній постанові апеляційний суд застосував норми матеріального права з урахуванням висновків, викладених Верховним Судом у подібних правовідносинах. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу №754/9834/18 з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У червні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 визнаний потерпілим у кримінальному провадженні №12017110080001017. Старший слідчий СВ Білоцерківського ВП ГУ НП в Київській області Ткач І. І. в кримінальному провадженні №12017110080001017 від 23 лютого 2016 року повідомив ОСОБА_2, що він підозрюється у вчиненні злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 28, частиною другою статті 366 КК України. В рамках вищевказаного кримінального провадження ОСОБА_1 заявив цивільні позови про стягнення майнової та відшкодування моральної шкоди на загальну суму 7 370 209,23 грн. На підставі договору дарування земельної ділянки від 13 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого в реєстрі за №1868, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку АДРЕСА_7 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0028). На підставі договору дарування земельної ділянки від 13 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого в реєстрі за №1872, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку АДРЕСА_8 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0002). На підставі договору дарування земельної ділянки від 13 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого в реєстрі за №1870, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку АДРЕСА_9 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0023). На підставі договору дарування земельної ділянки від 13 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого в реєстрі за №1869, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку АДРЕСА_10 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0012). На підставі договору дарування земельної ділянки від 13 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., зареєстрованого в реєстрі за №1871, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку АДРЕСА_11 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0030). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року №1868 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку 3, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_12 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0028). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року №1869, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку АДРЕСА_13 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0012). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року №1870, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку АДРЕСА_14 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0023). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року №1871, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку 4, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_12 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0030). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року №1872, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку АДРЕСА_15 (кадастровий номер 8000000000:62:403:0002). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених в частині першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Згідно з частиною п'ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору на відчуження майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі №583/780/17 (провадження №61-11198св20) вказано, що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до статей 1166, 1188 ЦК України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно виходив з того, що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. ОСОБА_2, відчужуючи належні йому на праві власності земельні ділянки, був обізнаний про наявність кримінального провадження та про існування цивільних позовів ОСОБА_1 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а тому передбачав для себе негативні наслідки у випадку задоволення судом позовних вимог та виконання судових рішень шляхом звернення стягнення на вказані земельні ділянки. Встановивши, що оспорювані правочини укладені між особами, які є близькими родичами, тобто були обізнані про можливі негативні наслідки у випадку задоволення цивільних позовів ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що такі договори дарування земельних ділянок вчинені з метою ухилення від виконання обов'язку відшкодувати потерпілому шкоду, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов'язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, що є підставою для задоволення позову. Крім того, задовольняючи вимогу позивача про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, суд першої інстанції правильно керувався статями 215, 216 ЦК України та обґрунтовано застосував наслідки недійсності правочинів шляхом скасування рішень про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційних скаргах; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами попередніх інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо клопотання про участь у судовому засіданні У клопотанні, доданому до касаційної скарги, представник ОСОБА_3 - адвокат Кравець Р. Ю. просить провести розгляд справи за його участі. Частиною першої статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Оскільки розгляд вказаної справи Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду здійснюється у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та необхідність виклику учасників справи для надання пояснень відсутня, то підстав для задоволення клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Кравеця Р. Ю. про розгляд справи за його участю немає. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - адвокатом Кравцем Ростиславом Юрійовичем, залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року залишити без змін. У задоволення клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича про розгляд цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косарєва Тетяна В'ячеславівна, про визнання недійсними договорів дарування земельних ділянок, за його участі відмовити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В червні 2020 року сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря" (далі - СТОВ "Зоря") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Міністерства юстиції України, третя особа - державний реєстратор відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський А. А., про визнання протиправними та скасування наказів Міністерства юстиції України. Позовна заява мотивована тим, що в період з 02 серпня 2009 року по 30 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 було укладено договори оренди землі терміном на 10 років, які були зареєстровані у відділі Держкомзему 14 лютого 2012 року. Однак, з інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованих у 2016 році, стало відомо про те, що державними реєстраторами було зазначено строк дії речового права невірно - до 02 серпня 2019 року (інформаційна довідка №54539700 відносно земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:02:000:0021, яка належить ОСОБА_5) або взагалі не було зазначено дату (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права (інформаційні довідки щодо земельних ділянок, які належать ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8), у зв'язку із чим СТОВ "Зоря" звернулось до державного реєстратора відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. щодо виправлення та внесення відповідної інформації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державним реєстратором Левінський А. А. у липні 2019 року було прийнято відповідні рішення та внесені зміни стосовно дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права СТОВ "Зоря" щодо оренди земельних ділянок відповідачів. Окрім того, 01 липня 2016 року та 07 березня 2016 року державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. була здійснена реєстрація права власності на земельні ділянки одночасно з державною реєстрацією права оренди земельних ділянок, що належать ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві приватної власності. Не погоджуючись із вищевказаними рішеннями державних реєстраторів, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 звернулись до Міністерства юстиції України з відповідними скаргами. Розглянувши вищевказані скарги Міністерством юстиції України прийнято наступні РІШЕННЯ: 1) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5, яким скаргу ОСОБА_1 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 березня 2016 року №28517957, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О.; 2) наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2020 року №1102/5, яким скаргу ОСОБА_1 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562440, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 3) наказ Міністерства юстиції України від 13 квітня 2020 року №1409/5, яким скаргу ОСОБА_2 від 25 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 07 березня 2016 року №28618402, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О.; 4) наказ Міністерства юстиції України від 06 лютого 2020 року №1323/5, яким скаргу ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563824, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 5) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1327/5, яким скаргу ОСОБА_5 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854271, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 6) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1321/5, яким скаргу ОСОБА_3 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563097, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 7) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1346/5, яким скаргу ОСОБА_6 від 17 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 27 червня 2019 року №47541610, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 8) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1322/5, яким скаргу ОСОБА_7 від 01 липня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562575, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 9) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1338/5, яким скаргу ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563982, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 10) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1324/5, яким, скаргу ОСОБА_8 від 15 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 15 липня 2019 року №47563708, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; Посилаючись на те, що Міністерство юстиції України при розгляді скарг вдалося до оцінки строку дії договору, тобто, фактично вирішило спори про право, яке виникло на підставі договорів, а ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, звертаючись до Міністерства юстиції України, пропустили строк на оскарження рішення державного реєстратора, позивач просив визнати протиправними і скасувати накази Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5, від 20 березня 2020 року №1102/5, від 13 квітня 2020 року №1409/5, від 06 лютого 2020 року №1323/5, від 06 квітня 2020 року №1327/5, 06 квітня 2020 року №1321/5, від 08 квітня 2020 року №1346/5, від 06 квітня 2020 року №1322/5, від 08 квітня 2020 року №1338/5, від 06 квітня 2020 року №1324/5 та зобов'язати Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2020 року у складі судді Бойка А. В. позов СТОВ "Зоря" задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. від 01 березня 2016 року №28517957. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2020 року №1102/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47562440. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 13 квітня 2020 року №1409/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. від 07 березня 2016 року №28618402. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1323/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563824. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1327/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 19 липня 2019 року №47854271. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1321/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563097. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1346/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 27 червня 2019 року №47541610. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1322/5. Зобов'язати Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47562575. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1338/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563982. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1324/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 15 липня 2019 року №47563708. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що державними реєстраторами не було порушено процедури проведення реєстраційних дій, оскільки останніми було лише уточнено дату закінчення строку дії речового права, так як попереднім державним реєстратором вона зазначена не була, або була зазначена невірно, зважаючи на помилкове тлумачення початку строку дії договору. Суд визнав помилковим висновок комісії про те, що державний реєстратор не виготовив електронні копії документів, які подані в паперовій формі (договорів), оскільки такої потреби не було, адже реєстратор не здійснював реєстрацію додаткових договорів чи внесення змін в існуючі договори, він лише вніс відомості щодо терміну дії права оренди тих договорів, які вже пройшли державну реєстрацію та електронні копії яких наявні в реєстраційній справі, та діяв відповідно до пункту 7 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Оскільки початок перебігу строку дії договору сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації договору і це в повній мірі відповідає положенням чинного законодавства та узгоджується із сталою судовою практикою, колегія Міністерства юстиції України не мала права відступати від норм матеріального права та визначеної правової позиції. Також суд зазначив, що інформація про речові права на нерухоме майно та їх обтяження є загальнодоступною, а тому відповідачі, як власники земельних ділянок, мали б цікавитися станом свого речового права відносно земельних ділянок, однак, не вчинили жодних дій, спрямованих на перевірку наявності та/або відсутності порушення своїх прав і, як наслідок, пропустили визначений законом 60-ти денний строк для подання скарги. При цьому, заявники не обґрунтували підстави незвернення їх зі скаргами у передбачений законом строк, а тому неуважність та необачність щодо власного майна не може бути підставою для поновлення процесуальних строків. На вказане Міністерство юстиції України увагу не звернуло та в оскаржуваних наказах не висвітлило факт пропуску скаржниками визначеного законодавством строку на оскарження рішень державних реєстраторів. Таким чином, у СТОВ "Зоря" виникли правомірні очікування того, що скаржникам відомо про внесені зміни і вони з ними погоджуються, тому позовні вимоги СТОВ "Зоря" про скасування наказів Міністерства юстиції України є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено. Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2020 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову СТОВ "Зоря" відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підставою для скасування рішень державних реєстраторів стало порушення ними процедури проведення реєстраційний дій, передбаченої положеннями статтей 10, 26, 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року №553), а не оцінка правильності обрахування державними реєстраторами строків дії речового права, чим, зокрема, обґрунтував своє рішення суд першої інстанції. Встановивши порушення державними реєстраторами при проведенні змін до записів у Державний реєстр прав, колегія Міністерства юстиції України видала правомірні накази про скасування відповідних рішень державних реєстраторів. Вирішуючи питання пропуску скаржниками строку на оскарження рішень державних реєстраторів, визначеного частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд апеляційної інстанції зазначив, що під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в даному випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та осіб, які їх вчинили. Відомості про існування таких обставин у матеріалах справи відсутні, а зважаючи на те, що реєстраційні дії змін до записів у Державний реєстр прав проводилися за заявою СТОВ "Зоря" без повідомлення відповідачів і у останніх не було правових підстав передбачати внесення змін щодо продовження строку дії речового права, апеляційний суддійшов висновку, що власники земельних ділянок не були і не могли були обізнані про прийняті державним реєстратором рішення, а тому висновки суду першої інстанції про пропуск ними строку для подання скарг є необґрунтованим. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року СТОВ "Зоря" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року й залишити в силі рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2020 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 14 лютого 2014 року у справі №388/66/16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, від 19 червня 2019 року у справі №802/385/18 тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №143/587/20 із Погребищенського районного суду Вінницької області. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до вимог чинного законодавства України, сталої практики Верховного Суду, договір оренди набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Отже, перебіг строку дії договорів оренди, укладених між СТОВ "Зоря" та відповідачами, починається з моменту їх зареєстрації у відділі Держкомзему. Разом з тим, попередніми державними реєстраторами не було зазначено або невірно було зазначено початок відліку строку дії речового права і, як наслідок, дату закінчення строку дії договорів оренди. Ці порушення в подальшому були усунуті державними реєстраторами шляхом внесення відповідних змін у Державний реєстр речових прав щодо строку дії речового прав, тобто, вчинені дії щодо приведення їх у відповідність до вимог закону. Судом апеляційної інстанції не враховано, що при прийнятті оспорюваних наказів, колегія Міністерства юстиції України вийшла за межі своїх повноважень, перебравши на себе функції суду, адже скасування вказаних реєстраційних дій фактично має ті ж наслідки, що й одностороннє розірвання договору оренди, що є безумовною підставою для скасування оспорюваних наказів та відновлення порушеного права позивача. Крім того, вирішуючи питання пропуску скаржниками строку на оскарження рішень державних реєстраторів та вважаючи цей строк таким, що не є пропущеним, апеляційний суд не рахував, що скаржники, маючи всі належні правові інструменти, не вчиняли жодних дій, спрямованих на перевірку наявності та/або відсутності порушення своїх прав, при цьому, будучи власниками, мали б цікавитися станом свого майна та іншого речового права відносно належних їм земельних ділянок. При цьому, Верховний Суд неодноразово зазначав, що до поважних причин пропуску строків відносяться обставини непереборної сили та обставини, які об'єктивно унеможливлюють вчинення процесуальної дії у встановлений строк. Вказані обставини підлягають підтвердженню шляхом подання відповідних документів або їх копій. Судом апеляційної інстанції не враховано, що Міністерство юстиції України не взяло до уваги факт пропуску скаржниками передбаченого законом строку для звернення з відповідними скаргами, поважність пропуску якого не підтверджена жодними доказами. Судом першої інстанції надана належна правова оцінка доказам і обставинам справи, правильно встановлена відсутність порушень процедури проведення реєстраційних дій державними реєстраторами та ухвалено законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року Міністерство юстиції України подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, у зв'язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а судове рішення апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, апеляційним судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 26 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:02:000:0022 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004686 (а. с. 202-203, т. 2). 30 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:01:002:0163 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004669 (а. с. 22-23, т. 3). 10 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:09:002:0023 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004750 (а. с. 37-38, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 27 лютого 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54573769, сформованої 04 березня 2016 року Запальською І. Є., державним реєстратором не було зазначено дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 86, т. 1). 02 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_5 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:02:000:0021 строком на 10 років, який був зареєстрований у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004709 (а. с. 55-56, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 01 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54539700, сформованої 03 березня 2016 року Дроновою В. О., державним реєстратором зазначена дата закінчення строку дії речового права 02 серпня 2019 року (а. с. 74, т. 1). 12 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:02:000:0033 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004679 (а. с. 50-51, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 29 лютого 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54601136, сформованої 04 березня 2016 року Запальською І. Є., державним реєстратором не зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 78, т. 1). 10 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_6 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:01:001:0159 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004683 (а. с. 42-43, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 21 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №55713608, сформованої 23 березня 2016 року Дроновою В. О., державним реєстратором не було зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 84, т. 1). 11 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_7 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:01:001:0049 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004668 (а. с. 47-48, т.1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 18 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №55646547, сформованої 22 березня 2016 року Дроновою В. О., приватним нотаріусом не зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 76, т. 1). 16 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:09:002:0019 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004676 (а. с. 58-59, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 02 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54664393, сформованої 07 березня 2016 року Запальською І. Є., державним реєстратором не зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 80, т. 1). 10 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_8 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:09:002:0063 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004754 (а. с. 34-35, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 27 лютого 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54668648, сформованої 07 березня 2016 року Патик Л. М., державним реєстратором не було зазначена дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 82, т. 1). Судом першої інстанції встановлено, що пунктом 38 договорів оренди, укладених між СТОВ "ЗОРЯ" та відповідачами, передбачено, що договір оренди набирає чинності після підписання та його державної реєстрації. Враховуючи те що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зазначено дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права (права оренди земельних ділянок) або зазначено невірно, СТОВ "Зоря" звернулось до державного реєстратора відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. та до державного реєстратора реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. щодо реєстрації речового права та внесення відповідних змін до записів про право оренди земельних ділянок. За результатами розгляду заяв СТОВ "Зоря" державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. були прийняті наступні рішення, а саме:

Не погодившись з зазначеними рішеннями державного реєстратора, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_14 ОСОБА_4 ОСОБА_8, ОСОБА_6 ОСОБА_2, ОСОБА_5 подали скарги до Міністерстві юстиції України. За результатами розгляду зазначених скарг колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції дійшла висновків про наявність в діях держаного реєстратора Данилюк Н. О. порушень вимог пункту 7 частини третьої статті 10, абзацу другої частини першої статті 16, пункту 2 частини першої статті 18 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у не виготовленні ним електронних копій поданих йому документів для розміщення їх у Державному реєстрі прав (рішення від 01 березня 2016 року №28517957), а також порушення вимог пунктів 1, 2 частини третьої статті 10, пункту 4 частини першої статті 18, пункту 5 частини першої, частини другої статті 24 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у неналежному встановленні ним відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на земельну ділянку та неналежній перевірці документів на наявність підстав для відмови у державній реєстрації прав, оскільки доданий до заяви витяг з Державного земельного кадастру від 24 лютого 2016 року № НВ-0503932142016 не містив відомостей про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки СТОВ "Зоря" до 01 березня 2013 року (рішення від 07 березня 2016 року №28618402). Також за результатами розгляду поданих відповідачами скарг колегія встановила наявність у діях державного реєстратора Левінського А. А. порушень вимог статей 10, 23, 24, 27 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, які полягають тому, що під час прийняття рішення ним не було належним чином встановлено відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав відомостям, які знаходяться у поданих/отриманих документах, не було належним чином перевірено документи на наявність підстав для зупинення розгляду відповідних заяв, відмови у державній реєстрації прав, оскільки СТОВ "Зоря" до заяв про реєстрацію внесення змін не було додано оригінали документів, (договорів оренди чи змін до них), що підтверджували б підстави для внесення таких змін щодо права оренди земельної ділянки. Встановлені обставини викладені колегією Міністерства юстиції України у відповідних висновках (а. с. 8-29, т. 1), на підставі яких Міністерством видано наступні накази: 1) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 за № Г-25426), яким скаргу ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 березня 2016 року №28517957, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. (а. с. 8, т. 1); 2) наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2020 року №1102/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_16 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № Г-25424), яким скаргу ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562440, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 10, т. 1); 3) наказ Міністерства юстиції України від 13 квітня 2020 року №1409/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_2 від 25 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № С-25461), яким скаргу ОСОБА_2 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 07 березня 2016 року №28618402, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. (а. с. 12, т. 1); 4) наказ Міністерства юстиції України від 06 лютого 2020 року №1323/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № С-25440), яким скаргу ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563824, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 16, т. 1); 5) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1327/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_5 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № Г-25467), яким скаргу ОСОБА_5 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854271, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 18, т. 1); 6) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1321/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_3 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № П-25448), яким скаргу ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563097, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 20, т. 1); 7) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1346/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_6 від 17 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № Г-25437), яким скаргу ОСОБА_6 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 27 червня 2019 року №47541610, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 22, т. 1); 8) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1322/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 13 березня 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_7 від 15 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2019 року за №36157-33-19), яким скаргу ОСОБА_7 від 01 липня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562575, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 24, т. 1); 9) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1338/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № С-25441), яким скаргу ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563982, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 26, т. 1); 10) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1324/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_8 від 15 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2019 року за №36156-33-19), яким, скаргу ОСОБА_8 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 15 липня 2019 року №47563708, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 28, т. 1). Згідно інформації Міністерства юстиції України, наданій у відзиві на позовну заяву, у розділі №867893305234 стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:09:002:0033 відсутня скан-копія договору оренди землі від 12 серпня 2009 року, укладеного між ОСОБА_3 та СТОВ "Зоря", крім того, скан-копія вказаного договору не додана до заяви про державну реєстрацію права власності №15868550; у розділі №863516105234 стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:09:002:0035 відсутня скан-копія договору оренди землі від 10 серпня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Зоря", крім того, скан-копія вказаного договору не додана до заяви про державну реєстрацію права власності №15795040. Також шляхом доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено наступні обставини: відсутні електронні скан-копії договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:02:000:0035 від 26 вересня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Зоря", та договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:01:001:0033 від 12 серпня 2009 року, укладеним між ОСОБА_3 та СТОВ "Зоря" (а. с. 207, 221, т. 2). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга СТОВ "Зоря" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також повноваження Міністерства юстиції України у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно визначаються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Пунктом 7 частини першої статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України та приймає обов'язкові до виконання рішення, передбачені цим Законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). Порядок розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України визначається Кабінетом Міністрів України (частина дев'ята статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). На виконання вказаного припису, постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1128 затверджено Порядок розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Порядок №1128), пунктом 2 якого визначено, що для забезпечення розгляду скарг суб'єктом розгляду скарги утворюються постійно діючі комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - комісія), положення та склад яких затверджуються Мін'юстом або відповідним територіальним органом. На момент розгляду скарг відповідачів на рішення державних реєстраторів набрало чинності Положення про колегію з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 09 січня 2020 року №71/5, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09 січня 2020 року за №24/34307, відповідно до пункту 2 розділу І якого визначено, що колегія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Мін'юсті та його територіальних органах, що в межах повноважень, визначених Порядком №1128, здійснює колегіальний розгляд скарг у сферах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Частиною п'ятою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що скарга на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав або територіального органу Міністерства юстиції України подається особою, яка вважає, що її права порушено, у письмовій формі. До скарги додаються засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують факт порушення прав скаржника у результаті прийняття рішення державним реєстратором (за наявності). Відповідно до підпункту "а " пункту 2 частини шостої статті 37 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення, зокрема, про скасування рішення про державну реєстрацію прав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами розгляду поданих ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 скарг на рішення державних реєстраторів колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції дійшла висновків про наявність у діях держаного реєстратора Данилюк Н. О. порушень вимог пункту 7 частини третьої статті 10, абзацу другого частини першої статті 16, пункту 2 частини першої статті 18 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у не виготовленні ним електронних копій поданих йому документів для розміщення їх у Державному реєстрі прав (рішення від 01 березня 2016 року №28517957) а також порушення вимог пунктів 1, 2 частини третьої статті 10, пункту 4 частини першої статті 18, пункту 5 частини першої, частини другої статті 24 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у неналежному встановленні ним відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на земельну ділянку та неналежній перевірці документів на наявність підстав для відмови у державній реєстрації прав, оскільки доданий до заяви витяг з Державного земельного кадастру від 24 лютого 2016 року № НВ-0503932142016 не містив відомостей про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки СТОВ "Зоря" до 01 березня 2013 року (рішення від 07 березня 2016 року №28618402). Також за результатами розгляду поданих відповідачами скарг колегія встановила наявність у діях державного реєстратора Левінського А. А. порушень вимог статей 10, 23, 24, 27 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, які полягають тому, що під час прийняття рішення ним не було належним чином встановлено відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, які містяться у поданих/отриманих документах, не було належним чином перевірено документи на наявність підстав для зупинення розгляду відповідних заяв, відмови у державній реєстрації прав, оскільки СТОВ "Зоря" до заяв про реєстрацію внесення змін не було додано оригінали документів, (договорів оренди чи змін до них), що підтверджували б підстави для внесення таких змін щодо права оренди земельної ділянки. Так, згідно із частиною першою статті 26 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі у редакції, чинній на час прийняття рішень державних реєстраторів) записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі зміни ідентифікаційних даних суб'єкта права, визначення часток у праві спільної власності чи їх зміни, зміни суб'єкта управління об'єктами державної власності, відомостей про об'єкт нерухомого майна, у тому числі зміни його технічних характеристик, виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), за заявою власника чи іншого правонабувача, обтяжувача, а також у випадку, передбаченому підпунктом "в" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону (коли за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором), вносяться зміни до записів Державного реєстру прав. У разі якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду. Внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора здійснюються у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав (крім випадків, коли такі дії здійснюються у порядку, передбаченому статтею 37 цього Закону). Пунктом 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок №1127), визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Згідно з частино першою статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. Пунктами 1, 2, 7 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; виготовляє електронні копії документів та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав). Абзацом 2 частини першої статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що під час прийняття заяви в паперовій формі обов'язково виготовляються електронні копії документів, поданих заявником для проведення державної реєстрації прав. Електронні копії документів виготовляються шляхом сканування оригіналів та копій документів, що пред'являються заявником для проведення державної реєстрації прав з подальшим розміщенням їх у Державному реєстрі прав. Статтею 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено порядок проведення державної реєстрації прав. Відповідно до частини першої статті 23 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" розгляд заяви про державну реєстрацію прав може бути зупинено державним реєстратором виключно у таких випадках: 1) подання документів для державної реєстрації прав не в повному обсязі, передбаченому законодавством; 2) неподання заявником чи неотримання державним реєстратором у порядку, визначеному у пункті 3 частини третьої статті 10 цього Закону, інформації про зареєстровані до 01 січня 2013 року речові права на відповідне нерухоме майно, якщо наявність такої інформації є необхідною для державної реєстрації прав. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо, зокрема, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями (частина перша статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Апеляційним судом встановлено, що у матеріалах справи відсутні дані про те, що підставами для внесення змін до записів Державного реєстру стали обставини, зазначені у статті 26 Закону, зокрема, що мало місце зміна ідентифікаційних даних суб'єкта права, зміни відомостей про об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, у тому числі зміна його технічних характеристик, виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), що давало б підстави для внесення відповідних змін державними реєстраторами до Державного реєстру прав. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що у разі необхідності у виправленні помилок, допущених державними реєстраторами при реєстрації речового права, такі помилки підлягають виправленню в порядку, передбаченому підпунктом "в " пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за результатами розгляду скарги і на підставі мотивованого рішення Міністерства юстиції (його територіальних органів) про внесення змін до записів Державного реєстру, а у разі якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду. Посилаючись на вказані обставини, апеляційний суд визнав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що державними реєстраторами не було порушено процедури проведення реєстраційних дій при внесені змін до Державного реєстру прав, оскільки такі порушення встановлені колегією Міністерства юстиції України та викладені у відповідних висновках, на підставі яких Міністерством видано оспорювані СТОВ "Зоря" накази про скасування рішень державних реєстраторів. Також апеляційний суд зауважив, що внесення державним реєстратором відповідних змін до Державного реєстру прав стосовно строку дії укладених між сторонами правочинів безумовно впливала на права відповідачів - орендодавців земельних ділянок, які не повідомлялись про внесення таких змін до Державного реєстру речових прав. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, не надав належної оцінки обставинам щодо виявлених колегією Міністерства юстиції України порушень реєстраторами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які стали підставою для винесення оспорюваних наказів, а вдався до оцінки правильності обрахування державними реєстраторами строків дії речового права. Встановивши, що підставою для скасування рішень державних реєстраторів стало порушення ними процедури проведення реєстраційний дій, передбаченої зазначеними положеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про правомірність виданих Міністерством юстиції України наказів про скасування відповідних рішень державних реєстраторів та відсутність правових підстав для задоволення позову СТОВ "Зоря". Згідно з частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю. Вирішуючи питання пропуску скаржниками строку на оскарження рішень державних реєстраторів, визначеного частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд апеляційної інстанції виходив із того, що під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в даному випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та осіб, які їх вчинили. Відомості про існування таких обставин у матеріалах справи відсутні, а зважаючи на те, що реєстраційні дії змін до записів у Державний реєстр прав проводилися за заявою СТОВ "Зоря" без повідомлення відповідачів і у останніх не було правових підстав передбачати внесення змін щодо продовження строку дії речового права, апеляційний суддійшов висновку, що власники земельних ділянок не були і не могли були обізнані про прийняті державним реєстратором рішення. Звертаючись зі скаргами до Міністерства юстиції України на рішення державних реєстраторів, відповідачі посилались на те, що про порушення своїх прав вони дізнались у жовтні 2019 року за результатами отримання Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які додані до поданих відповідачами скарг, тому є правильними висновки апеляційного суду, що при зверненні зі скаргами до Міністерства юстиції України на рішення державних реєстраторів відповідачі не пропустили строк, визначений частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 14 лютого 2018 року у справі №388/66/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, від 19 червня 2019 року у справі №802/385/18-а тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Крім того, у вказаних справах фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (стаття 89 ЦПК України). Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Зоря" залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. М. Осіян судді: О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24 вересня 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залучено до участі у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 як третіх осіб із самостійними вимогами, прийнято до спільного розгляду їхні позовні заяви. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року позови ОСОБА_1, ОСОБА_4 залишено без задоволення. Позови ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ТОВ "Міральянс" здійснити повністю демонтаж (знесення) будинку, який збудовано на цих ділянках по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з ТОВ "Міральянс" на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 704,80 грн. Стягнуто з ТОВ "Міральянс" на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 704,80 грн. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 в частині зобов'язання ТОВ "Міральянс" здійснити повністю демонтаж (знесення) спірного будинку, суд першої інстанції встановив, що намір забудовника земельної ділянки збудувати спірний житловий будинок 14-ти поверховим не відповідає Містобудівним умовам та Генеральному плану міста Києва на період до 2020 року щодо забудови цієї території поверховістю не більше 5 поверхів, а дозвіл на виконання будівельних робіт від 13 жовтня 2015 року, виданий ТОВ "Міральянс", анульовано наказом Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва від 31 жовтня 2017 року, який не оскаржено в судовому порядку. При цьому на час розгляду судової справи новий дозвіл на виконання будівельних робіт на земельних ділянках по спірному будинку відповідач не отримував. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_4, суд першої інстанції вказав, що ці вимоги є взаємовиключними із задоволеними судами позовними вимогами ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційні скарги ТОВ "Міральянс", ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав, що дозвіл на будівництво, виданий ТОВ "Міральянс", недійсним не визнавався, а його скасування обумовлює заборону проведення будівельних робіт лише після такого скасування, однак само по собі не встановлює незаконність будівельних робіт, при цьому погодився з висновками суду першої інстанції в тій частині, що саме проведення будівництва не відповідає чинним в Україні нормам, правилам та Генеральному плану розвитку міста Києва, проекту планування його приміської зони до 2020 року. Окрім наведеного, суд апеляційної інстанції послався на пункт 6.1.22 ДБН Б.2.2.-12:2019 "Планування і забудова міських і сільських поселень" "Державні будівельні норми України", згідно з яким у будь-якому разі, незалежно від поверховості новобудови, відстань від неї до межі сусідньої земельної ділянки не може бути меншою 10 м, та встановив, що відстань від спірної будівлі до межі земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідає мінімальним граничним нормам, встановленим ДБН Б.2.2.-12:2019, що в свою чергу призводить до неможливості визнання такої споруди законною. При цьому враховував обставини справи, зважив на характер такого порушення та вказав, що воно не може бути усунуте в інший спосіб, ніж той, що застосував суд першої інстанції. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції вказав, що позивачі не довели порушень добросусідства з боку забудовника, які виразилися насамперед у порушенні вітровідпірних, шумових, водовивідних та інших вимог, які висуваються до багатоповерхової забудови, в той час як такі посилання не були підтверджені належними доказами, а суд першої інстанції дійшов висновку про знесення будівлі з інших підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року в частині відмови в задоволенні його позову, задовольнити позов. У листопаді 2020 року ТОВ "Міральянс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2 та відмовити в задоволенні цих позовів. У листопаді 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" (далі - ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент") подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2 та відмовити в задоволенні цих позовів. Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано час для усунення недоліків. 06 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано справу із Шевченківського районного суду міста Києва. 09 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Міральянс". 09 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Будівельна компанія "Фундамент". У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. 27 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., задоволено клопотання ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" та ТОВ "Міральянс", зупинено дію рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Заявник стверджує, що його вимоги до відповідача лише відрізняються обсягом позовних вимог з позовом ОСОБА_2 та доведені ним у суді. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №607/15489/15-ц (провадження №61-1703св18), від 04 вересня 2019 року у справі №826/13852/17 (провадження № К/9901/59758/18), та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №826/25099/15 (провадження №11-1138апп18). Касаційна скарга ТОВ "Міральянс" мотивована тим, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, зокрема вимоги статті 11 ЦПК України, та розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження; вимоги статті 52 ЦПК України, оскільки суд прийняв до спільного розгляду позови третіх осіб із самостійними вимогами: ОСОБА_2 та ОСОБА_3,. після початку першого судового засідання, а суд апеляційної інстанції цим порушенням не надав оцінку. Крім того, суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема щодо застережень в Генеральному плані міста Києва щодо кількості поверхів на територіях середньої, малоповерхової забудови, що привело до ухвалення помилкових та необґрунтованих судових рішень у частині задоволення надуманих позовних вимог. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а (провадження №11-251апп18). Касаційна скарга ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції грубо порушено його право, надане статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки суд першої інстанції прийняв рішення про його права, свободи, інтереси та обов'язки, не зважаючи на те, що воно не було залучене до участі у справі, а суд апеляційної інстанції не надав відповідної оцінки цим порушенням. Заявник вказує, що сторонами не надано, а судами попередніх інстанцій не встановлено порушення прав третіх осіб, однак суд застосував крайню міру як демонтаж (знесення) будинку. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а (провадження №11-251апп18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент", у якому вказували, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. У грудні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "Міральянс", у якому вказували, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постановау Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 та треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, є власниками та користувачами земельних ділянок НОМЕР_1, НОМЕР_2, АДРЕСА_3, що межують з ділянками АДРЕСА_2, де знаходиться спірний недобудований будинок. 13 червня 2014 року Департамент містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації видав містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4.13 жовтня 2015 року Державною архітектурно-будівельною інспекцією України надано дозвіл на виконання будівельних робіт, замовником яких є ТОВ "Міральянс", на будівництво житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального призначення та підземним паркінгом по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4.04 жовтня 2017 року Департамент містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації прийняв рішення, яким скасував містобудівні умови та обмеження забудови вищевказаної земельної ділянки. Наказом Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва від 31 жовтня 2017 року №353 замовнику будівництва ТОВ "Міральянс" анульовано дозвіл на виконання будівельних робіт житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального призначення та підземним паркінгом по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4. З висновку експерта Черніна Я. О., складеного 10 листопада 2017 року за зверненням ОСОБА_1, за результатами проведеного експертного будівельно-технічного дослідження №39/48-17 встановлено, що намір забудови земельної ділянки 14-ти поверховим житловим будинком по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, що відображений у пункті 10 "Основні техніко-економічні показники об'єкта будівництва" розділу "Загальні дані" Містобудівних умов та обмеження забудови земельної ділянки №44/14/12-3/009-14 від 13 червня 2014 року, підготовлених Департаментом містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), не відповідає пункту 1 розділу "Містобудівні умови та обмеження" цих містобудівних умов та Генеральному плану міста Києва на період до 2020 року, затвердженому рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року №370/1804, щодо забудови цієї території поверховістю не більше 5 поверхів як для середньоповерхової забудови. Із відповіді Державного підприємства "Інститут Генерального плану міста Києва", наданої позивачу 26 квітня 2017 року, встановлено, що згідно з рішення чинного Генерального плану міста Києва на період до 2020 року (затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року №370/1804) земельні ділянки за адресами: АДРЕСА_2 (кадастрові номери земельних ділянок 8000000000:88:053:0020, 8000000000:88:053:0022, 8000000000:88:053:0023), розташовані на території, яка за функціональними призначеннями визначена як територія середньо-малоповерхової житлової забудови. Відповідно до ДБН Б.1.1.-14:2012 показник середньо поверхової житлової забудови складає 4-5 поверхів. З акта обстежень встановлено, що відстань від межі земельної ділянки ОСОБА_2, розташованої по АДРЕСА_5, до спірної збудованої конструкції складає 1,2 м. Встановлено, що керівник ТОВ "Міральянс" у письмових відзивах, наданих суду, стверджує, що відстань від будівлі до межі земельної ділянки ОСОБА_2 складає 2,5 м. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегією суддів встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують. Згідно з положеннями статей 386, 391, 396 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Частиною першою статті 78 та частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У пункті 33 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" роз'яснено, що, застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити з наступного. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки. Позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. Відповідно до примітки до пункту 3.13 ДБН 360-92 "Містобудування Планування і забудова міських і сільських поселень" (аналогічна норма викладена у пункті 6.1.22 ДБН Б.2.2.-12:2019 "Державні будівельні норми "Планування та забудова територій") у великих містах при розміщенні 9-16 та більше поверхових житлових будинків суміжно з кварталами садибної забудови, що зберігається, відстань від фасадів багатоповерхового будинку, що зводиться, до меж земельних ділянок садибних будинків приймається не менш 20 м, а до стіни найближчого садибного будинку - не менше висоти будинку, що зводиться; при розміщенні багатоквартирних житлових будинків поверховістю від 4 поверхів до 8 поверхів суміжно з кварталами садибної забудови, що зберігається, відстань від фасадів багатоквартирного будинку, що зводиться до меж земельних ділянок садибних будинків, слід приймати не менше 15 м, а до стіни найближчого садибного будинку - не менше висоти будинку, що зводиться; для багатоквартирних будинків до 3 поверхів - відстань від фасадів до меж земельних ділянок не менше 10 м для забезпечення проїзду пожежних машин. З наведеної норми вбачається, що у будь-якому разі, незалежно від поверховості новобудови, відстань від неї до межі сусідньої земельної ділянки не може бути меншою 10 м. Встановлено, що згідно з Генеральним планом розвитку міста Києва та Проєкту планування його приміської зони до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року, земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_2, за функціональним призначенням відносяться до території середньоповерхової житлової забудови, а відстань від межі земельної ділянки ОСОБА_2 (АДРЕСА_5) до збудованої конструкції становить не більше 2,5 м. Чинними Державними будівельними нормами визначено, що середньоповерхова забудова в містах передбачає забудову від 4 до 5 поверхів включно, однак факт перевищення вже збудованої конструкції 5-ти поверхового рівня встановлено належними та допустимими доказами в судовому засіданні. Крім того, відстань від межі земельної ділянки ОСОБА_2 до збудованої конструкції не відповідає мінімальним граничним нормам, встановленим пунктом 6.1.22 ДБН Б.2.2.-12:2019 "Державні будівельні норми "Планування та забудова територій", тобто є меншою 10 метрів, що призводить до неможливості визнання такої споруди законною. За таких обставин є обґрунтованими висновки суду першої інстанції, які уточнив суд апеляційної інстанції, про те, що недобудована споруда створює ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном, а зважаючи на обставини справи та характер порушення, це порушення не може бути усунуте в інший спосіб, ніж повний демонтаж (знесення) будівлі. Отже, доводи касаційної скарги ТОВ "Міральянс" про те, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема щодо застережень в Генеральному плані міста Києва щодо кількості поверхів на територіях середньої, малоповерхової забудови, що привело до ухвалення помилкових та необґрунтованих судових рішень у частині задоволення надуманих позовних вимог, на увагу не заслуговують, оскільки ці доводи спростовані зібраними матеріалами справи. Зокрема, Генеральним планом розвитку міста Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року встановлено, що ці земельні ділянки розташовані на території, яка за функціональним призначенням визначена як територія середньо та малоповерхової житлової забудови, що згідно з ДБН, 1.1-14:2012 не пробачає будівництва будинків вище п'яти поверхів (том 1, а. с. 57, 58). Крім того, згідно з пунктом 9 "Функціональне призначення земельної ділянки" містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, виготовлених на замовлення ТОВ "Міральянс" 13 червня 2014 року, територія житлової середньоповерхової забудови - відповідно до Генерального плану, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року (том 1, а. с. 114-117). Ці містобудівні умови були скасовані рішенням головного інспектора будівельного нагляду відділу нагляду за діяльністю уповноваженого органу з питань архітектури та містобудування Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві Іваніцьким С. І. 04 жовтня 2017 року (том 1, а. с. 213). Підставою їх скасування у рішенні вказано невизначеність забудовником ТОВ "Міральянс" у містобудівному розрахунку з техніко-економічних показників, доданого до заяви для отримання містобудівних умов та обмежень забудови, техніко-економічних показників об'єкта. Крім того, заява містить висновки щодо можливості їх корегування відповідно до будівельних норм, що є порушенням Порядку надання містобудівельних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 07 липня 2011 року №109. Таким чином, звертаючись до компетентних органів із заявою про отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, ТОВ "Міральянс" розуміло, що вказані земельні ділянки не передбачали об'єктів будівництва, які б перевищували п'ять поверхів, а отже правильними є висновки судів про те, що, збудована ТОВ "Міральянс" на спірних земельних ділянках 6-ти поверхова конструкція не може бути законною, оскільки перевищує 5-ти поверховий рівень, допустимий на земельній ділянці з функціональним призначенням - середньо та малоповерхові житлові забудови. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що його позовні вимоги лише відрізняються обсягом від позовних вимог ОСОБА_2 та доведені ним у суді, що не виключає задоволення його позовних вимог, колегія суддів спростовує з огляду на те, що ОСОБА_2 у порушення вимог статей 77 - 79 ЦПК України не підтвердив, що відповідач допустив порушення вітровідпірних, шумових, водовідвідних та інших вимог, які висуваються до багатоповерхової забудови. При цьому, частково задовольняючи позов третіх осіб із самостійними вимогами, суди виходили не з порушень правил добросусідства, а з порушень, зокрема, Державних будівельних норм, унаслідок яких недобудована споруда створює позивачу ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном, і зважаючи на обставини справи, характер порушення, таке не може бути усунуте в інший спосіб, ніж повний демонтаж (знесення) будівлі. Посилання ТОВ "Міральянс", ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №826/13852/17 (провадження № К/9901/59758/18) та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №826/25099/15 (провадження №11-1138апп18), від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а (провадження №11-251апп18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Так у справах №161/14920/16-а, №522/5487/17 оскаржувалися рішення органів державного архітектурно-будівельного контролю щодо зобов'язання знести самочинне будівництво, а предметом позову у цій справі є порушення Державних будівельних норм та Генерального плану забудови міста Києва при незавершеному будівництві житлового будинку (а не самочинне будівництво). Посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №607/15489/15-ц (провадження №61-1703св18) як на підставу касаційного оскарження та застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах на увагу не заслуговують, оскільки у справі №607/15489/15-ц встановлено порушення правил добросусідства, однак у справі, яка є предметом касаційного перегляду, позивач не надав належних та допустимих доказів порушення добросусідства. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №607/15489/15-ц (провадження №61-1703св18). Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Інші доводи касаційних скарг, зокрема касаційної скарги ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" щодо порушень норм процесуального права та доступу до правосуддя, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. Доводи касаційної скарги ТОВ "Міральянс" про порушення норм процесуального права з тих підстав, що суд першої інстанції провів розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, а суд апеляційної інстанції цих порушень не усунув, колегія суддів спростовує з огляду на таке. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 19 березня 2018 року відкрито провадження у цій справі. Розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Однак суд апеляційної інстанції відкрив апеляційні провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1, ТОВ "Міральянс", ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" та призначив справу до розгляду в суді апеляційної інстанції з викликом сторін. Отже, суд апеляційної інстанції, врахувавши доводи апеляційної скарги ТОВ "Міральянс" та вимоги статей 11, 12, 43 ЦПК України, надав сторонам у справі та іншій особі, яка не приймали участі у розгляді справи, однак звернулася з апеляційною скаргою, право мати можливість представляти свої інтереси як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством та належним чином користуватися своїми правами, передбаченими статтею 43 ЦПК України. Таким чином, порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Отже, суди попередніх інстанцій виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідили і оцінили докази та встановили обставини у справі. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою суду касаційної інстанції від 27 листопада 2020 року зупинено виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для скасування судових рішень, тому виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Міральянс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 листопада 2021 року м. Київ справа №282/424/20 провадження №61-15210св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство ім. Пархоменка, розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року у складі судді Вальчука В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Григорусь Н. Й., Борисюк Р. М., Микитюк О. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною. Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка (далі - ПСП ім. Пархоменка) про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною. Позов мотивований тим, що 25 березня 2005 року позивач уклав з ПСП ім. Пархоменка договір оренди землі, за умовами якого передав в оренду строком на п'ять років належну йому на праві власності земельну ділянку площею 2,3301 га з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018.15 лютого 2010 року між сторонами укладено додаткову угоду, відповідно до якої строк дії договору оренди був продовжений до 01 березня 2020 року. 10 грудня 2018 року позивач підписав додаткову угоду до договору оренди землі від 25 березня 2005 року, відповідно до якої були внесені зміни та доповнення до договору від 25 березня 2005 року, зокрема щодо строку оренди та розміру орендної плати. Вважає, що дана додаткова угода є недійсною, так як вона не відповідає вимогам закону щодо істотних умов договору. Так, відповідно до пункту 4.1 додаткової угоди розмір орендної плати визначається в залежності від нормативної грошової оцінки. Умовами додаткової угоди чітко не визначений відсотковий розмір орендної плати, який в свою чергу пов'язується з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки. Так в пункті 4.1 додаткової угоди вказано, що орендна плата вноситься орендарем у розмірі "понад 3%" від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю). Термін "понад 3%" є ознакою невизначеності та допускає множинне трактування, що не дає підстав дійти розуміння такої істотної умови як розмір орендної плати. На сьогоднішній день суміжні землекористувачі виплачують орендодавцям орендну плату в розмірі 14% - 18% від нормативної грошової оцінки. Узявши до уваги ту обставину, що розмір орендної плати у відсотковому значенні чітко не визначений, це дає підстави стверджувати, що така істотна умова договору як розмір орендної плати сторонами взагалі не визначена. Пунктом 4.2 додаткової угоди передбачено, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з врахуванням індексів інфляції. Індексація, відповідно до положень статті 289 Податкового кодексу України, розраховується відповідно до нормативної грошової оцінки землі. Розмір орендної плати пов'язується з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки, тому відповідно не можна визначити і розмір індексації. Таким чином, невизначеність в угоді чіткого процентного розміру орендної плати унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної виплати, що є порушенням прав орендодавця та підставою для визнання такого договору недійсним. Зазначені вище недоліки додаткової угоди є очевидним та незаперечним порушенням його прав як орендодавця та підставою для визнання цієї додаткової угоди недійсною відповідно до положень, передбачених статтями 203, 215 ЦК України. Позивач просив визнати недійсною додаткову угоду від 10 грудня 2018 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,3301 га з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018, укладену з відповідачем, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 21 січня 2019 року, номер запису про інше речове право 30009920, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: 45219976 від 25 січня 2019 року, а також стягнути з відповідача понесені судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, позов задоволено частково. Визнано недійсною додаткову угоду від 10 грудня 2018 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,3301 га з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018, укладену між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 21 січня 2019 року, номер запису про інше речове право 30009920, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: 45219976 від 25 січня 2019 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що зазначений у пункті 4.1 додаткової угоди від 10 грудня 2018 року розмір орендної плати з прив'язкою до "понад 3% " не є чітко визначеним, оскільки сторони не зазначили конкретний відсоток. Тобто із вказаних положень угоди неможливо визначити суму орендної плати щодо якої сторони досягли згоди, що свідчить про невідповідність угоди вимогам статті 15 Закону України "Про оренду землі". Інші положення цієї угоди також не дають підстав дійти розуміння такої істотної умови як розмір орендної плати. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ПСП ім. Пархоменка, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Любарського районного суду Житомирської області та зупинено виконання рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції. 29 листопада 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №145/2047/16-ц, Верховного Суду від 10 травня 2018 року в справі №322/1008/16, 03 вересня 2018 року в справі №482/2215/15-ц, 20 лютого 2019 року в справі №535/856/16-ц, 13 травня 2019 року в справі №171/1351/17-ц, 23 жовтня 2019 року в справі №562/2026/16-ц, 16 березня 2020 року в справі №922/1658/19, Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі №6-849цс15. Також, заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України). В касаційній скарзі зазначається, що всупереч частини першої статті 15 ЦК України судами не з'ясовані обставини, чи були порушені права позивача внаслідок зазначення в оскарженій додатковій угоді розміру орендної палати "понад 3%", не встановлені обставини про те, чи заперечував позивач проти такого розміру орендної плати. Суди зробили неправильні висновки про відсутність істотної умови в додаткові угоді, в той час як мало місце неоднакове тлумачення сторонами істотної умови договору, що є підставою для застосування статті 213 ЦК України, а не визнання договору недійсним. За вказаних обставин, суди помилково застосували положення частини першої статті 215 ЦК України, статті 203 ЦК України, що не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, оскільки права позивача не були порушені та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позову. Доводи інших учасників справи У листопаді 2020 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга є безпідставною, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій є обґрунтованими та законними. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018 площею 2,3301 га, розташованої на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯА №144712 від 03 лютого 2005 року з актом визначення меж земельної ділянки (а. с. 14). 25 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка було укладено договір оренди землі, згідно якого орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,3301 га, розташовану на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області (а. с. 7-10). Додатково 25 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка був складений акт прийому-передачі вказаної земельної ділянки (а. с. 11). Згідно додаткової угоди від 15 лютого 2010 року про продовження та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 25 березня 2005 року, укладеної між вказаними сторонами, строк дії зазначеного договору продовжено до 01 березня 2020 року та пункт 4.3 договору оренди землі викладено у наступній редакції: "річна орендна плата за використання об'єкта оренди на момент підписання цього договору встановлюється в розмірі 3% від грошової оцінки земельної ділянки і складає 1 141 грн в рік" (а. с. 12). 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 25 березня 2005 року, за якою строк дії зазначеного договору продовжено до 01 березня 2030 року, а пункт 4.1 договору оренди землі викладено у редакції, за якою визначено, що розмір орендної плати становить понад 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) (а. с. 16, 17). Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, право оренди ПСП ім. Пархоменка належної позивачу земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 25 березня 2005 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 10 грудня 2018 року було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 січня 2019 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45219976 від 25 січня 2019 року, номер запису про інше речове право: 30009920) (а. с. 15). Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення оспорюваної додаткової угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року в справі №282/180/20 (провадження №61-2248св21) вказано, що "у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", об'єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Зазначений висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі №6-849цс15. Встановивши відсутність в змісті оспорюваних додаткових угод до договорів оренди землі істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" - розмір орендної плати, який, виходячи із положень цього договору, не відповідає вимогам законодавства, порушує права власника земельної ділянки на отримання орендної плати, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання додаткових угод недійсними". Встановивши порушення прав позивача внаслідок відсутності в додатковій угоді істотної умови договору оренди - конкретного розміру орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Такі ж висновки Верховний Суд зробив у постановах від 06 серпня 2021 року у справі №282/423/20 та від 28 жовтня 2021 року у справі №282/422/20. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №145/2047/16-ц, Верховного Суду від 10 травня 2018 року в справі №322/1008/16, 03 вересня 2018 року в справі №482/2215/15-ц, 20 лютого 2019 року в справі №535/856/16-ц, 13 травня 2019 року в справі №171/1351/17-ц, 23 жовтня 2019 року в справі №562/2026/16-ц, 16 березня 2020 року в справі №922/1658/19, Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі №6-849цс15, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують. У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 вересня 2021 року м. Київ справа №732/407/20 провадження №61-1270св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "Городнянські аграрні інвестиції", відповідачі: Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області, ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру в Чернігівській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-День", третя особа - Городнянська міська рада Чернігівської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Городнянські аграрні інвестиції" на рішення Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 серпня 2020 року у складі судді Карпинської Н. М. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року Приватне підприємство "Городнянські аграрні інвестиції" (далі - ПП "Городнянські аграрні інвестиції") звернулось з позовом до Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - Городнянської РДА), ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру в Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області), Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-День" (далі - ТОВ "Агро-День") третя особа - Городнянська міська рада Чернігівської області, про скасування розпоряджень голови місцевої державної адміністрації, скасування державної реєстрації земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди землі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 травня 2018 року ОСОБА_1 як спадкоємиця ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом щодо права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом від 05 липня 1996 року серії ЧН №040098. Того ж дня ОСОБА_1 звернулася до Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області із заявою щодо надання порядкового номеру земельним часткам (паям). Протоколом від 16 травня 2018 року №03 комісією сільської ради присвоєно земельній частці (паю) ОСОБА_1 порядковий №234. Розпорядженням Городнянської РДА від 23 жовтня 2018 року №1114 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) при наданні її у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та виготовлення державних актів на право власності на землю власникам земельних сертифікатів колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "Більшовик" (далі - КСП "Більшовик"), яка розташована на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі) щодо земельної частки (паю) №234. Розпорядженням голови Городнянської РДА від 29 грудня 2018 року №1426 затверджено технічну документацію із землеустрою та надано ОСОБА_1 безоплатно у власність земельну ділянку загальною площею 3,0605 га, у тому числі - рілля 3,0605 га (кадастровий номер 7421485300:000:3168) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель сільськогосподарського призначення колективної власності на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі). Право власності ОСОБА_1 на дану земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав і 23 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" укладено договір оренди землі щодо передачі у користування на 10 років належної ОСОБА_1 земельної ділянки. Право оренди зареєстровано у реєстрі 29 січня 2019 року. Однак, на підставі розпорядження голови Городнянської РДА від 02 червня 2008 року №251 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди земельних ділянок", 30 червня 2008 року між Городнянською РДА та ПП "Городнянські аграрні інвестиції" укладено договір оренди землі на строк 15 років щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення (рілля) з невитребуваних часток (паїв), які знаходяться на території Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, за межами населених пунктів, загальною площею 99,9576 га, кадастровий номер 74214853:03:000:0022, чинність якого не оспорена. На підставі права оренди щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,0605 га, кадастровий номер 7421485300:000:3168 ТОВ "Агро-День" заявили вимогу до ПП "Городнянські аграрні інвестиції" щодо звільнення вищезазначеної ділянки, яка, на думку ТОВ "Агро-День", є однією із раніше невитребуваних земельних часток (паїв), із сукупності яких було утворено орендовану ПП "Городнянські аграрні інвестиції" за договором від 30 червня 2008 року земельну ділянку площею 99,9576 га, кадастровий номер 74214853:03:000:0022. Позивач вважає, що комісія з питань земельних відносин Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, а так само Кузничівська сільська рада, не мали до 01 січня 2019 року жодних визначених законом повноважень щодо присвоєння земельній частці (паю) ОСОБА_1 того чи іншого порядкового номеру. Крім того, з 01 січня 2019 року набрав чинності Закон України від 10 липня 2018 року №2498-V111 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні", яким, у тому числі, було внесено зміни до Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". Державна реєстрація права власності на земельну ділянку, що є наслідком видання головою Городнянської РДА розпоряджень про надання ОСОБА_1 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а також про затвердження такої технічної документації, надання її безоплатно у власність ОСОБА_1, на підставі протизаконного розподілу земель колишнього КСП "Більшовик" на території Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, вчиненого комісією з питань земельних відносин Кузничівської сільської ради, справляє незаконний негативний вплив на обсяг прав та законних інтересів ПП "Городнянські аграрні інвестиції", як сумлінного учасника відносин за договором оренди землі від 30 червня 2008 року. Укладення ОСОБА_1 на підставі набутого у вище згаданий спосіб права власності на земельну ділянку під кадастровим номером 7421485300:000:3168 договору оренди землі від 23 січня 2019 року з ТОВ "Агро-День", та державна реєстрація за ТОВ "Агро-День" права оренди зазначеної земельної ділянки, створює істотні перешкоди для ПП "Городнянські аграрні інвестиції" у реалізації останнім прав орендаря земельної ділянки за договором оренди землі від 30 червня 2008 року. З урахуванням наведеного ПП "Городнянські аграрні інвестиції" просило суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Городнянської РДА від 23 жовтня 2018 року №1114 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)"; визнати незаконним та скасувати розпорядження Городнянської РДА від 29 грудня 2018 року №1426 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх безоплатно у власність"; скасувати державну реєстрацію земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,0605 га, кадастровий номер 7421485300:03:000:3168; визнати недійсним договір оренди землі від 23 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,0605 га, кадастровий номер: 7421485300:03:000:3168. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивач не довів, що порушення прав та охоронюваних законом інтересів ПП "Городнянські аграрні інвестиції" відбулось внаслідок фактичного обміну у 2018 році своїх паїв (з порядковими номерами) між співвласниками, або у подальшому внаслідок прийняття оскаржуваного розпорядження №1114 від 23 жовтня 2018 року та розпорядження №1426 від 29 грудня 2018 року, прийнятих на реалізацію інтересу власника фактично витребуваного паю. Комісія з питань земельних відносин органу самоврядування 16 травня 2018 року тільки виражала волю співвласників, надавши змісту відповідної форми. Спором, що відображає захист дійсного права та інтересу в даному випадку у подальшому може бути захист співвласника у випадку виявлення ознак накладення однієї земельної ділянки з іншою та способом витребування свого паю відповідного порядкового номеру. Проте, внаслідок втрати оспорюваною земельною ділянкою статусу "невитребуваної", ініційований спір ПП "Городнянські аграрні інвестиції" по суті не може бути направлений на захист припиненого права. Городнянська РДА задовольнила заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки (паю) в натурі (на місцевості) згідно сертифіката серії ЧН №040098 як особі, яка набула відповідних прав згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 травня 2018 року і підстави для відмови у задоволенні наведеної заяви у органу влади були відсутні. Узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2021 року ПП "Городнянські аграрні інвестиції" подало до Верховного Суду касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що комісія з питань земельних ресурсів Кузничівської сільської ради Городнянського р-ну Чернігівської області та Кузничівська сільська рада не мали повноважень щодо проведення розподілу земельних ділянок із земель колишнього КСП "Більшовик". ПП "Городнянські аграрні інвестиції" Городнянською РДА було надано в користування на умовах строкової оренди певної земельної ділянки, утвореної із невитребуваних земельних часток (паїв), то виключно даний орган до 01 січня 2019 року мав право здійснювати передбачені Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" повноваження щодо будь-якої із земельних часток (паїв), які у своїй сукупності утворили таку передану в оренду ділянку. Крім того, ПП "Городнянські аграрні інвестиції" вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Доводи інших учасників справи У березні 2021 року ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому вказувало, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для їх скасування. Зазначало, що посилання скаржника на порушення його прав, як орендаря, є необґрунтованими, оскільки право орендаря на спірну земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, припинено. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №732/407/20, витребувано її з Городнянського районного суду Чернігівської області. Фактичні обставини справи, встановлені судом КСП "Більшовик" належала земельна ділянка 1399,8 га в межах згідно з планом. У додатку до Державного акта визначено список громадян - членів КСП. Розпорядженням Городнянської РДА від 17 листопада 2005 року №287 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та уточнено кількість осіб, що мають право на земельну частку (пай) серед яких і власники сертифікатів КСП "Більшовик". Протоколом зборів власників сертифікатів КСП "Більшовик" Кузничівської сільської ради затверджено проект землеустрою та розподілено земельні ділянки між власниками сертифікатів. Розпорядженням Городянської РДА від 22 листопада 2006 року №332 затверджено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) із земель колишнього КСП "Більшовик" Кузничівської сільської ради та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки. Розпорядженням Городянської РДА від 19 березня 2007 року №86 внесено зміни до розпорядження голови Городянської РДА від 22 листопада 2006 року №332. Розпорядженням Городянської РДА від 02 червня 2008 року №251 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди земельних ділянок ПП "Городнянські аграрні інвестиції" за межами населеного пункту на території Кузичівської сільської ради. Городнянська РДА та ПП "Городнянські аграрні інвестиції" уклали договір оренди землі від 30 червня 2008 року. За умовами даного договору орендодавець надав, а орендар прийняв згідно з пунктом 12 Перехідних положень ЗК України та розпорядження райдержадміністрації від 02 червня 2008 року №251 в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення - невитребувані земельні частки (паї), яка знаходиться на території Кузничівської сільської ради з земель невитребуваних часток (паїв) за межами населеного пункту, загальною площею 99,9576 га, у тому числі з них ріллі - 99,9576 га, строком на 15 років. Також пунктом 39 договору передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи є підставою для розірвання договору. Згідно додаткового договору від 02 січня 2015 року до договору оренди землі від 30 червня 2008 року обумовлено, що розірвання договору в односторонньому порядку не допускається. ОСОБА_1 успадкувала пай свого чоловіка ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Із свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 11 травня 2018 року приватнии нотаріусом Городнянського районного нотаріального округу Чернігівської області Неволько В. А., вбачається, що спадщина, на яку видано це свідоцтво складається з: права на земельну частку (пай) у землі, що перебуває у власності КСП "Більшовик", що знаходиться в с. Кузничі Городнянського району Чернігівської області, розміром 4,72 в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що належить спадкодавцю на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ЧН №040098, виданого Городнянською РДА 05 липня 1996 року, зареєстрованого у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) 08 липня 1996 року за №587. Вбачається, що ОСОБА_1 зверталась до Кузницької сільради з заявою про надання довідки про результати жеребкування та присвоєння номеру земельній ділянці (паю) у відповідності до сертифікату її покійного чоловіка ОСОБА_2. Протоколом засідання комісії з питань земельних відносин Кузницької сільської ради від 16 травня 2018 року №03 надано порядковий номер земельної частки (паю) із земель колишнього КСП "Більшовик" ОСОБА_1 №234. Розпорядженням Городянської РДА від 23 жовтня 2018 року №1114 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1, по земельній частці (паю) №234. Розпорядженням Городянської РДА від 29 грудня 2018 року №1426 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі) ; надано громадянці ОСОБА_1 безоплатно у власність земельну ділянку загальною площею 3,0605 га, в тому числі рілля - площею 3,0605 га (кадастровий номер 7421485300:03:000:3168), для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі). Між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" 23 січня 2019 року укладено договір оренди землі на вказану земельну ділянку про що внесено відомості до Державного земельного кадастру.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом позову у цій справі є вимога про визнання незаконними і скасування рішень Городнянської РДА про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх безоплатно у власність, а також визнання недійсним договору оренди від 23 січня 2019 року, на підставі статей 203, 215, ЦК України і положень Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", у зв'язку із порушенням прав позивача, який отримав в оренду цю ж земельну ділянку на підставі договору, укладеного із Городнянською РДА, а також порушення вимог законодавства під час прийняття оскаржуваних рішень. Суд установив, що до виділення в натурі земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) із земель колишнього КСП "Більшовик" орендарем спірної ділянки був позивач на підставі укладеного між ним та Городнянською РДА договору оренди землі від 30 червня 2008 року щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення (ріллі, яка знаходилась на території Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області із земель невитребуваних часток (паїв). Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначено організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками. Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (частина перша статті 9 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"). Згідно зі статтею 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. З огляду на те, що земельні ділянки для виділення в натурі (на місцевості) для власників земельних часток (паїв) КСП "Більшовик" знаходились за межами населеного пункту с. Кузничі, Городнянська РДА в межах своїх повноважень та в порядку, передбаченому законом заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки (паю) в натурі (на місцевості) згідно сертифіката серії ЧН №040098, та у подальшому затвердила документацію із землеустрою та передала у власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, що спростовує доводи скаржника про те, що ОСОБА_1 протизаконно набула право власності на земельну ділянку на підставі протизаконного розподілу земель. Крім того, Верховний Суд не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що укладення договору оренди землі між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" від 23 січня 2019 року, порушено позивача право, як законного орендаря за договором оренди від 30 червня 2008 року. Відповідно до статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження. У пункті 39 договору оренди земельної ділянки укладеного Городнянською РДА з ПП "Городнянські аграрні інвестиції" від 30 червня 2008 року, визначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для розірвання договору. Оспорюваний позивачем договір оренди земельної ділянки від 29 січня 2019 року укладався ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" щодо конкретної земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, та належної орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 30 червня 2008 року був укладений договір оренди земельної ділянки між Городнянською РДА з ПП "Городнянські аграрні інвестиції". Крім того, згідно постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №927/577/19 за позовом ТОВ "Агро-День" до ПП "Городянські аграрні інвестиції", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Городянської РДА, Городянської міської ради про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, вбачається, що предметом спору зокрема є земельна ділянка (кадастровий номер 7421485300:000:3168), що належить на праві власності ОСОБА_1. суддійшов висновку, зокрема, що з моменту набуття права власності на земельні ділянки власниками земельних ділянок (паїв), ПП "Городянські аграрні інвестиції" втратило право оренди в частині площі виділених в натурі спірних земельних ділянок. За таких обстави суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволення позову. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції, щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Городнянські аграрні інвестиції" залишити без задоволення. Рішення Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 серпня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська