Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №718/754/20 провадження №61-10578св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - виконуючий обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області, відповідач - ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Ганна Олександрівна, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2021 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Владичана А. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року виконуючий обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_2, про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення металевої огорожі. Позовна заява мотивована тим, що Кіцманською місцевою прокуратурою під час опрацювання інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які діють на території Кіцманського району, виявлено порушення земельного законодавства в частині самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки орієнтовною площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови. 18 листопада 2019 року посадовими особами Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області за участі посадових осіб Неполоковецької селищної ради проведено перевірку з питань дотримання вимог земельного законодавства ОСОБА_1 при використанні земель житлової та громадської забудови с. Берегомет Кіцманського району Чернівецької області, в результаті якої встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови с. Берегомет, розташовану біля власної присадибної земельної ділянки на АДРЕСА_1, шляхом встановлення на ній металевої огорожі та приєднання її до власного будинковолодіння. Станом на день звернення до суду відповідач не звільнила самовільно зайняту земельну ділянку, що підтверджується актом перевірки від 07 лютого 2020 року №138-ДК/67/АП/09/01-2020. Ураховуючи викладене, виконуючий обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради просив зобов'язати ОСОБА_1 звільнити та повернути самовільно зайняту земельну ділянку орієнтованою площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови, що розташована праворуч присадибної ділянки з АДРЕСА_1, та привести вказану земельну ділянку у придатний до використання за цільовим призначенням стан шляхом знесення розташованої на ній металевої конструкції (воріт/огорожі). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 03 березня 2021 року у складі судді Нерушки Т. І. у задоволенні позовних вимог виконуючого обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач недовів факту самовільного зайняття відповідачем спірної земельної ділянки. Відсутні також підтвердження предмета спору з установленням точних параметрів частини земельної ділянки, факт самовільного зайняття та визначення об'єктів, від яких слід звільнити спірну земельну ділянку. Додатковим рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2021 року задоволено заяву адвоката Поклітар Г. О. про винесення додаткового рішення та стягнуто з прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 48 750,00 грн. Додаткове рішення першої інстанції мотивовано тим, що згідно частини другої пункту третього статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, оскільки у задоволенні позову виконуючого обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області відмовлено, то підтвердженні витрати відповідача на правову допомогу покладаються на позивача. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури Чорнея В. С. задоволено. Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 03 березня 2021 року та додаткове рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2021 року скасовано, позов виконуючого обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити та повернути самовільно зайняту земельну ділянку орієнтованою площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови, що розташована праворуч присадибної ділянки з АДРЕСА_1, та привести вказану земельну ділянку у придатний до використання за цільовим призначенням стан шляхом знесення розташованої на ній металевої конструкції (воріт/огорожі). Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,02 га із земель громадської та житлової забудови (цільове призначення - проїзд) у с. Берегомет, розташовану біля її присадибної ділянки по АДРЕСА_1, та використовує спірну земельну ділянку, на якій встановлено металеву огорожу, чим порушено вимоги статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Г. О., подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2021 року відкрито касаційне провадження. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутністю усіх учасників процесу, третя особа - ОСОБА_2 не отримував судової повістки про виклик до Чернівецького апеляційного суду. У поштовому повідомленні на його ім'я (а. с, 124, т. 2) з позначкою повістка міститься дата і підпис працівника пошти, підпис ОСОБА_2 про одержання поштового повідомленнявідсутній. Третя особа ОСОБА_3 також не отримувала судової повістки чи іншої кореспонденції із суду. Адвокат Поклітар Г. О., яка представляла інтереси ОСОБА_2, також не отримувала ухвал чи судових повісток з Чернівецького апеляційного суду 12 травня 2021 року. Під час ознайомлення адвокатом Поклітар Г. О. зі справою, виявлено два поштових повідомлення про надсилання рекомендованих листів з ухвалою суду і з повісткою, однак на них підпис не адвоката Поклітар Г. О. та відсутня позначка кому вручено - особисто чи за довіреністю. Доводи прокурора про те, що відповідач самовільно захопила земельну ділянку, спростовуються матеріалами справи. Проїзд існує виключно для технічного обслуговування вигрібних ям, які там знаходяться з часу зведення будинку у 1989 році. Це частина земельної ділянки площею 0,02 га не є дорогою загального користування, не перебуває в межах червоних ліній. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від керівника Кіцманської місцевої прокуратури, у якому він просив залишити оскаржуване судове рішення без змін, оскільки воно прийнято при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Фактичні обставини справи, встановлені судами Житловий будинок на АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що підтверджується копіями свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 березня 2006 року, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №10066493 Кіцманського районного бюро технічної інвентаризації від 13 березня 2006 року та витягів №242323948, 242324853, 242322789 від 29 січня 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а. с.73-74, т. 2 а. с. 41-43). Згідно з технічним паспортом на житловий будинок індивідуального житлового фонду на АДРЕСА_1 від лютого 2006 року, відомості з якого стали підставою для внесення характеристик у свідоцтво про право власності та реєстрацію таких прав, останній складається з житлового будинку літ. "А-І"; літньої кухні літ. "Б,б"; комори літ. "В"; сараю літ. "Г"; гаража літ. "Д"; огорожі №1-3. Відповідно до плану земельної ділянки зазначеного житлового будинку індивідуального житлового фонду, загальна її довжина зі сторони вулиці становить 27.40 м - під будинком та городом, а також проїздом по правій стороні з боку вулиці (т. 1, а. с. 76-79). Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок - вигрібні ями, як складові будинку, не були зареєстровані в установленому законом порядку, (т. 1, а. с. 76-79). 18 листопада 2019 року інспектором Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області складено протокол про адміністративне правопорушення та винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 штрафу в сумі 170,00 грн, який 22 січня 2020 року сплачено. Крім того, відповідно до припису від 28 листопада 2019 року №551-ДК/0235 Пр/03/01-19 ОСОБА_1 зобов'язано в тридцятиденний термін звільнити вищевказану земельну ділянку або вжити заходи щодо оформлення права користування нею. Згідно з розрахунком, проведеним державними інспекторами Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області, розмір шкоди, заподіяної внаслідок використання зазначеної земельної ділянки не за цільовим призначенням, становить 268,16 грн, яку відшкодовано відповідачем. 15 січня 2020 року посадовими особами Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області під час проведення перевірки виконання ОСОБА_1 вимог припису №551-ДК/0235 Пр/03/01-19 встановлено, що остання припис не виконала, а саме не звільнила самовільно зайняту земельну ділянку. Відповідно до припису від 15 січня 2020 року №24-ДК/0005 Пр/03/01-20 зобов'язано ОСОБА_1 у двадцятиденний термін звільнити вищевказану земельну ділянку або вжити заходів щодо оформлення права користування нею. 15 січня 2020 року за вказаним фактом складено протокол про адміністративне правопорушення та винесено постанову про накладення на ОСОБА_1 штрафу в сумі 170,00 грн, який сплачено 28 січня 2020 року.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_3, ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Г. О., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі статтею 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі статтею 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 126 ЗК України зазначено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Відповідно до частин першої та третьої статті 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону. Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру". Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. У статті 188 ЗК України визначено, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом. У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" судам роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Положеннями статті 123 ЗК України визначено, що передача земельних ділянок відбувається шляхом прийняття рішення на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Звертаючись до суду з позовом прокурор посилався на те, що отримання ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку не призвело до виникнення у відповідача прав на спірну земельну ділянку. Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. Тому правовідносини, пов'язані з прийняттям та реалізацією такого рішення не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов'язань осіб. Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з технічним паспортом на житловий будинок індивідуального житлового фонду на АДРЕСА_1 від лютого 2006 року, відомості з якого стали підставою для внесення характеристик у свідоцтво про право власності та реєстрацію таких прав, останній складається з житлового будинку літ. "А-І"; літньої кухні літ. "Б, б"; комори літ. "В"; сараю літ. "Г"; гаража літ. "Д"; огорожі №1-3. Відповідно до плану земельної ділянки зазначеного житлового будинку індивідуального житлового фонду загальна її довжина зі сторони вулиці становить 27,40 м - під будинком та городом, а також проїздом по правій стороні з боку вулиці (т. 1, а. с. 76-79). Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно з частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови, що підтверджується актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства, була притягнута до адміністративної відповідальності, визнала допущені нею порушення земельного законодавства та сплатила штрафи, дійшов правильного висновку про те, що відповідачка користується спірною земельною ділянкою без достатньої правової підстави. Доводи касаційної скарги про те, що проїзд існує виключно для технічного обслуговування вигрібних ям, які там знаходяться з часу зведення будинку у 1989 році, є безпідставними, оскільки відповідно до технічного паспорта на житловий будинок індивідуального житлового фонду від лютого 2006 року -вигрібні ями, як складові будинку, не були зареєстровані в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 76-79). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Доводи касаційної скарги про те, що поштові повідомлення про надсилання рекомендованих листів з ухвалою суду та з повісткою адвокат Поклітар Г. О. не отримувала, підпис на поштових повідомленнях належить іншій особі, є безпідставними, оскільки в матеріалах справи наявні два поштових повідомлення про вручення поштового відправлення - судових повісток з Чернівецького апеляційного суду - 12 травня 2021 року (т, 2. а. с. 128, а. с. 129), на цих повідомленнях є підпис про отримання поштових повідомлень Поклітар Г. О., неналежність цього підпису Поклітар Г. О. належними та допустимими доказами не доведено. Відповідно до частини п'ятої статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не отримували повістки про виклик до Чернівецького апеляційного суду є безпідставними, оскільки відповідно до договору про надання правової допомоги від 11 липня 2020 року та від 10 червня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1, уповноважили Поклітар Г. О. представляти їх інтереси в судах. Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій по суті спору не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Ганна Олександрівна, залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 січня 2021 року м. Київ справа №389/2242/18 провадження №61-15150св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Петрівська сільська рада Знам'янського району Кіровоградської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 14 березня 2019 року в складі судді Ябчик Н. М. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 липня 2019 року в складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Голованя А. М., Мурашка С. І., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними рішень сільської ради. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником комплексу будівель і споруд на АДРЕСА_1, які розташовані на земельній ділянці площею 0,8 га. Належні позивачу будівлі і споруди безпосередньо межують із землями запасу Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, знаходяться на певній відстані від дороги загального користування, тому проїзд до його господарського двору здійснюється через указані землі запасу сільської ради. У 2014 році ОСОБА_1 вирішив здійснити ремонт власних складських приміщень, розташованих на території господарського двору, проте для проведення будівельних робіт необхідно було забезпечити доступ будівельної техніки до об'єкту будівництва, що можна було зробити тільки шляхом створення дороги шириною шість метрів на території земель загального користування сільської ради. Виходячи з такої виробничої необхідності, позивач у продовж 2015-2017 років неодноразово звертався до Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області із заявами про надання йому в оренду необхідну для обслуговування приміщень земельну ділянку. Проте у задоволенні вищевказаних заяв відмовлено. У березні 2017 року позивач розпочав роботи щодо ремонту покрівлі складу, проте ремонт так і не завершив, оскільки прилеглі до належного йому нерухомого майна земельні ділянки були зайняті фізичними особами. Так, згідно з рішеннями Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 14 квітня 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку земельно-технічної документації для передачі у власність земельних ділянок, прилеглих до належного позивачу нерухомого майна. У подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виготовили відповідні проекти землеустрою, а рішеннями Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 14 вересня 2017 року та від 15 грудня 2017 року передано у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3, відповідно, вищевказані земельні ділянки. Вказував, що внаслідок прийняття Петрівською сільською радою Знам'янського району Кіровоградської області спірних рішень, позивач позбавлений можливості використовувати свою власність, обслуговувати її. Вважає, що сільською радою порушено його право, оскільки цей орган місцевого самоврядування віддав незаконну перевагу іншим особам, попередньо відмовивши йому у наданні земельної ділянки. Крім того, відповідачами допущено й інші порушення земельного законодавства щодо погодження проектів землеустрою. Землі, надані у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 для ведення садівництва, належать до категорії земель промисловості та є землями загального користування, проте сільська рада не змінила цільове призначення земельних ділянок. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив: визнати недійсними та скасувати рішення Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 15 грудня 2017 року №377 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва та передачу земельної ділянки у власність"; визнати недійсними та скасувати рішення Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 14 вересня 2017 року №302 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального садівництва у приватну власність". Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Рішенням Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 14 березня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів порушення його прав та інтересів внаслідок прийняття Петрівською сільською радою Знам'янського району Кіровоградської області оскаржуваних рішень. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 09 липня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позивач не подав до суду доказів неможливості проведення ремонтних робіт належного йому комплексу будівель внаслідок надання у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 спірних земельних ділянок. Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивач надав робочий проект реконструкції зерноскладу та договори підряду, які не містять інформації про неможливість їх виконання та ймовірних причин настання такої неможливості виконання. Крім того, як вбачається з планів-схем земельних ділянок, наданих ОСОБА_2 і ОСОБА_3, та схеми належних позивачу будівель, між ними існують просторові відступи, а межі цих земельних ділянок не досягають меж будівель позивача. При цьому у матеріалах справи відсутні докази оскарження рішень сільської ради за 2015-2017 роки щодо відмови ОСОБА_1 у наданні в оренду земельних ділянок, необхідних для обслуговування належного йому майна, а доводи останнього про незаконність цих судових рішень не підтверджені належними та допустимими доказами. Посилання позивача на порушення земельного законодавства органом місцевого самоврядування під час прийняття оскаржуваних рішень, які фактично не привели до порушення прав та інтересів позивача, не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки це суперечить завданням цивільного судочинства, викладеним у частині першій статті 2 ЦПК України та змісту статей 21, 393 ЦК України. Безпідставними є пояснення ОСОБА_1, які надані під час апеляційного перегляду рішення місцевого суду, про те, що земельні ділянки, надані у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3, знаходяться у межах санітарно-захисної зони складів зберігання сільськогосподарської продукції, на яких заборонено садівництво, оскільки ці обставини не були зазначені позивачем при зверненні до суду як підстави пред'явлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що сільська рада порушила права та законний інтерес позивача на обслуговування належного останньому нерухомого майна, тому він правильно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та інтересів. ОСОБА_1 звертався до сільської ради з відповідними заявами про надання в оренду земельної ділянки для обслуговування належного йому майна, проте у задоволенні цих заяв безпідставно відмовлено. Петрівська сільська рада Знам'янського району Кіровоградської області порушила законні права та інтереси позивача, тому його права підлягають захисту. ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з порушенням вимог закону передано земельні ділянки, які фактично необхідні позивачу для обслуговування належних йому будівель і споруд, оскільки межують з цим майном. Органом місцевого самоврядування порушено вимоги статті 21 ЗК України під час прийняття оскаржуваних рішень, оскільки землі промисловості без зміни цільового призначення передано фізичним особам у власність як земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Земельні ділянки передані, у власність відповідачам, відносяться до земель промисловості і не можуть бути передані у власність для ведення садівництва без внесення змін до плану зонування. Оскільки позивачу на праві власності належать будівлі і споруди, то у нього виник певний законний інтерес, пов'язаний з набуттям у користування спірних земельних ділянок, отже він має певне право на ці земельні ділянки, які розташовані поруч з його нерухомим майном, так як від цього залежить подальша можливість реконструкції виробничих будівель і споруд. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 07 серпня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності, виданого 25 червня 2008 року Петрівською сільською радою Знам'янського району Кіровоградської області, та технічного паспорту, виготовленого станом на 28 грудня 2015 року, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить комплекс будівель і споруд на АДРЕСА_1. Між Петрівською сільською радою Знам'янського району Кіровоградської області як орендодавцем та ОСОБА_1 як орендарем 22 вересня 2011 року укладено договір оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 0,707 га (під господарськими будівлями і дворами). На земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна, які належать орендарю. Договір укладено строком на 5 років. Рішенням Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 16 жовтня 2015 року №751 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0054 га для обслуговування нежитлового приміщення в оренду строком на 49 років із земель сільськогосподарського призначення, за рахунок вільних земель, що перебувають у запасі цієї сільської ради. Петрівська сільська рада Знам'янського району Кіровоградської області рішенням від 24 листопада 2015 року відмовила ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0128 га із земель сільськогосподарського призначення для багаторічних насаджень між територією зернотоку та АДРЕСА_2 в оренду строком на 49 років за рахунок вільних земель, що перебувають у запасі вказаної сільської ради. Крім того, 22 грудня 2015 року Петрівська сільська рада Знам'янського району Кіровоградської області прийняла рішення №55, яким відмовила у задоволенні заяви ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1116 га із земель сільськогосподарського призначення для садівництва за рахунок вільних земель, що перебувають у запасі сільської ради. ОСОБА _1 13 березня 2017 року надіслав на адресу Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області та деяких мешканців села Петрове Знам'янського району Кіровоградської області повідомлення про проведення ним ремонтних робіт даху будівлі (зернотоку). Рішенням Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 17 березня 2017 року №232 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1116 га для садівництва у власність. Разом з тим, рішенням Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області від 14 вересня 2017 року 302 затверджено ОСОБА _2 проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_2, площею 0,1199 га (рілля) для ведення індивідуального садівництва із земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у запасі цієї сільської ради, та передано вказану земельну ділянку останньому у власність. Також Петрівська сільська рада Знам'янського району Кіровоградської області рішенням від 15 грудня 2017 року №377 затвердила ОСОБА_3 проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_2, загальною площею 0,0514 га (рілля) для індивідуального садівництва із земель житлової та громадської забудови, за рахунок земель, що перебувають у запасі вказаної сільської ради, та передано вказану земельну ділянку останній у власність. Суди також встановили, що відповідно до планів-схем спірних земельних ділянок та схеми належних позивачу будівель, між ними існують просторові відступи, а межі цих земельних ділянок не досягають меж будівель позивача. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суб 'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність. Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 вказував, що внаслідок прийняття Петрівською сільською радою Знам'янського району Кіровоградської області рішень про передачу у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 спірних земельних ділянок, позивач позбавлений можливості обслуговувати належне йому нерухоме майно, зокрема здійснити ремонт власних складських приміщень. Заперечуючи проти заявлених вимог, відповідачі вказували, що внаслідок прийняття спірних рішень органом місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону, не порушені права та інтереси позивача, він не позбавлений можливості обслуговувати належне йому нерухоме майно. Передані ОСОБА_2 і ОСОБА_3 земельні ділянки вільні від забудови, відповідно, не накладаються на належне позивачу нерухоме майно. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. При цьому, суди встановили, що ОСОБА_1 не подав до матеріалів справи доказів оскарження рішення Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, якими йому відмовлено у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування нежитлового приміщення. Суди також встановили, що відповідно до планів-схем спірних земельних ділянок та схеми належних позивачу будівель, між ними існують просторові відступи, а межі цих земельних ділянок не досягають меж будівель позивача. При цьому, частиною третьою статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Вирішуючи питання правомірності звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі, Верховний Суд приходить висновку про відсутність порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача, оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що він не має можливості обслуговувати належне йому нерухоме майно, а спірні рішення Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області не порушують його законні права та інтереси. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами заявлені у справі вимоги, зокрема неможливості використання за призначенням та обслуговування належного йому нерухомого майна, у тому числі внаслідок прийняття Петрівською сільською радою Знам'янського району Кіровоградської області спірних рішень. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 звертався до сільської ради з відповідними заявами про надання в оренду земельної ділянки для обслуговування належного йому майна, проте у задоволенні цих заяв безпідставно відмовлено, оскільки предметом спору у цій справі не є визнання недійсними (скасування) рішень органу місцевого самоврядування про відмову ОСОБА_1 у наданні в оренду (у власність) земельних ділянок і вказані обставини не були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій. Як встановлено вище, позивач не подав до суду доказів оскарження відповідних рішень Петрівської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області. Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з порушенням вимог закону передано земельні ділянки, які фактично необхідні позивачу для обслуговування належних йому будівель і споруд, не заслуговують на увагу, оскільки у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження вказаних обставин. При цьому, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивач надав робочий проект реконструкції зерноскладу та договори підряду. Крім того, відповідно до планів-схем спірних земельних ділянок та схеми належних позивачу будівель, між земельними ділянками сторін існують просторові відступи, а межі цих земельних ділянок не досягають меж будівель позивача. ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду. Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові РІШЕННЯ: з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 14 березня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №372/6016/13-ц провадження №61-17631св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, третя особа - Управління Держземагентства в Обухівському районі Київської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., ВСТАНОВИВ: У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, в якому просив визнати недійсними рішення Підгірцівської сільської ради щодо виділення ОСОБА_3 та ОСОБА_5 земельних ділянок, що перебувають у власності позивача; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, розташовані на АДРЕСА_1, видані на ім'я відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5, які накладаються на земельні ділянки, що перебувають у власності ОСОБА_1, та скасувати їх державну реєстрацію. Позов обґрунтовано тим, що 15 червня 2009 року ОСОБА_1 став власником земельних ділянок площею 0,0465 га та 0,25 га на АДРЕСА_1. У березні 2011 року невідомі особи знесли паркан, яким огороджувалися земельні ділянки, крім того знищили довгострокові межові знаки, вирубали дерева та розрівняли землю для будівництва дороги. 27 липня 2011 року позивач отримав лист від Державного комітету земельних ресурсів в Обухівському районі №03-15/5320, з якого вбачається, що координати земельних ділянок, винесених в натурі, не співпадають з координатами цих же земельних ділянок в електронній базі Державного земельного кадастру. Крім того, ОСОБА_6 стало відомо про отримання права власності на частину належних йому земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_5. Факт накладення земельних ділянок відповідачів на земельні ділянки позивача підтверджується зведеними планами земельних ділянок, розташованих на території Підгірцівської сільської ради. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 04 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29 квітня 2014 року, ОСОБА_1 поновлено строк для звернення до суду із позовом. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оскаржувані рішення сільської ради прийняті відповідно до чинного законодавства та відповідають вимогам закону, позивачем не доведено, що оскаржуваними рішеннями сільської ради порушується право власності на земельну ділянку і ці рішення суперечать актам цивільного законодавства щодо непорушності права власності, не доведено наявність існування накладення земельних ділянок, що належать на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5, на земельні ділянки позивача. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 жовтня 2014 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 квітня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передаючи справу на новий розгляд, касаційний суд виходив із того, що суди не звернули уваги на те, що координати земельних ділянок ОСОБА_1, винесених в натурі, мають переважне право над координатами цих же земельних ділянок, що зазначені в електронній базі Державного земельного кадастру, а також на те, що згідно з координатами, визначених технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення державних актів, належних ОСОБА_1, на його земельні ділянки накладаються земельні ділянки відповідачів. Останнім рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним та скасовано рішення Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 23 квітня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу земельних ділянок у власність 14-ом громадянам для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства" в частині щодо земельних ділянок ОСОБА_5 та ОСОБА_3. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223186800:09:005:0015, серія ЯЖ №227647, виданий на ім'я ОСОБА_3, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,16 га, кадастровий номер 3223186800:09:005:0014, серія ЯЖ №227646, виданий на ім'я ОСОБА_5, та скасовано його державну реєстрацію. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що координати земельних ділянок, винесених в натурі, які зазначені в технічній документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_7 при вирішенні спірних питань щодо місця розташування земельних ділянок, мають переважне право над координатами цих же земельних ділянок, що зазначені в електронній базі Державного земельного кадастру. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що Підгірцівська сільська рада, не маючи заяви ОСОБА_1 про добровільну відмову від права власності на земельні ділянки або інших законних підстав, фактично припинила право власності останнього, передавши земельні ділянки іншим особам, тобто допустила порушення прав позивача як власника земельних ділянок. Постановою Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 грудня 2014 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що стороною позивача не доведено наявності накладення його земельних ділянок на земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що є процесуальним обов'язком останнього, а також наявності в діях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вини у порушенні права ОСОБА_1 на користування своїми земельними ділянками, що могло би стати підставою для визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відповідачів. Також апеляційний суддійшов висновку про те, що суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав правової оцінки викопіюванню з чергового кадастрового плану Обухівського району, згідно з яким відсутнє накладення земельних ділянок, що належать на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2, на земельні ділянки позивача. При цьому відомості, викладені в указаному листі Держкомзему, не підтверджені жодними нормами законодавства України, а отже, не мають встановленої сили та не є обов'язковими для застосування. Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що питання щодо невідповідності координат земельних ділянок позивача координатам з електронної бази даних можливо вирішити у позасудовому порядку шляхом звернення до уповноважених органів Держгеокадастру. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Також у касаційній скарзі заявник просить стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 458,84 грн та зі сплати правничої допомоги в розмірі 6 000,00 грн. Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

Також заявник у касаційній скарзі вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсними державних актів через накладення координат земельних ділянок і пріоритету паперових носіїв, а саме координат земельних ділянок, виділених в натурі, над координатами цих же земельних ділянок, що зазначені в електронній базі державного земельного кадастру. Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 листопада 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті389 ЦПК України; витребувано з Обухівського районного суду Київської області матеріали цивільної справи №372/6016/13-ц; надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У грудні 2020 року матеріали справи №372/6016/13-ц надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2021 року справу №372/6016/13-ц призначено до судового розгляду колегією суддів у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі рішень Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області 19 сесії 24 скликання від 20 січня 2005 року ОСОБА_8 належали земельні ділянки, державні акти серії ЯА №378617 та серії ЯА №378618. Згідно з договорами купівлі-продажу земельної ділянки від 21 липня 2005 року ОСОБА_8, як продавець, продав, а ОСОБА_7, як покупець, прийняв у власність земельну ділянку площею 0,0465 га, що розташована на АДРЕСА_1 на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3223186800:09:005:0001, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, та земельну ділянку площею 0,250 га, що розташована на АДРЕСА_1 на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3223186800:09:005:0002, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. ОСОБА_7, отримавши державні акти на вказані земельні ділянки, 15 червня 2009 року подарував їх ОСОБА_1, що підтверджується відмітками на самих державних актах. Рішенням Виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 06 березня 2008 року №1 ОСОБА_7 надано дозвіл на будівництво житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,25 га. Відповідно до акта відновлення меж земельної ділянки з кадастровими номерами 3223186800:09:005:0001 та 3223186800:09:005:0002, межі зазначених земельних ділянок закріплено довгостроковими межовими знаками у кількості 5 штук. Рішенням Х сесії V скликання Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 31 жовтня 2006 року №10 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки згідно заяв громадян" надано ОСОБА_3 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що знаходиться в с. Креничі Обухівського району загальною, площею 0,25 га, у приватну власність, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням ХІІ сесії V скликання Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 грудня 2006 року №12 ОСОБА_5 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що знаходиться на АДРЕСА_2 площею 0,16 га у приватну власність, для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель. Відповідно до рішення ХХХ сесії V скликання Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 23 квітня 2008 року №68 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 14-ом громадянам, в тому числі ОСОБА_5 та ОСОБА_3, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства, загальною площею 2,8500 га, у с. Креничі Обухівського району та передано земельні ділянки у власність громадянам з дорученням проектній організації винести проект землеустрою щодо відведення землі в натуру та виготовити державні акти. 18 серпня 2008 року ОСОБА_5 на підставі вказаного рішення видано державний акт серії ЯЖ №227646 на земельну ділянку площею 0,1600 га на АДРЕСА_3, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3223186800:09:005:0014.18 вересня 2008 року ОСОБА_3 на підставі того ж рішення видано державний акт серії ЯЖ №227647 на земельну ділянку площею 0,2500 га в с. Креничі Підгірцівської сільської ради, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3223186800:09:005:0015. У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 управління Держземагенства в Обухівському районі Київської області зазначило, що в програмному забезпеченні Національної кадастрової системи ведення Державного земельного кадастру земельні ділянки ОСОБА_1 з кадастровим номером 3223186800:09:005:0002, площею 0,2500 га, та з кадастровим номером 3223186800:09:005:0001, площею 0,0465 га, на території Підгірцівської сільської ради не обліковуються; в архіві управління зберігається виготовлена технічна документація із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2500 га та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0465 га громадянина ОСОБА_7 на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області. Також в архіві управління зберігається проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічна документація із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки та другі примірники державних актів на право власності на земельні ділянки громадян ОСОБА_5 та ОСОБА_3. У програмному забезпеченні ведення чергового кадастрового плану на території Підгірцівської сільської ради обліковуються земельні ділянки: ОСОБА_5 площею 0,1600 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 3223186800:09:005:0014; ОСОБА_3 площею 0,2500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 3223186800:09:005:0015; ОСОБА_1 площею 0,2500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 3223186800:09:005:0005, і площею 0,0465 га, для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3223186800:09:005:0004. Відповідно до даного програмного забезпечення накладань між даними земельними ділянками не існує, окрім того, зазначені земельні ділянки між собою не межують, а межують із землями сільської ради, які не надані у власність чи користування. Згідно з викопіюванням з чергового кадастрового плану Обухівського району відсутнє накладення земельних ділянок, що належать на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5, на земельні ділянки позивача (т. 1 а. с. 164). Також у матеріалах справи міститься лист Управління Держкомзему в Обухівському районі від 27 липня 2011 року №03-15/5320, згідно з яким проведеною перевіркою встановлено, що координати земельної ділянки площею 0,0465 га, кадастровий номер 3223186800:09:005:0001, державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №529489, та координати земельної ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер 3223186800:09:005:0002, державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №529490, які розташовані на АДРЕСА_3 на території Підгірцівської сільської ради та згідно з договором дарування перебувають у власності ОСОБА_1, в електронній базі Державного земельного кадастру не співпадають із координатами цих же земельних ділянок, зазначеними на письмових носіях технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_7, серії ЯБ №529489 та серії ЯБ №529490. З тієї ж інформації вбачається неможливість внесення змін до програмного забезпечення ведення Державного земельного кадастру стосовно місця розташування вищезазначених земельних ділянок, а також, що координат земельних ділянок, винесених в натурі, які зазначені в технічній документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_7. Зауважено, що координати земельних ділянок, винесених в натурі, які зазначені в технічній документації із землеустрою щодо складення державних актів на право власності на земельні ділянки гр. ОСОБА_7, серія ЯБ №529489 та серія ЯБ №529490, при вирішенні спірних питань щодо місця розташування земельних ділянок, мають переважне право на координатами цих же земельних ділянок, що зазначені в електронній базі державного земельного кадастру. Згідно зі зведеним кадастровим планом земельних ділянок, які розташовані на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, земельні ділянки, належні ОСОБА_3 та ОСОБА_5, частково накладаються на земельні ділянки ОСОБА_1 (т.1 а. с. 20-24). Окрім того, згідно з координатами, визначеними технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення державних актів, належних ОСОБА_1, на його земельні ділянки накладаються земельні ділянки відповідачів. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вказував на невідповідність координат його земельних ділянок в натурі з координатами, внесеними до електронної бази Державного земельного кадастру, а також на наявність накладення його земельних ділянок на земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що стороною позивача не доведено наявності накладення його земельних ділянок на земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що є процесуальним обов'язком останнього, а також наявності в діях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вини у здійсненні порушення права користування своїми земельними ділянками ОСОБА_1, що могло би стати підставою для визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відповідачів. Апеляційний суддійшов висновку про те, що суд першої інстанції залишив поза увагою та не надав правової оцінки викопіюванню з чергового кадастрового плану Обухівського району, згідно з яким відсутнє накладення земельних ділянок, що належать на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2, на земельні ділянки позивача. При цьому відомості, викладені в указаному листі Держкомзему, не підтверджені жодними нормами законодавства України, а отже, не мають встановленою сили та не є обов'язковими для застосування. Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що питання щодо невідповідності координат земельних ділянок позивача координатам з електронної бази даних можливо вирішити у позасудовому порядку шляхом звернення до уповноважених органів Держгеокадастру. Із зазначеними висновками апеляційного суду Верховний Суд погодитись не може з огляду на таке. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно зі статтею 121 ЗК України, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Відповідно до статті 373 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно по закону, а згідно статтею 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі статтею 378 ЦК України право власності на земельну ділянку може бути припинено за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Право приватної власності на земельну ділянку може бути припинено також в порядку статті 140 ЗК України, якою передбачений вичерпний перелік припинення права власності на землю. Стаття 152 ЗК України визначає способи захисту прав на земельні ділянки та при цьому встановлює, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. За змістом статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЗК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових, речових доказів та електронних доказів, висновків експертів. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно із вимогами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Приймаючи постанову про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанцій на вказане уваги не звернув, попри наявні у справі суперечливі докази, дійшов передчасних висновків про відсутність накладення (перетину) земельних ділянок, належних позивачу, та земельних ділянок переданих у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2, без проведення земельно-технічної експертизи у цій справі. Виходячи із характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи накладаються (перетинаються) земельні ділянки, що належать позивачу, та земельні ділянки, передані у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Відповідно до частини третьої статті 13 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними (стаття 77 ЦПК України), допустимими (стаття 78 ЦПК України), достовірними (стаття 79 ЦПК України), а у своїй сукупності? достатніми (стаття 80 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. З огляду на викладене, висновок апеляційного суду про відсутність доказів накладення земельних ділянок ґрунтується лише на припущеннях. Такий висновок зроблено без належної оцінки інших доказів, наявних у справі. Отже, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував накладення земельних ділянок, може бути лише висновок земельно-технічної експертизи. Відповідно до статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальної дії, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Отже, суд зобов'язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків. Зокрема, суд повинен роз'яснити сторонам їх право заявити клопотання про призначення експертизи для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань. Тобто, враховуючи те, що відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 заперечують факт накладення їхніх земельних ділянок на земельні ділянки, які належать позивачу ОСОБА_1, апеляційний суд повинен був роз'яснити сторонам право заявити клопотання про призначення земельно-технічної експертизи для вирішення питання про накладення земельних ділянок і тільки після отримання відповідного висновку експерта або відмови від проведення земельно-технічної експертизи вирішувати питання про доведеність чи недоведеність вимог позову. Крім того, апеляційний суд не звернув увагу на те, що відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про державний земельний кадастр" державний земельний кадастр ведеться на електронних та паперових носіях. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях. Також апеляційний суд не надав належної оцінки доводам позивача про те, що згідно з координатами земельних ділянок, визначеними технічною документацією із землеустрою щодо виготовлення державних актів, належних ОСОБА_1, на його земельні ділянки накладаються земельні ділянки відповідачів. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки апеляційним судом допущені порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, роз'яснити сторонам їх процесуальні права та обов'язки, зокрема право заявити клопотання про призначення земельно-технічної експертизи; у випадку подання відповідного клопотання призначити у справі земельно-технічну експертизу, за результатами проведення якої або в разі відмови від її проведення, розглянути заявлені позивачем вимоги відповідно до норм чинного законодавства. Щодо судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат. Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 406, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №343/2041/7 провадження №61-22828св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С. Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Долина Агро", Долинська міська рада, третя особа - Малотурянська сільська рада, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області в складі судді Монташевич С. М. від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Ясеновенко Л. В. від 20 листопада 2019 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст заяви У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. У 2016 році, рішенням Долинської міської ради про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,9000 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1 за рахунок земель міської ради та з метою підтвердження за територіальною громадою міста Долини права комунальної власності, Долинська міська рада фактично захопила спадкове майно - належну їй земельну ділянку в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_2. Далі Долинська міська рада своїм рішенням від 26 січня 2017 року затвердила проект землеустрою на вказану земельну ділянку (у масив якої входить земельна ділянка площею 0,5949 га), та цим же рішенням затвердила, що на дану земельну ділянку право оренди підлягає продажу на земельних торгах. 05 квітня 2017 року відбувся земельний аукціон, на якому вказана земельна ділянка була продана за 39 742 грн ТОВ "Долина Агро". Позивач, посилаючись на порушення її прав як власника земельної ділянки просила ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання незаконним та скасування рішення №312-10/2016 від 23 червня 2016 року (із змінами від 29 вересня 2016 року №463-16/2016) Долинської міської ради про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,900 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1 за рахунок земель міської ради та з метою підтвердження за територіальною громадою міста Долини права комунальної власності на відведену земельну ділянку; визнання незаконним та скасування вішення від 26 січня 2017 року №609-21/2017 Долинської міської ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,9000 га, та про те, що на дану земельну ділянку (кадастровий номер 2622010100:01:012:0094) право оренди підлягає продажу на земельних торгах; визнання земельного аукціону на якому земельна ділянка продана за 39 742 грн ТОВ "Долина Агро" таким, що не відбувся. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довела те, що вона на законних підставах, правомірно користується спірною земельною ділянкою на території м. Долина. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в позові зазначив про те, що позивач не довела, що оспорювані нею рішення порушують її права чи інтереси. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи вимог касаційної скарги У грудні 2019 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області апеляційного суду від 20 листопада 2019 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що хоча вона і не отримала державний акт на право власності на землю, однак є належним та добросовісним користувачем та власником спірної земельної ділянки. Спірна земельна ділянка не була вилучена у неї, вона не відмовлялась від права користування даною земельною ділянкою, а посилання відповідачів на те, що земельна ділянка відійшла до відання Долинської міської ради, а також те, що у неї немає державного акту не може бути підставою визнання прийнятих рішень Долинською міською радою законними. Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу У січні 2020 року на адресу Верховного Суду від Долинської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому заявник просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування з мотивів, викладених в касаційній скарзі, немає. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №343/2041/17 з Долинського районного суду Івано-Франківської області. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року цивільну справу №343/2041/17 призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що рішенням Малотур'янської сільської ради народних депутатів від 30 грудня 1993 року № Д-477 "Про передачу земель у приватну власність" - ОСОБА_2, батькові позивача, передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,5949 га, в тому числі по ділянках №1 - 0,0804 га (ріллі - 0,0544 га), №2 - 0,1130 га (ріллі - 0,1130 га), №3----, №4 - 0,2190 га (ріллі - 0,2190 га), №5-0,05254 га (ріллі - 0,0525 га) та №6 - 0,1300 га (ріллі - 0,1300 га), в користуванні - 0,0984 га. Указане рішення та плани земельних ділянок складають тимчасові документи на приватизацію земельних ділянок ОСОБА_2. Згідно з даними архівного витягу №137/04-02 П -11 від 26 червня 2017 року із рішення 22 позачергової сесії 21 скликання Малотур'янської сільської ради від 30 грудня 1993 року "Про приватизацію земель с. Мала Тур'я", сесія сільської ради вирішила приватизувати земельні ділянки жителям села Мала Тур'я, в тому числі ОСОБА_2 0,5949 га. Державний акт на земельну ділянку ОСОБА_2 не отримував. ОСОБА _2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Після його смерті спадкове майно, яке складається з житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_2, успадкувала його дружина ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Відповідно до заповіту складеного ОСОБА_3 09 вересня 1997 року, остання розпорядилася, що всю її землю, її майно, яке буде їй належати на праві особистої власності, вона заповідає ОСОБА_4 Свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_3, видане ОСОБА_1, на спадкове майно, а саме домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Відповідно до рішень за №319-12/17 та №320-12/17 сесії Малотур'янської сільської ради Долинського району від 14 липня 2017 року "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)", надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки площею - 0,0804 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_3 та передачу у власність. Установлено, що рішенням Долинської міської ради від 23 червня 2016 року №312-10/2016 із змінами від 29 вересня 2016 року; №463-16/2016 надано дозвіл Долинській міській раді на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,900 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1, за рахунок земель міської ради та з метою підтвердження за територіальною громадою міста Долини права комунальної власності на відведену земельну ділянку. На виконання вказаного рішення Долинською міською радою виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Долинської міської ради для обслуговування виробничої бази за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер ділянки: 2622010100:01:012:0094 (2,900) та отримано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку серія та номер: НВ-2602306132017, сформований 14 лютого 2017 року, згідно з яким земельна ділянка площею 2,9000 га, кадастровий номер 2622010100:01:012:0094, розташована в АДРЕСА_1, призначена для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості (цільове призначення), знаходиться у комунальній власності, дата державної реєстрації земельної ділянки 20 січня 2017 року. Рішенням Долинської міської ради від 26 січня 2017 року №609-21/2017 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,900 га, що знаходиться в АДРЕСА_1, для обслуговування виробничої бази та присвоєно даній земельній ділянці поштову адресу: АДРЕСА_1. На виконання рішення Долинської міської ради від 26 січня 2017 року №609-21/2017 проведено аукціон з продажу права оренди на вищевказану земельну ділянку, згідно протоколу земельного аукціону за №19/1 від 05 квітня 2017 року, переможцем аукціону стало ТОВ "Долина-Агро", яким в цей день укладено договір оренди земельної ділянки із Долинською міською радою а проведено його державну реєстрацію. ОСОБА_1 вважаючи, що спірна земельна ділянка належить їй на праві власності, яке вона набула в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_2, пред'явила позов про усунення перешкод у користуванні належною їй земельною ділянкою площею 0,5949 га шляхом визнання незаконним та скасування рішень Долинської міської ради про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,9000 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1, про затвердження проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки, продажу 2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області від 20 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Частинами першою та другою статті 52 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, в відшкодування завданих збитків. Виходячи з принципу диспозитивності, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Згідно статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може гуртуватися на припущеннях. Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що вона є власником земельної ділянки площею 0,5949 га в с. Мала Тур'я, яка рішенням сільської ради у 1993 році була надана її батьку ОСОБА_2 у порядку спадкування. Долинська міська рада фактично захопила спадкове майно - належну їй земельну ділянку в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_2, яку у подальшому відчужила на користь ТОВ "Долина Агро". Так, згідно із частиною першою статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Позивач не надала доказів того, що межі земельної ділянки, яка належала її батьку на праві власності на підставі рішення 22 позачергової сесії 21 скликання Малотур'янської сільської ради від 30 грудня 1993 року, та у подальшому увійшла до спадкового майна, накладається на землі, які знаходяться у користуванні ТОВ "Долина Агро". Доказами по справі підтверджено, що під час надання ОСОБА_2 земельних ділянок у власність в 1993 році їх межі в натурі, у відповідності до вимог статті 22 ЗК України 1990 року, не встановлювались, не були встановлені межі наданої у власність землі й його спадкоємцям, а тому доводи позивачки про те, що відповідач незаконно розпорядився частиною успадкованої нею земельної ділянки безпідставні. Долинською міською радою надано належні та допустимі докази того, що спірна земельна ділянка, щодо якої виник спір знаходиться на території м. Долина, оскаржувані рішення приймались в межах повноважень органу місцевого самоврядування та відповідно до вимог земельного законодавства. Те, що земельна ділянка по АДРЕСА_1, право на оренду якої продано на земельних торгах, знаходиться на території м. Долина та належить до земель територіальної громади м. Долина, розмір та межі якої не змінювалися з 1964 року, підтверджено рядом письмових доказів, зокрема: актом на право користування землею, виданим 21 лютого 1964 року, до якого долучено план земель, наданих в постійне користування місту Долині; викопіювання з генерального плану м. Долина 1981 року із копією умовних позначень до нього; викопіюванням із коректури планового матеріалу м. Долина Долинського району; викопіюванням з проекту формування за 1992 рік, викопіювання з генплану с. Мала Тур'я 2012 року, викопіювання з генплану с. Мала Тур'я за 2008 рік проекту формування території та встановлення меж Долинської міської ради і населених пунктів м. Долина та с. Новичка Долинського району Івано-Франківської області 1997 року, проектом формування території та встановлення меж Малотур'янської сільської ради і населеного пункту с. Мала Тур'я Долинського району Івано-Франківської області 1997 року; каталогом координат кутів зовнішніх меж землекористування земельної ділянки з кадастровим номером 2622010100:01:012:0094, рішенням від 27 серпня 1999 №188-9/99 дев'ятої сесії Івано-Франківської обласної ради "Про проекти формування територій та встановлення меж сільських, селищних та міських рад" з додатками №1, 2, 3 до нього. Суди попередніх інстанцій, на підставі встановлених обставин справи, дійшли правильного висновку про те, що між м. Долина і с. Мала Тур'я проходить по річці Тур'янка - м. Долина знаходиться по лівій стороні, а с. Мала Тур'я по правій стороні річки. Тобто, межі вказаних населених пунктів не співпадають, не накладаються один на одний та не змінювалися. Посилання ОСОБА_1 на те, що судами попередніх інстанцій не застосовано положення пункту 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року, відповідно до яких громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством зберігають свої права на ці земельні ділянки не заслуговують на увагу, оскільки позивач не довела, що саме частина земельної ділянки, яку Долинська міська рада відчужила на користь ТОВ "Долина Агро", належала ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті її батька. Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанції про те, що позивач не довела той факт, що саме спірна земельна ділянка належить їй на законних підставах на праві власності чи праві користування, та що оскаржуваними рішеннями Долинської міської ради порушено її права на вказану земельну ділянку. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Оскільки оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін, а скаргу без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області від 20 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 листопада 2021 року м. Київ справа №570/62/17-ц провадження №61-19080св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач -ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Клеванська сільська рада Рівненського району Рівненської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 травня 2019 року у складі судді Кушнір Н. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Ковальчук Л. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, Оржівської селищної ради Рівненського району Рівненської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради (далі - Управління), про припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позов обгрунтований тим, що ОСОБА_3 є правонаступником матері ОСОБА_4 та фактичним користувачем будинку на АДРЕСА_1. Земельна ділянка, на якій розташований її будинок, межує із земельною ділянкою ОСОБА_2 на АДРЕСА_2. Рішенням Оржівської селищної ради від 24 червня 2008 року №198 за результатами її звернення зобов'язано ОСОБА_2 звільнити територію городу для проїзду до її земельної ділянки та покладено контроль за виконання цього рішення на селищного голову. Рішення Оржівської селищної ради від 24 червня 2008 року №198 не виконане, далі, порушивши вимоги законодавства, Оржівська селищна рада в 2016 році дозволила ОСОБА_2 оформити право власності на дві земельні ділянки площею 0,08 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_2 та 0,0511 га для ведення особистого селянського господарства. Підставою виникнення права власності на земельні ділянки є рішення Оржівської сільської ради від 05 лютогоо 2016 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою ОСОБА_2" №53 та "Про затвердження проекту землеустрою та надання (передачу) земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства" №54, які є чинними. Проведеною Головним управлінням Держкомзему у Рівненській області у 2011 році перевіркою встановлено, що ОСОБА_2 належить земельна ділянка на АДРЕСА_2 шириною 21,10 м, а згідно зі схемою непогоджених з позивачем меж - 22 м. Разом з тим, з кадастрового плану земельної ділянки щодо виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарським будівель і споруд ОСОБА_2 відомо, що ширина земельної ділянки на АДРЕСА_2 становить 20,97 м. Рішенням Оржівської селищної ради від 13 липня 2012 року №245 "Про затвердження протоколів засідання земель комісії" затверджено протоколи засідання узгоджувальної комісії селищної ради від 06 липня 2012 року. Всупереч частині першій статті 107 ЗК України у протоколах відображена інформація про те, що за ОСОБА_2 обліковуються земельні ділянки загальною площею 0,14 га в межах смт Оржів, але перевіркою прокуратури Рівненського району встановлено, що за ОСОБА_2 обліковується земельна ділянки площею 0,08 га. Крім того, у рішенні Оржівської селищної ради від 13 липня 2012 року №245 відсутня інформація про вирішення спору між нею та ОСОБА_2, а також не визначено порядку виконання рішення. Виявлені порушення спонукали прокуратуру Рівненського району внести протест з вимогою скасувати зазначене рішення, що згодом було виконано. Незважаючи на цю обставину, Оржівською селищною радою 28 грудня 2012 року прийнято рішення №305 з такими ж порушеннями, а пізніше прийнято рішення від 22 жовтня 2014 року №574. Просила визнати протиправними дії Оржівської селищної ради та ОСОБА_2 щодо державної реєстрації права власності на землю; припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку 0,08 га, кадастровий номер 5624655700:02:000:0851, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянку), що була передано їй у приватну власність на підставі рішення Оржівської селищної ради від 05 лютого 2016 року №53 та скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку, що була проведена за ОСОБА_2; припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку розміром 0,0511 га, кадастровий номер 5624655700:02:000:0852, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства, що була передана їй у приватну власність на підставі рішення Оржівської селищної ради від 05 лютого 2016 року №54, та скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку, що була проведена за ОСОБА_2. У заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_3 просила скасувати рішення Оржівської селищної ради Рівненського району Рівненської області від 05 лютого 2016 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою ОСОБА_2" №53 та "Про затвердження проекту землеустрою та надання (передачу) земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства" №54. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 27 лютого 2018 року замінено у справі Оржівську селищну раду Рівненського району Рівненської області її правонаступником - Клеванською об'єднаною територіальною громадою Рівненського району Рівненської області. Ухвалою Рівненськогорайонного суду Рівненської області від 20 грудня 2018 року замінено неналежного відповідача у справі Клеванську об'єднану територіальну громаду Рівненського району Рівненської області на Клеванську селищну раду Рівненського району Рівненської області. Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 07 травня 2019 року у позові відмовлено. Рішеннясуду першої інстанції мотивоване тим, що спір є приватноправовим і виник із відносин, урегульованих нормами цивільного права, що пов'язані зі здійсненням сторонами цивільних прав на земельні ділянки на засадах рівності; спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин є наслідком цього цивільного спору. Відповідач як орган державної влади реалізував власні повноваження відповідно до вимог закону, оскільки згідно зі статтею 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, а тому зобов'язаний виконувати конституційний припис "право власності на землю набувається і реалізується виключно відповідно до закону" і додержуватися визначеного ЗК України порядку передачі земельної ділянки у приватну власність. Позов є необгрунтованим, оскільки позивач не надала об'єктивних і допустимих доказів, які спростовують доводи відповідачів. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Рівненського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірні правовідносини виникли з приводу незаконних, на переконання позивача, рішень Оржівської селищної ради про затвердження технічної документації щодо встановлення меж однієї земельної ділянки в натурі та відповідно проєкту землеустрою щодо відведення іншої земельної ділянки і надання їх ОСОБА_2 у власність, що надалі призвело до незаконної реєстрації права власності на ці ділянки. Встановивши обставини справи, застосувавши при вирішенні спору норми матеріального права, які підлягали застосуванню, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що селищна рада реалізувала власні повноваження відповідно до вимог закону. Задоволення позову не забезпечить справедливу рівновагу між інтересами власників земельних ділянок на мирне володіння своїм майном. Належних та допустимих доказів про факти порушення прав ОСОБА_3 на землю матеріали справи не містять. Доводи апеляційної скарги про те, що внаслідок непогодження відповідачем меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами порушено норми земельного законодавства, зокрема статті 198 ЗК України, є необґрунтованими, оскільки погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки. Статтею 198 ЗК України передбачено, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Підписання акта погодження меж самостійного правового значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Доводи апеляційної скарги про залишення без вирішення судом першої інстанції клопотання позивача про призначення судової експертизи є необгрунтованими, крім того, позивач не скористалась своїм правом подати до суду висновок експерта, складений на її замовлення та заявити таке клопотання у суді апеляційної інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, просила скасувати судові рішення та задовольнити позов. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обгрунтована тим, що суд залишив без уваги її усне клопотання щодо проведення будівельно-технічної експертизи; не дав оцінки доказам на підтвердження позову; не дав оцінки тим обставинам, що вона позбавлена можливості оформити право власності на належну їй земельну ділянку внаслідок протиправних дій відповідачів. Аргументи інших учасників справи Відзив сільської радина касаційну скаргу обгрунтований тим, що сільська рада не порушила права позивача, тому підстави для задоволення позову відсутні; позивач не є належним користувачем земельної ділянки на АДРЕСА_1, оскільки у неї відсутнє свідоцтво про право власності на земельну ділянку; відсутні докази звернення ОСОБА_3 до сільської ради щодо оформлення права власності на землю. Відзив Управління у справі на касаційну скаргу мотивований тим, що для проведення державної реєстрації прав державному реєстратору надано вичерпний перелік документів, а тому його дії щодо здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку ОСОБА_2 є правомірними. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину серії №1-485, виданого Рівненською районною державною нотаріальною конторою 18 липня 2014 року, належить будинок АДРЕСА_1. Земельна ділянка на АДРЕСА_1 межує із земельною ділянкою ОСОБА_2 на АДРЕСА_2. Рішенням Оржівської селищної ради від 24 червня 2008 року №198 за результатами звернення ОСОБА_3 зобов'язано ОСОБА_2 до 01 липня 2008 року звільнити 3 м городу для проїзду до земельної ділянки позивача. Контроль за виконанням цього рішення покладено на селищного голову. В адресованому Оржівській селищній раді протесті прокуратура Рівненського району Рівненської області вимагала скасувати рішення ради від 13 липня 2012 року №245 "Про затвердження протоколів земельної комісії", оскільки селищна рада порушила вимоги земельного законодавства, а саме у цих протоколах відображена інформація про перебування на обліку за ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,14 га в межах смт Оржів, проте перевіркою встановлено лише одну земельну ділянку площею 0,08 га (т.1, а. с. 20). Рішенням Оржівської селищної ради від 28 грудня 2012 року №305 затверджено протоколи засідання земельної комісії від 25 грудня 2012 року щодо встановлення та погодження меж земельних ділянок між ОСОБА_2 на АДРЕСА_2 та ОСОБА_3 на АДРЕСА_1. Рішенням Оржівської сільської ради від 05 лютого 2016 року №53 затверджено технічну документацію щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), кадастровий номер 5624655700:02:000:0851, ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_2. Надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,08 га з можливістю оформити право власності на земельну ділянку в порядку, визначеному законодавством, та використовувати її за цільовим призначенням. Контроль за виконанням рішення покладено на постійну комісію із земельних питань (т. 1, а. с. 198). Рішенням Оржівської сільської ради від 05 лютого 2016 року №54 затверджено проєкт землеустроющодо відведення земельної ділянки, кадастровий номер 5624655700:02:000:0852 у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства за адресою: смт Оржів, Рівненський район Рівненської області. Надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,0511 га за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови Оржівської селищної ради, розташовану у межах населеного пункту на території Рівненського району Рівненської області, для ведення особистого селянського господарства з можливістю оформити право на земельну ділянку в порядку, визначеному законодавством, та використовувати її за цільовим призначенням. Контроль за виконанням рішення покладено на постійну комісію із земельних питань (т.1, а. с. 200). Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у жовтні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзивів на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з частиною другою статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Відповідно до частини першої статті 3 ЗКУкраїни земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. За змістом частини першої статті 374 ЦК України та статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Згідно з пунктами а) б) в) частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить: розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Право кожного громадянина України на безоплатне отримання у приватну власність земельної ділянки в межах норм, визначених ЗК України, один раз за кожним видом використання закріплено статтею ЗК України. Порядок такої безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений статтею 118 ЗК України. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина перша статті 122 ЗК України). Згідно із частиною першою статті 123 ЗК України рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання). Порядок погодження і затвердження документації із землеустрою, а також повноваження органів виконавчої влади у частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок передбачено у статтях 186, 186-1 ЗК України. За змістом статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані, зокрема, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. У цій справі спірні правовідносини виникли з приводу незаконних, на переконання позивача, рішень Оржівської селищної ради про затвердження технічної документації щодо встановлення меж однієї земельної ділянки в натурі та відповідно проєкту землеустрою щодо відведення іншої земельної ділянки і надання їх ОСОБА_2 у власність, і як наслідок незаконної реєстрації останньою права власності на ці ділянки. Позивач у позовній заяві, зокрема, посилалася на те, що відповідач захопила частину її земельної ділянки та проїзд вздовж струмка. Згідно ізчастиноюпершоюстатті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання визначено частиною першою статті 15 ЦК України. Якщо особа стверджує про порушення її прав внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд встановлює, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішує питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно зпрактикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Відмовивши в позові, суди виходили з того, що позивач не надала належних і допустимих доказівпорушення її прав на землю. Верховний Суд зазначає, що посилаючись у позовній заяві на порушення її права на землю, позивач не зазначила ні межі, ні розмір земельної ділянки, якою користується, чи яка перебуває у її власності. Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди позивача з рішеннями суду про відмову в позові. Посилаючись в касаційній скарзі на обставини справи, ОСОБА_3 не зазначає, якими належними і допустимими доказами вони підтверджуються. Згідно з наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за №391/17686, затверджено Інструкцію про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками (далі - Інструкція тут і далі у редакції від 28 березня 2011 року), пунктом 3.12 якої передбачено, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Повідомлення власників (користувачів) суміжних земельних ділянок про дату і час проведення робіт із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем завчасно, не пізніше ніж за п'ять робочих днів до початку робіт із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Повідомлення надсилається рекомендованим листом, кур'єрською поштою, телеграмою чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення. Власники (користувачі) суміжних земельних ділянок, місце проживання або місцезнаходження яких невідоме, повідомляються про час проведення робіт із закріплення межовими знаками поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) через оголошення у пресі за місцезнаходженням земельної ділянки. З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_3 неодноразово викликалась до Оржівської селишної ради для участі у засіданні земельної комісії. Також, ОСОБА_3 запрошувалась на розгляд спору щодо виведення та погодження меж земельних ділянок за її зверненням та зверненням ОСОБА_2. Всі листи поверталися на адресу Оржівської селищної ради з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез'явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті прийомки-передачі межових знаків на зберігання. Погодження меж є виключно допоміжною стадією, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є "погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами". Проте підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів та землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність або користування за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем актаузгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання незаконним рішення місцевої ради про передачу земельної ділянки у власність або користування. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18), що спростовує доводи касаційної скарги про те, що непогодження позивачем меж земельної ділянки відповідача є підставою для задоволення позову. До подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14 (провадження №14-552цс18) та у справі №350/67/15 (провадження №14-652цс18), в яких вказувала про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, необхідно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки, правового значення вони не мають. За змістом статті 120 ЗК України (в редакції на час успадкування позивачем будинку), до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У матеріалах справи немає відомостей, що ОСОБА_3 вчиняла дії щодо розроблення проєкту землемлеустрою для оформлення прав на земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1. Також, суди не встановили, що ця земельна ділянка передавалась у власність чи користування позивача. Крім того, в матеріалах справи відсутня інформація про виконання чи невиконання пункту 4 рішення Оржівської селищної ради від 24 червня 2008 року №198 про звільнення ОСОБА_2 до 01 липня 2008 року трьох метрів городу для проїзду до земельної ділянки ОСОБА_3. Доводи касаційної скарги про те, що суд залишив без уваги усне клопотання позивача щодо проведення будівельно-технічної експертизи, не дав оцінки доказам на підтвердження позову, та обставинам, що ОСОБА_3 позбавлена можливості оформити право власності на належну їй земельну ділянку внаслідок протиправних дій відповідачів, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції, яким надано оцінку. Отже, суди не встановили обставини захоплення ОСОБА_2 земельної ділянки позивача та проїзду (проходу) вздовж струмка. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірнихправовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Верховний Суд звертає увагу, що ОСОБА_3 не надала належних та обгрунтованих доказів того, що вона позбавлена можливості оформити право власності на земельну ділянку, яка перебуває у її користуванні. Крім того, позивач не надала належних та допустимих доказів того, що відповідачі порушують її право на мирне володіння земельною ділянкою, якою вона користується. Аргументи касаційної скарги, що рада прийнала аналогічне рішення, на яке внесено протест прокурором є необгрунтованим, з огляду на встановлені судами обставини та змістом рішень, які оскаржуються. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, а зводяться до незгоди з судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Судові рішення в оскаржуваній частині відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 07 травня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. С. Олійник О. В. Білоконь Г. І. Усик

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 28 серпня 2020 року позов ТОВ "Лан-Агро" задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. від 11 березня 2019 року за індексним номером №45892429. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивоване тим, що ТОВ "Лан Агро" втратило право на поновлення договору оренди землі, оскільки між сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору. Крім того, ОСОБА_1 двічі повідомляв ТОВ "Лан Агро" про небажання поновлювати договір оренди землі. Отже, відсутні підстави для застосування положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки до закінчення строку дії договору оренди орендодавець повідомив орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди. Суд першої інстанції вказав, що підстав для визнання недійсними договорів оренди від 12 червня 2019 року та від 02 липня 2019 року, які укладені ОСОБА_1 з ТОВ "СВК Мрія" та ТОВ "Агро Трак" немає, оскільки спірна земельна ділянка передавалася у користування вказаних товариств вже після закінчення дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ Лан-Агро". Скасування рішення державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. від 11 березня 2019 року за індексним номером №45892429 суд мотивував тим, що через неналежне виконання державним реєстратором своїх обов'язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію припинення права оренди спірної земельної ділянки за ТОВ "Лан-Агро" та прийняття відповідного рішення не було встановлено строк дії договору оренди землі, а отже не перевірено умови правочину, що призвело до передчасного припинення за ТОВ "Лан-Агро" належного йому права користування землею згідно умов договору оренди землі №318 від 02 лютого 2009 р. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Лан-Агро" залишено без задоволення. Рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 28 серпня 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки наявність заперечень зі сторони орендодавця щодо поновлення договору з попереднім орендарем дають підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, не порушено. При цьому апеляційний суд послався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 25 березня 2020 року у справі №379/1439/18 та постанові від 20 травня 2020 року у справі №378/338/18. Апеляційний суд відхилив посилання ТОВ "Лан-Агро" на ту обставину, що лист-повідомлення орендодавця ОСОБА_1 від 14 лютого 2019 року надісланий не у відповідь на лист орендаря, тобто не в порядку вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі" є безпідставним, оскільки письмова заява (лист-повідомлення) орендодавця, у якій він чітко висловив свою волю на відмову від продовження строку оренди з ТОВ "Лан-Агро" уже сама по собі свідчить про незгоду орендодавця на поновлення договору оренди землі із позивачем. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що укладення ОСОБА_1 оспорюваних договорів оренди земельної ділянки з ТОВ "СВК Мрія" та ТОВ Агро Трак" не призвело до порушення прав ТОВ "Лан-Агро", оскільки оспорювані договори було укладено після закінчення строку дії попереднього договору оренди, тобто, за відсутності договірних відносин між ТОВ "Лан-Агро" і ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, а також в частині відмови у задоволенні позову про зобов'язання звільнити земельну ділянку з передачею незібраного врожаю сільськогосподарських культур на земельній ділянці ТОВ "Лан-Агро" в суді апеляційної інстанції не оскаржувалося, тому апеляційним судом на підставі частини першої статті 367 ЦПК України в цій частині не переглядалося. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "Лан-Агро", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в частині незадоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У січні 2021 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ТОВ "Лан-Агро" мотивована тим, що лист ОСОБА_1, направлений на його адресу, від 14 лютого 2019 року був оформлений та надісланий до того, як ТОВ "Лан-Агро" направило повідомлення про бажання скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі. Стверджує, що оскільки лист від 14 лютого 2019 року надіслано не в порядку, який визначений статтею 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема, не у відповідь на лист орендаря, то відсутні підстави вважати його таким, що припиняє переважне право орендаря на укладення договору оренди. Звертає увагу на те, що у листі від 06 травня 2019 року ОСОБА_1 відмовився поновлювати договір оренди земельної ділянки та зазначив, що бажає використовувати спірну земельну ділянку для власних потреб. При цьому згідно з інформацією, яка міститься в інформаційних довідках з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 червня 2019 року та 15 серпня 2019 року, спірна земельна ділянка вже перебувала в оренді ТОВ "СВК Мрія" на підставі договору оренди від 25 лютого 2019 року, який було розірвано 07 червня 2019 року. Вважає, що у діях ОСОБА_1 є ознаки недобросовісності. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц, постановах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 року у справі №6-10цс15, від 25 лютого 2015 року у справі №6-219цс14, від 18 березня 2015 року у справі №6-4цс15, від 10 червня 2015 року у справі №6-70цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі №1634цс17, від 18 жовтня 2017 року у справі №237/143/16-ц та постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №547/89/16-ц (провадження №61-5911св18), від 19 березня 2019 року 908/2484/17, від 10 грудня 2019 року у справі №923/1061/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року ТОВ "Агро Трак" подало відзив на касаційну скаргу, у якому зазначило, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає. Вказує, що судами попередніх інстанцій встановлено, що ТОВ "Лан-Агро" протягом останніх двох років не сплачував орендної плати ОСОБА_1, земельна ділянка вибула з його користування, після ТОВ "Лан-Агро" було ще два користувача земельної ділянки. При цьому наголошує на тому, що орендодавець повідомив ТОВ "Лан-Агро" про відмову у поновленні договору оренди землі в порядку та строки, визначені законодавством. Посилаючись на постанову Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі №709/1899/17 зазначив, що пояснювати (обґрунтовувати) свою відмову в поновленні договору орендодавець не зобов'язаний. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ВН №022591, виданого 01 вересня 2004 року Калинівською районною державною адміністрацією Вінницької області на підставі розпорядження від 05 березня 2004 року №64 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,2423 га у межах згідно з планом, яка розташована на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521686300:06:000:0287 (том 1, а. с. 24). 02 лютого 2009 року між ТОВ "Лан-Агро" та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі №318, відповідно до якого ОСОБА_1 надав, а ТОВ "Лан-Агро" прийняло в строкове платне користування зазначену вище земельну ділянку строком на 10 років, з орендною платою щорічно в розмірі 3% від нормативної оцінки землі. У розділі 3 договору оренди землі зазначено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право на продовження його на новий строк. Сторони дійшли згоди, що у разі відсутності за один рік до закінчення строку дії договору письмового повідомлення орендодавця про ненадання згоди на продовження терміну дії даного договору оренди, цей договір вважається продовженим на той самий термін та на тих самих умовах. Договір оренди землі зареєстрований у Калинівському районному відділі Вінницької регіональної філії ДП "Центру державного земельного кадастру при ДКУ по земельних ресурсах", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 червня 2009 року за №040986300156 (том 1, а. с. 20-21, 26-27). 15 лютого 2019 року ОСОБА_1 на адресу ТОВ "Лан-Агро" направлено лист-повідомлення (датований 14 лютого 2019 року), в якому він зазначив про небажання поновлювати дію договору оренди вищевказаної земельної ділянки, оскільки має намір використовувати її для власних потреб на свій розсуд або самостійно її обробляти (том 1, а. с. 30). Вказаний лист-повідомлення отримано ТОВ "Лан-Агро" 20 лютого 2019 року, що підтверджується засвідченою копією, доданою позивачем до позовної заяви та рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (том 1, а. с. 214). На виконання Закону України "Про оренду землі" та положень пункту 3.1 договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, ТОВ "Лан-Агро" 05 квітня 2019 року (дата направлення - 26 квітня 2019 року) направило ОСОБА_1 лист-повідомлення з пропозицією поновити договір оренди земельної ділянки №318 від 02 лютого 2009 року шляхом підписання додаткової угоди разом з проектом додаткової угоди. Вказаний лист отримано ОСОБА_1 03 травня 2020 року (том 1, а. с. 47-51). 06 травня 2019 року відповідач ОСОБА_1 у відповідь на вказаний лист звернувся до позивача із листом-повідомленням (дата направлення - 10 травня 2019 року), в якому повідомив про відмову в пролонгації договору оренди, зазначивши, що не бажає поновлювати дію договору оренди від 02 лютого 2009 року і має намір використовувати земельну ділянку для власних потреб на свій розсуд або самостійно її обробляти (том 1, а. с. 40-41). Дану відмову ОСОБА_1 у пролонгації договору оренди землі №318 від 02 лютого 2009 року отримано ТОВ "Лан-Агро", про що свідчить її засвідчена копія, яка додана позивачем до позовної заяви та це не заперечується позивачем. 12 червня 2019 року, тобто після закінчення строку дії договору оренди землі №318 від 02 лютого 2009 року, ОСОБА_1 уклав договір оренди належної йому земельної ділянки з ТОВ "СВК Мрія", який був зареєстрований за рішенням державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області від 20 червня 2019 року. Відповідно до рішення державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. за індексним номером 47735869 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11 липня 2019 року внесено відомості про дострокове розірвання договору оренди землі б/н від 12 червня 2019 року, на підставі угоди б/н від 01 липня 2019 року про дострокове розірвання договору оренди землі (том 1, а. с. 105-106, 175-176). 02 липня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро Трак" укладено договір оренди вказаної вище земельної ділянки, зареєстрований за рішенням державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області від 11 липня 2019 року (том 1, а. с. 105-106, 230-231). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга ТОВ "Лан-Агро" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною другою статті 792 ЦК України передбачено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема, ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначені статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 33 цього Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою, дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Відповідно до частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог ТОВ "Лан-Агро", оскільки ОСОБА_1 не порушував прав позивача, а укладення договору оренди з іншими орендодавцями не суперечило вимогам законодавства, зокрема, Закону України "Про оренду землі". Вивчивши матеріали справи та проаналізувавши доводи сторін, колегія суддів вважає, що підстави для задоволення касаційної скарги та, відповідно, скасування оскаржуваних судових рішень, відсутні. Положеннями статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін. Договір оренди землі може вважатися поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором оренди землі також за наявності умов, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема: належного виконання своїх обов'язків орендарем, повідомлення ним орендодавця до закінчення строку дії договору в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк з доданням до нього додаткової угоди, продовження користування виділеною земельною ділянкою, та відсутності протягом місяця після закінчення строку договору письмового повідомлення орендодавцем орендаря про відмову у поновленні договору оренди. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, буде порушене, зокрема, у разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднім орендарем про намір реалізувати своє переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18). Судами встановлено, що між ТОВ "Лан-Агро" та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі №318 від 02 лютого 2009 року, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 червня 2009 року №040986300156. У зв'язку з відсутністю волевиявлення на поновлення договору оренди з ТОВ "Лан-Агро", ОСОБА_1 15 лютого 2019 року та 06 травня 2019 року надіслав йому відповідні листи-повідомлення. Лист ОСОБА_1 від 06 травня 2019 року є відповіддю на надісланий 26 квітня 2019 року ТОВ "Лан-Агро" лист-повідомлення від 05 квітня 2019 року з пропозицією поновити договір оренди земельної ділянки №318 від 02 лютого 2009 року Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки орендодавець двічі до закінчення строку дії договору оренди повідомив орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди. При цьому судами правильно враховано положення частини четвертої статті 33 Закону України "Про оренду землі", у якій зазначено, що недосягнення сторонами домовленостей щодо істотних умов договору при їх зміні виключає поновлення договору оренди землі з підстав переважного права Суди попередніх інстанцій правильно вказали на відсутність порушених прав позивача. Такі висновки судів попередніх інстанцій не спростовані і доводами касаційної скарги. Крім того, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оспорюваними договорами оренди землі від 12 червня 2019 року та від 02 липня 2019 року, укладеними між ОСОБА_1 та, відповідно, ТОВ "СВК Мрія", ТОВ "Агро Трак", права позивача не порушені, оскільки земельна ділянка передавалась у користування зазначених орендарів вже після закінчення договору оренди землі - з 02 лютого 2009 року. Отже, встановивши відсутність підстав для застосування статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки до закінчення строку дії договору оренди орендодавець ОСОБА_1 повідомив орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. При цьому направлення орендарем пропозиції про продовження відносин оренди не може виступати підставою для їх поновлення між сторонами за умови наявності вираженого волевиявлення орендодавця про відмову від продовження строку оренди. З огляду на зазначене оскаржувані судові рішення скасуванню не підлягають. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку обставинам справи та поданим сторонами доказам є необґрунтованими, оскільки суди ухвалили рішення про відсутність підстав для задоволення позову, дослідивши та оцінивши докази у справі щодо їх належності, допустимості та достатності. Посилання касаційної скарги з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс19) колегія суддів відхиляє, оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу та дійшли висновків, які не суперечать правовим висновкам, викладеним у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду. При цьому колегія суддів звертає увагу, що у справі №378/596/16-ц були наявні інші фактичні обставини, відмінні від обставин справи №132/2635/19. Крім того, оскільки судами встановлено, що укладений 25 лютого 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ "СВК "Мрія" договір оренди землі (під час дії укладеного 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан-Агро" договору оренди землі) був розірваний за угодою сторін 07 червня 2019 року, відтак, посилання заявника на недобросовісну поведінку орендаря знайшли своє підтвердження, проте, така поведінка ОСОБА_1 не є підставою для задоволення позову та не свідчить про наявність порушеного права ТОВ "Лан-Агро" на переважне право на поновлення договору оренди землі. Посилання ТОВ "Лан-Агро" на незастосування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 25 лютого 2015 року у справі №6-10цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі №1634цс17, від 18 жовтня 2017 року у справі №237/143/16-ц, від 18 березня 2015 року у справі №6-4цс15, у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №547/89/16-ц (провадження №61-5911св18) про те, що направлення відповідачем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору не створює будь-яких прав та обов'язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України "Про оренду землі", колегія суддів відхиляє, оскільки висновки судів попередніх інстанцій у цій справі не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду у вказаних справах. При цьому колегія суддів дійшла такого висновку з огляду на наявність у матеріалах справи підтвердження того, що ОСОБА_1 листом 06 травня 2019 року відреагував на звернення ТОВ "Лан-Агро" від 05 квітня 2019 року (дата направлення - 26 квітня 2019 року) про бажання поновити договір оренди земельної ділянки №318 від 02 лютого 2009 року та відмовив у поновленні договору. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам процесуального права, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягають. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" залишити без задоволення. Рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 28 серпня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним. Позовна заява мотивована тим, що вони у порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_5 є співвласниками житлового будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1. Власником сусіднього житлового будинку №39 є ОСОБА_3. Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування його житлового будинку №39. Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на вищевказану земельну ділянку, площею 0,1120 га. На підставі цього рішення сільської ради від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763. Позивачі вважали, що ОСОБА_3 самовільно зайняв частину земельної ділянки, яка належала померлій ОСОБА_5, а тепер їм у порядку спадкування, оскільки межі його земельної ділянки згідно з оспорюваним державним актом від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763 накладаються на межі їх земельної ділянки відповідно до державного акту на право приватної власності на землю від 21 листопада 1996 року, виданого на ім'я ОСОБА_5. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1120 га, у АДРЕСА_2 від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763, виданий на ім'я ОСОБА_3, недійсним. У ході розгляду справи 29 вересня 2015 року позивачі збільшили позовні вимоги та просили суд визнати частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року в частині надання ОСОБА_3 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2. Крім того, просили суд визнати частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року у частині передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,1120 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку за вищевказаною адресою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 13 вересня 2016 року у складі судді Вінер Е. А., з урахуванням додаткового рішення цього суду від 01 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року в частині надання ОСОБА_3 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування будинку за адресою: АДРЕСА_2. Визнано частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року в частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки у приватну власність, площею 0,1120 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1120 га, у АДРЕСА_2 від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763, виданий на ім'я ОСОБА _3. Рішення районного суду мотивовано тим, що у порушення вимог статей 120, 122, 198 ЗК України з позивачами, як власниками житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, які є землекористувачами земельної ділянки за вказаною будівлею, не погоджено проєкту відведення земельної ділянки, площею 0,1120 га, за адресою: АДРЕСА_2, яка виділена ОСОБА_3. Тибавська сільська рада Свалявського району Закарпатської області при прийнятті відповідних рішень вказані обставини не перевірила, не переконалася, що виділена ділянка ОСОБА_3 є вільною від будь-яких забудов, не здійснила реальні заміри земельної ділянки для уникнення спору між суміжними землекористувачами. У зв'язку з цим видача державного акту на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763, площею 0,1120 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на ім'я ОСОБА_3 призвело до незаконного позбавлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права на оформлення своїх спадкових прав на земельну ділянку після смерті ОСОБА_5. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 березня 2017 року зупинено провадження у вищевказаній справі №306/1549/15-ц до набрання законної сили судовим рішенням у справі №306/2513/16-ц за позовом ОСОБА_3 до Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішень Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області та державного акту на право приватної власності на земельну ділянку. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року поновлено апеляційне провадження у справі №306/1549/15-ц. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_3 і Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області задоволено. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 13 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції з урахуванням висновку судової будівельно-технічної експертизи від 07 червня 2016 року №10-06/16 та вимог статей 116, 120, 122, 125, 152, 158 ЗК України дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав позивачів оспорюваними рішеннями сільської ради та державним актом про право власності на земельну ділянку, який виданий ОСОБА_3. Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_3 було подано заяву про застосування строку позовної давності. Позивачі просили суд визнати частково недійсним рішення сільської ради від 20 квітня 2010 року та від 14 липня 2011 року, а також державний акт на право власності на землю, що виданий ОСОБА_3 07 травня 2012 року, проте з позовом до суду звернулися у липні 2015 року. Отже, позов подано з пропуском строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України. При цьому позивачі не ставили питання про поновлення строку позовної давності, не зазначали, коли саме довідалися або могли довідатися про порушення свого права і судом першої інстанції не надано жодного обґрунтування підстав відхилення клопотання відповідача про застосування строку позовної давності. Короткий зміст касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палити Касаційного цивільного суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Свалявського районного суду Закарпатської області. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палити Касаційного цивільного суду від 05 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області про визнання частково рішень сільської ради недійсними та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійснимпризначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про пропуск позивачами строку позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права, так як не врахував, що оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку було видано відповідачу 17 липня 2012 року, в якому, як підстава його видачі, є оспорювані рішення сільської ради від 20 квітня 2010 року та від 14 липня 2011 року. Тобто позивачам стало відомо про існування оспорюваних рішень сільської ради з оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку від 17 липня 2012 року, а з позовом до суду вони звернулися 08 липня 2015 року, тобто з дотриманням строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України. При цьому апеляційний суд погодився із висновками районного суду про порушення прав позивачів оспорюваними рішеннями сільської ради та державним актом про право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_3, але порушене право позивачів не захистив. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, а доводи касаційної скарги - безпідставними. З матеріалів справи вбачається, що позивачам було відомо про існування оспорюваних рішень сільської ради від 20 квітня 2010 року та від 14 липня 2011 року, а також державного акту на його право власності на землю від 07 травня 2012 року, проте до суду вони звернулися лише у липні 2015 року. Крім того, позивачі постійно проживають на суміжній земельній ділянці, а тому були обізнані з наявними межами його земельної ділянки, яка починаючи з 1997 року є незмінною, огороджена металевою сіткою з відповідними металевими опорами та її щорічне оброблення. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Тибавської сільської ради народних депутатів Свалявського району Закарпатської області від 16 червня 1995 року ОСОБА_5, мешканці АДРЕСА_1, надано дозвіл на приватизацію земельної ділянки у розмірі 0,1650 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. 08 серпня 1996 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповідала своєму сину - ОСОБА_2 вітальню та веранду, а внуку ОСОБА_6 - спальню, прихожу та кладову у житловому будинку у АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_5 померла. 21 листопада 1996 року на підставі рішення Тибавської сільської ради народних депутатів Свалявського району Закарпатської області від 16 червня 1995 року на ім'я ОСОБА_5 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, згідно з яким ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,30 га, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства на території Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області. На підставі рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2011 року у справі №2-1009/2011 за ОСОБА_2 було визнано право на отримання свідоцтва про право власності на частину житлового будинку у розмірі двох кімнат: вітальні та веранди у АДРЕСА_1. ОСОБА _1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (т. 1, а. с. 8,9). Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування його жилого будинку №39. Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на вищевказану земельну ділянку, площею 0,1120 га. На підставі цього рішення сільської ради від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763 (т. 1, а. с. 5). Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 07 червня 2016 року №10-06/16, проведеної на підставі ухвали Свалявського районного суду Закарпатської області від 07 грудня 2015 року за клопотанням ОСОБА_1 і ОСОБА_2, фактична (на час проведення експертизи) конфігурація, геометричні параметри та площа земельної ділянки ОСОБА_5 не відповідає державному акту на право приватної власності на земельну ділянку від 21 листопада 1996 року. Фактична (на час проведення експертизи) конфігурація, геометричні параметри та площа земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідають показникам, які зазначені у державному акті на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року. По спільній межі суміжних земельних ділянок виявлено часткове накладання земельної ділянки № НОМЕР_1 на земельну ділянку № НОМЕР_2. По цій самій межі суміжних земельних ділянок виявлено часткове накладання земельної ділянки № НОМЕР_2 на земельну ділянку № НОМЕР_1. Часткове захоплення присадибної ділянки ОСОБА_5 (зараз - ділянки № НОМЕР_2) ОСОБА_3 має місце (т. 1, а. с. 105-115). 13 вересня 2016 року ОСОБА_3 подав заяву про застосування строку позовної давності (т. 1, а. с. 148). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив лише з того, що позов є обґрунтованим, проте позивачі пропустили строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права, про застування якого заявлено ОСОБА_3. При цьому позивачі не заявляли клопотання про поновлення строку позовної давності, не зазначали, коли саме довідалися або могли довідатися про порушення свого права. З такими висновками апеляційного суду Верховний Суд не погоджується. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності. Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Апеляційний суд установив, що права позивачів порушено, але за заявою ОСОБА_3 про застосування позовної давності відмовив у задоволенні позову через пропуск позивачами строку позовної давності. Разом з тим, відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, відмовити у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасно подати позов, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Верховний Суд зауважує, що закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення строку позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням доводів та поданням належних і достовірних доказів, так і від інших учасників справи. Водночас незаявлення такого клопотання не є підставою для автоматичної відмови в позові, оскільки для дослідження поважності пропуску строку позовної давності достатньо й пояснення позивача, а не письмової заяви. Судом установлено, що відповідач ОСОБА_3 подав заяву про застосування строку позовної давності 13 вересня 2016 року (т.1, а. с. 148), тобто під час розгляду справи у день, коли ухвалено судове рішення по суті. Із журналу судового засідання вбачається, що позивач ОСОБА_1 висловив свою позицію щодо позовної давності (т.1, а. с. 153), проте апеляційний суд на неї не відреагував. Як уже зазначалося, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) ; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Отже, для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18. Апеляційний суд застосував наслідки спливу позовної давності за заявою ОСОБА_3. Проте позивачі заявили декілька позовних вимог, а саме до ОСОБА_3 про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, а також до Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області про визнання частково рішень сільської ради недійсними. При цьому стороною за вимогою про визнання частково рішень сільської ради недійсними, а саме Тибавська сільська рада Свалявського району Закарпатської області клопотання про застосування строку позовної давності не заявляла. За таких обставин, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - задовольнити. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (додаткова) 08 грудня 2021 року м. Київ справа №533/1134/17 провадження №61-15845св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинська районна державна адміністрація Полтавської області, Бреусівська сільська рада Козельщинського району Полтавської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень та рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності на земельні ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року у складі судді Оксенюк М. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І., Чумак О. В., ВСТАНОВИВ: У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області (далі - Козельщинська РДА), Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області (далі - Бреусівської сільської ради), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Полтавській області), про визнання незаконними та скасування розпоряджень та рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності на земельні ділянки. Рішенням Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року скасовано, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконними та скасовано розпорядження від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проекту землеустрою" в частині погодження та затвердження проектів землеустрою ОСОБА_2, визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, видане 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, та припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га, кадастровий номером 5322080400:00:001:1661 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Визнано незаконним та скасовано рішення Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області", та припинити право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровим номером 5322080401:01:001:0331 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 7 017,80 грн, тобто з кожного по 1 754,45 грн. До Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про розподіл судових витрат, в якій заявник просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат понесених ним у судах першої та апеляційної інстанції, у тому числі витрат на проведення судової експертизи, а саме: 7 850,00 грн - витрати на проведення експертизи, 14 440,00 грн - витрати на правову допомогу у суді першої інстанції, 9 000,00 грн та 5 000, 00 грн - витрати на правову допомогу у суді апеляційної інстанції та 1 000,00 грн - судовий збір у суді апеляційної інстанції, а всього 29 400,00 грн. Крім того, у заяві зазначено, що у зв'язку з децентралізацією відповідно до ухвали Козельщинського районного суду Полтавської області 03 вересня 2021 року замінено сторону виконавчого провадження боржника Бреусівську сільську раду Козельщинського району Полтавської області її правонаступником на Козельщинську селищну раду (ЄДРПОУ 21063513, Україна, 39100, Полтавська область, Кременчуцький (Козельщинський) район, селище Козельщина, вулиця Остроградського, 75/15) та замінено сторону виконавчого провадження боржника Козельщинську районну державну адміністрацію її правонаступником на Кременчуцьку районну державну адміністрацію (Кременчуцька РДА, ЄДРПОУ 04057586, Україна, 39600, Полтавська область, місто Кременчук, вулиця Соборна, 14/23). Відповідно до пункту 3 частин першої, третьої статті 270 ЦК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове РІШЕННЯ: Заява про стягнення витрат на професійну правничу допомогу підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з частиною першою статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції, зокрема, складається з резолютивної частини, в тому числі із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Приймаючи постанову Верховного Суду від 24 червня 2021 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вирішила питання щодо судового збору, понесеного ОСОБА_1 зокрема у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 000,00 грн, а тому у задоволенні заяви у цій частині слід відмовити. Щодо доводів заяви про стягнення судових витрат понесених у судах першої та апеляційної інстанцій на правову допомогу та на проведення судової експертизи Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Частиною третьою статті 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141 - 142 ЦПК України. Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України). Згідно з правилами пунктів 1-3 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Наведений підхід до вирішення питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу є сталим та неодноразово викладався у постановах Верховного Суду, зокрема від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18), від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), від 07 липня 2021 року у справі №910/12876/19 (провадження №12-94гс20), від 14 листопада 2018 року у справі №753/15687/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі №753/15683/15, від 18 червня 2019 року у справі №910/3929/18. Позивачем 17 березня 2020 року до суду першої інстанції на підтвердження розміру понесених судових витрат надано: договір про надання правової допомоги від 03 грудня 2018 року, узгодження погодинної вартості роботи адвоката, попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і очікує понести у зв'язку з розглядом справи, акт приймання-передачі до договору від 03 грудня 2018 року, квитанцію від 17 березня 2020 року №17/03-04 про сплату адвокатських послуг в сумі 14 400,00 грн; копія квитанції про оплату проведення експертизи на суму 7 850,00 грн (т. 4, а. с. 88-96). Крім того, до суду апеляційної інстанції разом із апеляційною скаргою на підтвердження розміру понесених судових витрат надано суду:договір про надання правової допомоги від 02 червня 2020 року, узгодження погодинної вартості роботи адвоката, попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і очікує понести у зв'язку з розглядом справи, акт приймання-передачі до договору від 02 червня 2020 року, ордер на надання правової допомоги від 11 червня 2020 року, квитанцію від 11 червня 2020 року №11/06-03 про сплату адвокатських послуг в сумі 9 000,00 грн, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (т. 4, а. с. 163-171). При цьому відповідачі не зверталися до судів першої та апеляційної інстанцій з клопотанням про зменшення заявлених позивачем до відшкодування витрат на правничу допомогу, не спростували їх розмір та не доводили неспівмірність цих витрат критеріям, встановленим у частині четвертої статті 137 ЦПК України, що унеможливлює вирішення судом з власної ініціативи питання про зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу сторін без відповідних дій з боку таких сторін. За таких обставин, позивачем доведено належними та допустимими доказами судові витрати, понесені позивачем на правничу допомогу у розмірі 23 400,00 грн, а також доведено понесення ним витрат на проведення експертизи у розмірі 7 850,00 грн, всього 31 250,00 грн. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 та ухвалення додаткового рішення суду. Керуючись статтями 141, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 812 (сім тисяч вісімсот дванадцять) грн 50 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 7 812 (сім тисяч вісімсот дванадцять) грн 50 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій. Стягнути з Козельщинську селищну раду (ЄДРПОУ 21063513) на користь ОСОБА_1 7 812 (сім тисяч вісімсот дванадцять) грн 50 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій. Стягнути з Кременчуцьку районну державну адміністрацію (ЄДРПОУ 04057586) на користь ОСОБА_1 7 812 (сім тисяч вісімсот дванадцять) грн 50 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій. Додаткова постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №282/422/20 провадження №61-15203св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Приватне сільськогосподарське підприємство ім. Пархоменка, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року в складі судді Вальчука В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка (далі - ПСП ім. Пархоменка) про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною. Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі 25 березня 2005 року уклали договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 передав в оренду ПСП ім. Пархоменка строком на 5 років належну йому земельну ділянку площею 2,3301 га, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Позивач та відповідач 15 лютого 2010 року уклали додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк оренди продовжено до 01 березня 2020 року. Зазначав, що 14 серпня 2019 року ОСОБА_1 підписав додаткову угоду до договору оренди землі. При підписанні цієї угоди не були погоджені істотні умови договору оренди, а саме: не чітко визначений відсотковий розмір орендної плати - "понад 3%", який, у свою чергу, пов'язаний з розміром грошової оцінки земельної ділянки. При цьому, грошова оцінка земельної ділянки не зазначена у цій угоді. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі, укладену між ним та ПСП ім. Пархоменка 14 серпня 2019 року, стягнути з відповідача витрати на правову допомогу. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року позов задоволено частково. Визнано недійсною додаткову угоду від 14 серпня 2019 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,3301 га, з кадастровим номером 1823182400:03:002:0014, укладену між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 18 вересня 2019 року, номер запису про інше речове право - 33373221, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - 48842558, від 24 вересня 2019 року. Стягнуто з ПСП ім. Пархоменка на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, в розмірі 840,80 грн. У задоволені вимоги щодо стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на надання правничої допомоги відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зазначений у пункті 4.1 додаткової угоди від 14 серпня 2019 року розмір орендної плати - "понад 3%", є незрозумілим та не є чітко визначеним, оскільки сторони не зазначили конкретний відсоток. Тобто з указаних положень угоди неможливо визначити суму орендної плати, щодо якої сторони досягли згоди, що свідчить про невідповідність угоди вимогам Закону України "Про оренду землі". Інші положення цієї угоди також не дають підстав дійти розуміння такої істотної умови, як розмір орендної плати. Оспорювана додаткова угода до договору оренди землі не містить істотних умов, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі", що виступає безумовною підставою для визнання даної додаткової угоди недійсною. Позивачем не подано до суду у встановлені ЦПК України строки докази щодо понесення витрат на надання правничої допомоги. Постановою Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що зміст спірної угоди свідчить про те, що визначеній у пункті 4.1 розмір орендної плати "понад 3%" від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) не відповідає положенням статей 15, 21, 22 Закону України "Про оренду землі", що, у свою чергу, є підставою для визнання цієї угоди недійсною. Положення угоди щодо визначення орендної плати у розмірі "понад 3%" від нормативної грошової оцінки земельної ділянки надає орендарю право за власним волевиявленням визначати орендну плату, розмір якої не може бути меншим від зазначеної межі, проте щороку може бути різним і залежить від волі відповідача, внаслідок чого орендодавець не отримує того, на що він розраховував при підписанні додаткової угоди. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ПСП ім. Пархоменка просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема, у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц; Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі №322/1008/16, від 03 вересня 2018 року у справі №482/2215/15-ц, від 20 лютого 2019 року у справі №535/856/16-ц, від 13 травня 2019 року у справі №171/1351/17-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі №562/2026/16-ц, від 16 березня 2020 року у справі №922/1658/19; Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15. Також у касаційній скарзі ПСП ім. Пархоменка як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо нечіткості такої істотної умови договору оренди землі, як розмір орендної плати. Касаційна скарга мотивована тим, що у справі про визнання недійсним додаткового договору оренди землі суди повинені були виходити з принципу свободи договору, викладеному в статті 627 ЦК України, згідно з якою сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов договору, тому, виклавши у договорі розмір орендної плати - "понад 3%", сторони діяли на власний розсуд і жодних норм закону порушено не було. Позивачем не наведено та не надано жодних доказів, у чому полягає порушення його прав внаслідок зазначення у тексті договору розміру орендної плати "понад 3% від нормативної грошової оцінки". Позивач отримував орендну плату без заперечень. Незазначення в додатковій угоді розміру нормативної грошової оцінки землі не є підставою для визнання договору недійсним. Суди не встановили, у чому полягало порушення прав позивача, на що саме розраховував останній при укладенні оспорюваного правочину. Доводи іншого учасника справи ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Макаренко І. Я., подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказував, що оспорювана додаткова угода не містить чіткого визначення розміру орендної плати, що суперечить статті 15 Закону України "Про оренду землі" та є підставою для визнання недійсним спірного правочину. Відповідач платить різні суми оренди, кожного разу визначаючи розмір орендної плати на свій розсуд, що порушує законні права та інтереси позивача. Разом з тим, суміжні орендарі виплачують орендодавцям оренду в розмірі не менше 14% від нормативної грошової оцінки землі, позивач і розраховував на таку саму орендну плату, проте відповідач виплачував не більше 8% від нормативної грошової оцінки землі. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ПСП ім. Пархоменка у жовтні 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,3301 га, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області. Сторони у справі 25 березня 2005 року уклали договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 передав в оренду ПСП ім. Пархоменка строком на 5 років належну йому земельну ділянку площею 2,3301 га, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Орендна плата погоджена сторонами у розмірі 1,5% від грошової оцінки земельної ділянки (31 020 грн), що становить 465 грн у рік. ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка 15 лютого 2010 року уклали додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк договору оренди землі продовжено до 01 березня 2020 року. Даною угодою також погоджено розмір орендної плати, а саме 3% від грошової оцінки земельної ділянки, що становить 1 141 грн у рік. 14 серпня 2019 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк оренди пролонговано на 10 років - до 01 березня 2030 року, а також викладено в новій редакції окремі положення договору оренди землі. Зокрема, зазначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі "понад 3%" нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) ; розмір орендної плати у грошовій формі у гривнях (готівкова та безготівкова) ; можлива оплата виробленою продукцією за окремою домовленістю. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки на дату укладання спірної угоди не була визначена. Так, у пункт 2.3 даної угоди відсутній розмір, яким визначено нормативно грошову оцінку земельної ділянки на дату укладення цього правочину. Право оренди ПСП ім. Пархоменка на належну позивачу земельну ділянку на підставі договору оренди землі від 25 березня 2005 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 14 серпня 2019 року було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 18 вересня 2019 року. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Задовольняючи позовну вимогу про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною, суди виходили з того, що зміст спірної угоди свідчить про те, що визначений у пункті 4.1 розмір орендної плати "понад 3% " від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) не відповідає положенням статей 15, 21, 22 Закону України "Про оренду землі", що, у свою чергу, є підставою для визнання цієї угоди недійсною. Положення угоди щодо визначення орендної плати у розмірі "понад 3%" від нормативної грошової оцінки земельної ділянки надає орендарю право за власним волевиявленням визначати орендну плату, розмір якої не може бути меншим від зазначеної межі, проте щороку може бути різним і залежить від волі відповідача, внаслідок чого орендодавець не отримує того, на що він розраховував при підписанні додаткової угоди. Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне. Предметом спору у даній справі є визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною з підстав відсутності істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" - нормативної грошової оцінки, та невизначеність в угодах чіткого відсоткового розміру орендної плати, що унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної виплати. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення оскаржуваної угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі №506/132/20 (провадження №61-10304св21). Відповідно до частини першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні. У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі", суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Встановивши відсутність в змісті оспорюваної додаткової угоди до договору оренди землі істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" - розміру орендної плати, який, виходячи з положень цього договору, не відповідає вимогам законодавства, порушує права власника земельної ділянки на отримання орендної плати, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов до обґрунтованого висновку про визнання додаткової угоди недійсною. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі №282/180/20 (провадження №61-2248св21), від 20 вересня 2021 року у справі №506/132/20 (провадження №61-10304св21). Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц; Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі №322/1008/16, від 03 вересня 2018 року у справі №482/2215/15-ц, від 20 лютого 2019 року у справі №535/856/16-ц, від 13 травня 2019 року у справі №171/1351/17-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі №562/2026/16-ц, від 16 березня 2020 року у справі №922/1658/19; Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №145/2047/16-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до селянського фермерського господарства про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними з тих підстав, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою. Змінюючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанції про відмову в позові в частині мотивів, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року зазначила, що у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності. Предметом первісних позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю до трьох фізичних осіб у справі №322/1008/16 є визнання нового договору оренди недійсним з тих підстав, що смерть попереднього орендодавця та перехід права власності на орендовану земельну ділянку до спадкоємця не є підставою для розірвання першого договору оренди, який, до того ж, не припинено і не розірвано. Предметом зустрічних позовних вимог двох фізичних осіб до товариства з обмеженою відповідальністю є визнання договору оренди землі недійсним з тих підстав, що: у договорі не зазначено кадастровий номер земельної ділянки, яка передана в оренду; відсутня нормативна грошова оцінка земельної ділянки, що унеможливлює ідентифікацію земельної ділянки та визначення збільшення її вартості з роками; обчислення розміру орендної плати за землю здійснено без урахування індексації; у договорі не вказано, в які строки може переглядатися розмір орендної плати; пункт 5 договору, що оскаржується, не відповідає вимогам статті 33 Закону України "Про оренду землі". Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову, Верховний Суд у постанові від 10 травня 2018 року зазначив, що спадкоємці первісного орендодавця після смерті останнього уклали новий договір оренди з іншою фізичною особою до закінчення дії договору оренди цієї ж земельної ділянки, укладеного з товариством з обмеженою відповідальністю (позивачем за первісним позовом), тому спірний договір порушує право останнього. У справі №482/2215/15-ц фізична особа як спадкоємець первісного орендодавця звернулася до суду з позовом до іншої особи про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, витребування земельної ділянки та відшкодування збитків з тих підстав, що у спірному правочині відсутні усі його істотні умови, зокрема, умови збереження стану об'єкта оренди. Крім того, відповідач незаконно відмовляється повернути належну позивачу на праві власності земельну ділянку, що перешкоджає здійснювати обробку землі та завдає йому збитків. У постанові від 03 вересня 2018 року Верховний Суд зазначив, що на час укладення спірного договору оренди земельної ділянки його сторони не допустили таких порушень правових норм, які б давали підстави для визнання вказаного правочину недійсним та відшкодування у зв'язку з цим завданих збитків, а також про порушення прав позивача, що свідчить про безпідставність таких вимог останнього. При цьому, закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки є підставою для повернення її орендодавцю. За результатом розгляду справи №535/856/16-ц суди дійшли висновку про відмову в задоволенні позову двох фізичних осіб до фермерського господарства про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та зобов'язання повернути земельні ділянки. Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що вони не підписували акти приймання-передачі спірних земельних ділянок. Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року зазначив, що належних та допустимих доказів порушення законних прав позивачів у результаті непідписання ними актів прийому-передачі спірних земельних ділянок не надано та матеріали справи не містять. Предметом позовних вимог фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю у справі №171/1351/17-ц є визнання недійсним договору оренди землі та додаткової угоди, повернення земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовано тим, що договір оренди та додаткова угода до договору оренди підписані неповноважною особою, а також не містять умови збереження, у них не зазначено площу, умови передачі у заставу, розмір пені, тому вони є недійсними. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, Верховний Суд у постанові від 13 травня 2019 року зазначив, що позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу про те, що укладений між товариством з обмеженою відповідальністю та спадкодавцем позивача договір оренди земельної ділянки, яку успадкував позивач, порушує його права. У справі №562/2026/16-ц фізичні особи звернулися до суду з позовами до приватного сільськогосподарського підприємства про визнання недійсними договорів оренди землі. Підставою визнання недійсними договорів оренди землі позивачі зазначали, що їм для підпису було надано бланки договорів з незаповненими графами. Позивачі вказували, що копії договорів оренди землі їм ніхто не вручав, у цих договорах вказано, що вони укладені строком на 10 років, хоча при підписанні мова йшла про строк дії договору, як однієї із істотної умов - 5 років. Акти приймання-передачі до таких договорів складені всупереч вимогам чинного на час їх укладення законодавства, оскільки не містять жодних реквізитів орендарів, а також не зазначено невід'ємною частиною яких саме договорів оренди є такі акти. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позовів, Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року погодився з судом апеляційної інстанції про те, що позивачами не доведено належними та допустимими доказами, що при складанні оспорюваних договорів були допущені порушення, а саме: підписання орендодавцями чистих бланків договорів, відсутність досягнутої згоди щодо строків дії договорів. Не доведено також позивачами того, що відсутність кадастрових номерів земельних ділянок порушило їх права як орендодавців. Не є підставою для визнання договорів недійсними обставини, на які посилались позивачі у позовах, зокрема, що відповідач, орендуючи їхні земельні ділянки, не вносив органіку в поля, не проводив належним чином сівозміни, оскільки такі обставини виникли під час дії договору та не існували на час його укладення. Предметом позовних вимог міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю у справі №922/1658/19 є стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою. Скасовуючи рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду, направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 16 березня 2020 року зазначив, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи належним чином не спростували доводів орендаря про те, що позивач не надав суду доказів законності та обґрунтованості зміни істотних умов договору оренди в частині збільшення розміру орендної плати внаслідок індексації нормативної грошової оцінки земельної ділянки, здійснення якої не передбачено умовами первісної редакції договору оренди та додатковою угодою, оскільки за умовами договору оренди передбачено лише обчислення розміру орендної плати з урахуванням індексу інфляції, що не є тотожним індексації нормативної грошової оцінки земельної ділянки. У справі №6-849цс15 фізична особа звернулася до суду з позовом до сільськогосподарського виробничого кооперативу, треті особи: відділ Держземагентства у Калинівському районі Вінницької області, реєстраційна служба Калинівського районного управління юстиції Вінницької області, про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовано тим, що сторонами не погоджено об'єкт оренди, відсутній план або схема земельної ділянки й акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), відповідач користується земельною ділянкою без достатньої правової підстави. За результатом перегляду судових рішень судів попередніх інстанцій Верховний Суд України у постанові від 09 грудня 2015 року зазначив, що суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили поза увагою зміст пунктів 1, 2 договору оренди землі про передання позивачем в оренду земельної ділянки; не з'ясували, у чому саме полягає порушення законних прав позивача, а лише зазначили, які права позивача порушено; не надали належної оцінки висновку суду першої інстанції про фактичну відсутність порушень прав позивача. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин. Також не може бути підставою для скасування оскаржуваних у цій справі судових рішень посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки за результатом вирішення спорів у подібних правовідносинах, зокрема у справах №282/180/20, №282/423/20, Верховний Суд виклав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що, виклавши у договорі розмір орендної плати - "понад 3%", сторони діяли на власний розсуд і жодних норм закону порушено не було, оскільки відповідач як юридична особа - орендар не повинен включати у договори умови, які є несправедливими та всупереч принципу добросовісності мають наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду фізичної особи орендодавця. Разом з тим, суди встановили, що вказана умова суперечить вимогам частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі". При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

ГУ Держгеокадастру в Харківській області земельні ділянки площею 38,9424 га та 39,0271 га, кадастрові номери: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245; стягнути з ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 судові витрати. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2019 року, ухваленим у складі судді Остропілець Є. Р., у задоволенні позову прокурора відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що, зважаючи на дотримання цивільного, земельного законодавства, Закону України "Про оренду землі", передбачені законодавством підстави для визнання недійсним договорів оренди землі від 15 грудня 2014 року, укладених між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, відсутні. Крім того, суд першої інстанції вважав, що держава в особі спеціально створених органів державної влади знала з 2008 року про те, що відбулось незаконна передача у приватну власність земельної ділянки, однак уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення вказаних порушень протягом позовної давності. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2019 року скасовано в частині вирішення позову про визнання недійсними договорів суборенди та скасування їх державної реєстрації. Позов керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області задоволено частково. Визнано недійсними договори суборенди земельних ділянок від 21 квітня 2015 року площею 38,9424 га та 390271 га за кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, укладені між ОСОБА_1 та ТОВ "Агроленд-2010", скасовано їх державну реєстрацію. В іншій частині позов керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Харківської області суму сплаченого судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 3 524,00 грн та у суді апеляційної інстанції - 5 286,00 грн, а всього 8 810,00 грн. частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції не звернув уваги, що ОСОБА_1, набувши право оренди землі у грудні 2014 року, вже у квітні 2015 року, за відсутності яких-небуть істотних перешкод для самостійного використання земельних ділянок за цільовим призначення, про що нею було заявлено при отриманні земельної ділянки в оренду, за відсутності істотних та непереборних перешкод, не розпочала самостійного використання земельної ділянки відповідно до заявленої мети як фермер, а передала земельні ділянки у суборенду ТОВ "Агроленд-2010", що свідчить про відсутність у неї такої мети на день отримання землі в оренду. Крім того, ФГ "Колос 2018" зареєстровано 25 квітня 2018 року, тобто вже після звернення прокурора із цим позовом до суду у березні 2018 року, за спливом більше ніж трьох років після отримання земельної ділянки в оренду, що з урахуванням залишення земельної ділянки у суборенді не пов'язано з наміром самостійного фермерського її використання. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку не за тим цільовим призначенням, як це визначено нормами Закону України "Про фермерське господарство", її дії були об'єктивно спрямовані в інтересах суборендатора ТОВ "Агроленд-2010", яке внаслідок цього отримало земельну ділянку без дотримання конкурсної процедури - земельного аукціону. Окрім того, пунктом 30 спірних договорів оренди землі, укладених між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, передбачено право орендаря передавати в суборенду земельну ділянку або її частину без зміни цільового призначення за письмовим погодженням з орендодавцем. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договори суборенди підлягають визнанню недійсними згідно зі статтями 203, 215 ЦК України, оскільки не відповідають умовам основного договору оренди, в якому міститься така умова. При цьому суд вказав, що оскільки спірна земля фактично використовується ФГ "Колос 2018", до якого ніяких вимог не заявлялося, не підлягає задоволенню вимога про витребування землі від ТОВ "Агроленд-2010". Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання недійсними наказів та договорів оренди, суд апеляційної інстанції вказав, що прокурор, звернувшись до суду з позовом у березні 2018 року, пропустив строк позовної давності до цих вимог, тому дійшов висновку, що відповідно до вимог часини четвертої статті 267 ЦК України у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 14 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків. 21 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Дергачівського районного суду Харківської області. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови у витребуванні спірної земельної ділянки з тих підстав, що вона перебуває у користуванні ФГ "Колос 2018", а не ТОВ "Агроленд-2010", ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені письмовими доказами. Прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив строк, з якого прокурору стало відому про порушене право держави, тому неправильно застосував позовну давність. Крім того, прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18). Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У лютому 2021 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, постанова Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. У січні 2021 року ФГ "Колос 2018" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, постанова Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами 14 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявами про надання в оренду терміном на 49 років земельних ділянок, а саме: площею 39,0271 га (кадастровий номер 6322056200:02:000:0245), розташованої за межами населених пунктів на території Вільшанської селищної ради Дергачівського району Харківської області, та площею 38,9424 га (кадастровий номер 6322081000:01:000:1021), розташованої за межами населеного пункту на території Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. До заяв додано копії паспорта та ідентифікаційного коду, копії витягів з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копії витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельні ділянки, обґрунтування розмірів земельних ділянок з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельні ділянки площею 39,0271 га (кадастровий номер 6322056200:02:000:0245) та площею 38,9424 га (кадастровий номер 6322081000:01:000:1021) на момент звернення ОСОБА_1 зареєстровані на праві власності за державою в особі ГУ Держземагентства у Харківській області, і, таким чином, надання земельних ділянок в оренду здійснювалось без розробки документації із землеустрою. Наказами ГУ Держземагентства у Харківській області від 12 листопада 2014 року №3128-СГ та №3129-СГ ОСОБА_1 надано в оренду дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 77,9695 га (38,9424 га та 39,0271 га), за кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, цільове призначення - для ведення фермерського господарства, розташовані за межами населених пунктів на територіях Протопопівської сільської ради та Вільшанської селищної рад Дергачівського району Харківської області, строком на 49 років. Згідно з Положенням про ГУ Держземагентства у Харківській області, затвердженим наказом Державного агентства земельних ресурсів України від 21 вересня 2012 року №449, (зі змінами) та статті 122 Земельного кодексу України, до компетенції ГУ Держземагентства у Харківській області (на час укладення оскаржуваних договорів оренди землі) належала передача земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах області. 15 грудня 2014 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладені два договори оренди земельних ділянок площами 38,9424 га та 39,0271 га, з кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, строком на 49 років, які зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13 лютого 2015 року за №8776923 та №8777429. Згідно з договорами оренди зазначених земельних ділянок:

Оскаржувані договори оренди землі набрали чинності. 21 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агроленд-2010" укладені договори суборенди земельних ділянок аз кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, згідно з якими ОСОБА_1 передала ТОВ "Агроленд-2010" в суборенду вищевказані земельні ділянки строком на 47 років. 20 травня 2015 року відбулися установчі загальні збори засновників фермерського господарства "Колос 2018", на яких були присутні: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4. Прийнятим рішенням ОСОБА_5 доручено здійснити державну реєстрацію вказаного фермерського господарства, проте останній не виконав таких дій. 30 грудня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 укладені додаткові угоди про внесення до договорів оренди землі, укладених 15 грудня 2014 року, змін, згідно з якими визначено розмір орендної плати. У зв'язку з порушенням ОСОБА_5 взятих на себе зобов'язань, постала необхідність у проведенні повторних загальних зборів, рішення яких від 25 квітня 2018 року покладені в основу реєстрації ФГ "Колос 2018". З виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань встановлено, що 25 квітня 2018 року відбулася реєстрація ФГ "Колос 2018". Представником ТОВ "Агроленд-2010" адвокатом Мироненко С. М. заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності у суді першої інстанції. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідають вимогам закону. Щодо застосування позовної давності до вимог про визнання наказів та договорів незаконними Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1, набувши право оренди землі у грудні 2014 року, вже у квітні 2015 року, за відсутності яких-небудь істотних перешкод для самостійного використання землі за цільовим призначенням, про що нею було заявлено при отриманні земельної ділянки в оренду, не розпочала самостійного використання земельної ділянки відповідно до заявленої мети які фермер, а передала її у суборенду ТОВ "Агроленд-2010", що свідчить про відсутність у неї такої мети на день отримання землі в оренду. Крім того, суд апеляційної інстанції взяв до уваги і той факт, що ФГ "Колос 2018" було зареєстроване відповідачем ОСОБА_1 25 квітня 2018 року, тобто вже після звернення прокурора із цим позовом до суду у березні 2018 року, за спливом більше ніж трирічного строку після отримання земельних ділянок в оренду, що, враховуючи залишення земельних ділянок у суборенді, не пов'язано з наміром самостійно використовувати спірні ділянки. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку не за тим цільовим призначенням, як це визначено нормами Закону України "Про фермерське господарство", її дії були об'єктивно спрямовані в інтересах суборендатора ТОВ "Агроленд-2010", яке внаслідок цього отримало земельну ділянку без дотримання конкурсної процедури - земельного аукціону. У своїй касаційній скарзі прокурор, зокрема, вказував на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував позовну давність до спірних правовідносин, а висновки щодо фактичного перебування у користуванні фермерського господарства спірних земельних ділянок ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені письмовими доказами. Ці доводи заслуговують на увагу. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності. Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, відмовити у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Однак, усупереч цьому, суд першої інстанції встановив відсутність підстав для визнання оскаржуваних договорів недійсними, вказав, що відбулася незаконна передача у приватну власність земельних ділянок, тобто відмовив у задоволенні позову по суті, при цьому одночасно підставою відмови у позові зазначив і пропущення прокурором строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасно подати позов, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Встановлено з матеріалів справи, що заяву про застосування строку позовної давності заявив лише представник відповідача ТОВ "Агроленд-2010" - адвокат Мироненко С. С. Інші відповідачі про застосування позовної давності не заявляли. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) ; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Отже, для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18). Оскільки із заявою про застосування позовної давності звернувся лише відповідач ТОВ "Агроленд-2010", то суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що підлягає застосуванню позовна давність до позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства у Харківській області від 12 листопада 2014 року №3128-СГ та №3129-СГ про надання в оренду земельних ділянок та визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, кадастрові номери: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, укладених 15 грудня 2014 року, та скасування їх державної реєстрації, які стосуються інших відповідачів: ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду. У постанові від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц (провадження №14-85цс18), яка конкретизована постановою від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Колегія суддів звертає увагу, що прокурор у цій справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави, має окремий процесуальний статус, однак судом першої інстанції не надана належна оцінка доводам прокурора про те, що він довідався про порушення прав держави лише у червні 2017 року. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про те, що прокурор пропустив строк позовної давності до вимог про визнання недійсним наказів та договорів оренди землі, є передчасними. Щодо витребування земельної ділянки Заявник, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції, висловив свою незгоду із рішенням суду першої інстанції в частині вирішення вимог про витребування земельної ділянки та визнання незаконними наказів, договорів оренди та просив скасувати судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірні земельні ділянки фактично використовуються ФГ "Колос 2018", а не ТОВ "Агроленд-2010", не підкріплені письмовими доказами та ґрунтуються на припущеннях, тому суперечать положенням статтям 12, 13 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції, приймаючи постанову в оскаржуваній частині, не перевірив обставин щодо фактичного користувача земельних ділянок, тому доводи касаційної скарги в цій частині заслуговують на увагу. Враховуючи процесуальні обмеження суду касаційної інстанцій, встановлені у статті 400 ЦПК України, колегія суддів позбавлена можливості ухвалити своє рішення у справі, оскільки суд першої інстанції не встановив, а суд апеляційної інстанції не перевірив, хто є дійсним користувачем спірних земельних ділянок - ТОВ "Агроленд-2010" чи ФГ "Колос 2018". Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За правилами частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За викладених обставин доводи касаційної скарги щодо скасування судових рішень судів попередніх інстанцій слід задовольнити, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Судове рішення в частині задоволення позову прокурора про визнання недійсними договорів суборенди також підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскаржувані договори суборенди не відповідають умовам основних договорів оренди землі, хоча і є правильними, однак ці позовні вимоги тісно пов'язані з вимогами щодо оскарження договорів оренди та витребування земельних ділянок, тому колегія суддів вважає за потрібне вийти за межі доводів касаційної скарги та скасувати постанову суду апеляційної інстанції в повному обсязі. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року та рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки сторони у справі не можуть досягти порозуміння щодо порядку користування земельною ділянкою, тому наявні правові підстави для задоволення позову. При цьому визначено, що встановлений порядок користування будинком та земельною ділянкою, який запропонований експертом, буде найбільш раціональним, забезпечить ізольованість виділених часток і можливість експлуатації та обслуговування існуючих будівель. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, відповідачі подали апеляційну скаргу. Постановою Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року рішення місцевого судузалишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У лютому 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, уточнивши вимоги, просять постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування існуючих правових позицій Верховного Суду, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржувані рішення судів без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 20 квітня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 05 липня 2000 року ОСОБА_5 подарував ОСОБА_4 32/100 частини домоволодіння з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 та складається в цілому з двох кам'яних житлових будівель, загальною житловою площею 64,3 кв. м та надвірних споруд: "В", "Г", "Е", "Ж", "И", "К " - шість сараїв, "Д " - гараж, "З " - літня кухня, "Л" - вбиральня, №1-4, 7,8 - огородження, І - мостіння, розташованих на земельній ділянці, що підтверджується договором дарування від 05 липня 2000 року за реєстровим №2-625.27 травня 2002 року ОСОБА_4 подарувала дочці ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зазначені 32/100 частини домоволодіння з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, відповідно до договору дарування за реєстровим №2294 від 27.05.2002 р., зареєстрований у КП "ОМБТІ та РОН" 28.05.2002 р. №6127. Власником 68/100 частини цього домоволодіння була ОСОБА_2.. Установлено, що між власниками домоволодіння з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, склалися неприязні стосунки та наявний конфлікт щодо користування будинком та земельною ділянкою. Висновком судової будівельно-технічної експертизи №508/24 від 30 листопада 2015 року на розгляд суду запропоновано один варіант порядку користування домоволодінням АДРЕСА_1, а саме: співвласнику ОСОБА_2 із загальною часткою 68/100 у користування пропонується наступні приміщення та будівлі: У літ. "А " - житловий будинок з прибудовами літ "а", "а1" наступні приміщення: 2-1- кухня площею 8,5 кв. м, 2-2- житлова площею 10,4 кв. м; 2-3- житлова площею 10,7 кв. м; 2-4- ванна площею 3,7 кв. м; У літ. "Б " - житловий будинок з прибудовами літ "б", "б1" наступні приміщення: 3-1- коридор площею 8,5 кв. м; 3-2 - кухня площею 9,6 кв. м; 3-3 - житлова площею 13,8 кв. м; 3-4 - житлова площею 12,4 кв. м; 3-5 - санвузол площею 3,0 кв. м; Усього 80,6 кв. м. у т. ч. житлова- 47,3 кв. м Надвірні будівлі: Літ "И" - сарай; Літ "З" - літня кухня; Літ "К" - сарай; Літ "Е" - сарай; Літ "Ж" - сарай. Співвласнику ОСОБА_1 із загальною часткою 32/100 у користування пропонується наступні приміщення та будівлі: У літ. "А " - житловий будинок з прибудовами літ "а", "а1" наступні приміщення: 1-1- кухня площею 14,0 кв. м; 1-2 - житлова площею 7,6 кв. м; 1-3 - кладовка площею 3,6 кв. м; 1-4 - житлова площею 12,3 кв. м; 1-5 - санвузол площею 2,5 кв. м; Усього 40,0 кв. м у т. ч. житлова- 19,9 кв. м Надвірні будівлі: Літ "В" - сарай; Літ "Г" - сарай; Літ "Д" - гараж. Запропонований варіант порядку користування спірним домоволодінням враховує переміщення (відновлення) вбиральні літ. "Л" з частини земельної ділянки ОСОБА_2 на частину земельної ділянки ОСОБА_1. Також, судовим експертом було запропоновано два варіанти порядку користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 між співвласниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а саме: Перший варіант: Співвласнику ОСОБА_2 із загальною часткою 68/100 в особисте користування пропонується земельна ділянка площею 428 кв. м з приляганням до фасадної, лівої, правої і задньої зовнішніх меж ділянки, що включає, в тому числі, площу зайняту частиною житлового будинку літ. "А " з прибудовою літ. "а " (квартира 2), житловим будинком літ. "Б " з прибудовами літ. "б", "б1" (квартира 3), надвірними будівлями літ. "Е " - сарай, літ. "Ж " - сарай, літ. "З " - літня кухня, літ. "И " - сарай, літ. "К " - сарай, літ. "Л" - вбиральня (зруйнована). Співвласнику ОСОБА_1 в особисте користування пропонується земельна ділянка площею 201 кв. м з приляганням до фасадної і правої зовнішніх меж ділянки, що включає, в тому числі, площу зайняту частиною житлового будинку літ. "А " з прибудовою літ. "а", літ. "а1" (квартира 2) і надвірними будівлями літ. "В " - сарай, літ. "Г " - сарай, "Д" -гараж. Входи і в'їзди на виділені ділянки пропонується зберегти існуючі з сторони вул. Самодіяльної. Межі, що відокремлюють ділянки особистого користування співвласників домоволодіння за першим варіантом порядку користування земельною ділянкою описуються в дослідницькій частині висновку по другому питанню. Графічно перший варіант порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 відображено в додатку №3. Другий варіант: Співвласнику ОСОБА_2 із загальною часткою 68/100 в особисте користування пропонується земельна ділянка площею 428 кв. м з приляганням до фасадної, лівої, правої і задньої зовнішніх меж ділянки, що включає, в тому числі, площу зайняту частиною житлового будинку літ. "А " з прибудовою літ. "а " (квартира 2), житловим будинком літ. "Б " з прибудовами літ. "б", "б1" (квартира 3), надвірними будівлями літ. "Е " - сарай, літ. "Ж " - сарай, літ. "З " - літня кухня, літ. "И " - сарай, літ. "К " - сарай, літ. "Л" - вбиральня (зруйнована). Співвласнику ОСОБА_1 в особисте користування пропонується земельна ділянка площею 201 кв. м з приляганням до фасадної і правої зовнішніх меж ділянки, що включає, в тому числі, площу зайняту частиною житлового будинку літ. "А " з прибудовою літ. "а", літ. "а1" (квартира 2) і надвірними будівлями літ. "В " - сарай, літ. "Г " - сарай, "Д" -гараж. Входи і в'їзди на виділені ділянки пропонується зберегти існуючі з сторони вул. Самодіяльної. Межі, що відокремлюють ділянки особистого користування співвласників домоволодіння по другому варіанту порядку користування земельною ділянкою описуються в дослідницькій частині висновку по другому питанню. Графічно другий варіант порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 відображено в додатку №4. Вказані варіанти порядку користування спірною земельною ділянкою передбачають забезпечення безперешкодного доступу співвласника ОСОБА_2 до частини зовнішньої стіни житлового будинку літ. "Б " (приміщення "3-4"- житлова) орієнтованої на ділянку ОСОБА_1.. 02 квітня 2016 року ОСОБА_2 подарувала своїй дочці ОСОБА_3, 39/100 частин вказаного домоволодіння. Загальна частка ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у праві власності на вищевказаний будинок складає 68/100. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. Володіння та розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб'єктів на один об'єкт. Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Встановивши, що встановлення порядку користування співвласників домоволодінням та земельною ділянкою (поділ) технічно можливий, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. При цьому порядок користування як будівлями, так і земельною ділянкою судами було визначено з огляду на висновок судової будівельно-технічної експертизи від 30 листопада 2015 року, відповідно до часток співвласників нерухомого майна, з урахуванням забезпечення вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном, з дотриманням прав та інтересів кожного із співвласників. Разом із тим, судами урахована відсутність погодженого між позивачкою (з однією сторони) та відповідачами (з іншої сторони) порядку користування нерухомим майном, а також те, що відповідачі між собою є матір'ю та донькою і між ними відсутній спір щодо користування та володіння спірним майном. Також висновки судів відповідають приписам частини другої статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакції, на час виникнення спірних правовідносин). При таких обставинах колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Доводи касаційної скарги відповідачів відносно того, що судова будівельно-технічна експертиза була проведена неналежним чином, є безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи. Питання, які поставлені судом перед експертом, знаходяться в межах заявлених позовних вимог про встановлення порядку користування будинком та земельною ділянкою. Крім того, слід зазначити, що на момент проведення судової будівельно-технічної експертизи від 30 листопада 2015 року у будинку було тільки два співвласника - ОСОБА_1 і ОСОБА_2, тому, ураховуючи відсутність спорів між відповідачами щодо спірного майна, цей висновок експерта є допустимим доказом по справі. Інші доводи касаційної скарги також є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанційухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 10 липня 2018 року, постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №687/808/19 провадження №61-3932св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, Чемеровецька селищна рада, ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Агрохолдинг 2012", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Чемеровецька районна державна адміністрація, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохолдинг 2012" на рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області, у складі судді Борсука В. О., від 27 січня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І., від 17 грудня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління у Хмельницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області), Чемеровецької селищної ради, ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохолдинг 2012" (далі - ТОВ "Агрохолдинг 2012"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Чемеровецька районна державна адміністрація, про визнання недійсним та скасування наказів про затвердження документації з землеустрою про передачу земельних ділянок в приватну, комунальну власність, скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Свої вимоги позивач мотивував тим, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 6825288200:02:002:0124, площею 2 га, що розташована за межами населеного пункту с. Хропотова Чемеровецького району Хмельницької області. Вказана земельна ділянка була отримана на підставі розпорядження Чемеровецької РДА від 02 лютого 2012 року та зареєстрована в книзі записів реєстрації державних актів 14 вересня 2012 року. На підставі договору оренди землі №3 від 17 серпня 2017 року, укладеного між позивачем та ТОВ "Агрокомпанія Прикарпаття", земельна ділянка перебуває в оренді у товариства. Позивач вказував на те, що йому стало відомо, що на належну йому площу земельної ділянки частково накладаються дві інші земельні ділянки, перетин яких складає: земельної ділянки з кадастровим номером 6825288200:02:002:0126, площа співпадає на 54, 2421% та земельної ділянки з кадастровим номером 6825288200:02:002:0147, площа співпадає на 45, 501%, таким чином, майже на всю площу земельної ділянки, яка належить йому на праві власності, накладаються дві інші земельні ділянки, у зв'язку з чим порушено його право власності. Позивач вказував, що власником земельної ділянки площею 1,0848 га з кадастровим номером 6825288200:02:002:0126 є ОСОБА_2, який отримав земельну ділянку на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області за №22-21142-СГ від 19 жовтня 2017 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність". На підставі цього ж наказу було прийнято рішення та внесено запис про державну реєстрацію прав та обтяжень з індексним номером 37946900 від 04 листопада 2017 року, а також 15 листопада 2017 року проведено державну реєстрацію іншого речового права за №38137050 на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 18 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Агрохолдинг 2012". Власником іншої земельної ділянки площею 0,91 га з кадастровим номером 6825288200:02:002:0147 є Чемеровецька селищна рада Чемеровецького району Хмельницької області, яка володіє земельною ділянкою на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області №22-6547-СГ від 26 вересня 2018 року "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність територіальній громаді селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області", на підставі якого прийнято рішення про вчинення запису про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 45471314 від 12 лютого 2019 року. Згідно відомостей про реєстрацію іншого речового права, державної реєстрації іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна, відомості про дану земельну ділянку відсутні. Позивач вказував, що накази ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області про передачу ОСОБА_2 та Чемеровецькій селищній раді зазначених ділянок підлягають скасуванню, оскільки видані значно пізніше та порушують його право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6825288200:02:002:0124. Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області №22-21142-СГ від 19 жовтня 2017 року про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1, 0848 га, у власність ОСОБА_2. Також позивач просив скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно записи та інформацію, у тому числі запис про державну реєстрацію права власності №23189807 від 01 листопада 2017 року, що вчинені державним реєстратором комунального підприємства "Чемеровецьке бюро нерухомості" Хмельницької області Сулимою В. П., що стосуються проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6825288200:02:002:0126 за ОСОБА_2. Визнати недійсним та скасувати договір оренди земельної ділянки кадастровий номер: 6825288200:02:002:0126, укладений 18 січня 2017 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ТОВ "Агрохолдинг 2012". Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно інформацію про державну реєстрацію іншого речового права за №23370841, вчинену 13 листопада 2017 року державним реєстратором комунального підприємства "Чемеровецьке бюро нерухомості" Хмельницької області Сулимою В. П. на підставі договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером: 6825288200:02:002:0126, укладеного 18 січня 2017 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендатором ТОВ "Агрохолдинг 2012", а також іншу інформацію та записи, що стосуються оренди вказаної земельної ділянки. Визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області №22/6547-СГ від 26 вересня 2018 року "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність Територіальній громаді селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області", в частині передання земельної ділянки площею 0,91 га з кадастровим номером 6825288200:02:002:0147 у комунальну власність Територіальній громаді селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області. Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно усі записи та інформацію, в тому числі запис про державну реєстрацію права власності за №30240921 від 06 лютого 2019 року, що вчинені державним реєстратором Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області Лисюком О. В., що стосуються проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,91 га з кадастровим номером 6825288200:02:002:0147 за територіальною громадою селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 27 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області №22-21142-СГ від 19 жовтня 2017 року про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 1,0848 га, у власність ОСОБА_2. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно записи та інформацію, в тому числі запис про державну реєстрацію права власності №23189807 від 01 листопада 2017 року, що вчинені державним реєстратором комунального підприємства "Чемеровецьке бюро нерухомості" Хмельницької області Сулимою В. П., що стосуються проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку кадастровий номер 6825288200:02:002:0126 за ОСОБА_2. Визнано недійсним та скасовано договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 6825288200:02:002:0126, укладений 18 січня 2017 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендатором ТОВ "Агрохолдинг 2012". Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно інформацію про державну реєстрацію іншого речового права за №23370841, вчинену 13 листопада 2017 року державним реєстратором комунального підприємства "Чемеровецьке бюро нерухомості" Хмельницької області Сулимою В. П. на підставі договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 6825288200:02:002:0126, укладеного 18 січня 2017 року між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ТОВ "Агрохолдинг 2012", а також іншу інформацію та записи, що стосуються оренди даної земельної ділянки. Визнано частково недійсним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області №22/6547-СГ від 26 вересня 2018 року "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність територіальній громаді селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області", в частині передання земельної ділянки площею 0,91 га, кадастровий номер 6825288200:02:002:0147 у комунальну власність територіальній громаді селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно усі записи та інформацію, в тому числі запис про державну реєстрацію права власності за №30240921 від 06 лютого 2019 року, що вчинені державним реєстратором Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області Лисюком О. В., що стосуються проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,91 га, кадастровий номер 6825288200:02:002:0147 за територіальною громадою селища Чемерівці в особі Чемеровецької селищної ради Чемеровецького району Хмельницької області. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем надано достатньо доказів, які підтверджують факт порушення його права на розпорядження власністю - земельною ділянкою, яке підлягає захисту у спосіб, обраний позивачем. Позивачем доведено факт накладення на належну йому земельну ділянку земельних ділянок, належних відповідачам. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Агрохолдинг 2012" залишено без задоволення, а рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 27 січня 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав ОСОБА_1 на земельну ділянку, яка передана йому ще у 2012 році із дотриманням вимог закону, а тому передача земельних ділянок відповідачам, до складу яких увійшла частина земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, є незаконною. Передача у власність Чемеровецькій селищній раді, ОСОБА_2 земельних ділянок відбулася за рахунок включення до їх складу частин земельної ділянки, яка перебуває в власності позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 09 березня 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Агрохолдинг 2012" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 27 січня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень ТОВ "Агрохолдинг 2012" зазначило неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2018 року у справі №511/2135/14-ц та від 02 вересня 2019 року у справі №500/5291/13-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази, необґрунтовано відхиливши клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи і встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що надані позивачем докази не містять належних відомостей, щодо накладення на належну позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 6825288200:02:002:0124 земельних ділянок відповідачів з кадастровими номерами: 6825288200:02:002:0126; 6825288200:02:002:0147. Сам факт існування у позивача на праві приватної власності земельної ділянки з кадастровим номером6825288200:02:002:0124, яке підтверджено правовстановлюючими документами, не є належними та достатніми доказами, якими підтверджується накладення на земельні ділянки, що належать відповідачам. Розпорядженням Чемеровецької районної державної адміністрації від 02 лютого 2012 року за №60/2012-р "Про затвердження землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивача. Позивач, маючи другий примірник проекту землеустрою відносно своєї земельної ділянки, не долучив його до матеріалів справи, приховуючи дійсне місце розташування наданої йому у 2012 році земельної ділянки. Заявник наголошує на тому, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про проведення земельно-технічної експертизи. Апеляційним судом було призначено у справі земельно-технічну експертизу, витрати на проведення якої було покладенона ТОВ "Агрохолдинг 2012". Суд апеляційної інстанції встановив, що 19 листопада 2020 року Хмельницьким відділенням Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - Хмельницьке відділенням КНДІСЕ) у зв'язку з несплатою вартості проведення земельно-технічної експертизи було повідомлено про неможливість її проведення та повернуто справу до суду без проведення експертизи. Однак апеляційним судом не було надано оцінки тому, що Хмельницьким відділенням КНДІСЕ жодного документа (рахунку, листа, тощо) щодо оплати вартості проведення призначеної у цій справі експертизи на адресу скаржника надіслано не було. А тому скаржник не міг провести оплату експертизи. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, Чемеровецької селищної ради, ОСОБА_2, ТОВ "Агрохолдинг 2012", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Чемеровецька районна державна адміністрація, про визнання недійсним та скасування наказів про затвердження документації з землеустрою про передачу земельних ділянок в приватну, комунальну власність, скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що оскаржені рішення суду першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному дослідженні наявних у справі доказів, ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та дотриманням норм процесуального права і є законними та обґрунтованими. Позивач зазначає, що порушене відповідачем клопотання про необхідність проведення земельної експертизи, зазначеної у касаційній скарзі, є безпідставним, оскільки самим рішенням про відмову Державного кадастрового реєстратора встановлено накладку саме двох земельних ділянок на належну йому земельну ділянку. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 6825288200:02:002:0124, площею 2 га, у межах та згідно з планом з землеустрою, що розташована за межами населеного пункту в с. Хропотова Чемеровецького району Хмельницької області, набута на підставі розпорядження Чемеровецької районної державної адміністрації від 02 лютого 2012 року №60/2012-р, та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №676868, що зареєстрований 14 вересня 2012 року в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №682520001002638. Державним кадастровим реєстратором відділу у Чемеровецькому районі ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області 03 травня 2019 року ухвалено рішення № РВ-6800481582019 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: перетин ділянок з ділянкою 6825288200:02:002:0126, площа співпадає на 54,2421%, перетин ділянок з ділянкою 6825288200:02:002:0147, площа співпадає на 45,501%. Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області №22-21142-СГ від 19 жовтня 2017 року ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку площею 1,0848 га, кадастровий номер 6825288200:02:002:0126, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована за межами населених пунктів Хропотівської сільської ради Чемеровецького району Хмельницької області. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна №169569075 від 06 червня 2019 року, державним реєстратором КП "Чемеровецьке бюро нерухомості" Сулимою В. П. здійснено реєстрацію прав та обтяжень за індексним номером 37946900 від 04 листопада 2017 року. 15 листопада 2017 року державним реєстратором КП "Чемеровецьке бюро нерухомості" Сулимою В. П. проведено державну реєстрацію іншого речового права №38137050 на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 18 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Агрохолдинг 2012". Згідно наказу ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області №22-6547-СГ від 26 вересня 2018 року передано Чемеровецькій селищній раді у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, які розташовані (за межами населених пунктів) на території Чемеровецької селищної об'єднаної територіальної громади, у тому числі площею 0,91 га з кадастровим номером 6825288200:02:002:0147. За інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна №169600504 від 07 червня 2019 року, відповідно до наказу про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність від 26 вересня 2018 року, державним реєстратором Лисюком О. В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45471314 від 12 лютого 2019 року. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом (частина п'ята статті 116 ЗК України). Частиною першою статті 125 ЗК України визначено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Відповідно до статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуються державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Згідно з частинами першою та третьою статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування Відповідно до частини першої статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексомта іншими законами України. Частинами першою-третьою статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Ухвалою Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 05 листопада 2019 року у задоволенні клопотання ТОВ "Агрохолдінг 2012" про призначення земельно-технічної експертизи відмовлено. За клопотанням ТОВ "Агрохолдинг 2012" ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у справі призначено судову земельно-технічну експертизу, виконання якої доручено експертам Хмельницького відділення КНДІСЕ. На вирішення експерта поставлено питання щодо накладення спірних земельних ділянок. Витрати за проведення експертизи попередньо покладено на ТОВ "Агрохолдинг 2012". Ухвалюючи рішення про залишення апеляційної скарги ТОВ "Агрохолдинг 2012" без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд вважав, що наявні у матеріалах справи докази є достатніми і свідчать про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Суд апеляційної інстанції врахував, що 19 листопада 2020 року Хмельницьким відділенням КНДІСЕ, у зв'язку з несплатою вартості проведення земельно-технічної експертизи, було повідомлено про неможливість її проведення та повернуто справу до суду без проведення експертизи. У відповідності до положень статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції щодо ухилення ТОВ "Агрохолдинг 2012" від участі у проведенні експертизи шляхом нездійснення оплати її вартості. Ухвала суду апеляційної інстанції від 10 вересня 2020 року була винесена за результатами розгляду клопотання представника ТОВ "Агрохолдинг 2012" Павлунішина С. М., який просив доручити проведення експертизи саме Хмельницькому відділенню КНДІСЕ та приймав участь в засіданні апеляційного суду. Вказані обставини свідчать про те, що ТОВ "Агрохолдинг 2012", яке є орендарем земельної ділянки, не було вжити заходів щодо оплати призначеної судом експертизи на користь Хмельницького відділення КНДІСЕ, що унеможливило проведення призначеної судом експертизи. Отже, врахувавши процесуальну поведінку ТОВ "Агрохолдинг 2012", внаслідок якої було унеможливлено проведення експертизи, на вирішення якої було поставлено питання щодо накладення спірних земельних ділянок, надавши оцінку доказам, поданим сторонами, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що передача у власність Чемеровецькій селищній раді, ОСОБА_2 земельних ділянок з кадастровими номерами відповідно 6825288200:02:002:0147, 6825288200:02:002:0126 відбулася за рахунок включення до їх складу частин земельної ділянки, яка перебуває з 2012 року у власності позивача, а отже і правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Власники земельних ділянок з кадастровими номерами відповідно 6825288200:02:002:0147, 6825288200:02:002:0126 судові рішення у цій справі не оскаржували. Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосувалиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, які висловлені у постановах у справах №511/2135/14-ц та №500/5291/13-ц. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохолдинг 2012" залишити без задоволення. Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 27 січня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що наслідком визнання мирової угоди між сторонами про встановлення порядку користування земельною ділянкою є припинення права спільної сумісної власності на земельну ділянку, і з цього моменту кожен співвласник будинку отримав речове право на земельну ділянку як окремо індивідуально визначене майно. Позивач ОСОБА_1 набула право власності на відповідну земельну ділянку на тих самих умовах, які мав попередній власник, - ОСОБА_6, а тому прийняття рішення Рівненською міською радою від 26 червня 2012 року №2122 про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки площею 391 кв. м не вплинуло на зміну площі земельної ділянки позивача, яка залишилася незмінною і становить 0,0543 га. Збільшення площі земельної ділянки відповідачки (на 6,2 кв. м) відбулося за рахунок земель житлової та громадської забудови, а не за рахунок земельної ділянки ОСОБА_6, а в подальшому - позивачки ОСОБА_1. Позивачкою при укладенні договору дарування від 31 липня 2013 року з ОСОБА_6 і під час оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку не оспорювалися частки земельних ділянок, визначені мировою угодою. Також відповідачка зазначала, що судами не було досліджено правомірність набуття нею права власності на спірну земельну ділянку та не наведено підстав для визнання незаконним та скасування рішення міської ради від 26 червня 2012 року №2122, чим порушено її право на мирне володіння майном. Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що частина спірної земельної ділянки, передана у власність відповідачки оскаржуваним рішенням міської ради, завжди перебувала у спільному користуванні співвласників житлового будинку, оскільки має місце накладення приміщень 1-го поверху будинку, які належать ОСОБА_2, та 2-го поверху будинку, які належать ОСОБА_1, що підтверджується планом земельної ділянки з інвентарної справи на житловий будинок. Згідно умов мирової угоди відповідачці переходить земельна ділянка площею 384,8 кв. м шириною 5,00 м, в той час як оспорюваним рішенням міської ради їй передано земельну ділянку площею 391 кв. м шириною 5,74 м, а відповідно до висновку експерта від 24 січня 2020 року №8501-8504 фактичний розмір земельної ділянки ОСОБА_2 становить 393,6 кв. м. Крім того, у тексті оспорюваного рішення Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року №2122 було вказано, що земельна ділянка, яка передається ОСОБА_2, обліковується за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 і у них не вилучалась, що спростовує доводи відповідачки про те, що збільшення площі її земельної ділянки відбулось за рахунок громадської та житлової забудови. Також у березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, в якому він просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки судами попередніх інстанцій правильно встановлено порушене право ОСОБА_1 і можливість його захисту шляхом задоволення позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що житловий будинок з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 є двоквартирними будинком. Квартира №1 з надвірними будівлями, що становить 21/100 частину будинку, належить ОСОБА_2. Право власності ОСОБА_2 зареєстровано у Державному реєстрі права власності на нерухоме майно на підставі договору дарування від 15 грудня 2002 року, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала в дар від ОСОБА_8 21/100 частину будинковолодіння в АДРЕСА_1, яке розташоване на земельній ділянці для будівництва та обслуговування будинковолодіння. В договорі дарування зазначено, що на земельній ділянці розташований один дерев'яний житловий будинок, житловою площею 48,2 кв. м. Квартира №2 з надвірними будівлями, що становить 79/100 частини будинку, належить на праві спільної часткової власності по 1/2 частки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 31 липня 2013 року, відповідно до якого ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 1/2 частки квартири АДРЕСА_2. В договорі дарування зазначено, що житлова площа подарованої квартири за договором дарування складає 40,8 кв. м, загальна площа - 89,1 кв. м. Також 31 липня 2013 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних долях по 1/2 ідеальної частки кожному належну йому на праві власності земельну ділянку, загальною площею 0,0543 га, за адресою АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер №5610100000:01:028:0537. Рішенням Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року №2122 громадянці ОСОБА_2 безоплатно передано у власність земельну ділянку площею 391 кв. м на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель житлової та громадської забудови, які згідно із земельно-обліковими документами міста Рівного обліковувалися за громадянами ОСОБА_6 та ОСОБА_7.06 листопада 2012 року ОСОБА_2 на підставі рішення Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №367680 площею 0,0391 га з кадастровим номером 5610100000:01:028:0532 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Також судами встановлено, що ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 30 червня 2011 року було визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2, Рівненської міської ради про визначення порядку користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1, згідно із додатком №1 до мирової угоди. Зазначений додаток передбачає, зокрема, що в користування ОСОБА_2 як власника квартири №1 переходить земельна ділянка площею 384,8 кв. м, а у користування ОСОБА_6 - 543,2 кв. м. Висновком експертів Українського незалежного інституту судових експертиз за результатами проведення комплексної судової земельно-технічної і будівельно-технічної експертизи від 04 жовтня 2017 року №05/08-2017, встановлено, що приміщення 2-8 квартири №2 (станом на 19 січня 2006 року та станом на 23 липня 2015 року), що належать ОСОБА_3 та ОСОБА_1, розташовані над приміщеннями квартири №1 ОСОБА_2. Накладення приміщення квартири №2, що належить позивачці на приміщення квартири №1, що належить ОСОБА_2, підтверджується також матеріалами технічної інвентаризації КП "РМБТІ" та встановлено під час огляду земельної ділянки та житлового будинку судом першої інстанції при виїзному судовому засіданні від 18 червня 2019 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, четвертої статті 120 ЗК України, в редакції, що діяла на час прийняття міською радою оскаржуваного рішення, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду кількома особами право власності на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності житлового будинку, будівлі або споруди. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули право власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17, провадження №14-47цс20. Володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташований належний співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду (статті 88 ЗК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 набула право власності на квартиру №1 на підставі договору дарування від 15 грудня 2002 року. Попередньому власнику ОСОБА_8 земельна ділянка, на якій розміщена квартира, належала на праві користування. Загальний розмір земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 становить 1066 кв. м, фактичний розмір земельної ділянки станом на 24 березня 2011 року складав 928 кв. м. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 30 червня 2011 року визнано мирову угоду між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, відповідно до якої в користування ОСОБА_2 як власника квартири №1 переходить земельна ділянка площею 384,8 кв. м, а у користування ОСОБА_6 - 543,2 кв. м. Разом з тим, рішенням Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку за вказаною адресою площею 0,0391 га, тобто яка на 6,2 кв. м перевищує розмір земельної ділянки, користування якою було визначено сторонами в мировій угоді. З огляду на вказане, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що маючи у власності 79/100 частин будинковолодіння попередній власник квартири №2 ОСОБА_6 при укладанні мирової угоди погодив право користування відповідачкою земельної ділянки площею 384,8 кв. м, тому інша частина земельної ділянки, яка не була ним приватизована і не перейшла за його згодою у користування ОСОБА_2, перебуває у спільному користування співвласників будинку. При цьому апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи відповідачки про те, що оскаржуваним рішенням міської ради від 26 червня 2012 року їй додатково передано 6,2 кв. м за рахунок земель житлової та громадської забудови, оскільки з цього рішення міської ради вбачається, що надана їй земельна ділянка згідно із земельно-обліковими документами міста Рівного обліковується за громадянами ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Підставою для ухвалення вказаного рішення міської ради зазначено договір дарування від 15 грудня 2002 року, однак останній стосувався дарування житлових приміщень, конкретний розмір земельної ділянки в ньому зазначений не був, оскільки на момент його укладання спірна земельна ділянка не перебувала у власності дарувальника. Отже правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуване рішення міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0391 га, що складає 41,86/100 частки всієї фактичної земельної ділянки для обслуговування будинку, суперечить вимогам земельного законодавства, оскільки передача такого розміру земельної ділянки не відповідає її частці у праві власності на будинковолодіння (21/100) та встановленому між співвласниками будинку порядку користування земельною ділянкою, затвердженого судом у мировій угоді. Враховуючи скасування рішення органу місцевого самоврядування, яке було підставою для одержання документів на право власності, суди правильно визнали недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2, відповідно до вимог статті 155 ЗК України. Доводи касаційної скарги про те, що оскаржуваним рішенням міської ради ніяким чином не порушуються права позивачки, оскільки у її власності розмір земельної ділянки залишився незмінний, є необґрунтованими, оскільки прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 з порушенням вимог статей 88, 120 ЗК України є порушенням законних прав позивачки щодо володіння та користування приватною власністю, а також права на користування земельною ділянкою, що перебуває у спільному користуванні співвласників будинку. Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року в справі №21-493а14, від 09 грудня 2014 року в справі №21-308а14, від 13 квітня 2016 року в справі №6-253цс16, від 01 листопада 2017 року в справі №334/2465/14-ц, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17, Верховного Суду від 15 серпня 2019 року в справі №1340/4630/18, від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/1, від 03 липня 2019 року в справі №467/1637/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі №318/89/18, від 01 липня 2020 року в справі №452/1520/16-ц, від 30 липня 2020 року в справі №357/7734/18, від 03 серпня 2020 року в справі №477/1499/17, на які посилається заявниця в касаційній скарзі, а також спростовують її доводи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Дяденчуком Анатолієм Івановичем, залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 серпня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №323/266/18-ц провадження №61-11147св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Комишуваська селищна рада Оріхівського району Запорізької області, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 08 лютого 2021 року у складі судді Фісун Н. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області (далі - Комишуванська селищна рада), ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є власником житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, та за даними погосподарського обліку за будинком значиться присадибна земельна ділянка загальною площею 0,4534 га, із яких для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд - 0,25 га, для ведення особистого селянського господарства - 0,2034 га. ОСОБА_2 є володільцем житлового будинку та суміжної присадибної земельної ділянки на АДРЕСА_2, загальною площею 0,4407 га. Між ними тривалий час існує спір щодо межі, який виник внаслідок того, що ОСОБА_2 незаконно та безпідставно захопив частину земельної ділянки, яка належить йому, самовільно пересунув межу, що призвело до збільшення розміру його ділянки до 0,4656 га, та встановив паркан з металевої сітки на залізобетонних стовпах протяжністю 20,38 м, та з порушення будівельних норм самочинно побудував гараж безпосередньо на межі земельних ділянок, які знаходяться у фактичному володінні та користуванні сторін, чим також порушив його права та законні інтереси. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених вимог, просив зобов'язати ОСОБА_2 усунути йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення за власний рахунок самочинно побудованого гаража на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_2, та звільнити належну йому земельну ділянку від насипу відходів. Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 08 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що знесення самочинного будівництва - гаража за адресою: АДРЕСА_2, є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Судом встановлені деякі порушення процедурного характеру при зведенні гаража відповідачем, такі порушення негативно вплинули на права позивача, але знесення та перебудова самочинно збудованих відповідачем об'єктів нерухомості, на думку суду, буде непропорційним втручанням у майнові права ОСОБА_2. Отже, ОСОБА_1 не доведено, що ним вжито всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування на початкових етапах будівництва щодо порушення порядку їх здійснення, з урахуванням того, що сам законодавець знесення самочинного будівництва вважає екстраординарним заходом. Після належного оформлення земельних ділянок, ОСОБА_1 не надано акта встановлених меж відповідно до державних актів, чи дійсно насип відходів знаходиться на земельній ділянці позивача. Клопотання про призначенні експертизи також до суду не надходило. Додатковим рішенням цього ж суду від 31 березня 2021 року доповнено резолютивну частину рішення такого змісту: "Задовольнити заяву представника позивача адвоката Ілієнко І. С. та прийняти її відмову від частини позовних вимог. Закрити провадження у справі в частині позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування рішення двадцятої сесії восьмого скликання Комишуваської селищної ради від 11 грудня 2017 року №11 у частині визначення меж за фактичним землекористуванням земельних ділянок, що перебувають у користуванні ОСОБА_1, за адресою: АДРЕСА_1, та ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_1, (п. п. 1.2, 1.3, п. п. 2-4 - у частині, що стосуються земельних ділянок за вказаними адресами). Встановлення межі земельних ділянок, що перебувають у користуванні ОСОБА_1" за адресою: АДРЕСА_1, та ОСОБА_2, за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до другого речення частини другої статті 107 ЗК України (шляхом розподілу спірної земельної ділянки навпіл). Зобов'язання ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 земельними ділянками для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а також для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом перенесення самовільно встановленого паркану з металевої сітки на залізобетонних стовпах протяжністю 20,38 м на дійсну межу земельних ділянок." Додаткове рішення мотивовано тим, що під час складення повного тексту судового рішення судом встановлено, що не вирішено заяву представника позивача у справі адвоката Ілієнко І. С. від 21 грудня 2020 року про відмову від частини позовних вимог. Постановою Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що належних і допустимих доказів на підтвердження доводів про стікання атмосферних опадів на земельну ділянку позивача, завдання шкоди суміжній ділянці і розташованому на ній майну, позивач суду не надав. Отже, невідповідність самочинної забудови вимогам ДБН не є достатньою підставою для її знесення за вимогою суміжного землевласника. Встановлені висновком експертизи від 27 квітня 2018 року обставини щодо здійснення відповідачем будівництва з порушенням вимог законодавства не є достатньою підставою для задоволення вимог позивача про знесення такого будівництва, оскільки цьому крайньому заходу передує виконання пункту першого частини сьомої статті 376 ЦК України. У відсутні докази відмови відповідача від проведення перебудови, облаштування гаража водовідводом, як це передбачено частиною сьомою статті 376 ЦК України. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 08 лютого 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі №6-129цс17, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. У серпні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу у якому зазначив про те, що відповідність гаража будівельним нормам підтверджена технічною документацією на нього, дозвільними документами державної архітектурно-будівельної Інспекції та відповідними експертними висновками. Позивачем не заявлялося вимог про обладнання гаражу засобами водовідведення або ж його перебудови у спосіб, не пов'язаний із знесенням, навпаки за власною ініціативою він сам приймав участь в його будівництві у 2006 році. Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Обставини, встановлені судами Позивач є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що складається з житлового будинку, господарських будівель та споруд. Право власності на цей об'єкт нерухомості виникло у позивача на підставі виданого у встановленому порядку дублікату договору купівлі-продажу від 12 грудня 1992 року, посвідченого секретарем Виконавчого комітету Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області і зареєстрованого в реєстрі за №30 (дублікат виданий 11 жовтня 2016 року і зареєстрований у реєстрі за №47), що підтверджується Витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10 жовтня 2017 року №99794693. Відповідно до довідки від 02 листопада 2017 року (вих. №142), виданої виконуючим обов'язки старости сіл Ясна Поляна і Трудооленівка Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області ОСОБА_2, згідно із записом погосподарського обліку погосподарської книги №3 с. Ясна Поляна Комишуваської селищної ради, за позивачем обліковується присадибна земельна ділянка, загальною площею 0,4534 га, з яких 0,25 га - для будівництва, обслуговування житлового будинку та господарських будівель, а 0,2034 га - для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_2 є власником житлового будинку з надвірними господарчими спорудами за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченого 10 квітня 2002 року приватним нотаріусом Оріхівського районного нотаріального округу Запорізької області Демидьонок О. М., реєстровий №1045. Відповідно до пункту 1 зазначеного договору, придбаний ОСОБА_2 житловий будинок із надвірними господарчими спорудами, розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,4407 кв. м. Земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, які знаходяться у фактичному користуванні позивача та ОСОБА_2 відповідно, межують між собою, проте право власності або право користування на них у встановленому законом порядку не зареєстровано, правовстановлюючі документи відсутні. Земельно-кадастрова документація на вказані земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства кожної з сторін, яка була б розроблена та затверджена у встановленому законом порядку, - відсутня, а наявна технічна документація, виготовлена різними суб'єктами та у різні роки, містить суперечливі відомості щодо меж та площі вказаних земельних ділянок. Внаслідок цього, незважаючи на те, що уповноважений орган місцевого самоврядування неодноразово надавав кожній із сторін дозвіл на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення у власність кожній з сторін тих земельних ділянок, які перебувають в їхньому фактичному користуванні, питання про передачу цих земельних ділянок у власність сторонам не вирішено, оскільки, починаючи з 2009 року, між сторонами існує спір щодо розташування межі між зазначеними земельними ділянками та, відповідно, щодо площі цих ділянок. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 10 червня 2015 року у справі №323/1743/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Відділ Державного агентства земельних ресурсів в Пологівському районі Запорізької області, Яснополянська сільська рада Оріхівського району Запорізької області, Оріхівський районний виробничий відділ Запорізької регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" та ОСОБА_3, про визнання права власності на земельні ділянки, встановлено, зокрема, що згідно із записом у погосподарський книзі Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області №4, номер об'єкта погосподарського обліку 0169-1, ОСОБА_1 є головою домогосподарства і має присадибну земельну ділянку, загальною площею 0,4534 га. Рішенням позачергової 19 сесії 5 скликання Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 03 листопада 2009 року №1 надано дозвіл на безкоштовну розробку технічної документації щодо передачі земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства у власність громадянам, у тому числі ОСОБА_1 - АДРЕСА_1. Рішенням 16 сесії 6 скликання Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 21 березня 2013 року №8 надано дозвіл ОСОБА_1 для виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, згідно із записом погосподарської книги №4 Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області за номером об'єкта погосподарського обліку 0169-1, земельна ділянка для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель, площею 0,25 га, та земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства, площею 0,2034 га. Зобов'язано виготовлену документацію погодити з відповідними службами. Рекомендовано погоджену технічну документацію подати на затвердження до сільської ради. Згідно з довідкою з Державного підприємства "Запорізький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" від 10 квітня 2013 року №589, на підставі рішення позачергової 19 сесії 5 скликання Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 03 листопада 2009 року №1 громадянам, у тому числі ОСОБА_1, інститутом розроблялася технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого селянського господарства на території Яснополянської сільської ради Оріхівського району. У зв'язку з перетином земельних ділянок громадян з раніше зареєстрованими земельними ділянками, обмінні файли на ці ділянки не були прийняті ДП "Центр державного земельного кадастру", тому громадяни не отримали державних актів на право власності на земельну ділянку. Відповідно до довідки Яснополянської сільської ради Оріхівського району Запорізької області від 29 липня 2013 року №04 у зв'язку з тим, що виникло спірне питання по межі земельних ділянок між сусідами: ОСОБА_2 та ОСОБА_1, 13 червня 2013 року направлена комісія з питань врегулювання земельних відносин з числа депутатів Яснополянської сільської ради для здійснення переобміру земельної ділянки позивача, в результаті чого складений акт проведення обміру земельної ділянки. ОСОБА_1 не згоден з фактичним розміром земельної ділянки, що вказаний в акті. Згідно з поданими заявами ОСОБА_1 повторно двічі виїздила комісія з Оріхівського ДЗК і проводила обміри земельної ділянки, згоди не знайшли. Спірне питання не вирішилося. Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 28 жовтня 2014 року №28/14, проведеної під час розгляду справи №323/1743/14-ц, загальна площа земельної ділянки, яка складається із земельної ділянки з цільовим призначенням -для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 2 500 кв. м, для ведення особистого селянського господарства, площею 1 744 кв. м, на АДРЕСА_1, якою фактично користується ОСОБА_1, не відповідає площі за даними погосподарського обліку. Загальна площа, що знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1 на дату проведення експертизи, становить 4 244 кв. м, що на 290 кв. м менше від даних погосподарського обліку, за які сплачується земельний податок, що становить 4 534 кв. м. Земельна ділянка ОСОБА_1 зменшена за рахунок збільшення земельної ділянки ОСОБА_2. Земельна ділянка ОСОБА_2 при договорі купівлі-продажу від 10 квітня 2002 року, становила 4 407 кв. м, на дату проведення експертизи у користуванні ОСОБА_2 знаходиться 4 652 кв. м. Земельна ділянка, якою фактично користується ОСОБА_2 на дату проведення експертизи становить 4 652 кв. м, що на 4 кв. м, менше від даних погосподарського обліку, за які сплачується земельний податок, що становить 4 656 кв. м, та на 245 кв. м більша від площі, зазначеної в договорі купівлі-продажу від 10 квітня 2002 року №1045, у якому зазначена земельна ділянка загальною площею 4 407 кв. м. Із 03 листопада 2017 року Яснополянську сільську раду Оріхівського району Запорізької області припинено як юридичну особу, оскільки с. Ясна Поляна увійшло до складу Комишуваської об'єднаної територіальної громади, органом місцевого самоврядування якої стала Комишуваська селищна рада Оріхівського району Запорізької області. Рішенням Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області від 15 листопада 2017 року №10 надано позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,2500 га, з цільовим призначенням - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)" (код КВЦПЗ 02.01), із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності територіальної громади в особі Комишуваської селищної ради. Крім того, рішенням Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області від 15 листопада 2017 року №11 надала позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,2034 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, (код КВЦПЗ 01.03), із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності територіальної громади в особі Комишуваської селищної ради. Пунктом 5 цього рішення визначено, що після розроблення, погодження та проведення державної землевпорядної експертизи проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у встановленому законом порядку, площа земельної ділянки може бути змінена (уточнена), але не перевищувати норм, передбачених частиною першою статті 121 ЗК України. Аналогічні рішення про надання дозволів на виготовлення проектів землеустрою Комишуваська селищна рада ухвалила й щодо земельних ділянок, які знаходяться у фактичному користуванні ОСОБА_2 28 листопада 2017 року Постійна комісія Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області з питань містобудування, будівництва, земельних відносин охорони природи, виїхавши на місце розташування земельних ділянок, на отримання яких у власність претендують позивач та відповідач, склала Акт, яким встановила, що: 1) земельна ділянка, яка перебуває в користуванні ОСОБА_1, відповідно до даних погосподарського обліку має орієнтовну площу 0,4534 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, а 0,2034 га - для ведення особистого селянського господарства. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на цю земельну ділянку не виготовлялась, межі земельних ділянок межовими знаками не закріплені, по лінії забудованої частини ділянки існують межові споруди, а саме паркани, які встановлені багато років тому; 2) земельна ділянка, яка перебуває в користуванні ОСОБА_2, відповідно до даних погосподарського обліку має орієнтовну площу 0,4656 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, а 0,2156 га - для ведення особистого селянського господарства. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на цю земельну ділянку не виготовлялась, межі земельних ділянок межовими знаками не закріплені, по лінії забудованої частини ділянки існують межові споруди, а саме паркани, які встановлені багато років тому. На підставі схеми обмірів вказаних земельних ділянок за фактичним землекористуванням, складеної інженером-геодезистом ПП "Землевпорядник Плюс", комісія з посиланням на статті 106-107, 158-161 ЗК України рекомендувала встановити межу між цими земельними ділянками саме за виявленим фактичним землекористуванням, за яким: 1) площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1, становить 0,4224 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, а 0,1724 га - для ведення особистого селянського господарства; 2) площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_2, становить 0,4412 га, з яких 0,25 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, а 0,1912 га - для ведення особистого селянського господарства. Рішенням Комишуваська селищна рада Оріхівського району Запорізької області від 11 грудня 2017 року №11 встановлено межу між спірними земельними ділянками, по лінії, позначеній на схемі обмірів за фактичним землекористуванням, складеній інженером-геодезистом ПП "Землевпорядник Плюс", з визначенням саме такої орієнтовної площі кожної із земельних ділянок, яка була встановлена та рекомендована в Акті постійної комісії від 28 листопада 2017 року. У вказаному рішенні також зазначено, що воно прийнято в порядку вирішення земельного спору за правилами, встановленими 158-161 ЗК України, а на сторони покладено звернення до відповідних суб'єктів господарювання для виготовлення документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) згідно схеми обмірів земельних ділянок за фактичним користуванням (пункт 2). Причиною не виготовлення вказаних проектів землеустрою є незгода позивача з рішенням від 11 грудня 2017 року №11, яким Комишуваська селищна рада Оріхівського району Запорізької області встановила межу між спірними земельними ділянками, по лінії, позначеній на схемі обмірів за фактичним землекористуванням. Для визначення експертним шляхом площі спірної земельної ділянки, а також для визначення ознак самочинного будівництва гаража, яке здійснив відповідач на межі спірних земельних ділянок, судом першої інстанції призначені дві земельно-технічні та будівельно-технічні експертизи. Так, у Висновку від 20 листопада 2018 року №07-08 експерт, пославшись на ненадання йому затвердженої належним чином технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), вказав на неможливість встановлення експертним шляхом фактичної площі та конфігурації земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які знаходяться у користуванні сторін, а також площі та конфігурації цих же земельних ділянок за умови розподілу спірної земельної ділянки навпіл. При цьому гараж, що розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2, прибудований до житлового будинку по лінії забудови, відповідає будівельним нормам, проте встановлення ознак самочинного будівництва в цьому випадку є неможливим і виходить за межі компетенції експерта-будівельника. Зведення ж на земельній ділянці паркану з металевої сітки не належить до самочинного будівництва. Разом з тим, відповідно до Висновку експерта за результатами проведення додаткової судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 11 липня 2019 року №399/07/2019: 1) встановлення правильності вирішення земельного спору між сторонами у спосіб, зазначений у оскаржуваному позивачем рішенні Комишуваської селищої ради Оріхівського району Запорізької області від 11 грудня 2017 року №11, виходить за межі компетенції судового експерта; 2) загальна площа спірної земельної ділянки сторін відповідно до схеми обмірів земельної ділянки за фактичним землекористуванням становить 262 кв. м (0,0262 га), а у разі встановлення порядку користування нею в рівних частках кожній із сторін перейдуть ділянки площею по 0,0131 га, межі яких матимуть складну геометричну форму і проходитимуть по точках координат, зазначених на схемі у додатку №1 до висновку; 3) загальна площа земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а також для ведення особистого селянського господарства, за умови встановлення порядку користування спірною ділянкою в рівних частках, становитиме для позивача - 0,4346 га, для відповідача - 0,4350 га; 4) лінійні рубежі між земельними ділянками сторін у виді паркану із азбестоцементних хвилястих листів на металевих стовпах, дерев'яного паркану та паркану із металевої сітки на бетонних стовпах, не потребують документації на їх будівництво та введення в експлуатацію, тобто не можуть бути віднесені до самочинного будівництва; 5) розташування будівлі гаража за адресою: АДРЕСА_2, щодо домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, порушує державні будівельні норми у частині протипожежних вимог, відповідно до яких мінімальна відстань до сусідніх будівель становить 8,0 м, проте питання щодо встановлення самочинності будівництва гаража не належить до компетенції експерта. Спірний гараж побудований з порушенням протипожежних вимог, викладених у пункті 3.1 ДБН 360-92 (який діяв до 01 вересня 2018 року) та пункту 15.2.2 ДБН Б.2.2-12:2018 (який діє на час розгляду справи), оскільки розташований з порушенням мінімальної відстані до сараю на території домоволодіння позивача. Крім того, ліва стіна гаража фактично слугує межею між домоволодіннями позивача та відповідача, у зв'язку з чим відступ від гаража до межі в розмірі 1,0 м для забезпечення доступу, обслуговування та поточного ремонту, як це передбачено пунктом 6.1.41 ДБН Б.2.2-12:2018 та п. 3.25 ДБН 360-92, - відсутній. При цьому, дах спірного гаража має один ухил в бік земельної ділянки позивача і не має інженерно-технічного обладнання для забезпечення організованого водовідведення, внаслідок чого атмосферні опади з даху гаражу відводяться на земельну ділянку позивача, що також порушує вимоги пункту 6.1.41 ДБН Б.2.2-12:2018 та пункту 3.25 ДБН 360-92. Станом на 21 грудня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проведена державна реєстрація їх прав власності на земельні ділянки цільового призначення -для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується матеріалами справи. Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 виходив із того, що деякі порушення процедурного характеру при зведенні гаража відповідачем, негативно вплинули на права позивача, але знесення та перебудова самочинно збудованих відповідачем об'єктів нерухомості, буде непропорційним втручанням в майнові права ОСОБА_2. Проте Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частини першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Статтею 91 ЗК Українивстановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства. Статтею 104 ЗК України передбачено, що власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт "б" частини третьої статті 152 ЗК України). Відповідно до частин першої, четвертої та сьомої статті 376 ЦК Українижитловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Під істотним порушенням будівельних норм і правил, з огляду на положення законів України "Про основи містобудування", "Про архітектурну діяльність", "Про регулювання містобудівної діяльності", постанови Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №466 "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт", необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо. Згідно з пунктом 3.25* ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1,0 м. При цьому повинно бути забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок. Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови. Такий правовий висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №725/5630/15-ц (провадження №14-341цс18). Законність знесення самочинного будівництва має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Судами на підставі висновку додаткової судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 11 липня 2019 року №399/07/2019 встановлено, що спірний гараж побудований з порушенням протипожежних вимог, викладених у пункті 3.1 ДБН 360-92 (який діяв до 01 вересня 2018 року) та пункту 15.2.2 ДБН Б.2.2-12:2018 (який діє на час розгляду справи), оскільки розташований з порушенням мінімальної відстані до сараю на території домоволодіння позивача. Ліва стіна гаража фактично слугує межею між домоволодіннями ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у зв'язку з чим відступ від гаража до межі в розмірі 1,0 м для забезпечення доступу, обслуговування та поточного ремонту, як це передбачено пунктом 6.1.41 ДБН Б.2.2-12:2018 та пункту 3.25 ДБН 360-92, - відсутній. При цьому, дах спірного гаражу має один ухил в бік земельної ділянки позивача і не має інженерно-технічного обладнання для забезпечення організованого водовідведення, внаслідок чого атмосферні опади з даху гаражу відводяться на земельну ділянку позивача, що також порушує вимоги пункту 6.1.41 ДБН Б.2.2-12:2018 та пункту 3.25 ДБН 360-92. Отже, відведення атмосферних опадів з покрівлі даху збудованого ОСОБА_2 гаража відбувається на сусідню земельну ділянку ОСОБА_1, що не відповідає пункту 3.25* ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Стіна гаража проходить по межі земельних ділянок, що також є порушенням ДБН. Таким чином, доводи ОСОБА_1 про порушення його майнових прав щодо належного користування земельною ділянкою знайшли своє підтвердження у процесі розгляду справи. ОСОБА_2 не довів, що він, здійснюючи будівництво гаража, діяв добросовісно, а вказане будівництво проведено відповідно до вимог пункту 3.25*ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", яким встановлено, що відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1.0 м. Судами також встановлено, що спори між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо межі належних їм земельних ділянок тривають протягом кількох років. ОСОБА_2 не визнає позовних вимог ОСОБА_1, з огляду на те, що він реалізував своє право на будівельну амністію щодо збудованого у 2006 році гаража. На підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЗП191201611108, виданої 09 червня 2020 року Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області. 17 червня 2020 року право власності на гараж, розташований за адресою: АДРЕСА_2, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 ОСОБА_2 відмовляється усувати порушення будівельних норм шляхом корегування даху та влаштування відповідних інженерно-технічних заходів, перебудови самого гаража, який розташований по межі земельних ділянок, що підтверджується його поясненнями у судових засіданнях. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об'єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного. Судами встановлено, що гараж на АДРЕСА_2, є самочинним, не відповідає численним вимогам ДБН щодо дотримання необхідної відстані до межі сусідньої ділянки ОСОБА_1, чим порушуються його права. Судами встановлено наявність звернень позивача до компетентних органів місцевого самоврядування щодо обмеження його у реалізації права власності щодо його частки у домоволодінні через будівництво відповідачем гаража по межі земельної ділянки. Встановивши відсутність дозволу та належним чином затвердженого проекту на будівництво гаража, який збудований з істотними порушеннями будівельних норм та правил, а доказів про можливість перебудови гаража ОСОБА_2 не надано, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для зобов'язання ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення за власний рахунок самочинно побудованого гаража на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_2. За змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва особа (власник) може заявити за умови доведеності факту порушення своїх прав самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами статей 3, 15, 16, 391 ЦК України, статті 3 ЦПК України, згідно з якими власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тому суд повинен встановити, чи були порушені або не визнані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Аналогічна правова позиція викладена у висновку Верховного Суду України, що викладений у постанові від 19 листопада 2014 року №6-180цс14. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України). Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК Українивиключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК Українине змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті. Саме такі висновки викладені у постанові Великою Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №12/115гс19. Отже, побудова об'єкта нерухомості з істотним порушенням будівельних норм та правил є самостійною ознакою самочинного будівництва, а виникнення на нього права власності не позбавляє права зацікавленої особи, права якої порушено, на знесення такого будівництва та обов'язку особи, що здійснила таке будівництво його знесення при порушені прав інших осіб та при неможливості його перебудови. Оскільки, як встановлено судами, висновком додаткової судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 11 липня 2019 року №399/07/2019 визначені численні порушення при здійснені будівництва гаража будівельних норм і правил, Верховний суддійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, шляхом знесення ОСОБА_2 гаража на АДРЕСА_2. Висновки судів про те, що деякі порушення процедурного характеру при зведенні гаража відповідачем та порушення, які негативно вплинули на права позивача, не є підставою для знесення та перебудови самочинно збудованого відповідачем об'єкта нерухомості, буде непропорційним втручанням в майнові права ОСОБА_2, є необґрунтованими, такими, що суперечать нормам матеріального права та встановленим у цій справі обставинам. Та обставина, що підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЗП191201611108, виданої 09 червня 2020 року Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області ОСОБА_2 зареєстрував право власності на гараж, не впливає на висновки Верховного Суду, оскільки факт самочинності будівництва при заявлених позовних вимогах у цій справі є складовою фактичних обставин справи, встановлених судами на підставі наявних у справі доказів. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 вказував на необхідності відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі №6-129цс17, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. У вказаній постанові сформульовано висновок про те, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Таким чином, відсутні підстави для відступу від висновків, викладених у цій постанові, оскільки неправильне вирішення судом спору у цій справі, ще не є підставою стверджувати про необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України на яку посилався суд. Щодо судових рішень у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про звільнення належної йому земельної ділянки від насипу відходів, то вони підлягають залишенню без міни, оскільки позивачем не надано суду доказів щодо наявності насипу відходів на належній йому земельній ділянці. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судом встановлено повно і всебічно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про знесення гаража на АДРЕСА_2, підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення в цій частині про задоволення позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції, додаткове рішення та постанова суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, з ОСОБА_2 на його користь підлягають стягненню судові витрати за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 394,20 грн (704,80 грн + 1 152,60 грн + 1 536,80 грн). Крім того, ОСОБА_1 сплачено 21 000,00 грн за проведення додаткової судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 11 липня 2019 року №399/07/2019, що підтверджується рахунком-фактурою та квитанцією про здійснення касової операції від 02 квітня 2019 року (т. 2, а. с. 174). З урахуванням того, що на вирішення експерту постановлено п'ять питань, з яких лише одне питання стосується будівлі гаража, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 4 200,00 грн за проведення цієї експертизи. Керуючись статтями 409, 410, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 08 лютого 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2021 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення за власний рахунок самочинно побудованого гаража на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_2, скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині. Позов ОСОБА_1 до Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, задовольнити частково. Зобов'язати ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення за власний рахунок самочинно побудованого гаража на частині суміжної земельної ділянки та на її межі на АДРЕСА_2. В іншій частині рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 08 лютого 2021 року, додаткове рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 31 березня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2, РНОКПП: НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1, РНОКПП: НОМЕР_2) судовий збір у розмірі 3 394,20 грн та 4 200,00 грн за проведення у справі експертизи. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа 141/482/20 провадження №61-1912св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Вінницького апеляційного суду від 13 січня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., Голоти Л. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про відшкодування шкоди, в якому просили зобов'язати ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, припинити будь-які дії від імені Приватного сільськогосподарського підприємства "Авангард", яке знаходиться у с. Осична Оратівського району Вінницької області, та стягнути солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відшкодування моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн (справа №141/1205/17). Рішенням Оратівського районного суду Вінницької області від 31 травня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову. У червні 2018 року відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення суду у справі №141/1205/17 за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та стягнення моральної шкоди. Заява мотивована тим, що ухвалюючи рішення у справі №141/1205/17, суд першої інстанції не вирішив питання розподілу судових витрат, зокрема щодо витрат, понесених відповідачем на професійну правничу допомогу. ОСОБА_4 просив суд ухвалити додаткове рішення про покладення на позивачів витрат, понесених на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, у розмірі 21 000 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Додатковим рішенням Оратівського районного суду Вінницької області від 17 вересня 2020 року, ухваленим у складі судді Климчука С. В., заяву ОСОБА_4 від 14 червня 2018 року задоволено. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 000,00 грн. Додаткове рішення мотивоване тим, що рішенням Оратівського районного суду Вінницької області від 31 травня 2018 року у справі №141/1205/17 у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відмовлено. Питання розподілу судових витрат не вирішено. Задовольняючи заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з положень пункту третього договору про надання правничої допомоги (правової) від 07 лютого 2018 року №7/02/18 (далі - договір №7/02/18), укладеного між адвокатом Богуном В. В. та ОСОБА_4, згідно з яким гонораром адвоката - ціною договору є попередньо визначена грошова сума у розмірі 21 000,00 грн, що складається із 15 000,00 грн - за написання адвокатом протягом трьох годин відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2, 6 000,00 грн - за час, проведений адвокатом впродовж одного календарного дня у судовому засіданні Оратівського районного суду Вінницької області. До складу суми у 6 000,00 грн входять також витрати на транспорт, харчування, мобільний зв'язок, непередбачувані витрати. Суд узяв до уваги, що ОСОБА_4 перерахував адвокату оговорений гонорар, що встановлено з наданих квитанцій. При цьому суд першої інстанції взяв до уваги, що позивачі у справі №141/1205/17 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надали клопотання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, та не довели неспівмірність витрат на правничу допомогу. Суд вважав обґрунтованими витрати на професійну правничу допомогу, які підлягали солідарному стягненню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Додаткове рішення Оратівського районного суду Вінницької області від 17 вересня 2020 року щодо стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 21 000,00 грн у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, стягнення моральної шкоди скасовано. Заяву ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу залишено без задоволення. Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції та залишаючи без задоволення заяву ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції виходив з того, що умовами договору №7/02/18 передбачено, що вартість участі адвоката у судовому засіданні впродовж одного календарного дня, незалежно від проміжку часу, протягом якого воно відбувалося, становить 6 000 грн. При цьому суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що заявник не навів розмежування між витратами вартості участі адвоката у судовому засіданні та витратами, які не належать до судових витрат на правничу допомогу. Крім того, суд вважав, що принциповою є та обставина, що ОСОБА_5 (адвокат відповідача ОСОБА_4.) є також відповідачем у цій цивільній справі та має з'являтися у суд на виклики в установленому порядку, що є його процесуальним обов'язком. Тому явка представника відповідача ОСОБА_4 - відповідача у справі ОСОБА_5 у судове засідання 13 лютого 2018 року, подання ним клопотання, за відсутності конфлікту інтересів між обома відповідачами, не можна визнати як явку виключно в статусі адвоката на виконання умов укладеного договору, яка тягне оплату праці фахівця в галузі права. Разом з тим, матеріали справи місять довідку секретаря судового засідання про те, що фіксування цього засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося через відсутність осіб, які беруть участь у справі. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність законних та обґрунтованих підстав для стягнення з позивачів на користь ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу адвоката у сумі 6 000,00 грн. Щодо доведеності заявником вартості тригодинної роботи відповідача ОСОБА_5 як адвоката з написання відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оціненої сторонами договору у 15 000,00 грн, колегія суддів вказала, що надані суду копії заявок на переказ ОСОБА_4 готівки (через банківську установу) не є належними та допустимими доказами понесених ним витрат на правничу допомогу. Крім того, згідно з договором №7/02/18 адвокат здійснює індивідуальну адвокатську діяльність, є самозайнятою особою, у зв'язку з чим він повинен у встановленому законодавством порядку відкрити рахунок у банківській установі. Отже, про оплату клієнтом адвоката послуг з надання правничої допомоги, отримання адвокатом цієї оплати повинна свідчити виписка з банківського рахунку адвоката. Такий фінансовий документ суду не представлений. Одночасно суд апеляційної інстанції встановив порушення судом першої інстанції норм процесуального права та вказав, що суд першої інстанції у своїй ухвалі від 03 серпня 2020 року безпідставно пославшись на статтю 137 ЦПК України, зобов'язав відповідача ОСОБА_4 надати детальний, обґрунтований, документально підтверджений розрахунок понесених судових витрат під час розгляду справи не пізніше трьох днів до початку судового засідання, що свідчить про порушення судом принципів змагальності сторін та диспозитивності у цивільному судочинстві. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що ця справа, згідно з ухвалою суду першої інстанції від 10 квітня 2018 року, призначена до розгляду судом першої інстанції у загальному порядку за участі її учасників, однак ухвалою від 03 серпня 2020 року суд постановив розглянути заяву ОСОБА_5, подану в інтересах ОСОБА_4, про ухвалення додаткового рішення, без виклику сторін, що призвело до порушення прав сторін у справі, зокрема скаржника, про що він зазначив в апеляційній скарзі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 13 січня 2021 року та залишити в силі додаткове рішення Оратівського районного суду Вінницької області від 17 вересня 2020 року, стягнути судові витрати. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою, витребувано матеріали цивільної справи із Оратівського районного суду Вінницької області. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції надав неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема банківським документам щодо оплати ним послуг адвоката. Суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини восьмої статті 83, частини п'ятої статті 365, частини другої, третьої статті 367 ЦПК України щодо подання доказів та меж розгляду справи, оскільки суд надав оцінку запереченням позивача щодо судових витрат на правничу допомогу, викладених безпосередньо в апеляційній скарзі, за відсутності доказів про неможливість їх подання до суду першої інстанції. Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18), від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) та у постановах Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №280/1765/19 (провадження № К/9901/607/20), від 23 січня 2020 року у справі №300/941/19 (провадження № К/9901/33314/19), від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц (провадження №61-39474св18), від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19 (провадження № К/9901/27657/20), від 11 червня 2020 року у справі №821/227/17 (провадження № К/9901/24344/18), від 16 травня 2019 року у справі №823/2638/18 (провадження № К/9901/10114/19), від 13 грудня 2018 року у справі №816/2096/17 (провадження № К/9901/54105/18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного суду від 13 січня 2021 року - без змін як таку, що прийнята без порушень вимог матеріального та процесуального права. Позивач звертає увагу суду на те, що представник ОСОБА_4 у судове засідання жодного разу не з'явився, що підтверджено протоколами судових засідань. Крім того, в договорі №7/02/18 до витрат судо-дня включено витрати, не передбачені статтею 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" на що у своїй постанові від 04 листопада 2019 року у праві №9901/264/19 звертав увагу Верховний Суд. При цьому стверджує про те, що розмір заявлених вимог про сплату витрат на правничу допомогу є неспівмірним зі складністю справи та наданими адвокатом послугами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 07 лютого 2018 року між адвокатом Богуном В. В. та ОСОБА_4 укладений договір №7/02/18. З договору №7/02/18 встановлено, що адвокат зобов'язується надати правову допомогу (правничу) клієнту в Оратівському районному суді Вінницької області у справі №141/1205/17, у якій клієнт виступає як відповідач за позовною заявою, поданою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 11 грудня 2017 року, представляти інтереси клієнта із ycix питань, які виникатимуть під час розгляду цієї судової справи та винесення РІШЕННЯ: Згідно з пунктом 3 договору №7/02/18 гонораром адвоката - ціною договору є грошова сума, попередньо визначена у розмірі 21 000,00 грн. Попередній розрахунок суми судових витрат у розмірі 21 000,00 грн, які відповідач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом цієї справи складається з таких витрат:

Відповідно до пункту 6.1 договору №7/02/18, цей договір укладений на строк до виконання взятих на себе адвокатом зобов'язань та набирає чинності з моменту його підписання. Згідно з попереднім (орієнтовним) розрахунком суми судових витрат, долученого до договору №7/02/18, розмір попередньої (орієнтовної) суми судових витрат складає 21 000,00 грн: витрати за судо-день - 6 000 грн, витрати за складення відзиву на позовну заяву - 15 000 грн. О8 лютого 2018 року адвокат Богун В. В. в інтересах ОСОБА_4 подав до Оратівського районного суду Вінницької області відзив. 26 лютого 2018 року сторони уклади додаткову угоду №1 до договору №07/02/18 від 07 лютого 2018 року. 28 березня 2018 року складено акт прийому-передачі виконаних робіт за договором №7/02/18. Із квитанцій від 12 лютого 2018 року, від 23 лютого 2018 року, від 07 березня 2018 року встановлено, що ОСОБА_4 перерахував адвокату Богуну В. В. кошти за надання правничої допомоги у загальному розмірі 21 000 грн (12 000,00 +7 000,00 + 2 000,00 грн). Із довідки секретаря судового засідання Оратівського районного суду Вінницької області, складеної 13 лютого 2018 року у справі №141/1207/17, встановлено, що розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписуючого технічного засобу не здійснюється. Рішенням Оратівського районного суду Вінницької області від 31 травня 2018 року, ухваленим у справі №141/1205/17, яке постановою Апеляційного суду Вінницької області від 31 жовтня 2018 року залишено без змін, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, стягнення моральної шкоди відмовлено. Питання про судові витрати судом не вирішено. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає. Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції та залишаючи без задоволення заяву про стягнення судових витрат, суд апеляційної інстанції, зокрема, вважав недоведеним факт оплати послуг адвоката, з тих підстав, що відповідач не надав суду оригінали заявок про перерахування готівки чи виписку з банківського рахунку адвоката про зарахування цих коштів. Колегія суддів не може погодитися з цими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке. За вимогами частини третьої статті 137 ЦПК України на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18). Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні вказав, що наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про їх відшкодування, на підтвердження яких суду повинні бути надані, зокрема документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Суд апеляційної інстанції скасував додаткове рішення суду першої інстанції, оскільки відсутній оригінал документа, що підтверджує витрати на правову допомогу. Відповідно до положень статті 14 ЦПК України адвокати здійснюють незалежну професійну діяльність. У свою чергу, Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату. Закон України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг", Положення "Про форму та зміст розрахункових документів", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 21 січня 2016 року №13 та Положення "Про ведення касових операцій у національній валюті в Україні", затверджене Постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2017 року №148, не визначають порядок здійснення розрахунків адвокатом зі своїм клієнтом, оскільки не поширюються на осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність. Тобто аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката, дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен отримати клієнт чи надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа. Також колегія суддів зазначає, що статтею 137 ЦПК України не визначено конкретної форми документа, що надається до суду для підтвердження здійснення оплати витрат на оплату послуг адвоката. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2020 року у справі №727/4597/19 (провадження № К/9901/32645/19). Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про відсутність належних доказів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, суперечать статтям 14, 137 ЦПК України, підзаконним нормативним актам Міністерства фінансів України та Національного банку України та висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 16 квітня 2020 року у справі №727/4597/19 (провадження № К/9901/32645/19), від 22 вересня 2021 року у справі №127/28968/19 (провадження №6-17666св20). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц). Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З урахуванням того, що під час вирішення питання розподілу судових витрат мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони витрати, які були фактично отримані, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не довів факт отримання правової допомоги, визначеної підпунктом "б" пункту 3.2 договору №7/02/18 - представництво інтересів клієнта у цій справі в Оратівському районному суді Вінницької області, оскільки з матеріалів справи не встановлено, що Богун В. В. як адвокат ОСОБА_4 з'явився у судове засідання, призначене на 13 лютого 2018 року, що є його процесуальним обов'язком у розумінні статей 12, 81 ЦПК України. При цьому колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що договір №7/02/18 містить суми, які не передбачені статтею 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", зокрема витрати на транспорт, харчування, мобільний зв'язок, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі №9901/264/19 (провадження № П/9901/264/19) Щодо доводів, викладених у відзиві на касаційну скаргу в частині невідповідності положенням статей 137, 141 ЦПК України розміру витрат на правничу допомогу, зокрема однієї години, витраченої на складання відзиву на позовну заяву, колегія суддів вважає за потрібне зазначити таке. У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №750/2055/20 (провадження №14-16723св20) зазначено, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності. У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі №143/173/19 (провадження №61-16088св19) зроблено висновок про те, що згідно з частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, визначене положеннями частин п'ятої, шостої статті 137 ЦПК України, позивачі до суду першої інстанції не подавали. При цьому колегія суддів звертає увагу, що позивачі, будучи проінформованим про наявність у ОСОБА_4 витрат, понесених на професійну правничу допомогу у розмірі 21 000 грн, зокрема під час проведення підготовчого судового засідання у суді першої інстанції 10 квітня 2018 року, не скористалися своїм правом, та не подали такого клопотання до початку судового засідання, в якому розглянуто заяви ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення, про час та місце якого вони були повідомлені належним чином. При цьому суд апеляційної інстанції, встановивши порушення норм процесуального права судом першої інстанції щодо порядку розгляду заяви, міг розглянути клопотання щодо зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги, за його наявності. Отже, підстав для розгляду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, понесених позивачами у суді першої інстанції, викладеного у відзиві на касаційну скаргу, колегія суддів не вбачає. Таким чином, вивчивши докази, подані позивачем на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням вимог частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи у суді першої інстанції у розмірі 15 000,00 грн, оскільки вони є співмірними зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами, що підтверджено наданими документами. Договором №7/02/18, в якому надано детальний опис та розрахунок наданих адвокатом послуг, який підтверджено попереднім (орієнтовним) розрахунком, містить перелік цих послуг, зокрема, підготовка відзиву на позовну заяву - 15 000,00 грн. Акт прийому виконаних робіт підписаний сторонами, надані копії заявок на переказ готівки від імені ОСОБА_4. За таких обставин колегія суддів вважає, що сторони обумовили види діяльності та оплату послуг. Докази подано відповідно до вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України. З урахуванням вимог частин третьої-четвертої статті 137 ЦПК України щодо доказів та співмірності заявлених вимог, колегія суддів вважає за потрібне частково задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_4, скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, у розмірі 15 000,00 грн, як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн. ухвалити судове рішення, яким частково задовольнити заяву ОСОБА_4 про стягнення витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, у розмірі 15 000,00 грн. В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. З урахуванням того, що згідно з положенням статті 4 Закону України "Про судовий збір" касаційна скарга про оскарження судового рішення, яким вирішено питання оплати судових витрат, не оплачується, підстав для розподілу судових витрат, визначених частиною 13 статті 141 ЦПК України немає. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 13 січня 2021 року скасувати в частині відмови в задоволенні заяви ОСОБА_4 про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн. Заяву ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу задовольнити частково. Стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 витрати на правничу допомогу, понесені у суді першої інстанції, у розмірі 15 000,00 грн. В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Щодо вимог ОСОБА_1. Частиною дев'ятою статті 5 Земельного кодексу України 1990 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (тут і далі - ЗК України), визначалось, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів. Особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто під час дії Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), а тому положення саме цього Кодексу підлягають застосуванню при вирішенні питання про спадкування майна ОСОБА_3. Згідно зі статтею 9 ЦК Української РСР здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається в однаковій мірі за всіма громадянами Української РСР та інших союзних республік. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється зі смертю. Установивши, що на час передання земель у колективну власність КСП "Хлібороб" села Жуківціта одержання ним державного акта на право колективної власності на землю ОСОБА_3 вже не перебувала у членах підприємства, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права на земельну частку (пай) у порядку спадкування, оскільки її мати ОСОБА_3 як спадкодавець такого права за життя не мала. Щодо вимог ОСОБА_2. Згідно зі статтями 22, 23 ЗК України особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Тобто за відсутності трьох умов одночасно, а саме: перебування особи в членах колективного сільськогосподарського підприємства, отримання підприємством державного акта на право колективної власності на землю та включення особи до списку, доданого до цього акта, - особа не має права на земельну частку (пай). Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього як додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів колективного сільськогосподарського підприємства з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку. У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві. Питання набуття та припинення членства в колективному сільськогосподарському підприємстві регулюється статутом підприємства. Список громадян, які мають право на земельну частку (пай), як додаток до державного акта, формується самим підприємством відповідно до статуту, розглядається і затверджується загальними зборами (зборами уповноважених) членів підприємства, підписується головою сільськогосподарського підприємства та головою місцевої ради. У спірних правовідносинах основою набуття статусу члена й виникнення відповідних прав, пов'язаних з членством у колективному підприємстві, є юридичний склад, що включає в себе прийняття уповноваженим органом відповідного рішення про прийняття заявника до складу членів колективного сільськогосподарського підприємства, та його трудова участь у діяльності цієї організації. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі №599/2259/19 (провадження №61-12498св20), від 13 липня 2021 року у справі №274/3394/20 (провадження №61-3806св21). Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент видачі КСП "Хлібороб" в селі Жуківці державного акта на право колективної власності на землю (1996 рік) і до дня смерті (ІНФОРМАЦІЯ_2) спадкодавець ОСОБА_4 до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай), включений не був, сертифікат на право на земельну частку (пай) не отримав, а доказів того, що у нього за життя виникло право на земельну частку (пай), позивач не надав. За життя ОСОБА_4 не доводив наявності у нього як члена КСП права на земельну частку (пай). З відповіді відділу у Жмеринському районі управління Держгеокадастру від 17 січня 2020 року №0-2-0.22-10/106-20 та відповіді виконавчого комітету Жмеринської міської ради від 15 січня 2020 року №02-5/10-154 відомо, що у технічній документації щодо паювання земель колективної власності КСП "Хлібороб" та списку громадян, які мають право на отримання земельної частки (паю), прізвищ ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - немає. Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. Посилання в касаційній скарзі на неврахуванням судами того, що право на колективну власність спадкодавців було відновлено в досудовому порядку, передбаченому статутом КСП, а саме зборами пайовиків КСП "Хлібороб" села Жуківці від 21 березня 2003 року, що підтверджується протоколом №1, не заслуговують на увагу, оскільки зазначеними зборами вирішено, зокрема, питання про уточнення списків пайовиків майнового фонду КСП "Хлібороб" села Жуківці. Водночас ОСОБА_2 не надавдоказів того, що цим протоколом вирішувалося питання про уточнення списку громадян, які мають право на земельну частку (пай) та, відповідно, внесення до цього списку його спадкодавця, і суди попередніх інстанцій таких обставин не ВСТАНОВИЛИ: Таким чином доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 05 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №363/4409/16-ц провадження №61-19170св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Синяківської сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом та скасування державного акта про право власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом, в якому посилалася на те, що 17 листопада 2003 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, спадкоємцем першої черги за законом після його смерті є ОСОБА_1, яка прийняла спадщину та успадкувала зазначений вище будинок. Указаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2500 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку. Позивач посилалася на те, що після укладення договору дарування та відчуження житлового будинку з надвірними спорудами ОСОБА_3, ОСОБА_2 продовжила оформлення земельної ділянки, на якій він розташований, та 14 червня 2007 року отримала свідоцтво про право власності на неї, не будучи вже власником цього будинку. Враховуючи викладене та те, що ОСОБА_1 хоче продати житловий будинок, проте не може оформити земельну ділянку, на якій він розташований, позивачка, з урахуванням уточнень позовних вимог, просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,2500 по АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом; припинити право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку шляхом визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 14 червня 2007 року Вишгородським районним відділом земельних ресурсів. Короткий зміст судових рішень Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 20 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони не укладали будь-яких цивільно-правових угод щодо спірної земельної ділянки під будинком, право власності на цю земельну ділянку до померлого ОСОБА_3 не перейшло, відтак, не перейшло і його спадкоємцю. Справа в апеляційному порядку розглядалася неодноразово. Останньою постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯД №690589, виданий ОСОБА_2 14 червня 2007 року Вишгородським районним відділом земельних ресурсів на підставі рішення Синяківської сільської ради від 30 серпня 2005 року №144 на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, розташовану по АДРЕСА_1. В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_3 за договором дарування від 17 листопада 2003 року отримав у власність не лише житловий будинок з надвірними спорудами, а й набув право на земельну ділянку, на якій він розташований, на тих самих умовах, що належали дарувальнику, і видача ОСОБА_2 14 червня 2007 року акта про право власності на цю земельну ділянку є незаконною. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити рішення суду першої інстанції в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, зокрема від 16 вересня 2020 року у справі №453/1482/16-ц (провадження №61-23304св19) та від 19 травня 2020 року у справі №127/10011/18 (провадження №61-13977св19). Доводи інших учасників справи Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. 25 січня 2021 року згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу визначено розглядати у складі колегії суддів: Ткачука О. С. (судді-доповідача), Калараша А. А., Петрова Є. В. Обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 28 серпня 2002 року земельну ділянку по АДРЕСА_1 виділено ОСОБА_2 в натурі на місцевості, встановлено й передано на зберігання межові знаки. Рішенням виконкому Синяківської сільської ради Вишгородського району Київської області від 11 грудня 2002 року №75 ОСОБА_2 було надано право на виготовлення технічної документації із землеустрою по складанню державного акта на право власності на спірну земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1. Рішенням виконкому Синяківської сільської ради Вишгородського району Київської області від 28 лютого 2003 року №15 ОСОБА_2 надано вищевказану земельну ділянку у постійне користування з правом приватизації. 17 листопада 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 будинок АДРЕСА_1. Рішенням Синяківської сільської ради Вишгородського району Київської області від 30 серпня 2005 року затверджено матеріали технічної документації по складанню державних актів ОСОБА_2 на право власності на земельні ділянки, розташовані по АДРЕСА_1 загальною площею 0,3682 га, із яких: 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,1182 га для ведення особистого селянського господарства (т. 1 а. с. 79). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Спадкоємцем першої черги за законом після його смерті, який прийняв спадщину, є його дружина ОСОБА_1. Остання успадкувала указаний житловий будинок з надвірними спорудами. 14 червня 2007 року ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯД №690589 на право власності на земельну ділянку, площею 0,25 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1.22 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Синяківської сільської ради Вишгородського району Київської області із заявою про виділення їй у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, проте їй було відмовлено з підстав того, що указана земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_2. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20) дійшла висновку про те, що, укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Також Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові дійшла висновку, що враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Стаття 30 ЗК Української РСР (який діяв до 25 жовтня 2001 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанови від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц). Отже, ОСОБА_3 за договором дарування від 17 листопада 2003 року отримав у власність не лише будинок АДРЕСА_1, а й набув право на земельну ділянку під цим будинком на тих самих умовах, що належали дарувальнику ОСОБА_2. Після смерті ОСОБА_3 його спадкоємець - ОСОБА_1 набула право на цю земельну ділянку на тих самих умовах, що належали спадкодавцю. При цьому оформлення за ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку після відчуження нею житлового будинку, апеляційний суд обґрунтовано визнав незаконним та правомірно скасував відповідний державний акт. У касаційній скарзі заявник посилається на неврахування апеляційним судом позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 16 вересня 2020 року у справі №453 /1482/16-ц (провадження №61-23304св19), відповідно до якої визначення площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування відчуженого житлового будинку, та її конфігурації можливе лише за умови проведення відповідної експертизи. Разом з тим, висновок у зазначеній постанові не можна застосовувати у справі, яка є предметом перегляду, оскільки на момент укладення договору дарування ОСОБА_2 вже було передано в користування з правом подальшої приватизації земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок. При цьому призначенням спірної земельної ділянки площею 0,25 га визначено будівництво і обслуговування житлового будинку. Тобто, станом на час укладення договору дарування земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку вже була визначена в натурі (на місцевості), визначено її розмір та цільове призначення. У постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №127/10011/18 (провадження №61-13977), на яку також посилається заявник у касаційній скарзі, суддійшов висновку, що з набуттям позивачами права власності на комплекс будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці, до них, як до нових власників цього нерухомого майна, в силу положень статей 120 ЗК України та 377 ЦК України, не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки продавець на момент укладення договору купівлі - продажу не мав права власності на цю земельну ділянку. Постанова апеляційного суду у даній справі не суперечить вказаному висновку Верховного Суду, оскільки суд відмовив у позові ОСОБА_1 в частині вимог про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування, захистивши її права іншим шляхом. Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до переоцінки встановлених апеляційним судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки останнє ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права та доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 (код: НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_2) на користь Державного бюджету (ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102, код ЄДРПОУ: 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), номер рахунку отримувача (стандарт ІВAN): UA288999980313151207000026007, ККДБ: 22030102, найменування платежу: "Судовий збір (Верховний Суд, 055)") 1 102 грн 40 коп. судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №372/4156/18 провадження №61-17216св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року у складі судді Зінченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Гуля В. В., Білич І. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовною заявою до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА) та ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання розпорядження недійсним та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що розпорядженням голови Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року №506 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на землю загальною площею 0,12 га. У подальшому, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 03 грудня 2009 року за №3312 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1, шляхом постановлення 24 вересня 2011 року на державному акті на право власності серії ЯЖ №217208 відмітки про перехід права власності. Проте встановлено, що громадяни, яким безоплатно надано у власність земельні ділянки, накладаються на водне плесо річки Стугна, що суперечить нормам чинного законодавства. Враховуючи викладене, перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації просив суд визнати недійсним розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року №506 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради" в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_3. Витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008, яка розташована в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації задоволено. Визнано недійсним розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року №506 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради" в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_3. Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008, яка розташована в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року №506 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області" в частині надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 прийнято всупереч вимогам ЗК України та ВК України, зокрема незаконність розпорядження полягає в тому, що на його підставі відбулась незаконна передача земель водного фонду, а саме 100-метрової прибережної захисної смуги затоки Канівського водосховища на річці Дніпро. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року залишено без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року №506 та видані на його підставі державні акти на право власності на земельні ділянки суперечать вимогам статей 58, 60, 61 Земельного кодексу України, статей 86, 88, 89 Водного кодексу України та підлягають визнанню недійсними. ОСОБА_3 в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (статті 1, 3, 4 Водного кодексу України) природних ознак (наявності річки Стугна, її берегових ліній, прибережно-захисних смуг) спірних земельних ділянок знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що землі водного фонду вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_2, в якій представник заявника просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, не дослідили зібрані у справі докази, суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, справу розглянуто за відсутності ОСОБА_1, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 5 частини першої та пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що прокурором не надано достовірних, належних та допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги, оскільки землевпорядною експертизою цей факт не встановлено. Суди дійшли хибного і передчасного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги та про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність. ОСОБА_1 зазначає, що жодної підстави, визначеної законом, щодо витребування майна у добросовісного набувача немає, оскільки держава, як власник спірної земельної ділянки, діючи через свої органи вчинила ряд дій, які передбачені законом, і передала спірну земельну ділянку у власність фізичній особі. Прокурор не довів, що втручання в майнові права відповідача відповідає критерію пропорційності між загальними інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої особи. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Обухівської РДА та ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним розпорядження та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння призначено до судового розгляду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року №506 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам загальною площею 6,72 га для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради. А саме ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку загальною площею 0,12 га. На підставі вищезазначеного розпорядження ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 травня 2008 року серії ЯЖ №217208 з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008. ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року №3312 відчужив належну йому земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 на користь ОСОБА_1 шляхом проставлення 24 вересня 2011 року на державному акті на право власності серії ЯЖ №217208 відмітки про перехід права власності. Відповідно до інформації, наданої Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 09 листопада 2018 року №01-01/268, схеми накладення оспорюваних земельних ділянок встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 як на момент її відведення у 2008 році, так і на сьогодні накладається на землі водного фонду, а саме на 100 метрову прибережну захисну смугу затоки Канівського водосховища на річці Дніпро. За інформацією Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 07 листопада 2018 року за №17-08/2223 встановлено, що водний об'єкт, що розташований поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером: 3223151000:06:014:0008 це природний водний об'єкт - затока річки Дніпро, яка утворилась після заповнення Канівського водосховища, як затоплення низинних ділянок заплави Дніпра і гирлової частини річки Стугна. Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_2, задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 2 Закону України "Про охорону земель" об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України. Статями 19, 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема землі сільськогосподарського призначення й землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Згідно з пунктом "а" статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам. Частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об'єктів водного фонду, виконують певні захисні функції. Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених ВК України. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями; прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення. Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року №434 в редакції, чинний на час виникнення спірних правовідносин (наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 12 червня 2017 року №217), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку №486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) (пункт 63.2). Установлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах законодавчо визначеної статтею 88 ВК України стометрової захисної смуги затоки Київського водосховища на річці Дніпро. Відповідно до статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом. Статтею 59 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади. Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Враховуючи викладене, чинним законодавством передбачено лише один випадок, коли землі водного фонду можуть передаватись у приватну власність та п'ять випадків, коли їх може бути передано в користування. Можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення індивідуального садівництва законом не передбачена. Згідно з частиною третьою статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті. За змістом частини четвертої статі 122 ЗК України обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. Відповідно до частини п'ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації па їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті. Частиною шостою статті 149 ЗК України передбачено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. Установивши, що передана Обухівською районною державною адміністрацією у приватну власність ОСОБА_3 земельна ділянка площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 накладається на землі водного фонду, розпорядником яких згідно зі статями 122, 149 ЗК України є Київська обласна державна адміністрація, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року №506 в частині надання у приватну власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, а також витребування земельної ділянки на користь держави із чужого незаконного володіння. Доводи касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого. Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном". Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції "). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України"). Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності", як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність чи у довготривалу оренду, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте, поведінка особи, в якої майно витребовується. У цій справі "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора до суду з вимогою повернути спірну земельну ділянку з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у користування громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення державі земельної ділянки. "Суспільним", "публічним" інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити його природний стан, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем. ОСОБА_1 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги Київського водосховища на річці Дніпро, а тому вибула з володіння Київської обласної державної адміністрації з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідача під час набуття у власність спірних земельних ділянок. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 вересня 2020 року у справі №372/4153/18 (провадження №61-20061св19). Доводи касаційної скарги про те, що справу розглянуто судом апеляційної інстанції за відсутності відповідача ОСОБА_1, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, є необґрунтованими з огляду на наступне. У матеріалах справи наявна розписка представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про повідомлення її про те, що судове засідання відбудеться 21 вересня 2020 року (а. с. 242, т. 2). Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції прийняті без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судом установлено, що згідно з договором, посвідченим 03 квітня 1987 році у нотаріальному порядку, ОСОБА_3 продала ОСОБА_1, 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 87-88). У цьому договорі зазначено, що житловий будинок розташований на земельній ділянці розміром 600 кв. м. Після укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_3 залишилася власником 73/100 частин житлового будинку АДРЕСА _1. Отже, у 1987 році між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, як співвласниками житлового будинку, визначилася спільна часткова власність. Положення статті 90 ЗК Української РСР 1970 року, чинного на час укладення вищевказаного договору купівлі-продажу від 03 квітня 1987 року 27/100 частин житлового будинку по АДРЕСА_1, передбачали, що на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі. Якщо попередній власник будівлі одержав земельну ділянку на пільгових умовах за нормами, що перевищують діючі, за новим власником будинку може бути закріплена в користування земельна ділянка, виходячи з норм, встановлених статтею 88 цього Кодексу. Особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов'язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу (стаття 91 ЗК Української РСР 1970 року). Таким чином, придбавши 27/100 частини будинку АДРЕСА _1, до ОСОБА_1 перейшло право користування земельною ділянкою у відповідній частці. Аналогічні положення містяться у статті 30 ЗК України 1990 року, відповідно до яких при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року, громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом. 07 вересня 1998 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено угоду про порядок розподілу земельної ділянки, площею 1 335 кв. м, пропорційно розміру часток у спільній частковій власності на будинок: ОСОБА_3, якій належить на праві власності 73/100 ідеальних частин житлового будинку та господарських споруд, користується земельною ділянкою, площею 974 кв. м, а ОСОБА_1, якому на праві власності належить 27/100 ідеальних частин житлового будинку та господарських споруд, за залишковим принципом залишена у користування земельна ділянка, площею 361 кв. м (т. 1, а. с. 11). Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 16 жовтня 1998 року №495 "Про закріплення за власниками домоволодінь земельних ділянок, надання їх в користування та передачу в приватну власність" за домоволодінням по АДРЕСА_1 (співвласники ОСОБА_3 та ОСОБА_1) закріплена земельна ділянка, площею 0,1335 га. ОСОБА_3 надана земельна ділянка, площею 0,0974 га, із яких: 0,0244 га - надано у постійне користування, а 0,0730 га - передано у приватну власність (т. 1, а. с. 112-116). Державним актом на право приватної власності на землю серії IV-ЖТ №044000, виданим виконавчим комітетом Житомирської міської ради 20 листопада 1998 року, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,0730 га, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (т. 1, а. с. 84 т). ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_3 померла (т. 2, а. с. 15). Державним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 06 листопада 2008 року, яким посвідчено, що спадкоємцем цілого майна ОСОБА_3 є її онука - ОСОБА_5. Спадкове майно, на яке видано свідоцтво про право на спадщину, складається із земельної ділянки, площею 0,0730 га, що знаходиться по АДРЕСА_1. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 листопада 2008 року ОСОБА_5 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219. У розділі списку співвласників земельної ділянки державного акту зазначено, що частка ОСОБА_5 у спільній власності складає 73/100, а 27/100 землі у власність нікому не надані. На плані меж земельної ділянки з кадастровим номером: 1810136600:02:021:0030 зображена земельна ділянка площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1. (т. 1, а. с. 8). Рішенням Житомирської міської ради від 30 листопада 2016 року №420 "Про надання дозволу громадянам на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу (об'єднання) земельних ділянок" ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, площею 0,1000 га, наданої у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель (т. 1, а. с. 79). Листом постійної комісії з питань містобудування, архітектури та землекористування Житомирської міської ради від 18 липня 2017 року №220/ПК-3/22 повідомлено ОСОБА_1 про те, що 0,0270 га із 0,1000 га не оформлено, але для їх оформлення ОСОБА_1 необхідний дозвіл на поділ земельної ділянки, площею 0,1000 га, на дві. Йому було відмолено у наданні дозволу на поділ земельної ділянки у зв'язку із відсутністю звернення власника земельної ділянки ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 7). За таких обставин, суд апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що права ОСОБА_1 порушуються оспорюваним ним державним актом на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219, який він просить визнати недійсним, оскільки він позбавлений можливості оформити право власності на належну йому земельну ділянку у зв'язку з необхідністю поділу земельної ділянки, яка перебуває у спільній частковій власності, на дві, а такий поділ неможливо здійснити, так як відсутнє звернення власника земельної ділянки ОСОБА_2. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Крім того, Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду про те, що порядок користування спільною земельною ділянкою насамперед визначається угодою між співвласниками житлового будинку залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок. Суд першої інстанції безпідставно не врахував угоду, укладену 07 вересня 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, про порядок розподілу земельної ділянки, яка є обов'язковою для нового власника частини домоволодіння, тобто для ОСОБА_2, яка успадкувала за законом відповідну частку у спільній часткові власності на житловий будинок. Висновком судового експерта від 30 листопада 2020 року №251/11-2020 за наслідками проведення додаткової судової земельно-технічної експертизи встановлено, що проміри та конфігурація земельної ділянки за адресою: АДРЕСА _1, які наведені на плані зовнішніх меж у державному акті на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року (бланк серії ЯЗ №431219), виданого ОСОБА_2, не відповідає промірам та конфігурації, які наведені на плані зовнішніх меж у державному акті на право власності на земельну ділянку від 20 листопада 1998 року (бланк серії IV-ЖТ №044000), виданого ОСОБА_3. Таким чином, конфігурація земельної ділянки, якою користувалася спадкодавець ОСОБА_3, не є тотожною конфігурації земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2, чим істотно порушуються права позивача, а тому державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219 підлягає визнанню недійсним, оскільки без згоди позивача відступлено від угоди від 07 вересня 1998 року, яку він уклав із ОСОБА_3 та яка є обов'язковою для її спадкоємця. Зазначеним спростовуються доводи касаційної скарги у відповідній частині. Висновком судового експерта від 23 січня 2019 року №73/01-2019 за наслідками проведення судової земельно-технічної експертизи запропоновано три варіанти порядку користування земельною ділянкою, площею 0,1335 га. Позивач просив обрати перший варіант, а відповідач заперечував проти жодного варіанту. За таких обставин, суд апеляційної інстанції правильно встановив порядок користування земельною ділянкою за варіантом, який просить позивач, оскільки він єдиний не передбачає залишення частини земельної ділянки у спільному користуванні сторін. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі первинних позовних вимог є безпідставними, оскільки позивачем при розгляді справи у суді першої інстанції було подано заяву про збільшення позовних вимог, яка була прийнята та розглянута судом, і відповідачкою рішення суду першої інстанції в цій частині в апеляційному порядку не оскаржувала. Посилання касаційної скарги на те, що позовна вимога про скасування державного акту на право власності на земельну ділянку не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів позивача не заслуговують на увагу, оскільки позивачем було об'єднано позовні вимоги, які в сукупності захистили його право на отримання земельної ділянки у власність відповідно до його частки у спільній частковій власності та з урахуванням площі земельної ділянки, затвердженої рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 16 жовтня 1998 року №495. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із висновками суду, направлені на переоцінку доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. При цьому, згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року залишити без змін. Поновити дію постанови Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №444/2295/18 провадження №61-4204св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідачі: Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" до Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення, скасування свідоцтва про право на спадщину, визнання недійсним державного акта, скасування запису у Поземельній книзі, скасування державної реєстрації, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Крайник Н. П., Мельничук О. Я., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця ") звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати незаконним та скасувати рішення 22 сесії 4 скликання Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі - Малехівська сільська рада) від 03 жовтня 2004 року №4 в частині передання у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_3; скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3 серії ЯЗ №227185, який був виготовлений на підставі рішення 22 сесії 4 скликання Малехівської сільської ради від 03 жовтня 2004 року №4; скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 10 квітня 2008 року серії ВКК №393220; зобов'язати державного кадастрового реєстратора скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4622785700:01:004:0023 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування; скасувати державну реєстрацію права на земельну ділянку; зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться в постійному користуванні регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Укрзалізниця", а саме звільнити зайняту земельну ділянку в межах Малехівської сільської ради на 19 км + 640 м - 19 км + 680 м; вирішити питання про розподіл судових витрат. Обґрунтовуючи позовні вимоги, АТ "Укрзалізниця" посилалося на те, що у її користуванні в особі регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах села Малехів, що підтверджується технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 17,1368 га під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 17 км+200 м до 20 км+544 м для забезпечення функціонування залізничного транспорту в межах села Малехів. 20 січня 2017 року комісія в складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах села Малехів виявила, що на 19 км + 640 м - 19 км + 680 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів, де ширина смуги відведення залізниці згідно з Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від км 11+106 до км 20+534 Нестеровського району Львівської області становить 20 м від осі головної колії, знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує вищезгадану земельну ділянку. Ця сітчаста огорожа розташована на АДРЕСА_1 та належала ОСОБА_3. Площа накладення земельних ділянок становить 0,0415 га. Вказує, що на підставі рішення та свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_3 набула у власність земельну ділянку, загальною площею 0,1986 га кадастровий номер 4622785700:01:004:0023. На підставі зазначених документів ОСОБА_3 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. На думку позивача, зазначене рішення Малехівської сільської ради та виданий на його підставі державний акт є незаконними і такими, що порушують право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах села Малехів, а тому є такими, що підлягають скасуванню, оскільки сільська рада під час прийняття оскаржуваного рішення порушила вимоги ЗК України, згідно з яким до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями. Майно залізниці є державною власністю і закріплене за нею на праві повного господарського відання, а отже, Малехівська сільська рада не мала правових підстав приймати оспорюване рішення, порушуючи право землекористування залізниці. Крім того, залізниця як суміжний користувач не погоджувала ні проєкт відведення земельної ділянки, ні акт встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі та не надавала погодження на вилучення земельної ділянки. Крім того, за залізницею як землекористувачем обліковується площа земельної ділянки в формі 6-зем саме на підставі плану смуги відведення, що підтверджується податковими деклараціями з плати за землю. У зв'язку з цим просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Жовківський районний суд Львівської області рішенням від 15 липня 2019 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що станом на час прийняття Малехівською сільською радою оскаржуваного рішення спірна земельна ділянка не належала на праві користування позивачу, оскільки він не оформив таке право відповідно до чинного на той час земельного законодавства. При цьому суд виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення сільська рада діяла в межах наданих їй повноважень щодо розпорядження землями комунальної власності. Проте позивач не навів обставин, за яких спірне рішення ради може бути визнано недійсним (незаконним). У зв'язку з цим суддійшов висновку, що не підлягає задоволенню вимога позивача про скасування оспорюваного державного акта, який виданий на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування, та свідоцтва про право на спадщину за законом. Також суд вважав, що немає підстав для зобов'язання державного кадастрового реєстратора скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4622785700:01:004:0023 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування та підстав для скасування державної реєстрації права на земельну ділянку, яка передана у приватну власність ОСОБА_3, оскільки під час розгляду справи не встановлено порушення прав позивача. Львівський апеляційний суд ухвалою, внесеною до протоколу судового засідання від 28 грудня 2020 року, залучив до участі у справі ОСОБА_1, як правонаступника ОСОБА_3. Короткий зміст постанови апеляційного суду Львівський апеляційний суд постановою від 04 лютого 2021 року рішення Жовківського районного суду Львівської області від 15 липня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив через пропуск позовної давності. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, однак суд встановив, що позивач пропустив позовну давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради та, як наслідок, дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку із цим. Інші позовні вимоги є похідними від зазначених вимог, а тому суддійшов висновку, що вони не підлягають задоволенню. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У березні 2021 року АТ "Укрзалізниця" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року і увалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказувало те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/68942/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц та постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанцій помилково застосував положення статті 261 ЦК України, оскільки про порушене право АТ "Укрзалізниця" стало відомо у січні 2017 року під час обстеження земель, а тому позовна давність не пропущена. Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього тривання правопорушення. У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначила про те, що апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність та зазначив, що позивач обрав неефективний спосіб захисту свого порушеного права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 05 квітня 2021 року справа №444/2295/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Апеляційний суд встановив, що 13 лютого 2009 року на підставі рішення 22 сесії 4 скликання Малехівської сільської ради від 03 жовтня 2004 року №4 та свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 квітня 2008 року серії ВКК №393220 ОСОБА_3 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1987 га, розташовану на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Житловий будинок на АДРЕСА_1 належав ОСОБА_3 та її померлому чоловіку ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 28 червня 1972 року. Після смерті чоловіка ОСОБА_3 успадкувала цей житловий будинок в цілому, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05 червня 2008 року. Згідно з витягом з погосподарскої книги за 1971-1973 роки №1 за домогосподарством на АДРЕСА_1 в особистій власності знаходився житловий будинок 1968 року побудови. Із свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 квітня 2008 року встановлено, що спадкоємцем майна ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є його дружина ОСОБА_3. Спадкове майно складається з 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, розташованого на АДРЕСА_1, що належала померлому на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Дублянської міської ради 28 червня 1972 року, зареєстрованого у Львівському бюро технічної інвентаризації 28 червня 1972 року за №455. З довідки Малехівської сільської ради від 06 листопада 2018 року встановлено, що згідно з книгою обліку сплати земельного податку за використання землі на території Малехівської сільської ради, за користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 площею 0,1987 га земельний податок не сплачувався, оскільки землекористувач звільнений від сплати земельного податку, є пенсіонером. Згідно зі свідоцтвом про смерть від 07 серпня 2019 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, спадкоємцем її є ОСОБА_1, якій видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 березня 2020 року, зокрема на спірну земельну ділянку. 20 січня 2017 року комісія у складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах села Малехів виявила, що на 19 км + 640 м - 19 км + 680 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів, де ширина смуги відведення Залізниці згідно з Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від км 11+106 до км 20+534 Нестеровського району Львівської області 1962 року становить 20 м від осі головної колії знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує спірну земельну ділянку. Ця сітчаста огорожа розташована на АДРЕСА_1 та належала ОСОБА_3. На підтвердження права постійного користування землями смуги відведення АТ "Українська залізниця" надало план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (нині Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, який був розроблений проєктною організацією "Дорпроект" Південно-Західної залізниці у 1962 році; внутрішній акт, з якого встановлено, що комісія в складі головного інженера ВП "Кам'янка-Бузька дистанція колії" ОСОБА_5, інженера-землевпорядника ОСОБА_6 та старшого шляхового майстра ОСОБА_7 здійснила обстеження земельної ділянки в межах населеного пункту на території Малехівської сільської ради, де виявила, що на 19 км + 640 м - 19 км + 680 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії на відстані 10 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3, при ширині смуги відведення залізниці 19 км + 640 м - 19 м +680 м за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії згідно з "Планом границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа накладення земельних ділянок становить 0,0415 га; податкові декларації з плати за землю.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України "Про транспорт". До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небезпечних впливів, встановлюються охоронні зони. Охоронні зони - ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізничного транспорту. Порядок встановлення охоронних зон, їх розміри і режим користування визначаються Кабінетом Міністрів України. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Частиною першою статті 23 Закону України "Про транспорт", яка кореспондується з положеннями статті 68 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. Правовий статус земель залізничного транспорту визначено законом і не може бути змінено в будь-який інший спосіб, аніж визначено законодавством. Наявність чи відсутність у залізниці документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності земель до залізничного транспорту. За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Близькі за змістом правові висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц (провадження №61-23268св18), від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18 (провадження №61-8999св20). У цій справі суд апеляційної інстанції встановив, що частина спірної земельної ділянки накладається на земельну ділянку залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця", а тому Малехівська сільська рада не мала законних повноважень розпоряджатися землями такої категорії. Разом із тим встановлено, що під час розгляду справи в суді першої інстанції Малехівська сільська радаподала заяву про застосування позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 (провадження №12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" ("Stubbings and Others v. the United Kingdom") § 51)), рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року у справі "Золотас проти Греції" (Zolotas v. Greece) § 43)). У рішенні від 22 липня 2014 року у справі "Grafescolo S.R.L. v. The Republic of Moldova" ЄСПЛ зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло привести до відмови в позові. Проте суд не навів ніяких обґрунтованих причин для невзяття до уваги цього важливого аргументу (§ 22, 23). У справі, що переглядається, АТ "Українська залізниця", зокрема, просило визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради від 03 жовтня 2004 року №4 в частині передання у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_3; скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3 серії ЯЗ №227185, який був виготовлений на підставі вищезазначеного РІШЕННЯ: Із позовом АТ "Українська залізниця" звернулося у серпні 2018 року, тобто більше ніж через 13 років після прийняття оскаржуваного рішення сільської ради та видачі зазначеного акта. Апеляційний суд установив, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що АТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі. Із часу прийняття оскаржуваного рішення Малехівської сільської ради ОСОБА_3 відкрито користувалася переданою їй у власність земельною ділянкою, на якій ще з 1968 року розташований житловий будинок. За таких обставин апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради та, як наслідок, дійшов висновку про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог. Доводи касаційної скарги про те, що про порушене право АТ "Укрзалізниця" стало відомо лише у січні 2017 року є безпідставними з огляду на висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 (провадження №12-122гс18). Посилання в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом того, що позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього тривання правопорушення, не заслуговують на увагу, оскільки у задоволенні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її звільнення суд відмовив не через пропуск позовної давності, а у зв'язку із тим, що зазначена вимога є похідною від вимоги про скасування рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого спірну земельну ділянку набуто у власність. Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з нормами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судом, оскаржувана постанова не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 лютого 2021 року м. Київ справа №686/12328/18 провадження №61-13769 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - заступник прокурора Хмельницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Юрія Вікторовича, на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року у складі судді Логінової С. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року заступник прокурора Хмельницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення збитків. В обґрунтування позовних вимог зазначав, ОСОБА_1 є власником нерухомого майна: автогаража, загальною площею 249,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 02 липня 2002 року. Для обслуговування вказаного нерухомого майна рішенням 7-ї сесії Хмельницької міської ради від 20 липня 2016 року №56 за поданим клопотання від 02 лютого 2016 року відповідачу надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду площею 0,1117 кв. м. Прокурор вказував, що ОСОБА_1 договір оренди вказаної земельної ділянки не укладав, орендної плати за користування землею не сплачував, хоча земельну ділянку використовує з часу оформлення права власності на нерухоме майно у 2002 році по даний час, що підтверджується повідомленням Хмельницького Бюро технічної інвентаризації від 21 лютого 2018 року №708653. Вважав, що відповідач своєю протиправною поведінкою, яка виразилась у використанні земельної ділянки без укладення договору оренди (права користування), позбавив власника земельної ділянки, а саме Хмельницьку міську раду права отримати дохід в розмірі орендної плати, внаслідок чого до місцевого бюджету не надійшли кошти за користування земельною ділянкою. Згідно з рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради від 22 березня 2018 року №201затверджено акт від 27 грудня 2017 року про те, що територіальній громаді міста Хмельницького внаслідок використання земельної ділянки площею 0,1117 га по АДРЕСА_2 без правовстановлюючих документів за період з 01 січня 2015 року по 01 грудня 2017 року заподіяно збитки у розмірі 133 720,45 грн. Хмельницькою міською радою 28 березня 2018 року на адресу проживання ОСОБА_1 направлено акт комісії із визначення збитків та рішення виконавчого комітету з пропозицією добровільно відшкодувати збитки, визначені в акті комісії від 27 грудня 2017 року упродовж одного місяця. Відповідачем вимоги, викладені у повідомлені упродовж вказаного терміну не виконано, збитки у розмірі 133 720,45 грн не відшкодовано. Прокурор указував, що Хмельницькою міською радою самостійно заходи на усунення наведених порушень не вживалися, незважаючи на те, що вони знали про такі порушення, так як з цього приводу звернулися до прокуратури, тому це є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду із позовом в інтересах держави в особі вказаного органу місцевого самоврядування. З урахуванням наведеного, заступник прокурора Хмельницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь Хмельницької міської ради 133 720,45 грн збитків, завданих використанням земельної ділянки по АДРЕСА_2 без правовстановлюючих документів. 17 вересня 2018 року заступник керівника Хмельницької місцевої прокуратури подав до суду заяву про зміну підстави позову та просив застосувати до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України, які визначають загальні положення про зобов'язання у зв'язку із набуттям й збереженням майна без достатньої правової підстави. У жовтні 2018 року прокурор Хмельницької місцевої прокуратури подав до суду заяву, в якій просив залишити клопотання від 17 вересня 2018 року без розгляду. У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подав до суду заяву, в якій просив застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позовних вимог за період з 01 січня 2015 року по 05 червня 2015 року, що становить 16 236,87 грн. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року, позов заступника прокурора Хмельницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Хмельницької міської ради грошові кошти у розмірі 117 483,58 грн. У решті позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Додатковим рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 жовтня 2020 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Ю. В., про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено. Стягнуто з Хмельницької міської ради на користь ОСОБА _1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 849,80 грн. Судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником автогаражу, площею 249,9 кв. м і як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (кондикційні зобовязання) й суд застосував принцип "суд знає право". Такі висновки відповідають правовим позиціям, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц (провадження №14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18). При цьому суд стягнув кошти у межах строку позовної давності (виключивши строк з 01 січня 2015 року по 05 червня 2015 року на суму 16 236,87 грн), про застосування якого просив відповідач. Суд встановив, що необхідність звернення прокурора з позовною заявою зумовлена потребою захистити інтереси держави, яка надала органам місцевого самоврядування право розпоряджатися землями територіальних громад в порядку та спосіб, передбаченими положеннями ЗК України. 31 травня 2018 року прокурор звернувся до міської ради, зазначивши про намір звернутися до суду, оскільки встановив бездіяльність ради з цього питання (стаття 56 ЦПК України, стаття 23 Закону України "Про прокуратуру"). Оскільки позов задоволено частково, то додатковим рішенням суду за заявою відповідача з Хмельницької міської ради частково стягнуто судові витрати на правничу допомогу. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Ю. В., на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове РІШЕННЯ: про відмову у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Хмельницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради. Інші учасники справи судові рішення не оскаржили, тому Верховний Суд перевіряє судові рішення в межах доводів касаційної скарги (стаття 400 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Ю. В., на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків, а саме запропоновано надати документ, що підтверджує сплату судового збору. У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №686/12328/18 із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Ю. В., про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень задоволено, зупинено виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Ю. В., про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін відмовлено, справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували фактичні обставини справи, неналежним чином дослідили та надали правову оцінку наявним у справі доказам, унаслідок чого не застосували відповідні правові позиції Верховного Суду. Суди не звернули уваги, що прокурор не обґрунтував підстави представництва інтересів держави і неможливість Хмельницької міської ради самостійно звернутися до суду, так як прокурор не є альтернативним суб'єктом звернення до суду. Також позовна заява підписана неналежним суб'єктом, без відповідних повноважень. Суди не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 є власником нерухомого майна, автогаража, у липня 2016 року йому надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою для відведення земельної ділянки в оренду, а 28 березня 2018 року такий проєкт землеустрою перевірено й внесено до Державного земельного кадастру, присвоєно відповідний кадастровий номер. Договір оренди з Хмельницькою міською радою укладено 10 серпня 2018 року. А за період, за який стягнуто кошти, земельна ділянка, хоча він нею користувався, ще не була сформована, не була об'єктом цивільних прав. Відзиви на касаційну скаргу до суду не надходили. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником нерухомого майна: приміщення автогаража, загальною площею 249,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_2 (змінено адресу з АДРЕСА_3 згідно договору купівлі-продажу від 02 липня 2002 року (т. 1, а. с. 20). Для обслуговування зазначеного нерухомого майна рішенням 7-ї сесії Хмельницької міської ради від 20 липня 2016 року №56 за клопотанням ОСОБА_1 останньому надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду площею 0,1117 га за адресою: АДРЕСА_2. (т. 1, а. с. 24, 25). Земельна ділянка по АДРЕСА_2 площею 0,1117 га знаходиться на закритій території, встановлені ворота із АДРЕСА_2, що підтверджується актом обстеження земельної ділянки від 21 серпня 2017 року, складений представниками управління земельних ресурсів та земельної реформи Департаменту архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради (т. 1, а. с. 16). З листа Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому Головного управління Державної фіскальної служби у Хмельницькій області від 07 вересня 2017 року №9024/8/22-25-12-03 зазначено, що ОСОБА_1 відсутній в базі платників плати за землю (т. 1, а. с. 29, 29 зворот). Згідно із витягу технічної документації відділу Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 25 вересня 2017 року нормативно грошова оцінка земельної ділянки по АДРЕСА _2 для обслуговування приміщення автогаража для комерційного використання склала:за 2013-2014 роки - 901,00 грн, за 2015 рік - 1 125,38 грн, за 2016 рік - 1 612,00 грн, за 2017 рік - 1 367,00 грн, та для виробництва склала: 2013-2014 роки - 432,00 грн, за 2015 рік - 540,00 грн, за 2016 рік - 774,00 грн, за 2017 рік - 1 367,00 грн (т. 1, а. с. 28). 27 грудня 2017 року комісія по визначенню збитків власниками землі та землекористувачам, яка діє на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради від 26 липня 2012 року №657 склала акт, яким встановлено, що земельна ділянка площею 0,1117 га, яка знаходиться по АДРЕСА_2 використовується ОСОБА_1 без правовстановлюючих документів на землекористування з 01 січня 2015 року по 01 грудня 2017 року, у зв'язку із чим розмір збитків заподіяних територіальні громаді склав 133 720,45 грн, що підтверджується розрахунком розміру збитків (т. 1, а. с. 36, 36 зворот). 22 березня 2018 року рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради затверджено вищезазначений акт та зобов'язано ОСОБА_1 відшкодувати визначені збитки в повному обсязі у місячний термін з дня прийняття цього рішення, про що 28 березня 2018 року було повідомлено ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 37, 38, 38 зворот). 30 березня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького міського голови із клопотанням про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання в оренду земельної ділянки для обслуговування приміщення гаража, площею 0,1117 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 26). 27 квітня 2018 року Департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради надав керівнику Хмельницької місцевої прокуратури належним чином завірені копії документів щодо завданих ОСОБА_1 збитків саме для звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради щодо примусового відшкодування завданих збитків. 31 травня 2018 року заступник керівника Хмельницької місцевої прокуратури звернувся до Хмельницької міської ради з повідомленням №82-60-18 про встановлення підстав та намір здійснювати представництво інтересів держави. Відсутність позиції Хмельницької міської ради щодо порушення інтересів держави та відсутність намірів Хмельницької міської ради самостійно звернутися з позовом були оцінені прокурором як бездіяльність (т. 1, а. с. 41-42). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у 8року частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Ю. В., задоволеннюне підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. У Рішенні від 05 червня 2019 року №4-р (II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що у разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Відтак прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12- 194гс19). Відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції встановив відповідність поданої прокурором позовної заяви вимогам статей 175, 183, 184 ЦПК України. Жодних недоліків цієї заяви в частині відсутності обґрунтування прокурором підстав для здійснення представництва інтересів держави, суд першої інстанції не виявив і позовну заяву прокурора як з цих, так і з інших підстав, без руху не залишив. При перегляді справи в апеляційному порядку апеляційний суд з огляду на відповідні доводи скарги ці обставини також перевірив. Встановлено, що необхідність звернення прокурора з позовною заявою зумовлена потребою захистити інтереси держави, яка надала органам місцевого самоврядування право розпоряджатися землями територіальних громад в порядку та спосіб, передбаченими положеннями ЗК України. Наявність бездіяльності компетентного органу, міської ради, була предметом оцінки суду з урахуванням конкретних фактичних обставин справи. Так, 27 квітня 2018 року департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради надав керівнику Хмельницької місцевої прокуратури належним чином завірені копії документів щодо завданих відповідачем збитків саме для звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради щодо примусового відшкодування завданих збитків. 31 травня 2018 року заступник керівника місцевої прокуратури звернувся до Хмельницької міської ради з повідомленням №82-60-18 про встановлення підстав та намір здійснювати представництво інтересів держави. І відсутність позиції Хмельницької міської ради щодо порушення інтересів держави та відсутність намірів міської ради самостійно звернутися з позовом були оцінені прокурором як бездіяльність. Тобто, встановлено бездіяльність міської ради. У зв'язку з викладеним Верховний Суд доходить висновку, що прокурор: а) обґрунтовував порушення інтересів держави; б) визначив орган, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; в) вказав, у чому полягає бездіяльність зазначеного органу щодо захисту законних інтересів держави; г) цей орган, рада, не вжив заходів для усунення порушень, вказаних у позовній заяві. Отже, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, суд вірно кваліфікував як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: вагомість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. У зв'язку з викладеним доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Щодо вирішення спору по суті Відповідно до статті 13 Конституції Україниземля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Суб'єктами права на землі комунальної власності згідно із статтею 80 ЗК України, є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою, чи ні. За змістом статей 122, 123, 124 ЗК Україниміські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Згідно зі статтею 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК Українивласник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК Українивласникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За змістом указаних положень Цивільного кодексу України та Земельного кодексу Українивідшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. Частина перша статті 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 ЦК України). Відповідно до частин першої і другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. За змістом положень глав 82 і 83 ЦК Українидля деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Частиною першою статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату. Судами вірно встановлено, що ОСОБА_1 є власником нерухомого майна: приміщення автогаража, загальною площею 249,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_2, згідно з договором купівлі-продажу від 02 липня 2002 року. Для обслуговування зазначеного нерухомого майна рішенням 7-ї сесії Хмельницької міської ради від 20 липня 2016 року №56 відповідачу надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду площею 0,1117 га за вказаною вище адресою. Судами безспірно встановлено і це не заперечується, що ОСОБА_1, будучи власником нерухомого майна - приміщення автогаража, використовував земельну ділянку, площею 0,1117 га, за зазначеною адресою без укладення договору оренди (права користування), не сплачуючи власнику землі жодних сум. Отже, предметом позову у цій справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено. Тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. А тому, частково задовольняючи позов та стягуючи з відповідача на користь Хмельницької міської ради 117 483,58 грн, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Такі висновки суду відповідають правовим позиціям, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц (провадження №14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18). При цьому правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов'язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів на неї (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) та від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19)). При цьому суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини (як у цій справі прокурор), самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18)). Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Тому, суд першої інстанції, з яким вірно погодився апеляційний суд, дійшов вірного висновку, застосувавши до спірних правовідносин ту правову норму, яка підлягає застосуванню, а саме положення статті 1212 ЦК України. Посилання касаційної скарги на те, що ОСОБА_1 лише 10 серпня 2018 року уклав з Хмельницькою міською радо договір оренди землі, а до 28 березня 2018 року земельна ділянка не була сформована і їй не було присвоєно земельного кадастрового номеру, не може бути підставою для відмови у позові, оскільки безспірно встановлено, що відповідач фактично користувався земельною ділянкою без укладення правовстановлюючих документів на право користування землею, не сплачуючи необхідні платежі до місцевого бюджету. Щодо зупинення виконання оскаржуваних судових рішень Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2020 року зупинено виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року до закінчення касаційного провадження, тому слід поновити виконання вказаних судових рішень. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сергійчука Юрія Вікторовича, залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 27 березня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 серпня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року прокурор Миколаївської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Вознесенське лісове господарство" (далі - ДП "Вознесенське лісове господарство") з позовною заявою до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що розпорядженням Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області від 27 грудня 2012 року №1046-р затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_1 в оренду на 49 років земельну ділянку, площею 19,6629 га, кадастровий номер 4822080800:01:000:0037, для сінокосіння та випасання худоби із земель, не наданих у власність чи користування, в межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області. 06 березня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства в Миколаївській області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди цієї земельної ділянки, який 17 березня 2014 року було зареєстровано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №4998743. Прокурор Миколаївської області зазначав, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31січня 2018 року №60-р Держгеокадастр України було зобов'язано забезпечити формування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах, визначених перспективним планом формування території громад, шляхом проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності з подальшою передачею зазначених земельних ділянок у комунальну власність відповідних об'єднаних територіальних громад згідно із статтею 117 ЗК України. На виконання зазначеного розпорядження Кабінету Міністрів України, на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області від 20 грудня 2018 року №9136/0/14-18-СГ та акта приймання-передачі земельної ділянки від 21 грудня 2018 року спірну земельну ділянку було передано у комунальну власність Бузької об'єднаної територіальної громади в особі Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, про що у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 березня 2019 року вчинено запис №30758339.15 березня 2019 року до державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено зміни щодо орендодавця спірної земельної ділянки з Головного управління Держземагентства в Миколаївській області на Бузьку сільську раду Вознесенського району Миколаївської області. Також прокурор Миколаївської області зазначав, що спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду та не вилучалась із постійного користування ДП "Вознесенське лісове господарство". Вважав, що із власності держави в особі Кабінету Міністрів України поза волею власника вибула земельна ділянка державного лісового фонду. З урахуванням викладеного та уточнень позовних вимог прокурор Миколаївської області просив: визнати незаконним і скасувати розпорядження Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області від 27 грудня 2012 року №1046-р "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду на 49 років громадянці ОСОБА_1 для сінокосіння та випасання худоби із земель не наданих у власність чи користування в межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області", яким затверджено проект землеустрою та надано в оренду на 49 років ОСОБА_1 земельну ділянку площею 19.6629 га пасовищ для сінокосіння та випасання худоби у межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області; визнати недійсним договір оренди землі від 06 березня 2014 року, укладений між Головним управлінням Держземагентства у Миколаївській області та ОСОБА_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037 площею 19,6629 га; визнати незаконним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області від 20 грудня 2018 року №9136/0/14-18-СГ у частині надання територіальній громаді сіл, в особі Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області у комунальну власність земельної ділянки площею 19.6629 га з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037; скасувати у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037 за Бузькою сільською радою Вознесенського району Миколаївської області від 15 березня 3019 року за №30758339; зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Кабінету Міністрів України з правом постійного користування державного підприємства "Вознесенське лісове господарство" земельну ділянку площею 19.6629 га з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037, розташовану в межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2020 року у складі судді Ротар М. М. позовну заяву прокурора Миколаївської області залишено без розгляду. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано відсутністю у прокурора передбаченого вимогами частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" права на звернення до суду з позовом в інтересах ДП "Вознесенське лісове господарство". Суд першої інстанції вважав, що, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП "Вознесенське лісове господарство", яке є самостійним суб'єктом господарювання з повним обсягом процесуальної дієздатності, має всі процесуальні можливості для самостійного захисту своїх прав та інтересів у суді, то позов прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Вознесенське лісове господарство" щодо визнання незаконним і скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав, повернення земельної ділянки підлягає залишенню без розгляду до вимог пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки провадження у справі було відкрито. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено. Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2020 року скасовано і справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у позовній заяві прокурором визначено орган, який уповноважений державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах, та підтверджено нездійснення цим органом захисту інтересів держави, що, у свою чергу, відповідно до статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" відноситься до "виключних випадків", які передбачають повноваження прокурора на здійснення представництва інтересів держави в суді. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права. Представник заявника вважав, що ДП "Вознесенське лісове господарство" є самостійним суб'єктом господарювання з повним обсягом процесуальної дієздатності, який має всі процесуальні можливості для самостійного захисту своїх прав та інтересів у суді, а тому відсутня необхідність захисту інтересів держави саме прокурором. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №473/1538/20 із Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив прокурора Миколаївської області на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувана постанову суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно із абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави. Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводився до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Таким чином, ухвалюючи судове рішення у справі в частині позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі ДП "Вознесеньке лісове господарство", суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства і залишення позову в цій частині без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи і ґрунтуються на вимогах закону. Установивши, що судом апеляційної інстанції скасовано судове РІШЕННЯ: у частині позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі ДП "Вознесенське лісове господарство", яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції у частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі ДП "Вознесенське лісове господарство" до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки і залишає в силі рішення суду першої інстанції у цій частині відповідно до статті 413 ЦПК України. Щодо позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України Звертаючись із позовом у цій справі, прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду та не вилучалась із постійного користування ДП "Вознесенське лісове господарство". Вознесенською районною державною адміністрацією в односторонньому та позасудовому порядку, з перевищенням, наданих законом повноважень, незаконно вилучено поза волею належного розпорядника держави в особі Кабінету Міністрів України та постійного землекористувача ДП "Вознесенське лісове господарство'спірну земельну ділянку з земель лісогосподарського призначення та передано в оренду громадянину для сінокосіння та випасання худоби. Незаконне вилучення спірної земельної ділянки призвело до зміни її правового статусу, а саме: державна власність змінена на комунальну, а розпорядник з держави на територіальну громаду. У пункті 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) зроблено висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. У пункті 76 постанови від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови). Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 69 постанови від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Відповідно до частин першої та другої статті 84 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Пунктами 1 та 5 частини першої статті 27 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що до повноважень Уряду у сфері лісових відносин належить забезпечення реалізації державної політики у сфері лісових відносин, а також передача у власність та надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності. Відповідно до частини першої статті 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Згідно із частиною сьомої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Урядом. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, частинами першою та другою якої встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Уряду, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК Уряд вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Уряду. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц (провадження 14-101цс18). Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи законним представником або суб'єктом владних повноважень. Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України. Так, згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини п'ятої статті 56 ЦПК України, що кореспондується положеннями статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Враховуючи викладене, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави. У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються, як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31 березня 2005 року, заява №61517/00, пункт 27). Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. Враховуючи викладене, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Разом із тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень для захисту інтересів держави. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду. Згідно з частиною п'ятою статті 175 ЦПК України у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону: прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва. Таким чином, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції в частині позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України і ухвалюючи в цій частині постанову про направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, суд апеляційної інстанції врахував, що в обґрунтування підстав для звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор посилався на те, що ОСОБА_1 на підставі розпорядження Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області від 27 грудня 2012 року №1046-р було передано в оренду строком на 49 років спірну земельну ділянку, яка входить до складу земель державного лісового фонду ДП "Вознесенське лісове господарство" та яка не може передаватись у користування будь-якій іншій особі, що порушує інтереси держави у сфері використання земель державного лісового фонду, дійшов правильного висновку, що звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України належним чином обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив у чому полягає порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та зазначив орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року у частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Вознесенське лісове господарство" до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки скасувати. Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2020 року у цій частині залишити в силі. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року у частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №520/9680/17 провадження №61-8820св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, Одеська міська рада, Управління земельних ресурсів Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Адабаш Світлани Аксентіївни на постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, Одеська міська рада, Управління земельних ресурсів Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог В серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, Одеська міська рада, Управління земельних ресурсів Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, та в подальшому уточнивши позовні вимоги, просив суд: усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні земельною ділянкою площею 32 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, яка знаходиться у спільному користуванні та надана для обслуговування житлових будинків та господарських споруд; зобов'язати ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, некапітальної будівлі (сараю), що розташовані на земельній ділянці площею 32 кв. м на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2. Вимоги, з урахуванням уточненої позовної заяви, обґрунтовує тим, що рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року: передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 (мати позивача) земельну ділянку, площею 308 кв. м на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд; передано у приватну власність ОСОБА_2 (відповідач) земельну ділянку площею 309 кв. м на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд; передано у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 32 кв. м, на АДРЕСА_2 для обслуговування житлових будинків та господарських споруд. ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були виготовлені державні акти на право приватної власності на земельні ділянки площею 308 кв. м та площею 309 кв. м, на земельну ділянку площею 32 кв. м державні акти на земельну ділянку відсутні. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 своєї матері ОСОБА_4 позивач прийняв спадщину за заповітом на домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та земельної ділянки площею 0,0308 га, кадастровий номер 5110136900:13:011:0023, яка розташована за цією адресою. 16 лютого 2017 року позивач зареєстрував право власності на спадкове майно, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Власником суміжної земельної ділянки є відповідач ОСОБА_2, але в будинку проживає її син - ОСОБА_3, який діє за довіреністю власника ОСОБА_2. Відповідно до висновку від 01 березня 2007 року про розподіл домоволодіння, домоволодіння АДРЕСА_2 поділено на два самостійних домоволодіння, а саме: на АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4, на АДРЕСА_2, що належать ОСОБА_2. Між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 знаходиться земельна ділянка площею 32 кв. м, яка передана у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2. Син відповідачки - ОСОБА_3 самовільно переставив огорожу, встановив хвіртку та сарай на земельній ділянці площею 32 кв. м, чим порушив право позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою. Комісія земельних спорів Одеської міської ради з виїздом на місце спору склала акт земельної ділянки від 17 липня 2017 року, відповідно до якого встановлено, що земельна ділянка загального користування площею 32 кв. м знаходиться в користуванні відповідачки та на котрій побудована некапітальна будівля. Згоди на будівництво позивач не надавав, домовленості між позивачем та відповідачем щодо порядку користування не існувало. Посилаючись на вимоги статей 16, 321, 386, 391 ЦК України, статей 152 ЗК України, позивач просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 січня 2019 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за вимогами позивача ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 як власником будинку та суміжної земельної ділянки повинен відповідати й ОСОБА_3, який користується будинком та земельною ділянкою ОСОБА_2 на підставі довіреності, та безпосередніми діями якого, позивач пов'язує виниклі перешкоди у користуванні майном. Крім того, суд зазначив, що не дивлячись на те, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв'язку з зведенням будівлі сараю третьою особою ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_1 на земельну ділянку під АДРЕСА_2 без висновку спеціаліста не дають суду змогу здійснити ефективний захист заявлених вимог позивача. Крім того, Одеська міська рада, до повноважень якої віднесені здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного законодавства, вирішення земельних спорів, і яка є третьою особою за позовом ОСОБА_1, право ОСОБА_3 у користуванні проходом не оспорювала та з позовом про усунення перешкод не зверталась. Постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 січня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову. Позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою 32 кв. м (загального користування), яка розташована на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 та надана для обслуговування житлових будинків та господарських споруд. Зобов'язано ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, що розташовані на земельній ділянці площею 32 кв. м на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що оскільки суд першої інстанції у виїзному судовому засіданні 22 грудня 2018 року у присутності представників сторін та особисто позивача та третьої особи ОСОБА_3 встановив, що на час огляду прохід (від літ. Б до літ. В - землі м. Одеси, з яким відповідно до кадастрового плану земельної ділянки межує земельна ділянка позивача), не є загальнодоступним, оскільки доступ до нього з АДРЕСА_1 закритий, то районний суддійшов правильного висновку, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв'язку з зведенням будівлі сараю третьою особою ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_2. Однак районний суд вдався в дослідження обставин, що лежать за межами підстав позову, тобто в дослідження того чи присвоєний на неї номер та відсутності висновку експерта. Оскільки встановивши, що на земельну ділянку загального користування обмежений доступ позивачеві діями сина власника ОСОБА_2, котра, як власник, і повинна усунути перешкоди позивачеві в праві користування цією земельною ділянкою. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У червні 2020 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року та передати справу на новий розгляд до Одеського апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду про те, що земельна ділянка площею 32 кв. м є такою, що знаходиться у загальному користуванні (прохід), а тому її не можна огороджувати, - є помилковими, оскільки спірна земельна ділянка була надана у спільне користування ОСОБА_4 (матері позивача) та ОСОБА_2 (відповідачу) на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року №1050, а тому тільки вони та члени їх сімей мають право на її користування. Взявши до уваги недопустимі докази, суд встановив наявність перешкод позивачу у користуванні його власністю, внаслідок чого помилково визнав порушеним право позивача. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що прохід (спірна земельна ділянка) належить до земель м. Одеси, але не є загальнодоступним, оскільки доступ до нього з АДРЕСА_1 закритий, - є помилковими, оскільки суд не дослідив докази по справі про те, що прохід не знаходиться в загальному користуванні, а належить ОСОБА_4 (матері позивача) та відповідачу, що вбачається з плану зовнішніх меж земельної ділянки на праві спільного сумісного користування. Апеляційний суд не взяв до уваги пропуск позивачем строку позовної давності та розглянув позовні вимоги по суті. Крім того, як на підставу касаційного оскарження заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №523/10225/15-ц, від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц. Доводи інших учасників справи У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гаврилюк Ю. І. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Київського районного суду м. Одеси. У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року заяву ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року задоволено. Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року до закінчення касаційного провадження. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року передано: безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 (матір позивача) земельну ділянку площею 308 кв. м на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд; передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 309 кв. м по АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд; передано у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 32 кв. м, на АДРЕСА_2, для обслуговування житлових будинків та господарських споруд (т. 1, а. с. 13). ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були виготовлені державні акти на право приватної власності на земельні ділянки площею 308 кв. м та площею 309 кв. м. (т. 1 а. с. 11, 12). ОСОБА_1, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 своє матері ОСОБА_4, є власником земельної ділянки площею 0,0308 га з кадастровим номер 5110136900:13:011:0023, розташованої на АДРЕСА_2, земельна ділянка АДРЕСА_2 на підставі свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Яковлевою О. М. 16 лютого 2017 року та зареєстровано в реєстрі за №330 (т. 1 а. с. 6). Згідно із кадастровим планом земельна ділянка позивача станом на 13 лютого 2017 року межує з землями: ОСОБА_5 (від літ. Г до літ. Д), ОСОБА_6 (від літ. Д до літ. А), ОСОБА_3 (від літ. В до літ. Г), міста Одеси - АДРЕСА_1 (від літ. А до літ. Б), та від літ. Б до літ. В - землі міста Одеси (прохід). Актом огляду земельної ділянки від 17 липня 2017 року, складеного представниками Відділу самоврядного контролю за використанням і охороною земель та дотримання вимог земельного законодавства за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 щодо порядку користування землею загального користування підтверджено, що скаржник звернувся з приводу користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2. За результатами візуального огляду земельної ділянки представниками встановлено, що земельна ділянка загального користування площею 32 кв. м фактично використовується ОСОБА_2. Суд першої інстанції у виїзному судовому засіданні 22 грудня 2018 року у присутності представників сторін та особисто позивача та третьої особи ОСОБА_3 встановив, що на час огляду прохід (від літ. Б до літ. В - землі м. Одеси, з яким відповідно до кадастрового плану земельної ділянки межує земельна ділянка позивача), не є загальнодоступним, оскільки доступ до нього з АДРЕСА_1 закритий. За таких обставин, районний суддійшов висновку, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв'язку з зведенням будівлі сараю третьою особою ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. За змістом статті 41 Конституції України та статті 317 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. За змістом частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Частиною третьою статті 152 ЗК України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні спірною земельною ділянкою 32 кв. м, яка за рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року передана у загальну спільну власність ОСОБА_4 (мати позивача) та ОСОБА_2 для обслуговування житлових будинків та господарських споруд; зобов'язати ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, некапітальної будівлі (сараю) що розташовані на спірній земельній ділянці. При цьому посилався на те, що до цього часу сторонами не оформлено право власності на спірну земельну ділянку площею 32 кв. м, а тому спірна земельна ділянка знаходиться у їх спільному користуванні та є комунальною власністю. Третя особа ОСОБА_3, який є сином відповідача, самовільно переставив огорожу, побудував хвіртку та сарай на земельній ділянці, яка перебуває у спільному користуванні суміжних землекористувачів, чим порушив права позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою, а саме можливості обслуговувати житловий будинок, проводити необхідні ремонтні роботи, тощо. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що встановивши, що на земельну ділянку загального користування обмежений доступ позивачеві діями сина власника ОСОБА_2, то відповідач, як власник, і повинна усунути перешкоди позивачеві в праві користування цією земельною ділянкою. Колегія суддів Верховного суду погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог, з огляду на таке. Як встановлено судами спірна земельна ділянка площею 32 кв. м була передана у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 для обслуговування житлових будинків та господарських споруд на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникають після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визнаються державою. Рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року про передачу спірної земельної ділянки у спільну власність є правовим документом на підставі чого виникло право власності на земельну ділянку. Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Позивач та відповідач не позбавлені права на оформлення їх права власності на спірну земельну ділянку відповідно до норм чинного законодавства. Виходячи з зазначеного, спірна земельна ділянка належить на праві спільної власності позивачу, як спадкоємцю ОСОБА_4, та ОСОБА_2. Як встановлено судами, третя особа самовільно переставив огорожу, встановив хвіртку та сарай на земельній ділянці площею 32 кв. м, чим порушив право позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою. Порушення прав позивача на користування спірною земельною ділянкою встановлено комісією земельних спорів Одеської міської ради, яка з виїздом на місце спору склала акт земельної ділянки від 17 липня 2017 року, відповідно до якого встановлено, що земельна ділянка загального користування площею 32 кв. м знаходиться в користуванні відповідачки та на котрій побудована некапітальна будівля. Крім того, судом першої інстанції у виїзному судовому засіданні 22 грудня 2018 року встановив, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв'язку з зведенням будівлі сараю ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_2. Відповідно до частин першої та другої статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Відповідно до пунктів "г", "е" частини першої статті 91 ЗК України, власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства. Зміст добросусідства закріплено у статті 103 ЗК України. У відповідності до цієї норми власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо). Крім того, частиною другою статті 95 ЗК України встановлено, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до положень статті 391 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. У цій справі суди встановили, що на спірній земельній ділянці, яка перебуває у спільній власності сторін, ОСОБА_3 самовільно переставив огорожу, встановив хвіртку та сарай, чим порушив право позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою та на вільне право користування своїм домоволодінням, оскільки позивач обмежений у доступі до однієї з його стін, у зв'язку з зведенням будівлі сараю ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_1. Встановивши вказані обставини, апеляційний суддійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог шляхом зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачу, шляхом зобов'язання здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, що розташовані на спірній земельній ділянці. Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, які зроблені із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права. Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд помилково визнав спірну земельну ділянку такою, що знаходиться у загальному користуванні (прохід), а тому її не можна огороджувати, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки зазначення судом апеляційної інстанції в рішенні "земельна ділянка загального користування" не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення, відповідно до якого встановлено загальне спільне користування позивачем та відповідачем спірною земельною ділянкою та порушення прав позивача на вільне володіння та користування своєю власністю. Доводи касаційної скарги про те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даними позовними вимогами, є безпідставними, оскільки відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Оскільки відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції не подавав заяви, або клопотання про застосування позовної давності та відмови у задоволенні позову з цих підстав до ухвалення судом рішення по суті спору, то у суду апеляційної інстанції були відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності на стадії апеляційного провадження. Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що порушення права позивача на користування своєю власністю триває до цього часу, а тому позовна давність на ці вимоги не поширюється. Посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №523/10225/15-ц, від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки у цих справах інші правовідносини, а також встановлені інші фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі №127/6912/17 (провадження 61-15397св18), від 06 жовтня 2020 року №348/1171/17 (провадження 61-16528св19). Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга, підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання постанови Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Адабаш Світланою Аксентіївною залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, визначивши третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Приватне акціонерне товариство "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" (далі - ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго"), Чернівецьку міську раду, Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та приведення її у попередній стан шляхом знесення самовільно побудованого будинку. Позовну заяву ОСОБА_1 мотивовано тим, що йому на праві власності належить земельна ділянка та садовий будинок, які розташовані на АДРЕСА_1. Власником сусідньої земельної ділянки на АДРЕСА_2 з 14 серпня 2015 року є ОСОБА_2. Посилався на порушення права користування земельною ділянкою внаслідок здійснення ОСОБА_2 самочинного будівництва садового будинку на його земельній ділянці без проєктної документації. Вказував на те, що відстань від існуючої огорожі до зовнішньої стіни будинку, розташованого на АДРЕСА_2, складає 0,90 м, чим порушено вимоги частини 3 пункту 3.25 Державних будівельних норм України 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", у зв'язку з чим, серед іншого, має місце затінення земельної ділянки на АДРЕСА_1. Відведення атмосферних опадів з покрівлі будинку на АДРЕСА_2 здійснюється без забезпечення інженерно-технічних заходів, спрямовано в бік фундаменту огорожі земельної ділянки на АДРЕСА_1. ОСОБА_2 самочинно виконав земельні роботи з улаштуванням виїмки грунту на глибину понад 1,0 м вздовж залізобетонного фундаменту огорожі земельної ділянки на АДРЕСА_1. Садовий будинок на АДРЕСА_2 розташований в охоронній зоні ПЛ-110 кВ "Чернівці-330 - Арсенал-1,2", в проміжку опор №156-157 під лівим ланцюгом повітряної лінії електропередач. Будівництво не відповідає вимогам пункту 7, підпункту "г " пункту 16 статуту СТ "Кварц-1", згідно з яким члени товариства мають право споруджувати опалювані садові будинку площею забудови до 50 кв. м з відступом від дороги та від межі сусідньої ділянки не менше 3 м. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою АДРЕСА_1 у СТ "Кварц-1" шляхом знесення самочинно зведеного будинку АДРЕСА_2; привести земельну ділянку на АДРЕСА_2 у попередній стан відповідно до правовстановлюючих документів шляхом знесення самочинно зведеного будинку, розташованого на АДРЕСА_2. У липні 2017 року ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" (з 25 квітня 2018 року змінено назву на Акціонерне товариство "Чернівціобленерго", далі - АТ "Чернівціобленерго") звернулось до суду з самостійною вимогою щодо предмета спору до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1, Чернівецька міська рада, Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, про відновлення становища, яке існувало до порушення. Позовну вимогу ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" мотивовано тим, що вздовж м. Чернівці проходить лінія електропередач ПЛ-110кВ "Чернівці-330 - Арсенал-1,2", яка побудована в 1965 році, є об'єктом енергетики та знаходиться на балансі товариства. Відповідно до статті 24 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" розмір охоронних зон встановлюється на відстані від 2,0 до 40,0 м залежно від напруги, а згідно з пунктом 5 Правил охорони електричних мереж охоронна зона для повітряних ліній передач напругою 110 кВ становить 20 м. Зазначає, що використання земельних ділянок в охоронних і санітарно-захисних зонах електричних мереж повинно бути письмово узгоджено з власниками цих мереж, державними органами пожежної охорони та санітарного нагляду. В охоронних і санітарно-захисних зонах електричних мереж забороняється, серед іншого, будувати житлові, громадські та дачні будинки. Стверджує, що садовий будинок ОСОБА_2 розташований в охоронній зоні АДРЕСА_3 в проміжку опор №156-157 під лівим ланцюгом повітряної лінії електропередач. Відповідач не звертався до товариства як власника високовольтної лінії щодо погодження будівництва садового будинку. Вказує, що наявність садового будинку в межах охоронної зони високовольтної лінії порушує законні інтереси товариства, а саме унеможливлює нормальні умови експлуатації повітряної лінії та її належного технічного обслуговування, що загрожує припиненням електропостачання великій кількості побутових та промислових споживачів, створює загрозу безпеці населення. Враховуючи викладене, ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" просило суд відновити охоронну зону високовольтної повітряної електричної лінії ПЛ-110кВ "Чернівці-330 - Арсенал-1,2" в проміжках опор №156-157 шляхом знесення садового будинку ОСОБА_2, розташованого на земельній ділянці АДРЕСА_2; стягнути з відповідача понесені судові витрати зі сплати судового збору. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 19 липня 2017 року позов ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" прийнято до розгляду та об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 19 липня 2017 року до участі у справі як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, залучено АТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго". Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 05 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та АТ "Чернівціобленерго" відмовлено. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що з огляду на положення статті 376, частини першої статті 391 ЦК України, статті 24 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів", пункту 15 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04 квітня 1997 року №209, підстави для захисту права власності ОСОБА_1 та права власності АТ "Чернівціобленерго" шляхом знесення садового будинку ОСОБА_2 відсутні. На обґрунтування таких висновків суди зазначили, що відновлення права ОСОБА_1, порушеного відведенням атмосферних опадів з покрівлі даху будинку, розташованого на АДРЕСА_2 в СТ "Кварц-1", на земельну ділянку на АДРЕСА_1, у спосіб знесення будинку ОСОБА_2 є крайньою мірою впливу і є можливим лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, неможливості проведення перебудови об'єкта самочинного будівництва. Суди вважали недоведеними неможливість проведення перебудови об'єкта самочинного будівництва та відмову ОСОБА_2 від проведення перебудови. Крім того, суди зазначили, що державний акт на право власності на земельну ділянку від 26 лютого 2008 року серії ЯЕ №336780, виданий попередньому власнику земельної ділянки АДРЕСА_2 ОСОБА_3, не містить обмежень щодо використання земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 05 серпня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували наявні в матеріалах справи докази на підтвердження факту відсутності будь-яких будівель та споруд на земельній ділянці відповідача станом на момент її придбання останнім у 2015 році. Крім того, суди проігнорували відсутність у відповідача будь-яких дозвільних документів на ведення будівництва на своїй земельній ділянці та не врахували порушення ним положень частини третьої статті 24 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" та пункту 5 Правил охорони електричних мереж. ОСОБА_1 як член СТ "Кварц-1" та власник земельної ділянки має право вимагати дотримання іншими членами товариства вимог статуту СТ "Кварц-1", а також вимог чинного законодавства України, яке регулює порядок здійснення будівництва. У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, АТ "Чернівціобленерго", посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 05 серпня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову АТ "Чернівціобленерго". Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди проігнорували висновок від 14 серпня 2018 року №466, складений судовим експертом Юзвенко Р. В., в якому зазначено, що садовий будинок відповідача є новозбудованим об'єктом. Суди не врахували законодавчо встановлену заборону на здійснення будівництва без погодження відповідних органів на земельних ділянках, які перебувають у межах охоронних зон повітряних і кабельних ліній. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1, поданому до суду у лютому 2020 року, АТ "Чернівціобленерго" просило задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали цивільної справи №727/5368/17 із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2020 року відкрито провадження за касаційною скаргою АТ "Чернівціобленерго". Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 є власником земельної ділянки на АДРЕСА_1, що підтверджується копією державного акта на право власності на земельну ділянку від 27 листопада 2006 року (т. 1, а. с. 12). Власником земельної ділянки на АДРЕСА_2 є ОСОБА_2, що підтверджується копією договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 серпня 2015 року, укладеного з ОСОБА_4, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. (т. 1, а. с.13, 14). Установлено (в судовому засіданні та із виїздом суду на місце), що на земельних ділянках АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2 збудовані садові будинки. Відповідно до довідки ПрАТ "ЕК "Чернівціобленерго" повітряна лінія ПЛ-110кВ "Чернівці-330 - Арсенал 1,2", інвентарний номер №006009, довжиною 65,8 м, знаходиться на балансі ПрАТ "ЕК "Чернівціобленерго". Згідно з паспортними даними побудована в 1965 році (т. 1, а. с. 94). Встановлено, що право власності АТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" на високовольтну лінію ПЛ-110 кВ "Чернівці-330 - Арсенал-1,2" як об'єкт енергетики не підлягає державній реєстрації. Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області за зверненням ОСОБА_1 проводились перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил щодо будівництва садового будинку на земельній ділянці АДРЕСА_2. Відповідно до акта управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 20 жовтня 2015 року встановлено здійснення ОСОБА_2 будівництва садового будинку на АДРЕСА_2 без затвердженого будівельного паспорта та дозвільних документів, які надають право виконувати будівельні роботи (т. 1, а. с. 47). Актом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 13 лютого 2017 року встановлено, що на земельній ділянці на АДРЕСА_1 у СТ "Кварц-1" збудовано одноповерховий садовий будинок розмірами у плані 7,10 х 5,20 м, до 1986 року (т. 1, а. с. 123). За результатами перевірок були винесені приписи від 20 жовтня 2015 року та від 11 грудня 2015 року про зупинення підготовчих та будівельних робіт, які не відповідають законодавству, будівельним нормам, державним стандартам і правилам, архітектурним вимогам, затвердженим проектним рішенням, технічним умовам та іншим нормативно-правовим актам, виконуються без повідомлення, реєстрації декларації про початок їх виконання або без отримання дозволу на виконання будівельних робіт (т. 1, а. с. 26, 27, 48, 49). Постановою управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області від 18 грудня 2015 року №156/15-1024-1.20/2-1813 у справі про адміністративне правопорушення ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 188-42 КУпАП та накладено штраф у розмірі 510,00 грн (т. 1, а. с. 50-51). Відповідно до постанови Шевченківського районного суду м. Чернівців від 06 вересня 2017 року позов ОСОБА_2 задоволено, визнано протиправною та скасовано постанову у справі про адміністративне правопорушення від 05 травня 2017 року №19/108/18-1/15.5-17, винесену начальником Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради Гальчук О. В., про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 188-42 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510,00 грн (т. 1, а. с. 204-206). Згідно з копією державного акта на право власності на земельну ділянку від 26 лютого 2008 року серії ЯЕ №336780, виданого колишньому власнику спірної земельної ділянки ОСОБА_3, у акті відсутні будь-які посилання на існування обмежень у використанні земельної ділянки. Зі змісту робочого проекту ВАТ "ЕК "Чернівціобленерго", правонаступником якого є ПрАТ "ЕК "Чернівціобленерго", на зовнішнє електропостачання садового будинку на АДРЕСА_2 вбачається, що 26 жовтня 2010 року спірний садовий будинок було приєднано до електричних мереж, замовником є колишній власник ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 193-198). Також встановлено, що 03 листопада 2010 року за вказаною адресою було проведено заміну електролічильника та здійснено його опломбування, що підтверджується копією наряду від 03 листопада 2010 року на заміну електролічильника чи трансформатора струму (а. с. 200, т. 1) та копією акта про опломбування від 03 листопада 2010 року (а. с. 201, т. 1). Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 09 лютого 2018 року призначено у справі судову будівельно-технічну експертизу. Висновком експертного дослідження експерта ОСОБА_5 від 30 серпня 2016 року №16088 встановлено, що граничні розміри площі забудови не були погоджені з адміністрацією СТ "Кварц-1", відстань від зовнішньої стіни поверхні стіни фасаду самочинно збудованого будинку до поверхні залізобетонного фундаменту огорожі сусідньої земельної ділянки становить 0,9 м, відведення атмосферних опадів із покрівлі даху самочинно збудованого будинку здійснюється без забезпечення інженерно-технічних заходів (водозбірні лійки та водостічні труби на будинку відсутні), видалення ґрунту вздовж огорожі сусідньої земельної ділянки глибиною понад 1,0 м спричинило відкриття бокової поверхні залізобетонного фундаменту огорожі на земельній ділянці на АДРЕСА_1. Указаним висновком також встановлено розташування будинку на АДРЕСА_2 в охоронній зоні високовольтної лінії ПЛ-110 кВ "Чернівці-330 - Арсенал-1,2" в проміжку опор №156-157 під лівим ланцюгом повітряної лінії електропередач (т. 1, а. с. 31-33). Відповідно до висновку №466 судової будівельно-технічної експертизи від 14 серпня 2018 року, складеного судовим експертом ОСОБА_6, об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, розташований на земельній ділянці АДРЕСА_2, не відповідає вимогам пунктів 3.25, 8.23 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", а також нормативно-правовим актам у галузі будівництва, а саме Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" і Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року №553. Відведення атмосферних опадів (дощових та талих вод) з покрівлі двосхилого даху збудованого житлового будинку АДРЕСА_2 відбувається на сусідню земельну ділянку АДРЕСА_1, що не відповідає пункту 3.25* ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Обстеженням земельних ділянок АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2, і АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1, що розташовані в АДРЕСА_1, встановлено, що між цими суміжними земельними ділянками була встановлена огорожа з металевої сітки на стійках з металевих труб, забетонованих в бетонний цоколь, висотою над поверхнею землі 0,3 м, шириною цоколя 0,6 м, довжиною 25,00 м. Власником земельної ділянки АДРЕСА_2 ОСОБА_2 зі сторони своєї земельної ділянки виконані земляні роботи з улаштування виїмки ґрунту на глибину понад 1,0 м та демонтування залізобетонного фундаменту огорожі земельної ділянки АДРЕСА_1 (по межі від А до Б) довжиною 6,95 м. Встановити точний період виконання робіт із виїмки ґрунту вздовж огорожі між суміжними земельними ділянками АДРЕСА_2 і АДРЕСА_1, які знаходяться в СТ "Кварц-1" вул. Кронштадській у м. Чернівці, не видається можливим, але експертом зроблено припущення, що такі роботи могли проводитися в період проведення будівництва зовнішньої стіни, яка межує з земельною ділянкою АДРЕСА_1, тобто в ІІ половині 2015 року (т. 2, а. с. 8-21). Актом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 13 лютого 2017 року встановлено дотримання ОСОБА_1 вимог підпункту "г " пункту 16 статуту СТ "Кварц-1" року (т. 1, а. с. 123). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги ОСОБА_1 та АТ "Чернівціобленерго" підлягають частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 05 серпня 2019 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Предметом позову ОСОБА_1 є вимога усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою на АДРЕСА_1 у СТ "Кварц-1", шляхом знесення самочинно зведеного будинку на АДРЕСА_2; приведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 у попередній стан відповідно до правовстановлюючих документів, шляхом знесення самочинно зведеного будинку. ОСОБА_1 обґрунтовував наявність підстав для задоволення позову порушенням права користування своєю земельною ділянкою у зв'язку зі здійсненням ОСОБА_2 самочинного будівництва садового будинку на сусідній земельній ділянці без проектної документації та з порушенням положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року №553, та Державних будівельних норм України 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". ОСОБА_1 зазначав про недотримання ОСОБА_2 відстані від існуючої огорожі до зовнішньої стіни будинку відповідача, що спричиняє затінення земельної ділянки на АДРЕСА_1; відведення атмосферних опадів з покрівлі будинку відповідача здійснюється без забезпечення інженерно-технічних заходів та спрямовано в бік фундаменту огорожі його земельної ділянки; ОСОБА_2 самочинно виконав земельні роботи з улаштуванням виїмки грунту на глибину понад 1,0 м вздовж залізобетонного фундаменту огорожі земельної ділянки позивача; садовий будинок відповідача розташований в охоронній зоні АДРЕСА_3; будівництво відповідачем садового будинку не відповідає вимогам пункту 7, підпункту "г " пункту 16 статуту СТ "Кварц-1". Предметом позову ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" є вимога про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом знесення садового будинку ОСОБА_2, розташованого на земельній ділянці АДРЕСА_2. ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" обґрунтовувало наявність підстав для задоволення позову тим, що відповідачем порушено під час здійснення забудови земельної ділянки вимоги Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" та Правил охорони електричних мереж, оскільки наявність садового будинку в межах охоронної зони високовольтної лінії порушує законні інтереси товариства. Відмовляючи у задоволенні позовів, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про те, що підстави для захисту права власності ОСОБА_1 та права власності АТ "Чернівціобленерго" саме у спосіб знесення садового будинку ОСОБА_2 відсутні, оскільки це є крайньою мірою впливу на відповідача, а питання про усунення перешкод шляхом здійснення перебудови позивачі не порушували. Колегія суддів не повною мірою погоджується з такими висновками судів. Щодо позовних вимог ОСОБА_1. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності. Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. За змістом статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цивільне законодавство України визначає, що одним із способів захисту права власності є негаторний позов. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), серед способів захисту речових прав цивільне законодавства виокремлює усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказаний спосіб захисту може бути реалізований шляхом подання негаторного позову. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Захист речового права шляхом пред'явлення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (негаторного позову) є можливим носієм речового права і передбачає доведення позивачем наступних обставин: 1) належність позивачу речового права, з приводу захисту якого він звертається до суду; 2) порушення цього права, його невизнання чи оспорювання; 3) вчинення цих дій саме відповідачем. Відповідно до статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Статтею 27 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Відповідно до частин першої, четвертої та сьомої статті 376 ЦК Українижитловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення законів України "Про основи містобудування", "Про архітектурну діяльність", "Про регулювання містобудівної діяльності", постанови Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №466 "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт" необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо. Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці, але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови. Такий правовий висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №725/5630/15-ц (провадження №14-341цс18). Законність знесення самочинного будівництва має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-84, 228, 229, 235, 243, 368, 369 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказам, якими суд керувався при вирішенні позову. Встановлено, що на земельній ділянці на АДРЕСА_2 знаходиться садовий будинок, орієнтовно 1982 року побудови. Також матеріалами справи підтверджується, що з 2015 року ОСОБА_2 здійснювалась реконструкція садового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_2, без проектної документації та отримання будь-яких дозвільних документів. ОСОБА_1 неодноразово звертався до контролюючих органів у сфері надання дозволів та здійснення контролю за дотриманням будівництва з метою встановлення обставин дотримання відповідачем вимог чинного законодавства України під час забудови земельної ділянки на АДРЕСА_2. За результатами здійснення такої перевірки встановлено, що будівництво садового будинку за вказаною адресою здійснюється відповідачем самовільно, без погодження з відповідним органом державної архітектурно-будівельної інспекції. Також висновком судової будівельно-технічної експертизи від 14 серпня 2018 року №466 підтверджено, що об'єкт незавершеного будівництва - будинок, розташований на земельній ділянці АДРЕСА_2, не відповідає вимогам пунктів 3.25, 8.23 ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", а також нормативно-правовим актам у галузі будівництва, а саме: Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" і Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року №553. Так, зокрема, відведення атмосферних опадів з покрівлі двосхилого даху збудованого житлового будинку ОСОБА_2 відбувається на сусідню земельну ділянку АДРЕСА_1, що не відповідає пункту 3.25* ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Указаним висновком встановлено недотримання нормативної відстані, яка повинна становити не менше одного метра від поверхні стін фундаменту незавершеного будівництвом житлового будинку з мансардним поверхом до поверхні залізобетонного фундаменту огорожі на земельній ділянці на АДРЕСА_1, а виступна частина даху нависає над огорожею. Таким чином, доводи ОСОБА_1 про порушення його майнових прав щодо належного користування земельною ділянкою знайшли своє підтвердження у процесі розгляду справи. Водночас колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про неефективність обраного ОСОБА_1 способу захисту порушеного права, який полягає виключно у знесенні садового будинку відповідача. Положеннями пунктів 3, 5, 6 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року визначено, що позовна заява повинна містити зміст позовних вимог, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України. Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини. У частині сьомій статті 376 ЦК України передбачено, що у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі №6-1721цс16 зроблено висновок, що "право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 цього Кодексу)". Розглядаючи позови про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості відповідно до вимог статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкта та чи відмовляється ця особа від такої перебудови. Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови (постанова Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №646/7646/16-ц (провадження №61-2011св19)). Щодо позовних вимог ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго", правонаступником якого є АТ "Чернівціобленерго" Колегія не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у позові ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго", правонаступником якого є АТ "Чернівціобленерго". Відповідно до положень статті 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. Згідно зі статтею 112 ЗК України охоронні зони створюються, зокрема, уздовж ліній електропередачі для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України. Відповідно до статті 22 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" охоронні зони об'єктів енергетики встановлюються вздовж повітряних та кабельних ліній електропередачі та навколо електростанцій, електропідстанцій, струмопроводів і пристроїв, для забезпечення нормальних умов експлуатації об'єктів енергетики, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Охоронні зони уздовж повітряних ліній електропередачі встановлюються у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидва боки ліній від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на певній відстані залежно від напруги ліній електропередачі. У статті 24 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" передбачено, що розміри охоронних та санітарно-захисних зон об'єктів енергетики залежно від їх конструкції та напруги встановлюються Кабінетом Міністрів України. Межі охоронних та санітарно-захисних зон об'єктів енергетики зазначаються в містобудівній документації, документації із землеустрою та кадастрових планах. Розмір охоронних та санітарно-захисних зон уздовж повітряних ліній електропередачі визначається паралельними прямими по обидва боки ліній від крайніх проводів на відстані від 2,0 до 40,0 метра залежно від напруги. Відповідно пункту 5 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 1997 року №209, охоронні зони електричних мереж встановлюються: уздовж повітряних ліній електропередачі - у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на відстань 10 м до 20 кВ. Згідно з пунктом 4 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 1997 року №209, у межах охоронних зон землі у їх власників і користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими цими Правилами. Громадяни, яким надано у власність, земельні ділянки, де знаходяться об'єкти електричних мереж, зобов'язані вживати належних заходів до збереження зазначених об'єктів. Висновком експертного дослідження експерта ОСОБА_5 від 30 серпня 2016 року №16088 встановлено розташування будинку на АДРЕСА_2 в охоронній зоні високовольтної лінії ПЛ-110 кВ "Чернівці-330 - Арсенал-1,2" у проміжку опор №156, 157 під лівим ланцюгом повітряної лінії електропередач. Відповідно до довідки ПрАТ "ЕК "Чернівціобленерго" повітряна лінія ПЛ-110кВ "Чернівці-330 - Арсенал 1,2", інвентарний номер №006009, довжиною 65,8 кв. м, знаходиться на балансі ПрАТ "ЕК "Чернівціобленерго". Згідно з паспортними даними побудована в 1965 році (т. 1, а. с. 94). Водночас зазначеному вище висновку в частині, що стосується розташування садового будинку відповідача в охоронній зоні високовольтної лінії, суди попередніх інстанцій належної правової оцінки в сукупності з іншими доказами у справі не надали, не врахували наявність встановленої законодавством заборони на зведення будинків, будівель та споруд будь-яких типів у межах такої зони. Суди, встановивши лише наявність робочого проекту ВАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" та наряду від 03 листопада 2010 року щодо приєднання до електричних мереж садового будинку на АДРЕСА_2, у жовтні 2010 року, а також те, що державний акт на право власності на земельну ділянку від 26 лютого 2008 року серії ЯЕ №336780, виданий попередньому власнику земельної ділянки на АДРЕСА_2 ОСОБА_3 не містить обмеження у використанні земельної ділянки, дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог ПрАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго". Оскільки недоліки, допущені судами попередніх інстанцій, не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого суду належить надати правову оцінку доказам сторін та з урахуванням законодавчо встановленої заборони на використання земель охоронної зони енергетичних об'єктів ухвалити судове рішення відповідно до встановлених фактичних обставин справи та вимог закону. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, розгляд справи судами проведено неповно, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними у статті 416 цього Кодексу. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 і Акціонерного товариства "Чернівціобленерго" задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 05 серпня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Короткий зміст оскаржуваних рішень Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" відмовлено. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що станом на час прийняття спірного рішення Грядівською сільською радою Жовківського району Львівської області, спірна земельна ділянка не належала на праві користування позивачу, оскільки останній не оформив таке право у відповідності до діючого на той час земельного законодавства, а посилання позивача щодо перебування частини спірної земельної ділянки у смузі відведення залізниці є безпідставним та необґрунтованим. Також суд констатував, що ОСОБА_1 не порушено прав позивача, а позивачем належно не обґрунтовано позовні вимоги та не надано відповідних доказів, що їх підтверджують, зокрема не доведено і порушення Грядівською сільською радою Жовківського району Львівської області норм законодавства при прийнятті оскаржуваного РІШЕННЯ: Короткий зміст вимог касаційної скарги 16 вересня2020 року засобами поштового зв'язку АТ "Українська залізниця" подало касаційну скаргу на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду. У жовтні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15. Вказує, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, який визначає розташування земель залізничного транспорту, оскільки наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами У 1962 році проектною організацією Дорпроект Південно-Західної розроблений План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м. 07 серпня 2007 року ОСОБА_1 на підставі рішення Грядівської сільської ради №8 від 21 грудня 2006 року виданий державний акт на право власності земельною ділянкою серії ЯД №432527, відповідно до якого вона є власником земельної ділянку площею 0,1511 га з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться у АДРЕСА_1. Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 16 лютого 2016 року, складеного комісією у складі головного інженера виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Батюка В. Б., інженера-землевпорядника Приставської О. В., старшого шляхового майстра Скучинського С. О., вбачається, що на 11 км + 410 м - 11 км + 442 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 42 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку ОСОБА_1, на якій знаходиться житловий будинок з господарською будівлею за адресою: АДРЕСА_1. Ширина земельної ділянки залізниці на 11 км + 410 км - 11 км + 442 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії становить 45 м. Згідно довідки №689 від 19 вересня 2018 року, виданої Грядівською сільською радою, земельна ділянка з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001, яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, з південної сторони не загороджена та межує із землями залізниці. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду з позовом, АТ "Укрзалізниця" посилалось на те, що на час прийняття Грядівською сільською радою оскаржуваного РІШЕННЯ: від 21 грудня 2006 року частина земельної ділянки, наданої у приватну власність ОСОБА_1, належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні залізниці. Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом "б" частини четвертої статті 84 ЗК України визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту. Відповідно до статті 6 Закону України №273/96-ВР від 04 липня 1996 року "Про залізничний транспорт" (далі - Закон №273/96-ВР, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - передачі у власність спірної земельної ділянки) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України №273/96-ВР від 10 листопада 1994 року "Про транспорт" (далі - Закон №232/94-ВР, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - передачі у власність спірної земельної ділянки). До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою та другої статті 11 Закону №232/94-ВР землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації. Частиною першою статті 23 Закону №232/94-ВР, яка кореспондується з положеннями статті 68 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Подібні висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц та підтвердженні у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц, від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, від 19 травня 2021 року у справі №715/2081/18, які прийняті після подання касаційної скарги. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому, позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Предметом спору в цій справі є визнання незаконним та скасування рішення Грядівської сільської ради Жовківського району Львівської області №8 від 21 грудня 2006 року в частині передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1511 га, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД №432527 від 07 серпня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, на земельну ділянку площею 0,1511 га, скасування запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001, скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001. На думку позивача, земельна ділянка, яка надана ОСОБА_1 у приватну власність, частково належить до земель залізничного транспорту. Отже, позовні вимоги заявлено позивачем, у тому числі, з підстав порушення сільською радою норм ЗК України при виділенні земельної ділянки ОСОБА_1 Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2021 року в подібних справах №450/2352/18 та №450/2410/18 за позовом за позовом АТ "Українська залізниця" до власників земельних ділянках про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, визнання державного акта недійсним вже вказував на те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення цих вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки. Серед способів захисту речових прав ЦК України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173). Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акта на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 01 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49). Також Верховний Суд звертає увагу на неефективність обраного позивачем способу захисту свого права і шляхом скасування запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки та скасування державної реєстрації земельної ділянки з огляду на таке. Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. Згідно до частини першої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону України "Про Державний земельний кадастр" поземельна книга закривається у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Таким чином, скасування державної реєстрації земельної ділянки та запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки не призведе до припинення речових прав відповідача на земельну ділянку та скасування державної реєстрації таких речових прав. Схожі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 20 жовтня 2020 року у справі №372/2650/17. Отже, задоволення вказаних вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки. Крім того, відповідно до частини десятої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав (за їх наявності). Виходячи із встановлених обставин належним способом захисту позивача може бути звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, у разі доведеності, що позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позову, але допустили помилку при мотивуваннісвоїх рішень, оскільки у задоволенні позову необхідно було відмовити саме у зв'язку із обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав. За змістом статті 412 ЦПК України суд змінює судове рішення повністю або частково, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). За таких обставинрішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року необхідно змінити, шляхом зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень з урахуванням висновків, викладених у цій постанові Верховного Суду про те, що підставою для відмови у задоволенні позову є обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови Верховного Суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 березня 2021 року м. Київ справа №379/1294/18 провадження №61-4205св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест", відповідачі: ОСОБА_1, приватне сільськогосподарське підприємство "Ківшовата", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" на рішення Таращанського районного суду Київської області від 21 жовтня 2019 року у складі судді Зінкіна В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" (далі - ТОВ "Інтерагроінвест ") звернулося до суду з позовом, просивши визнати недійсним договір оренди землі №697 від 04 січня 2018 року для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Лучанської сільської ради Таращанського району Київської області, площею 4,5234 га, кадастровий номер 3224484000:02:010:0135, укладений між ОСОБА_1 та приватним сільськогосподарським підприємством "Ківшовата" (далі - ПСП "Ківшовата "); визнати недійсним договір оренди землі №697/1 від 04 січня 2018 року для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Лучанської сільської ради Таращанського району Київської області, площею 0,8089 га, кадастровий номер 3224484000:02:001:0120, укладений між ОСОБА_1 та ПСП "Ківшовата"; визнати поновленим з ТОВ "Інтерагроінвест" договір №62 оренди земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих в адміністративних межах Лучанської сільської ради Таращанського району Київської області кадастровий номер 3224484000:02:010:0135, площею 4,5234 га, та кадастровий номер 3224484000:02:001:0120, площею 0,8089 га, який укладений 08 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та СТОВ "Лучанське-2" (правонаступником якого є позивач), на умовах, що викладені в додатковій угоді від 27 березня 2017 року до цього договору, строком на 7 років. Позовна заява мотивована тим, що 08 листопада 2012 року між сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Лучанське-2" (далі - СТОВ "Лучанське-2 "), правонаступником якого є ТОВ "Інтерагроінвест", та ОСОБА_1 укладено договір №62 оренди двох земельних ділянок: кадастровий номер 3224484000:02:010:0135, площею 4,5234 га та кадастровий номер 3224484000:02:001:0120, площею 0,8089 га (далі - договір №62). Договір оренди вказаних земельних ділянок зареєстрований 29 грудня 2012 року в управлінні Держкомзему у Таращанському районі Київської області за №322440004006652, а 03 липня 2017 року запис про наявність іншого речового права (права оренди) перенесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номери записів 21296171 та 21296200. Строк дії договору №62 земельних ділянок, з урахуванням дати реєстрації договору, завершився 29 грудня 2017 року. Відповідно до пункту 3.3 цього договору, після закінчення строку його дії, орендар має першочергове право поновлення його на новий строк в порядку та на умовах, визначених чинним законодавством. Маючи наміри використати своє переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок з орендодавцем, СТОВ "Лучанське-2", 05 квітня 2017 року за вих. №34 від 27 березня 2017 року надіслало на адресу ОСОБА_1 лист-повідомлення з підписаним зі сторони СТОВ "Лучанське-2" проектом додаткової угоди від 27 березня 2017 року до договору №62 відповідно до умов якої строк оренди пролонгується на 7 років, тобто до 31 грудня 2024 року. Позивач вказує, що пропозиція про намір укладення/продовження договору з додатками направлена на адресу ОСОБА_1 листом з оголошеною цінністю та описом вкладення, який він отримав 07 квітня 2017 року, що підтверджується повідомленням про вручення. Проте, 28 квітня 2017 року до СТОВ "Лучанське-2" поштовим відправленням надійшло заперечення від Секретаря О. В. від 24 квітня 2017 року, в якому він повідомляє про те, що не має наміру продовжувати співпрацю та підписувати додаткову угоду і просить після збору врожаю повернути йому земельні ділянки. Позивач зазначає, що в жовтні 2018 року ним було отримано з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформацію про відповідні земельні ділянки, а саме, що 04 січня 2018 року, тобто через кілька днів після закінчення договору №62, ОСОБА_1 уклав нові договори оренди вищезазначених земельних ділянок з іншим орендарем - ПСП "Ківшовата", а саме: договір оренди землі №697 від 04 січня 2018 року (земельної ділянки, кадастровий номер 3224484000:02:010:0135 та площею 4,5234 га), номер запису про інше речове право 24618425, строк дії договору - 7 років, а також договір оренди землі №697/1 від 04 січня 2018 року (земельної ділянки, кадастровий номер 3224484000:02:001:0120 та площею 0,8089 га), номер запису про інше речове право 24765892, строк дії договору - 7 років. Позивач вважає, що орендодавець ОСОБА_1 таким чином порушив переважне право СТОВ "Лучанське-2" на поновлення з ним договору №62 на новий строк, а тому він був змушений звернутися до суду із відповідними позовом. Короткий зміст судових рішень Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, у задоволенні позову ТОВ "Інтерагроінвест" відмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що орендодавець письмово повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди, тому переважне право позивача не порушено. Разом із цим, суди також зазначили, що відповідачі не порушили право позивача на оренду спірних земельних ділянок та матеріали справи не містять доказів, які б вказували на наявність підстав для визнання недійсним договору оренди землі, укладеного між відповідачами. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року ТОВ "Інтерагроінвест", не погодившись із рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 жовтня 2019 року та постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 16 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Інтерагроінвест" на рішення Таращанського районного суду Київської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що орендодавцем ОСОБА_1 не виконано умови пункту 3.4 договору №62 (якщо орендодавець не збирається укладати новий договір оренди з Орендарем або продовжувати дію цього договору, він зобов'язаний за 6 (шість) місяців до закінчення строку дії даного договору повідомити про це орендаря в письмовій формі, а також за свій рахунок відновити межі земельної ділянки в натурі), що дало позивачеві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди на новий строк. Окрім того вказує, що відповідно до договору №62 він має першочергове право поновлення відповідного договору на новий строк в порядку на умовах, визначених чинним законодавством і позивач, маючи намір використати це право направив ОСОБА_1 лист-повідомлення з підписаним проектом додаткової угоди від 27 березня 2017 року, проте відповідачем не було виконано умов договору та не повідомлено ТОВ "Інтерагроінвест" в строк, передбачений самим договором, про відсутність наміру його не продовжувати. Також зазначає, що ним було дотримано всіх вимог договору та статті 33 Закону України "Про оренду землі", що дає йому право на поновлення договору №62. ТОВ "Інтерагроінвест" вважає, що орендодавець діяв недобросовісно по відношенню до нього, адже мав намір укласти договір з іншим орендарем, до того ж на значно гірших умовах, що й вчинив через кілька днів після закінчення договору з позивачем, і такими діями відповідача ОСОБА_1 було порушено його переважне право на поновлення договору оренди. Позиції інших учасників 08 травня 2020 року представник ОСОБА_1 та ПСП "Ківшовата" - Турлуковський С. В. надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є необґрунтованими та безпідставними, тому просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Фактичні обставини, встановлені судами 08 листопада 2012 року між СТОВ "Лучанське-2", правонаступником якого є позивач, та власником земельних ділянок ОСОБА_1 строком на 5 років (з підписання та державної реєстрації) укладено договір №62 оренди двох земельних ділянок з кадастровими номерами 3224484000:02:010:0135 (площа 4,5234 га) та 3224484000:02:001:0120 (площа 0,8089 га), цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих в адміністративних межах Лучанської сільської ради Таращанського району Київської області. Цей договір зареєстрований 29 грудня 2012 року в управлінні Держкомзему у Таращанському районі Київської області за №322440004006652. Позивач, маючи наміри використати своє переважне право на поновлення договору №62, яке було передбачено пунктом 3.3., 05 квітня 2017 року за вих. №34 від 27 березня 2017 року надіслав на адресу ОСОБА_1, лист-повідомлення з підписаним зі сторони СТОВ "Лучанське-2" проектом додаткової угоди від 27 березня 2017 року до договору №62, відповідно до умов якої строк оренди пролонгується на 7 років - до 31 грудня 2024 року Відповідний лист ОСОБА_1 отримав 07 квітня 2017 року. 28 квітня 2017 року СТОВ "Лучанське-2" засобами поштового зв'язку отримало заперечення Секретаря О. В. від 24 квітня 2017 року, в якому він повідомляє про те, що не має наміру продовжувати співпрацю та підписувати додаткову угоду, і просить після збору врожаю повернути йому земельні ділянки. Після збору врожаю 2017 року належні ОСОБА_1 спірні земельні ділянки повернуті йому позивачем у зв? язку із закінченням строку дії договорів. У жовтні 2018 року позивач отримав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформацію про спірні ділянки, дізнавшись що 04 січня 2018 року, тобто через кілька днів після закінчення договору з СТОВ "Лучанське-2", ОСОБА_1 уклав нові договори оренди вищезазначених земельних ділянок з іншим орендарем - ПСП "Ківшовата", а саме: договір оренди землі №697 від 04 січня 2018 року (земельної ділянки, кадастровий номер 3224484000:02:010:0135 та площею 4,5234 га), номер запису про інше речове право 24618425, строк дії договору - 7 років, а також договір оренди землі №697/1 від 04 січня 2018 року (земельної ділянки, кадастровий номер 3224484000:02:001:0120 та площею 0,8089 га), номер запису про інше речове право 24765892, строк дії договору - 7 років. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 25 лютого 2015 року №6-219цс14, у постанові ВСУ від 13 квітня 2016 року №6-2027цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) від 10 квітня 2018 року №594/376/17-ц, у постанові Верховного Суду (далі - ВС) від 18 січня 2018 року №910/12017/17, у постанові ВС від 10 вересня 2018 року №920/739/17, у постанові ВС від 15 травня 2019 року №912/3810/16, у постанові ВС від 22 травня 2019 року №233/844/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. У частинах першій - п'ятій статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний строк розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Згідно із частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із вимогами частини першої статті 777 ЦК України. Тобто, реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє РІШЕННЯ: Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. З вищезазначеного вбачається, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору (відповідний правовий висновок викладений у постанові ВП ВС від 10 квітня 2018 року №594/376/17-ц). У пункті 3.3 договору №62 визначено, що після закінчення строку договору орендар має першочергове право поновлення його на новий строк в порядку та на умовах, визначених чинним законодавством. Відповідно до пункту 3.4 вказаного договору, якщо орендодавець не збирається укладати новий договір оренди з орендарем або продовжувати дію цього договору, він зобов'язаний за 6 (шість місяців) до закінчення строку дії даного договору повідомити про це орендаря у письмовій формі, а також за свій рахунок відновити межі земельної ділянки в натурі. Як установлено судами, з метою використати своє переважне право на поновлення договору №62 з ОСОБА_1, СТОВ "Лучанське-2" як орендар, 05 квітня 2017 року надіслало на адресу орендодавця лист-повідомлення, з підписаним зі сторони СТОВ "Лучанське-2" проектом додаткової угоди від 27 березня 2017 року до договору №62, згідно якої строк оренди пролонгується на 7 років, тобто до 31 грудня 2024 року. Вказаний лист ОСОБА_1 отримав 07 квітня 2017 року. У відповідь на лист-пропозицію позивача, як орендодавець (власник орендованих земельних ділянок) за 6 місяців до закінчення договору №62 (29 грудня 2017 року) висловив своє небажання укладати новий договір та продовжувати наявний договір із позивачем як правонаступником СТОВ "Лучанське-2", що підтверджується відповідним запереченням від 24 квітня 2017 року, який надісланий ним 27 квітня 2017 року та отриманий позивачем 28 квітня 2017 року (т. 1, а. с. 57-50). Судами попередніх інстанцій також встановлено, що орендар вчинив дії з повернення земельних ділянок орендодавцю, що також свідчить про відсутність підстав для поновлення первинного договору №62. Таким чином, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди правомірно виходили з того, що орендодавець ОСОБА_1 письмово повідомляв орендаря про те, що він не має наміру поновлювати дію договору №62 та залишає за собою право самостійно розпоряджатися земельною ділянкою. Разом із цим, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано зазначив, що переважне право ТОВ "Інтерагроінвест" на поновлення відповідного договору не є порушеним, оскільки відсутня одна зі складових юридичних фактів, що надають право позивачу претендувати на поновлення такого договору з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", а саме, відсутня воля орендодавця на укладення такого договору, оскільки ОСОБА_1 повідомив у встановлений договором строк ТОВ "Інтерагроінвест" про небажання поновлювати договір оренди. Наявність незгоди орендодавця щодо поновлення договору оренди землі згідно частини п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" виключає можливість визнання поновленим попереднього договору у вибраний позивачем спосіб. Відповідних висновків касаційний суддійшов і у постанові від 21 січня 2020 року №379/1354/18 та у постанові від 25 листопада 2020 року №227/4535/18, у яких були встановлені подібні фактичні обставини. Колегія суддів також погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для визнання недійсними договорів оренди землі від 04 січня 2018 року №697 та №697/1, оскільки в силу статті 204 ЦК України та статті 81 ЦПК України, позивачем не надано жодних належних доказів на підтвердження недійсності спірних договорів. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що ним виконано вимоги частин першої-шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", є безпідставними, оскільки у строки, передбачені статтею 33 Закону України "Про оренду землі" та договором №62, орендодавець повідомив орендаря, що не бажає поновлювати відповідний договір та просить повернути йому відповідні земельні ділянки. Аргументи касаційної скарги про те, що заява ОСОБА_1 не може бути його запереченням щодо поновлення договору оренди землі, яка подана протягом місяця після отримання проєкту додаткової угоди не заслуговують на увагу, оскільки таке заперечення було направлено орендарю 27 квітня 2017 року (том 1, а. с. 58), тобто протягом місяця з часу отримання заяви орендаря про намір скористатися своїм переважним правом на продовження оренди земельних ділянок (07 квітня 2017 року) (том 1, а. с. 51). Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці ВСУ та ВС, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником рішеннях суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. При цьому, слід зазначити, що оскаржувані рішення винесені з врахуванням, зокрема, правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 13 квітня 2016 року №6-2027цс15 та правової позиції ВП ВС, яка міститься у постанові від 10 квітня 2018 року №594/376/17-ц щодо застосування відповідних норм законодавства України. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником касаційної скарги норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі заявника інші доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" залишити без задоволення. Рішення Таращанського районного суду Київської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц та постановах Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі №910/12017/17, від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17 та від 22 травня 2019 року у справі №233/844/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ТОВ "Інтерагроінвест" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Так, відповідно до частин першої - п'ятої статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє РІШЕННЯ: Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Отже, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що орендодавець ОСОБА_1 двічі письмово повідомляв орендаря про те, що він не має наміру поновлювати дію договору оренди землі та залишає за собою право самостійно розпоряджатися земельною ділянкою. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що переважне право ТОВ "Інтерагроінвест" на поновлення договору оренди земельної ділянки не є порушеним, оскільки відсутня одна зі складових юридичних фактів, що надають право позивачу претендувати на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", а саме відсутня воля орендодавця на укладення такого договору, оскільки ОСОБА_1 двічі повідомив ТОВ "Інтерагроінвест" про небажання поновляти договір оренди. Наявність незгоди орендодавця щодо поновлення договору оренди землі згідно положень частини п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" виключає можливість визнання поновленим попереднього договору у вибраний позивачем спосіб. Подібних висновків Верховний суддійшов і у постанові від 21 січня 2020 року у справі №379/1354/18 (провадження №61-17309св19) та у постанові від 25 листопада 2020 року у справі №227/4535/18 (провадження №61-13403св19), у яких були встановлені подібні фактичні обставини. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Посилання заявника на те, що ним виконано приписи частин першої-шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", є безпідставними, оскільки у строки, передбачені статтею 33 Закону України "Про оренду землі" та договором оренди, ОСОБА_1 повідомив ТОВ "Інтерагроінвест", що не бажає поновлювати договір оренди земельної ділянки та заперечує проти використання його земельної ділянки позивачем. Доводи касаційної скарги про те, що заява ОСОБА_1 не може бути його запереченням щодо поновлення договору оренди землі протягом місяця після отримання проєкту додаткової угоди, оскільки датована 24 травня 2017 року, не заслуговують на увагу, оскільки така заява була направлена орендарю 15 червня 2017 року (том 1, а. с. 58), тобто протягом місяця з часу отримання заяви орендаря про намір скористатися своїм переважним правом (30 травня 2017 року) (том 1, а. с. 48). Крім того, у пункті 59 постанови від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (провадження №14-436цс19) Велика Палата Верховного Суду сформувала правовий висновок, відповідно до якого суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити. У справі, що переглядається, строк оренди за первинним договором сплинув, та, як було встановлено судами попередніх інстанцій, СП "Світанок" вчинило дії з повернення земельної ділянки орендодавцю й з осені 2017 року земельною ділянкою ОСОБА_1 не користувалося, а, отже, за встановлених обставин справи підстави для поновлення первинного договору оренди відсутні. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні представником позивача норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, правильно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовили ТОВ "Інтерагроінвест" у задоволенні позову. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" залишити без задоволення. Рішення Таращанського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 березня 2021 року м. Київ справа №760/21125/20 провадження №61-18457св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Р10", треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анісімов Костянтин Сергійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рохманова Оксана Володимирівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Р10" на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року у складі судді Українця В. В., постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Желепи О. В., Рубан С. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Р10" (далі - ТОВ "Р10"), третя особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анісімов К. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рохманова О. В., про визнання договорів недійсними, витребування майна. Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року відкрито позовне провадження у справі. ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення вказаного позову. Заява мотивована тим, що ОСОБА_2 відчужено спірну земельну ділянку в порушення вимог закону, а новий власник ТОВ "Р10" може відчужити її іншій особі, що утруднить або зробить неможливим виконання рішення суду. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила накласти арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1; заборонити ТОВ "Р10", а також будь-яким особам проводити будь-які підготовчі та/або будівельні роботи на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1; заборонити ТОВ "Р10", а також будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти дії щодо перепродажу та продажу майнових прав на нерухомі об'єкти, які будуть побудовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено відчуження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що продаж спірної земельної ділянки може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду у випадку задоволення позову. Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ТОВ "Р10" подало до суду апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року ухвалу місцевого суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для її скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Узагальнені доводи касаційної скарги У грудні 2020 року ТОВ "Р10" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати. Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову у цій справі суди попередніх інстанцій не взяли до уваги інтереси ТОВ "Р10" як власника земельної ділянки. Застосування заходів забезпечення позову в обраний позивачем спосіб порушує право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржувані РІШЕННЯ: Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 05 лютого 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Забезпечення позову - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Водночас загрози утруднення або неможливості виконання рішення суду наявні тоді, коли у сторони спору до його вирішення є можливість розпорядитися об'єктом прав, що став предметом спору. Відповідно до вимог статті 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; Згідно із частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Під час вирішення питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову з урахуванням адекватності вимог заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання рішення суду в разі невжиття таких заходів. Обґрунтованою підставою для забезпечення позову має бути існування очевидної загрози порушення законних прав та інтересів позивача у справі в разі невжиття заходів забезпечення позову. Відповідно, звертаючись із заявою про забезпечення позову, особа повинна довести належність їй таких прав та що невжиття заходів забезпечення позову призведене до утруднення чи неможливості виконання майбутнього рішення суду, при цьому існування загрози порушення прав позивача повинно мати очевидний та об'єктивний характер. Отже, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19). Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову. Обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, ОСОБА_1 зазначила, що предметом спору, який виник між сторонами, є нерухоме майно, а саме земельна ділянка. Зазначає, що відповідач відчужив спірну земельну ділянку в порушення вимог закону, а новий власник ТОВ "Р10" може відчужити її іншій особі, що утруднить або зробить неможливим виконання рішення суду. Пересвідчившись в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, суди дійшли обґрунтованого висновку про необхідність забезпечення позову. При цьому суди дійшли правильного висновку про забезпечення позову саме шляхом заборони відчуження спірної земельної ділянки, оскільки цей вид забезпечення позову є співмірним, ефективним та буде спрямований на реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача. Посилання у касаційній скарзі на те, що застосування заходів забезпечення позову в обраний позивачем спосіб порушує право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном, є необґрунтованим, оскільки заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, а власник спірного майна фактично не позбавлений користуватись спірним майном за винятком відчуження такого. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Р10" залишити без задоволення. Ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев

Суд першої інстанції не встановив наявність підстав, передбачених статтями 31, 32 Закону України "Про оренду землі" для припинення договору оренди земельної частки (паю) та вказав про недопустимість розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку. Суд зазначив, що в цій справі не відбулася зміна меж, площі земельної ділянки або інших її істотних ознак, а лише відбулася трансформація права орендодавця на земельну частку (пай) на право власності на земельну ділянку, виділену в натурі. Суд прийняв до уваги, що у пункті 2.3 договору оренди земельної частки (паю), укладеного між сторонами, передбачено, що в разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений. Суд першої інстанції вважав, що порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання за ПрАТ "АПК-Інвест" права оренди на земельну ділянку, виділену відповідачу в натурі, що відповідатиме вимогам закону, не суперечитиме пред'явленим позовним вимогам та надасть позивачу можливість зареєструвати своє право оренди на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2019 року в частині визнання за ПрАТ "АПК-Інвест" права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:36:000:0121 площею 4,36 га на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладеного між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, та в частині відмови в задоволенні зустрічного позову скасовано; зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено та розірвано договір оренди земельної частки (паю) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів від 22 березня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ПрАТ "АПК-Інвест" та зареєстрований 02 квітня 2012 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1040. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ПрАТ "АПК-Інвест" про визнання договору переукладеним у апеляційному порядку не оскаржувалось та судом не переглядалось. Апеляційний суд виходив із того, що в пункті 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 року №5, визначено, що у разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) зобов'язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства. Колегія суддів уважала, що з часу отримання особою державного акта на право приватної власності на землю вона набуває статусу власника земельної ділянки, у зв'язку з чим змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) підлягає припиненню шляхом його розірвання. Положення пункту 2.3 укладеного між сторонами договору щодо його переукладання в разі виділення земельної ділянки в натурі за висновком апеляційного суду не можуть бути розцінені як примус для власника земельної ділянки, а лише визначає його право на переукладення договору оренди. При відмові орендаря розірвати цей договір та припинити користування земельною ділянкою право власника земельної ділянки (орендодавця) на землю підлягає захисту в загальному порядку. З урахуванням відсутності волевиявлення власника земельної ділянки на переукладення договору апеляційний суд уважав наявними правові підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1. Апеляційний суд також зазначив, що ухваливши рішення про визнання за позивачем права оренди земельної ділянки, суд порушив принцип диспозитивності та на власний розсуд змінив обраний позивачем спосіб захисту, оскільки позовних вимог про визнання права оренди земельної ділянки ПрАТ "АПК-Інвест" не пред'являло. Аргументи учасників справи У березні 2020 року ПрАТ "АПК-Інвест" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просило її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції з дотриманням вимог чинного законодавства, зокрема, перехідних положень Закону України "Про оренду землі", зробив правильний висновок про відсутність підстав для припинення та розірвання договору оренди земельної частки (паю), укладеного між сторонами, та визнання за позивачем права оренди земельної ділянки, сформованої внаслідок виділення відповідачу його земельної частки в натурі. Посилання апеляційного суду на положення Типового договору оренди земельної частки (паю) позивач уважає недоцільним, оскільки сторони в укладеному договорі погодили інші істотні умови та передбачили можливість переукладення договору оренди земельної частки на договір оренди земельної ділянки, виділеної в натурі. З урахуванням відсутності волевиявлення відповідача на переукладення договору суд першої інстанції, на думку позивача, визначив спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання за позивачем права оренди на земельну ділянку, що відповідає критерію ефективності та не суперечить вимогам закону. У травні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін. Відзив мотивовано тим, що апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що з виділенням земельної частки на місцевості (в натурі) дія сертифікату на земельну частку (пай) припинилася, що свідчить про зміну предмета оренди та необхідність припинення правовідносин за договором оренди земельної частки шляхом його розірвання. Відповідач указує, що не має волевиявлення на переукладення договору оренди земельної частки на договір земельної ділянки, а тому відсутні підстави для задоволення первісного позову. Зазначає, що суд першої інстанції визнав за позивачем право на оренду виділеної в натурі земельної ділянки незважаючи на те, що такої позовної вимоги ПрАТ "АПК-Інвест" не пред'являв. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 березня 2020 року зазначено, що позивач оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 березня 2018 року в справі №924/468/14 та від 22 травня 2019 року в справі №904/3558/18. З урахуванням визначених судом меж апеляційного перегляду у постанові Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2020 року та доводів касаційної скарги оскаржене судове рішення підлягає перегляду в касаційному порядку в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 та в частині скасування рішення суду першої інстанції про визнання за ПрАТ "АПК-Інвест" права оренди спірної земельної ділянки. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 22 березня 2012 року ПрАТ "АКП-Інвест" та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної частки (паю), відповідно до умов якого відповідач передав позивачу у користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельну частку (пай, рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів строком на 20 років зі сплатою орендної плати. Договір 02 квітня 2012 року зареєстровано у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1040. Відповідно до пункту 2.3 договору у разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди землі переукладається сторонами за цим договором не пізніше ніж в строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України. Орендодавець зобов'язаний протягом п'яти робочих днів з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку письмово повідомити про це орендаря. (пункт 3.1 договору). 12 грудня 2012 року ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯМ №051517 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1422483900:36:000:0121 площею 4,36 га. Протягом 2012-2018 років позивач користувався спірною земельною ділянкою та сплачував на користь відповідача орендну плату в погодженому сторонами розмірі. 02 листопада 2017 року право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 4,36 га з кадастровим номером 1422483900:36:000:0121 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Того ж дня ОСОБА_1 та ФГ "Щедрий Лан" уклали договір оренди земельної ділянки площею 4,36 га з кадастровим номером 1422483900360000121 строком на 15 років. Листом від 20 січня 2018 року №11 ФГ "Щедрий Лан" повідомило ПрАТ "АПК-Інвест" про укладення 02 листопада 2017 року між ФГ "Щедрий Лан" та ОСОБА_1 договору оренди земельної ділянки площею 4,36 га з кадастровим номером 1422483900360000121. Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 30 жовтня 2018 року у цивільній справі №233/1610/18, яке набрало законної сили, позов ПрАТ "АПК-Інвест" до ОСОБА_1, ФГ "Щедрий Лан" про визнання укладеним договору оренди землі, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки задоволено частково та визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 02 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_1 і ФГ "Щедрий Лан", зі скасуванням запису про державну реєстрацію права оренди. Позиція Верховного Суду У справі, що переглядається, ПрАТ "АПК-Інвест" звернулося з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору оренди земельної ділянки переукладеним. ОСОБА_1 пред'явив до ПрАТ "АПК-Інвест" зустрічний позов про розірвання договору оренди земельної частки (паю). Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2019 року первісний позов задоволено частково та визнано за ПрАТ "АПК-Інвест" право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:36:000:0121; в задоволенні позовної вимоги про визнання договору оренди землі переукладеним відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_1 про розірвання договору оренди земельної частки (паю) залишено без задоволення. Не погодившись з таким судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання договору оренди землі переукладеним до апеляційного суду не оскаржувалось та судом апеляційної інстанції не переглядалось. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За положеннями частин четвертої-п'ятої статті 12 ЦПК України кожна сторонам несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє в реалізації ними прав, передбачених законом. Установивши, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди земельної частки переукладеним, а суд першої інстанції у задоволенні вказаної позовної вимоги відмовив, однак визнав за позивачем право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:36:000:0121, чим порушив принцип диспозитивності та вийшов за межі пред'явлених позовних вимог, апеляційний суд з урахуванням неоскарження позивачем рішення суду про відмову в задоволенні позовної вимоги щодо визнання правочину переукладеним зробив правильний висновок про необхідність скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання за ПрАТ "АПК-Інвест" права оренди спірної земельної ділянки. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_1 про розірвання договору оренди земельної частки (паю), апеляційний суд виходив із того, що з часу отримання особою державного акта на право приватної власності на землю вона набуває статусу власника земельної ділянки, у зв'язку з чим змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) підлягає припиненню шляхом його розірвання. Колегія суддів з висновком суду апеляційної інстанції не погоджується з таких мотивів. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (пункт 17 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України). Громадяни-власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону (абзац перший Розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час оформлення відповідачем права власності на земельну ділянку). Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом (абзац другий Розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час оформлення відповідачем права власності на земельну ділянку). У справі, що переглядається, спір виник через відмову відповідача переукласти з позивачем договір оренди земельної частки (паю), строк дії якого не закінчився, після виділення земельної ділянки у натурі (на місцевості) та його намір розірвати вказаний договір. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20) зазначено, що: "особливістю договору оренди земельної частки (паю) є, зокрема, те, що його предметом є не конкретна земельна ділянка, а земельна частка (пай), яка належить до загального масиву ділянок, виділеного учасникам колективного сільськогосподарського підприємства. Власник сертифікату на право на земельну частку (пай), тобто орендодавець за договором оренди земельної частки (паю), не має повноважень власника щодо конкретної земельної ділянки, стосовно якої укладає цей договір. Незважаючи на це, до орендаря фактично переходить право користування частиною земної поверхні, яка відповідає орендованому паю, у межах загального масиву невизначених земельних ділянок - земель відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, що підлягають розпаюванню на місцевості як земельні ділянки. Тому не можна стверджувати, що після розпаювання загального масиву невизначених земельних ділянок на місцевості та виділення у натурі земельної ділянки, котра відповідає орендованому паю, відповідна частина земної поверхні, якою користується орендар, зникає. [...] Домовленість сторін про переукладення договору земельної частки (паю) слід розуміти як таку, що виключає можливість автоматичного припинення зобов'язань за ним у випадку виділення земельної ділянки на місцевості". Установивши, що в пункті 2.3 договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року сторони погодили необхідність переукладення договору оренди після виділення земельної ділянки в натурі відповідно до державного акта про право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для розірвання договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року. Апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув та помилково вважав, що трансформація земельної частки (паю) в земельну ділянку шляхом виділення її на місцевості (в натурі) є підставою для припинення правовідносин сторін за договором оренди земельної частки (паю) шляхом його розірвання, а тому зробив помилковий висновок про наявність правових підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20), дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в частині задоволення зустрічного позову прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з залишенням рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову в силі. Постанова апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції про визнання за ПрАТ "АПК-Інвест" права оренди спірної земельної ділянки підлягає залишенню без змін як прийнята з дотриманням вимог матеріального й процесуального права. З урахуванням висновків щодо суті касаційної скарги з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "АПК-Інвест" підлягає стягненню судовий збір пропорційно до задоволених вимог касаційної скарги в розмірі 1 536,80 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" задовольнити частково. Постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2020 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" про розірвання договору скасувати, а рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2019 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову залишити в силі. Постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2020 року в частині скасування рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 02 грудня 2019 року про визнання за приватним акціонерним товариством "АПК-Інвест" права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:36:000:0121 залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" судовий збір пропорційно до задоволених вимог касаційної скарги в розмірі 1 536,80 грн. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2020 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №361/6799/14-ц провадження №61-16714св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівська сільська рада Броварського району Київської області, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк Золтан Золтанович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року в складі судді: Василишин В. О., та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Поліщук Н. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог заяви У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області, третя особа ПН КМНО Русанюк З. З., про скасування державного акту про право власності на землю та визнання недійсним договору купівлі-продажу. 25 березня 2021 року ОСОБА_1 подала заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку. Заява мотивована тим, що під час підготовки технічної документації, при державній реєстрації земельної ділянки по АДРЕСА_1, а також під час державної реєстрації права власності на земельну ділянку за вказаною адресою відповідач ОСОБА_3 неодноразово порушувала законодавство України, а також здійснювала маніпуляції з земельними ділянками з метою переміщення меж її земельної ділянки. З метою створення перешкод та унеможливлення відновлення порушених прав позивача, відповідач може відчужити земельну ділянку та/або будинок, який розташований на цій земельній ділянці третій особі. У разі відчуження земельної ділянки ОСОБА_3 - новий власник майна буде вважатися добросовісним набувачем, що значно ускладнить можливість позивача захистити свої права у вказаному провадженні, оскільки при виникненні зазначених обставин фактично відбудеться зміна власника майна, що в свою чергу призведе до того, що після вирішення вказаної справи необхідно буде звертатися вже з новим позовом, використовуючи вже інші способи захисту своїх прав. Указаний вид забезпечення позову є співмірним із заявленими позовними вимогами, а невжиття вказаних заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. ОСОБА_1 просила: накласти арешт на земельну ділянку, кадастровий номер: 3221287201:01:011:0053, загальною площею 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, та належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 07 серпня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З. З., зареєстрованого у реєстрі №5765. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Накладено арешт на земельну ділянку, кадастровий номер: 3221287201:01:011:0053, загальною площею 0,2500 га за адресою: АДРЕСА_2, що належить на праві власності ОСОБА_3. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. У даному випадку наявні підстави для забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірне нерухоме майно право власності на яке зареєстроване за відповідачем у встановленому законом порядку (08 листопада 2013 року, реєстраційною службою Броварського міськрайонного управління юстиції Київської області №3562755). Даний захід забезпечення позову є співмірним із заявленими позивачем вимогами і забезпечить їх виконання та ефективне поновлення прав позивача. Вживаючи заходи забезпечення позову, суд вважав обґрунтованими доводи позивача про можливе відчуження відповідачем нерухомого майна. По-перше, між позивачем і відповідачем існують тривалі спірні відносини щодо земельної ділянки. По-друге, відповідач як титульний власник нерухомого майна має право в будь-який час провести його відчуження. Враховуючи принцип співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, а також наявність обґрунтованого припущення, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, суд першої інстанції зробив висновок про задоволення заяви. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що застосування заходів забезпечення позову не порушує прав та охоронюваних законом інтересів відповідача чи інших осіб, які не є учасниками справи, а лише запровадить законні обмеження, наявність яких дозволить створити належні умови для розгляду судом першої інстанції позову ОСОБА_1 по суті за звичайною процедурою, а в разі задоволення позову сприятимуть ефективному захисту прав позивача в межах одного цього судового провадження без нових звернень до суду. Тому апеляційний суд зробив висновок, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову відповідають процесуальним нормам, що регулюють спірні правовідносини. Аргументи учасників справи 12 жовтня 2021 року ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року, в якій просила: оскаржені судові рішення скасувати; ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпеченні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не надано жодного документа, який би підтверджував, той факт, що спірна земельна ділянка може бути відчужена на користь інших осіб, або існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду і в чому саме вона полягає. За сім років судових процесів ОСОБА_3 не було вчинено жодних вчинків, які б свідчили б про необхідність вжиття заходів забезпечення позову. Позивач також не зазначила, яким чином заборона відчуження земельної ділянки забезпечить виконання рішення суду у разі його задоволення. Відсутність причинного зв'язку між забороною відчуження земельної ділянки та вказаним рішенням суду (у випадку задоволення позову) вказує на неспівмірність цього заходу забезпечення лозову із предметом позовних вимог. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381 /4019/18 вказано, що заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. У жовтні 2021 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що відчуження земельної ділянки до розгляду судом позовних вимог та набрання рішенням суду законної сили фактично унеможливить виконання прийнятого за результатами судового розгляду рішення суду. У позивача були обґрунтовані підстави вважати, що ОСОБА_3 з метою створення перешкод та унеможливлення відновлення порушених прав позивача, може відчужити земельну ділянку та/або будинок, який розміщений на цій земельній ділянці третій особі. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви ОСОБА_3 про зупинення виконання ухвали Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: порушення норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) вказано, що "під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами". У справі що переглядається: суди застосували такий захід забезпечення позову як арешт земельної ділянки; при задоволенні заяви про забезпечення позову суди вважали, щоданий захід забезпечення позову є співмірним із заявленими позивачем вимогами і забезпечить їх виконання та ефективне поновлення прав позивача. Вживаючи заходи забезпечення позову, суд вважав обґрунтованими доводи позивача про можливе відчуження відповідачем нерухомого майна, яке може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду суди не звернули увагу на те, що при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами. Позивачем заявлено вимоги про скасування державного акту про право власності на землю та визнання недійсним договору купівлі-продажу. Рішення суду на наслідками розгляду цих вимог не підлягає примусовому виконанню. Тому захід забезпечення позову у вигляді арешту земельної ділянки не є співмірним із заявленими позивачем вимогами; за таких обставин, судові рішення належить скасувати та в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити; оскаржені судові рішення скасувати; ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову. ОСОБА_3 сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги та за подання касаційної скарги в розмірі 908 грн. Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню судові витрати, понесені на сплату судового збору. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 908 грн судових витрат, понесених на сплату судового збору. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції ухвала Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 15 вересня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №570/1721/20 провадження №61-10072св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області, державний реєстратор управління забезпеченням адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук Ілона Михайлівна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області у складі судді Гладишева Х. В. від 08 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Хилевич С. В., Шимків С. С.,від 13 травня 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, державного реєстратора управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук І. М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2, про визнання незаконними та скасування рішень Обарівської сільської ради, скасування рішення про державну реєстрацію прав. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 червня 2003 року Обарівською сільською радою Рівненського району Рівненської області було прийнято рішення №67 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким передано у приватну власність земельні ділянки для обслуговування та будівництва житлових будинків, для ведення особистого селянського господарства, зокрема позивачу виділено земельну ділянку, загальною площею 0,55 га: для обслуговування та будівництва житлових будинків - 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства - 0,40 га. ОСОБА_1 зазначав, що у подальшому сільською радою прийнято рішення від 08 листопада 2018 року №995 та №996, згідно з яким позивачу надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення вищевказаних земельних ділянок у власність. 18 грудня 2018 року Обарівською сільською радою Рівненського району Рівненської області було прийнято рішення №1047 "Про розгляд заяв", відповідно до якого ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 надано місяць на роздуми про вирішення між ними спірного питання щодо поділу земельних ділянок по АДРЕСА_1. Рішенням Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 20 березня 2019 року надано дозвіл ОСОБА_2 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селі Ставки Рівненського району Рівненської області. Рішенням від 20 грудня 2019 року №1397 затверджено ОСОБА_2 проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 5624687400:01:000:0533) за рахунок земель громадської та житлової забудови у селі Ставки Рівненського району Рівненської області та передано у власність ОСОБА_2 вказану земельну ділянки. На думку позивача, приймаючи оскаржувані рішення, сільська рада протиправно позбавила його права власності на земельну ділянку, передавши її третій особі. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Обарівської сільської ради Рівненського району №1093 "Про розгляд заяви" від 20 березня 2019 року в частині надання дозволу ОСОБА_2 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в селі Ставки Рівненського району Рівненської області; визнати незаконним та скасувати рішення Обарівської сільської ради Рівненського району №1397 "Про розгляд заяв" від 20 грудня 2019 року в частині затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5624687400:01:000:0533, за рахунок земель громадської та житлової забудови в селі Ставки Рівненського району Рівненської області та передання у власність ОСОБА_2 вказаної земельної ділянки; скасувати рішення державного реєстратора управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук І. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50630737 від 13 січня 2020 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та достатніх доказів, у відповідності до яких можна було б ідентифікувати передану йому рішенням Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 27 червня 2003 року №67 земельну ділянку, визначити її фактичне місце розташування та конфігурацію. При цьому районний суд встановив, що земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_2 за рахунок земель житлової та громадської забудови в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не довів, що оскаржувані рішення сільської ради порушують його права. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не довів, що передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку є частиною земельної ділянки, площею 40 га, переданої йому для ведення особистого селянського господарства згідно рішення Обарівської сільської ради Рівненського району від 27 червня 2003 року №67, оскільки у цьому рішенні відсутні посилання на місце розташування переданих позивачу земельних ділянок та їх межі. Державний акт на право приватної власності позивач не виготовив та межі земельної ділянки в натурі на місцевості не виносились. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суди попередніх інстанцій не застосували положення законодавства, які були чинними на момент прийняття рішення про передачу позивачу у власність земельної ділянки (27 червня 2003 року). ОСОБА_1 вказує, що поза увагою судів попередніх інстанцій залишилось те, що сільська рада не розглянула його заяву про направлення земельної комісії для погодження меж, а також те, що позивач не погоджував межі земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_2. На думку заявника, Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області протиправно позбавила його права власності на частину земельної ділянки, передавши її у власність ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу державний реєстратор управління забезпеченням адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук І. М. просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Державний реєстратор вказує, що позивач не навів доводів та обґрунтувань щодо незаконності прийнятого рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 5624687400:01:000:0533. Вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 не відповідають вимогам частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". У відзиві на касаційну скаргу третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. ОСОБА_2 вважає, що спірна земельна ділянка буда передана їй у відповідності до норм чинного законодавства, а доводи позивача не підтверджені належними та допустимими доказами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Обарівської сільської ради Рівненського району від 27 червня 2003 року №67 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" вирішено передати у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею 0,40 га, а також для будівництва житлового будинку - площею 0,15 га. Право приватної власності на землю підтвердити державним актом на право приватної власності. Згідно витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 08 листопада 2018 року №995 надано дозвіл ОСОБА_1 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. У відповідності до витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 08 листопада 2018 року №996 надано дозвіл ОСОБА_1 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,40 га, для ведення особистого селянського господарства в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. 28 листопада 2018 року ОСОБА_2 подала заяву на адресу сільського голови Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, в якій просила надати їй земельну ділянку, площею 0,15 га в селі Ставки Рівненського району Рівненської області, яка була у користуванні її бабусі, у зв'язку з чим просила переглянути рішення сесії від 08 листопада 2018 року про виділення цієї земельної ділянки ОСОБА_4. Листом від 03 грудня 2018 року №1409/02-12/18 Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області повідомила ОСОБА_2, що при зверненні нею не надано викопіювань розміщення земельних ділянок, тому сільській раді не зрозуміло, на яку саме земельну ділянку покійної ОСОБА_5 претендує ОСОБА_2: 0,24 га чи 0,15 га в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. 18 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявою, в якій просив направити земельну комісію для погодження акту приймання-передачі межових знаків на зберігання. 18 грудня 2018 року ОСОБА_2 звернулась до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявою, в якій просила надати дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для ведення особистого сільського господарства, яка раніше перебувала у користуванні її бабусі ОСОБА_5, по АДРЕСА_1. Відповідно до витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 21 грудня 2018 року №1047 надано місяць часу ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на роздуми про вирішення між ними спірного питання щодо поділу земельних ділянок по АДРЕСА_1.20 березня 2019 року ОСОБА_2 звернулась із заявою до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, в якій просила надати дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в селі Ставки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області. З витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 20 березня 2019 року №1093 слідує, що ОСОБА_2 надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селі Ставки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області. У довідці відділу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 29 травня 2019 року №0-17-0.17.1-3280/176-19 зазначено, що станом на 01 січня 2016 року земельна ділянка, орієнтовною площею 0,15 га, в селі Ставки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області обліковується у землях запасу у складі угідь: сільськогосподарські землі, в тому числі: сільськогосподарські угіддя, рілля. Земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення комунальної власності. Згідно протоколу №2 від 21 червня 2019 року засідання постійної комісії з питань земельних ресурсів та охорони навколишнього середовища Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області комісією встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2, площею 0,1500 га, на кадастровому плані від Г до А межує з землями ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3. Комісія вважає, що ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_6 не погоджують спільну межу безпідставно. Протокол від 21 червня 2019 року щодо погодження межі земельної ділянки третій особі затверджено згідно витягу з рішення №1198 від 26 червня 2019 року. Згідно листа Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 30 жовтня 2019 року №994/02-12/19 в публічно кадастровій карті України земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зареєстровано, тому надати точне їх розміщення сільська рада не має можливості. Згідно витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області №1397 від 20 грудня 2019 року ОСОБА_2 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 5624687400:01:000:0533) за рахунок земель житлової та громадської забудови в селі Ставки Рівненського району Рівненської області та передано у власність ОСОБА_2 вказану земельну ділянку. Листом від 08 січня 2020 року №30/02-12/20 Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області повідомила ОСОБА_1 про те, що останнім до заяви №763/02-09/19 не надано оригінал проєкту землеустрою, тому здійснити його погодження протягом десяти днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільська рада не має можливості. Листом від 22 січня 2020 року №83/02-12/20 Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області повідомила позивача про те, що рішенням сесії сільської ради від 27 червня 2003 року №67 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" йому передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,40 га, для ведення особистого селянського господарства, однак викопіювання з генерального плану населеного пункту села Ставки Рівненського району Рівненської області не надано. Сільська рада повернула ОСОБА_1 оригінал проєкту землеустрою на доопрацювання та запропонувала звернутися до суміжного землекористувача ОСОБА_3 для отримання її погодження (підпису) та винесення меж ділянки на місцевості в присутності представників сільської ради, а також надати погоджені графічні матеріали земельної ділянки, на яку він претендує. Позивачу роз'яснено, що після усунення всіх недоліків необхідно буде повторно подати даний проект на розгляд Обарівській сільській раді Рівненського району Рівненської області. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 квітня 2020 року №206406588 державним реєстратором 13 січня 2020 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5624687400:01:000:0533, яка розташована в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. Підставою для проведення державної реєстрації є рішення органу місцевого самоврядування від 20 грудня 2019 року №1397. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України). Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (стаття 21 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Відповідно до частини першої статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно зі статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин. Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею (стаття 2 ЗК України). Статтями 125, 126 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття рішення про надання позивачу земельних ділянок у власність від 27 червня 2003 року) буловизначено, що право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуються державними актами. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК України). Згідно пунктом в) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування. Підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначені статтею 116 ЗК України. У статті 118 ЗК України врегульовано порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина перша статті 122 ЗК України). Відповідно до положень статті 123 ЗК України надання земельних ділянок комунальної власності у користування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування на підставі проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, передбачених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, передбачених статтею 122 цього Кодексу. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки звертається з клопотанням про надання дозволу на розробку відповідного проєкту до належного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проєктом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності) ; надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Підставою відмови у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (стаття 79-1 ЗК України). Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка, загальною площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 5624687400:01:000:0533),яка була передана у власність ОСОБА_2 на підставі оскаржених рішень органу місцевого самоврядування, є частиною земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,40 га, яка була передана ОСОБА_1 на підставі рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 27 червня 2003 року №67. Судами правильно враховано, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що право ОСОБА_1 порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста. Позивач під час розгляду справи не заявляв клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи. Також слід зазначити, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі. Позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивач визначив співвідповідачем. Державний реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Належними відповідачами у справах про захист прав на земельну ділянку є особа, яка є власником чи користувачем суміжної земельної ділянки, а також орган місцевого самоврядування, який вирішив питання про передачу у власність чи у користування спірну земельну ділянку. Разом із тим, позивач не залучав до участі у справі ОСОБА_2 в якості відповідача. У відповідності до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, належна правова оцінка доказів зроблена судом першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №450/2410/18 провадження №61-19036 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідачі: ОСОБА_1, Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області у складі судді Кіпчарського М. О. від 21 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. від 06 жовтня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У липні 2018 року публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ, АТ "Українська залізниця", товариство) "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради, визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю. Позовні вимоги, які були уточнені 07 грудня 2018 року, мотивовано тим, що на замовлення Державного територіально-галузевого об'єднання (далі - ДТГО) "Львівська залізниця", правонаступником якого є ПАТ "Українська залізниця", з метою оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельними ділянками, у 2015 році була розроблена Технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,3411 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" (ділянка 1 від 1462 км +391 м до 1464 км + 227 м, ділянка 2 від 1466 км+535 м до 1469 км+338 м) в адміністративних межах Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області. У результаті виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО "Львівська залізниця" на даній ділянці становить 74,2783 га. Проте, у результаті польового обстеження та при аналізі інформації з електронної бази Державного земельного кадастру встановлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян. Згідно зі зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на ділянці "Львів-Красне" (ділянка 1 від 1462 км+391 м до 1464 км+227 м, ділянка 2 від 1466 км+535 м до 1469 км+338 м) в адміністративних межах Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЛВ №088282, виданий 23 березня 2001 року №1303 (зі змінами від 15 серпня 2005 року №499), передано у власність земельну ділянку в межах АДРЕСА_1, частина якої площею 0,0436 га перетинається із земельною ділянкою смуги відведення залізниці. Вказувало, що оспорюваний Державний акт на право власності на землю серії ЛВ №088282, №1303 видано 23 березня 2001 року №1303 (зі змінами від 15 серпня 2005 року №499) ОСОБА_1 на підставі РІШЕННЯ: виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 30 серпня 2000 року №68, вимоги про скасування цього акту є похідними й залежать від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого він виданий. Вказане рішення Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області та виданий на його підставі державний акт вважало незаконним та таким, що порушують їх право на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, та такими, що підлягають скасуванню. Вказувало, що правовий статус земель залізничного транспорту визначений законом і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону. Стверджувало, що відповідно до законодавства, яке діяло на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення в межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акту не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (Постанова ЦИК СРСР від 15 грудня 1928 року). При цьому, при зміні законодавства та введення інституту державних актів, вимоги щодо їх оформлення поширювалися тільки на нові земельні ділянки при їх відведенні та не вимагалося отримання актів на існуючі на наявні у користуванні землі. Позивач зазначав, що в межах Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області ширина смуги відведення визначена "Інвентаризацією земель смуги відчуження Львівської залізниці на дільниці Красне-Львів км 1431/3-1469/4", яка погоджена з старшим землевпорядником Пустомитівського району Львівської області та встановлена ширина смуги відведення у місці перетину земельних ділянок 80 м від осі колії. Також така смуга відведення визначена Технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 74,2783 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" (ділянка 1 від 1462 км+391 м до 1464 км+227 м, ділянка 2 від 1466 км+535 м до 1469 км+338 м) в адміністративних межах Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області та відносяться до земель транспорту, тому їх передача у приватну власність здійснена з порушенням встановленого ЗК України порядку. Вважало, що Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області під час прийняття оскаржуваного рішення порушила пункт б частини четвертої статті 84 ЗК України, згідно якого до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі під державними залізницями. Майно залізниці є державною власністю і закріплене за нею на праві повного господарського відання, а тому Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області не мала правових підстав приймати оспорюване рішення, порушуючи право землекористування залізниці. При цьому, Львівська залізниця як суміжний користувач не погоджувала ні проєкт відведення земельної ділянки, ні акт встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі та у жодному випадку не надавала погодження на вилучення земельної ділянки. Ураховуючи викладене, АТ "Українська залізниця" просило суд визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 30 серпня 2000 року №68 у частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0844 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та ведення підсобного господарства в межах с. Підбірці Пустомитівського району Львівської області й визнати недійсним Державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛВ №088282, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 25 березня 2001 року за №1303 (зі змінами від 15 серпня 2005 року №499), виданого ОСОБА_1 на дану земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 листопада 2019 року у задоволенні позову ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" відмовлено. Рішення мотивовано тим, що позивачем не доведено порушення відповідачами прав залізниці, яка не оформила право користування земельною ділянкою відповідно до норм статті 22 ЗК УРСР 1922 року, чинного на час спірних правовідносин, а тому з позивачем і не потрібно було погоджувати межі земельної ділянки при наданні її ОСОБА_1. Також суд прийшов до висновку про неможливість застосування до даного спору заявленого відповідачами строку позовної давності, оскільки позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Суд також послався на статтю 41 Конституції України, норми ЦК України, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і осноповоложних свобод, які гарантують захист права власності. Постановою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" задоволено частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ПАТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна земельна ділянка належить до земель транспорту, тому право позивача є порушеними, проте ним пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено ОСОБА_1 і Лисиничівською сільською радою, оскільки АТ "Українська залізниця" звернулася до суду майже через 18 років з моменту ухвалення оспорюваного рішення виконавчого комітету та 17 років з моменту видачі оскаржуваного державного акту на право власності на земельну ділянку. На заявлені позовні вимоги поширюються положення ЦК України про позовну давність. При цьому, АТ "Українська залізниця" не надано доказів щодо об'єктивної неможливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі та про державний акт на право власності на земельну ділянку. При цьому апеляційний суд послався на відповідну практику Європейського суду з прав людини, Верховного Суду України та Верховного Суду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Листом Львівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року №03.08/1076/2020 касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" направлено за належністю до Верховного Суду. До суду касаційної інстанції касаційна скарга надійшла 21 грудня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 24 грудня 2020 року поновлено АТ "Українська залізниця" строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі, витребувано її матеріали із Пустомитівського районного суду Львівської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, АТ "Українська залізниця", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги АТ "Українська залізниця". Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов вірного висновку про порушення прав залізниці наданням у власність відповідачці земельної ділянки, частина якої накладається на землі залізничного транспорту. Проте суди попередніх інстанцій не в повній мірі дослідили фактичні обставини справи та надані докази, оскільки позивачу стало відомо про порушення відповідачами їх прав на спірну земельну ділянку 29 лютого 2016 року, тобто з моменту підписання акту від 29 лютого 2016 року №17 про виконання внутрішнього зобов'язання з інвентаризації земельних ділянок згідно внутрішнього зобов'язання від 15 грудня 2014 року №142774-НЮ, на підставі якого їм було передано Технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту, а позовна заява подана 27 липня 2018 року, тому в межах трирічного строку позовної давності. Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96 цс18), від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, (провадження 14-460 цс 18), від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, (провадження №14-740 цс 19) про те, що на землі транспорту, аналогічно землям водного фонду, з особливим режимом використання позовна давність на витребування землі не поширюється і позов може бути пред'явлено протягом всього часу тривання порушення прав. Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області народних депутатів від 30 серпня 2000 року №68 та Додатку №1 до даного РІШЕННЯ: ОСОБА_1 передано у приватну власність для індивідуального житлового будівництва земельну ділянку площею 0,04 га, у межах с. Підбірці Пустомитівського району Львівської області. На підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії III-ЛВ №088282, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1 303, виданого 23 березня 2001 року (зі змінами від 15 серпня 2005 року №499), ОСОБА_1 являється власником земельної ділянки площею 0,0844 га, розташованої у с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, з яких: для будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських споруд - 0,0267 га; для ведення особистого підсобного господарства - 0,0577 га (т. 1, а. с. 10,195). На підтвердження позовних вимог АТ "Українська залізниця" надало суду: План смуги відведення лінії Тернопіль-Львів Львівської залізниці Пустомитівського району Львівської області від 1449 км+950 м до 1470 км+ 874 м, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1965 році (т. 1, а. с.148-153); Витяг Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 14,0050 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Львів-Красне" від 1464 км+227 м до 1466 км+535 м для забезпечення функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, розробленого КТ НВФ "Нові технології" у 2015 році (т. 1, а. с. 4); Витяг з "Інвентаризації земель смуги відчуження Львівської залізниці на дільниці Красне-Підзамче, км 1431/3-1469/4" за 1995 рік (т. 1, а. с. 5-9); Податкову декларацію за 2018 рік з плати за земельну ділянку загальною площею 85,5 га (т. 1, а. с. 83-87). ОСОБА_1 у відзиві на позов та в окремій заяві заявила про застосування наслідків пропуску позивачем строку позовної давності (т. 1, а. с. 42-45, 46-47). Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області у відзиві на позов зазначила, про права залізниці не порушені, так як спірна земельна ділянка не є землею залізничного транспорту, а також просила застосувати наслідки пропуску позивачем строку позовної давності (т. 1, а. с. 128-131). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ;

Касаційна скарга АТ "Українська залізниця" підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення у повному обсязі не відповідають. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Предметом спору в цій справі є визнання незаконним та скасуваннярішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 30 серпня 2000 року №68 у частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та ведення підсобного господарства, визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю від 25 березня 2001 року, виданого ОСОБА_1 на дану земельну ділянку. На думку позивача, спірна земельна ділянка відноситься до земель залізничного транспорту і не могла надаватися ОСОБА_2 у приватну власність. Отже, позовні вимоги заявлено позивачем, у тому числі, з підстав порушення сільською радою норм ЗК України при виділенні земельної ділянки ОСОБА_2. Верховний Суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, визнання державного акту недійсним не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки. Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173). Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акту на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49). Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20). У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог АТ "Українська залізниця" про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради, визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту. Виходячи з обставин цієї справи належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. По суті, саме про заявлення таких вимог (витребування земельної ділянки, повернення земельної ділянки) у майбутньому зазначає АТ "Українська залізниця" в касаційній скарзі, що переконує Верховний Суд у тому, що обраний у цій справі позивачем спосіб судового захисту є неефективним. Такі вимоги (витребування земельної ділянки, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою тощо) заявлялися АТ "Українська залізниця" у подібних справах, які були предметом касаційного перегляду, а саме постанови Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі №444/1949/16 (провадження №61-38872св18), від 23 вересня 2020 року у справі №450/1435/15 (провадження №61-5259св19) та інших. При цьому ОСОБА_1 у суді першої інстанції доводила, що спірна земельна ділянка знаходиться в її користуванні тривалий час, на ній вона з чоловіком ще у 1977 році побудувала житловий будинок, в якому проживає. Отже, заявлені, зазначені вище, позовні вимоги АТ "Українська залізниця" у разі їх доведення жодним чином не відновлює права товариства на користування земельною ділянкою, а потребуватиме повторного звернення до суду з позовом за захистом речового права. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо судових витрат З огляду на висновок Верховного Суду про відмову в позові судові витрати, покладаються на позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати. ухвалити нове рішення, який у задоволенні позову акціонерного товариства "Українська залізниця" до ОСОБА_1, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради, визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю відмовити. Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №399/355/20 провадження №61-6199св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Онуфріївська районна державна адміністрація Кіровоградської області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року у складі колегії суддів: Письменного О. А., Голованя А. М., Дуковського О. Л., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності. Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, після смерті якої відкрилася спадщина на належне їй майно, у тому числі земельні ділянки № №374-1 та 374-2, загальною площею 5,32 га, кадастровий номер 3524680400:02:000:0374, що розташовані на території Васильківської сільської ради Онуфріївського району. За життя 24 вересня 1999 року ОСОБА_3 склала заповіт, відповідно до якого він є єдиним спадкоємцем усього належного їй майна. У встановлений законом шестимісячний строк він звернувся до Валківської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Аналогічну заяву подала дочка померлої - ОСОБА_2. У зв'язку з відмовою нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину за законом та з огляду на відсутність правовстановлюючих документів на спадкове майно, ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання права власності на нього, який рішенням Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 24 липня 2007 року задоволено (справа №2-298/2007). На підставі цього рішення відповідачка отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки. У подальшому рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 24 липня 2007 року скасовано рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 04 лютого 2009 року й ухвалою Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 18 травня 2009 року провадження у даній справі закрито, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 04 березня 2010 року Валківський районний суд Харківської області затвердив мирову угоду, відповідно до якої за ним визнано право власності на земельні ділянки площею 5,32 га, що розташовані на території Васильківської сільської ради Онуфріївського району. Проте зареєструвати право власності на вказані земельні ділянки не може, оскільки таке право на них зареєстровано за відповідачкою на підставі рішення, яке у подальшому було скасовано. Посилаючись на наведене, просив визнати недійсними державні акти від 11 червня 2008 року серії КР № №059126 та 059127 на право власності на земельні ділянки, що знаходяться на території Василівської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, видані на ім'я ОСОБА_2, та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на ці земельні ділянки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 02 вересня 2020 року у складі судді Гриценко Т. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, разом із тим відмовив у позові, оскільки порушене право захисту не підлягає захисту у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачкою. Суд зазначив, що про наявність спірних державних актів позивачу стало відомо 25 червня 2008 року, про що він особисто вказав у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження у справі №2-298/2007, але до звернення з даним позовом до суду, тобто до травня 2020 року, він не скористався своїм правом щодо реєстрації права власності на спірні земельні ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 02 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт на право на земельну ділянку від 11 червня 2008 року серії КР №059126, виданий на ім'я ОСОБА_2, та скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,22 га, що розташована на території Василівська сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, кадастровий номер: 3524680400:02:000:2008. Визнано недійсним державний акт на право на земельну ділянку від 11 червня 2008 року серії КР №059127, виданий на ім'я ОСОБА_2, та скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 3,10 га, що розташована на території Василівська сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області, кадастровий номер: 3524680400:02:000:2007. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду щодо встановленого факту порушення права власності ОСОБА_1 на спірні земельні ділянки, однак не погодився з висновком щодо пропуску позовної давності. Суд вважав, що перебіг позовної давності почався саме з дати винесення рішення державним реєстратором про відмову у державній реєстрації права власності у 2020 році, оскільки до цього часу позивач не міг знати про порушення свого права та був впевнений у наявності у нього права власності на підставі укладеної між сторонами мирової угоди, затвердженої Валківським районним судом Харківської області 04 березня 2010 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14 квітня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №911/2646/17, від 20 березня 2019 року у справі №221/4715/17, від 02 жовтня 2019 року у справі №539/1594/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору. Починаючи з 25 червня 2008 року позивач знав про наявність державних актів і реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки, які є предметом даного спору, оскільки видача державних актів і присвоєння кадастрових номерів на земельні ділянки підтверджувало факт державної реєстрації права власності за ОСОБА_2. Доводи інших учасників справи Представник ОСОБА_1 - адвокат Кошеленко А. В. подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального прав. Позивач не знав і не міг знати про проведення відповідачем державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки безперешкодно володів спадковою земельною ділянкою, не має і не мав технічної можливості для доступу до публічної кадастрової карти, з відкритого доступу до якої і не можливо було б встановити відомості про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Онуфріївського районного суду Кіровоградської області цивільну справу №399/355/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Онуфріївська районна державна адміністрація Кіровоградської області, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності. Зупинено дію постанови Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року до закінчення касаційного провадження. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу №399/355/20 призначено до судового розгляду. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, за життя якій належала земельна ділянка площею 5,32 га, кадастровий номер 3524680400:02:000:0374, що розташована на території Василівської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області. Рішенням Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 24 липня 2007 року у справі №2-298/2007 за позовом ОСОБА_2 (доньки ОСОБА_3) до Онуфрієвської районної державної адміністрації про визнання права власності на земельні ділянки за ОСОБА_2 було визнано право приватної власності на земельні ділянки № №374-1 та 374-2, загальною площею 5,32, що розташовані на території Васильківської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області. Під час розгляду справи №2-298/2007 встановлено, що за життя 24 вересня 1999 року та 06 липня 2001 року ОСОБА_3 склала два заповіти, відповідно до яких усе належне їй майно заповіла ОСОБА_1. Заповіти зареєстровані та внесені до Спадкових реєстрів. Також установлено, що Валківською державною нотаріальною конторою Харківської області відкрита спадкова справа на підставі поданої ОСОБА_1 заяви від 20 червня 2007 року, спадкоємця за заповітом. 04 липня 2007 заяву про прийняття спадщини подала дочка спадкодавця - ОСОБА_2. На підставі вказаного судового рішення 11 червня 2008 року ОСОБА_2 видано державні акти серії КР №059126 та КР №059127 на право приватної власності на земельні ділянки площею 3,10 га та 2,22 га відповідно. Право власності на ці земельні ділянки за ОСОБА_2 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 грудня 2013 року. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 04 лютого 2009 року рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 24 липня 2007 року скасовано, справу повернуто на новий судовий розгляд, а ухвалою Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 18 травня 2009 року провадження у справі закрито в зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У подальшому ухвалою Валківського районного суду Харківської області від 04 березня 2010 року затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, відповідно до якої право власності на спадкові земельні ділянки визнано за ОСОБА_1. Рішеннями державного реєстратора від 31 серпня 2020 року та від 01 вересня 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у державній реєстрації права власності на земельні ділянки, кадастрові номери 3524680400:02:000:2008 та 3524680400:02:000:2007 відповідно, у зв'язку з тим, що право власності на них зареєстровано за ОСОБА_2. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що не може зареєструвати своє право власності на спірні земельні ділянки відповідно укладеної та затвердженої судом 04 березня 2010 року мирової угоди, оскільки право власності на них зареєстровано за відповідачкою на підставі скасованого судом РІШЕННЯ: Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставою касаційного оскарження у цій справі постанови Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №911/2646/17, від 20 березня 2019 року у справі №221/4715/17, від 02 жовтня 2019 року у справі №539/1594/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого. Позиція Верховного Суду Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі №410/2775/12 (провадження №61-13019св20). Норми процесуального права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Аналіз норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь яке право особи, а саме порушене. Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18). У справі, яка є предметом перегляду, суди попередніх інстанцій встановили, що 04 березня 2010 року між сторонами укладено мирову угоду, відповідно до якої право власності на спадкові земельні ділянки визнано за ОСОБА_1. За своєю правовою природою мирова угода - є двостороннім волевиявленням, спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Окрім того, згідно із статтями 11, 202 ЦК України затверджена судом мирова угода за своєю правовою природою є правочином, який за загальними принципами цивільного законодавства має бути виконаний за правилами статей 509, 525, 526 ЦК України. Таким чином, з моменту укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мирової угоди та затвердження її судом остатній є власником спірних земельних ділянок. Відповідно до статей 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили порушення права власності ОСОБА_1 на спірні земельні ділянки, виходячи з того, що на ім'я відповідачки видано державний акт на право приватної власності на підставі скасованого судового РІШЕННЯ: Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачка подала заяву про застосування позовної давності. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Вказані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц. З огляду на зазначене, приймаючи до уваги, що позивачем по суті заявлено негаторний позов, відсутні підстави для застосування позовної давності. Апеляційний суд, встановивши порушення прав ОСОБА_1, як власника спірних земельних ділянок, по суті зробив обґрунтований висновок про їх захист у визначений позивачем спосіб, проте помилився з мотивами, а тому мотивувальну частину постанови апеляційного суду слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення частково постановлено без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити касаційну скаргу, постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній її частині з підстав, зазначених у цій постанові, в іншій частині судове рішення залишити без змін. Оскільки ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року зупинено дію постанови Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року до закінчення касаційного провадження, то виконання зазначеного судового рішення на підставі статті 436 ЦПК України підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частини в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року залишити без змін. Поновити дію постанови Кропивницького апеляційного суду від 11 березня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 серпня 2021 року місто Київ справа №369/4829/18 провадження №61-10375св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_2, третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Слюсар Т. А., Мостової Г. І., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування запису про право власності та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 08 листопада 2011 року він відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного з продавцем ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого у реєстрі за №2704, придбав у власність земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада. Кадастровий номер земельної ділянки 3222480400:06:002:0152, площа становить 0, 7605 га, цільове призначення - для ведення особистого сільського господарства. 01 грудня 2011 року зазначений договір зареєстровано у Білогородській сільській раді за №433, отримано витяг з Державного реєстру правочинів, в якому відображено інформацію про перехід права власності до позивача, та державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 грудня 2007 року, серія ЯЖ №001013, з відміткою нотаріуса про перехід права власності до нього. З 2011 року і до часу звернення до суду він володіє і користується належним йому на праві приватної власності майном - земельною ділянкою та ніколи будь-яким способом не відчужував належного йому майна. Позивачу стало відомо, що 31 липня 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 серпня 2013 року, індексний №4689279, до Державного реєстру внесено запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за попереднім власником - ОСОБА_3. Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2007 року, серія та номер 2-2759, на підставі якого ОСОБА_3 відчужив земельну ділянку на користь позивача у 2011 році. З метою усунення порушеного права як власника майна позивач у лютому 2017 року звернувся до суду з позовом з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за ОСОБА_3. Відповідач пред'явив зустрічний позов про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року недійсним. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року у справі №755/2654/17 задоволено первісний позов ОСОБА_1, у зустрічному позові відмовлено. Проте, з інформації про право власності з Державного земельного кадастру позивачу стало відомо, що під час вирішення спору у справі №755/2654/17 ОСОБА_3 відчужено земельну ділянку, площею 0, 7605 га, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, своєму батьку ОСОБА_2, який здійснив заходи щодо поділу земельної ділянки, внаслідок чого утворилося дві земельні ділянки, площами 0, 7505 та 0, 01 га, з присвоєнням кадастрових номерів 3222480401:01:084:5098 і 3222480401:01:084:5099, та 14 вересня 2018 року зареєстрував право власності на дві земельних ділянки. З урахуванням наведеного позивач просив позов задовольнити. Стислий виклад заперечень відповідача Відзив на позов не надходив. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року, позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 вересня 2018 року, індексний номер 43103473, на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480401:01:084:5098, площею 0, 7505 га, скасовано запис про право власності №28009372 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно ОСОБА_2. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 вересня 2018 року, індексний номер 43104744, на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480401:01:084:5099, площею 0, 01 га, скасовано запис про право власності №28009726 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно ОСОБА_2. Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 7505 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 3222480401:01:084:5098. Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 01 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 3222480401:01:084:5099. Здійснено розподіл судових витрат. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, керувався тим, що позивачем надані належні і допустимі докази на обґрунтування пред'явлених вимог про визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності на майно. Зазначив, що майновий перехід спірної земельної ділянки, площею 0, 7605 га, від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, оскільки ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 від 19 жовтня 2017 року не був законним власником спірної земельної ділянки. Ним реалізовано право власника майна (земельної ділянки) ще у листопаді 2011 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_1. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 08 листопада 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, є дійсним, що підтверджується обставинами, встановленими судовим рішенням у справі №755/2654/17. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА _2 у липні 2020 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовувалася неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник стверджує, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі №903/844/17, від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц (провадження №61-17779св18). Так, судами не враховано, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки. Договір купівлі-продажу, укладений між ним та ОСОБА_3, ніким не оскаржений, не скасований, що виключає можливість витребувати у нього спірні земельні ділянки. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі відкрито касаційне провадження. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, площею 0, 7605 га, належить позивачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року. Про перехід права власності на цю земельну ділянку від попереднього власника ОСОБА_3 до ОСОБА_1 зазначено у державному акті про право власності на земельну ділянку від 26 грудня 2007 року, серії ЯЖ №001013. З моменту набуття права власності на земельну ділянку і на час розгляду справи позивач ОСОБА_1 володіє і користується належною йому земельною ділянкою. Долучене до матеріалів справи судове рішення у цивільній справі №755/2654/17 свідчить про те, що у лютому 2017 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 (попередній власник земельної ділянки), Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, треті особи: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_4, про визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування запису про право власності. Під час розгляду цієї справи ОСОБА_3 подано зустрічний позов до ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Апатенко М. А., Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_4, про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року недійсним. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року по суті розглянутих вимог у справі №755/2654/17 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 серпня 2013 року, індексний номер 4689279, на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності №1986425 за ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2007 року №2-2759. Визнано незаконним та скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на земельну ділянку. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року - без змін. Обставини, встановлені рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року (справа №755/2654/17), що набрало законної сили, засвідчують те, що правові підстави для визнання недійсним правочину купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0, 7605 га, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, укладеного 08 листопада 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, відсутні. Також факти, встановлені зазначеним рішенням, свідчать про те, що державний реєстратор під час прийняття оскаржуваного рішення від 01 серпня 2013 року не встановив відповідність заявлених прав і поданих документів ОСОБА_3 вимогам законодавства, та відсутність суперечностей між заявленими і вже зареєстрованими речовими правами на цю земельну ділянку, що призвело до порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 як законного власника спірного об'єкта нерухомості. Судами встановлено, що під час вирішення спору у справі №755/2654/17 ОСОБА_3 відчужено на підставі договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2017 року земельну ділянку, площею 0, 7605 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, своєму батьку ОСОБА_2. Не заперечувались відповідачем ОСОБА_2 і встановлені судом першої інстанції обставини щодо здійснення ним під час розгляду справи заходів щодо поділу земельної ділянки на дві земельні ділянки, площею 0, 7505 га та площею 0, 01 га, з присвоєнням кадастрових номерів: 3222480401:01:084:5098 та 3222480401:01:084:5099, з проведенням державної реєстрації права власності на зазначені земельні ділянки. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Статтями 2, 19 Закону України "Про охорону земель" визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України. У статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17). За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі №1522/25684/12). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17 (провадження №12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується з доводами заявника у касаційній скарзі про те, що договір купівлі-продажу, укладений між ним та ОСОБА_3, ніким не оскаржений, не скасований, що виключає можливість витребувати у нього спірні земельні ділянки. Посилання у касаційній скарзі на те, що оскаржувані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі №903/844/17, від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц (провадження №61-17779св18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки рішення ухвалені відповідно до зазначених висновків. Стосовно посилання на постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц (провадження №61-17779св18) Верховний Суд встановив, що у наведеній справі та справі, що переглядається, встановлені різні фактичні обставини. В оцінці факту володіння спірним майном у справі, що переглядається, Верховний Суд застосовує пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. З урахуванням наведеного, встановивши, що майновий перехід спірної земельної ділянки, площею 0, 7605 га, від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, оскільки ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 від 19 жовтня 2017 року не був законним власником спірної земельної ділянки, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову. При цьому, Верховним Судом враховано, що у касаційній скарзі фактично не наведено доводів на обґрунтування незаконності рішень у частині визнання незаконним рішень державного реєстратора та скасування записів про право власності щодо спірної земельної ділянки, з огляду на що, згідно зі статтею 400 ЦПК України, судом касаційної інстанції справа у цій частині не переглядалась. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Таким чином, Верховний суддійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №592/3265/20 провадження №61-7340св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Бориса Гмирі "7А", відповідачі: Сумська міська рада, ОСОБА_1, ОСОБА_2, що діє у своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 та касаційну скаргу Сумської міської ради на постанову Сумського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Левченко Т. А., Криворотенка В. І., Ткачук С. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Бориса Гмирі "7А " (далі - ОСББ "Бориса Гмирі "7А")звернулося до суду з позовом до Сумської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, що діє у своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3, про визнання протиправним та скасування рішення щодо відведення земельної ділянки у власність. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР "Про надання у власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка знаходиться у них в користуванні" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку. За ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 зареєстровано право спільної часткової власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5910136600:13:005:0004. Вказувало, що відповідно до проекту внесення змін до генерального плану м. Суми, затвердженого рішенням Сумської міської ради від 19 грудня 2012 року №1943-МР, плану зонування території м. Суми, затвердженого рішенням Сумської міської ради від 06 березня 2014 року №2180-МР, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, розташована на території змішаної багатоквартирної житлової забудови та громадської забудови, Ж-3 (від 4-х до 9-ти поверхів) Ж-4 (від 9-ти до 16 поверхів). Індивідуальні житлові будинки можуть розміщуватися в зоні садибної житлової забудови, зона Ж-1. Зазначало, що на вказаній земельній ділянці проходить міська каналізація до багатоквартирного будинку на АДРЕСА_2 та знаходяться комунікаційні вузли міської каналізаційної мережі. Вказувало, що у технічній документації із землеустрою не були встановлені межі охоронних зон навколо інженерних комунікацій, також не встановлено обмежень у використанні земель та додержання зон особливого режиму використань земель та санітарно-захисних зон. Крім того, зазначена земельна ділянка сформована без врахування забезпечення проїзду до другого під'їзду багатоквартирного будинку на АДРЕСА _2, що порушує права співвласників квартир багатоквартирного будинку. Ураховуючи зазначене, ОСББ "Бориса Гмирі "7А" просило суд визнати незаконним та скасувати рішення Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР "Про надання у власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка знаходиться у них в користуванні". Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 грудня 2020 року у складі судді Корольової Г. Ю. у задоволенні позову ОСББ "Бориса Гмирі "7А" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель (за виключенням земель сільськогосподарського призначення та земель оборони), здійснюється її власником (користувачем) самостійно. На момент набуття ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у власність житлового будинку АДРЕСА _1 ця земельна ділянка (кадастровий номер 5910136600:13:005:0004, площею 0,097 га) вже була зареєстрована в Державному земельному кадастрі та її межі було встановлено в натурі (на місцевості) на підставі технічної документації із землеустрою, тому рішенням Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР права ОСББ "Бориса Гмирі "7А" не порушено, оскільки позивач як юридична особа набув цивільних прав з моменту державної реєстрації 18 серпня 2018 року, а за ОСОБА_2, ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 14 травня 2018 року. Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 січня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення відмовлено. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що 16 липня 2020 року на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу суду надано договір про надання правової допомоги від 22 травня 2020 року, орієнтовний розрахунок розміру витрат на професійну правничу допомогу розміром 15 000,00 грн, а також копію рахунку-фактури №25 від 25 травня 2020 року, інших документів, що підтверджують обсяг виконаних робіт заявником не надано. Крім того, до закінчення судових дебатів та через п'ять днів після ухвалення рішення, ОСОБА_2 та її представник не подали до суду заяву про те, що будуть надані додаткові докази на підтвердження розміру понесених витрат на правову допомогу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Сумського апеляційного суду від 31 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСББ "Бориса Гмирі "7А" - адвоката Кузченко Т. М. задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_2, що діє у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 грудня 2020 року та ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове РІШЕННЯ: Позов ОСББ "Бориса Гмирі "7А" задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР "Про надання у власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка знаходиться у них у користуванні". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що рішення Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР "Про надання у власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, громадянам ОСОБА _2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка знаходиться у них в користуванні", яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку прийнято всупереч вимог статей 20, 39 ЗК України та статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", що відповідно до статті 21 ЦК України є підставою для визнання його незаконним та скасування. Підлягає скасуванню і оскаржувана ОСОБА_2 ухвала Ковпаківського районного суду м. Суми від 27 січня 2021 року, оскільки відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України понесені нею судові витрати на професійну правничу допомогу відшкодуванню не підлягають у зв'язку із задоволенням позову. Враховуючи складність справи та обсяг необхідних послуг, наданих адвокатом, час, витрачений адвокатом на надання професійної правничої допомоги, апеляційний суд вважав, що понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу є обґрунтованими та підлягають стягненню із Сумської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_2 на користь ОСББ "Бориса Гмирі "7А". Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, Сумська міська рада, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині стягнення із Сумської міської ради на користь ОСББ "Бориса Гмирі "7А" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн скасувати. У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Сумської міської ради. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА _2. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційну скаргу Сумської міської ради мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання щодо стягнення із Сумської міської ради на користь позивача витрат на правничу допомогу не належним чином оцінив акт приймання-передачі виконаних робіт та наданих послуг від 03 грудня 2020 року. Вважає, що витрати, які понесло ОСББ "Бориса Гмирі "7А" на оплату професійної правничої допомоги, є неспівмірними з наданими послугами. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №756/2114/17 (провадження №61-10774св18). Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що реєстрація права власності на земельну ділянку за ними відбулася 14 травня 2018 року, в той час позивач як юридична особа зареєстрований 18 серпня 2018 року. Також апеляційний суд помилково послався на те, що технічна документація на спірну земельну ділянку не була затверджена в установленому законом порядку, а тому не є належним доказом. Безспірно встановлено, що на момент набуття ними у власність нерухомого майна, а саме: житлового будинку на АДРЕСА_1, зазначена земельна ділянка площею 0,097 га (кадастровий номер 5910136600:13:005:0004) вже була зареєстрована в Державному земельному кадастрі та її межі вже було встановлено в натурі (на місцевості) на підставі технічної документації із землеустрою та була надана в користування ОСОБА_5, а фактично весь масив, на якому розташована спірна земельна ділянка, відноситься до садибної забудови. Вважають, що рішення Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР є законним. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень зазначають неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі №6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №460/762/16-ц (провадження №61-19331св18), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року ОСББ "Бориса Гмирі "7А" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Сумської міської ради, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскільки суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих позивачем, з урахуванням встановлених обставин, дійшов правильного висновку про стягнення із Сумської міської ради на користь ОСББ "Бориса Гмирі "7А" витрат на правову допомогу. Посилаючись на висновок, викладений в постанові Верховний Суд від 09 квітня 2019 року у справі №826/2689/15, зазначив, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості, натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов'язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів. У липні 2021 року ОСББ "Бориса Гмирі "7А" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Зазначає, що у попереднього власника будинку право на земельну ділянку не було оформлено і відповідно не виникло, а тому не перейшло на підставі статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України відповідачам при купівлі-продажу нерухомого майна, а тому судове рішення у цій справі та у справах, на які посилаються відповідачі у касаційній скарзі, не є подібними. Фактичні обставини, встановлені судами На підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2011 року ОСОБА _5 придбав на аукціоні нежитлове приміщення літ. Б-І, площею 174,2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке перебувало у комунальній власності територіальної громади м. Суми (а. с. 148-155, т. 1). Надалі ОСОБА_5 здійснив реконструкцію нежитлового приміщення під житловий будинок та господарську будівлю на АДРЕСА_1 та 19 січня 2017 року зареєстрував на нього право власності (а. с. 156-164, т. 1). Згідно з актом прийому-передачі межових знаків на зберігання від 05 жовтня 2017 року, складеного між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 та ОСОБА_5, межі земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,097 га, що відводиться за рахунок земель житлової та громадської забудови, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками в кількості 8 шт. (а. с. 37 на звороті, т. 1). Відповідно до договору міни від 27 жовтня 2017 року №2274, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Марченко І. В., ОСОБА_2, ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3 набули у власність по 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1. Житловий будинок розташований на земельній ділянці Сумської міської ради Сумської області площею 0,0970 га, наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5910136600:13:005:0004 (а. с. 17-18, т. 1; а. с. 70-71, т. 2). Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 20 жовтня 2017 року № НВ-5906214402017, земельна ділянка, кадастровий номер 5910136600:13:005:0004, площею 0,097 га, категорія: землі житлової та громадської забудови, цільове призначення: 02.01 - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), була зареєстрована в Державному земельному кадастрі 13 жовтня 2017 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 (а. с. 40, т. 1). Рішенням Сумської міської Ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та надано у власність ОСОБА_2, ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_3 по 1/3 частини земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, загальною площею 0,097 га, що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5910136600:13:005:0004 (а. с. 15, т. 1). Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна - земельної ділянки загальною площею 0,097 га, кадастровий номер 5910136600:13:005:0004, що розташована на АДРЕСА_1, право власності за відповідачами зареєстровано 14 травня 2018 року. Відповідно до інформації Управління архітектури та містобудування Сумської міської ради від 13 лютого 2020 року №194/08.01-20, згідно з Планом зонування міста Суми, затвердженим рішенням сесії Сумської міської ради від 06 березня 2013 року №2180-МР, земельна ділянка, кадастровий номер 5910136600:13:005:0004, на АДРЕСА_1 знаходиться в зоні змішаної багатоквартирної житлової та громадської забудови Ж-3, Ж-4; переважні види використання є житлові будинки 4-9-поверхові, окремі розташовані або зблоковані та житлові будинки від 9-ти до 16-ти поверхів (відповідно до розробленої містобудівної документації як архітектурні акценти), інші будівлі, призначені для обслуговування мешканців багатоквартирних будинків (а. с. 47, т. 1). Згідно з пояснювальною запискою до Плану зонування території міста Суми, індивідуальні житлові будинки можуть розміщуватися в зоні садибної житлової забудови, зона Ж-1 (а. с. 63-66, т. 1).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційні скарги Сумської міської ради та ОСОБА_1, ОСОБА_2 підлягають задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Згідно з статями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша-третя статті 12 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Згідно із статтею 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. ОСББ "Бориса Гмирі "7А", будинок якого розташований на АДРЕСА_2, звернулося до суду із позовом про визнання незаконним та скасування рішення Сумської міської ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР "Про надання у власність земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка знаходиться у них в користуванні", обґрунтовуючи позов тим, що співвласники вказаного багатоквартирного будинку не мають можливості користуватися земельною ділянкою для обслуговування їх будинку. Питання щодо доведеності обставин, якими обґрунтовуються вимоги позивача, належності, допустимості, достатності достовірності доказів вирішуються судом на стадії судового розгляду. Судом встановлено, що відповідно до акта прийому-передачі межових знаків на зберігання від 15 жовтня 2017 року, складеного між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 та ОСОБА_5, межі земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА _1, загальною площею 0,097 га, що відводиться за рахунок земель житлової та громадської забудови для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками в кількості 8 шт. Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 20 жовтня 2017 року № НВ-5906214402017, земельна ділянка кадастровий номер 5910136600:13:005:0004, площею 0,097 га, категорія: землі житлової та громадської забудови, цільове призначення: 02.01 - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) була зареєстрована в Державному земельному кадастрі 13 жовтня 2017 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 (а. с. 40, т. 1). Відповідно до договору міни від 27 жовтня 2017 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, ОСОБА_1, житловий будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці Сумської міської ради Сумської області, площею 0,0970 га, яка надана для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5910136600:13:005:0004. Рішенням Сумської міської Ради від 25 квітня 2018 року №3348-МР затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та надано у власність відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_1 та малолітньому ОСОБА_3 по 1/3 частині земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, загальною площею 0,097 га, що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5910136600:13:005:0004. Відповідно до пояснювальної записки, доданої до технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, межі земельної ділянки в натурі встановлювалися в присутності суміжних землевласників і землекористувачів. Роботи із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проведені відповідно до Земельного кодексу України, Закону України "Про землеустрій" та Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками. 14 травня 2018 року за відповідачами зареєстровано право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,097 га, кадастровий номер 5910136600:13:005:0004, що розташована на АДРЕСА _1. Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог жодних доказів щодо визначених меж та розміру земельної ділянки, на якій знаходиться будинок, АДРЕСА_2, не надав. Крім того, позивач як юридична особа набув відповідних цивільних прав з моменту його державної реєстрації, яка відбулася 17 серпня 2018 року, тому станом на квітень-травень 2018 року жодні права ОСББ "Бориса Гмирі "7А" не могли бути порушені оскаржуваним рішенням Сумської міської ради у зв'язку з відсутністю у нього на цей час цивільних прав та інтересів. Апеляційний суд на зазначене увагу не звернув та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог ОСББ "Бориса Гмирі "7А". Оскільки позивач в обґрунтування своїх вимог жодних доказів щодо визначених меж та розміру земельної ділянки, на АДРЕСА _2, на якій знаходиться будинок позивача не надав, а на час набуття відповідачами у власність житлового будинку АДРЕСА_1 спірна земельна ділянка вже була зареєстрована в Державному земельному кадастрі та її межі було встановлено в натурі (на місцевості) на підставі технічної документації із землеустрою, то правильним є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСББ "Бориса Гмирі "7А" за недоведеністю. Також апеляційний суд поклав на відповідачів витрати на професійну правничу допомогу та стягнув із Сумської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_2 на користь ОСББ "Бориса Гмирі "7А" витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції в розмірі 15 000,00 грн, тобто по 5 000,00 з кожного. Згідно з частиною першою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Оскільки рішення апеляційного суду скасовується із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову, то підстави для покладення на відповідачів витрат на правову допомогу відсутні в силу вимог пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, оскільки такі покладаються на позивача. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Суд апеляційної інстанції, у порушення статей 89, 263-265 ЦПК України, не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не встановив усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та скасував правильне рішення суду першої інстанції. Під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі суд першої інстанції не порушив норм процесуального права, рішення суду є законним і обґрунтованим. Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України скасовує постанову Сумського апеляційного суду від 31 березня 2021 року і залишає в силі рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 грудня 2020 року. Щодо закриття касаційного провадження У липні 2021 року ОСББ "Бориса Гмирі "7А" подало до Верховного Суду клопотанням про закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексусудом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Клопотання ОСББ "Бориса Гмирі "7А" про закриття касаційного провадження у справі не підлягає задоволенню, оскільки висновки, викладені у постановах, на які міститься посилання в касаційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не суперечать висновкам у цій справі. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплатили судовий збір у розмірі 8 410,00 грн, тобто по 4 205,00 грн кожна, що підтверджується фіскальним чеком Акціонерного товариства "Укрпошта" від 30 квітня 2021 року № ПН 215600426655. Отже, документально підтверджені судові витрати у розмірі 8 410,00 грн підлягають стягненню з ОСББ "Бориса Гмирі "7А" на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а саме по 4 205,00 грн кожній. Керуючись статтями 400, 402, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Бориса Гмирі "7А" про закриття касаційного провадження відмовити. Касаційні скарги Сумської міської ради та ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Сумського апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасувати. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 грудня 2020 року залишити в силі. Стягнути з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Бориса Гмирі "7А" на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 8 410 (вісім тисяч чотириста десять) гривень 00 копійок, а саме по 4 205 (чотири тисячі двісті п'ять) гривень 00 копійок кожній. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №715/2081/18 провадження №61-3144св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - акціонерне товариство "Українська залізниця", представники позивача-Левчук Іван Михайлович, Загалюк Володимир Ярославович, відповідачі: Глибоцька селищна рада Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Чернівецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю., від 27 січня 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У вересні 2018 року публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця") звернулось до суду з позовом до Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування реєстрації права власності на земельну ділянку. Позов мотивовано тим, що під час проведення інвентаризації земель, які перебувають у постійному користуванні державного територіального галузевого об'єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") позивачем виявлено, що в адміністративних межах Глибоцької селищної ради об'єднаної територіальної громади Чернівецької області земельна ділянка, площею 0,079 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0125, накладається на смугу відведення залізниці. Позивач звертав увагу на те, що спірну земельну ділянку несільськогосподарського призначення на підставі рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 31 липня 2015 року №424/50/15 відчужено ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 14 серпня 2015 року. АТ "Укрзалізниця" вважало, що оскаржуване рішення прийняте селищною радою з перевищенням повноважень, порушенням норм земельного законодавства, при цьому порушує його права на користування спірною земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 31 липня 2015 року №424/50/15 про продаж ОСОБА_1 земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, площею 0,079 га; визнати недійсним договір-купівлі продажу вказаної вище земельної ділянки від 14 серпня 2015 року, укладений між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1, а також скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 7321055100:01:004:0125, скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки за кадастровим номером 7321055100:01:004:0125 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області, у складі судді Маковійчук Ю. В., від 06 жовтня 2020 року позов АТ "Українська залізниця" задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 31 липня 2015 року №424/50/15 про продаж ОСОБА_1 земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1, площею 0,079 га. Визнано недійсним договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки від 14 серпня 2015 року, укладений між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1, і скасовано державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 7321055100:01:004:0125 у державному реєстрі речових прав. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту і не може передаватися у приватну власність, а тому Глибоцька селищна рада Глибоцького району Чернівецької області не мала повноважень розпоряджатися землями цієї категорії. При цьому, наявність чи відсутність у регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті - належності до земель залізничного транспорту. Судом першої інстанції відхилено клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки встановлено, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування позивач отримав лише у вересні 2018 року за результатами неодноразових звернень до селищної ради з проханням надати рішення про відчуження спірної земельної ділянки, а з позовом АТ "Українська залізниця" звернулося 19 вересня 2018 року, тобто в межах позовної давності. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 06 жовтня 2020 року скасовано. У задоволенні позову АТ "Українська залізниця" відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат зі сплати судового збору. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка входить до смуги відведення залізниці і відноситься до земель транспорту є помилковим, оскільки на час вчинення договору купівлі-продажу, укладеного між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1 від 14 серпня 2015 року спірна земельна ділянка належала на праві власності Глибоцькій селищній раді Глибоцького району Чернівецької області. Право власності селищної ради було зареєстровано у встановленому законом порядку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 7673846. Правомірність набуття Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області права власності на спірну земельну ділянку та реєстрацію її прав на спірне нерухоме майно позивачем не спростована. Крім того, АТ "Українська залізниця" не доведено факт накладення земельних ділянок позивача та ОСОБА_1. Судом апеляційної інстанції враховано, що на земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, яке належить ОСОБА_1, і втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном не може бути визнано пропорційним. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі АТ "Укрзалізниця" просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 січня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц та від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18 та (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги зводяться до того, що поза увагою суду апеляційної інстанції залишилось те, що наявність або відсутність у землекористувача документів на право користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки він визначений законом. На думку заявника, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що землі, які відносяться до захисних смуг залізничної колії, за будь-яких умов не можуть передаватися у власність громадян, оскільки це суперечить вимогам чинного законодавства та становить небезпеку як для людей, так і для експлуатації залізниці. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ "Укрзалізниця" без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Заявник зазначає про безпідставність доводів касаційної скарги та правильність висновків апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 22 серпня 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВЕМА" та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна - комплексу, споруди автозаправочної станції, загальною площею 46,80 кв. м, яка знаходиться по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 0,079 га. Рішенням Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 31 липня 2015 року №424-50/15 вирішено продати ОСОБА_1 шляхом викупу земельну ділянку несільськогосподарського призначення, площею 0,0790 га, розташовану по АДРЕСА_1. На підставі вказаного вище рішення між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 14 серпня 2015 року, на підставі якого покупець набула у власність земельну ділянку з кадастровим номером №7321055100:01:004:0125 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови. Згідно пункту 1.4 вищевказаного договору купівлі-продажу право власності Глибоцької селищної ради на земельну ділянку, яка є предметом цього договору, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 7673846, Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданий 13 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Глибоцького районного управління юстиції Чернівецької області Берегечем І. А., індексний номер витягу 29427082, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 500398473210. Планом смуги відведення перегону Адинката-Берегомет Львівської залізниці в адміністративних межах Глибоцького району Чернівецької області 1959 року встановлено, що ширина смуги відведення на вказаній ділянці перегону становить 60 м від осі колії. На замовлення АТ "Укрзалізниця" приватним підприємством "Ріга" проведено роботи з інвентаризації земель ДТГО "Львівська залізниця" в адміністративних межах Глибоцької селищної ради об'єднаної територіальної громади Чернівецької області, за наслідками яких виявлено, що земельна ділянка площею 0,079 га, яка входить до складу земельної ділянки, проданої ОСОБА_1, розташована в смузі відведення залізниці від 299 км+823 м до 299 км+866 м і відноситься до земель транспорту. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. Згідно з частиною першою статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом "ж" частина третя статті 84 ЗК України передбачено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних капіталах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти (частина третя у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України (чинним на час виникнення спірних правовідносин), передбачено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних капіталах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Згідно з частиною другою статті 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізовується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України "Про транспорт". Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт"). Ця норма закону кореспондується з положенням статті 68 ЗК України. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Подібні за змістом висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі №715/2525/16-ц. За змістом частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (стаття 80 ЗК України). Відповідно до пункту г) частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Виходячи із змісту статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Відповідно до статті 216 ЦК Українинедійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. В той же час відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Відповідно до положень частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Згідно пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов загалом обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги АТ "Укрзалізниця" про визнання незаконним та скасування рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області від 31 липня 2015 року №424-50/15, а також визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,079 га від 14 серпня 2015 року не можуть підлягати до задоволення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження №12-304гс18). Суд апеляційної інстанції при вирішенні спору, зокрема, виходив із того, що право власності на земельну ділянку кадастровий номер 7321055100:01:004:0125 було 13 листопада 2014 року зареєстровано за Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області (номер запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно7673846, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 500398473210). Державна реєстрація права власності підтверджує факт набуття речового права. АТ "Укрзалізниця" не оспорювало державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області, а також правоустановчих документів, на підставі яких це право було зареєстровано, отже не спростувало правомірність набуття Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7321055100:01:004:0125. Судом апеляційної інстанції встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться автозаправна станція, яка належить на праві власності ОСОБА_1, що була придбана нею на підставі договору купівлі-продажу від 22 серпня 2013 року. Цей договір купівлі-продажу АТ "Укрзалізниця" не оспорювала. Вказана автозаправна станція була придбана ОСОБА_1 у ТОВ "ВЕМА", якому належав вказаний об'єкт нерухомого майна з 2001 року (земельна ділянка під об'єктом нерухомого майна перебувала в користуванні товариства на підставі договору оренди землі). Після набуття у власність автозаправної станції ОСОБА_1 придбала у Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької земельну ділянку з кадастровим номером №7321055100:01:004:0125 для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції за встановлених у цій справі обставин дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, на які заявник посилався у касаційній сказі, є необґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам. За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №171/331/17 провадження №61-4483св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області, відповідачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа - ОСОБА_12, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Рубаном Олексієм Миколайовичем, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в складі колегії суддів Зубакової В. П., Барильської А. П., Бондар Я. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області звернувся з позовами до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 (до кожного окремо) про визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно та повернення земельних ділянок. Позовні заяви мотивував тим, що Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області є органом, який здійснює розпорядження земельними ділянками державної форми власності сільськогосподарського призначення на території Апостолівського району в Дніпропетровській області, однак указаний орган не здійснив необхідних заходів на захист інтересів держави в галузі земельних відносин. Розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №59-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_1, №45-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_2, №580-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_3, №57-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_4, №569-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_5, №586-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_6, №58-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_7, №44-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_8, №67-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_9, №570-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_10, №581-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_13 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Мар'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. Розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №241-р-12 від 19 березня 2012 року, №230-р-12 від 19 березня 2012 року, №234-р-12 від 19 березня 2012 року, №240-р-12 від 19 березня 2012 року, №231-р-12 від 19 березня 2012 року, №244-р-12 від 19 березня 2012 року, №242-р-12 від 19 березня 2012 року, №227-р-12 від 19 березня 2012 року, №260-р-12 від 19 березня 2012 року, №232-р-12 від 19 березня 2012 року, №235-р-12 від 19 березня 2012 року внесені зміни до вказаних розпоряджень, а саме слова "Мар'янської сільської ради" замінено словами "Кам'янської сільської ради". На підставі розпоряджень ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 (кожним окремо) замовлено розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області в землевпорядній організації та на їх замовлення виготовлено відповідні проєкти землеустрою. Прокурор указував, що розпорядженням голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області" ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок площею по 2 га у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. На підставі вказаного розпорядження було вчинено наступні дії: 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4898211 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1; 12 серпня 2013 року згідно з рішенням №4933369 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2; 07 серпня 2013 року згідно з рішенням №4820762 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4901096 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4; 13 серпня 2013 року згідно з рішенням №4969906 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_5; 14 серпня 2013 року згідно з рішенням №4987588 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_6 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_6; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5084917 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_7 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_7; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5086426 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_8; 15 серпня 2013 року згідно з рішенням №5041843 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_9 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_9; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4897172 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_10 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_10 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_10; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5088320 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_13 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_13 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_11. Позивач зазначав, що постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року частково задоволено позов ОСОБА_12: визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року в частині затвердження проєктів землеустрою щодо відведення та надання у власність земельних ділянок відповідачам, оскільки встановлено факт перетину земельних ділянок, переданих відповідачам, із земельною ділянкою, що перебуває у ОСОБА_12 на праві постійного користування згідно з Державним актом на право постійного користування землі №229 від 12 жовтня 1993 року. Позивач уважав, що оскільки вищезазначена постанова адміністративного суду має преюдиційне значення, то обставини, встановлені вказаним рішенням, не підлягають доказуванню при розгляді даної справи. Указував, що до даних правовідносин слід застосувати положення глави 83 ЦК України, яка регулює правовідносини щодо набуття та збереження майна без достатньої правової підстави, зокрема, статті 1212 ЦК України, оскільки власником спірної ділянки на момент прийняття розпорядження голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року була держава та вказане розпорядження про відчуження спірних земельних ділянок відповідачам скасоване постановою суду, тому відсутні правові підстави збереження цього майна за відповідачами. З огляду на викладене позивач просив визнати недійсними свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а саме: № НОМЕР_1, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_2, видане 12 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_3, видане 07 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_4, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_5, видане 13 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_6, видане 14 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_7, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_8, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_9, видане 15 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_10, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_10 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_11, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_13 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; та зобов'язати ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 повернути передані їм у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки, що розташовані на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області, Головному управлінню Держгеокадастру у Дніпропетровській області за актом приймання-передачі. Ухвалами Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2017 року залучено до участі в справах у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_12. Ухвалою Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2017 року позови прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13, третя особа ОСОБА_12, про визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно та повернення земельних ділянок об'єднані в одне провадження. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року замінено відповідача ОСОБА_13 його правонаступником - ОСОБА_11. Короткий зміст рішення суду першої інстанцїі Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що:

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що в постанові Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року в справі №804/1222/14, яка є преюдиційною при розгляді цієї справи, встановлено факт перетину земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_12, із земельними ділянками, переданими у власність відповідачів, чим порушено права ОСОБА_12 як землекористувача. Апеляційний суд указав, що відповідачі не могли законно набути право приватної власності на частини спірних земельних ділянок, оскільки ці частини перебували в користуванні ОСОБА_12. Відповідачі набули такого права власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного, а юридичне оформлення права власності відповідачів на частину землі стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки незаконних рішень. На час передачі земельних ділянок відповідачам по 2 га кожному частини цих ділянок перебували в користуванні ОСОБА_12, а тому передача цих часток у власність відповідачів відбулася з порушенням діючого законодавства, що відповідно до статті 21 ЗК України є підставою для часткового задоволення позовних вимог позивача та визнання недійсною реєстрації права власності на ці земельні ділянки за вказаними громадянами шляхом визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно. Апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги щодо зобов'язання відповідачів повернути передані їм у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки, що розташовані на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, Головному управлінню Держгеокадастру у Дніпропетровській області за актом приймання-передачі задоволенню не підлягають, оскільки такі позовні вимоги є передчасними та суду не надано доказів порушення права в цій частині. Аргументи учасників справи 03 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив постанову апеляційного суду скасувати в частині задоволених позовних вимог прокурора Дніпропетровської області до ОСОБА_1 та стягнення з нього судових витрат, залишивши в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вказаної позовної вимоги. Касаційна скарга мотивована тим, що для правильного вирішення спору необхідні спеціальні знання в галузі землевпорядних правовідносин, а саме для встановлення тієї обставини, чи дійсно наявний перетин земельних ділянок ОСОБА_12 та відповідачів, що можливо підтвердити лише висновком земельно-технічної експертизи. У разі встановлення наявності часткового перетину земельних ділянок це є підставою для визнання частково недійсним правовстановлюючого документу, а саме в частині перетину земельних ділянок. Указував, що скасовуючи свідоцтва про право власності на нерухоме майно, на підставі яких відповідачам належать на праві власності земельні ділянки, суд апеляційної інстанції не врахував висновків Європейського суду з прав людини, чим допустив неправомірне і непропорційне втручання держави у право відповідача на мирне володіння своїм майном. У червні 2020 року прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін. Посилається на те, що суд апеляційної інстанції, встановивши незаконність отримання відповідачами у власність земельних ділянок з огляду на їх перетин із земельною ділянкою, яка перебуває у власності держави та користуванні ОСОБА_12, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 19травня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме:застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року в справі №911/3285/14, від 12 липня 2017 року в справі №911/2351/15 та постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі №635/4361/15-ц, від 29 серпня 2018 року в справі №362/445/15-ц, від 18 грудня 2019 року в справі №715/2525/16-ц, від 27 червня 2018 року в справі №361/1518/16, від 21 лютого 2018 року в справі №751/4245/16-ц, від 26 квітня 2018 року в справі №729/488/17, від 21 лютого 2018 року в справі №302/626/15-ц, від 24 липня 2019 року в справі №727/9488/14-ц. Аналіз доводів та вимог касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 оскаржує постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку недійсним та стягнення з нього судових витрат. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №59-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_1, №45-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_2, №580-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_3, №57-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_4, №569-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_5, №586-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_6, №58-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_7, №44-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_8, №67-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_9, №570-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_10, №581-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_13 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, площею 2,0 га, у власність для ведення особистого селянського господарства на території Мар'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. Розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №241-р-12 від 19 березня 2012 року, №230-р-12 від 19 березня 2012 року, №234-р-12 від 19 березня 2012 року, №240-р-12 від 19 березня 2012 року, №231-р-12 від 19 березня 2012 року, №244-р-12 від 19 березня 2012 року, №242-р-12 від 19 березня 2012 року, №227-р-12 від 19 березня 2012 року, №260-р-12 від 19 березня 2012 року, №232-р-12 від 19 березня 2012 року, №235-р-12 від 19 березня 2012 року внесені зміни до вищевказаних розпоряджень відповідно, а саме слова "Мар'янської сільської ради" замінено словами "Кам'янської сільської ради". Згідно з розпорядженням голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області" ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надані земельні ділянки, площею по 2,0 га, сільськогосподарського призначення (рілля) у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту, на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. На підставі вказаного розпорядження було вчинено наступні дії: 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4898211 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1; 12 серпня 2013 року згідно з рішенням №4933369 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2; 07 серпня 2013 року згідно з рішенням №4820762 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4901096 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4; 13 серпня 2013 року згідно з рішенням №4969906 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_5; 14 серпня 2013 року згідно з рішенням №4987588 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_6 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_6; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5084917 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_7 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_7; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5086426 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_8; 15 серпня 2013 року згідно з рішенням №5041843 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_9 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_9; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4897172 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_10 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_10 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_10; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5088320 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_13 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_13 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_11. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року в справі №804/1222/14 адміністративний позов ОСОБА_12 до Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Відділу Держземагенства в Апостолівському районі Дніпропетровської області, треті особи - ОСОБА_14, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_15, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_3, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_23, ОСОБА_6 про визнання неправомірним розпорядження задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано розпорядження Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області" в частині затвердження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам, зокрема, ОСОБА_1 - площею 0,2434 га, ОСОБА_2 - площею 0,3683 га, ОСОБА_3 - площею 0,3252, ОСОБА_4 - площею 0,2602, ОСОБА_5 - площею 0,3575 га, ОСОБА_6 - площею 0,0162 га, ОСОБА_7 - площею 0,2336, ОСОБА_8 - площею 0,2168, ОСОБА_9 - площею 0,3331 га, ОСОБА_10 - площею 0,3468 га, ОСОБА_13 - площею 0,3143 га. Зобов'язано відділ Держземагенства в Апостолівському районі Дніпропетровської області виправити помилки в відомостях про земельні ділянки в Державному земельному кадастрі, що знаходяться на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області та які належать на праві власності громадянам, зокрема, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13, щодо перетину вказаних земельних ділянок із земельною ділянкою, площею 34,8 га, яка знаходиться на території Камянської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області та на підставі Державного акта на право постійного користування землею № НОМЕР_12, виданого 12 жовтня 1993 року Апостолівською районною Радою народних депутатів Дніпропетровської області та знаходиться в користуванні ОСОБА_12. У справі №804/1222/14 встановлено, що:

Позиція Верховного Суду Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі №171/332/17 (провадження №61-16642св19) зазначено, що "суд першої інстанції встановив, що звернувшись до суду прокурор в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області в позовній заяві не наводить доводів в чому саме порушені, невизнані або оспорені права позивача, натомість посилається в позові на преюдиційне значення постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року для даної справи, якою встановлено, що внаслідок прийняття Апостолівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області розпорядження від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області", на підставі якого видані свідоцтва про право власності на нерухоме майно відповідачам у даній справі, порушено права на земельну ділянку, яка знаходиться у постійному користуванні ОСОБА_12. У своїх поясненнях в судовому засіданні прокурор та представник Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області також не навели доводів в чому саме порушені, невизнані або оспорені права позивача, вказуючи, що ОСОБА_12, яка володіє селянським (фермерським) господарством, позбавлена можливості на даний час належно оформити і зареєструвати за собою земельну ділянку на праві постійного користування. За таких обставин, встановивши, що не доведено порушення прав та/або інтересів держави, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_23 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Тому постанова апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги до ОСОБА_23 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно підлягає скасуванню". У справі, що переглядається, встановивши, що прокурор Дніпропетровської області, який пред'явив позов у інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, не довів факт порушення прав та інтересів держави, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва на право власності на нерухоме майно недійсним. Апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув, а тому постанова суду апеляційної інстанції в оскарженій частині підлягає скасуванню. Проте суд першої інстанції при вирішенні позовної вимоги прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно відмовив у її задоволенні з декількох взаємовиключних мотивів (не доведено порушення права та/або інтересу; відсутність належних та допустимих доказів перетину земельних ділянок; із урахуванням часткового, а не повного скасування розпорядження голови райдержадміністрації від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 відсутні підстави для висновку про абсолютну безпідставність набуття відповідачами земельних ділянок; задоволення позову у даній справі зашкодить принципу "належного урядування" та вимогам "законності", закріпленим у статті 1 Першого протоколу Конвенції). За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження не аналізує. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі №171/332/17 (провадження №61-16642св19) після подання касаційної скарги, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та стягнення судових витрат з ОСОБА_1 - скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вказаної позовної вимоги змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 3 200 грн. Із урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги з прокуратури Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 на підставі положень статті 141 ЦПК України підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору в розмірі 3 200 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Рубаном Олексієм Миколайовичем, задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в частині задоволення позовної вимоги прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та стягнення з ОСОБА_1 судових витрат скасувати. Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з прокуратури Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 3200 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 квітня 2021 року м. Київ справа №357/7886/18 провадження №61-14414св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Матюші", відповідачі: ОСОБА_1, товариство з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод", державний реєстратор комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Юлія Юріївна, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Матюші" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року у складі судді Кошель Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року у складі колегії суддів Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Матюші" (далі - ТОВ "Агрофірма "Матюші ") звернулося до суду до ОСОБА_1, товариства з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод" (далі - ТДВ "Шамраївський цукровий завод "), державного реєстратора комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. (далі - державний реєстратор), з позовом, у якому просило: визнати недійсним договір оренди землі від 02 березня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Шамраївський цукровий завод"; скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про державну реєстрацію іншого речового права - права оренди: індексний номер: 40138736 від 15 березня 2018 року. Позов мотивовано тим, що 05 липня 2014 року між ТОВ "Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 укладено договір оренди належної останній земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,1299 га, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Договір оренди укладено строком на десять років та у встановленому законом порядку зареєстровано державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення від 09 квітня 2015 року. У березні 2018 року позивачу стало відомоіз відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про те, що 15 березня 2018 року державним реєстратором КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" здійснено державну реєстрацію договору оренди землі, укладеного 02 березня 2018 року між відповідачами ОСОБА_1 і ТДВ "Шамраївський цукровий завод", предметом якого є земельна ділянка площею 2,1299 га, що перебуває в оренді у ТОВ "Агрофірма "Матюші". Укладений між відповідачами договір оренди земельної ділянки суперечить діючому законодавству і порушує права ТОВ "Агрофірма "Матюші" як орендаря, оскільки договір оренди, укладений 05 липня 2014 року міжТОВ "Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1, є чинним, не визнаний недійсним та не розірваний сторонами, а тому відповідач не мала права передавати земельну ділянку в оренду іншій особі. Оскільки укладений між відповідачами договору оренди є незаконним, то підлягає скасуванню рішення державного реєстратора про реєстрацію за відповідачем права оренди як похідне. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладений 05 липня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" і ОСОБА_1 договір оренди землі було у встановленому законом порядку зареєстровано, однак наказом Міністерства юстиції України №729/5 від 15 березня 2018 року рішення державного реєстратора від 09 квітня 2015 року про реєстрацію права оренди за позивачем скасовано. Реєстрація права оренди на спірну земельну ділянку за відповідачем ТДВ "Шамраївський цукровий завод" на підставі договору оренди, після скасування реєстрації права оренди позивача, не порушує прав останнього, оскільки право оренди виникає виключно з моменту державної реєстрації цих прав. Таким чином, позов не підлягає задоволенню, оскільки на момент здійснення державної реєстрації права оренди на спірну земельну ділянку розміром 2,1299 га за ТДВ "Шамраївський цукровий завод" державна реєстрація права оренди цієї ж ділянки за позивачем ТОВ "Агрофірма "Матюші" була скасована, що у свою чергу свідчить про відсутність у позивача права оренди і як наслідок відсутність порушення його прав оспорюваним договором оренди, як на момент реєстрації зазначених договорів, так і на момент пред'явлення позову. Постановою Київського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Агрофірма "Матюші" задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші" до державного реєстратора Комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" змінено та відмовлено у задоволенні в частині вказаних вимог з інших підстав. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судом першої інстанції, та обставини справи підтверджують, що спір у ТОВ "Агрофірма "Матюші" є з ТОВ "Шамраївський цукровий завод" та ОСОБА_1 Державний реєстратор КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. є неналежним відповідачем. Тому у задоволенні позовних вимог ТОВ "Агрофірма "Матюші" до державного реєстратора КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. необхідно відмовити саме із зазначеної підстави, а тому постанова апеляційного суду в цій частині підлягає зміні в мотивувальній частині. В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та виходив з того, що за умови відсутності здійснення державної реєстрації договору, як і за умови скасування незаконно проведеної реєстрації, договір оренди землі, укладений ТОВ "Агрофірма "Матюші" є таким, що не набрав чинності, а відтак позивач не набув прав орендаря за таким договором і відповідно були відсутні перешкоди для укладення відповідачем ОСОБА_2 та державної реєстрації іншого договору оренди землі з іншим орендарем. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "Агрофірма "Матюші" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм статей 207, 210, 638, 640 ЦК України, статей 124, 125 ЗК України, статей 6, 14, 17 Закону України "Про оренду землі" (Закон №161-ХІУ), статті З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (Закон №1952-ІУ), а також у порушення приписів частини четвертої статті 263 ЦПК України врахували висновки Верховного Суду у справах №922/3412/17, №357/8110/18, №357/7734/18 і висновки Верховного Суду України у справах №6-118цс13, №6-162цс13, №6-2777цс16, які не підлягали врахуванню у межах цієї справи, а натомість не врахували висновки Верховного Суду у справах №912/3294/18, №291/421/17, №291/422/17, №291/426/17, №823/378/16, які, відповідно, мали бути враховані під час розгляду цієї справи. Вказані порушення норм матеріального і процесуального права призвели до неправильного висновку, що права позивача не були порушені укладенням оспорюваного договору та проведенням державної реєстрації права оренди на земельну ділянку за ТДВ "Шамраївський цукровий завод". Суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду у справах №912/3294/18, №291/421/17, №291/422/17, №291/426/17, що договори оренди землі, укладені після 01 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх підписання сторонами, а також висновки Верховного Суду у справі №823/378/16, згідно з якими скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди не впливає на дійсність договору оренди землі. Судами не враховано, що спори у справах №6-118цс13, №6-162цс13, №6-2777цс16 стосувалися договорів оренди землі, укладених до 01 січня 2013 року, а спір у справах №357/8110/18, №357/7734/18 хоч і стосувався договорів оренди землі, укладених вже після 01 січня 2013 року, але, при цьому, висновки Верховного Суду, зроблені під час розгляду цих справ, повністю ґрунтуються на висновках Великої Палати Верховного Суду у справах №322/1178/17, №610/1030/18, зроблених щодо договорів оренди землі, укладених до 01 січня 2013 року. У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №922/3412/17, на яку послалися суди попередніх інстанцій, взагалі відсутній висновок про те, що договір оренди землі є вчиненим з моменту державної реєстрації права оренди земельної ділянки. Висновки Верховного Суду у справах №322/1178/17, №610/1030/18 і висновки Верховного Суду України у справах №6-118цс13, №6-162цс13, №6-2777цс16 стосуються застосування норм статті 18 Закону України "Про оренду землі" (Закон №161-XIV) до договорів оренди землі, які були укладені у період дії цієї норми, тобто до 01 січня 2013 року. У той же час, договір оренди землі між ТОВ "Агрофірма "Матюші" і ОСОБА_1 був укладений 05 липня 2014 року, тобто після 01 січня 2013 року, так само як і договори, з приводу яких виник спір у справах №357/8110/18, №357/7734/18, коли норми ст. 18 Закону №161-XIV втратили чинність. У постанові від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц Велика Палата Верховного Суду відзначила, що з 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року №1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону №161-XIV були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі. Таким чином, з урахуванням викладених норм поняття "державна реєстрація договору оренди землі" та "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку" не слід ототожнювати, оскільки це різні правові інститути, які діяли у різні часові проміжки, про що наголосила Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи №696/1693/15-ц. Поняття "державна реєстрація договору оренди землі" застосовується до правовідносин щодо оренди землі, які виникли до 01 січня 2013 року, а поняття "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку" застосовується до правовідносин щодо оренди землі, які виникли після 01 січня 2013 року. Чинна редакція Закону №161-XIV, яка діяла також на момент укладення позивачем і відповідачем договору оренди землі, не передбачає державної реєстрації договору оренди землі. При цьому, Закон №161-XIV у редакції, що діє з 01 січня 2013 року, у тому числі норми частини п'ятої статті 6, статті 17 цього Закону, на які в оскаржуваних судових рішеннях неправильно послалися суди попередніх інстанцій, також не передбачає, що договір оренди землі набирає чинності після державної реєстрації права оренди за цим договором у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, мають застосовуватися загальні норми ЦК України, які стосуються договорів, для яких законом встановлена письмова Форма. Момент укладення договору визначено у статтях 638, 640 ЦК України, згідно з якими договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі, укладеного після 01 січня 2013 року, має значення момент його підписання, а не момент вчинення реєстраційних дій щодо державної реєстрації права оренди, як неправильно вказали суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, якщо тільки сторони договору не домовилися про інше Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду щодо застосування норм статей 638, 640 ЦК України, статті 125 ЗК України, статей 14, 17 Закону №161-XIV, статей 2, З Закону №1952-ІУ у правовідносинах щодо оренди землі, які виникли після 01 січня 2013 року, висловленими під час розгляду справ №912/3294/18, №291/421/17, №291/422/17, №291/426/17, у межах яких, зокрема, досліджувався момент укладення та набрання чинності договорів оренди землі, укладених після 01 січня 2013 року. Саме ці висновки підлягають врахуванню судом під час розгляду цієї справи. Суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у справах №912/3294/18, №291/421/17, №291/422/17, №291/426/17, а всупереч висновку Великої Палати Верховного Суду під час розгляду справи №696/1693/15-ц помилково ототожнили поняття "державна реєстрація договору оренди землі" та "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку", що призвело до неправильного застосування ними норм частини першої статті 210 ЦК України. Судами також не враховано, що само по собі скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку не призводить до скасування підстави її проведення, тобто до недійсності договору оренди землі, що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16, які суди попередніх інстанцій не врахували під час розгляду цієї справи. Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за позивачем права оренди на земельну ділянку, що виникло на підставі договору оренди землі, з формальних підстав не припинило дію договору оренди землі, жодним чином не вплинуло на його дійсність, враховуючи дію щодо нього презумпції правомірності правочину, встановлену у статті 204 ЦК України. Суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду у справах №291/421/17, №291/422/17, №291/426/17, згідно з якими відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права оренди на земельну ділянку не позбавляє орендаря права оспорювати договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем. Чинне законодавство України не передбачає право власника земельної ділянки, щодо якої ним вже укладено договір оренди землі, передавати її у користування іншій особі шляхом укладення з нею договору оренди землі. Вказане підтверджується висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 травня 2018 року у справі №902/803/17. Право оренди на земельну ділянку набувається на підставі договору оренди землі, що набрав чинності, а не його державної реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 лютого 2019 року у справі №917/410/18, від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17, від 05 червня 2019 року у справі №392/1829/17, в яких Верховний Суд вказав, що державна реєстрація певного речового права на нерухоме майно не є підставою для його набуття, а є лише засвідченням державою набуття цього права, яке виникло на підставі певного правочину або іншого юридичного факту, що унеможливлює ототожнення факту набуття права з фактом його державної реєстрації. Сама по собі державна реєстрація права не є підставою його виникнення, оскільки такої підстави закон не передбачає. Відтак, враховуючи те, що державна реєстрація права оренди на земельну ділянку не є підставою для набуття такого права, її скасування не призводить до того, що особа вважається такою, що не набула таке право. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що спір у цій справі виник не лише між позивачем і ОСОБА_1, ТДВ "Шамраївський цукровий завод", а й державним реєстратором, залишив поза увагою висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №361/430 7/16-ц, у зв'язку з чим дійшов до неправильного висновку про те, що державний реєстратор є неналежним відповідачем. Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надійшов. Фактичні обставини, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки розміром 2,1299 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 05 липня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" і ОСОБА_1 укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала, а агрофірма прийняла у строкове платне користування для сільськогосподарського використання належну ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір оренди укладений строком на 10 років і у встановленому законом порядку зареєстрований реєстраційною службою Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області на підставі рішення державного реєстратора від 09 квітня 2015 року. У пункті 37 договору оренди обумовлено, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Наказом Міністерства юстиції України №729/5 від 15 березня 2018 року задоволена колективна скарга громадян, в тому числі ОСОБА_1, та серед іншого скасовано рішення про державну реєстрацію права оренди за ТОВ "Агрофірма "Матюші" на належну ОСОБА_1 земельну ділянку, яке зареєстроване на підставі договору оренди від 05 липня 2014 року. Підставою для скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку за ТОВ "Агрофірма "Матюші" стало звернення власників земельних ділянок до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України із скаргою, яка обґрунтована тим, що договори оренди із ТОВ "Матюші" були зареєстровані за відсутності необхідних документів, зокрема, без підписаних власниками земельних ділянок договорів, заяв на вчинення реєстраційних дій, відповідних проплат за вчинення реєстраційних дій та інше. 02 березня 2015 року між ОСОБА_1 і ТДВ "Шамраївський цукровий завод" укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала ТДВ "Шамраївський цукровий завод" у строкове платне користування належну їй земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,1299 га, розташовану у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Договір оренди укладено строком на сім років і 15 березня 2018 року зареєстровано державним реєстратором КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав". МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Процедура укладення, вимоги до змісту і форми та порядок припинення договору оренди землі визначені Земельним кодексом України та спеціальним законом - Законом України "Про оренду землі". Відповідно до статей 1, 13 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. За змістом статті 17 Закону України "Про оренду землі" об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Згідно з частиною четвертою статті 3 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Системний аналіз статей 210, 638 ЦК України у взаємозв'язку зі статями 125, 126 ЗК України та статтею 6 Закону України "Про оренду землі" дають підстави для висновку, що договір оренди землі є вчиненим з дня проведення державної реєстрації. Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду України, наведеними у постанові від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16. З урахуванням наведеного для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. Установлено, що 05 липня 2014 року між ТОВ "Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 було укладено договори оренди земельної ділянки. Відповідно до пункту 37 договору оренди цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації. Речове право на спірну земельну ділянку за позивачем згідно договору оренди землі, який укладено між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА _1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області від 18 березня 2015 року. Проте, вказане рішення державного реєстратора скасовано наказом Міністерства юстиції України №729/5 від 15 березня 2018 року, як таке, що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства. Вказаний наказ у встановленому законом порядку не скасований та є чинним. Відомості про скасування державної реєстрації права оренди вказаної земельної ділянки внесено до Реєстру в той же день - 15 березня 2018 року. Зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права. Установивши, що державна реєстрація речового права позивача на спірну земельну ділянку була скасована 15 березня 2018 року, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ Агрофірма "Матюші", оскільки на момент початку перебігу строку дії укладеного 02 березня 2018 року договору оренди землі, відлік якого обраховується з 15 березня 2018 року - часу здійснення на підставі вказаного договору державної реєстрації речового права за ТзДВ "Шамраївський цукровий завод", права та інтереси позивача порушені не були, оскільки права на вказаний об'єкт нерухомого майна у нього вже були відсутні. Тобто, укладення оскарженого договору оренди не стало перешкодою для позивача у реалізації права користування тією самою земельною ділянкою, що виключає наявність підстав для визнання договору оренди землі, укладеного між відповідачами недійсним. Такі висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у пунктах 47, 48 постанови від 19 лютого 2020 року у справі №387/515/18 (провадження №14-430 цс19). Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №357/8110/18 (провадження №61-15401св19), правовідносини у якій є аналогічними зі справою, яка переглядається. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 зроблено висновок, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Установивши, що у вказаній справі існує спір між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ТОВ "Шамраївський цукровий завод" і ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що державний реєстратор КП Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" є неналежним відповідачем, а отже заявлені до нього позовні вимоги задоволенню не підлягають. Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 30 липня 2020 року у справі №357/7734/18 з аналогічними обставинами за позовом ТОВ "Агрофірма "Матюші" до фізичних осіб і ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" про визнання правочинів недійсними. З урахуванням змісту і характеру відносин між учасниками справи, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що доводи апеляційної скарги ТОВ "Агрофірми "Матюші" щодо незаконності рішення державного реєстратора не лише із підстав недійсності оспорюваного договору оренди, але й з підстав порушення державним реєстратором норм законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно під час вчинення відповідних реєстраційних дій, за встановлених у цій справі конкретних обставин правового значення не мають. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13 червня 2018 року у справі №361/4307/16 (провадження №14-141цс18) щодо випадків неможливості залучення державного реєстратора до участі у справі у якості співвідповідача, оскільки висновки у цій постанові стосуються юрисдикції спору з вимогою про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, якщо ця вимога є похідною від спору стосовно такого майна, зокрема зазначено, що таких спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. При цьому, Велика Палата Верховного Суду погодилась з аргументами позивача та третіх осіб про те, що державний реєстратор не може бути належним відповідачем за позовною вимогою про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку, якщо така вимога є похідною від вимоги суб'єкта владних повноважень, на підставі якого державна реєстрацію була проведена. Крім того, вказаною постановою, на яку посилається заявник, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду цієї справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судами обставин і доказів зі справи, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки в ній. За таких же підстав колегія суддів не приймає до уваги посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 травня 2018 року у справі №902/803/17, а також у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі №291/422/17 (провадження №61-29047св18), від 02 жовтня 2019 року у справі №291/426/17 (провадження №61-32794св18), від 11 грудня 2019 року у справі №291/421/17 (провадження №61-22637св18), оскільки цими постановами, за результатами скасування судових рішень справи направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 03 квітня 2020 року у справі №912/3294/18, оскільки спір у цій справі стосувався стягнення штрафу у розмірі річної орендної плати, встановленої договором та пені. У цій справі є відмінними предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин, у порівнянні зі справою, яка переглядається. Колегія суддів також відхиляє посилання у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (про визнання протиправним і скасувати рішення державного реєстратора), від 05 червня 2019 року у справі №392/1829/17 (про скасування державної реєстрації іншого речового права за додатковою угодою до договору оренди), від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування про надання згоди на реєстрацію права спільної власності), постанови Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №917/410/18 (про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди землі), від 15 липня 2020 року у справі №915/476/19 (про скасування запису про право власності на нежитловий об'єкт та зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва), оскільки у цих справах інші предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також інше матеріально-правове регулювання спірних відносин, ніж у справі, яка є предметом перегляду. Висновки у справах, на які посилається заявник у якості підстави касаційного оскарження, і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Доводи касаційної скарги про помилковість посилань судів попередніх інстанцій на постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №357/8110/18 (провадження №61-15401св19), від 30 липня 2020 року у справі №357/7734/18 (провадження №61-19170св19) з тих підстав, що ці постанови ґрунтуються на висновках Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19), які в свою чергу стосуються договорів оренди землі, укладених до 01 січня 2013 року, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається суди правильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин та дійшли обґрунтованих висновків про набрання чинності договору оренди земельної ділянки, укладеного між ТОВ "Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1 з моменту державної реєстрації відповідного речового права, з урахуванням, в тому числі умов договору, якими сторони визначили та пов'язали момент набрання ним чинності з моментом державної реєстрації, як і у справах №357/8110/18 (провадження №61-15401св19), №357/7734/18 (провадження №61-19170св19). Посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду України у справах №6-118цс13, №6-162цс13, №6-2777цс16, не призвело до неправильного застосування норм матеріального права та неправильних висновків у цій справі щодо моменту набрання чинності договором оренди земельної ділянки, укладеного між ТОВ "Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1. Зміст доводів касаційної скарги зводиться до того, що договір оренди між позивачем та ОСОБА_1 від 05 липня 2014 року набрав чинності з моменту його підписання сторонами, а скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди не впливає на дійсність договору оренди. Проте такі аргументи належним чином перевірені судами попередніх інстанцій та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених обставин та норм матеріального права, які суди правильно застосували до спірних правовідносин та врахували відповідні висновки Верховного Суду в аналогічних спорах. Не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи і доводи заявника про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки у цій справі судами правильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, а підстав, визначених статтею 403 ЦПК України не вбачається, у зв'язку з чим, відповідне клопотання ТОВ "Агрофірма "Матюші" задоволенню не підлягає. Так, у клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду заявник посилається на те, що некоректне формулювання Великою Платою Верховного Суду висновків у справі №322/1178/17 (провадження №14-388цс19) призвело до різних висновків суду касаційної інстанції щодо моменту укладення і набрання чинності договорами оренди землі, укладеними після 01 січня 2013 року та правових наслідків державної реєстрації права оренди земельної ділянки. Посилаючись на наведене заявник просить відступити від висновків, наведених у цій постанові шляхом його уточнення. Проте, у справі, яка переглядається, суди не посилалися на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-388цс19) та не керувалися ними, застосування норм матеріального права, висновки щодо яких містяться у цій постанові, у даному випадку не відбулось. Підстави, визначені статтею 403 ЦПК України відсутні. Вирішуючи даний спір, суди правильно застосували норми матеріального права та виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, колегія суддів не здійснює новий розподіл судових витрат та відхиляє відповідне клопотання заявника. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Матюші" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Матюші" залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2020 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №567/675/20 провадження №61-13762св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Острозька міська рада Рівненської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року у складі судді Назарук В. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 липня 2021 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Ковальчук Н. М., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Острозької міської ради Рівненської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права на земельну ділянку. Позов мотивовано тим, що рішенням Милятинської сільської ради №50 від 30 січня 1998 року ряду громадян, в тому числі і батькові позивача - ОСОБА_3, передано у приватну власність земельні ділянки в межах населеного пункту с. Милятин. Зокрема, ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 1,75 га для ведення особистого підсобного господарства та земельну ділянку площею 0,25 га для обслуговування житлового будинку. В подальшому рішенням цього органу сільського самоврядування №95 від 28 квітня 2018 року позивачу, як спадкоємцю ОСОБА_3, надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо виготовлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,75 га в с. Милятин Острозького району Рівненської області за рахунок земель, які знаходилися у власності спадкодавця відповідно до рішення Милятинської сільської ради №50 від 30 січня 1998 року. Рішенням Милятинської сільської ради від 01 березня 2019 року №279 ОСОБА_1 відмовлено у погодженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства на території Милятинської сільської ради в с. Милятин. Як підставу, зазначено відсутність акту приймання-передачі межових знаків на зберігання щодо земельної ділянки № НОМЕР_1 та неправильна вказівка площі земельної ділянки № НОМЕР_2. Згодом рішення органу сільського самоврядування він оскаржив до адміністративного суду. В ході розгляду цієї справи дізнався, що власник суміжної земельної ділянки, кадастровий номер: 5624284600:01:001:0088, ОСОБА_2 учиняє йому перешкоди у отриманні у власність спірної земельної ділянки, посилаючись на те, що між її матір'ю та батьком ОСОБА_1 свого часу відбувся обмін (міна) земельними ділянками. Однак позивач вважав, що обміну земельними ділянками не було, а ОСОБА_2 має намір незаконно заволодіти належною йому в порядку спадкування земельною ділянкою. ОСОБА_1 просив визнати за ним право на земельну ділянку площею 0,39 га на території Милятинської сільської ради Острозького району Рівненської області (кадастровий №5624284600:01:001) №74 згідно інвентаризаційного плану села Милятин. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну ділянку площею 0,39 га за №74 інвентарного плану села Милятин на території с. Милятин Острозької об'єднаної територіальної громади Рівненського району Рівненської області (територія колишньої Милятинської сільської ради Острозького району Рівненської області). Стягнуто з Острозької міської ради Рівненської області на користь ОСОБА_1 840,80 грн витрат на сплату судового збору. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості вимог позивача, оскільки у спірних відносинах лише рішення органу місцевого самоврядування було підставою для набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку, що знаходилася у комунальній власності. Оскільки рішення Милятинської сільської ради про відмову ОСОБА_1 в погодженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства в с. Милятин на території Милятинської сільської ради, позбавляє позивача права на земельну ділянку як спадкоємця, яка входить до складу спадщини після смерті батька, тому це право підлягає судовому захисту через його визнання. Постановою Рівненського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 12 серпня 2021 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 липня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій є небунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 28 вересня 2021 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 липня 2021 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Острозького районного суду Рівненської області. 23 вересня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Рішенням Милятинської сільської ради №50 від 30 січня 1998 року передано у власність громадян земельні ділянки в межах населеного пункту с. Милятин Острозького району Рівненської області, в тому числі і ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1,75 га для ведення особистого підсобного господарства та 0,25 га для обслуговування житлового будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Позивач є сином ОСОБА_3, що також ними не оспорюється. Згідно довідки приватного нотаріуса Острозького районного нотаріального округу Рівненської області №248/01-16 від 13 квітня 2017 року після смерті ОСОБА_3 спадкоємцем усього його майна за законом, який прийняв спадщину, є його син - ОСОБА_1 12 лютого 2020 року приватний нотаріус Острозького районного нотаріального округу своєю постановою відмовив позивачу як спадкоємцю ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,39 га, призначену для особистого селянського (підсобного) господарства в с. Милятин Острозького району через ненадання ним документів, що посвідчували би право власності на земельну ділянку або його державну реєстрацію за ОСОБА_3. Попередньо Милятинською сільською радою на підставі рішення від 28 квітня 2017 року №95 ОСОБА_1 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо виготовлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,75 га в с. Милятин Острозького району за рахунок земель, які знаходилися у власності ОСОБА_3 відповідно до рішення цього органу самоврядування №50 від 30 січня 1998 року. Дану технічну документацію було виготовлено на замовлення позивача ТОВ "Фірма Гора", а за її змістом власниками/користувачами суміжних земельних ділянок відносно спірної ділянки (ділянка № НОМЕР_1) є відповідно ОСОБА_2, ОСОБА_4 і Милятинська сільська рада. Акт приймання-передачі межових знаків на зберігання ними не погоджено. 08 грудня 2017 року у відповідь на звернення ОСОБА_1 04 грудня 2017 року Милятинська сільська рада своїм листом №88/02-21 повідомила його про наявність недоліків у поданій документації, а саме щодо зазначення меж земельної ділянки № НОМЕР_1, а також вказується про те, що за письмовими поясненнями ОСОБА_2 її користувачем є саме вона через обмін земельними ділянками між її матір'ю - ОСОБА_5 і ОСОБА_3. У відповідь на звернення позивача від 09 січня 2019 року Милятинська сільська рада своїм рішенням від 01 березня 2019 року №279 відмовила позивачу в погодженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства в с. Милятин Острозького району. Як на підставу для прийняття такого рішення, зазначалося про відсутність погодження меж суміжних власників (користувачів) земельних ділянок ОСОБА_4 і ОСОБА_2, а також відсутність документального підтвердження інформації щодо обміну земельними ділянками між спадкодавцем і ОСОБА_5. У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку адміністративного судочинства з позовом до Милятинської сільської ради Острозького району Рівненської області, в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 01 березня 2019 року №279 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства позивачем в с. Милятин Острозького району Рівненської області" в частині відмови у затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства позивачу в с. Милятин Острозького району Рівненської області; зобов'язати Милятинську сільську раду Острозького району Рівненської області повторно розглянути заяву про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства (згідно КВЦПЗ 01.03) загальною площею 1,75 га в с. Милятин Острозького району Рівненської області, за рахунок земель, які знаходились у власності позивача згідно з рішенням Милятинської сільської ради від 30 січня 1998 №50 (справа №460/1287/19). Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2019 року у справі №460/1287/19, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України закрито провадження у зв'язку із тим, що дану справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства із роз'ясненням позивачу права на звернення до суду у порядку цивільного судочинства. Постановою Верховного Суду від 26 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року у справі №460/1287/19 залишено без змін. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначені статтями 116, 118 ЗК України. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до частини третьої статті 158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці, яка є комплексом робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14 (провадження №14-552цс18), від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15 (провадження №14-652цс18), від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19), зазначила про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Таким чином, непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є саме по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та переданні земельної ділянки у власність. ОСОБА_1 вважаючи, що відповідачем не визнається і порушується його суб'єктивне право на землю, шляхом прийняття 01 березня 2019 року Милятинською сільською радою рішення №279 про відмову ОСОБА_1 в погодженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), призначених для ведення особистого селянського господарства в с. Милятин Острозького району з підстав відсутності погодження меж суміжних власників (користувачів) земельних ділянок ОСОБА_4 і ОСОБА_2, а також відсутності документального підтвердження інформації щодо обміну земельними ділянками між спадкодавцем і ОСОБА_5, звернувся до суду з цим позовом, в якому просив визнати право на спірну земельну ділянку площею 0,39 га за №74 інвентарного плану с. Милятин Острозької об'єднаної територіальної громади Рівненського району Рівненської області. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі №361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі №569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справа №461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі №820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі №569/16681/16-а та від 12 квітня 2018 року справа №826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus №32181/04); пункт 44 рішення у справі "Брайєн проти Об'єднаного Королівства" (Bryan v. the United Kingdom) ; пункти 156-157, 159 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus №32181/04); пункти 47-56 рішення у справі "Путтер проти Болгарії" (Putter v. Bulgaria №38780/02). Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". При цьому, суд не вправі перебирати на себе повноваження органів місцевого самоврядування, визначених законом. Судове рішення про визнання за ОСОБА_1 права на земельну ділянку площею 0,39 га за №74 інвентарного плану села Милятин на території с. Милятин Острозької об'єднаної територіальної громади Рівненського району Рівненської області (територія колишньої Милятинської сільської ради Острозького району Рівненської області) за своєю суттю підміняє повноваження органу місцевого самоврядування, визначених законом, для оформлення у власність земельної ділянки. Крім того, як відомо з матеріалів справи, батько позивача набув право на спірну земельну ділянку на підставі рішенням Милятинської сільської ради №50 від 30 січня 1998 року, яке ніким не оспорюється. У зв? язку із тим, що батько позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, а позивач є єдиним спадкоємцем всього майна спадкодавця, в том числі і спірної земельної ділянки, право на спірну земельну ділянку набуте ОСОБА_3 (батьком позивача) на підставі рішення Милятинської сільської ради №50 від 30 січня 1998 року перейшло і до ОСОБА_1 - позивача. З огляду на це Верховний Суд не вважає за необхідне надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги відповідача. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя стаття 412 ЦПК України). Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог. Щодо заявлених клопотань У вересня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі, мотивуючи його тим, що Верховний Суд викладав позицію щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №128/1911/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі №623/633/17, від 25 березня 2020 року у справі №158/1672/17, від 17 квітня 2019 року у справі №723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі №554/1195/17, що свідчить про сталість судової практики у вирішенні питання права на завершення приватизації земельної ділянки. Вивчивши заявлене клопотання, Верховний суддійшов висновку, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав. Пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 3 частини другої статті 389 ЦПК України), що і стало підставою для відкриття касаційного провадження у справі. При цьому, аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та постанов Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №128/1911/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі №623/633/17, від 25 березня 2020 року у справі №158/1672/17, від 17 квітня 2019 року у справі №723/1061/17, від 29 серпня 2019 року у справі №554/1195/17, свідчить про те, що предметом розгляду вказаних справ були вимоги про визнання права на приватизацію земельної ділянки. У свою чергу, предметом розгляду справи, яка переглядається, є вимога про визнання права на земельну ділянку. Тобто, правовідносини, у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), №128/1911/15-ц, №623/633/17, №158/1672/17, №723/1061/17, №554/1195/17 не є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається, оскільки вони між собою різняться матеріально-правовими вимогами. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про ухвалення у справі нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати у розмірі 1 261,20 грн та 1 681,60 грн, а всього 2 942,80 грн, які ОСОБА_2 понесла у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження у справі №567/675/20 відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 липня 2021 року скасувати та прийняти у справі нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до Острозької міської ради Рівненської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права на земельну ділянку, - відмовити. Стягнути із ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4) 2 942,80 грнсудових витрат понесених у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Острозького районного суду Рівненської області від 05 лютого 2021 року та постанова Рівненського апеляційного суду від 13 липня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 березня 2021 року м. Київ справа №635/7366/17 провадження №61-14264св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - садове товариство "Кварцит", третя особа - Харківська районна державна адміністрація Харківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у складі колегії суддів Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду до садового товариства "Кварцит" (далі - СТ "Кварцит "), третя особа - Харківська районна державна адміністрація Харківської області (далі - Харківська РДА), з позовом, в якому просив поновити його право користування земельною ділянкою №НОМЕР_1, садівничим будинком та службовими будівлями в садівничому товаристві "Кварцит" та право на приватизацію зазначеної земельної ділянки (відповідно до розпорядження Харківської районної державної адміністрації Харківської області від 24 жовтня 2008 року, яким надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою), зобов'язавши відповідача не чинити перешкоди у приватизації. Позов мотивовано тим, що позивач є членом СТ "Кварцит" за особистою заявою та внесення пайового внеску. Як члену товариства, позивачу виділена земельна ділянка площею 0,0660 га, на якій він побудував садовий двоповерховий будинок площею 51 кв. м з гаражем та засадив ділянку плодовими деревами. Позивач своєчасно сплачував необхідні внески та згодом виявив бажання приватизувати виділену йому ділянку. Через представника - голову садівничого товариства ОСОБА_3 (на даний час ОСОБА_2) позивач звернувся до Харківської РДА та згідно розпорядження №3225 від 24 жовтня 2008 року отримав дозвіл на оформлення технічної документації із землеустрою. Деякий час позивач не відвідував належну йому ділянку, а коли повернувся, щоб розпочати ремонтувати розташований на ній будинок, дізнався, що головою товариства припинено оформлення документів щодо приватизації ним земельної ділянки, оскільки головою товариства обрана інша особа. Голова садівничого товариства перешкоджає позивачу користуватися належною йому земельною ділянкою та здійснювати оформлення документів щодо її приватизації, звернення до правоохоронних органів з приводу неправомірних дій відповідача результату не дали, жодних дієвих заходів не виконано. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 березня 2018 року у складі судді Панас Н. Л. позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано СТ "Кварцит" не чинити ОСОБА_1 перешкод у здійсненні приватизації земельної ділянки АДРЕСА_1", площею 0,066 га та перешкод у користуванні цією земельною ділянкою і розташованим на ній садівничим будинком з господарськими будівлями, спорудами, які знаходяться в СТ "Кварцит". Стягнуто з СТ "Кварцит" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розпорядженням Харківської райдержадміністрації Харківської області від 24 жовтня 2008 року №3255 членам СТ "Кварцит", у тому числі й позивачу, був наданий дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що підтверджують право власності на земельні ділянки із земель СТ "Кварцит". Позивач заяв про вихід з СТ "Кварцит" не подавав, рішень про його виключення з членів товариства загальними зборами учасників товариства не приймалось. Інших доказів, які б свідчили про те, що позивач більше не є членом СТ "Кварцит", відповідачем не надано. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем незаконно чиняться позивачу перешкоди в користуванні виділеною йому земельною ділянкою та розташованими на ній будівлями та спорудами, а також у здійсненні ним, наданого законом права на приватизацію земельної ділянки. Постановою Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року апеляційну скаргу СТ "Кварцит" задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що довідка про членство позивача у СТ "Кварцит" від 03 червня 2008 року підписана після зміни голови садового товариства, отже особою, яка не мала відповідних повноважень на це, а тому не може вважатися належним доказом у справі. Обставини, викладені у позові, не підтверджені належними та допустимими доказами, а факт порушення прав позивача відповідачем не доведено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом проігноровані доводи позивача щодо відсутності у матеріалах справи будь-яких документів СТ "Кварцит", з яких було б можливо встановити обсяг повноважень ОСОБА_2., як керівника садівничого товариства, що дають йому можливість представляти інтереси заявника. Апеляційний суд помилково врахував виписку з протоколу СТ "Кварцит" та інформацію з ЄДРПОУ, як належних доказів на підтвердження повноважень ОСОБА_2, оскільки виписка з протоколу СТ "Кварцит" є актом індивідуальної дії і не встановлює обсяг повноважень ОСОБА_2, а інформація з ЄДРПОУ не підтверджує обсяг повноважень з представництва ОСОБА_2 як голови СТ "Кварцит" та прав на підписання і подання документів. Судом апеляційної інстанції не враховано усталену практику Верховного Суду щодо закріплення повноважень посадової особи для представництва юридичної особи у відповідних статутних документах такої юридичної особи, а саме, не враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2020 у справі №131/897/18, в ухвалі від 12 лютого 2020 року у справі №160/2199/19, в ухвалі від 07 лютого 2020 року у справі №17/495-08, в ухвалі від 20 січня 2020 року у справі №910/3245/19, в ухвалі від 21 січня 2020 року у справі №924/440/19. Єдиним належним і достовірним доказом для встановлення повноважень ОСОБА_3, як керівника СТ "Кварцит", є витяг з ЄДРПОУ станом на 03 червня 2008 року. Проте, у матеріалах справи відсутні будь-які належні та достовірні докази, які з урахуванням усталеної практики Верховного Суду давали б можливість встановити наявність процесуальної дієздатності ОСОБА_2, як представника відповідача. Таким чином, суд апеляційної інстанції, в порушення пункту 2 частини першої статті 362 ЦПК України, 17 вересня 2020 року ухвалою Харківського апеляційного суду безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження. Також апеляційним судом порушено принцип змагальності процесупри дослідженні доказів. В оскаржуваній постанові апеляційний суд посилається на недопустимі докази. У постановах Верховного Суду у справах №904/8549/17 від 11 липня 2018 року, №911/3763/16 від 06 червня 2018 року, №921/149/17-Г/4 від 18 квітня 2018 року; №19/49-10 від 29 березня 2018 року, викладено висновок про те, що докази, які не засвідчені в порядку, встановленому пунктом 5.27 Національного стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003" є неналежними та недопустимими доказами, а, отже не повинні братися судами до уваги. Отже, письмові докази, які подані відповідачем на підтвердження своєї позиції не можуть вважатися належними та допустимими доказами у даній справі, оскільки посвідчені та подані із порушенням процедури, встановленої чинним законодавством, а тому апеляційний суд не мав брати їх до уваги при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_2, поданої від імені СТ "Кварцит". Надаючи оцінку поданим позивачем доказам, суд апеляційної інстанції не врахував висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 06 квітня 2020 року у справі №754/14843/16, відповідно до якого, доказами у справі на підтвердження наявності перешкод у користуванні майном, що належить особі на праві власності, зокрема у його вселенні до спірного житлового приміщення можуть бути: акти про не допуск до належного особі на праві власності майна, звернення до правоохоронних органів, пояснення осіб, які можуть підтвердити ті чи інші обставини, які мають значення для вирішення справи, показання свідків тощо. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано. Фактичні обставини, встановлені судами Розпорядженням Харківської РДА від 24 жовтня 2008 року надано дозвіл членам СТ "Кварцит" на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки, із земель СТ "Кварцит", розташованих за межами населеного пункту на території Кулиничівської селищної ради, для ведення садівництва згідно зі списком. Громадянам, вказаним в додатку до розпорядження, необхідно у шестимісячний строк подати до райдержадміністрації розроблену та погоджену згідно з вимогами чинного законодавства технічну документацію із землеустрою для розгляду. На підтвердження обставин щодо членства у СТ "Кварцит", позивач надав довідку №10 від 03 червня 2008 року, видану на ім'я ОСОБА_1 та підписану головою СТ "Кварцит" Першиним А. М., відповідно до якої позивач дійсно є членом СТ "Кварцит" і користується земельною ділянкою № НОМЕР_1 площею 0,066 га, переданою йому в постійне користуванні у 1989 році, а також квитанцію до приходного касового ордеру №56 від 23 грудня 2007 року про сплату останнім членських внесків за 2006-2007 роки у сумі 90 руб. Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_3 є засновником СТ "Кварцит". Особами, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи є Євсеєв В. В. - підписант та ОСОБА_2 - підписант. З витягу з протоколу №18 від 22 квітня 2007 року загальних зборів СТ "Кварцит" вбачається, що члена товариства ОСОБА_3, який має свідоцтво електромонтера та IV групу допуску по електробезпеці, призначено відповідальним за електрогосподарство. Згідно із витягом з протоколу №19 від 11 травня 2008 року загальних зборів СТ "Кварцит", заяву ОСОБА_3 про виключення його з членів СТ "Кварцит" задоволено. 18 травня 2008 року головою СТ "Кварцит" обрано ОСОБА_2 (витяг з протоколу №20 від 18 травня 2008 року загальних зборів СТ "Кварцит"). Таким чином, довідка про членство позивача у СТ "Кварцит" від 03 червня 2008 року, підписана після зміни голови СТ "Кварцит", тобто особою, яка не мала відповідних повноважень. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження №12-46гс19). Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Водночас, у справі, яка переглядається, належними та допустимими доказами не підтверджено факт порушення прав позивача з боку СТ "Кварцит", а також не встановлено у зв'язку із цим обставин і підстав для захисту такого права шляхом усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та перешкод для реалізації права на її приватизацію. Так, у справі установлено, що довідка про членство позивача у СТ "Кварцит" від 03 червня 2008 року, на яку в обґрунтування заявлених вимог посилається позивач, підписана після зміни голови СТ "Кварцит", особою, яка не мала відповідних повноважень, а тому не може вважатися належним доказом у справі та не підтверджує обставин, викладених у позові. При цьому, матеріали справи не містять будь-яких доказів, в тому числі правовстановлюючих документів, на підтвердження факту належності позивачу будинку, розташованого в СТ "Кварцит". Суд апеляційної інстанції, на підставі належної оцінки поданих сторонами доказів, обґрунтовані висновки щодо яких сформулював у мотивувальній частині прийнятої постанови, правильно відмовив у позові з підстав недоведеності заявлених позивачем вимог та обставин, на які він посилався в обґрунтування позову. За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки, зокрема, надання переваги поданим стороною позивача доказам та відхилення доказів, наданих відповідачем, які за доводами заявника є неналежними і недопустимими. Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі №754/14843/16 (провадження №61-3877св19), відповідно до якого доказами у справі на підтвердження наявності перешкод у користуванні майном, що належить особі на праві власності, зокрема у його вселенні до спірного житлового приміщення можуть бути: акти про не допуск до належного особі на праві власності майна, звернення до правоохоронних органів, пояснення осіб, які можуть підтвердити ті чи інші обставини, які мають значення для вирішення справи, показання свідків тощо. Так, спір у вказаній справі стосувався усунення перешкод новому власнику квартири у вселенні до цієї квартири, тобто позов подано на захист прав та інтересів власника нерухомого майна. Підставою для відмови у задоволенні позову у цій справі є не доведення позивачем на підставі належних, допустимих та достатніх доказів того, що відповідачі чинять йому перешкоди у вселенні до належної йому на праві власності спірної квартири. У справі, яка переглядається позивачем не доведено факту порушення його прав відповідачем на користування земельною ділянкою та прав щодо її приватизації. Висновки у зазначених справах, підстави позовів, нормативно-правове регулювання, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Посилання у касаційній скарзі на те, що докази, які не засвідчені в порядку, встановленому пунктом 5.27 Національного стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003" є неналежними та недопустимими доказами, а, отже не повинні братися судами до уваги, що викладено у постановах Верховного Суду у господарських справах №904/8549/17 від 11 липня 2018 року, №911/3763/16 від 06 червня 2018 року, №921/149/17 від 18 квітня 2018 року, №19/49-10 від 29 березня 2018 року, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки фактично спрямовані на спростування належності і допустимості поданих відповідачем доказів у справі, яка переглядається, проте, яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку, до переоцінки яких, в силу статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Крім того, у наведених заявником справах спори вирішувались в порядку господарського судочинства і при оцінці доказів суди керувалися іншим процесуальним законом (ГПК України), ніж у справі, яка є предметом перегляду та розглянута за правилами ЦПК України, у якій апеляційний суд, виходив з конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цих справах, різні підстави позовів, встановлені фактичні обставини та доказова складова, на підставі якої ці обставини встановлювались. Доводи касаційної скарги про відсутність належних документів на підтвердження повноважень ОСОБА_2., як керівника СТ "Кварцит", що дають йому можливість представляти інтереси останнього, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, за якими, суд апеляційної інстанції під час прийняття і розгляді апеляційної скарги відповідача на рішення суду першої інстанції перевірив та встановив повноваження вказаної особи на підставі відповідних доказів, які сумніву у достовірності не викликали. Колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2020 у справі №131/897/18 (провадження №61-1741св19), оскільки у цій справі було встановлено порушення позивачем порядку представництва юридичної особи в суді апеляційної інстанції, оскільки особа, яка подала апеляційну скаргу не мала статус адвоката, а відомості про те, що ця особа є керівником або членом виконавчого органу, уповноваженого діяти від імені юридичної особи, були відсутні. У справі, яка переглядається апеляційним судом перевірено повноваження особи, яка підписала апеляційну скаргу та докази, які підтверджували самопредставництво юридичної особи - СТ "Кварцит" під час оскарження рішення суду першої інстанції. Колегія суд відхиляє як безпідставні посилання у касаційній скарзі на ухвали Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №160/2199/19, від 07 лютого 2020 року у справі №17/495-08, від 20 січня 2020 року у справі №910/3245/19, від 21 січня 2020 року у справі №924/440/19, оскільки вказані ухвали постановлені щодо залишення без руху касаційних скарг для виправлення недоліків, та/або повернення касаційної скарги. Такі процесуальні рішення не є остаточним вирішенням відповідної справи та не містять остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном. Позовна заява мотивована тим, що він на підставі договору дарування в ід 21 травня 1982 року є власником житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1. Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії ЧН від 01 червня 1994 року він є власником земельної ділянки площею 525 кв. м за цією ж адресою. Суміжними землевласниками є відповідачі, яким по АДРЕСА_2 належать земельна ділянка та житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами. Між земельними ділянками сторін є збудована відповідачами огорожа у вигляді частково з бетонного фундаменту висотою приблизно 90 см з надбудовою з плоского шиферу і частково у вигляді металевої сітки "рабиця". Відповідачами також побудовані господарські будівлі - теплиця, бесідка, зроблена зливна яма. Вважав, що відповідачі порушують його права власності на земельну ділянку, оскільки зайняли її частину, так як фактично він має у власності не 525 кв. м, а всього 512 кв. м. Огорожа, бесідка, теплиця та зливна яма побудована і розташовані з порушенням Державних будівельних норм до межі між земельними ділянками сторін. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд зобов'язати відповідачів в десятиденний строк з часу набрання рішенням суду законної сили: замінити та перенести огорожу згідно з висновком судової експертизи, знести самочинне будівництво - господарську будівлю (теплицю) згідно з висновком судової експертизи, знести самочинне будівництво - господарську будівлю (дерев'яну бесідку) згідно з висновком судової експертизи, знести самочинне будівництво - зливну яму для нечистот згідно з висновком судової експертизи; а також стягнути з відповідачів на його користь понесені ним судові витрати. У квітні 2018 року ОСОБА_2 пред'явила до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру в Чернігівській області про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ЧН №024281 від 27 липня 1998 року ОСОБА_5 був власником земельної ділянки площею 525 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, від якого вона 25 листопада 2006 прийняла в дар 1/2 частину земельної ділянки. У 2012 році було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та присвоєння кадастрового номера, згідно з якою вона має у власності земельну ділянку площею не 525 кв. м, а 512 кв. м. Зазначала, що на земельній ділянці сусіда ОСОБА_1 росте велике дерево, яке затінює належну їй земельну ділянку, чим створює незручності та порушує її права та законні інтереси. На зауваження з цього приводу відповідач жодним чином не реагує. Крім того, на земельній ділянці відповідача розташована дворова вбиральня, яка збудована з порушенням вимог Державних будівельних норм, а до огорожі, яка розділяє спірні земельні ділянки прибудована самовільна господарська споруда для тварин, розміром приблизно 2 м х 3 м, яка має фундамент з бетону та металевий каркас. Також позивач зазначала, що її земельна ділянка внесена до національної кадастрової системи не у відповідності з її фактичним розташуванням, що порушує її права та законні інтереси як власника землі. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_2 просила суд зобов'язати відповідача в десятиденний строк з часу набрання рішенням законної сили знести самочинне будівництво - господарську будівлю, дворову вбиральню та дерево згідно з висновком судової експертизи, також зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області внести зміни до Держгеокадастру та нанести земельну ділянку кадастровий номер 7410100000:02:013:5673 відповідно до фактичного користування (розташування) без зміни її площ; стягнути з відповідача на її користь понесені нею судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 травня 2018 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження. Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2020 року провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 в частині позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_1 в десятиденний строк від дня набрання рішенням суду законної сили знести дерево закрито. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судовою земельно-технічною експертизою встановлено допущення помилок під час введення даних про земельні ділянки сторін, за допомогою яких виконано прив'язку цих земельних ділянок до картографічної основи Державного земельного кадастру під час передачі їх у власність, та що усунення цих невідповідностей можливе лише за зверненням власників земельних ділянок до Головного управління Держгеокадастру в Чернігівській області, проте з такими заявами позивачі не звертались, а, отже, їх позови є передчасними. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вимоги ОСОБА_2 про зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області внести зміни до Держгеокадастру та нанести земельну ділянку кадастровий номер 7110100000:02:013:5673 відповідно до фактичного користування (розташування) без зміни її площі, необґрунтовані, оскільки прийняття рішення про реєстрацію земельної ділянки, внесення відповідних змін до запису в Державному земельному кадастрі відноситься до виключної компетенції державного кадастрового реєстратора Управління Держземагентства, тому суд не може перебирати на себе дискреційні повноваження по проведенню реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі та зобов'язувати відповідача здійснити такі зміни та реєстрацію. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати в частині відмови у задоволенні його позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачають вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу №750/2274/18 із Деснянського районного суду м. Чернігова. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що він є власником земельної ділянки площею 525 кв. м. У 2010 році на його замовлення державним підприємством "Чернігівській науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" було відносно моєї земельної ділянки виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та присвоєння кадастрового номера. Вказував, що відповідачі порушують його право власності на земельну ділянку площею 525 кв. м, яке він набув у встановленому законом порядку до прийняття чинного ЗК України. Таке порушення виражається в тому, що відповідачі зайняли частину його земельної ділянки - фактично він має у власності земельну ділянку не площею 525 кв. м, а 512 кв. м, оскільки огорожа відповідачів та господарська будівля побудовані і розташовані з порушенням Державних будівельних норм України відповідно до межі між їхніми земельними ділянками. Вказував, що вказані порушення підтверджені висновком судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 20 грудня 2019 року №11-19, яка не спростована іншими доказами. Суд відхиляючи відповідні висновки судового експерта не навів мотивів його відхилення, не вирішив питання ні щодо виклику експерта, ні щодо призначення додаткової чи повторної експертизи. Крім того, судом не взято до уваги висновки експерта щодо порушення Державних будівельних норм при зведенні огорожі між спірними земельними ділянками. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, підстави для скасування судових рішень відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0525 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, (кадастровий номер 7410100000:02:013:5601), що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку від 01 червня 1994 року (а. с. 6, т. 1). ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є співвласниками по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0512 га, яка розташована по АДРЕСА_1, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №689881 та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а. с. 48-49, 50-52, т. 4). Земельні ділянки сторін мають спільну межу. Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 посилався на порушення своїх прав ОСОБА_2 як іншим суміжним землевласником, оскільки на її земельній ділянці розташовані господарські споруди, які порушують його законні права та інтереси. ОСОБА_2 в свою чергу також посилалась на те, що господарські будівлі, розташовані на земельній ділянці ОСОБА_1, порушують її законні права та інтереси. Висновком експерта за результатами проведення судових земельно-технічної та будівельно-технічної експертиз від 24 грудня 2019 року №03-11/19, які були призначені за клопотанням ОСОБА_2, встановлено, що фактичні межі земельних ділянок НОМЕР_1 та АДРЕСА_2 не відповідають межам, встановленим відповідно до координат поворотних точок єдиної державної системи просторових координат, що містяться в електронних обмінних файлах, і за допомогою яких було виконано прив'язку зазначених вище земельних ділянок до картографічної основи Державного земельного кадастру під час приватизації. Експертом також встановлено, що межі земельної ділянки НОМЕР_1, що внесені до єдиної системи земельно-кадастрової інформації Держгеокадастру, проходять таким чином, що за межами земельної ділянки НОМЕР_1, що знаходиться у власності ОСОБА_1, розташовані гараж, вбиральня та половина теплиці, кут житлової прибудови, що належать йому на праві власності. За межами приватизованої земельної ділянки № НОМЕР_1 розташована також господарська будівля, що не обліковується в технічному паспорті. Всі перелічені будівлі, які фактично знаходяться на території земельної ділянки НОМЕР_1, розташовані на території земельної ділянки НОМЕР_2. Значна частина приватизованої земельної ділянки АДРЕСА_1 знаходиться на території, якою фактично користуються власники суміжної земельної ділянки АДРЕСА_3. Між приватизованими земельними ділянками сторін з боку дворів знаходиться земельна ділянка площею 21,75 кв. м, яка не ввійшла під час приватизації ні до складу земельної ділянки НОМЕР_1, ні до складу земельної ділянки АДРЕСА_2. Для того, щоб усунути невідповідність меж земельними ділянками НОМЕР_1 та АДРЕСА_2, координати яких занесені до єдиної земельно-кадастрової інформації Держгеокадастру під час передачі їх у власність, їх фактичним межам, власникам зазначених земельних ділянок необхідно звернутися до відділу у м. Чернігові Головного управління Держгеокадастру Чернігівської області (а. с. 3, т. 4) Висновком експерта за результатами проведення судових земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 20 грудня 2019 року №11-19, які були призначені судом за клопотанням ОСОБА_1, встановлено, що площі земельних ділянок фактичного користування сторін не співпадають з площами земельних ділянок, зазначених у державних актах сторін. Так, у користуванні ОСОБА_1 знаходиться земельна ділянка менша, ніж значиться у власності на 0,0014 га, а у фактичному користуванні ОСОБА_2, ОСОБА_4 знаходиться земельна ділянка більше, ніж перебуває у власності на 0,0001 га. Також судовим експертом встановлено, що земельні ділянки сторін накладаються одна на одну, перетин становить площу 4 кв. м (а. с. 58 т. 4). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом частини другої та пункту "б" частини третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" кадастровий номер земельної ділянки - це індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування. Внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державний кадастровий реєстратор: здійснює реєстрацію заяв про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надання таких відомостей; перевіряє відповідність поданих документів вимогам законодавства; формує поземельні книги на земельні ділянки, вносить записи до них, забезпечує зберігання таких книг; здійснює внесення відомостей до Державного земельного кадастру або надає відмову у їх внесенні; присвоює кадастрові номери земельним ділянкам; надає відомості з Державного земельного кадастру та відмову у їх наданні; здійснює виправлення помилок у Державному земельному кадастрі; передає органам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відомості про земельні ділянки (стаття 9 Закону України "Про Державний земельний кадастр"). Відповідно до статті 11 вказаного Закону відомості про об'єкти Державного земельного кадастру під час внесення їх до Державного земельного кадастру мають відповідати існуючим характеристикам об'єктів у натурі (на місцевості), визначеним з точністю відповідно до державних стандартів, норм та правил, технічних регламентів. За нормами статті 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр" до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування, у тому числі дані Державного адресного реєстру (за наявності) ; опис меж; площа; міри ліній периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об'єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель) ; склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку тощо. За змістом статті 16 цього Закону земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер; кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Відповідно до статті 21 Закону України "Про державний земельний кадастр" відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі: відповідної документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок - у випадках, визначених статтею 79-1 ЗК України, при їх формуванні, на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до статті 107 ЗК України та у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками; на підставі проектів землеустрою щодо впорядкування існуючих землеволодінь - у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками. Згідно зі статтею 23 цього Закону документація із землеустрою та оцінки земель, яка є підставою для внесення відомостей до Державного земельного кадастру, подається органу, що здійснює внесення таких відомостей, також у формі електронного документа. Вимоги до змісту, структури і технічних характеристик електронного документа визначаються Порядком ведення Державного земельного кадастру. Електронний документ подається Державному кадастровому реєстратору, який здійснює внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру, разом із документацією, яка є підставою для такого внесення, у паперовому вигляді. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за місцем їх розташування відповідним Державним кадастровим реєстратором центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію, подаються: Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію, подаються: заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин; оригінал документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки; документація із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки у формі електронного документа (частина четверта статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр"). Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є: розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини (частина шоста статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр"). Аналогічні вищенаведеним приписам містяться та деталізовані у Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051. Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" у разі якщо після перенесення інформації про земельні ділянки з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру виявлені помилки у визначенні площ та/або меж земельних ділянок (розташування в межах земельної ділянки частини іншої земельної ділянки; невідповідність меж земельної ділянки, вказаних у Державному реєстрі земель, її дійсним межам; невідповідність площі земельної ділянки, вказаної у Державному реєстрі земель, її дійсній площі у зв'язку із зміною методів підрахунку (округлення) ; присвоєння декільком земельним ділянкам однакових кадастрових номерів), такі помилки за згодою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності можуть бути виправлені на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) або за матеріалами інвентаризації земель. Зміна меж земельної ділянки при виправленні вказаних помилок допускається за письмовим погодженням з особами, яким належить право власності (а щодо земель державної та комунальної власності - право користування) на суміжні земельні ділянки. Відсутність згоди власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності на виправлення вказаних помилок не є підставою для відмови у перенесенні відомостей про відповідну земельну ділянку до Державного земельного кадастру, надання відомостей про земельну ділянку з Державного земельного кадастру. Про виявлені помилки центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, письмово безоплатно повідомляє власників (користувачів) земельних ділянок. Відповідно до пункту 144 Порядку ведення державного земельного кадастру якщо факт невідповідності відомостей державного земельного кадастру інформації, що міститься в документах, які і є підставою для внесення таких відомостей, підтверджено державний кадастровий реєстратор за допомогою програмного забезпечення державного земельного кадастру безоплатно виправляє допущену помилку. Отже, чинним законодавством встановлено порядок виправлення технічних помилок, допущених під час визначення меж суміжних земельних ділянок, однак у матеріалах справи немає доказів того, що позивач скористався цим порядком для усунення перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою. Згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, суди, належним чином дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, дійшли правильного висновку про те, що судовими земельно-технічними експертизами встановлено допущення помилок під час введення даних про земельні ділянки сторін, за допомогою яких виконано прив'язку цих земельних ділянок до картографічної основи Державного земельного кадастру під час передачі їх у власність, та що усунення цих невідповідностей можливе лише за зверненням власників земельних ділянок до Головного управління Держгеокадастру в Чернігівській області, проте з такими заявами позивачі не звертались, а, отже, їх позови є передчасними. Посилання касаційної скарги на висновок судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 20 грудня 2019 року №11-19 як підставу для скасування судових рішень є необґрунтованими, оскільки вказаний висновок експерта містить висновки, аналогічні висновкам судових земельно-технічної та будівельно-технічної експертиз від 24 грудня 2019 року №03-11/19. Зокрема зазначено, що виникнення розбіжностей між фактичними площами земельних ділянок і лінійних розмірів їх меж та площами і лінійними розмірами меж відповідно до державних актів, кадастрових планів могло бути спричинено помилками в технічній документації (а. с. 78, т. 4). При цьому висновком експерта не встановлено, що власники земельної ділянки по АДРЕСА_2 фактично користується земельною ділянкою більшої площі, ніж передбачено правовстановлюючими документами. Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять жодних клопотань позивача про призначення у справі додаткової чи повторної судової експертизи, в зв'язку з чим суд апеляційної інстанції цілком обґрунтовано взяв до уваги вказані вище висновки судових земельно-технічних та будівельно-технічної експертизи як належні й допустимі докази у справі. Доводи касаційної скарги про те, що судом не взято до уваги висновок експерта щодо огорожі між земельними ділянками, яка побудована з порушенням Державних будівельних норм, безпідставні, оскільки позовна заява, як і касаційна скарга не містять доводів щодо порушення прав заявника саме висотою паркану, а вимоги щодо перенесення огорожі є передчасними з огляду на встановлені експертизою помилки в технічній документації. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 березня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє адвокат Латій О. В., підлягає задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА _1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до обслуговуючого кооперативу з вимогою зобов'язати ОК "Посейдон" привести технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки ОК "Посейдон" для розміщення дачно-будівельного кооперативу за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до генерального плану забудови земельної ділянки ОК "Посейдон", зазначивши: ряд 10, земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 0,0611 га, яка закріплена за ОСОБА_1; ряд 10, земельна ділянка № НОМЕР_2 площею 0,0935 га, яка закріплена за ОСОБА_2; ряд 9, земельна ділянка № НОМЕР_3 площею 0,0574 га, яка закріплена за ОСОБА_3. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною третьоюстатті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 124 Конституції Українизакріплено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 125 Конституції Українисудоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3 частини першої статті 20 цього Кодексу). За змістом частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили суд зобов'язати ОК "Посейдон" привести технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки ОК "Посейдон" для розміщення дачно-будівельного кооперативу за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до генерального плану забудови земельної ділянки ОК "Посейдон", зазначивши: ряд 10, земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 0,0611 га, яка закріплена за ОСОБА_1; ряд 10, земельна ділянка № НОМЕР_2 площею 0,0935 га, яка закріплена за ОСОБА_2; ряд 9 земельна ділянка № НОМЕР_3 площею 0,0574 га, яка закріплена за ОСОБА_3 28 березня 2014 року набрав чинності Закон України від 10 жовтня 2013 року №642-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Згідно з підпунктом 1 пункту 3 цього Закону пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України викладено у новій редакції, відповідно до якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів (близьку за змістом норму містить пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Отже, з 28 березня 2014 року процесуальний закон передбачив юрисдикцію господарського суду щодо розгляду справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах не лише господарського товариства з його учасниками (засновниками, акціонерами, членами), а й інших юридичних осіб з їхніми учасниками (засновниками, акціонерами, членами), якщо такий спір пов'язаний, зокрема, з діяльністю відповідної юридичної особи й управлінням нею. Визначаючи наявність юрисдикції господарського суду на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній з 28 березня 2014 року до 15 грудня 2017 року, або пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, слід враховувати, чи пов'язаний цей спір із виникненням, здійсненням або припиненням корпоративних прав, зокрема права на участь в управлінні юридичною особою через її статутні органи. Згідно з частиною першою статті 94 ГК України кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються Законом України "Про кооперацію". Кооператив - це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 2 Закону України "Про кооперацію"). Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про кооперацію" основними правами члена кооперативу є участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов'язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу (стаття 2 Закону України "Про кооперацію"). Корпоративні права характеризуються, зокрема, тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Отже, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини його членів з кооперативом, що пов'язані зі створенням, діяльністю, припиненням діяльності такої юридичної особи, а також з управлінням нею, є корпоративними. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №509/577/18 та від 01 жовтня 2019 року у справі №910/7554/18. З огляду на те, що позивачі оскаржили технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки ОК "Посейдон" у зв'язку з незгодою з конфігурацією виділених їм в натурі земельних ділянок та з метою їх подальшої приватизації, то такий спір виник не із корпоративних відносин і не може належати до юрисдикції господарського суду. Суд апеляційної інстанції, з посиланням на статтю 12 Закону України "Про кооперацію" зазначив, що члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними та дійшов висновку, що розгляд справи відноситься до юрисдикції господарських судів, не врахувавши предмет позову, який не пов'язаний з корпоративними відносинами. Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому, що спір у даній справі, що виник між фізичними особами - членами кооперативу та ОК "Посейдон", не єкорпоративним та, враховуючи положення статті 20 Господарського процесуальною кодексу України, не відноситься до юрисдикції господарських судів. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Наведені ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє адвокат Латій О. В., аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в розумінні положення частини п'ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що клопотання ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє адвокат Латій О. В., про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для його задоволення, а заявник не навів обґрунтованих мотивів щодо цього. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК Українисудові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 403, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє адвокат Латій Олена Вікторівна, про передачу справи за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Обслуговуючого кооперативу "Посейдон", треті особи: Чорноморська міська рада Одеської області, Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Праймконсалт", про зобов'язання вчинити певні дії на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє адвокат Латій Олена Вікторівна, задовольнити. Ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 10 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 жовтня 2021 року м. Київ справа №346/5268/19 провадження №61-2385св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Печеніжинська селищна рада об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Печеніжинської селищної ради об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області про визнання права шляхом зобов'язання вчинити дії. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що є власником житлового будинку на АДРЕСА_1, за яким обліковується земельна ділянка загальною площею 0,52 га. За наслідками розгляду її заяви про виділення у власність зазначеної земельної ділянки рішенням Сопівської сільської ради від 20 травня 2011 року №142-6/2011 їй надано дозвіл на виконання технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, що передаються у власність. Проте при виході на місце представників землевпорядної організації сусід ОСОБА_2 перешкоджав у проведенні обмірів земельної ділянки та разом з іншими суміжними землекористувачами відмовився підписати акти погодження меж земельних ділянок. На теперішній час вона не має можливості отримати (виготовити) технічну документацію, оформити всі необхідні документи щодо приватизації земельної ділянки, у зв'язку з чим ані Сопівська сільська рада, ані Печеніжинська селищною радою рішень щодо виділення їй земельної ділянки у власність не приймають. Неодноразові її звернення до Печеніжинської селищної ради об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області із проханням погодити межі земельної ділянки замість сусідів та вирішити земельний спір залишились без реагування. Посилаючись на наведене, просила зобов'язати Печеніжинську селищну раду об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області погодити межі між нею, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши про це в актах погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 13 жовтня 2020 року у складі судді Калинюк О. П. позов задоволено. Зобов'язано Печеніжинську селищну раду об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області погодити межі земельної ділянки, яка приватизується ОСОБА_1, із суміжними землекористувачами ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши про це в актах погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Виходячи із того, що відповідачем порушений порядок вирішення земельного спору між ОСОБА_1 та суміжними землекористувачами і власниками земельних ділянок, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову у визначений позивачем спосіб. Короткий зміст постанови апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд вважав, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права з огляду на те, що непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки, яке мотивоване наявністю земельного спору, є формою реалізації прав останнього, а сама по собі процедура погодження меж є виключно допоміжною стадією у процесі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути технічних помилок. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору. Суд не звернув увагу на те, що вона не має можливості отримати технічну документацію без акту погодження меж з усіма сусідами або акту узгоджувальної (земельної) комісії про таке погодження. Неможливість в отриманні технічної документації призводить до неможливості подання всіх документів до Печеніжинської селищної ради для затвердження виготовленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, що передаються у власність. Суд вправі усунути невизначеність у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Невизнання відповідачем та сусідами її права на виготовлення технічної документації на земельні ділянки, на отримання правовстановлюючих документів на земельні ділянки полягає в пасивному запереченні наявності в неї суб'єктивного цивільного права, зокрема на майно, на право користування майном, яке безпосередньо не спричиняє шкоду, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права. Відзив/заперечення на касаційну скаргу Печеніжинська селищна рада подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що позивачка передчасного подала даний позов з огляду на відсутність відмови їй селищною радою у погодженні меж між нею та суміжними землекористувачами. ОСОБА_1 подала пояснення на відзив, у яких просить суд касаційної інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати обставини та ухвалити законне й обґрунтоване РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції не надходили Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області цивільну справу №346/5268/19 за позовом ОСОБА_1 до Печеніжинської селищної ради об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області про визнання права шляхом зобов'язання вчинити дії. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, за яким закріплена земельна ділянка загальною площею 0,52 га з яких: 0,15 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; 0,17 га - для ведення особистого селянського господарства, 0,20 га - АДРЕСА_1 - для ведення особистого селянського господарства. Рішенням від 20 травня 2011 року №142-6/2011 Сопівська сільська рада надала ОСОБА_1 згоду на виконання технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, які передаються у власність, орієнтовною площею 0,52 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, розташованих на АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Геоземкадсервіс" провело обміри вищезазначених земельних ділянок для виготовлення державних актів права власності на землю, проте суміжні власники та користувачі земельних ділянок відмовились підписати акти погодження меж. 11 лютого та 28 травня 2019 року ОСОБА_1 зверталася із заявами до Печеніжинської селищної ради, в яких повідомила про відмову суміжних землекористувачів (власників) підписати акти погодження без законних на те підстав, просила розглянути заяви на засіданні земельній комісії з метою надання їй можливості приватизувати земельні ділянки. Комісія з питань житлово-комунального господарства та комунальної власності, питань містобудування, будівництва, земельних відносин та охорони природи Печеніжинської селищної ради розглянула заяву ОСОБА_1 та рекомендувала кадастрові плани на земельні ділянки площею 0,15 га, 0,1115 га, 0,1128 га погодити у відділі містобудування та архітектури у Коломийському районі, врахувавши, що згідно генерального плану АДРЕСА_1 в частині земельної ділянки ОСОБА_1 проходить проектна вулиця. Відділ регіонального розвитку містобудування та архітектури Коломийської РДА, за відсутності даних генерального плану села та інформації розміщень будинковолодінь, рекомендував ОСОБА_1 звернутися до Печеніжинської селищної ради, а в разі незгоди з рішенням селищної ради - до суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставою касаційного оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року є посилання заявника на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Таким чином, зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Обґрунтовуючи підстави позову, позивачка посилалась на те, що не має можливості отримати технічну документацію без акта погодження меж із суміжними землекористувачами або акта узгоджувальної (земельної) комісії про таке погодження, у зв'язку з чим просила зобов'язати селищну раду погодити ці межіу судовому порядку. Згідно з пунктом г) частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. У статті 106 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 122 цього кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. У частині першій статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Відповідно до частини п'ятої статті 158 ЗК України у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування спір вирішується у судовому порядку. У разі відмови суміжного землекористувача підписати акт прийому-передачі межових знаків на зберігання, згідно з частиною третьою статті 158 ЗК України між суміжними землекористувачами виникає земельний спір. Такий спір у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, вирішують органи місцевого самоврядування. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування визначено статтею 159 ЗК України. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) зроблено висновок, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. До подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14 (провадження №14-552цс18) та у справі №350/67/15 (провадження №14-652цс18), в яких вказувала про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, необхідно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки, правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що вирішення питань, пов'язаних із передачею земельної ділянки у власність, належить до повноважень органу місцевого самоврядування, а чинне земельне законодавство не обмежує права на приватизацію земельної ділянки у зв'язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок. Таким чином відмова суміжних землекористувачів від підписання акта погодження меж земельних ділянок не порушує прав ОСОБА_1 на отримання земельної ділянки у власність і не є перешкодою у проведенні передбачених законом дій, спрямованих на завершення приватизації земельної ділянки. Встановивши, що позивачкою не надано доказів того, що селищна рада відмовила їй у погодженні меж чи завершенні процедури приватизації та, виходячи із того, що обраний позивачем спосіб захисту її порушеного права не відповідає специфіці порушеного права й характеру правовідношення, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові. Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах є безпідставними з огляду на наявність такого у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) та Великої Палати Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14 (провадження №14-552цс18) та у справі №350/67/15 (провадження №14-652цс18). Інші наведені в касаційній сказі аргументи не спростовують висновків апеляційного суду, не дають підстав вважати, що апеляційним судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, а зводяться до незгоди з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (стаття 400 ЦПК України). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №361/3242/19 провадження №61-1233св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Броварська міська рада Київської області, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Осадчою Крістіною Олегівною, на постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Ящук Т. І., Немировської О. В., Чобіток А. О. від 10 грудня 2020 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Броварської міської ради, ОСОБА_3, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просить: визнати недійсним та скасувати підпункт 4.11 пункту 4 рішення Броварської міської ради Київської області "Про затвердження документації із землеустрою щодо передачі земельних ділянок громадянам у власність, користування, зміни цільового призначення, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою, поновлення договорів оренди" від 06 серпня 2015 року №1513-57-06, яким затверджено технічну документацію з землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), на яких розміщене майно, що являється власністю громадян та передано у власність ОСОБА_2, зареєстрованій по АДРЕСА_1, земельну ділянку площею 0,0531 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка по АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 3210600000:01:022:0048, а також свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року індексний номер: 46612594; визнати недійсним договір дарування 1/10 частини земельної ділянки від 03 липня2019 року №1714, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, та скасувати його державну реєстрацію - номер запису про право власності 32224166. Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідно до договору дарування від 24 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області, зареєстрованого у реєстрі №2999, у ОСОБА_1 знаходиться у власності 18/100 часток житлового будинку АДРЕСА_3. Відповідно до договору дарування від 24 січня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Самко Н. Т. та зареєстрованого в реєстрі за №60, 29/100 частин будинку АДРЕСА_3 подаровано ОСОБА_2. Позивач зазначає, що на дату укладання договору дарування в 2001 році, частина земельної ділянки площею 0,0538 га житлового будинку АДРЕСА_3, не була сформована у встановленому законодавством порядку та на неї не було зареєстровано право власності. Відповідач ОСОБА_2 подала 19 червня 2014 року заяву та в 2015 році, без урахування розміру своєї частки 29/100 та частки житлового будинку позивача - 18/100, без погодження з ним, незаконно (порушуючи частину четверту статті 120 ЗК України) оформила на себе право власності на всю земельну ділянку площею 531 кв. м., якій був присвоєний кадастровий номер 3210600000:01:022:0048. У свою чергу, позивач на праві спільної часткової власності володіє 18/100 частини житлового будинку, та на сьогоднішній день позбавлений можливості оформити право власності на частку земельної ділянки, яка згідно закону має йому належати, оскільки відповідач (яка є власником 29/100 частини будинку) з порушення законодавства України оформила право власності на всю земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 червня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсним та скасовано підпункт 4.11 пункту 4 рішення Броварської міської ради Київської області "Про затвердження документації із землеустрою щодо передачі земельних ділянок громадянам у власність, користування, зміни цільового призначення, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою, поновлення договорів оренди" від 06 серпня 2015 року №1513-57-06, яким затверджено технічну документацію з землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на яких розміщено майно, що є власністю громадян та передання у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0531 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 3210600000:01:0226:0048. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року, індексний номер 46612594, - на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 3210600000:01:0026:0048, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,0531 га, видане ОСОБА_2. Визнано недійсним договір дарування 1/10 частини земельної ділянки від 02 липня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, з цільовим призначенням для бдівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Лазарєвою В. П., зареєстрований в реєстрі за №1814. Вирішено питання про судовий збір. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 оформила право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_4 більшою площею 0,0531 га, в порушення частини четвертої статті 120 ЗК України без врахування своєї частки 29/100 у будинку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові. Вирішено питання про судовий збір. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що набуття відповідачем ОСОБА_2 на підставі пункту 4.11 пункту 4 рішення Броварської міської ради Київської області від 06 серпня 2015 року права власності на земельну ділянку площею 0,0531 га по АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 3210600000:01:022:0048, а також отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року; укладення між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договору дарування 1/10 частин земельної ділянки від 03 липня 2019 року - жодним чином не порушують прав позивача ОСОБА_1, оскільки зазначена земельна ділянка є суміжною до тієї, на якій розташована належна на праві власності позивачу частка жилого будинку, що належала попередньому власнику ОСОБА_4 та була сформована як окремий об'єкт права власності з 1999 року. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи вимог касаційної скарги 21 січня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Осадча К. О. звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), від 20 березня 2019 року в справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), від 12 лютого 2020 року в справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Узагальнені доводи відзивів на касаційну скаргу 11 березня 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. Зазначає, що постанова апеляційного суду прийнята з дотриманням вимог норм матеріального і процесуального права, підстав для її скасування з мотивів, викладених в касаційній скарзі, немає. 16 березня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а касаційне провадження закрити. Зазначає, що прохальна частина касаційної скарг не відповідає підставам, на яких подається касаційна скарга з визначенням передбачених статтею 389 ЦПК України підстав. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2020 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу №361/3242/19 з Броварського міськрайонного суду Київської області. Зазначена справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судом У 1999 році ОСОБА_4, згідно з договором конкретного користування земельною ділянкою від 17 вересня 1988 року №1-2901 приватизувала земельну ділянку площею 908 кв. м., на якій розташована належна їй 71/100 частина житлового будинку по АДРЕСА_3. На підставі договору дарування часток житлового будинку від 24 жовтня 2013 року ОСОБА_4, якій належала 71/100 частин будинку, передала у дар ОСОБА_1 18/100 часток, а ОСОБА_5 - 53/100 часток житлового будинку АДРЕСА_3. Отже, позивач ОСОБА_1 став власником 18/100 частин житлового будинку по АДРЕСА_3. ОСОБА_2 стала власником 29/100 частин житлового будинку АДРЕСА_3, на підставі договору дарування від 24 січня 2001 року. Рішенням Броварської міської ради Київської області №1274-46-06 від 14 серпня 2014 року надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на яких розміщено майно, що є власністю громадян для подальшої передачі у власність - ОСОБА_2, яка проживає по АДРЕСА_5, на земельну ділянку орієнтовною площею 0,0672 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_2.06 серпня 2016 року Броварська міська рада Київської області прийняла рішення за №1513-57-06, у підпункт 4.11 пункту 4 рішення про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) на яких розміщено майно, що є власністю громадян та передачі у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0531 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_2. Кадастровий номер земельної ділянки 3210600000:01:022:0048.30 жовтня 2015 року на ім'я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 46612594, а саме земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_4, кадастровий номер земельної ділянки 3210600000:01:022:0048, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), площею 0,0531 га. 03 липня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/10 частини земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Лазарєвою В. П., зареєстрований в реєстрі за №1814, відповідно до якого ОСОБА_2 передала у власність (у дарунок), а обдаровуваний, ОСОБА_3, прийняв у власність (у дарунок) 1/10 частку у праві власності на земельну ділянку загальною площею 0,0531 га, кадастровий номер: 3210600000:01:022:0048. Місце розташування земельної ділянки: АДРЕСА_4. Згідно з матеріалами технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в АДРЕСА_4, з яких наявний абрис земельної ділянки, суміжними землевласниками до земельної ділянки зазначені від точки А до Б - ОСОБА_6, від точки В до Г - землі ОСОБА_5. Згідно акту прийому-передачі межових знаків на зберігання від 18 травня 2015 року ОСОБА_5 як суміжний землекористувач земельної ділянки погодив межі земельної ділянки з кадастровим номером 3210600000:0:022:0048, що знаходиться по АДРЕСА_4. Спірною є земельна ділянка, площею 0,0531 кв. м., з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що була набута у власність в порядку приватизації на підставі оскаржуваного рішення Броварської міської ради Київської області від 06 серпня 2015 року відповідачем ОСОБА_2, як власником 29/100 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_4.2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до статті 41 ЗК України (1990 року), що була чинною на час приватизації земельної ділянки ОСОБА_4, використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю і споруду. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності та жилий будинок і господарські будівлі. Таким чином, земельна ділянка, площею 908 кв. м., що була приватизована власником 7/100 частини житлового будинку, в 1999 році стала окремим об'єктом нерухомого майна, що належить на праві власності ОСОБА_4, та розташована за адресою: АДРЕСА_3. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Як встановлено судами попередніх інстанцій, що за договором дарування часток житлового будинку від 24 жовтня 2013 року, ОСОБА_4, якій належала 71/100 частин будинку, передала у дар ОСОБА_1 18/100 часток, а ОСОБА_5 - 53/100 часток житлового будинку АДРЕСА_3. Разом із тим, як вбачається з Відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 24 жовтня 2013 року за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Іваненко О. В., за реєстровим номером №3003 від 24 жовтня 2013 року, земельну ділянку площею 0,0907 га, призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_3 ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5. Правильними є висновки апеляційного суду про те, що доводи позивача про те, що відповідач ОСОБА_2 подала заяву на приватизацію земельної ділянки, без урахування розміру своєї частки 29/100 та частки житлового будинку позивача - 18/100, незаконно оформила на себе право власності на всю земельну ділянку площею 531 кв. м., якій був присвоєний кадастровий номер 3210600000:01:022:0048 не заслуговують на увагу, оскільки за договором дарування від 24 жовтня 2013 року позивач отримав у власність 18/100 частин житлового будинку, що розташовані на земельній ділянці, яка є окремим об'єктом нерухомого майна, та яка належала попередньому власнику 71/100 житлового будинку - ОСОБА_4. Зазначене підтверджується даними топографічної зйомки земельної ділянки по АДРЕСА_3, виконаної ФОП ОСОБА_7, відповідно до якої частина житлового будинку, шо раніше належала ОСОБА_4, розташована виключно в межах земельної ділянки, площею 907 кв. м., з кадастровим номером 3210600000:00:022:2091, що була приватизована в 1999 році, та яка на даний час зареєстрована на праві власності за ОСОБА_5. Згідно акту прийому-передачі межових знаків на зберігання від 18 травня 2015 року, ОСОБА_5, як зареєстрований власник суміжної земельної ділянки, погодив межі земельної ділянки, що передаються у власність ОСОБА_2 з кадастровим номером 3210600000:01:022:0048, що знаходиться по АДРЕСА_4. Ураховуючи викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного суду про те, що набуття ОСОБА_2 на підставі пункту 4.11 пункту 4 рішення Броварської міської ради Київської області від 06 серпня 2015 року права власності на земельну ділянку площею 0,0531 га по АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 3210600000:01:022:0048, а також отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року; укладення між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договору дарування 1/10 частини земельної ділянки від 03 липня 2019 року - жодним чином не порушують права позивача ОСОБА_1, оскільки зазначена земельна ділянка є суміжною до тієї, на якій розташована належна на праві власності позивачу частка житлового будинку, що належала попередньому власнику ОСОБА_4 та була сформована як окремий об'єкт права власності з 1999 року. Висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах, що зазначені заявником у касаційній скарзі. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Осадчою Крістіною Олегівною, залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 серпня 2021 року м. Київ справа №654/241/19 провадження №61-15547св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Приватний нотаріус Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Негра Лариса Анатоліївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 25 вересня 2019 року у складі судді Сіянка В. М., постанову Херсонського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Майданіка В. В., Кутурланової О. В., Орловської Н. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Негра Л. А., про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Позовна заява мотивована тим, що з 23 серпня 2002 року ОСОБА_1 з ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними набуто у власність, крім іншого, земельну ділянку площею 1,2334 га, з кадастровим номером 6522310100:01:003:0565, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Вказана земельна ділянка була сформована з низки інших земельних ділянок, без виділення її в натурі та без визначення порядку користування нею. Позивач зазначає, що згідно з рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 жовтня 2014 року у справі №654/2986/14-ц про поділ майна подружжя він та ОСОБА_2 визнані співвласниками земельних ділянок: кадастровий номер 6522310100:01:003:0177, площею 0,0835 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0178, площею 0,0903 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0179, площею 0,0876 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0180, площею 0,082 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0170, площею 0,0895 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0171, площею 0,0836 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0172, площею 0,0701 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0173, площею 0,0866 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0174, площею 0,0990 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0175, площею 0,0994 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0176, площею 0,0867 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1, які об'єднані в земельну ділянку площею 1,2334 га з кадастровим номером 6522310100:01:003:0565, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Зазначеним рішенням суду за ОСОБА_2 визнано право власності на Ѕ частину вказаної земельної ділянки. 07 лютого 2018 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 Ѕ частину земельної ділянки, площею 1,2334 га, з кадастровим номером 6522310100:01:003:0565, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Нерою Л. А., зареєстровано в реєстрі за №121. Позивач зазначає, що для відчуження майна одним із подружжям необхідне отримання згоди іншого подружжя при розпорядженні спільним майном, зокрема при вчинені правочину дарування нерухомого майна. Разом із тим, при посвідченні нотаріусом договору дарування земельної ділянки допущено низку порушень, а саме: нотаріус не перевірив, чи перебувала ОСОБА_2 у шлюбі, наявність згоди другого із подружжя, належність земельної ділянки до спільної часткової власності подружжя. Також зазначає, що відповідно до інформації з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 20 лютого 2015 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень та накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1. На думку позивача, ураховуючи статус спірної земельної ділянки та відсутність рішення щодо виділу в натурі часток її співвласників, накладення арешту на все нерухоме майно ОСОБА_1 унеможливлювало укладення договору дарування частки у праві на земельну ділянку, поки обтяження не буде знято. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування Ѕ частки земельної ділянки, площею 1,2334 га, кадастровий номер 6522310100:01:003:0565, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 07 лютого 2018 року приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Негрою Л. А., зареєстрований в реєстрі за №121; скасувати державну реєстрацію цього договору дарування; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на Ѕ частку вказаної земельної ділянки (номер рішення 39564040 від 07.02.2018 16:01:04), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 989408365223, номер запису про право власності: 24725907, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 25 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що права ОСОБА_1 як співвласника вказаної земельної ділянки відчуженням ОСОБА_2 за договором дарування належної їй частки порушені не були. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Вважає, що оскаржувані рішення суперечать правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №344/5437/17 (провадження №61-124св20) та від 12 грудня 2018 року у справі №442/7505/14-ц (провадження №61-4536св18), про те, що право самостійного розпорядження часткою у праві власності не тотожне розпорядженню частиною майна. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 02 лютого 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судом Установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 23 серпня 2002 року. У провадженні Голопристанського районного суду Херсонської області перебувала цивільна справа №654/2986/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю майна, набутого за час окремого проживання та фактичного припинення шлюбних відносин. Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами було задоволено частково. Зокрема, за ОСОБА_2 визнано право власності на Ѕ частину придбаного за час шлюбу майна, а саме земельних ділянок: кадастровий номер 6522310100:01:003:0177, площею 0,0835 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0178, площею 0,0903 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0179, площею 0,0876 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0180, площею 0,082 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0170, площею 0,0895 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0171, площею 0,0836 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0172, площею 0,0701 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0173, площею 0,0866 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0174, площею 0,0990 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0175, площею 0,0994 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1; кадастровий номер 6522310100:01:003:0176, площею 0,0867 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1, які об'єднані в земельну ділянку площею 1,2334 га з кадастровим номером 6522310100:01:003:0565, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві Шаркова О. О. від 20 лютого 2015 року в межах виконавчого провадження ВП №46555830 було накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1 та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить боржнику ОСОБА_1 20 лютого 2015 року інформація про державну реєстрацію обтяжень внесена до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, що підтверджується відповідним витягом з реєстру, сформованого 27 листопада 2018 року. 07 лютого 2018 року ОСОБА_2 подарувала за договором дарування належну їй Ѕ частку земельної ділянки площею 1,2334 га, кадастровий номер 6522310100:01:003:0565, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_3. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Негра Л. А. та зареєстровано в реєстрі за №121. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об'єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України). Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору. Стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом (частина перша статті 357 ЦК України). Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя. У відповідності до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Встановлено, що рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 21 жовтня 2014 року у справі №654/2986/14ц у порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину земельної ділянки з кадастровим номером 6522310100:01:003:0565, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Таким чином, зазначеним рішенням суду встановлено правовий режим спільної часткової власності щодо спірної земельної ділянки з визнанням за ОСОБА_2 права власності на Ѕ частину вказаного нерухомого майна. Зазначене, у відповідності до статті 361 ЦК України, надало ОСОБА_2 право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. При цьому, ОСОБА_1 не набув передбачене статтею 362 ЦК України переважне право набуття відчужуваної частки ОСОБА_2 у праві спільної часткової власності, оскільки таке право вказаною нормою передбачене виключно при продажу частки у праві спільної часткової власності. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази, надавши їм належну оцінку, встановивши, що права ОСОБА_1, як співвласника вказаної земельної ділянки, відчуженням ОСОБА_2 за договором дарування належної їй частки порушені не були, урахувавши право останньої самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності, дійшли обґрунтованого висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги щодо внесення до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна інформації про державну реєстрацію обтяжень - арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1, та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, оскільки арешт накладено виключно на майно, що належить боржнику ОСОБА_1. Цей арешт накладено на виконання зобов'язань ОСОБА_1, а тому права позивача даруванням ОСОБА_2 належної їй частки у праві спільної часткової власності жодним чином не порушені. Посилання ОСОБА_1 на те, що оскаржувані рішення суперечать правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №344/5437/17 (провадження №61-124св20) та від 12 грудня 2018 року у справі №442/7505/14-ц (провадження №61-4536св18), є безпідставними, оскільки зазначені судові рішення ухвалені не у подібних правовідносинах. Доводи касаційної скарги щодо недотримання судами положень частини першої статті 67 СК України, яка дозволяє дружині, чоловіку укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном, не є обґрунтованими з огляду на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (провадження №14-188цс20), у відповідності до якої норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України. Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України. При таких обставинах матеріальною нормою, що регулює спірні правовідносини, є стаття 361 ЦК України, згідно якої співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Інші доводи наведені на обґрунтування касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 25 вересня 2019 року, постанову Херсонського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі Чорного моря, тобто відноситься до земель водного фонду, а тому її передача ОСОБА_1 у приватну власність здійснена всупереч вимогам чинного законодавства. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 (особи, яка не брала участі в справі) задоволено, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 12 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора Комінтернівського району Одеської області в інтересах держави відмовлено. Апеляційний суд виходив із того, що з 16 грудня 2015 року власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_2, а тому в задоволенні позову відмовив внаслідок неналежного складу співвідповідачів. Аргументи учасників справи У листопаді 2019 року заступник прокурора Одеської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив постанову апеляційного суду скасувати в повному обсязі, рішення суду першої інстанції - в частині задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення суду першої інстанції просив залишити без змін. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 не є належним відповідачем за позовними вимогами про скасування розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області та визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, а тому апеляційний суд, не здійснивши в цій частині перегляд рішення суду першої інстанції по суті та не надавши оцінки доводам позивача про незаконність виділення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки водного фонду, дійшов помилкового висновку про відмову в позові прокурора в повному обсязі. У лютому 2020 року від представника ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому представник просила залишити скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд зробив правильний висновок про необхідність пред'явлення позову про повернення земельної ділянки до її дійсного володільця, а не до першого набувача. Вказує також, що на даний момент спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 не існує як об'єкта нерухомого майна внаслідок її об'єднання з іншими земельними ділянками, а тому направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції є недоцільним. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року справа призначена до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженням Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 27 грудня 2012 №2874/А-2012 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Чорноморської селищної ради (за населеного пункту) Комінтернівського району Одеської області. На підставі вказаного розпорядження 29 грудня 2012 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №373081 для ведення особистого селянського господарства площею 2 га, що розташована на території Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області, кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:003:0016. Згідно інформації управління Держземагенства у Комінтернівському районі Одеської області встановлено, що в результаті обробки відомостей, що надійшли в порядку інформаційної взаємодії від органу державної реєстрації прав до органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, виявлено невідповідність кадастрового номеру зазначеної земельної ділянки, вказаного в державному акті на право власності на земельну ділянку, кадастровому номеру, внесеному до Державного земельного кадастру. Під час роздрукування державного акта серії ЯМ №373081, виданого ОСОБА_1, помилково зазначено кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:003:0016. Земельна ділянка, розташована на території Чорноморської селищної ради (за межами населеного пункту) загальною площею 2 га, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ЯМ №373081, згідно даних Державного земельного кадастру зареєстрована за кадастровим номером 5122755900:01:002:0016. Згідно інформації управління Держземагентства у Комінтернівському районі Одеської області земельна ділянка з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 знаходиться на відстані 85-92 м від урізу води, а отже відноситься до земель водного фонду. Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 16 грудня 2015 року ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2 га, що знаходиться за адресою Одеська область Комінтернівський район, Чорноморська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:002:0016 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 грудня 2015 року. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У пункті 4 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року в справі №504/2451/15-ц (провадження №61-40154св18) зазначено, що "доводи касаційної скарги про те, що рішенням суду першої інстанції не були вирішені питання про права та обов'язки ОСОБА_2 є необґрунтованими, оскільки на момент його ухвалення останній був власником спірної земельної ділянки і внаслідок скасування дозвільних та правовстановлюючих документів попереднього власника спірної земельної ділянки ОСОБА_3 вирішується питання про добросовісність набуття цієї земельної ділянки її теперішнім власником ОСОБА_2". Установивши, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення по суті спору власником земельної ділянки був ОСОБА_2, апеляційний суд із урахуванням положень пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України зробив правильний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову в зв'язку з неналежним складом співвідповідачів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята без дотриманням норм матеріального й процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №198/50/20 провадження №61-13876св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року у складі судді Гайдар І. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" (далі - ТОВ "Лан") про визнання договору оренди землі розірваним, зобов'язання повернути земельну ділянку. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником земельної ділянки, кадастровий номер 1225982500:01:003:0733, площею 7,3692 га, що розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між ним та ТОВ "Лан" укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки на строк 15 років. 01 грудня 2014 року договір зареєстровано реєстраційною службою Юр'ївського районного управління юстиції Дніпропетровської області. Пунктом 7 договору оренди сторони погодили, що орендар кожні п'ять років дає згоду на розірвання договору оренди земельної ділянки, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря про це (про свій намір) не пізніше як за 100 днів. 05 червня 2019 року, 18 липня 2019 року та 11 грудня 2019 року він направляв відповідачу повідомлення, у яких висловлював свій намір розірвати зазначений договір оренди на підставі пункту 7 договору, оскільки бажає використовувати земельну ділянку самостійно. Посилаючись на те, що відповідач в порушення пункту 7 договору оренди відмовляє у розірванні договору, чим порушує його права, як власника земельної ділянки, просив: визнати розірваним договір оренди земельної ділянки від 02 вересня 2014 року, укладений між ним та ТОВ "Лан", зареєстрований реєстраційною службою Юр'ївського районного управління юстиції Дніпропетровської області 01 грудня 2014 року, зобов'язати ТОВ "Лан" повернути належну йому земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що передбачена пунктом 7 договору оренди можливість його розірвання через кожні п'ять років не є безумовною, оскільки відповідно до пункту 28 договору одностороння відмова від договору можлива лише за наявності вагомих причин. Ураховуючи, що позивач під час розгляду справи не зазначив інших обставин, які б свідчили про наявність підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки відповідно до норм Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України "Про оренду землі" або положень пункту 27 договору оренди (підстави для розірвання договору), і судом їх не встановлено, відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, оскільки пункт 7 укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки, на який посилається позивач як на підставу розірвання договору оренди в односторонньому порядку, не містить чіткого визначеної можливості розірвання договору в односторонньому порядку. Зі змісту указаного пункту вбачається, що для розірвання договору необхідна згода відповідача, що виключає можливість його розірвання в односторонньому порядку без будь-яких додаткових умов, що узгоджується з положеннями пунктів 27, 28 договору, відповідно до яких дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін (пункт 27), розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається (пункт 28). Зважаючи на те, що позивач не надав доказів наявності інших підстав для розірвання договору земельної ділянки в односторонньому порядку, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні його позовних вимог. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У вересні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просив скасувати рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на не урахування судами попередніх інстанцій правового висновку щодо правильного застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц, зокрема можливості розірвання договору в односторонньому порядку, якщо зазначене передбачено умовами договору. Пункт 7 договору оренди земельної ділянки передбачає можливість розірвання договору в односторонньому порядку за наявності двох передумов - попередження орендодавця не пізніше як за 100 днів по свій намір розірвати договір та повідомлення причини такого розірвання (потреба або бажання), за умови дотримання яких можливе розірвання договору в односторонньому порядку, що не суперечить частині четвертій статті 31 Закону України "Про оренду землі" та статті 41 Конституції України, частини першій статті 321 ЦК України, згідно яких право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що пункт 7 договору оренди землі не дає безумовного права на розірвання договору в односторонньому порядку є помилковим та свідчить про неправильне застосування судами положень частин першої, другої статті 651 ЦК України та не застосування частин першої, другої статті 598 ЦК України. Додатково зауважував, що справа розглядалась судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ "Лан" на касаційну скаргу, у якому заявник просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити оскаржувані судові рішення без змін. Відзив на касаційну скаргу обґрунтований посиланням на те, що товариство укладало договір оренди земельної ділянки з позивачем з метою довготривалого використання земельної ділянки для ведення своєї господарської діяльності, що передбачено в абзаці 1 пункту 7 договору оренди, згідно якого строк дії договору складає 15 років. Вказував на актуальність та важливість для орендаря довготривалої оренди землі, що визначається особливостями ведення сільськогосподарського виробництва, зокрема ТОВ "Лан" спеціалізується на вирощуванні зернових, технічних, овочевих та баштанних культур, інших видів сільськогосподарських культур у галузі рослинництва, що є циклічним та потребує значних капіталовкладень в обробіток землі, придбання техніки, насіння, добрив, а тому для отримання прибутку від капіталовкладень необхідний певний період часу, який відповідно до розрахунків та плану господарської діяльності ТОВ "Лан" становить 15 років. Зазначав, що з огляду на особливості ведення сільськогосподарського виробництва, частиною третьою статті 19 Закону України "Про оренду землі", у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)" від 12 лютого 2015 року, передбачено заборону на передачу в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства на строк менший, ніж 7 років. Посилаючись на те, що сторони договору не можуть діяти всупереч положенням договору, ЦК України та інших актів цивільного законодавства, вважав відсутніми підстави для розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку з ініціативи орендодавця зі спливом 5 років після його укладення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано справу з місцевого суду. Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 15 грудня 2020 року. Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Установлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 1225982500:01:003:0733, площею 7,3692 га, що розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивач передав в оренду товариству належну йому земельну ділянку строком на 15 років. 01 грудня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Юр'ївського районного управління юстиції Дніпропетровської області здійснено державну реєстрацію речового права оренди зазначеної земельної ділянки. Пунктом 7 договору оренди земельної ділянки передбачено, що орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. 05 червня 2019 року, 18 липня 2019 року, 11 грудня 2019 року ОСОБА_1 звертався до ТОВ "Лан" з листами, у яких повідомляв про свій намір припинити дію договору оренди та проектом відповідної угоди про його розірвання з підстав передбачених у пунктом 7 договору, а саме наявність у нього бажання обробляти належну йому земельну ділянку самостійно. У відповідях на зазначені повідомлення позивача, ТОВ "Лан" вказувало на те, що договір оренди земельної ділянки не передбачає можливості його розірвання в односторонньому порядку, зазначало, що товариство належно виконує всі умови договору, а тому не вбачає підстав для його розірвання орендодавцем до спливу строку дії договору. З метою покращення умов договору оренди землі, орендар запропонував позивачу переглянути розмір орендної плати. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22 червня 2020 року відкрито провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року. Зазначено, що розгляд указаної апеляційної скарги буде проводитися в порядку спрощеного провадження, без повідомлення учасників справи - в письмовому провадженні. Згідно постанови Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року розгляд справи здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу (частини перша, третя статті 368 ЦПК України). Частиною першою статті 369 ЦПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За змістом частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову наявна виключно у позовах, де заявлені вимоги майнового характеру. У позовах немайнового характеру ціна позову не визначається. Системний аналіз змісту зазначених процесуальних норм дає підстави для висновку про те, що приписи частини першої статті 369 ЦПК України щодо письмового провадження за наявними у справі матеріалами можуть бути застосовані судами апеляційної інстанції лише у випадку, якщо позивачем заявлені виключно вимоги майнового характеру і розмір ціни позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Якщо ж у справі наявні вимоги немайнового характеру, то розгляд такої справи у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року в справі №753/17720/18. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 заявлено як вимогу майнового характеру (визнання договору оренди землі розірваним), так і вимогу немайнового характеру (зобов'язання повернути земельну ділянку), а тому розгляд цієї справи судом апеляційної інстанції мав відбуватися з повідомленням (викликом) учасників справи. Натомість апеляційний суд помилково розглянув справу без повідомлення учасників справи, в порядку частини тринадцятої статті 7, частини першої статті 369 ЦПК України, посилаючись на те, що ціна позову становить менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не звернувши уваги, що в справі наявні вимоги немайнового характеру. Таким чином, апеляційний суд на вказане належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що відповідно до частини першої статті 369 ЦПК України зазначена справа в апеляційному порядку може бути розглянута без повідомлення учасників справи - в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Зазначене позбавило позивача права мати реальну можливість представляти свої інтереси як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством, зокрема в умовах відкритого та публічного судового розгляду. Вказане, у свою чергу, перешкодило стороні належним чином користуватися передбаченими статтею 43 ЦПК України процесуальними правами. Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип (§§ 25, 27 рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2011 року у справі "Трудов проти Росії", заява №43330/09). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Аналізуючи наведене, Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність підстав для обов'язкового скасування постанови апеляційного суду, оскільки апеляційний суд розглянув справу за відсутності позивача, який не був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, а тому оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Обґрунтованість інших доводів касаційної скарги не підлягають перевірці з огляду на встановлене касаційним судом порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що тягнуть за собою обов'язкове скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 грудня 2021 року м. Київ справа №183/4872/18 провадження №61-8067св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - керівник Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, відповідачі: ОСОБА_1, державний реєстратор Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергель Сергій Володимирович, Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У серпні 2018 року керівник Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання незаконним розпорядження, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки із незаконного володіння. На обґрунтування позову зазначив, що за результатом вивченням стану дотримання законодавства у сфері земельних відносин на території Новомосковського району встановлено, що 20 квітня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. Відповідно до відомостей із Державного реєстру право власності на зазначену земельну ділянку виникло у ОСОБА_1 на підставі розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 04 січня 2018 року №016586. Згідно з відповіддю Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 04 червня 2018 року №02-11-1930/0/327-18 розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 04 січня 2018 року №016586 не приймалось. А тому позивач переконував, що розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 04 січня 2018 року за №016586 є підробленим, що у свою чергу, відповідно до вимог статті 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для визнання його незаконним. Також, позивач стверджував, що підлягає скасуванню і рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №40781390 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, оскільки таке рішення прийняте на підставі підробленого документа, а спірна земельна ділянка повинна бути витребувана із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області. Тому позивач, уточнивши позовні вимоги, просив визнати незаконним розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 04 січня 2018 року №016586 в частині передачі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у власність ОСОБА_1; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №40781390 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1223286500:02:163:1001, площею 5,9495 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за ОСОБА_1; витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №40781390 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1223286500:02:163:1001, площею 5,9495 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за ОСОБА_1. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області. У іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь прокуратури Дніпропетровської області судові витрати в сумі 5 286,00 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, за ОСОБА_1 зареєстровано державним реєстратором Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області на підставі неіснуючого рішення органу місцевого самоврядування - розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації за від 04 січня 2018 року №016586, тому дійшов висновку, що оспорюване рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку від 24 квітня 2018 року №40781390 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза її волею, то відповідно до приписів статті 387 ЦК України, вона має бути витребувана у відповідача ОСОБА_1 на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 04 січня 2008 року №016586 в частині передачі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у власність ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що прокурором не надано такого розпорядження, що не дає можливості суду надати оцінку наявності чи відсутності такого документа. А тому такі документи, накази, розпорядження, а також документи, винесені не уповноваженою особою не є чинними, не підлягають виконанню та не можуть бути оскаржені окремо. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2020 року в оскаржуваній частині щодо визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №40781390 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1223286500:02:163:1001, площею 5,9495 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за ОСОБА_1; витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки, загальною площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області; в частині розподілу судових витрат скасовано та у скасованій частині ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №40781390 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1223286500:02:163:1001, площею 5,9495 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за ОСОБА_1; витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки, загальною площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області відмовлено. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2020 року в частині розгляду позовних вимог про визнання незаконним розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 04 січня 2018 року №016586 не було предметом перегляду суду апеляційної інстанції. частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що у випадку порушення прав позивача шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності іншої особи на його нерухоме майно належним способом захисту права позивача є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Апеляційний суддійшов висновку про те, що оскільки позовна заява прокурора не містить вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності від 20 квітня 2018 року №25858262 на спірну земельну ділянку, а сама по собі вимога про скасування рішення державного реєстратора від 24 квітня 2018 року №40781390 є неналежним та неефективним способом захисту, то така позовна вимога задоволенню не підлягає. Також апеляційний суддійшов висновку про те, що оскільки запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності від 20 квітня 2018 року №25858262 за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку не скасований, то похідна позовна вимога щодо витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки, загальною площею 5,9495 га кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області є передчасною, а тому також задоволенню не підлягає. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У травні 2021 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд:

Крім того, касаційна скарга містить клопотання заявника про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року та клопотання про проведення судового засідання за участю представника офісу Генерального прокурора. У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 із застосуванням засобів поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 14 травня 2021 року касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2021 року (із урахуванням ухвали Верховного Суду від 27 травня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) поновлено заступнику керівника Дніпропетровської обласної прокуратури строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи №183/4872/18 із Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області, надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У липні 2021 року матеріали справи №183/4872/18 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури про проведення судового засідання за участю представника офісу Генерального прокурора; справу №183/4872/18 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20 квітня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1537964212232), що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18 червня 2018 року №128033806. Підставою виникнення права власності згідно з відомостями із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 04 січня 2018 року №016586. Згідно з листом Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 04 червня 2018 року №02-11-1930/0/327-18 розпорядження від 04 січня 2018 за №016586 Новомосковською районною державною адміністрацією - не приймалось. Відповідно до письмової інформації відділу у Новомосковському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 25 травня 2018 року №4-0.23-330/110-18 земельна ділянка кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, розташована за межами населеного пункту, межі населеного пункту не змінювалися; для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, цільове призначення не змінювалося; кадастровий номер присвоєно на підставі проведення інвентаризації земель під час здійснення землеустрою. Також судами встановлено, що до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19 квітня 2018 року внесене кримінальне провадження за №42018041500000092 щодо використання невідомою особою завідомо підробленого документу, розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області; оформлення права власності на земельні ділянки державної власності, чим спричинені збитки державі, за частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 04 травня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесене кримінальне провадження за №42018041500000122 щодо надання невідомою особою державному реєстратору Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області завідомо підробленого розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 04 січня 2018 року №016586, за частиною четвертою статті 358 КК України. Листом виконавчого комітету Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області від 28 травня 2018 року №02-26/276 повідомлено, що реєстраційна справа за №1537964212232 направлена поштою для зберігання до архіву Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, до відділу з Державної реєстрації бізнесу та речових прав на нерухоме майно. Згідно з листом відділу з Державної реєстрації бізнесу та речових прав на нерухоме майно Новомосковської районної державної адміністрації від 17 травня 2018 року №15-13/90 реєстраційна справа, за номером 1537964212232 до відділу не надходила. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування Щодо волевиявлення держави на відчуження майна За положеннями статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 14 Конституції України). Статтею 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до частини другої статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. За змістом частини третьої статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва. Згідно з підпунктом 13 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Дніпропетровської області. Судами попередніх інстанцій встановлено та вбачається із матеріалів справи, що право власності на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:02:163:1001 за ОСОБА_1 зареєстровано державним реєстратором Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області на підставі неіснуючого розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 04 січня 2018 року №016586. Також судами встановлено, що ОСОБА_1 в супереч статей 116, 118 ЗК України не звертався із заявою про надання йому дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення; дозволу на розроблення такого проекту землеустрою не отримував; проектна документація щодо відведення спірної земельної ділянки не розроблялася; в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, проект землеустрою не погоджувався. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області поза її волею, на підставі завідомо підробленого розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 04 січня 2018 року №016586. Щодо вимоги про витребування земельної ділянки За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша і друга статті 4 ЦПК України). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного або негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18). Для витребування власником майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У справі, рішення в якій є предметом перегляду, позивач просив про застосування різних способів захисту прав власника, проте для спірних правовідносин єдиним ефективним способом захисту прав позивача є віндикаційний позов (вимога про витребування земельної ділянки із незаконного володіння). Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, враховуючи вказані норми матеріального права, дійшов правильного висновку про те, що оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза її волею, то відповідно до приписів статті 387 ЦК України вона має повинна бути витребувана у відповідача ОСОБА_1 на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області. Разом з тим, скасовуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, зокрема в частині розгляду позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки, та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що оскільки запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності від 20 квітня 2018 року №25858262 за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку не скасований, то похідна позовна вимога щодо витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки, загальною площею 5,9495 га, кадастровий номер 1223286500:02:163:1001, що розташована на території Спаської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області є передчасною та задоволенню не підлягає. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що вимога про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та самостійно приводить до ефективного захисту прав власника Оскільки апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині розгляду позовних вимог керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області про витребування земельної ділянки із незаконного володіння, яке відповідає вимогам закону, то постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції в цій частині. Щодо вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині розгляду вимог про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що у разі порушення прав позивача шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності іншої особина на його нерухоме майно ефективним способом захисту права позивача є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Апеляційний суддійшов висновку про те, що оскільки позовна заява прокурора не містить вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності від 20 квітня 2018 року №25858262 на спірну земельну ділянку, а сама по собі вимога про скасування рішення державного реєстратора від 24 квітня 2018 року №40781390 є неналежним та неефективним способом захисту, то така позовна вимога задоволенню не підлягає. Верховний Суд не може цілком погодитись з наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) було передбачено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). За змістом наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; скасування державної реєстрації прав. З метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Водночас у пункті 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом. За змістом цієї норми права виконанню підлягають винятково такі судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до переліку яких не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року такий спосіб захисту вже не вважається таким, що може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі №1952-IV. Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржувана судового рішення суду апеляційної інстанції, такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису щодо державної реєстрації права, закон не передбачав, тому висновки суду апеляційної інстанції про ефективність застосування саме такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права позивача, є помилковими. Також помилковими є і висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №40781390 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, оскільки, ефективним і правомірним способом захисту за обставинами цієї справи, яка уже було зазначено Верховним Судом у цій постанові, є віндикація (витребування майна з чужого незаконного володіння). Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині розгляду позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. від 24 квітня 2018 року №4078139 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1223286500:02:163:1001, площею 5,9495 га, із постановленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог із мотивів, наведених у цій постанові. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України). Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що:

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №752/16038/19 провадження №61-7905св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства "Марс", треті особи: Київська міська рада, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним державного акта про право постійного користування землею, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, ухвалену колегією судів у складі: Мельника Я. С., Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, посилаючись на те, що 08 вересня 2016 року він набув у власність нежилий будинок АДРЕСА_1, площею 843,30 кв. м, в тому числі і нежитлову будівлю літера "Б", площею 118,1 кв. м, яка є складовою частиною цього будинку. У зв'язку із набуттям у власність зазначеного вище нерухомого майна, 17 травня 2018 року він звернувся до Київської міської ради із клопотанням про відведення земельної ділянки для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами на АДРЕСА_1.19 червня 2018 року він подав до Київської міської ради повідомлення про замовлення розроблення документації із землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами на АДРЕСА_1, без надання дозволу Київською міською радою у зв'язку із закінченням строків, передбачених законом для отримання відповідного рішення щодо надання такого дозволу. Вважає, що оскільки він набув право власності на вказані будівлі, то відповідно до положень статей 120, 141 ЗК України, статті 377 ЦК України, до нього перейшло і право користування земельною ділянкою кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, площею 0,1843 га., для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1, яка, відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року №79-4-00018 належить Акціонерному товариству відкритого типу "МАРС" (далі - АТВТ "МАРС"). Позивач вказує, що площа земельної ділянки, яка зазначена у цьому державному акті, є недостовірною, а відповідач, будучи достовірно обізнаним про набуття ним права власності на нежитлову будівлю АДРЕСА_1, 23 жовтня 2018 року здійснив державну реєстрацію права користування спірною земельною ділянкою, площею 0,1843 га, кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, на якій розташована ця будівля, через що він змушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею №79-4-00018 від 15 вересня 1998 року, який був виданий АТВТ "МАРС" на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації №1354 від 26 червня 1998 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року №79-4-00018. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що набутий ОСОБА_1 у 2016 році будинок АДРЕСА_1 загальною площею 843,30 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 0,145 га. Ця земельна ділянка входить до складу земельної ділянки площею 0,1843 га, кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, що утворилась внаслідок внесення змін згідно з підпунктом 15.3 рішення Київської міської ради від 01 березня 2001 року №209/1186 до державного акта на право постійного користування землею АТВТ "МАРС" від 15 вересня 1998 року №79-4-00018. Суд вказав, що разом із придбаною позивачем будівлею до нього перейшло й речове право на земельну ділянку, а також послався на те, що починаючи з 2003 року, тобто з моменту припинення державної власності на частку у статутному капіталі АТВТ "Марс", останнє було зобов'язано відповідно до вимог ЗК України здійснити переоформлення права постійного користування земельними ділянками площами 3,8750 га, та 0,1843 га., однак вказаних дій АТВТ "МАРС" всупереч п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001 року вчинено не було, як і не було вчинено таких дій і його правонаступником - відповідачем у справі Приватним акціонерним товариством "Марс" (далі - ПрАТ "Марс"). У зв'язку з цим з 2003 року відповідач користувався двома земельними ділянками, площами 3,8750 га, та 0,1843 га, без належно оформленого права на них. Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не набув права власності чи кориситування земельною ділянкою під придбаною ним нежитловою будівлею, оскільки у попереднього власника цієї будівлі не було речового права на спірну земельну ділянку. Крім того, апеляційний суд вказав, що оскаржуючи дійсність державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, що була надана відповідачу у 1998 році, ОСОБА_1 не довів порушення своїх прав оскаржуваним актом. Сукупність досліджених судом доказів навпаки підтвердила необґрунтованість вимог позивача, який доводячи наявність у нього з 2016 року права власності на нежитловий будинок загальною площею 843,3 кв. м, просив визнати недійсним документ 18-річної давності про право користування іншої особи земельною ділянкою площею близько 4 000 кв. м. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства "МАРС" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 60 000 грн та 500 грн витрат, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій (поштові витрати). У задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, посилаючись на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ПрАТ "Марс" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалося на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду та просило залишити її без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Обставини справи та висновки за результатами розгляду справи, зроблені апеляційним судом Згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року №1354 "Про оформлення акціонерному товариству відкритого типу "МАРС" права користування земельною ділянкою для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд на вул. Володимирській, 101 у Московському районі", оформлено акціонерному товариству відкритого типу "МАРС" за умови виконання пункту 2 розпорядження, право постійного користування земельною ділянкою, площею 4,18 га, для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд на вул. Володимирській, 101 у Московському районі у зв'язку з переходом права власності на нерухоме майно. 15 вересня 1998 року на підставі вказаного вище розпорядження, АТВТ "МАРС" видано державний акт на право постійного користування землею серії І-КВ №003941, на земельну ділянку площею 4,1794 га, що розташована по вул. Володимирській, 101 у м. Києві. 01 березня 2001 року Київською міською радою прийнято рішення №209/1186 про передачу державній податковій інспекції у Московському районі м. Києва у тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки земельну ділянку площею 0,12 га для експлуатації та обслуговування адміністративних будівель на вул. Жилянській, 23 у Московському районі за рахунок частини земель, наданих у користування АТВТ "МАРС". Відповідно до пункту 15.3 цього рішення Київської міської ради надано доручення Київському міському управлінню земельних ресурсів забезпечити внесення змін в державний акт на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року серія І-КВ №003941, реєстраційний номер 79-4-00018, в частині площі відповідно до РІШЕННЯ: Тобто в результаті прийняття рішення Київської міської ради від 01 беерзня 2001 року №209/1186, за рахунок земельної ділянки, площею 4,18 га, наданої АТВТ "МАРС" у постійне користування, було утворено три окремі земельні ділянки: площею 3,8750 га з кадастровим номером 8000000000:79:013:0011, площею 0,1843 га з кадастровим номером 8000000000:79:013:0012, та площею 0,12 га. Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 січня 2010 року у справі №36/286 припинено право постійного користування АТВТ "МАРС" частиною земельної ділянки, наданої розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року №1354, кадастровий номер 79:013:112, розташованої у АДРЕСА_1, в межах визначених Технічною документацією із землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Атем" (далі - ТОВ "Атем ") для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі, зобов'язано ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) внести зміни до бази даних земельного кадастру м. Києва та до державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ №003941 щодо припинення права АТВТ "МАРС" на постійне користування в частині земельної ділянки кадастровий номер 79:013:0028 площею орієнтовно 0,145 га, розташованою у АДРЕСА_1, зобов'язано ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) погодити та передати на розгляд Київради технічну документацію із землеустрою щодо передачі ТОВ "Атем" земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі, зобов'язано Київську міську раду розглянути на пленарному засіданні технічну документацію із землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду ТОВ "Атем" для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі, а також визнано за ТОВ "Атем" право на оформлення в користування земельної ділянки кадастровий номер 79:013:0028, площею орієнтовно 0,145 га, розташованої у АДРЕСА_1, в межах визначених технічною документацією із землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Атем" для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі (т. 2 а. с.192-198). Разом з тим, будь-яких належних та допустимих доказів того, що вказане судове рішення було виконане щодо оформлення та передачі зазначеної земельної ділянки в оренду ТОВ "Атем", а також в частині внесення змін до державного акта на право постійного користування землею серії І-КВ №003941 щодо припинення АТВТ "МАРС" права на постійне користування в частині земельної ділянки площею орієнтовно 0,145 га, матеріали справи не містять. З листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вбачається, що інформація про укладення договору оренди між ТОВ "ATEM" та Київською міською радою відсутня. З листа Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13 травня 2008 року вбачається, що будинок на АДРЕСА_1 розташований в межах земельної ділянки, площею 4,18 га, яка згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року №1354 була оформлена у постійне користування АТВТ "МАРС". Інформація щодо наявності окремих рішень виконавчого комітету Київської міської ради про відведення в передбаченому законом порядку земельної ділянки для будівництва та обслуговування будинку на АДРЕСА_1 в Головному управлінні земельних ресурсів відсутня. 08 вересня 2016 року між ТОВ "РМ-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежилого будинку загальною площею 843,30 кв. м., розташованого по АДРЕСА_1. Цей будинок розміщений на земельній ділянці площею 0,145 га, код земельної ділянки 90:013:0028.13 грудня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тригуб Є. О. також проведено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю з літерою "Б" за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_1 згідно рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень №50270850 від 17 грудня 2019 року. Проте наказом Міністра юстиції України від 13 травня 2020 року №1642/5 це рішення було скасовано. 17 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Київської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, площею 1842,9 кв. м., цільове призначення - для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами. 19 червня 2018 року ОСОБА_1 подано до Київської міської ради повідомлення в порядку ст. 123 ЗК України про замовлення розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами на АДРЕСА_1. Пред'являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що він придбав нежитлову будівлю, тому набув право користування земельною ділянкою, на якій цей будинок розташований. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України). За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу нежилого будинку від 08 вересня 2016 року), у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування розташованого на ній об'єкта нерухомості. З набуттям права власності на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці, до нових власників в силу положень статей 120 ЗК України та 377 ЦК України переходить право власності на цю земельну ділянку, якщо у попереднього власника майна ця земельна ділянка була у користуванні чи у власності. У випадку, якщо попередній власник не оформив право власності або користування земельною ділянкою, то до нового власника нерухомого майна речове право на таку земельну ділянку автоматично не переходить. До схожого за змістом правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18) та від 19 травня 2020 року у справі №127/10011/18 (провадження №61-13977св19). Абзацами першим та другим частини шостої статті 120 ЗК України передбачено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера. Відповідно до частин першої, третьої, четвертої та шостої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Відповідно до статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр": державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування. При укладенні договору купівлі-продажу нежилого будинку від 08 вересня 2016 року ТОВ "РМ-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 не дотримано вимог статті 120 ЗК України, оскільки його укладенню не передувало виділення частини земельної ділянки, яку безпосередньо займає відчужуваний за договором нежилий будинок, в окрему земельну ділянку, та не зазначено у договорі кадастровий номер земельної ділянки, при цьому у ньому зазначено код земельної ділянки, якої не існує. Постановою Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2008 року у справі №30/118 за позовом АТВТ "МАРС" до ТОВ "Атем" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою встановлено, що у попереднього власника нежитлового будинку по АДРЕСА_1 не було права власності чи користування розташованою під ним землею, тому воно не перейшло й ТОВ "Атем" (т. 1 а. с. 78-81). Рішення Київської міської ради від 14 липня 2011 року №754/6141 ТОВ "Атем", за умови виконання пункту 3 цього рішення, передано у короткострокову оренду на 1 рік земельну ділянку площею 0,145 га для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 за рахунок частини земель, оформлених відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року. У пункті 3 цього рішення, зокрема, йдеться про те, що ТОВ "Атем" у місячний строк повинно було звернутися до Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради із клопотання щодо організації робіт по винесенню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та виготовленню документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою (т. 2 а. с. 29). Апеляційний суд, на підставі поданих сторонами документів, дійшов висновку про недоведеність виконання ТОВ "Атем" вказаного рішення та передачу йому земельної ділянки площею 0,145 га навіть у короткострокову оренду строком на 1 рік, як передбачало вказане вище рішення Київської міської ради. При цьому суд апеляційної інстанції відхилив як доказ лист Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київради (КМДА) від 03 листопада 2020 року №0570202/1-20661, оскільки лист не може вважатися належним доказом передання ТОВ "Атем" земельної ділянки з кодом 79:013:0028, так як це не передбачено самим рішенням Київської міської ради від 14 липня 2011 року №754/6141. З огляду на викладене, апеляційний суддійшов висновку про те, що матеріали справи не містять жодного належного і допустимого доказу виділення у встановленому законом порядку в користування та державної реєстрації речового права попередніх власників адміністративної будівлі по АДРЕСА_1, зокрема ТОВ "ATEM" чи ТОВ "РМ-ІНВЕСТ", на земельну ділянку кадастровий номер 79:013:0028, площею 0,1450 га або на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, площею 0,1843 га. Таким чином, до нового власника нежилого будинку ОСОБА_1, в силу положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, не перейшло право користування земельною ділянкою кадастровий номер 8000000000:79:013:0112 площею 0,1843 чи частиною цієї ділянки, оскільки попередній власник будинку на момент укладення цього договору купівлі-продажу не мав належно оформленого речового права на земельну ділянку. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Однак, відповідно до пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005, пункт 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). При цьому Конституційний Суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею), виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним. Згідно пунктом 3 статті 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі №914/839/18. На підставі наведеного апеляційний суддійшов висновку про те, що непереоформлення АТВТ "МАРС", а в подальшому і його правонаступником - ПрАТ "МАРС" (відповідач у справі), права користування спірною земельною ділянкою не може бути підставою для позбавлення його такого права. Крім того, слід наголосити, що права ОСОБА_1 не могли бути порушені передачею АТВТ "МАРС" (ПрАТ "МАРС") земельної ділянки у 1998 році, оскільки право власності на нежитловий будинок позивачем набуто значно пізніше, зокрема у 2016 році за договором купівлі-продажу. Також слід зауважити, що апеляційний суд не знайшов належних правових підстав, котрі б підтверджували, що для обслуговування нежитлового будинку по АДРЕСА_1 необхідна земельна ділянка площею 0,1843 га, яка знаходиться у користуванні іншої юридичної особи. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Посилання у касаційній скарзі на те, що судами не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458цс18), від 19 вересня 2019 року у справі №916/2459/18, від 02 серпня 2019 року у справі №2а-1131/11/1470 та від 25 липня 2019 року у справі №823/1695/17, є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається не є подібними, оскільки у цих справах визначені інші предмет та підстави позову, а відтак, застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин. Так, у постановах від 02 серпня 2019 року у справі №2а-1131/11/1470 та від 25 липня 2019 року у справі №823/1695/17 предметом позовів було нарахуванням суддям заробітної плати, у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458цс18) предметом спору було скасування рішення органу місцевого самоврядування про погодження меж земельної ділянки для надання в оренду, у постанові від 19 вересня 2019 року у справі №916/2459/18 предметом спору визначено припинення права користування земельною ділянкою у зв'язку з припиненням права власності на нерухоме майно. Натомість предметом розгляду у справі, що переглядається, є визнання недійсним державного акта про право постійного користування землею. Посилання у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20) також відхиляються колегією суддів, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається не є подібними, виходячи із встановлених у цій справі конкретних обставин. Зокрема, у наведеній постанові встановлено, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі рішення сільської ради, проте не включив цю ділянку до договору відчуження зведеного на ній нерухомого майна. У справі за позовом ОСОБА_1 таких обставин не встановлено, тому й застосовано інше нормативно-правове регулювання спірних правовідносин. Крім того, посилання на неврахування апеляційним судом постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143цс18) також відхиляються, оскільки викладені у ній висновки та правова позиція з урахуванням встановлених конкретних обставин справи не суперечить висновкам апеляційного суду, а навіть підтверджує їх правильність. Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про наявність правових підстав для задоволення його позову. Проте такі аргументи належним чином перевірені апеляційним судом та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Слід звернути увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 липня 2021 року м. Київ справа №188/809/19 провадження №61-18828св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Нібас", Петропавлівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Петропавлівська селищна рада Петропавлівського району Дніпропетровської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року у складі судді Бурди П. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Куценко Т. Р., Ткаченко І. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Нібас" (далі - ТОВ "Агрофірма "Нібас"), Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовну заяву мотивовано тим, що її батькам ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як членам КСП "Прогрес" на підставі сертифікатів належало право на земельну частку (пай). На початку 1999 року до них звернувся відповідач ТОВ "Агрофірма "Нібас" з пропозицією взяти у них в користування на 20 років земельні ділянки, на які вони мають право за сертифікатом, а відповідач їм протягом 20 років буде передавати щорічно по 1 тонні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції. 13 квітня 1999 року ТОВ "Агрофірма "Нібас" уклало з батьками позивача договір міни. Відповідно до умов договору ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обміняли належні їм на підставі сертифікатів право на земельну ділянку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві "Прогрес" (далі - КСП "Прогрес "), а ТОВ "Агрофірма "Нібас" зобов'язався протягом 20 років з моменту укладання цього договору передавати їм по одній тоні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції. Також за вказаним договором батьки позивача уповноважили ТОВ "Агрофірма "Нібас" виділити земельну ділянку в натурі з одержанням державного акту на право власності на землю на їх ім'я. Договір міни між батьками позивача та ТОВ "Агрофірма "Нібас" укладено 13 квітня 1999 року і строк користування земельними ділянками (паями) закінчився 13 квітня 2019 року. ТОВ "Агрофірма "Нібас" 16 серпня 2011 року звернулось до Петропавлівської райдержадміністрації із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром). Розпорядженням голови районної державної адміністрації від 06 червня 2011 року № Р-251-11 відповідачу було передано земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) в кількості 157 штук згідно з реєстром загальною площею 1042,82 га ріллі із подальшим отриманням державних актів. Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП №0127392 та серії ДП №0127168, які належали батькам позивача. Батьки позивача померли і вона прийняла спадщину після їх смерті. Позивач вважає, що укладені її батьками з ТОВ "Агрофірма "Нібас" договори міни є багатосторонніми, а також строковими, бо угоди, в яких визначений або момент виникнення у її сторін прав і обов'язків, або момент її припинення, вважаються строковими угодами, на підставі чого ТОВ "Агрофірма "Нібас" зобов'язане повернути земельні ділянки. Щодо видання розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 позивач стверджує, що воно незаконне, бо Петропавлівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області видала його раніше, ніж надійшла заява ТОВ "Агрофірма "Нібас", яке, крім того, не мало права оформити право власності на ці земельні ділянки на себе, а мало це зробити на власників сертифікатів, тобто батьків позивача, як це було передбачено договорами міни. Посилаючись на вищевикладене, позивач просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 в частині передання ТОВ "Агрофірма "Нібас" двох земельних ділянок розміром по 6,77 га на підставі сертифікатів на право на земельну частку (пай) серії ДП №0127168 та серії ДП №0127392 та договорів міни серії АВА №522535 від 13 квітня 1999 року та серії АВА №522536 від 13 квітня 1999 року; визнати за позивачем право власності на: земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_2 як колишньому члену КСП "Прогрес"; земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_3 як колишньому члену КСП "Прогрес" та яку у подальшому було прийнято у спадщину ОСОБА_2; витребувати від ТОВ "Агрофірма "Нібас" на користь позивача та зобов'язати повернути їй зазначені земельні ділянки та правовстановлюючі документи на них. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими, оскільки батьки позивача за життя уклали з ТОВ "Агрофірма "Нібас" договори міни, предметами яких були належні їм майнові права на земельні частки (паї) у спільній частковій власності колишніх членів ліквідованого КСП "Прогрес" на належне ТОВ "Агрофірма "НІБАС" майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тон, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні. Батьки позивача за життя не оспорювали укладені ними з ТОВ "Агрофірма "Нібас" договори міни. Позивач теж не заявляла вимог про недійсність договорів міни. Отже, вони є дійсними. Відповідно до пункту 3 укладених між батьками позивача та ТОВ "Агрофірма "Нібас" договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ "Агрофірма "Нібас" з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Таким чином, батьки позивача втратили право на земельну частку (пай) з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни 13 квітня 1999 року. Права на земельні ділянки в натурі на місцевості вони взагалі не набували. Звернення позивача до суду через дев'ятнадцять років після укладення договорів, коли відповідач вже поніс витрати на виготовлення технічної документації, формування земельної ділянки, оформлення права власності на неї, як власник здійснював заходи по утриманню цього майна, становить втручання в мирне володіння відповідачем цим майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16. Касаційна скарга мотивована тим, що укладені її батьками з ТОВ "Агрофірма "Нібас" договори міни є багатосторонніми, а також строковими, бо угоди, в яких визначений або момент виникнення у її сторін прав і обов'язків, або момент її припинення, вважаються строковими угодами, на підставі чого ТОВ "Агрофірма "Нібас" зобов'язане повернути земельні ділянки. Вказує, що договори міни не містять істотні умови даного виду договорів, зокрема у них не зазначено ні предмету, ні ціни договорів. Відповідач не був уповноваженим на отримання правовстановлюючих документів на земельні ділянки за сертифікатами її батьків. Договорами міни ТОВ "Агрофірма "Нібас" було уповноважено отримати ці документи на ім'я її батьків, а не на своє ім'я. Відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року від ТОВ "Агрофірма "Нібас" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 23 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 13 квітня 1999 року ТОВ "Агрофірма "Нібас" та батьки позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали договори міни, відповідно до яких останні обміняли належне їм право на земельну частку (пай) в КСП "Прогрес", належне відповідно на підставі сертифікату серія ДП №0127168 та сертифікату серія ДП №0127392, виданих районною державною адміністрацією в Петропавлівському районі Дніпропетровської області 20 травня 1997 року, а ТОВ "Агрофірма "Нібас" передає їм щорічно по 1 тону пшениці 3-ого класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тони пшениці 3-ого класу на протязі двадцяти років з моменту укладення цього договору. У разі їх смерті право на одержання сільськогосподарської продукції, належної їй по договору, переходить до їх спадкоємців на тих же умовах. Площа земельної частки (паю) 6,77 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості). Відповідно до пункту 3 договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ "Агрофірма "Нібас" з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. За змістом пункту 4 договорів міни ТОВ "Агрофірма "НІБАС", одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі, має право на виділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю. 13 квітня 1999 року ці договори посвідчено нотаріусом і зазначено, що ці договори підписано в її присутності, особи встановлено, їх дієздатність, а також правоздатність юридичної особи перевірено. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2, його спадкоємцем була ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3. Позивач є спадкоємцем ОСОБА_2. Зазначені обставини підтверджуються наданими позивачем доказами: копіями вказаних договорів (а. с. 11-12), сертифікатів на право на земельну частку (пай) (а. с. 132-135), сторінок паспорту, свідоцтва про народження та свідоцтва про укладення шлюбу позивача (а. с. 5-6, 16, 17), свідоцтв про смерть батьків позивача (а. с. 14,15), свідоцтв про право на спадщину за законом (а. с.18-19), і визнаються сторонами. 16 травня 2011 року ТОВ "Агрофірма "Нібас" звернувся до Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром), виданих ТОВ "Агрофірма "Нібас". Рішенням земельної комісії з питань регулювання земельних відносин при Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 19 травня 2011 року надано ТОВ "Агрофірма "Нібас" дозвіл на виготовлення державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (список додається) відповідно до нотаріально посвідчених договорів міни на території Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області. Зобов'язано ТОВ "Агрофірма "НІБАС" виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути Петропавлівській районній державній адміністрації Дніпропетровської області сертифікати. Розпорядженням голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 було вирішено передати ТОВ "Агрофірма "Нібас" як власнику сертифікатів на земельну частку (пай) колишнього КСП "Прогрес" Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області відповідно до договорів міни земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) загальною площею 1042,82 га ріллі в кількості 157 штук (згідно з реєстром) та видати державні акти на землю. Зобов'язано відповідача 1 виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути Петропавлівській районній державній адміністрації Дніпропетровської області сертифікати на земельну частку (пай). Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП №0127392 та серії ДП №0127168, які належали батькам позивача до укладення договорів міни. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтею 241 Цивільного кодексу Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін (стаття 242 ЦК Української РСР). Статтею 153 ЦК Української РСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією з сторін повинно бути досягнуто згоди. За змістом статті 86 ЦК Української РСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Відповідно до статті 4 Закону України від 07 лютого 1991 року №697-ХІІ "Про власність" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №697-ХІІ) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Згідно зі статтею 7 Закону України від 14 лютого 1992 року №2114-ХІІ "Про колективне сільськогосподарське підприємство" об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприємство. Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам. Суб'єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства. Відповідно до статті 115 ЦК Української РСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Згідно зі статтею 22 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року №561-ХІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України 1990 року), право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. У частині першій статті 23 ЗК України 1990 року визначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. ЦК Української РСР, ЗК України 1990 року, Закон №697-ХІІ не містили визначення майнового права, яким є право на частку у спільній частковій власності КСП, однак про сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) згадується в Указі Президента України від 10 листопада 1994 року №666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Указ №666/94). Статтею 3 вказаного Указу передбачено, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю. 05 червня 2003 року був прийнятий Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", згідно з частиною першою статті 2 якого основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Тобто, виходячи зі змісту статті 2 вказаного Закону, слід визнати, що сертифікат є документом, який посвідчує право на земельну частку (пай) у земельній ділянці, яка вже поділена на частки, але з них не сформовані окремі земельні ділянки. Установивши, що батьки позивача ще за життя відчужили належне їм майнове право на земельну частку (пай) шляхом укладення 13 квітня 1999 року з ТОВ "Агрофірма "Нібас" договорів міни, відповідно до умов якого останнє в обмін на таке право зобов'язався надати майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тонн, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні, дійсність договору за життя батьки позивача не оспорювали, як і не ставить питання про спростування правомірності правочину позивач, то суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач правомірно набув право на спірні земельні ділянки, а тому правильно відмовили у задоволенні позовних вимог. При цьому суди надали належну правову оцінку пункту 3 договорів міни, відповідно до якого право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ "Агрофірма "Нібас" з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Таким чином, батьки позивача втратили право на земельну частку (пай) з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни 13 квітня 1999 року. Оскільки батьки позивача ще за життя втратили право на ці земельні частки, то позивач як їх спадкоємець не могла їх набути у порядку спадкування, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. З цих же підстав суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову про скасування розпорядження голови Петропавлівської РДА Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року. Позивач не довела порушення своїх прав видачею оспорюваного розпорядження. За змістом частини першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Доводи касаційної скарги про невідповідність договорів міни вимогам чинного на час їх укладення законодавства є помилковими, оскільки позивач не заявляла вимог про їх недійсність, отже правомірність укладених між її батьками та ТОВ "Агрофірма "Нібас" правочинів не спростована. З цих же підстав нерелевантним є посилання на постанову Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, оскільки у цій справі позивач оспорював договір міни, а у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 такого договору не оспорювала. Доводи касаційної скарги про те, що ТОВ "Агрофірма "Нібас" не повернув земельні ділянки разом з оформленими на них документами, у зв'язку з чим позивач була вимушена звернутися до суду, колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ "Агрофірма "НІБАС" з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни. При цьому матеріалами справи достовірно встановлено, що батьки позивача ніколи не були власниками конкретних земельних ділянок, а лише мали право на одержання останніх в натурі на підставі відповідних сертифікатів. Наведені у цій постанові висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 березня 2021 року у справі №188/530/18 (провадження №61-14443св19). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускаються. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-71/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адмінмежах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0356, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та наданні цієї земельної ділянки у власність. Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6726/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0356) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адмінмежах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50658740 від 15 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 за ОСОБА_2 та припинено усі права та їх обтяження ОСОБА_2 на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356, які зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2020 року, запис за номером 35043006. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ 43184117), об'єктом оренди за яким є земельна ділянка площею 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0356, розташованої на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50761352 від 22 січня 2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ 43184117) та визнано припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 січня 2020 року, запис за номером 35139436. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач з відповідною заявою щодо спірної земельної ділянки звернувся до відповідного органу виконавчої влади раніше ніж ОСОБА_2, його дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства, проте ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надав необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Місцевий суд також виходив з того, що після проходження всіх етапів безоплатної приватизації земельної ділянки та звернення до ГУ Держгеокадастру в Черкаській області із заявою про затвердження проекту землеустрою у позивача виникли легітимні сподівання на отримання земельної ділянки, які передбачені чинними нормами законів України, у зв'язку з цим є незаконними оскаржувані накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, рішення державного реєстратора та відповідно договір оренди землі. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Іванишина О. О. подала апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Іванишина О. О. просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, в частині щодо відмови в задоволенні позову залишити судові рішення без змін. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано, з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування існуючих правових позицій Верховного Суду, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. На думку заявника, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що надання ГУ Держгеокадастром у Черкаській області одночасно ОСОБА_2 та позивачу дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення однієї земельної ділянки не суперечить вимогам чинного законодавства України, оскільки отримання дозволу є стадією процесу безоплатної приватизації земельної ділянки та не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права в майбутньому. На думку заявника, отримавши відповідні дозволи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 набули рівні права на розроблення відповідних проектів землеустрою та подальше отримання у власність спірної земельної ділянки. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу представник позивача - адвокат Якименко О. В. просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а оскаржувані рішення - без змін. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 14 квітня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судом 19 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із клопотанням, в якому просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ-01.03.), яка знаходиться на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населених пунктів. Вказане клопотання зареєстровано в ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 21 липня 2019 року за вх. №Б-5607/0/94-19. За результатами розгляду клопотання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видав наказ від 16 серпня 2019 року №23-3034/14-19-СГ про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. ОСОБА_1 уклав договір з сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що підтверджується копією проекту. Відповідно до висновку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №15050/82-19 вбачається, що після розробки проект землеустрою був погоджений експертом державної експертизи Більською С. І. Позивач через управління надання адміністративних послуг 16 грудня 2019 року подав заяву до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. До заяви було долучено витяг з Державного земельного кадастру та погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-71/14-20-СГ вбачається, що позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 у власність з тих підстав, що "Наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі дану земельну ділянку". Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 січня 2020 року №198300651, вбачається, що 15 січня 2020 року, згідно з рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50658740 від 15 січня 2020 року, за земельною ділянкою з кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 зареєстровано право власності за ОСОБА_2, номер запису про право власності: 35043006. Згідно з довідкою, підставою для реєстрації права власності є наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення від 28 грудня 2019 року №23-6726/14-19-СГ. 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" укладений договір оренди спірної земельної ділянки. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 січня 2020 року №198300651, також вбачається, що державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50658740 від 15 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право: право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ: 43184117) (Орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0356, номер запису про інше речове право: 35043006. Підставою для виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі від 20 січня 2020 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про особисте селянське господарство" для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Відповідно до абзацу 1 частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. З аналізу вказаних норм убачається, що Держгеокадастр за результатами розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою має право вчинити лише такі дії, а саме: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, або надати мотивовану відмову у його наданні, з підстав, які прямо передбачені статтею 118 ЗК України. Згідно з Інструкцією "Про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками", затвердженої наказом Держземагентства України від 18 травня 2010 року №376, межа земельної ділянки - сукупність ліній, що утворюють замкнений контур і розмежовують земельні ділянки. Бажане місце розташування земельної ділянки з її орієнтовними розмірами зазначається заявником на фрагментах планово-картографічних матеріалів, які надають можливість правильно визначити місце розташування земельної ділянки, на яку претендує особа, яка звернулась з клопотанням з метою безоплатного отримання земельної ділянки у власність. Тобто, графічні матеріали, які додаються до клопотання, повинні бути такими, обсяг даних яких дозволяє чітко ідентифікувати бажане місце розташування земельної ділянки відносно інших землевласників та землекористувачів, а бажана земельна ділянка має бути максимально конкретизованою, що б давало можливість відповідачу насамперед встановити зазначене місце розташування, перевірити відповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів та у передбачених земельним законодавством випадках надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо чітко визначеної земельної ділянки. Згідно з пунктами 45, 47, 162 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051 (далі - Порядок), із метою надання фізичним та юридичним особам актуальної картографічної інформації про об'єкти Державного земельного кадастру згідно з пунктами 162-199 цього Порядку державними кадастровими реєстраторами виготовляється викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану) за формою згідно з додатком 7. Відповідно до пункту 183 Порядку (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану) формується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру в одному примірнику, який надається заявникові після підписання Державним кадастровим реєстратором, адміністратором центру надання адміністративних послуг, уповноваженою посадовою особою виконавчого органу місцевого самоврядування та засвідчення його підпису власною печаткою, а у разі, коли викопіювання надається в електронній формі, - посвідчення його власним кваліфікованим електронним підписом. Порядок погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно з пунктом 67 Порядку ведення Державного земельного кадастру, внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру здійснюється виключно на підставі та відповідно до Закону України "Про державний земельний кадастр" та цього Порядку. Відповідно до пункту 107 Порядку ведення Державного земельного кадастру Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку. Частинами п'ятою, шостою статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви: перевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації. Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є: розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. Зміна найменування акціонерного товариства у зв'язку із зміною типу акціонерного товариства або перетворенням акціонерного товариства в інше господарське товариство не є підставою для відмови у державній реєстрації земельної ділянки. Порядок проведення державної реєстрації земельної ділянки також визначено пунктами 107-114 Порядку. Відповідно до абзацу 1 пункту 109 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. Для здійснення державної реєстрації земельної ділянки кадастровому реєстратору подаються згідно з пунктом 110 Порядку (у відповідній редакції) : 1) заява (у паперовій або електронній формі) про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22; 2) оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації), у паперовій або електронній формі відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій"; 3) електронний документ. Відповідно до пункту 111 Порядку державний кадастровий реєстратор для здійснення державної реєстрації земельної ділянки протягом 14 календарних днів з дня реєстрації відповідної заяви перевіряє: 1) відповідність поданих документів вимогам, передбаченим пунктом 67 цього Порядку; 2) електронний документ відповідно до пункту 74 цього Порядку. За результатами перевірки Державний кадастровий реєстратор виконує одну з таких дій: здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або приймає рішення про відмову в державній реєстрації земельної ділянки відповідно до пунктів 70, 73, 77-83 Порядку. Згідно з вимогами статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. За положеннями статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Встановлено, що ОСОБА_1 19 липня 2019 року звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. 16 серпня 2019 року йому було надано відповідний дозвіл, виготовлений проект землеустрою був погоджений експертом відповідно до висновку від 08 листопада 2019 року за №15050/82-19. Позивач через управління надання адміністративних послуг 16 грудня 2019 року подав заяву до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність. Наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-71/14-20-СГ позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 у власність. Підставою для відмови у задоволенні цієї заяви було те, що ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видав наказ від 28 грудня 2019 року №23-6726/14-19-СГ, яким земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 передав у власність іншій особі, а саме - відповідачці у цій справі ОСОБА_2. З матеріалів справи вбачається, що вказаний вище наказ видано на підставі заяви ОСОБА_2, яка була зареєстрована в ГУ Держгеокадастрі у Черкаській області 20 грудня 2019 року за номером М-10057/0/94-19, тобто після реєстрації аналогічної заяви позивача. З клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 13 серпня 2019 року, тобто також після реєстрації аналогічної заяви позивача. У постанові Великої палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зроблено висновок про те, що неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає принципам забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. Зокрема, не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). При цьому обов'язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони. Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проекту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проекту землеустрою та затверджує цей проект щодо іншої особи. З іншого боку, якщо особа, отримавши дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, сама зволікає з його розробкою та поданням на затвердження, вона цілком може очікувати, що земельна ділянка буде надана в користування іншій особі. Не вважатиметься добросовісною і поведінка особи, яка отримала дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розробила проект та подала його на затвердження, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду. Велика Палата Верховного Суду вказала, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Подати позов до суду про захист свого законного інтересу може будь яка особа, яка звернулася до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду, залежно від істотних ознак кожної конкретної правової ситуації (зокрема, від добросовісності поведінки усіх зацікавлених осіб, обізнаності їх про інтереси інших осіб щодо цієї земельної ділянки тощо). ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (рішення у справах "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції "). "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі "Ганс-Адам II проти Німеччини "). "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копецький проти Словаччини"). Європейський суд з прав людини у рішенні від 26.06.2014 року у справі "Суханов та Ільченко проти України" зазначив, що за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 35). Отже захист законних сподівань (очікувань) є одним з аспектів правової визначеності. Принцип законного очікування спрямований на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань. Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що після невідкладного, належного проходження всіх етапів безоплатної приватизації земельної ділянки та звернення до ГУ Держгеокадастру в Черкаській області із заявою про затвердження проекту землеустрою у позивача виникли легітимні сподівання на отримання земельної ділянки, які передбачені чинними нормами законів України, та на які поширюється режим "існуючого майна". Однак відповідні права позивача, дії якого щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства, були порушені ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, який фактично надав необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі - відповідачці ОСОБА_2, яка звернулася до Держгеокадастру з відповідною заявою пізніше ніж позивач. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваних наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-71/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року №23-6726/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення". Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Оскільки під час передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що, з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання оскарженого договору оренди землі недійсним, Верховний Суд вважає вірними висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356. При таких обставинах обґрунтованими є і висновки судів попередніх інстанцій про визнання незаконними та скасування рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50658740 від 15 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 за ОСОБА_2, та рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50761352 від 22 січня 2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0356 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ 43184117), а також про визнання припиненими прав ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" на спірну земельну ділянку. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. У зв'язку з цим оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог, пред'явлених до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_2, ТОВ "Наше Зерно Плюс" про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру, рішення державного реєстратора, визнання недійним договору оренди землі є обґрунтованими і підстав для їх скасування в цій частині немає. Проте, колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість позовних вимог, пред'явлених до Державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаської області Цьопи Б. А., оскільки державний реєстратор є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 зробила висновок, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник з ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" щодо відведення у власність земельної ділянки, а тому державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаської області Цьопа Б. А. є неналежним відповідачем у цій справі. Проте суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог, пред'явлених до державного реєстратора, хоча за обставинами цієї справи у задоволенні вимог до нього належало відмовити через їх пред'явлення до неналежного відповідача. Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У зв'язку з наведеним оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимог до державного реєстратора підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Іванишиним Олександром Олеговичем, задовольнити частково. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року, постанову Черкаського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаської області Цьопи Богдана Анатолійовича скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року, постанову Черкаського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс" про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, визнання недійним договору оренди землі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №640/12437/16-ц провадження №61-13037св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2, відповідачі: Харківська міська рада, ОСОБА_1, третя особа - Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Сокол", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Харківської міської ради, яка підписана представником Новіковим Максимом Сергійовичем, та прокурора Харківської області на рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року у складі судді Ніколаєнко І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У серпні 2016 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся з позовом до Харківської міської ради, ОСОБА_1, третя особа: Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Сокол" (далі - ОК "ЖБК "Сокол") про скасування рішення, визнання недійсним державного акту, зобов'язання вчинити певні дії. Позов мотивований тим, що згідно пункту 16 додатку 1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11 ОК "ЖБК "Сокол" надано у власність земельну ділянку загальною площею 1,2000 га, для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136600:10:001:0194. На підставі вказаного рішення ОК "ЖБК "Сокол" отримав державний акт на право власності на земельну ділянку. В подальшому, на підставі протоколу загальних зборів членів ОК "ЖБК "Сокол" відповідно до договору купівлі - продажу від 18 жовтня 2011 року №3593, посвідченого приватним нотаріусом Малаховою Г. І., серія УК №332509, ОК "ЖБК "Сокол" продав дану земельну ділянку, площею - 1,2000 га. ОСОБА_2 ОСОБА_2, як власник земельної ділянки, розділила належну їй земельну ділянку площею 1,2000 га на сім земельних ділянок, право на які зареєстровано в поземельній книзі 19 січня 2012 року за номерами 6310136600100010282302, 6310136600100010283302, 6310136600100010284302, 6310136600100010285302, 6310136600100010286302, 6310136600100010287302.29 травня 2012 року ОСОБА_1 звернувся із заявою №1615 до нотаріуса з метою об'єднати вищевказані земельні ділянки в одну, загальною площею 1,2000 га, а потім об'єднану земельну ділянку розділити на чотири земельні ділянки, а саме: земельна ділянка 1 - площею 0,4387 га, 2 - площею 0,2500 га, 3 - площею 0,0344 га, 4 - площею 0,4769 га. Оспорюване рішення прийнято у порушення вимог статті 41 Земельного кодексу України, статей 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року №186. Оскільки прокурор дізнався про порушення вимог чинного законодавства лише в 2015 році у ході вивчення даних офіційного веб-сайту Харківської міської ради щодо розміщених рішень сесій упродовж 2008-2015 років та ознайомлення з правовстановлюючими документами ОК "ЖБК "Сокол" у відділі державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції та реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт порушення вимог земельного законодавства. З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив: визнати незаконними та скасувати пункт 16 додатку 1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 11 квітня 2011 року №631010002000036 серія ЯЛ №572607, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 6310136600:10:001:0194) площею 1,2000 га, який зареєстровано за №631010002000036, зобов'язати ОСОБА_1 передати за актом приймання-передачі земельну ділянку площею 1,2000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 6310136600:10:001:0194), громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року у задоволені позовних вимог заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 до Харківської міської ради, ОСОБА_1, третя особа: ОК "ЖБК "Сокол", про скасування рішення, визнання недійсним державного акту, зобов'язання вчинити певні дії, відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявлені позивачем з пропуском строку позовної давності. Обізнаність прокурора з оспорюваним рішенням є доведеною з дати ухвалення рішення Харківською міською радою - 23 лютого 2011 року, саме з цієї дати починається початок перебігу позовної давності щодо оскарження рішення Харківської міської ради №154/11. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року змінено, викладено текст рішення в редакції цієї постанови. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ОК "ЖБК "Сокол" створено із порушенням законодавства. Так, всупереч частини шостої статті 137 Житлового кодексу УРСР та абзацу 2 пункту 4 Примірного статуту ЖБК, рішення про створення ОК "ЖБК "Сокол" протоколу зборів членів (засновників) від 21 лютого 2011 року та список членів кооперативу не затверджено виконавчим комітетом Харківської міської ради, при тому, що статут кооперативу зареєстровано Харківською міською радою. В матеріалах справи відсутні докази того, що члени кооперативу (ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5) на момент його створення потребували поліпшення житлових умов, що суперечить вимогам статті 135 Житлового кодексу УРСР та абзацу І пункту 8 Примірного статуту ЖБК. Однак, частина перша статті 41 Земельного кодексу України надає право місцевій раді передати земельну ділянку безоплатно у власність саме житлово-будівельному кооперативу, який створений у відповідності із статтями 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР, Примірного статуту ЖБК, а не будь-яким, в тому числі обслуговуючим кооперативам. Таким чином, ОК "ЖБК "Сокол" створено всупереч вимогам статей 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту ЖБК, які по відношенню до Законів України "Про кооперацію" та "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" є спеціальними нормативно правовими актами та підлягають застосуванню до правовідносин сторін у даній справі. Отже, оскільки пункт 16 додатку №1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року прийнято з порушенням вимог чинного законодавства України, і воно слугувало підставою для подальшого оформлення державного акту на право власності на зазначену земельну ділянку від 11 квітня 2011 року серії ЯЛ №572607, колегія суддів зробила висновок про наявність підстав для визнання їх недійсними. В подальшому перехід права власності на спірну земельну ділянку до інших осіб також не відповідає вимогам закону. Матеріалами справи підтверджується обізнаність прокурора м. Харкова про прийняття оскаржуваного рішення Харківської міської ради ще з 23 лютого 2011 року, саме з цієї дати починається початок перебігу позовної давності щодо оскарження рішення Харківської міської ради №154/11. Разом із тим, прокурором не доведено поважності причин пропуску строку позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, та не мотивував доведеність позовних вимог, передчасно застосував позовну давність. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг У вересні 2020 року прокурор Харківської області подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували положення ЦК України щодо визначення строків позовної давності. Сама по собі присутність на пленарному засіданні прокурора м. Харкова Поповича Є. М. та направлення оспорюваного рішення на адресу прокуратури м. Харкова не може свідчити про обізнаність органів прокуратури щодо порушення відповідачами вимог чинного законодавства. Крім того, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури" від 18 вересня 2021 року №5288, який набув чинності 01 грудня 2012 року, до ЦПК України внесено зміни, якими прокурору надано право виступати самостійним позивачем, а відтак, визначено й окремий порядок обчислення строку позовної давності. Безпосередньо дані, які свідчать про порушення порядку передачі земельної ділянки ОК "ЖБК "Сокол", прокуратурою області виявлені у березні 2015 року. Враховуючи, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено всі обставини незаконності вибуття спірної земельної ділянки з власності та володіння позивача, водночас, через безпідставне застосування судами до спірних правовідносин про витребування майна наслідків спливу позовної давності, є підстави для скасування судових рішень. У вересні 2020 року Харківська міська рада подала касаційну скаргу, у якій просить змінити мотивувальну частину рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та мотивувальну частину постанови Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року. Касаційна скарга обгрунтована тим, що апеляційний суд при прийнятті оскарженої постанови невірно застосував до спірних правовідносин статті 133, 135 (положення частини другої статті 135 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з рішенням Конституційного Суду №12-р/2019 від 20 грудня 2019 року), 137 ЖК УРСР та Примірний статут ЖБК, які не підлягають застосуванню та не застосував ЦК України, ГК України, Закон України "Про кооперацію", Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" та закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", які підлягали застосуванню. Оспорюване рішення прийняте Харківською міською радою на підставі статей 41,116, 122 ЗК України, статей 25, 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", отже відповідає вимогам чинного законодавства та компетенції органу, що їх видав. Визнання незаконним рішення Харківської міської ради та визнання недійсним державного акту не є безумовною підставою для витребування майна від ОСОБА_1, як добросовісного набувача, і задоволення позову в цій частині залежить від встановлення або спростування обставин, визначених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України, що судом не було зроблено взагалі. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №916/2130/15. Харківська міська рада, як власник спірної земельної ділянки, рішенням 5 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11 з власної волі та відповідно до вимог чинного законодавства надала ОК "ЖБК "Сокол" у власність земельну ділянку за рахунок земель житлової та громадської забудови по АДРЕСА_1, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин статей 387, 388 Цивільного кодексу України. У постанові Харківського апеляційного суду взагалі немає висновку про наявність або відсутність порушення цивільних прав або інтересів держави, що є обов'язковою підставою для визнання незаконним правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування відповідно до статті 21 ЦК України. Апеляційним судом у постанові не надано оцінки висновку щодо співмірності інтересів держави (суспільства) з інтересами особи, яка володіє спірним майном, а саме, не було вказано, чим саме володіння ОСОБА_1 спірною ділянкою загрожує інтересам суспільства, та як саме суспільство планує використовувати дане майно. Суд першої інстанції не застосував частину першу статті 261 Цивільного кодексу України, яка підлягала застосуванню. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року Харківська міська рада подала відзив на касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги прокурора Харківської області, змінити мотивувальну частину рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та мотивувальну частину постанови Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року. Доводи, викладені у відзиві, є ідентичними доводам касаційної скарги Харківської міської ради. Крім того, у відзиві зазначено, що обізнаність прокурора з оспорюваним рішенням є доведеною з дати ухвалення рішення Харківською міською радою - 23 лютого 2011 року, саме з цієї дати починається початок перебігу позовної давності щодо оскаржуваного рішення та у відповідності до статті 257 ЦК України строк позовної давності за вимогами щодо оскарження цього рішення сплинув 24 лютого 2014 року. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року касаційну скаргу прокурора Харківської області залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року поновлено Харківській міській раді строк на касаційне оскарження, відкрите касаційне провадження у справі №640/12437/16-ц, витребувано справу з суду першої інстанції. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора Харківської області. Ухвалою Верховного суду від 27 травня 2021 року відмовлено прокурору Харківської області у задоволенні клопотання про касаційний розгляд справи за участі Офісу генерального прокурора та про повідомлення про дату та час розгляду справи, справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 17 вересня 2020 року, якою відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради, зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №916/2130/15, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). В ухвалі Верховного суду від 13 листопада 2020 року, якою відкрито касаційне провадження за скаргою прокурора Харківської області, зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14 та у постановах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі №3-18гс13, від 18 жовтня 2013 року у справі №6-92цс13 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11 ОК "ЖБК "Сокол" надано у власність земельну ділянку загальною площею 1,2000 га, для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136600:10:001:0194. На підставі вказаного рішення ОК "ЖБК "Сокол" отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 11 квітня 2011 року №631010002000036 серія ЯЛ №572607. Вказаний акт зареєстрований у Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №631010002000036.18 жовтня 2011 року на підставі протоколу загальних зборів членів ОК "ЖБК "Сокол" відповідно до договору купівлі - продажу №3593 ОК "ЖБК "Сокол" продав земельну ділянку, площею - 1,2000 га ОСОБА_2. На підставі зазначеного договору купівлі-продажу в державному акті від 11 квітня 2011 року №631010002000036 зроблено відповідну відмітку про перехід права власності на земельну ділянку. ОСОБА_2, як власник земельної ділянки, розділила належну їй земельну ділянку площею 1,2000 га на сім земельних ділянок, а саме: 1 - площею 0.4109 га, 2 - площею 0,00303 га, 3 - площею 0,0124 га, 4 - площею 0,2046 га, 5 - площею 0,1643 га, 6 - площею 0,0100 га та 7 - площею 0,3675 га, які в подальшому за договорами іпотеки від 27.12.2011 року за № №4743, 4746, 4749, 4752, 4755, 4758, 4761 перейшли до ОСОБА_1 з кадастровими номерами 6310136600:10:001:0282, 6310136600:10:001:0283, 6310136600:10:001:0284, 6310136600:10:001:0285, 6310136600:10:001:0286, 10136600:10:001:0287, 6310136600:10:001:0288. Право на вищевказані землі зареєстровано в поземельній книзі 19 січня 2012 року за №6310136600100010282302, №6310136600100010283302, №6310136600100010284302, №6310136600100010285302, №63101366001000102 86302, №6310136600100010287302.29 травня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із заявою №1615 з метою об'єднати вищевказані земельні ділянки загальною площею 1,2000 га в одну, а потім об'єднану земельну ділянку розділити на чотири земельні ділянки, а саме: земельна ділянка 1 - площею 0,4387 га, 2 - площею 0,2500 га, 3 - площею 0,0344 га, 4 - площею 0,4769 га. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно №64349451 від 26 липня 2016 року ОСОБА_1 є власником вказаних 4 земельних ділянок.. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Звертаючись до суду з вимогою визнати незаконними та скасуванням пункт 16 додатку 1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11, згідно якого ОК "ЖБК "Сокол" надано у власність земельну ділянку загальною площею 1,2000 га для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136600:10:001:0194, прокурор зазначив відповідачем Харківську міську раду, ОСОБА_1, при цьому ОК "ЖБК "Сокол" зазначив як третю особу. У справи, що переглядається, за вимогою про скасування рішення Харківської міської ради належними відповідачами мають бути: особа (особи), рішення якої (яких) стосується та Харківська міська рада, рішення якої оскаржується. Тобто особою, якої безпосередньо стосується оспорюване рішення міської ради є ОК "ЖБК "Сокол", який не був залучений до участі у справі як відповідач. Таким чином прокурор пред'явив позов не до всіх осіб, чиїх прав та інтересів стосується предмет позову, зокрема, без залучення до участі у справі ОК "ЖБК "Сокол" як відповідача. Враховуючи викладене, судам слід було відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасуванням рішення Харківської міської ради у зв'язку з неналежним суб'єктним складом відповідачів. Вимоги ж про визнання недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку та зобов'язання ОСОБА_1 передати за актом приймання-передачі земельну ділянку є похідними, а тому у задоволенні цих позовних вимог слід також відмовити. За таких обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилились щодо мотивів такої відмови. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). На підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Оскільки суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі в якості відповідача, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Оскільки оскаржені судові рішення підлягають зміні тільки в мотивувальній частині, то судовий збір за подання касаційних скарг покладається на осіб, які подали касаційні скарги. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Харківської міської ради, яка підписана представником Новіковим Максимом Сергійовичем, та Харківської обласної прокуратури, задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що оскаржувані рішення міської ради про передачу у приватну власність земельних ділянок не містять посилань на відведення у приватну власність саме земель водного фонду. Про порушення прав прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами системного аналізу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, а саме: Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - Держгеокадастр), Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" (далі - "Київгеоінформатика"). Крім того, великий обсяг документів, які підлягали дослідженню, складнощі, пов'язані із штучними перешкодами, вивченням законності передачі земель водного фонду потребували значного часу для їх вивчення та аналізу, що свідчить про наявність перешкод для пред'явлення позову у визначені законом строки, тому були об'єктивні обставини, пов'язані зі складнощами для своєчасного виявлення порушень земельного та водного законодавства і захисту інтересів держави. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнав, подав заяву про застосування позовної давності, поважність пропущення якої прокурором не доведена. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції посилався на те, що виділені земельні ділянки та сформована за рахунок них земельна ділянка із кадастровим номером 3223151000:04:006:0046, є землями водного фонду, які відповідно статей 58, 60, 61 Земельного кодексу України, статей 86, 88, 89 Водного кодексу України не могли бути передані у власність, отже позовні вимоги є обґрунтованими. Водночас оскільки відповідачем та третьою особою подані заяви про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов висновків про застосування наслідків пропуску позовної давності і підставності відмови у задоволенні позову з цих підстав. Свої висновки суд мотивував тим, що треті особи набули право власності на спірні земельні ділянки у 2001 та 2003 роках, ОСОБА_1 набув право власності на земельні ділянки за відплатним договором у 2004 році, у цьому ж році спірній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 322315000:04:006:0046, тобто відомості про її наявність та місце розташування стали публічно доступними і прокурор мав можливість довідатися про це. У позовній заяві не обґрунтовано причини нездійснення дій щодо перевірки законності передачі земельних ділянок у власність протягом 2003 - 2016 років. Постановою Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсними рішення УМР: від 13 вересня 2001 року "Про передачу у приватну власність земельних ділянок членам садівницького товариства "Луговий " " в частині передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки, загальною площею 0, 1 га для ведення садівництва на території Української міської ради в районі садівничого товариства "Луговий"; від 10 липня 2003 року № XI-66-14-XXIV "Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_6", яким передано ОСОБА_6 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га; від 10 липня 2003 року № XI-67-14-XXIV "Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_5", яким передано ОСОБА_5 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га; від 10 липня 2003 року № XI-68-14-XXIV "Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_3", яким передано ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га; від 10 липня 2003 року № XI-69-14-XXIV "Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_4", яким передано ОСОБА_4 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га. Визнано недійсним державний акт від 22 червня 2004 року, серія КВ №026295, на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:006:0046, площею 0, 3717 га, виданий ОСОБА_1. В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що про необхідність захисту прав та інтересів територіальної саме в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами системного аналізу інформації різних органів державної влади, установ та організацій. Зокрема, прокурором надано лист від 02 лютого 2016 року №01-01/166 "Київгеоінформатика" із додатком, в якому підтверджено накладення земельних ділянок на землі водного фонду. Матеріали справи не містять інших доказів щодо обізнаності територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області та прокурора про факт порушення водного законодавства, а зміст оскаржуваних рішень УМР не містить інформації про передачу у приватну власність земель водного фонду. Крім того, апеляційним судом установлено, що вимоги в частині витребування земельних ділянок вирішено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є обов'язковою підставою для скасування рішення суду. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України потрібно розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна пред'явити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тож належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред'явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19). Оскільки вимоги прокурора про витребування земельних ділянок не є належним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, у задоволенні цих вимог потрібно відмовити. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги прокурора Заступник керівника Київської обласної прокуратури 07 травня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що: судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №359/2216/15 (провадження №61-40862св18), від 20 травня 2020 року у справі №359/2253/15-ц (провадження №61-15237св19), від 19 серпня 2020 року у справі №372/2788/17 (провадження №61-43516св18), щодо застосування судами принципу "jura novit curia" ("суд знає закони"), відповідно до якого неправильна кваліфікація позивачем спірних відносин не звільняє від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Отже, суду необхідно було застосувати норму статті 391 ЦК України та задовольнити позов. Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 ОСОБА _1 19 квітня 2021 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, залишити без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2020 року. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що:

у справі №6-2407цс15, відповідно до якого одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 та пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі відкрито касаційне провадження. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішеннями УМР: від 13 вересня 2001 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0, 10 га для ведення садівництва на території УМР в районі садівничого товариства "Луговий"; від 10 липня 2003 року № ХІ-66-14-XXIV ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства "Луговий"; від 10 липня 2003 року № ХІ-67-14-XXIV ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства "Луговий"; від 10 липня 2003 року № ХІ-68-14-XXIV ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства "Луговий"; від 10 липня 2003 року № ХІ-69-14-XXIV ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства "Луговий"; від 15 квітня 2003 року № ХХІ-14-12-XXIV ОСОБА_7 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, загальною площею 0, 108 га, на території УМР в районі садівничого товариства "Луговий". На підставі зазначених рішень треті особи оформили державні акти на право власності на землю. В подальшому на підставі укладених договорів купівлі-продажу земельних ділянок громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_7, зокрема: ОСОБА_2 продав земельну ділянку, площею 0, 10 га, згідно із договором купівлі-продажу від 27 вересня 2003 року; ОСОБА_3 продав земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року; ОСОБА_4 продала земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року; ОСОБА_5 продала земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року; ОСОБА_6 продав земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року. 12 січня 2004 року виконавчим комітетом УМР на ім'я ОСОБА_7 на підставі зазначених договорів, інших договорів та з урахуванням наданої їй земельної ділянки видано державний акт на право власності на землю, серії Р3 №313702 щодо земельної ділянки, площею 0, 9390 га. Відповідно до даних листа "Київгеоінформатика" від 02 лютого 2016 року №01-01/166 на адресу Прокуратури Київської області установлено, що земельна ділянка ОСОБА_7 сформувалася у період 2003 - 2004 років на підставі рішень УМР від 15 квітня 2003 року та від 29 липня 2003 року; договорів купівлі-продажу від 08 квітня 2003 року, від 06 травня 2003 року, від 27 вересня 2003 року та від 22 листопада 2003 року. Загальна площа земельної ділянки станом на 12 січня 2004 року становила 0, 9390 га. Земельна ділянка ОСОБА_7 на час отримання державного акта 12 січня 2004 року частково накладалася на землі водного фонду, а саме 25-метрову прибережну захисну смугу р. Козинка на території садівничого товариства "Луговий" у межах УМР. В подальшому частина земельної ділянка ОСОБА_7, площею 0, 5151 га, перейшла на підставі договору дарування від 07 лютого 2004 року №414 ОСОБА_8 (кадастровий номер ділянки 3223151000:04:006:0047). Частина земельної ділянки ОСОБА_7, площею 0, 3717 га, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 червня 2004 року №2047 передана ОСОБА_1 (кадастровий номер ділянки 3223151000:04:006:0046). Частина земельної ділянки ОСОБА_7, площею 0, 0522 га, на підставі договору дарування від 07 лютого 2004 року №417 передана ОСОБА_9 і нині є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:006:0048. Земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:04:006:0046, 3223151000:04:006:0047, 3223151000:04:006:0048 частково накладаються на землі водного фонду, а саме 25-метрову прибережну захисну смугу р. Козинка. Крім того, земельна ділянка ОСОБА_10 частково накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:006:0046 та на землі водного фонду, а саме 25-метрову прибережну захисну смугу р. Козинка. Згідно з листом Управління Держземагентства в Обухівському районі Головного управління Держземагентства у Київській області від 14 березня 2016 року №10-1003-99.2-1351/2-16 відповідно до Державного земельного кадастру станом на 14 березня 2016 року власником земельної ділянки із кадастровим номером 3223151000:04:006:0046 є ОСОБА_1. Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Статтями 2, 19 Закону України "Про охорону земель" визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України. Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, не могли передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Стосовно касаційної скарги прокурора Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Наведені висновки щодо належного способу захисту викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17-ц (провадження №14-317цс19). Тож апеляційний суд правомірно урахував зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду та дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для витребування спірної земельної ділянки. За встановлених обставин Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання прокурора на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №359/2216/15 (провадження №61-40862св18), від 20 травня 2020 року у справі №359/2253/15-ц (провадження №61-15237св19), від 19 серпня 2020 року у справі №372/2788/17 (провадження №61-43516св18), щодо застосування судами принципу "jura novit curia" ("суд знає закони"), відповідно до якого неправильна кваліфікація позивачем спірних відносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) зазначено: "Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, апеляційний суд не врахував, що у позовній заяві прокурор просив повернути спірну земельну ділянку, а в заяві від 21 березня 2017 року змінив формулювання цієї вимоги та просив повернути спірну земельну ділянку шляхом її витребування у ОСОБА_3, об'єднавши по суті два способи захисту". Тобто у згаданій справі прокурор заявив по суті дві взаємовиключні вимоги, а у справі, що переглядається, пред'явлено вимогу віндикаційного характеру. Стосовно посилання на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №359/2216/15 (провадження №61-40862св18), від 20 травня 2020 року у справі №359/2253/15-ц (провадження №61-15237св19), від 19 серпня 2020 року у справі №372/2788/17 (провадження №61-43516св18), Верховний Суд зазначає таке. Цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (постанови Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02 (н. р. Б-7346/2-19), від 29 вересня 2021 року у справі №166/1222/20 (провадження №61-9003св21)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17-ц (провадження №14-317цс19), на яку посилався апеляційний суд в оскаржуваному рішенні, дійшла висновку про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позову про витребування майна та ухвалення нового рішення про відмову у позові. Наведене свідчить про відсутність підстав для застосування судами принципу "jura novit curia" у справах про витребування земель водного фонду, адже йдеться не про застосування до спірних правовідносин належної норми права, а про обрання належного й ефективного способу захисту права позивачем, повноваження якого суд на себе перебрати не може. Стосовно касаційної скарги ОСОБА_1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб'єктів порівняно з іншими суб'єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17-ц (провадження №14-317цс19), на яку посилався апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, зазначила: "Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (пункт 52)). Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу". Наведені висновки свідчать про безпідставність доводів касаційної скарги у частині визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування. Отже, посилання заявника на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2021 року у справі №357/9328/15-ц (провадження №14-460цс18), є необґрунтованими, оскільки у наведеному рішенні зроблені висновки щодо правильного застосування норм матеріального права стосовно початку перебігу позовної давності, а у справі, що переглядається, встановлено, що позовна давність до спірних правовідносин не застосовується. Щодо доводів про те, що судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2021 року у справі №357/9328/15-ц (провадження №14-460цс18), щодо повноважень прокурора на представлення інтересів держави у справі, то Верховний Суд визнає зазначені аргументи безпідставними, оскільки у зазначеній справі прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України. У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області. Верховним Судом враховано, що прокурор відповідно до вимог процесуального законодавства обґрунтував підстави звернення до суду із позовом і суди визнали такі підстави обґрунтованими. Також відповідач не оскаржував у наведеній частині рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку, що свідчить про те, що у цій частині рішення суду в апеляційному порядку не переглядалося. Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Тож Верховний суддійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового РІШЕННЯ: За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2021 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі. Зробивши висновок про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін, Верховний Суд поновлює його виконання. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури та касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 травня 2021 року м. Київ справа №565/107/19 провадження №61-12971св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Вараська міська рада, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області, у складі судді Зейкана І. Ю., від 30 січня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М., від 28 липня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про встановлення земельного сервітуту. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що вона відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії РВ №00228, виданого 18 лютого 1999 року, є власником земельної ділянки площею 0, 10 га в місті Вараш Рівненської області з кадастровим номером 56107:00000:01:001:0078, з якої відсутня можливість проходу чи проїзду до земель загального користування. Вказувала, що її земельна ділянка оточена ділянками, що належать, зокрема ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4, та вона позбавлена можливості повноцінно, ефективно користуватися своєю земельною ділянкою за її цільовим призначенням. При цьому, існує прохід та проїзд через земельну ділянку, що належить ОСОБА _2, яким вона іноді користується за згодою ОСОБА_2, проте останній заперечує проти постійного використання своєї ділянки для цієї мети. Решта відповідачів теж заперечують щодо використання їх земельних ділянок в якості проходу або проїзду. Посилаючи на викладене, позивач, з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила суд встановити на свою користь, як власника земельної ділянки з кадастровим номером 5610700000:01:001:0078, земельний сервітут, який полягає у праві безоплатного, постійного, безособового та вільного проходу, проїзду на велосипеді і будь-якому транспортному засобі (в тому числі вантажному, великогабаритному) з вулиці до її земельної ділянки і у зворотному напрямку через одну або декілька земельних ділянок з кадастровими номерами 5610700000:01:001:0142, 5610700000:01:001:0160, 5610700000:01:001:0141, 5610700000:01:001, які розташовані по АДРЕСА_1. Ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 18 лютого 2019 року до участі у справі в якості співвідповідачів залучено ОСОБА_3, ОСОБА_4 та Вараську міську раду. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Встановлено на користь власника земельної ділянки ОСОБА_1, розташованої на території міста Вараш Рівненської області, кадастровий номер якої 5610700000:01:001:0078, безоплатний, безстроковий, безособовий земельний сервітут для проходу та проїзду на велосипеді і будь-якому транспортному засобі на земельній ділянці ОСОБА_2 з кадастровим номером 5610700000:01:001:0142 площею 0,0077 га, відповідно до варіанту №2 висновку експерта №3779-3780 від 24 жовтня 2019 року за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, а саме у виді частини вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 шириною 3,5 м та довжиною 21,86 м, довша сторона якої розташована на межі земельної ділянки ОСОБА_2 з кадастровим номером 5610700000:01:001:0142 та земельної ділянки ОСОБА _4 з кадастровим номером 5610700000:01:001:0141. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився апеляційний суд, щодо доведеності та обґрунтованості позовних вимог ОСОБА _1, оскільки належна їй земельна ділянка не має доступу до земель загального користування у зв'язку з чим позивач позбавлена можливості належним чином користуватися нею. Водночас найменш обтяжливим способом захисту прав позивача, який завдає найменше незручностей, буде встановлення сервітуту на земельній ділянці ОСОБА_2 відповідно до варіанту №2, запропонованого у висновку експерта №3779-3780 від 24 жовтня 2019 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 27 серпня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 січня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати, а справу передати на новий розгляд. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №565/107/19 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У вересні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вважаючи, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі №642/3165/17, від 16 січня 2019 року у справі №351/1146/16-ц, від 26 березня 2020 року у справі №383/153/17. Крім того, ОСОБА_2 посилався на наявність підстав для скасування оскаржених судових рішень, передбачених пунктом 2 частини першої та пунктом 2 частини третьої статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказує, що судом першої інстанції безпідставно відхилене клопотання про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та помилково розглянуто справу в порядку спрощеного позовного провадження. Наголошує на тому, що відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27 грудня 2018 року у справі №589/3937/17, справа може бути визнаною малозначною лише за умови прийняття ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних. Дії судді першої інстанції щодо задоволення клопотань позивача на будь-якій стадії розгляду справи і в той же час необґрунтовані відмови у задоволенні клопотань заявника та його представника викликали сумнів щодо неупередженості і об'єктивності судді, що стало підставою для заявлення відводу судді, який безпідставно залишений без задоволення. Не погоджується із висновками судової експертизи та з її призначенням, оскільки клопотання про це було заявлено пізніше, ніж дозволяє процесуальний закон, що тягне за собою недопустимість цього доказу. При цьому, експерту було надано план місцевості, який не відповідає наказу №54 від 09 квітня 1998 року Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України. Експерт користувався не топографічним зніманням визначеного масштабу, а GPS зніманням території, який є хибним. Тому цей доказ суперечить обставинам справи, ґрунтується на припущеннях, зроблений без належних матеріалів і з порушенням Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень і Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України №53/5 від 08 жовтня 1998 року. Зазначає, що в судовому засіданні було встановлено, що позивач фактично проходила до своєї ділянки також через суміжні земельні ділянки, які належать тим сусідам, які не були залучені до справи в якості відповідачів, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, як заявлених до неналежного відповідача. Незалучення власників усіх суміжних земельних ділянок позбавило суд можливості об'єктивно визначити найменш обтяжливий варіант проходу та проїзду до земельної ділянки позивача. Земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 належать їм на праві власності із 14 травня 2013 року, 03 квітня 2013 року, 22 січня 2014 року відповідно. Водночас, власниками інших суміжних земельних ділянок стали ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відповідно з 23 травня 2014 року, 11 червня 2015 року, 30 липня 2014 року, 05 червня 2014 року, тобто пізніше відповідачів. При цьому, ОСОБА_1 погодила межі суміжних землекористувачів, які оформили права власності пізніше відповідачів, без проїзду чи проходу до своєї земельної ділянки, і таким чином сама створила такі умови, за яких позбавлена можливості проходу та проїзду до своєї земельної ділянки, що відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 січня 2019 року у справі №607/12777/17, є підставою для відмови у задоволенні позову. Встановлення земельного сервітуту обтяжує заявника, оскільки йому необхідно демонтувати частину паркану, теплиці, компостної ями, трубопроводів системи поливу, облаштувати ще одні ворота або залишити такий проїзд відкритим для вільного доступу позивача, що позбавить можливості використовувати значну частину земельної ділянки на власний розсуд. Натомість позивач завжди користувалася наявним проходом через земельну ділянку ОСОБА_3, який було перегороджено парканом. Судами також не враховано відсутність досудового врегулювання спору. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу 12 жовтня 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1, в якому вона, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначає, що доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів. Не погоджуючись із висновком експерта, ОСОБА_2 не надав будь -яких доказів на його спростування, а навпаки ухилився від проведення призначеної судом експертизи. Вважає безпідставними доводи касаційної скарги про відсутність досудового врегулювання спору. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії РВ №00228 від 18 лютого 1999 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, кадастровий номер ділянки 5610700000:01:001:0078. Земельна ділянка ОСОБА_1 межує, зокрема із земельними ділянками, що належать ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Судами встановлено, що ОСОБА_1 не має можливості користуватись своєю земельною ділянкою з кадастровим номером 5610700000:01:001:0078 у зв'язку з відсутністю до неї доступу в будь-який інший спосіб ніж встановлення сервітуту. Протоколом засідання комісії з вирішення земельних спорів щодо меж земельних ділянок та додержання добросусідства від 11 серпня 2016 року, яка була створена рішенням Кузнецовської міської ради №240 від 28 квітня 2016 року, підтверджено, що ОСОБА_1 зверталась із заявою для врегулювання питань доступу до своєї земельної ділянки, однак добровільно досягти домовленостей з цього приводу, зокрема із ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не вдалось. За результатами проведення судової земельно-технічної експертизи висновком експерта №3779-3780 від 24 жовтня 2019 року встановлена технічна можливість на одній чи декількох земельних ділянках з кадастровими номерами 5610700000:01:001:0142; 5610700000:01:001:0160; 5610700000:01:001:0141 встановити земельний сервітут, який полягає у праві проходу та проїзду на велосипеді і будь-якому транспортному засобі, з найближчої вулиці до земельної ділянки позивача кадастровий номер 5610700000:01:001:0078. Суду експертом запропоновані три варіанти встановлення земельного сервітуту для влаштування вказаного проїзду (проходу) на земельну ділянку позивача, а саме: варіант №1 - встановлення земельного сервітуту, який полягає у праві проходу та проїзду на велосипеді і будь-якому транспортному засобі на земельній ділянці ОСОБА_3 (кадастровий номер 5610700000:01:001:0160) шириною 3,5 м на площі 0,0079 га; варіант №2 - встановлення земельного сервітуту, який полягає у праві проходу та проїзду на велосипеді і будь-якому транспортному засобі на земельній ділянці ОСОБА_2 (кадастровий номер 5610700000:01:001:0142) шириною 3,5 м на площі 0,0077 га; варіант №3 - встановлення земельного сервітуту, який полягає у праві проходу та проїзду на велосипеді і будь-якому транспортному засобі на двох земельних ділянках, ОСОБА_2 (кадастровий номер 5610700000:01:001:0142) та ОСОБА_4 (кадастровий номер 5610700000:01:001:0141) шириною 3,5 м на площі 0,0076 га. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення справи. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Подібні положення містяться й у статті 321 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України). Статтею 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (стаття 100 ЗК України). Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Згідно зі статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Статтею 404 ЦК України та статтею 99 ЗК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частинами першою-другою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, правильно застосувавши норми матеріального права, обґрунтовано виходив із того, що позивачем доведено неможливість забезпечення проходу (проїзду) до земельної ділянки, яка належить їй на праві власності, окрім як у спосіб встановлення земельного сервітуту. При цьому, судами вірно враховано, що в добровільному порядку питання встановлення сервітуту суміжними землевласниками не вирішено. Посилання заявника на застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 липня 2019 року у справі № від 01 листопада 2018 року у справі №642/3165/17, від 16 січня 2019 року у справі №351/1146/16-ц, від 26 березня 2020 року у справі №383/153/17, від 17 січня 2019 року у справі №607/12777/17, є помилковими, оскільки в зазначених справах суди доходили висновку про відмову у задоволенні позову за інших встановлених фактичних обставин, тоді як у розглядуваній справі судами встановлено відсутність іншого способу захисту порушеного права ніж встановлення земельного сервітуту. Розглядувана справа не належить до категорії справ, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження. Щодо призначеної у справі експертизи, то ОСОБА_2 використав своє право на апеляційне оскарження ухвали Кузнецовського міського суду Рівненської області від 14 травня 2019 року про призначення експертизи, яка постановою Рівненського апеляційного суду від 09 липня 2019 року залишена без змін. Колегія суддів не вбачає підстав вважати висновок експерта №3779-3780 від 24 жовтня 2019 року недопустимим доказом. Доводам заяви відповідача ОСОБА_2 про відвід судді Зейкана І. Ю. надано оцінку ухвалою Кузнецовського міського суду Рівненської області від 28 травня 2019 року, якою у задоволенні відводу відмовлено. Вказана ухвала є обґрунтованою та з її висновками погоджується і касаційний суд. Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді не може бути підставою для відводу (частина четверта статті 36 ЦПК України). Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що неможливість використання земельної ділянки ОСОБА_1 зумовлена діями позивача. Рішення щодо передачі суміжних земельних ділянок у власність були прийняті міською радою. При цьому, погодження або непогодження ОСОБА_1 меж суміжних ділянок не могло бути перешкодою для вирішення міською радою відповідних питань. Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, врахувавши висновок експерта №3779-3780 від 24 жовтня 2019 року та пояснення експерта ОСОБА_9 в судовому засіданні, суди дійшли висновку, що найменш обтяжливим буде встановлення земельного сервітуту відповідно до варіанту №2, запропонованого у вказаному висновку експерта, тобто через земельну ділянку ОСОБА_2 ОСОБА _2 не був позбавлений можливості доводити свої заперечення проти позову та надавати відповідні докази на підтвердження цих заперечень. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суддів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 30 січня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 28 липня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист та охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Контитуційного Суду України від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012). Примусове виконання судових рішень здійснюється відповідно до умов та порядку, передбачених Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII). Статтею 1 Закону №1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Отже, під час виконання судових рішень поряд з нормами Закону №1404-VIII застосовуються положення Конституції України, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону. Разом з визначенням особливостей процедури виконавчого провадження Закон №1404-VIII має бланкетні та відсильні норми, які передбачають застосування правових приписів інших нормативних актів при здійсненні виконавчого провадження. Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Разом із тим, розділом VII Закону №1404-VIII (статті 48 - 61) передбачено загальний порядок звернення стягнення на майно боржника під час примусового виконання судових рішень. Так, частинами першою, другою, п'ятою статті 48 цього Закону визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Отже, законодавцем надано право виконавцю звертати стягнення за виконавчими документами як на кошти й інші цінності боржника (рухоме майно), так і на належне боржнику майно, у тому числі нерухоме майно, у разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача. Статтею 51 Закону №1404-VIII передбачено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Частиною сьомою цієї статті визначено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". Отже, ця норма є відсильною та надає судовому виконавцю повноваження застосувати до реалізації предмета іпотеки у виконавчому провадженні за рішенням суду про стягнення боргу положення Закону України "Про іпотеку", які визначають особливості звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку за Законом України "Про іпотеку". Розділом V Закону України "Про іпотеку" від 05 червня 2003 року №898-IV (далі - Закон №898-IV) регламентовано порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, що передбачає підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки (стаття 33) та особливості реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (статті 41 - 50). За положеннями частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. За змістом статті 41 Закону України "Про іпотеку" реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону. Судами попередніх інстанцій встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у даній справі кошти, які повинні бути сплачені переможцем електронних торгів - АТ "Універсал Банк" зараховано приватним виконавцем в рахунок погашення заборгованості по виконавчих документам в межах зведеного виконавчого провадження з урахуванням попередніх погашень за клопотанням (заявою) стягувача АТ "Універсал Банк". Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з недоведеності порушення приватним виконавцем вимог Закону України "Про виконавче провадження" і прав заявника. При цьому слід приймати до уваги, що положення статті 447 ЦПК України передбачають можливість судового захисту сторін виконавчого провадження виключно у випадках, якщо рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Крім того, судами попередніх інстанцій вірно враховано та взято до уваги передбачений законом обов'язок використання залишку коштів для задоволення інших вимог стягувачів та обов'язок приватного виконавця вживати всіх заходів для виконання рішення суду про стягнення заборгованості у відповідності до вимог Закону України "Про виконавче провадження". Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що приватний виконавець під час складення Акта про реалізацію предмета іпотеки від 06 квітня 2020 року діяв у межах наданих йому повноважень, у спосіб та порядок, передбачений Законом України "Про виконавче провадження" з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". При цьому Верховний Суд приймає до уваги викладені в рішенні ЄСПЛ у справі "Шмалько проти України" висновки щодо того, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право па доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (рішення справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року). Доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для задоволення скарги є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанційухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником - адвокатом Шмигельською Оленою Василівною, залишити без задоволення. Ухвалу міськрайонного суду Тернопільської області від 25 серпня 2020 року, постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №351/1785/19 провадження №61-3656св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Снятинська міська рада Коломийського району Івано-Франківської області, особа, яка подала касаційну скаргу - перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Снятинської міської ради Коломийського району Івано-Франківської області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2019 року у складі судді Собка В. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Василишин Л. В., Матківського Р. Й., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Снятинської міської ради Коломийського району Івано-Франківської області (далі - Снятинська міська рада) про визнання права користування (оренди) на земельну ділянку в порядку спадкування за законом. Позов обґрунтований тим, що він є єдиним спадкоємцем свого покійного батька ОСОБА_2. Батько позивача за життя орендував земельну ділянку на підставі договору оренди від 01 серпня 2006 року, який було укладено між ним і Снятинською міською радою. Зазначав, що батько позивача та його інвестор ОСОБА_3 вклали значну суму коштів для очищення ставка, підтримання його у придатному для нормального функціонування стані, створення нормального гідрологічного режиму та будівництва об'єктів, необхідних для обслуговування цього ставка, а він як єдиний спадкоємець продовжує утримувати цю земельну ділянку та сплачує орендну плату. 05 лютого 2019 року він звернувся до Снятинської міської ради із заявою про надання йому в оренду вказаної земельної ділянки. Проте 28 березня 2019 року позивач отримав відповідь відповідача про те, що міська рада не може розглянути його питання з різних причин. 16 квітня 2019 року позивач звернувся до міського голови Снятинської міської ради з проханням надати йому в оренду зазначену земельну ділянку, на що 14 травня 2019 року повторно отримав відмову. Крім того, позивач зазначав, що до складу спадщини після смерті батька входить і право оренди земельної ділянки площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, яка використовується для обслуговування ставка, та розташована в урочищі "За прутом" у місті Снятин Івано-Франківської області. При цьому договір оренди не містить заборони на спадкування права оренди вказаної земельної ділянки. З огляду на викладені обставини ОСОБА_1 просив: визнати за ним право користування (оренди) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, яка використовується для обслуговування ставка, та розташована в урочищі "За прутом" у місті Снятин Івано-Франківської області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування (оренди) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, яка використовується для обслуговування ставка та розташована в урочищі "За прутом" в місті Снятин Івано-Франківської області. Суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди земельної ділянки, який укладений 18 липня 2006 року між Снятинською міською радою і ОСОБА_2, зареєстрований 01 серпня 2006 року, прямої заборони на спадкування оренди не містить. Тому суд першої інстанції вважав, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу Снятинської міської ради залишено без задоволення, а рішення Снятинського районного суду від 22 жовтня 2019 року - без змін, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на норми статей 392 та 1225 ЦК України. Апеляційний суд виходив з того, що при вирішенні спору про визнання права оренди в порядку спадкування, судам слід з'ясувати: наявність спадкоємців у орендаря (фізичної особи - підприємця) ; чи передбачено умовами договору оренди перехід права на оренду в порядку спадкування; наявність осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України. У договорі оренди земельної ділянки, який укладений 18 липня 2006 року між Снятинською міською радою і ОСОБА_2, та зареєстрований 01 серпня 2006 року немає прямої заборони переходу права на оренду в порядку спадкування. Матеріали справи не містять доказів на спростування тверджень ОСОБА_1, що після смерті батька він як єдиний спадкоємець продовжує використовувати орендовану земельну ділянку, сплачує орендну плату та має намір продовжувати використовувати цю земельну ділянку. Натомість підтверджено факт звернення позивача до Снятинської міської ради із заявами про надання йому в оренду вказаної земельної ділянки та відсутності заборгованості по орендній платі за землю. Таким чином, суд апеляційної вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що право оренди земельної ділянки площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, яка використовується для обслуговування ставка, та розташована у місті Снятин в урочищі "За прутом", входить до складу спадщини після смерті ОСОБА_2, а тому обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1. Разом з цим апеляційний суд вважав помилковим посилання суду першої інстанції на норми статей 392 та 1225 ЦК України, оскільки спадкодавець ОСОБА _2 не був власником спірної земельної ділянки і позивач не пред'являв вимогу про визнання його права власності на цю земельну ділянку, а просив визнати за ним право користування (оренди) земельною ділянкою в порядку спадкування. Враховуючи наведене апеляційний суд вважав за необхідне виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на положення статей 392 та 1225 ЦК України. Аргументи учасників справи У лютому 2020 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах Снятинської міської ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, щосуди попередніх інстанцій при судовому розгляді справи всупереч статті 12 ЦПК України поклали тягар доказування на відповідача, зазначивши в судовому рішенні, що міською радою не спростовано тверджень позивача, а також не дотримано норми статті 89 ЦПК України. У матеріалах справи відсутні будь-які докази та підтвердження, що після смерті ОСОБА_4, саме позивач ОСОБА_5 як спадкоємець продовжував використовувати орендовану земельну ділянку та сплачував орендну плату, а не інші особи. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що після смерті ОСОБА_4 право користування (оренди) спірною земельною ділянкою перейшло до позивача згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про оренду землі". Такі висновки не відповідають нормам земельного законодавства України, а неправильне тлумачення судами норм матеріального права призвело до ухвалення незаконних рішень. На переконання прокурора, право оренди земельної ділянки може виникнути лише за умови укладення договору оренди. На час подання позовної заяви будь-який договір оренди земельної ділянки ОСОБА_5 із міською радою не укладав. Вказане свідчить, що суди попередніх інстанцій всупереч нормам законодавства фактично легалізовано право користування позивача земельною ділянкою без укладання відповідного договору оренди. Відповідно до статті 7 Закону України "Про оренду землі", на яку посилались суди у мотивувальних частинах оскаржених судових рішень, передбачено право спадкоємця після смерті спадкодавця на оренду земельної ділянки. Водночас суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виклав резолютивну частину рішення не відповідно до вказаної норми Закону України "Про оренду землі". Так, згідно з резолютивною частиною рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2019 року за позивачем ОСОБА_6, тобто спадкоємцем ОСОБА_4, визнано не право на оренду землі як передбачено у статті 7 Закону України "Про оренду землі", а право користування (оренди) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 8,8752 га. Передача в користування земельних ділянок громадянам та юридичним особам належить до виключної компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад (їх сесій). Таким чином, суди, вирішивши питання про надання у користування земельної ділянки із земель комунальної власності, порушили дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування, передбачені нормами статей 12, 116, 118 ЗК України. Фактично, суди всупереч нормам законодавства та передбаченої процедури, без достатніх правових підстав, передали позивачу в користування земельну ділянку водного фонду. На думку прокурора, необґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що факт укладення договору оренди Снятинською міською радою із Том'юком М. П. як приватним підприємцем не має правового значення для вирішення справи. Типовим договором оренди земельної ділянки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року №220, однією з умов договору передбачено зазначення мети оренди земельної ділянки як умови, яка запобігає нецільовому використанню земельної ділянки. Відповідно до договору оренди земельної ділянки від 18 липня 2006 року Снятинська міська рада передала ОСОБА_2 земельну ділянку як приватному підприємцю для цілей риборозведення, яке він здійснював як вид підприємницької діяльності. Зі смертю ОСОБА_4 і відповідно припинення його статусу підприємця, Снятинській міській раді для продовження використання земельної ділянки необхідно отримати підтвердження того, що наступним орендарем буде проводитись підприємницька діяльність щодо такого ж виду діяльності. Водночас ОСОБА_5 у своїх заявах про бажання отримати земельну ділянку водного фонду в оренду про наміри її використання в таких же цілях не зазначав. Тому визнання судами за позивачем права користування (оренди) земельної ділянки здійснено всупереч вимогам земельного законодавства України. При цьому суди також проігнорували ту обставину, що між позивачем та відповідачем відсутній спір з приводу передання спірної земельної ділянки в оренду, оскільки орган місцевого самоврядування за результатами розгляду звернень позивача, будь-яких рішень про відмову у наданні земельної ділянки в оренду не приймав, а позивач не використав право на оскарження дій міської ради. Крім цього, суди не досліджували питання про наявність підстав для закриття провадження у справі за відсутності предмету спору відповідно до статті 255 ЦПК України. Суди не звернули уваги на те, що ДАБІ у Івано-Франківській області проводило перевірки здійснення самочинного будівництва на спірній земельній ділянці ОСОБА_8 на підставі договору про спільну діяльність від 01 грудня 2013 року, укладеного між ним і ОСОБА_9. Ці докази оцінені судами на користь позивача за відсутності у матеріалах справи документів, які підтверджували б факт подальшого використання земельної ділянки саме позивачем. Також суди проігнорували ту обставину, що на спірній земельній ділянці знаходиться об'єкт водного фонду, а саме водойма (ставок) площею 6,1316 га, передача в оренду якої передбачає спеціальний порядок. Відповідно до статті 51 ВК України надання водних об'єктів у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта водного об'єкта та дозволу на спецводокористування. На час подання касаційної скарги паспорт водного об'єкта відсутній, що унеможливлює отримання позивачем земельної ділянки в подальше користування. При цьому, первинний договір оренди земельної ділянки також був укладений між Снятинською міською радою і Том'юком М. П. без дотримання вимог щодо обов'язковості наявності паспорта об'єкта водного фонду. Снятинська міська рада у наданих листах інформувала позивача про вимоги законодавства щодо необхідності виготовлення паспорта об'єкта водного фонду для можливості його подальшого передання у користування. Спірна земельна ділянка належить до комунальної власності, розпорядження якою від імені територіальної громади міста Снятина здійснює Снятинська міська рада. Будь-якого права на користування вказаною земельною ділянкою у ОСОБА_1 не виникало, а тому суди попередніх інстанцій шляхом визнання своїми рішеннями неіснуючого права фактично розпорядились нею без відповідного рішення органу місцевого самоврядування, вийшовши за межі повноважень, встановлених законодавством України. Процесуальною підставою для подання касаційної скарги прокурор зазначає не вжиття станом на 14 лютого 2020 року належних заходів Снятинською міською радою щодо самостійного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, незважаючи на обізнаність про її ухвалення та отримання копії судового рішення апеляційного суду. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2020 року поновлено прокурору строк на касаційне оскарження рішень судів попередніх інстанцій, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 27 квітня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №32/563, від 18 квітня 2018 року №2-825/10, від 23 квітня 2019 року №916/1469/18. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 18 липня 2006 року між Снятинською міською радою та підприємцем ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки. Згідно з цим договором ОСОБА_2 надано в оренду земельну ділянку площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, для обслуговування ставка, яка розташована в місті Снятин в урочищі "За прутом" Снятинської міської ради. Цей договір зареєстрований 01 серпня 2006 року. Договір укладений на 15 років починаючи з дати його реєстрації. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Єдиним спадкоємцем ОСОБА_2 є його син ОСОБА_1, що підтверджується довідками приватного нотаріуса Косівського районного нотаріального округу Маркуц У. М. від 16 серпня 2018 року та від 12 червня 2019 року. 05 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Снятинської міської ради із заявою про надання йому в оренду земельної ділянки, яку орендував його батько. 28 березня 2019 року отримав відповідь міської ради про те, що ця земельна ділянка накладається на земельні частки (паї) громадян, а також на ній розміщені незавершені об'єкти самочинного будівництва, у зв'язку із чим розглянути питання на сесії міської ради щодо надання вказаної земельної ділянки в оренду до усунення вказаних порушень є неможливим. 16 квітня 2019 року позивач звернувся до міського голови Снятинської міської ради із заявою про надання йому в оренду вказаної земельної ділянки. У заяві позивач зазначив, що земельна ділянка не накладається на земельні частки (паї) громадян, це є помилкою приватного підприємця ОСОБА_10, яка допущена ним під час прив'язки земельних ділянок до Державної геодезичної мережі, яка відома ОСОБА_10, відділу Держгеокадастру у Снятинському районі та Снятинській міській раді, оскільки його батько неодноразово заявляв про це, а також що за самочинне будівництво забудовника було притягнуто до адміністративної відповідальності Державною архітектурно-будівельною інспекцією у Івано-Франківській області, всі вимоги та приписи інспекції були виконані в повному обсязі, наразі інспекція не має претензій, пов'язаних з цим будівництвом. 14 травня 2019 року листом Снятинської міської ради №57/01-29, який підписано заступником міського голови ОСОБА_11, позивача повідомлено, спірна земельна ділянка накладається на земельні частки (паї) громадян, а також на ній розміщені незавершені об'єкти самочинного будівництва. Крім того, згідно з нормами Водного кодексу України надання водних об'єктів у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта водного об'єкта та дозволу на спецводокористування. Враховуючи наведене розглянути питання на сесії міської ради щодо надання вказаної земельної ділянки в оренду до усунення вказаних порушень є неможливим. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до частини першої статті 781 ЦК України договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір оренди землі припиняється, зокрема в разі смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки (частина перша статті 31 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про оренду землі" право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України та цього Закону. Таким чином, при вирішенні спору про визнання права оренди в порядку спадкування, судам слід з'ясувати: наявність спадкоємців у орендаря (фізичної особи - підприємця) ; чи передбачено умовами договору оренди перехід права на оренду в порядку спадкування; наявність осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України. Суди встановили, що: договір оренди земельної ділянки від 18 липня 2006 року, укладений між Снятинською міською радою та підприємцем ОСОБА_2 та зареєстрований 01 серпня 2006 року, не містить заборони переходу права на оренду в порядку спадкування (а. с. 6 - 7); доказів на спростування тверджень ОСОБА_1, що після смерті батька він як єдиний спадкоємець використовує орендовану земельну ділянку та має намір продовжувати користуватись цією земельною ділянкою, немає (а. с. 12 - 13); станом на 31 грудня 2018 року та 07 жовтня 2019 року в ОСОБА_2 відсутня заборгованість по орендній платі за спірну земельну ділянку (а. с. 62); позивач з метою реалізації передбаченого частиною першою статті 7 Закону України "Про оренду землі" права на оренду земельної ділянки після смерті свого батька неодноразово звертався до Снятинської міської ради з відповідними заявами, проте на його адресу міською радою направлені листи, в яких викладено відмови в укладанні договору оренди (а. с. 8 - 11, 20). За таких обставин суди дійшли правильно висновку, що право оренди земельної ділянки площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, яка використовується для обслуговування ставка, та розташована в урочищі "За прутом" у місті Снятин Коломийського району Івано-Франківської області, перейшло до позивача як спадкоємця ОСОБА_2 (орендаря спірної земельної ділянки). Встановивши, що ОСОБА_1 реалізував передбачене частиною першою статті 7 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки, а невизнання Снятинською міською радою за ним такого права оренди після смерті його батька ОСОБА_2 - орендаря земельної ділянки за договором оренди землі від 18 липня 2006 року, порушує його права, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Схожий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі №615/724/17 (провадження №61-2861св18), від 20 січня 2021 року у справі №656/447/18 (провадження №61-6642св19). У справі №615/724/17 касаційний суд за результатами касаційного перегляду залишив без змін рішення Валківського районного суду Харківської області від 11 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 грудня 2017 року. Рішенням суду першої інстанції у вказаній справі позов задоволено частково. Крім іншого, визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частці право оренди на земельну ділянку, кадастровий номер: 6321255400:01:000:0632 площею 50,0 га, що розташована за межами населених пунктів на землях Ков'язької селищної ради Валківського району Харківської області в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 на умовах договору оренди землі від 28 травня 2008 року, що зареєстрований у Валківському районному відділі реєстрації ХРФ ДП "Центр ДЗК", запис у Державному реєстрі земель від 10 червня 2008 року за №240868800004. У справі №656/447/18 суд касаційної інстанції за результатами касаційного перегляду залишив без змін рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 12 грудня 2018 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року. Рішенням суду першої інстанції у цій справі, крім іншого, визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її батька ОСОБА_4 право оренди земельної ділянки площею 560,9 га, в тому числі 395,1 га із земель резервного фонду та 165,8 га із земель запасу (не витребувані паї), з них 144,20 га ріллі зрошувальної із земель Української сільської ради Іванівського району Херсонської області, на умовах договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, укладеного 02 лютого 2006 року між Іванівською районною державною адміністрацією Херсонської області та ОСОБА_4, зареєстрованого в Іванівському відділенні "Херсонського центру ДЗК" 23 березня 2006 року за №040672300105. У справі, що переглядається, суд першої інстанції, формулюючи резолютивну частину рішення, помилково вказав про визнання за ОСОБА_1 права користування (оренди) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2, на спірну земельну ділянку. Таке викладення резолютивної частини рішення суду, без згадки про умови договору оренди від 18 липня 2006 року, укладеного між Снятинською міською радою та ОСОБА_2, фактично свідчить про визнання судом за позивачем права безстроково користування земельною ділянкою та без урахування умов оренди земельної ділянки, які передбачені у договорі від 18 липня 2006 року. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, недоліки оскарженого судового рішення суду першої інстанції не усунув. За таких обставин оскаржені судові рішення необхідно змінити із викладенням їх мотивувальних частин і резолютивної частини рішення суду першої інстанції у редакції цієї постанови. Аргумент прокурора про те, що суди не врахували особливості правового статусу фізичної особи-підприємця спадкодавця як сторони договору оренди землі, а також те, що із припиненням підприємницької діяльності припиняє дію і договір, укладений з такою особою як суб'єктом цивільних правовідносин, є необґрунтованими з огляду на наступне. Відповідно до статті 609 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (стаття 51 ЦК України). За змістом норм Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (в редакції, чинній станом на час укладання спірного договору оренди земельної ділянки із ОСОБА_2 та в редакції станом на дату його смерті) державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця проводиться, зокрема, в разі смерті фізичної особи - підприємця. При цьому фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця. Таким чином, фізична особа - підприємець - це статус, який фізична особа може набути або втратити. Згідно з частиною першою статті 781 ЦК України договір найму припиняється в разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина друга статті 792 ЦК України). Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою (стаття 5 Закону України "Про оренду землі"). Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. У частині першій статті 7 Закону України "Про оренду землі" право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи - орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу України та цього Закону. Отже, якщо умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного сторонами, не передбачається заборона переходу права на оренду в порядку спадкування, то спадкоємці орендаря (фізичної особи-підприємця) після смерті останнього можуть успадкувати право на оренду земельної ділянки, яка є предметом цього договору. Оскільки договір оренди земельної ділянки від 18 липня 2006 року, укладений між Снятинською міською радою та підприємцем ОСОБА_2, не містить заборони переходу права оренди в порядку спадкування, доводи прокурора про неможливість переходу до ОСОБА_1 права оренди спірної земельної ділянки є безпідставними. У відповідь на доводи прокурора про те, що відсутність паспорта водного об'єкта унеможливлює отримання позивачем земельної ділянки в подальше користування, колегія суддів звертає увагу на таке. Згідно з частинами першою, третьою - п'ятою статті 51 ВК України у користування на умовах оренди для рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт можуть надаватися водосховища (крім водосховищ комплексного призначення), ставки, озера та замкнені природні водойми. Водні об'єкти надаються у користування за договором оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об'єктом у порядку, визначеному земельним законодавством України. Право оренди земельної ділянки під водним об'єктом поширюється на такий водний об'єкт. Водні об'єкти надаються у користування на умовах оренди органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України, відповідно до договору оренди, погодженого з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері водного господарства. Надання водних об'єктів у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта водного об'єкта. Порядок розроблення та форма паспорта затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища. Порядок розроблення паспорта водного об'єкта затверджений наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 18 березня 2013 року №99. Відповідно до пункту 3 вказаного Порядку замовником робіт із розроблення паспорта водного об'єкта є його орендодавець (в даному випадку Снятинська міська рада). Водночас Типовим договором оренди водних об'єктів, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2013 року №420, визначено, що організація розроблення паспорта водного об'єкта та відповідні витрати можуть бути покладені на орендодавця або орендаря. З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що виготовлення паспорта об'єкта водного фонду, в першу чергу, покладається на орендодавця. За згодою між сторонами договору оренди, передбаченою у відповідному договорі, таке зобов'язання може взяти на себе та виконати орендар. Проте відсутність паспорта об'єкта водного фонду, який знаходить на земельній ділянці, право оренди на яку має позивач, не можуть бути безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права оренди на земельну ділянку в порядку спадкування за законом на умовах договору оренди укладеного із спадкодавцем. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково не відповідають висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року у справі №615/724/17 (провадження №61-2861св18) та у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі №656/447/18 (провадження №61-6642св19) та ухвалені частково без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини та резолютивну частину рішення суду першої інстанції у редакції цієї постанови. Враховуючи, що суд касаційної інстанції змінює мотивувальну частину оскаржених судових рішень і резолютивну частину рішення суду першої інстанції, але погоджується з висновками судів щодо задоволення позову, підстав для зміни розподілу судових витрат між сторонами чи стягнення судових витрат на користь прокуратури Івано-Франківської області немає. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Снятинської міської ради Коломийського району Івано-Франківської області задовольнити частково. Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Резолютивну частину рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2019 року викласти в такій редакції: "Визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 право оренди земельної ділянку площею 8,8752 га, кадастровий номер 2625210100:05:033:0001, яка розташована в урочищі "За прутом" у місті Снятин Коломийського району Івано -Франківської області, на умовах договору оренди від 18 липня 2006 року, укладеного між Снятинською міською радою Коломийського району Івано-Франківської області та підприємцем ОСОБА_2". Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 червня 2020 року м. Київ справа №569/14092/19 провадження №61-17886св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Рівненський міський відділ державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), Державне підприємство "Сетам", ОСОБА_2, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Рівненського міського відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), Державного підприємства "Сетам", ОСОБА_2, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", ОСОБА_3, про визнання недійсними електронних торгів, визнання недійсними та скасування протоколу проведення електронних торгів та акта державного виконавця про реалізацію арештованого майна за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 червня 2020 року у складі судді Кучиної Н. Г. та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсними електронні торги, проведені Державним підприємством "Сетам" (далі - ДП "Сетам") з реалізації нерухомого майна - нежитлових приміщень площею 302,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, (лот №341712); визнати недійсними та скасувати протокол проведення електронних торгів від 06 травня 2019 року №404059 та акт державного виконавця про реалізацію арештованого майна від 13 червня 2019 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що на забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання іпотечного кредиту в іпотеку передавалось майно площею 213,5 кв. м, а інша частина майна площею 88,7 кв. м була добудована спільно ним та ОСОБА_3 як подружжям пізніше. У зв'язку з цим вважає, що оспорювані торги порушують його право спільної сумісної власності в частині добудови предмета іпотеки. Зазначає, що іпотечне майно було продано в межах виконавчого провадження про стягнення коштів, що суперечить Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". ДП "Сетам" при організації проведення торгів порушило статтю 43 Закону України "Про іпотеку", а саме не опублікувало повідомлення про продаж у засобах масової інформації та не направило письмового повідомлення про проведення прилюдних торгів ні скаржнику як співвласнику майна, ні іпотекодавцю. Також вказував на неправомірність дій державного виконавця при організації та проведенні електронних торгів. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 22 червня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що електронні торги були проведені з дотриманням встановленого законом порядку, а тому немає підстав для визнання їх результатів недійсними. Короткий зміст рішення апеляційного суду Рівненський апеляційний суд постановою від 29 жовтня 2020 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 червня 2020 року залишив без змін. Мотивував судове рішення апеляційний суд тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У листопаді 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Підставою касаційного оскарження рішення зазначила відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - з приводу правомірності продажу іпотечного майна в межах виконавчого провадження про стягнення грошових коштів за умови наявності одночасно відкритого виконавчого провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки, що суперечить Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що позивач оскаржував саму процедуру проведення електронних торгів та неодноразово наголошував на тому, що відповідачі порушили норми законів України "Про іпотеку" та "Про виконавче провадження", оскільки іпотечне майно було реалізоване в межах виконавчого провадження про стягнення коштів, а не в межах відкритого виконавчого провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки. У спірному випадку в межах виконавчого провадження №56437815 (щодо стягнення грошових коштів у рахунок погашення кредиту) державний виконавець провів опис та арешт майна боржника, керуючись нормами Закону України "Про виконавче провадження". Водночас державний виконавець в постанові не зазначив, що нежитлові приміщення площею 302,2 кв. м на АДРЕСА_1 є іпотечним майном, на яке вже накладено заборону відчуження. Однак в заявці на реалізацію арештованого майна це майно вже значиться як таке, що перебуває в іпотеці Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи "). Відповідно, отримавши заявку на реалізацію арештованого майна, ДП "Сетам" здійснило продаж вже іпотечного майна в межах того самого виконавчого провадження №56437815 про стягнення грошових коштів. Тобто звернення стягнення на предмет іпотеки мало відбутися на підставі рішення апеляційного суду Рівненської області у справі №569/22802/13-ц та відповідного відкритого виконавчого провадження №56438500, оскільки очевидним є те, що звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення заборгованості за кредитним договором є різними самостійними способами захисту порушених прав, тому їх ототожнювати не можна. У лютому 2021 року ДП "Сетам", представник ОСОБА_2 - адвокат Курись О. П. та Рівненський міський відділ державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки ці судові рішення є законними та обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 03 березня 2021 року справа №569/14092/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що 06 травня 2019 року ДП "Сетам" провело електронні торги з продажу нежитлового приміщення загальною площею 302,2 кв. м на АДРЕСА_1, яке було предметом іпотеки згідно з іпотечним договором від 15 лютого 2006 року №101/06. ДП "Сетам" опублікувало інформацію про реалізацію лоту №341712 у двох друкованих засобах інформації: в газеті "Aviso" від 10 квітня 2019 року №12 та в газеті "Вісті" від 12 квітня 2019 року №14. Окрім того, повідомлення про реалізацію лоту №341712 направлено сторонам виконавчого провадження, зокрема ОСОБА_4 листом від 08 квітня 2019 року №3996/17-18-19, що підтверджується витягом із журналу вихідної кореспонденції ДП "Сетам" за 2019 рік. Реалізація нежитлового приміщення з електронних торгів відбулась в межах виконавчого провадження №56438500, відкритого Рівненським міським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області. Згідно зі звітом (реєстраційний номер звіту 190206/1)про оцінку нежитлового приміщення загальною площею 302,2 кв. м на АДРЕСА_1 його вартість становить 2 548 200,00 грн. Переможцем торгів стала ОСОБА_2, що підтверджується протоколом проведення електронних торгів №404059.14 червня 2019 року на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Бенецька Р. Б. видала свідоцтво та здійснила державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України "Про виконавче провадження". Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Статтею 48 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а отже, є правочином. Зазначений висновок узгоджується зі статями 650, 655, частиною четвертою статті 656 ЦК України, згідно з якими публічні торги належать до договорів купівлі-продажу. Таким чином, відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, а тому така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами першою - третьою, шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України). Разом з тим, оскільки згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил їх проведення. Відповідно до частин першої, другої статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України. Результат аналізу Закону України "Про виконавче провадження" свідчить про те, що його норми не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна. Відповідно до наведених правових норм державний виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими державна виконавча служба укладає відповідний договір. Проведення електронних торгів здійснюється відповідно до визначеного Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5 (зі змінами). Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Верховний Суд України у постанові від 06 квітня 2016 року у справі №3-242гс16 виклав правовий висновок про те, що при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, чи мало місце порушення вимог порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів. У постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року у справі №668/5633/14-ц також викладено правовий висновок про те, що головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, крім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів, повинні бути встановлені й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі №6-1884цс15, від 25 листопада 2015 року у справі №6-1749цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №6-2988цс15, від 29 червня 2016 року у справах №6-370цс16 та №6-547цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №6-231цс17. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій та не належить до компетенції касаційного суду. Відмовляючи в задоволенні позову, суди дійшли правильного висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки позивач не надав доказів, які б свідчили про наявність порушень, що могли вплинути саме на результати торгів, тобто не довів порушення його прав і законних інтересів. З огляду на наведене твердження заявника про доведеність обставин, за якими наявні підстави для визнання недійсними результатів електронних торгів (встановлення факту порушень при їх проведенні, які могли вплинути на їх результати), не заслуговують на увагу, оскільки суди попередніх інстанцій таких обставин не встановили, а суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Доводи касаційної скарги про неврахуванням судами того, що іпотечне майно було реалізоване в межах виконавчого провадження про стягнення коштів, а не в межах відкритого виконавчого провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки, що свідчить про порушення відповідачами норм законів України "Про іпотеку" та "Про виконавче провадження", не заслуговують на увагу з огляду на таке. Статтею 598 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. Звернення стягнення на предмет застави повинно задовольнити вимоги кредитора за основним зобов'язанням, і тільки в такому випадку ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором, оскільки застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №361/7543/17 (провадження 14-546цс19) та від 18 вересня 2018 року у справі №921/107/15-г/16 (провадження №12-117гс18). Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), в якій зазначено, що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового РІШЕННЯ: За обставинами цієї справи є два судових рішення у справах №569/22802/13 та №569/19213/14-ц, у яких суд встановив два способи захисту порушеного права ТОВ "Кредитні ініціативи" у зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 та ОСОБА_1 грошового зобов'язання, забезпеченого іпотекою, а саме шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення заборгованості. У виконавчих провадженнях №56438500 та №56437815, відкритих на підставі виконавчих листів за вказаними судовими рішенням, стягувачем є ТОВ "Кредитні ініціативи", яке одночасно є кредитором за іпотечним договором та іпотекодержателем. Відповідно до частини п'ятої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем. Частиною першою статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник. Враховуючи, що стягнення на майно боржника шляхом його реалізації здійснено в інтересах кредитора - ТОВ "Кредитні ініціативи", який є іпотекодержателем через відсутність іншого майна у боржників для задоволення потреб кредитора, то у зв'язку з відсутністю його заперечень державний виконавець правомірно прийняв рішення щодо передання предмета іпотеки для реалізації на прилюдних торгах. У зв'язку з цим не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що іпотечне майно повинно було бути реалізоване вийнятково в межах виконавчого провадження на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки стаття 33 Закону України "Про іпотеку" передбачає лише право іпотекодержателя на звернення стягнення за рахунок предмета іпотеки та не забороняє кредитору/іпотекодержателю застосувати інший законний засіб для захисту свого порушеного права, зокрема, і звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку виконання рішення суду про стягнення заборгованості за умови, що кредитор та іпотекодержатель є однією і тією особою. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №444/2235/18 провадження №61-18437св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця", відповідач - ОСОБА_1, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у складі судді Зеліска Р. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., Шандри М. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що у постійному користуванні АТ "Українська залізниця", яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Українська залізниця "), в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області у розмірах, визначених "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, за яку позивач здійснює сплату земельного податку. Право позивача на цю земельну ділянку виникло до набрання чинності Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", тому права на нерухоме майно, якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав, є дійсними за відсутності їх державної реєстрації. Згідно із законодавством, яке діяло на момент виникнення у позивача права на землі смуги відведення залізниці вадміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, тобто у 1962 році, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта про право власності на землю не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення щодо яких був встановлений спеціальний порядок відводу, реєстрації землекористування та вилучення. АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" зазначало, що під час обстеження земельної ділянки, проведеного 17 лютого 2016 року комісією працівників виробничого структурного підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" та спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, виявлено, що на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м на перегоні Рудно-Підбірці з лівої сторони за ходом кілометрів на відстані 15 м від осі головної колії розташована сітчаста огорожа та частина житлового будинку, які без належних правових підстав самовільно встановлені відповідачем ОСОБА_1. Зазначене нерухоме майно розташоване відповідачем на землі смуги відведення, яка перебуває у постійному користуванні позивача, у зв'язку з чим порушено право останнього на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме: забезпечення безпечного функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області. Ураховуючи викладене, АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" просило задовольнити його позовні вимоги та зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться в постійному користуванні АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця", а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на15 км + 860 м - 15 км + 875 м з лівої сторони за ходом кілометрів на перегоні Рудно-Підбірці шляхом демонтажу об'єктів нерухомого майна, які розміщені на цій земельній ділянці. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року відмовлено АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що посилання позивача про перебування частини земельної ділянки, якою користується відповідач, в смузі відведення залізниці в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області є безпідставними та необґрунтованими. Позивачем не доведено, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку та порушує права позивача. АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" не надано належним чином оформлених документів на право користування спірною земельною ділянкою, оскільки положеннями Земельного кодексу УРСР 1922 року (далі - ЗК УРСР 1922 року) було передбачено отримання державного акта на право користування землею, який у позивача відсутній. При цьому, суд зазначив, що "План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. Постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" залишено без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року без змін. Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування чи зміни відсутні. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що правовий аналіз статті 68 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" та статті 23 Закону України "Про транспорт" дає підстави для висновку, що правовий статус земель залізничного транспорту визначений законодавством і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону. Наданим позивачем "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не підтверджується, що спірна земельна ділянка належить до земель залізниці або накладається на ці землі. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 09 грудня 2020 року, АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" послалося на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказував, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц (провадження №61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц (провадження №61-1957св19). Касаційна скарга мотивована тим, що "План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, є належним доказом того, що позивач є постійним користувачем спірної земельної ділянки. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що зазначений доказ не підтверджує, що спірна земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту або накладається на ці землі. ЗК УРСР 1922 року, чинним на час набуття у 1962 році позивачем права на земельну ділянку, не передбачалося виготовлення та отримання державного акта на земельну ділянку, а землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахувалися закріпленими за ними. Землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі. Інший учасник судового процесу не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали справи. 05 березня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. У зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі службової записки секретаря Другої судової палати, розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2021 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що у "Плані смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленому проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, зазначено, що у користуванні АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області шириною 30 метрів. 17 лютого 2016 року комісією в складі: головного інженера виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" Батюка В. Б., інженера-землевпорядника виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" Приставської О. В., старшого шляхового майстра виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" Скучинського С. О., за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області Гупала З. М., складено акт обстеження земельної ділянки, згідно з яким на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 15 метрів знаходиться сітчаста огорожа та частина житлового будинку, які належать ОСОБА_1. Ширина земельної ділянки залізниці на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії згідно з "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, становить 30 метрів. Згідно з довідкою Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1, за яким закріплена земельна ділянка орієнтовною площею 0,03 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 56). Правовстановлюючих документів на земельну ділянку та будинок, виданих на ім'я ОСОБА_1, матеріали справи не містять. Згідно з технічним паспортом на жилий будинок на АДРЕСА_1, складеним 02 січня 1989 року, власником будинку є ОСОБА_1. Будинковолодіння складається з: житлового будинку під літ. "А-1", прибудови під літ. "А1-1", східців №1, сараю під літ. "Б", уборної під літ. "У", хвіртки №2, огорожи (металічна сітка) №3, замощення І (а. с. 57-59). Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" підлягає задоволенню частково. Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що діючим на час набуття позивачем права користування спірною земельною ділянкою законодавством передбачалося обов'язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю. Проте у позивача відсутні належним чином оформлені документи, які б посвідчували його право користування спірною земельною ділянкою. "План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку, а є одним із документів містобудівної документації, на підставі якого слід вчинити дії для належного оформлення землекористування. Натомість Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно із частиною першою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України "Про транспорт". Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельного кодексу України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт"). Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України. За таких обставин, наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц (провадження №61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц (провадження №61-1957св19), на які посилається заявник у касаційній скарзі, а також підтверджені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №715/2081/18 (провадження №61-3144св21), від 22 вересня 2021 року у справі №444/2344/18 (провадження №61-13565св20), які прийняті після подання касаційної скарги. На підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від км 11 + 106 до км 20 + 534, АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" було надано відповідний план смуги відведення, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. Виходячи із нормативно-правових актів, чинних на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме: ЗК УРСР 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 1928 року, землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку. При цьому, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта на земельну ділянку не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (постанова ЦИК СССР від 15 грудня1928 року). Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не надав оцінки доводам позивача з приводу того, що право залізниці на спірну ділянку виникло з моменту побудови залізничної колії у 1958 році, згідно з "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, ця земельна ділянка зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, тобто позивач є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і такий план є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, яка розташована у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534, яка відноситься до земель державної власності. Звертаючись до суду із цим позовом АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" зазначало, що ОСОБА_1 самовільно, без будь-яких правових підстав, розмістила сітчасту огорожу та частину житлового будинку на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, зокрема для забезпечення функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є принцип змагальності сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України), сутність якого розкрита у статті 12 цього Кодексу. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17). З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності позивач повинен довести порушення його права на користування земельною ділянкою, а відповідач - спростувати доводи позивача шляхом надання доказів набуття у належний спосіб права власності чи права користування цією земельною ділянкою. Проте, в матеріалах справи міститься лише довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року, що ОСОБА_1 є власником будинку на АДРЕСА_1, за яким закріплена земельна ділянка орієнтовною площею 0,03 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Також наявний технічний паспорт на будинок, складений 02 січня 1989 року. Однак в матеріалах справи відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку та житловий будинок, видані на ім'я ОСОБА_1. Зробивши висновок, що позивач не надав доказів на підтвердження свого права користування спірною земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції в порушення принципу змагальності не дослідив доказів на підтвердження правомірності користування спірною земельною ділянкою відповідачем ОСОБА_1, зокрема доказів отримання останньою земельної ділянки у користування чи у власність на законних підставах, не звернув увагу, що довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року не може бути належним та допустимим доказом на спростування доводів позивача та підтвердження, того, що земельна ділянка, яка є предметом спору, належить ОСОБА_1 на праві власності чи користування. Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Апеляційний суд не з'ясував площу земельної ділянки, яку займає відповідач, а також чи відповідають розміри земельної ділянки, визначені "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, яка перебуває у користуванні АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", даним, внесеним до Державного земельного кадастру. Крім того, суд апеляційної інстанції в постанові зазначив про те, що встановлено розходження у даних щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач, зокрема у акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 30,62 га, тоді як у податковій декларації площу земельної ділянки, якою користується позивач, вказано розмір 41,00 га, у зв'язку з чим позивач самостійно встановив, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку. Проте, зазначаючи вказане, суд апеляційної інстанції не роз'яснив сторонам про необхідність призначення експертизи для з'ясування дійсної площі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні залізниці, а також перетину та розміру земельної ділянки ОСОБА_1, яка накладається на земельну ділянку, передану у користування позивачу, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення таких процесуальних дій. У зв'язку з викладеним, ухвалені у справі судові рішення свідчать про те, що розглядаючи спір у даній справі суд апеляційної інстанції не дотримався вимог процесуального закону щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, не надав належної оцінки доводам і запереченням сторін, не встановив всіх обставин, що входять до предмету доказування у спірних правовідносинах. Крім того, право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване РІШЕННЯ: У рішенні від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", заява №49684/99, Європейський суд з прав людини зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя. Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності у ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови у прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. У справі, яка переглядається, допущені апеляційним судом процесуальні порушення на предмет повноти дослідження всіх обставин справи, колегія суддів вважає такою процесуальною помилкою, яка порушила принцип пропорційності цивільного судочинства та баланс інтересів сторін у справі, та, як наслідок, не забезпечила справедливого розгляду справи. У зв'язку з цим Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, належним чином не дослідив зазначене вище, не врахував вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшов передчасного висновку, що позивачем не доведено, що частина земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, знаходиться в смузі відведення залізниці, а також, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку. Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, відтак, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено. За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83-84, 228, 229, 235, 243, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку доказам у справі, доводам та запереченням сторін, встановити чи порушуються права позивача внаслідок дій відповідача, а також чи є такі дії відповідача неправомірними, і в залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: Доводи касаційної скарги АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця", в якій заявник посилався на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та суперечність рішення суду практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" задовольнити частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено. Суди виходили з необґрунтованості заявлених позовних вимог, а також недоведеності позивачем порушення прав держави в особі КМУ оспореними рішеннями Козинської селищної ради. Постановою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова касаційного суду мотивована тим, що зазначаючи про відсутність правових підстав для задоволення позову, суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та не встановили, чи відносилися спірні земельні ділянки до земель лісогосподарського призначення, яким чином вони вибули з державної власності та чи було дотримано передбачену законом процедуру відчуження цих ділянок. Суди також повинні були з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з зазначеним позовом, оскільки це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушено, стало відомо про таке порушення. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково, Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції вказаної постанови. Відмову в задоволенні позову апеляційний суд мотивував неналежним складом співвідповідачів, оскільки прокурор просив визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року №6/1 "Про надання та передачу у приватну власність земельних ділянок із земель ТІЗ "ІНФОРМАЦІЯ_1" на користь ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, які не залучені до участі в справі в якості співвідповідачів. Аргументи учасників справи 22 лютого 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд проігнорував вказівки, викладені в постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року, якою справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а також не надав належної оцінки доводам прокурора, якими той обґрунтовував позовні вимоги. Зазначає, що оскаржені рішення прийняті з неправильним застосуванням норм земельного і лісового законодавств, оскільки на момент вилучення спірних ділянок комунальна форма власності територіальної громади на землю законодавством не передбачалася. Крім того, спірні земельні ділянки знаходяться поза межами смт Козин Обухівського району Київської області, що також виключає поширення на земельні ділянки правового режиму комунальної власності територіальної громади. Таким чином, спірні земельні ділянки вибули за рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради з державної, а не комунальної власності, що свідчить про порушення прав позивача. Позивач уважає помилковим висновок апеляційного суду про неналежний склад співвідповідачів у справі, оскільки ефективним способом захисту порушеного права в даному випадку є витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння останніх набувачів у порядку статті 388 ЦК України, а тому незалучення первісних набувачів земельної ділянки до участі в справі як співвідповідачів не має правового значення. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2021 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 19 квітня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року в справі №6-196цс15, від 24 грудня 2014 року в справі №6-212цс14, від 21 січня 2015 року в справі 6-224цс14 та постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі №361/6829/16, від 14 листопада 2018 року в справі №183/1617/16, від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, від 30 січня 2018 року в справі №707/2192/15-ц, від 21 лютого 2018 року в справі №488/5476/14-ц, від 05 червня 2018 року в справі №338/180/17, від 15 травня 2018 року в справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року в справі №469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі №504/2864/13, від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц. Крім цього, суди не дослідили зібрані у справі докази. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням від 28 квітня 1998 року Козинська селищна рада передала виконкому Козинської селищної ради повноваження щодо виділення земельних ділянок та їх приватизації. Рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 квітня 2000 року №9/1 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" вилучено із землекористування Київського державного лісогосподарського об'єднання земельну ділянку (33,38 квартал Козинського лісництва) загальною площею 22,0 га та зараховано вилучену ділянку до земель запасу Козинської селищної ради (резервні території під розширення меж населеного пункту). Рішенням Козинської селищної ради від 27 липня 2000 року №6/4 "Про затвердження проекту відведення та надання земельної ділянки під розміщення товариства індивідуальних забудовників" затверджено розроблений Обухівським бюро ДЗК проект відведення земельної ділянки ЗАТ "Київська ПМК №2", надано за рахунок земель запасу Козинської селищної ради земельну ділянку площею 22,5 га ЗАТ "Київська ПМК №2" під розміщення товариства індивідуальних забудовників "ІНФОРМАЦІЯ_1" в АДРЕСА_1 та доручено Обухівському бюро ДЗК виготовити ЗАТ "Київська ПМК №2" державний акт на право постійного користування землею. Вирішено просити Обухівський районний відділ земельних ресурсів внести відповідні зміни в земельно-кадастрову документацію. Рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради від 26 жовтня 2000 року №5/3 "Про вилучення земельної ділянки та зарахування її до земель запасу селищної ради" вилучено із землекористування Київського державного лісогосподарського об'єднання Козинського лісництва, зокрема, квартал 38 виділи 12,13,14,15-22,24 площею 14,1 га. Зараховано вилучені земельні ділянки до земель запасу Козинської селищної ради (резервні території під розширення населеного пункту). Рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року №6/1 "Про надання та передачу у приватну власність земельних ділянок із земель ТІЗ "ІНФОРМАЦІЯ_1" затверджено надання та передачу громадянам у розмірах згідно додатку до цього рішення, безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків і господарських споруд, а також для ведення особистого підсобного господарства, із земель товариства індивідуальних забудовників "ІНФОРМАЦІЯ_1". Доручено проектній землевпорядній групі при Обухівському районному відділі земельних ресурсів виготовити Державні акти на право приватної власності на землю громадянам, згідно з додатком до рішення та згідно з матеріалами інвентаризації земельних ділянок. На підставі цього рішення безкоштовно у приватну власність було передано земельні ділянки третім особам по справі, зокрема: ОСОБА_11 площею 0,7399 га (ділянка № НОМЕР_1), ОСОБА_38 площею 0,7217 га (ділянка № НОМЕР_21), ОСОБА_13 площею 0,7444 га (ділянка № НОМЕР_2), ОСОБА_14 площею 0,6491 га (ділянка № НОМЕР_3), ОСОБА_15 площею 0,7479 (ділянка № НОМЕР_4), ОСОБА_16 площею 0,7495 га (ділянка № НОМЕР_5), ОСОБА_17 площею 0,7300 га (ділянка № НОМЕР_6), ОСОБА_18 площею 0,7435 га (ділянка № НОМЕР_7), ОСОБА_19 площею 0,5228 га (ділянка № НОМЕР_8), ОСОБА_20 площею 0,4646 га (ділянка № НОМЕР_9), ОСОБА_21 площею 0,7472 га (ділянка № НОМЕР_10), ОСОБА_22 площею 0,6731 га (ділянка № НОМЕР_11), ОСОБА_23 площею 0,5659 га (ділянка № НОМЕР_12), ОСОБА_24 площею 0,7476 га (ділянка № НОМЕР_13), ОСОБА_25 площею 0,5670 га (ділянка № НОМЕР_14), ОСОБА_26 площею 0,7477 га (ділянка № НОМЕР_15), ОСОБА_27 площею 0,5816 га (ділянка № НОМЕР_16), ОСОБА_28 площею 0,5839 га (ділянка № НОМЕР_17), ОСОБА_29 площею 0,7355 га (ділянка № НОМЕР_18), ОСОБА_30 площею 0,6181 га (ділянка № НОМЕР_19), ОСОБА_31 площею 0,4764 га (ділянка № НОМЕР_20). У подальшому в результаті неодноразового відчуження земельних ділянок їх власниками стали відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, АТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний фонд "Бенефіт-капітал", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року в справі №372/3320/19 (провадження №61-17775св20) зроблено висновок, що "земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного розпорядження Обухівської РДА від 19 січня 2009 року у власність ОСОБА_39, відповідно до договору купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року відчужена ОСОБА_40. Заступник прокурора позовних вимог до ОСОБА_39 не пред'явив, клопотання про залучення його до участі в справі як співвідповідача не заявляв, а тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" в частині передачі ОСОБА_39 земельної ділянки площею 1,99 гавнаслідок неналежного складу співвідповідачів. З огляду на незалучення до участі в справі осіб, питання про права та обов'язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позовних вимог, в задоволенні вказаних вимог слід було відмовити з цих підстав. Відповідно, в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_40 слід було відмовити внаслідок того, що вона є похідною від визнання недійсним розпорядження Обухівської РДА". У справі, що переглядається, встановивши, що прокурор позовних вимог до ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31 не пред'явив, клопотань про залучення вказаних осіб до участі у справі як співвідповідачів не заявляв, апеляційний суд зробив правильний висновок, що позовна вимога про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року №6/1 "Про надання та передачу у приватну власність земельних ділянок із земель ТІЗ "ІНФОРМАЦІЯ_1" в частині передання безкоштовно у приватну власність земельних ділянок указаним особам задоволенню не підлягає в зв'язку з неналежним складом співвідповідачів, а в задоволенні позовної вимоги про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, пред'явленої до фізичних осіб, слід відмовити внаслідок того, що вона є похідною від визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року №6/1. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що позов першого заступника прокурора Київської області до акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний фонд "Бенефіт-капітал" про витребування майна з чужого незаконного володіння не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). У пункті 6 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, відносяться до юрисдикції господарських судів. Отже, з урахуванням суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин позов першого заступника прокурора Київської області до акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний фонд "Бенефіт-капітал" про скасування рішення та витребування майна з чужого незаконного володіння має розглядатися за правилами господарського судочинства. Відповідно до частин першої, другої статті 414 ЦПК Українисудове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин провадження в справі, що переглядається, в частині пред'явлених прокурором позовних вимог до акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний фонд "Бенефіт-капітал" підлягає закриттю з роз'ясненням позивачу, що такий позов відноситься до юрисдикції господарських судів. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову прокурора в повному обсязі, не мотивував відмову в задоволенні позовних вимог прокурора про:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року керівник Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - Крюківщинська сільська рада), про визнання недійсним та скасування рішення сільської ради, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що за результатами аналізу додержання вимог земельного законодавства на території Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського місцевою прокуратурою Київської області виявлено порушення вимог земельного законодавства при вилученні земельної ділянки, зміни її цільового призначення та подальшу передачу цієї земельної ділянки у власність громадян. Так, на підставі договору міни земельними ділянками від 07 травня 2004 року №2-1360 ОСОБА_5 видано державний акт на право власності серія КЕ №032709 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,2198 га, за кадастровим номером 322248000:02:002:0045, що розташована у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, який зареєстровано 20 липня 2004 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №50984/1999. Рішенням 7-ї сесії 7-го скликання Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17 на підставі заяви ОСОБА_5 про добровільну безоплатну передачу земельної ділянки, земельну ділянку з кадастровим номером 322248000:02:002:0045 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,2198 га, передано до земель запасу комунальної власності Крюківщинської сільської ради. На підставі технічної документації із землеустрою, земельна ділянка за кадастровим номером 322248000:02:002:0045 поділена на земельні ділянки із кадастровими номерами 3222484001:01:024:5072 (площею 1,2198 га) та 3222484001:01:024:5073 (площею 2,0000 га), цільове призначення яких у результаті поділу змінено із земель - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до рішення 7-ї сесії 7-го скликання Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/1 ОСОБА_3 було надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 1,22 га у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області (далі - Проєкт №1). Рішенням Крюківщинської сільської ради 9-ї сесії 7-го скликання від 26 травня 2016 року №4/6 ОСОБА_3 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 1,2198 га, у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Цим самим рішенням ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку, площею 1,2198 га, за кадастровим номером 3222484001:01:024:5072 для ведення особистого селянського господарства у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Рішенням 7-ї сесії 7-го скликання Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/2 ОСОБА_2 було надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0000 га у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області (далі - Проєкт №2). У подальшому рішенням Крюківщинської сільської ради 9-ї сесії 7-го скликання від 26 травня 2016 року №4/7 ОСОБА_2 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0000 га, у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Цим самим рішенням ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, площею 2,0000 га, за кадастровим номером 3222484001:01:024:5073 для ведення особистого селянського господарства у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: 2234, виданий 04 червня 2016 року ОСОБА_3 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:024:5072 на користь ОСОБА_1, який станом на день подання позову згідно з витягу з Реєстру речових прав на нерухоме майно є власником цієї земельної ділянки. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: 2235, виданий 04 червня 2016 року ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:024:5073 на користь ОСОБА_1, який станом на день подання позову згідно з витягу з Реєстру речових прав на нерухоме майно є власником цієї земельної ділянки. Прокурор вважав, що рішення Крюківщинської сільської ради 7-ї сесії 7-го скликання від 07 квітня 2016 року №17/1, рішення Крюківщинської сільської ради Києво 7-ї сесії 7-го від 07 квітня 2016 року №17/2, рішення Крюківщинської сільської ради 9-ї сесії 7-го скликання від 26 травня 2016 року №4/6 та рішення Крюківщинської сільської ради 9-ї сесії 7-го скликання від 26 травня 2016 року №4/7 прийняті з порушенням вимог земельного законодавства, внаслідок чого вони повинні бути визнані недійсними. Так, право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3222484000:02:002:0045 у Крюківщинської сільської ради, згідно із договором про передачу права власності на земельну ділянку від 08 квітня 2016 року, зареєстрованим приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Біккінеєвою І. А. у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за №1774, Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 08 квітня 2016 року №57006131, виникло 08 квітня 2016 року з 16 год. 24 хв. Оскільки станом на 26 травня 2016 року розпорядження земельною ділянкою, за рахунок якої за Проєктом №1 та Проєктом №2 земельні ділянки відведені у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2, не належало до повноважень Крюківщинської сільської ради, то рішення Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/1 та від 07 квітня 2016 року №17/2 не відповідають положенням пункту "а " статті 12, пункту "а " частини другої статті 83, частини першої статті 122 ЗК України та підпункту "б " пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Водночас, всупереч наведеним нормам права Крюківщинською сільською радою прийнято рішення від 26 травня 2016 року №4/6 та від 26 травня 2016 року №4/7, якими затверджено проєкти землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок та передано у власність ОСОБА _3 земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:024:5072, площею 1,2198 га, та ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:024:5073, площею 2,000 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Крюківщинської сільської ради. Під час здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні №2017000000001885 постановою старшого слідчого в особливо важливих справах відділу досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених прокурорами та працівниками органів прокуратури Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України було призначено комплексну земельно-технічну експертизу, експертизу з питань землеустрою та оціночно-земельну експертизу. Предметом дослідження експертів, у тому числі, була відповідність розробленої документації із землеустрою на земельні ділянки з кадастровими номерами 32.22484001:01:024:5072 та 3222484001:01:024:5073 вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам. За наслідками проведення експертизи було установлено, що станом на 07 квітня 2016 року розпорядження земельною ділянкою, за рахунок якої за Проєктом №1 та Проєктом №2 земельні ділянки відведені у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2, не належало до повноважень Крюківщинської сільської ради, у зв'язку із чим, рішення Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/1 та від 07 квітня 2016 року №17/2 не відповідають положенням пункту "а " статті 12, пункту "а " частини другої статті 83, частини першої статті 122 ЗК України та підпункту "б" пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Земельна ділянка кадастровий номер 3222484000:02:002:0045, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3222484001:01:024:5073 та 3222484001:01:024:5072 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Тобто, при поділі земельної ділянки кадастровий номер 3222484000:02:002:0045, з урахуванням вищезазначеного, відбулася зміна її цільового призначення (виду використання). Згідно з листом Департаменту контролю за використанням та охороною земель Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року №7-28-0.191-1484/63-17 та актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 24 листопада 2017 року №302-ДК/274/АП/09/01/-17, складеним державними інспекторами Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Київській області, поділ земельної ділянки кадастровий номер 3222484000:02:002:0045 відбувся за проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянці України ОСОБА_6 для ведення особистого селянського господарства на території с. Крюківщина Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, щодо земельної ділянки кадастровий номер 3222484001:01:024:5072, затвердженим рішенням Крюківщинської сільської ради від 26 травня 2016 року №4/6, та проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянину України ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території с. Крюківщина Крюківщинської сільської ради Києво- Святошинського району Київської області, щодо земельної ділянки кадастровий номер 3222484001:01:024:5073, затвердженим рішенням Крюківщинської сільської ради від 26 травня 2016 року №4/7. Разом з тим, на час прийняття рішень про надання дозволу на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства згідно з підпунктом "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України діяв мораторій на відчуження земельних ділянок. Таким чином, земельна ділянка з кадастровим номером 322248000:02:002:0045 перебувала під мораторієм, а відтак, її відчуження та зміна цільового призначення суперечить нормам земельного законодавства. У подальшому рішенням Крюківщинської сільської ради від 05 липня 2018 року №10/4, ОСОБА_1 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку у межах с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Отже, вказаним рішенням змінено цільове призначення земельних ділянок 3222484001:01:024:5072 та 3222484001:01:024:5073 із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку. Оскільки зміна цільового призначення спірної земельної ділянки з ведення товарного сільськогосподарського виробництва на ведення особистого селянського господарства не відповідає вимогам земельного законодавства, то і подальша зміна цільового призначення на землі для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку також є незаконним. Посилаючись на викладене, керівник Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, просив суд: визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з позовом та поновити його, посилаючись на те, що про порушення вимог закону управлінню Держгеокадастру

та обслуговування багатоквартирного житлового будинку ОСОБА_1 у межах с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області; витребувати на користь територіальної громади с. Крюківщина Києво- Святошинського району Київської області із незаконного володіння ОСОБА _1 земельні ділянки, розташовані у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, кадастровий номер 3222484001:01:024:5072 (площею 1,2198 га) та 3222484001:01:024:5073 (площею 2,0000 га). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року у складі судді Дубас Т. В. у задоволенні позову керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суду першої інстанції виходив із того, що прокурором без поважних причин пропущено строк позовної давності для оспорення рішень сільської ради від 26 травня 2016 року, про застосування якого заявлено відповідачами, а тому ці вимоги, а також похідні вимоги задоволенню не підлягають, так як прокурор звернувся до суду з цим позовом 23 квітня 2020 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року скасовано. Позов керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, задоволено. Заяву керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, про поновлення строку задоволено. Поновлено керівнику Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом. Визнано недійсним рішення Крюківщинської сільської ради від 26 травня 2016 року №4/6, на підставі якого ОСОБА_3 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:024:5072, площею 1,2198 га у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області та передано цю земельну ділянку у власність для ведення особистого селянського господарства. Визнано недійсними рішення Крюківщинської сільської ради від 26 травня 2016 року №4/7, на підставі якого ОСОБА_2 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:024:5073, площею 2,0000 га у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області та передано цю земельну ділянку у власність для ведення особистого селянського господарства. Визнано недійсним рішення Крюківщинської сільської ради від 05 липня 2018 року №10/4, яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку, ОСОБА_1 в межах с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Витребувано на користь територіальної громади с. Крюківщина Києво- Святошинського району Київської області із незаконного володіння ОСОБА _1 земельні ділянки, розташовані у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, кадастровий номер 3222484001:01:024:5072 (площею 1,2198 га) та 3222484001:01:024:5073 (площею 2,0000 га). Скасовуючи рішення районного суду та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що матеріалами справи доведено незаконність оспорюваних рішень органу місцевого самоврядування та наявність правових підстав для витребування спірних земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Суд першої інстанції не надав належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а застосувавши наслідки спливу строку позовної давності, пов'язавши його початок з днем прийняття оспорюваних рішень сільської ради, не врахував, що строк позовної давності має обчислюватится не з моменту прийняття оспорюваних рішень органу місцевого самоврядування, а з моменту, коли дані про порушення були або об'єктивно могли бути виявлені. При цьому, застосувавши наслідки спливу строку позовної давності, суд першої інстанції не з'ясував та не вказав у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду, оскільки строк позовної давності застосовується лише за наявності порушення прав особи. Матеріали справи не містять будь-яких відомостей щодо одержання раніше органами прокуратури інформації про порушення рішеннями Крюківщинської сільської прав та законних інтересів територіальної громади в порядку здійснення нагляду за додержанням та застосуванням законів до моменту виявлення у листопаді 2017 році цього порушення прокурором. Зазначене свідчить про поважність причин пропуску строку звернення у суд з позовом. Апеляційний суд вказав, що зміна цільового призначення земельної ділянки з ведення товарного сільськогосподарського виробництва на ведення особистого селянського господарства, а у подальшому на землі для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку не відповідає вимогам земельного законодавства й діяв мораторій на відчуження такої земельної ділянки, передбачений підпунктом "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, а рішення районного суду залишити у силі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Києво-Святошинського районного суду Київської області. Клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - про зупинення виконання судового рішення задоволено. Виконання постанови Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року зупинено до закінчення її перегляду у касаційному порядку. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2021 року справу за позовом керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, який діє в інтересах держави в особі територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, Крюківщинської сільської ради про визнання недійсним та скасування рішення сільської ради, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що про порушене право прокурору стало відомо лише у листопаді 2017 року, оскільки не врахував, що 14 квітня 2016 року управлінням Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області було погоджено проєкти землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Тобто орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, міг довідатися або мав об'єктивну змогу довідатися про обставини, якими прокурор обґрунтовує свої вимоги, ще на час узгодження проєктів землеустрою, а саме 14 квітня 2016 року. Таким чином, трирічний строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом сплив 14 квітня 2019 року, а з позовом до суду прокурор звернувся лише 22 квітня 2020 року, тобто після спливу строку позовної давності. При цьому апеляційним судом не було встановлено початок перебігу позовної давності для територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Судом апеляційної належним чином не досліджено обставини справи, не враховано, що за доводами прокурора єдиною підставою незаконності оспорюваних рішень сільської ради від 26 травня 2016 року за №4/6, 4/7 начебто є відсутність у Крюківщинської сільської ради правових підстав розпорядження спірною земельною ділянкою в момент прийняття рішень сільської ради від 07 квітня 2016 року за №17/1, 17/2, проте під час прийняття вказаних рішень сільською радою розпорядження землями не відбулося, а надавався лише дозвіл на розробку проєктів землеустрою. Крюківщинська сільська рада, приймаючи оспорювані рішення, діяла в межах своїх повноважень, відповідно до вимог ЗК України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Конституції України. Крім того, апеляційний суд, обґрунтовуючи оскаржуване судове рішення, послався на матеріали комплексної земельно-технічної експертизи, експертизи з питань землеустрою, оціночно-земельної експертизи від 21 червня 2019 року №25946/18-41/17605-17609/19-41, проведеної у іншій справі, проте не оцінив висновок вказаної експертизи у сукупності з іншими доказами та фактичними обставинами справи. При цьому зазначена експертиза була проведена не повно, не здійснювався огляд земельних ділянок за місцем їх знаходження, у тексті висновку експертизи наявні суперечності, а отже, висновок експертизи є не належним та допустимим доказом у цій справі. Зазначено, що прокурором не було дотримано вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, оскільки компетентний орган, не було повідомлено про виявлені порушення, його фактично було позбавлено можливості протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно звернутися до суду з позовом в інтересах територіальної громади. Крюківщинська сільська рада, як представницький орган територіальної громади села Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, якій остання делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, діяла виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, що відповідає волі територіальної громади як власника об'єкта права комунальної власності. Зазначене спростовує висновки апеляційного суду про відсутність у діях власника земельної ділянки волі на її передачу у власність іншій особі, а, отже, робить неможливим витребування вказаного майна від добросовісного набувача у порядку статті 388 ЦК України. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_8 - надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відсутні заперечення щодо доводів касаційної скарги, а зазначено, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову прокурора з підстав пропуску ним строку позовної давності. При цьому у прокурора були відсутні повноваження на звернення до суду з цим позовом, оскільки ним не було дотримано вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі договору міни земельними ділянками від 07 травня 2004 року №2-1360 ОСОБА_5 видано державний акт на право власності серія КЕ №032709 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,2198 га, за кадастровим номером 322248000:02:002:0045, що розташована у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Рішенням 7-ї сесії 7-го скликання Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17 на підставі заяви ОСОБА_5 про добровільну безоплатну передачу земельної ділянки, земельну ділянку з кадастровим номером 322248000:02:002:0045 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,2198 га, передано до земель запасу комунальної власності Крюківщинської сільської ради. На підставі технічної документації із землеустрою, земельна ділянка за кадастровим номером 322248000:02:002:0045 поділена на земельні ділянки із кадастровими номерами 3222484001:01:024:5072 (площею 1,2198 га) та 3222484001:01:024:5073 (площею 2,0000 га), цільове призначення яких у результаті поділу змінено із земель - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва - на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до рішення 7-ї сесії 7-го скликання Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/1 ОСОБА_3 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 1,22 га у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області (Проєкт №1). Рішенням Крюківщинської сільської ради 9-ї сесії 7-го скликання від 26 травня 2016 року №4/6 ОСОБА_3 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 1,2198 га, у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Цим самим рішенням ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку, площею 1,2198 га, за кадастровим номером 3222484001:01:024:5072 для ведення особистого селянського господарства у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Рішенням 7-ї сесії 7-го скликання Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/2 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0000 га у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області (Проєкт №2). Рішенням Крюківщинської сільської ради 9-ї сесії 7-го скликання від 26 травня 2016 року №4/7 ОСОБА_2 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0000 га, у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Цим самим рішенням ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, площею 2,0000 га, за кадастровим номером 3222484001:01:024:5073 для ведення особистого селянського господарства у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 червня 2016 року ОСОБА_3 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:024:5072 на користь ОСОБА_1. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 червня 2016 року ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:024:5073 на користь ОСОБА_1. Рішенням Крюківщинської сільської ради від 05 липня 2018 року №10/4 ОСОБА_1 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування багатоквартирного житлового будинку у межах с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. Відповідно до матеріалів комплексної земельно-технічної експертизи, експертизи з питань землеустрою, оціночно-земельної експертизи від 21 червня 2019 року №25946/18-41/17605-17609/19-41, проведеної Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, станом на 07 квітня 2016 року розпорядження земельною ділянкою, за рахунок якої за Проєктом №1 та Проєктом №2 земельні ділянки відведені у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2, не належало до повноважень Крюківщинської сільської ради, у зв'язку з чим, рішення Крюківщинської сільської ради від 07 квітня 2016 року №17/1 та від 07 квітня 2016 року №17/2 не відповідають положенням пункту "а " статті 12, пункту "а " частини другої статті 83, частини першої статті 122 ЗК України та підпункту "б" пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Цільове призначення земельної ділянки кадастровий номер 3222484000:02:002:0045, із земель - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, шляхом її поділу на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222484001:01:024:5073 та 3222484001:01:024:5072 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, змінено не у відповідності до вимог земельного законодавства (т. 1, а. с. 51-124). Згідно з листом Департаменту контролю за використанням та охороною земель Держгеокадастру від 17 жовтня 2017 року №7-28-0.191-1484/63-17 та актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 24 листопада 2017 року №302-ДК/274/АП/09/01/-17, складеним державними інспекторами Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Київській області, поділ земельної ділянки кадастровий номер 3222484000:02:002:0045 відбувся за проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянці України ОСОБА_6 для ведення особистого селянського господарства на території с. Крюківщина Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, щодо земельної ділянки кадастровий номер 3222484001:01:024:5072, затвердженим рішенням Крюківщинської сільської ради від 26 травня 2016 року №4/6, та проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянину України ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території с. Крюківщина Крюківщинської сільської ради Києво- Святошинського району Київської області, щодо земельної ділянки кадастровий номер 3222484001:01:024:5073, затвердженим рішенням Крюківщинської сільської ради від 26 травня 2016 року №4/7 (т. 1, а. с. 31-50).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Щодо підстав звернення прокурора до суду Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів встановить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 18 березня 2020 року у справі №553/2759/18, провадження №14-643 цс 19, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, провадження №12-194гс19. Судами встановлено, що прокурором пред'явлено позов 23 квітня 2020 року, ухвала районного суду про відкриття провадження у цій справі постановлена 24 квітня 2020 року, а повідомлення прокурора про намір звернення до суду Крюківщинська сільська рада отримала 06 травня 2020 року, тобто майже через два тижня після відкриття провадження у справі. Цій обставині апеляційний суд належної уваги не звернув і не надав їй правової оцінки. Крім того, апеляційний суд не перевірив, який саме орган, уповноважений державою на здійснення повноважень у спірних правовідносинах з урахуванням земельного законодавства, зокрема, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", і як наслідок не перевірив, чи вірно визначив прокурор при зверненні до суду з позовом орган, уповноважений здійснювати державою відповідні функції у спірних правовідносинах. Встановлення цих обставин має важливе юридичне значення, оскільки прокурор пред'явив позов не як самостійний позивач, а в інтересах держави в особі Крюківщинської сільської ради. Для цього слід довести, що саме права цієї ради порушені, що вона має суб'єктивне матеріальне право на захист своїх інтересів. Проте предметом і підставою позову прокурора є те, що вказана сільська рада вийшли за межі своїх повноважень, а тому суду слід перевірити, чи порушені права цієї ради, в інтересах якої прокурор звернувся до суду. Щодо позовної давності Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Зазначений правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, провадження №12-143гс18. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, провадження №14-183цс18, вважала за необхідне конкретизувати правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14, провадження №14-85цс18, про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався, чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Так, позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 березня 2008 року у справі "Dacia S.R.L." проти Молдови" (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява №3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов'язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку Європейського суду з прав людини, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). Європейський суд з прав людини констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77). На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб'єктів порівняно з іншими суб'єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Задовольняючи позов прокурора, суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріалами справи доведено незаконність оспорюваних рішень органу місцевого самоврядування й наявність правових підстав для витребування спірних земельних ділянок із чужого незаконного володіння. При цьому матеріали справи не містять будь-яких відомостей щодо одержання раніше органами прокуратури інформації про порушення рішеннями Крюківщинської сільської ради прав та законних інтересів територіальної громади у порядку здійснення нагляду за додержанням та застосуванням законів до моменту виявлення у листопаді 2017 році цього порушення прокурором. Проте, апеляційним судом у порушення наведених вище норм права не встановлено початку перебігу позовної давності для територіальної громади с. Крюківщина, а також того, що державі, в особі управління Держгеокадастру у Київській області, було, чи могло бути відомо про порушення права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з цим позовом до суду. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №379/1437/18 провадження №61-11751св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест", відповідачі: ОСОБА_1, Фермерське господарство "Даценко", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У листопаді 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" (далі - ТОВ "Інтерагроінвест ") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, Фермерського господарства "Даценко" (далі - ФГ "Даценко ") про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, посилаючись на те, що воно є правонаступником Сільськогосподарського підприємства "Світанок" (далі - СП "Світанок ") та спеціалізується на вирощуванні сільськогосподарських культур. В господарській діяльності підприємство використовує орендовані земельні ділянки (земельні частки-паї) фізичних осіб. 31 липня 2012 року між СП "Світанок" та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки №256, за умовами якого ОСОБА_1 передав СП "Світанок" в оренду земельну ділянку площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, що розташована в адміністративних межах Калиновецької (раніше Чапаєвської) сільської ради Таращанського району Київської області. Зазначений договір було укладено строком на 5 років, а 29 грудня 2012 року зареєстровано в управлінні Держкомзему в Таращанському районі Київської області за №322440004005355. Термін дії вказаного договору, з урахуванням дати його державної реєстрації, закінчився 29 грудня 2017 року. Пунктом 3.3 договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №256 передбачено, що після закінчення строку договору орендар має першочергове право поновлення його на новий строк в порядку та на умовах, визначених чинним законодавством. Маючи намір скористатися своїм переважним правом на поновлення договору оренди земельної ділянки, 03 червня 2017 року СП "Світанок" направило ОСОБА_1 лист-повідомлення з підписаним проектом додаткової угоди від 03 квітня 2017 року до договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №256 (три примірники), за умовами якої строк оренди пролонгується на 7 років, до 31 грудня 2024 року. Вказаний лист з проектами додаткових угод ОСОБА_1 отримав 06 червня 2017 року, що підтверджується повідомленням про вручення. При цьому 29 березня 2017 року та 20 червня 2017 року СП "Світанок" отримало заяви ОСОБА_1, в яких він просив повернути земельну ділянку в його власне користування. Жодних інших звернень або письмових повідомлень від ОСОБА_1 на адресу підприємства не надходило. У жовтні 2018 року ТОВ "Інгерагроінвест" як правонаступник СП "Світанок" отримало з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформацію про те, що 03 січня 2018 року, тобто через кілька днів після закінчення строку дії договору оренди з СП "Світанок", ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" уклали договір оренди №115 тієї самої земельної ділянки. Право оренди за вказаним договором 24 лютого 2018 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про інше речове право 25073687. В подальшому договір оренди земельної ділянки від 03 січня 2018 року №115 було розірвано, натомість 25 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" було укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), з якого вбачається, що строк користування земельною ділянкою встановлюється до 31 грудня 2029 року, розмір орендної плати складає 14 340 грн. Таким чином, ОСОБА_1 надав СП "Світанок" недостовірну інформацію про свої наміри самостійно використовувати належну йому земельну ділянку, оскільки мав намір укласти договір з іншим орендарем. При цьому у 2017 році СП "Світанок" пропонувало ОСОБА_1 укласти договір оренди землі на значно кращих умовах. Враховуючи викладене, ТОВ "Інтерагроінвест" просило: визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, укладений 25 квітня 2019 між ОСОБА_1 та ФГ "Даценко"; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва №256, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, укладений 31 липня 2012 року між ОСОБА_1 та СП "Світанок", на умовах, викладених в додатковій угоді від 03 квітня 2017 року до договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №256, строком на 7 років. Судові витрати покласти на відповідачів. Також у листопаді 2018 року ТОВ "Інтерагроінвест" звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, ФГ "Даценко" про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, в якому просило: визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,038 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0083, укладений 25 квітня 2019 між ОСОБА_1 та ФГ "Даценко"; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва №255, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,038 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0083, укладений 31 липня 2012 року між ОСОБА_1 та СП "Світанок", на умовах, викладених в додатковій угоді від 03 квітня 2017 року до договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №255, строком на 7 років. Судові витрати покласти на відповідачів. Позовні вимоги ТОВ "Інтерагроінвест" обґрунтовані тими ж обставинами, що і в попередньому позові, який стосувався земельної ділянки площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082. Ухвалою Таращанського районного суду Київської області від 13 серпня 2019 року об'єднано цивільну справу №379/1437/18 за позовом ТОВ "Інтерагроінвест" до ОСОБА_1, ФГ "Даценко" про визнання недійсним договору оренди та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк в одне провадження з цивільною справою №379/1440/18 за позовом ТОВ "Інтерагроінвест" до ОСОБА_1, ФГ "Даценко" про визнання недійсним договору оренди та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк. Присвоєно об'єднаній справі єдиний унікальний номер 379/1437/18. Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року у складі судді Зінкіна В. І. в задоволенні позову відмолено. Скасовано заходи забезпечення позову, встановлені ухвалою цього суду від 12 серпня 2019 року, а саме - заборону всім державним реєстраторам та нотаріусам у розумінні Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вчиняти будь-які реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відносно земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, площею 3,0572 га, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області. Скасовано заходи забезпечення позову встановлені ухвалою цього суду від 12 серпня 2019 року, а саме - заборону всім державним реєстраторам та нотаріусам у розумінні Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вчиняти будь-які реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відносно земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, кадастровий номер 3224487700:02:014:0083, площею 3,0380 га, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що орендодавець письмово повідомив орендаря про відмову в поновленні договорів оренди земельних ділянок, тому переважне право позивача на продовження цих договорів не порушено. 26 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючий адвокатського бюро "Архипенка" (далі - АБ "Архипенка ") ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою, в якій просив ухвалити додаткове рішення у справі та стягнути з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 47 750 грн. Заява мотивована тим, що під час розгляду цієї справи судом він заявив про стягнення судових витрат, однак рішенням Таращанського районного суду від 21 листопада 2019 року не вирішено питання про судові витрати, які відповідачі понесли у зв'язку з розглядом справи судом. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючий АБ "Архипенка" ОСОБА_2. надав виписки з банківського рахунку АБ "Архипенка", копію договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018 з додатками, акт приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги від 25 листопада 2019 року, розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та скріншот з інтернет-сторінки https://www. google. com. ua/maps/. Додатковим рішенням Таращанського районного суду Київської області від 06 лютого 2020 року відмовлено у стягненні з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат, пов'язаних з професійною правничою (правовою) допомогою. Додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що з наданих представником ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючим АБ "Архипенка" ОСОБА_2. документів, а саме ордера, договору, платіжних доручень не вбачається, в якій саме справі надано правову допомогу та отримані кошти. З меморіальних ордерів випливає, що кошти виплачені за юридичні послуги згідно з договором без зазначення номера справи, в якій надавалася правова допомога. Крім того, платіжні доручення від 15 лютого 2019 року №67, від 25 березня 2019 року №91, від 16 травня 2019 року №108 не містять інформації про те, що зазначені в них суми є оплатою послуг адвоката саме в цій справі. Вимоги про стягнення транспортних витрат адвоката на поїздки до Таращанського районного суду Київської області не підлягають задоволенню з огляду на правовий висновок, викладений в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі №9901/264/19, в якій зазначено, що виїзд адвоката до Касаційного адміністративного суду для подання позову до канцелярії суду (500 гривень) та подання позову безпосередньо до канцелярії Касаційного адміністративного суду (500 грн. гривень) не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені статтями 1, 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Інтерагроінвест" залишено без задоволення, а рішення Таращанського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року - без змін. Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2 залишено без задоволення, а додаткове рішення Таращанського районного суду Київської області від 06 лютого 2020 року - без змін. Судові рішення апеляційного суду мотивовані тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору та про відмову у стягненні з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат, пов'язаних з професійною правничою (правовою) допомогою, є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. 01 липня 2020 року представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючий АБ "Архипенка" ОСОБА_2. звернувся до Київського апеляційного суду із заявою, в якій просив ухвалити додаткове рішення у справі та стягнути з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн. Заява мотивована тим, що апеляційним судом не було вирішено питання про судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом цієї справи судом апеляційної інстанції, а саме витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, які складаються з: 4 000 грн - вивчення матеріалів апеляційної скарги позивача, підготовка відзиву, формування документів та відправка сторонам; 3 000 грн - представництво інтересів ФГ "Даценко" в суді апеляційної інстанції 24 червня 2020 року (з урахуванням часу очікування в суді) ; 1 043 грн - фактичні витрати, понесені ФГ "Даценко" на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання з міста Черкаси до міста Києва та у зворотному напрямку. ТОВ "Інтерагроінвест" заперечило проти заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з нього на користь ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, посилаючись на те, що договір про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018, укладений між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка", не містить переліку послуг, які надаються адвокатським бюро. Заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу, яка полягала у вивченні матеріалів апеляційної скарги позивача, підготовці відзиву, формуванні документів та відправці сторонам, в розмірі 4 000 грн (за 4 години) є неспівмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, зважаючи на складність справи, обсяг наданої послуги, що по суті зводиться до подання відзиву на апеляційну скаргу. Позиція відповідачів протягом всього часу розгляду справи не змінювалася, а доводи відзиву на апеляційну скаргу не відрізнялися від доводів відзиву на позовну заяву. Тому обсяг часу на вивчення матеріалів апеляційної скарги та підготовку відзивуне міг бути таким значним - 4 години. Загальна тривалість судового засідання, яке відбулося 24 червня 2020 року, не перевищила 20-25 хвилин, а виступ адвоката ОСОБА_2 - 5-7 хвилин. Тому заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу, яка полягала у представництві інтересів ФГ "Даценко" в суді апеляційної інстанції 24 червня 2020 року (з урахуванням часу очікування в суді) в розмірі 3 000 грн, є необґрунтованою. Фактичні витрати, понесені ФГ "Даценко" на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання з міста Черкаси до міста Києва та у зворотному напрямку, документально не підтверджені, а відтак не підлягають задоволенню. Враховуючи викладене, ТОВ "Інтерагроінвест" просило відмовити в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2, а в разі, якщо суддійде висновку про наявність підстав для задоволення вказаної заяви, - зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, виходячи з принципів співмірності та розумності судових витрат. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року клопотання представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2 задоволено. Прийнято додаткову постанову, якою стягнуто з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн. Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що 27 листопада 2018 року між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка" укладено договір про надання професійної правничої допомоги №01/12-2018, а 06 січня 2019 року - додаток №5 до цього договору. Згідно з додатком №5 транспортні витрати адвокатського бюро тарифікуються 5 грн - 1 км, а вартість 1 години роботи складає 1 000 грн. За актом приймання-передачі, складеним 25 червня 2020 року, загальна вартість витрат на професійну правничу допомогу складає 8 043 грн. Крім того, згідно з рахунком від 25 червня 2020 року №42 та платіжним дорученням від 26 вересня 2020 року №284 ФГ "Даценко" сплатило АБ "Архипенка" кошти в розмірі 8 043 грн. Тому суддійшов висновку про стягнення з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат на правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, оскільки саме ця сума фактично сплачена відповідачем на підставі договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 06 серпня 2020 року ТОВ "Інтерагроінвест" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в:

Крім того, апеляційний суд не дослідив доказів понесених ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу, а встановив лише їх наявність, не звернув увагу на заперечення ТОВ "Інтерагроінвест" проти заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення витрат на професійну правничу допомогу, і безпідставно не вирішив клопотання ТОВ "Інтерагроінвест" про зменшення розміру судових витрат. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Таращанського районного суду Київської області. 27 серпня 2020 року справа №379/1437/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Зазначеним вимогам закону оскаржувана додаткова постанова апеляційного суду не відповідає. Матеріалами справи підтверджується, що разом із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2. подав до Київського апеляційного суду укладені між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка" договір про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018, додаток №5 та додаток №6 до цього договору, акт приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги від 25 червня 2020 року, а також розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, складений АБ "Архипенка", та платіжне доручення від 26 червня 2020 року №284 про сплату ФГ "Даценко" на користь АБ "Архипенка" коштів у розмірі 8 043 грн. Згідно з пунктом 1.1 договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018 ФГ "Даценко" доручило, а АБ "Архипенка" прийняло на себе зобов'язання надавати адвокатські (юридичні) послуги за замовленням клієнта щодо захисту його прав та інтересів, пов'язаних з участю в адміністративних, господарських судах, судах загальної юрисдикції під час розгляду цивільних справ або справ про адміністративні правопорушення. За пунктом 3.1 договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018 вартість послуг адвокатського бюро, умови оплати та відшкодування витрат згідно з умовами договору, погоджені сторонами, визначаються у додатках до договору. 06 січня 2019 року між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка" було укладено додаток №5 та додаток №6 до договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018, якими визначено порядок оплати юридичних послуг (гонорару) адвоката за надання правової допомоги, представництво інтересів ФГ "Даценко" у цивільній справі №379/1440/18 та цивільній справі №379/1437/18 (відповідачі ОСОБА_1, ФГ "Даценко"), а також погоджено, що вартість 1 години роботи складає 1 000 грн і транспортні витрати адвокатського бюро тарифікуються 5 грн - 1 км. Відповідно до розрахунку витрат на професійну правничу допомогу, складеного АБ "Архипенка", розмір витрат, понесених ФГ "Даценко" під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, в тому числі на правову допомогу, надану адвокатським бюро, та інших витрат складає 8 043 грн. За актом приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги, складеним 25 червня 2020 року АБ "Архипенка" та ФГ "Даценко", АБ "Архипенка" виконало вивчення матеріалів апеляційної скарги позивача, підготовку відзиву, формування документів та відправку сторонам - 4 000 грн, представництво інтересів ФГ "Даценко" в суді апеляційної інстанції 24 червня 2020 року (з урахуванням часу очікування в суді) - 3 000 грн, а також ФГ "Даценко" понесло фактичні витрати на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання з міста Черкаси до міста Києва та у зворотному напрямку - 1 043 грн, а всього - 8 043 грн. Виконані АБ "Архипенка" роботи (надані послуги) ФГ "Даценко" прийняті та повністю оплачені. ФГ "Даценко" перерахувало на рахунок АБ "Архипенка грошові кошти в сумі 8 043 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 26 червня 2020 року №284. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 138 ЦПК України). Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При цьому склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі №757/16448/17-ц (провадження №61-48191св18). Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору Згідно з частиною першою статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз'яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) ; 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об'єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц (провадження №61-13608св20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Ухвалюючи додаткове рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що представником ФГ "Даценко" - керуючим АБ "Архипенка" ОСОБА_2. надані належні та допустимі докази на підтвердження заявленого розміру витрат на правничу допомогу адвоката, а також витрат, пов'язаних з переїздом представника з міста Черкаси до міста Києва та в зворотному напрямку. Однак наведений висновок суду апеляційної інстанції зроблений з порушенням норм процесуального права та є передчасним з огляду на таке. Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі, яка переглядається, 15 липня 2020 року ТОВ "Інтерагроінвест" подало до Київського апеляційного суду заперечення на заяву представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з нього на користь ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, в яких заявила клопотання про зменшення розміру цих витрат. Однак, дійшовши висновку про обґрунтованість заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2, апеляційний суд безпідставно не розглянув клопотання ТОВ "Інтерагроінвест" про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу. Також поза увагою апеляційного суду залишилося дослідження питання щодо відшкодування витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема переїздом представника до іншого населеного пункту (стаття 138 ЦПК України). Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов'язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини дев'ятої статті 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Верховний Суд зауважує, що запровадження законодавцем граничного розміру (верхньої межі) компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов'язані з прибуттям до суду, покликане насамперед запобігти завищенню розміру цих витрат та попередженню зловживання правом. Граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року №590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", згідно з додатком до якої витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, її представникові, не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження. У свою чергу, питання, пов'язані з відшкодуванням витрат на відрядження унормовані постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" та Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59. За змістом пунктів 7, 9 постанови Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98 державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються, окрім іншого, витрати на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті). Витрати на проїзд державних службовців, а також інших осіб, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, у м'якому вагоні, суднами морського та річкового транспорту, повітряним транспортом за квитками 1 класу та бізнес-класу, фактичні витрати, що перевищують граничні суми витрат на найм житлового приміщення та на перевезення багажу понад вагу, вартість перевезення якого входить до вартості квитка того виду транспорту, яким користується працівник, відшкодовуються з дозволу керівника згідно з підтвердними документами. Відповідно до пунктів 6, 7 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59 витрати на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті. Пунктом 14 розділу І Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59 визначено, що підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" та Податкового кодексу України. В абзаці сімнадцятому статті 2 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" визначено, що розрахунковий документ - документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу іноземної валюти, надрукований у випадках, передбачених цим Законом, і зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну. В той же час, як пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98, так і пунктом 12 розділу ІІІ Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59 передбачено, що у разі відрядження за кордон на службовому автомобілі витрати на пально-мастильні матеріали відшкодовуються з урахуванням встановлених норм за 1 кілометр пробігу відповідно до затвердженого маршруту. Таким чином, сторона, яка не є суб'єктом владних повноважень і на користь якої ухвалене судове рішення, має право на компенсацію здійснених нею та підтверджених документально витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, які не можуть перевищувати встановлені законодавством, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98 та Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59. Водночас, вищевказані нормативно-правові акти органів виконавчої влади передбачають можливість відшкодування витрат на проїзд в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі), або ж витрат на пально-мастильні матеріали, які відшкодовуються з урахуванням встановлених норм за 1 кілометр пробігу відповідно до затвердженого маршруту. Отже, вирішуючи питання про відшкодування стороні витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, необхідно виходити з конкретних обставин справи, зважаючи на вид транспорту, яким скористалася особа, а також документи, подані нею на підтвердження здійснення цих витрат. Якщо на підтвердження здійснених стороною витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, подано документи щодо проїзду транспортом загального користування, то такі витрати повинні бути відшкодовані у розмірі вартості квитка, з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством. Такі витрати також можуть бути відшкодовані у розмірі витрат на пально-мастильні матеріали, з урахуванням встановлених норм за 1 кілометр пробігу, якщо вони підтверджені документально. Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті затверджено наказом Міністерства транспорту України від 10 лютого 1998 року №43 і призначені для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива. Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про компенсацію витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, погодився з доводами представника ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про те, що витрати, понесені на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання, складають 1 043 грн, з розрахунку 5 грн за 1 км дороги і відстані з міста Черкаси до міста Києва та в зворотному напрямку - 410 км. При цьому апеляційний суд не з'ясував, яким видом транспорту користувався представник ФГ Даценко" - ОСОБА_2. для прибуття до міста Києва з міста Черкаси та в зворотному напрямку, не встановив наявність документів, що засвідчують вартість понесених витрат. Без належного і повного з'ясування вищенаведених обставин справи та перевірки їх доказами, висновки апеляційного суду про розподіл судових витрат є передчасними. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним в постанові від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18 (провадження №61-9124св20), в якій спірні правовідносини були аналогічними (розглянуто касаційну скаргу ТОВ "Інтерагроінвест" на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 04 травня 2020 року, якою було задоволено заяву представника ФГ "Даценко" про ухвалення додаткового рішення та стягнуто з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" судові витрати в розмірі 8 310 грн). Отже, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі №372/1010/16-ц (провадження №61-3416св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі №301/1894/17 (провадження №61-30494св18), в додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2018 року у справі №911/3386/17, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №756/2114/17 (провадження №61-10774св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 жовтня 2019 року у справі №905/1795/18, в додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, знайшли своє підтвердження. Суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу адвоката, а також витрат, що пов'язані з явкою до суду, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про задоволення заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2, прийняття додаткової постанови, та стягнення з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн. У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України ") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В оскаржуваній додатковій постанові суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких вона базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не має можливості вирішити спір щодо витрат на правничу допомогу адвоката, а також витрат, що пов'язані з явкою до суду, за результатами касаційного перегляду. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Враховуючи, що внаслідок невирішення клопотання ТОВ "Інтерагроінвест" про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, а також - неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини справи, ухвалена ним додаткова постанова не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" задовольнити частково. Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №633/406/18 провадження №61-17358св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В., від 30 вересня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення, зобов'язання повернути земельну ділянку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні №42017221080000141 від 05 травня 2017 року встановлено, що на підставі протоколу №1 загальних зборів засновників фермерського господарства "Олта" (далі - ФГ "Олта ") 15 березня 2012 року було створено вказане фермерське господарство, (зареєстровано 19 березня 2012 року), затверджено його статут, статутний фонд та призначено головою ФГ "Олта" ОСОБА_2. Відповідно до статуту засновниками ФГ "Олта" є ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а відповідно до пункту 1.2 статуту головою ФГ "Олта" є ОСОБА_2. Позивач вказував, що 16 липня 2012 року ОСОБА_2 як фізична особа подала заяву до Печенізької районної державної адміністрації (далі - Печенізька РДА) з проханням надати в оренду земельну ділянку із земель державного резервного фонду для ведення фермерського господарства орієнтованою площею 111,7 га терміном на 49 років за межами населеного пункту на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, на підставі вказаної заяви головою Печенізької РДА видано розпорядження від 19 липня 2012 року №272, яким надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою подальшої передачі в оренду ОСОБА_2. Після розроблення відповідного проєкту землеустрою головою Печенізької РДА видано розпорядження від 20 листопада 2012 року №453, яким затверджено проєкт землеустрою та надано в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101,8581 га (рілля) для ведення фермерського господарства, у подальшому розпорядженням голови Печенізької РДА від 14 листопада 2013 року №30 внесені зміни до розпорядження від 20 листопада 2012 року №453, а саме: вирішено надати в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101,8581 га, у тому числі земельна ділянка №1 площею 39,5459 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1061) та земельна ділянка №2 площею 62,3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062), які в подальшому на підставі договорів оренди передані ОСОБА_2 в оренду на 49 років для ведення фермерського господарства. 15 липня 2015 року ОСОБА_2 створено та зареєстровано нове фермерське господарство, а саме: ФГ "Олта-А" та 17 липня 2015 року відбулись загальні збори засновників ФГ "Олта", на якому серед іншого було вирішено припинити користування ФГ "Олта" земельними ділянками з кадастровими номерами 6324681000:02:001:1061, 6324681000:02:001:1062, прийнято від ОСОБА_2 заяву про складання повноважень голови ФГ "Олта". ГУ Держгеокадастру у Харківській області надано відповідний дозвіл від 10 вересня 2015 року №19-20-11-7633/0/19-15, на підставі якого ОСОБА_2 проведено поділ земельної ділянки №6324681000:02:001:1062, площею 62,3122 га. У подальшому на підставі заяви ОСОБА_2 як фізичної особи від 10 лютого 2016 року з нею укладено додаткову угоду від 01 березня 2016 року до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої в оренду передаються 13 земельних ділянок загальною площею 62,3122 га з кадастровими номерами з 6324681000:02:001:1067 по 6324681000:02:001:1079, в тому числі земельна ділянка з кадастровим номером 6324681000:02:001:1079, площею 5, 2368 га. 02 квітня 2016 року відбулись загальні збори засновників та членів ФГ "Олта-А", на яких прийнято рішення провести приватизацію земельних ділянок, які перебувають у користуванні ФГ "Олта-А", а саме земельної ділянки площею 62,3122 га (6324681000:02:001:1062), яка уже розподілена на 13 земельних ділянок, в тому числі земельної ділянки з кадастровим номером 6324681000:02:001:1079, між засновниками та членами ФГ "Олта-А". 08 квітня 2016 року члени ФГ "Олта-А" подали до ГУ Держгеокадастру в Харківській області заяви про передачу їм у приватну власність відповідних земельних ділянок. Земельна ділянка з кадастровим номером 6324681000:02:001:1079 площею 5,2368 га передана у приватну власність ОСОБА_1 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 04 травня 2016 року №3612-СГ. Прокурор стверджував, що ОСОБА_2 незаконно отримала в оренду вищевказані земельні ділянки, ввівши в оману відповідні органи державної влади щодо наміру їх використовувати для ведення фермерського господарства. Окрім того, накази про передачу земельних ділянок у приватну власність члена ФГ "Олта-А" (у тому числі відповідача ОСОБА_1) прийняті з порушенням чинного законодавства. Прокурор звертав увагу на те, що земельні ділянки перебували у власності держави і в оренді у ОСОБА_2 як фізичної особи, тобто члени ФГ "Олта-А" не мали законних підстав для отримання їх безоплатно у приватну власність. Із урахуванням викладеного, заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 просив визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (про передачу земельної ділянки у власність) від 04 травня 2016 року №3612-СГ, зобов'язати ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку, площею 5,2368 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1079, скасувати рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Зоткіна С. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29844598 від 01 червня 2016 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Печенізького районного суду Харківської області у складі судді Смирнова В. А. від 03 грудня 2019 року у задоволенні позову заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурором не доведено на підставі належних та достовірних доказів, наявність порушень зі сторони ГУ Держгеокадастру у Харківській області при передачі у власність фізичній особі ОСОБА_1 земельної ділянки. ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку на законних підставах, у відповідності до вимог Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство". Суд першої інстанції зазначив, що позов подано прокурором саме в інтересах держави, факт порушення яких відповідачами ним не доведено. Позбавлення ОСОБА_1 права на земельну ділянку призведе до порушення права власності/права подальшого використання земельної ділянки. Право власності, яке набуте ОСОБА_1 на законних підставах і має бути захищено у відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено. Рішення Печенізького районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Харківській області "Про передачу земельної ділянки у власність" від 04 травня 2016 року №3612-СГ. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути у відання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку площею 5, 2368 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1079. Скасовано рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Зоткіна С. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29844598 від 01 червня 2016 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 у порушення статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України та статей 7, 13 Закону України "Про фермерське господарство" скористався правом на отримання земельної ділянки у пільговому порядку, з метою уникнення участі у земельних торгах, у ГУ Держгеокадастру у Харківській області не було правових підстав для передачі у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства 04 травня 2016 року та відповідно не було правових підстав для державної реєстрації прав та їх обтяжень 01 червня 2016 року. ОСОБА_1 не мав наміру вести фермерське господарство, виробляти сільськогосподарську продукцію. Внаслідок таких дій та рішень відповідача земельна ділянка вибула з володіння держави та держава була позбавлена можливості здійснити реалізацію права оренди земельних ділянок на більш вигідних засадах в умовах конкурентного ринку, що свідчить про безумовне порушення інтересів держави. Оспорений прокурором наказ прийнято з порушенням вимог статті 134 ЗК України, статей 7, 13 Закону України "Про фермерське господарство". Короткий зміст доводів касаційної скарги У листопаді 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року і залишити в силі рішення Печенізького районного суду Харківської області від 03 грудня 2019 року. Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18, від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17, від 11 липня 2018 року в справі №911/2635/17, від 03 червня 2019 року у справі №910/6767/17, від 05 травня 2020 року у справі №910/9254/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також апеляційним судом вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі (фермерське господарство "Олта-А" і ОСОБА_2). Заявник стверджує, що апеляційний суд у порушення вимог статей 2, 5 ЦПК України, статей 15, 16, 387, 388 ЦК України застосував неналежний та неефективний спосіб захисту "порушеного", на думку прокурора, права шляхом визнання незаконним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії та скасування рішення державного реєстратора без урахування вказаних висновків Верховного Суду. Прокурор при зверненні до суду із цим позовом, не досліджував питання відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, та наявності у нього повноважень на звернення до суду. Заявник також посилається на те, що апеляційний суд проігнорував аргументи відповідача та припустився порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішення стосується прав та інтересів ФГ "Олта-А" й ОСОБА_2, які не були залученні до участі у справі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №633/406/18.21 вересня 2021 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу №633/406/18 розподілено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року справу за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення, зобов'язання повернути земельну ділянку призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру у Харківській області посилається на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята із порушенням норм матеріального та процесуального права, що в свою чергу призвело до неправильного вирішення справи, а тому касаційна скарга підлягає до задоволення. Фактичні обставини справи, встановлені судами 16 липня 2012 року ОСОБА_2 подала заяву до Печенізької районної державної адміністрації з проханням надати в оренду земельну ділянку із земель державного резервного фонду для ведення фермерського господарства орієнтованою площею 111,7 га терміном на 49 років за межами населеного пункту на території Борщівської сільської ради Печінізького району Харківської області. На підставі вищевказаної заяви головою Печінізької районної державної адміністрації видано розпорядження від 19 липня 2012 року №272, яким надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою подальшої передачі в оренду ОСОБА_2. Після розроблення відповідного проєкту землеустрою головою Печінізької районної державної адміністрації видано розпорядження від 20 листопада 2012 року №453, яким затверджено проєкт землеустрою та надано в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101, 8581 га (рілля) для ведення фермерського господарства. У подальшому, розпорядженням голови Печінізької районної державної адміністрації від 14 листопада 2013 року №30 внесені зміни до розпорядження №453, а саме пункт 2 резолютивної частини викладено в наступній редакції: "надати в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки загальною площею 101, 8581 га в т. ч. земельна ділянка №1 площею 39,5459 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1061) та земельна ділянка №2 площею 62,3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062)". На підставі вказаних розпоряджень Печінізької районної державної адміністрації між ГУ Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_2 30 грудня 2014 року укладено два договори оренди землі, відповідно до яких зазначені дві земельні ділянки загальною площею 101,8581 га передані ОСОБА_2 в оренду на 49 років для ведення фермерського господарства. На підставі заяви ОСОБА_2 як фізичної особи від 10 лютого 2016 року з нею укладено додаткову угоду від 01 березня 2016 року до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої в оренду передаються 13 земельних ділянок загальною площею 62, 3122 га з кадастровими номерами з 6324681000:02:001:1067 по 6324681000:02:001:1079, в тому числі земельна ділянка з кадастровим номером 6324681000:02:001:1079 площею 5, 2368 га. Для отримання у власність земельної ділянки площею 5, 2368 га кадастровий номер 6324681000:02:001:1079, що розташована на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, ОСОБА_1 08 квітня 2016 року звернувся із заявою до виконуючого обов'язки начальника ГУ Держгеокадастру у Харківській області, яка перебуває в оренді ФГ "Олта-А". До заяви ОСОБА_1 додав копію договору оренди землі № б/н від 30 грудня 2014 року, копію додаткової угоди до договору оренди землі № б/н від 01 березня 2016 року, копію витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копію витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копію довідки про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, копію протоколу №4 загальних зборів членів ФГ "Олта-А" від 02 квітня 2016 року, копію статуту ФГ "Олта-А", відомості з ЄДРПОУ, копію виписки з державної реєстраційної служби, копія паспорту та ідентифікаційного коду. На час звернення із заявою до ГУ Держгеокадастру у Харківській області ОСОБА_1 був членом ФГ "Олта-А". 04 травня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області видано наказ №3612-СГ про передачу земельної ділянки у власність, відповідно до якого передано громадянину - члену ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 5,2368 га, у тому числі рілля площею 5,2368 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1079), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 864016863246, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають в оренді ФГ "Олта-А" згідно договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, розташовану за межами населених пунктів на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України визначає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Такі ж гарантії права власності визначено і у статті 321 ЦК України У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Частиною другою статті 134 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено винятки із загального правила отримання земель державної та комунальної власності в оренду або власність шляхом проведення земельних торгів. Одним із таких винятків є надання земельних ділянок державної або комунальної власності громадянам для створення фермерського господарства. Згідно положень Закону України "Про фермерське господарство" громадянин, як фізична особа, звертається з відповідним клопотанням про одержання земельної ділянки у власність або користування та після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Системний аналіз ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство" в аспекті цього спору свідчить про наступне: (1) земельна ділянка для ведення фермерського господарства набувається саме фізичною особою; (2) після створення (державної реєстрації) фермерського господарства, останнє набуває інші земельні ділянки державної або комунальної власності у користування або власність виключно на підставі земельних торгів відповідно до положень частини першої статті 134 ЗК України. Як було встановлено судами попередніх інстанцій, після отримання ОСОБА_2 земельної ділянки в оренду було створено ФГ "Олта-А", членом якого став ОСОБА_1. Згідно із частиною другою статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно з абзацами першим та другим частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. За змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної оцінки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Натомість відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі №6-248цс16 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі №389/29/17-ц (провадження №61-1100св17). Звертаючись до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, ОСОБА_1 на обґрунтування необхідності відведення земельної ділянки в розмірі 5,2368 га зазначив про свій намір створити фермерське господарство. У заяві не зазначено відомостей про наявність ОСОБА_1, як фізичної особи, яка бажає створити фермерське господарство, матеріальних та трудових ресурсів для ефективного здійснення фермерської діяльності Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов об'єктивного висновку про наявність підстав для задоволення вимог прокурора, у обраний ним спосіб, оскільки під час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. ГУ Держгеокадастру у Харківській області належним чином не встановило реальних фактичних намірів заявника використовувати спірну земельну ділянку за її цільовим призначенням, у зв'язку із чим надало у власність ОСОБА_1, який не здійснює фермерську діяльність, земельну ділянку за пільговим порядком її одержання, без процедури проведення земельних торгів. Внаслідок вказаних дій та рішень ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельна ділянка вибула з володіння держави, держава була позбавлена можливості здійснити реалізацію права на земельну ділянку на більш вигідних засадах в умовах конкурентного ринку, що свідчить про безумовне порушення інтересів держави. Із урахуванням встановлених у цій справі обставин, слід погодитися із судом апеляційної інстанції, що позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, на якій він не здійснює фермерську діяльність, не порушує справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами ОСОБА_1, оскільки земельна ділянка перебуває в оренді ФГ "Олта-А", членом якого він є. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 09 червня 2021 року у справі №633/404/18, від 21 липня 2021 року у справі №633/411/18-ц, від 12 жовтня 2021 року у справі №633/405/18. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно із частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор вказував, що він заявляє позов в інтересах держави, при цьому уповноважений державою здійснювати відповідні функції орган - ГУ Держгеокадастру у Харківській області є співвідповідачем у справі. Оскільки ГУ Держгеокадастру у Харківській області неналежним чином здійснювало свої повноваження, прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави самостійно і набув статус позивача відповідно до статті 56 ЦПК України. Вказане узгоджується зі висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Доводи заявника про те, що оскаржуваним рішенням апеляційного суду було вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, є безпідставними, оскільки судове рішення стосується лише питання правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку. Зазначеним обставинам надана належна оцінка апеляційним судом, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті висновків апеляційного суду, зроблених за результатами оцінки доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). З урахуванням наведеного, враховуючи підстави касаційного оскарження, наведені заявником, колегія суддів вважає, що апеляційний суд за встановлених у цій справі обставин дійшов обґрунтованого висновку щодо задоволення заявлених позивних вимог. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті. З урахуванням обставин цієї справи та обставин, встановлених судовими рішеннями у справах №633/404/18, №633/411/18-ц, №633/405/18, висновки суду апеляційної інстанції не можуть бути визнані такими, що суперечать висновкам Верховного Суду, на які заявник посилався у касаційній скарзі. За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

Касаційна скарга мотивована тим, що у відзиві на апеляційну скаргу вона зазначала, що судова земельно-технічна експертиза була проведена експертом на підставі недостовірних відомостей та документів, які мають очевидні ознаки фіктивності, а тому висновок експерта від 17 липня 2019 року не може бути належним доказом. Проте суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернув, не дослідив та не оцінив надані нею докази на спростування висновків цієї експертизи. Окрім цього посилається на те, що суд апеляційної інстанції не оцінив подану нею до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності, що свідчить про поверхневий та неповний розгляд справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції та зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. 07 вересня 2020 року справа №360/974/18 надійшла до Верховного Суду. ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що суд апеляційної інстанції дотримався норм матеріального та не допустив порушення норм процесуального права, а тому касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення. Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 листопада 2014 року позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для колективного садівництва площею 0, 0728 га, кадастровий номер 3221080500:05:002:0242, розташованої на території Блиставицької сільської ради Бородянського району Київської області, та розміщеного на цій земельній ділянці садового будинку по АДРЕСА_1. Відповідачу ОСОБА_2 належить на праві власності сусідня земельна ділянка для ведення садівництва площею 0, 1200 га з кадастровим номером 3221080500:05:002:0193, розташована по АДРЕСА_2. Згідно з планом-схемою земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, з описом меж суміжних землевласників (землекористувачів), виконаного ТОВ "Холенд" на замовлення позивача, та відповідно до акту обстеження земельної ділянки ОСОБА_1, земельна ділянка площею 0, 0018, що позначена на плані-схемі від точки А до точки Б, самовільно використовується власником сусідньої земельної ділянки й є обмеженою у використанні позивачем. Ухвалою Бородянського районного суду Київської області від 05 жовтня 2018 року в справі було призначено судову земельно-технічну експертизу. Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи №81/05-2019 від 17 липня 2019 року координати фактичних меж земельної ділянки з кадастровим номером 3221080500:05:002:0242, що належить ОСОБА_1, та земельної ділянки з кадастровим номером 3221080500:05:002:0193, що належить ОСОБА_2 не відповідають координатам документації із землеустрою, на підставі якої зазначені земельні ділянки були сформовані, а саме: ділянка ОСОБА_2 частково накладається на ділянку ОСОБА_1. Площа накладення становить 0, 0018 га (18 кв. м) й зображена на малюнку №2, №3 рожевим заштрихованим кольором та позначена "S2" і точками А1 (В5)-В4-2-3-4-5-А1 (В5). Фактична площа земельної ділянки з кадастровим номером 3221080500:05:002:0242, що належить позивачу, станом на час дослідження становить 0, 0580 га. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. За приписами статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини першої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. За змістом статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Відповідно до статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині другій статті 78 ЦПК Українизазначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Перевіривши надані сторонами докази, в тому числі висновок експерта, належно їх оцінивши, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що ОСОБА_2, здійснивши зведення паркану на частині земельної ділянки, що належить на праві власності ОСОБА_1, чинить перешкоди позивачу в користуванні її земельною ділянкою, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у користуванні належною їй на праві власності земельною ділянкою та їх часткове задоволення. При цьому позовна давність до вимог про усунення перешкод у користуванні та володінні майном не застосовується, оскільки таке правопорушення є триваючим у часі, а отже негаторний позов про усунення перешкод у користуванні майном може бути поданий доти, доки існує саме правопорушення, а тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу. Посилання в касаційній скарзі на необґрунтованість висновку експерта від 17 липня 2019 року колегія суддів не бере до уваги, оскільки цей висновок не спростований належними та допустимими доказами, з клопотанням про призначення повторної експертизи в справі заявник ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не зверталася. Доводи касаційної скарги про застосування апеляційним судом норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року в справі №520/8073/16-ц та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі №220/421/17 є безпідставними, оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин. Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскількифактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріально і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті й законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстав для його скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Щодо поновлення виконання судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що виконання постанови Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року було зупиненоухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2020 року, то в зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити її виконання. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 є власниками земельних ділянок. Починаючи з 2007 року, за усною домовленістю належні їм земельні ділянки перебували в оренді СФГ "Ольга". У червні 2019 року повідомили відповідача про намір самостійно обробляти земельні ділянки, після чого дізнались, що з 2007 року СФГ "Ольга" використовує належні їм землі на підставі договорів оренди. Посилаючись на те, що вони не підписували і нікого не уповноважували на підписання жодних догорів оренди, позивачі просили задовольнити позовні вимоги. ОСОБА_4 позовні вимоги мотивує тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом він є власником земельної ділянки, площею 6,950 га, яка належала ОСОБА_1, та використовується СФГ "Ольга". Після набуття права власності на земельну ділянку він повідомив відповідача про намір самостійно її обробляти, після чого дізнався про існування договору оренди від 17 травня 2007 року. Посилаючись на те, що не має жодних домовленостей з СФГ "Ольга" щодо оренди успадкованої ним земельної ділянки, ОСОБА_4 просив задовольнити позовні вимоги. У серпні 2019 року СФГ "Ольга" подало зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, у якому просило стягнути збитки в сумі 68 506, 16 грн. Позов мотивований тим, що, починаючи з 2007 року земельні ділянки відповідачів перебувають в оренді СФГ "Ольга". Подаючи первісний позов, відповідачі умисно порушують взяті на себе зобов'язання за договорами оренди та помилково зазначають інформацію щодо певної домовленості між ними та господарством. Посилаючись на те, що СФГ "Ольга" є юридичною особою, яка сплачує відповідні податки та збори, і земельні ділянки відповідачів включені до податкового обліку господарства, а також на існування затрат на сільськогосподарський обробіток земельних ділянок відповідачів, господарство просило задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року первісний позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00062. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_2 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-04-07-717-00061. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 11 березня 2008 року між ОСОБА_3 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 07 червня 2008 року №4АА002187-04-08-717-00059. Розірвано договір оренди землі, укладений 17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга", зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00081. В задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивоване тим, що оскільки позивачі заперечують, що саме вони підписували оспорювані договори, а СФГ "Ольга" заявляє зустрічний позов про стягнення збитків, місцевий суд вважав, що відповідач фактично визнав позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. Позовні вимоги ОСОБА_4 про розірвання договору суд вважав обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з огляду на пункт 37 договору оренди, яким передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для зміни умов або розірвання договору. Оскільки СФГ "Ольга" не надало жодного розрахунку витрат, понесених у зв'язку з обробітком земельних ділянок відповідачів, суд першої інстанції дійшов висновку, що зустрічний позов є необґрунтованим та не підлягає задоволенню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року апеляційну скаргу СФГ "Ольга" задоволено частково, рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди скасовано та відмовлено в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 20 грудня 2019 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову СФГ "Ольга" про відшкодування збитківне оскаржувалось, а тому судові рішення в цій частині на предмет законності та обґрунтованості судом касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не перевіряються. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі не довели обставини, на які вони посилаються як на підставу їхніх позовних вимог, оскільки належними доказами не спростували факт підписання ними оспорюваних договорів оренди. Позовні вимоги ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованими з мотивів, наведених судом першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У квітні 2020 року СФГ "Ольга" звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди земельної ділянки. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми матеріального права, а саме частини 3, 4 та 5 статті 31, частини 4 статті 32 Закону України "Про оренду землі", частину 3 статті 148-1 ЗК України без врахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі №190/949/17, від 22 січня 2020 року в справі №399/590/17, від 21 січня 2020 року в справі №235/7122/18, від 10 жовтня 2019 року в справі №610/31/17, у яких зазначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку у порядку спадкування не є самостійною підставою для розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку. У квітні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав оцінки талону-повідомленню про прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію, згідно якого позивачі звернулись до Великолепетиського ВП ГУНП із заявою про вчинення головою ФГ "Ольга" злочину (підроблення підписів у договорах про оренду земельних ділянок). Відзиви на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не подані Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2020 відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу №649/877/19 з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У листопаді 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до СФГ "Ольга" про визнання договорів оренди земельної ділянки недійсними та розірвання договору оренди земельної ділянки, за зустрічним позовом СФГ "Ольга" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про відшкодування збитків призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1, ОСОБА_2 підлягає часткову задоволенню, а касаційна скарга СФГ "Ольга" - залишенню без задоволення. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною, площею 6,83 га, на підставі державного акта на право приватної власності на землю І-ХС №03016. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, загальною площею 6,85 га, на підставі державного акта на право приватної власності на землю І-ХС №03015 ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, загальною площею 6,83 га, на підставі державного акта на право приватної власності на землю ЯД №729564. ОСОБА_4 успадкував земельну ділянку, площею 6,950 га, яка належала спадкодавцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю І-ХС №010114.17 травня 2007 року між ОСОБА_1 та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00062.17 травня 2007 року між ОСОБА_2 та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 травня 2007 року №4АА002187-04-07-717-00061.17 травня 2007 року між ОСОБА_6, спадкоємцем якого є ОСОБА_4, та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 29 травня 2007 року №4АА002187-0407-717-00081. Пунктом 37 вищевказаного договору передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору. 11 березня 2008 року між ОСОБА_3 та СФГ "Ольга" укладений договір оренди землі, зареєстрований у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 07 червня 2008 року №4АА002187-04-08-717-00059. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Частиною першою статті 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним в силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також застосування спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. У справі, що переглядається, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили визнати недійсними договори оренди належних їм земельних ділянок, посилаючись на те, вони їх не підписували. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні первісного позову в цій частині, виходив з того, що позивачі не довели обставини, на які вони посилаються як на підставу їхніх позовних вимог, оскільки не спростували факт підписання ними оспорюваних договорів оренди. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується з вказаним висновком суду з огляду на наступне. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним. Суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність. Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 16 червня 2020 року в справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Проте, позивачі обрали спосіб відновлення порушеного права (визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними), який не підлягає захисту шляхом задоволення позовних вимог у цій справі. При цьому колегія суддів звертає увагу ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3, що відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивачів права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 січня 2021 року в справі №387/356/17 (провадження №61-16498св18). ОСОБА_4, обґрунтовуючи позовні вимоги, посилався на те, що він є новим власником земельної ділянки, яка належала ОСОБА_6, та використовувалась СФГ "Ольга" на підставі договору оренди земельної ділянки від 17 травня 2007 року. Маючи намір самостійно обробляти земельну ділянку, позивач повідомив про це відповідача та просив розірвати договір на підставі пункту 37, яким передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору, проте отримав відмову. Положеннями статей 30, 31 Закону України "Про оренду землі" визначено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. Відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) міститься висновок, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)". Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки, врахував зміст пункту 37 вказаного правочину, яким сторони погодили можливість розірвання договору оренди у разі зміни власника земельної ділянки, яка перебуває в оренді відповідача, а також у разі реорганізації юридичної особи - орендаря, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про задоволення позову в цій частині. Вказаним пунктом враховано інтереси, як власника земельної ділянки, так і орендаря. Крім того, пункт 37 цього договору є чинним та в установленому законом порядку недійсним не визнавався. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин у вказаній частині положення Закону України "Про оренду землі" та ЦК України, надав належну оцінку умовам договору оренди земельної ділянки. Висновок апеляційного суду в частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки є обґрунтованим, оскільки законодавець допускає можливість розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку в разі, якщо це передбачено умовами такого договору, що спростовує доводи касаційної скарги СФГ "Ольга". Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині первісних позовних вимог ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок встановлені апеляційним судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, постанова апеляційного суду в цій частині підлягає зміні, виклавши її мотивувальну частині в редакції цієї постанови. Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Постанова апеляційного суду в частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення оскаржуваного судового рішення в цій частині без змін. Щодо клопотання про передачу справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду У вимогах касаційної скарги СФГ "Ольга" просить направити справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування правозастосовчої практики. Клопотання про направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиною правозастосовної практики. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п'ятій статті 403 цього Кодексу. Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права. Заявником у клопотанні не наведено, у чому саме полягає виключна правова проблема у цій справі, аналіз судової практики не свідчить про наявність протилежних і суперечливих судових рішень та глибоких і довгострокових розбіжностей у судовій практиці у справах із аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами. З огляду на викладене, колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотанняселянського фермерського господарства "Ольга" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково, касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Ольга" залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Херсонського апеляційного суду від 19 березня 2020 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_4 про розірвання договору оренди земельної ділянки залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року заступник керівника Городоцької місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру) від 01 серпня 2017 року №22-15513-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 6825882600:03:007:0257, для ведення особистого селянського господарства; витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 6825882600:03:007:0257, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що розташована за межами населених пунктів Виноградівської сільської ради, яка входить до Баламутівської сільської ради Ярмолинецького району Хмельницької області. Обґрунтовуючи позовні вимоги, заступник керівника Городоцької місцевої прокуратури посилався на те, що наказом ГУ Держгеокадастру від 01 серпня 2017 року №22-15513-СГ затверджено проєкт землеустрою, який розроблений на підставі наказу від 09 грудня 2016 року №22-32642-СГ, щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 2,0000 га кадастровий номер 6825882600:03:007:0257, яка знаходиться за межами населених пунктів Виноградівської сільської ради і входить до складу Баламутівської сільської ради, та надано її у власність для ведення особистого селянського господарства. На підставі наказу 01 серпня 2018 року №22-15513-СГ державний реєстратор Олешинської сільської ради Хмельницького району Андрієвська М. В. зареєструвала право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку. 03 жовтня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 відчужив зазначену земельну ділянку ОСОБА_2. Наказом ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області від 27 жовтня 2017 року №22-21524-СГ ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку загальною площею 2,0000 га, кадастровий номер 6823087000:11:005:0009 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Ялинівської сільської ради. При повторному зверненні до ГУ Держгеокадастру ОСОБА_1 не повідомив про те, що раніше використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Таким чином, ОСОБА_1 незаконно приватизував земельну ділянку з кадастровим номером 6825882600:03:007:0257, оскільки він вже використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_2 придбав спірну земельну ділянку в особи, яка, з огляду на зазначені обставини, не мала права її отримувати та відчужувати. У зв'язку з цим прокурор просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ярмолинецький районний суд Хмельницької області рішенням від 02 грудня 2020 року позов задовольнив. Визнав недійсним наказ ГУ Держгеокадастру від 01 серпня 2017 року №22-15513-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 6825882600:03:007:0257, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що розташована за межами населених пунктів Виноградівської сільської ради, яка входить до Баламутівської сільської ради. Витребував у ОСОБА_2 на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку загальною площею 2,0000 га, кадастровий номер 6825882600:03:007:0257. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння власника не з його волі - на підставі незаконного рішення державного органу, якому держава делегувала повноваження щодо розпорядження землями державної власності. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції за наслідками розгляду заяви про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - Сергійчук Ю. В. звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення про стягнення з Городоцької місцевої прокуратури на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн. Ярмолинецький районний суд Хмельницької області ухвалою від 16 грудня 2020 року у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення відмовив. Суд першої інстанції мотивував зазначену ухвалу тим, що позов задоволено у повному обсязі, а тому немає підстав для стягнення на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Хмельницький апеляційний суд постановою від 22 березня 2021 року рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 02 грудня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Ухвалу Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 16 грудня 2020 року залишив без змін. Змінив розподіл судових витрат. Стягнув з прокуратури Хмельницької області на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 14 726,40 грн. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що на час видання ГУ Держгеокадастру оспорюваного наказу від 01 серпня 2017 року №22-15513-СГ ОСОБА_1 ще не використав своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки ні наказу повноважного органу про надання йому у власність земельної ділянки за цим видом використання, ні зареєстрованого права власності на земельну ділянку не було. Тому суддійшов висновку, що немає правових підстав для визнання цього наказу незаконним. При цьому суди виходив з того, що ОСОБА_1 повторно скористався правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки з кадастровими номером 6823087000:11:005:0009, а не земельної ділянки з кадастровим номером 6825882600:03:007:0257, яка була відчужена ОСОБА_2, і саме цю ділянку позивач просив витребувати на користь держави. Водночас позовні вимоги заявлено щодо земельної ділянки, яка була отримана вперше. Також суддійшов висновку, що апеляційна скарга на ухвалу суду про відмову в ухваленні додаткового рішення не підлягає задоволенню, оскільки у зв'язку із задоволенням позову не було підстав для стягнення витрат на користь ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, а відповідно і для ухвалення додаткового РІШЕННЯ: Водночас апеляційний суд ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову здійснив розподіл судових витрат та стягнув з прокуратури на користь ОСОБА_2 судові витрати, в тому числі витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У червні 2021 року перший заступник керівника Хмельницької обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року в частині задоволення вимоги щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у стягненні цих витрат. Підставою касаційного оскарження вказує те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №379/1487/18. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Всупереч статті 137 ЦПК України ОСОБА_2 та його представником такі заяви ні в письмовому, ні в усному вигляді не подавались, що підтверджується протоколами судових засідань від 15 вересня, 29 жовтня та 02 грудня 2020 року. Посилання апеляційного суду на заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Сергійчука Ю. В. про орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 8 000, грн як на таку, що подана до судових дебатів у суді першої інстанції є помилковим, оскільки в дійсності ця заява подана до суду 07 грудня 2020 року, що підтверджується звітом про передачу судової справи раніше визначеному складу суду та протоколу передання судової справи раніше визначеному складу суду. Крім того, подання такої заяви можливе протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду і лише за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву, в свою чергу адвокатом відповідача та самим відповідачем таких дій не вчинено. Оскільки, протягом зазначеного процесуального строку заява відповідачем та його представником у суді першої інстанції не подавалась, тому заява представника відповідача про відшкодування витрат на правничу допомогу, є такою, що подана після закінчення судових дебатів, та підлягала залишенню без розгляду. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 17 серпня 2021 року справа №689/20/20 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Апеляційний суд вирішуючи питання про розподіл судових витрат встановив такі обставини. Правничу допомогу ОСОБА_2 у цій справі надавав адвокат Сергійчук Ю. В. на підставі ордера від 28 лютого 2020 року серії ХМ №042534.02 грудня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сергійчук Ю. В. подав до суду заяву про розмір витрат, які ОСОБА_2 має сплатити у зв'язку з розглядом справи та опис робіт виконаних адвокатом. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу до заяви подано договір про надання правової допомоги від 27 лютого 2020 року, додатком 1 до договору про вартість послуг від 27 лютого 2020 року, рахунок-фактуру від 02 грудня 2020 року №01-27/02/20, акт приймання-передачі наданих послуг від 02 грудня 2020 року з описом робіт (наданих послуг). При цьому, апеляційний суд встановив, що прокурор не подавав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України). Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Згідно з положеннями частин першої - п'ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Як встановив апеляційний суд 02 грудня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сергійчук Ю. В. подав до суду заяву про розмір витрат, які ОСОБА_2 має сплатити у зв'язку з розглядом справи та до заяви додав договір про надання правової допомоги від 27 лютого 2020 року, додатком 1 до договору про вартість послуг від 27 лютого 2020 року, рахунок-фактуру від 02 грудня 2020 року №01-27/02/20, акт приймання-передачі наданих послуг від 02 грудня 2020 року з описом робіт (наданих послуг). Зазначена заява за візою судді приєднана до матеріалів справи, що також підтверджується протоколом судового засідання від 02 грудня 2020 року. Крім того, після ухвалення судового рішення, а саме 04 грудня 2020 року адвокат Подлюка А. А. подав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення до якої додав детальний опис робіт виконаних адвокатом та квитанцію про оплату наданих послуг від 04 грудня 2020 року. Таким чином, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що представник ОСОБА_2 - адвокат Сергійчук Ю. В. у строк, передбачений частиною восьмою статті 141 ЦПК Україниподав до суду першої інстанції докази про розмір витрат, які відповідач сплатив або має сплатити у зв'язку з розглядом справи. Доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовають та не свідчать про порушення апеляційними судом норм процесуального права при розподілі витрат на професійну правничу допомогу. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені апеляційним судом, оскаржувана постанова не суперечить правовому висновку, який зазначений в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року в частині стягнення з прокуратури Хмельницької області на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000,00 грн залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ОСОБА _3 продав ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними спорудами, розташований на АДРЕСА_3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської областівід 11 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту набуття, виникнення і наявності її прав на спірний житловий будинок та порушення, оспорення чи невизнання таких прав діями відповідачів, оскільки вказаний будинок не належав на праві власності ні ОСОБА_8, ні ОСОБА_6, то право на нього не могло входити до складу спадщини, тому в позивача відсутні правові підстави на будинок у порядку спадкування. Враховуючи, що майнові, спадкові чи інші права позивача не порушуються, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Вільховецької сільської ради від 30 серпня 2007 року №94, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 вересня 2007 року на вказаний житловий будинок та визнання недійсними договорів купівлі-продажу цього житлового будинку. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 від імені якої діє ОСОБА_5 залишено без задоволення. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 11 травня 2017 року залишено без змін. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, встановивши, що спірний житловий будинок не належав на праві власності ні ОСОБА_8, ні ОСОБА_6, дійшов правильного висновку про те, що право на цей будинок не могло входити до складу спадщини, а тому в позивача відсутні правові підстави для набуття права власності на спірний будинок у порядку спадкування. Разом з тим апеляційний суд зазначив, що не є належним захистом порушеного права позивача визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітету Вільховецької сільської ради від 30 серпня 2007 року №94, яким передано у приватну власність житловий будинок, що розташований на АДРЕСА_3, ОСОБА_4, свідоцтва про право власності на цей житловий будинок від 24 вересня 2007 року №241, спірних договорів купівлі-продажу, оскільки такий спосіб є неефективним та його реалізація не приведе до відновлення порушених прав та інтересів позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, в інтересах якої діє представник ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не встановили фактичних обставин справи та не врахували того, що її мати ОСОБА_8 відповідно до рішення Вільховецької сільської ради депутатів трудящих від 27 липня 1971 року №94 отримала із присадибного фонду колгоспу "Зоря комунізму" земельну ділянку площею 0,07 га на АДРЕСА_1, для будівництва житлового будинку. На виділеній земельній ділянці її мати збудувала житловий будинок. Зареєструвати житловий будинок в бюро технічної інвентаризації та отримати свідоцтво про право власності її мати не могла, бо в селах на той час житлові будинки реєструвалися у погосподарських книгах сільської ради. Вказувала, що відповідно до довідки Вільховецької сільської ради від 25 лютого 2016 року №489 нумерація та назва вулиці спірного житлового будинку, який розташований на АДРЕСА_1, змінювалася. Так у 2006 році АДРЕСА_4 перейменована на АДРЕСА_5, номер житлового будинку став 201, потім - 203, тепер - 211. Таким чином житловий будинок АДРЕСА_6. Старий житловий будинок, розташований поруч із новим, не був знесений, а використовувався як господарська споруда, але Вільховецька сільська рада присвоїла йому номер №209 (201) і цей номер є у погосподарських книгах. Зазначає, що у серпні 1968 року рішенням зборів колгоспників "Зоря комунізму" ОСОБА_4 була виділена земельна ділянка площею 0,03 га у с. Вільхівці, урочище "Долина", під будівництво житлового будинку. Згідно з довідкою Вільховецької сільської ради урочище "Долина" та вул. Головна - це зовсім інша місцевість у с. Вільхівці. Відповідно до акта відведення земельної ділянки від 03 вересня 1970 року ОСОБА_4 виділена земельна ділянка, для будівництва житлового будинку, розташована за адресою: АДРЕСА_4. Розмір земельної ділянки не співпадає із розміром земельної ділянки яка була виділена ОСОБА_4, на виділеній йому земельній ділянці він житловий будинок не збудував, а проживав із сім'єю у будинку матері позивача. Вказує, що Виконавчим комітетом Вільховецької сільської ради всупереч Тимчасовому положенню про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5 із змінами та доповненнями від 19 травня 2005 року №48/5, за відсутності правовстановлюючих документів на землю, та відсутності акта комісії про прийняття спірного житлового будинку в експлуатацію, видано свідоцтво про право власності на житловий будинок на ім'я ОСОБА_4. Незаконні дії ОСОБА_4 призвели до того, що спірний житловий будинок був перепроданий два рази, а її позбавлено права на спадкування спірного житлового будинку, який належав її матері, перейшов у спадок сестрі ОСОБА _6, а після смерті сестри 2012 року - їй. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року у справі №6-42цс12, від 13 червня 2012 року у справі 6-54цс12, у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі №350/1194/16-ц (провадження №61-12003св18), від 20 листопада 2019 року у справі №307/3902/14-ц (провадження №61-444св18). Фактичні обставини, встановлені судами Рішенням Виконавчого комітету Вільхівської сільської ради депутатів трудящих Тячівського району Закарпатської області від 27 липня 1971 року ОСОБА_8 (матері ОСОБА_6) відведено земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва, а забудова ділянки на АДРЕСА _7 була дозволена рішенням від 20 січня 1972 року. ОСОБА _8 будівництво нового житлового будинку чи перебудову будинку на старому місці, на АДРЕСА_5, у період з 1971 року до 1982 року не проводила. За ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, а після її смерті - за ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований житловий будинок на АДРЕСА_5, побудований у 1957 році, та закріплена земельна ділянка. Власниками житлового будинку та споруд на АДРЕСА_5, були: ОСОБА_8 та ОСОБА _6, а будинку на АДРЕСА_5 - ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_2. Рішенням Виконавчого комітету Вільховецької сільської ради від 10 січня 1997 року передано у приватну власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,26 га і на підставі цього рішення 23 червня 2003 року видано ОСОБА_6 державний акт серії І-ЗК №015826 на право приватної власності на землю площею 0,1892 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку. Описом меж земельної ділянки, зазначеним у вищевказаному державному акті стверджується, що по лінії "А " - "Б" ділянка межує із землями загального користування сільської ради на АДРЕСА_5, по решті ліній межує із землями інших громадян. Рішенням Виконавчого комітету Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області від 30 серпня 2007 року вирішено оформити право власності на нерухоме майно на АДРЕСА _3, в цілому за ОСОБА_4. На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок з надвірними спорудами, розташований на АДРЕСА_3, від 24 вересня 2007 року №241. Згідно з договором купівлі-продажу від 27 вересня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Боднар Е. Ш., зареєстрованим у реєстрі за №8188, ОСОБА_9, яка діяла від імені ОСОБА_4 за дорученням, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу - Чижовою Н. А., продала вказаний будинок ОСОБА_3. Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними спорудами від 17 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Бондар Е. Ш., зареєстрованого в реєстрі за №545, ОСОБА_2 є власником житлового будинку з надвірними спорудами (прибудова - літ. "Б", господарська зблокована будівля - літ. "В", літня кухня - літ. "Г", вбиральня - літ. "Д", дроварня - літ. "Ж"), розташованого на АДРЕСА_3. ІНФОРМАЦІЯ _1 померла ОСОБА_6. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 11 березня 2014 року спадщину, яка складається із земельної ділянки площею 0,1892 га на АДРЕСА_5, після смерті ОСОБА_6 прийняла ОСОБА_1 (Вказані обставини встановлені у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №307/3902/14-ц (провадження №61-444св18)). Відповідно до погосподарських книг житлового будинку на АДРЕСА_8 з 1967 по 2014 роки, в господарстві, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, головою сім'ї був ОСОБА_10, а членами сім'ї були: ОСОБА_8 (померла у 1982 році), ОСОБА_6 (померла у 2012 році). Житловий будинок побудований у 1957 році, матеріал стін - дерево, матеріал покрівлі - шифер. Згідно з погосподарськими книгами житлового будинку на АДРЕСА _5, з 1971 до 2005 року в господарстві, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_9, головою сім'ї був ОСОБА_4 а членами сім'ї були ОСОБА_11 (дружина), ОСОБА_12 (донька), ОСОБА_13 (син). Житловий будинок господарства побудований у 1970 році, загальною площею 100 кв. м, у тому числі житловою - 60 кв. м, матеріал стін - цегла, матеріал покрівлі - шифер. За господарством закріплена земельна ділянка площею 0,15 га. Зазначені обставини підтверджуються листом Вільховецької сільської ради від 24 лютого 2016 року №50 (а. с. 54-56, т. 2). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якої діє представник ОСОБА_5, задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваними правовстановлюючими документами та правочинами щодо житлового будинку на АДРЕСА_5 порушуються її спадкові права на вказаний житловий будинок, після смерті матері ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, та сестри ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Судом встановлено, що відповідно до листа Вільховецької сільської ради від 24 лютого 2016 року №48 погосподарський облік у Вільховецькій сільській раді ведеться починаючи з 1953 року. Згідно з погосподарськими книгами щодо житлового будинку на АДРЕСА _8 з 1967 до 2014 рік в господарстві, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, головою сім'ї був ОСОБА_10, членами сім'ї були: ОСОБА_8 (померла у 1982 році), ОСОБА_6 (померла у 2012 році). Житловий будинок побудований у 1957 році, матеріал стін - дерево, матеріал покрівлі - шифер. ОСОБА _4, ІНФОРМАЦІЯ_3, у 1970 році збудував новий житловий будинок з цегли, вкритий шифером на АДРЕСА _5. Зазначений будинок згідно із записами у погосподарських книгах з 1970 до 2007 року рахувався зареєстрованим за ОСОБА_4 - головою дворогосподарства. Житловий будинок побудований у 1970 році, матеріал стін - цегла, дах - шифер. За будинком закріплена земельна ділянка площею 0,15 га. У будинку у різний час значилися записаними як члени сім'ї голови дворогосподарства: ОСОБА_11 - дружина, ОСОБА_12 - дочка, ОСОБА_13 - син. Відповідно до плану взаємного розташування земельних ділянок та будівель у АДРЕСА_10, НОМЕР_1, АДРЕСА_12, АДРЕСА_2, АДРЕСА_13, НОМЕР_2 та викопіюванням з генплану с. Вільхівка з пожежним планом земельних ділянок, у житлового будинку АДРЕСА _14 є різні суміжні сусіди і це узгоджується із планами забудови земельних ділянок, які містяться у свідоцтвах на забудову ОСОБА_4 та ОСОБА_8. Отже, житловий будинок та споруди на АДРЕСА_5, власниками якого були ОСОБА_8 та ОСОБА_6, та житловий будинок на АДРЕСА_5, власниками якого був ОСОБА_4, а надалі - ОСОБА_3, ОСОБА_2, є двома різними житловими будинками. При набутті права власності на земельну ділянку площею 0,1892 га ОСОБА _1 та ОСОБА_7 були обізнані з тим, що на цій земельній ділянці знаходиться належний ОСОБА_2 на праві власності житловий будинок з надвірними спорудами. Погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснюється в Україні (УРСР) із 1979 року і в них при визначенні року побудови зазначається рік введення в експлуатацію будинку. Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема, відповідно до Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженого Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженого з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (частина перша статті 1216 ЦК України). Статтею 1218 ЦК України встановлено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановивши, що спірний житловий будинок не належав на праві власності ні ОСОБА_8, ні ОСОБА_6, то право на нього не могло входити до складу спадщини, а тому в позивача відсутні правові підстави для набуття права на цей будинок у порядку спадкування. Рішенням Виконавчого комітету Вільховецької сільської ради Тячівського району Закарпатської області від 30 серпня 2007 року вирішено оформити право власності на нерухоме майно на АДРЕСА_3, в цілому за ОСОБА_4. На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок з надвірними спорудами, розташований на АДРЕСА_3, від 24 вересня 2007 року №241. Згідно з договором купівлі-продажу від 27 вересня 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Боднар Е. Ш., зареєстрованим у реєстрі за №8188, ОСОБА_9, яка діяла від імені ОСОБА_4 за дорученням, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чижовою Н. А., продала вказаний будинок ОСОБА_3. Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними спорудами від 17 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Бондар Е. Ш., зареєстрованого в реєстрі за №545, ОСОБА_2 є власником житлового будинку з надвірними спорудами (прибудова - літ. "Б", господарська зблокована будівля - літ. "В", літня кухня - літ. "Г", вбиральня - літ. "Д", дроварня - літ. "Ж"), розташованого на АДРЕСА_3. За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частинами першою та другою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, правильно посилався на те, що позивач не довела належними і допустимими доказами факту набуття, виникнення і наявності її прав на житловий будинок на АДРЕСА_5 та порушення, оспорення чи невизнання таких прав діями відповідачів, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Вільховецької сільської ради від 30 серпня 2007 року №94, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 вересня 2007 року на вказаний житловий будинок та визнання недійсними договорів купівлі-продажу цього житлового будинку. З огляду на викладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, встановлені інші фактичні обставини. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє представник ОСОБА_5, залишити без задоволення. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 11 травня 2017 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 грудня 2021 року м. Київ справа №616/1036/19 провадження №61-16039св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - державний нотаріус Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області Марченко Наталія Іванівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 30 грудня 2020 року в складі судді Рикова М. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - державний нотаріус Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області Марченко Н. І., про визнання договору міни земельної ділянки недійсним. В обґрунтування позову вказав, що він є власником земельної ділянки площею 14,8153 га (кадастровий номер 6321485500:01:000:0479), що розташована на території Черненської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Вказану ділянку він передав в оренду КТАГО "Росія", а на початку вересня 2010 року у зв'язку з більш вигідними умовами оренди вирішив передати її в оренду товариству з обмеженою відповідальністю "Зоря" (далі - ТОВ "Зоря"), надавши директору товариства ОСОБА_3 довіреність від 04 вересня 2010 року на розпорядження нею. 06 вересня 2010 року між ним та ТОВ "Зоря" укладено договір оренди землі, за умовами якого орендну плату щорічно отримував ОСОБА_3 за довіреністю. У 2017 році він скасував довіреність, а у 2018 році звернувся до ТОВ "Зоря" за орендною платою за 2017 рік, однак йому повідомлено про те, що спірна земельна ділянка на підставі договору міни від 08 квітня 2017 року відчужена ОСОБА_2. Вказав, що договір міни земельної ділянки укладено в період дії заборони на відчуження земельної ділянки та земельних часток (паїв) та з порушенням вимог Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", що є підставою для визнання його недійсним. За таких обставин позивач просив суд визнати недійсним договір міни земельної ділянки від 08 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_1, стягнути з відповідачів судові витрати. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Великобурлуцького районного суду Харківської області від 30 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що оспорюваний договір міни земельних ділянок від 08 квітня 2017 року укладено між їх власниками, сторони вказаного правочину обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та які зареєстровані, а тому на спірні правовідносини не поширюються норми Закону №899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до законуза власниками, тобто таких, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав. Аргументи позивача про проведення обміну земельних ділянок без грошової доплати та нерівноцінність обміну є безпідставними, оскільки сторонами добровільно визначено у договорі, що обмін земельних ділянок проводиться без грошової доплати. Наведені позивачем обставини не містять правових підстав для визнання оскаржуваного договору недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У вересні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх інстанцій, у якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права та обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Касаційна скарга мотивована тим, що належна позивачу земельна ділянка без його згоди та відома, внаслідок злочинної домовленості представника однієї сторони з другою стороною вибула з його власності на підставі оскаржуваного договору міни, а тому наявні правові підстави, передбачені статтями 203, 215, 232 ЦК України, для визнання цього правочину недійсним. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 30 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №334128 від 11 липня 2005 року, на підставі розпорядження Великобурлуцької районної державної адміністрації від 06 квітня 2005 року №107 ОСОБА_1 належала земельна ділянка розміром 14,8153 га, що розташована на території Черненської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області, цільове призначення земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6321485500:01:000:0479. Акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010568900010.04 вересня 2010 року ОСОБА_1 видав довіреність, якою уповноважив ОСОБА_3, зокрема, бути його представником з усіма необхідними повноваженнями з таких питань: придбання на ім'я ОСОБА_1, відчуження, здача в найм (оренду), передача в заставу у забезпечення виконання його майнових зобов'язань, управління, а також вчинення для нього та/чи у його інтересах будь-яких дій щодо належного йому на праві приватної власності нерухомого майна, з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося, визначаючи в усіх випадках суми, терміни та інші умови на власний розсуд; одержання будь-яких документів від громадян та юридичних осіб, незалежно від того, ким та з якою метою вони видані; використання цінних паперів на свій розсуд, у тому числі, з правом передачі повноважень до їх використання іншим громадянам та юридичним особам; отримувати натуроплату та інші нарахування з різних місць від усіх осіб та установ, в тому числі, у приватних сільськогосподарських підприємствах, товариствах. Довіреність видана терміном на 15 років і дійсна до 04 вересня 2025 року. Вказана довіреність посвідчена державним нотаріусом Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області Марченко Н. І. 04 вересня 2010 року за реєстровим №1745.06 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Зоря" в особі директора ОСОБА_3 укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передав ТОВ "Зоря" в строкове платне користування земельну ділянку, площею 14,8153 га, в тому числі, ріллі 14,8153 га для товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6321485500:01:000:0479 на строк 49 років. Даний договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Великобурлуцькому районі Харківської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 04 липня 2011 року за №632148554000384.06 вересня 2010 року ОСОБА_1 та ТОВ "Зоря" складено акт визначення земельної ділянки в натурі. 08 квітня 2017 року між ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_3 з другої сторони, діючого на підставі довіреності, посвідченої Великобурлуцькою державною нотаріальною конторою Харківської області від 04 вересня 2010 року за реєстровим №1745, від імені ОСОБА_1, укладено договір міни земельних ділянок, відповідно до якого ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняв у власність земельну ділянку, площею 0,0200 га, кадастровий номер 6321455100:05:000:0215, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Великобурлуцької селищної ради Великобурлуцького району Харківської області, яка належить ОСОБА_2 на праві власності. Грошова оцінка вищевказаної земельної ділянки згідно із звітом №1746600_03042017_11 становить 676 грн. Також відповідно до зазначеного договору міни земельних ділянок ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняла у власність земельну ділянку, площею 14,8153 га, кадастровий номер 6321485500:01:000:0479, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Чорненської сільської ради Великобурлуцького районну Харківської області, яка належить ОСОБА_1 на праві власності. Грошова оцінка вищевказаної земельної ділянки згідно із звітом №1749570_04042017_9 становить 331 862,72 грн. Відповідно до пункту 3 цього договору сторони погодили, що договір міни вчинюється без доплат. Згідно з пунктом 13 цього договору цей договір складено відповідно до особистого волевиявлення сторін, договір відповідає їхнім дійсним намірам, зміст та суть його зрозумілі, сторони володіють української мовою, що дало їм можливість правильно та однозначно зрозуміти та витлумачити цей договір, після прочитання його тексту нотаріусом вголос договір підписаний сторонами. 17 листопада 2017 року ОСОБА_1 написав заяву, якою скасував вчинену ним довіреність, посвідчену Великобурлуцькою державною нотаріальною конторою Харківської області 04 вересня 2010 року за реєстровим номером 1745. Дана заява посвідчена державним нотаріусом Великобурлуцької державної нотаріальної контори Харківської області Марченко Н. І. 17 листопада 2017 року та зареєстрована в реєстрі за номером 2148. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України). Відповідно до статей 177, 181 ЦК України, статті 79 ЗК України земельна ділянка є об'єктом цивільних прав. Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України). Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. Згідно з пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2018 року, не допускається купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а " та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2018 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а " та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення). Таким чином, оборотоздатність земельних ділянок, які перебувають у власності громадян, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) є обмеженою. Проте заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 01 січня 2019 року, передбачала винятки, зокрема, можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін (стаття 715 ЦК України). Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". У статті 5 цього Закону вказано, що сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку. Частиною першою статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах своїх повноважень сприяють обміну земельними ділянками (частина друга вказаної статті). Аналіз змісту статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" свідчить, що вона не забороняє можливість обміну земельними ділянками, які використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбачених статтею 5 цього Закону повноважень оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв). У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 і №1075/16), ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149). Вказав, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 і №1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України. Зазначене узгоджується із висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19), у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада2014 року у справі №6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі №6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16. Підстав для відступу від цих висновків Великої Палати Верховного Суду колегія суддів не вбачає. У справі, яка переглядається, на момент укладення спірного договору міни земельних ділянок після оформлення правовстановлюючих документів чинним земельним законодавством не було заборонено вчиняти їх обмін, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо укладення між сторонами договору міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства. Отже, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний договір міни укладений з дотриманням вимог законодавства, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Аргументи касаційної скарги про те, що відсутність його волевиявлення на укладення оспорюваного договору міни підтверджується скасуванням ним у 2017 році довіреності, виданої 04 вересня 2010 року, аналогічні доводам апеляційної скарги. Цим аргументам апеляційний суд надав належну оцінку, вірно вказавши, що вказана довіреність протягом 15 років надала можливість повіреному відчужити земельну ділянку від імені ОСОБА_1 на визначених ОСОБА_3 умовах, отже, волевиявлення позивача на укладення спірного договору міни земельної ділянки було вільним. Доводи касаційної скарги, про наявність правових підстав для визнання правочину недійсним, передбачених статтею 232 ЦК України, як такого, що вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною підлягають відхиленню, оскільки позовна заява не була обґрунтована наявністю цих підстав. Позивач у позовній заяві посилався на те, що оспорюваний правочин був укладений із порушенням з порушенням земельного законодавства і суди попередніх інстанцій в межах цих вимог й розглянули позовні вимоги. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України). Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 30 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

У грудні 2020 року до Верховного Суду від АТ "ОТП Банк" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що матеріали справи містять належні та допустимі докази видачі кредитних коштів позичальнику в іноземній валюті, що було передбачено умовами договору. Зазначає, що суди зробили правильний висновок про неналежне виконання відповідачем обов'язку з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами, а також щодо відсутності підстав для визнання договорів кредиту та іпотеки недійсними. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 19 листопада 2020 року зазначено, що відповідач оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктом 1частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування судами норм права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі №539/1582/16-ц, від 12 грудня 2018 року в справі №444/484/15-ц, від 09 грудня 2019 року в справі №524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року в справі №183/2122/15, від 10 червня 2020 року в справі №133/474/15-ц, від 09 вересня 2020 року в справі №585/754/17 та постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі №6-1746цс16, від 06 вересня 2017 року в справі №6-2071цс16, від 21 жовтня 2015 року в справі №6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року в справі №6-1374цс17, від 16 березня 2016 року в справі №6-2918цс15, від 16 вересня 2015 року в справі №6-392цс15. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 26 червня 2006 року АКБ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником якого є АТ "ОТП Банк", та ОСОБА_1 уклали кредитний договір ML-008/468/2006, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в сумі 36 000 дол. США із встановленням фіксованої процентної ставки 11,00% + FIDR, а відповідач в свою чергу зобов'язався повернути банку суму отриманого кредиту та сплатити проценти за користування кредитними коштами до 26 червня 2021 року. Відповідно до пункту 3.1 частини №2 кредитного договору № ML-008/468/2006 від 26 червня 2006 року сторони дійшли згоди, що в якості забезпечення всіх своїх зобов'язань за цим договором позичальник зобов'язується передати чи/та забезпечити передачу майновим поручителем в іпотеку банку предмет іпотеки, що перебуває у власності позичальника чи/та майнового поручителя. Відповідно до умов договору іпотеки, укладеного сторонами того ж дня, в якості забезпечення виконання позичальником його боргових зобов'язань перед банком виступає квартира АДРЕСА_1. Перед укладенням кредитного договору 05 червня 2006 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву на отримання кредиту у розмірі 36 000 дол. США, в якій підтвердив, що банком у письмовій формі та в повному об'ємі надано йому інформацію, передбачену статтею 11 Закону України "Про захист прав споживачів". ПАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є АТ "ОТП Банк", має банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями. Відповідно до пункту 1.5.1 статті 1.5 частини №2 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором, з визначеним порядком зниження ліміту заборгованості за період з 26 липня 2006 року по 28 червня 2021 року, в якому установлено дату погашення щомісячного платежу, мінімальний щомісячний платіж та його складові: тіло кредиту, проценти за користування кредитом. Відповідно до пунктів 1.1, 1.7, 1.7.2 кредитного договору для облікових цілей банк відкриває позичальнику позичковий рахунок; банк здійснює видачу кредиту згідно з кредитною заявкою позичальника шляхом дебетування позичкового рахунку позичальника. 15 червня 2006 року між сторонами укладено договір №008/1159/06 про відкриття та обслуговування банківського рахунку в іноземній та національній валюті для фізичних осіб за № НОМЕР_1. Згідно з випискою по особовому рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 за період з 26 червня 2006 року по 26 листопада 2014 року банком зараховано на рахунок суму коштів у розмірі 36 000 дол. США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на день перерахування коштів становило 181 800 грн. Суди також установили, що ОСОБА_1 не здійснював у передбачені договором терміни погашення кредиту, тому станом на 11 січня 2017 року утворилась заборгованість в загальному розмірі 28 495, 48 дол. США, з яких: заборгованість по тілу кредиту в сумі 23 028, 18 дол. США, заборгованість по відсотках у сумі 5 467, 30 дол. США. У відповідності до підпункту 1.9.1 пункту 1.9 кредитного договору банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначений банком частині у випадку невиконання позичальником або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за цим договором (в тому числі, але не виключно, встановлених пунктом 2.3.7 та статтею 3 цього Договору) та/або умов договору іпотеки, та/або умов договору поруки. При цьому, виконання боргових зобов'язань повинно бути проведено позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. Банк направив позичальнику вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором вих. №12-4-10/287 від 30 січня 2017 року та вих. №12-4-10/288 від 30 січня 2017 року, яка залишена відповідачем без виконання. Позиція Верховного Суду Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Щодо первісного позову АТ "ОТП Банк" про стягнення кредитної заборгованості За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Заперечуючи проти задоволення первісного позову, відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що обставини наявності кредитної заборгованості та видача кредитних коштів повинні підтверджуватися первинними бухгалтерськими документами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п'ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України). Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Під час ухвалення рішення суд вирішує питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються (пункт 1 частини першої статті 264 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №643/11542/15-ц (провадження №61-26св18) зроблено висновок, що: "згідно з пунктом 1.37 статті 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", пунктом 2.1 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 30 грудня 1998 року №556, пунктами 5.5, 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року №254 (які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) бухгалтерський облік ведеться безперервно з часу реєстрації банку до його ліквідації із застосуванням комп'ютерних засобів, за допомогою яких в автоматизованому режимі здійснюється збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації, зокрема і первинної, складеної в момент вчинення господарської операції, а виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій. Таким чином, наявні в матеріалах справи письмові докази (розрахунки заборгованості, виконані в автоматизованому режимі, та виписки з особового рахунку клієнта) є належними та допустимими доказами у розумінні статей 76-78 ЦПК України". У справі, що переглядається, встановивши, що позивач надав докази на підтвердження факту видачі ОСОБА_1 кредиту, а відповідач будь-яких доказів на спростування факту отримання кредитних коштів та розміру заборгованості не надав, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про неналежне виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору та наявність підстав для задоволення первісного позову. При цьому суди надали належну оцінку наявним у матеріалах справи документам, зокрема, меморіальним ордерам на видачу кредиту, виписці з особового рахунку відповідача, розрахунку заборгованості, а також прийняли до уваги часткове виконання умов кредитного договору відповідачем. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Доводи касаційної скарги про те, що в кредитному договорі одночасно передбачено два види неустойки в разі неналежного виконання умов договору: штраф та пеню, що є порушенням положень статті 61 Конституції України, колегія суддів відхиляє, оскільки притягнення позичальника до цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання у вигляді неустойки не є предметом спору в справі, що переглядається: банк пред'явив позовні вимоги виключно про стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами за користування кредитними коштами. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними За змістом частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового РІШЕННЯ: Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Пред'являючи зустрічний позов про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, ОСОБА_1 послався на три окремі підстави:

Аргументи учасників справи У березні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду й просила її скасувати як таку, що ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин частину третю статті 79 ЗК України та частину третю статті 373 ЦК України, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що право власності позивача на земельну ділянку поширюється на висоту, на якій змонтовані сонячні панелі. Вказує, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, з порушенням норм процесуального права прийняв новий доказ (висновок експертизи), оскільки позивач не надала суду апеляційної інстанції доказів неможливості подати висновок експерта до суду першої інстанції. Зазначає, що розгляд справи у суді першої інстанції тривав понад дев'ять місяців, суд роз'яснював сторонам їх права та обов'язки, проте позивач не скористалася своїм правом та не заявила відповідного клопотання про призначення судової експертизи. Відповідач наполягає на тому, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик судового експерта для надання роз'яснень відносно висновку експерта, оскільки він є недостовірним та суперечливим. Аналіз доводів касаційної скарги дає підстави уважати, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог про усунення перешкод у користуванні присадибною земельною ділянкою шляхом знесення шести сонячних панелей, в іншій частині не оскаржується, а тому Верховним Судом не переглядається. У травні 2020 року від ОСОБА_1 та її представника до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому вони просять відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі постанову апеляційного суду. Відзив мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позову на підставі належних і допустимих доказів. Доводи касаційної скарги про порушенням апеляційним судом норм процесуального права в частині прийняття висновоку експерта, не заслуговують на увагу, оскільки, звертаючись з позовом до суду, позивач на підтвердження своїх позовних вимог надала суду акт комісії з питань житлово-комунального господарства, будівництва, земельних питань Роздільської селищної ради від 25 жовтня 2017 року, яким установлено, що ОСОБА_2 встановила на межі сусідньої ділянки металеві опори сонячних панелей, які створюють затінення частини земельної ділянки позивача. Проте, під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_2 подав акт комісії з питань житлово-комунального господарства, будівництва, земельних питань Роздільської селищної ради від 08 жовтня 2019 року, яким установлено, що металеві опори для встановлення сонячних панелей розміщені на земельній ділянці ОСОБА_2 відповідно до норм закону. Тому з метою усунення розбіжностей у наданих сторонами доказах позивач скористалася своїм правом надати додаткові докази суду. Зазначає, що з метою усунення розбіжностей у наданих сторонами доказах позивач була змушена у листопаді 2019 року звернутися до експертної установи для проведення судової будівельно- та земельно-технічної експертизи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 07 квітня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом пункт 3, 4 частини другої статті 389 та пунктом 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, а саме, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, та апеляційний суд необґрунтовано відхилив подане ним клопотання про виклик експерта для надання роз'яснення щодо свого експертного висновку, оскільки такий висновок є недостовірним та суперечливим, що має значення для правильного вирішення справи. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша, третя статті 13 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі №910/32643/15 зроблено висновок про те, що "частинами 2, 3 статті 79 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Отже, законодавцем визначено землю (земельну ділянку) як самостійний об'єкт права власності поряд з іншими об'єктами цивільних прав (гроші, цінні папери, об'єкти нерухомості, розміщені на землі, тощо) та поширено правовий режим власності на землю як на поверхневий (ґрунтовий) шар земельної ділянки, на якому можуть зводитися об'єкти нерухомості, так і на її простір, що знаходиться над та під поверхнею земельної ділянки на висоту і глибину, необхідні для будівництва будівель та споруд". Згідно з пунктом "г" частини першої статті 91 ЗК України, власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Частинами першою та другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Згідно з частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Одним із способів захисту прав на земельну ділянку, визначених частиною третьою статті 152 ЗК України, є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, а також застосовування інших, передбачених законом, способів. Під час розгляду справи суд апеляційної інстанції врахував:

прав та їх обтяжень, індексний номер 42248403 від 26 липня 2018 року, прийняте державним реєстратором Піщанобродської сільської ради Добовеличківського району Кіровоградської області Реп'ях В. В., та договору купівлі-продажу емфітевтичного права, серія та номер 671, виданий 26 липня 2018 року, видавник - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Озерна О. П., відомості внесені 27 липня 2018 року, індексний номер РІШЕННЯ: Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 на момент розпаювання земель КСП ім. Горького Новоукраїнського району Кіровоградської області був членом вказаного сільськогосподарського підприємства і тому на підставі та в порядку, встановленому ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", набув права власності на земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 6,53 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії КР №3524080600:02:00:304, виданим 29 грудня 1999 року Глодоською сільською радою Новоукраїнського району Кіровоградської області. Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3524080600:02:002:0280. Вказана земельна ділянка сільськогосподарського призначення знаходилася в оренді СТОВ "Зоря", керівниками якого були ОСОБА_2 та ОСОБА_5. Восени 2016 року в сім'ї позивача виникло складне матеріальне становище, пов'язане з сімейними проблемами, у зв'язку з чим ОСОБА_1 звернувся до орендаря з проханням видати кошти за оренду належної йому земельної ділянки наперед за 10 років із розрахунком 6% від вартості земельної ділянки, яка на той момент становила 202 591,00 грн, тобто 12 154,46 грн х 10 = 121 545,00 грн. Керівник СТОВ "Зоря" ОСОБА_5 задовольнив прохання позивача за умови переукладення і нотаріального посвідчення договору оренди з ОСОБА_2 (відповідачем у справі). На запропоновані умови позивач погодився та 09 жовтня 2016 року підписав у приватного нотаріуса Новоукраїнського районного нотаріального округу документи, вважаючи, що підписує договір про передачу належної йому земельної ділянки в оренду на 10 років, при цьому нотаріус не надала пояснень щодо документів, які підписувалися сторонами. Крім того, ОСОБА_1 знав, що на момент вчинення правочину діє мораторій на відчуження землі сільськогосподарського призначення, тому був впевнений, що його земельна ділянка не відчужується, а просто передається ним в оренду. Наприкінці 2017 року позивач звернувся до ОСОБА_2 з вимогою надати йому довідку про розмір сплаченої орендної плати для оформлення субсидії. Із виданої довідки ОСОБА_1 зрозумів, що володіє земельною ділянкою загальною площею 0,01 га та йому нарахована орендна плата за її оренду за 2017 рік у розмірі 9,12 грн. Ознайомившись із примірники завірених нотаріально договорів, ОСОБА_1 виявив, що 09 жовтня 2016 року між сторонами було укладено договір міни, відповідно до якого ОСОБА_2 передав у власність позивачеві земельну ділянку площею 0,0100 га, розташовану за адресою: Комишуватська сільська рада, Новоукраїнський район, Кіровоградська область, з кадастровим номером 3524082400:02:000:1910 та цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в обмін на належну ОСОБА_1 на праві приватної власності земельну ділянку площею 6,5362 га, розташовану за адресою: Глодоська сільська рада, Новоукраїнський район, Кіровоградська область, із кадастровим номером 3524080600:02:002:0280 та цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 6,5362 га, вартість якої на момент укладення договору становила 202 591 грн, в обмін на земельну ділянку площею 0,0100 га вартістю 304,00 грн. У пункті 1.10 договору зазначено, що обмін земельних ділянок проводиться із доплатою в розмірі 120 000,00 грн. Позивач не заперечував факт отримання вказаних коштів, однак ним вони отримувалися як наперед сплачена орендна плата за оренду належної йому земельної ділянки із розрахунком 6% від вартості земельної ділянки, яка на той момент становила 202 591,00 грн, тобто 12 154,46 грн х 10 = 121 545,00 грн, починаючи підрахунок безпосередньо з 2016 року. Сума в розмірі 1 545,00 грн вирахувана за послуги нотаріуса. На думку позивача, договір міни є таким, що суперечить вимогам статті 203 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним. Крім того, позивач зазначив, що 23 липня 2018 року звернувся до Новоукраїнського районного суду з заявою про забезпечення позову, яка була задоволена і ухвалою суду від 23 липня 2018 року було внесено заборону на вчинення реєстраційних дій у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об'єкт нерухомого майна за реєстраційним номером 1049544735240 (земельна ділянка з кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, площею 6,5362 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області). Для реалізації зазначеної ухвали позивач звернувся до Центру надання адміністративних послуг Новоукраїнської районної державної адміністрації Кіровоградської області, про що свідчить картка прийому заяви №132010644. Незважаючи на зазначене, 01 серпня 2018 позивач отримав інформаційну довідку з Державних реєстрів №132792132 з інформацією про те, що всупереч наявної заборони за ухвалою суду державний реєстратор Піщанобродської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області Реп'ях В. В. 26 липня 2018 року вніс до Реєстру рішення з індексним номером 42247993 про припинення іншого речового права, а саме: договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, укладеного 16 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та СТОВ "Зоря" в особі директора ОСОБА_5, на підставі якого державним реєстратором Новоукраїнської міської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області 29 листопада 2016 року було зареєстроване інше речове право на належну позивачеві земельну ділянку (номер запису про інше речове право 17690687). Державний реєстратор Реп'ях В. В., припинивши інше речове право на спірну земельну ділянку та проігнорувавши ухвалу суду про заборону вчинення реєстраційних дій, провів ще ряд таких реєстрацій відносно спірної земельної ділянки, в результаті чого зареєстрував інше речове право №27216497 - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 42248403 від 26 липня 2018 року. Підстава виникнення іншого речового права: 1) договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису), серія та номер б/н, виданий 24 липня 2018 року, видавники: ОСОБА_2, ОСОБА_2; 2) договір купівлі-продажу емфітевтичного права, серія та номер 671, виданий 26 липня 2018 року, видавник - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Озерна О. П. Суб 'єктами іншого речового права з номером запису 27216497 є: 1) правокористувач, емфітевт ОСОБА_2; 2) правокористувач, емфітевт ФГ "Обрій"; 3) власник ОСОБА_2. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 12 вересня 2018 року, з урахуванням ухвал про виправлення описок від 19 жовтня 2018 року, від 06 листопада 2018 року (а. с. 180-181,183-184, т. 1), позов задоволено. Визнано недійсним договір міни земельної ділянки № НОМЕР_1, загальною площею 6,5362 га із кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, що знаходиться на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладений 09 жовтня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Поляковою Н. В. та зареєстрований у реєстрі №362. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку № НОМЕР_1, загальною площею 6,5362 га із кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, що знаходиться на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладений 09 жовтня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Поляковою Н. В. та зареєстрований у реєстрі №362. Визнано недійсним договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису), видавники: ОСОБА_2, ОСОБА_2; предметом якого є земельна ділянка, загальною площею 6,5362 га, з кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, що знаходиться на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (номер запису про інше речове право 27216497). Визнано недійсним договір купівлі-продажу емфітевтичного права, серія та номер 671, виданий 26 липня 2018 року, видавник - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Озерна О. П., індексний номер РІШЕННЯ: Скасовано державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно - номер запису про інше речове право 27216497, що виникло на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису), серія та номер б/н; виданий 24 липня 2018 року; видавники: ОСОБА_2, ОСОБА_2; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 42248403 від 26 липня 2018 року 14:42:15, прийняте державним реєстратором Піщанобродської сільської ради Добовеличківського району Кіровоградської області Реп'ях В. В., та договору купівлі-продажу емфітевтичного права, серія та номер: 671, виданого 26 липня 2018 року, видавник - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Озерна О. П., відомості внесені 27 липня 2018 року 18:05:50, індексний номер РІШЕННЯ: Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 отримав земельну ділянку площею 0,01 га не у порядку, встановленому ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", а шляхом поділу між членами фермерського господарства орендованої земельної ділянки із земель державної власності, тобто в жодному разі не за рахунок земель, виділених на частку (пай) у реорганізованому сільськогосподарському підприємстві, обміняні земельні ділянки знаходяться не в одному масиві, а в різних населених пунктах. Дані про те, що обмін відбувся саме за схемою "пай на пай" спростовується преамбулою ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", згідно з якою цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками. Крім того, на час вирішення спору існує мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, тобто заборона на вчинення будь-яких правочинів, які прямо чи опосередковано передбачають перехід права власності від однієї до іншої особи на землі сільськогосподарського призначення у будь-якій формі. Оскільки земельна ділянка ОСОБА_1 належить до земель сільськогосподарського призначення, то на неї поширюється дія вказаного мораторію. При цьому не має значення, чи волевиявлення сторін під час здійснення такого правочину було вільним, оскільки зміст такого правочину прямо суперечить вимогам чинного законодавства, а тому цей правочин підлягає визнанню недійсним із моменту його укладення. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Кропивницького апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 12 вересня 2018 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог мотивовано безпідставністю і недоведеністю обставин, на які позивач посилався, як на підставу своїх вимог, а також у зв'язку з не залученням судом першої інстанції до участі у справі як відповідачів сторін оскаржуваного договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) : ОСОБА_2 та землекористувача, реєстрація речового права якого оскаржується, - ФГ "Обрій". На думку апеляційного суду, правовідносини, які виникли між сторонами на підставі договору міни від 09 жовтня 2016 року, не суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України, а приписи статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних ділянок (паїв)" до спірних правовідносин не застосовуються. Той факт, що земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, обмін яких було здійснено між сторонами, не знаходяться всередині єдиного масиву земель сількогосподарського призначення, не спростовує правомірності вчиненого сторонами правочину, оскільки до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні", яким доповнено ЗК України статтею 37-1 "Особливості використання та розпорядження земельними ділянками, розташованими у масиві земель сільськогосподарського призначення, а також полезахисними лісовими смугами, які обмежують такий масив", чинне законодавство не встановлювало заборони на укладення договору міни земельних ділянок, розташованих у різних масивах земель сільськогосподарського призначення. При цьому апеляційний суд посилався на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 12 вересня 2018 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У грудні 2020 року справу №396/1055/18 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що судами попередніх інстанцій розглянуто справу без залучення в якості відповідачів ОСОБА_2 та ФГ "Обрій", внаслідок чого судом першої інстанції було ухвалено судове рішення, яким вирішено питання про права, свободи та інтереси осіб, які не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України). Однією із підстав відмови в задоволенні позовних вимог апеляційним судом зазначено не залучення до участі у справі всіх належних співвідповідачів, проте вказане порушення пов'язане із тим, що судом першої інстанції не розглянуто клопотання позивача про залучення до участі у справі співвідповідачів, а саме: ОСОБА_2 та ФГ "Обрій". Відповідна ухвала суду в матеріалах справи відсутня, судові повістки та повідомлення вказаним особам судом не направлялися. Суд апеляційної інстанції в межах апеляційного провадження був позбавлений можливості виправити процесуальне порушення, допущене судом першої інстанції, та залучити вказаних осіб, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню повністю. Крім того, рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 12 вересня 2018 року ухвалене за первісними позовними вимогами після прийняття судом заяви про зміну предмету позову. На виправлення власної помилки суд першої інстанції постановив ухвали про виправлення описок, які фактично змінили резолютивну частину судового рішення. Таким чином, судом фактично не вирішено в передбаченій законом формі позовні вимоги, чим порушено право позивача на справедливий та неупереджений судовий розгляд. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року СТОВ "Зоря" подало відзив на касаційну скаргу, підписаний директором ОСОБА_5., у якому просить суд оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки, встановивши процесуальне порушення в частині не залучення в якості співвідповідачів осіб, права, свободи, інтереси та обов'язки яких вирішувалися рішенням першої інстанції, апеляційний суддійшов вмотивованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що на підставі державного акта серії КР №3524080600:02:00:304 на право приватної власності на землю ОСОБА_1 на праві приватної власності належала земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 6,54 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Глодоської сільської ради (а. с. 12, т. 1). У подальшому земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер 3524080600:02:002:0280.09 жовтня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір міни земельних ділянок, відповідно до якого ОСОБА_2 передає у власність ОСОБА_1, який приймає у власність належну на праві приватної власності земельну ділянку, площею 0,0100 га, розташовану за адресою: Кіровоградська область, Новоукраїнський район, Комишуватська сільська рада, кадастровий номер: 3524082400:02:000:1910, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в обмін на належну ОСОБА_1 на праві приватної власності земельну ділянку площею 6,5362 га, розташовану за адресою: Кіровоградська область, Новоукраїнський район, Глодоська сільська рада, кадастровий номер: 3524080600:02:002:0280, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 17-20, т. 1). У результаті міни (обміну), який здійснюється за цим договором, ОСОБА _2 набуває право власності на земельну ділянку площею 6,5362 га, розташовану за адресою: Глодоська сільська рада, Новоукраїнський район, Кіровоградська область, з кадастровим номером 3524080600:02:002:0280 та цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; а ОСОБА_1 набуває право власності на земельну ділянку, площею 0,0100 га, розташовану за адресою: Комишуватська сільська рада, Новоукраїнський район, Кіровоградська область, з кадастровим номером 3524082400:02:000:1910 та цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до п. п. 2.2 договору сторони засвідчили, зокрема, що вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать їх особисті підписи на цьому договорі; договір не укладено під впливом тяжких для сторін обставин; сторони не визнані судом недієздатними чи обмежено дієздатними; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, договір не носить характеру фіктивного та удаваного, а також не є зловмисним. Сторони досягли домовленості про обмін земельних ділянок, що є предметом цього договору із доплатою, яку здійснює ОСОБА_2 у розмірі 120 000,00 грн (п. п. 1.10. договору). Договір міни посвідчений приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Поляковою Н. В. 09 жовтня 2016 року за реєстровим №362. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 6,5362 га, кадастровий номер 3524080600:02:002:0280, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області (а. с.16, т. 1), а за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0100 га, кадастровий номер 3524082400:02:000:1910, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Комишуватської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області (а. с.15, т. 1). Відповідно до копії договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 24 липня 2018 року ОСОБА_2 (власник) та ОСОБА_2 (емфітевт) уклали договір про передачу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, що розташована на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області, площею 6,5362 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3524080600:02:002:0280, щодо якої власник передає емфітевту право володіння та цільового використання (емфітевтичне право), зберігаючи за собою право розпорядження нею (а. с. 71-74, т.1). Сторони погодили, що за користування емфітевтичиим правом емфітевт сплачує власнику плату в розмірі 4 500,00 грн за рік з 24 липня 2018 року до 24 липня 2118 року, що разом становить 450 000,00 грн. Плата за користування емфітевтичиим правом сплачується з 24 липня 2018 року до 03 серпня 2018 року включно у сумі 450 000,00 грн за весь строк користування земельною ділянкою. Емфітевтичне право за цим договором встановлюється на строк 100 років (п. 3.1 договору). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом спору у справі, що переглядається, є договір міни земельної ділянки № НОМЕР_1, загальною площею 6,5362 га, із кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, що знаходиться на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладений 09 жовтня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Поляковою Н. В. та зареєстрований у реєстрі №362, державна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2, а також договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) та його державна реєстрація. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційнийсуд виходив із того, що правовідносини, які виникли між сторонами на підставі договору міни від 09 жовтня 2016 року, не суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України, а приписи статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних ділянок (паїв)" до спірних правовідносин не застосовуються. Той факт, що земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, обмін яких було здійснено між сторонами, не знаходяться всередині єдиного масиву земель сільськогосподарського призначення, не спростовує правомірності вчиненого сторонами правочину, оскільки до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні", яким доповнено ЗК України статтею 37-1 "Особливості використання та розпорядження земельними ділянками, розташованими у масиві земель сільськогосподарського призначення, а також полезахисними лісовими смугами, які обмежують такий масив", чинне законодавство не встановлювало заборони на укладення договору міни земельних ділянок, розташованих у різних масивах земель сільськогосподарського призначення. У зв'язку з викладеним, апеляційний суд також вважав, що укладаючи 24 липня 2018 року договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), відповідач правомірно передав ОСОБА_2 право цільового використання (емфітевтичне право) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, розташованої на території Глодоської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області, площею 6,5362 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та кадастровим номером 3524080600:02:002:0280, як власник земельної ділянки, яку набув за договором міни земельних ділянок, укладеним 09 жовтня 2016 року зі ОСОБА_6, посвідченим приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Поляковою Н. В. за реєстровим №362. Таким чином, на думку апеляційного суду, позовні вимоги не підлягають задоволення у зв'язку з їх безпідставністю та недоведеністю. Колегія суддів із зазначеним висновком апеляційного суду погоджується з огляду на наступне. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України). Відповідно до статей 177, 181 ЦК України, статті 79 ЗК України земельна ділянка є об'єктом цивільних прав. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України). Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України). Тобто власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. Звертаючись до суду із позовом, як на підставу для скасування спірного договору міни ОСОБА_1 посилався на те, що договір міни укладено з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). Земельні ділянки, що підлягали обміну, знаходилися не в одному масиві, що свідчить також про порушення статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". Згідно пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай). Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України (стаття 131 ЗК України). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п'ята статті 203 ЦК України). За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України). У разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"). Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"), а в редакції, чинній з 01 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Частина перша статті 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначає один із випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв). Стаття 14 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення. Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв). У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 і №1075/16), ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149). Вказав, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви №846/16 і №1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладено у постанові у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19), постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №389/675/18 (провадження №61-22903св19), від 23 лютого 2021 року у справ №390/558/19, від 12 лютого 2021 року у справі №390/1485/18. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Таким чином, встановивши, що сторони договору міни (обміну) від 09 жовтня 2016 року обмінялися сформованими земельними ділянками, які зареєстровані, цільове призначення яких - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про те, що на спірні правовідносини не поширюються положення Закону "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних ділянок (паїв)", дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками та визначених у натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть бути об'єктом цивільних прав. Оскільки ОСОБА_1 обміняв свою більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну ОСОБА_2, за що отримав грошову доплату у розмірі 120 000,00 грн, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що вказане не суперечить частині третій статті 715 ЦК України щодо можливості встановлення доплати у договорі міни. Правовідносини, які виникли між сторонами на підставі договору міни від 09 жовтня 2016 року, не суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України. Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, з урахуванням релевантної практики Верховного Суду, висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним. Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій розглянуто справу без залучення в якості відповідачів ОСОБА_2 та ФГ "Обрій", внаслідок чого судом першої інстанції було ухвалено судове рішення, яким вирішено питання про права, свободи та інтереси осіб, які не були залучені до участі у справі, колегією суддів відхиляються, оскільки апеляційний суд звернув увагу на зазначене порушення норм процесуального права, разом із тим, вказане порушення до ухвалення незаконного рішення по суті спору не призвело. Посилання касаційної скарги на те, що рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 12 вересня 2018 року ухвалене за первісними позовними вимогами після прийняття судом заяви про зміну предмету позову, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. У мотивувальній частині рішення суду першої інстанції були досліджені та вирішені вимоги з урахуванням зміни предмету позову, а допущена описка у вступній та резолютивній частинах була виправлена судом шляхом винесення ухвал про виправлення описок від 19 жовтня 2018 року, від 06 листопада 2018 року. Крім того, доводи касаційної скарги, спрямовані на скасування рішення Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 12 вересня 2018 року не беруться до уваги, оскільки вказане судове рішення вже скасовано постановою Кропивницького апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, що свідчить про відсутність предмету оскарження (в частині рішення суду першої інстанції). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №622/1370/19 провадження №61-4466св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області, відповідачі: ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року вскладі колегії суддів: Бурлаки І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б., ІСТОРІЯ СПРАВИ У листопаді 2019 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області звернувся з позовом до ОСОБА_1, ГУ Держгеокадастру у Харківській області про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, скасування його реєстрації та повернення земельної ділянки у відання держави. Позов мотивований тим, щопорушення встановленого на законодавчому рівні порядку розпорядження спірними земельними ділянками (без проведення земельних торгів) зумовило отримання земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 з метою розширити земельний банк ФГ "Альфа" в обхід участі в земельних торгах, що на думку прокурора є достатньою та обґрунтованою підставою для застосування правового механізму щодо захисту прав та інтересів територіальної громади прокурором. Прокурор наголошував на приналежності спірної земельної ділянки із кадастровим номером 6322683500:01:002:0446 площею 25,0328 га Золочівській селищній раді, а його звернення до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби територіальної громади у відновленні законних прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, у зв'язку з чим прохав суд повернути їх позивачу. прокурором надано Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна із датою формування 03 травня 2018 року, за змістом якої вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 6322683500:01:002:0446 належать до державної форми власності. Керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області просив: визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області №2855-СГ від 27.10.2014 в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 25,0328 га; визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області №3629-СГ від 24.12.2014 про надання ОСОБА_1 земельної ділянки в оренду; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 26.12.2014 з кадастровим номером 6322683500:01:002:0446, загальною площею 25,0328 га; скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 26.12.2014 з кадастровим номером 6322683500:01:002:0446, загальною площею 25,0328 га; зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області (об'єднаної територіальної громади) земельну ділянку з кадастровим номером 6322683500:01:002:0446, загальною площею 25,0328 га, розташовану за межами населених пунктів Лютівської сільської ради на території Золочівського району Харківської області. судові витрати покласти на відповідачів. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Золочівського районного суду Харківської області від 23 грудня 2020 року позовну заяву керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області залишено без розгляду. Ухвала мотивована тим, що у випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, і саме вона набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи. Оскільки спірна земельна ділянка належить до державної форми власності, Золочівська селищна рада є неналежним позивачем, в інтересах якого прокурор звернувся до суду із позовом у зв'язку з порушенням інтересів держави. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволено. Ухвалу Золочівського районного суду Харківської області від 23 грудня 2020 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що звертаючись до суду з позовом керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області посилався на те, що наказом Головного управління Держземагентства у Харківській області №3629-СГ від 24 грудня 2014 року надано ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь загальною площею 25,0328 га з кадастровим номером 6322683500:01:002:0446 для ведення фермерського господарства строком на 49 років. На виконання зазначеного наказу між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 26 грудня 2014 року укладено договір оренди вказаної земельної ділянки. Зазначив, що розпорядженням Золочівської райдержадміністрації від 03 липня 1997 року №372 ОСОБА_1 надавалася земельна ділянка площею 43,28 га на території Одноробівської сільської ради для розширення фермерського господарства, на підставі якого він отримав Державний акт на право постійного користування землею, серія ХР-13-00-000890. Також, ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право приватної власності серії ІІІ-ХР №085228 належить земельна ділянка площею 7,25 га, розташована на території Одноробівської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та на підставі Державного акту серії ЯГ №075495 від 10 квітня 2007 року - земельна ділянка площею 5,1958 га, розташована на території Олександрівської сільської ради Золочівського району для ведення фермерського господарства. Крім того, ОСОБА_1 є засновником та керівником в підприємствах: Товариство з обмеженою відповідальністю "Відродження-1881", Селянська Спілка Управління Фермерських Господарств та фермерське господарство "Альфа", в якому є також і підписантом. "Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави" може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". Висновок суду про право власності на спірну земельну ділянку ґрунтується лише на відомостях, що містяться у Державному реєстрі, та є передчасним, оскільки відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 27 вересня 2018 року №7018-СГ та рішення ХІІ сесії VIII скликання Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області від 30 жовтня 2018 року №1941 спірна земельна ділянка перебуває у власності у Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області. Таким чином, наразі фактичним власником та розпорядником спірної земельної ділянки є саме Золочівська селищна рада Золочівського району Харківської області. Аргументи учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить: скасувати оскаржену постанову апеляційного суду; ухвалу суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що Золочівська селищна рада Золочівського району Харківської області не зареєструвала права власності на спірну ділянку, тобто не мала права для захисту права власності на ділянку до моменту державної реєстрації, як наслідок бездіяльність органу відсутня. Крім того, належними та допустимими доказами не підтверджено, що позивач Золочівська селищна рада Золочівського району Харківської області є органом компетентним для захисту прав держави. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна земельна ділянка з кадастровим номером 6322683500:01:002:0446 має державну форму власності. У травні 2021 року Харківська обласна прокуратура подалавідзив, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційної інстанції - без змін. Відзив мотивовано тим, що передача земельних ділянок державної власності в комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим кодексом. У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження в ЇЇ використанні. На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права). Позиція Верховного Суду Апеляційний суд встановив, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 27 вересня 2018 року №7018-СГ передано Золочівській селищній об'єднаній територіальній громаді в особі Золочівської селищної ради у комунальну власність 687 земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 8167,6480 га, які розташовані за межами населених пунктів Золочівської селищної об'єднаної територіальної громади на території Золочівського району Харківської області згідно з додатком до цього наказу за актом приймання-передачі земельних ділянок. Рішенням ХІІ сесії VIII скликання Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області від 30 жовтня 2018 року №1941 прийнято 687 земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (згідно з додатком) у комунальну власність Золочівської селищної об'єднаної територіальної громади в особі Золочівської селищної ради, які згідно даних Державного земельного кадастру розташовані за межами населених пунктів на території Золочівської селищної об'єднаної територіальної громади, загальною площею 8167,6480 га. У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України від 14 жовтня 2014 №1697-VII "Про прокуратуру". У частині третій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У пунктах 6.41.-6.43. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19) вказано, що: "у цьому випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні "). На підтвердження неналежного виконання покладених законом та умовами договору оренди повноважень з боку Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області прокурор як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанції зазначав, що указана сільська рада у грудні 2017 року самостійно зверталась до суду з позовом про повернення спірної земельної ділянки, однак Господарський суд Волинської області ухвалою від 24 січня 2018 року у справі №903/981/17 указану позовну заяву повернув позивачу у зв'язку з несплатою судового збору. При цьому у подальшому орган місцевого самоврядування не вживав заходів щодо повернення земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини". У пунктах 36 - 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19) зазначено, що: "суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке: Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України "Про прокуратуру" надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що прокурор оскаржив рішення Коблівської сільради, саме тому визначивши останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (пункт 40)). Проте за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (пункти 77-83))". Апеляційним суд встановивши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частини четвертої статті 56 ЦПК України обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, зазначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави в особі Золочівської селищної ради Золочівського району Харківської області, яке полягає у бездіяльності вказаного органу державної влади, який не вжив у розумний строк заходів щодо захисту інтересів держави з повернення спірної земельної ділянки із незаконного користування відповідачем у розпорядження держави. А тому зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, постанову апеляційного суду без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №495/10983/17 провадження №61-19358св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, про визнання незаконним рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області звернувся до суду з позовом до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада) та ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, у якому просив визнати незаконним рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року "Про передачу гр. ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,093 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1", визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно щодо земельної ділянки площею 0,093 га для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), видане ОСОБА_1. Позов обґрунтований тим, що 12 жовтня 2004 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,5244 га, яка знаходиться за адресою: Одеська область, місто Білгород-Дністровський, смт Затока, Лиманський район, з цільовим призначенням - для розміщення готельного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1" строком на 25 років. 20 листопада 2014 року орендарем Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України повернено орендодавцю Затоківській селищній раді земельну ділянку загальною площею 1,5244 га, але як таку, що складається вже з трьох земельних ділянок кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015. Ці повернені три земельні ділянки знову об'єднано в одну та поділено на 17 ділянок, одна з яких площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, за адресою: АДРЕСА_1, виділена ОСОБА_1. На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок 23 грудня 2014 року проведено державну реєстрацію цієї земельної ділянки, із земель, наданих раніше у користування Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України. Рішенням Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року вказана вище земельна ділянка передана ОСОБА_1 у власність, з цільовим призначенням - для індивідуального дачного будівництва. На підставі цього рішення реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (вищезазначену земельну ділянку) ОСОБА_1. Прокурор вважав, що рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року має бути визнано незаконним, а свідоцтво про право власності - недійсним, оскільки право власності на земельну ділянку набуто ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства, а саме цільове призначення земельної ділянки, яка перебувала у користуванні Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України - "для розміщення готельного комплексу". Після об'єднання та виділення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 відбулася зміна виду використання земельної ділянки з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва" без проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення земельних ділянок (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). При цьому прокурор посилався на те, що відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва здійснено у порушення Генерального плану смт Затока та за відсутності детального плану території. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року у задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову прокурора, суд першої інстанції виходив із встановлених у справі обставин, які свідчать про те, що цільове призначення сформованих земельних ділянок (кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015), що були об'єктом об'єднання та поділу на підставі технічної документації із землеустрою до 23 грудня 2014 року - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - розміщення готелю "ІНФОРМАЦІЯ_1"). Цільове призначення спірної земельної ділянки площею 0,0930 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), яка сформувалася за рахунок вищезазначених земельних ділянок та передана ОСОБА_1 і зареєстрована за ним на праві власності - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - Е07-03 для індивідуального дачного будівництва). Формування земельної ділянки відбулось без зміни цільового призначення, а саме категорії Е07 - "Землі рекреаційного призначення", а лише зі зміною виду використання земельної ділянки в межах цієї категорії. Тому формування земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки 0,0930 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), було цілком правомірно здійснено на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Генеральний план смт Затока, а саме Лиманського курортного району, за місцезнаходженням спірної земельної ділянки площею 0,0930 га за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що зазначена ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення - категорія Е07 - "Землі рекреаційного призначення", що відповідає категорії цільового призначення вказаної ділянки. За таких обставин суддійшов висновку про безпідставність доводів прокурора щодо того, що спірна земельна ділянка сформована з порушенням Генерального плану смт. Затока та містобудівної документації. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року скасовано. Позов першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області задоволено частково. Визнано незаконним рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 29 грудня 2014 року "Про передачу гр. ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1". Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 32264940, видане 15 січня 2015 року реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що попередньому користувачу - Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України земля надавалась в оренду для розміщення готельного комплексу та відповідно до цієї мети останнім розроблявся проект землеустрою щодо її відведення. Генеральний план смт. Затока (Лиманський курортний район) за місцезнаходженням спірної земельної ділянки (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що дана земельна ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення (категорія Е07 "Землі рекреаційного призначення"), але вид використання цієї земельної ділянки є відмінним від того, що значиться в документах при передачі її ОСОБА_1 у власність. Отже, суд встановив, що земельну ділянку передано у власність відповідачу для індивідуального дачного будівництва без внесення змін у Генеральний план смт. Затока (Лиманський курортний район). Апеляційний суд акцентував увагу на тому, що зміна виду цільового призначення (використання) земельної ділянки, встановленого законодавством та конкретизованого уповноваженим органом державної влади у рішенні про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку, потребує обов'язкового дотримання механізму такої зміни. Різний правовий режим землі рекреаційного призначення, що відводиться "для розміщення готельного комплексу" та землі "для індивідуального дачного будівництва", вимагає розроблення проекту землеустрою, встановлення правового режиму використання цієї землі та обов'язкове внесення змін у Генеральний план смт Затока. При передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_1 таких вимог дотримано не було. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, у якій заявники просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а також на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). В обґрунтування касаційної скарги заявники зазначали, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно послався на висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 20 травня 2020 року у справі №495/6080/17-ц за позовом першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури до Затоківської селищної ради, ОСОБА_4, треті особи: виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради, ОСОБА_5, про визнання незаконним рішення про передачу земельної ділянки, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку. Свою позицію заявники мотивували тим, що апеляційний суд у своєму рішенні не обґрунтував, яким чином висновки у зазначеній вище постанові Верховного Суду, стосуються даної справи та як вони можуть бути застосовані з огляду на різні фактичні обставини, встановлені судами. Доводи інших учасників справи У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу першого заступника керівника Одеської обласної прокуратури, у якій останній просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали справи із суду першої інстанції. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду не відповідає цим вимогам, виходячи із наступного. Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції Апеляційний суд встановив, що 12 жовтня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавцем) та Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України (орендарем) було укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,5244 га, яка знаходиться за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт Затока, Лиманський район, з цільовим призначенням - для розміщення готельного комплексу "Стрела" строком на 25 років (а. с. 16-18, т. 1). Категорія переданої в оренду землі - Е07 "Землі рекреаційного призначення", вид використання: "для розміщення готельного комплексу". 20 листопада 2014 року орендарем Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України повернено орендодавцю Затоківській селищній раді земельну ділянку загальною площею 1,5244 га, але як таку, що складається вже з трьох земельних ділянок кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015. Ці повернені три земельні ділянки знову об'єднано в одну та поділено на 17 ділянок, одна з яких площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року №2684 передана ОСОБА_1 у власність для індивідуального дачного будівництва (а. с. 19, т. 1). Категорія переданої у власність ОСОБА_1 землі - Е07 "Землі рекреаційного призначення", вид використання: "для індивідуального дачного будівництва". Тобто, на думку апеляційного суду, відбулася зміна виду використання з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва", ця зміна виду використання дійсно відбулася в межах однієї категорії землі - Е07 "Землі рекреаційного призначення", отже, у розумінні чинного законодавства та судової практики така зміна виду використання земельної ділянки не потребувала проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення землі (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження тощо). Разом з цим Затоківська селищна рада як уповноважений власник землі, самостійно визначивши вид використання земельної ділянки (з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва"), не дотрималась вимог частини п'ятої статті 20 ЗК України, а саме відповідності такого рішення містобудівній документації, в даному випадку Генеральному плану смт Затока. Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район) за місцезнаходженням спірної земельної ділянки площею 0,0930 га за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що ця земельна ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення (категорія Е07 "Землі рекреаційного призначення"), але вид використання цієї земельної ділянки є відмінним від того, що значиться в документах по передачі ОСОБА_1 у власність. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що земельну ділянку ОСОБА_1 передано у власність для індивідуального дачного будівництва без внесення змін у Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район), що є зміною виду використання земельної ділянки без дотримання її власником Затоківською селищною радою вимог закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частинами першою, другою статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Стаття 1 Закону України "Про землеустрій" містить визначення поняття "цільове призначення земельної ділянки", згідно з яким це є використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку. Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам, юридичним особам у власність чи постійне користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою. Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Згідно із частинами першою, другою статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідно до абзаців першого, другого частини п'ятої статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. З наведених норм права вбачається, що за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії. Однією з таких категорій є землі рекреаційного призначення. У межах кожної категорії земель виділяються види використання земельної ділянки, які визначаються її власником або користувачем самостійно, крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Статтею 50 ЗК України визначено, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Згідно зі статтею 52 ЗК України землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Землі загального користування дачного кооперативу безоплатно передаються йому у власність за клопотанням вищого органу управління кооперативу до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування на підставі документації із землеустрою, за якою здійснювалося формування земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). До земель загального користування дачного кооперативу належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. При цьому існує Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року №548, розроблена відповідно до ЗК України, Закону України "Про землеустрій" та Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 року №224. Відповідно до вищезазначеної Класифікації видів цільового призначення земель, землі рекреаційного призначення віднесено до категорії "Е07". Отже, зазначені норми права розрізняють категорії земель за їх цільовим призначенням та види використання земельної ділянки в межах кожної категорії земель. Цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку. У даній справі встановлено, що цільове призначення сформованих земельних ділянок (кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015), що були об'єктом об'єднання та поділу на підставі технічної документації із землеустрою до 23 грудня 2014 року - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - розміщення готелю "ІНФОРМАЦІЯ_1"). Цільове призначення спірної земельної ділянки площею 0,0930 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), яка сформувалася за рахунок вищезазначених земельних ділянок та передана ОСОБА_1 і зареєстрована за ним на праві власності, - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - Е07-03 для індивідуального дачного будівництва). Встановлено, що державну реєстрацію цієї земельної ділянки проведено на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Встановивши такі обставини у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що формування земельної ділянки площею 0,093 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) та передача її ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва, відбулися без зміни цільового призначення цієї земельної ділянки, а саме категорії Е07 - "Землі рекреаційного призначення", а лише зі зміною виду її використання в межах цієї категорії та в порядку, визначеному чинним законодавством щодо її формування, а тому необхідності у проходженні додаткових процедур, які застосовуються при зміні цільового призначення, не було. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов протилежного висновку про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі. Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року в аналогічній справі №495/6080/17-ц дійшов подібного висновку про те, що різний правовий режим землі рекреаційного призначення, що відводиться "для будівництва та експлуатації закладу відпочинку" та землі "для індивідуального дачного будівництва", вимагає розроблення проекту землеустрою та встановлення правового режиму використання цієї землі. Водночас у постанові від 01 червня 2021 року у справі №925/929/19 (провадження №12-11гс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). Переглядаючи в касаційному порядку справу, колегія суддів звертає увагу на ці висновки, яких дійшли суди у подібних правовідносинах. Однак разом із цим колегія суддів акцентує увагу на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права, на які посилаються заявники у поданій до Верховного Суду касаційній скарзі. Так, правовими підставами заявленого позову є набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку з порушенням вимог статей 79-1, 118 ЗК України без розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. А також відведення земельної ділянки у власність відповідачу для індивідуального дачного будівництва з порушенням Генерального плану смт Затока та за відсутності детального плану території. У статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено термін "генеральний план населеного пункту", це зокрема містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. У той же час "містобудівна документація" - це затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. Згідно з положеннями частини другої статті 2 вищезазначеного Закону інструментом державного регулювання планування територій є містобудівна документація, яка поділяється на документацію державного, регіонального та місцевого рівнів. Статтею 5 цього Закону визначено, що програми розвитку регіонів та населених пунктів, програми господарського, соціального та культурного розвитку повинні узгоджуватися з містобудівною документацією відповідного рівня. Частиною першою статті 16 цього ж Закону передбачено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них. Відповідно до положень статті 17 вказаного вище Закону генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному суді та перевіряючи вищезазначені правові підстави на предмет їх обґрунтованості, суд апеляційної інстанції встановив, що попередньому користувачу - Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України земля надавалась в оренду для розміщення готельного комплексу та відповідно до цієї мети останнім розроблявся проект землеустрою щодо її відведення, у той час як ОСОБА_1 спірну земельну ділянку передано вже у власність для індивідуального дачного будівництва, тобто за іншим видом призначення. Затоківська селищна рада як уповноважений власник землі, самостійно визначивши вид використання земельної ділянки (з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва"), не дотрималась вимог частини п'ятої статті 20 ЗК України, а саме відповідності такого рішення містобудівній документації, в даному випадку Генеральному плану смт Затока. Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район) за місцезнаходженням спірної земельної ділянки (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що ця земельна ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення (категорія Е07 "Землі рекреаційного призначення"), але вид використання цієї земельної ділянки є відмінним від того, що значиться в документах по передачі ОСОБА_1 у власність. Отже, суд апеляційної інстанції встановив, що земельну ділянку передано у власність відповідачу для індивідуального дачного будівництва без внесення змін в Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район), що є зміною виду використання земельної ділянки без дотримання її власником Затоківською селищною радою вимог закону. Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Так, відповідно до частини першої статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Обов'язок дослідження наявних у матеріалах справи доказів і додатково поданих покладено і на суд апеляційної інстанції під час перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, що передбачено частинами першою та другою статті 367 ЦПК України. У касаційній скарзі, яка переглядається Верховним Судом, скаржники звернули увагу суду касаційної інстанції на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив своє рішення на припущеннях, без вирішення питання про витребування, дослідження та оцінки доказів, якими у цій справі є Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район) та технічна документація із землеустрою щодо об'єднання і поділу вказаних земельних ділянок. Колегія суддів, перевіривши такі доводи касаційної скарги, вважає їх обґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять відомостей щодо дослідження апеляційним судом таких доказів, зокрема Генерального плану смт Затока (Лиманський курортний район) та технічної документації із землеустрою щодо об'єднання і поділу вказаних земельних ділянок. При цьому колегія суддів вважає, що такі докази у справі є вирішальними для ухвалення законного та обґрунтованого у цій справі рішення, яке б відповідало вимогам статей 263, 382 ЦПК України. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не дослідив зібраних у справі доказів, а суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому немає правових підстав для ухвалення нового рішення або зміни судового РІШЕННЯ: Таким чином, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 червня 2021 року м. Київ справа №305/786/17 провадження №61-11042св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Верхньоводянська сільська рада Рахівського району Закарпатської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Кондора Р. Ю., Собослоя Г. Г. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Верхньоводянська сільська рада Рахівського району Закарпатської області, у якому просила усунути перешкоди у користуванні належною їй земельною ділянкою шляхом зобов'язання відповідачів не здійснювати будь-яких дій щодо пошкодження, перекриття чи блокування іншим чином полотна під'їзної дороги, що веде до земельної ділянки позивача, зобов'язати відповідачів привести в попередній стан полотно під'їзної дороги та не здійснювати будь-яких інших перешкод в користуванні під'їзною дорогою. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проживає по АДРЕСА_1 та є власником вказаного житлового будинку, а також прилеглої до нього земельної ділянки площею 0,1234 га. Відповідачі проживають по АДРЕСА_2 в тому ж селі. Позивачу відомо, що відповідачі не мають жодного документу, який би підтверджував їх право власності на земельну ділянку та будинок, де вони проживають. До господарства позивача з АДРЕСА_2 веде під'їзна дорога, яка фактично проходить через земельну ділянку, якою без будь-яких документів користуються відповідачі. Вказана під'їзна дорога була там починаючи з 1960 року, зображена на схемах розташування земельних ділянок по АДРЕСА_1. Іншої під'їзної дороги до господарства позивача немає. З 2016 року відповідачі роблять позивачу та її сім'ї всілякі перешкоди у користуванні зазначеною під'їзною дорогою. У квітні 2017 року ОСОБА_2 та його родичі викопали посередині дороги яму діаметром близько 1,5 кв м, глибиною 1 м, пояснюючи це тим, що вони копають колодязь. На прохання позивача припинити такі незаконні дії відповідачі реагують агресивно, погрожують фізичною розправою, висловлюються в адресу позивача нецензурною лайкою. Таким чином, позивач вважала, що у діях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є порушення законних прав позивача щодо безперешкодного користування земельною ділянкою. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 17 жовтня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою, зобов'язавши їх не здійснювати будь-яких дій щодо пошкодження, перекриття чи блокування іншим чином полотна під'їзної дороги та привести в попередній стан полотно під'їзної дороги що веде до земельної ділянки та господарства, яке належить ОСОБА_1 та розташоване за адресою в АДРЕСА_1. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі унеможливили під'їзд до домогосподарства, чим обмежили право позивачки у здійсненні права власності на належну їй земельну ділянку, а саме у її вільному та безперешкодному користуванні власністю. Також суд зазначив, що такий спосіб захисту, як зобов'язання не здійснювати будь-яких дій в майбутньому, не передбачений законом. Не погоджуючись з цим рішенням, особа, яка не брала участі в розгляді справи ОСОБА_4, подала апеляційну скаргу. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Рахівського районного суду від 17 жовтня 2017 року скасовано та прийнято іншу постанову суду про відмову у задоволенні позовних вимог. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що відповідно до схеми розташування земельної ділянки та листа сільського голови села Верхнє Водяне прохід і проїзд до дворогосподарства АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, здійснюється по під'їзній дорозі, яка проходить через присадибну (незареєстровану) ділянку громадян ОСОБА_2 та ОСОБА_4 по АДРЕСА_2 і знаходиться в їх спільному користуванні з ОСОБА_1 біля 30 років. Позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні під'їзною дорогою через земельну ділянку, яка перебуває у спільному користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_4, порушують права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4 на належне користування такою земельною ділянкою для будівництва та обслуговування житлового будинку. Суд першої інстанції на вказане не звернув уваги, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку, що рішення суду про задоволення позову впливає на права ОСОБА_4, яка не приймала участь у справі в якості сторони (відповідача чи співвідповідача). Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги 23 липня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачу не було відомо, що ОСОБА_4 є співвласником будинку АДРЕСА_2, так як ОСОБА_4 не проживає та не зареєстрована у цьому будинку і не створювала позивачу перешкод у користуванні під'їзною дорогою. Вказана під'їзна дорога є землями загального користування і відповідачам не належить. На цій дорозі відповідачі викопали яму, яка створює перешкоди позивачу безперешкодно користуватися дорогою загального значення. Підставою касаційного оскарження зазначає, що позивач не була повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи, призначений на 01 липня 2021 року, представник позивача отримав судову повістку лише 07 липня 2021 року, чим порушено право позивача на справедливий неупереджений розгляд справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 липня 2020 року зазначено, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права зокрема, що оскаржене судове рішення ухвалене з порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Позиція Верховного Суду Згідно частини третьої статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Відповідно до частини п'ятої статті 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. У частині восьмій статті 128 ЦПК України передбачено, що днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення. Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційний розгляд справи відбувся за відсутності ОСОБА_1 у судовому засіданні, призначеному на 10 год 00 хв 01 липня 2020 року (а. с. 228-230), в якому ухвалена оскаржена постанова суду апеляційної інстанції. Судова повістка про виклик позивачки в це судове засідання повернута без вручення з відміткою "за межами України" (а. с. 215). Зазначені обставини вказують на те, що ОСОБА_1 не було належним чином повідомлено про розгляд справи судом апеляційної інстанції, призначений на 01 липня 2020 року. Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення (частина четверта статті 401 ЦПК України). Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасувати. Передати справу №305/786/17 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Закарпатського апеляційного суду від 01 липня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №330/1631/18 провадження №61-11641св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - виконуючий обов'язки прокурора Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави, відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області на постанову Запорізького апеляційного суду від 08 травня 2019 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Кочеткової І. В., Маловічко С. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року виконуючий обов'язки прокурора Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування рішення та зобов'язання повернути земельну ділянку. Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що 19 січня 2018 року Мелітопольською місцевою прокуратурою Запорізької області внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань кримінальне провадження №42018081280000011 за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), відповідно до якого під час досудового розслідування встановлено, що Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області при прийняті рішень із земельних питань порушено вимоги Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Водного кодексу України (далі - ВК України). Рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 жовтня 2016 року №33 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на АДРЕСА_1. Відповідно до пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на АДРЕСА_1, виконаної Товариством з обмеженою відповідальністю "Геоінформаційна компанія "Кадастр" (далі - ТОВ "ГК "Кадастр") встановлено, що на час розроблення даного проекту землеустрою відстань спірної земельної ділянки від урізу води Азовського моря становила 856 м та від урізу води Утлютського лиману становила 195 м. Мелітопольська місцева прокуратура Запорізької області вважає, що спірна земельна ділянка входить до меж прибережної захисної смуги Азовського моря та Утлюкського лиману, оскільки щодо неї встановлені і діють спеціальні обмеження. Надання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у цій місцевості суперечить вимогам земельного та водного законодавства України. Спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, тому відповідно до вимог ВК України, відноситься до земель водного фонду, порядок надання яких у користування визначається земельним законодавством, яким заборонено передання цих земель громадянам. Таким чином, оскаржуване рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 жовтня 2016 року №33 прийнято з порушенням вимог водного та земельного законодавства України, тому спірна земельна ділянка підлягає поверненню на користь територіальної громади смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, як така, що використовується без правової підстави. Ураховуючи викладене, виконуючий обов'язки прокурора Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області керуючись вимогами статей 387, 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просив визнати незаконними та скасувати підпункт 1.15 пункту 1, підпункт 1.2 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 жовтня 2016 року №33 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та передачу у власність земельних ділянок", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення та передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 повернути на користь територіальної громади смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, ціною 89 023,92 грн, розташовану на АДРЕСА_1, та вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 23 січня 2019 року у складі судді Гусарової В. В. у задоволенні позову виконуючого обов'язки прокурора Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави відмовлено. Скасовано арешт, накладений ухвалою Якимівського районного суду Запорізької області від 13 серпня 2017 року на земельну ділянку, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:10:001:0165, розташовану на АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка знаходиться у межах смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області, а проект землеустрою із встановлення прибережної захисної смуги на час винесення оскаржуваного рішення не узгоджений, тому не можна беззаперечно вважати, що розмір захисної смуги становить два кілометри від урізу води, оскільки цей розмір повинен бути встановлений з урахуванням конкретних умов забудови. Конкретні умови забудови були визначені на підставі генерального плану забудови смт Кирилівка, затвердженого рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 09 жовтня 2003 року та рішенням Запорізької обласної ради від 29 вересня 2004 року, чинними на час прийняття оскаржуваного рішення Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області. Таким чином, оскаржуване рішення Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області прийнято відповідно до вимог чинного законодавства України. Крім того, Мелітопольською місцевою прокуратурою Запорізької області не обґрунтовані повноваження на звернення до суду з цим позовом, безпідставно не зазначено позивачем Державну екологічну інспекцію України та не враховано, що в цього органу виконавчої влади є повноваження для звернення до суду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 08 травня 2019 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Запорізької області задоволено, рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 23 січня 2019 року скасовано, позов виконуючого обов'язки прокурора Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави задоволено. Визнано незаконним та скасовано підпункт 1.15 пункту 1, підпункт 1.2 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 жовтня 2016 року №33 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та передачу у власність земельних ділянок" яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та яку передано у власність ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути на користь територіальної громади смт Кирилівка Якимівського району в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, за ціною 89 023,92 грн, розташовану на АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд апеляційної інстанції постановив, що межі прибережної захисної смуги Азовського моря та лиманів на день розгляду справи судом не є погодженими у будь-якому визначеному розмірі. Суд зазначив, що оскільки на час надання спірної земельної ділянки у власність проект землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги був відсутній, то необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, у зв'язку з тим, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, бо її розміри встановлені законом. Також відповідач не могла на законних підставах набути право приватної власності на спірну земельну ділянку як таку, що знаходиться у наближеній відстані до водойм, річок, морів та має специфічні особливості. Крім того, позивачем обґрунтовані підстави звернення до суду з цим позовом в інтересах держави. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду, Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 08 травня 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що належним позивачем у справі є Державна екологічна інспекція України, а не прокуратура. Суд апеляційної інстанції також не звернув уваги на те, що формальне встановлення відстані до урізу води не може бути підставою для визнання оскарженого рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області незаконним та витребування спірної земельної ділянки від ОСОБА_1, тому що позивач не врахував положення частини шостою статті 88 ВК України, відповідно до якої у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. При таких обставинах вважає, що формальне застосування приписів частини дев'ятої статті 88 ВК України щодо двокілометрової прибережної захисної смуги від урізу води морів та морських заток і лиманів є безпідставним. Спірна земельна ділянка перебуває в межах населеного пункту, як і багато інших домоволодінь у смт Кирилівка, які відповідно до затвердженого в 2003 році генерального плану забудови розташовані на земельних ділянках, що відносяться до категорії земель житлової та громадської забудови. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу перший заступник прокурора Запорізької області зазначає, що прокурором у цій справі порушується питання щодо законності виділення земель комунальної власності, правом розпорядження якими наділена територіальна громада селища Кирилівка. Оскільки це право реалізується через створені органи місцевого самоврядування, тому у спірних правовідносинах уповноваженим органом на захист інтересів держави є лише Кирилівська селищна рада. Однак у зв'язку із оскарженням саме дій ради, остання є відповідачем у справі. Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розмірі встановлені законом. У відповіді на відзив першого заступника прокурора Запорізької області Бескоровайна Ю. О. зазначила, що проект відведення земельної ділянки був складений та погоджений відповідними місцевими та державними органами у встановленому законом порядку, жодний з контролюючих органів не висловив заперечень та не встановив порушень чи невідповідностей чинному законодавству. Оскільки документи із землеустрою є законними та погодженими у законному порядку, у Кирилівської селищної ради не було підстав для відмови в передачі земельної ділянки. При цьому рішення селищною радою приймались з урахуванням містобудівної документації. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області на постанову Запорізького апеляційного суду від 08 травня 2019 року і витребувано із Якимівського районного суду Запорізької області цивільну справу №330/1631/18. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 лютого 2020 року справу призначено судді-доповідачу Черняк Ю. В. Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набуття чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області не підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 20 травня 2016 року №47 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку" ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,1000 га, для обслуговування житлового будинку, розташованої на АДРЕСА_1, за рахунок земель громадської та житлової забудови смт Кирилівка Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області. Також зобов'язано ОСОБА_1 представити проект відведення зазначеної земельної ділянки на затвердження в Кирилівську селищну раду в термін не пізніше 12 місяців. Рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 жовтня 2016 року №33 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та передачі у власність земельних ділянок" затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на АДРЕСА_1, а також зобов'язано ОСОБА_1 оформити правовстановлюючі документи на право власності на зазначену земельну ділянку у встановленому законом порядку. На підставі цього рішення відомості щодо права власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку були внесені до Державного реєстру речових прав 28 листопада 2016 року. Відповідно до висновку ТОВ "ГК "Кадастр" згідно із класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок, затвердженим наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 29 грудня 2008 року №643, обмежень у використанні щодо спірної земельної ділянки немає. Рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 09 жовтня 2003 року та рішенням Запорізької обласної ради від 29 вересня 2004 року, дійсними на час прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування, затверджений генеральний план забудови смт Кирилівка, який відповідно до статті 34 Закону України "Про основи містобудування" відноситься до містобудівної документації. Відповідно до довідки Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 09 вересня 2016 року №1058 спірна земельна ділянка, розташована на АДРЕСА_1, відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови. Згідно із пояснювальною запискою до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка виконана ТОВ "ГК "Кадастр", спірна земельна ділянка запроектована до відведення, земельна ділянка знаходиться на відстані від урізу води Азовського моря - 856 м, Утлюкського лиману - 195 м. Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 22 червня 2018 року №0-8-0.36-1671/115-18 проект землеустрою щодо встановлення меж прибережної захисної смуги Азовського моря та Молочного, Утлюкського лиману на території Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області відсутній, прибережна захисна смуга навколо Азовського моря та лиманів не встановлювалась. Установлено, що на час розгляду справи судами попередніх інстанцій проект землеустрою із встановлення меж прибережної захисної смуги Азовського моря та лиманів на території смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області був виготовлений та знаходився на погодженні в Міністерстві екології та природних ресурсів України згідно із чинним законодавством. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Щодо повноважень прокурора Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Так, судами встановлено, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області. Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Крім того, звертаючись до суду із позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Таким чином, звертаючись до суду із позовом й оскаржуючи, серед іншого, рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, на підставі якого ОСОБА_1 набула у власність спірну земельну ділянку, що знаходиться в межах прибережної захисної смуги Азовського моря та Утлютського лиману, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо вказаної земельної ділянки та згідно з положенням статті 56 ЦПК України набув статусу позивача. Вказане узгоджується зі висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Щодо підставності позовних вимог Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України (тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Згідно зі статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України). Частиною дев'ятою статті 88 ЗК України передбачено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). Апеляційним судом обґрунтовано встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що спірна земельна ділянка належить до прибережної захисної смуги, оскільки вона знаходиться на відстані 856 м від узрізу води Азовського моря та 195 м від урізу води Утлюкського лиману. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Перевіряючи законність та обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням норм ЗК України, ВК України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а тому оскаржуване рішення (підпункт 1.15 пункту 1, підпункт 1.2) Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 червня 2016 року №33 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та передачу у власність земельних ділянок" є незаконним. Щодо вимоги про витребування земельної ділянки Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном та може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції "). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України"). Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не був дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку усіх сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки оскаржуване рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 11 жовтня 2016 року №33 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 0,0735 га, кадастровий номер 2320355400:04:001:0165, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та яку передано у власність ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_1, підлягає визнанню незаконним та скасуванню, спірна земельна ділянка на підставі статті 1212 ЦК України підлягає поверненню у власність територіальної громади смт Кирилівка Якимівського району Запорізької області в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області. Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для витребування земельної ділянки, проте вважає помилковим посилання суду апеляційної інстанції на статтю 1212 ЦК України з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) міститься висновок про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року в справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18)). Згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем та судом апеляційної інстанції позовної вимоги, наслідком задоволення якої є повернення її власнику спірної земельної ділянки водного фонду, чим будуть усунуті перешкоди в її використанні, як вимоги, до якої слід застосовувати приписи статті 1212 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки суду щодо суті спору, до неправильного його вирішення у цій частині. Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) та у постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року в справі №372/1794/17 (провадження (61-27942св18), від 05 листопада 2020 року в справі №676/2334/18 (провадження №61-21862св19). При цьому Верховний Суд враховує здійснену судом апеляційної інстанції оцінку дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою, зокрема легітимну мету такого втручання та пропорційність цій меті повернення ділянки законному володільцеві. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Щодо розподілу судових витрат Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області залишити без задоволення. Постанову Запорізького апеляційного суду від 08 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про виділ в натурі частки із спільної часткової власності. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №416581 він є співвласником земельної ділянки площею 0,5524 га, кадастровий номер: 3210600000:00:039:0512, цільове призначення: для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, розташованої по АДРЕСА_1. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 травня 2012 року визнано мирову угоду, укладену між ним та ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_3, якою, серед іншого, передано у власність ОСОБА_2 1/2 частку земельної ділянки площею 0,5524 га, розташованої по АДРЕСА_1, що належала йому на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №416581, кадастровий номер: 3210600000:00:039:0512. Таким чином, земельна ділянка площею 0,5524 та, кадастровий номер: 3210600000:00:039:0512, цільове призначення: для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, що розташована по АДРЕСА_1, належить йому та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, кожному по 1/2 частки. Позивач вказував, що бажаючи користуватися на власний розсуд 1/2 часткою зазначеної земельної ділянки, він неодноразово ставив питання про виділ його частки земельної ділянки в натурі перед відповідачем, але він не погоджується добровільно поділити земельну ділянку, протягом більше п'яти років зволікає із вирішенням цього питання та виготовленням відповідних документів, на неодноразові виклики на засідання погоджувальної комісії по вирішенню спірних земельних питань, пов'язаних з розмежуванням земельних ділянок Броварської міської ради щодо погодження межі та розподілу земельної ділянки по АДРЕСА_1, не з'являвся, технічну документацію не надавав, тобто фактично ігнорував засідання погоджувальної комісії по вирішенню спірних земельних питань та його звернення. Зазначав, що у зв'язку з тим, що заходи досудового врегулювання спору не дали жодних результатів, він змушений звернутися за захистом своїх прав до Броварського міськрайонного суду Київської області із даною позовною заявою. Просив суд виділити йому в натурі 1/2 частку із земельної ділянки площею 0,5524 га, кадастровий номер 3210600000:00:039:0512, цільове призначення для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, що розташована по АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Виділено ОСОБА_1 1/2 частку із земельної ділянки площею 0,5524 га, кадастровий номер 3210600000:00:039:0512, цільове призначення для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, розташованої по АДРЕСА_1, за другим варіантом висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи від 11 липня 2019 року №21234/18-41, площею 0,2762 га. Виділено ОСОБА_2 1/2 частку із земельної ділянки площею 0,5524 га, кадастровий номер 3210600000:00:039:0512, цільове призначення для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, розташованої по АДРЕСА_1, за другим варіантом висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи від 11 липня 2019 року №21234/18-41, площею 0,2762 га. Постановою Київського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 липня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 судового збору на користь держави скасовано. Витрати у вигляді судового збору в сумі 1 409 грн 60 коп. віднесено за рахунок держави. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що після укладення мирової угоди сторонами реальний виділ часток не відбувся, технічна документація щодо виділу кожному із співвласників їх частини земельної ділянки не була затверджена, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У лютому 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким направити справу на новий розгляд. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №6-160цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 звертаючись до суду із вказаним позовом, не надав доказів звернення його до Броварської міської ради та створення нею погоджувальної комісії, її діяльності, участі у роботі цієї комісії та його ухилення він участі. Заявник вказує, що він вказував судам попередніх інстанцій про відсутність між ним та позивачем спірних стосунків щодо використання земельної ділянки. Крім того, вже існує поділ земельної ділянки між власниками. ОСОБА_2 посилається на те, що захисту в порядку цивільного судочинства підлягає саме порушене право, а якщо між сторонами відсутній спір, то і не має підстав для захисту цивільних прав та інтересів у відповідності до положень статей 15, 16 ЦК України. Домовленість і порядок розмежування земельної ділянки було досягнуто у 2012 році, що підтверджується ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 травня 2012 року. Схема поділу земельної ділянки, погоджена та підписана співвласниками, наявна у матеріалах справи. Зазначає, що експертом не були враховані існуюча на його частині земельної ділянки інженерна мережа та господарські споруди, які в разі зміни існуючого порядку використання земельної ділянки потребуватимуть переміщень, що в свою чергу призведе до невиправданих матеріальних втрат. В ході судового розгляду представник позивача доповнив позовні вимоги щодо поділу земельної ділянки за першим варіантом висновку експерта, проте суд у своєму рішенні визнав другий варіант, що не відповідає заявленим позовним вимогам. Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 17 травня 2012 року ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області визнано мирову угоду, укладену між стягувачами: ОСОБА_2, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і боржником ОСОБА_1 у процесі виконання рішень суду, а саме суд ухвалив: "Визнати мирову угоду, укладену 23 квітня 2012 року між стягувачами ОСОБА_2, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та боржником ОСОБА_1 у процесі виконання рішень Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2011 року, 26 березня 2012 року, 12 грудня 2011 року та 6 квітня 2012 року, за умовами якої: визначити, що ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 частка станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; Визначити, що ОСОБА_2 на праві власності належить 1 /2 частка станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. У рахунок повного погашення боргу перед ОСОБА_2 за виконавчим листом №2-1815/11, виданим 21 березня 2012 року (виконавче провадження ВП №31794504) на суму 1 644 523 грн 45 коп. і виконавчими листами №2-3907/11, виданими 25 квітня 2012 року (виконавчі провадження ВП №32447808 і ВП №32447798) на суми 121 926 грн і 1 339 грн 26 коп., всього на загальну суму 1 767 788 грн (один мільйон сімсот шістдесят сім тисяч сімсот вісімдесят вісім) 71 коп. боржник ОСОБА_1 за згодою його дружини ОСОБА_4 передає стягувачу ОСОБА_2 у власність 1/2 частку земельної ділянки площею 0,5524 га, розташованої по АДРЕСА_1, належної йому на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №416581, кадастровий номер: 3210600000:00:039:0512, згідно із схемою розподілу. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, номер інформаційної довідки 116611004, дата, час формування 11 березня 2018 року, 13:01:52 вбачається, що право власності на 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 3210600000:00:039:0512, цільове призначення для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, розташованої по АДРЕСА_1, 24 січня 2018 року зареєстровано за ОСОБА_1. Після укладення мирової угоди, яка була визнана ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 травня 2012 року, реальний виділ часток не відбувся, технічна документація не була затверджена. Між сторонами існують спірні правовідносини щодо будівництва ОСОБА_1 об'єктів на земельній ділянці по АДРЕСА_1, а також користування частками майна у спільній частковій власності, що підтверджується зверненнями ОСОБА_2 до відділу з питань державного архітектурно-будівельного контролю Броварської міської ради Київської області від 17 липня 2017 року, до міського голови м. Бровари Сапожка І. В. від 17 січня 2018 року, 16 квітня 2018 року, наданим листом від 14 травня 2018 року №9-7-1550, актом № Т-0504/2, протоколом № Л-А-0504/2 про адміністративне правопорушення від 05 квітня 2018 року, приписом № С-0504/2 від 5 квітня 2018 року, постановою № А-1704/1 по справі про адміністративне правопорушення від 17 квітня 2018 року, копією рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 2 серпня 2018 року у справі №361/2556/18. Згідно висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи за №21234/18-41 від 11 липня 2019 року експертом було запропоновано чотири варіанти розподілу земельної ділянки площею 0,5524 га, кадастровий номер 3210600000:00:039:512, цільове призначення: для обслуговування існуючих споруд, будівництва та обслуговування станції технічного обслуговування вантажних автомобілів, розташованої по АДРЕСА_1 в натурі, відповідно до часток співвласників по 1/2 частині на кожного, із детальним описом варіантів розподілу згідно дослідницькій частині висновку. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України). Власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном (частина перша статті 317 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до частини другої статті 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області 17 травня 2012 року затверджено мирову угоду та визначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить по 1/2 частки спірної земельної ділянки. Згідно частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у справі спільної часткової власності (частина третя статті 358 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Згідно частини першої статті 86 ЗК України земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки. Враховуючи те, що сторони у справі є співвласниками земельної ділянки площею 0,5524 га по АДРЕСА_1, їх частки у праві власності є рівними, існує спір щодо виділу та користування земельною ділянкою, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що між сторонами відсутні спірні стосунки відносно земельної ділянки, а тому підстав для задоволення позовних вимог немає, що відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 13 квітня 2016 року у справі №6-160цс16, не можуть бути прийняті судом, оскільки наведене спростовується матеріалами справи. Доводи касаційної скарги про те, що домовленість і порядок розмежування земельної ділянки було досягнуто у 2012 році, що підтверджується ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 травня 2012 року, а схема поділу земельної ділянки, погоджена та підписана співвласниками, наявна у матеріалах справи, не можуть бути прийняті судом, оскільки на вказаній схемі земельну ділянку зображено схематично без зазначення кадастрового номеру, довжин та точок координат, конфігурація земельної ділянки не співвпадає із планом меж земельної ділянки з кадастровим номером 3210600000:00:039:0512, згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №416581, який видано ОСОБА_1. Доводи заявника про те, що представник позивача доповнив позовні вимоги щодо поділу земельної ділянки за першим варіантом висновку експерта, проте суд у своєму рішенні визнав другий варіант, що не відповідає заявленим позовним вимогам, не можуть бути прийняті судом, оскільки матеріали справи не містять доказів доповнення представником позивача позовних вимог, зазначених відповідачем. Крім того, місцевий суд, вирішуючи спір, вибрав запропонований експертом варіант поділу земельної ділянки, який є більш наближеним до того порядку користування земельною ділянкою, який склався між сторонами. При ухваленні рішення місцевим судом також враховано пояснення експерта, допитаного у судовому засіданні, який, серед іншого, зазначив, що відсутність ОСОБА_2 під час проведення експертизи не вплинуло на її висновки, оскільки обміри були проведені по зовнішній межі земельної ділянки, та з використанням спеціальної техніки, яка дозволяє об'єктивно та повно дослідити об'єкти. Посилання заявника на те, що у зв'язку із задоволенням позовних вимог йому буде необхідно здійснити переміщення певних об'єктів, не можуть бути прийняті судом, оскільки такі посилання не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, заявник мав можливість заявити клопотання про проведення повторної або додаткової експертизи, проте не скористався таким правом. Посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-1500цс15 не можуть бути прийняті судом, оскільки висновки в оскаржуваних судових рішеннях не суперечать висновкам, викладеним у вказаній постанові. Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій в основу судових рішень покладено не досліджені обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, не можуть бути прийняті судом, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, правильно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, і обґрунтовано задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 16 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. М. Осіян Є. В. Синельников

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №752/16038/19 провадження №61-7905св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства "Марс", треті особи: Київська міська рада, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним державного акта про право постійного користування землею, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року, ухвалену колегією судів у складі: Мельника Я. С., Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства "Марс" (далі - ПрАТ "Марс "), в якому просив визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею №79-4-00018 від 15 вересня 1998 року, який був виданий АТВТ "МАРС" на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації №1354 від 26 червня 1998 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року №79-4-00018. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства "МАРС" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 60 000 грн та 500 грн витрат, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій (поштові витрати). У задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати додаткову постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ПрАТ "Марс" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалося на законність та обґрунтованість додаткової постанови апеляційного суду та просило залишити її без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову апеляційного суду. Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Частиною третьою статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове РІШЕННЯ: Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наведений підхід до вирішення питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу є сталим та неодноразово викладався у постановах Верховного Суду, зокрема від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18), від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), від 07 липня 2021 року у справі №910/12876/19 (провадження №12-94гс20), від 14 листопада 2018 року у справі №753/15687/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі №753/15683/15, від 18 червня 2019 року у справі №910/3929/18. Як вбачається з матеріалів справи, представник заявника на підтвердження своїх вимог надав копію договору про надання юридичних послуг від 08 січня 2020 року, укладеного між АО "КПД Консалтинг" та ПрАТ "МАРС", заявку на надання послуг №1 до договору від 08 січня 2020 року, де визначено вартість наданих послуг, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом при наданні професійної правничої допомоги під час розгляду справи №752/16038/19, акт про надані послуги від 01 грудня 2020 року, платіжні доручення №22 від 13 січня 2020 року та №1263 від 04 грудня 2020 року на загальну суму 198 899, 40 грн. (т.3 а. с.87-97). Апеляційний суд, врахувавши складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерії реальності цих витрат та розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також враховуючи заперечення іншої сторони щодо обґрунтованості розміру зазначених витрат, дійшов висновку про необхідність зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "МАРС" 60 тис. грн витрат на професійну правничу допомогу та 500 грн витрат, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій. Колегія суддів Касаційного цивільного суду погоджується із наведеними доводами апеляційного суду та вважає, що визначений судом розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає критерію розумності, встановлений їхньою дійсністю та необхідністю у цій справі. Доводи касаційної скарги гуртуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції ці норми порушені. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а додаткову постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року перший заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області (далі - Переяслав-Хмельницька РДА) від 31 травня 2012 року №245, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди ОСОБА_1 для сінокосіння і випасання худоби та передано на умовах довгострокової оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 0,9496 га, розташовану на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (далі - Циблівська сільська рада) ; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 12 липня 2012 року, укладений між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення (кадастровий номер 3223388200:02:015:0100) загальною площею 0,9496 га для сінокосіння і випасання худоби на території Циблівської сільської ради. Обґрунтовуючи позовні вимоги, перший заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області посилався на те, що Переяслав-Хмельницький відділ Бориспільської місцевої прокуратури виявив порушення вимог земельного та лісового законодавства під час оформлення права користування спірної земельної ділянки лісового фонду на території Циблівської сільської ради. Зокрема, встановлено, що розпорядженням Переяслав-Хмельницької РДА від 07 липня 2011 року №506 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки орієнтовною площею 0,9500 га в оренду для сінокосіння і випасання худоби на території Циблівської сільської ради, після чого затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яку надано ОСОБА_1 на умовах довгострокової оренди, і між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1 був укладений договір оренди землі щодо земельної ділянки загальною площею 0,9496 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0100, для сінокосіння і випасання худоби. Вважає, що розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 та договір оренди земельної ділянки від 12 липня 2012 року суперечить вимогам земельного та лісового законодавства, оскільки спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 фактично накладається на землі лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні Державного підприємства "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" (далі - ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп"). При цьому ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" будь-яких дозволів на вилучення цієї земельної ділянки лісового фонду у межах 30 кварталу майстерської дільниці №1 для подальшого використання земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 для сінокосіння та випасання худоби не надавало. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 26 березня 2013 року у справі №373/313/13-ц встановлено, що спірна земельна ділянка, яка знаходиться на території Циблівської сільської ради, за основним цільовим призначенням належить до земель сільськогосподарського призначення. У зв'язку з цим вважає безпідставними твердження прокурора про те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. Також вважає не доведеним твердження позивача про те, що спірна земельна ділянка раніше передавалася в користування ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп". Вказував, що подання прокурором позову в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) та ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" не відповідає вимогам Закону України "Про прокуратуру". Окрім того, просив застосувати наслідки пропуску позовної давності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 29 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними. Посилання прокурора на порушення прав та інтересів держави в особі Київської ОДА та ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" є безпідставним, оскільки докази у справі свідчать про наявність запису про право власності за іншою особою - Переяслав-Хмельницькою РДА, а не Київською ОДА, а користувачем земельної ділянки є ОСОБА_1, а не ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп". Короткий зміст постанови апеляційного суду Київський апеляційний суд постановою від 10 лютого 2021 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що прокурор не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження порушення відповідачами інтересів держави, як і не надав доказів того, що Київська ОДА та ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" не мають можливості самостійно захистити свої інтереси в суді. Твердження прокурора про те, що спірна земельна ділянка перебуває в державній власності та належить до земель лісогосподарського призначення та повинна використовуватись для ведення лісового господарства ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" вважав недоведеним, оскільки власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 є Переяслав-Хмельницька РДА. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У березні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказував те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 06 червня 2018 року у справі №372/1387/13, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц та постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №488/5476/14-ц, від 30 травня 2018 року у справі №368/1158/16-ц, від 30 січня 2018 року у справі №707/2192/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №361/6829/16, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 26 липня 2018 року у справі №926/1111/15, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 04 лютого 2020 року у справах №911/3311/17, №911/3577/17, №911/3579/17, №911/3738/17, №911/3574/17, №911/3897/17; суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що до матеріалів справи додана і копія планшету №20 матеріалів лісовпорядкування 2001 року щодо спірної земельної ділянки, і власне матеріали лісовпорядкування, які є доказами розташування спірної земельної ділянки в межах земель лісового фонду. При цьому суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не надавало дозволу на вилучення з постійного користування підприємства земельних ділянок лісового фонду у межах 30 кварталу Майстерської дільниці №1, а Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства не надавало погодження на зміну цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100. Таким чином, розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення здійснено не уповноваженим органом та за відсутності рішення відповідного органу державної влади про вилучення таких земель, без отримання згоди землекористувача та з порушенням порядку зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення і надання цих земель у користування на умовах оренди для сінокосіння і випасання худоби, хоча передання земель лісогосподарського призначення для таких цілей законом заборонена. Безпідставними є висновки судів щодо відсутності обліку земель державного агролісгоспу за даними державної статистичної звітності форми 6-зем з посиланням на інформацію Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 грудня 2019 року №14-10-0.222-512/2-19. Ця інформація свідчить лише про неналежне ведення обліку державної статистичної звітності (форма 6-зем), що вказує на те, що суди встановлювали обставини, які мають значення для справи на підставі недостовірних доказів. Крім того, суди не врахували, що документами, які з моменту створення ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" і до тепер підтверджують право користування підприємства землями лісогосподарського призначення, є планово-картографічні матеріали відповідно до закону. Однак такі матеріали лісовпорядкування не були до 2013 року підставою для внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру до отримання державного акта на право постійного користування лісами з визначеним кадастровим номером відповідної земельної ділянки, а з 2013 року до отримання витягу з Державного земельного кадастру також з визначеним кадастровим номером ділянки. Посилання судів на преюдиційність висновків, наведених в судових рішеннях у справі №373/313/13-ц, є безпідставними, оскільки у зазначеній справі та у цій справі різні підстави позовів, їх правове обґрунтування та суб'єктний склад сторін. Крім того, у справі №373/131/13-ц суд не оцінював і не досліджував обставини щодо перебування спірної земельної ділянки у складі земель лісогосподарського призначення, тому рішення у справі №373/131/13-ц немає преюдиційного значення для цієї справи. Помилковими є і висновки судів про відсутність підстав для захисту інтересів держави прокурором, оскільки, прокурор звертаючись до суду, надав доказ на підтвердження того, що ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп" та Київська ОДА не вжили заходів щодо усунення порушень земельного та лісового законодавства. Також скарга містить доводи про те, що місцевий суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють позовну давність, оскільки власник земельної ділянки водного фонду або лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності або користування на цю земельну ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, вимагаючи повернення такої ділянки. У червні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначив, що спірна земельна ділянка ніколи не передавалася ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп", і, відповідно, зазначене підприємство не має права користуватися цією землею. Суди, оцінивши надані позивачем докази, дійшли правильного висновку про недоведеність позовних вимог. Крім того, вказував на безпідставність посилань прокурора про дотримання строку на звернення з цим позовом, оскільки спірний договір був укладений з відповідним органом і зареєстрований в реєстрі ще у 2012 році, а тому держава в особі уповноважених на те органів із 2012 року була обізнана про передання земельної ділянки в оренду, тобто про порушення свого права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 02 червня 2021 року справа №373/462/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 07 липня 2011 року №506 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,9500 га в оренду для сінокосіння і випасання худоби на території Циблівської сільської ради. Розпорядженням Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано ОСОБА_1 на умовах довгострокової оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення для сінокосіння і випасання худоби, загальною площею 0,9496 га (пасовища), розташовану на території Циблівської сільської ради. 12 липня 2012 року між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1 був укладений договір оренди землі (кадастровий номер 3223388200:02:015:0100, загальною площею 0,9496 га) для сінокосіння і випасання худоби, посвідчений приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області Воробей О. М. та зареєстрований в реєстрі за №791. Договір укладено на 49 років, і набрав чинності з часу державної реєстрації. Пунктами 10-12 цього договору передбачено, що земельна ділянка передається в оренду для сінокосіння і випасання худоби. Цільове призначення земельної ділянки - сільськогосподарське призначення. Умови збереження об'єкта оренди - використання за цільовим призначенням. Укладений договір зареєстрований в Управлінні Держкомзему у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01 серпня 2012 року №322330004003068. Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки в оренду від 12 липня 2012 року земельну ділянку площею 0,9496 га з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 на території Циблівської сільської ради передано орендарю ОСОБА_1. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 26 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19 вересня 2013 року у справі №373/313/13-ц, відмовлено у задоволенні позову виконувача обов'язків Київського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури в інтересах держави до Переяслав-Хмельницької РДА та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, повернення земельної ділянки. Під час розгляду зазначеного спору суд дослідив та встановив правовий режим спірної земельної ділянки, її цільове призначення, законність розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 "Про передання земельної ділянки на умовах оренди громадянину України ОСОБА_1 для сінокосіння і випасання худоби"; законність договору оренди землі від 12 липня 2012 року, який укладений між Переяслав-Хмельницькою РДА та ОСОБА_1. Крім того, з повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 січня 2019 року №14-10-0.222-521/2-19 встановлено, що, за інформацією Відділу у Переяслав-Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, відповідно до державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою №6-зем станом на 01 січня 2016 року на території Переяслав-Хмельницького району Київської області землекористувач ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не обліковується. Також з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомо, що власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 є Переяслав-Хмельницька РДА. Ця ділянка перебуває в оренді ОСОБА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 20 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України). При цьому згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України. Водночас у пункті 2 статті 5 ЛК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. Отже, застосування норм земельного і лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинно базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки. Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду. Згідно зі статтею 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Відповідно до статті 32 ЗК України районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: 1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; 2) беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; 4) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення; 5) беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання; 6) вносять у встановленому порядку пропозиції про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства; 7) вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону. Частиною третьою статті 17 ЛК Країни передбачено, що ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом. Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність, який визначається нормами Конституції України, ЗК України, іншими законами й нормативно-правовими актами. Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України). Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням. Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням (пункт 13 статті 46 ЛК України). Поряд із земельним кадастром здійснюється облік лісів та ведеться органами лісового господарства державний лісовий кадастр на основі державного земельного кадастру (частина друга статті 49 ЛК України) та включає: облік якісного і кількісного стану лісового фонду України; поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; грошову оцінку лісів (у необхідних випадках) ; інші показники (стаття 51 ЛК України). Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Згідно зі статтею 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об'єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів. Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. З огляду на зазначені норми при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України. Наведене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постановах від 24 грудня 2014 року у справі №6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі №6-224цс14, від 23 грудня 2015 року у справі №6-377цс15. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав належним чином оформлених планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, які підтверджували би належність спірної земельної ділянки до лісового фонду, а отже, не надав доказів того, що передана в оренду ОСОБА_1 земельна ділянка належить до земель лісового фонду. Належних документів щодо відведення та закріплення спірної земельної ділянки за будь-якими лісовпорядними організаціями також немає. При цьому суди входили з того, що позивач не надав належним чином оформленого оригіналу планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а надав лише копію проекту організації і розвитку лісового господарства Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області, копію перспективного плану ведення лісового господарства майстерської дільниці №1 Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області та копію статуту Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу. У зв'язку з тим що прокурор не надав належним чином оформлених оригіналів планшетів, а державні акти на спірні земельні ділянки державним лісогосподарським підприємством не отримані, та враховуючи Прикінцеві положення ЛК України, правильним є висновок судів про ненадання належних документів, які підтверджують право постійного користування земельними лісовими ділянками ДП "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп". Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій на підставі встановлених ними обставин про недоведеність позовних вимог, зокрема, в частині того, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. При цьому наявність проекту організації і розвитку лісового господарства Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області та перспективного плану ведення лісового господарства майстерської дільниці №1 Переяслав-Хмельницького державного агролісгоспу Київської області та планшету без відповідного затвердження сама по собі не дає підстав вважати про віднесення певної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення. Крім того, згідно зі статтями 181-184, 202-204 ЗК України, законами України "Про Державний земельний кадастр" та "Про землеустрій" дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації. З копії повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 січня 2019 року №14-10-0.222-521/2-19 встановлено, що, за інформацією Відділу у Переяслав-Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, відповідно до державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою №6-зем станом на 01 січня 2016 року на території Переяслав-Хмельницького району Київської області землекористувач ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не обліковується. Також з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0100 є Переяслав-Хмельницька РДА. Таким чином суди, попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недоведеність перебування спірної земельної ділянки у користуванні ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" та віднесення цієї ділянки до земель лісогосподарського призначення. Посилання в касаційній скарзі на те, що суди встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, є безпідставними, оскільки заявник не надав жодних доказів на спростування цих обставин або на підтвердження інших. Крім того, в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка після заснування ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" увійшла до масиву земель лісогосподарського призначення, які в порядку, передбаченому статтею 17 ЛК України та статтями 56, 57 ЗК України, на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування з відповідним погодженням були передані в користування ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" або були передані в користування зазначеному підприємству з іншого спеціалізованого підприємства. Також на підтвердження заявлених вимог прокурор не надав державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, що додатково вказує на недоведеність позовних вимог. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. У зв'язку з цим доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову в позові, є безпідставними, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції Верховного Суду. Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди безпідставно врахували висновки, які наведені в судових рішеннях у справі №373/313/13-ц, оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що в межах вирішення справи №373/313/13-ц суди перевіряли на предмет законності розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 31 травня 2012 року №245 та договір оренди землі від 12 липня 2012 року. Рішення у справі №373/313/13-цнабрали законної сили. Посилання у касаційній скарзі на те, що місцевий суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють позовну давність, не заслуговують на увагу, оскільки суди відмовили у задоволенні позову через його недоведеність, а не через пропуск позовної давності. Крім того, позивач у цій справі не заявляв вимоги про усунення порушення права користування спірною ділянкою. Водночас Верховний Суд вважає безпідставними посилання судів про відсутність підстав для захисту прокурором інтересів держави в особі Київської ОДА та вважає слушними доводи прокурора в цій частині з огляду на таке. Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Суд зобов'язаний дослідити, чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся. Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що 06 лютого 2019 року органи прокуратури направляли Київській ОДА лист про надання інформації. За наслідками розгляду цього листа Київська ОДА листом від 21 лютого 2019 року №01.1-25/569 надала доручення Департаменту містобудування та архітектури розглянути зазначені у листі прокуратури факти, однак зазначений департамент жодного вивчення наявності підстав для захисту інтересів держави як уповноважений орган не здійснив. Також прокурор надав підтвердження про направлення Київській ОДА повідомлення від 18 лютого 2019 року про встановлення підстав та намір здійснювати представництво інтересів держави в суді. Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає можливість оскарження суб'єктом владних повноважень наявності підстав для представництва його інтересів прокурором, і таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу для обґрунтування підстав для представництва. Водночас Київська ОДА наявність підстав для представництва прокурором в суді не оскаржувала. Таким чином, помилковими є посилання судів про недоведеність прокурором підстав для представництва держави в особі Київській ОДА. Разом з цим зазначене порушення не свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних рішень, оскільки воно не призвело до неправильного вирішення спору по суті. Щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в особі ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" слід зазначити таке. Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру". Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. В абзаці третьому частини третьої цієї статті міститься заборона здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням абзацу першого частини третьої цієї статті, який визначає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на частину другу статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті зазначеного відсутність у Законі інших визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави. Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. У постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі №204/6292/18 та від 17 червня 2020 року у справі №204/7119/18 викладено правовий висновок, згідно з яким саме наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов'язками щодо реалізації державної влади. Водночас державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис. Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави, зокрема, в особі ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп". Оскільки ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" не є органом державної влади і не є суб'єктом владних повноважень, то звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп" є безпідставним, а тому позовна заява, подана в інтересах зазначеного підприємства, підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але порушено норми процесуального права, Верховний суддійшов висновку про необхідність залишення позову, поданого в інтересах ДП "Переяслав-Хмельницький агролісгосп", без розгляду та про залишення без змін оскаржуваних судових рішень в іншій частині. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в частині вирішення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі Державного підприємства "Переяслав-Хмельницький державний агролісгосп", скасувати, позов прокурора у цій частині залишити без розгляду. В іншій частині рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 29 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 жовтня 2021 року м. Київ справа №372/2612/19 провадження №61-801св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області, відповідачі: Козинська селищна рада, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області звернувся до суду з позовом до Козинської селищної ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на земельну ділянку. В обґрунтування позову вказав, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради №3/1 від 28 листопада 2002 року передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,18 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, на підставі якого він отримав державний акт на право власності на землю серії IV - КВ №019321, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю №7604 від 04 грудня 2002 року. На замовлення ОСОБА_1 було розроблено технічну документацію щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, 20 березня 2015 року було сформовано дві земельні ділянки: з кадастровим номером 3223155400:04:016:0211, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та з кадастровим номером 3223155400:04:016:0212, площею 0,03 га, для ведення особистого селянського господарства (далі - спірні земельні ділянки). Прокуратурою в ході перевірки було встановлено, що спірні земельні ділянки відведені у приватну власність ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства за рахунок земель водного фонду. На підставі договорів купівлі-продажу від 20 квітня 2019 року ОСОБА_1 відчужив спірні земельні ділянки на користь ОСОБА_2. Отже, спірні земельні ділянки вибули з володіння власника, територіальної громади смт Козин, всупереч його волі, а тому мають бути витребувані у ОСОБА_2 на підставі статей 387, 388 ЦК України. Уточнивши позовні вимоги, прокурор просив визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради №3/1 від 28 листопада 2002 року протокол №12, в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,18 га та витребувати на користь держави в особі територіальної громади селища міського типу Козин Обухівського району Київської області з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 спірні земельні ділянки. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував його тим, що прокурор не довів належність спірних земельних ділянок до земель водного фонду. Суд також посилався на те, що прокурором не доведено невиконання або неналежне виконання органом місцевого самоврядування представницьких функцій інтересів територіальної громади смт Козин під час ухвалення у 2002 році оспорюваного РІШЕННЯ: Постановою Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року скасовано рішення Обухівського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 листопада 2002 року №3/1 протокол №12 в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,18 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства. У іншій частині позову відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, а тому прокурор звернувся до суду із вказаним позовом як самостійний позивач в інтересах держави, а саме членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. При цьому Конституція України та Закон України "Про прокуратуру" надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Спірна земельна ділянка на час її виділення ОСОБА_1 була розташована в межах прибережної захисної смуги, а тому не могла бути передана у власність фізичної особи в силу вимог закону. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині витребування спірної земельної ділянки, апеляційний суд виходив із того, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а тому суд не має застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння. Відмовляючи у задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності, суд вказав, що у матеріалах справи відсутні докази отримання прокурором оскаржуваного рішення Козинської селищної ради, зміст якого не містить жодної інформації, яка би свідчила про його незаконність. Оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення), тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування частини першої статті 261 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі №372/3402/14-ц. Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 26 ВК України та підзаконних нормативних актів щодо державного обліку поверхневих вод, а також статей 77 - 79, 263 ЦПК України у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована тим, що спірні земельні ділянки розташовані поза межами прибережної захисної смуги річки, не належать до земель водного фонду, а тому відсутні підстави для задоволення позову прокурора. Відповідно до листа Державного агентства водних ресурсів України №7249/3/5/11-20 від 10 грудня 2020 року річка Козинка відноситься до малих річок, а тому прибережна захисна смуга вздовж цієї річки встановлюється на відстані, що не перевищує 25 м, тоді як спірна земельна ділянка розташована на більшій відстані (від 27,76 м до 29,13 м), а отже не накладається на прибережну захисну смугу. Вказане також підтверджується висновком експерта №07/21 від 15 січня 2021 року. Крім того, суд безпідставно відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, не врахувавши, що неналежне виконання прокурором своїх повноважень із контролю та нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо використання і охорони земель не може бути підставою для поновлення пропущеного строку давності звернення до суду. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 16 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради №3/1 від 28 листопада 2002 року (протокол №12) ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на землю серії IV - КВ №019321, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю №7604 від 04 грудня 2002 року. На замовлення ОСОБА_1 розроблено технічну документацію щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства на підставі якого 20 березня 2015 року було сформовано дві земельні ділянки: з кадастровим номером 3223155400:04:016:0211, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та з кадастровим номером 3223155400:04:016:0212, площею 0,03 га, для ведення особистого селянського господарства. На підставі договорів купівлі-продажу від 20 квітня 2019 року ОСОБА_1 відчужив спірні земельні ділянки на користь ОСОБА_2, який зареєстрував своє право власності на вказані земельні ділянки 20 квітня 2019 року, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до листа Центральної геофізичної обсерваторії імені Б. Срезневського №17-08/60 від 11 січня 2019 року водотік Козинка є рукавом Дніпра. "Рукав Козинка" є природним водним об'єктом, що утворився внаслідок руслових процесів на заплаві Дніпра і через 19 км знову впадає у Дніпро. Це означає, що "рукав Козинка" є природним водним об'єктом, подібно до того, як природним водним об'єктом є самий Дніпро. Зважаючи на це, "рукав Козинка" є частиною Дніпра, який згідно зі статтею 79 Водного кодексу України відноситься до великих річок, тож прибережна захисна смуга біля "рукава Козинка", як складової частини Дніпра має становити 100 м. Згідно із листом від 21 червня 2019 року та схем накладення земельних ділянок, розроблених ФОП ОСОБА_3 на підставі топографічної карти 1993 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:04:016:0211 повністю накладається на землі 100-метрової прибережної захисної смуги р. Дніпро, а земельна ділянка 3223155400:04:016:0212 на 70 відсотків накладається на землі 100-метрової прибережної захисної смуги р. Дніпро. 10 грудня 2019 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт "ґ" частини третьої статті 83 цього кодексу). Відповідно до частини другої статті 52 ЗК України на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Відповідно до статі 60 ЗК України, статі 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц; пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц; пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Установивши, що спірні земельні ділянка повністю або частково накладаються на землі водного фонду, а саме: 100 метрову прибережну захисну смугу річки Дніпро, тобто належить до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для визнання незаконними та скасування усіх розпорядчих дій, рішень щодо спірних земельних ділянок, визнання недійсними правоустановчих документів. Вказані обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовує доводи і заперечення сторін. Аналогічних висновків у справах з подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постановах: від 27 травня 2020 року у справі №372/1252/15 (провадження №61-14220св18), від 11 грудня 2019 року в справі №372/2167/17 (провадження №61-13323св19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц міститься висновок про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна (статті 387, 388 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц; пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Таким чином, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 391 ЦК України, а не положення статей 387 і 388 ЦК України, та обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор не мав повноважень звертатися до суду з даним позовом. Подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Козинської селищної ради, яка є відповідачем у даній справі, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні земель водного фонду, які не можна передавати у власність громадян для будівництва, і згідно із статтею 56 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання позову), набув статус позивача. З приводу доводів касаційної скарги про те, що ухвалене судове рішення порушує права відповідача на мирне володіння своїм майном слід зазначити наступне. Усунення перешкод територіальній громаді смт Козина у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірними земельними ділянками переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірних земельних ділянок. Суд апеляційної інстанцій встановив, що вони належить до земель водного фонду, а саме: до прибережної захисної смуги. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об'єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України). У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВК України). Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об'єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об'єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов'язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо). Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт "г" частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища та конкретному водному об'єкту. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України). У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршені екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц; пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц; пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року №183/1617/16; пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц). У даній справі суспільний інтерес у поверненні спірних земельних ділянок до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва та обслуговування житлового будинку. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) (рішення ЄСПЛ у справах "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року (провадження №14-76цс18). Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. З цих же підстав колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що спірні земельні ділянки розташовані поза межами прибережної захисної смуги річки, не належать до земель водного фонду, що на переконання заявника підтверджують докази, додані ним до касаційної скарги (лист Державного агентства водних ресурсів України №7249/3/5/11-20 від 10 грудня 2020 року та висновок експерта №07/21 від 15 січня 2021 року). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 23 липня 2020 року, ухвалений у складі судді Лободи Н. В., позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17380/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність". Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0569 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23176668, зроблений 31 жовтня 2017 року об 11:58:46 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0569), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Стягнуто з гГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, по 1 152,60 грн з кожного та в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу та витрат, пов'язаних з явкою до суду, по 3 293,25 грн з кожного. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що поділ земельної ділянки у розмірі 25,4960 га, наданої позивачу в оренду, на різні земельні ділянки не може бути перешкодою для захисту прав останнього, оскільки формування земельних ділянок, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права користування у визначений цивільним законодавством спосіб. Тому ОСОБА_2 не позбавлений можливості отримати право власності на іншу земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що також не порушуватиме принцип пропорційності втручання у його право власності. Разом з тим, зважаючи на те, що оспорюване позивачем рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки впливає на права та інтереси ТОВ "Ланагропрод" як орендатора, проте ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення його як співвідповідача, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 23 липня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17380/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", скасування у Державному земельному кадастрі України державної реєстрації та кадастрового номера 7420387500:08:000:0569 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23176668, вчиненого 31 жовтня 2017 року об 11:58:46, про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0569), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, а також в частині стягнення судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Компенсовано ОСОБА_2 сплачений ним за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 4 610,40 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не було враховано, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, останнім було засновано фермерське господарство "Давидок", а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Разом із тим, звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не вказує, що діє в інтересах юридичної особи - фермерського господарства "Давидок", засновником якого він є. Апеляційним судом зазначено, що у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У грудні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 24 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали цивільної справи із с Бахмацького районного суду Чернігівської області. У січні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. 20 травня 2021 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14? 5цс18), від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17 (провадження №14-508цс19), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 (провадження №14-520цс18). Крім того, заявник стверджує, що вказаний позов пред'явлено до ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_2, який став набувачем частини майна у зв'язку із порушенням його прав (попереднього набувача), тобто у ОСОБА_2 виникло право власності на спірну земельну ділянку внаслідок непослідовних дій держави, після виникнення у нього права оренди. Заявник вказує, що апеляційний суд помилково здійснив мотивування судового рішення, пославшись на те, що з дати реєстрації фермерського господарства обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а отже, позивачем мало виступати саме воно. Апеляційним судом не було враховано, що право оренди на спірну земельну ділянку у нього виникло 22 лютого 2016 року. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року вказаний договір оренди було визнано недійсним, тобто він був позбавлений права оренди вказаної земельної ділянки, а фермерське господарство "Давидок" було створено лише 09 серпня 2018 року, вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду семи земельних ділянках. Зазначає, що оскільки на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства не відбувся. Вказує, що тільки після припинення права ОСОБА_2 та інших осіб на земельні ділянки, які утворилися після поділу переданої йому земельної ділянки в оренду, згідно з договором оренди від 04 березня 2016 року, постане питання можливості права на її використання фермерським господарством "Давидок" чи іншим фермерським господарством, яке буде створено для забезпечення її цільового використання. Доводи сторін, які подали відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами 08 грудня 2015 року із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель резерву на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області звернувся ОСОБА_2. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 13 січня 2016 року за №25-286/14-16-сг "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. 02 лютого 2016 року до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду терміном 7 років орієнтовною площею 29,00 га, у тому числі ріллі 29,00 га, для ведення фермерського господарства із земель державної власності Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області ОСОБА_1. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у оренду терміном на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, площею 25,4960 га, в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, відповідно до якого останньому передано в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, площею 25,4960 га, на строк 7 років. У подальшому накази ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року, від 22 лютого 2016 року та укладений 04 березня 2016 року договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, були предметом судового спору за позовом ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Так, рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3, яким визнано недійсним договір оренди землі, укладений 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасувавши запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на зазначену земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Після набрання рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року законної сили, земельна ділянка з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 була поділена на земельні ділянки за результатами розроблених проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність у межах норм безоплатної приватизації. Зокрема, ОСОБА_2 отримав у власність частину спірної земельної ділянки розміром 2,00 га з кадастровим номером 7420387500:08:000:0569. Після розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, ОСОБА_2 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про його затвердження. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17380/14-17-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0569) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області Право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0569 зареєстровано за ОСОБА_2 31 жовтня 2017 року, номер запису про право власності 23176668. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1, скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року, а рішення Бахмацького районного суд Чернігівської області від 21 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви, поданої у порядку статті 444 ЦПК України, про поворот виконання рішення суду. Земельна ділянка на підставі договору оренди землі, серія та номер: 19/2018-Р від 02 квітня 2018 року, перебуває в оренді у ФГ "Ланагропрод". Строк дії оренди - 7 років. Номер запису про інше речове право: 26760134. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист його порушеного права користування (оренди) земельною ділянкою, наданою йому для ведення фермерського господарства строком на 7 років. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду, виходив із того, що звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Зі змісту статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Схожі висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18) та від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження 14-385цс19). Крім того, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). 04 березня 2016 року за договором оренди між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1, останній отримав у строкове платне користування спірну земельну ділянку на строк 7 років для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач 09 серпня 2018 року заснував фермерське господарство "Давидок", тому дійшов правильного висновку про те, що звертаючись до суду із вказаним позовом на захист права користування земельною ділянкою, яку передано для ведення фермерського господарства, після заснування фермерського господарства, ОСОБА_1 вказував на порушення його прав як фізичної особи, однак не врахував, що з дня державної реєстрації фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача й, відповідно, стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся, є помилковими, оскільки постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року та залишено в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року, яким відмовлено у задоволенні позову щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства від 04 березня 2016 року, укладеного між ним та ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Тобто Верховний Суд погодився з судом першої інстанції про відсутність підстав щодо визнання договору оренди земельної ділянки, укладеного між У Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_1, недійсним. Таким чином, укладений між ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_1 договір оренди поновив свою дію й фермерське господарство з моменту свого створення замінило ОСОБА_1 у вказаних правовідносинах. Крім того, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка у силу свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Таким чином, враховуючи те, що діяльність фермерського господарства "Давидок" не припинилась, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду із вказаним позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Колегія суддів вважає за потрібне звернути увагу на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20) щодо майнових прав фермерського господарства. Відповідно до частини другої статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у статуті термін. З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право (пункти 6.8 - 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20)). Крім того, у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц (провадження №14-6цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно з вимогами статей 7, 12, "Про фермерське господарство", статей 116, 118, 121, 123, 124 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додаткові ділянки громадяни або фермерське господарство можуть отримати на конкурсних засадах через участь у торгах. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, § 58). Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2021 року м. Київ справа №320/4682/18 провадження №61-8213св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Мелітопольська державна нотаріальна контора, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року у складі судді Урупи І. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткова І. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Мелітопольської державної нотаріальної контори про визнання права власності недійсним. Позовну заяву мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, ОСОБА_3. Після його смерті відкрилась спадщина на земельну ділянку площею 600,14 кв. м. Вона є спадкоємицею після його смерті та прийняла спадщину до складу якої відноситься зазначена земельна ділянка, що належала батьку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Позивач зазначала, що нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану земельну ділянку у зв'язку з тим, що рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на цю земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року. Однак, 10 листопада 2006 року її батько та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу лише житлового будинку, а нотаріус в порушення вимог статті 55 Закону України "Про нотаріат" та 60-64 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не витребувала всі необхідні документи для посвідчення договору, не пересвідчилась хто є власником земельної ділянки, розташованої під житловим будинком та на яких підставах. Угоду щодо купівлі-продажу або оренди земельної ділянки ОСОБА_2 з її батьком не укладала. При ухваленні рішення про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки застосовано закон, який не підлягав застосуванню, оскільки стаття 120 ЗК України не була приведена у відповідність до статті 377 ЦК України. Позивач вважала, що її батько ОСОБА_3 незаконно був позбавлений права власності на земельну ділянку, а ОСОБА_2 набула це право безпідставно, у зв'язку з цим її права як спадкоємиці порушено. Враховуючи, що земельна ділянка увійшла до складу спадщини, а ОСОБА_2 не є спадкоємицею після смерті ОСОБА_3, постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії є незаконною та підлягає скасуванню, а за нею слід визнати право власності на земельну ділянку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому, для забезпечення повернення майна спадкодавцю має бути визнано недійсним право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2. Уточнивши позовні вимоги позивач просила суд: визнати недійсним право власності ОСОБА_2 на земельну діяльну з моменту укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року, як безпідставно отриману за рішенням суду від 20 листопада 2012 року; визнати недійсною та скасувати постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 05 червня 2011 року; визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м на підставі державного акта про право власності від 22 червня 2000 року, що залишилося після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням від 13 вересня 2019 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у позові відмовив. Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, остання купила у ОСОБА_3 житловий будинок який розташований на земельній ділянці, яка належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому відповідно до положень частини першої статті 377 ЦК України до ОСОБА_2 на підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, що також підтверджено рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2013 року. Оскільки земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3, при зверненні до державного нотаріуса Чернобильська С. В. не надала правовстановлюючих документів про право власності спадкодавця ОСОБА_3 на земельну ділянку, на час смерті спадкодавця власником земельної ділянки була інша особа, нотаріус правомірно відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому й підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не має. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою від 25 березня 2020 року Запорізький апеляційний суд апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_4 залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін. Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, тому у нотаріуса не було підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, та підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку немає. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою від 25 листопада 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року №910/18560/16. Крім того, ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктами 5, 8 частини першої та пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга мотивована тим, що суди під час розгляду справи №2-421/2012 не врахували вказівки, які містилися в ухвалі суду касаційної інстанції, що було обов'язковою підставою для їх скасування, державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 не скасований, а тому право власності відповідача на земельну ділянку є недійсним; справу розглянуто без залучення приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., яка посвідчувала договір купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, та ОСОБА_4, дружини померлого ОСОБА_3. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Заяви та клопотання До касаційної скарги додано клопотання ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду, оскільки в скарзі викладені обставини, які може вирішити тільки Велика Палата Верховного Суду. Питання про передання справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України). Статтею 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду чи якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі №757/172/16-ц (провадження №14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права. Верховний суддійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявник не навела аргументів у розумінні статті 403 ЦПК України, які є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому в задоволенні клопотання про розгляд касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду необхідно відмовити. У травні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи в режимі відео-конференції з суду першої інстанції. Оскільки згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відсутні підстави для розгляду справи у судовому засіданні за участю учасників справи в режимі відео-конференції з суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,1062 га належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на землю від 22 червня 2000 року №0564. У зв'язку з відчуженням частини цієї земельної ділянки площею 461,92 кв. м, залишилась земельна ділянка площею 600,14 кв. м, у зв'язку з чим до державного акта від 22 червня 2000 року були внесені зміни в частині площі та опису земельної ділянки (а. с. 2, 24 т. 1). 10 листопада 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_1 (а. с. 25-26 т. 1). Будь-яких правочинів щодо земельної ділянки, на якій знаходиться цей будинок сторони не укладали. У жовтні 2007 року ОСОБА_3 за договором дарування земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Зубовою А. О. за №4427, передав безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 600,14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Спадкоємцем за законом після його смерті є ОСОБА_1, яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, звернувшись з відповідною заявою до нотаріальної контори. З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_3 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_4 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1. До складу спадщини, після смерті ОСОБА_3 увійшли лише вклади в ощадбанках м. Мелітополя (а. с. 15-80 т. 1). Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року у справі №2/421/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, за участю третіх осіб: Центру Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам, приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Наталії Віталіївни, Комунального підприємства "Водоканал" (далі - КП "Водоканал "), Відкритого акціонерного товариства "Мелітопольгаз" (далі - ВАТ "Мелітопольгаз "), приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Зубової Антоніни Олексіївни, про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, про визнання недійсним правочину щодо купівлі-продажу земельної ділянки, про визнання права власності на земельну ділянку, про встановлення постійного земельного сервітуту, стягнення судових витрат та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, за участю третіх осіб: ВАТ "Мелітопольгаз", КП "Водоканал", приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., про стягнення грошових сум, зокрема визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 600 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м з моменту укладення договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 600,14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 жовтня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Зубовою А. О., зареєстрований за №4427. Рішення набрало законної сили 28 березня 2013 року (а. с. 140-149). Житловий будинок АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_3 на праві власності проданий ним за життя ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, а право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, на якій розміщений жилий будинок визнано за ОСОБА_2 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року. Земельна ділянка включена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності як така, що зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року (номер витягу 7869289, а. с. 135 т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Межі розгляду справи судом Підставою для відкриття касаційного провадження є: пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року №910/18560/16. пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: підстава, передбачена пунктами 5, 8 частини першої та пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку про застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, тому у нотаріуса не було підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, та підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку немає. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія "подібні правовідносини" може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року №910/18560/16 (провадження №12-143гс18), на яку посилався заявник, у справі за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою, дійшла висновку про те, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними. Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України №997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення. Перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини. Земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель. У цій справі, на відміну від справи, що переглядається, спір виник щодо земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю, щодо зміни її цільового призначення у випадку переходу права на земельну ділянку до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній. Проте, у справі, що переглядається, виникли правовідносини щодо земельної ділянки, яка перебувала у власності фізичної особи, право власності на спірну земельну ділянку визнано за фізичною особою на підставі рішення суду у зв'язку з придбанням розташованого на ній житлового будинку. Суди виходили з відсутності підстав для визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. Таким чином, наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив обставини відмінні, від тих, які встановлено судами попередніх інстанцій у справі №910/18560/16, про яку зазначав заявник як приклад неоднакового застосування. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень Земельного та Цивільного кодексів України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме - статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи. Щодо пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України У касаційній скарзі однією з підстав для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою) та пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України (суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі). Однак підстав для залучення приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., яка посвідчувала договір купівлі-продажу та ОСОБА_4, дружини померлого ОСОБА_3 не було, оскільки сторонами не оспорюється та обставина, що згідно з договором купівлі-продажу будинку від 10 листопада 2006 року, ОСОБА_3 продав його ОСОБА_2 за 25 250,00 грн, будинок був розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м. ОСОБА_4 не заперечувала зазначений договір купівлі-продажу та не зазначала про спільність права власності на нього. Судами не встановлено, що спірна земельна ділянка або її частини становило об'єкт спільної власності подружжя ОСОБА_3 та не могла бути відчужена ОСОБА_3 без згоди співвласника. З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_3 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_4 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1. Доводи заявника про розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання спростовуються матеріалами справи. Рекомендованими поштовими повідомленнями підтверджено вручення судових повісток учасникам справи, суд апеляційної інстанції неодноразово відкладав розгляд справи у зв'язку з неявкою учасників справи, повідомлених належним чином. Колегія суддів звертає увагу на те, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №288/1684/19 провадження №61-6575св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - товариство з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро" на рішення Попільнянського районного суду Житомирської області, у складі судді Рудник М. І., від 20 січня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Павицької Т. М., від 29 березня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро" (далі - ТОВ "Олімп-Агро")про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки. Свої вимоги позивач мотивував тим, що він є власником земельної ділянки площею 6, 3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області. 20 грудня 2016 року працівники ТОВ "Олімп-Агро" запропонували йому підписати додаткову угоду до договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, якою були внесені зміни до вказаного договору в частині продовження строку дії договору оренди землі до 20 грудня 2031 року та зміни в розмірі орендної плати. Незважаючи на те, що позивачем була підписана додаткова угода, йому не було відомо про наявність договору оренди землі від 30 листопада 2013 року. На прохання позивача представником ТОВ "Олімп-Агро" йому було надано примірник договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, дослідивши який позивач виявив, що підпис на договорі йому не належить. Таким чином, оскільки орендодавець не підписував оспорюваний договір оренди, сторони не досягли усіх істотних умов цього договору, земельна ділянка безпідставно обробляється відповідачем та за ним безпідставно зареєстровано право оренди на вказану земельну ділянку. Із урахуванням зазначеного позивач за первісним позовом просив позов задовольнити, скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, площею 6,3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, здійснену на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро". У грудні 2019 року ТОВ "Олімп-Агро" звернулося до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі дійсним. Свої вимоги ТОВ "Олімп-Агро" мотивувало тим, що позивач знав про укладення 30 листопада 2013 року договору оренди земельної ділянки, також йому було відомо про умови вказаного договору і ОСОБА_1 отримував кошти в якості орендної плати від ТОВ "Олімп-Агро". Крім того, ОСОБА_1 визнається факт укладення додаткової угоди до оспорюваного договору, що також прямо свідчить про наявність волевиявлення ОСОБА_1 на укладення договору оренди землі. Із урахуванням викладено, позивач за зустрічним позовом просив визнати дійсним договір оренди землі площею 6,3683 га, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, укладений 30 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, площею 6,3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, здійснену на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро". У задоволенні зустрічного позову ТОВ "Олімп-Агро" до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі дійсним відмовлено. Стягнуто з ТОВ "Олімп-Агро" на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 768, 40 грн та 4 500, 60 грн витрат на проведення судових почеркознавчих експертиз. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір є неукладеним, оскільки відсутнє волевиявлення орендодавця ОСОБА_1, який не підписував договір оренди, а тому державна реєстрація спірного правочину не відповідає вимогам закону та порушує права позивача на користування і розпорядження зазначеною власністю. При цьому суд вважав, що позивач не пропустив строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушення свого права дізнався у грудні 2016 року. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 29 березня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Олімп-Агро" залишено без задоволення, а рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши під час розгляду справи, що спірний договір позивач не підписував та, відповідно, істотних умов цього договору не погоджував, отже договір оренди від 30 листопада 2013 року є неукладеним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1, оскільки така реєстрація права порушує права та законні інтереси позивача щодо розпорядження своєю власністю. Встановивши, що ОСОБА_1 не підписував спірний договір оренди землі, про його існування довідався при укладенні додаткової угоди від 20 грудня 2016 року, на підтвердження чого надав примірник цієї додаткової угоди, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК Українисаме з цього моменту починається перебіг строку позовної давності. Оскільки позивач звернувся з позовом до суду у листопаді 2019 року, то позов пред'явлено в межах строку позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 15 квітня 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Олімп-Агро" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 березня 2021 року у частині у задоволення первісного позову і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні первісного позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17, постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №145/1089/17, від 06 березня 2019 року у справі №145/374/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №136/276/18, від 14 квітня 2020 року у справі №699/848/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що примірник оспорюваного договору оренди був у позивача з моменту його підписання. В матеріалах справи відсутні докази про те, коли саме і яким чином ОСОБА_1 отримав примірник оспорюваного ним договору, залишено поза увагою, що він особисто надав примірник договору до суду разом із поданням позовної заяви. Окрім того, відповідачем за первісним позовом було додано до матеріалів справи витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, згідного якого право оренди було зареєстровано у державному реєстрі 17 квітня 2014 року, підставою виникнення цього речового права є договір оренди землі, який укладений між сторонами 30 листопада 2013 року. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 мав змогу дізнатися про наявність зареєстрованого речового права. З матеріалів справи слідує, що позивач за первісним позовом не довів той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права. ТОВ "Олімп-Агро" вважає, що у нього були усі правові підстави для звернення до суду із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності, які всупереч зазначених обставин не було застосовано судами попередніх інстанцій. За наведених обставин, при обрахунку строку позовної давності з дати укладення оспорюваного договору строк позовної давності сплив 01 грудня 2016 року, а при обрахунку строку позовної давності з дати державної реєстрації іншого речового права строк позовної давності сплив 18 квітня 2017 року. Також заявник наголошує на тому, що позивач повинен був довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше. Враховуючи межі касаційного оскарження, судові рішення у частині вирішення зустрічних позовних вимог не є предметом касаційного перегляду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Олімп-Агро" про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки та зустрічним позовом ТОВ "Олімп-Агро" до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі дійсним призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 6,3683 га, яка розташована на території Ходорківської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ЖТ №121105, виданим 10 серпня 2004 року Попільнянською райдержадміністрацією Житомирської області. У відповідності до договору оренди землі від 30 листопада 2013 року ОСОБА_1 (орендодавець) надав, а ТОВ "Олімп-Агро" (орендар) прийняло в строкове платне користування земельну ділянку площею 6,3683 га, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078; договір укладено на 10 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та в розмірі 6% проіндексованої грошової оцінки земельної ділянки. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 22 квітня 2014 року, на підставі договору оренди землі від 30 листопада 2013 року за ТОВ "Олім-Агро" строком на 10 років зареєстровано право оренди спірної земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 20 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро" укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, за умовами якої сторони дійшли згоди, що строк дії договору оренди землі необхідно продовжити до 20 грудня 2031 року на тих самих умовах, що передбачені договором та цією додатковою угодою, погодили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 8,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 19 663, 92 грн. Вказана додаткова угода є невід'ємною частиною договору оренди землі від 30 листопада 2013 року. Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи від 12 серпня 2020 року №6/3-247, досліджуваний підпис від імені ОСОБА_1 у графі "За Орендодавця" договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олімп-Агро", предметом якого є земельна ділянка площею 6,3683 га, кадастровий номер 1824788200:07:000:0078, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою. Судами також встановлено, що у відповідності до копій видаткових касових ордерів та платіжних відомостей ТОВ "Олімп-Агро" виплатило ОСОБА_1 кошти за земельну частку (пай) : 27 лютого 2016 року - 5 000, 00 грн; 15 червня 2016 року - 2 000, 00 грн; серпень 2016 року - 100 грн; 29 вересня 2016 року - 350, 00 грн; 11 жовтня 2016 року - 6 726, 00 грн; 13 грудня 2016 року - 350, 00 грн; 20 грудня 2016 року - 3 305, 00 грн; 05 жовтня 2017 року - 12 611, 00 грн; 09 грудня 2017 року - 2 000, 00 грн; липень 2018 року - 150, 00 грн; 27 липня 2018 року - 350, 00 грн; 16 жовтня 2018 року - 17 204, 00 грн; 31 січня 2018 року - 2 000, 00 грн; 01 жовтня 2019 року - 22 348, 34 грн. ТОВ "Олімп-Агро" подано до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Стаття 41 Конституції України гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про задоволення первісних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог, оскільки під час розгляду справи судами безспірно встановлено, що договір оренди землі від 30 листопада 2013 року позивач не підписував, істотних умов цього договору не погоджував. Згідно висновку експерта від 15 грудня 2020 року №6/3-418, підпис від імені ОСОБА_1 у графі "орендодавець" договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою. Із урахуванням встановлених обставин цієї справи, суди дійшли правильного висновку про задоволення первісних позовних вимог, захист порушеного права в обраний позивачем спосіб, шляхом скасування державної реєстрації речового права на підставі неукладеного договору оренди земельної ділянки. Щодо застосування строків позовної давності у спірних правовідносинах слід зазначити наступне. За правилами статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше. Особа не знала про наявність договору оренди землі від 30 листопада 2013 року, адже його не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права. При вирішенні спору судами попередніх інстанцій враховано аргументи сторін спору, щодо відліку початку перебігу строку позовної давності. Судами враховано, що ОСОБА_1 про існування договору оренди довідався при укладенні додаткової угоди від 20 грудня 2016 року, а тому саме із цього моменту суди відраховували перебіг строку позовної давності відносно заявлених позовних вимог за первісним позовом. Доводи касаційної скарги про те, що позивачу за первісним позовом було відомо про існування оспорюваного договору з моменту його укладення (30 листопада 2013 року), про що свідчить отримання орендної плати, не заслуговують на увагу, оскільки надані відповідачем касові ордери та платіжні відомості не містять даних про те, що позивач отримував кошти за користування орендарем належної йому земельної ділянки згідно укладеного договору оренди від 30 листопада 2013 року. У відомостях та ордерах не вказано підстави, на яких здійснювалася виплата коштів. Позивачем за зустрічним позовом надано докази отримання власником земельної ділянки грошових коштів з лютого 2016 року, однак договір оренди землі датований 13 листопаді 2013 року. Доказів отримання орендної плати за користування земельною ділянкою з 2013 року орендарем надано не було. Вказаним обставинам надана належна оцінка судами попередніх інстанцій та зроблено обґрунтований висновок про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності при зверненні до суду із цим позовом. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення первісних позовних вимог. Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам, які висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №145/1089/17, від 06 березня 2019 року у справі №145/374/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №136/276/18, від 14 квітня 2020 року у справі №699/848/17. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Олімп-Агро" залишити без задоволення. Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 20 січня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

зобов'язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку державі в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року відмовлено прокурору у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що для підтвердження можливості ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки й інших засобів обробітку землі ОСОБА_1 надав суду договір від 15 листопада 2013 року, укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю "Аграрний дім ім. Горького" (далі - ТзОВ "Аграрний дім ім. Горького") про оренду сільськогосподарської техніки, необхідної для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 дотримався передбаченого чинним законодавством порядку набуття земельної ділянки в оренду, а тому немає підстав для визнання незаконним і скасування наказу. З дня державної реєстрації фермерського господарства як юридичної особи або фізичної особи-підприємця відбулась заміна орендаря у відносинах, щодо яких виник спір, а саме: фізична особа вибула зі спірних правовідносин оренди земельної ділянки, а її місце згідно з вимогами статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" зайняло фермерське господарство. Доводи прокурора про те, що ОСОБА_1 незаконно набув право користування земельною ділянкою та не мав наміру займатися фермерським господарством, не відповідають обставинам справи. Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій Ухвалою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2018 року скасовано рішення Красноградського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року та закрито провадження у справі, оскільки спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року касаційну скаргу прокурора задоволено частково. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2018 року скасовано, а справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу прокурора задоволено. Рішення Красноградського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року скасовано. Позов прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держземагентства у Харківській області від 30 квітня 2015 року №1064-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду". Визнано недійсним укладений 07 травня 2015 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 6323381000:01:000:0082 площею 12,9326 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області, скасувавши державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 20 травня 2015 року за №21461316. Визнано недійсним укладений 01 липня 2015 року між ОСОБА_1 та СТзОВ "Мрія" договір суборенди земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 6323381000:01:000:0082, площею 12,9326 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області, скасувавши державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 13 липня 2015 року за №22804412 Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку, кадастровий номер 6323381000:01:000:0082, площею 12,9326 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області, вартістю 405 760,75 грн. Стягнуто з ГУ Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Харківській області, ОСОБА_1, СТзОВ "Мрія" на користь прокуратури Харківської області сплачений судовий збір у судах першої та апеляційної інстанцій, з кожного по 5 072,01 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про дійсне бажання ОСОБА_1 створити фермерське господарство та його спроможність виробляти сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці. Про зазначене свідчить також факт укладення договору суборенди з метою обходу обов'язкової процедури - земельних торгів. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року СТзОВ "Мрія" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, залишити в силі рішення Красноградського районного суду Харківської області від 11 січня 2018 року. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 29 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Красноградського районного суду Харківської області, зупинено дію постанови Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року до закінчення касаційного провадження. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно з'ясував усі обставини справи, неправильно тлумачить положення статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" щодо освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №813/481/17 (провадження № К/9901/38802/18), від 18 жовтня 2018 року у справі №524/43/17 (провадження № К/9901/58174/18), від 25 лютого 2019 року у справі №347/964/17 (провадження № К/9901/10304/18), від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17 (провадження № К/9901/849/19), від 12 жовтня 2020 року у справі №815/203/17 (провадження № К/9901/53092/18). Заявник вказує, що ОСОБА_1 та СТзОВ "Мрія" законним шляхом, добросовісно отримали у користування земельну ділянку. Судом апеляційної інстанції порушено вимоги статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Відзив на касаційну скаргу у визначений судом касаційної інстанції строк не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами 18 листопада 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства орієнтовною площею 12,9326 га, що розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області, для подальшої передачі в оренду. До заяви про отримання землі ОСОБА_1 додав копію диплома серії НОМЕР_1, виданого 29 червня 1982 року Красноградським технікумом механізації сільського господарства імені Ф. Я. Тимошника, про те, що ОСОБА_1 присвоєно кваліфікацію "техніка-електрика" за спеціальністю "електрифікація". Згідно з офіційним вебсайтом Красноградського технікуму механізації сільського господарства ім. Ф. Я. Тимошника (http://www. ktmsg. com. ua), фахівці з кваліфікацією "технік-електрик" можуть виконувати такі види робіт: технік-електрик, електрик дільниці, електрик цеху, електродиспетчер, електромеханік та електромеханік дільниці. ОСОБА_1 працював у ТОВ "Аграрний дім ім. Горького", СТзОВ "Мрія", ТОВ "Кернел-Трейд" на посадах у відділах безпеки. Наказом ГУ Держземагентства у Харківській області від 22 листопада 2013 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, розташованої за межами с. Світле Красноградського району Харківської області. Орієнтований розмір земельної ділянки 12,9326 га за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (ріллі), для ведення фермерського господарства. Наказом ГУ Держземагентства у Харківській області від 30 квітня 2015 року №1064-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, площею 12,9326 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Кирилівської сільської ради Красноградського району Харківської області, строком на 49 років. 07 травня 2015 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди вищевказаної земельної ділянки, який 20 травня 2015 року зареєстровано реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції Харківської області. 07 липня 2015 року між ОСОБА_1 та СТзОВ "Мрія" укладений договір суборенди цієї земельної ділянки, який 13 липня 2015 року зареєстрований Реєстраційною службою Красноградського районного управління юстиції Харківської області. Згідно з наказом від 23 серпня 2017 року №370/1 ОСОБА_1 працював заступником керівника відділу безпеки СТОВ "Мрія" та здійснював цілодобове патрулювання масивів полів підприємства. Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець з 07 грудня 2017 року. 11 грудня 2017 року ОСОБА_1 та СТзОВ "Мрія" добровільно, достроково розірвали договір суборенди земельної ділянки площею 12,9326 га, кадастровий номер 6323381000:01:000:0082. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга СТзОВ "Мрія" не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону. Відповідно до частин першої-третьої статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва. Відповідно до частин другої, третьої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Таким чином, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом із тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону України "Про фермерське господарство"). Таким чином, Закон України "Про фермерське господарство" визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Отже, при вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство", як спеціального Закону щодо статті 123 ЗК України. Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц (провадження №14-6цс19). Згідно з пунктом "а " частини першої статті 14 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції перевірив та встановив, що до заяви ОСОБА_1 про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства не надано доказів, що підтверджують наявність у ОСОБА_1 досвіду роботи у сільському господарстві або освіти, отриманої в аграрному навчальному закладі, та дійшов висновку про те, що заява ОСОБА_1 не містить сукупність передбачених частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" відомостей і обставин. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до статей 8, 14 Закону України "Про фермерське господарство", після укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство, яке підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб, ОСОБА_1 так і не створив. Земельну ділянку через короткий інтервал часу він передав у суборенду сільськогосподарському підприємству, яке її обробляло. Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не мав наміру обробляти земельні ділянки, а діяв з метою отримати земельної ділянки поза межами обов'язкової процедури - земельних торгів, не для ведення фермерського господарства, а для передачі в суборенду СТзОВ "Мрія", що порушує законну мету її отримання в оренду, спричиняє до втрат державного бюджету коштів від земельного аукціону, який є обов'язковим для загального порядку отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності. Таким чином, встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження волевиявлення ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції та створення фермерського господарства, а дії ОСОБА_1 спрямовані на отримання СТзОВ "Мрія" земельної ділянки з метою уникнення проходження процедури земельного аукціону, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав оспорюваний наказ ГУ Держземагентства у Харківській області незаконним та таким, що підлягає скасуванню разом із рішенням Реєстраційної служби Красноградського районного управління юстиції Харківської області про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 та суборенди СТзОВ "Мрія" земельної ділянки, та обґрунтовано зобов'язав ОСОБА_1 її повернути, а укладені договори оренди та суборенди визнав недійсними. З огляду на викладене, вирішуючи вказаний спір, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно тлумачить положення Закону України "Про фермерське господарство" щодо освіти ОСОБА_1, отриманої в аграрному навчальному закладі, не заслуговують на увагу, оскільки згідно з вимогами зазначеного Закону до заяви кандидат має додати документ, що підтверджує досвід роботи у сільському господарстві, або документ про наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Тобто законодавець визначив першочерговою умовою наявність у претендента досвіду роботи у сільському господарстві, а за її відсутності - наявність відповідної освіти. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що доданий ОСОБА_1 до заяви документ про отримання ним у Красноградському технікумі механізації сільського господарства імені Ф. Я. Тимошника освіти за спеціальністю "електрифікація" з присвоєнням кваліфікації "техніка-електрика" не підтверджує відповідну аграрну освіту. Посилання СТзОВ "Мрія" як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі №813/481/17 (провадження № К/9901/38802/18), від 18 жовтня 2018 року у справі №524/43/17 (провадження № К/9901/58174/18), від 25 лютого 2019 року у справі №347/964/17 (провадження № К/9901/10304/18), від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17 (провадження № К/9901/849/19), від 12 жовтня 2020 року у справі №815/203/17 (провадження № К/9901/53092/18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Інші доводи касаційної скарги, зокрема, щодо наявної освіти, порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки, однак висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою суду касаційної інстанції від 29 жовтня 2020 року було зупинено виконання оскаржуваного судового рішення до закінчення його перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про залишення його без змін, тому виконання постанови Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець