Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область, Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». За іншою версією вони були Яновськими, оскільки жили в місцевості Янові. Отримавши дворянську грамоту в 1792 році, Панас Дем'янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777-1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п'єси для домашнього театру українською мовою, визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру. Василь Афанасійович Гоголь-Яновський, батько письменника Марія Іванівна Гоголь-Яновська (нар.Косяровська), мати письменника Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791—1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім'ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою. 22 березня (3 квітня) 1809 року у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів'їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: Освіта і студентські роки У 1818-1819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі. У 1821-1828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував: А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував: У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника. У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут з'явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори. Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»: У Петербурзі Мріючи про літературну діяльність, 1828 року Гоголь поїхав до Петербурга. Матеріальна незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів. У 1829-му році він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен». Того ж року в журналі «Отечественные записки» з'явилася повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені ґрунтовними знаннями усної народної творчості. Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача. Пам'ятник Миколі Гоголю у Яготині Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті святого Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав: У липні 1833 Гоголь вмовляв попередника Чарльза Дарвіна біолога та етнографа Михайла Максимовича: А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові: У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835). 1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті, але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав з педагогічною діяльністю: З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов'язаний з драматургією. Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836). За кордоном Меморіальна дошка, встановлена в Римі на будинку, в якому проживав Гоголь Невдовзі після прем'єри п'єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. В Італії пише перший том поеми-роману «Мертві душі», що виходить друком 1842 року. Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних, і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним. Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих душ», написані в Італії. Повернення до Російської імперії 1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі після цього Микола Васильович Гоголь помер. Смерть Церква Симеона Стовпника на Поварській, яку Гоголь в останні роки життя відвідував З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія: «Відречися від Пушкіна». Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але дістав відмову священника. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для прочитання. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть просив знищити» їх (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…», назвавши книгу «шкідливою»). Смерть Хом'якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету, але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках. Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого 1852 року, тобто в велике повечір'я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель. Вийнявши з нього в'язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо готуючись до смерті. 20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам'ятство, а на ранок 21 лютого в четвер помер. Опис майна Гоголя показав, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рублі 88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, були обносками і свідчили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника. Згідно з сумнівними мемуарними спогадами письменника В. Лідіна, котрий був присутнім під час ексгумації тіла покійного 1931 року, серед залишків був відсутній череп. Офіційний акт експертизи співробітників НКВС це спростовує. Суспільно-політичні погляди Відповідно до цих поглядів, визначалося ставлення Гоголя до відомого українського поета Тараса Шевченка. Гоголь стверджував, що любить Шевченка як «земляка й обдарованого художника», проте негативно оцінював його поетичні твори. Перш за все через українську мову, якою писав Шевченко, а також через те що в них, за словами самого Гоголя, було «дьогтю багато, більше, ніж самої поезії». Разом з тим, у листі від 20 квітня 1834 року М.Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою», тобто фактично ідентифікує українську мову як рідну для себе і Максимовича. Перебуваючи за кордоном, заприятелював в Парижі з польськими поетами Адамом Міцкевичем та 1836 року з Богданом Залеським, з якими багато бачився та спілкувався. Через незнання Гоголем польської мови спілкування відбувалося українською мовою або рідше російською. Вплив на сучасну культуру Твори Гоголя багаторазово екранізувалися. Його твори використані кількома композиторами при створенні опер та балетів. Крім цього, Гоголь був персонажем кількох фільмів та інших художніх творів. 1910 року у Російській імперії був випущений фільм «Жизнь и смерть А. С. Пушкина» (виробництво Московського відділку французького Товариства «Гомон»), де, серед іншого, О. Пушкін читає свої твори Гоголю. За мотивами повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки» 1961 року кіностудія «Мосфільм» випустила кольоровий фільм. 1967 року на кіностудії «Мосфільм» режисерами Костянтином Єршовим і Георгієм Кропачовим був знятий фільм «Вій» за однойменним твором Гоголя. Закінчував картину Олександр Птушко. 1972 року кіностудія ім. Олександра Довженка за сценарієм Івана Драча, створеним за мотивами ранніх творів М. Гоголя, випустила фільм російською мовою «Пропавшая грамота». 1977 року на тій же кіностудії «Мосфільм» Леонідом Гайдаєм був створений фільм «Інкогніто з Петербурга», за п'єсою М. Гоголя «Ревізор», а 1996 року був екранізований спектакль Московського театру сатири під цією ж назвою. 2003 року був екранізований балет у постановці Ігоря Моісєєва «Ночь на Лысой горе» за мотивами творів Миколи Гоголя. Компанія Step Creative Group випустила два квести: «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2005) і «Вечір напередодні Івана Купала» (2006). Першою грою за повістю Гоголя стала «Вій: Історія, розказана заново» (2004). 2009 року в Україні режисерами Петром Пінчуком та Євгенієм Березяком створений фільм «Дума про Тараса Бульбу». У той же час у Москві режисером Володимиром Бортком поставлений фільм «Тарас Бульба», з очевидним пропагандистським відтінком. Мотиви гоголівських творів та їхніх персонажі використані у фільмі режисера Костянтина Худякова «Марево», завершеному у 2010 році. В Україні проводиться щорічний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, названий на честь письменника. Прізвище письменника відбилося в назві музичної групи Gogol Bordello, лідер якої, Євген Гудзь, є вихідцем з України. Зображення Гоголя та героїв його творів можна зустріти на поштових марках і монетах. Монети Національного банку України, присвячені особі і творчості М. В. Гоголя «Сорочинський ярмарок» монета, 17.08.2005 «Сорочинський ярмарок» срібна монета, 17.08.2005 «Микола Гоголь»срібна монета, 27.02.2009 За твором М. В. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки»срібна монета, 10.08.2009 На честь письменника названо астероїд 2361 Гоголь. Видатні люди про Миколу Гоголя Думки сучасників Гоголя: , громадський діяч, винний відкупник, підрядник і постачальник армії і флоту: «Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити… тільки одним: за природою свого духу і творчості він був чужий для великоруської літератури» Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович: Гоголь «по-своему—живо и болѣзненно — чувствовалъ тяготу существованія при данныхъ порядкахъ, отношеніяхъ, нравахъ, и, можно сказать даже, ему, по особенностям его душевной организаціи, было тошнѣе жить среди господствовавшей умственной тьмы и нравственной слѣпоты, чѣмъ многимъ и многимъ, в том числе и кое-кому изъ тѣхъ, которые принадлежали къ передовымъ и просвѣщеннѣйшимъ людямъ эпохи». Проспер Меріме (1803—1870): Мені сказали, що він був звинувачений у відображенні провінційного патріотизму. Будучи малоросом (українцем), він, як кажуть деякі люди, проявляє велику прихильність до своєї Малоросії. — На шкоду вірності іншій частині імперії Розанов Василь Васильович бачив у Гоголі причину мало не всіх бід Росії: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю — Ты победил, ужасный хохол». "Дьявол помешал палочкой дно: и со дна пошли токи мути, болотных пузырьков… Это пришёл Гоголь. За Гоголем всё. Тоска. Недоумение… Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, корабль стал разваливаться. Он «открыл кингстоны» «после чего началось неудержимое, медленное, год от году, потопление России. После Гоголя Крымская война уже не могла быть выиграна» Анна Ахматова: Представить себе Гоголя никто не может. Тут всё непонятно от начала до конца. Из отдельных черт ничего не складывается. Даже Лермонтова легче вообразить себе: гусар, нахал… А Гоголя — ни за что. И никогда не поймут. А знаете, я догадалась, почему он со Смирнихой дружил: оба они без памяти любили Украину". Герцен: «В его душе есть как бы два течения. Когда он поднимается в покои российского департамента, губернатора, помещика… он жёлчен, неумолим, полон саркастического остроумия, которое то заставляет смеяться до судорог, то вызывает презрение, граничащее с ненавистью, но когда он имеет дело с ямщиками Украины, когда переносится мыслью к украинским казакам или крестьянам, шумно пляшущим у кабака,… тогда Гоголь совсем иной человек, с прежним талантом, но нежный, любящий, гуманный» Бердяєв Микола Олександрович писав в 1946 році у праці «Русская идея»: «Гоголь належить не лише історії літератури, але й історії російських релігійних і релігійно-соціальних шукань. Гоголь один із найбільших і найдосконаліших російських митців. Один із найбільш загадкових письменників. Він — не реаліст і не сатирик, як раніше думали. Він фантаст, який змальовує не реальних людей, а злих духів елементарних, передусім духа брехні, що заволодів Росією. Він християнин, що переживав християнство пристрасно — і трагічно, був придавлений почуттям гріха й покарання, був людиною майже середньовічною. Гоголь — одна з найтрагічніших постатей російської літератури. Від нього починається релігійно-моральний характер російського письменництва». Тургенєв Іван Сергійович пише про смерть Гоголя: «Это страшная смерть, историческое событие, понятное не сразу; это тайна, тяжёлая, грозная тайна — надо стараться её разгадать, но ничего отрадного не найдёт в ней тот, кто её разгадает… все мы в этом согласны. Трагическая судьба России отражается на тех из русских, кои ближе других стоят к её недрам, — ни одному человеку, самому сильному духом, не выдержать в себе борьбу целого народа, и Гоголь погиб!» Думки видатних людей 20-го століття: Володимир Дорошенко, видатний бібліограф, знавець української історії, літературознавець, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч, член НТШ: «Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову „освіченого“ літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі. Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.» Євген Маланюк, літератор: «Той великий талант, той Гоголь не мав віри в петербурзьку духовність: він в і'мя абстракції нищив її, хоч і недоладну. Коли розвіялись унесення над пантомімою і сатирою зайди, — з'ясувалось, що його світогляд — то Троянський кінь, що його самі росіяни впровадили у таку ще неміцну фортецю російськості. Бєлінський відчуває цілим своїм інстинктом, що то не зовнішній ворог, як Шевченко, що то ворог невловимий, то геній паразитизму і розкладу на чужій духовній культурі, геній, що в ньому духовність петербурзько-російська і духовність київсько-руська, відмінні від себе, ворожі до себе, змішались і дали синтезу геніальну, вбивчу — зневіру» Проте вже у США він захоплювався саме українською складовою творчості Гоголя, де Євген Маланюк пише: "навіть поміщики з «Мертвих душ», є українськими поміщиками, з українським характером. Річниця з дня народження Гоголя вкотре дає привід: подискутувати по «українськість» та «російськість» письменника, есе «Нариси з історії нашої культури»” (1954) Дмитро Донцов, теоретик українського націоналізму: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко» «Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і, волею, на заник останньої — Микола Гоголь. Він задихався в рідній старосвітщині, яка не в силі була видобути з себе ні однієї, кажучи його стилем, гігантської ідеї, ані великого патосу. За тим патосом тужила цілий час його душа.» Осип Мандельштам, поет: «У багатьох випадках навіть відчутно, що Гоголь думає рідною мовою і не намагається перекладати російською, залишивши все в природному стані» . Яр Славутич, поет, перекладач, професор Альбертського університету. Автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво» (Едмонтон): «У письменника формується нова місія — посланництво від імені поверженої в рабство Батьківщини… Він виконав свою місію засобами російської мови блискуче… Українець зробив величезний внесок у сусідню літературу, а подяки жодної» Думки наших сучасників: Іван Малкович: «Гоголь для мене — це видатний український письменник, який писав російською мовою і став класиком російської літератури.» «Таке враження, що вперта „деукраїнізація“ Гоголя вийшла на нову фазу. Певна річ, Гоголь — класик і гордість російської літератури, але навіщо ліпити з нього апологета російського імперіалізму, навіщо повчати нас, як ми маємо перекладати його твори про українську землю і українське буття? Навіщо вдавати уповноважених Гоголя? Це смішно й безперспективно. Адже не варто забувати, що Микола Гоголь — це геніальний український митець, який став класиком російської літератури. До речі, всуціль україномовна творчість його батька Василя Гоголя, у якій явно проглядаються витоки письменницької манери й тематики Миколи Васильовича, ще чекає на своє цілісне дослідження. Не виключено також, що, завдяки гідним перекладам в Україні вивчатимуть Миколу Гоголя і як класика літератури української». Мирослав Попович, академік, доктор філософії «Гоголь безумовно належить і до спадщини української, і до спадщини російської. Чи можемо ми називати його великим національним нашим талантом? Безумовно, можемо. І не тільки тому, що він народився тут, і не тільки тому, що він написав свої перші твори — українські повісті про свою Полтавщину, — а й тому що він завжди зберігав певне національне бачення. Він Петербург бачив очима південця. Це не викорінюється якимось поверховими культурними впливами. Він безумовно наш, він безумовно і російський.» . Микола Томенко, віцепрем'єр-міністр України, доктор наук: Я пропоную вийти за межі традиційної літературознавчої дискусійної лінії про українського чи російського письменника Гоголя та подивитися на його як українську, так і російську складову творчої спадщини. Про це я пишу у своїй книзі «Український романтик Микола Гоголь», яка буде презентована до Дня народження Гоголя. Якщо підсумувати оцінки творчості Миколи Гоголя літературними критиками, то дійсно думки розділилися, і історично за його життя та впродовж ХХ століття Гоголь вважався як українським, так і російським письменником. Одним з ідеологів твердження українськості Гоголя є Микола Дашкевич, який в ХІХ столітті назвав його «великим українським письменником» та поставив в одному ряду Гоголя, Квітку, Стороженка, Левицького". Влад Троїцький, режисер, організатор фестивалю «Гогольфест» «Я вважаю Гоголя і російським, і українським письменником, і не бачу у цьому ніякого конфлікту. Народився в Україні, вихідний імпульс український, а потім російська і європейська шліфовка. Не можна ділити Гоголя. Це було б зовсім неправильно. Думаю, сам Гоголь хотів відносити себе до російської культури скоріше, особливо наприкінці життя. Але те, що він був українець (і вплив місця народження, і первісне виховання) — безумовно.» Євген Сверстюк, дисидент: «У 1846 році, коли він перебував у Карлсбаді (Карлови Вари), Гоголь записав у гостьовій книзі, „Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou“ (Микола Гоголь, українець, що мешкає в Москві)…Такі факти, як вони мало відомі, так як російські літературні критики та історики не хочуть розкрити їх.» Віктор Ющенко, Президент України, доктор економічних наук: «Гоголь відкрив світові Україну та її героїчну історію, ввів її у світовий культурний контекст… Через твори Гоголя світ уже майже 200 років пізнає нашу країну, наші традиції і духовність, самобутній характер і душу українського народу», — сказав Ющенко, зазначивши, що Україну він відкрив і для самої України…Саме Гоголь, поряд із Шевченком і Котляревським, розбудив Україну до нового життя. Можливо, він і сам і не здогадувався, яку потужну національну силу відродив з минулого. Але він зробив це для нас, своїх нащадків і спадкоємців. Гоголь воскресив у народній пам'яті козацьку славу, романтику Запорізької Січі, боротьбу за свободу і незалежність України. Могутній образ Тараса Бульби навіки став уособленням українського героїзму, мужності й самопожертви, зразком Лицарської честі і доблесті" (О. Мандельштам). Юрій Винничук, письменник, літературознавець, редактор: «Колись Валерій Шевчук запропонував такий погляд на українську літературу: все, що було писане українцями у всі віки й аж до 1905 року, належить українській літературі, хоч би якою мовою воно було писане. Чому до 1905? Бо коли мова про Росію, то саме тоді була знесена цензура й дозволено український друк. Однак я би це визначення розширив також на літературу москвофілів, що тривала ще й у 1930—40-вих роках у Галичині й на Закарпатті. А також на російськомовні твори тих авторів, які писали українською: вірші Филиповича, Клена і т. д.» Павло Михед, літературознавець, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу слов'янських літератур Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України: «Гоголь продовжив розвиток естетичних ідей, що були властиві українській художній думці. Тут маємо справу з тенденцією активного входження українського матеріалу в російську літературу: і естетичних, і інтелектуальних, і ментальних форм». Олекса Семенченко, доктор філософії (2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.) з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза): «Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову „освіченого“ літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі. Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.» Андрій Кокотюха, письменник: «Мої улюблені автори впливають на мою творчість насамперед світоглядно. Український письменник Микола Гоголь — я наполягаю на тому, що це український письменник…» Творчість Оцінка творчості Твори Збірки Збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки» (Сорочинський ярмарок, Вечір проти Івана Купала, Травнева ніч, або Утоплена, Пропала грамота, Ніч перед Різдвом, Страшна помста, Іван Федорович Шпонька та його тітонька, Зачароване місце). Письменник Юрій Винничук переконаний, що в Україні досі неправильно перекладали назву першої книжки Гоголя, бо «йшлося там саме про вечорниці — традицію, московитам не відому, а тому в назві вона не могла фігурувати, хоча зафіксована і пояснена в передмові». Тобто правильний переклад — «Вечорниці на хуторі біля Диканьки». Збірка «Миргород» (Старосвітські поміщики, Тарас Бульба, Вій, Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем) Збірка «Петербурзькі повісті» (Невський проспект, Ніс, Портрет, Шинель, Нотатки божевільного, Коляска) П'єси Одруження, Ревізор, Гравці, Ранок ділової людини, Позов, Лакейська, Витяг, Театральне їздіння опісля постановки нової комедії Поезії Ганц Кюхельґартен Повісті та романи * Карета * Рим (уривок) * Мертві душі Українські переклади Український переклад збірки Вечери на хуторі близь Диканькі (Львів, 1864) ; Повні зібрання творів * Микола Гоголь. Твори у 5 томах. Пер з рос.: Андрій Ніковський та ін.; загальна редакція: Іван Лакиза та Павло Филипович; стилістичний редактор: Андрій Ніковський. Харків: Книгоспілка. 1929-32 рр. (прим.: планувалося 5 томів, але з них вийшли лише 3: 1-ий, 2-ий та 4-ий)

Головацький Яків Федорович Я́ків Фе́дорович Голова́цький (літ. псевд. і крипт.: Гаврило Русин; 17 жовтня 1814, Чепелі, Австрійська імперія — 13 травня 1888, Вільно, Російська імперія) — український мовознавець, етнограф, фольклорист, історик, поет, священник УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Миколи Антоневича. Брат Івана Головацького. Лавреат Уваровської премії. Біографія Яків Головацький, 1845 рік Народився у селі Чепелі, нині Золочівський район, Львівська область (тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія). Син отця Теодора, уродженця Миколаєва. З Миколаєва походить вся родина Головацьких. 1831 року після закінчення Львівської гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету. 1831 року разом із Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем утворив національно-патріотичний гурток галицької молодої інтеліґенції так звану «Руську трійцю». 1832 року перервав навчання і два роки мандрував, переважно пішки, містами та селами Галицької та Угорської Русі (свою мандрівку розпочав з Миколаєва над Дністром). 1835 року вступив до Кошицької академії, потім — Будапештського університету. У Будапешті зблизився з чеськими, словацькими та сербськими славістами, з допомогою яких 1837 року там було видано перший галицький альманах руською мовою «Русалка Дністровая», складений за участю Якова Головацького, інших діячів «Руської трійці», що відіграв велику роль у галицькому літературному відродженні. Впродовж 1836—1839 років продовжив навчання у Львівському університеті. 1842 року закінчив Львівську духовну семінарію, був висвячений на священника. В 1840—1841 роках разом із братом Іваном видав у Відні збірку Григорія Ількевича, «Галицькі приповідки і загадки». Був греко-католицьким парохом у селах Микитинці (на Коломийщині, 1842—1846) та Хмелева (нині Заліщицький район, 1846–1848), залишаючись під церковним наглядом як «неблагонадійний». 1847 року померли два його сини, які поховані на сільському цвинтарі у селі Хмелева. У Хмелевій готував до друку працю «Розправа о язиці южноруськім», упорядковував альманах «Вінок русинам на обжинки». 1846 року під псевдонімом «Гаврило Русин» надрукував німецькою мовою у 9-му випуску журналу «Річник слов'янської літератури, мистецтва та науки», який видавав у Ляйпцігу відомий славіст Йордан, статтю «Становище русинів у Галичині». У ній різко критикував політику уряду в національному питанні в Галичині і виступав проти переслідування національно свідомої інтелігенції. Зокрема, він писав: :: Русини займають дві-треті Галичини й східні комітати в Карпатах та Угорщині; також цілу полудневу частину Росії від Припяті по верхній Дон. Замешкують цю територію у компактній масі, не розпорошені поміж другими народами, ані не змішані з чужими національностями. Вони не є жодними колоністами, які примандрували в ті землі, але вони є їх рідними синами, які живуть на могилах і курганах славних предків своїх з-перед тисячі літ, на прадідівських вогнищах. Коли в них така славна минувшина, то чому вони не осягнули кращої долі, яка належалася б такій великій нації? :: …Тому в головній мірі, бо Русини не видали здібних провідників і просвітителів; немає в них теж спільного осередку, немає лучности поміж поодинокими галузями нації, так званим освіченим Русинам бракує моральних сил, обзнайомлення з обставинами, патріотизму й бажання приносити жертви. Нарід поділений, порабощений, живе, навіть не знаючи хто він. Його провідна верства зденаціоналізована, відчужена від народньої маси, якій помагає тільки спати. Під час революційних подій 1848 року їздив по селах, виступав на селянських вічах. 4 липня 1848 року виголосив промову на народному вічі в Чорткові. На цьому вічі його було обрано секретарем місцевої «Руської ради». 1848 року — учасник Собору руських учених у Львові. Впродовж 1848—1867 років — перший в історії професор «руської мови та словесності» (української мови та літератури) у Львівському університеті, перший завідувач кафедри руської словесності. Живучи у Львові, підтримував тісні контакти з М. Устияновичем, Д. Зубрицьким, І. Вагилевичем, переписувався з М. Поґодіним, О. Бодянським, М. Максимовичем, Я. Колларом, П. Шафариком, П. Коубеком, К. Запом, В. Залеським, а пізніше з В. Ганкою, К. Я. Ербеном та іншими славістами. Львівського університету, 1864 Свої поетичні твори надрукував у «Русалці Дністровій» та альманаху «Вінок русинам на обжинки» (ч. 1–2, Відень, 1846—1847), у виданні якого брав участь. Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, богословські та мемуарні твори надруковані переважно в «Науковому збірнику Галицько-Руської матиці». Протягом 1858—1859 років — декан філософського факультету Львівського університету. 1859 року очолив боротьбу проти прихильників заміни кирилиці латинкою, яка завершилася виданням у Львові німецькою мовою збірника «Питання мови і письма русинів в Галичині» (1861). У 1861—1862 роках опублікував записки архіпресвітера Феодосія Бродовича. 1864—1866 — ректор Львівського університету. Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції, через що був відзначений званням академіка Санкт-Петербурзької АН. У свій романтичний період до 1848 року Яків Головацький приділив багато уваги збиранню й обробленню українських мовознавчих матеріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відбиває дух нації. Але відхід на москвофільські позиції не міг не позначитися і на його наукових працях. Вже його «Граматика руского язика» (1851) далека від позиції збереження і розвитку української мови. Мав вплив на Миколу Устияновича, який також у своїх пізніх творах відмовився від чистої української мови і перейшов на «язичіє». «Граматика руского язика» (1851) 1867 року взяв участь у Всеросійській етнографічній виставці у складі делегації слов'ян Австро-Угорщини, на якій виголосив промову про руську національно-культурну єдність і слов'янське об'єднання, що у Відні було сприйнято як ознака домагань Росії на слов'янські землі й демонстрацію проросійської орієнтації австрійських слов'ян. Це відбувалося в умовах послаблення Австрії після програної австро-пруської війни і спричинило гоніння на Головацького, у якому велику роль відіграв намісник Галичини граф Аґенор Голуховський. 1868 року Головацький переїхав у Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Цього року очолив Віленську археографічну комісію. 1871 року очолив Тимчасову комісію зі створення Віленської публічної бібліотеки і музею. Велике значення мала і зберігає досі тритомна етнографічна праця Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», опублікована у 1863—1878 роках в "Читання в Імператорському Товаристві історії та старожитностей російських при Московському університеті. 1875 року була опублікована «Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині», як додаток до праці — «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Надрукована у видавництві Ф. Кьоке. За основу для неї Я. Головацький взяв найбільш ґрунтовну на той час «Етнографічну карту Австрійської монархії» К. Черніґа 1855 року видання, до якої вніс виправлення, замінивши польські, німецькі й угорські назви місцевостей на народні українські (руські), але зрусифіковані назви. Масштаб мапи 1:1 600 000, формат 39,5×50 см. На карті позначено гідромережу, політичні й адміністративні кордони, залізниці, головні дороги, гори, міста і села, червоною фарбою підкреслено ті місцевості, де були записані Я. Головацьким народні пісні, або які згадуються у піснях. Адміністративні одиниці (округи і комітати) пронумеровані. Окремо на карті подано політико-адміністративний поділ Галичини й Угорщини з відповідним номером, що відповідає нумерації на карті. Способами якісного фону і ареалів зображено розселення шести народів, українців (у легенді — «русское населеніе») — зеленим кольором. Зберігають свою наукову цінність ряд історичних праць з дослідження окремих проблем історії Закарпаття, Галичини і Буковини, слов'янського етногенезу, польсько-галицьких, польсько-українських і слов'яно-германських стосунків, статті про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, розвідки про «Слово о полку Ігоревім», Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, «Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран» (1877, виданий 1884). Поряд із тим його обґрунтування існування «одної руської народності і одної руської літератури» аж до виступів проти вживання української мови в літературі й науці мали негативний вплив на розвиток галицької і закарпатської інтелігенції. Архів Якова Головацького зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника та в Інституті літератури НАН України у Києві (фонд 104). За даними Романа Горака, став кавалером російських орденів святої Анни ІІ ст., святого Володимира (IV ст.), св. Станіслава. Помер у м. Вільно (нині Вільнюс, Литва (тоді Російська імперія). Похований 4 травня там само. Сім'я Дружина — дочка пароха Криворівні Марія Бурачинська, шлюб 1841 року. Діти: * Ярослав, покінчив самогубством 1879 року * Всеволод, випускник Московського університету, тривалий час був безробітним * Софія, сиділа у в'язниці * Текля, разом з сестрою отримала в дарунок ікони від московської цариці, стали її стипендіатками, навчались в Петербурзькому олександрівському училищі. Твори * Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Т. 1. — 1878. — 434 с. * Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Т. 2. — 890 с. * Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Т. 3. — 521 с. * Хрестоматія церковно-словенская и древнерусская въ пользу учениковъ вышшои гимназїи въ ц.к. Австрійской державі. — 1854. — 358 с. * Головацький Я. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835—49 . — У Львові: Видав др. Кирило Студинський, 1909. — 6, CXXXVIII, 463 с. — (Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка; т. 11–12). Вшанування пам'яті Надгробок Головацького на православному кладовищі Вільнюса. 31 грудня 2013 року в Івано-Франківську відкрили перший в світі пам'ятник Руській Трійці. Серед постатей на пам'ятнику є зокрема і Яків Головацький. Примітки Джерела * * Кисілевський В. Ю. До історії Шашкевичівської доби. Доповідь // Збірник «Маркіян Шашкевич на Заході», ред. Я. Розумний. — Інститут-Заповідник Маркіяна Шашкевича: Вінніпег, 2007. * Михайло Гнатюк Метаморфози Маркіянового сподвижника * Михайло Кріль Невідомий лист Якова Головацького; * Р. Горак Задля празника. У сутінках. — : Радянський письменник, 1989. — 374 с. — ISBN 5-333-00206-1. * Байцар Андрій Мапа Якова Головацького «Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині», 1875 р. * Encyclopedia of Ukraine. — Vol. II. — University of Toronto Press, 2001. * Діяч національно-культурного відродження Галичини: до 200-річчя від дня народження Я. Головацького (1814—1888) // Дати і події , 2014, друге півріччя: календар знамен. дат № 2 (4) / Національна парламентська бібліотека України. — Київ, 2014. — С. 97—100. Література * О. Краківський Головацький Яків Федорович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — С. 150. — ISBN 978-966-611-818-2. Посилання * * Головацький Яків //

Голота Володимир Васильович Володи́мир Васи́льович Голо́та (5 липня 1939, с. Лажева Старокостянтинівського району Хмельницької області — 18 лютого 1996, Одеса) — український режисер і театрознавець. Кандидат мистецтвознавства (1988). Працював в Одеському українському музично-драматичному театрі. Серед постановок — «Твій берег», «Отак загинув Гуска». Автор праці «Театральна Одеса». Біографія Володимир Голота народився 5 липня 1939 року в селі Лажева Старокостянтинівського району в сім'ї вчителів. Пішов до першого класу семирічної школи в рідному селі. Оскільки батьків перевели на роботу до Старокостянтинова, далі навчався там у середній школі № 6. Закінчив два вищі навчальні заклади: 1960 року — філологічний факультет Рівненського державного педагогічного інституту (тепер Рівненський гуманітарний університет), 1969 року — режисерський відділ Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). У проміжку між навчанням Володимир працював актором у Рівному, Ужгороді та Хмельницькому: відповідно в Рівненському, Закарпатському українському і Хмельницькому обласних театрах. Уже тоді він почав друкувати в обласних газетах статті з історії українського театру, створювати творчі портрети провідних акторів цих обласних центрів. До Одеси Володимир Голота поїхав готувати в обласному українському музично-драматичному театрі дипломну виставку «Максим Перепелиця» Івана Стаднюка. Після неї його запросили сюди на постійну роботу черговим режисером. У театрі Володимир Голота поставив п'єси «Стара мансарда» Ю. Усиченка (1970 рік), «Марія» (1971 рік), але головною подією стало перше сценічне втілення сатиричної комедії донедавна ще забороненого драматурга Миколи Куліша «Отак загинув Гуска» (1971 рік). Восени 1971 року Голоті оголосили догану за непогоджену з керівництвом театру радіопередачу уривків з вистави «Марія». Згодом йому поставили у провину самовільний виступ у пресі з питань роботи театру, а також непогоджену з керівництвом театру творчу зустріч колективу з першим художнім керівником театру імені Революції, заслуженим артистом УРСР, доцентом Харківського інституту культури Марком Терещенком (який для партійного керівництва Одеси був персоною нон грата, оскільки перебував під час війни на окупованій території, причому навіть не в Одесі, а в Харкові). До цього додали ще поїздку восени 1972 року до Болгарії з колективом народного театру Одеського трамвайно-тролейбусного управління без характеристики з основного місця роботи, тобто з театру. Нарешті, причепилися до самовільного виклику театрального художника з Харкова для дооформлення вистави «Дороги, які ми вибираємо» Миколи Зарудного, над якою саме працював Голота. Тож було заведено «персональну справу комуніста Голоти». Внаслідок цього режисера спочатку усунунули від фактично завершеної роботи, а навесні 1973 року звільнили з посади «за порушення трудової дисципліни та прогули». Такі звинувачення пред'являлися усім дисидентам, яких звільняли з посад, щоб, не дай Боже, не прозвучала ідеологічна причина. То був час розгулу В.Щербицького і В.Маланчука, «полювання на відьом» серед української інтелігенції, і В.Голота з яскраво виявленим, як для тогочасних обставин, національно-патріотичним обличчям потрапляє під ідеологічний прес. Єдине, чим допомогла йому «рідна партія» — це влаштування для здобуття шматка хліба режисером згаданого вище театру при клубі ОТТУ. Лише через два роки його повернули до театру, але тільки на посаду завідувача літературної частини. Ще через два роки перевели на посаду редактора літературно-драматичної редакції Одеської студії телебачення. Оскільки Голота став тихим і лояльним до керівництва, то з 1981 до 1988 року він був навіть на керівній посаді — головним режисером на Одеському телебаченні, потім, уже за т. зв. перебудови, його там усе ж таки «з'їли», перевівши на посаду режисера молодіжної редакції, бо він заманіфестував свою участь у національно-демократичному русі, вступивши до «Південної громади» в Одесі. А ще згодом, коли виникла кафедра українознавства в Одеському університеті, Голота стає у 1990 році її викладачем на погодинних засадах. Це було йому з руки, бо ж у 1988 році він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата мистецтвознавства. Для науково-педагогічної роботи йому придався величезний досвід театрального рецензента й дослідника — історика українського театру: з 1970 до 1990 року на сторінках одеської, а часом і республіканської преси він надрукував понад двісті статей. В основному це рецензії на гастролі заїжджих до Одеси двадцяти п'яти російських театральних колективів (з Москви, Ленінграда, Тули, Горького, Воронежа, Куйбишева, Волгограда, Краснодара, Свердловська, Новосибірська, Калініграда, Ставрополя, Ростова-на-Дону, Кишинева, Гомеля, Донецька) і одного білоруського (ім. Янки Купали з Мінська), а також двох українських (Львівського ім. М.Заньковецької, Київського ім. І.Франка; інших українських театрів тоді до Одеси не посилали). З одеських театрів найчастіше потрапляв під рецензійну увагу В.Голоти російський театр ім. Іванова, зрідка — театр юного глядача. Рецензувати вистави театру, в якому сам працював або з керівництвом якого деякий час відкрито конфліктував, В.Голоті було не з руки, зате він опублікував творчі портрети ряду провідних акторів українського театру, зокрема Генріха Осташевського, Андрія Крамаренка, Бориса Митрофанова, Миколи Сльозки, Георгія Бабенка та ін., статті до ювілеїв акторів старшої генерації: Катерини Загорянської, Костя Елланського-Блакитного, Леоніда Задніпровського, Григорія Пелашенка, режисера Дмитра Плахтіна та ін. Одеському українському драматичному театрові В.Голота присвятив серію статей у місцевій та республіканській пресі з нагоди 50-річчя театру, а також репрезентативні статті у зв'язку з гастролями театру в інших містах. Найактивніше виступав Голота як театральний критик у 1971—1981 рр. У ці ж роки з-під його пера з'являються на сторінках одеських газет й статті історичного характеру: до 100-річчя від дня народження Галини Мещерської (1076 р.), про Лідію Мацієвську (1977 р.), про Юрія Шумського (1979 р.) та ін. У 80-х роках історична тематика у статтях Голоти починає переважати. Це й не випадково: адже В.Голота у цей час наполегливо працює над одеською пресою 20-30-х років у зв'язку з темою своєї кандидатської дисертації "Режисерське мистецтво в Одеській держдрамі ім. Революції (1925—1941 рр.). Як людина вольова, Голота на три роки (1984—1987 рр.) припиняє свою рецензентську практику і повністю зосереджується на науковій роботі. І тільки після того, як дисертація була завершена й рекомендована кафедрою театрознавства Київського інституту театрального мистецтва до захисту, Голота 1987 року знову з'являється на сторінках одеської і республіканської преси, однак уже не з систематичними рецензіями на вистави і оглядами гастрольних виступів окремих театрів, а переважно з історичними розвідками в науково-популярному викладі для газет і журналів. В цей час він наполегливо працює над великою книжкою «Театральна Одеса», про видання якої має майже таємну домовленість з київським видавництвом «Мистецтво». Видана наприкінці 1990 року обсягом 20 обліково-видавничих аркушів, щедро ілюстрована, на крейдяному папері, книжка мала вигляд подарункового видання. Рецензій на неї, можливо, було й небагато. Серед них Олега Губара в газеті «Вечерняя Одесса» від 28 березня 1991 року під назвою «Театральная летопись Одессы». Ще 1986 року лікарі діагностували йому страшну хворобу крові, одверто попередили його, що залишилось йому жити при сучасному лікуванні якихось сім років і за цей час він має зробити все, що у житті запланував. У його плани входило видання цієї книжки. І він поспішав, побоюючись запопадливих рецензентів, які могли б висловити такі зауваження, які унеможливили б її вихід найближчим часом, а ще особливо, якби цим виданням зацікавився Одеський обком партії: адже, що не кажіть, не якась стаття в газеті, а ціла книжка про театральну історію обласного центру. На щастя, часи уже змінилися, йшов процес так званої перебудови, а отже й певної лібералізації в суспільстві, і це якоюсь мірою зумовило оту розкутість, вільність викладу, які помітив рецензент. Навіть з тими огріхами, які, на жаль, мають місце в книзі, вона є вагомим внеском в наше театрознавство. Якби ми мали такі нариси про театральне життя інших наших важливих театральних центрів, як Київ, Харків, Полтава, Катеринослав-Дніпропетровськ, Львів, Чернівці та ін.! Сподіваймося! Проголошення незалежності України 1991 року Голота сприймає з величезним ентузіазмом, про що свідчать записи в його щоденнику. Нова історична реальність окрилила В.Голоту — театрознавця. Як з рога достатку, висипає він на шпальти одеської преси серію статей, у яких виявляє новий погляд на давні речі, — скинувши шори самоцензури, неупередженим оком озирає давні явища українського театрального процесу 20-30-х років. Першою ластівкою тут був своєрідний триптих «Одеські автографи Леся Курбаса» (І. Молодий тепер в Одесі; 2. Філія «Березоля»; 3. Гастролі і відпочинок березільців), опублікований в «Чорноморських новинах» у жовтні 1991 року. Хоч ще раніше Голоті довелося опублікувати в збірнику «Театральна культура» статтю про так звану шосту майстерню «Березоля» в Одесі, але тепер він подає висвітлення цього явища без ідеологічних упереджень. Голота першим у нашому пострадянському театрознавстві об'єктивно оцінив діяльність Українського Національного Театру в Києві 1917—1918 років («Перший національний театр», — Чорноморські новини. — 1994. — 26 січня). До 140-річчя від дня народження М.Заньковецької друкує статтю «М.Заньковецька і Одеса» (Чорноморські новини. — 1994. — 24 серпня), до 100-річчя від дня народження В.Василька — спогади «Три уроки майстра» (Чорноморські новини. — 1998. — 6 квітня). В.Голота висвітлив невідому досі реформаторську діяльність в Одесі режисерів Бориса Глаголіна (Вечерняя Одесса. — 1993. — 29 июня) та Ігоря Терентьєва (Вечерняя Одесса. — 1994. — 17 декабря). Та найбільше уваги приділив Голота Одеському державному українському драматичному театрові. Чи не вперше він друкує рецензії на нові вистави цього театру: «Сто тисяч» (Чорноморські новини. — 1992. — 9 січня), «Мартин Боруля» (Чорноморські новини. — 1992. — 18 квітня), на прем'єру «Маклени Граси» М.Куліша (Чорноморські новини. — 1994. — 6 липня). До завершення сезону в цьому театрі у 1993 році друкує аналітичний огляд «Потрібен патріотичний порив» (Чорноморські новини. — 1993. — 24 червня), в якому висловлює свою тривогу за кризовий стан цього театру. Ось кілька думок з цієї гостро-публіцистичної статті: «Отже, проблем у театру безліч, але поки він є єдиним представником української культури у місті, то відповідно підвищуються і вимоги до нього, і запити, і надії. Ось чому мова йде не про згортання роботи по всьому фронту, як це робить адміністрація театру, здаючи в оренду будівлю різним шаманам і релігійним проповідникам, а про розширення своєї культурної діяльності… Нагадуємо про традиції, які в українському театрі, здається, стали забувати, а також про тих, хто ті традиції задушив у післявоєнні роки, проводячи політику витіснення всього українського із так званого інтернаціонального міста, в якому мали жити штучні радянські гомункулуси без національних ознак». «Але формальне здійснення цих культурно-будівничих акцій не зможе забезпечити успіху справі, — каже Голота. — Не обійтися без зацікавленого ставлення до культурних надбань. Потрібен громадянський, патріотичний порив, усвідомлення національного обов'язку. Поки що цього усвідомлення театр не має. Складається враження, що чужі люди просто мають заробіток на українській культурі, не відчуваючи до неї ні любові, ні органічного національного потягу. Театр залишився у роки боротьби за українську державність і мистецтво осторонь тих гострих політичних процесів, що проходили в Україні взагалі і в Одесі зокрема. І не дивно, що не має він підтримки з боку національних сил». «Необхідно повернути до українського театру мову, навчитись нею вести репетиції, розмовляти, мислити. Актор має бути носієм культури мислення, а не перекладачем, маріонеткою, випадковим заробітчанином … Театр, в якому мова народу ігнорується, вважається чимось другорядним, не має права бути виразником національної культури. Це повинні знати всі — від вахтера до художнього керівника». Зацікавленість Голоти справами театру, якому він сам присвятив частину свого творчого життя, виявилось і в тому, що з нагоди 70-річчя цього творчого колективу учений 1995 року надрукував серію статей на сторінках «Чорноморських новин» і «Вечерней Одессы», в яких з новим поглядом висвітлив основні етапи розвитку цього колись прославленого театру. Три драматичні фігури виділив Голота в цій історії: Марко Терещенко, Іван Юхименко та Василь Василько. Під час роботи над книжкою «Театральная Одесса» Голота пересвідчився, який величезний масив фактажу заліг на сторінках одеської періодичної преси дореволюційного періоду про виступи мандрівних українських театральних труп в Одесі. Тому відразу після виходу книжки Голота заходився дозбирувати фактаж, щоб написати нову велику працю «Український театр в Одесі XIX-ХХ століття». В листі до Ростислава Пилипчука від 19 квітня 1995 року Голота просив поради: «Скажіть, будь ласка, чи не могла б ця тема у випадку публікації стати докторською дисертацією? І чи є в Києві стаціонарно докторантура? Мені б з рік самостійної праці, маючи хоч яку-небудь державну дотацію на прожиття». Через кілька місяців 26 серпня 1995 року він знову пише про це: «Зараз активно візьмусь за книжку і за працю над майбутньою дисертацією. Робитиму це тихо, без реклами». Голота добре знав свою приреченість через невиліковність тяжкої хвороби. Про це він сказав Пилипчуку ще за кілька років до своєї передчасної смерті. Не минуло кількох місяців, як черговий прояв хвороби виявився загрозливим для його життя. Ось що написав Володимир Васильович в листі до Ростислава Пилипчука від 25 грудня 1995 року: «З великими труднощами я пробиваюсь до нормального фізичного стану, але хвороба таки добряче вимотала мене. Бо сили вистачає дійти до кабінету і сісти за стіл. … Цього разу відтягнули вирок. І нікуди я від нього не втечу. Мій термін вийшов: професор сказав, що при цій хворобі живуть 8-10 років. Я прожив 8, — і час наступає. Та й професор прибавив, бо … у 1986 році, коли я захворів, просто і суворо прорік: сім років, не більше, тому, Володимире Васильовичу, поспішайте з усіма справами, які маєте на цій грішній землі. Отож з 1986 року я поспішав, але не надавав значення хворобі, не берігся…» Не минуло й трьох місяців, як Володимира Васильовича Голоти на стало: він помер 18 лютого 1996 року. Література * Голота Володимир Васильович // * Пилипчук Ростислав. Володимир Голота (1939—1996 рр.) — літописець театрального життя в Одесі

Іва́н Мака́рович Гонча́р — український, радянський скульптор, графік, маляр, фольклорист, етнограф, колекціонер. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991). Лавреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1989). Біографія Народився 27 січня 1911 року в багатодітній (8 дітей) селянській родині в селі Лип'янка, тепер Шполянський район, Черкаська область, Україна. Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-ше місце на районній художній виставці. 1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою. 1930 року закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В. Климова). У 1931–1936 роках навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства. Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка». За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя. Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери. Колекція Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври. Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960-х рр. були перші погрози — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. Відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста викликала подвижницька діяльність Івана Гончара. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». 1968 року Шелест підтримав комплекс заходів Комітету держбезпеки при РМ УРСР, які мали примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати Шелест, звинуватив спецслужби у бездіяльності. 1972 року І. Гончара виключили з КПРС з одночасною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало втратити роботу, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — згадує Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном». Байковому кладовищі в Києві. У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену відомому українському скульптору і музейнику І. Гончару (режисер В. Шкурін). На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці» — певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних. Помер від лейкемії в лікарні у Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним. Особисте життя Влітку 1946 року одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Як пригадують його знайомі, скульптор не любив про це згадувати. Його близьким другом і супутником життя була Аделя Петрівна Юрченко, хатня робітниця, що прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на півроку). Не маючи формально сім'ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар — художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара». Твори Максим Горький. Гіпс. Мануйлівський літературно-меморіальний музей Максима Горького (с. Верхня Мануйлівка) Є автором: * пам'ятників і скульптурних портретів діячів літератури, мистецтва й науки: В. Сосюрі (1947); О. Гончару (1949); А. Малишку (1949); молодому Т. Шевченкові (1950, мармур, зберігається у фондах Третьяковської галереї в Москві); М. Горькому (Ялта, 1956); М. Коцюбинському (1958); Лесі Українці (1959); Т. Шевченкові (Шешори; 1964); У. Кармелюку (1964); І. Гонті (Гонтівка, 1973); С. Васильченку (Ічня, 1978); Є. Патону (1953); І. Бридьку (1957); * живописних портретів: Б. Хмельницького, М. Заньковецької, Леся Курбаса, Б. Олійника, Н. Матвієнко, А. Солов'яненка та інших (усі — 1985–1991); * композиції «Тарас-водоноша» (1939); * горельєфів: «Переяславська Рада» (1954, встановлений у Переяславі); «Берегиня», «Ярило» (1985—1990); * серії живописних історично-етнографічних робіт: «Весілля в Україні»; краєвидів «Мальовнича Україна» (1960-ті роки); * нарисних типажів із різних регіонів України тощо. Пам'ятник Гонті і Залізняку Талановитий митець також розробив проект пам'ятника «Гонті і Залізняку». Але втілення його у життя було затримано,,,. Продовження справи Івана Гончара Музей Івана Гончара 1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований у Києві по вул. Івана Мазепи, 29 (колишня канцелярія генерал-губернатора). Із 18 томів альбому «Україна й українці» станом на 2011 р. вийшли друком три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. Галичина, Буковина», «Україна й українці: Київщина Лівобережна». На вересень 2011 року заплановано вихід ще кількох томів. Примітки Джерела * Брега Г. С. Гончар Іван Макарович // * Універсальна енциклопедія «Черкащина» / упоряд. Віктор Жадько. — Київ, 2010. — С. 212—213. * — С. 101—103. * Гончар Іван Макарович // * Гончар Іван Макарович // * — Т. 2. — С. 409—410. * Історія українського мистецтва, т. 5-6. К., 1967-68; * «Іван Гончар» / автор-упорядник альбому Г. Богданович. — Київ: Мистецтво, 1972. * Скалій Р. Розмаїття творчої снаги: (Про виставку Івана Гончара) // Літературна Україна. — 1988. — 4 лютого. — С. 7, 8. * Перша персональна: Рядки з книги вражень // Наука і культура. Україна: Щорічник. — Випуск 23. — К., 1989. — С. 502—506. * Некролог // Літературна Україна. — 1993. — 24 червня. — С. 4. * Селівачов М. Фундатор нашого музею Іван Гончар; Тези щодо вироблення концепції Музею Івана Гончара // Гончарівські читання (другі): Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології. — К. , 1995. — С. 131—136. * Сис Т. Глибокий слід Івана Гончара // Кам'янець-Подільський вісник. — 1995. — 2 вересня. — С. 5. * Селівачов М. Приватний музей Івана Гончара як альтернатива офіціозній концепції народного мистецтва. — У кн.: Гончарівські читання (четверті). Колективне та індивідуальне як чинники національної своєрідності народного мистецтва. Музей Івана Гончара в 1996 р. — К., 1997. — С. 71—73. * Селівачов М. Іван Гончар у 1960-70-х рр. // Ант. № 16-18. — К., 2006. — С. 189—197. * Україна та українці Івана Гончара. — К., 2006. * Іван Гончар. Спогади про Івана Гончара — К., 2007. — 576 с., іл. * Дмитренко Наталя. Гончарове коло // «Україна Молода» № 13, 27 січня 2011 року. — С. 12—13 * Бажан Олег. До питання про «українофільство» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста * Соната про художника: фільм в 3-х частинах * Київ. Енциклопедія / В. Г. Абліцов. — К. : Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с. * Іван Гончар. Альбом. Київ, Мистецтво, 1971. * Незручні ветерани. Як карали переможців Гітлера

Іва́н Я́кович Горбаче́вський гербу Корчак (15 травня 1854, с. Зарубинці, нині Тернопільський район Тернопільської області — 24 травня 1942, Прага) — український хімік, біохімік, гігієніст та епідеміолог, термінограф, громадсько-політичний, освітній діяч. Академік ВУАН (1925 р.), дійсний член НТШ. Іван Горбачевський — кандидат на Нобелівську премію з фізіології та медицини 1911 року. Брат Антіна Горбачевського. Життєпис Іван Горбачевський, 1886 Іван Горбачевський народився 15 травня 1854 року в с. Зарубинцях, нині Тернопільського району Тернопільської області, Україна (тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) у сім'ї священика УГКЦ, пароха Збаража о. Якова Горбачевського (1817—14.7.1875, Збараж) гербу Корчак. Закінчив Першу тернопільську класичну гімназію, під час навчання в якій став одним з перших членів гуртка «Громада», заснованого учнем 6 класу Іваном Пулюєм у січні 1863 року. Вивчав медицину у Віденському університеті (закінчив 1877 року, отримав ступінь доктора медицини). Під час навчання голова студентського товариства «Січ» (1875—1877 роки). У 1883—1917 роках упродовж 35-ти років був професором кафедри лікарської хімії Карлового університету в Празі. 1902—1903 роки (або 1903—1904 роки) ректор Карлового університету; декан медичного факультету в 1889—1890, 1894—1895, 1904—1905, 1911—1912 роках. Разом з Іваном Пулюєм організував товариство «Українська громада» у Празі, створив фонд допомоги студентам. Протягом 1906—1917 років член Найвищої Державної Санітарної Ради в Чеському королівстві, з 1908 — радник цісарського двору, член Палати шляхти австро-угорського парламенту, 1917—1918 рр. перший етнічний українець — міністр охорони здоров'я Австро-Угорщини. З 1910 року почесний президент Українського лікарського товариства. У 1918 брав участь у діяльності Укр. парламент. репрезентації, зокрема у нараді щодо нац. держ. самовизначення Сх. Галичини. З 1919 року професор Українського вільного університету Відня, Праги (з 1921 р.). З 1924 року ректор Українського вільного університету. У жовтні 1926 очолив оргкомітет Першого українського наукового з'їзду, який відбувся у Празі. Помер 24 травня 1942 року у Празі, похований з родиною поблизу на празькому цвинтарі «Шарка» (). Доробок Володимир Сіменович, Іван Горбачевський, Є. Кобринський, В. Кобринський, Теофіл Гвоздецький, В. Шмігельський Іван Горбачевський Автор понад сорока ґрунтовних наукових праць переважно експериментального характеру з біологічної хімії. Перша ж наукова праця «Синтез сечової кислоти» (1882 р.) принесла Горбачевському наукове визнання. Вперше у світі 28-літній українець синтезував сечову кислоту з гліцину, що до того не вдавалося нікому, хоча над цим питанням працювали всесвітньо відомі науковці, зокрема Е. Фішер, В. Траубе, О. Розен та інші. Одним з перших вказав, що амінокислоти є складовими білків; встановив шляхи утворення сечової кислоти в організмі. Відкрив фермент ксантиноксидазу (1888 р.). Його заслугою стало також те, що запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах. Один із фундаторів української хімічної термінології на народній основі (праця «Увага о термінольоґії хемічній» (1905)). Підготував 2 томи підручника орґанічної та неорґанічної хімії українською мовою; І-й «Орґанічна хімія» опублікований 1924 року в Празі. За значні наукові заслуги вченого пошановано званням дійсного члена ВУАН (з 1925 р.) в Радянській Україні, дійсний член НТШ (1899 р.). Написав 4-томний підручник лікарської хімії чеською мовою (1904—1908 роки). Є одним зі співавторів Наукової енциклопедії Отто () — найбільшої енциклопедії чеською мовою. Іван Горбачевський став засновником міністерства і першим міністром здоров'я Австро-Угорщини. Більше того, це міністерство, яке спеціалізувалося винятково на охороні здоров'я, стало першим в Європі і світі. За проектом розбудови та програми дії цього міністерства пізніше розбудувалися міністерства здоров'я Англії, Франції та інших держав. Вшанування * 1992 р. Тернопільський медичний інститут названий іменем Івана Горбачевського; * На фасаді ТНМУ встановлено пам'ятну таблицю; * У Львові та Івано-Франківську є вулиця Горбачевського; * Школа в рідному селі Зарубинці названа іменем Івана Горбачевського; * Там само діє Музей-садиба Івана Горбачевського; * Міжнародний рік Івана Горбачевського, проголошений ЮНЕСКО (2004); * Від 2004 року в музеї-садибі в Зарубинцях (Тернопільська область) проводять «Горбачевські читання»; викладачі й студенти ТНМУ виступають із доповідями, повідомленнями та спогадами про видатного вченого. * Пам'ятник І. Я. Горбачевському на біля корпусу Тернопільського державного медичного університету на вул. Руській (2004, скульптор — О. Маляр архітектор — Р. Білик); * Поштова марка, присвячена 150-річчю (наклад — 649 тис. штук, 2004); * Інфекційна лікарня ім. Горбачевського в м. Херсоні. Світлини Примітки Література та посилання Енциклопедична література * * Головацький І. Д. Горбачевський Іван Якович // * Мельничук Б. Горбачевський Іван Якович // * Головацький І. Д. Горбачевський Іван Якович // Інше * Василега-Дерибас М. Вчений, гуманіст, патріот (до 130 річниці народження) // Укр. Вісті. – 1984. – 22.01. – № 16, 17. (від стор. 115/124) * Выдающиеся химики мира: Биогр. справочник / В. Волков, Е. Вонский, Г. Кузнецова. — , 1991. * Головацький І. Іван Горбачевський. Життєписно-бібліографічний нарис. - Львів, 1995. - 126 с. * Гонський Я. І. Іван Горбачевський у спогадах і листуваннях / Терноп. держ. мед. акад. ім. І. Я. Горбачевського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2004. — С. 176—182. ( link) * Абліцов В. «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — : КИТ, 2007. — 436 с. * Лахманюк Т. Іван Горбачевський: науково-педагогічна та громадсько-політична діяльність. — Тернопіль: Вектор, 2012. — 159 с. * Лахманюк Тетяна. Іван Горбачевський у світовій науці // Україна–Європа–Світ. – Вип. 1: Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. – Тернопіль: Видавництво ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2008. * Лахманюк Тетяна. Іван Горбачевський – міністр здоров'я Австрії // Україна–Європа–Світ. – 2011. – Вип. 6/7 : 20-й річниці Незалежності України присвячується. – С. 246–251. * Лахманюк Т. В. Іван Горбачевський і Наукове товариство ім. Шевченка // Збірник наукових праць НДІУ, том XVI. – С. 183 – 190. * Професор Іван Горбачевський: науково-педагогічна і громадська діяльність. До 160-річчя від дня народження / В. Данилова, С. Комісаренко, Р. Виноградова, В. Шендеровський // Світогляд. — 2014. — № 5. — С. 38—43. * Данилова В. М. Іван Якович Горбачевський — вчений, патріот, громадянин (До 160-річчя від дня народження) / В. М. Данилова, Р. П. Виноградова, С. В. Комісаренко // Ukrainian biochemical journal. - 2014. - Vol.86, N5. - С. 165 — 172. * Виноградова, Р. П. Іван Якович Горбачевський — вчений, патріот і громадянин / Р. П. Виноградова, В. М. Данилова // Ukrainian biochemical journal. - 2014. - Vol.86, N5 (Suppl.2) Матеріали XI Українського біохімічного конгресу, 6-10 жовтня 2014р., м. Київ. - С. 271. * Його ім'я носить університет / * Бабічук І. В. Наукова та педагогічна діяльність академіка ВУАН І. Я. Горбачевського в контексті розвитку біохімічної науки (кінець ХІХ ст. — 40-ві роки ХХ ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.07 — історія науки і техніки. — Київ: Національна наукова сільськогосподарська бібліотека Національної академії аграрних наук, 2017. — 214 с. (див. тут ) * Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — 616 c. — URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 * Павлишин, Г.А. Козак, К.В. Багатогранна постать Івана Яковича Горбачевського / Г. А. Павлишин, К. В. Козак // Медична та клінічна хімія = Medical Chemistry : науково-практичний журнал. - 2017. - Т. 19, № 2. - С. 105-109. Посилання * Kurzbiografie Horbaczewski (Horbačevskyj), Ivan Dr. med. * Шендеровський В. Він був першим міністром охорони здоров'я у світі — Іван Горбачевський / Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. * Biographie in http://portal.unesco.org/

Горська Алла Олександрівна А́лла Олекса́ндрівна Го́рська (18 вересня 1929, Ялта, Кримська АСРР, Російська РФСР, СРСР — 28 листопада 1970, Васильків, Київська область, Українська РСР, СРСР) — українська художниця та дисидентка, громадська діячка, одна із засновниць та найяскравіших творчих особистостей покоління руху шістдесятництва, одна з перших представниць андерграунду, діячка правозахисного руху 1960-х в Україні. Працювала в монументальних творах, мозаїці, графіці та живопису. Вбита 28 листопада 1970 року в 41-річному віці. Дружина Віктора Зарецького. Життєпис Родина Батько Алли Горської Олександр Горський був одним з організаторів радянського кіновиробництва. Після демобілізації деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кіностудії. 1932 року сім'я переїжджає до Москви, де батько обіймає посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм». Але Москву батько не любив, тому коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, сім'я переїхала туди. Мати Олена у Ялті працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, в Ленінграді — художницею костюмів, надалі це стало її постійною роботою. З вересня 1939 до квітень 1940 року батько Алли був на фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор». То ж війна застала у Ленінграді 11-річну Аллу разом з матір'ю та старшим на 10 років братом Арсеном (сином матері від першого чоловіка, який загинув у війнах в Україні 1918—1919). Арсен улітку 1941 року вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на Ленінградському фронті, і у квітні 1943 року загинув у піхотному бою. Алла з матір'ю, переживши дві блокадні ленінградські зими, влітку 1943 року евакуювалися до Алмати, де уже працював на об'єднаній кіностудії батько. Проте в Алмати родина була недовго і наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де батько обійняв посаду директора кіностудії. Навчання З 1946 року Алла Горська навчалася у Київській художній середній школі імені Шевченка, яку закінчила у 1948 року із золотою медаллю. Викладачем з фаху був Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор'єва). Влітку 1952 року одружилася зі студентом цього ж вузу Віктором Зарецьким. Через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Твори Горської експонувалися на виставках, 1959 року за роботами шахтарського циклу прийнята до Спілки художників. Деякий час викладала малюнок в Республіканській художній школі. Мала з чоловіком художню майстерню в Києві на вулиці Філатова. Вбивство Могила Алли Горської 28 листопада 1970 року Аллу Горську було вбито в помешканні її свекра у Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 року на Міському (Берковецькому) цвинтарі у Києві перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні. Україною поширювалися жахливі чутки про цю смерть, закордонне радіо подавало свої версії, все з цього влада обтинала. Вбивство, за деякими версіями, приписують КДБ, що мстився Горській ще за оприлюднення разом з Лесем Танюком та Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі. У січні 1972 року здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту. Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, ігноруючи вимоги громадськості, не оприлюднили жодної інформації про загибель Горської. Відкрито лише слідчу справу. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, суперечливим, велося з порушеннями процесуальних норм, тобто було сфабриковане. Простежуються також спільні риси вбивства Горської з іншими політичними вбивствами в СРСР. У 2008—2009 роках у Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ) було розсекречено Фонд 16 (доповідні, повідомлення, довідки голови КДБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ), де містяться документи, що безпосередньо стосуються Алли Горської та її вбивства. У 2010 році вони були опрацьовані та опубліковані Олексієм Зарецьким. Справи-формуляри було майже всі утилізовано 1990 року. Зіставлення слідчої справи та доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху. Міліція міста Василькова офіційно виявила тіло 2 грудня 1970 року, і у неї не було жодних підстав терміново звітувати до КДБ щодо імовірно побутового злочину. А за наступні два тижні, у період з 3 по 18 грудня, КДБ надіслало до ЦК п'ять спецповідомлень, які безпосередньо стосувались Алли Горської, і два опосередковано. КДБ повідомив ЦК про смерть 3 грудня — наступного дня після виявлення тіла — і день у день з початком слідства, яке було розпочато 3 грудня постановою прокурора Васильківського району. 5 грудня було вже наступне спецповідомлення, коли вирішувалось питання про вибір кладовища та організацію поховання. Це спецповідомлення містить прямий доказ організованого замаху — у ньому мотивація вбивці, загальна картина злочину вказані раніше, аніж до таких самих висновків дійшло слідство. Вбивство ніби скоїв свекор А. Горської І. Зарецький на ґрунті особистої неприязні, а наступного дня наклав на себе руки. Це повідомлено за два дні до того, як справу було передано з підпорядкування Васильківського району до прокуратури Київської області постановою від 7 грудня. Тобто слідча група вищого рівня ще й не починала роботу. 8 грудня — чергове спецповідомлення наступного дня після поховання 7 грудня. 11 і 18 грудня повідомляли про реагування її оточення на смерть, яке прискіпливо і ретельно відстежувалося. Така оперативність була можлива лише у випадку постійного контролю КДБ, визначеного секретним невідомим нам наказом (можливо, усним). Інформацію могло бути отримано лише з оперативних джерел — повідомлень агентів та матеріалів технічного прослуховування. Змушені визнати, що фіксація настроїв розгубленості, пригніченості та дезорієнтації людей була у цей період чи не найважливішим завданням комуністичної влади та держбезпеки. Оперативність проведення цих заходів не піддає сумніву, що до них готувалися заздалегідь — як до вбивства, так і до поховання. Результат слідства, закритого 23 січня 1971 року, був такий самий, як заздалегідь було вказано у спецповідомленнях. Безпідставними є припущення, що в кадебістських архівах Києва чи Москви можна відшукати наказ про таємне політичне вбивство, звіти виконавців тощо. Імовірно, що таких документів не існувало, а окремі непрямі свідчення, також імовірно, знищено. На могилі Алли Горської на Берковецькому кладовищі (39 ділянка, 8 ряд, 18 могила) 1999 року встановлено новий пам'ятник, автор — Володимир Прядка. Суспільно-політична діяльність В 1961—1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала однією з організаторів і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», тодішнього центру українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську, якої не вивчала в школі, вихована у російськомовній сім'ї. Тому їй довелося починати вивчення мови у публіцистки та громадської діячки Надії Світличної з алфавіту. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. За її активної участю відбулося 22 травня 1963 року покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів». Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах (1962—1963), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум № 2»). 1964 р. у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж знищено адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили. 1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору, через що її художня творчість була приречена на андеграунд. 16 грудня 1965 року Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів. Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами. Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично з Опанасом Заливахою, відвідувала його у в'язниці. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Їздила на судові процеси своїх однодумців, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. Правозахисники, які поверталися з ув'язнення, зверталися до Горської за допомогою і отримували її. Належачи до групи шістдесятників, брала активну участь в українському правозахисному русі. В 1965—1968 роках брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками: Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом та ін. і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. Певним захистом було те, що Горська з групою митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку та Краснодоні (тепер — Сорокине), які вважались важливими та мали ідеологічний ухил. Зокрема, панно у меморіальному комплексі «Молода гвардія». У квітні 1968 року підписала лист-протест 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Однією із керівників цієї організації називали Горську. За Горською стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Аллу Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до вбивства склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку. Мистецька діяльність Алла Горська. «Портрет батька». 1961 Широко відома в Україні та світі жорстко опозиційна громадсько-політична діяльність Алли Горської та трагічна смерть значною мірою залишили поза суспільною увагою її мистецький доробок, представлений десятками монументальних та живописних творів, великою кількістю графічних робіт, ескізів. Творчість мисткині ґрунтувалась на традиціях київської академічної школи, народному мистецтві, українському авангарді 1920-х, бойчукізмі, глибокому знанні світових мистецьких напрямів. Авторка численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962—1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін. Вітраж «Шевченко. Мати». У 1964 році група художників Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко і Алла Горська взялися створювати вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету. На жаль, його знищили. Художниця розробила ескізи до вистав «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха та ін. (режисер Л. Танюк). Вистави, готові до постановки, було заборонено. Алла Горська з чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями — Григорієм Синицею, Г. Марченком, Борисом Плаксієм, В. Смірновим створили низку монументальних робіт у Донецьку, Києві, Краснодоні, позначених впливами Ганни Собачко-Шостак, українського бароко та мексиканського монументалізму. Твори художниці знаходяться у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, одній з найбільших у світі колекцій нонконконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, Музеї Берлінської стіни Чекпоінт Чарлі тощо. Виставки ;1954 * 3-тя Всесоюзна виставка дипломів художніх вузів. Москва. ;1957 * Виставка творів молодих художників Радянського Союза до VI Всесвітнього фестивалю молоді й студентів. Москва. * Виставка молодих художників, присвячена фестивалю молоді Української РСР. Київ. * Всесоюзна художня виставка, присвячена 40-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Москва. * Ювілейна республіканська художня виставка, присвячена 40-річчю Жовтня. Київ. ;1958 * Республіканська виставка, присвячена 40-річчю ВЛКСМ. Київ. ;1960 * Виставка «Радянська Україна». Київ. * Всесоюзна молодіжна художня виставка. Москва. ;1962 * Виставка творів художників Києва. Київ. ;1969 * Республіканська виставка монументального мистецтва. Київ. ;Творчість та ім'я під забороною ;1990 * Виставка творів Алли Горської та Віктора Зарецького. Київ (Будинок письменників). * Виставка «Пам'яті Алли Горської». Київ (Будинок художника, листопад — грудень). ;1992 * Виставка творів Алли Горської. Київ (Музей літератури). * Виставка творів Алли Горської. Київ (Будинок актора). ;1995 * Виставка творів Алли Горської. Київ (Національний художній музей, листопад — грудень). ;1997 * Виставка творів Алли Горської «В свічаді пам'яті жива…» Львів (Національний музей ім. А.Шептицького, листопад — грудень). * Виставка творів Алли Горської «Скажи, що правда оживе». Тернопіль (Тернопільський краєзнавчий музей, грудень — січень). ;1998 * Виставка творів Алли Горської. Івано-Франківськ (Івано-Франківський художній музей, лютий — березень). * Виставка пам'яті Алли Горської «Видатні художниці України». Київ (Київська міська галерея «Лавра», травень — червень). ;2000 * Виставка «Алла Горська (1929—1970) та Віктор Зарецький (1925—1990)». Канів (Тарасова гора. Музей Тараса Шевченка, жовтень — листопад). ;2003 * Виставка творів Алли Горської та Віктора Зарецького. Київ (галерея ARTEast, лютий). ;2009 * Виставка «Алла Горська у колі шістдесятників». Київ (Національний музей літератури, вересень — жовтень). ;2010–2011 * Виставка «А ми тую червону калину підіймемо», що відкрила проект «Мистецькі родини в духовному просторі України». На ній були представлені твори Алли Горської та Віктора Зарецького. Київ (Національний музей літератури, грудень-січень). ;2012 * Виставка творів Алли Горської. Київ (Національний музей літератури, серпень — вересень). * Виставка «Алла Горська. Віктор Зарецький». Донецьк (Арт-Донбас, березень — квітень). Вибрані твори Алла Горська. «Козак Мамай». Картон, олія. 1960-ті

'''Никифор Олександрович Григор'єв''' (за однією з версій, справжнє ім'я Никифір Олександрович Серветник; , село Заставля, Дунаєвецького району, Хмельницької області (за іншими даними — село Верблюжка, нині — Новгородківського району Кіровоградської області, чи — село Григор'євка, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області) — , село Сентове, нині с. Родниківка, Олександрівський район Кіровоградська область) — український та радянський військовий і громадсько-політичний діяч доби Української революції 1917—1921 років, один з яскравих представників явища Отаманщини. Кадровий офіцер (штабс-капітан) Російської імператорської армії; підполковник Армії Української Народної Республіки (1917); один з отаманів Українського Вільного Козацтва (1917—1919), сотник Запорозької дивізії Армії Української Держави (1918); повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1918—1919); командир 1-ї бригади Задніпровської Української радянської дивізії, начальник 6-ї Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919); керівник антибільшовицького повстання на Півдні України та головнокомандувач об'єднаної Української Повстанської Армії (1919), самопроголошений гетьман України (1919). Життєпис Ранні роки Народився 9 лютого 1884 року в с. Верблюжка (нині — Кропивницького району Кіровоградської області, Україна, тоді Олександрійський повіт, Херсонська губернія), або в с. Григор'євка Новопразької волості Олександрійський повіт, Херсонська губернія, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області). Українського козацького походження та православного віросповідання. Закінчив початкову двокласну школу села Верблюжки Олександрійського повіту Херсонської губернії. Навчався у фельдшерській школі міста Миколаєва Херсонської губернії. Учасник російсько-японської війни (доброволець). За хоробрість у боях нагороджений Знаком Відзнаки Військового ордена Святого Георгія 4-го та 3-го ступенів. Офіцер Російської Імператорської Армії Закінчив Чугуївське військове училище по 3-му розряду в 1909 році. У списках офіцерів Російської Імператорської Армії 1910 року значиться як прапорщик піхоти (60-й піхотний полк) «Григорьев-Серветников Никифор Александрович». Акцизний чиновник у місті Олександрії Херсонської губернії, прапорщик запасу. Учасник Першої світової війни 1914—1918 років. На початку війни він був мобілізований до лав російської імператорської армії. Прапорщик (1914), потім штабс-капітан 56-го Житомирського піхотного полку (Бердичів, 1917). Брав активну участь у боях на Південно-Західному фронті. Активний учасник українізації частин російської імператорської армії (1917) та створення на їхній основі регулярних частин армії Української Народної Республіки. Підполковник армії Української Народної Республіки (1917). Сотник Армії Української Держави (1918) Із приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського, у чині сотника Запорозької дивізії армії Української Держави залишив збройні сили на знак незгоди з політикою Гетьманату по питаннях підтримки німецького окупаційного режиму та виплати Німеччині надзвичайно великої контрибуції, відновленні поміщицьких латифундій, військової диктатури. Підтримуючи зв'язки з Симоном Петлюрою та Українським національним союзом, Григор'єв став до боротьби з Гетьманатом, направлений до Верблюзької волості Олександрійського повіту Херсонської губернії та сформував там із дрібних повстанських загонів боєздатне повстанське військо. Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії УНР (1918—1919 роки) У листопаді 1918 року, об'єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, став до лав війська Директорії Української Народної Республіки. Ведучи боротьбу проти білогвардійців, повстанські війська під командуванням отамана Никифора Олександровича Григор'єва (близько 6 тисяч чоловік) у грудні 1918 року зайняли місто Миколаїв та продовжили наступ у напрямі на місто Херсон. У січні 1919 року — начальник Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки, полковник армії УНР (до 29 січня 1919 року). Призначений Симоном Петлюрою на посаду Головного отамана Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії. Командир 1-ї бригади Задніпровської радянської дивізії та 6-ї Української радянської дивізії У січні 1919 року, через два дні після арешту Петра Болбочана, полковник Григор'єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в місто Кременчук таку заяву: Після відступу Директорії Української Народної Республіки з Києва, Никифір Олександрович Григор'єв 18 лютого 1919 року розпочав переговори з більшовицьким урядом України та наприкінці лютого того ж року очолив 1-у бригаду Задніпровської радянської дивізії Української Червоної Армії, сформовану з повстанських полків Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки. Провів операцію по звільненню півдня України від військ Антанти, зайнявши 10 березня 1919 року місто Херсон, а 15 березня 1919 року — місто Одесу. За місто Одесу був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора , який йому вручив особисто головнокомандуючий збройними силами Радянської України Володимир Антонов-Овсієнко. Із квітня 1919 року — начальник 6-ї Української радянської дивізії Української Червоної Армії (Збройних Сил Української Радянської Соціалістичної Республіки), сформованої в Херсонській губернії на базі 1-ї Задніпровської радянської бригади. Керівник антибільшовицького повстання на Півдні України Основна стаття: Григор'євське повстання Більшовицький агітаційний плакат проти Григор'єва 7 травня 1919 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (нині — місто Кропивницький) начдив Григор'єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, що діяли на Херсонщині, та комісарів ЧК, а також створення Рад без більшовиків. Як згадував Юрко Тютюнник, зразу ж після проголошення Універсалу в штабі у Никифора Олександровича Григор'єва з'явився політичний працівник 1-ї Української радянської армії більшовик Шафранський, який, після довгої розмови справив на отамана Григор'єва позитивне враження, але остаточно не переконав його та не відмовив від боротьби. Саме тоді Григор'єв на прохання Шафранського звільнив заарештованих червоноармійців та надав потяг, на якому вони без перешкод виїхали. 9 травня бунтівна 6-та Українська радянська дивізія (понад 20 тисяч добре озброєних бійців з кулеметами, артилерією, пронепоїздами) розпочала наступ від Знам'янки — Олександрії — Куцівки на Катеринослав та Єлисаветград. 10 травня полки повстанців здобули місто Черкаси та місто Смілу, 12-го — місто Кременчук, 13-го — місто Золотоношу. Але уже наступного дня загони Шафранського відтіснили повстанців. Повстання полків дивізії Григорьева підтримали інші частини Української Червоної армії та місцеве населення. Командувач повстанськими військами Никифір Олександрович Григор'єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну та оволодіти столицею Української СРР містом Харковом. У кінці травня проти повстанців було кинуто надійні більшовицькі військові частини, в тому числі — з Росії, які під командуванням Ворошилова та Пархоменка зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині командувач повстанською армією отаман Никифір Олександрович Григор'єв зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Подальшим успіхам повстання перешкодили неузгодженність дій деяких лідерів об'єднаної повстанської армії (серед них — анархіста Нестора Махна), що не дозволило Григор'єву об'єднати усі наявні антибільшовицькі сили. Під час заколоту на території, підконтрольній повстанцям, мали місце насильство по відношенню до мирного населення, численні вбивства та погроми єврейського населення (що в цілому, в період громадянської війни 1917—1921 років, не було винятковим явищем). За свідченням Юрія Тютюнника, сам отаман Григор'єв не був організатором погромів, але під час повстання, в умовах безладдя, не спиняв антисемітську агітацію, що сприяло насильству. Улітку 1919 року Повстанські війська отамана Никифора Олександровича Григор'єва об'єднались із загонами Нестора Махна, сам він був обраний командуючим об'єднаної повстанської армії, а Махно — Головою Революційної Військової Ради. Одночасно отаман Григор'єв вів таємні переговори із запеклим ворогом махновців генералом Денікиним щодо спільних дій проти більшовиків (згідно з Петром Аршиновим, денікінські емісари були спіймані та страчені). Існують свідчення , що Григор'єв отримав від Денікіна військове звання генерал-майора Білої Армії. Це стало відомо Нестору Махну, який вирішив стратити Григор'єва як зрадника, очолити повстанську армію та продовжити партизанську війну з військами російського генерала Денікіна, які захопили Україну. Відповідно до інших історичних версій, Махно навмисно запустив неправдиві чутки про зв'язок отамана Григор'єва з денікінцями з метою, щоб спровоковати та виправдати вбивство Григор'єва. Від самого початку відносин з Григор'євим Махно обговорював зі своїми соратниками наміри вбивства отамана та приєднання його загонів до РПАУ (махновців). Пізніше Махно подібним чином планував вбити Петлюру, щоб очолити армію УНР. Загибель 25 липня 1919 року Нестор Махно з Григор'євим зустрілися у селі Оситняжка й домовилися через день провести мітинг у селі Сентовому, що за 12 кілометрів. 27 липня 1919 року в селі Сентовому за кілька хвилин до мітингу у приміщенні сільської ради Григор'єв був звинувачений ординарцем Махна Олексієм Чубенком у погромах та застрілений Нестором Махном. Деякі повстанські полки Григор'єва приєднались до махновців, а більшість під ударами більшовиків і денікінців на деякий час розсіялась. За деякими історичними даними, самопроголошений гетьман України Никифір Олександрович Григор'єв був похований на центральному міському кладовищі міста Олександрії Херсонської губернії (нині Кіровоградської області). На сьогоднішній день могила не збереглася. Існує свідчення, що Григор'єв був похований своєю дружиною у невеликому ліску поблизу міста Олександрії, де на його могилі згодом таємно встановлено хрест. За цією могилою багато років доглядають представники однієї з місцевих організацій. Однак ці відомості ще потребують перевірки. Див. також * Григор'ївське повстання Примітки Використані джерела та література * Володимир Овсієнко. Записки о гражданской войне. — М: Государственное военное издательство, 1924−1933. * Гражданская война на Украине 1918−1920: сборник документов и материалов в 3-х томах, 4-х книгах. — Київ: Наукова думка, 1967. * * Коваленко Сергій. Григоріїв Никифор Олександрович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с. * * На сайті проекту «Українці в світі» * Універсал отамана Григор'єва За вільну Україну / Львів /.-1990, 1 липня. * Приватний архів Тобілевича Богдана Вікторовича, нащадка роду Тобілевичів, історика та краєзнавця міста Олександрії Кіровоградської області. * Міф і правда про співпрацю батьки Махна та отамана Григор'єва * Ataman of Pogroms Grigoriev * Bio in Russian * Увічнимо пам'ять отамана * Аршинов П. История махновского движения. * Нестор Махно. Воспоминания. * Дневник Г. А. Кузьменко, Терра, 1996 г. * Skirda, '''Nestor Makhno: Anarchy's Cossack, p 125. * Жупан М. Ф. , Бандуристый Г. А. , Музыченко М. А. и Яковенко С. В. Убийство Григорьева — Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. — Зиновьевск: Окружная Октябрьская комиссия, 1927. — 196 с. (К десятой годовщине Октябрьской революции) * Тютюнник Ю. Й., Автобіографія // «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» — 1998. № 1/2. Література * Бойко О. Д." Григор'єв Никифор Олександрович // * Коваль Роман. Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв * Тобілевич Богдан. Увічнимо пам'ять отамана Григор'єва Текст / Богдан Тобілевич, Почесний літописець Українського козацтва // Вільне Слово. Засновник — Олександрійська міська рада Кіровоградської області. — Олександрія, 2013. — 06 лютого. — С. 04. — Рубрика «Громадська ініціатива». Кінематографія * Отаман Григор'єв у фільмі «9 жизней Нестора Махно»

Іва́н Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський (1713 — ) — український архітектор, представник пізнього козацького бароко (рококо). Народився у Києві , походив із купецького роду Григоровичів-Барських, брат мандрівника Василя Григоровича-Барського. Навчався у Києво-Могилянській академії. Працював інстигатором та, ймовірно, виконував обов'язки міського архітектора. Також був депутатом Київського магістрату та батьком 15 дітей. Автор багатьох сакральних та цивільних споруд Києва (фонтан Самсон (1748—1749), Покровська церква (1766), церква Миколи Набережного (1772—1775), Козельця (Собор Різдва Богородиці, будинок полкової канцелярії) та інших міст та містечок України. В його пізній творчості помітний перехід до класицизму. Помер у Києві. Життєпис Народився в 1713 році в містечку Літковичах у родині вихідців із міста Бар на Поділлі. Приблизно у 1715 році родина переїхала до Києва. Батько майбутнього архітектора був заможним крамарем і старостою соборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Як і його старший брат Василь, Іван навчався у Києво-Могилянській академії в 1724 — початку 1730-х років. До роботи архітектором служив у київському магістраті (зокрема депутатом, лавником, райцем). Був відомим і як промисловець, який успішно торгував разом з синами у своїй крамниці на Подолі. У 1744 році одружився, налагодив сімейний побут. У 1744—1748 роках проживає за межами Києва. Спробував себе в архітектурному мистецтві вже у зрілі роки. Пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, зокрема, ймовірно, Йогана Шеделя, заходився творити самостійно. З 1740-х служив інстигатором, за деякими даними, виконував обов'язки міського архітектора (про це свідчить те, що він відповідав за садибні межі, запобігаючи пожежам). Багато будівель він спорудив саме на замовлення магістрату. У 1776 році проводив ремонт Царського палацу. Був батьком 15 дітей. З них двоє були підприємцями: Олександр був головою цехової управи, а Іван володів кількома цегельнями на Подолі та на річці Либідь. Їх згодом успадкував його син Яким. Хворів і був при смерті у травні 1785 року. Проте йому вдалося одужати і прожити ще 6 років. У 1787 році Київський магістрат надав архітектору підтвердження його шляхетського походження. Помер 10 вересня 1791 року у віці 78 років. Похований на Подолі біля відбудованої ним церкви Богородиці Пирогощої, точно місце його могили не встановлено. У метричному зошиті за 1791 рік збереглося свідоцтво, знайдене науковцем Л. Проценко, про те, що Творчість Іван Григорович-Барський — творець оригінальних типів культових та світських споруд у Києві та інших містах України. Для творчості зодчого характерні багатство композиційних прийомів, мальовнича пластика фасадів та рослинні орнаменти в стриманому, витонченому декорі, а в історію українського мистецтва він увійшов передовсім як архітектор-новатор. Був послідовником українського бароко, проте наприкінці творчої кар'єри перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові. Стислий перелік архітектурної спадщини зодчого міститься у начерку його епітафії: Починається перелік із водогону, який він влаштував у 1748-1749 роках на Подолі. Її частиною був фонтан-запобіжник, над яким зодчий збудував вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. Вже на початку XIX століття янгол поступився місцем Самсонові, що роздирає пащу леву. Зодчий будував не тільки в Києві, але також виконував замовлення з різних міст та містечок України. Зокрема, на замовлення родини Розумовських разом з Андрієм Квасовим у 1752—1770 роках споруджував комплекс собору Різдва Богородиці в Козельці, багато та пишно оздоблені ліпниною. Згодом в 1772—1774 роках за кошти Петра Калнишевського збудував Петропавлівську надбрамну церкву, келії та інші споруди Межигірського монастиря, а також Спасо-Преображенський собор Красногірського монастиря в 1767—1771 роках за кошти святителя Софронія, єпископа Іркутського. Близько 1760 проводив будівельні роботи в Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї пам'ятки часів Київської Руси — церкви Богородиці Пирогощі, де був старостою його батько, також перебудував Воскресенську церкву на Подолі. На жаль, більшість із раніше згаданих споруд не збереглася. Так само не збереглися монументальна дзвіниця Петропавлівської церкви на сучасній Притисько-Микільській вулиці (з 1967 року там розташована військова частина) та дзвіниця Успенської церкви на Контрактовій площі (її знесли після пожежі 1811 року, за іншими даними 1835 року; контур споруди викладено бруківкою біля відтвореного храму Богородиці Пирогощої). З наявних нині будівель Григоровича-Барського виділяється Покровська церква на однойменній вулиці, збудована ним у 1766 як парафіяльна. Ймовірно, на зодчого справила враження Андріївська церква, збудована за проектом відомого петербурзького архітектора Франческо Бартоломео Растреллі. Їх можна разом побачити з Покровської вулиці та знайти деякі спільні риси — зокрема, напівкруглі вигнуті фронтони та елементи зовнішнього оформлення, проте, як зауважив мистецтвознавець Федір Ернст, «"конструкція церкви навіяна зразками українського дерев'яного будівництва"». Дуже приємне враження справляють затишні ґаночки обабіч церкви. Також на Подолі збереглася Набережно-Микільська церква на вулиці Григорія Сковороди, збудована в 1772-1775 роках. Барабан бані має оригінальний декор — на подвійні колони коринфського ордеру замість карнизу спирається ряд напівкруглих архівольтів. Цілком можливо, що цю форму архітектор запозичив із зображення альтанки на одному з малюнків свого брата, мандрівника Василя Григоровича-Барського. Вигляд будівлі було дещо змінено перебудовою бані після пожежі 1811 року, в якій також загинув весь первісний інтер'єр. Зберігся, хоч і дуже перебудований, «городской магазин» — колишній хлібний склад по вулиці Братській, 2, збудований архітектором на замовлення магістрату в 1766-1769 роках на випадок неврожаю. Також у 1760-х збудував старий гостиний двір біля Межигірської вулиці, який мав форму каре. Проте його, як і келії Грецького монастиря та будинок Юрія Дранчева, що стояли на Контрактовій площі, давно втрачено. Після викупу магістратом всіх київських маєтностей Биковських, у 1780-х на його замовлення він проводив перебудову будинку Биковських, яка завершилася в 1791 році, після чого за рішенням магістрату там було розташовано божевільню. Деякі споруди традиційно приписують зодчому через близькість до його стильової манери — зокрема, дзвіницю Ближніх печер Лаври, залишки церкви Костянтина та Єлени на розі вулиць Щекавицької та Кирилівської, Михайлівську церкву у Воронежі Сумської області тощо. Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIII століття. На думку Б. Яремченка, Творча спадщина Збережена Назва Місцерозташування Час спорудження або перебудови Коментар Фото Трапезна церква Софійського монастиря Київ, місто Ярослава 1769 Перебудована після пожежі. В 1822 та 1869–1872 зазнавала подальших перебудов та прибудов. Під час реставрації в 1970 році частково повернуті первісні форми. 100x100пкс Міський водогін із фонтаном «Феліціан» Київ, Поділ 1748–1749 Знищений 1934 року, відбудований 1982 року. 133x133пкс Покровська церква Київ, Поділ 1766–1772 Первісно була двоярусною, проте під час пожежі завалилися склепіння першого поверху. 100x100пкс Церква Миколи Набережного Київ, Поділ 1772–1775 Баня перебудована після пожежі 1811 року, тоді ж втрачено первісний інтер'єр. 151x151пкс Бурса Києво-Могилянської академії Київ, Поділ 1760–1778 Первісно була дерев'яною на кам'яному фундаменті, у 1809–1811 за проектом Андрія Меленського було надбудовано другий поверх. 100x100пкс Запасний хлібний магазин (міське зерносховище) Київ, Поділ 1756–1766 або 1756–1769 Значно постраждало під час пожежі, відбудоване за проектом Андрія Меленського в 1811—1812 роках. 1837 року передане під пересильну в'язницю, 1875 року передане Олександрівському ремісничому училищу, 1892—1893 надбудовано третій поверх. 100x100пкс Муровані брама та огорожа коло Іллінської церкви Київ, Поділ 1755 151x151пкс Будинок Петра І Київ, Поділ 1791 Перебудований. 100x100пкс Дзвіниця церкви Миколи Доброго Київ, Поділ 1781 Перебудована. 178x178пкс Кирилівська церква Київ, Дорогожичі 1748–1760 Перебудована. 100x100пкс Мурована огорожа Кирилівського монастиря з брамою та вежами Київ, Дорогожичі 1748–1760 Більша частина огорожі з брамою та трьома вежами зруйнована в 1937 році, збереглася лише невелика частина стіни з однією вежею. 107x107пкс 100x100пкс 100x100пкс Собор Різдва Богородиці Чернігівська область, Козелець 1752–1763 Збудований разом з Андрєм Квасовим на замовлення Розумовських. 100x100пкс Дзвіниця собору Різдва Богородиці Чернігівська область, Козелець 1766–1770 Двоярусне барокове завершення було знищене пожежею 1848 року. 129x129пкс Будинок полкової канцелярії Чернігівська область, Козелець 1753–1758 або 1759–1765 Збудований на замовлення полковника Київського козацького полку Юхима Дарагана. 100x100пкс 100x100пкс Спасо-Преображенський собор Красногірського монастиря Черкаська область, Бакаївка коло Золотоноші 1767–1771 Збудований за кошти святителя Софронія, єпископа Іркутського. 157x157пкс 150x150пкс Втрачена Назва Місцерозташування Час спорудження або перебудови Час зруйнування Примітка/Коментар Фото Старий Гостиний двір Київ, Поділ 1778 Знаходився навпроти Воскресенської церкви, мав форму каре. Келії Грецького монастиря Київ, Поділ 1766 Були одноповерховими з двоповерховим ризалітом. Будинок Юрія Дранчева Київ, Поділ 1776 Був двоповерховим. В будинку з 1785 року була розташована міська контора Асигнаційного банку, з 1789 року міський поштамт. До 1803 року в будинку розташовувалося Головне народне училище Київської губернії. Будинок пережив Подільську пожежу. Будинок Івана Григоровича-Барського Київ, Поділ XVIII століття Будинок пережив Подільську пожежу. Петропавлівська церква Київ, Поділ 1744–1750 1935 Перебудована. Первісно це був костел домініканського монастиря, збудований в 1600–1640-х роках. У 1786–1811 – грецька церква. 100x100пкс Дзвіниця Петропавлівської церкви Київ, Поділ 1744–1750 або 1761–1763 1935 Первісне барокове завершення бані, пошкоджене внаслідок Подільської пожежі, було замінене банею зі шпилем в стилі ампір. 100x100пкс Келії Києво-Братського монастиря Київ, Поділ 1781 Корпус викладачів Києво-Могилянської академії Київ, Поділ 1781 Церква Богородиці Пирогощої Київ, Поділ 1752–1772 або 1779 1935 Перебудована. Була частково зруйнована в результаті пожеж, 1809 року завалилася баня. Після цього перебудована Андрієм Меленським у стилі класицизм, храм став знову однобанним. 1835 року над входом надбудували дзвіницю в стилі ампір. Після руйнування в 1935 відбудована в 1997–1998 роках у формах XII століття. 100x100пкс 100x100пкс Дзвіниця Церкви Богородиці Пирогощої Київ, Поділ 1751–1762 або 1782 1811 або 1835 . Офіційною причиною знесення було те, що вона нібито заважає вуличному рухові. Воскресенська церква Київ, Поділ 1760 1935 Перебудована. 1809 року за проектом архітектора Андрія Меленського було прибудовано дзвіницю. Дуже постраждала під час пожежі 1811 року. 127x127пкс Магістратський поштовий двір Київ, Поділ XVIII століття (не раніше 1740-х) Зображений на плані 1786 року, знаходився на розі сучасних Спаської вулиці та Контрактової площі. Був двоповерховим. Благовіщенська надбрамна церква-дзвіниця Кирилівського монастиря Київ, Дорогожичі 1748–1760 1937 Після пожежі 1849 року отримала півсферичний класицистичний купол. З 1999 року внесена в програму відтворення видатних храмів України. 140x140пкс Трапезна з церквою Василя Великого Кирилівського монастиря Київ, Дорогожичі 1748–1749 . Згідно деяких джерел, тотожна Благовіщенській надбрамній церкві-дзвіниці. Келії Кирилівського монастиря Київ, Дорогожичі 1748–1760 1937 Будинок архімандрита Кирилівського монастиря Київ, Дорогожичі 1748–1760 Петропавлівська надбрамна церква Межигірського монастиря Київська область, Нові Петрівці 1772–1774 1935 Побудована на кошти Петра Калнишевського. 144x144пкс Корпус братських келій Межигірського монастиря Київська область, Нові Петрівці 1764 або 1766 1935 . Побудовані на кошти Петра Калнишевського. СумнівнаКілька споруд традиційно приписують зодчому через близькість до його стильової манери, проте документальних підтверджень цьому не знайдено. Зокрема, серед них: Назва Місцерозташування Час спорудження або перебудови Примітки Фото Церква святих Костянтина та Єлени Київ, Поділ 1747–1757 Перебудована. Також добудовані церква святого Дмитрія, галерея та дзвіниця. 1797 року надбудовано другий ярус дзвіниці. Ще раз перебудована 1865 року. Більшість будівель зруйновано перед 1930 роком, вціліла лише церква святого Дмитрія. 100x100пкс Будинок ігумена Києво-Могилянської академії Київ, Поділ 1781 . У 1821 році перебудований Андрієм Меленським, первісне планування втрачене. 100x100пкс Дзвіниця Ближніх печер Київ, Печерськ 1759-1762 Дзвіницю будував лаврський зодчий Степан Ковнір, проте деякі дослідники приписують авторство проекту Івану Григоровичу-Барському, документально його авторство не підтверджене. 158x158пкс Дзвіниця Дальніх печер Київ, Печерськ 1754–1761 Дзвіницю будував лаврський зодчий Степан Ковнір, проте деякі дослідники приписують авторство проекту Івану Григоровичу-Барському. Також серед авторів проекту називають Йогана-Ґоттфріда Шеделя, Петра Нейолова або власне Ковніра. 151x151пкс Трьохсвятительська церква Чернігівська область, Лемеші 1755–1760 Храм зведений над могилою Григорія Розума (Лемеша). Також припускають, що автором проекту міг бути Андрій Квасов або Семен Карін. 100x100пкс Церква Іоана Богослова Чернігівська область, Ніжин 1752 Збудована за кошти грека Івана Тернавіота. 100x100пкс Свято-Воскресенська церква Чернігівська область, Чернігів 1772–1775 Подібна за оздобленням та формами. 128x128пкс Михайлівська церква Сумська область, Вороніж 1776–1781 В оздобленні широко застосовані горельєфи. 1890 року прибудована дзвіниця. 100x100пкс 100x100пкс Церква Успіння Пресвятої Богородиці Вінницька область, Бар 1755–1757 Існує версія, що Іван Григорович-Барський причетний до спорудження цього храму, проте підтверджень цьому не знайдено. 100x100пкс Креслення Донедавна не було відомо про збережені креслення архітектора. Проте серед інших креслень у збірнику XVIII століття, опублікованому в 2000 році, було виявлене креслення «постоваго дому» (поштамту), підписане Григоровичем-Барським. Воно може бути датоване не раніше кінця 1740-х років. Станом на травень 2019 року це єдине відоме креслення зодчого. Архітектурні ансамблі Вшанування пам'яті Родина Григоровичів-Барських»У 1981 році в Києві на честь Івана Григоровича-Барського назвали вулицю. У 1996 році «Укртелефільм» зняв документальний фільм «Іван Григорович-Барський» (режисер Валентин Соколовський) з циклу «Архітектори Києва». 26 серпня 2011 року випущена срібна монета «Родина Григоровичів-Барських» номіналом 10 гривень, при цьому на монеті вказано помилкову дату смерті Івана Григоровича-Барського – 1785 рік замість 1791. 20 грудня 2013 року був введений в обіг поштовий конверт з оригінальною маркою «Іван Григорович-Барський. 1713-1791». На пам'ятний конверт помилково потрапив портрет письменника Дмитра Григоровича. У Красногірському монастирі, де він збудував церкву, архітекторові встановлено пам'ятний хрест. У грудні 2015 року у місті Бар Вінницької області одну із вулиць названо на честь Григоровичів-Барських. Портрет Дмитра Григоровича, помилково вважається фотопортретом Івана Григоровича-Барського|альт=|199x199пкс Деякі джерела, зокрема «Історія України: практичний довідник» та бібліотека КНУБА, подають портрет російського письменника Дмитра Григоровича як портрет Григоровича-Барського. У 2013 році цей портрет потрапив на пам'ятний конверт. Ще одна світлина подається в різних джерелах як світлина Івана або Василя Григоровича-Барського. Проте необхідно зазначити, що фотографію як таку винайшли в першій половині XIX століття. Див. також Григорович-Барський Василь Григорович Йоган-Ґоттфрід Шедель Квасов Андрій Васильович Ковнір Степан Дем'янович Список мурованих храмів у стилі українського бароко Українське бароко Франческо Бартоломео Растреллі Примітки ===Загальні посиланняВиноски: а. Зустрічається помилкова думка про народження у Літковичах та переселення сім'ї до Києва у 1715 році. Насправді переселення відбулося раніше 1710 року. : б. Варто зауважити, що в час життя Григоровича-Барського не існувало такої посади, як головний архітектор Києва, її було засновано лише 1799 року. Втім, в обов'язки інстигатора входило стеження за маєтностями. : в. Також відомий під назвами Житловий будинок Биковського та "Кам'яниця київського війта". Джерела * * * Рекомендована література * // * Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К.:Видавництво «Україна», 1993, с. 385—387, 396. * Невідомі факти життя і творчості Івана Григоровича-Барського / Т. Кілессо // Архітектура України. 1992. № 3 С. 52—54. * Толочко Л. І. Подільські храми Києва / Л. І. Толочко, М. Г. Дегтярьов. — К.: Техніка, 2003. 176 с.: іл. (Нац. святині України). — Бібліогр.: с. 170—173. * Архитектура древнего Киева / Асеев Ю. С. — Киев: Будівельник, 1982. С. 160. * Григорович-Барський Іван Григорович (1713-1791): бібліогр. покажчик / О. В. Углова, Г. А. Войцехівська, А. О. Пучков. – Київ : ДНАББ імені В. Г. Заболотного, 2016. – с.197. Посилання == * //

Грушевська Катерина Михайлівна Грушевська Катерина Михайлівна (21 червня 1900, Львів — 30 березня 1943, Темлаг) — етносоціологиня, фольклористка, етнографиня, культурологиня, перекладачка з європейських мов, членкиня київського товариства «Просвіта» (1918), секретарка Українського соціологічного інституту (УСІ; 1919–24), дійсна членкиня НТШ у Львові (1927), вчена секретарка Культурно-історичної комісії при ВУАН та Комісії історії пісенності Науково-дослідної кафедри історії України при ВУАН (1924–30), керівниця Кабінету примітивної культури та народної творчості при ВУАН (1925–30), редакторка журналу «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» (1926–30). Дитинство, молоді роки Народилася Катерина Грушевська 21 червня 1900 р. у Львові (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Львівська область, Україна). Була єдиною дитиною Михайла Сергійовича і Марії-Іванни Сильвестрівни Грушевських. Її охрестили за греко-католицьким обрядом у церкві Св. Апостолів Петра і Павла, де реєстрували свій шлюб батьки. Росла, виховувалася і формувалася в родині вченого-історика і педагога-перекладача, національну свідомість увібрала з ранніх років. Хворіла на (сухоти) і тому вчилася вдома. Основну турботу про початкове навчання дочки взяла на себе мати — педагогиня, знавчиня багатьох іноземних мов. Перша світова війна застала Грушевських у Карпатах на відпочинку. М. Грушевський уже не повернувся до Львова, виїхав до Відня, окружними дорогами добирався до Києва, де на нього чекав арешт і обвинувачення у зв'язках з правлячими колами Австро-Угорщини, передовсім підозри у т. зв. мазепинстві. У лютому 1915 р. його висилають у Симбірськ, згодом за клопотанням російських академіків переводять до Казані, потім до Москви під «явний нагляд поліції». Відтоді дружина з дочкою розділяли з ученим заслання та часті переїзди. Попри стан здоров'я, перенесені часті хвороби, переїзди та різні життєві перипетії Катерина Грушевська друкує перші публікації в галузі літературної критики, вступає до Київського університету (згодом в еміграції навчалася у Женевському університеті). Наукова діяльність Заняття історією, етнографією, первісною культурою визначило коло її зацікавлень, профіль наукових пошуків. Формування К. Грушевської як науковиці відбувалося на міцному підмурівку наполегливих студій, на доброму знанні іноземних мов, усебічному вивченні «в оригіналі» європейської та світової культури, воно шліфувалося на знанні найновіших методик соціологічної науки. Саме в царині культури й етнології К. Грушевська мала широкі знання. Іван Труш Ще в еміграції К. Грушевська включилась до роботи Українського соціологічного інституту (Відень). Про творчі зацікавлення вченої засвідчила її перша серйозна наукова праця «Примітивні оповідання, казки та байки Африки та Америки» (1923), де авторка однією з перших звернулася до міфологічних основ фольклору, дійшла до осмислення глибин міфологічного мислення. Катерина Грушевська (1915) Із поверненням 1924 р. в Україну розпочала К. Грушевська науково-дослідну роботу у створених М. Грушевським історичних установах: Історично-філологічного відділення ВУАН, де працювала штатною науковою співробітницею Культурно-історичної Комісії та Комісії історичної пісенності Науково-дослідної кафедри ВУАН, була керівницею Кабінету примітивної культури, незмінною редакторкою часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні». В останній інституції приклала багато зусиль для дослідження первісних форм культури, збирання, опрацювання та підготовки до видання пам'яток українського фольклору. Результатом наукових пошуків ученої були етнологічні публікації у відновленому журналі «Україна», «Записках НТШ», численних випусках квартальника «Первісне громадянство та його пережитки в Україні» (1926–1929 рр.). Свідченням творчої зрілості вченої став вихід у світ збірника «З примітивної культури: Розвідки та доповіді» (1924). Ще одним здобутком К. Грушевської-вченої був її внесок у дослідження українського героїчного епосу (думи) та її носіїв (кобзарів). Вона вважала думи неоціненним народним скарбом, що заслуговує всебічного вивчення, вимагає збереження, навіть рятування. Саме їй належить ідея видання багатотомового корпусу дум (побачили світ два томи — 1927 і 1931 рр.). І до сьогодні це — найповніше, найґрунтовніше серед усіх видань українського епосу, з яким «не могло зрівнятися жодне наступне видання» (Ф. Колесса). Переслідування, останні роки життя Потім почалися цькування й арешти українських учених, нависла небезпека і над самим Михайлом Грушевським як «українським буржуазним істориком», над Катериною Грушевською як «представницею української буржуазної етнології та фольклористики». 1931 року Михайло Грушевський виїжджає до Москви у «почесне вигнання», а з ним поїхала й дочка Катерина. Так тривало до самої смерті Михайла Грушевського, коли він несподівано пішов із життя 24 листопада 1934 р. Несподіваними були й організація похорону «за рахунок держави», закріплення за родиною житлової площі (у власному ж будинку по вул. Паньківській, 9), призначення персональної пенсії сім'ї, а також академічного постачання. Грушевську згідно з рішенням Президії ВУАН запрошено в новостворену комісію «для вивчення наукової спадщини академіка Михайла Грушевського». Катерина Грушевська ще встигає підготувати до видання 10 том «Історії України-Руси», 6 том «Історії української літератури» М. Грушевського. Та 10 липня 1938 р. органи НКВС арештували її в Києві (у час загострення легеневої хвороби), кинули до камери спочатку на вул. Інститутській, щоб там — а згодом у Лук'янівській в'язниці — пройти довгі місяці слідства і допитів. Офіційною підставою для арешту Катерини Грушевської та її звинувачення в участі в «антирадянській українській організації» стало свідчення Костянтина Штепи (професора Київського університету, що відвідував Грушевських після 1934 р. в Києві, до того бував і в Москві, виконуючи насправді роль провокатора). 15–16 квітня 1939 р. (через дев'ять місяців і шість днів від дня арешту) на закритому судовому засіданні Військового трибуналу Київського Особливого Військового Округу (КОВО) «без допущения защитников» Катерина Грушевська фактично відмовилася від своїх свідчень на попередньому слідстві, заявивши, що низка свідчень «слідством записана не досить вірно» і вимагає додаткових уточнень. Військовий трибунал визнав Грушевську винною у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою «встановлення фашистської диктатури». Її позбавлено волі у виправно-трудовому таборі терміном на вісім років з «поражением прав» на п'ять років та конфіскацією особистого майна. Із зізнань Ольги Грушевської достовірно відомо, що в липні 1940 р. Катерину Грушевську відправили у владивосток, де проводили повторне слідство, а в 1941 р. перед самою війною вона написала матері в москву, що була на допиті в прокурора і скоро повернеться в Київ. Проте у зв'язку з воєнними діями була відправлена на «жительство» в Уфу. Після війни якийсь Середа сповістив Ольгу Грушевську, що Катерина Грушевська померла в Новосибірську. За документами КДБ померла вона 30 березня 1943 р. в Темлазі, поховано її в новосибірську. У літературі Українська письменниця Оксана Забужко написала вірша «Портрет К. М. Грушевської в юності» Вшанування пам'яті 27 жовтня 2022 року у Києві з'явилася вулиця її імені. Див. також Джерела та література * Катерина Грушевська: Вирвана сторінка з книги української культури // Історія Украни // ВІДЕО * Горинь В. «Катерина Грушевська: талан чи доля…» // Поступ. — 2000. — № 108 (552) (27 червня). * Малик Я. Катерина Грушевська // Український історик. — 1991. — № 03—04 (110—111); 1992. № 01—04 (112—115). * Матяш І. Б. Грушевська Катерина Михайлівна // * Матяш І. Б. Грушевська Катерина Михайлівна // * Матяш Ірина. «Первісне громадянство» — перший науковий етнографічний часопис в Україні 20-х років XX ст. (за матеріалами архівного фонду) // Рукописна та книжкова спадщина України: Археографічне дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів. — Вип. 3. — К., 1996. — С. 213—221. * Матяш Ірина. «…Одну потіху маю — в своїй доньці…» (З листів М. С. Грушевського до К. М. Грушевської) // Архіви України. — 1996. — № 1/3 (238). — С. 29–38. * Матяш Ірина. Curriculum vitae Катерини Грушевської // Пам'ять століть. — 1997. — № 3 (6). — С. 96–111. * Матяш Ірина. Катерина Грушевська — український культуролог (20–30-ті роки XX ст.) // Мова і культура. П'ята міжнародна наукова конференція. Т.III. Національні мови і культури в їх специфіці та взаємодії. — К. : Collegium, 1997. — С. 112—118. * Матяш Ірина. Думознавчі студії Катерини Грушевської // Родовід. — 1997. — № 1(15). — С. 5—11. Катерина Грушевська. До питання про історизм в українських народних думах/ До друку подала І. Матяш // Родовід. — 1997. — № 1 (15). — С. 12–22. * Матяш Ірина. Осяяна великою місією // Я, ти, ми. Всеукраїнська газета для жінок. — 1997. — № 9 (81). — С. 5. * Матяш Ірина. «Зірка першої величини». Катерина Грушевська і українська наука 20–30-х років// Рідна школа. — 1997. — № 12. — С. 6–10. * Матяш Ірина. Зоря і смерть Катерини Грушевської // Історичний календар ’98. — К., 1997. — Вип. 4. — С. 83—85. * Матяш Ірина. Невідомий документ «архівної грушевськіани»: щоденник Катерини Грушевської // Архіви України. — 1997. — № 1/6 (240), січень–грудень. — С. 96—101. * Матяш Ірина. Матеріали до біобліографії Катерини Грушевської // Бібліотечний вісник. — 1998. — С. 19—25. * Матяш Ірина. Український соціологічний інститут Михайла Грушевського: діяльність за кордоном та спроби перенесення в Україну // Пороги: Інформаційний культурно-політичний квартальник для українців у Чеській республіці (Прага). — 1999. — № 3, липень-вересень. — С. 7—8; № 4, жовтень-грудень. — С. 7—9. * Матяш Ірина. «Зірка першої величини»: життєпис К. М. Грушевської/ НАН України. Ін-т української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. — К., 2002. — 326 с. * Матяш Ірина. Катерина Грушевська: життя та діяльність. — К. : Україна, 2004. — 240 с.: іл. — (Життя видатних людей). * Первісне громадянство та його пережитки на Україні: примітивна культура та її пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні: наук. щорічник. Вип. 3 (1926) / Всеукр. АН, Культ.-іст. коміс. ; за ред. К. Грушевської. — Київ: Держ. вид-во України, 1927. — VIII, 151, 1, 206, 2 с. * Первісне громадянство та його пережитки на Україні: примітивна культура та її пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні: наук. щорічник. Вип. 2-3 (1928) / Всеукр. АН, Культ.-іст. коміс. ; за ред. К. Грушевської. — Київ: Держ. вид-во України, 1929. — 215, 1 с. * Первісне громадянство та його пережитки на Україні: примітивна культура та її пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні: наук. щорічник. Вип. 3 (1929) / Всеукр. АН, Культ.-іст. коміс. ; за ред. К. Грушевської. — Київ: Держ. вид-во України, 1930. — 165, 2 с. * Первісне громадянство та його пережитки на Україні: примітивна культура та її пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні: наук. щорічник. Вип. 2 (1929) / Всеукр. АН, Культ.-іст. коміс. ; за ред. К. Грушевської. — Київ: Держ. вид-во України, 1930. — 140, 6 с. * Грушевська К. З примітивної культури / розвідки і доп. К. Грушевської ; з передм. Мих. Грушевського ; Всеукр. акад. наук, Культ.-іст. коміс. — Київ: Держ. вид-во України, 1924. — 224 с. * Первісне громадянство та його пережитки на Україні: примітивна культура та її пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні: наук. щорічник. Вип. 1-3 (за 1927 рік) / Всеукр. АН, Культ.-іст. коміс. ; за ред. К. Грушевської. — Київ: Держ. вид-во України, 1928. — 236, 4 с. * Українські народні думи. Ч. 1 / Іст. секція Укр. АН, Коміс. іст. пісенності ; тексти № 1–13 і вступ Катерини Грушевської. — Київ: Держвидав України, 1927. — 126 с.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський — український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918). Член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, член Чеської АН (1914), почесний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (1917), академік ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894—1914), автор понад 2000 наукових праць. Біографія Дитинство та юнацтво Сергій Федорович та Глафіра Захарівна Грушевські з дітьми. Зліва направо: Захар, Ганна, Федір, Михайло. Ставрополь, бл. 1876 р. Михайло Сергійович Грушевський народився року в містечку Холм, нині Люблінське воєводство Польщі, за тодішнім адмінподілом — Королівстві Польському, Російська імперія. Батько — Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією батько здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати — Глафіра Захарівна Опокова, походила з сім'ї священнослужителів із містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Грушевський згадував своїх батьків як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. Дід Михайла Грушевського — Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання в Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянство. Історик народився і провів перші три роки свого життя: «в піарських будинках, де містилась семінарія і мав своє помешкання мій батько». Йдеться про будинок колишнього монастиря ордену піаристів та організовану ними на Люблінській вулиці школу для шляхетської молоді. Михайло був охрещений першим православним настоятелем церкви Іоанна Богослова в Холмі — протоієреєм Яковом Крашановським. Хрещення відбулося в самій церкві, або поруч на плебані. Хресними батьками стали дружина Ф. Лебединцева — Юлія (з відомого київського роду Григоровичів-Барських; нар. 1839 р. — пом. 1868 р. у Холмі) та Федір Кокошкин, комісар комісії селянських справ у Красноставі. Родина Грушевських. У центрі — Михайло. Владикавказ, близько 1886 р. 1869 року, через стан здоров'я батька, сім'я переїхала на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870—1878), згодом — до Владикавказа (1878—1880). Здобувши домашню початкову освіту, 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він із захопленням читав твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло написав свої перші оповідання, які надіслав до України відомому письменникові Іванові Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінив. 1885 року майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, опублікував свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина». Навчання Михайло Грушевський. Київ, кінець 1880-х — початок 1890-х рр. У липні 1886 року Грушевський написав письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Роки навчання Грушевський згадував з певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці зі студентами. В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва, Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1891 року було відзначено золотою медаллю. Протягом 1890–1894 років — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У цей час Грушевський їздив у наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки». Наприкінці свого університетського навчання, Грушевський долучився до українського руху. Володимир Антонович ввів його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довкола себе справжніх патріотів України. У межах громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. У нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів. Львівський період Михайло Грушевський на початку 1890-х років Марія та Михайло Грушевські у рік одруження Переїхавши 1894 року з Києва до Львова, він за рекомендацією Володимира Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. (Це була окрема кафедра, де вивчалася історія України, але дозволити акцентувати на такій назві в навчальній установі поляки не могли.). 12 жовтня 1894 Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року. Енеїди» Котляревського, 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський (старший). Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913). Грушевський залучив до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займався редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. У цей час він познайомився з Іваном Франком і разом вони привернули міжнародну увагу до україністики. На початку 1897 року Михайла Грушевського обрали головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблені статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904 років), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні й культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (Іван Крип'якевич, Василь Герасимчук, Степан Томашівський, Іван Джиджора, Михайло Кордуба, Іван Кревецький, Омелян Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції. 26 травня 1896 року в церкві святого Миколая в містечку Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською. Протягом 1897—1898 років Грушевський написав 1-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видав ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським урядом. Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Іваном Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї. 1898 року товариству пожертвував 80 тисяч крон професор хірургії Військово-медичної академії в Петербурзі Павло Пелехін, а згодом ще 10 тисяч. За ці кошти було придбано у Львові будинок, де розташувались друкарня й палітурня. Паралельно з розширенням матеріальної бази НТШ дедалі активніше розгортало наукову діяльність, яка особливо пожвавилась після приїзду до Львова М. Грушевського. Але ще до цього заходами О. Кониського було започатковано видання «Записок НТШ», перший том яких під редакцією Ю. Целевича вийшов наприкінці 1892 року. Для розвитку української літератури Грушевський разом з Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898—1905, Київ, 1905—1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899 рік). 1904 року власним коштом відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия. Восени 1905 року Михайло Грушевський виїхав до України, де відвідав Київ, Одесу та Харків. Повернення до Києва Михайло Грушевський на початку XX століття Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва. Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Державна дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинского Вестника». Наприкінці 1906 року до Києва було перенесене видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський опублікував у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним із організаторів та редакторів газети «Рада» (1906 рік) і часопису «Україна» (1907—1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907, був обраний його головою. Водночас Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові. У вересні 1907 за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, було створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діяльною українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України. Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня в Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут проліг через Угорщину, Австрію, а далі Румунією, що на той момент була нейтральною державою. Повернувся історик до Києва 22 листопада 1914 року. Російська влада була вороже налаштована до вченого, наказ по губернському жандармському управлінні про його ув'язнення був датований ще 30 серпня 1914 року. 28 листопада 1914 року Грушевського заарештували за звинуваченням у австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Утримували його у Лук'янівській в'язниці до 18 лютого 1915, за цей час його допитували не менше 16 разів. Слідство вів підполковник Самохвалов. Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульяновськ) власним коштом у супроводі одного конвоїра, куди прибув 22 лютого 1915 року. Склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської академії наук, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою з забороною викладацької діяльності. До Казані Грушевський переїхав з родиною 2 вересня 1915 року. 31 березня 1916 року вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 року переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси». Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді. У Центральній Раді 1917 рік Михайло Грушевський на військовому параді у Києві взимку 1917 р. року в Києві почалося формування Української Центральної Ради, яка заочно обрала Грушевського головою (це рішення було одностайно підтверджене на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, він повернувся з Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). виступив на Київському кооперативному з'їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України. Михайло Грушевський вперше головує на засіданні Центральної Ради 28 березня. «Збори вітають п. Грушевського», — відзначено в протоколі. З його поверненням багато хто пов'язував надії на припинення суперечностей й об'єднання демократичних сил. Володимира Науменка обирають заступником голови Центральної Ради. Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. збройний переворот більшовиків у Петрограді на чолі з Володимиром Леніним й невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. 1918 рік Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. року (фактично — ) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги в боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений Тризуб. 9 березня 1918 року Грушевський повернувся до Києва. По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблено Конституцію незалежної УНР (утверджена 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголосили Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами. 29 квітня в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, при цьому обстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом Скоропадським. У цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». 1919 рік На початку лютого 1919 року, після здобуття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». У березні переїхав до Станіслава (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної області Української Народної Республіки. У цей час завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований у 1919 році. Еміграція У березні 1919 року емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність. Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). У цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921). 25 серпня 1921 року повідомлено про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох груп: на чолі з Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі. 4 вересня 1921 року в харківській газеті «Вперед» повідомлено, що ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УСРР став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР. Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого повернення М. С. Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на батьківщину, передане Михайлу Сергійовичу членами делегації УРСР на радянсько-польських перемовинах в Ризі в лютому 1921 року. Перебуваючи в еміграції, Грушевський, в свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, М. Грушевський, починаючи з 1920 року, шукає шляхи зближення з більшовицьким керівництвом України, пише листи С. Косіору та Х. Раковському (тодішньому голові РНК УСРР), пропонуючи їм співпрацю в разі, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової роботи. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного вченого і громадського діяча ліберально-соціалістичних поглядів, як Грушевський, вони були зацікавлені. У жовтні 1922 року Секретаріат ЦК КП(б)У спеціально розглядав питання «Про українську еміграцію». З повідомленнями виступили представник УРСР в Чехословаччині М. Левицький і заступник наркома закордонних справ УРСР Я. Яковлєв. На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проєктом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, лишився в рукопису і був надрукований тільки в 1995 році. Грушевський — академік 1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року з сім'єю переїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений Володимир Барвінок. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН. 14 квітня 1926 року Політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 року відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 року загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 року на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії. З осені 1929 року почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді — грудні 1929 року сесія Ради ВУАН ліквідовувала комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933 року). У вересні 1930 року закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 року на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано. 7 березня 1931 року Грушевський переїхав до Москви. Могила Михайла Грушевського, Байкове кладовище Останні роки життя та смерть Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого. 23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», що їх з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу ексголови Центральної Ради закрили зі зловісним водночас поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть. Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з санаторіїв у м. Кисловодськ (Ставропольський край, РРФСР, СРСР, нині РФ) і несподівано захворів на карбункул. Операцію з його видалення провів головний лікар місцевої лікарні, який хірургом не був, а перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. Помер від сепсису (зараження крові) через три дні після операції. Серце зупинилось о другій годині дня. Наступного дня газета «Вісті» вмістила повідомлення від Ради Народних Комісарів УСРР про смерть Грушевського. У постанові Раднаркому зазначалося:"«Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб на місяць»".Тіло Грушевського перевезли до Києва, поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка № 6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор Іван Макогон і архітектор Василь Кричевський. Політичні погляди Грушевський мав неоднозначну точку зору щодо незалежності України та більшовицького перевороту в Петербурзі. Він отримав основну вищу освіту в російських навчальних закладах, перші політичні кроки робив у 1894—1914 роках, працюючи у Львівському університеті, але згодом все більше уваги приділяв Києву. Грушевський схилявся до думки, що Російська імперія з часом має демократизуватись і перетворитись на федеративну державу. Повернувшись у результаті Лютневої революції до Києва після сибірського заслання, Грушевський очолив Центральну Раду. Він вважав, що Україна має стати частиною нової федеративної російської держави, і лише наступ більшовиків у січні 1918 року примушує Михайла Сергійовича із соратниками оголосити незалежність. Протягом всієї помітної політичної діяльності Грушевський мав різні точки зору на майбутнє країни. Так, під час Гетьманату він відхиляє пропозицію Скоропадського очолити Академію наук України, згодом виявляє прихильність до радянської влади, налагоджує контакти з II інтернаціоналом. Після ліквідації Української держави Грушевський, незважаючи на відомі вже тоді репресії проти українського народу, звертається до більшовиків із пропозицією повернення до Радянської України. Природоохоронні погляди Як історик, М. Грушевський прийшов до висновку про надзвичайну агресивність і ту дорогу ціну, якою було сплачено прогрес цивілізації. Від цього він зробив крок до констатування хибності антропоцентризму і визнання факту тотального гноблення природи людиною. Свої екологічні погляди він виклав в оповіданні «На горах», в якому відчувається вплив діячів європейської природоохорони початку ХХ ст.: Гуго Конвенца, Григорія Кожевникова та Яна Павліковського. Міф про президентство Марка Укрпошти «Печатка Української Центральної Ради. Михайло Грушевський (1866—1934)» із блоку з 4-х марок «Державні печатки України» (2018) У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Грушевський не був президентом Української Народної Республіки, адже такої посади в УНР не існувало. Також її не передбачала Конституція, ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР. Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Наприклад, у статті для американського видання The New York Times Грушевський вказаний як «Президент Української Ради». Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова. Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою "«President du Parlament D'Ukraine»" (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «колишній президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Кінематографічне втілення Образ Михайла Грушевського можна бачити у декількох художніх кінофільмах, які з радянських позицій зображали встановлення влади більшовиків на теренах України. Його показано там (з більшою чи меншою портретною схожістю) як представника «ворожого табору», що чинить опір робітничо-селянським масам. Першим таким фільмом став «Арсенал» Олександра Довженка. Оскільки цю кінострічку було знято у 1928 році, коли Грушевський був дійсним членом ВУАН, на екрані з'являється символічний персонаж — голова на Першому всеукраїнському з'їзді показаний таким чином, що з обличчя видно лише велику сиву бороду. Михайло Грушевський фігурує як дійова особа у кінострічках «Правда» Віктора Добровольського та Ісака Шмарука, 1957 рік (виконавець Сергій Петров), «Киянка» Тимофія Левчука, 1-ша серія, 1958 рік (виконавець ролі в титрах не вказаний), «Мир хатам, війна палацам» Ісака Шмарука, 1970 рік (виконавець ролі Олександр Гай). За доби незалежної України створено низку документальних фільмів, присвячених життю та діяльності Михайла Грушевського. Михайло Грушевський був показаний у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри». Роль Михайла Грушевського зіграв відомий актор Богдан Бенюк. Також Михайло Грушевський фігурує у самому початку фільму Крути 1918 разом з Симоном Петлюрою Вшанування пам'яті Кабінет Міністрів України 22 лютого 2006 року заснував академічну стипендію імені М. С. Грушевського для студентів та аспірантів вищих навчальних закладів, що призначається студентам та аспірантам державних вищих навчальних закладів денної форми навчання, які найбільше відзначилися в навчальній та науковій роботі, починаючи з другого курсу. Пам'ятники, барельєфи, портрети Стінопис з найбільшим у світі портретом Михайла Грушевського У Києві, Луцьку, Барі і Козятині Вінницької області, Долині Івано-Франківської області, Червонограді Львівської області та у Львові споруджено пам'ятники Михайлові Грушевському. У двоповерховому будинку в Києві по Володимирській вулиці, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України. Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі, Тбілісі, Мукачевому, Києві. У 2015 році в центрі Києва на фасаді будинку за адресою вул. Січових Стрільців, 75 намалювали стінопис з найбільшим у світі портретом Михайла Грушевського. Площа стінопису склала 160 м². 21 вересня 2016 року в Холмі на його честь урочисто освятили хрест, розташований поруч із холмською кафедральною православною церквою святого Івана Богослова, у якій був охрещений Михайло. У січні 2017 року в Ужгороді відкрили пам'ятну дошку на честь М. Грушевського. Також меморіальну дошку на честь Грушевського було встановлено у Хмельницькому. Зображення на грошових знаках Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996, 2006 та 2016 років. 22 грудня 2021 року Національний банк України випустив пам'ятну банкноту номіналом 500 гривень зразка 2019 року до 30-річчя незалежності України. Основне зображення лицьового боку — портрет Михайла Грушевського. Об'єкти, названі іменем Грушевського Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні зокрема в Києві. На цій столичній вулиці розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку, вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Дрогобичі, Вінниці, Івано-Франківську, Житомирі, Дніпрі (з 2015 р.), Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Також ім'я Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію «Барське староство», яка була його магістерською дисертацією. Музеї Михайла Грушевського Михайло Грушевський писав у «Споминах»: На 140-річчя Грушевського в селі Сестринівка (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки. Відтворений будинок невеликий — 6×9 м (оригінальний будинок мав розміри 12×17 м). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання. У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, у Києві. Оцінка діяльності Тривалий час Грушевський був прихильником автономії України в складі Росії. Бжеський Роман (псевдонім Млиновецький Р.) вважав його «завзятим ворогом» українського націоналізму. Зображення Доробок Багатотомні праці * Історія України-Руси (1898—1936) * Історія української літератури (1923-1930) Найважливіші праці * Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия (рос.) (1891) * Барское староство, исторические очерки (XV-XVIII в.) (рос.) (1894) * Кіевская Русь (1911) * Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці (1912) * История украинского казачества до соединения с московским государством (рос.) (1913-1914) * Украинский народ в его прошлом и настоящем (рос.) (1914-1916) * З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток (1922) * З історії релігійної думки на Україні (1925) Науково-популярні видання * Про старі часи на Україні (1907) * Ілюстрована Історія України (1913) * Як жив український народ (1915) * Всесвітня історія в короткім огляді (1917-1918; 1920) Публіцистика * Украинский вопрос (1907) * Наша політика (1911) * На порозі нової України (1918) Найважливіші статті * Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства (1904) * Національный вопросъ и автономія (рос.) (1907) * Якої автономії і федерації хоче Україна (1917) Художня творчість * Бех-Аль-Джуґур (1901) * Sub divo (1917) * З старих карток: оповідання (1918) * Під зорями: оповідання, начерки, замітки, іст. образи (1920-ті) Упорядкування * Жерела до історії України-Руси в 4 т. (1895-1903) * Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західньої України (1905-1906) * Чернигів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідка, матеріали (1928) Інші видання * Грушевський М. С. Співаник з початку XVIII в. // Літературні студії 1896 р. — Михайло Грушевський. Енциклопедія життя і творчості. * Грушевський М. Українство і питання дня в Росії / Михайло Грушевський. — У Львові: Накладом авт., 1905. — С. 4–12. * Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу / проф. Михайло Грушевський. — 2-ге вид. — Київ: Відродженнє, 1913. — 35 с. * Грушевський М. С. Про українську мову й українську справу: ст. й замітки / проф. Мих. Грушевський. — Київ: Друк. П. Барського, 1907. — 23 с. * Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького / Михайло Грушевський. — Київ: Друк. 1-ї Київ. Друк. Спілки, 1909. — 96 с. * Грушевський М. С. Sub divo: оповідання, начерки, замітки / Мих. Грушевський. — Київ: Друк. Акц. т-ва «Петро Барський», 1918. — 111 с. * Грушевський М. Початки громадянства: (ґенетична соціолоґія) / Мих. Грушевський. — Прага: Заграничне бюро і склад видань в Празі, 1921. — 326 с. * Грушевський М. Під зорями: оповідання, начерки, замітки, іст. образи / Михайло Грушевський. — Б. м. : Рух, 19–?. — 580 с. * Грушевський М. Из польско-украинских отношений Галиции: несколько ил. к вопросу: автономия областная или нацонально-территориальная / проф. Мих. Грушевский. — 2-е изд. — СПб. : Тип. т-ва «Обществ. Польза», 1907. — 74 с. * Грушевський М. За український маслак: (в справі Холмщини) / проф. Мих. Грушевський. — Київ: Друк. П. Барського, 1907. — 38 с. * Грушевський М. Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии / Мих. Грушевский. — СПб. : Тип. т-ва «Обществ. Польза», 1907. — 18 с. * Грушевський М. С. Вопрос об украинских кафедрах и нужде украинской науки / проф. Мих. грушевський. — СПб. : Тип. т-ва «Обществ. польза», 1907. — 50 с. * Грушевський М. Спірні питання староруської етнографії / М. Грушевський. — СПб. : Тип. Имп. АН, 1904. — 17 с. * Hruschewskyj M. Die Ukrainische Frage in historischer Entwicklung: aus dem Ukr. / von Michael Hruschewskyj. — Wien: Verl. des Bundes zur Befreiung der Ukraina, 1915. — 52 S. * Hruchevski M. La lutte sociale et politique en Ukraine, 1917—1918–1919 / Michel Hruchevski ; Délégation du parti socialiste-révolutionnaire ukrainien. — Prague, 1920. — 42 p. Повне зібрання творів Повне зібрання творів М. Грушевського — найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів). Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва. У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками. Див. також * Премія НАН України імені М. С. Грушевського Примітки Посилання Грушевський Михайло // Римаренко Ю. Грушевський Михайло Сергійович // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко та ін.. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — 942 с. — С. 837—838.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ | Програма «Велич особистості» | 2016 (Відео) Е-архів Михайла Грушевського . Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Михайло Грушевський. Енциклопедія життя і творчості. Фотогалерея. М. С. Грушевський. Автобіографія. НА ГОРАХ (екологічний погляд М. С. Грушевського). Онучку Грушевського забрали в КДБ прямо зі школи Біографія Михайла Грушевського на сайті «Гордість України» Біографія і твори Михайла Грушевського на «Українському Центрі» Великий Українець (До 140-ї річниці від дня народження М. С. Грушевського) Попереджувальна довідка Внесок Михайла Грушевського у становлення української соціологічної науки Hrushevsky, Mykhalo, 1866—1934 — книги М. Грушевського в Інтернет-архіві Найповніше зібрання праць М. Грушевського в е-бібліотеці «ЧТИВО» Gregorovich A. Michael Hrushevsky. The Traditional Scheme of «Russian» History and the Problem of a Rational Organization of the History of the East Slavs . — Winnipeg: Ukrainian Free Academy of Sciences, 1965. — 24 p. Ясь О. В. Монументальний проект великого наративу М. Грушевського у світлі його дослідницьких стратегій // Історіографічні дослідження в Україні. — Київ, 2012. — Вип. 22. — С. 565—664. Ідеолог і творець української державності. До 150-річчя від дня народження М. Грушевського (1866—1934) // Дати і події, 2016, друге півріччя: календар знамен. дат № 2 (8) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2016. — С. 67–71. Грушевський Михайло в Електронній бібліотеці «Культура України». Грушевський М. Історія української літератури. Ч. 1, т. 2 (ч. 1-ї кн. 2), т. 3 (ч. 1-ї кн. 3) / Михайло Грушевський. — Львів: З друк. наук. т-ва ім. Шевченка, 1923. — 360, 231, 295, 2 с. Грушевський М. С. Історія української літератури. Т. 4 : Усна творчість пізніх княжих і переходових віків XIII—XVII / Михайло Грушевський. — Київ: Держ. вид-во України, 1925. — 689 с. Грушевський М. Історія української літератури. Т. 5, вип. 1 : Культурні і літературні течії на Україні в XV—XVI вв. і перше відродженнє (1580—1610 рр.) / Михайло Грушевський ; Укр. акад. наук. — Київ: Держ. вид-во України, 1926. — 204, 1 с. Грушевський М. Історія української літератури. Т. 5, друга половина: Культурні і літературні течії на України в XV—XVI вв. і перше відродженнє (1580—1610 рр.) / Михайло Грушевський. — Київ: Держ. вид-во України, 1927. — С. 205—515. Київські збірники: історії й археології, побуту й мистецтва. Зб. 1 / Всеукр. акад. наук ; під заг. ред. акад. М. Грушевського. — Київ: Вид. Акад. комісія історії Києва, 1931. — 369 с. Грушевський М. С. Вільна Україна: статті з останніх днів (берез.-квіт. 1917) / Мих. Грушевський. — Вид. 2-ге. — Київ: Друк. т-ва «П. Барський», 1917. — 16 с. Київ та його околиця в історії і пам'ятках / під ред. голови секції акад. М. Грушевського. — Київ: Держ. вид-во України, 1926. — 475 с. За сто літ: матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття. Кн. 1 / Іст. секція Укр. АН ; під ред. М. Грушевського. — Київ: Держвидав України, 1927. — 295 с. За сто літ: матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття. Кн. 2 / Іст. секція Укр. АН ; під ред. М. Грушевського. — Київ: Держвидав України, 1927. — 328 с. За сто літ: матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття. Кн. 3 / Іст. секція Укр. АН ; під ред. М. Грушевського. — Київ: Держвидав України, 1927. — 328 с. За сто літ: матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття. Кн. 4 / Іст. секція Укр. АН ; під ред. М. Грушевського. — Київ: Держвидав України, 1927. — 322 с. За сто літ: матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття. Кн. 5 / Іст. секція Укр. АН ; під ред. М. Грушевського. — Київ: Держвидав України, 1927. — 316 с. За сто літ: матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття. Кн. 6 / Іст. секція Укр. АН ; під ред. М. Грушевського. — Київ: Держвидав України, 1927. — 332 с. Гойдало І. В. Погляди на державу і право Михайла Грушевського . Дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Національний університет «Львівська політехніка». Львів. 2017. 203 с. Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer Зібрання основних праць М. Грушевського в електронній бібліотеці. Чтиво Праці М. Грушевського на сайті електронної бібліотеки «Культура України» Джерела Верба І. В. Грушевський Михайло Сергійович // Верба І. В. Грушевський Михайло Сергійович // Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років, як джерело до вивчення його життя і творчости // Український історик. — 1974. — № 1–3. Гирич І. Б. М. Грушевський та І. Франко: До історії взаємин // Український історичний журнал. — 2006. — № 5 (470). — С. 35–67. Гирич І. Б., Кіржаєв С. М. До історії Всеукраїнської Академії наук. Михайло Грушевський і Агатангел Кримський (З приводу «Осібної гадки академіка М. Грушевського до протоколу спільного зібрання УАН від 17 жовтня 1927 року») // Український археографічний щорічник / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. — Вип. 1. Грушевський Михайло Сергійович // Українська педагогіка в персоналіях. XX століття: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах. Кн. 2 / під ред. О. В. Сухомлинської. — : Либідь, 2005. — 552 с. : портр. — Дорошенко Дмитро. Історія України. 1917—1923 рр.: Українська гетьманська держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — 512 с. Иваницкая С. Г. М. С. Грушевский в годы Первой мировой войны: аспекты общественно-политической и публицистической деятельности // Клио. — 2009. — № 2 (45). — С. 109—117. Иваницкая С. Г. Публицистика М. С. Грушевского периода ссылки (февраль 1915 — март 1917 гг.) как исторический источник // Источник и его роль в историческом познании. Сб. статей по материалам межд. научной конференции 17–18 мая 2012 г. / Нижегородское отд. ИРИ РАН; Нижегородский гос. пед. ун-т им. Козьмы Минина. — Нижний Новгород, 2012. — С. 109—115. Листування Михайла Грушевського . — Київ — Нью-Йорк — Париж — Львів — Торонто, 1997. — 400 с. — (Серія «Епістолярні джерела Грушевськознавства», Т. 1). — ISBN 1-879070-09-X Іваницька С. Рец.: Листування Михайла Грушевського. — Т. 6. — Київ — Нью-Йорк — Париж — Львів — Торонто, 2012. — Український археографічний щорічник: Збірник наукових праць. (Нова серія). — Вип. 18. — : Ін-т укр. археографії, 2013. — С. 735—747. Козловський С. Історичні погляди М. С. Грушевського про право Київської Русі / Сергій Козловський // Актуальні питання сучасної науки і права: Збірник матеріалів науково-практичної конференції студентів (24 квітня 2010 р., м. Суми) / Сумська філія Харківського університету внутрішніх справ. — Суми: Університетська книга, 2010. — С. 39–41. Козловський С. Історіософські погляди М. С. Грушевського на період княжої Русі та їх вплив на формування державницького напряму львівської історичної школи / Сергій Козловський // Українська державність: історія і сучасність. Збірник матеріалів VI Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених. — Маріуполь: Вид. МДУ, 2009. — Ч. І — С. 68–70. "Крип'якевич Іван". Михайло Грушевський. Життя й діяльність / Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. — Львів, 2001. — С. 233—255. Кучеренко М. О., Панькова С. М., Шевчук Г. В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського) / Наук. ред. Л. Винар; відп. за випуск Т. Хоменко. — : Вид-во «Кий», 2006. — 662 с. — Лукаш Адам. «Прогресивний націоналіст» Грушевський і поляки. Історія стосунків // Історична правда.— 2012. — 6 березня. Маврін О. Володимир Святий та його доба в оцінці Михайла Грушевського // Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Збірка статей на пошану д. іст. наук, проф. Надії Миколаївни / НАН України: Інт-т української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Від. ред. д. іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України П. С. Сохань; упоряд. Д. Гордієнко, В. Корнієнко. — , 2011. — С. 86–101. — Масненко В. В. Формування образу М. С. Грушевського в масовій свідомості сучасного українського суспільства // Український історичний журнал. — 2006. — № 5 (470). — С. 19–34. Мельниченко И. Исторический портрет в сине-желтом интерьере. — : Юстініан, 2004. — 228 с. — Михайло Грушевський: біографічний нарис / Р. Я. Пиріг, В. В. Тельвак. — : Либідь, 2016. — 576 с. : іл. — Обличчям до обличчя: Ілюстрований життєпис М. Грушевського = Facie ad Faciem / авт.-упоряд. С. Панькова, Г. Кондаурова. — : Либідь, 2016. — 144 с. — Загол. обкл.: Facie ad Faciem. — Пиріг Р. Я. Ідейно-політичні підстави компромісу Михайла Грушевського з більшовицькою владою // Український історичний журнал. — 2006. — № 5 (470). — С. 4–19. Пиріг Р. Я. Проблеми підготовки наукової біографії Михайла Грушевського // Український історичний журнал. — 2005. — № 4 (463). — С. 178—189. Плохій С. Великий переділ: незвичайна історія Михайла Грушевського. — , 2011. — Усенко П. Г. Чи був Михайло Грушевський президентом України? (Від історії національних катастроф — до катастрофи національної історії). — : Нора-друк, 2003. — 100 с. Ховрич С. Чому проблеми, порушені понад сто років тому, залишилися невирішеними? // День. — 2012. — № 224—225 (3867–3868). — С. 13. Цикл статей присвячених життю і творчості М. Грушевського. Вісник НТШ. весна-літо 2016 р. Чмырь С. Г. Грушевский М. С. // Политические партии России, конец XIX — первая треть XX века: энциклопедия. — , 1996. — С. 165—170. Шаповал Ю. І. Загадка смерті Михайла Грушевського // Український історичний журнал. — 2006. — № 5 (470). — С. 83–98. Юркова О. Загадка дати смерті Михайла Грушевського // Історична правда. — 2014. — 24 листопада. Adamski Ł. Nacjonalista postępowy: Mychajło Hruszewski i jego poglądy na Polskę i Polaków. — Warszawa, 2011. Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — : Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с. Тагліна Ю. С. Михайло Грушевський. — Харків: Фоліо, 2015. — 62 с. : табл. — (Патріотична бібліотека). Сірополко С. Михайло Грушевський, як історик освіти в Україні та освітній діяч: стаття. — Б. м. : б. в., 1935. — С. 91–98. "Крип'якевич І. Михайло Грушевський: життя й діяльність. — Львів: Накладом Т-ва «Просвіта», 1935. — 63 с. : портр., іл. Збірник заходознавства: історія, економіка, література, лінгвістика: на пошану М. С. Грушевського з нагоди 60 річниці життя та 40-х роковин наукової діяльності / за ред. С.Тимченка й Ф. Савченка ; Всеукр. АН. Комісія заходо- й американознавства. — Київ: Держ. вид-во України, 1929. — 167 с. Ювілей академіка М. С. Грушевського, 1866—1926 : ювіл. засідання, привітання. — Київ: Вид. ювіл. ком., 1927. — 143 с. З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток / Укр. соціол. ін-т ; зладив М. Грушевський. — Wien: Закордон. бюро і склад вид., 1922. — 212 с. Щербаківський В. М. Концепція Грушевського про походження українського народу в світлі палеоетнології. — Прага: б. в., 1940. — С. 27–40 с. — (Праці Українського історично-філологічного товариства в Празі ; т. 3). Мельниченко В. Ю. Михайло Грушевський: «Тарас Шевченко — святий національний прапор» : 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. — Київ: Либідь, 2017. — 440 с. Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського: з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наук. діяльності. Т. 1 / Укр. акад. наук ; редкол.: П. А. Тутківський (голова) та ін. — У Києві: Київ. Окрліт, 1928. — 502 с. Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського: з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наук. діяльності. Т. 2 / Укр. акад. наук ; редкол.: П. А. Тутківський (голова) та ін. — У Києві: Київ. Окрліт, 1928. — 523 с. Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергієвича Грушевського: з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності. Т. 3 : Матеріяли до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905—1928 рр. / Всеукр. акад. наук ; упоряд.: Д. Балика та ін. — У Києві: Київ. Окрліт, 1929. — 104 с., 1 арк. портр. Твори Михайла Грушевського у фондах Одеської національної бібліотеки: каталог: до 150-річчя від дня народж. / М-во культури України, Одес. Нац. наук. б-ка ; упоряд. А. В. Іванченко. — Одеса: ОННБ, 2016. — 87 с. http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=693 Мельниченко В." Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». — : ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 500 с. Bidlo J. Michal Hruševs'kyj / napsal Jaroslav Bidlo. — Praha: Nákladem České akademie věd a uměni, 1935. — 43 s. Hrushevsky M. The historical evolution of the Ukrainian problem / Michaelo Hrushevsky ; translated with the kind permission of the editor of La Revue politique internationale by George Raffalovich. — London: Garden city press. ltd., Letchworth, 1915. — 58, 2 р. Київські збірники: історії й археології, побуту й мистецтва. Зб. 1 / Всеукр. акад. наук ; під заг. ред. акад. М. Грушевського. — Київ: Вид. Акад. комісія історії Києва, 1931. — 369 с.

Русини Східної Європи з польського атласу 1927 року. «Rusini» подана як єдина назва для українців. Руси́ни (від літописного ) — назва українців до XIX століття, етнонім українського народу; на Поділлі до ХХ століття, на західноукраїнських землях — до другої половини ХХ століття. Донині збереглася на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США. Первісно слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі; на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский». У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» () вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»), або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського). Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» () було офіційною назвою всіх її українських підданих. Із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи політичного русинства поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів з Карпатського регіону окремим народом. Значення Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 року Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі. З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy). Як спільна назва українців і білорусів (білорусинів) етнонім використовувався до XVII–XVIII ст.. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців. З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі». Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі». Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах Русин з книги Чезаре Вечелло (Венеція, 1598) Австро-Угорщини, 1881 р. Всі українці, як на території Австро-Угорської імперії так і на території Російської імперії позначені лише як русини (Ruthenen). Слов'янські джерела вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»). Німецька мапа 1930 на якій все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як українці («Ukrainer»). Русини з різних історико-етнографічних регіонів, 1836 рік. 1,2 — русини галицькі, 3 — русин карпатський, 4,5 — русини подільські. Русини з околиць Холму (), літографія 1861 року. У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині: Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38 ; тут «грьчин» використовується в значенні "мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:" аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек») : О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть. Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема. О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи. в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі: «Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое». Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229) : Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде 133 възати. Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске. Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) : А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ. Слов'янські джерела нового і новітнього часу У праці «Книжка» 1598 року православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими. Назва «русин» зустрічається у творі Вишенського «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (1608–1609). Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: : Ей Іване Потоцький, королю польський. Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив … У 1613 році, що припав на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстоке й драматичне протистояння Польщі й Москви, річпосполитський політичний та літературний діяч Ян Щасний Гербурт пише «Розмисел про народ руський», де розмірковує про ймовірні причини цього становища : Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть. У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською : ...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть. Ян Казимир Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня». : Полска квитнет лациною, : Литва квитнет русчизною: : Без той в Полщє не пребудеш, : Без сей в Литвє блазном будеш. : Той Латиа єзик даєт, : Та без Руси не вытрваєт. : Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала, : Весели ж се ты, русине, : Тва слава никгды не загине. Ласло Чопей , з передмови до «Русько-мадярського словника» (1883): Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости» (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку: : — «Вы не русскій!» — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете… Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять. Візантійські джерела * Кінець VIII ст. — у Житті Стефана Сурозького згаданий русинський князь Бравлін. * 861 р. — Костянтин-Кирило Філософ (майбутній творець разом з братом Мефодієм слов'янської азбуки) виявив у Криму Євангеліє і псалтир, написані «руськими письменами», і, зустрівшись з людиною, яка промовляла цією мовою, засвоїв розмовну мову і розшифрував писемність. Західноєвропейські джерела Перші згадки про русь і русинів у різних джерелах: * У «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського (XVI ст.) засвідчено, що Святополк Моравський «тримав руські землі». Святополк «з боярином русинським» хрестили чеського князя Боржівоя. * Близько 904 р., Раффельштеттенський торговий статут (Австрія) говорить про слов'ян, що приходять «з Ругіі». Дослідники досі не встановили, про яку саме «Русь» говориться в джерелі: «Ругіланд» на Дунаї, «Рюген» в Прибалтиці Київська Русь. 992 р. — Хільдесґеймські аннали (XI ст.) згадане про майбутню війну польського князя Болеслава з русами. 1008—1009 роки — Бруно Кверфуртський відвідав Київ і дав опис поїздки в листі королеві Генріху II. Після поїздки до печенігів він попрямував до «пруссів» і був убитий на кордоні «Пруссії» та Русі. У «Житії Ромуальда» 1040 року Петро Даміані, цей Бруно згаданий як місіонер, що хрестив Русь. 1016 р. — англійський король Едмунд II Залізобокий був убитий, а його сини тікали від завойовника англійського престолу Кнута Великого на Русь, розповів Адам Бременський. до 1035 р. — коментатор Адама Бременського зазначає, що Кнут Великий (†1035 р.) «віддав у дружини свою сестру Естрель (Естрід-Маргарита Данська, донька Свена I Вилобородого) за сина короля Русі» (за одною з версій — це «Вісавальд із Гардарики» Всеволод Володимирович або Гліб-Давид Володимирович, чи Ілля Ярославич, «Сага про Олава Трюґвасона»). 1572 р. — найвидатніший португальський поет Луїш де Камоенш в «Лузіадах» (ІІІ:11), в описі європейських народів згадує рутенів:

Староукраї́нська мо́ва (у Білорусі старобілору́ська мо́ва) — українська мова XIV—XVIII ст. Тогочасна назва — руська мова (мова Русі). Спадкоємниця давньоруської мови. Побутувала на українських теренах Литви, Польщі, Молдови та Війська Запорозького (сучасні Україна, Білорусь, Польща, Молдова). Використовувалася як літературна мова у дипломатії, юриспруденції, конфесійній, художній, науковій літературі тощо. До XVI ст. була однією з офіційних мов канцелярій Литви та Молдови, де згодом витіснена польською, латиною та молдовською. У XVIII ст., в Центральній Україні, під впливом заборон указами Найсвятішого Синоду, вийшла з ужитку. Відтоді церковна література видавалася лише церковнослов'янською мовою. На заході України староукраїнська мова зберігалася до початку ХІХ ст., а на Сході Україні трималася лише в усній та рукописній формі (колядки, різдвяні та школярські вірші, ділові документи, діаріуші (щоденники), приватне листування, господарські та лікарські довідники і порадники тощо). Назва * Руська мова (, , ) — мова русі, мова русинів. Тогочасна назва. Також — рутенська мова, русинська мова. * Литовська мова — тогочасна назва, як офіційна мова Великого князівства Литовського. * Проста мова («простая мова») — тогочасна назва. * Старобілоруська мова () — поширена назва у білоруській історіографії та мовознавстві. * Староукраїнська мова — поширена назва в українській історіографії та мовознавстві. Після появи УНР, стали вживати назву «староукраї́нська». * Західноруська мова () — поширена назва у російській й радянській історіографії на противагу російській (східноруській) мові. Для відокремлення від великоруської (російської) мови, тобто говірки східноруських князівств, в історіографії і філології XIX століття для неї вживалась назва західноруська писемна мова, яка тепер вважається застарілою. У білоруській традиції термін «староукраїнська мова» () прийнятий лише щодо українського варіанту руської мови, що відома в Білорусі як «старобілоруська мова». Білоруські науковці зазначають, що вживання терміна стараўкраінская мова щодо всієї державної мови Великого Князівства Литовського є некоректним, оскільки на їхню думку, особливості офіційних текстів ВКЛ властиві напередусім саме сучасній білоруській, і лише частково — українській. Згідно з українською традицією, старобілоруська мова — регіональний варіант руської мови. Історія XIV—XVI ст. Українська і білоруська писемні мови XIV — 1-ї пол. XVI ст. представлені головним чином юридичними документами: дарчими і купчими грамотами, заповітами тощо, їхня мова (яка мала у різні часи назви західноруська писемна мова; південноруська, українсько-білоруська) — це колишній діловий стиль літератури Київської Русі (див. Давньоукраїнська мова), збагачений місцевими словами й формами, а також запозиченнями з інших мов. Фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах повністю утвердилися, хоч і розходилися часто з традиційною системою письма. Поширювані в Україні й Білорусі в XVI ст. «єресі» (социніанство, реформація) зумовили проникнення елементів простої мови — в основі своїй мови юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну і художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалась національна свідомість. В Україні в останній чверті XVI ст. розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників. Поширенню староукраїнської літературної мови сприяла діяльність православних церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті (Бресті), Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та ін. містах. Українська поезія кінця XVI століття ще бідна на тропи, проте для неї вже характерні ті ключові слова, які згодом визначатимуть особливості барокових творів. Тематично поезія XVI ст. пов'язана з проповідницькою й агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які запровадили в Русі християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники. Автори віршів намагалися писати церковнослов'янською мовою, але не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних під впливом ділової староукраїнської мови. Абстрактна лексика була переважно церковнослов'янського походження: смєлость, честность, добродѣтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і подібні. У віршах вживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатѣти, вбогий, вельми, витати, глытати, згуба, зготовати, забути, застати, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надія, невимовне, нищить, ображати, оздоба, обіцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, палати (про вогонь), прудко, праця та ін. Активно входили в староукраїнську поезію й власне українські слова. Уже на початку XVI ст. староукраїнською мовою створюється багата полемічна література. Її особливістю є широке використання термінологічної лексики. XVII ст. У XVII ст. в лексиці староукраїнської мови відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративно-правової лексики. З'являються назви нових суспільних станів (козацтво, поспольство, городова старшина, чернь, шляхетні й посполиті люди, військові люди), утверджуються давні і виникають нові назви військових і цивільних посад. Розширення тематики ділових документів, творів інших стилів, зокрема художніх, веде до поповнення лексики старої української мови суто народними словами. XVII ст. збагатило українське культурне життя такими працями, як «Грамматіки славенския правилноє Cvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) та її анонімна скорочена переробка «Грамматіки или письменница языка Словенского» (1638), «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627) та ін. Вони значною мірою унормували як тодішню церковнослов'янську мову (Лаврентій Зизаній), так і староукраїнську літературну мову. Граматикою староукраїнської мови була «Грамматика словенская» І. Ужевича (1643, 1645). Активно розвивається барокова староукраїнська література, мова якої насичена образними словами. Розбудові староукраїнської літературної мови у XVII — на початку XVIII ст. сприяла Києво-Могилянська колегія (згодом академія), яка згуртувала навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Інокентія Гізеля, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Дмитра Туптала, Івана Величковського та ін. Києво-Могилянська академія була й осередком розвитку драми. Твори цього жанру написані староукраїнською літературною мовою і практично не відрізняються від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно. Проте наприкінці XVII — початку XVIII ст. мова драм досить істотно змінюється: староукраїнську мову поступово змінює т. з. слов'яноруська, тобто значною мірою церковнослов'янська. У проповідницькій літературі, зокрема в «Ключі разумѣнія…» Йоаникія Галятовського, зростає кількість запозичень у суспільно-політичній лексиці. У XVII — на початку XVIII ст. була поширена літописна література, пов'язана переважно з національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького. Мова літописів неоднорідна. Якщо в «Літописі Самовидця» вона староукраїнська, то в пізніших літописах, зокрема Самійла Величка, із значною домішкою церковнослов'янських слів і форм. Суто народна мова в XVII—XVIII ст. була представлена в інтермедіях до різдвяних і великодніх драм та в інших розважальних творах. Проте в 2-й пол. XVIII ст. з'явилися й перші спроби літературної творчості народною українською мовою («Ярмарок» і «Замыслъ на попа» та ін. І. Некрашевича — попередника І. Котляревського, який започаткував українську літературну мову на народній основі). XVIII ст. Казимира Делямара, 1868 рік У 1720, коли російський цар Петро І затвердив указ Синоду про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над староукраїнською літературною мовою нависла серйозна загроза. Наступні синодальні укази з вересня 1721, січня й грудня 1727, березня 1728 щораз більше обмежували діяльність Києво-Печерської друкарні. Церковна література відтоді видавалася лише церковнослов'янською мовою. Загальмувався й розвиток українською мовою навчальної та художньої літератури. Залишалася тільки рукописна українська література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрованими дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники та порадники. Друкована ж література писалася слов'яноруською мовою. Слов'яноруська мова, що витіснила староукраїнську, була штучним витвором, що спирався передусім на церковнослов'янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи несвідомо, хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Навіть більше — вони творили його, бо російська література з їхньою участю тільки-но починала розвиватися. У мові філософських творів Г. Сковороди наявні і церковнослов'янські елементи, і українізми, і русизми. Слугуючи культурним потребам українців, слов'яноруська мова витискала з ужитку вже освячену кількома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, слов'яноруська літературна мова об'єктивно відігравала деструктивну роль щодо староукраїнської мови. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні російської літературної, ця штучна мова відкривала місце і для творення нової української літературної мови — уже на суто народній основі. Приклад Даміана Наливайка «Прозьба чите́лникова ώ ча́съ» — приклад літературної української мови XVII ст., книга «Лѣкарство на оспалый умыслъ чоловѣчій», Острог, 1607 р." Ча́се дорогїй, ча́се непереплачо́ный, на́збыть скупо́ю ваго́ю мнѣ́ оузычо́ный, Быстрѣй на(д) мо́рскїй кора́бль живо́тъ мо́й прова́дишъ, нѣгде́ длѧ́ спочине́н(ь)ѧ з на́ми не зава́диш(ъ). Гл̃ющи(м) бо Грекω(м) / παυ̃σον τήν γλώσσαν σο̃υ από κάκου και χείλη σο̃υ του̃ μή λαλη̃σαι δόλον. Славέнски прεво́димъ, Оудέржи язык(ъ) сво́й ω(т) зла / и оустнѣ́ своѣ έжε нε гл̃а́ти лсти: Руски исто(л)ко́вуεмъ / Гаму́й языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовятъ зрады. (Мелетій Смотрицький, «Грамматіки славенския правилноє Cvнтаґма») Див. також * Пам'ятки української мови Примітки Бібліографія Джерела * Грамоти XIV ст. / Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М. М. Пещак. Київ: Наукова думка, 1974. * Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. Київ: Наукова думка, 1965. * Галятовський І. Ключ розуміння. К., 1985. (в книзі: Ключ разумінія. К., 1659.) * "Граматика слов'янська І. Ужевича. К., 1970. * Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний). К., 1973. * Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971. * Памво Беринда. Лексіконъ славеноросскій (в книзі: Лексикон словенороський Памви Беринди. К., 1961. ) Словники * Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.: У 2 т. / Укл.: Д. Г. Гринчишин, У. Я. Єдлінська, В. Л. Карпова, І. М. Керницький, Л. М. Полюга, Р. Й. Керста, М. Л. Худаш. — К.: Наукова думка, 1977—1978. — Т. 1 — 2. * Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. Монографії * Горобець В. Й. Лексика історико-мемуарної прози першої половини XVIII ст. К., 1979. * Грунський М. К., Ковальов П. К. Нариси з історії української мови. Л., 1941. * Грушевський М. С. Історія української літератури, т. 5-6. К., 1995—1996. * Гудзій М. К. Українські інтермедії XVII—XVIII ст. К., 1960. * Дэже Л. Украинская лексика серед. XVI века. Няговские поучения (словарь й анализ). Дебрецен, 1985. * Житецкий П. Очерк лит. истории малорус. наречия в XVII в. с приложением словаря книжной малорус. речи по рукописи XVII века. К., 1889. * Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. К., 1985. * Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995. * Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го ст. і український Крехівський Апостол 1560-х p., т. 1 — 2. Варшава, 1930. * Худаш М. Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI — початку XVIII ст. К., 1961. * Фаріон, І. Д. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV—XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — 2-е вид., випр. — Львів: Львівська політехніка, 2018. — 656 с. — ISBN 966-941-139-6. Статті * Hrabec S., Lehr-Splawinski Т., Zwolinski P. Rozwoj jezyka ukrairiskiego // Kwartalnik Inst. pol.-radzieckiego", 1955, 1/2. Довідники * Півторак, Г. П. Староукраїнська літературна мова // * Русанівський, В. М. Староукраїнська літературна мова // Енциклопедія «Українська мова». Київ, 2000. Посилання * Мозер, М. 3. Середньоукраїнська доба, постання й занепад руської літературної мови ранньомодерної доби (1349—1798) // Лікбез. Історичний фронт. — 06.02.2017. * Літопис

Статистична значущість результату в статистиці являє собою оцінку міри впевненості в його «істинності» (у розумінні «репрезентативності вибірки»). У статистиці величину називають статично значущою, якщо мала ймовірність чисто випадкового виникнення її або ще більш крайніх величин. Тут під крайністю розуміється ступінь відхилення від нульової гіпотези. Різниця називається «статистично значущою», якщо є дані, поява яких була б малоймовірна, якщо припустити, що ця різниця відсутня; цей вираз не означає, що дана різниця повинна бути велика, важлива, або значуща в загальному сенсі цього слова. Рівень значущості тесту — це традиційне поняття перевірки гіпотез в частотній статистиці. Він визначається як імовірність ухвалити рішення відхилити нульову гіпотезу, якщо насправді нульова гіпотеза вірна (рішення відоме як похибка першого роду). Процес рішення часто спирається на p-величину (читається «пі-величина»): якщо p-величина менша за рівень значущості, то нульова гіпотеза відкидається. Чим менша p-величина, тим більше значущою називається тестова статистика. Чим менша p-величина, тим сильніші підстави відкинути нульову гіпотезу. Рівень значущості звичайно позначають грецькою буквою α (альфа). Популярними рівнями значущості є 10%, 5%, 1%, і 0,1%. Якщо тест видає p-значення, менше за α-рівень, то нульова гіпотеза відхиляється. Такі результати називають «статистично значущими». Наприклад, якщо хтось говорить, що «шанси того, що те, що трапилося, є збігом, рівним одному з тисячі», то мають на увазі рівень значущості 0,1%. P-рівень (цей термін був уперше використаний у роботі Brownlee, 1960) — це показник, що перебуває в оберненій залежності від надійності результату. Вищий p-рівень відповідає нижчому рівневі довіри до знайденої у вибірці залежності між змінними. Саме, p-рівень являє собою імовірність помилки, зв'язаної з поширенням результату, що він спостерігається, на всю популяцію. Наприклад, p-рівень = 0,05 (тобто 1/20) показує, що існує 5% імовірність того, що знайдений у вибірці зв'язок між змінними є лише випадковою особливістю даної вибірки. Іншими словами, якщо дана залежність у популяції відсутня, а ви багаторазово проводили б подібні експерименти, то приблизно в одному з двадцяти повторень експерименту можна було б очікувати таку саме або сильнішу залежність між змінними. Відзначимо, що це не те саме, що стверджувати про реальну наявність залежності між змінними, котра в середньому може бути відтворена в 5% або 95% випадків; коли між змінними популяції існує залежність, імовірність повторення результатів дослідження, що показують наявність цієї залежності має назву статистична потужність плану. У багатьох дослідженнях p-рівень 0,05 розглядається як «припустима границя» рівня помилки. Різні значення α-рівня мають свої переваги і недоліки. Менші α-рівні дають велику упевненість в тому, що вже встановлена альтернативна гіпотеза значуща, але при цьому є більший ризик не відкинути помилкову нульову гіпотезу (похибка другого роду), і таким чином менша статистична потужність. Вибір α-рівня неминуче вимагає компромісу між значущістю і потужністю, і, отже, між імовірністю похибок першого і другого роду. У вітчизняних наукових роботах часто вживається неправильний термін «достовірність» замість терміну «статистична значущість». Використання при тестуванні статистичної гіпотези розподілу вибірки і складає 5 % площі під кривою (не зафарбовані області). Статистична значущість відіграє ключову роль при тестуванні статистичних гіпотез. Вона використовується для визначення того, чи слід вихилити нульову гіпотезу або ж прийняти її. Нульова гіпотеза — це припущення за замовчуванням, що нічого не сталося чи не змінилося. Щоб нульова гіпотеза була відхилена, спостережуваний результат повинен бути статистично значущим, тобто р-значення, яке спостерігається, є меншим за попередньо заданий рівень значущості . Щоб визначити, чи є результат статистично значущим, дослідник обчислює р-значення, яке є ймовірністю спостереження ефекту такої ж величини або більш крайньої, враховуючи, що нульова гіпотеза є істинною. Нульова гіпотеза відхиляється, якщо р-значення менше (або дорівнює) заданому рівню . також називається рівнем значущості і є ймовірністю відхилення нульової гіпотези, враховуючи, що вона є істинною (помилка I типу). Зазвичай рівень значущості встановлюється на рівні 5 % або нижче. Наприклад, коли дорівнює 5 %, умовна ймовірність помилки I типу, враховуючи, що нульова гіпотеза є істинною, дорівнює 5 %, і статистично значущим результатом є той, де спостережуване р-значення є меншим (або дорівнює) 5 %. Коли дані беруться з вибірки, це означає, що область відхилення становить 5 % розподілу вибірки. Ці 5 % можуть бути розподілені по один бік розподілу вибірки, як в тесті, або можуть бути розділені по обидва боки розподілу, як у тесті, при цьому кожна сторона (або область відхилення) містить 2,5 % розподілу. Обчислення Як правило замість справжніх спостережень є тестовою статистикою. Тестова статистика є скалярною функцією всіх спостережень, таких як середнє або коефіцієнт кореляції, які узагальнюють характеристики даних одним числом, що відносяться до конкретного запиту. Тестова статистика дотримується розподілу, визначеного функцією, яка використовується для визначення цієї тестової статистики, і розподілу вхідних даних спостережень. Обчислення р-значення потребують нульової гіпотези, тестової статистики і даних. Незважаючи на те, що обчислення тестової статистики на наведених даних може бути простим, обчислення розподілу вибірки при нульовій гіпотезі, а потім його обчислення інтегральної функції розподілу часто складні. На сьогодні ці обчислення здійснюються з використанням статистичного програмного забезпечення. Часто з допомогою чисельних методів, а не точних формул. На початку ΧΧ століття замість зробленої таблиці значень інтерполяція або екстраполяція р-значень дискретних значень. Замість того щоб використовувати таблицю р-значень, Фішер опублікував список значень тестової статистики даних для фіксованих р-значень. Приклади Ось простий приклад, який демонструє потенційну пастку. Кидок пари кубиків Припустимо, що дослідник кидає пару кубиків один раз і нульова гіпотеза припускає, що кубики однакові, не зміщені в бік якогось числа або результату. Тестова статистика це сума випавших чисел. Дослідник кидає кубики і зауважує, що обидва кубики показують 6, що говорить про те, що тестова статистика дорівнює 12, і значення цього результату дорівнює 1/36 (оскільки з припущення нульової гіпотези, тестова статистика рівномірно розподілена), або близько 0,028 (найвищий статистичний тест з 6*6=36 можливих результатів). Якщо дослідник припускає рівень значущості 0,05, цей результат буде вважатися значущим, і гіпотеза про те, що кубики чесні, буде відхилена. Розподіл Якщо нульова гіпотеза вірна, то розподіл ймовірності р-значення рівномірний на відрізку {0,1}. Протилежність цьому, якщо альтернативна гіпотеза вірна, розподіл залежить від розміру вибірки та істинного значення досліджуваного параметра. Розподіл р-значень для групи досліджень називають р-кривою. Крива залежить від чотирьох факторів: ймовірність того, що дослідження вивчає справжню гіпотезу, а не викривлену, силу досліджень істинної гіпотези, частоту першого типу помилки. р-крива може бути використана для оцінки достовірності наукової літератури, шляхом виявлення систематичної помилки. Історія міні Розрахунки р-величин сходять до 70 років де вони були обчислені П'єр-Симон Лапласом. І величина була вперше офіційно представлена Карлом Пірсаном. Використання р-значення в статистиці популяризував Рональд Фішер. І р-значення відіграє ключову роль в його підході до цього питання у книзі «Статистичні методи для наукових працівників» (1925). Фішер пропонує рівень р=0,05 або 1 з 20 шансів випадкового перевищення як межа статистичної значущості, і застосовує це до нормального розподілу, отримавши таким чином правила двох стандартних відхилень для статистичної значущості. Потім він обчислює таблицю значень подібну таблиці значень Элдертона. Але, що дуже важливо, змінює роль і , тобто замість того щоб обчислювати р при різних значеннях Х² (і ступенів свободи n) він обчислює значення Х², які дають р значення, а саме 0,99, 0,98, 0,95, 0,90, 0,80, 0,70, 0,50, 0,30, 0,20, 0,10, 0,05, 0,02, і 0,01. Це дозволяє заохочувати використання р-значень (особливо 0,05, 0,02, 0,01) у вигляді відсічення, а не самих обчислень і звітності р-значень. Такі ж таблиці потім були зібрані в «Фішер & Єйтс 1938» і закріпили цей підхід. Як ілюстрації застосування р-значень розробки тлумаченні експериментів у своїй наступній книзі «Розробка експериментів» (1935) Фішер представив експеримент з дегустації чаю леді, що є архітиповим прикладом р-значення. Для того, щоб оцінити заяву леді про те, що вона (Мюріель Брістоль) може розрізняти на смак, як приготований чай (спочатку додається молоко в чашку, а потім чай або чай, а потім молоко). Їй представили послідовно 8 чашок: 4 приготовані одним із способів, 4 – іншим, і попросили визначити спосіб приготування кожної чашки. В даному випадку нульовою гіпотезою було те, що у неї не було особливої здатності і р-значення рівнянь, так що Фішер був готовий відхилити нульову гіпотезу якщо все правильно класифікувати. В експерименті Брістоль правильно класифікувала всі 8 чашок. Фішер визначив р=0,05 і пояснив своє обґрунтування заявивши наступне: Також він застосовує цей поріг до розробки експериментів, зазначивши, що було представлено лише шість чашок (кожної по три), ідеальна класифікація матиме р-значень , які б не зустрів такого рівня значущості. Також Фішер підкреслив часту інтерпретацію р в довгостроковій перспективі значень, припускаючи, що нульова гіпотеза вірна. Неправильне розуміння У більш пізних виданнях Фішер явно контрастує використання р-значення для статистичних висновків науки з методом Неймана-Пірсона, який він визначає як «приймальні процедури». Фішер виділяє, що в той час як фіксовані рівні, такі як 5%, 2% і 1% зручні, точне р-значення може бути використане, а сила доказів може бути і буде переглянута в подальших експериментах. Противагу прийняття рішень вимагає чіткого рішення без необоротних дій, і процедура заснована на вартості помилок, які не застосовні до наукових досліджень. Незважаючи на всюдисущість випробувань і значень, цей конкретний тест на статистичну значущість був підданий критиці за притаманні недоліки і потенційно неправильне тлумачення. Дані, отримані при порівнянні р-значень з рівнем значущості, дають один або два результати: або відкидання нульової гіпотези, або нульова гіпотеза не може бути відкинута на тому рівні значущості (що не означає що нульова гіпотеза вірна).у Формулювання Фішера є роз'яснення: низьке р-значення позначає або, що нульова гіпотеза вірна і дуже мало імовірно сталася, або, що нульова гіпотеза не вірна. Люди інтерпретують р-значення багатьма невірними способами. Саме по собі р-значення не дозволяє міркувати про ймовірності гіпотез або ряду гіпотез з попереднім розподілом ймовірності між ними, в яких може бути використана Баєсова статистика. Використовують функцію правдоподібності для всіх можливих значень попереднього замість р-значення для нульової гіпотези. Р-значення відноситься тільки до єдиної гіпотези, званою нульовій, і не відноситься до яких-небудь інши гіпотез, таких як альтернативна у перевірці статистичних гіпотез Нейман-Пірса. Див. також Примітки ==Література== * Корн Г.А., Корн Т.М. Справочник по математике для научных работников и инженеров. — М.: «Наука», 1973. — 832 с. Значущість

Німецький історик К. Герке, вважає однозначно доведеним, що слов'яни — давніша самоназва, ніж етнонім склавіни («раби») та що найімовірніша етимологія цього терміна перегукується з «словом», тобто слов'яни називали себе так, протиставляючи політичні цілі. Тому слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської, арабської работоргівлі. З давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їхніх загонів, які утримували владу в слов'янських землях. В арабській мові для позначення слов'ян довгий час був поширений термін «сакаліба». Зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов'яни (сакаліба). Цей етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словіне» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словіне — жителі Новгородської землі. Населення Нація Держави К-сть Росіяни 130 000 000 Українці 46 700 000–51 800 000 Поляки ~50 000 000 (57 393 000) Серби 12 100 000–12 500 000 Чехи 12 000 000 Болгари 10 000 000 Білоруси 10 000 000 Хорвати 8 000 000 Словаки 6 940 000 Босняки 2 800 000–4 600 000 Словенці 2 500 000 Македонці 2 200 000 Чорногорці 500 000 Зародження і розселення Зображення раннього слов'янина як уособлення "Склавінії", з Євангелія Оттона, 990 рік нашої ери Історики звертають увагу як чи не на найважливішу ознаку етносу на самосвідомість, що фіксується насамперед у самоназві. Самоназва «слов'яни» (у видозміненій відповідно до фонетичних норм грецької мови формі «склавини») вперше згадується Прокопієм Кесарійським (середина 6 століття) в оповіді про події 512 року. Оскільки в історичних джерелах 6 століття слов'яни виступають як достатньо консолідована спільнота зі значним військовим потенціалом, припускають, що вона склалася напередодні появи слов'ян на північних кордонах Візантії впродовж 5 століття, але навряд чи помітно раніше, адже слов'яни не згадуються жодним синхронним джерелом серед народів, які брали участь у бурхливих подіях гунського часу (кінець 4 — 1-ша половина 5 століття) у Східній та Центральній Європі. Поруч із власне слов'янами («склавинами») в джерелах також фігурують анти, які, згідно з авторами 6 століття, за мовою, віруваннями та побутовою культурою не відрізнялися від склавинів і походили з ними «від одного кореня». У склавинах та антах дослідники вбачають потестарні об'єднання, так звані союзи племен. Термін «анти», на відміну від «слов'яни»/«склавини», не є самоназвою, він має іраномовне походження. Неслов'янською є також і назва «венети»/«венеди». Нею, зокрема, у Йордана позначені спільні предки склавинів та антів, з якими в 4 столітті воював вождь готів Германаріх. Втім дехто із сучасних дослідників доволі скептично ставиться до прямого ототожнення із праслов'янами венедів, які згадуються в різних частинах центральних та східноєвропейських теренів у 1 столітті (Пліній Старший, Тацит). За сучасними уявленнями, територія етнокультурної кристалізації слов'ян визначається як смуга вздовж межі лісової та лісостепової зон між Віслою на заході та Дніпро-Донським міжріччям на сході. У межах цього регіону упродовж кінця 1 тисячоліття до н. е. — 1 тис. н. е. простежується низка генетично пов'язаних між собою археологічних культур, у носіях яких вбачають як власне ранньоісторичність слов'ян, так і їхніх безпосередніх попередників. Гіпотези щодо іншого розташування «прабатьківщини» слов'ян (вісло-одерська, карпато-дунайська) натепер становлять виключно історіографічний інтерес. На думку історика Миколи Аркаса: Про Слов'ян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті.., але звуть їх венетами. Тільки через 500 років вперше бачимо наймення «словен», «славен», і то звуть так не всіх слов'ян, тільки західних. Саме наймення слов'ян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не «німці», що говорити не вміють. Докиївські часи Уявлення про держави та племена слов'ян Більша частина майбутніх слов'янських земель в III—IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях внаслідок союзу племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів тощо. Першою відомою державою слов'ян вважають князівство Само що існувало в VII ст. на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії. Slavic distribution origin Історія слов'янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських і угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо- і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами. Середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народу слов'янського», яка була видана 1609 року, зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало „слово“, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою». У середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їхні племена мали окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (суч. ), Візантійці звали східну групу слов'янських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країною з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена. Автори середньовічних руських літописів вважали, що частина слов'ян після всесвітнього потопу розташовувалася поруч з Іллірією. Історик XV ст. Ян Длугош стверджував про існування слов'янської країни «Склавінія», «Склавонія» (див. склавіни) Розселення слов'ян у 7—8 століттях Слов'янський історик Мавро Орбіні на основі доступних йому джерел на межі 16-17 ст. у книзі «Слов'янське царство» свідчить: Ось що пише Орбіні про походи русів: Таким чином, слов'яни, так само як і їхні предки, і нащадки, під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу. Нестор Літописець про походження слов'ян писав так: . Сучасність Любора Нідерле 1912 року Слов'яни населяють близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групи. До західнослов'янської групи належать поляки, кашуби, лужичани, чехи, словаки (а також колишні носії нині мертвих мов — полаби й словінці). До східних слов'ян включають українців, білорусів та росіян. До південнослов'янських народів належать серби, хорвати, македонці, болгари, словенці. Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст. Писемність на основі кирилиці та латинської графіки (раніше, частково — арабського письма та глаголиці). Генетика Незважаючи на мовну спорідненість, генетично слов'яни мають значні відмінності, що показує участь у їхній генезі різних етнічних спільнот. Дані в таблиці округлені до цілих чисел з урахуванням того, що через низьку статистику точність виміру частоти гаплогруп (пропорція в генофонді) перевищує відсоток. Наведені дані тільки для найбільш поширених в Європі гаплогруп. Об'єднані комірки відповідають даним по старих гаплогрупах (HG2=I1a+I1b). Частки гаплогруп в складі генів сучасних слов'ян такі: + Народи Кількість, людей R1a, % R1b, % I1a, % I1b, % N1c, % E3b1, % J2, % Примітки Українці 50 46 2 5 16 5 8 6 Вибірка 585 осіб для I1b Росіяни (північ) 380 37 5 6 6 35 0 1 Архангельська і Вологодська області Росіяни (центр) та асимільовані білоруси 364 47 8 5 10 16 5 1 Тверська, Псковська і Смоленська області Росіяни (південь) та асимільовані українці 484 55 5 4 16 10 2 4 Орловська, Курська, Воронезька, Білгородська області і Кубань всі росіяни 1207 47 7 5 12 20 4 3 Білоруси 574 50 10 3 16 10 - 2 N3 =10% в середньому: від 8 % на півдні Білорусі до 19 % на півночі Поляки 55 56 16 7 10 - 4 3 56 % на вибірці 55 осіб: очікуваний діапазон 43—68 % Словаки 70 47 17 17 3 10 4 Чехи 53 38 19 19 0 8 6 Словенці 70 37 21 12 20 0 7 3 37 % на вибірці 70 осіб: очікуваний діапазон 27—49 % Хорвати 108 34 16 6 32 - 6 6 34 % на вибірці 108 осіб: очікуваний діапазон 26—44 % Серби 113 16 11 - 29 - 20 7 16 % на вибірці 113 осіб: очікуваний діапазон 10—24 % Болгари 34 15 17 - - - 21 11 15 % на вибірці 34 осіб: очікуваний діапазон 7—30 % 2008 року відбулися певні зміни в назвах гаплогруп. Відповідність старих назв і нових (в дужках) такі: I1a (I1), I1b (I2), N3 (N1c), E3b1 (E1b1b1). З огляду на географію домінування гаплогрупи мають такі умовні назви: E — східно-африканська; I — давньоєвропейська (поділяється на I1-скандинавську і I2-балканську); N — балто-фінська (або фіно-угорська); R1a — євразійська; R1b — західноєвропейська. Аналіз секвенування 97 геномів з України виявив понад 13 мільйонів генетичних варіантів, близько чверті загального генетичного різноманіття, виявленого в Європі. Серед них майже 500 000 варіантів раніше не задокументовані і, ймовірно унікальні. На генетичній карті українські геноми розташовані між північними західноєвропейськими популяціями. Principal Component Analysis of European populations from the Genome Ukraine Project В структурі популяції видно три компоненти, що відрізняються частотою від сусідніх народів. Structure plot of European populations from the Genome Ukraine Project Існує подібність у генетичній струкрурі між українцями з України та іншими народами центральної та центрально східної Європи, а також з жителями Балкан (див. Principal Component Analysis of European populations from the Genome Ukraine Project). Проте ця подібність може бути наслідком недостатньої представленоісті зразків із оточуючих популяцій які поки що не представлені достатньою кількістю повногеномних даних. Див. також

Історія математики Істо́рія матема́тики — галузь знань, що займається дослідженням походження та розвитку математичних відкриттів і методів, а також математичних праць минулого. Слово «математика» походить від (мàтема), що означає «пізнання» чи «вивчення»; математик, (математико́с), — «людина, охоплена жадобою пізнання». Математика первісно виникла як один із напрямків пошуку істини (у грецькій філософії) у сфері просторових відношень (землеміряння — геометрії) та обчислень (арифметики), для практичних потреб людини рахувати, обчислювати, вимірювати, досліджувати форми і рух фізичних тіл. Нині цей термін позначає цілком визначену галузь знань, пов'язану з дослідженням задач про кількість, просторові форми, процеси розвитку та формальні структури, в основі якого лежать точні означення та строгі дедуктивні методи. Періодизація Історію математики можна поділити на чотири періоди. У перший період (приблизно 6-5 ст. до н. е.) сформувалося поняття цілого числа, раціонального дробу, відстані, площі, об'єму, створені правила дій з числами, найпростіші правила визначення площ фігур і об'ємів тіл. Так накопичився матеріал, що склався в арифметику. Вимірювання площ і об'ємів сприяло розвиткові геометрії. На базі створення методів арифметичних обчислень виникла алгебра, а в зв'язку із запитами астрономії — тригонометрія. Однак у цей період математика ще не була дедуктивною наукою, вона складалася переважно з прикладів на розв'язування окремих задач, іноді становила збірку правил для їхнього розв'язування. У другий період (до середини XVII ст.) математика стає самостійною наукою зі своєрідним, чітко вираженим методом і системою основних понять. В Індії було створено десяткову систему числення, в Китаї — метод розв'язування лінійних рівнянь з двома і трьома невідомими; створена стародавніми греками система викладу елементарної геометрії стала зразком дедуктивної побудови математичної теорії на багато століть вперед. У цей період з арифметики поступово виділяється теорія чисел. Велике значення мали праці Піфагора Самоського, Гіппократа Хіоського, Евдокса Кнідського, Евкліда, Архімеда, Діофанта. У Київській Русі математична освіта була на рівні найкультурніших країн Європи того часу. Третій період (до початку ХХ ст.), в який було створено математику змінних величин, — суттєво новий період у розвитку математики. Четвертий — сучасний період — характеризується систематичним вивченням можливих типів кількісних відношень і просторових форм. Математика у первісному суспільстві Уже в найперших писемних знахідках є докази, які свідчать про математичні знання їхніх авторів, що використовувались для вимірювання часу на основі спостереження за небесними світилами. Доісторичні артефакти, виявлені в Африці та Франції, вказують на здійснення перших спроб квантифікації часу. Існує припущення, що відліком часу займалися жінки, які реєстрували місячні цикли або фази місяця. Паралельно розвивалися уявлення про число: вірогідно, спостерігаючи за групами (стадами) тварин, люди почали розрізняти поняття «один», «два» та «багато». Саме такі кількісні уявлення донині збереглися у зулусів, африканських пігмеїв та ще ряду племен — австралійських, бразильських тощо. Згодом числа об'єднували у групи, утворюючи більші одиниці лічби; зазвичай використовували пальці однієї чи обох рук або ж рук і ніг, що давало лічбу з основою 5, 10 або 20. Записи вели позначенням одиниць, зарубками, камінцями тощо. Математика найдавніших цивілізацій Найдавніші відомості про використання математики — господарські задачі в Стародавньому Єгипті (Папірус Рінда, Московський папірус, Шкіряний сувій єгипетської математики) та Вавилонії (Математичні тексти Суз). Вона використовувалася для календарних обрахунків, розподілу врожаю, організації суспільних робіт, збирання податків. Вавилонське царство Про вавилонську цивілізацію, на щастя, нам відомо доволі багато. Все це завдяки глиняним табличкам, на яких були клинописні тексти, вік яких датується приблизно від 2000 років до н. е. та аж до III століття до н. е. Математика знайдених клинописних табличок в основному стосувалася тільки моментів, пов'язаних із веденням господарства. Також проста арифметика і алгебра застосовувалися для оплати товарів, обчислення простих або складних відсотків. З часом, коли почали будувати канали, зерносховища та інші складні споруди, арифметичні та геометричні задачі стали складнішими. Математика знадобилася також для ведення обліку громадських робіт, яких у той час було чимало. Вкрай важливу роль математика зіграла у розрахунках календаря. Адже саме за календарем визначали час сівби та збору врожаю, а також усі релігійні свята. Саме вавилонська астрономія поклала початок поділу кола на 360 градусів, а градуса — на хвилини та секунди. Вавилонянам належить одна з перших систем числення. Для цього вони використовували числа від 1 до 59, основою яких була 10-ка. Символ, що позначав одиницю, вавилоняни повторювали необхідну кількість разів для чисел від 1 до 9. Подальші позначення, тобто, від 11 до 59, позначалися комбінацією символу числа 10, а також символу одиниці. Для чисел, починаючи з 60 і більше, була введена позиційна система числення, основою якої стало число 60. Суттєвим проривом у вавилонській математиці став позиційний принцип. Тобто, один і той же числовий знак або символ мав різні значення залежно від місця його розташування. Прикладом може слугувати значення 6 у нинішньому записі числа 606. Однак у вавилонян нуль був відсутній, саме тому і набір символів міг означати таке: 65 — це 60+5, і 3605 — це 602+0+5. Виникала неоднозначність зі сприйняттям дробів, оскільки ті ж самі символи могли трактуватися і як число, і як дріб. Однак ця проблема вирішувалася досить просто — все залежало від конкретного контексту. Єгипет Наше розуміння староєгипетської математики ґрунтується в основному на двох папірусах, що датуються приблизно 1700 роком до н. е. Однак ті математичні відомості, які містять ці папіруси, належать до зовсім раннього періоду, приблизно 3500 років до н. е. Єгиптяни відмінно орієнтувалися на той момент в математиці. Вони використовували її для обчислення маси тіл, площ посівів, об'ємів зерносховищ, розмірів податків, кількості каменів, які призначалися для будівництва різних споруд. У папірусах знайшлася і згадка про завдання з визначенням кількості зерна для приготування необхідного числа кухлів пива і навіть більш складних, де для приготування пива використовувалися одночасно кілька сортів зерна. Однак, незважаючи на всі ці факти, рівень астрономії в Стародавньому Єгипті все ж істотно поступався ступеню її розвитку у Вавилонському царстві. Вся давньоєгипетська писемність була заснована на ієрогліфах. Причому система числення, як і астрономія, сильно поступалася вавилонській системі. Єгиптяни використовували тільки непозиційну десяткову систему, де числа від одного до дев'яти позначалися за допомогою вертикальних паличок відповідним числом. Що стосується послідовних ступенів числа десять, то тут вже використовувалися індивідуальні символи. У єгиптян геометрія здебільшого зводилася до обчислень площ круга, трикутників, прямокутників, трапецій і до формул об'ємів певних тіл. Варто також відзначити, що, незважаючи на всю велич єгипетських пірамід, для їхнього будівництва єгиптяни використовували вкрай просту і примітивну математику. Антична Греція Муза геометрії (Лувр) Піфагорійська школа Математика як теорія отримала розвиток у школі Піфагора (571—479 рр. до н. е.). Головним досягненням піфагорійців в області науки є істотний розвиток математики як за змістом, так і за формою. За змістом — відкриття нових математичних фактів. За формою — побудова геометрії і арифметики як теоретичних доказових наук, що вивчають властивості абстрактних понять про числа і геометричні форми. Дедуктивна побудова геометрії стала потужним стимулом її подальшого розвитку. Піфагорійці розвинули і обґрунтували планіметрію прямолінійних фігур — вчення про паралельні лінії, трикутники, чотирикутники, правильні багатокутники. Отримала розвиток елементарна теорія кола. Наявність у піфагорійців вчення про паралельні лінії вказує на те, що вони володіли методом доведення від супротивного і вперше довели теорему про суму кутів трикутника. Вершиною досягнень піфагорійців у планіметрії є доказ теореми Піфагора. Остання на багато століть раніше була сформульована вавилонськими, китайськими й індійськими вченими, однак її доказ їм не був відомий. Успіхи піфагорійців у стереометрії були значними. Вони займалися вивченням властивостей кулі, відкрили побудову чотирьох правильних многокутників — тетраедра, куба, октаедра і додекаедра (ікосаедр досліджував згодом Геетет). Однак вони не змогли обґрунтувати твердження, які стосуються об'ємів тіл (піраміди, конуса, циліндра і кулі), хоча, звичайно, ці твердження були встановлені емпірично на багато століть раніше. В галузі арифметики піфагорійці вивчали властивості парних і непарних, простих і складених натуральних чисел, шукали досконалі числа, тобто такі, які дорівнюють сумі всіх своїх дільників (наприклад, 6=1+2+3; 28=1+2+4+7+14). Піфагорійці знали також дробові числа і в зв'язку з цим розробили теорію арифметичної та геометричної пропорцій. Вони володіли поняттями середнього арифметичного, середнього геометричного і середнього гармонійного. Поворотний пункт в історії античної математики Якими б великими не були досягнення піфагорійців у розвитку змісту та систематизації геометрії і арифметики, однак всі вони не можуть зрівнятися зі зробленим ними ж відкриттям несумірних величин. Це відкриття стало поворотним пунктом в історії античної математики. З приводу цього відкриття Аристотель говорив, що Піфагор показав, що якщо б діагональ квадрата була б порівнянна з його стороною, то парне дорівнювало б непарному. Це зауваження Арістотеля показує, що при доведенні несумірності діагоналі квадрата з його стороною Піфагор використовував метод від супротивного. Наприкінці V століття до н. е. Феодор із Кирени встановив, що несумірність діагоналі квадрата з його стороною не є винятком. Він показав, що сторони квадратів, площі яких дорівнюють 3, 5, 6, …, 17 несумірні зі стороною одиничного квадрата. Піфагор вчив, що сутність усіх речей є число; число — самі речі; гармонія чисел — гармонія самих речей. Це природно: до відкриття Піфагора давньогрецькі математики вважали, що будь-які два відрізки мають спільну міру, хоча, може бути, і дуже малу. Піфагорійці знали тільки додатні цілі і дробові числа. Дотримуючись своєї філософської установки, вони, по суті справи, вважали, що кожна річ може бути охарактеризована позитивним цілим або дробовим числом, яке «виражає сутність» цієї речі. Насправді це означало, що геометрія будувалася на базі арифметики. Після виявлення існування несумірних величин перед піфагорійцями відкрилися дві можливості. Можна було спробувати розширити поняття числа за рахунок приєднання до раціональних чисел ірраціональних чисел, охарактеризувати несумірні величини числами іншої природи і таким чином відновити силу філософського принципу «все є число». Однак цей шлях, настільки природний і простий з сучасної точки зору, для піфагорійців був закритий. В цьому випадку треба було побудувати досить точну арифметичну теорію дійсних чисел, що при рівні піфагорійської математики було справою нереальною. Тому треба було йти іншим шляхом — шляхом певного перегляду вихідних принципів, наприклад, прийняти, що геометричні об'єкти є величинами більш загальної природи, ніж дробові і цілі числа, і намагатися будувати всю математику не на арифметичній, а на геометричній основі. Саме цей другий шлях і обрали піфагорійці, а слідом за ними більшість давньогрецьких математиків, аж до Архімеда і Аполлонія. Період Академії Період цілком самостійної діяльності греків в області математики починається з діяльності Платона і заснованої ним у 389 р. Філософської школи, відомої під ім'ям Академія. З цього часу подальший розвиток, якщо не всієї математики взагалі, то, безсумнівно, геометрії, зосереджується виключно в руках однієї грецької нації, яка й веде його, поки знаходить у своєму розпорядженні необхідні засоби. Головним результатом математичної діяльності самого Платона було створення філософії математики і, зокрема, її методології. Як відомо, його власні роботи дуже мало стосувалися збільшення математичних знань у кількісному відношенні і були спрямовані на встановлення точних визначень основних понять геометрії, на виявлення і відведення справжнього місця її основних положень, на приведення надбаних раніше математичних знань в суворий логічний зв'язок як між собою, так і з основними поняттями та положеннями, і нарешті, на приведення в повну ясність і вивчення методів відкриття та докази нових істин, методів. Методів, розроблених Платоном, за свідченням Прокла, було три: аналітичний, синтетичний та апологічний. Викладені, на підставі пізніших досліджень предмета, більш повним і головне більш певним чином, ці визначення представляються в наступному вигляді. Аналітичний метод полягає в утворенні ланцюга пропозицій, з яких кожне випливає з наступного за ним, як безпосередній наслідок. Синтетичний метод є частиною аналітичного і тому складається з ланцюгів пропозицій, з яких перше є доведена істина, а кожне з наступних є наслідком того, що йому передує. Про апологічний метод, або метод приведення до безглуздості, Евклід не говорить, але досить чітке його визначення поряд з нечіткими визначеннями аналізу і синтезу дає Прокл, при своєму приписуванні їх Платону; «Третій (апологічний) метод, — говорить він, — є приведення до неможливого, яке не доводить прямо того, що шукається, а спростовує те, що йому суперечить, і таким чином через зв'язок того й іншого знаходить істину». Вчені математики, що належали до Академії розпадалися на дві групи: на вчених, які отримали свою математичну освіту незалежно від Академії і перебували тільки в більш або менш тісних зносинах з нею, і на колишніх учнів Академії. До перших належали Теэтет Афінський, Леодам Фасосский, Архіт Тарентським і пізніше Евдокс Кнідський; до числа других — Неоклид, Леон, Амикл з Гераклеї, брати Менехм і Динострат, і під час старості Платона — Теюдий з Магнезії, Кизикен Афінський, Гермотим Колофонский, Філіп Мендейский і Філіп Опунтский. * Фалес * Піфагор * Герон * Птолемей Китай та Індія Додатні і від'ємні кількості вперше в історії науки розрізняли в Китаї ще понад 2000 років тому. Уже у 8-й книзі збірника «Математика в дев'яти книгах» автори вільно користувалися від'ємними кількостями. У цій книжці є рівняння з від'ємними першими коефіцієнтами і вільними членами; тут же сформульовано правила додавання і віднімання від'ємних кількостей. Додатні кількості в китайській математиці назвали «чен», від'ємні — «фу»; їх зображали різними кольорами: «чен» — червоним, «фу» — чорним. Такий спосіб зображення використовувався в Китаї до середини XIII ст., поки Лі Є не запропонував зручніше позначення від'ємних чисел — цифри, що зображали від'ємні числа, перекреслювали рискою навскіс справа наліво. У V—VI ст. від'ємні числа поширюються в індійській математиці. В Індії від'ємні числа систематично застосовували і тлумачили в основному так само, як це ми робимо тепер. Уже в творі Брамагупти «Перегляд системи Брами» (628 р.) ми читаємо: «Майно» і «майно» є «майно», сума двох «боргів» є «борг»; сума «майна» і нуля є «майно»; сума двох нулів є нуль… Борг, який віднімають від нуля, стає «майном», а «майно» — «боргом». Якщо треба відняти «майно» від «боргу», а «борг» від «майна», то беруть їх суму…". Від'ємними числами індійські математики користувалися під час розв'язування рівнянь, причому віднімання замінювали додаванням до рівного й протилежного числа. Про те, як індійські вчені відкрили від'ємні числа, достовірно ми нічого не знаємо. Слід зазначити, що основною особливістю індійської математики є переважання обчислювальних прийомів, які давалися в догматичній формі. Розв'язуючи задачі на рух, виграш і. програш та інші, індійці, очевидно, на досвіді переконалися в зручності від'ємних чисел. Так, у творі видатного індійського математика й астронома Аріабхати І (476—бл. 550) подано розв'язування задачі, в якій йдеться про «момент зустрічі в минулому і майбутньому». Проте, запровадивши від'ємні числа, індійські математики вважали їх не рівноправними елементами математики, а чимось подібним до логічних можливостей, бо, за висловом індійського математика Бхаскари, люди з ними не згодні. Таким чином, при розв'язуванні алгебраїчних рівнянь математики зустрілися з від'ємними величинами, але почали вважати їх об'єктивними поняттями тільки тоді, коли реально розтлумачили. Введення від'ємних чисел було зумовлене, в першу чергу, розвитком алгебри як науки, що дає загальні способи розв'язування арифметичних задач незалежно від вихідних числових даних. Від'ємні числа були необхідні вже при розв'язуванні задач, які зводяться до рівнянь першого степеня з однією змінною. Можливий від'ємний розв'язок у таких задачах можна пояснити прикладами протилежних величин (протилежно напрямлені вектори, температура, вища і нижча від нуля, майно — борг і т. д.). Середньовічна Європа Незважаючи на всю свою велич, Римська цивілізація не змогла залишити жодного істотного сліду в математиці, бо вона була вже надто стурбована рішенням своїх практичних проблем. А ось цивілізація, яка склалася в Європі часів раннього Середньовіччя (приблизно 400—1100 рр. н. е.) не була настільки продуктивною через ряд причин. По-перше, усе інтелектуальне життя було сконцентровано тільки на теології. Тому рівень математичних знань не піднімався вище простої арифметики, а також найелементарніших розділів «Начала» Евкліда. Мабуть, найголовнішим розділом математики в Середньовіччя залишалася астрологія. В той час будь-якого астролога називали математиком. А оскільки вся медицина на той момент ґрунтувалася переважно на астрологічних показаннях і протипоказаннях, всім медикам довелося терміново стати математиками. Приблизно в 1100 році західноєвропейська математика приступила до освоєння збережених візантійськими греками і арабами спадщини Стародавнього світу Сходу. Це тривало близько трьох століть. А оскільки араби практично повністю володіли усіма працями давніх греків, Європа змогла отримати в своє розпорядження просто величезну кількість математичної літератури. Всі праці перекладалися на латину, що сприяло істотному зростанню знань і підйому математичних досліджень в досить короткі терміни. Практично всі вчені Європи визнавали, що своє натхнення вони черпали саме з праць греків. Одним з найперших європейських математиків, якого варто загадати, став Леонардо Пізанський або Фібоначчі. Завдяки його праці «Книга абака», виданій у 1202 році, європейці змогли познайомитися з індо-арабськими цифрами, а також методами обчислень. З неї вони дізналися і про алгебру. Однак протягом наступних кількох століть математична активність пішла на спад. Весь звід математичних досліджень і знань тієї епохи відбив Лука Пачолі у 1494 році. В його працях написано, що ніяких алгебраїчних нововведень відкрито або придумано не було, все це вже є у Леонардо. Відродження Одними з найвидатніших геометрів епохи Відродження, як не дивно, стали художники. Саме вони розвинули ідею перспективи. Поняття проєкції і перерізу ввів художник Леон Баттіста Альберті (1404—1472 рр.). Всі прямі промені світла, що виходять від очей спостерігача до різних точок представленої сцени, утворюють проєкцію. А перетин виходить шляхом проходження площини через проєкцію. Тому для того, щоб картина, яку малює художник, в кінцевому результаті була максимально реалістичною, вона повинна виконувати закони проєкції і бути саме таким перетином. Судження про проєкції і перерізи одразу викликали ряд математичних питань. Завдяки ним і народилася проєктивна геометрія, а заснував її Ж. Дезарг (1593—1662 рр.). Він створив її за допомогою доказів, які ґрунтувалися на проєкції, а також перерізі. Він уніфікував підхід до різних типів конічних перерізів, які видатний геометр з Греції — Аполлоній, розглядав завжди окремо. Розвиток сучасної математики XVI століття в Західній Європі став визначним у досягненнях алгебри та арифметики. 1582 року іспанський король Філіп II заснував першу в Європі математичну академію. Математики ввели в ужиток десяткові дроби, а також правила арифметичних дій з ними. Справжній фурор викликав Дж. Непер, який у 1614 році винайшов логарифми. Вже в кінці XVII століття склалося чітке розуміння логарифмів як показників ступенів з абсолютно будь-яким позитивним числом, але тільки не одиницею. У XVI столітті стали активно використовувати ірраціональні числа. Б. Паскаль (1623—1662 рр..), а також І. Барроу (1630—1677 рр.), який був вчителем І. Ньютона (1643—1727 рр.) і викладав у Кембриджському університеті, заявив, що число корінь з двох, можна трактувати виключно як геометричну величину і більше ніяк. Але в той же час Р. Декарт (1596—1650 рр.) і Дж. Валліс (1616—1703 рр.) стверджували наступне: ірраціональні числа припустимі і без посилань на геометрію, тобто самі по собі. Однак у XVI столітті відновилися суперечки з приводу законності від'ємних чисел, а також комплексних чисел (Декарт їх назвав «уявними»), які виникали при розв'язуванні квадратних рівнянь. Незважаючи на доказову базу, ці числа були під підозрою аж до XVIII століття, незважаючи на те, що Л. Ейлер (1707—1783) ними користувався. Комплексні числа остаточно були визнані тільки в XIX столітті, після того, як математики того часу повністю ознайомилися з їх геометричним представленням. 16-19 століття У XVI столітті італійські математики С. Даль Ферро (1465—1526 рр.), Н. Тарталья (1499—1577 рр.) і Д. Кардано (1501—1576 рр.) змогли знайти спільні рішення рівнянь третього, а також четвертого ступеня. Щоб їх алгебраїчні міркування були зрозумілими, а записи стали більш точними, було прийнято рішення ввести багато відомих сьогодні символів, таких як: «+», «–», "=", «>», «<» та інших. Одним з найбільш яскравих нововведень стало систематичне застосування французьким математиком Ф. Вієтом (1540—1603 рр.) букв, які позначали невідомі, а також постійні величини. Це нововведення дозволило знайти Вієту єдиний метод рішення рівнянь другого, третього і четвертого ступенів. Після того, як усе було знайдено, математики пішли далі, тобто до рівнянь вище четвертого ступеня. Над цим наполегливо працювали Кардано, Ньютон і Декарт. Вони опублікували, щоправда, без будь-яких доказів, цілий ряд своїх результатів, що стосуються числа і виду коренів рівняння. І. Ньютон відкрив співвідношення між коренем і дискримінантом квадратного рівняння. Фрідріх Гаусс (1777—1855 рр.) в 1779 році довів так звану основну теорему алгебри, згідно з якою многочлен n-го ступеню має рівно n коренів. В алгебрі основне завдання полягає в наступному: знайти спільне рішення алгебраїчного рівняння. Це завдання продовжувало хвилювати математиків на початку XIX століття. Коли мова йде про спільне вирішення рівняння другого ступеня, мається на увазі наступне: кожен з двох коренів може бути виражений за допомогою кінцевого числа операцій додавання, віднімання, а також множення, ділення і добування коренів, здійснюваних над коефіцієнтами рівняння. Нільс Абель (молодий норвезький математик, 1802—1829 рр.) довів, що немає ніякої можливості отримати спільне рішення рівнянь вище четвертого ступеня за допомогою кінцевого числа алгебраїчних рішень. Але є багато рівнянь спеціального виду вище четвертого ступеня, які, в принципі, можуть допускати подібне рішення. Зовсім юний французький математик Е. Галуа (1811—1832 рр.) буквально напередодні своєї дуелі на якій і загинув, зміг дати заключну відповідь на питання: які саме рівняння можна відобразити через коефіцієнти за допомогою кінцевого числа алгебраїчних операцій. У його теорії застосовувалися підстановки коренів. Розвиток теорії груп — це хороший приклад того, що в математиці все ж присутні і творчі процеси. Галуа створив свою теорію на основі робіт Абеля. Сам же Абель брав за основу роботи Ж. Лагранжа (1736—1813 рр.). Насправді, дуже багато відомих математиків, включаючи і Гауса, і А. Лежандра (1752—1833 рр.) використовували в своїх працях поняття груп. У свій час Ньютон і заявив: «Якщо я і міг бачити набагато далі, ніж інші, все тільки тому, що я стояв на плечах гігантів». Аналітична геометрія Аналітична (координатна) геометрія створювалася незалежно математиками П. Ферма (1601—1655 рр.) і Р. Декартом. Це було зроблено спеціально для розширення можливостей евклідової геометрії в задачах на побудову. Але Ферма оцінював свої роботи тільки як переформулювання творів Аполлонія. Справжнє відкриття — це усвідомлення всієї могутності алгебраїчних методів, яке належить все ж Декарту. Аналітична геометрія виникла саме тоді, коли Декарт приступив до розгляду невизначених задач на побудову шляхом рішень, де є не одна, а відразу безліч різних довжин. Аналітична геометрія застосовує алгебраїчні рівняння, щоб представити дослідження поверхонь і кривих. Декарт вважав, що певну криву можна записати за допомогою єдиного алгебраїчного рівняння відносно x і y. Даний підхід став важливим кроком вперед. Таким чином, у XVII—XVIII ст. ст. більшість головних відкриттів, приміром, циклоїда або ланцюгова лінія, швидко змогли увійти в побут вчених. Швидше за все, першим математиком, який використовував рівняння для доказів властивостей конічних перерізів, став Дж. Валліс (1616—1703 рр.). У 1685 році він алгебраїчним методом отримав всі необхідні йому результати, які були представлені в книзі «Начала» Евкліда. Саме аналітична геометрія змогла повністю обміняти ролями геометрію і алгебру. Видатний французький математик Лагранж сказав: «Алгебра і геометрія, рухаючись своїми шляхами, лише уповільнюють свій прогрес. Однак, як тільки ці науки об'єднуються, вони починають позичати одна у одної життєві сили і можливості, які змушують їх обох рухатися величезними кроками вперед до досконалості». Математичний аналіз Такі засновники сучасної науки, як Ньютон, Коперник, Галілей і Кеплер, підходили до вивчення природи так само, як і до математики. Досліджуючи, таким чином, рух, ці великі математики змогли виробити таке фундаментальне поняття, як відношення між змінними і функція. Таке завдання, як визначення миттєвих швидкостей зміни різних величин, цікавило практично всіх математиків XVII століття, у тому числі і Барроу, Декарта, Валліса, і Ферма. Вони запропонували різні ідеї і методи, які були об'єднані в систематичний універсальний формальний спосіб, що використовувався Ньютоном, а також Г. Лейбніцем (1646—1716 рр.), які, до речі, були творцями диференціального числення. Але в розробці даного обчислення, математики постійно вели гарячі суперечки, з'ясовуючи, кому ж все-таки належить головна заслуга, і Ньютон постійно звинувачував Лейбніца в чистому плагіаті. З плином часу дослідження підтвердили, що Лейбніц не займався плагіатом, а навпаки, створив незалежно від Ньютона математичний аналіз. Через незгоду сторін миритися з ситуацією, обмін знаннями між математиками Англії і континентальної Європи «заморозився» на довгі роки. Хочеться відзначити, що в цій ситуації найбільше постраждала англійська сторона. Математики з Англії так і продовжували аналізувати в геометричному напрямку, тоді як математики з континентальної Європи, включаючи таких гігантів думки, як Я. Бернуллі (1667—1748 рр.), Лагранжа і Ейлера, змогли досягти неймовірно високих результатів, дотримуючись аналітичного або алгебраїчного підходу. Сучасна математика Створення диференціального й інтегрального числень ознаменувало початок «вищої математики». Методи математичного аналізу, на відміну від поняття межі, що лежить в його основі, виглядали чіткими і зрозумілими. Багато років математики, у тому числі Ньютон і Лейбніц, марно намагалися дати точне визначення поняттю межі. І все ж, незважаючи на численні сумніви в обґрунтованості математичного аналізу, він знаходив все більш широке застосування. Диференціальне і інтегральне числення стали наріжними каменями математичного аналізу, який з часом включив в себе і такі предмети, як теорія диференціальних рівнянь, звичайних і з частковими похідними, нескінченні ряди, варіаційне числення, диференціальна геометрія і багато іншого. Строге визначення межі вдалося отримати лише в 19-му столітті. Неевклідова геометрія. До 1800 років, математика лежала на двох «китах», а саме — на числовій системі і евклідовій геометрії. Так як багато властивостей числової системи доводили геометрично, евклідова геометрія була найбільш надійною частиною будівлі математики. Тим не менш, аксіома про паралельні прямі містила твердження про прямі, що тягнуться у нескінченність, яке не могло бути підтверджено досвідом. Навіть версія цієї аксіоми, що належить самому Евкліду, зовсім не стверджувала, що якісь прямі не перетнуться. У ній швидше формулювалася умова, при якій вони перетнуться в деякій кінцевій точці. Математики століттями намагалися знайти аксіомі про паралельні прямі відповідну заміну. Але в кожному варіанті неодмінно, у когось, був пробіл. Честь створення неевклідової геометрії випала Лобачевському М. І. та Я. Бояї, кожен з яких незалежно опублікував свій власний оригінальний виклад неевклідової геометрії. У їх геометріях, через дану точку можна було провести нескінченно багато паралельних прямих. В геометрії Б. Рімана через точку поза прямою не можна провести ні однієї паралельної. Про фізичні додатки неевклідової геометрії ніхто серйозно не думав. Але, створення в 1915 році А. Ейнштейном загальної теорії відносності, пробудило науковий світ до усвідомлення реальності неевклідової геометрії. Неевклідова геометрія стала найбільш вражаючим інтелектуальним звершенням 19-го століття. Вона ясно продемонструвала, що математику не можна більше розглядати, як звід незаперечних істин. У кращому випадку, математика могла гарантувати достовірність доказів на основі не достовірних аксіом. Проте, математики надалі здобули свободу досліджувати будь-які ідеї, які могли здаватися їм привабливими. Кожен математик окремо був тепер вільний вводити свої власні нові поняття і встановлювати аксіоми на свій розсуд, стежачи лише за тим, щоб теореми, які виникають з аксіом, не суперечили одна одній. Грандіозне розширення кола математичних досліджень в кінці 19-го століття, по суті, стало наслідком цієї нової свободи. Математична строгість. Приблизно до 1870 року, математики перебували в переконанні, що діють за визначенням древніх греків, застосовуючи дедуктивні міркування до математичних аксіом, тим самим забезпечуючи своїми висновками не меншу надійність, аніж та, якою володіли аксіоми. Неевклідова геометрія і кватерніони (алгебра, в якій не виконується властивість комутативності) змусили математиків усвідомити, що те, що вони брали за абстрактні і логічно несуперечливі затвердження, в дійсності ґрунтується на емпіричному та прагматичному базисі. Створення неевклідової геометрії супроводжувалося також усвідомленням існування в евклідової геометрії логічних прогалин. Одним з недоліків евклідової геометрії було використання припущень, не сформульованих в явному вигляді. Мабуть, Евклід не піддавав сумніву ті властивості, якими володіли його геометричні фігури, але ці властивості не були включені в його аксіоми. Окрім того, доводячи подобу двох трикутників, Евклід скористався накладенням одного трикутника на інший, не явно припускаючи, що при русі, властивості фігур не змінюються. Але окрім таких логічних прогалин, виявилося і кілька помилкових доказів. Створення нових алгебр, що почалося з квартерніонов, породило аналогічні сумніви і стосовно логічної обґрунтованості арифметики і алгебри звичайної числової системи. Всі раніше відомі математикам числа мали властивістю комутативності, тобто ab = ba. Кватерніони, вчинили переворот у традиційних уявленнях про числа, були відкриті в 1843 році В. Гамільтоном. Вони виявилися корисними для вирішення цілого ряду фізичних і геометричних проблем, хоча для кватерніонів не виконувалося властивість комутативності. Квартерніони змусили математиків усвідомити, що якщо не вважати присвяченій цілим числам і далекою від досконалості частини евклідових, арифметика і алгебра не мають власної аксіоматичної основи. Математики вільно поводилися з негативними та комплексними числами й виконували алгебраїчні операції, керуючись лише тим, що вони успішно працюють. Логічна строгість поступилася місцем демонстрації практичної користі введення сумнівних понять і процедур. Майже з самого зародження математичного аналізу, неодноразово робилися спроби підвести під нього суворі підстави. Математичний аналіз ввів два нових складних поняття — похідна і визначений інтеграл. Над цими поняттями билися Ньютон і Лейбніц, а також математики наступних поколінь, які перетворили диференціальне та інтегральне числення в математичний аналіз. Однак, незважаючи на всі зусилля, в поняттях межі, безперервності і диференційовності залишалося багато неясного. Крім того, з'ясувалося, що властивості алгебраїчних функцій не можна перенести на всі інші функції. Майже всі математики 18-го століття — початку 19-го століття, робили зусилля, щоб знайти сувору основу для математичного аналізу, і всі вони зазнали невдачі. Нарешті, в 1821 році, О. Коші, використовуючи поняття числа, підвів сувору базу під весь математичний аналіз. Однак пізніше, математики виявили у О. Коші логічні пробіли. Бажана строгість була нарешті досягнута в 1859 році К. Вейерштрасом. К. Вейерштрасс, спочатку вважав властивості дійсних і комплексних чисел самоочевидними. Пізніше він, як і Г. Кантор і Р. Дедекінд, усвідомив необхідність побудови теорії ірраціональних чисел. Вони дали коректне визначення ірраціональних чисел і встановили їх властивості, однак властивості раціональних чисел, як і раніше вважали самоочевидними. Нарешті, логічна структура теорії дійсних і комплексних чисел придбала свій закінчений вигляд в роботах Р. Дедекінда і Дж. Пеано. Створення підстав числової системи дало змогу вирішити також проблеми обґрунтування алгебри. Завдання посилення строгості формулювань евклідової геометрії було порівняно простим і зводилося до перерахування визначених термінів, уточнення визначень, введення відсутніх аксіом і заповнення прогалин у доказах. Це завдання виконав у 1899 році Д. Гільберт. Майже в той же час були закладені і основи інших геометрій. Д. Гільберт сформулював концепцію формальної аксіоматики. Одна з особливостей запропонованого ним підходу — трактування невизначених термінів: під ними можна мати на увазі будь-які об'єкти, що задовольняють аксіоми. Наслідком цієї особливості стала зростаюча абстрактність сучасної математики. Евклідова і неевклідова геометрії описують фізичний простір. Але в топології, що є узагальненням геометрії, невизначений термін «точка» може бути вільний від геометричних асоціацій. Для топології «точкою» може бути функція або послідовність чисел так само, як і що-небудь інше. Абстрактний простір являє собою багато таких «точок». Аксіоматичний метод Д. Гільберта увійшов майже в усі розділи математики 20-го століття. Однак, незабаром стало ясно, що цьому методу притаманні певні обмеження. У 1880-х роках, Г. Кантор спробував систематично класифікувати нескінченні множини (наприклад, множина всіх раціональних чисел, множина дійсних чисел і т. д.) шляхом їх порівняльної кількісної оцінки, приписуючи їм т. зв. трансфінітні числа. При цьому, він виявив в теорії множин протиріччя. Таким чином, до початку 20-го століття, математикам довелося мати справу з проблемою їх дозволу, а також з іншими проблемами підстав їх науки, такими, як неявне використання т. зв. аксіоми вибору. І все ж ніщо не могло зрівнятися з руйнівним впливом теореми неповноти К. Геделя. Ця теорема стверджує, що будь-яка несуперечлива формальна система, що досить багата, щоб утримувати теорію чисел, обов'язково містить нерозв'язну пропозицію, тобто твердження, яке неможливо ні довести, ні спростувати в її рамках. Тепер загальновизнано, що абсолютного доказу в математиці не існує. Щодо того, що ж таке доказ, думки розходяться. Однак більшість математиків схильні вважати, що проблеми основ математики є філософськими. І справді, жодна теорема не змінилася внаслідок знову знайдених логічно строгих структур. Це засвідчує, що в основі математики лежить не логіка, а здорова інтуїція. Висновок Якщо математику, відому до 1600, можна охарактеризувати як елементарну, то порівняно з тим, що було створено пізніше, ця елементарна математика нескінченно мала. Розширилися старі галузі та з'явилися нові, як чисті, так і прикладні галузі математичних знань. Виходять близько 500 математичних журналів. Величезна кількість публікованих результатів не дає змоги навіть фахівцеві ознайомитися з усім, що відбувається в тій галузі, в якій він працює, не кажучи вже про те, що багато результатів доступні для розуміння лише фахівцям вузького профілю. Ні один математик сьогодні не може сподіватися знати більше від того, що відбувається в дуже маленькому куточку науки. Див. також * Сад Архімеда (музей математики), Флоренція Примітки Література Біографічний словник діячів у галузі математики / О. І. Бородін, А. С. Бугай. — К. : Радянська школа, 1973. — 551 с. Георгій Вороний — гордість української математики / Ігнатенко Микола Якович // Проблеми сучасної педагогічної освіти: зб. ст. / РВНЗ «Крим. гуманіт. ун-т». — Ялта: б. в., 2005. Сер.: Педагогіка і псхологія, Вип. 8. — С. 15-22. Історія математики / Бевз В. Г. — Харків: Основа, 2006. — 171 с. — (Бібліотека журналу «Математика в школах України»: серія заснована в 2003 р. ; вип. 2(38)). — Бібліогр.: с. 166—169. — ISBN 9663332867 Історія математики за стародавніх часів і в середні віки: посіб. для вчителів та студ. педвишів / Г. Г. Цейтен ; передм. М. Вигодського ; пер. з рос. вид. — Б. м.: Радянська школа, 1936. — 220 с. Історія математики: навч. посіб. / Євген Крутиголова ; Дрогобиц. держ. пед. ун-т ім. Івана Франка. — Дрогобич: Коло, 2001. — 118, 1 с. — Бібліогр.: с. 119. — ISBN 966-7996-12-9 Історія математики у фаховій підготовці майбутніх учителів: монографія / В. Г. Бевз ; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. — Київ: б. и., 2005. — 359, 1 с. — Бібліогр.: с. 328—359. — ISBN 9666602245 Математики — дійсні члени Наукового товариства імені Шевченка / Григорій Возняк ; Тернопіл. осередок Наук. т-ва ім. Шевченка. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. — 127 с. — Бібліогр.: с. 124—125. — ISBN 9660705514 Математична генеалогія: навч. посіб. / В. К. Григоренко, К. В. Григоренко. — Черкаси: Видавництво ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2013. — 184 с. Математична освіта в Україні: минуле, сьогодення, майбутнє: Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 60-й річниці каф. математики і методики викладання математики: тези доповідей / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова, Ін-т фіз.-мат. та інформ. освіти і науки. Каф. математики і методики викладання математики ; оргком. конф.: Андрущенко В. П. та ін. ; ред. ком.: Бевз В. Г. та ін.. — Київ: б. в., 2007. — 375 с. — Бібліогр. у кінці ст. — ISBN 978-966-660-344-2 Михайло Васильович Остроградський. Нарис життя та діяльності / Вячеслав Добровольський. — Київ: Б. в., 2001. — 87 с. М. Є. Ващенко-Захарченко та його вплив на розвиток Київської математичної школи / А. В. Боярська-Хоменко // Теорія та методика навчання та виховання: зб. наук. пр. / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. — Харків: б. в., 2008. — Вип. 22. — С. 10-13. Нариси з історії математики: навч. посіб. / М. П. Ленюк. — Чернівці: Прут, 2010. — 359, 1 с. — Бібліогр.: с. 350—358. — ISBN 978-966-560-429-461-7 Практикум з історії математики / В. Г. Бевз ; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. — Київ: б. и., 2004. — 311 с. : іл. — Бібліогр.: с. 294—296. — ISBN 9666601966 Чотирнадцята міжнародна наукова конференція імені академіка М. Кравчука : 19-21 квітня, 2012 р., м. Київ: матеріали конференції / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова, Нац. техн. ун-т України «Київський політехнічний інститут»; Гол. оргком. М. Згуровський. — К. : НТУУ «КПІ» . — Укр., рос., англ. мовами.– ISBN 978-617-696-013-3. — Т. 4 : Історія та методика викладання математики. — 2012. — 299 с. — 170 пр.– Бібліогр. в кінці ст. — Укр., рос., англ. мовами.– ISBN 978-617-696-017-1 Matematyka i jej historia / W. Wieslaw. — Opole: NOWIK, 1997. — 416 s. — ISBN 83-905456-7-5 Посилання * Литература по истории математики

{| style="float: right; margin: 0 0 1em 1em; background: #f9f9f9; border: 1px #aaa solid; border-collapse: collapse; font-size: 85%; width: 210px; text-align: center;" Мала Русь Мала́ Ру́сь () — грецька церковно-адміністративна назва, що з'явилася на початку XIV століття для окреслення Руського королівства. Стародавні греки мали звичай називати «Малою» країну, яка була колискою даного народу, а «Великою» — країну, пізніше ними колонізовану. Від греків ці поняття перейшли до Східної Європи. Етимологія та історія Назви «Мала Русь» і «Велика Русь» виникли задовго до того, як на землях сучасної Росії сформувалась єдина держава. Їх започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 року). Цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу «Великої Русі» (), що охоплювала 19 єпархій, «Малої Русі», в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 1330-х іменував себе «князем усієї Малої Русі»; «королем Ляхії та Малої Русі» називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава. У церковному вжитку межі «Малої Русі» як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 року литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи ототожнювали «Малу Русь» із Волинню та відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях. Термін «Малоросія» штучно поширювався російським царизмом на українські землі незважаючи на те, що українці самі не використовували цю назву для свого етноніму та своєї території. Мала Русь вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»). Галицька митрополія, створена 1303 року, охоплювала шість єпархій: галицьку, перемиську, володимирську, холмську, луцьку і турівську, які у візантійських джерелах отримали назву Мала Русь ( — Мікра Росіа) на противагу Великій Русі ( — Мегалі Росіа), під якою з 1354 р. розумілася територія 19-ти єпархій під владою київського митрополита, в той період седалище (резиденція) митрополита знаходилась в місті Володимирі-на-Клязьмі з 1299, а кафедра руської церкви — в Києві, на Русі. Під впливом візантійської церковної термінології змінити свій титул на dux totius Rusiae Minoris, хоча він і його попередники іменували себе Rex Russiae, Dux totius terrae Russiae, Dux et Dominus Russiae. У XV—XVI ст. назва «Мала Русь» не трапляється. Частина Русі в старих авторів називалася Сарматією Азійською () на відміну від Русі, яка належала до Польського королівства і називалася Сарматією Європейською. Пізніше Сарматію Азійську називали Чорною Русю, а також Московією. Межа проходила до витоків Дніпра (біля Смоленська) та Дону (біля Новомосковська, Тульської області). Власне Польща називалася в ті часи Вандалія. Біла Русь обмежувалася Великим князівством Литовським. І до Червоної Русі, яка також називалася Королівською, входили: Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Холмська, Белзька та Галицька землі, Львівська земля, яка називалася також Малою Руссю або Південною Руссю (), сюди входило також місто Ярослав. Наприкінці XVI ст. на теренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва «Мала Русь (Росія)». У XIV ст. цей термін, за слушним спостереженням Михайла Грушевського, «не встиг відповідно ствердніти і викристалізуватись, а в XV столітті й зовсім зник з видовні». Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 — патріархів) визначення «всієї Русі»: «коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу», їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — «митрополита київського, галицького і всієї Русі». Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами «Малої Русі». Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням «ко всем православним христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому». В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах. У хроніках і на географічних мапах майже до кінця XVII ст. західноукраїнські землі іменуються Русь (Rus), Руська земля () і Червона Русь (). Після Переяславської угоди 1654 цар московський змінив титул на Всея Великія і Малия Русі. Відтоді назва Мала Росія (Мала Русь) почала поширюватися в українському урядовому листуванні, хроніках і літературі. На географічних мапах України XVIII ст., виданих Російською Академією наук 1736-38, і в Російському атласі 1754 р. назва Мала Росія не зустрічається. Утворена з Малої Русі назва Малоросія почала вживатися з XVIII ст., але стосувалася тільки Лівобережної України (Гетьманщини). Створені після ліквідації козацько-гетьманської держави 1781 р. три намісництва (губернії) — Чернігівське, Новгород-Сіверське і Київське, 1796 р. були об'єднані під назвою Малоросійська губернія (без Києва), що її 1802 р. поділено знову на дві губернії: Полтавську і Чернігівську. Назви Малоросія, малоросійський, малоросіяни вживалися стосовно всієї підросійської України тільки протягом XIX і поч. XX ст., хоча у наукових публікаціях була також поширена назва Україна. Назву Малоросія застосовували подекуди лише для Лівобережної України в межах Полтавської, Харківської і Чернігівської губерній. Після революції 1917 р. назви Малоросія і малоросійський вийшли із загального й офіційного вжитку. Втім, було б помилкою ототожнювати «Малу Русь» зламу XVI—XVII ст. з «Малоросією» XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі — власне, територію київської митрополії. Це й не дивно — з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від «Малої Русі» XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. «Малій Русі» як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу — білорусько-українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе «руссю», «русинами», а не «малоросіянами» чи «малоросами». Мала Русь на географічних картах 1654 р. П'єр Дюваль (Pierre Duval). Одна із перших карт з навою «Русь Мала». Карта — «Carte de Pologne et des Estats qui en dependent». Париж. Західна Україна на карті позначена як Русь Мала, або Чорна (RUSSIE PETITE ov NOIRE), Московщина (Росія) позначена як Велика Біла Русь, або Московія (La GRANDE BLANCHE RUSSIE ov MOSCOVIE). На московських картах назва «Мала Руссія», «Мала Русь» уперше з'явилася 1699 р. Начерк мапи виготовили іноземці на московській службі: лівонський картограф, генерал-майор Джордж фон Менгден та шотландський картограф, фельдмаршал Яків Брюс, гравер карти — голландець Ян Тессінг. «Географічна карта країн Малої та Великої Руссії» видана в Амстердамі у двох варіантах — російською та латинською мовами. Ця карта стала першою гравірованою картою, що була видана московською (російською) мовою. На карті латинською мовою Україна позначена як «Країна Мала Руссія» (Pars Russiae Minor), у межах Наддніпрянщини і без тодішнього польсько-московського поділу по Дніпру; на карті російською мовою — «Мала Россія» (Малыя Россїи). 1700 р. Йоганн-Баптист Гоманн. Карта «Tabula Geographica qua pars Russiae Magnae Pontus Euxinus seu Mare Nigrum et Tartaria Minor cum finitimis Bulgariae, Romaniae et Natoliae Provinciis» (Географічна мапа частини Великої Росії, Понта Евксінського, або Чорного моря, та Малої Тартарії, разом з прикордонними провінціями Болгарії, Романії та Натолії), де територія України, що окупована Московією, позначена (яскраво-рожевим кольором) як Мала Русь (Pars Russiae Minoris), а Московія як Велика Русь (Pars Russiae Maximae).. Приклади * У 1600 український православний полеміст і чернець Афонського монастиря Іван Вишенський адресував свою працю «Книжка» усім русинам — «православним християнам, братствам і всім благочестивим, котрі живуть у Малій Росії, в Короні Польській». Малороси Мовна ситуація станом на 1915 рік у Східній Європі Малороси — термін яким у Російській імперії називали українців. До входження Козацької держави під протекторат Московського царства після Переяславської ради 1654 року, цей термін, як етнонім не вживався, натомість вживалася назва русини. Разом з тим широко використовувалося і назва Україна. Так гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний у листі до короля Польщі 1622 року пише про: «Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу, городи українські, народ український». Концепцію триєдиного славенороського народа, де українці ставали малоросами, ймовірно висунув український філософ Інокентій Ґізель у праці Синопсис Київський у 1674 році. Далі цю ідею розвив інший український філософ сподвижник російського царя Петра Першого Феофан Прокопович. Завершили розробку концепції триєдиного російського народу російський історик Татищев та вчений Ломоносов. За задумом творців цього терміна українських філософів він позначав приналежність до Малої Руси тобто українських земель навколо стародавньої столиці Руси Києва та не мав жодного образливого відтінку. Згодом цей термін почав набувати образливих рис, як позначення меншовартості, щодо терміна великороси. Таким чином царський уряд починаючи з XIX століття вводить термін «южнорусский» (південноросійський). Наприклад Тарас Шевченко створює Букварь южнорусскій. Український вчений і громадський діяч Михайло Драгоманов увів у вжиток термін — носії малоросійщини: Після колапсу Російської імперії у 1917 році, цей термін, як етнонім, щодо українців не вживається. За часів СРСР разом із терміном Малоросія вважався таким, що виражав великодержавницьку політику царизму щодо України. Версія перша (зовнішня) Термін «малороси» не є самоназвою українців (русинів або руських), зовнішній термін для України в методичній політичній тактиці Москви формування характеру й ментальності підросійського «хохла», видуманий та підтримуваний в Московії (Росії) та нав'язуваний нею в довгому поневоленні України Росією з метою зросійщення українського народу". Його вживали, у першу чергу щодо Лівобережної частини України (Гетьманщини) загарбаної Росією, з утворенням Малоросійської губернії (без м. Києва); застосовувалося в межах Полтавської, Харківської і Чернігівської губерній. Протягом підкорення всієї України у XVIII—XX ст. — використовувалося стосовно всіх українців й всієї України. Сприяло комплексові провінціалізму українського громадянства, формуванню відданості російській великодержавності з колабораціонізмом (москвофільство), байдужості й негативному ставленню до українських національно-державницьких прагнень. «Це явище хвороби бездержавності українського народу, відсутності національно-духовної суверенності, капітулянство перед Москвою, холуйське вислужництво перед володарями Московії (кар'єризм), брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі українського народу; „національне пораженство“ з „самовідданістю малоросійською“»". Аналог цього був на підпольських українських землях для полонізації українців: «хрунівство», «націоне польонус», «ґенте рутенус». Аналог цього був на підугорських українських землях для денаціоналізації українців: «мадярони». У наслідку чого були засвоєні гірші якості чужої національності з втратою кращих своїх (національна деградація з асиміляцією в інородному просторі). Цей «кабінетний термін» з'явився на офіційному рівні Російської імперії з-за великої території Росії (великороси) через загарбані нові землі на противагу Україні (малороси), хоча уживання «Великої Русі» не було притаманним Росії (використовував гетьман гербовий шляхтич Богдан Хмельницький щодо митрополії України у відношенні до провінції Київської Русі Москви). Після «Переяславської угоди» 1654 р. російський цар Олексій Михайлович амбіційно замінив титулування з «московських і великих князів всієї Росії» на «всієї Великої і Малої Росії», а згодом ще й «Білої Росії». На опублікованих у 1736—1738 рр. і 1745 р. Російською Академією Наук офіційних атласах назва «Мала Росія» чи «Мала Русь» (Малоросія) не зустрічається. * Після 1917 р. з утворенням першої української республіки (УНР) слова «малорос» та «Малоросія» вийшли з офіційного використання. Що добре засвідчило відсутність даного терміну в самоідентифікації українського народу. * У другій українській республіці (УРСР) терміни «малорос», «Малоросія» вважали прикметою національного гніту українського народу російським імперіалізмом і не вживали на офіційному рівні. Не мала місця зазначена назва й серед населення УРСР. * Під час третьої української республіки — сучасної України стало нав'язуватися знову в ЗМІ й Держ.думі Росії як зовнішній термін для самоназви українського народу, побутує в середовищі російських окупантів на теренах України, серед російських політологів (Дугін Олександр Гелійович й ін.) та серед терористів-найманців з Росії (див. «Війна на сході України», «Анексія Криму Росією 2014 року»). Але не має місця в світогляді українського народу. Один з перших випадків використання вузько-кабінетного слова «малороси» міститься у листі одного православного київського митрополита (Йова Борецького) до московського царя Михайла Федоровича від 3 вересня 1624 року про допомогу в боротьбі з унією та Католицькою церквою. Митрополит висунув ідею релігійної та кровної єдності Русі і вперше назвав українців малоросіянами як буцімто «молодших братів», а московитів великоросами — «старшими братами», котрі у фантазії автора утворювали немов одну соціальну групу «сім'ю». Цей лист був написаний в умовах, коли українське духовенство з підвладних польському королеві земель, так само як і східні православні ієрархи, що мешкали на підвладних османському султанові землях, зверталися до московських царів за допомогою в справі поліпшення свого матеріального і фінансового становища. Версія друга (внутрішня) Ряд істориків показують, що визначення «малий» і «великий» у складі найменувань географічних територій та етносів зазвичай пов'язані з розмежуванням територій відповідно початкового і пізнього розселення: позначення країн і народів з компонентом «великий» як правило відносяться до області вторинної колонізації, а не до метрополії. Порівняємо Велика Греція (Південна Італія і Сицилія щодо грецької метрополії, Еллади), Великопольща (історико-етнографічна область з центром в Познані — територія, пізніше освоєна слов'янами, що рухалися з півдня на північ, на противагу — Малопольща, область Кракова — давньої польської столиці), Велика Моравія, Велика Німеччина (як позначення земель за Одером, тобто область німецької експансії на схід), Велика Скуфь (Скіфія), Мала Азія (Мала Азія — назва, зрозуміло, виходить від європейців, які дізналися її раніше решти Азії, яка іноді, в працях учених, називається «великою».: Asia Maior і т. д. Саме так («мала» — тобто «центральна») трактує термін стосовно українських географічних територій сучасний вітчизняний історик Ярослав Грицак: «Путін каже про українців як про другого сорту малоросів. Але Малоросія не означає менший або другорядний. Малоросія має таке ж значення, як Мала Польща до Великої Польщі, чи мала Греція до великої Греції. Це означає центр, місце, звідки пішла цивілізація. Це означає столиця» Додатково «» (; в англійській є омонімом до «Мала Русь») — район у Лондоні, на території Тоттенем. Назву отримала завдяки тому, що після 1917 року у цьому районі селилося багато російських емігрантів. Little Russian («Маленька росіянка») — перший сингл Mr. Zivago. Little Russians — офіційний англійський переклад . Народний депутат Семенченко припускає, що у Росії готують проект «Малороссия», покликаний дестабілізувати обстановку в Україні: «Вибори на окупованій території, народна міліція, амністія для бойовиків, тотальна корупція в Україні і спільне з вітчизняним грабежом „розпилювання грошей на відновлення Донбасу“ — елементи цього плану». На його думку, «всі розмови типу „Бойовики ДНР кричать про злив Новоросії Путіним“ — дешевий спектакль, розіграваний поганими акторами». Побічно підтверджують це й інші джерела. У 1918 році київський публіцист Анатолій Савенко видав брошуру «Украинцы или малороссы?», де доводив, що населення України (Малороссии) завжди називало себе «русскими», і що українська мова та міф про українську націю придумані Грушевським. За радянських часів брошура Савенко була під забороною. Цікаво, що більшість антиукраїнських сучасних видань повторюють основну тезу Савенко про українців як про «малорусів», незважаючи на те, що вживання цього терміна як самоназви було нетиповим для жителів українських земель, які зазвичай звали себе просто «руськими» чи «русинами». Див. також * Малопольща Примітки Джерела та література * О. В. Ясь. Мала Русь // * Кравців Б. Мала Русь // * Галушко К. Україна та Малоросія — це одне і те ж саме? // Лікбез. Історичний фронт. 18.07.2017. * Байцар Андрій. МАЛА РУСЬ — ГРЕЦЬКА ЦЕРКОВНО-АДМІНІСТРАТИВНА НАЗВА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. КАРТИ XVII—XIX ст. * Байцар Андрій. Назва «Русь Мала, або Чорна» на карті французького географа П'єра Дюваля. 1654 р. * Байцар Андрій. «Географічна карта країн Малої та Великої Руссії» 1699 р. * Грушевський М. Історія України—Руси. тт. VIII, IX, ч. 1—2. — К. 1907—1931. * Огієнко І. Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2001. * Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української Православної Церкви: У 2 т. — Т. l-2. — К.: Україна, 1993. * * Посилання * Малоросія // * Малоросія, або Малая Росія //

Портолан Басейну Чорного моря (Біла Русь, Татарія та Московія). Баттіста Агнесе, 1550 Герб Московії, «Стематографія», 1702 Меєрберга, австрійського посла в Московській державі. «Святкування Вербної неділі, в Московії, що відбулось 1654 року». Зображений Кремль, цар веде коня, на якому сидить патріарх православної церкви, по обидва боки ходи лежать ниць московські стрільці. Моско́вія (; ) — історична назва Росії та її державних утворень: Московського князівства, царства, імперії. Походить від столичного міста — Москви. Уживали в більшості європейських мов і деяких азійських мовах модерної доби. Фігурує на багатьох історичних картах XVI—XIX ст., які виготовляли в Європі, до і після перейменування Московського царства на Російську імперію 22 жовтня 1721 року. В українській мові також уживали термін Москівщи́на і Моско́вщина, подібно до «Німеччина», «Словаччина», «Туреччина», «Угорщина». Український історик XIX століття Микола Костомаров вважав, що активне вживання назви Московія в XIX столітті польськими публіцистами походить від їхнього невизнання за Московією права на назву «Русь» на землі України та Білорусі. Цю назву й дотепер уживають у московській, зокрема історичній, літературі. Історія Створення та існування Герб Московії з німецької «Великої книги гербів, що містить герби німецьких імператорів, європейських королівських і князівських дворів…», 1583—1700 роки Як зазначав Микола Карамзін, від Балтійського моря до глибин європейської півночі на схід до Сибіру, Уралу та Волги жили фіно-угорські племена (він їх звав просто фінами). Невідомо, коли саме вони оселилися на цих землях, але, як зазначив Карамзін, «не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми». Давня історія скандинавських народів (данців, норвежців, шведів) часто згадує про дві країни фінські, вільні та незалежні: Кіріаландію, що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та охоплювала сучасні М. Карамзіну Олонецьку й частину Архангельської губернії, та Біармію, що охоплювала простір від Північної Двіни й Білого моря до річки Печори. «Ім'я нашої Пермі є одне із іменем давньої Біармії, котру складали Архангельська, Вологодська, Вятська і Пермська губернії». Карта угрофінських етносів до приходу Ю.Довгорукого Московія ж виросла із уділу Юрія Долгорукого — «Суздальського Залісся», або ж Володимиро-Суздальського князівства, розташованого у басейні р. Оки, верхньої течії Волги та її приток — Шексни і Костроми. Головними містами Суздальського Залісся були — Суздаль, Ростов, Владимир. Найдавнішими жителями цього краю були фінно-угорські племена, частина яких була пізніше підкорена боярами Ю. Довгорукого. Український історик Н. Д. Полонська-Василенко стверджувала, що «На території віддаленій від центру держави українців — Київської Русі, — на базі не те що неукраїнського, а й навіть неслов'янського народу у XII ст. було закладено підвалини державної організації, що поволі почала перебирати на себе не лише керівну роль в історії України, але й претендувати на її історичну спадщину і навіть на ім'я Русь, хоча жодних прав не мала ні на ту спадщину, ні на ім'я Русь». Ось що про предків росіян (великоросів) писав російський історик Василь Ключевський: «Перші удільні князівства, на які, починаючи з XII століття, розпалася Київська Русь, також не були етнічно однорідними. На північному сході Руси в результаті підкорення фінських племен тоді формувалася нова етнічна група, яку у XIX століття іменували великоросами». Протягом XI—XIV століть на північному заході навколо території Новгородських земель виникла величезна, заселена численними неслов'янськими етнічними групами держава. Внутрішнє коло фіномовних племен на півночі — карели, вотяки, іжорці (інґри) і вепси — управлялося безпосередньо з Новгорода, зовнішнє коло підлягало слабкій непрямій данинній владі. Сюди належали фіномовні лаппи на Далекій Півночі й далі на північному сході теж фіномовні зиряни і перм'яки, угромовні остяки і вогули, а також самоїди…. «…в північно-східних князівствах, поміж якими було й Московське князівство, яке протягом XIV—XV століть почало переростати у провідну державу, руські жили поруч із фіномовними етносами. Врешті більшість автохтонів (мещера, меря, мурома і весь) мовно і релігійно асимілювалися в процесі, що тривав декілька століть, і в XIV столітті вони зникають із джерел. Як самостійний етнос у Московській державі збереглася лише західна мордва на східних притоках Оки, яка була підкорена московськими князями у XIII столітті. З XIV століття на північному сході Москва поширювала свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством.» Населення Московського князівства швидко зростало за рахунок течій колонізаторів: південної, — із земель в'ятичів та Київщини, — і західної — з Полоцької, Новгородської, та Смоленської земель, а також переселенців із Західної Тартарії. Населення, що надходило, змішувалось з фінськими племенами — мерею та муромою, що здавна жили у цих землях. «Альберто Кампензе в листі до папи Климента VII близько 1523—1534 р. писав про московське князівство (Moscovia), що воно заселене різними народами: югри, карельці, печоране, вогуличі, череміси». Основним заняттям туземного населення було бджільництво (бортництво), та лісові промисли (заготівля лика, дігтярство, полювання тощо). У 1169 році суздальський князь з молодшої гілки роду Мономаховичів (династії суздальських Юр'євичів) — Андрій Боголюбський увійшов у Київ і проголосив сам себе великим князем Суздальським та Владимирським, та перестав визнавати зверхність Великого князя Київського, що титулував себе самодержцем всієї Руси. 1223 року великі суздальські князі та їх васали не прийшли на битву Русі з татарами, що відбулась на річці Калка. Осередком політичної влади та місцем перебування князя було місто Владимир над Клязьмою, або «Владимир Заліський». Внаслідок татарського завоювання Суздальське Залісся втратило свою єдність і чисельні нащадки Всеволода Велике Гніздо розтягли князівство на окремі «вотчини», що було вигідно і татарському ханові-царю. Нові господарські явища того часу (зростання чисельності ремісників та міст) призвели до росту внутрішнього ринку. А розвиток торговельних зносин сприяв піднесенню одного з дрібних князівств Суздальської землі. — Московського, що і стало центром майбутнього об'єднання — Московської Держави. Зростання багатства московського князя при'єдналося до вмілого підлабузництва перед ханською владою. Вже скоро це призвело до призначення московського князя Великим князем, керівником інших васальних земель, що знаходились на північному заході Золотої Орди. Москва стала основним центром збору данини для ординських царів. Московський князь зумів заручитися ідеологічною підтримкою церкви: митрополит переїхав із Владимира над Клязьмою до Москви. 1448 року відбулося призначення Іони Одноушева митрополитом без узгодження з Константинополем. Цей акт призвів до розколу Київської митрополії. Іван III (1440—1505) року остаточно підпорядкував собі церкву, відірвавши московську церкву від світового православ'я. 1493 року Іван III самостійно додав до свого великокнязівського домену приставку — «всія Русі», яка у московських князів не зустрічалася в давніших документах і не визнавалась іншими монархами. Московські князі підсилювали свою владу та розширювали свої володіння — коли силою, а інколи купуючи землі. На основі господарського розвитку зростала політична могутність князівства, що, врешті-решт, дозволило московському князеві вести самостійну політику і захопити владу на більшості територій Золотої Орди, підкоривши роздрібнені золотоординські царства. 1572 року військам Івана Грозного вдалося подолати армію кримського хана Девлет-Гірея, який вважав себе правонаступником імперії Чингісхана і позбутись його зверхності та утвердитись у царському титулі. Піднесення Московії розпочалося за васалітету Івана III, який підкорив собі, чи силою, чи угодами, землі, що оточували Московське князівство: найбільший торговельний центр — Великий Новгород був взятий завдяки хрестовому походу, організованому в союзі з татарами, головним гаслом якого було: «прінудіть новгородців ставити архієпископів на Москві» (новгородці послали послів до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм архієпископа), а також Тверське, Ростовське, Ярославське і Рязанське князівства. Його політику продовжили син Василь III (1505—1533) та онук Іван IV Грозний (1533—1584), а пізніше представники династії Годунових (нащадки золотоордінських князів Четів) (1598 (фактично з 1584)-1605), та династії Романових — Михайло (1613—1645) та Олексій Михайлович (1645—1676). З арабської мови від «Московія» утворилося існуюче донині в Святій Землі слово «Москубія» (), що позначає присутність російської релігійної місії. Перетворення: Московія — Росія Герб Московії. 1539 рік Британський історик Норман Дейвіс у власній роботі «Європа. Історія» так описує процес появи етноніму «Росія» у Московії: Московські князі вийшли з пітьми на сяйливі вершини протягом двох століть після монгольської навали. * По-перше, поєднуючи звитягу і підкуп, вони підбили під свою руку численні князівства Рюриковичів навколо Володимиро-Суздальської землі. 1364 року вони привласнили собі спадковий титул великих князів Володимирських. * По-друге, тішачись ласкою хана Золотої Орди, московські князі дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для татар, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван І (правив 1325—1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. * По-третє, щедро обдаровуючи православну церкву, московські князі додали до своєї політичної влади ауру побожності. 1300 р. митрополит Київський переніс свій осідок (резиденцію) із Києва до Володимира над Клязьмою, 1308 р. — до Москви. Монастирі, засновувані в лісових пущах, становили нові осередки торговельної і територіальної експансії. Московія на той час була par excellence патримоніальною державою, де до князевих підданих та їхнього майна можна було ставитися з абсолютною зневагою. 1327 р. Іван Калита допоміг монголам придушити повстання свого головного суперника — міста Твер на Волзі. Але вже в 1380—1382 рр. князь Дмитро Донськой (правив 1359—1389) уперше кинув виклик військовій могутності монголів. 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі він здобув перемогу над ординським темником Мамаєм, що намагався захопити найвищу владу в Орді; і то тільки на те, щоб побачити як легітимний хан Тохтамиш, маючи на меті перешкодити подальшому зростанню могутності московських князів, спалив за два роки Москву. 1408 р. син Дмитра Василь І (правив 1389—1425) спробував не віддавати данину, але поступився, коли монголи обступили облогою Москву. Московити набирали сили, але і далі були васалами. Саме тієї пори московити почали називати свою державу грецьким словом «Росія», що означало «Русь», а себе називали росіянами. Ці московити ніколи не володіли Києвом, проте брак підстав не перешкоджав їм вважати Москву єдиною законною спадкоємицею київських земель. Саме їхня говірка стала основою сучасної російської мови. Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву не раніше XVIII століття, претендувала на історичний спадок Русі, створений на сімсот років раніше, дав підстави Карлу Марксу стверджувати у своїй праці «Викриття дипломатичної історії XVIII століття», що: При цьому грецькі за походженням назви «Росія» та «російський» «грамотні люди стали вводити до книжної мови» з XVI століття Нинішні російські історики стверджують, що утворення «» завершилося на кінець XV — початок XVI століття Сучасність Після відновлення незалежности України в 1998 році було опубліковано книгу «Украдене ім'я» Євгена Наконечного, в якій автор розвинув ідеї Шелухіна. Крім того, назва «Московія» та «московити», (нарівні з «Моксель») постійно вживаються по відношенню до середньовічної Росії та росіян у книзі історика Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія», за перший том якої він отримав у 2011 році українську національну премію імені Івана Франка (видається Державним комітетом телебачення та радіомовлення України) у номінації «Найкраща наукова робота». Деякі громадські діячі періодично використовують слово Московія у своїх висловлюваннях. У 2015 році депутаткою Радикальної партії Олега Ляшка Оксаною Корчинською та депутатом Андрієм Лозовим було внесено на розгляд Верховної Ради України законопроєкт про заборону застосування до Росії назви Росія або Русь та використання замість цієї назви Московія. У грудні 2021 року депутати Рівненської та Львівська обласних рад ухвалили звернення до президента України Володимира Зеленського та Верховної Ради України з вимогою відновити історичну справедливість і використовувати назву Московія замість Росія та Російська Федерація. 23 листопада 2022 року на сайті президента України була розміщена петиція, у якій замість Російської Федерації пропонується використовувати назву Московська Федерація, а замість Росії — Московія. Також автор петиції наголосив, що офіційна зміна назви держави-терориста — це потужний інформаційний хід на міжнародному рівні. Постійний представник України в ООН Сергій Кислиця 29 листопада 2022 року закликав українських урядовців та парламентарів ухвалити закон, за яким Україна офіційно називатиме Російську Федерацію Московією. Він навів приклад Угорщини, у якої самоназва Magyarország, проте різними мовами країну називають по різному: в англійській Hungary, в німецькій — Ungarn, у польській — Węgry; та з Австрією: країна має самоназву Österreich, але англійською її називають Austria, а, до прикладу, словацькою — Rakúsko. Наступного дня народний депутат від «ЄС» Микола Княжицький підтримав пропозицію щодо повернення Росії історичної назви Московія на законодавчому рівні. 7 грудня 2022 року Івано-Франківська обласна рада звернулася до президента України і Верховної Ради України із закликом перейменувати Російську Федерацію на Московію на державному, офіційному, громадському рівнях, а також у ЗМІ на території України. Росіян відповідно називати московитами. Картографія Цей етнонім зображений майже на всіх історичних мапах до перейменування Московського царства в Росію: Вживання Російський історик Сергій Соловйов вживав назву Московія щодо Московської держави 17 ст. Наприклад, М. Булгаков писав: А у Олександра Солженіцина в книзі «В круге первом», маємо таку згадку: Московія /московщина в українських народних піснях Слово «московщина» трапилося в тексті різдвяного канту «Мєсяцу із повноє буде» (християнської колядки кантової стилістики), записаного у 2005–2006 роках в селі Осівка на Житомирщині (Україна, колишній Ємільчинський район) від гурта жінок 1930-х років народження у фольклорній експедиції Маргарити Скаженик та Олега Коробова (співробітники Проблемної науково-дослідної лабораторії етномузикології Національної музичної академії України). Текст цього канту незвичний тим, що історія щасливого порятунку Святого сімейства поєднана з українськими історичними реаліями XVIII–ХХІ століть: Єсипе, бери Тройцу-панну, та й вези на чужую страну. Поки врагі погінуть, московщину розвернуть, пробудеш там. Єсипе, бери Тройцу-панну, та й вези назад в свою страну, Бо вже врагі погінулі, московщину розвернули, пробудеш тут. Московщина тут виступає як образ країни-загарбника, яка несе морок і смерть. Для українців такий сюжет набув особливої актуальності з початком воєнної агресії росії проти України у 2014 році, надто після повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Рятуючись від російських ракетних обстрілів та окупації, яка несе смерть і наругу, мільйони людей – насамперед матері з дітьми – змушені покинути рідні оселі і навіть Україну. Повний текст колядки: Мєсяцу із повноє буде, що Мар’я сина породила. Целу ночку свєтила, його волю чинила, мусила. Ти, старче, пристань старчовати, ти, Мар’є, звикай сповивати Родітєля своїго, Христа Бога нашого ще й Христа. Ми Хресту низенько вклонімся, Рожеству й усє веселімся. Розвівайся, купіно, веселіся, дружино, Рожество. Єсипе, бери Тройцу-панну, та й вези на чужую страну. Поки врагі погінуть, московщину розвернуть, пробудеш там. Єсипе, бери Тройцу-панну та й вези назад в свою страну, Бо вже врагі погінулі, московщину розвернули, пробудеш тут. Пісня входить до репертуару Фольклорного ансамблю «Володар» (м. Київ, кер. М. Скаженик). У 2022 році колядка «Месяцу із повноє буде»була записана на студії звукозапису 4EARS Sound Production і на відео Денисом Страшним / Docutoloka Ukraine і опублікована на YouTube-каналі ансамблю. Оригінал запису зберігається у приватному фоноархіві збирачів та у фондах ПНДЛ етномузикології НМАУ. Назви і самоназви мешканців * Одна з найуживаніших назв мешканців у латинському варіанті Московії в українському Московщини — є відповідно лат. московити, або слов'янське москвини, москалі, рідко також «крєстьянє», що походить від «християни», а також часто вживається в джерелах — «православні» (російською — «православные»). Існує гіпотеза, що від назви Москва походить екзонім «москаль», який зберігся досі і є надзвичайно поширеним на сьогодні для іронічного позначення сучасних нащадків Московії, хоча іще 100 років тому його вживали повсемістно в Україні як звичайний ендоетнонім, а також на познаку солдата з Московщини. Москвити і Мосхи: а по князю Мосоху, кочевавшему при реке Москве и давшему ей сіе названіе, Москвитами и Мосхами: от чего в последствіи царство их получило название Московскаго и наконец Россійскаго Див. також * Велике князівство Московське — середньовічна держава у Східній Європі зі столицею у Москві * Московське царство — одна з назв держави з центром у Москві, під владою якої перебувала велика частина земель колишньої Русі і на основі якого була створена Російська імперія. Вживалась з 1547 року до офіційного проголошення Російської імперії у 1721 році. * Рейхскомісаріат Московія — запланований рейхскомісаріат Третього Рейху згідно з планом Ост. * Московія — велике князівство (мапа) Примітки Джерела * Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. * Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Великий українець. — К.: Веселка, 1992. — С. 61-75. * Дяківський С., Семенюк С., Штепа П. Москалі — не «рускіє» і не слов'яни Текст: триптих / Степан Дяківський, Святослав Семенюк, Павло Штепа. — Львів: Благодійний фонд «Україна-Русь», 2009. — 28 с. * Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник / Ін-т українознавства Київ. ун-ту ім. Тараса Шевченка. — К.: Вища шк., 1999. — 263 с.: іл. — ISBN 5-11-004740-5. * Залізняк Л. Л. Походження українців: між наукою та ідеологією: Популярне видання. — К.: Темпора, 2008. — 103 с.: іл. — ISBN 979-966-8201-36-3. * Замысловскій Е. Е. Описаніе Литвы, Самогитіи, Руссіи и Московіи Себастьяна Мюнстера (XVI в.) /Журнал Министерства Народнаго Просвещенія. 1880. № 9. — С. 66 — 123. * Записки о Московіи XVI вѣка сэра Джерома Горсея. Переводъ съ англійскаго Н. А. Бѣлозерской. Съ предисловіемъ и примечаніями Н. И. Костомарова.— С.-Петербургъ: Изданіе А. С. Суворина, 1909. — 159 с. * Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: «Критика», 2001. — 284 с. * Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун =Історія країн світу, 2, Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. — XII+360 с. * Костомаров Н. Ответ на выходки краковской газеты Czas и журнала Revue Contamporaire//Основа, 1861 * Московское государство. — Малая Советская Энциклопедия. Том пятый. Массикот—Огнев. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1930. — С. 417—421. * Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски».— К.: Видавничий центр «Академія», 2001.— 152 с. ISBN 966—580—082—5 * Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 1. До середини XVII століття.— К.: Либідь, 1992.— 640 с. ISBN 5-325-00300-3 * Солоневич И. Л. Народная монархия. — М: Римис, 2005. — 472 с. * Славянская энциклопедия. Киевская Русь — Московия: в 2-х т. Т. 1. А — М. / Авт.-сост. В. В. Богуславский. — М.: Олма-Пресс, 2005. — 784 с. * Толочко П. П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная — Санкт-Петербург, 2005 * Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість. — 5-е вид. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2005. — 410 с. — ISBN 966-538-168-7. * Штепа П. Українець і москвин: дві протилежності / П. Штепа. — 3-є вид. — Дрогобич: ВФ «Відродження», 2010. — 687 с. — ISBN 978-966-538-227-0. * Норман Дейвіс. Європа. Історія. Київ, 2000. (Norman Davies. Europe. A History.) * Marx K. Secret diplomatic history XVIII century. — London, 1878 * Карл Маркс. «Таємниці дипломатичної історії XIX століття» * Євген Наконечний «Украдене Ім'я» * Григорій Петрович Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. * Ярослав Дашкевич. Як Московія привласнила історію Київської Русі* * Pauli Theodore de. Description ethnographique des peuples de la Russie.— Saint-Pétersbourg: Imprimerie de F. Bellizard, 1862. — 436 p. Посилання

Моско́вське ца́рство, Московська держава, Московія (, ) — централізована держава у період кінця XV— початку XVIII століть, з моменту прийняття Іваном IV Грозним титулу царя в 1547 році до заснування Російської імперії Петром I у 1721 році. Назва Назва Московська держава фігурує і в Соборному Уложенні 1649 року («Московское государьство»). Деякі джерела вказують на іншу назву: в московських актах від 1571 р. Іван Грозний називає себе «государь, царь и великій князь всеа Русиі». Український історик Кирило Галушко в українській енциклопедії вказує, що спочатку (до 1547) держава називалася — Велике князівство Московське, а в 1547—1721 — Російське царство. За версією російських істориків, Іван Грозний вступивши на престол назвав себе царем всія Русі і проголосив назву своєї держави як Руське царство. Так само, на німецькій карті 1573 р. видно назву «Росія» («Ryssia») Великий князь московський Іван IV Грозний у 1547 році самопроголосив себе царем і був вінчаний на царство, став вживати титул: «Великий господарь, Божою милістю цар, Владимирський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, господарь Псковський та великий князь Смоленський, Тверський, Югорський, Пермський, Вятцький, Болгарський та інших держав, та великий князь Новагорода Низовської землі, Черніговський» (рос — «Владимерский, Московский, Новгородский, царь Казанский, царь Астраханский, государь Псковский и великий князь Смоленский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных государств и великий князь Новагорода Низовския земли, Черниговский»), згодом, з розширенням кордонів Московського Царства, до титулу додавались інші монарші домени: «цар Сибірський, Повелитель та господарь Іверської землі, Карталинських та Грузинських царів та Кабардинської землі, Черкеських, та Горських князів» (рос — «Царь Сибирский, Повелитель и Государь Иверския земли, Карталинских и Грузинских царей и Кабардинския земли, Черкасских и Горских Князей»). Однак це не змінило його васальної залежності від кримських ханів, оскільки в силі була угода, укладена ще князем Іваном ІІІ з Менглі-Гераєм у 1473 році про «братство і вічну дружбу», за якою кримські хани вважалися спадкоємцями слави Великої Орди, а московити, залишаючись «меншими братами», отримували право передавати княжий титул у спадщину та сплачували данину Криму. Виплата данини, званої в Московії, а пізніше в Росії «поминками», Криму тривала до кінця XVII століття і остаточно припинилася лише в правління Петра I з підписанням Константинопольського мирного договору 1700-го року з наступним формулюванням: А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть, дача, которая по се время погодно давана была Крымским Ханам и Крымским Татарам, или прошлая или ныне, впредь да не будет должна от Его священнаго Царскаго Величества Московскаго даватись, ни от наследников его… Проте під час московитсько-турецьких переговорів 1713 року, в результаті невдачі Петра I в Прутському поході, виникло питання про відновлення виплати щорічної данини в Крим у розмірі 18000 рублів. Деякі російські історики, однак, стверджують, що назва «Московське царство» з'явилася у Західній Європі, а Іван Грозний засвоїв її в процесі спілкування з польсько-литовськими послами Про назву держави свідчать і іноземні джерела: Йосафат Барбаро, венеціанський дипломат, що здійснив у 1436 році подорож у Тану, яка зайняла 16 років його життя, а в 1449—1471 роках був послом при Перському дворі, у своїх мемуарах розповідає про Росію («Rossia») і згадує Івана III, царя Русі («duca di Rossia») У 1553 році англійський мореплавець написав «книгу про великого і могутнього царя (імператора) Росії і князя Московії» (The Booke of the Great and Mighty Emperor of Russia, and Duke of Moscovia) Візантійська спадщина З падінням Константинополя у 1453 році Москва почала претендувати на роль найбільшого центру православ'я, з'явилися наративи про правоприємництво від Царграда. Після одруження Івана III з родичкою останнього візантійського імператора Софією Палеолог, яка не мала жодних прав на Константинопольський престол, московський двір прийняв чимало візантійських термінів, ритуалів, назв і емблем. У московській православній церкві народилася ідея Москви — «Третього Риму», автором цієї концепції вважається чернець Філофей. Він розглядав Московське царство як майбутній ідеал православної християнської держави, свої погляди виклав у листах до великого князя Василія III. Титул Царя мав підкреслити суверенітет Московської держави, а фігуру її правителя поставити в один ряд із візантійським імператором або монгольським ханом. 16 січня 1547 року Іван IV був вінчаний тюркською шапкою за обрядом Московської православної церкви на царство та самопроголосив себе монархом з титулом «царь и великій князь всеа Русії, Владимирскій, Московскій, Новгородцкій, Псковскій, Резанскій, Тверскій, Югорскій, Пермскій, Вятцкій, Болгарскій и иныхъ». 1561 року Іван IV отримав грамоту від константинопольського патріарха Іоасафа, в якій містилося визнання Івана IV царем, існують однак відомості про те, що ця грамота була сфальсифікована. Правління Івана Грозного Вінчання Івана Грозного на царство. Гравюра невідомого автора XVI століття Розвиток царської самодержавної влади досяг свого піку під час царювання Івана IV, що став відомий як Іван Грозний. Іван зміцнив позиції царя до безпрецедентного рівня, продемонструвавши ризикованість необмеженої влади в руках психічно нестабільної особистості. Розумний і енергійний, Іван страждав від нападів параної і депресії, а його правління сповнено актами крайнього насильства. Хронологія дат жорстокого завоювання царством Московським слов'янських земель зображена у Київському літописі Іван IV став великим князем в Москві в 1533 у віці до трьох років. У Шуйській і Бельській фракціях бояр змагалися за контроль над регентством щодо Івана, поки він сам не сів на трон у 1547 році. Відображаючи нові імперські претензії Москви, було розроблено ритуал коронації Івана IV, як царя, взявши за модель візантійських імператорів. Завдяки постійній допомозі деяких бояр, Іван почав своє царювання з низкою реформ. У 1550-х роках він оприлюднив новий кодекс законів, реорганізував військо та місцеві органи влади. Ці реформи були спрямовані на зміцнення держави в умовах безперервних війн. Відносини із Західною Європою Карта Московського царства, видана Герберштейном, 1557 рік Тривалий час Московія залишалася маловідомою у Західній Європі. Першою значною роботою, присвяченій цій країні, стала книга барона Сигизмунда фон Герберштейна «Нотатки про Московію» (Russie Rerum Moscoviticarum Commentarii), опублікована в 1549 році. У 1630 році московські землі відвідав Адама Олеарій, його живі та інформативні роботи незабаром були перекладені всіма основними мовами Європи, та розповсюджені по європейським державам. Додаткову інформацію про Московію поширювали англійські та голландські купці. Один з них, Річард Канцелор після повернення з Московії в Англію, заснував там 1555 року Московську торговельну компанію, що тривалий час користувалася монопольним правом на торгівлю з Московією. Іван Грозний використовував торговців цієї компанії для обміну листами з Єлизаветою I. Завойовницькі війни Незважаючи на внутрішні заворушення в 1530-х і 1540-х роках, Москва продовжувала вести завойовницькі війни. 1552 року Іван IV загарбав Казанське ханство, а пізніше — Астраханське ханство. Ці завоювання перетворили Московію на багатонаціональному і багатоконфесійну державу, якою вона залишається і сьогодні. Загарбницькі походи у напрямку Балтійського моря виявилися невдалими. У 1558 Іван розв'язав Лівонську війну, що тягнулася протягом 25 років, однак урешті-решт московські війська були відтиснені військами Лівонської конфедерації, до складу якої входили, зокрема, й запорозькі козаки. Опричнина Н. Неврев. Опричники І.Репін. Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року Наприкінці 1550-х між Іваном Грозним та боярами назріло протистояння. Причинами цього протистояння вважаються небажання бояр вести виснажливі завойовницькі війни, а також психічні проблеми московського царя. У 1565 Іван Грозний розділив Московію на дві частини: для забезпечення царського двору та опричників («опричнина») та загального користування («земщина»), так само на дві частини було поділено і боярство. Для здійснення цього поділу, Іван IV конфісковував землі та майно в опозиційних бояр, виселяючи їх на окраїну, що часто зазнавала спустошливих набігів з боку сусідніх держав. 1570 року Іван IV сам організував спустошливий набіг на Новгород, підозрюючи місцеву знать у підготовці переходу до Речі Посполитої. Під час набігу близько третини населення міста було знищено. Внаслідок опричнини Івану Грозному вдалося підірвати економічну та політичну міць провідних боярських сімей, які зробили найбільший внесок у розбудову Московії і були найбільш здатними до керування нею. Торгівля зменшилася, а селяни, зіткнувшись зі зростанням податків і загрози насильства, почали залишати Московію. Зусиллями щодо обмеження мобільності селян, та прив'язуванням їх до землі доведено Московське царство ближче до кріпацтва. Відповідно до популярної теорії, почалася опричнина Івана з метою мобілізації ресурсів для війни і для придушення опозиції до нього. Незалежно від причини, Іван внутрішньої і зовнішньої політики чинять руйнівний вплив на Московське царство, і вони привели до періоду соціальної боротьби та громадянської війни, так званого Смутного часу (смутное время, 1598—1613). «Синодик опальних царя Івана Грозного», в якому перелічуються жертви самодержця нараховує понад 4000 знатних осіб. Кримські походи У 1560-х роках стосунки між Московією і Кримським ханством погіршилися. За словами історика Валишевського Іван IV відправляв до Хана послів з «миролюбними промовами й чудовими подарунками… Але хан зажадав повернення Казані й Астрахані та визнання Московської держави підвладною Кримському ханству». Девлет I Ґерай щорічно здійснював походи на Московію, щоб присмирити бунтівного самозванця, що оголосив себе царем, а 1571 року, коли Московія була ослаблена виснажливою війною в Лівонії, взяв Москву, недочекавшись «царя» вирішив спалити її. Сам Іван Грозний при цьому втік. Руйнівний кримський похід змусив Івана Грозного скасувати опричнину. 1575 року Іван Грозний зрікся царського престолу на користь касимовського хана татарина Симеона Бекбулатовича, прямого потомка золотоординських ханів, проте через рік повернувся до влади, довівши хану своє татарське коріння по матері, віддавши Бекбулатовичу володіння у Твері. Смутний час Московське царство до початку східної експансії, 1600 р. Н. Некрасов. Борис Годунов спостерігає за навчанням сина-географа Сергій Іванов. В Смутний час. Івана IV змінив його син Федір, який був розумово відсталим і нездатним керувати. Фактично ж влада перейшла до боярина Бориса Годунова, який очолив регентську раду над Федором. Мабуть, найважливішою подією в царювання Федора було визнання Московського патріархату в 1589 році, що стало ключовим моментом в історії російської православної церкви. У 1598 році Федір помер, не лишивши спадкоємця, що означало припинення династії Рюриковичів. Борис Годунов скликав Земський Собор, на якому його проголосили царем. Проте ряд боярських угруповань відмовилися визнати це рішення, крім того, попри офіційні висновки слідчої комісії, Бориса Годунова підозрювали у причетності до смерті царевича Дмитрія. На тлі неврожаю, голоду 1601 — 1603 років, і всенародного невдоволення з'явилася людина, що видавала себе за чудесно врятованого царевича Дмитрія. Цей претендент на трон, який став відомий як Лжедмитрій I, отримав підтримку в Польщі і пройшов до Москви, збираючи послідовників серед бояр та простого люду. Після смерті Годунова 1605 року Лжедмитрій вступив до Москви і був коронований царем у цьому році, після вбивства царя Федора II, сина Годунова. Згодом Московське царство вступило у період безперервного хаосу, відомий як час смут (). Незважаючи на переслідування царем бояр, невдоволення містян і поступове поневолення селянства, ідея обмеження влади царя не знаходила ентузіастів. Не знаходячи альтернативи самодержавству, незадоволені московити гуртуються навколо різних претендентів на трон. Протягом цього періоду, метою політичної активності бояр стає отримання впливу над діючим самодержцем або просуванню власної кандидатури на трон. Ворожнеча бояр між собою, повстання бідних верств населення, та присутність польських військ у Москві спонукало багатьох прийняти царський абсолютизм як необхідний засіб для відновлення порядку і єдності в Московському царстві. У цей період в Московії була розгорнута громадянська війна, в якій боротьба за трон була ускладнена інтригами конкуруючих боярських кланів, військовим втручанням Польщі та Швеції, а також масштабне народне повстання, очолюване Іваном Болотніковим. У травні 1606 року Лжедмитрій І був убитий заколотниками, а царем був проголошений Василь Шуйський. Намагаючись зберегти трон, Шуйський уклав союз зі шведами, виступивши на їх боці у війні проти Польщі. Проте вже 1608 року під стінами Москви з'явився інший авантюрист — т. зв. Лжедмитрій II, що видавав себе за врятованого Дмитрія, який за підтримки поляків створив табір у селі Тушино і сформував уряд з частини московських феодалів і приказних службовців. Уряд Шуйського запросив шведські війська для боротьби з самозванцем, в грудні 1609 р. Лжедмитрій II змушений був втекти до Калуги, де й був наступного року вбитий. Проте претензії на московський престол заявив син польського короля Сигізмунда III Владислав, який знайшов підтримку у певної групи московських бояр. Після поразки під Клушиним 1610 року Шуйський був скинутий з престолу та вивезений у Польщу, де невдовзі й помер, а польське військо увійшло в Москву. Польська присутність у Москві, однак, викликала спротив московитів. У Нижньому Новгороді була сформована добровільна армія, очолювана Дмитром Пожарським і Кузьмою Мініним, яка розпочала наступ на Москву. 1612 року поляки змушені були залишити Москву, а 1613 року Земський Собор проголосив боярина Михайла Романова царем. З цього моменту розпочалося 300-річне царювання династії Романових. Романови Андрій Рябушкін. Михайло Федорович на зборах боярської думи. Безпосередня задача нової династії полягала в тому, щоб відновити порядок. Польща та Швеція в цей час були задіяні в запеклому конфлікт одна з одною, і Московії вдалося укласти мир і зі Швецією (Столбовський мир, 1617), і з Польщею (Деулінське перемир'я, 1618). Речі Посполитій були повернуті землі, включно зі Смоленськом, втрачені Великим князівством Литовським у 1509. На початку Романови були слабкими правителями. Цар Михайло Федорович фактично передав державні справи Філарету, який у 1619 році став Патріархом Московським. Пізніше син Михайла Олексій (1645—1676) спирався на боярина Бориса Морозов. Морозов відзначився корупцією та податковими зловживаннями, що стали причиною соляного бунту у 1648 році. Після безуспішних спроб відвоювати Смоленськ у Польщі в 1632 році Московія уклала з Польщею Поляновський мир (1634). Польський король Владислав IV, чий батько і попередник Сигізмунд III був обраний московськими боярами московським царем у часи смути, відмовилися від усіх претензій на звання, як одну з умов мирного договору. Правовий кодекс 1649 року Автократія пережила період смут і слабких правителів завдяки чисельному уряду і сильному центрального апарату. Урядові чиновники продовжували служити трону, незалежно від легітимності правителя чи контролю боярських фракцій. У XVII-му столітті, бюрократичний апарат різко розширився. Число урядових департаментів («прикази») зросло з двадцяти двох у 1613 році до вісімдесяти до середини століття. Попри те, що між департаментами виникало дублювання чи суперечки в юрисдикції, центральному уряду вдавалося через губернаторів контролювати всі соціальні групи, а також торгівлю, обробну промисловість і, навіть, православну церкву. Соборного Укладення Соборне укладення (), всеосяжний правовий кодекс, введений у 1649 році, свідчить про ступінь державного контролю над московським суспільством. До того часу, бояри переважно злилися з новою елітою і стали на службу державі, формуючи нове дворянство. В першу чергу і від старої, і від нової знаті вимагалася участь у військових справах, що було пов'язано з постійними війнами на південних і західних кордонах, а також нападами кочівників. У свою чергу, дворянство отримувало землі і селян. У попередньому столітті держава поступово обмежила селян у праві переходити від одного власника іншому; в 1649 р. кодекс офіційно закріпив селян за певним місцем проживання. Держава повністю закріпила кріпацтво, і кріпаки-втікачі вважалися особами, що ховаються від правосуддя. Поміщики мали повну владу над селянами. Селяни, що живуть на державній землі, однак, не розглядалися як кріпаки. Вони були організовані в громадах, які несли відповідальність за податки та інші зобов'язання. Як і кріпосницькі селяни, проте, державні селяни були прикріплені до певних земель. Середній клас міських торговців і ремісників сплачували податки, і, як кріпаки, їм не дозволялося змінювати місце проживання. Всі верстви населення оподатковувалися військовими та спеціальними зборами. Таким чином переміщення всередині держави були обмежені, і всі верстви населення були підпорядковані інтересам царства. Введення кодексу та зростання державних податків поглибило соціальне невдоволення, що назрівало у смутні часи. У 1650-х і 1660-х роках кількість селян-утікачів різко зросла. Утікачі знаходили притулок вздовж річки Дон, області Донського козацтва. А великі повстання мали місце на Поволжі в 1670 і 1671. Донський козак Степан Разін, очолив повстання, що зібрало заможних козаків донського регіону й кріпаків-утікачів, що шукали вільні землі. Несподіване повстання набуло широкого розмаху на Волзі і навіть загрожувало Москві. Царські війська розгромили повстанців після захоплення великих міст уздовж Волги, а сам Разін був публічно підданий тортурам і страчений. Поділ українських земель з Річчю Посполитою Землі, втрачені Річчю Посполитою у московсько-польській війні Московія продовжувала свою територіальну експансію протягом всього 17-го століття. На південному заході захопили східно-українські землі, які до того входили до складу Речі Посполитої. На цих землях розвивалося Запорізьке козацтво — військові формування прикордонних районів. Хоча формально козаки Запорізької Січі служили в польській армії як найманці, вони й раніше прагнули незалежності й організовували повстання проти поляків. 1648 року в Україні вибухнуло повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, причиною якої були соціальні та релігійні утиски з боку польської шляхти. Спочатку українці були в союзі з кримськими татарами, проте після переходу татар на бік поляків, українцям стали шукати військову підтримку у Москви. 1654 року на Переяславській раді було вирішено укласти військово-політичний союз з Московською державою, наслідком якої стала Московсько-польська війна 1654-1667. За Андрусівським договором, Україна була розколота вздовж Дніпра на Правобережну, що залишалася у складі Польщі, та Лівобережну, що стала автономною одиницею (Гетьманщина) у складі Московського царства. Церковна реформа В. Перов. Сперечання про віру П. Є. Мясоєдов. Спалення Аввакума Експансія Московського царства на захід і включення східно-українських земель мало неочікувані наслідки. Більшість українців були православними, але їх тісні контакти з Римо-Католицькою церквою та контрреформацією Речі Посполитої обумовили вплив західних інтелектуальних течій. Через Києво-Могилянську академію Московське царство отримало вихід до культурних тенденцій Центральної Європи та православного світу. Попри те, що українські зв'язки стимулювали творчість у багатьох галузях, вони також підірвали традиції московської релігійної практики і культури. Виявилося, що ізоляція Московської православної церкви від Константинополя викликала розбіжності у літургійних книгах та практиці. Московський патріарх Нікон узявся за приведення богослужебних текстів до відповідності з грецькими оригіналами. Але Нікон зіткнувся із жорстокою опозицією серед багатьох московитів, які вважали поправки неприйнятним іноземним вторгненням, або, можливо, і підступом диявола. Форсоване введення реформи в результаті призвело до розколу в 1667 році. Ті, хто не прийняв реформи стали називатися старообрядцями. Офіційно старообрядці були проголошені єретиками і зазнавали переслідувань з боку церкви і держави, а головний ідеолог старообрядців — священик Аввакум, був спалений на багатті. Розколи згодом стали постійними, а багато торговців і селян приєдналося до старовірів. Царський уряд також зазнав впливу України і Заходу. Київ став одним з основних передавачів нових ідей та знань. Зокрема у Московське царство проникають ідеї барочного стилю в архітектурі, літературі та іконопису. Інші, безпосередні зв'язки з Заходом відкрила міжнародна торгівля, завдяки чому все більше іноземців відвідували Московію. Уряд був зацікавлений у передових технологіях Заходу, особливо у військовій сфері. До кінця 17-го століття, проникнення української, польської, і західноєвропейської культури підготували радикальні зміни у культурі Московії, принаймні серед московської еліти. Завоювання Сибіру Василь Суриков. Підкорення Сибіру Єрмаком. Московська експансія на схід зустрічала відносно слабкий опір. В 1581 р. купці Строганови, зацікавлені в хутровій торгівлі, найняли волзького козацького ватажка Єрмака Тимофійовича для здійснення експедицій в Західний Сибір. Загони Єрмака розбили Сибірське ханство і проголосили всі території до Обі й Іртиша володіннями Московського царства. У Сибіру було засновано кілька міст, першим з яких стало Мангазея, звідки купці, торговці, а також дослідники вирушали на схід, рухаючись Єнісеєм, Леною і далі у напрямку узбережжя Тихого океану. 1648 року козак Семен Дежньов відкрив протоку між Америкою та Азією. До середини 17-го століття, московити досягли річки Амур і та околиць Китайської імперії. Після конфлікту з Маньчжурською династією, Московія уклала мир з Китаєм в 1689. Нерчинський договір став першим у московсько-китайських відносинах, за яким Московія поступилася долиною Амура, але отримала доступ у райони, що лежали на схід від Байкалу, а також до торгового шляху з Пекіном. Цей мир зміцнив шлях московитів до Тихого океану, відкритий у середині століття. У XVII ст. Московське царство розпочало поступове захоплення земель крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки і Чукотки. Але московити наразились на опір тубільців, який переріс у серію московсько-чукотських воєн. Правління царя Петра I (1682—1721) Цар Петро І Будівля Петербурзької академії наук на Василівському острові (Університетська наб., буд. 5) Асамблея за Петра I Перший московський цар Петро I зробив цілий ряд реформ. Ним була проведена реформа державного управління, осучаснення армії, створений військовий флот, здійснена реформа церковного управління, спрямована на знищення автономної від держави церковної юрисдикції та підпорядкування московської церковної ієрархії імператору. Також здійснена фінансова реформа, робилися заходи з розвитку промисловості та торгівлі. У 1703 заснований Санкт-Петербург, який у 1712 став столицею держави замість Москви. Після повернення з Великого посольства Петро I повів боротьбу із зовнішніми проявами «застарілого» способу життя (найбільш відома заборона на бороди), але не менше увагу приділяв залученню дворянства до освіти та світської європеїзованої культури. Стали з'являтися світські навчальні заклади, заснована перша московська газета, з'являються переклади багатьох книг на російську мову. Петро ясно усвідомлював необхідність освіти і зробив з цією метою ряд рішучих заходів. 14 січня 1700 у Москві відкрита школа математичних та навігаційних наук. У 1701-1721 відкриті артилерійська, інженерна та медична школи в Москві, інженерна школа та морська академія в Петербурзі, гірські школи при Олонецьких та Уральських заводах. У 1705 відкрита перша в Московському царстві гімназія. Цілям масової освіти повинні були служити створені указом 1714 року числові школи у провінційних містах, покликані «дітей всякого чину вчити грамоти, цифр та геометрії». Передбачалося створити по дві такі школи в кожній губернії, де навчання повинно було бути безкоштовним. Для солдатських дітей були відкриті гарнізонні школи, для підготовки священиків створена мережа духовних шкіл у 1721. Указами Петра було введено обов'язкове навчання дворян та духовенства, але аналогічна міра для міського населення зустріла шалений опір, а тому була скасована. Спроба Петра створити початкову школу для кожного зі станів суспільства не вдалася (створення мережі шкіл після його смерті припинилося, більшість арифметичних шкіл за його наступників були перепрофільовані у станові школи для підготовки духовенства), проте тим не менше у період його правління були закладені основи для розвитку освіти в Московському царстві. Петром були створені нові друкарні, в яких за 1700—1725 надруковано 1 312 найменувань книг (у два рази більше, ніж за всю попередню історію московського книгодрукування). Завдяки підйому друкарства споживання паперу виросло з 4-8 тисяч аркушів наприкінці XVII століття до 50 тисяч у 1719. Відбулися зміни в російській мові, до якої увійшли 4 500 нових слів, запозичених з європейських мов. Особливе значення мало будівництво кам'яного Петербурга, в якому брали участь іноземні архітектори та яке здійснювалося за розробленим імператором планом. Їм створювалася нове міське середовище з незнайомими раніше формами побуту та проведення часу (театр, маскаради). Змінилося внутрішнє оздоблення будинків, уклад життя, склад харчування та ін. Участь у будівництві нової московитської столиці примусово взяли участь десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів тощо, які загинули від непосильної праці, хвороб і голоду. 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків. Спеціальним указом царя у 1718 запроваджені асамблеї, які представляли нову для Московського царства форму спілкування між людьми. На асамблеях дворяни танцювали і вільно спілкувалися, на відміну від колишніх застіль та бенкетів. Реформи, проведені Петром I, торкнулися не лише політики та економіки, але також і мистецтва. Петро запрошував іноземних митців до Московії та одночасно посилав талановитих молодих людей навчатися «художества» за кордоном. 30 грудня 1701 (10 січня 1702) Петро видав указ, яким пропонувалося писати в чолобитних та інших документах повні імена замість зневажливих напівімен (Івашка, Сєнька тощо), не падати на коліна перед царем, взимку на морозі шапку перед будинком, в якому знаходиться цар, не знімати. Він так пояснював необхідність цих нововведень: «Менше ницості, більше старанності до служби і вірності до мене та держави — сія то почесть властива царю …» Петро намагався змінити становище жінки в московитському суспільстві. Він спеціальними указами (1700, 1702 і 1724) заборонив насильницьке видання заміж і одруження. Пропонувалося, щоб між заручинами та вінчанням був не менш ніж шеститижневий період, «щоб наречений та наречена могли розпізнати один одного». Якщо ж за цей час, говорилося в указі, «наречений нареченої не захоче взяти, або наречена не захоче йти за нареченого заміж», як би на тому не наполягали батьки, «у тому бути свободи». З 1702 самій нареченій (а не тільки її родичам) було надано формальне право розірвати заручини. Законодавчі приписи 1696–1704 про публічні святкування вводили обов'язковість участі в урочистостях та святах всіх московитів, у тому числі «жіночої статі». Щодо України він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної та Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності. Зокрема, після смерті Івана Скоропадського козакам було заборонено обирати нового гетьмана, а наказний гетьман Павло Полуботок був усунутий. Загалом реформи Петра були спрямовані на зміцнення держави та залучення еліти до європейської культури з одночасним посиленням абсолютизму. У ході реформ було подолано технічно-економічне відставання Московського царства від ряду інших європейських держав, завойований вихід до Балтійського моря, проведені перетворення в багатьох сферах життя московитсього суспільства. Поступово в осередку дворянства складалася система цінностей, світосприйняття, естетичних уявлень, яка докорінно відрізнялася від цінностей та світогляду більшості представників інших станів. У той ж час народні сили були вкрай виснажені, були створені передумови (Указ про престолонаслідування) для кризи верховної влади, які призвели в результаті до «епохи палацових переворотів». Перетворення епохи Петра I призвели до посилення Московського царства, створення осучасненої армії європейського зразка, розвитку промисловості та поширенню освіти серед вищих класів населення. Боярство втратило самостійну роль в управлінні державою та почало зрівнюватисяза становищем зі служивим дворянством. Зовнішня політика Петра І Азовські походи Взяття Азовської фортеці. Мініатюра з рукопису І пол. XVIII ст. «Історія Петра I» П. Крекшина. Пріоритетом діяльності Петра I в перші роки єдиновладдя було продовження війни з Османською імперією та Кримським ханством. Петро I вирішив замість походів на Кримське ханство, які невдало проводилися в роки правління царівни Софії, завдати удару по османській фортеці Азов, розташованій при гирлі річки Дон. Перший Азовський похід, розпочатий навесні 1695, закінчився невдало у вересні того ж року через відсутність флоту та неготовність московитської армії діяти на далекій відстані від власних баз постачання. Проте, вже восени 1695 почалася підготовка до нового походу. У Воронежі розгорнулося будівництво гребної московської флотилії. За короткий час була побудована флотилія з різних судів на чолі з 36-гарматним кораблем «Апостол Петро». У травні 1696 сорокатисячна московська армія під командуванням генералісимуса Олексія Шеїна знову взяла в облогу Азов, тільки цього разу московська флотилія блокувала фортецю з моря. Петро I брав участь в облозі у званні капітана на галері. Не чекаючи штурму, 19 липня 1696 гарнізон фортеці здався. Це був перший вихід Московського царства до південних морів. Результатом Азовських походів стало захоплення фортеці Азов, початок будівництва порту Таганрог, можливість нападу на півострів Крим з моря, що значно убезпечило південні кордони Московського царства. Однак отримати вихід до Чорного моря через Керченську протоку Петру не вдалося: вона залишилася під контролем Османської імперії. Сил для війни з Османською імперією, як і повноцінного морського флоту, у Московського царства поки не було. Для фінансування будівництва флоту вводяться нові види податей: землевласники були об'єднані в так звані кумпанства по 10 тис. дворів, кожне з яких на свої гроші повинно було побудувати корабель. У цей час проявляються перші ознаки невдоволення діяльністю Петра. Була розкрита змова Циклера, який намагався організувати стрілецьке повстання. Влітку 1699 перший великий московський корабель «Фортеця» (46-гарматний) відвіз московського посла в Константинополь для переговорів про мир. Саме існування такого корабля схилило султана до укладення миру в липні 1700, який залишив за Московським царством фортецю Азов. При будівництві флоту та реорганізації армії Петро був змушений спиратися на іноземних фахівців. Завершивши Азовські походи, він вирішує відправити на навчання за кордон молодих дворян, а незабаром і сам відправляється в першу подорож по Європі. Велика Північна війна «Перемога шведів у битві при Нарві, 1700». Густав Седерстрем, 1910 Після повернення Петра з Великого посольства цар почав готуватися до війни зі Шведською імперією за вихід до Балтійського моря. У 1699 році був створений Північний союз проти шведського короля Карла XII, в який крім Московського царства увійшли Данія-Норвегія, Саксонія і Річ Посполита на чолі з саксонським курфюрстом та польським королем Августом II. Рушійною силою союзу було прагнення Августа II відібрати у Шведської імперії Ліфляндію, за допомогу у боротьбі з якою він обіцяв Московському царству повернення земель, що належали їй раніше (Інгерманландії і Карелії). Для вступу у війну Московського царства необхідно було укласти мир з Османською імперією. Після досягнення перемир'я з османським султаном строком на 30 років Московське царство 19 серпня 1700 оголосило Шведській імперії війну під приводом помсти за образу, завдану царю Петру в Ризі. План Карла XII полягав у тому, щоб поодинці розбити противників за допомогою англо-голландського флоту. Незабаром після бомбардування Копенгагена Данія-Норвегія 8 серпня 1700 року вийшла з війни, ще до вступу в неї Московського царства. Невдало закінчилися спроби Августа II захопити Ригу. Поразкою московської армії закінчилася спроба захопити фортецю Нарву. 30 листопада (за нов. ст.) 1700 року Карл XII з 8500 солдатами атакував табір московських військ та повністю розгромив 35-тисячну московську армію. Сам Петро I виїхав від військ в Новгород за 2 дні до цього. Порахувавши, що Московське царство досить ослаблене, Карл XII відправився у Лівонію, щоб спрямувати всі свої військові сили проти основного, як йому здавалося, супротивника — Августа II. Однак Петро, нашвидку реорганізувавши армію за європейським зразком, відновив бойові дії. 11 (22) жовтня 1702 року Московське царство захопило фортецю Нотебург (перейменована в Шліссельбург), а навесні 1703 року — фортецю Нієншанц в гирлі Неви. Тут 16 травня 1703 року почалося будівництво Санкт-Петербурга, а на острові Котлін розмістилася база московського флоту — фортеця Кроншлот (згодом Кронштадт). У 1704 році були взяті Нарва, Дерпт, Московське царство міцно закріпилося у Східній Прибалтиці. На пропозицію укласти мир Петро I отримав відмову. Після скинення Августа II у 1706 році та заміни його новим польським королем Станіславом Лещинським, Карл XII почав фатальний для нього похід на Московське царство. Захопивши Мінськ та Могильов, король не наважився наступати на Смоленськ. Заручившись підтримкою українського гетьмана Івана Мазепи, Карл послав війська на південь з продовольчих міркувань та з наміром посилити армію прихильниками І. Мазепи. 28 вересня 1708 року поблизу села Лісна шведський корпус Левенгаупта, що йшов на з'єднання з армією Карла XII з Ліфляндії, був розбитий московською армією під командуванням О. Д. Меншикова. Шведська армія позбулася підкріплення та обозу з військовими припасами. Пізніше Петро I відзначав річницю цієї битви як поворотний момент в Північній війні. «Полтавська битва», А. Е. Коцебу У Полтавській битві 27 червня 1709 армія Карла XII зазнала вирішальної поразки, шведський король з малим гарнізоном солдатів втік до Османської імперії. У 1710 у війну втрутилася Османська імперія. Після поразки у Прутському поході 1711 Московське царство повернуло їй Азов та зруйнувала Таганрог, проте за рахунок цього вдалося укласти чергове перемир'я з османами. Завдяки пануванню Шведської імперії на морі Північна війна затягнулася до 1721. Найвідомішими морськими сутичками стали битви при мисі Гангут 27 червня 1714 і при острові Гренгам в липні 1720, в яких московський флот здобув перемогу. 30 серпня 1721 між Московським царством та Шведською імперією укладений Ніштадтський мир, за яким Росія отримувала вихід у Балтійське море, приєднала територію Інгрії, частину Карелії, Естляндію та Ліфляндію. В результаті Московське царство перетворилося у велику європейську державу, а Петро I прийняв від Сенату титули «Великий» та «Батько Вітчизни», його проголосили імператором, а Московію — Всеросійською імперією. Російсько-турецька війна 1710—1713 Битва на Пруті, ілюстрація Вільяма Хогарта (1697—1764) Після поразки у Полтавській битві шведський король Карл XII сховався у володіннях Османської імперії, а саме місті Бендери. Петро I уклав договір з Османською імперією про видворення Карла XII з османської території, проте потім шведському королю дозволили залишитися та створювати загрозу південним кордонам Московського царства за допомогою частини українського козацтва та кримських татар. Домагаючись висилки Карла XII, Петро I став погрожувати війною Османській імперії, проте у відповідь 20 листопада 1710 року султан сам оголосив війну Московському царству. Дійсною причиною війни з'було захоплення московськими військами Азова у 1696 році та поява московського флоту в Азовському морі. Війна з боку Османської імперії обмежилася зимовим набігом кримських татар, васалів Османської імперії, на Україну. Московське царство повело війну на 3 фронти: війська здійснили походи проти татар на Кримське ханство і на Кубань, сам Петро I, спираючись на допомогу правителів Князівства Валахія та Молдовського князівства, вирішив здійснити глибокий похід до Дунаю, де сподівався підняти на боротьбу з османами християнських васалів Османської імперії. 6 (17) березня 1711 Петро I виїхав до військ з Москви з подругою Катериною Олексіївною, яку повелів вважати своєю дружиною та царицею (ще до офіційного вінчання, яке відбулося у 1712). Московська армія перейшла кордон Молдовського князівства у червні 1711, але вже 20 липня 1711 190 тисяч османів та кримських татар притиснули 38-тисячну московитську армію до правого берега річки Прут, повністю оточивши її. У таборі плакало і вило безліч офіцерських дружин, сам Петро I часом приходив у відчай, «бігав взад і вперед по табору, бив себе в груди і не міг вимовити ні слова ». Тільки підкуп турецького візира дозволив Петру вийти з оточення і укласти договір на набагато більш вигідних умовах, ніж могло бути. З серпня 1711 року бойових дій не велося, хоча в процесі узгодження остаточного договору Османська імперія кілька разів погрожувала відновити війну. Лише в червні 1713 укладений Адріанопольський мирний договір, який в цілому підтвердив умови Прутської угоди. Московське царство отримало можливість продовжувати Північну війну без другого фронту, хоча і втратила завоювання Азовських походів. Під час московитсько-турецьких переговорів 1713 року знову виникло питання про виплату щорічної данини в Крим в розмірі 18000 рублів. Московським дипломатам коштувало великої праці перенести його обговорення «на інший час». Цікаві факти У 1702 цар Петро I видав указ, згідно з яким засновувалась перша друкована газета в Московському царстві, що отримала повну назву "«Відомості про військові і інші справи, які гідні знання і пам'яті, що трапилися в Московській державі і в інших навколишніх країнах», мала коротку назву "Відомості". Перший номер цієї газети вийшов в 1703.. Див. також Касимовське ханство Казанське ханство Астраханське ханство Велика Ногайська орда Сибірське ханство Ряба Орда Примітки Джерела * Юрій Липа "Розподіл Росії". (аудіокнига) «Howerla» Bookstore, New York, 1941. * Білінський В. Країна Моксель, або Московія: Роман-дослідження. — 2-ге видання, виправлене. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2010. — 376 с. — ISBN 978-966-355-045-9. * Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник / Ін-т українознавства Київ. ун-ту ім. Тараса Шевченка. — К. : Вища шк., 1999. — 263 с.: іл. — ISBN 5-11-004740-5. * Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість . — 5-е вид. — Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 2005. — 410 с. — ISBN 966-538-168-7. * Штепа П. Українець і москвин: дві протилежності . — 2-е вид. — Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 2008. — 687 с. — ISBN 978-966-538-181-5. * Вернадский Г. В. Московское царство : в 2-х. тт. — М. : Аграф, 2001. — ISBN 5-85929-016-0. * Славянская энциклопедия. Киевская Русь — Московия. — М. : Олма-пресс, 2005. — Т. 2. (Н — Я). — С. 775. Література * Н. Ф. Сербіна. Московського царства дипломатія // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4 * Посилання *

Рюрик Рюрик (з російського «Царського Титулярника», 1672) Рю́рик, Рюрик Ладозький (близько 830—879) — легендарний літописний князь-засновник династії Рюриковичів, князь ладозький (862—879), батько київського князя Ігоря. В історіографії його часто ототожнюють з данським конунгом Рориком Ютландським. Проте довести цю тотожність неможливо з огляду на брак джерел. В антинорманській інтерпретації Рюрик — представник ободритського князівського роду, ім'я якого є слов'янським родовим прізвиськом (не особове ім'я), що пов'язане з соколом, який на слов'янських мовах називався також рарогом. Деякі дослідники заперечують історичність існування Рюрика, вважаючи його легендарною особою. У російській історіографії вважається засновником Новгородського князівства. Часто пізніше його називали новгородським князем, хоча за його життя Великого Новгорода ще не існувало. Літописна біографія Єдиним джерелом, за якими нам відома діяльність Рюрика, є руські літописи: «Повість минулих літ» (ХІІ ст.) та Никонівський літопис (XVI ст.). І Никонівський літопис є неповним, розбавлений пізнішими вставками з візантійських і московських документів, має складну та незв'язну хронологію. Ці два джерела викладають історію Рюрика з двох різних точок зору: «Повість минулих літ» з точки зору варягів-Русі, а Никонівський літопис — з точки зору Новгорода. Серед подій IX століття «Повість минулих літ» подає легенду про те, що Рюрика в 862 році закликали на княжіння разом з братами Синеусом і Трувором союз слов'янських та фіно-угорських племен: ільменських словен, кривичів, мері та чуді. Великому Новгороді Згідно з «Повістю», у 859 році «прийшли з-за моря варяги», й наклали данину на місцеві племена чуді, словен та мерян. За Никонівським літописом це відбулось у 866 році. Ймовірно мається на увазі 6367 рік від створення світу, який по візантійській ері припадає на 859 р. Н. Е., а по антіохійській на 866 рік. Повість минулих літ відносить зазначені події до одного, 862 року, у той час як Никонівський літопис дає розбивку за роками: з 867 р. до 873 р. У 862 («Повість минулих літ»") або 867 р. (Никонівський літопис) — місцеві племена перемогли варягів і прогнали їх за море. Серед переможців почалися чвари та усобиці, тож щоб їх припинити, було узгоджено встановити владу єдиного князя. Никонівський літопис пише, що розглядали різні можливості: князь міг бути з одного з місцевих племен або з хозарів (з Хозарського каганату 650—969 рр.), полян, дунайців чи з варягів. Після тривалих суперечок було вирішено поставити князем когось із варягів. 862 або 868 року від варягів прибув запрошений князь на ім'я Рюрик. «Повість минулих літ» також подає деякі подробиці: так, разом із Рюриком прибули два його брати — Синеус і Трувор. Щодо цих імен, популярною є гіпотеза Б. Рибакова, згідно з якою літописець не зрозумів шведського тексту, де повідомлялось, що Рюрик прийшов із «своїм домом» (, сине-хус) та вірною дружиною (, тру-вор). Можливо брати — просто данина легенді (у легендах Північної Європи доволі розповсюдженим є сюжет про героя, та двох його братів), або калька з легенди про заснування Києва полянськими князями Києм, Щеком, Хоривом, та їхньою сестрою Либідю. Втім, цілком ймовірно, що брати справді існували — але їхні імена до часів запису Повісті не збереглися. Також імовірно, що разом із Рюриком прибули просто два підлеглих йому або навіть рівноправних з ним варязьких воєначальники (за літописом, кожен з тих братів мав власне військо), яких пізніше назвали «Рюриковими братами». Достовірних відомостей на користь будь-якого з цих припущень на сьогодні немає. Згідно з Повістю, Рюрик з дружиною сів на княжіння в Ладозі, Синеус — у Білоозері, а Трувор — в Ізборську. В цей же час Новгородський 4-й літопис говорить про масове переселення населення «від Німців», Рюрика та його братів «з родами своїми»: Далі літопис розповідає про заснування варягами міст Новгорода, Полоцька, Ростова, Мурома та інших, проте ці літописні відомості заперечують новітні археологічні дані, згідно з якими частина цих міст існувала ще до Рюрика, а інша була освоєна після нього. Та й назви їх відповідають мові місцевого населення: вони мають слов'янське або фіно-угорське, але ніяк не скандинавське походження. Далі у літописі розповідається, як двоє бояр Рюрика, Аскольд та Дір відправилися на південь з місією від Рюрика до Царграду. По дорозі вони дійшли до Києва, де почали князювати самостійно, відокремившись від Рюрика. Це літописна легенда суперечить відомостям про Аскольда та Діра які розміщені в інших джерелах. Зокрема у двох соборних посланнях Константинопольського Патріарха Фотія йдеться про великий похід русів на Константинополь, який відбувся у 860 році та завершився невдало для останніх, через бурю, що розкидала та потопила руські кораблі (лодії). Никонівський літопис оповідає про траур, що був у Києві з приводу великих втрат, що їх зазнало військо. Також Никонівський літопис стверджує, що цього самого року Аскольд та Дір «взяли реванш», одержавши велику перемогу над печенігами. На півночі ж, за тим же Ніконівським літописом, Новгород знову збунтувався проти Рюрика та багато новгородців втекло від нього під захист Києва. Повість розміщує це похід під 866 роком. Більшість дослідників схиляються до думки що цей похід очолювали Аскольд та Дір. Щодо походження Аскольда та Діра існують різні версії. Частина істориків антинорманістів, зокрема М. Грушевський, схилялись до думки що Аскольд та Дір були нащадками Кия. Втім, сучасна історіографія, з огляду на безумовно скандинавські імена князів вважає їх варягами. У 864 р. або 870 р. за «Повістю врем'яних літ» несподівано та одночасно померли Синеус та Трувор. По їхній смерті Рюрик залишив Ладогу і почав правити у Новгороді. У 872 році за Никонівським літописом булгари вбили Аскольдового сина. А мешканці Новгорода усвідомили, що стали рабами Рюрика і підняли повстання. Рюрик придушив повстання новгородців та вбив їхнього ватажка, Вадима Хороброго. У 864 р. або 873 р. обидва джерела розповідають, що Рюрик розсаджує своїх людей у містах навколишніх земель: у Полоцьку, в Ростові, у Білоозері, а також у Муромі. Але Ніконівський літопис також розповідає про те, що Аскольд та Дір одразу після цього пішли війною на Полоцьк та завдали полочанам, що підкорилися Рюрику, великої шкоди. Рюрик помер 879 року. Залишивши після себе малолітнього сина Ігоря, регентом якого став соратник Рюрика, князь Олег. Звичайно, всі дати і події, пов'язані з Рюриком дискусійні й потребують подальшого вивчення. Один з літописів, писаних скорописом XVII ст., який має заголовок «», розповідає ніби Рюрик з Олегом воювали проти Лоп (Лапландія) і Корели (Карелія), і що 879 року Рюрик помер в Корелі. Походження Рюрика Рюрик — один із найважливіших і водночас найсуперечливіших персонажів ранньої історії Русі. Починаючи із середньовіччя, образ Рюрика активно використовувався в історичних та художніх текстах, драматургії, політичній пропаганді і памфлетах. Рюрик — головний персонаж московських генеалогічних легенд ранньомодерного часу. В результаті надзвичайної уваги до образу Рюрика він обріс величезною кількістю псевдоісторичних деталей, що ускладнює задачу дослідження реальної особистості. Норманська версія Уперше науковій критиці літописне повідомлення про Рюрика та призвання варягів піддав на початку XVIII ст. російський історик-орієнталіст Г. Баєр. У низці праць («De Varagis», «De Russorum prima expeditione Constantinopolitana», «Origines russicae» та ін.) Баєр навів додаткові свідчення з візантійських, латинських та східних джерел, що обґрунтовували погляд на русь як скандинавів та Русь як державу, засновану вихідцями із Скандинавії. Розшуки Байєра узагальнив і систематизував інший німецький науковець, який перебував на російській службі — Г. Ф. Міллер у своїй дисертації «Походження народу та імені російського» (1740-ві рр.). Наприкінці XVIII ст. прихильником «норманської теорії» виступав визначний дослідник літописів А. Шлецер. У ХІХ ст. прихильниками норманської теорії походження Русі були росіяни М. Карамзін, М. Погодін, словак П. Шафарик, словенець Ф. Міклошич та інші. Антинорманізм Інші версії Заперечення історичності Рюрика Рюрик і Рорик Ютландський Дослідники проблеми Рюрика завжди намагались ототожнити його з якимось із відомих в західних джерелах ватажків норманів. Єдиною серйозною спробою це зробити стало ототожнення Ф. Крузе літописного Рюрика з данським вікінгом Рориком Ютландським, войовничим «морським конунгом» середини IX ст. Незважаючи на те, що нічого спільного (крім імен, скандинавського походження, часу діяльності і роду занять) Рюрик і Рорик не мали, їхні історії без непереборних суперечностей взаємно доповнювали одна одну. Зникнення Рорика з поля зору західних хронік після 860-х рр. завжди можна було б пояснити відходом Рорика в східну Європу, де він уже став відомий як Рюрик. Між тим, за браком прямих джерельних свідчень (скільки б не було побічних спостережень), ототожнення Рюрика і Рорика так і залишиться тільки зручною гіпотезою. Історіографія Саги У циклі так званих «Саґ про давні часи» збереглась оповідь про Ейріка Мандрівника — рідного брата Ейстейна, який за саґами — батько Гальвдана Старого, дід Рюрика. Середні віки та Новий час Польський хроніст Ян Длугош у XV ст. в оповіданнях про Русь спираючись на літописи, вивезені в Польщу, ймовірно за владарювання Казимира ІІІ або Владислава ІІ Ягайла називає Рюрика як «Рурко», «Рурек». Навколо родоначальника династії Рюриковичів існує багато версій, аж до спроб довести його легендарність. З 1615 р. шведські королі почали пропаганду ідеї в Європі про шведське походження Рюрика. Німецькі історики та спеціалісти з генеалогії Ф. Хеймніц і Бернхард Латом встановили, що Рюрик жив близько 840 року, був сином ободритського князя Годліба, вбитого данцями в 808 році. Те саме підтвердив і дослідник Йоганн Гюбнер у генеалогічних таблицях (четверте видання у Лейпцигу в 1725 році) вивів династію Рюрика від вендо-ободритських королів. Російська імперія Радянський союз На думку , варязького конунга з дружиною запросили з метою надання військової допомоги. Однак, після завершення військових дій Рюрик скинув словенського князя Вадима Хороброго і захопив владу. Археологія Місце поховання Рюрика досі не знайдено попри переповідання й пошуки. Цілком імовірно, що він був похований за стародавнім скандинавським військовим звичаєм — спалений у човні (на будь-якій річці, водоймищі чи в морі). Щодо зазначеного вище велелюдного переселення на чолі з Рюриком, то антропологи відмічають, що «на території племені полян Київської Русі у X‒XI ст. різко змінився склад населення». Переважаючий раніше довгоголовий антропологічний тип був близький антропологічному типові мешканців землі племені древлян. А літописні поляни мали короткоголові черепи, аналогічні черепам їх сучасників живших на Чернігівщині. Дані антропології також стверджують про те, що древлян потіснили новопоселенці. Візантійський історик Лев Диякон (950—1000 рр.) писав про те що київський князь Ігор Рюрикович збираючи разом з дружиною данину в древлянській землі був убитий місцевим населенням. Це імовірно, бо Ян Длугош в літописі про Київську Русь стверджував, про переселення частини полабських слов'ян до древлян. Адже прийшовши від Варязького моря слов'яни могли бути сприйняті саме як «германці», про що свідчать висновки сучасних археологів при аналізі характерних особливостей Суковсько-дзедзицької культури. Це була потужна міграція слов'ян, оскільки «полянське» сучасними дослідниками ідентифіковане як древлянське та інше (див. «Поляни», зміни археологічних культур в історії Києва). Цікаві факти У Російській Федерації в 2014 році відбулася масштабна виставка «Моя історія — Рюриковичі» з фальсифікацією хронології історії Росії, відбулося офіційне творення міфу російської історії. Організаторами її стали Адміністрація Президента Російської Федерації, Міністерство культури Російської Федерації, Уряд Москви. Цю виставку відкрив патріарх Московської Патріархії Кирил. Разом із цим Президент Російської Федерації Путін В. В. зібрав істориків Росії на інструктаж з метою політично заангажованого переписування історії Росії. Наполеглива та традиційна російська фальсифікація пов'язана з юридичним аспектом володіння землями Рюрика династією Романових. Див. також Гольмґард Рароги Славія Рерік (поселення) Рорик Ютландський Рюрик Ростиславич (князь київський) Рюрик Ростиславич (князь перемиський)

Зизаній Лаврентій Лаврентій Іванович Зизаній (Зизаній-Тустановський) (справжнє прізвище — Кукіль, у перекладі грец. мовою — Зизаній) (60-і pp. XVI ст., с. Тустань, тепер Галицького району Івано-Франківської області або с. Потелич, тепер Жовківського району Львівської області, або с. Тустановичі (тепер м. Борислав Львівської області) — після лютого 1634, м. Корець, тепер Рівненської області) — український філолог, письменник, перекладач, педагог, богослов і церковний діяч (протоієрей і протопоп), активний учасник братського руху на території сучасної України. У передмові перекладеної Л. Зизанієм з грецької мови книги «Ст̃гω оц̃а… Андрεа… Тлъкованіε на Апокалиψїн(ъ)…», надрукованої в 1625 р. в Києві, зазначається, що «…Лаυрентїй Зїзанїа Тустановскїй, Мужъ Єллинскихъ и Славεнскихъ искусный Дідаскалъ, и ПроповЂдникъ…» У своїх творах Зизаній Лаврентій називає українську мову руською або «про́сты̏ Рꙋ́скій Діѧ́леⷦ҇тъ» (прости рускій діялект), а його твори вороже сприймалися Російською православною церквою. Біографія Походження Лаврентій Зизаній та його брат Стефан походили з руської родини грецького обряду Руського воєводства Речі Посполитої. Їхнє походження невідоме, зокрема вони самі не знали хто був їх батьком. Найімовірніше вони не були шляхетського походження, зокрема це підтверджується виступом проти Стефана автора брошури «Plewy Stephanka Zyzaniey Heretyka, z cerkwi Ruskiey wyklętego» (Вільна, 1596 р.), який стверджував: «ліпше тобі, звертався він до Стефана, глядіти за горшками і кліщами, ніж як мужикові проповідувати». Самі себе вони називали Зизаніями, яке найімовірніше було або прибраним прізвищем, або перекладом їх старого прізвища Куколь під яким вони фігурували в тодішніх актах. Ще одне прізвище — Тустановський було імовірно також набутим, зокрема Стефаном в янівському деканаті між 1558—1565 рр. при зміні грецького обряду на латинський generosus Tustanowski, — in villa Nowosiołka, але за окремим випадками кшталт підписів вони його майже не вживали. Водночас через нього численні дослідники відносять їх до шляхетської родини Тустановських гербу Пилява. Життєпис Викладав церковнослов'янську й грецьку мови до 1592 — у Львівській, 1592–1596 — Берестейській, 1596–1597 — Віленській братських школах. 1597–1600 — був домашнім учителем у родині князя Богдана Івановича Соломирецького в його маєтку біля Мінська, 1600–1602 — князя Олександра Острозького (м. Ярослав Галицький). У 1602 році, як писав Петро Могила, Зизаній мав сан ієрєя, «… мати жъ ихъ княгинЂ Анна Костчанка, латинскіа сущи вЂры, къ своей вЂры ихъ обратити хотя, учителя ихъ православнаго іерея Лаврентіа Зизаніа Тустановскаго и отъ нихъ и отъ церкве Ярославскіа изгна…» З 1612 по 1618 рік — священик соборної церкви у місті Корці. В 20-х pp. XVII ст. на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького приїхав до Києва, брав участь у редагуванні лаврських видань, перекладав з грецької мови на церковнослов'янську, займався проповідницькою діяльністю. Уклав староукраїнською мовою «Катехізис» (вид. 1627), полемічний трактат з критикою засад католицизму й протестантизму. Перед цим (1626) брав участь у місії митрополита Йова Борецького до Москви, де він надав рукопис трактату на виправлення до місцевої патріархії. Відносно спірних місць відбулася дискусія з богоявленським ігуменом Ілією та справщиком Григорієм Онисимовим, де Зизаній показово відмовився від всіх тих тверджень, що були запідозрені. Проте, московський патріарх Філарет не дозволив випустити твір і постановив спалити його. Випадково вціліло декілька примірників. На звинувачення з боку московських опонентів Л. Зизаній говорив, що виклав «ведомости ради, чтобы человек ведал, яко то есть», а не для того, щоб показати, що «звездами правится житию нашему». В «Катехізисі» Зизаній маніфестував свої раціоналістичні та гуманістичні погляди, зокрема, пояснення багатьох явищ природними причинами та критику окультних наук, зокрема, астрології; ставив під сумнів догмат про єдиносущність Трійці й обґрунтував тезу про свободу волі людини, здатної «самовластно» робити вибір між добром та злом. Щодо походження душі, то Зизаній-Тустановський висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політ. проблематики зводиться у Зизанія-Тустановського до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Він дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно, залежно від використання, може бути добром або злом. Праці Зизанія-Тустановського стали внеском у розвиток української філософської термінології. 1627 повернувся до Києва, де разом з А. Мужиловським аналізував книгу М. Смотрицького «Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych» («Апологія мандрівки до східних країв»). 1628 висунув проти автора книги 105 пунктів звинувачень на Київському соборі. 1628 помер, ймовірно, у Корці. Науковий доробок Наука ку читаню і розуміню писма словенскаго (1596) Найголовніші праці: буквар «Наука ку читаню и розумѣню писма словенскаго…» (1596), «Лексис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы», «Грамматіка словенска» (обидві надр. 1596 у Вільні). Зизаній значно удосконалив і збагатив слов'янську лінгвістичну термінологію. Видав і відкоментував низку теологічних творів. «Лексис» Лаврентій Зизаній. Лексис (1596) «Лексис…» Зизанія — перший український друкований словник для шкільного навчання. Його реєстр організований за диференційним принципом (тобто подаються тільки ті церковнослов'янські слова, що відмінні від українських формою чи значенням), налічує 1061 вокабулу. Зизаній перший в історії українського й східнослов'янського мовознавства розробив та застосував більшість основних лексикографічних методів упорядкування словника. Його «Лексис…» був зразком і основою «Лексикона» Памва Беринди, російських азбуковників. «Грамматіка словенска» «Грамматіка словенска», 1596 «Грамматіка словенска совершенного искусства осми частей слова» Зизанія (1596) — перший систематичний підручник церковнослов'янської мови, призначений для шкіл. Тут визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, етимологію, синтаксис, виділено 8 частин мови: различіє (артикль), ім'я, містоім'я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє, союз. В творі Зизаній проводить античні й ренесансні ідеї про граматику як початок вивчення всіх наук, демонструє її зв'язок з риторикою, логікою та філософією, багато уваги приділяє філософії Арістотеля, Епікура та ін. Зизаній увів орудний відмінок у слов'янську граматику. В імені виділив 10 відмін (8 іменникових і одна прикметникова, одна спільна для обох частин мови). Дав «канони орфографії» церковнослов'ян. мови східнослов'янсько-української редакції. Як перша спроба опрацювання фонетичної й морфонологічної систем церковнослов'янської мови, виявлення її специфічних особливостей, «Грамматіка словенска» Зизанія була значним кроком у слов'янській філології. Твори * Лексис. — В., 1596: Лаврентій Зизаній. Лексис. — В., 1596. Зизаній Л. Лексис: 1596—1946 . — Б.м., 1946. — 23 с. Лексис Лаврентія Зизанія. К. 1964 . * Наука ку читаню і розуміню писма словенскаго. — В., 1596. * Граматика словенська. — В., 1596: Граматика словенська. — В., 1596. Лаврентій Зизаній. Граматика словенська. К., 1980 . Граматика словенська: додаток / підготовка факсимільного видання та дослідження пам'ятки В. В. Німчука; Академія наук Української РСР, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні. — Київ: Наукова думка, 1980. — 55 c.: портр. — (Пам'ятки української мови). * Сія книга, глаголемая катихизис… — М., 1627. (те саме: Гродно, 1787). Примітки Джерела та література * Я. Д. Ісаєвич. Зизаній (Кукіль-Тустановський) Лаврентій Іванович // Література * Зизаній-Тустановський, Лаврентій // * Німчук В. В. Зиза́ній (родове прізвище Кукі́ль Тустано́вський) Лаврентій // Києво-Могилянська академія в іменах XVII—XVIII ст.: енциклопедичне видання / упоряд. З. І. Хижняк; ред. В. С. Брюховецький. — Київ: Видавничий дім «КМ академія», 2001. — С. 225—226. — 736 c. — ISBN 966-518-132-7. * Заседание в книжной палате 18 февраля 1607 г. по поводу исправления «Катехизиса» Лаврентия Зизания — СПб., 1878. * Голубев С. Южнорусскій православный катехизис 1600 года // ЧИОНЛ. — 1899. — Кн. IV. — Отд. 3. — C. 1-81. * Ильинский Ф. М. Большой Катехизис Лаврентия Зизания // ТКДА. — 1898 . — № 2. * Харлампович К. Западнорусск. православные школы XVI и нач. XVII в., отношение их к инословным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. — Казань, 1899 . * Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р. // ЗНТШ. — 1911. — Т. 101. — Кн 1. — С. 5—38; — Т. 102. — Кн. 2. — С. 11—87. * Ботвинник М. Лаврентий Зизаний. — М., 1973 . * Німчук В. В. Систематичний підручник церковнослов'янської мови «Грамматіка словенска» Л.Зизанія / Зизаній Л. Граматика словенська. К., 1980 . * Німчук В. В. Мовознавство в Україні в XIV—XVII ст. К., 1985 . * Ісаєвич Я. Д. Новые материалы об укр. и белорусских книгопечатниках первой пол. XVII в. // Книга. — М., 1977 . — Сб. 34. * Зизаній-Тустановський Лаврентій / Українська поезія XVI століття / Упорядник В. Яременко. Серія: «Бібліотека поета». — Київ: вид. «Радянський письменник», 1987. — С. 259—260. * Мицько І. З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. — К., 1990 . * Нічик В. М. Гуманістичні тенденції в творах членів вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври // Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї в Україні. — К., 1991 . * Квасюк Л. В. Специфіка інтерпретації християнських догматів у «великому катехізисі» (1627) Лаврентія Зизанія // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія. — 2011. — № 1. — С. 147—151. Посилання * Зизаній Лаврентій // Українська Релігієзнавча Енциклопедія * Зизаній Лаврентій // * Староукраїнські граматики та лексикони . * Твори Зизанія на Ізборнику * * * MAKSIM KARPOVICH. Лаўрэнцій Зізаній // БЕЛАРУСКАЕ КОЛА

Володимир Мономах Поштова марка «Володимир Мономах» (Укрпошта, 2013) Володи́мир II Все́володович Монома́х (; в хрещенні — Василь; 1053 — ) — князь смоленський (1073—1078), чернігівський (1076—1077, 1078—1094) і переяславський (1094—1113), великий князь київський (1113—1125). Представник династії Рюриковичів. Син київського князя Всеволода Ярославича і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни чи Анастасії) з роду Мономахів. Засновник князівської гілки Мономаховичів. Організатор успішних походів проти половців. Учасник Любецького (1097) і Витичівського з'їздів (1100). Розширив руське законодавство, додавши до нього свій «Статут» (бл. 1113). Автор дидактичної праці «Повчання» (бл. 1109). Біографія Молоді роки Володимир був за життя батька князем у Смоленську й Чернігові, часто заступав його у боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. Після смерті матері (1067) покинув батьківський дім і став ростовським князем. Це не в останню чергу було обумовлено тим, що в батьківському домі з'явилася мачуха, дочка половецького хана, яка, ймовірно, могла бути одного віку з Володимиром. Неприйняття мачухи, зведених сестер і брата, переросло згодом у ненависть до мачушиних одноплемінників — половців. Близько 1070 року одружився з Гітою, дочкою англійського короля Гарольда II, який загинув у битві з норманами при Гастінгсі (14 жовтня 1066). Гіта була вивезена близькими у Швецію, а звідти потрапила на Русь. Вона померла 10 березня 1098 або 1107 року в Церкві Святого Пантелеймона у Кельні. Після смерті старших братів Ізяслава I Ярославича і Святослава II Ярославича Всеволод у жовтні 1078 року став великим князем київським, перевів Володимира з Переяслава до Чернігова. Було утворено родинний дуумвірат батька й сина: Всеволод — Володимир, що правив на Русі протягом 15 років. Від імені батька Володимир переміщував князів з одного міста до іншого, приборкував непокірних південно-руських володарів, провадив загальноруську зовнішню політику. Протягом тих 15 років він близько ста разів їздив з Чернігова до Києва, щоб радитись із батьком у політичних справах. Війни з половцями та руськими князями Після смерті у 1093 році Всеволода Ярославича, Володимир, всупереч сподіванням правлячої верхівки, київських бояр та городян, поступився великокняжим престолом турівському князю, Святополку Ізяславичу, синові старшого Ярославича, Ізяслава. Він вчинив так, мабуть, додержуючись порядку заміщення княжих столів за родовим старійшинством, коли перевага віддавалася старшому в роді. А старшим серед онуків Ярослава був саме Святополк. Володимир Мономах залишився княжити в Чернігові. 1094 року він віддав Чернігівське князівство своєму двоюрідному братові, Олегу Святославичу, батько якого був старшим братом Володимирового брата, Всеволода. Вчинив він так ще й під тиском половецької орди, яку привів до Чернігова Олег. Сам Володимир Всеволодович поїхав княжити до батьківського Переяслава-Руського. Симпатизуючи Володимиру, укладач Повісті временних літ пояснював передачу Києва й Чернігова двоюрідним братам небажанням Володимира Мономаха розпочинати усобиці на Русі. З 1094 року Володимир розпочинає багатолітню боротьбу з половецькими ханами, які майже щорічно вдиралися на землі Південної Русі. Найбільше страждало від них висунуте в степ Переяславське князівство. Мономах швидко досяг успіхів у війні з кочовиками, тому київський князь Святополк вже 1094 року запропонував йому об'єднати сили, а також разом правити на Русі. Так виник дуумвірат Святополк Ізяславич — Володимир Всеволодович, що управляв Руською державою близько 20 років. Київська монархія на чолі з дуумвірами виявилася життєздатною і забезпечила політичну рівновагу й мир на Русі, добрі відносини із західними сусідами, особливо після проведених Володимиром і Святополком переможних походів до Половецької землі у 1103, 1107, 1109 і 1111 роках. Завдяки широкомасштабним заходам дуумвірів, половецькі орди були відкинені далеко від рубежів Русі, за Дон, а внаслідок походу 1111 року 40-тис. половецька орда під проводом хана Атрака, сина Шарукана, емігрувала до Грузії.Олексій Ківшенко «Долобський з'їзд князів — побачення князя Володимира Мономаха з князем Святополком» Г. О. Єршов Любецький з'їзд князів — зображення Володимира Мономаха на памятнику у Любечі. Ініціатор Любецького з'їзду 1097 року, де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з'їзду 1100 року, відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави. За межами його володінь залишилися тільки Галицька і Чернігово-Сіверська землі та Полоцьк. Володимир Мономах мав своїх посадників і в містах по Дунаю. 1107 року Володимир Мономах одружився з дочкою половецького хана Аепи. Велике княжіння 16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич. Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став великим князем київським. Тоді йому виповнилося 60 років. Придушивши повстання, Володимир Мономах, проте, змушений був піти на поступки народним масам, затвердивши закон, опрацьований зокрема Ратибором, за яким зменшив рези (відсотки) за позички і тимчасово трохи полегшив становище закупів, скасував холопство за борги (у розширеній редакції «Руської правди» ці постанови відомі під назвою Статут Володимира Мономаха). Володимир Мономах був мудрим і розважливим, політично далекоглядним державцем. Подібно до Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, самовладно правив державою. Відновив централізовану монархію на Русі, зосередивши напряму, через синів та залежних князів, 3/4 князівств Русі. Разом з Києвом Володимир отримав і Турівське князівство Святополка, а сини останнього князювали на Волині. У 1117 році викликав з Новгорода у Білгород свого сина Мстислава, що ймовірно стало причиною виступу проти Мономаха Ярослава Святополковича. У 1118 р. Мономах вигнав з Волині Ярослава Святополковича, який пізніше безуспішно намагався повернути собі батьківський уділ з допомогою поляків, угорців та галицьких Ростиславичів. На Волині ж Мономах посадив свого молодшого сина, Романа. Того ж року призвав до присяги новгородських бояр. У 1116 та 1119 роках воював з мінським князем Глібом Всеславичем. Перший конфлікт завершився примиренням князів. Під час другого повстання Гліб Всеславич зазнав поразки від Мстислава Володимировича та потрапив до полону. Мстислав привіз бунтівного князя до Києва, де той невдовзі помер. Проводив активну зовнішню політику: 1116 року посадив на короткий час своїх посадників у залежних від Візантії дунайських містах, але потім відновив дружні стосунки з Візантією; був у напружених відносинах з Малопольщею Болеслава III Кривоустого й Угорщиною Іштвана II. Був похований біля батька в Софійському соборі. Творчість Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літописі «Повчання» своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці й закликалося до об'єднання давньоруських земель. В московському кремлі туристам розповідають легенду, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Костянтина IX Мономаха (звідси походить і його прізвисько) барми і корону — «Шапку Мономаха», які були символом царської влади. Олександр Палій в «Короткому курсі історії України» пише про шапку Мономаха так: «„Шапка Мономаха“ з московського Кремля — насправді тюбетейка, подарована ханом Орди Узбеком московському князеві на знак своєї влади над Московією, початок 14 століття.» Характеристика Мономах відпочиває після полювання. Віктор Васнєцов, 1900 р. Володимир На схилі своїх років Володимир Мономах із задоволенням згадував: Ніби на підтвердження правдивості цих спогадів, у 1821 році в лісах під Черніговом було знайдено важкий змійовик вартістю у 100 гривень кун, загублений князем під час однієї з мисливських пригод або шаленої скачки до Києва («А з Чернігова я сотні разів скакав до батька у Київ за один день до вечірні»). На думку С. О. Висоцького Мономах єдиний із тогочасних можновладців, який залишив на стінах Софії Київської два графіті, що робить його винятковою особою як з історичного, так і з психологічного погляду.: та Софійському соборі (Київ) У Лаврентіївському, де подано ширшу характеристику Володимира Мономаха, говориться: Вшанування пам'яті Україна Володимир Мономах на пам'ятних 10 гривнях. 2002 р. * У 1992 році у місті Прилуки Чернігівської області встановлено пам'ятник Володимиру Мономаху. * У 1997 році зображення Володимира Мономаха на постаменті пам'ятника 900-річчя з'їзду князів у Любечі. * У 2002 році була випущена пам'ятна монета номіналом 10 гривень. * У 2003 році була випущена поштова марка України, присвячена Володимиру Мономаху. * 6 травня 2020 року указом Президента України Володимира Зеленського ім'я Володимира Мономаха присвоєно 53-тій окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України. Галерея Родина

Вплив на інші мови Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови: на польську, російську та білоруську літературні мови. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна тощо). Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися, «вон зарас гутарить» — він зараз говорить). Назва Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI століття, на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до середини XIX століття основною назвою мови, що тепер зветься українською, був вираз «руська мова». Це почало вносити плутанину від миті приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII столітті стали позначати власну мову схожим прикметником (). Після певного часу вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, термін «українська мова» зрештою поступово переміг на всіх українських землях. Шкільне свідоцтво про навчання в гімназії з руською мовою навчання Окрім того, протягом певного часу, вживали такі назви: * про́ста мова () в пізньому середньовіччі на противагу книжній (давньоруській) і паралельно церковнослов'янській мовам * коза́цька мова в Гетьманщині (епізодично) * малоросійське / малоруське наріччя, або південноросійське / південноруське наріччя, в Російській імперії * русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині * угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині * козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані * руська мова (офіційно) в Польщі У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали «литовською» чи «білоруською», лише з часів царя Петра I — «малоросійською». Історія Давні часи. Формування та установлення мови Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдности (до VI століття н. е.). Українська мова перейняла від праслов'янської значний лексичний фонд і чимало граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській вони склали найдавнішу групу своєрідних мовних особливостей. Значна частина специфічної для української мови фонетичних рис (деякі спільні й для інших сусідніх мов) поступово з'явилися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (5–6 ст. н. е.), коли на основі населення Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини та Волині почав формуватися український етнос і відповідно — його мова.. Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови. Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапляються уже в пам'ятках XI—XII століття, що походять з Південної Русі. Так у пам'ятках київського, ширше — південноруського походження дослідники фіксують типові риси української мови в Ізборниках Святослава 1073 та 1076 років, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056—1057 років), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144 року, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законѣ і благодати» Іларіона. У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов'янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде) «Повѣсть врємѧнныхъ лѣтъ» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівського літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським (південноруським) впливом Специфічні мовні риси української мови систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (XIV—XV століття). Український народ сформувався в Київській Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в XIII столітті його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина. Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й половині XVI - 1-й пол. XVII століть українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід - південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови. Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбувається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище тощо), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) тощо. З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет. Східнослов'янські мови6—14 століття Межі поширення української мови15 століття Новий і новітній часи На початку XVIII століття указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини. Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні з початку XVII ст., задовго до появи «Енеїди» І. Котляревського (Див. Сучасна українська мова). З кінця XVIII століття зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш, І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60 — 80-х роках XIX століття розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року). З початку XX століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається під час відновлення української державности і практично до кінця 1-ї третини XX століття, відколи набуває статусу єдиної державної мови, натомість вживання російської було заборонено. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови, однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя. 1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості Верховна Рада республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996 року. Діалектологічна мапа української мови, 1871 р. Поширення української мови1897 Українська в Російській імперії1897 Українці в Австро-Угорщині1910 Українськамова 1914 Існуючі балто-слов'янські мови 2015 Поширеність Географія поширення Українська мова у світі. Червоний: декілька мільйонів; рожевий: декілька тисяч Українська як рідна мова за переписом 2001 р. Українська мова як рідна в Україні за областями згідно з переписом 2001 р. Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х рр. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї. Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х—XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.). Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бессарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально. Кількість носіїв Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) 1998 та 2001 року Українська мова є рідною мовою для переважної кількості українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5 % населення України, та 85,2 % етнічних українців) та поза межами України: у Російській Федерації (там нею володіє 1,8 млн осіб), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб, мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб), США (129 тис. мовців), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб, однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб), Румунії (57 тис. мовців), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську») та інших країнах. Українська мова посідає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25 або 22 місце у світі. Вона є також третьою або другою за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн до 45 млн осіб, вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу. В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. Після 2014 року, ця цифра поступово зростає. Річний наклад журналів та інших періодичних видань випущених в Україні українською мовою 2018 року, становив 81 % від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. складав 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зменшилися з 18 % до 13 %). Станом на 2021 рік, загальний випуск книжкової продукції в Україні (в тисячах примірників), зменшився приблизно в 9 разів порівняно з 2018 роком. Загалом, на книжковому ринку України переважають російськомовні видання, оскільки за даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Російській Федерації. На наявну викривленість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає взаємовідношенню етнічних українців і росіян на її теренах. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становили 77,8 % населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року: * українську мову вважали рідною 64,3 % населення; * російську 34,4 %; * іншу — 1,5 %. Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були: * переважно українська — 41,8 %; * переважно російська — 36,4 %; * обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %. Станом на кінець 2020 року, українську мову вважали рідною вже 73 %, спілкуються вдома переважно українською 53 %, російською — 29 % громадян України. 8 листопада 2021 року оприлюднено результати соцопитування: 78 % українців вважають своєю рідною мовою українську, а 18 % — російську, за даними Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Загальнонаціональне опитування проведене з 29 липня по 4 серпня 2021 року в усіх регіонах України за винятком Автономної Республіки Крим та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Українська мова в інтернеті Частка запитів до пошукової системи «Yandex» українською мовою, осінь 2010 р. За даними пошукової системи «Yandex», восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33 %, найменша — в Криму — 3,7 %. Щоправда російськомовними вважались також і ті запити, які подібно писалися що українською, що російською мовами. У 2010 році кількість блогерів, які пишуть українською мовою, склало 8 % (у 2009 році — 7 %). Українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29 % від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27 %), винятково українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5 %, у 2009 р. — 7 %). Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом: Google, Yandex, Bing (від «Microsoft»), META та Uaport.net. 20 березня 2012 користувачам мікроблогінгового сервісу Twitter стала доступна бета-версія україномовного інтерфейсу. Згідно з даними ресурсу w3techs.com, станом на 5 квітня 2021 р. за використанням в інтернеті, українська мова посідає 16-те місце у світі й демонструє швидкий ріст популярності. Діалекти Діалекти та групи діалектів української мови. ♦ Лемківський говір Сучасна українська мова має три наріччя: північне (поліське) наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей. До північного наріччя належать східнополіський, середньополіський і західнополіський говори. На півночі наріччя межує з перехідними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини. південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей. До південно-західного наріччя належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський говори. південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать середньонаддніпрянський, степовий та слобожанський говори. Говірки Середньої Наддніпрянщини лягли в основу сучасної української літературної мови. Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами. Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст. У середовищі кобзарів та лірників утворилося українське професійне арґо — лебійська мова. Суржик Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології, 2003 р. Суржиком називають ненормативне мовлення українців, що увібрало в себе елементи російської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими). Це явище виникло наприкінці 17 — на початку 18 століть, коли асиміляційна політика Російської імперії перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території Наддніпрянщини. Термін «суржик» на позначення мовного явища почали використовувати в першій чверті 20 століття. Ймовірно, цей термін походить із народної мови, де в прямому значенні позначав суміш різних видів зерна, а в переносному — людину змішаного походження. В Україні суржик є варіативним і позасистемним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка). Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні. При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною. Поширеність суржику залежить від мовної освіченості. Статус До 1990-х років українська мова орієнтовно 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі. Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 24 березня 1918 року (Закон «Про державну мову»), а також з 15 лютого 1919 року окремо була затверджена в цьому статусі в Західній області Української Народної Республіки (Закон «Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних влад й урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки»), була державною в Карпатській Україні (Конституційний Закон ч.1 § 4). У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року, коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР. Україна Відповідно до статті 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України, українська мова є єдиною державною мовою України. Окрім того, ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України. Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. У 2018 р. Указ Президента України № 156/2018 передбачає заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України. Педагогам, які навчають за кордоном українською, оплатять проїзд і страховку. 3 квітня 2019 року Уряд затвердив Порядок направлення педагогічних працівників для роботи у закладах загальної середньої освіти за кордоном, у яких предмети викладаються українською мовою. Придністров'я Придністров'я де-факто контролюється самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою, згідно з конституцією якої українська мова є однією з трьох офіційних мов на рівні з російською і молдавською. Міжнародне товариство де-юре визнає територію Придністров'я «Автономним територіальним утворення з особливим правовим статусом» Республіки Молдова. Згідно з законом Республіки Молдова: «Про основні положення правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)» українська мова є однією з трьох офіційних мов. 1994 року було створено кафедру української філології у Придністровському університеті ім. Шевченка. Станом на 2017 рік на території, контрольованій ПМР, діяло три школи з українською мовою викладання (2 % шкіл цієї території). Згідно з дослідженнями Інституту демократії імені Пилипа Орлика проведеного у 2010-2011 роки в Придністров'ї відбувається русифікація українського населення. Так українці складають 29 % населяння ПМР, але єдина україномовна газета «Гомін» видається мізерним накладом, а інформаційна програма на місцевому телебаченні «Промінь» виходить в ефір лише тричі на тиждень. Сербія Загалом на території Сербії офіційне вживання української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов». Окрім того, у Воєводині, згідно зі статтею 6 Уставу Автономного краю Воєводина, однією із шести офіційних мов є русинська — група діалектів, ставлення мовознавців до якої різниться: одні вважають її окремою мовою, у той час як інші — діалектами української мови. США У Сполучених Штатах Америки в окрузі Кук штату Іллінойс українська мова, як одна з 22-х найбільш вживаних мов у цьому окрузі, використовується у програмі з інформування населення регіону про податкову політику влади. Ватикан, Святий Престол та Католицька Церква Українська мова є однією з 39 мов радіомовлення Радіо Ватикану. Відповідно до першого пункту «Рішень і постанов схвалених Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях із 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.» Українська греко-католицька церква у своєму богослужінні використовує українську мову, хоча її офіційною літургічною мовою є церковнослов'янська. Інші країни Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює «Європейська хартія регіональних мов», зокрема, в Польщі, Румунії, Хорватії, Словаччині, Сербії, Боснії і Герцоговині. Так, в Румунії статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27 листопада 2001 року для затвердження «Правил здійснення положень, що стосуються права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001», яким надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних одиницях де кількість українців становить 20 % або більше від загальної кількості населення. У Словаччині статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Законом від 10 липня 1999 року «Про використання мов національних меншин» (Постанова №. 184/1999 Z.z.), яким надано право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях де кількість українців становить 15 % (до поправок 2011 року — 20 %) або більше від загальної кількості населення. На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань у Росії) українська мова не має певного статусу. Православні церкви З 1919 року українська мова на рівні з церковнослов'янською є мовою богослужінь в Українській автокефальній православній церкві. Згідно зі статтею 14 розділу II «Помісний Собор» Статуту про управління Української православної церкви Київського патріархату її офіційною мовою собору і ведення протоколів була українська мова. Також українська використовувалася як мова богослужінь (літургії), навчання, проповідей, богословської та церковної літератури. Українська мова використовується для проведення богослужінь у деяких парафіях Української православної церкви, що входить до складу Російської православної церкви на правах самоврядної церкви з правами широкої автономії. Також українська мова на рівні з англійською використовується в Українській православній церкві Канади, яка є самоврядною церквою в складі Константинопольської православної церкви. В українських громадах Польської православної церкви українська мова вживається в читанні Святого Письма і в проповіді, причому в лемків деякі слова вимовляються відповідно до їх місцевої говірки. Поширення вивчення мови Понад 1 мільйон 300 тисяч людей з усього світу вирішили вивчати українську мову після початку повномасштабної війни Росії проти України — це дані компанії Duolingo, що випускає програму для вивчення мов. Цікавість до української мови залишається стабільно високою уже понад 9 місяців, вказують в компанії. Відповідно з результатами опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» 17-18 серпня 2022 року, кількість осіб, хто частіше розмовляє українською вдома, зросла до 51 % (у квітні 2022 року цей прказник складав 48 %), третина — двома мовами, 13 % — російською. Понад половини мешканців півдня і сходу двомовні, близько чверті — російськомовні. Використання російської у побуті зменшилося приблизно вдвічі. Іномовлення Українська мова використовується в мовленні низкою міжнародних державних телеканалів, серед них: * Закарпатська обласна державна телерадіокомпанія «Тиса-1» — український державний телеканал, заснований у 1968 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію Європи, Північної Африки, України, значної частини Росії від Атлантики до Байконура, від Норвегії до Ізраїлю. Мовлення ведеться через супутник Astra 4A (4.8E) (частота приймання — 12671; поляризація — H; SR — 3300; FEC — 3/4), кабельні мережі та on-line через різні інтернет-сайти. Офіційний сайт: www.tysa1.tv * Голос Америки — американський державний телеканал, веде мовлення українською мовою з 1993 року. Станом на 2013 рік транслює понад три години телепрограм українською мовою на тиждень. Веде трансляцію своїх програм через інші телеканали. Офіційний сайт: ukrainian.voanews.com * УТР (Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення») — український державний телеканал, заснований у 2003 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на Євразію, Північну Америку та on-line. Мовлення ведеться через супутники Hellas Sat 2 (39E) (частота приймання — 11502 МГц; поляризація — H; символьна швидкість — 13 330 Мсимвол/с; FEC — 7/8), INTELSAT 3R (43,1W) (промінь — North Amerika; частота приймання — 12050 МГц; транспондер — № 12; символьна швидкість — 23 700 Мсимвол/с; FEC — 3/4), кабельні мережі та інтернет (пряма on-line трансляція — https://web.archive.org/web/20120624011232/http://utr.gtns.net.ua/). Офіційний сайт: www.utr.tv * Європейська мовна спілка Euronews — телеканал Європейської мовної спілки, веде мовлення українською мовою з 2009 року (повноцінне мовлення з 2011). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на весь світ. Мовлення ведеться через супутник Astra 1 M (19,2 E) (частота приймання — 12 226; транспондер — 91; поляризація — H; символьна швидкість — 27500; FEC — 3/4; стандарт — MPEG-2/DVB) та через кабельні мережі. Офіційний сайт: ua.euronews.com * Перший Ukraine — український державний телеканал, заснований у 2012 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію від східних провінцій Іспанії до європейської частини Російської Федерації включно. Мовлення ведеться через супутник Amos 2 (4° W) (частота приймання — 10.806 ГГц; поляризація — H; SR — 30000, FEC — 3/4; стандарт — DVB-S/MPEG-2; ID — Pershy Ukraine; провайдер — Spacecom; кодування — немає). Офіційний сайт: www.firstua.com/uk/ Також українською ведуть своє мовлення такі приватні міжнародні телеканали, як: * '''Міжнародний Слов'янський Канал * Інтер+ * 1+1 International Українською мовою веде радіомовлення низка державних міжнародних радіостанцій, серед яких: * Радіо Ватикан — державне радіо Ватикану, веде радіомовлення українською мовою з 1939 року. Радіомовлення ведеться на коротких хвилях та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві 19-хвилинні передачі на добу щоденно (у неділі та свята також півгодинна літургія). Офіційний сайт: uk.radiovaticana.va * Всесвітня служба Радіо Румунія''' — державне радіо Румунії, веде радіомовлення українською мовою з 1941 року (регулярні передачі з 1994 року). Радіомовлення ведеться на коротких хвилях. Станом на 2013 рік виходить три півгодинні передачі на добу щоденно. Офіційний сайт: www.rri.ro/index2.shtml?lang=12 * Придністров'я '''Радіо Придністров'я — державне радіо невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, створене у 1991 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Радіомовлення ведеться через інтернет. Станом на 2013 рік радіомовлення ведеться 18 годин на добу щоденно. Офіційний сайт: www.radiopmr.org (російською мовою, українською тільки розділ «Новини») * Polskie Radio dla Zagranicy — державне радіо Польщі, веде радіомовлення українською мовою з 1992 року. Радіомовлення ведеться через інші радіостанції, супутник HotBird 6, супутникову цифрову платформу Cyfra+ та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві передачі (по 10 хвилин та пів години) на добу щоденно. Офіційний сайт: www.polradio.pl/5 * Голос Росії — державне радіо Росії, вело радіомовлення українською мовою з 2003 року до 2014 (програма «Моя Україна» Національного Радіо України, власне мовлення з 2009 року). У основному ефірі транслюється україномовна передача «Моя Україна», через інтернет — «Новини», «Сьогодні у світі» та «Огляд преси». * Міжнародне радіо Китаю''' — державне радіо Китайської Народної Республіки, україномовний сайт було запущено у 2008 році. Час від часу з'являються випуски інтернет-радіопрограм. Офіційний сайт: ukrainian.cri.cn Також українською мовою ведуть міжнародне радіомовлення і приватні радіостанції, такі як: * Радіо «Свобода» * ТрансСвітове Радіо — Україна * Голос Біблії * Радіо Теос * Адвентистське Всесвітнє Радіо — Голос Надії Фонетика Українська мова має 38 фонем: * 6 голосних: — а, — е, — і, — у, — о, — и; * 32 основні приголосні: — м, — н, — нь, — б, — д, — дз, — дзь, — дж, — дь, — ґ, — п, — т, — ц, — ць, — ч, — ть, — к, — в, — й, — г, — з, — зь, — ж, — ф, — с, — сь, — ш, — х, — л, — ль, — рь, — р, 10 подвоєних приголосних: — '''пом'якшена нн, — пом'якшена дд, — пом'якшена тт, — пом'якшена лл, — пом'якшена цц, — пом'якшена зз, — пом'якшена сс, — пом'якшена чч, — пом'якшена жж, — пом'якшена шш. Голосні звуки Голосних звуків є шість ( — a, — e, — i, — y, — o, — и), окрім того, є напівголосний — й" (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний). Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних. На письмі Опис МФА основний ненаг. після м'яких ненаг. п. м'яких і ї Неогублений передній високий /i/ (і)ı̽ (іи)ɪ (и) i (і) i (і)ı̽ (іи)* i (і)ı̽ (іи)* и Неогублений ненапружений передній високо-середній /ɪ/ (и) ɪ̞ (ие)ɛ̝ (еи) — — е є Неогублений передній низько-середній /ɛ/ (е) ɛ̝ (еи)ɪ̞ (ие) ɛ e а я Неогублений задній низький /ɑ/ (а) ɑ̽ (а) ɑ̈ (а̇, ӓ) ɐ (а̇, ӓ) о Огублений задній низько-середній /ɔ/ (о) ɔ̝ (о)o (оу) ɔ̈ (о̇, ӧ) ɔ̽ (о̇, ӧ)ö (о̇у, ӧу) у ю Огублений задній високий /u/ (у) u (у) ʊ (у̇, ӱ) ʊ (у̇, ӱ) Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення. Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи». Приголосні звуки Губні Передньоязикові Середньоязикові Гортанний Губно-губні Губно-зубні Зубні апіко-ламінальні Зубні ламінальні Піднебінно-ясенні Твердо-піднебінні М'яко-піднебінні тверді тверді пом'якшені м'які Носові Сонорні (м) (н) (н') Проривні Дзвінкі (б) (д) (д͡з) (д͡з') (д͡ж) (д') (ґ) Глухі (п) (т) (ц) (ц') (ч) (т') (к) Фрикативні Сонорні (в) (й) (г) Дзвінкі (з) (з') (ж) Глухі (ф) (с) (с') (ш) (х) Бокові Сонорні (л) (л') Дрижачі Сонорні (р') (р) Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якости — ь та твердости — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль. Звук (дз) та звук (дж) не мають спеціальних літер для позначення: кожен з них позначають двома літерами. В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем. знання "знан':а́ суддя суд':а́ життя жиет':а́ зілля з'і́л':а міццю м'і́ц':у мотуззя моуту́з':а колосся коло́с':а обличчя обли́ч’:а збіжжя зб'і́ж’:а затишшя зати́ш’:а" У деяких південно-східних говірках також асимілював наступний утворюючи м'який довгий , наприклад пірря "п'і́р':а, літературне пір'я п'і́рйа". Ортоепія

Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: нака́з (ɑ), го́рдість (ɔ), у́сно (u), се́ла (ɛ), кри́ца (ɪ), лі́вий (i). Для літературної мови характерна також чітка вимова а, у, і, о в ненаголошених складах: малина, кувати, пішоў, молоко. У ненаголошених складах е вимовляється з наближенням до и, а и звучить подібно до е. Наприклад: сеило, теиче, диевис'. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення е до и та и до е не завжди однакове. Перед складом з наголошеним е голосний й вимовляється як еи, а голосний е перед складом із наголошеним і звучить як иі: теихен'кий, миін'і. Ненаголошений и перед наступним й вимовляється виразно добрий, чеирвоний. Дзвінкі приголосні дж, дз, дз' в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень д + ж, д + з, д + з'. Шиплячі приголосні ж, ч, ш, дж перед голосними а, о, у, е, и та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо. У мовному потоці приголосні звуки ж, ч, ш уподібнюються наступним звукам з, ц, с, а звуки з, ц, с уподібнюються наступним ж, ч, ш. Вимовляється зваз'с'а, стез'ц'і, см'ійес':а, не муц'с'а, р'іц':і, зр'їш: и, жчеплеин':а, пишеться зважся, стежці, смієшся, не мучся, річці, зрісши, зчеплення. У мовному потоці сполучення м'якого звука т' з м'якими с' або ц' утворює подовжений м'який звук ц': або ц'. Вимовляється робиец':а, т'ітц':і, брац'кий, пишемо робиться, тітці, братський. У мовному потоці дзвінкий звук з у сполученні з іншими приголосними вимовляється дзвінко: з'їзд, збоку, згода, лізти, Морозко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляється с'ц'ідити, пишеться зцідити, вимовляється ссушити, пишеться зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати. У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляється бород'ба, але пишеться боротьба (пор. боротися), вимовляється проз'ба, але пишеться просьба (пор. просити), вимовляється ходжби, але пишеться хоч би (пор. хоча). У мовному потоці приголосні д, т, л, н, з, с, ц — у сполученні з м'якими пом'якшуються: м'іц'н'іс'т', п'іс'л'а, с'в'ато, г'ід'н'і. Приголосний в у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук ў, який не може уподібнюватися глухому приголосному ф. У мовному потоці відбувається чергування звуків у — в, і — й, що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків. Чергування у — в, і — й залежить від того, яким звуком — приголосним чи голосним — закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Народна творчість) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (Павло Тичина) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (Іван Нечуй-Левицький) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (Олесь Гончар). На початку речення перед словом, що починається приголосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що починається голосним, звучить приголосний в: В автобусі багато людей. Чергування у — в на початку слів залежить від значення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ураження, вступ, але уступ. Графіка «Букваря» Івана Федорова, надрукованого у Львові 1574 року Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI—XVII ст. паралельно використовували також «козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»). У XVII ст. Петро Могила розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії запровадив Петро I під назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української ортографії відбувалося на базі гражданки. Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда, Ґ вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках). А а Б б В в Г г Ґ ґ Д д Е е Є є Ж ж З з И и І і Ї ї Й й К к Л л М м Н н О о П п Р р С с Т т У у Ф ф Х х Ц ц Ч ч Ш ш Щ щ ь Ю ю Я я В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки). Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-х, 1850-х рр., згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні. Правопис Українська розкладка клавіатури Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, призвели до появи кількох варіантів правопису. Зокрема, виникли правописна система Олексія Павловського, варіант правопису «Русалки Дністрової» (1837), кулішівка (правописна система П. Куліша), драгоманівка (вироблена в 1870-х рр. в Києві гуртом діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов), желехівка (система Євгена Желехівського (1886), закріплена в «Руській граматиці» Степана Смаль-Стоцького та Теодора Ґартнера 1893). З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному «Словарі української мови» (1907—1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці — «пиши як чуєш»), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року. 17 січня 1918 року Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 року Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок. 23 липня 1925 року Рада Народних Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича. Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проєкту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника. 1929 року Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.IX.1928 р.). 1933 року правописна комісія на чолі з Андрієм Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників, і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, який, як ніколи до того, уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933. Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», що вийшов 1956 року. Від 1960 аж до 1990 офіційною була саме редакція 1960 року. Після початку «перебудови» питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Ортографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проєкт обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано 1990 року. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма). Сьогодні, попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження. 22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України схвалив нову редакцію правопису, підготовлену Українською національною комісією з питань правопису. Нова редакція повернула до життя деякі особливості правопису 1928 року, які були частиною української ортографічної традиції. При цьому комісія керувалася розумінням того, що й мовна практика українців другої половини XX — початку XXI ст. вже стала частиною української ортографічної традиції. Лексика "Пересопницьке Євангеліє — пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст." Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини та старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже наявних. В українській мові є численні запозичення з інших мов: з церковнослов'янської мови (церковнослов'янізми: «приязнь», «злочин»), латини (латинізми: «раптом», «мета»), давньогрецької мови (грецизми: «огірок», «троянда»), різних тюркських мов (тюркізми: «кавун», «тютюн»), німецької (германізми: «фарба», «дах») та російської (росіянізми: «копійка», «вертоліт») мов, менше з польської (полонізми: «ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов. Лексика української мови на 38 % відрізняється від російської, на 32 % від словацької, на 30 % від польської та на 16 % від білоруської мов. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %. Антропоніміка української мови зазнала сильного впливу християнства та грецької мови. Граматика Морфеміка В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними основами. Словами з непохідними основами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники ("один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох). Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід"). В українській мові виділяють такі морфеми: корені (основна значуща частина слів), афікси префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів) постфікси суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення) флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок слова з іншими членами речення) інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах — водоспад).

Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках). Словотвір В українській мові виділяють морфологічні та неморфологічні способи словотворення. До морфологічних способів належать такі типи творення: суфіксальний (за допомогою суфікса: гарячий → гаряченький, слухати → слухач, вітер → вітерець); префіксальний (за допомогою префіксів: давати → надавати, хто → ні'''хто, в'язати → вив'язати); префіксально-суфіксальний (одночасним додаванням до твірної основи префікса і суфікса: межа → безмежний, при дорозі → придорожній); безафіксний (вкороченням твірного слова: переходити → перехід, нічний → ніч). складання основ і слів (дві й більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий). При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається: через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч); через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) → супутник (літальний апарат); шляхом переходу однієї частини мови в іншу: операційна, швидка. Ще одним різновидом словотвору є абревіація (завмаг ← завідувач магазином, держадміністрація ← державна адміністрація, УТН ← Українські телевізійні новини, загс ← запис актів громадянського стану, СУ-15 ← від Сухий", прізвища конструктора). Морфологія В українській мові традиційно виділяють десять частин мови: * самостійні (можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення — підмета, присудка, додатка, означення та обставини) — іменник, дієслово, прикметник, числівник, займенник, прислівник, * службові (не виконують синтаксичних ролей у реченні) — сполучник, прийменник, частка, * вигук. Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.Відмінювання відбувається за сімома відмінками (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина). Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: очима, плечима (на противагу речами, печами). Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній. Іменнику властивий один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о: собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя або доцент, астроном). Іменник змінюється за числами: одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову), орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні. Прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується: стрункий юнак — стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи г, к, х чергуються з ж, ч, ш — Ольга — Ольжин, тітка — тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько — дядьків, дядькового, лікар — лікарів, лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці) або стягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций. За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.), ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе), вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що? котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий, абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки). Дієслово має 4 часи: теперішній (я йду — він йде), минулий (йшов), майбутній, який має три форми: просту (я) піду — (він) піде, складну (я) йтиму — (він) ітиме і складену (я) буду йти — (він) буде йти та давньоминулий (був ішов або йшов був). Інколи по говорах різних етнічних українських земель також подибуємо передмайбутній час (буду прийшов). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати. У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду. До дієслова також традиційно зараховують дієприкметник та дієприслівник. Синтаксис ;Порядок розташування слів у реченні Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення: * найчастіше слова розташовуються у порядку SVO (підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови ("Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки"). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні: узгоджене означення стоїть перед означуваним словом; додаток — після керівного слова; обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок). * порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотним порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце. Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток). ;Заперечення На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — ). ;Зв'язки слів у підрядних словосполученнях На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи. Стилістика У сучасній українській мові розрізняють такі стилі: * розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні. * художній — стиль художньої літератури. * офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. * науковий — стиль різного роду наукових праць, навчальної літератури та наукових доповідей. * публіцистичний — поширений у ЗМІ, особливо в публіцистичних та аналітичних матеріалах. * сакральний (конфесійний) — стиль мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства. Корпусування, національний реєстр і словники Найважливіші словники української мови:

Закарпаття Закарпа́ття — історико-географічний край на заході України, у Центральній Європі, обіймає південне узбіччя Карпат та прилеглу до них частину низовини, розташовані в басейні р. Тиси. Приблизно збігається з територією сучасної Закарпатської області. Загальні відомості Загальна площа краю становить 12 800 км². Закарпаття має 13 районів, 10 міст, 28 містечок, 561 сільське поселення. Обласним центром є місто Ужгород, містами обласного підпорядкування — Мукачево, Берегове, Хуст, а районного — Свалява, Іршава, Тячів, Виноградів, Рахів, Чоп, Воловець, Міжгір'я, Перечин, Великий Березний. Закарпаття займає 2,1 % усієї території України; найбільш грозовим місцем України є Великий Березний і Рахів (43 грозові дні на рік); найбільш снігове місце України — Руська Мокра (стійкий сніговий покрив лежить тут протягом 116 днів у році); найвища гора України — Говерла (висота 2061 м.); найбільше гірське озеро України Синевир (площа 7000 м² на висоті 989 м); найвисокогірніша транспортна магістраль України — автошосе по Яблунецькому перевалі на висоті 931 м; найдовший залізничний тунель в Україні — Щербин-Сянки, що має 908 м; найглибша лікувальна установа в Україні в Солотвино (на глибині 300 м); найпівнічніша місцевість у світі, де вирощують чай — гора Красна Горка, біля Мукачева; географічний центр континентальної Європи знаходиться біля с. Ділове Рахівського району (48°30' пн. широти і 23°23' сх. довготи). Точні координати — на заході: 22°09' східної довготи; 48°27' північної широти (1,5 км від с. Соломоново, Ужгородського району), на сході: 24°38' східної довготи; 48°04' північної широти (хребет Чорногора, 12 км від с. Луги, Рахівського району), на півночі: 22°35'східної довготи; 49°06'північної широти (с. Стужиця, Великоберезнянського району, хребет Східні Бескиди (біосферний заповідник)), на півдні: 24°18' східної довготи; 47°53' північної широти (район Довгорунської мармурової копальні, 6 км від с. Ділове, Рахівського району). Цікаво, що найбільша ширина (по прямій лінії) з півночі на південь — до 135 кілометрів, а найбільша довжина (по прямій лінії) зі сходу на захід — близько 205 кілометрів. У гарній місцевості поблизу гори Кук, знаходиться геометричний географічний центр Закарпаття. Більшість території краю займають гори (найвищою точкою є вершина Говерла — 2061 м, а найнижча в районі села Руські Геївці Ужгородського району — 101 м над рівнем моря). Карпатські гори мають вік 1,2 млрд років. Найвищі гори після Говерли: Бребенескул — 2035 м, Піп-Іван — 2022 м, Петрос — 2020 м, Гутин-Темнатик — 2017 м, Ребра — 2007 м, інші — менше 2 тис. Є кілька версій походження назви Карпати: 1) У першій половині I тисячоліття до нашої ери, дану територію населяло гето-дакійське плем'я карпи (карпіани); 2) Із санскритської мови, де слово «Карпати» має декілька значень — «нерівний», «необроблений», «прикриття», «притулок»; 3) Із давньогрецької мови, де слово «Карпат» означає «горб»; 4) Із фракійської мови слово «карпо» означає «скеля»; 5) Існує народна легенда про доброго велетня Карпа; 6) Народна легенда про чорта, який покорпав землю. Карпатські гори займають 80% території Закарпаття. Вони перетинають область від північного заходу до південного сходу. Довжина — 240 км, ширина — 110 км. Карпатські гори ростуть щороку на 1—2 см і дуже повільно зсуваються на Схід. Гірські ліси складають 45% усіх лісів Закарпаття, а гірські полонини Закарпаття займають територію 40 000 га. Високо до неба тут підіймаються гірські хребти: Маковиця, Красна, Великий Діл, Свидовець, Боржава, Чорногора, Рівна, Анталовська Поляна, Синяк, Вигорлат, Полонина-Рівна. А через Водороздільний хребет до нас ведуть важливі транспортні перевали, що віками слугували людям: Ужоцький (889 м), Середній Верецький (Ворітський — 839 м), Воловецький (Скотарський — 1014 м), Вишківський (Торунський — 931 м), Легіонів (1110 м), Яблунецький (Татарський — 931 м). Великі таємниці природи ще дотепер зберігають печери нашого краю: соляні (Солотвинські копальні), карстові (Кам'яні ворота, Діравий камінь, Ведмеже ікло, Прозорих стін, Білих стін, Романія, Вів, Чурь, Княгиня, Дружба, Гребінь, Перлина, Синаторій, Чертіж, Молочний камінь, Термокса мала), мармурові (Ділове, Грабово, Княгиня). Вже на південному заході територія до самого кордону називається Закарпатською низовиною. Вона прилягає до Середньодунайської низовини (Панонії) і займає 20 % території краю (близько 2000 кв. км). 50 % земель розорано під сільськогосподарські угіддя, ліси низовин займають 15 %. Сільськогосподарські землі низовини складають 39 600 га, рілля — 188 000 га, пасовища — 102 400 га, сіножаті — 73 400 га. Між горами знаходяться улоговини: Перечинська, Ясіньська, Ужанська, Кушницька, Богданська, Міжгірська, Свалявська, Усть-Чорнянська, Колочавська, Хустська, Воротньо-Воловецька. Найдовша річка Закарпаття — Тиса. Довжина її в межах краю становить 223 км. Крім Тиси протікають річки: Уж, Латориця, Боржава, Ріка, Теребля, Тересва та інші. Усіх річок, струмків і потічків у краї 9429, озер — 137, з яких водойм (постійних озер) — 32. Найбільше озеро Закарпаття — Синевир, утворене 10 тисяч років тому на висоті 989 м площею 7 га, з глибиною 27 м. Закарпатські озера поділяються на кілька типів, серед яких виділяються льодовиково-карові озера: Апшинець, Марічейка, Несамовите, Бребенескул, Брескул, Ворожеска, Герашаське, Драгобратське Озерце, Нижнє, Верхнє, Мала Гропа; загатні озера: Солене, Тереблянські озера, Синевир; антропогенні озера: Чорні озера, Солотвинські озера; вулканічні озера: Липовецьке, Ворочівське, Синє. Найбільший гірський водоспад — Войводин, а найвищий — Трофанець. Зі страхітливими легендами пов'язані закарпатські болота: Чорні Багна, Чорний Мочар, Солені Млаки, Заросляк, Трофанець. Ще у 1878 р. почалося осушення болота Чорна Мочар, що займало понад 14 тисяч гектарів. На сьогодні воно осушене майже повністю, на його місці тепер — каскад водосховищ і ставків, де розводять коропа, карася, білого амура. А ось улюбленим місцем відпочинку туристів стали гірські водоспади: Войводинський (найбільший), Трофанець (найвищий), Шипот, Городилівський, Скакало, Липовецький, Лумшорський, Мокрянський, Чортів Млин. Крім того на низовинних територіях є багато штучних каналів: Ужгородський, річки-канали Берегівського, Виноградівського, Ужгородського, Мукачівського районів, а також нараховується близько 50 ставків і водосховищ, загальною площею 173 кв. км: Вільшанське, Залужанське, Горбківське. Загальна протяжність кордонів Закарпаття становить 460 км (з Польщею 33,4 км, зі Словаччиною — 98,5 км, з Угорщиною — 130 км, з Румунією — 205,4 км). На півночі та північному сході Закарпаття межує з Львівською (85 км) та Івано-Франківською областями (180 км). До сьогодні в Закарпатті збереглися 12 середньовічних замків, серед яких Ужгородський, Мукачівський, Невицький, інші в руїнах і залишках. На сьогодні в краї діють понад 30 монастирів, серед яких найдавнішими є Мукачівський, Угольський Драгівський, Імстичівський, Боронявський, Малоберезнянський, всі інші з XX століття. До сьогодні в Закарпатті збереглися дворянські палаци Шенборнів (Карпати), Перені (Виноградів), Довгої (Довге), Ракоці (Мукачево), Другетів (Ужгород-Горяни), Бетлені (Берегове), Плотені (В.Лази Ужгородського р-ну). Закарпаття багате своєю історією. В краї нараховується 1817 пам'яток історії, 496 — археології, 48 — мистецтва. Найдавніша стоянка первісної людини у Центральній і Східній Європі знаходиться в Королеві Виноградівського району і датується близько 1 млн. 100 тис. років. Географічне положення, кордони Закарпаття — це єдина частина України, розташована за Головним Карпатським хребтом, яка входить до обсягу паннонського басейну. Сполучення з Україною полегшують численні карпатські перевали. Вздовж південного краю Карпат та р. Тиси проходить Мармароська котловина, яка в'яже Закарпаття із Словаччиною і Чехією на заході та з Семигородом і Молдовою на сході. Таке переходове положення вплинуло на те, що Закарпаття входило впродовж ряду століть до складу Угорщини. Проте, Закарпаття не лежало на головних шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу роль, і тому становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, а входило до складу ряду комітатів (Мармарош, Угоча, Береґ, Унґ, Земплін, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угорської, словацької й румунської етнографічної території. До 1919 р. під Закарпаттям розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»), а її межами були етнографічні межі з румунами й угорцями на півдні та словаками на заході; в цих етнографічних межах Закарпаття обіймає 15 600 км². 1919 p., після відділення Закарпаття від Угорщини, створено з основної частини Закарпаття окрему автономію в межах Чехо-Словаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину Закарпаття, положену на південь від Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії, а західну частину — Пряшівщину — до Словаччини. Проте до Карпатської України прилучено вузьку смугу угорської етнографічної території з метою поширити її територіальну базу й увійти у володіння важливою поздовжньою залізницею (Кошиці — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучала Закарпаття із рештою Чехо-Словаччини і з Румунією. Стан Закарпаття в 1918—38 pp.: Територія в км² Людність в тис. (в 1930 р.) Карпатська Україна в етнографічних межах 11400 616 Пряшівщина 3500 118 Закарпаття в межах Румунії 700 26 Разом етнографічне Закарпаття 15 600 760 Карпатська Україна в політичних межах 12 600 725 В межах Чехо-Словаччини Закарпаття мало дуже важливе геополітичне значення як поміст, який в'язав Чехо-Словаччину з Румунією, а тим самим був територіяльною віссю т. зв. Малої Антанти та одночасно відділяв Угорщину від Польщі. Нині геополітичне значення Закарпаття для України, полягає в тому, що тут Україна входить безпосередньо на територію Середньої Наддунайської Європи. З 1938 р. межі Карпатської України зазнали кількох змін. Після Віденського арбітражу Карпатська Україна обіймала лише етнографічну територію без м. Ужгорода і Мукачевого (11 100 км² і 552 000 меш.); адміністративна одиниця Закарпаття в межах Угорщини (1939—1944) була зменшена ще на територію з м. Севлюш, Тячів і Солотвино, натомість її збільшено на захід за рахунок Словаччини (територія 1050 км² і 41 000 мешканців). Таким чином Закарпаття в межах Угорщини 1939—44, за статистикою 1941, обіймало 12 060 км² і мало 622 000 мешканців. Закарпаття в межах України обіймає ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на південно-західну територією навколо смт Чоп і становило окрему адміністративно-територіальну одиницю — Закарпатська область (12 800 км² і 929 000 мешканців на 1956 р. і 1 254 396 жителів (на 1.12.2012)). Природа Водоспад в Закарпатті Рельєф Закарпаття охоплює дві різні географічні країни — Потиську низовину (її тепер називають також Закарпатською низовиною) та частину Східних Карпат. Потиська низовина обіймає 15 % Закарпаття і становить собою алювіяльну, легко хвилясту, часто підмоклу рівнину, з острівними вулканічними горами. Разом з підгір'ям Карпат це найбагатша частина Закарпаття завдяки корисному рельєфу і кліматичним умовам та найкращим на Закарпатті ґрунтам. Карпати мають на території Закарпаття типову для Східних Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні поздовжніх високих гірських смуг з нижчими поздовжніми заглибинами. На Закарпаття вони виступають в напрямі з півдня на північ: Вулканічні Українські Карпати разом з підгір'ям, відділені вузькою; Внутрішньою Карпатською долиною і Мармароською улоговиною від високого; Полонинського Бескиду, в свою чергу відділеного; Середньо-Карпатською улоговиною від розкиненої на півночі; високої смуги Середнього Бескиду, Високого Бескиду і Ґорґанів. Найбільше на схід висунену частину Закарпаття займають Гуцульські Альпи. Ці поздовжні смуги перетинають поперечні притоки Тиси і сполучають усю країну в одне ціле. Західне Закарпаття (Пряшівщина) входить здебільша до складу Низького і Західного Бескиду. Клімат Клімат Закарпаття помірно-континентальний; завдяки Карпатам, що охороняють Закарпаття з півночі, він тепліший від інших частин України, розташованих в такій самій географчній широті. Клімат зокрема сприятливий на низовині й підгір'ї та дозволяє вирощування садів і винограду, і навіть деяких субтропічних рослин (температура Ужгорода на висоті 132 м: в січні —3,1°C; в липні +20,1 °C; 770 мм опадів); в горах клімат змінюється залежно від висоти (наприклад, Ясіня на висоті 652 м — в січні —7,7°C, в липні +16,9 °C, 1 030 мм опадів). Ще більше впливає висота на рослинність, яка поділяється на ряд смуг: лісостеп, рослинність на низовині, підгірська смуга до 400 м, нижча і вища смуга лісів та смуга полонин із субальпійською рослинністю. Рекреація Рекреаційні ресурси області становлять 5,2 % об'ємного і 5,1 % вартісного потенціалу природних ресурсів рекреації України. В їх комплексі 75 розвіданих і 38 занесених до Кадастру мінвод України типів мінеральних вод з дебітом 3,3 тис. м³ на добу, які є унікальними і відповідають водам типу «Шаянська», «Єсентуки», «Боржомі» і за своїм хімічним складом і лікувальними властивостями не поступаються відомим водам Кавказу, Чехії, Польщі та Франції. Особливо привертають увагу мінеральні (боржомі, зубер, єсентуки, нарзан, сойми, келечин, стара русса) та термальні води (від +18° до +80 °С, а глибина до 800 м — Вільхівка, Ужгород, Уголька, Руські Комарівці, Синяк, Шаян, Бігань, Гараздівка, Косино, Берегове). Курортна-рекреаційна та туристична мережа Закарпаття налічує 15 санаторіїв, 16 санаторіїв-профілакторіїв, 25 баз відпочинку і 3 пансіонати. Найбільш відомі серед них: «Сонячне Закарпаття», «Поляна», «Джерело Кришталеве», «Квітка Полонини», «Верховина», «Карпати», «Перлина Карпат», «Синяк», «Шаян», «Гірська Тиса», «Кооператор», Українська алергологічна лікарня у Солотвино, «Квасний потік», «Човен», «Сойми», «Солені Млаки». Флора і фауна Багатою є флора і фауна. Із близько 2 тис. видів вищих рослин — 67 занесено до «Червоної книги», а із 546 видів тварин — 43. На Закарпатті збереглися 10 історичних парків-пам'яток (парк Лаудона і Підзамковий в Ужгороді, парк Перені у Виноградові, парк Шенборнів у Карпатах, парк із 140 екзотичних дерев і кущів у Мукачевому, парк Вагнера в Невицькому замку) та 415 природних заповідників. Історія Праісторія та рання історія Найдавніші археологічні знахідки на території Закарпаття походять з неолітичної доби близько 4 000 p. до н. е. Це Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центральної України. Вже за часів неоліту із Закарпаття йшов експорт обсидіанових виробів до Галичини. Проміжне географічне положення Закарпаття та його природні багатства здавна притягали різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці, як субстратна верства. У бронзову добу ІІ тисячоліття до н. е. на Закарпатті починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов'язують з приходом фрако-дакийських племен з Семигорода. В останніх віках до Х століття Закарпаття опанували кельти, що прибули із заходу; вони принесли з собою залізну культуру. Зі східних кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранці (скити та сармати-язиґи), а в І тисячолітті н. е. тюрки (гуни, авари) і угро-фінські мадяри — угорці. У II столітті сусідня Дакія (Семигород) стала римською провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи римських купців. В добу мандрівки народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини наприкінці II століття; рештки готів (гепіди) трималися в сусідньому Семигороді до X століття. Слов'янізація Закарпаття (Болгарське царство, Київська Русь) Слов'янський колонізаційний процес охопив Закарпаття приблизно від II століття і відбувався через карпатські перевали. Археологічні дослідження виявили, що низинні частини Закарпаття мали у VIII—IX століттях досить густе хліборобське населення, яке в той час було радше південними, ніж східними слов'янами та, мабуть, належало до племен білих хорватів, що простяглося обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від південних слов'ян угорцями й румунами, та постійно доповнюване допливом українських поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до XIX століття), населення Закарпаття було поступово і непомітно інкорпороване до східного слов'янства. Слов'яни басейну Тиси та Семигорода перебували під владою аварів (VI—VIII ст.), а потім входили до складу Болгарського царства (IX—X ст.). Через занепад болгарської держави Закарпаття перейшло у другій половині X століття до сфери впливів Київської держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київських князів проти Візантії та похід Володимира Великого на білих хорватів у 992 р. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь». Початок Угорського періоду (XI—XV століття) Використовуючи усобиці, що виникли в Київській державі по смерті Володимира Великого (1015), король Стефан І Святий прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до початку XX століття Закарпаття постійно перебувало у складі угорської держави, становлячи її прикордонну область на півночі. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно зі слов'яно-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Монгольський наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карпатські перевали і дощенту зруйнував Закарпаття. В XIII—XIV століттях замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв'язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до XX століття. Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. Жупа (комітат)). Український елемент становив меншість серед феодальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорського короля Бели IV (1235—1270), князю Ростиславу Михайловичу чернігівському та князю Леву Даниловичу галицькому. В 1315—1320 pp. група маґнатів північної Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угорський престол князів Андрія або Лева Юрійовичів, що по жіночій лінії походили від Арпадовичів. В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став князь Федір Коріятович зі зукраїнщеного литовського великокняжого роду. Місцева традиція бачила в Коріятовичеві носія української колонізації Закарпаття. В першій половині XV століття Мукачівською домінією володіли сербські князі «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов'янський і православний елемент зник серед аристократії на Закарпатті. Автохтонне українське населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорський король Матвій Корвін (1458—90), і тому про нього збереглася пам'ять в усній словесності. З половини XIII і до кінця XV століття Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: зі сходу — т. зв. волоський та із заходу — німецько-словацький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а румуно-українське пастуше населення, що із Семигорода осідало на закарпатських гірських долинах і тут, як і на східному боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Німецька колонізація, що прийшла після татарського нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок поступовій словакизації західного Закарпаття. Позбавлені політичного самоуправління і привілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії. Східне християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежності до Болгарії. Але відомості про організовані центри церковного життя походять тільки з пізнішої доби. В XIV столітті між закарпатськими монастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі біля Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про православного єпископа в Мукачеві. Православ'я на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і монастирів залежало від доброї волі місцевих землевласників. 1500—1711 pp. На початку XVI століття закарпатське населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі (1514) проти феодалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців» (протифеодальна і протиавстрійська партія). Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій Стефан). Цей кодекс залишився основою угорського станового законодавства до 1848 р. Після угорської поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Семигородом історія Закарпаття визначалася, з одного боку, турецьким натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини Закарпаття часто терпіли від турецько-татарських наїздів. В боротьбі проти них брало участь переважно населення західного Закарпаття, яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Східне Закарпаття належало до Семигорода. Через те Закарпаттю припала доля бойовища, на якому в XVII столітті билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигорода і австрійський абсолютизм зі своїми угорськими прихильниками (повстання С. Бочкая 1604—06, військово-політичні акції Ґ. Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешеленія, І. Текелія і зокрема велике повстання Франца II Ракоція 1703—11). Особливо активну участь брали закарпатські українці у повстанні Франца II Ракоція; вони творили вірну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім'я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). Внаслідок безперервних воєн, що проходили на Закарпатті, край зазнав руїни, занепали і німецькі міста. Зате тягар панщини зменшився, а в горах вона навіть не була запроваджена. Це й було причиною припливу нових переселенців з галицького боку, де панщизняний утиск був більший. Незважаючи на політичну відокремленість, духовні зв'язки Закарпаття з іншими українськими землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В XVII—XVIII століттях на Закарпатті розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною української барокової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кінця XVII століття Михайла Андрелли (Оросвигівського), названого також «закарпатським Вишенським», літописні записки (Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політичні й церковні події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові, опублікований Я. Біленьким «Угорсько-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV). Закарпатське письменство XVII—XVIII століть користувалося живою народною мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь релігійний характер. Тоді ж розвивалося на Закарпатті будівництво дерев'яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу. Ужгородська унія (1646) З половини XVII століття на Закарпатті почалася боротьба між православними та греко-католиками. Цей конфлікт мав не лише релігійне, але й політичне підґрунтя і був пов'язаний із боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископи були залежні від угорських кальвінських маґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в православних парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 року перемиським єпископом А. Крупецьким на заході Закарпаття, яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Католицької Церкви і династії. Унії сприяли згодом єпископи Василь Тарасович та Петро Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія (1646), на якій українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийнято до католицької церкви зі збереженням грецького статуту і східного обряду. Під охороною Ракоціїв у Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єпископ Й. де-Камеліс, родом грек. У Мармарощині (до 1720 політично належала до Семигорода) залишалося підпорядкування константинопольському патріарху до кінця XVIII століття. Зі смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському монастирі унія запроваджена по всьому Закарпаттю. Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископи втратили значення і були зведені до ролі генеральних вікаріїв латинських архієпископів Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Греко-католицької церкви на Закарпатті взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга половина XVIII століття заслуговує на назву «золотої доби» в церковній історії Закарпаття. В особах єпископів Мануїла Ольшавського, Івана Брадача і зокрема Андрія Бачинського воно мало своїх найкращих церковних і культурних діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіальної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископи дбали про піднесення матеріального й освітнього стану духовенства та про народну освіту. В 1711—1847 В противагу до XVII століття, яке було добою майже безперервних воєнних заколотів, XVIII століття і перша половина XIX століття були часом спокійного розвитку Закарпаття. Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії та Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом інших реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов'язків і брала під охорону селянські земельні наділи. Йосиф II актом скасування панщини на Угорщині (1785) хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлена панщина тривала до 1848 р. Угорська шляхта гостро чинила опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кінці XVIII століття панщина викликала рух опришків також і на Закарпатті, що був західно-українським відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині. У 1774 році було проведено освітню реформу. Утворилися три типи шкіл: однокласні («парафіяльні»), у яких викладання здійснювалось національними мовами; трикласні («тривіальні»), у яких викладали як мовами місцевих національностей, так і німецькою; чотирикласні («нормальні»), у яких викладали німецькою. Початкові («тривіальні») школи були створені у містечках і великих селах, в окружних центрах — «головні», в центрах провінцій — «нормальні», в яких велася підготовка вчителів. З 1777 навчання у тривіальних школах було повністю переведене на рідну мову кожної національної меншини імперії. У 1774 у парафіяльних, тривіальних і головних школах Закарпаття навчали українською мовою, однак в 1791—1792 роках усі перевели з української на угорську мову. Наприкінці XVIII і на початку XIX століття Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли застосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: Петро Лодій і Ян Земанчик були професорами львівського «Studium Rutenum», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й інші здобули високі службові й академічні становища в Росії й Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від народної мови, запанувала латина і церковно-слов'янщина. До літературних діячів цього періоду належали: автор граматики Арсеній Коцак, перший історик Закарпаття Йоаникій Базилович, мовознавець Іван Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ Василь Довгович й інші. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч Михайло Лучкай-Поп (1789—1843). Період 1848—1900 років Революційні події 1848—49 років зрушили частково і Закарпаття. Чимало молодої інтелігенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов'янські народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед закарпатців, які поставилися вороже до угорського заколоту, були такі видатні постаті XIX століття як письменник і невтомний освітній діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803—1865) та енергійний політик і публіцист Адольф Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов'янського Конгресу в Празі висунули проект створення у складі Угорщини автономної словацько-української області. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делегацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка висунула у Відні постулат про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з національно-територіальною і культурною автономією. Незважаючи на поразку угорського заколоту, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський та інші закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтелігенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом стосунки в Угорщині та на Закарпатті не сприяли політичній організації закарпатських українців. Унаслідок посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорського націоналізму, серед закарпатської інтелігенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропагандистом був священик Іван Раковський, редактор видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—1858). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатського духовенства думки про потребу всеслов'янської писемної мови; але тепер з церковно-слов'янської мови це переносилося на російську. Глибоку пам'ять залишили також події 1849 року і придушення Миколою І угорського заколоту. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпатті спочатку не перечило лояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. На протилежність Галичині, ця течія на Закарпатті довгий час не мала противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтелігенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам. Погодження між Австрією та Угорщиною 1867 року у формі дуалістичної австро-угорської монархії кинуло національні меншості на поталу угорській олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-х pp., були негайно ліквідовані.. Греко-католицька церква як єдина національна установа закарпатських українців і їхня офіційна репрезентація стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешта. На іменування закарпатських єпископів набув головного впливу угорський уряд, і тому, починаючи від Стефана Панковича (1866—1874), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали українські парафіяльні школи, одна по одній зникали газети («Свѣтъ» 1867—71, «Новый Свѣтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність освітнього товариства «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарпатські літератори другої половини XIX століття (О. Павлович, Анатолій Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною російської, церковно-слов'янської та народної мов. І змістом ця література була далекою від живих громадських, культурних і соціальних інтересів народу. До цього долучилася ще і господарська катастрофа, що спіткала Закарпаття в кінці XIX століття Незважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соціальній та економічній залежності від дідичів. Внаслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріалізації, швидко давав себе відчути земельний голод. Над селом тяжіли алкоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-х pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископа Юлія Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соціально-господарських заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміграції до США, яка з 1880-х pp. набрала масового характеру. Еміграція була найінтенсивнішою в західному Закарпатті, де здавна існувала традиція сезонних заробітчанських мандрівок. В західних комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміграція забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—1907 pp. доходила навіть до 200 % природного приросту; ніяка інша слов'янська територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки. 1900—1918 pp. Період 1900—1914 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаганди і виникненням народовецької (національно-української) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церковних шкіл; у результаті зугорщено все шкільництво. В ділянці церковної політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорську богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак запровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до українських публікацій угорську абетку. З 1900-х pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися російські слов'янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа Володимира Бобринського в Петербурзі, почалась агітація за православ'я, для чого створювала пригожий ґрунт угорська денаціоналізаційна політика. Угорська влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув'язнення кількадесят селян-неофітів православ'я на Закарпатті. Загальний занепад закарпатського населення, з одного боку, і приклад галицького відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтелігенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його освітнім і соціальним піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до національного відродження Закарпаття. Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був Михайло Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпатті. З 1890-х pp. закарпатськими темами зацікавилося кілька галицько-українських вчених: Іван Франко (історія літератури), Володимир Гнатюк (етнографія), Іван Верхратський (діалектологія), Степан Томашівський (історія і статистика). Антропологічні дослідження провадив Федір Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) місцеві діячі — Юрій Жаткович (історик) та Гіядор Стрипський (дослідник літератури). На літературно-мовному відтинку розпочав народовецький напрям Василь Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народних говорах. Видатним освітнім діячем першої половини XX століття був отець Августин Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорською мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газету «Наука» та склав ряд підручників, календарів і освітніх книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був численним, все-таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політичні завдання. 1918—1920 pp. ЗУНР (1918) Значною мірою під впливом актів політичного самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарпатські українці. По містах і містечках Закарпаття творилися народні ради, які виявляли політичне прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття. За приєднання до України висловилися народні з'їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті, де 21.1.1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делегатів від 400 000 українського населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з'їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делегатів до УНРади в Станіславові та на Трудовий Конгрес до Києва. 7 травня 1919 року в Станіславові з'їзд Руського краю ухвалив — домагатися на Паризькій мирній конференції включення українських земель Угорщини у склад Української держави. Ужгородська народна рада висловила лояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилася за приєднання до Чехословаччини. В 1919 році територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана «Гуцульська республіка»), західну частину — чехи, а Березький комітат залишався під угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культурно-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорський уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорського губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після більшовицького перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське народне комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8 травня 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центральну Народну Руську Раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції у США, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, головно з Томашем Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад у США дав 2/3 голосів на користь приєднання. Внаслідок цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття Чехословаччині в Сен-Жерменському договорі (10.9.1919), де рівночасно гарантувався автономний статус Закарпаття. Чехословаччина (1920—1939) Розселення етносів у Центральній Європі станом на 1930 рік Чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість з яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли в розріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом. Адміністративно-політичну організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не виконували постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділено в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», поза його межами лишилося близько 100 000 українців у межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття. Другим губернатором став А. Бескид (1923—1933), який однак мав лише номінальну владу, фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася за лінією подальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарпатську Русь» до чотирьох інших провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935—1938) здійснено перший етап автономії (створення губернської ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехословацької Республіки. Політичне життя виявилося на початку в діяльності двох народних рад — української і москвофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпатті цілий десяток партій, здебільшого філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політичному житті, але одночасно розпорошувало місцеві сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; а 1928 і 1935 було обрано більше некомуністичних послів і сенаторів, однак українці між ними були в меншості. Свідомі українські діячі виявляли себе більше в культурно-громадському, ніж в політичному житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: москвофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв українській культурній течії на Закарпатті, але згодом, головно з 1930-х pp., коли прийшли більше до слова чеські народні соціалісти, штучно підтримувалося москвофільство. Однак, український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народних низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинилися до перемоги українського національного руху на Закарпатті. Головно культурними і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпатті були о. Августин Волошин, брати Бращайки Михайло та Юрій, Ревай Федір та Ревай Юліян, Степан Клочурак, Августин Штефан, о. В. Гаджеґа та інші. Немало сприяли національному відродженню Закарпаття також українці з інших земель, які перебували на Закарпатті, Володимир Бірчак, Іван Панькевич, Андрій Алиськевич, Василь Пачовський, отець Степан Решетило та інші. Москвофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та навколо православної церкви, яку організували російські емігранти й підтримував чеський уряд на противагу до Греко-Католицької Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. У 1936—37 рр. москвофіли намагалися опанувати шкільництво організацією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культурними таборами й активізувало українську сторону. За 20 років чеського режиму на Закарпатті немало зроблено в ділянці технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, будови, лікарні, соціальна допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв'язати проблеми безземелля і безробіття; проведена земельна реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатського бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місцевих промислових підприємств припинив роботу, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Господарська криза початку 1930-х pp. викликала голод на Закарпатті, а масове безробіття відбилося в робітничих заворушеннях; комуністична партія знаходила відповідний ґрунт у цій кризі. Протичеські настрої посилювалися фактом централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпатті (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80 % складався урядовий апарат, чеські школи були привілейовані, хоч у більшості їх відвідували єврейські діти. Політична атмосфера кінця 1930-х pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо Закарпаття, де їй вторували угорська меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; український національний напрям, головно серед молоді, проголошував політичну програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі москвофільські кола захопилися ідеями російського фашизму. У цій ситуації застала Закарпаття політична криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнародних подій і внутрішнього тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з Андрієм Бродієм, якого згодом усунено за угрофільство; головою уряду 26.10.1938 став А. Волошин. В той час як москвофіли переважно підтримували угорську ревіндикацію, українці виступили за будування автономної Карпато-Української Держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. Новий політико-правовий статус Закарпаття визначив конституційний закон 22.11.1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-українського сойму. Після віденського арбітражу 2.11.1938, який приділив Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12.2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському Національному Об'єднанню (86,1 % з усіх, що мали право голосувати). Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці й поляки вели пропаганду за спільний угорсько-польський кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою поширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття. В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв'язку з призначенням Прагою до Хусту чеського міністра генерала Л. Прхали. 15 березня 1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки Августина Волошина. 15 березня 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро більшого угорського війська (близько 40 000 солдатів). Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон. Угорська окупація (1939—1944) Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визначили вузьку самоуправу «Підкарпатському Краєві», проводячи політику угорщення в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність москвофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. В цьому плані окупантами були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політичні організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатської молоді до УРСР в 1940—41 pp. та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місцевого населення під час їхнього панування в 1939—44 pp. У складі УРСР (1944—1991) Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово Byl to marný boj, píše o dění na Podkarpatské Rusi v letech 1944/45 historik VHÚ // VOJENSKÝ HISTORICKÝ ÚSTAV (VHU) PRAHA. Закарпаття було швидко совєтизовано, а організований комуністичною партією «з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України» 26 листопада 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29 червня 1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 було в руках Народної Ради Закарпатської України, а з січня 1946 — обласних органів радянського управління. Закарпатська область у кордонах 1938 р. пережила соціальний, господарський і культурний процес, подібний до решти українських земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сільського господарства. Введено радянську шкільну систему, засновано в 1946 Ужгородський Державний Університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (в тому числі вбивство єпископа Теодора Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні галицькі області, тереном дії українських повстанців. Демографія Лемки Пряшева (зліва) і Перемишля (справа) у традиційних народних костюмах. Фото: Село Мокре поблизу Санок (Польща).2007 Людність Закарпаття розміщена нерівномірно, залежно від природних умов. Найгустіше й суцільно заселені Потиська низовина разом із підгір'ям Вулканічних Карпат (113 осіб на 1 км²) та Мармароська котловина (74). В горах (густота — 42) населення скупчено в обох нижчих поздовжніх смугах та зрідка — в поперечних долинах; високі гірські масиви майже незаселені постійно, натомість на їхніх полонинах сильно розвинене влітку пастуше життя. Населення Закарпаття швидко зростало в XIX—XX століттях, попри досить велику еміграцію за океан, завдяки високому природному приростові та відносно невеликим втратам під час обох світових воєн, меншим як у будь-якій іншій частині України. В розвитку населення Закарпаття за останні 80 років можна відрізнити такі фази: Середній приріст за 1880—1913 pp. — пересічно 1,4 % річно (в 1900—10 pp. на 1000 душ щороку припадало 42 народжень, 26 смертей, 16 природного і 11 дійсного приросту); Відносно невеликий спад в 1915—19 pp.; Сильний приріст між двома світовими війнами, завдяки зменшенню смертності й послабленню еміграції, а також припливові чехів (1921—30 pp. на 1000 меш. — 42 народжень, 21 смертей, 21 природного і 18 дійсного приросту); Зменшення під час другої світової війни, яке, однак, майже не заторкнуло українців (натомість Закарпаття покинули чехи, переважна частина німців і частина угорців, а нацисти знищили ¾ євреїв); Досить високий приріст після війни, завдяки більшому, ніж в інших областях України, природному приростові (1956 р. на 1000 осіб — 24,6 народжень, 8,3 смертей і 16,3 чистого приросту), невеликому відпливу населення назовні і деякому припливу з інших частин СРСР (головно адміністративного і військового апарату), внаслідок цих процесів населення Закарпаття зросло з 395 000 в 1880 р. до 527 000 (1900), 596 000 (1910), 605 000 (1921), 752 000 (1930), 842 000 (1950), 929 000 (1956) і 1 254 396 жителів (на 1.12.2012)). Край Вся людність в тис. Українці Євреї Угорці Чехи і словаки Інші в тис. у % в тис. у % в тис. у % в тис. у % в тис. у % а) Українська етнографічна територія (1930 р.) Підкарпатська Русь 616 438 71.1 85 13.8 40 6.5 29 4.7 241 3.9 Пряшівщина2 118 87 73.8 11 9.3 1 0.8 16 13.6 3 2.5 Мармарощина (в Румунії) 26 17 65.4 6 23.1 1 3.8 — — 2 7.7 Разом 760 542 71.4 102 13.4 42 5.5 45 5.9 29 3.8 б) Підкарпатська Русь в політичних межах 1931 р. 725 450 62.1 102 14.1 113 15.6 33 4.5 273 3.7 1956 р. (Закарпатська область, приблизно) 929 7644 82.5 30 3.0 100 11.0 5 0.5 305 3.0 1 Зокрема 13 тис. румунів і 10 тис. німців. 2 Лише суцільна територія. 3 Зокрема 13 тис. румунів і 13 тис. німців. 4 Зокрема деяка кількість росіян і білорусів. 5 Зокрема 16 тис. румунів, 3 тис. німців, 8 тис. ромів. Еміграція Близько 100 000 Українців (разом з пословаченими греко-католиками з Пряшівщини) емігрували, майже винятково до США; в 1920—38 pp. бл. 40 000. Це була еміграція більша, ніж з будь-яких інших українських земель. Внаслідок цих процесів нині у США живе близько 350 000 осіб закарпатського походження, що становить бл. 30 % всіх закарпатських Українців (на заході Закарпаття навіть 45 %). Тому серед української діаспори у США закарпатська група відіграє велику роль. Урбанізація 37 % населення Закарпаття живе в містах (2001). Закарпаття має 11 міст (Ужгород — 116 300 мешканців (2012), Мукачево — 82 300 (2010), Берегове — 27 200 (2001), Хуст — 32 400 (2001)) і 12 смт. Характер міст Закарпаття — торговельно-адміністративний, за останні часи і промисловий. Міста розташовані на перехрестях поздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них — на пограниччі гір і низовини. Національні меншини Характерною рисою радянізації Закарпаття стали масові репресії проти угорців, німців, та українців, що призвело до еміграції частини угорців, словаків, німців, євреїв та представників інших національностей. У той же час проводилося організоване переселення корінних закарпатців у східні області України, на північ Росії та в Сибір, у регіон спрямовували фахівців з інших республік, а випускників місцевих навчальних закладів — поза межі Закарпаття і України. Здійснювалося переселення в регіон українців, росіян і російськомовних військовослужбовців, співробітників державних органів, партійних і радянських чиновників, службовців, військових пенсіонерів та інших. Ці кроки приводили до деетнізації і зросійщення місцевого населення. Це відбилося й на етнічному складі населення регіону та його міст. Найчисленнішою меншістю Закарпаття були і залишаються угорці, які становлять більшість у південній окраїні Закарпаття і були скупчені по більших містах; євреї становили більший відсоток, ніж у будь-якій іншій частині України, і то не лише по містах (26 %), але й по селах (11 %), німці творили 7 малих колоній в горах, румуни були скупчені в 4 великих селах на північ від Сиготу. Після Другої Світової війни знизився відсоток національних меншостей, а тим самим зросла кількість українців. Економіка краю Народне господарство Закарпаття розвинулося залежно від природних умов та від господарської політики тих держав, до складу яких воно входило. Гірська частина Закарпаття, що займає 80 % краю, є територією лісового і тваринницького господарства, низовина і підгір'я — рільничою зонною з садівництвом і виноградарством. Закарпаття славиться виноробством. Насадження виноградної лози на Закарпатті почалося з III століття. Сьогодні нараховується понад 60 сортів винограду. До корисних копалин належать насамперед сіль,буре вугілля, ртуть, поліметали, золото, будівельні матеріали (алуніти, доломіт, каолін, барит, бентоніт, цеоліт, діорит, андезит, мармур, перліт, мінеральні фарби), багато мінеральних джерел. Ці природні багатства були мало використані під час довголітнього угорського панування. Край був економічно і культурно відсталим, сільське господарство не могло розвиватися через малоземелля селян, промисловість — з причини конкуренції корінної Угорщини; капітал був в руках євреїв і угорців. З різних галузей найкраще розвинене було лише лісове господарство, бо цих продуктів потребувала знеліснена Угорщина (головним чином на опалення). Український селянин поправляв свій бюджет заробітками в лісах, сезоновими працями під час жнив в глибині Угорщини й еміґрував до Америки. Сільське господарство виробництва вина в Україні Сільське господарство і нині є основним зайняттям населення (близько 70 %), хоч рілля займає лише 21 % всієї площі Закарпаття; 23 % припадає на сіножаті й пасовища, 50 % на ліс. В горах рілля становить ледве 30 %, сіножаті й пасовища 27 %, а ліс аж 58 %; для низовини відповідні числа — 42 %, 27 %, 24 %. Вся засівна площа становить (1956 р.) 211 000 га, в тому числі на збіжжеві культури припадало 98 700 га або 45 % (на кукурудзу 34 300 га або 16,3 %, на пшеницю 28 400 га або 13,5 %, овес 17 100 га або 8,1 %), на кормові 60 800 га (29,8 %), картоплю 37 500 га (17,8 %), промислові, гол. соняшник і тютюн — 8800 га (4,2 %). Низовина і підгір'я — це країна пшениці й кукурудзи, в горах мають перевагу овес, жито і картопля. Порівняно з довоєнним часом зменшилася вся засівна площа (на 10 %), далеко більше збіжжева (на 1/3), а площа кормових збільшилася майже в три рази. Велике значення має виноградарство, яке постачає на експорт виноград і білі вина (гол. осередки — Берегове, Ужгород, Мукачево, Середнє, Виноградів); площа виноградників збільшилася з 2900 га 1936 р. до 6700 га 1956 р. На експорт працює також садівництво; сади займали в 1956 році 18 500 га (1936 р. лише 4000 га). З промислових культур найбільше значення має тютюнництво (3000 га). Порівняно з довоєнним періодом збільшилося поголів'я продуктивної худоби, за винятком коней; 1956 було 32 000 коней (1937 р. — 41 300), 244 000 голів великої рогатої худоби (1937 р. — 219 500), 196 000 свиней (82 000), 254 000 овець і 55 000 кіз (1937 р. — разом 132 000). Одночасно інтенсифікувалося тваринництво шляхом запровадження найкращих порід. Тваринництво низовини і передгір'я тісно пов'язане з хліборобством, в горах його кормовою базою є полонини і природні сіножаті. Ліс і деревообробна промисловість Найбільшим багатством Закарпаття є ліси, що займають площу 526 000 га; основні породи: бук (58 % ліс. площі), смерека (29 %), дуб (7 %), ялиця (4 %). Ліс і деревообробна промисловість — це основна промисловість краю, яка дає 53 % валової продукції і працю 29 000 особам (57 % всіх зайнятих в промисловості); 1956 р. випродукувано 2,6 млн м³ деревини і 0,7 млн пиломатеріалів. Майже вся продукція деревини перероблялася на місці, на численних, здебільшого деревообробних, підприємствах, розвинених по всьому Закарпаттю; найбільші деревообробні комбінати є в Сваляві, Тересві, Рахові; лісохімічні заводи в Сваляві, Великому Бичкові, Перечині; картонний завод в Рахові. Меблева промисловість (сировиною є переважно букове дерево) розвинена головно в Ужгороді, Мукачеві й Берегові. Виробництво електроенергії, вугілля, будівельних матеріалів Виробництво електроенергії мало розвинене (1955 р. — 134 млн кВт, нині багато більше), зокрема зовсім недостатньо використані багаті водні ресурси (найважливіші гідроелектростанції — Ужгородська і з 1956 р. Теребле-Ріцька). Тільки після другої світової війни розпочато видобуток бурого вугілля і 1955 р. досягнуто досить високої продукції — 460 000 т (с. Ільниця в Іршавському районі). Кам'яну сіль видобувають здавна в Солотвині; за чеської влади видобуток модернізовано й піднесено до 170 000 т щорічно (основне місце видобутку в Чехо-Словаччині); близько 332 000 т (1956 p.). Досить велике значення має промисловість будівельних матеріалів (видобуток андезитів, туфів, мармуру; цегляно-черепична промисловість). Дрібна харчова промисловість і постала щойно після війни легка промисловість (швейна, трикотажна, взуттєва) розвинені в більших містах (найважливіші об'єкти — тютюнова і трикотажна фабрики в Мукачеві). Ще й нині має значення кустарна промисловість, зокрема художня — вишивання, дереворізьба на Гуцульщині. Промисловість скупчена переважно в південно-західній частині Закарпаття, через що ще більше поглиблюється різниця між цією багатшою частиною краю і біднішою — гірською. Головні промислові осередки Закарпаття: Мукачево, Ужгород, Берегове, Хуст. Шляхи Закарпаття має 580 км залізничних шляхів (без вузькоколійних) і 2740 автомобільних шляхів з твердим покриттям (1955 p.). Найбільше значення мають тепер три поперечні залізничних лінії, що зв'язують через карпатські перевали — Ужоцький, Верецький і Татарський — Закарпаття з усією Україною, натомість підрядне значення має поздовжня лінія (Пряшів — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучає Закарпаття із заходом і 1920—45 pp. була головною магістраллю Закарпаття. Сильно збільшився автомобільний транспорт, який має на Закарпатті більше значення, ніж в інших частинах України; найважливіші відтинки: Ужгород — Мукачево — Берегове, магістраль Ужгород — Хуст — Ясіня; поперечні лінії: Ужгород — Ужок — Львів, Мукачево — Свалява — Стрий — Львів, Хуст — Міжгір'я й інші; поздовжні гірські шляхи: Перечин — Свалява, Нижні Ворота — Міжгір'я й інші. Дослідження Закарпаття Дослідження Закарпаття головно в ділянці історії розпочато в кінці XVIII століття (Й. Базилович); в XIX столітті з'явився ряд дрібних причинків до церковної і культурної історії Закарпаття. Основні дослідження Закарпаття проведено в XX столітті місцевими та українськими вченими з Галичини і Наддніпрянщини, росіянами, угорцями, чехами й ін. Археологічні досліди провадили Т. Легоцький, Й. Янкович, Я. Пастернак. Ряд історичних праць з'явився з-під пера А. Годинки, О. Бонкала, В. Гаджеґи, Є. Перфецького, О. Петрова, О. Мицюка, М. Лелекача, з історії письменства і культурного життя — І. Франка, Я. Стрипського, Є. Сабова, Ю. Яворського, В. Бірчака, Є. Недзельського й ін. Етнографічні і демографічні матеріали збирали і досліджували І. Верхратський, В. Гнатюк, С. Томашівський, а закарпатські говори розробили О. Брох, І. Панькевич, Г. Геровський й ін. Географічні студії провадили І. Краль, В. Кубійович, С. Рудницький й ін. Багато матеріалу містили монографії про закарпатські комітати, видані угорськими урядовими чинниками наприкінці XIX століття і на початку XX століття. Так само немало етнографічного матеріалу та розвідок з культурної історії з'явилося в «ЗНТШ». В 1920—30-х pp. висліди студій над Закарпаття друкувалися в Наукових Записках Товариства «Просвіти» в Ужгороді, в журналі «Карпатскій СвЂтъ», а в 1940-х pp. в журналі «Зоря». В підсовєтських умовах продовжувалися головно етнографічні і діалектологічні досліди Закарпаття. З кінця XIX століття існує в Мукачеві історичний музей ім. Легоцького (переважно археологічні знахідки), а в 1920-х pp. постав краєзнавчий музей в Ужгороді, що містить головно історичні і етнографічні експонати. Закарпаття у культурі Своєрідна краса природи Закарпаття, ще донедавна примітивний побут його населення, складні соціальні і культурні відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі українських і чужих авторів. З закарпатських письменників українською мовою про життя людей свого краю писав Михайло Іванович Томчаній (Томчані) (16 липня 1914 — 19 січня 1975): збірка оповідань «Шовкова трава» (1950), «Оповідання» (1955), «На кордоні» (1962); повісті «Наша сім'я» (1953), «Терезка» (1957), «Готель „Солома“» (1960), оповідання і повість «Скрипка — його молодість» (1968), романи «Жменяки» (1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972). З чехів писали на закарпатські сюжети І. Ольбрахт (повість «Микола Шугай»), З. Кудєй («Гуцульська республіка»), з угорців — Д. Морваї («Село під полонинами»). Крім місцевих українських письменників, закарпатські мотиви виступають в О. Олеся, С. Черкасенка, В. Пачовського, В. Бірчака й ін. Після 1945 р. написано низку повістей з закарпатського життя авторами з інших українських земель (А. Турчинська, С. Скляренко) та росіянами (роман М. Тевельова «Свет ты наш, Верховина») й іншими. Багато зусиль приклав до збереження самобутнього історичного центру давнього Ужгорода та утвердженню містобудівельної політики європейського рівня на Закарпатті архітектор-містобудівник та художник-графік Михайло Михайлович Томчаній (Томчані) (9 листопада 1946). У 1980—1990 роках він був головним архітектором Ужгорода. Див. також * Фільми, які знімали в Закарпатті * Карпатська Україна * Закарпатська область * Замки Закарпаття * Корисні копалини Закарпатської області Виноски Джерела * С. В. Віднянський. Закарпатська Україна, Закарпаття // * С. В. Віднянський. Закарпаття // * Література * Археологія Закарпаття: історія дослідження: монографія / С. І. Пеняк, П. С. Пеняк ; Закарпат. облдержадмін., Закарпат. облрада, Ред. по підготов. і вип. Зводу пам'яток історії та культури Закарпат. обл. — Ужгород: Краєвиди Карпат, 2013. — 255, 16 с. : іл. — ISBN 978-966-97151-4-2 * Данилюк Д. Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах (з давніх часів до початку XX ст.) / Ужгородський держ. ун-т. — Ужгород: Патент, 1997. — 289 с. * Закарпатські митці − лауреати Національної премії ім. Т. Г. Шевченка : бібліогр. посіб. / Упр. культури Закарпат. облдержадмін., Закарпат. ОУНБ, інформ.-бібліогр. від. ; уклад. : О. А. Канюка, М. Б. Бадида ; упорядкув. Л. О. Ільченко ; відп. за вип. Л. З. Григаш. − Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2008. − 256 с. : іл. − (Корифеї Закарпаття : бібліографія). − Імен. покажч. : с. 245−253. − ISBN 978-966-387-024-3. * Ліси Закарпаття : Нариси з історії та часопис лісівництва / упоряд. В. Кий та ін.. — Ужгород : РІК-У, 2019. — 367 с. — ISBN 617-7692-31-6. * Нариси історії Закарпаття / Ужгородський держ. ун-т та ін.; Редкол.: І. Гранчак, (відп. ред. і керівник авт. кол.), Е. Балагурі, М. Бабидорич та ін. — Ужгород: Закарпаття, 1993—1995. : Т. 1: З найдавніших часів до 1918 року. — 1993. — 436 c.: іл. — Бібліогр: с. 429—433. : Т. 2: 1918—1945. — 1995. — 663 с. — Бібліогр: с. 658—664. * Павленко Г. В. Діячі історії, науки і культури Закарпаття: Малий енцикл. словник / Ужгородський держ. ун-т; НДІ карпатознавства; Закарпатське обл. т-во охорони пам'яток історії та культури. — Ужгород: ВАТ «Патент», 1997. — 102 с. * Ремесла та промисли Закарпаття : путівник / уклад. М. Мегела, Т. Сологуб-Коцан. — Ужгород : Вид-во О. Гаркуші, 2019. — 36 с. : іл. — ISBN 617-531-194-3. * Художники Закарпаття: альб.-кат. живопису та скульптури / упоряд. Кузьма Б. І. ; ред. Долгош-Сопко О. І. ; дизайн Кофель О. В.. — Ужгород: Вид-во О. Гаркуші, 2012. — 165, 2 с. : кольор. іл., портр., фот, кольор. фот. ; 30 см. — 65-річниці Закарпат. орг. Нац. спілки жудожників України присвячується. — Парал. тит. арк. англ. — Текст парал. укр. англ. — Імен. покажч.: с. 166. — 1 000 пр. — ISBN 978-617-531-038-0. * Шандор В. Закарпаття: Історично-правний нарис від IX ст. до 1920. — Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1992. — 292 с. — Бібліогр.: с. 260—269. * Шерегій Ю. Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року = Survey of the history of Ukrainian theatres in Carpatho-Ukraine before 1945 / Ред. і вступ. ст. В. Маркусь, В. Ревуцький. — Нью-Йорк та ін.: Словацьке педагогічне вид-во в Братиславі, Відділ укр. літ. у Пряшеві, 1993. — 412 с.: іл. — (Записки / Наук. Т-во ім. Шевченка; Т. 218). — (Історично-Філософічна секція).— Бібліогр.: с. 361—364. * Bidermann Н. J. Die ungarischen Ruthenen, I—II. Інсбрук 1862, 1867; * Свенцицкий И. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. Л. 1906; * Пачовський В. Іст. Підкарп. Руси, І—II. Ужгород 1920—22; * Вірчак В. Літ. стремління Підкарп. Руси. Ужгород 1921, 2 вид. 1937; * Художня освіта на Закарпатті у ХХ столітті: історико-педагогічний аспект / І. І. Небесник; Львів. акад. мистецтв. — Ужгород: Закарпаття, 2000. — 166 c. — Бібліогр.: 265 назв. * Král J. Podkarpatská Rus. Прага 1924; * Кондратович І. Іст. Підкарп. Руси. Ужгород 1930; * Martel R. La Ruthénie subcarpathique. Париж 1935; * Kubijovyč V. Pastýřský život v Podkarpatské Rusi, I—II. Братислава 1935; * Мицюк О. Нариси з соц.-госп. іст. Підкарп. Руси, І—II. Прага 1936—38; * Mousset J. Les villes de la Russie subcarpathique. Париж 1938; * Борщак І. Карп. Україна в міжнар. грі. Л. 1938; * Карп. Україна. 36. Укр. Вид. Інституту. Л. 1939; * Карп. Україна в боротьбі. 36. Відень 1939; * Dami A. La Ruthenie subcarpathique. Женева 1944; * Sthephan A. From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine. Нью-Йорк 1954; * Анучин В. География Советского Закарпатья. П. 1956; * Markus V. L'incorporation de l'Ukraine subcarpathique à l'Ukraine soviétique 1944—1945. Лювен 1956. * Історичні описи районів Закарпаття https://web.archive.org/web/20100904140907/http://tourinform.org.ua/oblast.html * Все про Закарпаття на 9 мовах https://web.archive.org/web/20070809210432/http://www.all.zakarpattya.net/ * Petr Štěpánek. Podkarpatská Rus v letech 1919—1939. Náchod: Konting, 2008. 168 s. ISBN 978-80-903308-2-5. * Василь Ґренджа-Донський. ЩАСТЯ І ГОРЕ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ (щоденник) * Політична радянізація Закарпаття: три спроби в ХХ столітті * Питання возз'єднання Закарпаття з Україною в програмних ідеях регіональних політичних партій * Роль «Просвіти» у становленні професійного театру на Закарпатті * Умови політизації закарпатців на фоні змінності політичних режимів ХХ століття * 25 років тому виникла Українська Гельсінська Спілка * «Руські хлібороби» — перша партія українських автономістів Закарпаття * Орієнтаційні засади перших педагогічних товариств Закарпаття * Коротка історія русофільських партій Закарпаття * Самоназви Закарпатців Посилання Офіційний сайт Закарпатського музею народної архітектури та побуту Перший віртуальний портал Закарпаття «Віртуальні Карпати» Все про Закарпаття на 10 мовах Туристичний інформаційний центр Закарпаття Carpatho-Ukraine (Encyclopedia of Ukraine) Diet of Carpatho-Ukraine (Encyclopedia of Ukraine) Villagers reunited by Slovak-Ukraine border crossing, Reuters, 24 December 2005 Ethnic structure of the population on the present territory of Transcarpathia (1880—1989) Mykola Vehesh, The greatness and the tragedy of Carpathian Ukraine, Zerkalo Nedeli, 10(485), 13-19 March 2004 in Russian and in Ukrainian Відпочинок на Закарпатті Новини Закарпаття Все про Закарпаття на одному сайті Все про Закарпаття на 10 мовах Культура Закарпаття «Мовна карта» як особливість національної політики: історичний приклад Закарпаття Дискурс в історію Закарпаття Події Закарпаття Путівники по Закарпаттю

Волошин Августин Іванович Августи́н Іва́нович Воло́шин (, Келечин, Волівський округ, Мармаровський комітат, Угорське королівство, Австро-Угорщина, нині Хустський район, Закарпаття, Україна — , Москва, РРФСР, СРСР) — український релігійний, культурний, політичний діяч, греко-католицький священник Мукачівської єпархії, протягом 1938—1939 років — прем'єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 році став президентом цієї держави, міністр здоров'я і соціальної опіки Карпатської України, депутат Сойму Карпатської України. Герой України (2002, посмертно). Триває його беатифікаційний процес. Сойму Карпатської України. По центру: Президент Карпатської України о. Августин Волошин; Перший ряд зліва направо: Микола Долинай, Юлій Бращайко, Юліян Ревай, Августин Штефан, Степан Клочурак; Другий ряд: Федір Ревай, Степан Росоха, Леонід Романюк, Августин Дутка, Михайло Тулик, Дмитро Німчук, Михайло Бращайко, Іван Грига, Микола Мандзюк; Третій ряд: Володимир Комаринський, Микола Різдорфер, Антон Ернест Олдофреді, Мілош Дрбал, Григорій Мойш, Михайло Марущак, Кирило Феделеш, Василь Климпуш, о. Юрій Станинець; Четвертий ряд: Василь Щобей, Іван Ігнатко, Юрій Пазуханич, Іван Перевузник, Адальберт Довбак, Петро Попович, Іван Качала, Василь Лацанич Походження Походить із роду русинів. Дід, Іван Волошин, був вихідцем із села Великі Лучки, де був священником у 20–30-х рр. XIX століття. Важлива особливість статусу Великих Лучок була в тому, що його жителі перебували у становищі лібертинів, які за виконання певної служби одержували землю, аж до XVIII століття були звільнені від феодальних повинностей. Служба жителів села полягала в тому, що вони перевозили пошту до близьких й далеких країв. Нові господарі домінії Шенборни у XVIII столітті закріпачили лібертинів і примусили їх виконувати повинності. Перша згадка про діяльність о. Івана Волошина у Великих Лучках датується 1830 роком. Своєму синові, батьку Августина Волошина — Івану, він передав естафету — служити людям. У сан священника батько о. Августина Волошина був висвячений у 1867 році, згодом отримав парохію в селі Келечин Волівського округу (нині — Міжгірський район). Подружжя Емілії Замбор-Волошин й Івана Волошина мало, окрім сина, ще трьох дочок — Ольгу, Олену та Елеонору. Життєпис Августин Волошин, кінець ХІХ ст. Народився в с. Келечин (тоді Волівського округу, Мармароський комітат, Угорське королівство, Австро-Угорщина, нині — Міжгірського району на Закарпатті, Україна) в сім'ї сільського священника. З 1884 до 1892 року навчався в Ужгородській гімназії. Після цього вступив на теологічний факультет у Будапешті, де провчився лише рік через поганий стан здоров'я. 1893 року повернувся до Ужгорода, закінчив теологічні студії. 1897 р. його було висвячено на священника і призначено на парохію в Цегольнянській церкві. Будинок в Ужгороді, де жив Августин Волошин. Вул. Волошина, 36 1900 р. закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті з дипломом викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах. З 1900 по 1917 рр. працював професором, а з 1917 по жовтень 1938 рр. — директором учительської семінарії в Ужгороді. Активною політичною діяльністю в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття почав займатися з 1919 року. 17 грудня 1919 року ввійшов до складу Директорії Підкарпатської Русі. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923–1939), від якої обирався послом до чехословацького парламенту (1925–1929). Був провідним діячем Учительської Громади Підкарпатської Руси. 1933 року Папа Пій XII іменував о. Августина Волошина папським прелатом у самостійній Мукачівській греко-католицькій єпархії. Активно виступав проти спроб місцевих «москвофілів», передусім Товариства ім. Духновича, спрямованих на поступову заміну місцевих діалектів на російську мову — через школи та книговидання. Піддав гострій критиці так званий «шкільний референдум» 1937 р., який дозволив викладати у карпатських школах граматику Є. Сабова за москвофільсткими стандартами; заради боротьби проти москвофілів об'єднав зусилля з карпатськими комуністами, разом з якими зорганізував спільний мітинг. 26 жовтня 1938 року, після того як празька влада заарештувала прем'єр-міністра Андрія Бродія, оголосивши його угорським шпигуном, і розпустила уряд, Волошин був призначений новим прем'єр-міністром автономного уряду Карпатської України, а 15 березня 1939 року став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі, присвятивши себе науковій та педагогічній діяльності. Працював в Українському вільному університеті (УВУ) професором педагогіки, деканом та ректором. В 1945 році наполягав на тому, щоб УВУ продовжив існувати в Празі, проте університет все ж переїхав. Опісля Августин Волошин очолював відділ УВУ в Празі. У травні 1945 року був заарештований радянськими спецслужбами СМЕРШ й вивезений до СРСР. Помер у московській Бутирській в'язниці (Лєфортово — напис на надгробку Президента А. Волошина) о 15 годині 20 хвилин 19 липня 1945 року, за офіційною версією — від паралічу серця. 15 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустину Волошинові посмертно звання «Герой України» з врученням ордену Держави. Сім'я, приватний сиротинець Був одружений із донькою професора Ужгородської гімназії Іриною Петрик — родичкою Будителя русинів греко-католицького священника Мукачівської єпархії О. Духновича. У подружжя не було дітей, тому вони вирішили опікуватися цілим приватним сиротинцем (дитячий будинок сімейного типу), де виховувалися 22-є сиріт. Діти жили у великому двоповерховому будинку, який для цих потреб купив отець Августин. Вони були забезпечені харчуванням, гарним одягом, навчанням, вихованням та розвитком творчих здібностей. Існував цілий домашній оркестр, танцювальна група і хор. 13 березня 1936 року Ірина Волошин після двох днів хвороби несподівано померла. Велелюдний похорон видатної громадської діячки жіночого руху та просто милосердної жінки відбувався в Ужгородському кафедральному соборі. Від різних організацій та діячів краю було півсотні вінків із синьо-жовтими стрічками. Щире співчуття вдівцеві висловив Президент Чехії Томаш Гарріг Масарик. Наукова, редакторська діяльність Августин Волошин Протягом 1899–1944 років написав і видав понад 40 підручників та посібників майже з усіх вищеназваних дисциплін. Упродовж 1903–1918 років був редактором єдиної в Угорщині української газети «Наука»; за часів Чехословацької республіки (1920–1938) вона виходила під назвою «Свобода». Редагував релігійний журнал «Благовісник» (1922–1938). Був ініціатором заснування на Закарпатті товариства «Просвіта» (1919), «Учительської громади» (1929) та головою Етнографічного товариства Підкарпатської Русі (1935), які проіснували до окупації Закарпаття Угорщиною у березні 1939 року. Волошин відомий також як автор праць з проблем літературно-писемної мови на українському Підкарпатті. Перший посібник Волошина «Методическая грамматика угро-русского литературного языка для народныхъ школъ» (1901), перевиданий під назвою «Методическая грамматика карпато-русского языка для народныхъ школъ» (1919) і насичений народно-розмовними елементами. Третє видання, що вийшло 1923 вже під назвою «Методична граматика карпато-русского языка для низших клас народных школ», повністю базується на народному мовленні підкарпатських українців і до війни витримало кілька перевидань. Свою прихильність до народної мови Волошин виявив ще в «Практичній граматиці малоруської (рутенської) мови», виданій угорською мовою в Ужгороді (1907), де фактично описав живу систему мовлення закарпатців, трохи «олітературивши» її традиційно-книжними елементами та етимологічним правописом. У вступі до цієї праці Волошин обстоює окремішність української мови. У писаній живою мовою «Читанці для руської молодежи», що виходила кілька разів у 20–30-х рр., він уміщував твори як місцевих, так і загальноукраїнських письменників. Його брошура «О письменном языцѣ подкарпатских русинов» (1921) відіграла помітну роль в історії української літературної мови Закарпаття і фактично була відповіддю москвофілу І. Гусьнаю, котрий у брошурі «Языковый вопросъ въ Подкарпатской Руси» (1921) заперечував існування української мови взагалі і вважав, що літературною мовою на Закарпатті має бути російська. Волошин спростував ці вигадки, довівши, що зближення літературної мови на Закарпатті із загальноукраїнською (це й сталося в кін. 30-х рр) є природним. Волошин активно боровся проти намагань угорської влади на початку ХХ ст. замінити на Закарпатті й Пряшівщині кирилицю угорською графікою (ст. «Оборона кирилики. Як оборонялися підкарпатські русини проти останнього атаку мадяризації перед переворотом?», 1937, та ін.). Після окупації Закарпаття Угорщиною (1939 р.) Августин Волошин емігрував до Праги, де став професором педагогіки в Українському вільному університеті. В 1945 році радянські війська вступили до Праги. В тому ж році ректор УВУ Андрій Яковлів з деякими науковцями університету переїхали до Німеччини, а Волошин перейняв на себе ректорські повноваження УВУ в Празі. Пізніше його затримали радянські спецслужби. Спогади про Августина Волошина Зі спогадів В. Марчука з Житомирщини, сокамерника Августина Волошина у Бутирській тюрмі: Вшанування пам'яті Надгробок Авґустина Волошина, Прага Пам'ятники У 2004 році у Ужгороді було відкрито пам'ятник Августину Волошину. У 2006 році у рідному Келечині було встановлено пам'ятник. 15 березня 2021 року, в 82-у річницю проголошення незалежності Карпатської України, в Києві, на Аскольдовій Могилі Блаженніший Святослав Шевчук освятив пам'ятник о. Августину Волошину. Меморіальні дошки Також в Ужгороді розташовано дві меморіальні дошки — на фасаді будівлі юридичного факультету Ужгородського національного університету (вулиця Капітульна), де була учительська семінарія, в якій Августин Волошин працював професором, а потім директором та дошка на будинку, де він жив і працював (вулиця Волошина № 36). У Мукачеві на початку вулиці Августина Волошина встановлено анотаційну дошку. У Хусті встановлено меморіальну дошку на його честь. Вулиці Августина Волошина Вулиці, названі на честь Августина Волошина, існують у Дніпрі, Львові, Хмельницькому, Ужгороді, Івано-Франківську, Мукачеві, Сваляві, Хусті, Ходорові, Тячеві, Стрию, Буштино, Великому Березному, Кольчино, Королево, Славському, Чинадійово, Шенборні, Павшино, Нове Давидково, Середнє Водяне. У 2017 році вулицю Ярослава Галана у Києві перейменовано на вулицю Августина Волошина. У 2019 році у рідному Келечині центральну вулицю було названо на честь Августина Волошина. Навчальні заклади * У Міжгір'ї діє Міжгірський заклад загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів імені Августина Волошина. * У Хусті діє Хустська школа № 1 імені Августина Волошина * У Ужгороді на вулиці Гойди, 4 розташований Карпатський університет імені Августина Волошина.Меморіальна табличка на будинку, в якому жив і працював Волошин А. І. в м. Ужгород, вул. Волошина, 36 Беатифікаційний процес Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення о. Августина Волошина до лику блаженних. Див. також * Список Героїв України * Карпатська Україна Примітки Джерела * Вибрані твори Текст/ А. І. Волошин; упоряд., вступ. стаття та прим. О. В. Мишанич. — Ужгород: Закарпаття, 2002. — 528 с. — (Письменство Закарпаття). * Памяти Александра Духновича Текст: факс. изд. 1923 г./ А. Волошин. — Ужгород: Закарпатське крайове культурно-освітнє т-во «Просвіта», 2003. — 31 с. * Педагогічні твори Текст/ А. І. Волошин; упоряд. та вступ. ст. М. І. Кляп; ред. Д. М. Федака; підгот. текстів та прим. Д. М. Федака. — Ужгород: Закарпаття, 2007. — 576 с. — (Письменство Закарпаття) * Фабіола Текст: історична драма в 4 діях, 6 картинах. (За Виземаном)/ А. Волошин. — Прага: Українське вид-во «Пробоєм», 1942. — 68 с. — (Релігійна бібліотека; 2) Література * Августин Волошин: життя і помисли президента Карпатської України/ М. М. Вегеш, М. І. Кляп, В. Ю. Тарасюк, М. Ю. Токар. — 2-ге вид., доп. — Ужгород: Карпати, 2009. — 476 с. * Августин Волошин як український державник, педагог і релігійний діяч: Матеріали Всеукр. наук. конф., присвяч. 130-річчю від дня народження Героя України, о. Августина Волошина і 65-річчю проголошення Карпатської України 16 берез. 2004 р./ Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. Центр українознавства, Патріархія Укр. Греко-Католицької церкви; Упоряд. В. І. Сергійчук. — Київ, 2004. — 147, 1 с.: портр. * Беднаржова, Т. Є. Августин Волошин — державний діяч, педагог-мислитель/ Т. Є. Беднаржова; ред. І. Гургула. — Львів: Основа; Львів. Богослов. Акад., 1995. — 232, 16 с. * Беднаршова, Т. Професор, доктор, отець Августин Волошин — останній ректор УВУ в Празі/ Т. Беднаршова// Визвольний шлях. — 1997. — № 5. * Бірчак, В. Августин Волошин, його життя і діяльність Текст: з нагоди ювілею 50-літніх уродин і 25-літньої праці/ Володимир Бірчак. — Ужгород: Вид-во Т-ва Просвіта: т-ва «УНІО», 1924. — 35 с. * Вегеш, М. Августин Волошин і Карпатська Україна/ Микола Вегеш. — Львів; Хуст: ЗУКЦ, 2004. — 413 с. * Вегеш, М. Волошин Августин/М. Вегеш, С. Віднянський// Малий словник історії України/ ред. В. А. Смолій. — Київ: Либідь, 1997. — 464 с.; С.97-98. — ISBN 5-325-00781-5. * Вегеш, М. М. Волошин Августин Іванович/ М. М. Вегеш, С. В. Віднянський// Енциклопедія історії України: у 10 т. /; Ін-т історії України НАН України. — Т. 1: А — В.— Київ: Наукова думка, 2003. —. — 688 с. : іл. — С. 625 * Вегеш, М. М. Волошин Августин Іванович/ М. М. Вегеш// Енциклопедія сучасної України: у 30 т. — Т. 5: Вод — Гн/ НАН України. — Київ, 2006. — С. 120 * Волошин Августин// Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003. — Т. 1. — С. 315. * Гаврош, О. Про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошин/ Олександр Гаврош; художник Ірина Шумова. — Київ: Грані-Т, 2011. — 120, 8 с. : іл. — (Життя видатних дітей) * Зимомря, М. Августин Волошин/ М. Зимомря, В. Гомоннай, М. Вегеш; Ін-т методики навчання і виховання підвищення кваліфікації пед. кадрів. Закарпат. обл. від-ня пед. т-ва України; ред. І. Хланта, М. Талапканич. — Ужгород, 1995. — 99, 2 с. * Зимомря, М. Герой України — Августин Волошин: Навч. посіб/ Микола Зимомря; Дрогоб. держ. пед. ун-т ім. І.Франка. — Дрогобич, 2006. — 133 c. : портр. — (Університетська бібліотека) * Йосипенко, В. Зимові сутінки червневих днів. Деякі подробиці перебування Августина Волошина в Лефортово Текст/ В. Йосипенко// З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. ред. Ю. Данилюк — 1994 — № 1.— С. 140—147. * Калакура, О. Волошин Августин/ О. Калакура// Політична енциклопедія. — Київ: Парламентське вид-во, 2011. — С. 119. — ISBN 978-966-611-818-2. * Німчук, В. В. Волошин Августин Іванович/ В. В. Німчук// Українська мова: енциклопедія. — Київ: Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. * Федака, С. Д. Августин Волошин: коротка біографія/ С. Д. Федака. — Ужгород: Гражда, 2005. Посилання Волошин Августин Іванович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.81-83 Августин Волошин | Пишемо історію АВГУСТИН ВОЛОШИН | Програма «Велич особистості» | 2017 (ВІДЕО) АВГУСТИН ВОЛОШИН | Програма «Велич особистості» | 2014 (ВІДЕО) Августин Волошин. Депутат Сойму Карпатської України, 1939.IN.UA Волошин А. Про шкільне право будучої Української Держави . Прага: Український Вільний Університет, 1942. 16 с. Волошин А. Вибрані твори . Ужгород, 2002. 528 с. ISBN 966-7703-42-8. Енциклопедія українознавства — II . Інформація про видання творів Цей день в історії Той, що вірив у наше воскресіння

Карпатська Січ Карпа́тська Січ також: Організація народної оборони «Карпатська Січ» — парамілітарна організація на Закарпатті в 1938–1939, оформлена 9 листопада 1938 з утвореної у вересні націоналістами «Української національної оборони» (голова Степан Росоха). Передісторія Дмитром Климпушем В листопаді 1938 утворилась Організація Народної Оборони — «Карпатська Січ» (ОНОКС), хоча перші січові загони ще на початку 1930-х рр. почав формувати Дмитро Климпуш з Ясіня. Вони були звичайними протипожежними і культурно-просвітніми товариствами, як і в сусідній Галичині. Не було і потреби створювати українські збройні сили паралельні чехословацькій армії, адже вона справедливо вважалася однією із наймодерніших і найбоєздатніших у Європі. Наприкінці 1930-х рр. різко загострилася міжнародна ситуація. Напади мадярських і польських терористів, антиукраїнська діяльність промадярської «п'ятої колони», бажання допомогти чехословацьким військам захищати територію краю, змусило уряд Авґустина Волошина прискорити процес створення місцевих збройних сил. 9 листопада 1938 р. в Хусті відбулися установчі збори ОНОКС, на яких було прийнято Статут організації. Формування Склад Іван Рогач, Іван Роман і Тацинець Федір. На чолі організації стояла Головна команда: командант Дмитро Климпуш, заступник Іван Роман і штаб з осідком у Хусті. Віктор Курманович під час проведення ІІ краєвого з’їзду «Карпатської Січі» в Хусті 19 лютого 1939 р Агітаційний плакат 1938 року Місцеві Січі з окремих сіл об'єднані були у районових командах, а ті знову підлягали командам округ, яких було 10: Хустська, Волівська, Тячівська, Рахівська, Іршавська, Свалявська, Середнянська, Севлюська, Перечинська та Великоберезнянська, вони проводили військовий і політичний вишкіл (кільканадцять тисяч членів). Крім того були створені гарнізони Січі, які складалися з елементу, що прийшов служити з різних українських земель, головно з Галичини, Буковини та Надніпрянщини, і лише частинно місцевих людей. У 5 постійних гарнізонах Карпатської Січі провадився нормальний військовий вишкіл, а частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції чи прикордонній сторожі. Проводилася також культурно-освітня праця серед населення (артистична група «Летюча естрада» під керівництвом Анатоля Демо-Довгопільського), видавався тижневик «Наступ» під редакцією С. Росохи). Серед старшин та в постійних ґарнізонах була, крім місцевих, значна кількість галицьких українців (Зенон Коссак, Роман Шухевич («Щука») та ін.). Після проголошення самостійності Карпатської України Карпатська Січ стала її національною армією (начальник штабу — полковник Михайло Колодзінський) і в березні 1939 року чинила збройний опір угорській армії. У цей час близько 2000 її членів було під зброєю; кілька сотень з них загинули 13 березня 1939 року в боях з чехами, а потім — з угорцями. Жіноча Січ Стефанія Тисовська (ліворуч) та Марія Химинець (праворуч) 1 січня 1939 року було оголошено про створення Жіночої Січі. Її очолила Стефанія Тисовська, а заступницею стала Марія Химинець. На заклик в пресі протягом січня 1939-го у багатьох містечках і селищах Карпатської України до осередків Жіночої Січі почали вступати жінки та дівчата. Невдовзі Жіноча Січ стала масовою організацією закарпатського жіноцтва. У січні-лютому січовички вже організовували художні вечори та вистави, розповсюджували українську літературу, допомагали незаможним закарпатським родинам. Для підготовки провідниць Жіночої Січі з середини лютого до початку березня у Хусті організували інструкторський курс, де навчалося 54 жінки з усіх куточків автономного краю. До програми вишколу входили: історія та географія України, обов'язки січовичок, загальноосвітня праця, гігієна, боротьба з неписьменністю, плекання чистоти літературної мови, пошанування материнства, виховання та опікування дітьми, санітарний вишкіл, фізичне виховання (спорт), стройова підготовка («впоряд»), розвідка. 19 лютого близько трьох тисяч січовичок прибули до столиці краю, щоб взяти участь в урочистому марші вулицями міста з нагоди ІІ-го краєвого з'їзду Карпатської Січі. З балкону «Січової Гостинниці» зі словом виступила командантка «Жіночої Січі» Стефанія Тисовська. Однострій офіцера Карпатської Січі Січовички шили однострої (чоловічі та жіночі), національні та січові прапори. Були також зв'язковими та розвідницями: передавали вказівки та накази Головної команди в окружні та місцеві осередки Карпатської Січі, працювали на радіотелеграфній і телефонній службі, здобували інформацію про розташування чехо-словацьких військ і плани військового командування. У Хусті Жіноча Січ створила окремий відділ Червоного Хреста, де працювали також професійні лікарі. У домівці Жіночої Січі влаштували лазарет для поранених у боях із чехо-словацькою армією у ніч із 13 на 14 березня 1939 року. Допомагали бійцям і на полі бою. Відомо, що групу дівчат із Жіночої Січі угорці розстріляли 16 березня 1939 року під час боїв на Хустському напрямку. Озброєння та фінансування Брак зброї був найболючішим питанням Січі. Без неї вона була не військовою, а тільки спортово-виховною організацією. Змагання дістати зброю стало для Січі провідним аж до трагічних днів 14-16 березня. Головна проблема полягала в тому, що згідно з чинним чехословацьким законодавством, Карпатська Січ як приватна військова організація не мала права на вільне володіння зброєю. Але у грудні чехословацьке командування все ж таки пішло назустріч і видало кілька десятків одиниць стрілкової зброї, переважно старих австро-угорських пістолетів та гвинтівок системи Манліхера, взамін на те, що вояки Карпатської січі будуть допомагати охороняти кордон і ловити ворожих диверсантів. Цього явно не вистачало аби укомплектувати навіть взвод Карпатської Січі, а ідея повноцінного озброєння організації викликала спротив у чехословацького військового командування. Певну частину зброї організація здобула під час боїв з польськими та угорськими терористами в прикордонній смузі. У січні 1939 відбувся ряд великих окружних та районових з'їздів Січі, які проходили під провідним гаслом: «Зброю Січі!». 15 січня відбулася поїздка делегації Карпатської Січі на чолі з Головним командантом Дмитром Климпушем до Відня. Члени командування Карпатської Січі намагалися таємно закупити зброю для потреб організації, однак це вийшло невдало. Для придбання зброї для Січі в середині лютого в Берлін їздив також заступник коменданта Карпатської Січі Іван Роман. Однак ця поїздка також не принесла результатів. Авґустин Волошин звернувся до громадян краю та української діаспори. Очікувана допомога незабаром почала надходити. 19 лютого 1939 українська діаспора Канади вислала $ 5200 на руки прем'єра Авґустина Волошина для розбудови «Карпатської Січі». Надходили пожертви від окремих політичних діячів краю, а також пересічних громадян. Січ вимагала рівно ж передання служби безпеки краю, це є жандармерії та фінансової сторожі, в українські руки, бо вони були до української влади наскрізь ворожі і непевні… Січ утримувалася майже виключно на гроші, що приходили, як збірки від української еміграції, була полишена на себе. Усе, що вона встигла закупити, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6,35, та три машинові пістолі з невеликою кількістю набоїв. Було ще 10 рушниць. Бойові дії 13-14 березня 1939 р. Мадярсько-польський наїзд на Карпатську Україну Колона карпатських січовиків марширує поблизу будівлі Головної Команди Карпатської Січі в Хусті перед відправкою на фронт. 14-15 березня 1939 р В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. в Карпатській Україні відбулися події, які мали значний вплив на подальшу долю краю. 13 березня, генерал Прхала в порозумінні з німцями і мадярами дав наказ регулярному чеському війську роззброїти січовий гарнізон у Хусті та зліквідувати його. Чеське військо вночі напало на касарні, на будинок команди Січі і на Січову Гостинницю. Слабо озброєні січовики боронилися аж до 10 год. ранку, коли за наказом прем'єра Волошина склали зброю до його помешкання. В боях полягло 108 українців і 7 чехів. Після обіду 14 березня, коли стало відомим проголошення незалежності Словаччини, чеське військо почало готуватися до відступу з Хуста. Цього ж дня угорські війська напали на територію Карпатської України. Відбулися запеклі бої навколо Мукачевого, біля сіл Дравці, Баранинці, Часлівці, Коритняни, Велика Добронь, Чомонин Ужгородського району. Найтяжчі бої з мадярами відбулися між Севлюшом і Хустом, де в боях взяло участь близько 400 січовиків, переважно селянські хлопці і студенти з Великої Копані, Веряці, Вишнього Шадру, В. Кумят, В. Чинґави, Королева н. Тисою, з Оноку, Севлюша, Сірми, Фанчикова, Хусту та з Білок. В Севлюші були під командою пор. Івана Чучки; в Копані прилучився до них з своїм відділом Микола Вайда і І. К. В останніх боях в Хусті командантом був аспірант «Іван Гуцул» (Іван Бутковський) . Мадяри наступали з Вілоку на Севлюш 14-го вночі. Чеське військо боронило місто, поки не вивезли своє майно, десь до 10 години перед полуднем. Тоді прийшли севлюські січовики під командою пор. Чучки і боронили Севлюш до 2-ї год. по обіді, потім відступили до Королева. 14—15 березня 14 березня 1939 Августин Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення МЗС Німеччини. Представникові при уряді Чехословаччини В.Шандору було запропоновано «виконати акт незалежності в Празі, а ми тут зробимо, що буде треба». На прийняття такого рішення, безперечно, вплинули фактори міжнародного характеру, зокрема, проголошення самостійності Словаччиною і вторгнення угорських військ на територію Карпатської України. 15 березня 1939 Сойм (голова Августин Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Вранці 15 березня угорські фашисти розпочали загальний наступ у трьох напрямках — західному (Перечин — Великий Березний — Ужок), середньому (Свалява — Воловець), східному (Севлюш — Хуст — Солотвино — Ясіня). Опір нападникам чинили січові стрільці, а також частини чеської армії, що намагались прорватися до Словаччини. Всю організацію оборони краю взяв на себе створений наказом військового міністра С. Клочурака штаб, до якого увійшли: полковник Сергій Єфремов (начальник), полковники «Гузар» (М. Колодзінський), Василь Филонович, надпоручики Парчаній, Гулянич, поручики Бабіля, «Чорний» (Григорій Барабаш), підпоручики Степан Вайда, Роман Шухевич-«Щука», Іван Роман. У Торуні близько 250 польських диверсантів, зранку 15 березня, перейшли кордон, але тамтешній гарнізон попереднього дня роззброїв жандармську станицю і відступаюче чеське військо і тому мав досить зброї й амуніції. Отож українці легко викинули поляків поза межі Карпатської України та в наступі загнали ворога 4 км у глибину Галичини. М. Михалевича (1938) 17 березня міні 17 березня 1939 потрапив у полон і був розстріляний керівник іршавських січовиків В.Галас. 18 березня 18 березня 1939 останні захисники Карпатської України припинили опір, але окремі відділи «Карпатської Січі» продовжували боротьбу в партизанських загонах. Генеральний штаб угорської армії в березні 1939 прийняв рішення провести ряд бойових операцій по очищенню Карпатської України від «чужих елементів», а про їх очищення доповідати кожні десять днів. «Чужі елементи», до яких відносили і галичан, виводили до мадярсько-польського кордону, і там передавали на розправу полякам. Гортисти збільшували кількість військ і жандармського корпусу в окремих округах. 18 березня розстріляний комендант Волівської Січі С.Фігур. Командир хустських січовиків Олександр Блистів-«Гайдамака», перебуваючи в хустській в'язниці, не мав олівця, тому шпилькою проколов палець і кров'ю написав записку: Перед переважаючою угорською силою бійці Карпатської Січі відступили до Румунії і Словаччини; румуни видали частину їх угорцям, а ті в свою чергу передали багато галичан полякам Боротьба проти угорців була першим збройним виступом напередодні Другої світової війни. Втрати Угорська влада визнала, що «під час березневих операцій на Карпатській Україні мадярська армія мала 72 убитих, 163 ранених, 4 пропавших безвісти і 2 полонених». Сучасні дослідники мають можливість назвати точніші дані про втрати обох сторін. На центральному напрямі бої січовиків з угорськими військами відбулися в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. 17 березня угорські військові частини втратили 37 чоловік убитими і 134 пораненими. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято близько 300 чоловік. В боях на Красному Полі загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. Втрати угорців: убитими близько 160 чоловік і близько 400 чоловік одержали поранення. В боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці взяли в полон багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан. 17 березня 1939 на третій день окупації Карпатської України Мадярщиною мадярські жандарми гнали на перевал через села Нижні Ворота, Верб'яж, Завадка колони полонених, переважно галичан — вояків Карпатської Січі і передали їх польській прикордонній службі, яка розмістила полонених у підвалах своїх казарм. Наступного дня, 18 березня 1939 до сходу сонця полонені були розділені на колони, відконвойовані вліво і вправо від перевалу по лінії кордону приблизно на півтора-два кілометри і розстріляні на закарпатській стороні над селами Нова Розтока і Верб'яж, та між селами Петрусовицею, Жупанами і Лазами. Число розстріляних, за оцінками свідків, становило 500—600 полонених. Подальша доля вояків Карпатської Січі Окупація Карпатської України не призвела до кардинального переусвідомлення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею. Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої «українські карти», щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості «розмінної монети». Під тиском німецьких дипломатів угорська влада випустить полонених вояків Карпатської січі зі своїх в'язниць і депортує до Німеччини. Колишні «січовики» влітку 1939 року стануть кістяком «Українського легіону» під командуванням колишнього полковника УНР Романа Сушка й у вересні 1939 візьмуть участь у кампанії проти Польщі. Саме в період Карпатської України у ставленні до Третього Рейху ОУН розпочала маневрування між «співпрацею» та «резистансом», яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції 1943 року. З 1941 року багато січовиків (той же Роман Шухевич) служили в німецьких підрозділах на кшталт батальйону «Нахтігаль» і допоміжній поліції під час вторгнення в СРСР. В результаті репресій німецької влади в кінці 1941 — початку 1942 року, були заарештовані та страчені деякі колишні діячі Карпатської Січі, наприклад, в Бабиному Яру був розстріляний секретар Августина Волошина — Іван Рогач. Багато з залишилися в живих перейшли в підпілля (УПА), серед них — Роман Шухевич. Нагороди Хрест Карпатських Січовиків Хрест Карпатських Січовиків. Випущений 1969 року Центральним Проводом Братства Карпатських Січовиків для всіх вояків Карпатської Січі (голова — д-р Степан Росоха). Хрест срібного кольору. Виміри: 40 мм × 40 мм, стрічка 40 мм ширини, зі срібною смужкою посередині на синьому тлі та двома золотими смужками по боках. На зворотній стороні напис: «Карпатська Січ 1938-39». Мініатюра — 15 мм × 15 мм, стрічка 10 мм ширини. Правовий статус у сучасній Україні 9 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті», статтею 1 якого було визнано вояків «Карпатської Січі» борцями за незалежність України у ХХ столітті. 6 грудня 2018 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Згідно з цими змінами особи, які брали участь у збройній боротьбі за незалежність України у ХХ столітті у складі «Карпатської Січі» та визнані борцями за незалежність України у ХХ столітті, визнаються ветеранами війни — учасниками бойових дій. Ухвалені зміни набирають чинності з березня 2019 року. Див. також * Український визвольний рух * Карпатська Україна * Україно-угорська війна 1939 року * Бій на Красному полі * Українська Повстанська Армія * Карпатська Січ (рота) * Уряд Карпатської України * Сойм Карпатської України Примітки Джерела та література * М. М. Вегеш. Карпатська Січ, Організація народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС) // * Б. З. Якимович. «Карпатська Січ» Організація народної оборони (ОНОКС) // Посилання * — II. — Т. 3. — С. 974." * * Карпатська Січ. Без ретуші і міфів * Карпатська Січ — історія української армії самостійного Закарпаття * Карпатська Січ * Карпатська Україна та її армія у фотографіях Каленика Лисюка * Закарпатське військо * Красне Поле. Про участь пластунів у бойових діях * Олександр ПАГІРЯ. Жіноча Січ // Україна молода, № 047, 13 березня 2010 * Колекція документів Карпатської Січі на Електронному архіві українського визвольного руху * Польські воєнні злочини у Карпатській Україні

Князь, княгиня — голова роду, племені або союзу племен, що звичайно стояв на чолі військової дружини, а з розвитком феодалізму — вождь війська та правитель князівства. У деяких країнах (у Росії з XVIII століття) — спадковий або дарований царем (королем) титул. Це титул голови феодальної монархії, або будь-якої іншої політичної системи (удільного князівства), великого посадовця чи вельможі у 8—20 століттях. Споконвіків був спадковим титулом у середовищі аристократії, але з кінця 18 століття став даруватися монархом за вислугу як дворянський титул. У слов'янських мовах — назва герцога, принца, царя (королевич — «маленький цар»). У Хорватії і західнослов'янських мовах (наприклад, польська, сербська) слово має значення «лорд», а в чеській, польській та словацькій також стало означати «священик» (knez, ksiądz, kňaz), а також «герцог» (knez, kníže, książę, knieža). Походження Слово «князь» (, , , , ), очевидно, має германську етимологію. Відновлене походить від або , д.-в.-н. kuning (пор. «конунг», , — «король»), похідного від kuni «рід», звідки також («король»). Перехід Дзвінкий м'якопіднебінний проривний|g у Дзвінкий ясенний африкат|d͡z після носового ę пов'язаний із законом третьої палаталізації, непалаталізоване g збереглося у жіночій формі княгиня (). Цікаво, що схоже досить близькі і за звучанням і за значенням до слова «князь» такі титули володарів у кочівників Великого Степу як «каган», «каан», «кан», «хан», «ган», «хакан». Цьому можна знайти зрозуміле пояснення, якщо згадати, що всі вищезазначені титули ідуть коренями до часів гунів і готів, близькоспоріднених союзів племен різних народів Євразії(спірне твердження). Словом князь передають низку неслов'янських титулів (, , , тощо). Цікаво, що німецьке слово Herzog походить від старонімецького Heer-zog, дослівно — «провідник війська», «воєвода». Слово «князь» утвердилося в побуті досить пізно — воно має готське походження і в цій літературній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського князя називали каганом. Каган, хаган, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов'ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме були у праслов'ян його функції. Князь-каган називається в літописах «самодержцем», що є калькою з грецького «автократор», тобто правитель, від іншої влади не залежний. На структуру князівської дружини справили певний вплив і скандинавські, і іранські (осетинські), і греко-болгарські зразки. Історія В ранньому середньовіччі слов'янських (як і у германських) племен у Середньовіччі спершу воєначальник племені, союзу племен, військової дружини (у родоплемінну епоху). У пізньосередньовічну феодальну епоху — правитель монархічного лену — князівства. У пізніші часи — представник прошарку аристократії, власник вищого шляхетського титулу. Цитата: Тих багатих і торговельних людей треба було захистити, треба було оборонити їх од сусідів, ласих на їхні товари та багацтво. Тому то київські люде, особливо значнійші, більші, що прозивалися боярами, здавна позаводили при собі ватаги людей сильних, одважних, військових. Згодом у Київі зібралося чимале військо і воно обороняло місто од сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край. Старший над тим військом був київський князь. Але вже десь у VIII столітті найпізніш, київські князі перестали бути тільки сторожами київської торговлі; маючи велике військо — дружину, що треба було його чимсь прогодувати, вони почали нападати на сусідні племена та споружати далекі походи. Ті походи на чужі землі збогачували дружину та князя, бо купці-дружинники навозили звідти чимало товару, невольників і потім те все продавали. Що далі, то все зростала дружина київського князя й охота до походів за данею в підбиті вже землі та до наскоків в далекі чужі краї. Ті, що сиділи далі і до них не можна було часто ходити, платили тільки дань та давали помочи під час воєнного походу, але мали ще своїх князів і сами собою порядкували; до инших сажав київський князь з своєї руки князя, а ще до инших посилав своїх «мужів» — «посадників» і ті вже робили так, як скаже київський князь. . Сажаючи своїх князів та підручних в чужих землях, київський князь ніби то робив їм добро: обороняв їх од сусідів, заводив спокій, нищив і карав розбійників, а зате приходив що року зимою по дань, а часом держав там своїх «мужів» цілий рік з військом. Обійшовши землі зимою, князі й бояре разом з купцями на весну з'їздилися у Київі і поскладавши товари на човни, везли Дніпром на продаж аж до Царгороду, до Греків З переходом від первісно-родових до феодальних суспільних відносин князівська влада почала переходити у спадок і зосереджуватися у певній родині — династії. До XII століття головним джерелом князівських прибутків були не власні землі, а побори-данини. У літопису під 1146 роком побіжно згадується, що у князя Ігоря Ольговича в його господарстві під Путивлем пограбовано 900 стогів хліба. Це — урожай приблизно із 150 десятин землі. Але чи був це урожай із власних земель князя, чи сюди були завезені данини з селян підвладних князю земель, у цьому випадку відповіді немає. Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків — військовий трофей, передусім «полон» і данина. Перший князівський привілей — перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне князя, — лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господарство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення. Князь не був господарем чи власником земель, що входили до його князівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини». Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це найімовірніше болгарського походження: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг боїл (множина боїляр, боляр) відповідав візантійському патрикію. Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого. В післякиївські часи в українській традиції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської традиції, де за вищим колом князівського оточення закріпилось саме «боярин». Київські князі як старші в родині-династії «рюриковичів» мали титул великий князь. Мали свої резиденції (столи) в окремих землях (князівствах), уділах, волостях. Існували служебні князі, які не мали власних володінь і йшли на службу до інших князів. Упродовж XIV—XVI ст. руські князі перетворилися на вищий прошарок шляхти. У деяких країнах князь є спадковим або дарованим титулом. Князі, що були головами великих феодальних державних утворень на Русі й у Великому князівстві Литовському («Русь Литовська», сьогоднішні Білорусь та Литва), називалися Великими князями (у деяких країнах, наприклад, у Польщі, Чехії, Галицько-волинському князівстві, князі — голови феодальних монархій — відповідно до західноєвропейської традиції прийняли титул королів). Ординські часи, XIII—XVI ст В ординській державі XIII—XVI ст. слово «князь» вживали як руський відповідник слова «хан», який означав начальника будь-якого рівня, начальника взагалі, як людину з роду Чингіза так і ні, як виборного так і наказного (частіш наказного). Такий порядок закріпив сам Чингісхан, який як справжній степовик, простий у побуті, видав наказ про відміну всіх титулів і звань усіх державних утворень, які увійшли до складу ординської держави крім титулу «хан» (рус.князь). Зустрічаються згадки про князів верхніх і нижніх, десяцьких, соцьких і тисяцьких, тобто фактично в тому значенні, в якому у козацьких військах наступних столітть вживалось поняття «отаман», а у європейських державах — «офіцер». Саме нащадки цього численного прошарку русько-ординських служивих князів, часто змішаного русько-татарського походження і склали у подальшому основу дворянства при утворенні царства Московського, наслідуючи тим самим ординську систему правління. У Великому князівстві Литовському Після поразки Свидригайла права руських удільних князів були істотно обмежені, вони (їхні права) стали набагато меншими, ніж у панівної верстви литовців-католиків, останні ж зайняли не лише провідні посади в Литві, а й на споконвічних українських та білоруських землях. Виняток було тимчасово зроблено лише для самого Свидригайла (він одержав Волинь) та близького до великого князя литовського Сигізмунда — князя Олелька Володимировича (йому дістався Київ; див. Київське князівство). Син Олелька Володимировича — Семен Олелькович хоча й був одружений з дочкою литовського урядовця Яна Гаштовта, але це не допомогло його синові — Василеві після смерті батька стати київським князем, на це місце було призначено намісника — Мартина Гаштовта. На Волині після смерті Свидригайла 1452 на вищі пости також почали призначати вихідців з Литви. Проте вже наприкінці 15 — початку 16 століття державної влади позбавили і литовських князів. Відтоді удільних князів не стало, усі вони були зрівняні з «службовими князями», хоча й вирізнялися з-поміж них величиною своїх земельних володінь та правом власної хоругви (корогви). Так, серед волинських князів, яких на той час збереглися біля 30 родів, найвизначнішими були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Порицькі. Вони володіли понад 1000 сіл, виходили на війну не під загальною хоругвою, а під власною, а із своїх добр (маєтностей) мали виставляти по одному озброєному воякові з 8 селянських господарств (1528 тільки князь К.Острозький виставив 426 вершників). Набагато менше було магнатів-князів на Київщині, Брацлавщині, Поділлі. Однак їхня загальна частка в земельних володіннях була досить значною, і тому вони, як і всі інші колишні удільні князі, не могли змиритися зі своєю новою — доволі незначною державною роллю. Будучи незадоволеними своїм становищем, вони почали дедалі більше звертати свій погляд до Великого князівства Московського, яке, звільнившись від монгольської зверхності, набирало сили і рухалося в бік створення централізованої могутньої держави. Великий князь московський Іван III Васильович (1462—1505) проголосив себе захисником православ'я, великих князів московських — нащадками Рюриковичів, а війну з Великим князівством Литовським — боротьбою за руські землі. За цих умов деякі православні князі потягнулися до Москви. На початку 16 століття десятки чернігівських та новгород-сіверських князів (див. також Верховські князі) зі своїми землями перейшли до новоутвореного Московського царства, де дали початок родам Одоєвських, Воротинських, Трубецьких, Бєльських та ін. У цьому зв'язку 1481 року постала і змова проти короля польського і великого князя литовського Казиміра IV Ягеллончика князів Михайла Олельковича, Івана Гольшанського, Федора Бєльського та ін. (див. Змова князів 1481 року), що задумали зі своїми землями теж перейти до Великого князівства Московського. Змова була розкрита, більшість змовників страчена, тільки князю Ф. Бєльському вдалося втекти до Москви. Напруга, однак, не вщухла. 1508 року вибухнуло нове повстання руських князів проти Литви, його очолив князь Михайло Глинський зі своїми братами. Однак повстання не вдалося і його очільники подалися до великого князя московського Василія III Івановича. Згідно з Люблінською унією 1569, до Корони Польської було прилучено Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщину й Київщину, за Великим князівством Литовським залишилися, крім його власних земель, Білорусь, Берестейщина та Пінщина. Невдовзі більшість українських князів полонізувалася й окатоличилася. Серед тих, хто найдовше тримався своєї віри й свого народу, були князі Острозькі. Однак зі смертю кн. В.-К.Острозького його син — кн. Я.Острозький перейшов до католицтва, а зі смертю останнього рід Острозьких закінчився. 1610 М.Смотрицький у «Треносі або Плачі Східної церкви» змушений був констатувати, що «славні доми руських князів» («княжата Сангушки, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Самгуські, Чорторизькі, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні, які довго було б вичисляти окремо») відвернулись від правосл. церкви. На службі у князів московських Нащадків удільних руських князів та Гедиміновичів з охотою приймали на свою службу великі князі московські, надаючи їм привілеї, однак з часом більшість з них перетворилася на звичайних служилих людей. Так, у 14 та на поч. 15 ст. стан служилих князів був набагато вищим за стан бояр, а вже наприкінці 15 ст. князі самі домагалися призначення їх боярами (від 15 ст. чин боярина став найвищим у Московському царстві). У 17 ст. князь-боярин за своїм соціальним становищем був значно вищим за князя, який служив «поза розрядом». До Петра I звання князя було родовим, передавалося в спадок і ніким не могло бути наданим. На той час князями були лише: нащадки князя Рюрика; потомки вел. кн. литов. Гедиміна; а також князі ін. народів, переважно мордовців і татар, пізніше — грузинів та ін. мешканців Кавказу. Поява в царстві «без ліку князів з татар і мордви» позбавила княжий титул його колишнього значення, справа дійшла до того, що назвати ту чи ін. княжу особу лише за її княжим титулом — князем (без її імені) означало «обезчестити» її, оскільки лише хресне ім'я відрізняло християнина від нехристиянина. Щоб підняти князівське достоїнство в Росії, цар Петро I почав нагороджувати цим титулом. Відтоді князівський сан, особливо з додатком «найясніший» став ознакою особливих заслуг перед рос. імператором. Серед українців за походженням титулом князя були нагороджені: за імп. Павла I — віце-канцлер, граф О.Безбородько; за імп. Олександра I — рос. посол на Віденському конгресі граф О.Розумовський; за імп. Миколи I — граф В.Кочубей (див. Кочубеї), голова Державної ради та генерал-фельдмаршал граф І.Паскевич-Єриванський (див. Паскевичі). Князівськими титулами нагороджувались особи, які вже мали графський титул, а титулами найясніших князів — ті, хто вже мав князівський титул. Так, ген.-фельдмаршал І.Паскевич спочатку отримав титул графа з додатком до фамілії «князь Єриванський», потім також «князь Варшавський» з титулом «найясніший». Наприкінці 19 ст. в Російській імперії було 250 зареєстрованих князівських родів, з них бл. 40 вели свій родовід від Рюрика і Гедиміна. Князівських родів, що отримали цей титул від імператорів, було бл. 20. Інше У традиційній весільній обрядовості східних слов'ян «князем» і «княгинею» називали наречених і молодих на весіллі. Шафери йменувалися «боярами», зображуючи на весіллі старших дружинників князя. Примітки Джерела та література * П. В. Голобуцький. Князь // * В. Д. Гончаренко. Князь // Література * Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.) : склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів, 2002. * Князі України-Русі: Укладені на основі «Історії України-Русі» Миколи Аркаса та «Літопису Руського» / Упоряд. Я. Мельничук, Б. Карабін; Ред. А. М. Монтасевич. — Л.: Край, 1993. — 120 с. Посилання * Князь // * Князь, князъ, кнѧзь, кнезь; Княгиня, княгинѧ, кнегиня, кнегинѧ, кнегини, кнѣгинѣ, кнѧгиня, кнѧгини, кнѧгинѧ // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. Випуск 14 (К — Конъюрация). 2008. — С. 150—152; 144—145. * Див. також Архикнязь | Боярин | Воєвода | Герцог | Король | Посадник | Огнищанин | Чашник | Великий князь | Каган | Цар Князівство Князь Церкви Князівське право Держава (символ) Намісництво Принцепс

алгебраїчним рівнянням виду А́лгебра (від аль-джебр — «відновлення (розрізнених частин)») — розділ математики, що вивчає математичні операції і відношення, та утворення, що базуються на них: многочлени, алгебраїчні рівняння, алгебраїчні структури. Вивчення властивостей композицій різного виду в XIX столітті привело до думки, що основне завдання алгебри — вивчення властивостей операцій незалежно від об'єктів, до яких вони застосовуються. З того часу алгебру стали розглядати як загальну науку про властивості та закони композиції операцій. У наші дні алгебра — одна з найважливіших частин математики, що має застосування як у суто теоретичних, так і в практичних галузях науки. Історія Стародавній світ Перша сторінка книги Аль-Хорезмі «Кітаб аль-джебр ва-ль-мукабала», з якої наука отримала свою назву «алгебра» Розв'яжемо задачу: «Вік трьох братів 30, 20 і 6 років. Через скільки років вік старшого дорівнюватиме сумі віку обох молодших братів?» Позначивши шукану величину як х, складемо рівняння: , звідки . Близький до описаного метод розв'язання був відомий ще у 2-му тисячолітті до н. е. переписувачам Стародавнього Єгипту (проте вони не застосовували буквеної символіки). У збережених до наших днів математичних папірусах є не тільки задачі, що приводять до лінійних рівнянь з одним невідомим, як у задачі про вік братів, а й задачі, що ведуть до квадратних рівнянь виду . Ще складніші задачі вміли розв'язувати на початку 2-го тисячоліття до н. е. у стародавньому Вавилоні: в математичних текстах, виконаних клинописом на глиняних табличках, є квадратні й біквадратні рівняння, системи рівнянь з двома невідомими і найпростіші кубічні рівняння. При цьому вавилоняни також не використовували буквених позначень, а подавали розв'язки типових задач, зводячи розв'язок аналогічних задач до заміни числових значень. В числовій формі наводились також і деякі правила тотожних перетворень. Якщо для розв'язання рівняння треба було знайти квадратний корінь числа , яке не є точним квадратом, то наближене значення кореня х знаходили як середнє арифметичне чисел х і а/х. Перші загальні твердження про тотожні перетворення наявні у давньогрецьких математиків, починаючи з VI ст. до н. е. Серед математиків Стародавньої Греції було прийнято висловлювати всі алгебраїчні твердження в геометричній формі. Замість додавання чисел говорили про додавання відрізків, добуток двох чисел тлумачили як площу прямокутника, а добуток трьох чисел як об'єм прямокутного паралелепіпеда. Алгебраїчні формули набували вигляду співвідношень між площами і об'ємами. Наприклад, говорили, що площа квадрата, побудованого на сумі двох відрізків, дорівнює сумі площ квадратів, побудованих на цих відрізках, збільшеній на подвоєну площу прямокутника, побудованого на цих відтинках. Таким чином з'явилися терміни «квадрат числа» (тобто добуток величини на себе), «куб числа», «середнє геометричне». Геометричної форми у греків набув і розв'язок квадратного рівняння — вони шукали сторони прямокутника за заданими периметром і площею. Більшість задач у Греції розв'язували шляхом побудови циркулем і лінійкою. Але не всі задачі могли бути розв'язані такими методами. Прикладами таких задач є подвоєння куба, трисекція кута, завдання побудови правильного семикутника (див. Класичні задачі давнини). Всі вони зводились до кубічних рівнянь виду , і , відповідно. Для розв'язку цих задач розробили новий метод — відшукування точок перетину конічних перетинів (еліпса, параболи і гіперболи). Геометричний підхід до алгебраїчних проблем обмежував подальший розвиток науки. Наприклад, не можна було додавати величини різних розмірностей (довжини, площі, об'єми), не можна було говорити про добуток більш ніж трьох множників тощо. Ідея відмови від геометричного трактування з'явилася у Діофанта Александрійського, який жив у III ст. У його книзі «Арифметика» з'являється буквена символіка і спеціальні позначення для степенів аж до 6-ого. Були в нього і позначення для від'ємних степенів, від'ємних чисел, а також знак рівності (особливого знаку для додавання ще не було), стислий запис правил множення додатних і від'ємних чисел. На подальший розвиток алгебри сильний вплив мали досліджені Діофантом задачі, що приводять до складних систем алгебраїчних рівнянь, у тому числі до систем, де кількість рівнянь була меншою від кількості невідомих. Для таких рівнянь Діофант шукав лише додатні раціональні розв'язки (див. Діофантові рівняння). З VI ст. центр математичних досліджень переміщається в Індію, Китай, країни Близького Сходу та Середньої Азії. Китайські вчені розробили метод послідовного виключення невідомих для розв'язання систем лінійних рівнянь, дали нові методи наближеного розв'язку рівнянь вищих степенів. Індійські математики (Аріабхата I, Брамагупта) використовували від'ємні числа, вдосконалили буквену символіку. Однак лише в працях вчених Близького Сходу та Середньої Азії алгебра оформилася у самостійну галузь математики, що займається розв'язком рівнянь. У IX ст. узбецький математик і астроном Мухаммед аль-Хорезмі написав трактат «Кітаб аль-джебр ва-ль-мукабала», де дав загальні правила для розв'язання рівнянь першого степеня. Слово «аль-джебр» (відновлення), від якого нова наука отримала свою назву, означало перенесення від'ємних членів рівняння з однієї частини в іншу зі зміною знака. Вчені Сходу вивчали розв'язок кубічних рівнянь, хоча не зуміли отримати загальної формули для їхніх коренів. У Європі вивчення алгебри почалося в XIII ст. Одним з великих математиків того часу був італієць Леонардо Пізанський (Фібоначчі) (близько 1170 — після 1228). Його «Книга абака» (1202) — трактат, який містив відомості про арифметику і алгебру до квадратних рівнянь включно (див. Числа Фібоначчі). Першим великим самостійним досягненням західноєвропейських вчених було відкриття формули для розв'язання кубічного рівняння, опублікованої в 1545 р. . Це було заслугою італійських алгебраїстів Сципіон дель Ферро, Нікколо Тарталья і Джироламо Кардано. Учень Кардано Лодовіко Феррарі розв'язав і рівняння 4-го степеня. Вивчення деяких питань, пов'язаних з коренями кубічних рівнянь, привело італійського алгебраїста Р. Бомбеллі до відкриття комплексних чисел. Розвиток символіки Відсутність зручної і розвиненої символіки стримувала подальший розвиток алгебри: найскладніші формули доводилося викладати у словесній формі. Наприкінці XV ст. Лука Пачолі зробив спробу ввести алгебраїчну символіку, хоча більшого успіху досяг наприкінці XVI ст. французький математик Франсуа Вієт, запровадивши літерні позначення не лише для невідомих, а й для довільних постійних величин. Символіку Вієта було вдосконалено його послідовниками. Остаточного вигляду їй надав у XVII ст. французький філософ і математик Рене Декарт, який запровадив (вживані досі) позначення для показників степенів. Поступово розширювався запас чисел, з якими можна було виконувати дії. Завоювали права громадянства від'ємні числа, потім — комплексні, вчені стали вільно застосовувати ірраціональні числа. Виявилося, що, попри таке розширення запасу чисел, раніше встановлені правила алгебраїчних перетворень зберігають свою силу. Нарешті, Декарту вдалося звільнити алгебру від невластивої їй геометричної форми. Все це дало змогу розглядати питання розв'язку рівнянь у найзагальнішому вигляді, застосовувати рівняння до розв'язання геометричних задач. Наприклад, задача про знаходження точки перетину двох прямих звелася до розв'язку системи рівнянь, яким задовольняли точки цих прямих. Такий метод розв'язку геометричних задач отримав назву аналітичної геометрії. Розвиток літерної символіки дозволив встановити загальні твердження щодо алгебраїчних рівнянь: теорема Безу про подільності багаточлена на двочлен , де — корінь цього багаточлена; формула Вієта для співвідношення між коренями квадратного рівняння і його коефіцієнтами; правила, які дозволяють оцінювати кількість дійсних коренів рівняння; загальні методи виключення невідомих з систем рівнянь тощо. Подальші успіхи щодо традиційних задач алгебри Особливо далеко в сфері розв'язку систем лінійних рівнянь вдалось просунутись в XVIII ст. — для них були отримано формули, які дозволяють виразити розв'язок через коефіцієнти і вільні члени. Подальше вивчення таких систем рівнянь привело до теорії матриць і визначників. Наприкінці XVIII ст. було доведено, що будь-яке алгебраїчне рівняння з комплексними коефіцієнтами має хоча б один комплексний корінь. Це твердження називається основною теореми алгебри. Протягом двох з половиною століть увагу алгебраїстів була прикута до задачі про виведення формули для розв'язку загального рівняння 5-го степеня. Треба було виразити розв'язок цього рівняння через його коефіцієнти за допомогою арифметичних операцій і коренів (розв'язати рівняння в радикалах). Лише в XIX ст. італієць Паоло Руффіні і норвежець Нільс Абель незалежно один від одного довели, що такої формули не існує (див. Теорема Абеля—Руффіні). Ці дослідження були завершено французьким математиком Е. Галуа, методи якого дозволили для такого рівняння визначити, розв'язується воно в радикалах чи ні. Один з найвизначніших математиків — К. Гаус з'ясував, коли можна побудувати циркулем і лінійкою правильний n-кутник: дана задача була напряму пов'язана з вивченням коренів рівняння . З'ясувалося, що вона розв'язна лише тоді, коли число n є простим числом Ферма чи добутком кількох різних простих чисел Ферма. Тим самим молодий студент (Гаусу було тоді лише 19 років) розв'язав задачу, якою безуспішно займалися вчені понад два тисячоліття. Розширення галузі досліджень алгебри На початку XIX ст., було розв'язано основні задачі, що стояли перед алгеброю в першому тисячолітті її розвитку. Алгебра отримала самостійне обґрунтування, що не спирається на геометричні поняття, а алгебраїчні методи стали застосовуватися для розв'язку геометричних задач. Були розроблені правила буквеного числення для раціональних і ірраціональних виразів, з'ясоване питання про можливість розв'язання рівнянь в радикалах і побудована строга теорія комплексних чисел. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що тепер математики вирішуватимуть нові класи алгебраїчних рівнянь, доводити нові алгебраїчні тотожності і тощо. Проте розвиток алгебри стала розвиватися іншим шляхом: з науки про буквені обчислення і рівняння вона перетворилася в загальну науку про операції та їх властивості. Після створення теорії комплексних чисел постало питання про існування гіперкомплексних чисел — чисел з кількома уявними одиницями. Таку систему чисел, які мали вигляд , де , побудував в 1843 р. ірландський математик Вільям Гамільтон, назвавши їх кватерніонами. Правила дій над кватерніонами нагадують правила звичайної алгебри, проте операція множення не є комутативною: наприклад, , а . З операціями, властивості яких лише частково нагадують властивості арифметичних операцій, математики XIX ст. зіштовхнулися і в інших питаннях. У 1858 р. англійський математик Артур Келі ввів загальну операцію множення матриць і вивчив її властивості. Виявилося, що до множення матриць зводиться багато вивчених раніше операцій. Англійський логік Джордж Буль в середині XIX ст. почав вивчати операції над висловлюваннями, які дозволяли з двох даних висловлювань побудувати третє, а наприкінці XIX ст. німецький математик Георг Кантор ввів операції над множинами: об'єднання, перетин тощо. Виявилося, що і як в випадку операцій над висловлюваннями, так операції володіють властивостями комутативності, асоціативністю і дистрибутивності, але деякі їх властивості не схожі на властивості операцій над числами. Таким чином протягом XIX ст. виникли різні види алгебр: звичайних чисел, комплексних чисел, кватерніонів, матриць, висловлювань, множин. Кожна з них мала свої правила, свої тотожності, свої методи розв'язку рівнянь. При цьому для деяких видів алгебр правила були дуже схожими. Наприклад, правила алгебри раціональних чисел не відрізняються від правил алгебри дійсних чисел. Саме тому формули для раціональних чисел, виявляються вірними і для будь-яких дійсних (і навіть будь-яких комплексних) чисел. Однаковими виявилися правила в алгебрі висловлювань і в алгебрі множин. Все це привело до абстрактного поняття композиції, тобто операції, яка кожній парі елементів певної множини ставить в відповідність третій елемент цієї ж множини. Композиціями є додавання і множення натуральних, цілих, раціональних, дійсних та комплексних чисел, множення матриць, перетин і об'єднання підмножин певної множини тощо. А віднімання і ділення в полі натуральних чисел не є композиціями, бо різниця і частка можуть не бути натуральними числами. Вивчення властивостей композицій різного виду призвело до думки, що основне завдання алгебри — вивчення властивостей операцій незалежно від об'єктів, до яких вони застосовуються. Інакше кажучи, — алгебра стала розглядатися як загальна наука про властивості та закони композиції операцій. При цьому дві множини, в кожній з яких визначені композиції, стали вважати тотожними з погляду алгебри (ізоморфними), якщо між цими множинами можна встановити взаємно-однозначну відповідність, що переводить один закон композиції в інший. Якщо дві множини з композиціями ізоморфні, то, вивчаючи одну з них, дізнаємося алгебраїчні властивості іншої. Оскільки сукупність різних множин з заданими в них законами композиції необмежена, було виділено типи таких множин, які хоча й не ізоморфні, проте мають спільні властивості композиції. Наприклад, вивчивши властивості операцій додавання і множення над множинами раціональних, дійсних і комплексних чисел, математики створили загальне поняття поля — множини, де визначено ці дві операції, причому виконуються їх звичайні властивості. Дослідження операції множення матриць призвело до виділення поняття групи, яке є нині одним з найважливіших не тільки в алгебрі, й у всій математиці. Розділи алгебри * Елементарна алгебра — лінійні, квадратні, кубічні та рівняння 4-го степеня. * Абстрактна алгебра — вивчає алгебраїчні структури, такі як групи, кільця, поля які задано аксіоматично. * Булева алгебра — алгебраїчна структура, що є доповненою дистрибутивною ґраткою, та частина математики яка вивчає подібні структури. * Лінійна алгебра — що вивчає векторні простори та матриці. * Універсальна алгебра — вивчає алгебраїчні властивості, спільні для всіх алгебраїчних структур. * Алгебраїчна теорія чисел — вивчає цілі алгебраїчні числа в різних алгебраїчних структурах. * Алгебраїчна геометрія — застосовує абстрактну алгебру до задач геометрії. * Комутативна алгебра — вивчає комутативні кільця, їхні ідеали і модулі. * Алгебраїчна комбінаторика — застосовує методи абстрактної алгебри і теорії груп до задач комбінаторики, і навпаки. * Алгебра Кодда — базується на теорії множин і є основою логіки роботи баз даних. Елементарна алгебра Елементарна алгебра () — алгебра, що подається у вигляді навчальної дисципліни, орієнтованої на вивчення у загальноосвітній школі. Разом з арифметикою, елементарною геометрією та плоскою тригонометрією належить до елементарної математики, яка вивчається у рамках шкільної програми. Дисципліна розглядає: основні поняття алгебри, основи комбінаторики, алгебраїчні вирази, раціональні та ірраціональні рівняння, системи рівнянь, функції та їх графіки, числові послідовності тощо. Абстрактна алгебра Абстрактна алгебра (, також вища алгебра, загальна алгебра) — галузь математики, яка зосереджена на вивченні властивостей аксіоматично впроваджених алгебраїчних структур. В сучасній науковій літературі називається просто «алгебра». Ознака «абстрактна» підкреслює, що об'єктами вивчання є абстрактні структури, такі як групи, кільця, поля і модулі, на відміну від алгебраїчних виразів, що вивчаються в елементарній «шкільній» алгебрі. Абстрактна алгебра сформувалася протягом другої половини 19 і першої чверті 20 століття і була вперше систематично викладена в монографії «Moderne Algebra» Ван дер Вардена (1930 р.). Алгебраїчна точка зору спричинила надзвичайно великий вплив на розвиток багатьох галузей математики в 20 столітті, зокрема теорії чисел, топології, алгебраїчної геометрії і функціонального аналізу. Лінійна алгебра Лінійна алгебра () — частина алгебри, що вивчає вектори, векторні простори, лінійні відображення та системи лінійних рівнянь. Векторні простори зустрічаються в математиці та її прикладних застосуваннях. Лінійна алгебра широко використовується в абстрактній алгебрі та функціональному аналізі і застосовується у природничих науках. До лінійної алгебри відносять: теорію лінійних рівнянь, теорію визначників, теорію матриць, теорію векторних просторів та лінійних перетворень у них, теорію форм (наприклад, квадратичних), теорію інваріантів (частково), тензорне числення (частково). Універсальна алгебра Універсальна алгебра — розділ математики, що вивчає загальні властивості алгебраїчних систем, знаходячи спільні риси між такими алгебраїчними конструкціями, як групи, кільця, модулі, вводячи властиві їм всім поняття і загальні для всіх них ствердження й результати. Є розділом, займає проміжне положення між математичною логікою і загальною алгеброю, як апарат реалізації математичної логіки у застосуванні до загальноалгебраїчних структур. Алгебрична комбінаторика Алгебрична комбінаторика — розділ математики на стику комбінаторики і алгебри, що працює з симетріями комбінаторних об'єктів, або з такими об'єктами, що мають багату внутрішню структуру. Серед її тем — матроїди, многогранники, сильно регулярні графи, частково впорядковані множини, скінченні геометрії. Див. також Число Змінна Рівняння Лінійне рівняння Квадратне рівняння Алгебраїчне рівняння Діофантові рівняння

Рівняння Ілюстрація графічного методу знаходження коренів рівняння Рівняння — аналітичний запис задачі знаходження аргументів, при яких дві задані функції рівні між собою. : , де та — деякі задані функції, які називають лівою та правою частинами рівняння, x — елемент множини, на якій визначені функції f та g. Аргументи функцій рівняння називають невідомими (величинами); значення невідомих, за яких рівняння стає рівністю — коренями рівняння. Рівняння може мати один, кілька або нескінченно багато коренів, а може не мати кореня взагалі. Іноді математична задача накладає обмеження на множину, якій повинні належати розв'язки рівняння, наприклад, діофантові рівняння вимагають тільки цілочисленного розв'язку. Існування та кількість коренів рівняння теж можуть залежати від множини: наприклад, рівняння не має дійсних розв'язків, однак має комплексні розв'язки. Нормальна форма запису рівняння має вигляд: : . До неї можна перейти, перенісши праву частину рівняння наліво. Рівняння в такій формі називають однорідним. Для того, "щоб розв'язати рівняння", потрібно знайти його розв'язки або довести, що їх не існує. Аргументами фунцій, а, отже, невідомими рівнянь можуть бути не тільки числа, а й складніші математичні об'єкти. Наприклад, в диференціальних рівняннях невідомими є функції, в операторних — оператори тощо. Еквівалентність рівнянь Два рівняння називають еквівалентними або рівносильними, якщо кожен корінь одного рівняння є коренем другого рівняння і навпаки. Еквівалентність рівнянь має властивість рефлексивності: якщо одне рівняння еквівалентне другому, то друге рівняння еквівалентне першому. Еквівалентність рівнянь має властивість транзитивності: якщо одне рівняння еквівалентне другому, а друге еквівалентне третьому, то перше рівняння еквівалентне третьому. Властивість еквівалентності рівнянь дозволяє проводити з ними перетворення, на яких ґрунтуються методи їхнього розв'язання. Третя важлива властивість задається теоремою: рівняння : еквівалентне сукупності рівнянь: : Це означає, що всі корені першого рівняння є коренями одного з двох інших рівнянь, і дає змогу знаходити корені частинами. Наслідок рівняння та сторонні корені Рівняння : називають наслідком рівняння : , якщо всі корені другого рівняння є коренями першого. Загалом перше рівняння може мати додаткові корені, які щодо другого рівняння називають сторонніми. Сторонні корені можуть з'явитися при перетвореннях, необхідних для знаходження коренів рівнянь. Для того, щоб їх виявити, потрібно перевірити корінь підставленням до початкового рівняння. Якщо при підставлянні рівняння стає тотожністю, то корінь справжній, якщо ні — сторонній. Приклад Рівняння : при піднесенні обох частин до квадрату дає рівняння : або Обидва рівняння є наслідками початкового. Останнє з них легко розв'язати. Воно має два корені : та . При підставлянні першого кореня в початкове рівняння утворюється тотожність : При підставлянні другого кореня утворюється хибне твердження: : . Отже, другий корінь потрібно відкинути, як сторонній. Основні властивості рівнянь З алгебраїчними виразами, що входять до рівняння можна виконувати операції, які не змінюють його коренів, зокрема. У будь-якій частині рівняння можна розкрити дужки. У будь-якій частині рівняння можна звести подібні доданки. Будь-який член рівняння можна перенести з однієї частини в іншу, замінивши його знак на протилежний. Обидві частини рівняння можна множити або поділити на одне й те саме число, відмінне від нуля. Рівняння, які є результатом цих операцій є еквівалентними початковому рівнянню. Піднесення обох частин рівняння до квадрату може призвести до появи сторонніх коренів. Види рівнянь та особливості їх розв'язування Розрізняють алгебраїчні, параметричні, трансцендентні, функціональні, диференціальні та інші види рівнянь. Розв'язування рівнянь Окремі класи рівнянь мають аналітичні розв'язки, які зручні тим, що не лише дають точне значення кореня, а й дозволяють записати розв'язок у вигляді формули, до якої можуть входити параметри. Такі аналітичні вирази дають змогу не лише обчислити корені, а й провести аналіз їх існування та їхньої кількості залежно від значень параметрів, що часто буває навіть важливішим для практичного застосування, ніж конкретні значення коренів. До рівнянь, для яких відомі аналітичні розв'язки, належать алгебраїчні рівняння не вище четвертого степеня: лінійне рівняння, квадратне рівняння, кубічне рівняння та рівняння четвертого степеня. Алгебраїчні рівняння вищих степенів у загальному випадку аналітичного розв'язку не мають, хоча деякі з них можливо звести до рівнянь нижчих степенів. Рівняння, до яких входять трансцендентні функції, називають трансцендентними. Серед них аналітичні розв'язки відомі для деяких тригонометричних рівнянь, оскільки нулі тригонометричних функцій добре відомі. У загальному випадку, коли аналітичного розв'язку знайти не вдається, застосовують чисельні методи. Чисельні методи не дають точного розв'язку, а тільки дозволяють звузити інтервал, в якому лежить корінь, до певного наперед заданого значення. Алгебраїчні рівняння Алгебраїчним рівнянням називають рівняння вигляду : де — многочлен від однієї або декількох змінних , які є невідомими. Впорядкований набір чисел a1, …, an задовольняє цьому рівнянню, якщо при заміні x1 на a1, x2 на a2 і так далі отримується правильна числова рівність (наприклад, впорядкована трійка чисел (3, 4, 5) задовольняє рівнянню х2 + у2 = z2, оскільки 32 +42 = 52). Число, що задовольняє алгебраїчне рівняння з одним невідомим, називають коренем цього рівняння. Множина всіх наборів чисел, що задовольняють дане рівняння, є множиною розв'язків цього рівняння. Степенем многочлена Р називають степінь рівняння Р(х1, … , xn) = 0. Наприклад, 3х — 5у + z = с — рівняння першого степеня, х2 + у2 = z2 — другого степеня, а х4 — Зх3 + 1 = 0 — четвертого степеня. Рівняння першого степеня називають також лінійними. Рівняння вищого степеня називають нелінійними. Алгебраїчне рівняння з одним невідомим має скінченну кількість коренів, а множина розв'язків алгебраїчного рівняння з великою кількістю невідомих може бути нескінченною множиною наборів чисел. Тому здебільшого розглядають не окремі алгебраїчні рівняння з n невідомими, а системи рівнянь і шукають набори чисел, які одночасно задовольняють всі рівняння цієї системи. Сукупність всіх таких наборів утворює множину розв'язків системи. Лінійні рівняння Лінійне рівняння — рівняння, обидві частини якого визначаються лінійними функціями. Може бути записане: * у загальній формі: * в канонічній формі: Квадратні рівняння Графіки квадратичної функції (парабола) : де — вільна змінна, , , — коефіцієнти, причому Вираз називають квадратним тричленом. Корінь такого рівняння (корінь квадратного тричлена) — це значення змінної , яке перетворює квадратний тричлен на нуль, тобто це значення, що перетворює квадратне рівняння на тотожність. Коефіцієнти квадратного рівняння мають власні назви: коефіцієнт називають першим або старшим, коефіцієнт називають другим або коефіцієнтом біля , називають вільним членом цього рівняння. Приведеним називають квадратне рівняння, у якому старший коефіцієнт дорівнює одиниці. Таке рівняння можливо отримати після ділення усього виразу на старший коефіцієнт : Повним квадратним рівнянням називають таке, у якого всі коефіцієнти є відмінними від нуля. Неповним квадратним рівнянням називають таке, у якому хоча б один з коефіцієнтів крім старшого (або другий коефіцієнт, або вільний член) дорівнює нулю. Для графічного аналізу квадратного рівняння в декартовій системі координат використовують параболу — графік квадратичної функції, що лежить в основі рівняння. Для знаходження коренів квадратного рівняння у загальному випадку використовують такий алгоритм: +Обчислити значення дискримінанту квадратного рівняння за виразом . 1) якщо 2) якщо 3) якщо коренів два, для знаходження використовують формулу: , корінь один (або кажуть про два однакових корені), формула якого — роблять висновок про те, що корені у множині дійсних чисел відсутні. Кубічні рівняння Графік кубічної функції (кубічна парабола) : Для графічного аналізу кубічного рівняння в декартовій системі координат використовують кубічну параболу. Довільне кубічне рівняння канонічного вигляду можливо привести до простішого вигляду : після ділення його на й підставляння до нього заміни При цьому коефіцієнти будуть дорівнювати: : : Рівняння четвертого степеня Графік многочлена 4-го степеня з чотирма коренями й трьома критичними точками. : Четвертий степінь для алгебричних рівнянь є найвищим, за якого існує аналітичний розв'язок у радикалах у загальному вигляді (тобто, за довільного значення коефіцієнтів). Оскільки є многочленом четвертого степеня, вона має одну і ту ж границю при прямуванні до плюс і до мінус нескінченності. Якщо , то функція зростає до плюс нескінченності з обох боків, а отже, функція має глобальний мінімум. Аналогічно, якщо , то функція спадає до мінус нескінченності з обох боків, а отже, функція має глобальний максимум. Системи лінійних алгебраїчних рівнянь Системою лінійних алгебраїчних рівнянь називають систему рівнянь вигляду: : Тут — кількість рівнянь, а — кількість невідомих. x1, x2, …, x'n — невідомі, які треба визначити. a11, a12, …, amn — коефіцієнти системи, та b1, b2, … bm — вільні члени, — вважають відомими. Індекси коефіцієнтів (aij) системи означають номери рівняння (i) та невідомого (j), біля якого стоїть цей коефіцієнт, відповідно. Систему називають однорідною, якщо усі її вільні члени дорівнюють нулю (b1 = b2 = … = bm = 0), у протилежному випадку — неоднорідною. Систему називають квадратною, якщо число m рівнянь дорівнює числу n" невідомих. Розв'язок системи — сукупність n чисел c1, c2, …, c'n таких, що підставлення кожного ci замість xi" у систему перетворює усі її рівняння на тотожності. Систему називають сумісною, якщо вона має хоча б один розв'язок, і несумісною, якщо у неї немає жодного розв'язку. Розв'язки c1(1), c2(1), …, c'n(1) та c1(2), c2(2), …, cn(2) сумісної системи називають різними, якщо порушується хоча б одна з рівностей: c1(1) = c1(2), c2(1) = c2(2), …, cn(1) = cn(2). Сумісну систему називають визначеною", якщо вона має єдиний розв'язок, і невизначеною, якщо вона має безліч розв'язків. В останньому випадку кожен її розв'язок називають частковим розв'язком системи. Сукупність усіх часткових розв'язків називають "загальним розв'язком системи". Рівняння з параметрами Рівнянням з параметрами називають математичне рівняння, вигляд і розв'язок якого залежить від значень одного чи декількох параметрів. Розв'язати рівняння з параметром означає: Знайти усі системи значень параметрів, за яких дане рівняння має розв'язок. Знайти усі розв'язки для кожної знайденої системи значень параметрів, тобто для невідомого та параметра мають бути вказані свої області допустимих значень. Рівняння з параметром можуть бути як лінійними, так і нелінійними. Приклад лінійного рівняння з параметром: : Приклад нелінійного рівняння з параметром: : де — незалежна змінна, — параметр. Трансцендентні рівняння Трансцендентним рівнянням називають рівняння, що містить показникові, логарифмічні, тригонометричні, обернені тригонометричні функції, наприклад:

Руська Правда «Руська правда» () — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Руська Правда містить норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства. Пам'ятка української мови. Зі всіх відомих пам'яток ХІ ст. специфічні риси української мови найбільшою мірою відобразила «Руська Правда». Історія Руська правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх більше 100. Історія постання Руської правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена. Руську правду (коротку редакцію) відкрив В. М. Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их роках, надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито декілька списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської правди дещо відрізняються списки середньої Руської правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої редакції (М. Максимейко, О. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихомиров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції). Перша сторінка Синодального списку Руської правди: «СУД ЯРОСЛАВЛЬ ВОЛОДИМѢРИЧЬ. ПРАВДА РОУСЬСКАЯ…» З видавців текстів Руської правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, М. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (видання АН УРСР), Б. Грекова, О. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—1844), Л. Ґетц (1910—1913); французькою — М. Шефтель (1963), польською — Іґнаци Бенедикт Раковецький (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томному виданні АН СРСР «Правда Русская» (1940 — 1963; за редакцією Б. Грекова). Досліди над історією Руської правди і систематизацією її списків вели М. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував М. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). М. Калачов і В. Ключевський добачали в Руській правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Русі й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.). Коротка «Руська правда» Коротка Руська правда (43 статті) поділяється на 4 частини: Правда Ярослава або Найдавніша Правда — найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18, також, можливо, статті 42 та 43; Правда Ярославичів — звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41); Покон вірного — встановлює оплати вирникам (ст. 42) Урок мостникам (ст. 43). Правда Ярослава, на думку одних дослідників, постала біля 1016, інших — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої Руської правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кровної помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032–1054 (Б. Греков, А. Зимін). Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права. Розширена правда Широка «Руська правда» (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені близько 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за Ж. Третяковським та Р. Ткачуком;— її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Грінкою;— за князювання Мстислава Володимировича, а за О. Вассерманом і Л. Черепніним — до 1209. Зміст широкої «Руської правди» в частині карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої сталося вбивство (дика вира); за поранення, образу честі, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але і дружини, дітей та самого злочинця. «Руська правда» знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», легальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса мѣсто»). Ці й інші норми «Руської правди» дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України. Скорочена «Руська правда» Скорочена «Руська правда» виникла не раніше 12 ст. Це переробка одного із списків Розширеної правди. Її виникнення пов'язують із спробами кодифікації. Проте на думку британських вчених С. Франкліна та Дж. Шеппарда, Скорочена «Руська правда» є ранішою і датується приблизно XI—XII ст. Історики обґрунтовують свою концепцію тим, що норми Скороченої «Правди» є набагато спрощенішими в порівнянні з Розширеним варіантом, тож, логічно припустити, що правові норми мали б розвиватись у все більш складну систему. Крім того, Розширена «правда», має відсилки до Скороченого кодексу «Правди», зокрема, коли нормами Розширеної «Правди» забороняється смертна кара, як санкція, що була присутня у короткому кодексі. Виділення в структурі даного документу т. зв. «Найданішої Правди», яку приписують князю Ярославу є всього-на-всього гіпотетичною екстраполяцією з Короткої редакції «Правди». Коротка редакція «Правди» складається з 43 статей, Перша її частина (статті 1-18), що приписується князю Ярославу характеризується збереженням кровної помсти, всі перераховані матеріальні санкції носили радше компенсаційний характер, а не штраф на користь князя, що ми можемо спостерігати у Розширеній редакції. Зумовлена така ситуація, ймовірно, слабкістю князівської влади на той момент, хоча проти такої концепції категорично виступає М. Б. Свердлов. Проте його зауваження були заперечені С. Франкліном та Дж. Шеппардом, оскільки з аналізу перших 18 статей короткої редакції «Правди» цілком зрозуміло, що князь відігравав другорядну роль у виконанні санкцій «Правда Ярослава» належить до звичаєвого права. Подібно до всіх інших правових кодексів, вона була написана місцевими говірками, без всякого залучення церковнослов'янської мови, що дозволяє припустити, що документ був відносно самостійним правовим кодексом, що не калькувався з візантійських чи західноєвропейських зразків, проте дане твердження не знайшло вагомих аргументів на свою користь. Проте все ж порівнюючи правові кодекси візантійські, дослідники історії Київської Русі схилилися до думки, що, незважаючи на якісь впливи з боку Візантії чи інших держав, творення «Правд» було місцевим феноменом, який найширшим чином увібрав у себе традиції руського життя. «Правда Ярослава» До сьогодні точаться дискусії про єдність композицій вже не найкоротшої редакції «Правди», а тієї частини, що у історіографії дістала назву «Правда Ярослава». Перші 18 статей, а ще 42 та 43 статті короткої редакції, що їх приписують Ярославу Володимировичу неначе виникають на рівному місці, оскільки нагальної потреби для введення юридичного зводу не було. В дослідників викликає питання і сама єдність «Правди Ярослава», оскільки більшість її статей врегульовують конфлікти на рівні общини, а деякі статті виходять за межі общини, коли мова йде про варяга чи іншого іноземця, що постраждав. Спробували віднайти причини прийняття Найдавнішого кодексу Ярослава С. Франклін та Дж. Шеппард, які припускають, що пролити світло на це питання допоможе розгляд короткої редакції «Правди» не як конгломерату правових норм, що були затвердження починаючи з Ярослава і закінчуючи Ярославичами. Історики звертають увагу на те, що норми короткої редакції юридичного зводу загалом є дуже сприятливими для князівської влади, оскільки фактично узаконили їх недоторканність та недоторканність їхньої власності. Тож, ймовірно, частина норм, що зазвичай приписується у короткій редакції «Правди» могла належати ще до часів Ярослава. Ймовірну відповідь на причини виникнення «Правди Ярослава» можна віднайти в Новгородському першому літописі, де говориться, що князь Ярослав, будучи князем Київським уклав збірник правових норм для Новгорода, щоб там дотримувались порядку за його відсутності. Характеристика й значення Золотий ковчег для зберігання «Руської правди» Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерті грошовою карою). Руська правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казимира Ягеллончика 1468 і Литовські Статути (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казимира В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом». Див. також * Правда Ярославичів * Салічна правда * Англосаксонські правди Примітки Джерела та література * Вілкул Т. Л. Руська Правда // * Руська правда ХІ — ХІІ ст. за списком 1282 року // Німчук В. Історія української мови. Хрестоматія Х-ХІІІ ст. — Житомир: Полісся, 2015. — С. 143. * Падох Ярослав. Руська правда // Енциклопедія українознавства * Усенко І. Б. Руська правда // Юридична енциклопедія: В 6 т. — Т. 5: П — С. — К.: Укр. Енциклопедія, 2003. — С. 392—394. * «Руська Правда» як пам'ятник права // Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навч. посібник з історії держави і права України. Науково-дослідний інститут масової комунікації. — Львів, 2003. — С. 23—27. — ISBN 5-87332-157-4. * Эверс И. Ф. Г. Древнейшее русское право в историческом его раскрытии / пер. с нем. И. Платонова. — Спб.: Тип. Штаба Отд. корп. вн. Стражи, 1835. — 442 с. * Максимейко Н. А. Опыт критического изследованія Русской Правды: Выпуск первый. Краткая редакція. — Харьков: Типографія и Литографія М. Зильбербергъ и с-вья, 1914. — 217 с. * Лащенко Р. М. Лекції по історії українського права. — К.: Україна, 1998. — 254 с. * Юшков С. В. Русская Правда. Происхождение, источники, значение. — М.: Госюриздат, 1950. — 380 c. (перевидання: М., 2002, 2009) * Свердлов М. Б. От Закона Русского к Русской Правде. — М.: Юрид. лит., 1988. — 176 с. * Зимин А. А. Правда русская: монография. — М.: Древлехранилище, 1999. — 427 с. * Федорова А. Н. Правонарушение и юридическая ответственность по Русской Правде. Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. — Тольятти, 2005. — 192 c. * Ярославский список Правды Русской: законодательство Ярослава Мудрого / Н. А. Грязнова, Д. К. Морозов, Яросл. гос. ун-т им. П. Г. Демидова. — Рыбинск: Рыбинский Дом печати, 2010. — 272 с. * Правда Руська Ярослава Мудрого: початок законодавства Київської Русі: навч. посіб. / НЮУ ім. Я. Мудрого. — Харків: Право, 2014. — 344 с. * Руська Правда (Академічний список) / Ред. Р. Лащенко. — Прага: Українське Правниче Товариство в Ч. С. Р.; Державна друкарня в Празі, 1927. — 18 с. (Пам'ятки українського права — Випуск 1) ( link 1 , link 2 ) * «Правда Руська» Ярослава Мудрого: початок вітчизняного законодавства: навч. посіб. / уклад.: Г. Г. Демиденко, В. М. Єрмолаєв ; вст. сл. В. Я. Тація. — 2-е вид, змін та доповн. — Харків: Право, 2017. — 392 с.: іл. * Київська Русь: пам'ятки права (Х–ХІІІ): тексти, переклади, коментарі: навч. посіб. / уклад. Г. Г. Демиденко, В. М. Єрмолаєв. — Харків: Право, 2020. — 224 с.: іл. Посилання * Правда Руська — видатна пам'ятка права України // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко та ін.. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — 942 с. — С. 223—224. * Руська Правда // * * * Марко Роберт Стех. Очима культури. — № 57. Історія права в Україні

Зевс (), також Діос (), () — у давньогрецькій міфології головний з богів-олімпійців, бог грому і блискавок. Третій син титана Кроноса і титаніди Реї. Брат Аїда, Гестії, Деметри, Гери і Посейдона. Дружина Зевса — богиня Гера. У римській міфології ототожнювався з Юпітером. Традиційним є уявлення про Зевса як верховного бога давньогрецької міфології, котрий відає усім світом, знає майбутнє, є засновником законів, захисником справедливості. Такі уявлення сформувалися у пізні періоди античності, яким передували шанування місцевих богів, злитих у єдиний образ Зевса. Найбільш відомий з них — Зевс Олімпійський. Основними атрибутами Зевса вважаються: щит і двостороння сокира (лабрис), іноді орел; місцем перебування — гора Олімп. Образ Зевса використовувався філософськими вченнями, зокрема у стоїків він мислиться рушійною силою, яка організовує космічне та соціальне життя. Ім'я та епітети Загальноприйнятим в сучасній науці та художніх творах ім'ям цього бога є Зевс (Ζεύς, Zeus), проте з античних джерел відомі інші його варіанти. З праць грецького історика Геродіана відомі наступні імена: Дан (Δάν), Ден (Δήν), Дій (Δῖος), Діс (Δίς), Зан (Ζάν), Зас (Ζάς), Зен (Ζήν), Зес (Ζής), Тан (Τάν). В більшості вони зводяться до коренів, що означають «життя» і «першопричина». Зевс мав численні епітети, найвідоміші з яких: Арістарх (, найкращий правитель) Астрапей (, блискавковий) Бронтон (, громовержець) Генархус (, родоначальник) Гікесій (, покровитель прохачів) Керавн (, той, хто вражає громом) Кронід (, дитина Крона), у адаптованих перекладах — Кронієнко. Мехіос (, милосердний) Омбрій (, той, хто посилає дощ) Сотер (, рятівник) Телейос (, всемогутній) Мойрагет (, голова мойр). Зевс у міфах Малого Зевса вигодовують молоком Амалфеї. Картина Ніколя Пуссена XVII ст. Народження Зевс належить до третього покоління богів, що повалило друге покоління — титанів. Батькові Зевса Кроносу було передбачено, що йому судилося бути переможеним власним сином. Щоб уникнути такої долі, він щоразу ковтав щойно народжене своєю дружиною Реєю дитя. Рея зважилася обдурити чоловіка і таємно народила дитину — Зевса. Кроносу ж замість новонародженого вона дала проковтнути сповитий камінь. З народженням бога пов'язувалися численні реальні місця. Різні версії міфу називають місцем народження острів Крит (печеру в горі Дикте, або гору Іда) або Фригію (інша гора Іда). Пуповина Зевса відпала біля міста Фени на Криті. Новонародженого Зевса купали в річці Лусій в Аркадії. Згідно з Феодором Самофракійським, народившись, бог 7 днів безперервно сміявся, від чого число 7 священне. За критським варіантом міфу, Зевс був відданий на виховання куретам і корибантам, які вигодували його молоком кози Амалфеї. Пізніше Зевс віддячив козі: її ріг став рогом достатку, а саму козу він помістив на небі як сузір'я Козорога. Також на Криті його годували бджолиним медом. За іншою версією, вигодуваний козою у містечку Егій в Ахайї. За переказами, печеру охороняли вартові і кожен раз, коли маленький Зевс починав плакати, вони стукали списами в щити для того, щоб це не почув Кронос. Колиска Зевса була зроблена із золота і висіла на дереві, щоб Кронос не міг знайти сина ні в небі, ні на землі, ні в морі. Однак Кронос все-одно дізнався про Зевса і той мусив рятуватися, а своїх няньок перетворив для цього на ведмедиць, яких потім помістив на небі як сузір'я Великої і Малої Ведмедиці. Боротьба за владу Коли Зевс виріс під наглядом пастухів Іди (за однією з версій, Зевс виховувався на Наксосі), Рея повідомила, що він готовий скинути батька. Зевс підмішав Кроносу в медовий напій сіль і гірчицю. Кроноса знудило і змусило його виплюнути братів і сестер Зевса. Коли Зевс вирушав у похід на титанів, то помітив орла і вгадав в ньому благу ознаку. Коли боги ділили пернатих, Зевсу дістався орел, тому цей птах зображений на скіпетрі Зевса. Жертовник, на якому боги клялися, вони зробили сузір'ям Жертовника. Потім разом із Зевсом боги почали боротьбу з Кроносом. Битва тривала 9 років, але не виявила переможця. Тоді Зевс за порадою Геї спустився в Тартар, вбив вартову Кампу і звільнив кіклопів та сторуких велетнів — гекатонхейрів, які заприсяглися у вірності Зевсу. Кіклопи викували для Зевса блискавки, Гадес дав йому шолом, який робив власника невидимим, а Посейдон — тризубець. Разом діти Кроноса і їхні союзники пробралися в обитель батька і там подолали його. Кронос був повалений і скинутий в безодню Тартару. Решту титанів було скинуто разом з ним, крім Атланта, якого було поставлено тримати небо, і всіх титанід, яких Зевс помилував за проханням Метиди й Реї. Правління і нащадки Зевс у битві з гігантами, гравюра XIX ст. Три брати — Зевс, Посейдон і Аїд — поділили владу між собою. Зевсу дісталося панування на небі, Посейдону — море, Аїду — підземне царство мертвих. Земля ж відійшла у спільне володіння. Відтоді Зевс встановлював закони для богів, визначав шлях небесних світил, і мав здатність пророкувати майбутнє (але не знав усього). Зевсова мати Рея знала, що її син чинитиме перелюб, який стане причиною багатьох лих, тому заборонила йому одружуватися. Зевс за це пригрозив Реї силою оволодіти нею і вони зійшлися в бою, набувши подоби велетенських зміїв. Зевс переміг матір і виконав погрозу, після чого злягався з багатьма богинями і людськими жінками. Законною дружиною Зевса стала його сестра Гера, однак їхній шлюб не був міцним і подружжя часто сварилося. Гера нерідко мстила Зевсу за перелюб з богинями, німфами і людськими жінками, користуючись підступністю і стосунками з іншими богами. Відомо про зв'язки Зевса з Метідою, Фемідою. Діона народила від нього Афродіту, Мнемосіна — дев'ять муз, Деметра — Персефону, Лето — Аполлона й Артеміду, Майя — Гермеса. Ніоба народила царя Арголіди Аргоса, Даная — Персея, Електра — Дардана, Семела — Діоніса (Вакха), Європа — Міноса, Сарпедона й Радаманта, Леда — Єлену й Полідевка, Алкмена — Геракла і т. д. Спочатку деякі повставали проти влади Зевса за його суворість і хтивість. Гея розгнівалася на Зевса за те, що він жорстоко покарав її дітей-титанів, які виступили проти Громовержця на стороні Кроноса, і породила велетенських змієногих гігантів, намовивши їх повстати проти богів. Зевс переміг гігантів у битві, названих гігантомахією при допомозі інших олімпійців і героя Геракла. Невблаганна Гея народила від Тартара Тифона, якого Зевс теж здолав, після чого мало хто наважувався виступати проти нього. Проте одного разу олімпійці, обурені пихою і примхливістю Зевса, за намовою його дружини Гери влаштували змову. Вони зв'язали Зевса, коли він спав, ременями і забрали блискавки. Боги взялися ділити між собою владу, та Фетіда, знаючи, що це спричинить міжусобиці, покликала на допомогу гекатонхейра Бріарея. Велетень звільнив Зевса, який помилував змовників, зрозумівши чому вони так вчинили. Покарання отримали тільки Гера, Посейдон і Аполлон як очільники повстання. Геру він на якийсь час підвісив на ланцюгах, а Посейдона з Аполлоном відіслав на службу до царя Лаомедонта, де ті збудували йому місто Трою. Після цього з усіх богів Зевс взяв клятву більше не зазіхати на його владу, якої ті відтоді не порушували. Усвідомивши свої недоліки, Зевс змінився та став гідно виконувати свої обов'язки. Він захищав справедливість, карав лиходіїв, повідомляв людям майбутнє через оракулів. У Гомера, Діодора і Страбона є згадки про шанування Зевса як автора людських законів. Так, цар Мінос сходив до печери, де отримував від бога закони і вів з ним бесіди. Культ Зевса Пошкоджена давньоримська статуя Зевса, I ст. н. е. Численність Зевсів Початково в кожній області Греції шанували своє окреме божество, якому відводилася найбільш значуща роль. Основними виступали культи божеств землі й моря. Поступово роль чоловічих божеств зростала і вони мислилися як необхідна запліднююча сила, а з розвитком патріархату отримали і головуючу роль. З виникненням загальногрецької культури місцеві божества злилися в народній уяві в один образ Зевса. Цим пояснюються і його численні зв'язки з людськими жінками і богинями в міфах. Дружини місцевих богів із введенням культу Зевса приписувалися йому. В окремих областях збереглися тільки деякі епітети бога: Зевс Амфіарай, Зевс Амфітріон, Зевс Агамемнон. За працями Евстахія і Сократа відомо про тріаду богів, об'єднану ім'ям Зевса: власне Зевса, Посейдона і Аїда. У розумінні володаря Зевсами звалися інші боги тріади. Першим виступав Зевс-цар всього сущого, верховний правитель світу. Посейдон був відомий як Зевс (володар) Морський. Аїд — як Зевс (володар) Підземний. За часів Римської імперії Зевсом називалися також боги інших народів. Так, сирійського Ваала називали Зевсом Доліхеном. Зевсом Гіпсистом (Сущим над усім) називали Ваала у фінікійців, Амона в єгиптян, Бела в вавилонян, Яхве у євреїв. Римськими жерцями, правителями та істориками здебільшого вважалося, що інші народи поклоняються тим самими богам, але називаючи їх по-своєму. Пізніше образи єгипетського Апіса та грецьких Зевса, Гадеса й Асклепія злилися в образ бога Серапіса. Культ Серапіса існував аж до витіснення його християнством. Крім того культу Зевса протистояв культ Діоніса. Орфіки, котрі зіставляли абстрактні поняття з міфологічними образами, вбачали в Зевсі сили творення і впорядкування, єдність речей, вираження життя, протиставляючи йому титанів як сили руйнування. Зевсом у них називалася сама природа і доля, початок і кінець усього в світі. Місця шанування Головним святилищем бога була Олімпія в Еліді, де стояв відомий храм Зевса і де на його честь були встановлені Олімпійські ігри. Загалом цьому богу було присвячено порівняно мало свят і містерій. Олімпійські та Немейські ігри на його честь є єдиними відомими великими святами. У період патріархату єдиний Зевс локалізується на горі Олімп, що служила відображенням недосяжного, небесного володіння богів, і іменується Олімпійським, як і місцевий Зевс. Його вшанування відбувалося на гірських вершинах, зокрема на Олімпі в Фессалії. Після перенесення центру політичного життя Греції до Пелопонесу місцем шанування Зевса Олімпійського стала Олімпія в Еліді, де відбувалися Олімпійські ігри. В Афінах за царя Пісістрата в VI ст. до н. е. було почато будівництво святилища Зевса, але найбільшого розквіту його культ досягнув там тільки за імператора Адріана в II ст. н. е. Також в Афінах на честь Зевса/Діаса існувало свято Діасії. За імператора Антоніна Пія (II ст. н. е.) Зевсу Доліхену був присвячений храм на Авентинському пагорбі. Зображався з традиційними критськими символами, верхи на бику, тримаючи в руках лабрис і блискавки. В Аркадії Зевсу поклонялися на Лікейській горі. Там Зевса вважали джерелом світла, а його святилище було відоме тим, що не мало ідола. Відомим місцем поклоніння Зевсу на Криті служила гора Іда. В давнину в Аркадії Зевсу приносилися людські жертви, за легендою започатковані царем Лікаоном. Еврипід (V ст. до н. е.) описував вже безкровні жертви, де Зевсу підносилися плоди і хліб у чаші. Павсаній згадував про жертвування Зевсу коней. У Додоні існував оракул Зевса, місце віщувань, за легендою вказане голубкою, що говорила людською мовою. Головною святинею Додони був священний дуб, біля коренів якого витікало джерело. Жерці пояснювали шелест листя дерева, дзюрчання джерела і воркування голубів як послання від бога. Також існував оракул Зевса на горі Афон, де тепер міститься один з центрів православ'я. Символи Зевса Найчастіше Зевс зображався з блискавками в руках — зброєю, якою боровся зі своїми противниками і карав зло. Іноді він тримав скіпетр як символ влади або жертовну чашу, в яку жерцями клалися підношення. Богиня Ніке, що стоїть на простягненій руці, означала переможність Зевса. В Додоні символом Зевса виступав дуб і дубовий вінок. Лавровий вінок символізував очищувальні та переможні сили Зевса. На Криті символом Зевса була двостороння сокира (лабрис), в чому відбиваються фетишистські уявлення попередніх культів. Така сокира з двома лезами символізувала єдність руйнівної і творчої сили божества (служила і для вбивства, і для будівництва), а також зв'язок жіночого і чоловічого начала Зевса та його дружини та живого з неживим (леза зроблені з металу, а топорище з дерева). Зображення двосічної сокири на Криті відомі з 1500-х років до н. е. і вірогідно початково служили символами Кроноса. З нею ж іноді зображалися Афіна і герой Тесей. У Кноссі шлюб Зевса з Герою ритуально відтворювався через танці, де Зевсу відповідало Сонце, а Гері — Місяць. Поряд із зображеннями сокири часто зустрічаються зображення бика, що на Криті був священною твариною-символом Зевса. У Фригії (нинішня західна Туреччина) існували схожі культи. Із праць античних істориків відомо, що вбивство бика, яким можна було орати, каралося смертю. За прикладом азіатських божеств, що відповідали грецькому Зевсу, верховний бог іноді зображався з баранячими рогами, маючи назву Зевс Аммонський. Відомим символом Зевса був орел, оскільки цей птах, за уявленнями греків, літає вище за всіх інших та володіє гострим зором, подібно як Зевс знаходиться над усіма богами і багато що знає. В мистецтві Статуя Зевса, Олімпія — одне з античних чудес світу Найвизначнішою скульптурою Зевса була статуя в Олімпії, яку спорудив Фідій. Статуя вважалась одним із Семи чудес світу. На золотому троні сидів велетенський бог, у вісім разів більший за людину. У витягнутій лівій руці він тримав богиню Ніке (Перемогу), а правою спирався на жезл, на якому сидів золотий орел з розпростертими крилами. Перекинутий через ліве плече золотий плащ, оздоблений зображеннями тварин і квітів, прикривав йому ноги аж до ступень. Підніжок підтримували леви. З-під золотого маслинового вінка спадали кучері. Цю статую згодом перевезли до Константинополя, але вона згоріла там під час пожежі. Статуя роботи Фідія була для стародавнього світу священним зразком, і численні копії в сучасних музеях дають змогу здогадуватися про її справжній вигляд. Подібна статуя зберігається в Ермітажі. Найкраще погруддя Зевса міститься у Ватикані (Зевс Отріколі). У живописі XVI — XVIII ст. відтворювалися сцени з міфів про Зевса, пов'язані з Данаєю, Європою, Іо, Ледою, Семелою, Антіопою (Корреджо, Тіціан, Тінторетто, Рембрандт та ін.). У літературі до образу Зевса звертаються від античності до наших днів. Зображення Зевса поміщалися на монетах, зокрема античних правителів Діодота I, Геліокла (як громовержця), Панталеона, Евкратида (на троні), Агафокла (зі статуеткою богині Гекати на витягнутій руці). Примітки Література

Даль Володимир Іванович Будинок-музей Даля в Луганську. Пам'ятник В. Далю в Луганську. Володимир Іванович Даль (; , селище Луганський завод, нині місто Луганськ — , Москва) — російський письменник, лексикограф, етнограф дансько-німецького походження. Член-кореспондент Петербурзької АН (1838), почесний академік (1863). Автор «Тлумачного словника живої великоруської мови». Літературний псевдонім: Козак Луганський. Біографія Сім'я Народився в дансько-німецькій сім'ї. Його батько — данський підданий лінгвіст Йоган Христіан Даль (Johan Christian Dahl, 1764—1821) знав німецьку, англійську, французьку, російську, їдиш, латину, грецьку, українську і давньоєврейську мови, був богословом і медиком. Популярність його як лінгвіста досягла імператриці Катерини II, яка викликала його до Петербурга на посаду придворного бібліотекаря. Йоганн Даль пізніше виїхав до Єни, пройшов там курс лікувального факультету і повернувся до Росії з дипломом доктора медицини. Російська медична ліцензія говорить: «Іван Даль, син Матвія, 1792 року 8 березня удостоєний при іспиті в Російській імперії медичну практику управляти». Прийняв російське підданство у 1799 році під іменем Іван Матвійович Даль. Мати — Марія Христофорівна Фрайтаг (Maria Freitag), походила з німців, що емігрували до Росії, вільно володіла п'ятьма мовами. Бабуся по материнській лінії — Марія Іванівна Фрейтаг — походила з роду французьких гугенотів де Мальї, займалася російською літературою. Відомі її переклади на російську мову С. Геснера і А. В. Іффланда. Дід — Христофор Фрайтаг — колезький асесор, чиновник ломбарду. Був незадоволений філологічною освітою майбутнього зятя і фактично змусив його отримати медичну освіту, оскільки вважав професію лікаря однією з небагатьох «дохідних і практичних професій». Іван Даль в Петербурзі одружився з Марією Христофорівною Фрейтаг, у них народилися четверо синів: * Володимир; * Карл (нар. 1802), до кінця життя прослужив на флоті, проживав і похований в Миколаєві, дітей не мав; * Павло (нар. 1805), хворів на сухоти і через стан здоров'я часто проживав разом з матір'ю в Італії, де і похований в Римі, помер в ранній молодості, дітей не мав; * Лев (?–1831), убитий польськими повстанцями. Коли Далю було всього чотири роки, його родина переїхала до Миколаєва. У пам'ять про письменника і вченого, життя і діяльність якого були тісно пов'язані з містом, де він прожив загалом близько 16 років, 28 березня 1985 року вулиця Леккерта перейменована на вулицю Даля. Меморіальні дошки на честь Даля встановлені на перетині вулиць Даля і Сінної та на вулиці Наваринській. Освіта Початкову освіту отримав вдома. У будинку його батьків багато читали і цінували друковане слово, любов до якого передалася всім дітям. У тринадцять з половиною років разом із братом Карлом, молодшим за нього на рік, вступив до Петербурзького морського кадетського корпусу, де навчався у 1814–1819 рр. Випущений 2 березня 1819 року мічманом у Чорноморський флот, дванадцятим за старшинством з вісімдесяти шести. Пізніше описав навчання у повісті «Мічман Поцелуєв, або живучи озирайся» (1841). Після кількох років служби на флоті 20 січня 1826 року Володимир Даль вступив у Дерптський університет на медичний факультет. Жив він у тісній комірчині, заробляючи на життя уроками російської мови. Через два роки в січні 1828 року В. І. Даль був зарахований до числа казеннокоштних вихованців. За словами одного з біографів Даля, він занурився в атмосферу Дерпта, яка «в розумовому відношенні спонукала до різнобічності». Тут йому насамперед довелося посилено займатися необхідною в той час для вченого латинською мовою. За роботу на тему, оголошену філософським факультетом, він отримав срібну медаль. Навчання довелося перервати з початком 1828 року російсько-турецької війни, коли у зв'язку з випадками чуми в Задунайській області регулярна армія потребувала посилення військово-медичної служби. Володимир Даль достроково «з честю витримав іспит на доктора не лише медицини, а й хірургії». Тема його дисертації: «Про успішні методи трепанації черепа і про приховану виразку нирок». Згодом працював чиновником в Оренбурзі, Санкт-Петербурзі, Нижньому Новгороді. Сфера наукової діяльності Наукова діяльність Володимира Даля широка: лікар, природознавець, лінгвіст, етнограф. Найбільшу славу йому приніс «Тлумачний словник живої великоруської мови». Лікар Як блискучий військовий лікар Володимир Даль показав себе в ході боїв російсько-турецької війни 1828—1829 та польської кампанії 1831. З березня 1832 В. І. Даль служив ординатором у Петербурзькому військово-сухопутному шпиталі й незабаром став медичною знаменитістю Петербурга. Біограф Володимира Даля П. І. Мельников писав: Тут він трудився невтомно і незабаром здобув популярність чудового хірурга, особливо ж окуліста. Він зробив на своєму віку більше сорока самих операцій зняття катаракти, і всі цілком успішно. Відрадно, що в нього ліва рука була розвинена настільки ж, як і права. Він міг лівою рукою і писати, і робити все, що завгодно, як правою. Така щаслива здатність особливо придатна була для нього як оператора. Найзнаменитіші в Петербурзі оператори запрошували Даля в тих випадках, коли операцію можна було зробити спритніше і зручніше лівою рукою. Природознавець 1838 року В. І. Даля обрано членом-кореспондентом Петербурзької АН у відділення природничих наук за збори колекцій флори і фауни Оренбурзького краю. Творчість Титульна сторінка першого видання Титульна сторінка другого видання Основна праця Даля — «Тлумачний словник живої великоросійської мови» (, томи 1-4, 1863—1866), що містить близько 200 тисяч слів. Мовознавча спадщина Даля має значення для теорії і практики східнослов'янської лексикографії, діалектології, історії мови. Володимир Даль був автором першого в історії Російської імперії підручника із зоології. Літературна творчість Перші спроби Одне з перших знайомств з літературою ледь не завершилося трагічно. З вересня 1823 до квітня 1824 В. І. Даль перебував під арештом за підозрою в написанні епіграми на головнокомандувача Чорноморського флоту Грейга і його співмешканку Юлію Кульчинську (Лію Сталінську) — єврейку, дочку могилівського шинкаря, що після першого шлюбу видавала себе за польку. . Виправданий судом, після чого перевівся з Миколаєва в Кронштадт. 1827 року журнал А. Ф. Воєйкова «Славянин» публікує перші вірші Даля; 1830-го В. І. Даль виступає вже як прозаїк, його повість «Циганка» друкує «Московський телеграф». Визнання Монета НБУ, присвячена Володимиру Далю|right|200px Прославили його як літератора «Руські казки з переказів народних усних на грамоту громадську перекладені, до побуту життєвого прилагоджені і приказками ходячими розцяцьковані Козаком Володимиром Луганським. Жменька перша»(1832). Ректор Дерптського університету вирішив запросити свого колишнього студента, доктора медицини Даля на кафедру російської словесності. При цьому книга була прийнята як дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філології, але відхилена як така через неблагонадійність самим міністром освіти. Це сталося через донос на автора книги, написаний Мордвиновим (керівник III відділення). "… Вона надрукована простим стилем, цілком властивим для нижчих класів, для купців, для солдатів і прислуги. Містить глузування над урядом, скарги на сумне становище солдата і подібне, " — доповідає О. Х. Бенкендорф імператору Миколі Першому. У жовтні або на початку листопада 1832 року під час обходу в шпиталі, де працював В. І. Даль, його заарештовують і привозять до Мордвинова. Той відразу обрушує на доктора лайки, тицяючи в обличчя його ж книжку, і відправляє до в'язниці. Даля виручив Василь Жуковський, що був тоді наставником сина Миколи Першого, майбутнього визволителя селян імператора Олександра Другого. Жуковський описав спадкоємцю престолу все, що сталося, в анекдотичному світлі, змалював Даля як людину зразкової скромності і великих здібностей, згадав про два ордени і медалі, отримані на війні. Спадкоємець престолу пішов до батька і зміг переконати того, що влада у цій ситуації виглядає безглуздо. І Микола наказав звільнити Даля. Наклад цієї книги наказали вилучити з продажу. Один з небагатьох примірників Даль вирішив подарувати О. С. Пушкіну. Жуковський давно обіцяв їх познайомити, але Даль, не чекаючи його, взяв «Казки …» і пішов сам, без всяких рекомендацій, представлятися Олександру Пушкіну. Так почалося їхнє знайомство. Вродовж 1833—1839 років вийшли в світ «Билини й небилиці Козака Луганського». Військова діяльність Орден Св. Володимира 1-го ступеня З 1814 до 1819 року Даль навчався в Морському кадетському корпусі в Петербурзі. По закінченні курсу його переведено в мічмани, проходив офіцерську службу спочатку на Чорному (1819–1824), а потім на Балтійському морях (1824–1825). Причиною переведення з Миколаєва в Кронштадт став арешт за підозрою у написанні епіграми, про яку йшлося вище. 1826 року залишив морську службу і почав навчання на лікаря. 29 березня 1829 року В. І. Даль вступив до військового відомства і був зарахований до чинної армії. Брав участь як військовий лікар в російсько-турецькій війні. Як ординатор при рухомому шпиталі, Даль бере участь у ряді битв, здобуває славу вправного хірурга. У 1831 році військовим лікарем брав участь у польській кампанії. Відзначився при переправі Рідигера через Віслу до Юзефова. Через відсутність інженера Даль сам навів міст, захищав його при переправі і потім зруйнував. Від начальства Володимир Іванович дістав догану за невиконання своїх прямих обов'язків, але Микола I нагородив його Володимирським хрестом. Після настання миру В. І. Даль служив ординатором у Петербурзькому військово-сухопутному шпиталі. 1833 року переїхав в Оренбург. Учасник Хівинського походу 1839–1840. З військовою діяльністю Даля пов'язаний ряд його літературних творів мемуарного характеру, зокрема «Донська кінна артилерія» і «Листи до друзів з походу в Хіву». Чиновник Оренбург Володимир Даль оселився в Оренбурзі в липні 1833 року і близько восьми років служив тут на посаді чиновника з особливих доручень при військовому губернаторі В. О. Перовському. Тут він двічі одружувався, у нього народилися п'ятеро дітей (син і четверо дочок). Після приїзду Пушкіна до цього міста, що сталося увечері 18 вересня 1833 року, Даль зустрівся з ним і протягом трьох днів, аж до від'їзду поета в Уральськ, вони проводили час разом. Петербург 1838 року за природно-історичні роботи Володимира Даля обрано в член-кореспонденти Імператорської академії наук; у 1841 призначений секретарем Л. О. Перовського, а потім завідував (приватно) особливою канцелярією його як міністра внутрішніх справ. Разом з М. Мілютіним складав і вводив «Міське положення в СПб». Нижній Новгород 1849 року призначений керуючим нижньогородською питомою конторою і прослужив на цій посаді, що надало йому можливість спостерігати різноманітний етнографічний матеріал, до 1859 року, коли вийшов у відставку та оселився в Москві. Даль і Україна Наваринській у Миколаєві. Даль майже 20 років прожив в Україні, знав українську мову, зібрав цінні українські фольклорні та мовні матеріали. Даля пов'язували найтісніші стосунки з багатьма українськими письменниками і вченими. Скажімо, влітку 1844 р. він довгий час гостював на Полтавщині у маєтку свого товариша Євгена Гребінки і навіть брав участь як повірена особа в його сватанні та одруженні. Ще дорогою на Полтавщину, у Чернігівській губернії, і вже на Полтавщині, він збирає українську лексику і фольклор. А в листі до дружини з «Убежища» від 21 червня 1844 р. повідомляє: Володимир Даль писав художні твори, чимало з них — на українські теми (повісті «Савелій Граб», «Небувале в тому, що було…», оповідання «Світлий празник», «Ваша воля, наша доля», «Скарб», «Упир» тощо). У Миколаєві в період з 1821–1822 р. Даль написав декілька драматичних творів: «Наречена в мішку, або Квиток до Казані», «Ведмідь у маскараді», які прославили його у місті як людину, яка пише . Автор етнографічних нарисів, написаних з позицій «натуральної школи», т. зв. фізіологічних нарисів. Написав низку статей про Григорія Квітку-Основ'яненка ( «Малоросійські повісті, що їх розповідає Грицько Основ'яненко», 1835, тощо). У праці «Про повір'я, марновірство й забобони російського народу» (1845–1846) навів чимало прикладів з українського фольклору, використав мотиви української демонології. Написав рецензію на фольклорний збірник Платона Лукашевича «Малоросійські й червоноруські народні думи та пісні» (1837). Популяризував українську літературу та усну народну творчість. Твори ; Переклади * Жизнь Джингизъ-Хана. Татарская Сказка. С Татарскаго, В. Луганскій. 49 с. // Сын отечества. 1835. Т. 47. № 4. С. 195-230. * Повествование об Аксак-Тимуре. (С татарского) // Литературные прибавления к «Русскому инвалиду». 1838. № 45. С. 881-885. Див. також * 3384 Далія — астероїд, названий на честь Даля. * Записка про ритуальні вбивства Примітки Джерела та література * Л. О. Гаврилюк. Даль Володимир Іванович //

Данилевський Григорій Петрович Даниле́вський Григо́рій Петро́вич (; , с. Данилівка, Ізюмський повіт, Слобідсько-Українська губернія, тепер Харківська область — , Санкт-Петербург) — український російськомовний письменник і публіцист, чиновник, мандрівник, етнограф, історик, автор численних романів і наукових розвідок з минулого України. Член Харківського стат. комітету (1863), Товариства шанувальників словесності при Московському університеті (1867), Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим (1868), Російського географічного товариства (1870). Життєпис Народився в селі Данилівка (Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії). Походив з козацько-старшинського роду. Син поміщика, колишнього офіцера П.Данилевського (1802—1838 або 1839) та його дружини Катерини (1810—1875), випускниці Харківського інституту шляхетних панянок, у дівоцтві Купчинової (за другим чоловіком — Іванчина-Писарєва). До 1841 року здобував освіту вдома, потім — у Московському дворянському інституті, з 1846 — на камеральному відділенні юридичного факультету Петербурзького університету. Дебютував у журналістиці («Иллюстрация», «Звездочка», «Ведомости Санкт-Петербургской городской полиции»). 4 травня (22 квітня) 1849 року арештований у справі петрашевців і замкнений до Петропавловської фортеці, проте 22(10) липня випущений через недоведеність звинувачень. Підпав під поліційний нагляд. Після закінчення навчання зі званням кандидата (1850) служив у Міністерстві народної освіти. Співробітничав із часописами різних напрямків. 1851 року надрукував поетичну збірку «Крымские стихотворения», познайомився з Миколою Гоголем, якого певною мірою наслідував, а в літературній полеміці 1852 року підтримав. У 1850—1852 та 1854—56 роках навідував Україну, південь Росії. Видав збірку «Слобожане» (1854), умістивши в ній, зокрема, «Повесть о том, как казак побывал в Бахчисарае» (раніше обнародувану в місячнику «Современник», 1852, кн. 6). На основі даних, зібраних у відрядженнях од петербурзької археографічної комісії та морського міністерства виклав розвідки «Частные и общественные собрания старинных актов и исторических документов в Харьковской губернии», «Полтавская старина в отношении ко времени Петра Великого», «Суворовские бумаги, сохраненные в семействе бывшего его правителя дел Куриса», «Чумаки: Из путевых заметок 1856 г. о нравах и обычаях украинских чумаков», «Основьяненко» (остання разом із пізнішими біографіями В.Каразіна й Г.Сковороди, а також статтею «Харьковские народные школы (с 1732 по 1865 г.)» — у книзі «Украинская старина», виданій у Харкові 1866 і відзначеній Уваровською премією Петербурзької АН 1868). Виступав як драматург (п'єса «Пир у поэта Катулла»), прозаїк («Екатерина Великая на Днепре», «Хуторок близ Диканьки» тощо). Складав віршовані «Украинские сказки», котрі від 1853 витримали кілька видань. Перекладав Вольтера, В.Шекспіра з оригіналів, фольклорні твори — з української на російську. 1857 року, пішовши у відставку та взявши шлюб з Юлією Замятиною, оселився на Харківщині, мешкав переважно в селах Петровське та Катеринівка Зміївського повіту. Провадив археологічні розкопки. Обирався депутатом місцевого комітету з поліпшення побуту поміщицьких селян, губернським гласним, почесним мировим суддею. За дорученням уряду інспектував школи. 1868 року — присяжний повірений Харківського судового округу. Ініціював будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Подорожував за кордоном (1860), налагодив кореспонденцію до Вільної російської друкарні. Публіцистичні свої праці поширював і в легальній пресі (матеріали з сел. та нац. питань, а також мандрівні нотатки у петерб. часописах здебільшого підписував «А.Скавронский»). 1859 у газ. «Одесский вестник» надрукував нарис «Разбойник Гаркуша (Из преданий о Харьковской и Черниговской губерниях)». Автор низки соціальних романів і повістей, серед яких — «Село Сорокопановка» (1859), «Беглые в Новороссии» (1862), «Воля» (1863), «Новые места» (1867). 1869 року став на службу до МВС, од 1870 — помічник редактора, з 1881 — головний редактор газети «Правительственный вестник», із 1882 — член ради Головного управління в справах друку. З 1886 — таємний радник. У белетристиці значною мірою зосередився на творах історичного тематики, у тому числі «Потемкин на Дунае» (1876), «Уманская резня: Последние запорожцы» (1878), «Мирович» (1875—79), «На Индию при Петре I» (1879), «Княжна Тараканова» (1882), «Сожженная Москва» (1886), «Черный год» (1888—89). Був одним із фундаторів Харківського художньо-промислового музею. Кавалер орденів: Святого Станіслава 1-го ступеня (1881), Святої Анни 1-го ступеня (1883), Святого Володимира 2-го ступеня (1890). Помер у місті Санкт-Петербург, похований у селі Пришиб (Зміївського повіту Харківської губернії). 1962 року в селі Данилівка йому споруджено пам'ятник. Бібліотека Данилевського (понад 3000 томів) зберігається в Харківській науковій бібліотеці ім. В.Короленка. Автор історичних романів: «Мирович», «Княжна Тараканова», «Беглые в Новороссию», «Воля» та ін. За мотивами однойменного оповідання письменника А. Бучма створив фільм «За стіною» (1928). На честь цього літератора названо астероїд 3964 Данилевський. Одним з нащадків письменника був знаний вчений-ентомолог, полтавчанин О. С. Данилевський. Твори * Збігці в Новоросії. Львів, 1892; * Нові землі. Львів, 1897; * Сочинения, т. 1—24. СПб., 1902; * Письма П. А. Плетневу, И. С. и С. Т. Аксакову. «Русская литература», 1979, № 4; * Письма к Я. П. Полонскому. В кн.: Ежегодник рукописного отдела Пушкинского Дома на 1978 г. Л., 1980. * Основьяненко / сочинение Григория Данилевского; с портретом Квитки, снимком его почерка и домиком Основы. СПб.: в Типографии Королева и К°, 1856. * Украинская старина: матеріалы для исторіи украинской литературы и народнаго образованія . Харьковъ. Изданіе Заленскаго и Любарскаго, 1866. * Данилевский Г. П. Украинская старина : материалы для истории укр. лит. и нар. образования / Г. П. Данилевский. – Харьков : Изд. Заленскаго и Любарскаго, 1866. – 406 с. Примітки Джерела * П. Г. Усенко. Данилевський Григорій Петрович * Українська радянська енциклопедія. Т. З. К., 1979. — С.237. * Авсеенко В. Г. Мирович. Исторический роман в трех частях Григория Данилевского. «Русский вестник», 1879, № 9; * Сокальский П. Поэзия труда и борьбы: По поводу 4-го полного издания «Сочинений Г. П. Данилевского». «Русская мысль», 1885, № 11–12; * Уманець М. Комаров М. Г.Данилевський (Посмертна згадка). «Зоря», 1891, ч. 1; * Трубачев С. С. Г. П. Данилевский. СПб., 1893; * Данилевский М. Г. Г. П. Данилевский по личным его письмам и литературной переписке. Х., 1893; * Семевский В. Петрашевцы: Студенты Толстов и Г. П. Данилевский, мещанин П. Г. Шапошников, литератор Катенев и Б. И. Утин. «Голос минувшего», 1916, № 11; * Сидоров Н. О смерти Н. В. Гоголя: Неизданное письмо Г. П. Данилевского к О. М. Бодянскому. «Голос минувшего», 1919, № 1–4; * Христюк П. Україна доби селянської реформи в творах Г. П. Данилевського. «Літературний архів», 1930, кн. 1–2; * Свіясов Є. В. До історії написання праці Г. П. Данилевського «Основ'яненко». «Радянське літературознавство», 1980, № 12; * Свиясов Е. В. Г. П. Данилевский в литературно-общественном процессе конца 1840-х — начала 1860-х гг. Л., 1982. class=zdan_lit> * Авсеенко В. Г. Мирович. Исторический роман в трех частях Григория Данилевского. «Русский вестник», 1879, № 9; * Сокальский П. Поэзия труда и борьбы: По поводу 4-го полного издания «Сочинений Г. П. Данилевского». «Русская мысль», 1885, № 11–12; * Уманець М. Комаров М. Г.Данилевський (Посмертна згадка). «Зоря», 1891, ч. 1; * Трубачев С. С. Г. П. Данилевский. СПб., 1893; * Данилевский М. Г. Г. П. Данилевский по личным его письмам и литературной переписке. Х., 1893; * Семевский В. Петрашевцы: Студенты Толстов и Г. П. Данилевский, мещанин П. Г. Шапошников, литератор Катенев и Б. И. Утин. «Голос минувшего», 1916, № 11; * Сидоров Н. О смерти Н. В. Гоголя: Неизданное письмо Г. П. Данилевского к О. М. Бодянскому. «Голос минувшего», 1919, № 1–4; * Христюк П. Україна доби селянської реформи в творах Г. П. Данилевського. «Літературний архів», 1930, кн. 1–2; * Свіясов Є. В. До історії написання праці Г. П. Данилевського «Основ'яненко». «Радянське літературознавство», 1980, № 12; * Свиясов Е. В. Г. П. Данилевский в литературно-общественном процессе конца 1840-х — начала 1860-х гг. Л., 1982.

Дашенко Василь Павлович Постанова про присвоєння іменні Дашенко В.П. Кагарлицькій ЗОШ І-ІІІ ст. №2 Василь Павлович Дашенко (31 грудня 1916, Кагарлик, Київська губернія, Російська імперія — 2 січня 1985, Київ, Українська РСР) — актор, народний артист УРСР (1970). Закінчив Київський театральний інститут (1941). У 1946—1985 — актор Київського українського драматичного театру ім. І. Франко. Василь Павлович Дашенко У послужному списку Василя Павловича Дашенка понад сто ролей у театрі й кіно. Але одна — заповітна, якою він гордився. Це роль лейтенанта Миколи Мельникова у кінофільмі «Винищувачі» Едуарда Пенцліна (1939 р.), яка стала його першим кроком до одержання звання Народного. Бо, як виявляється, фільм, і зокрема роль Дашенка, вплинули на долі багатьох людей радянського покоління. Про це згадують В. Конюхова, генерал-майор авіації А. Гордєєв, полковники авіації М. Білоусов, М. Єсічко та ін. Василь Павлович Дашенко народився 31 грудня 1916 року в Кагарлику в родині селянина. Дитячі і шкільні роки пройшли в рідному містечку. Навчався в школі сумлінно, був допитливим і активним на уроках. Ще учнем захоплювався природою, історією рідного краю, народними піснями. Василь Павлович у своїх спогадах (червень 1984 року) писав: “Дуже хотілося мені бути схожим на запальних, енергійних, рішучих стар- ших за віком і життєвим досвідом односельчан, з якими жив і мужнів на одній з околиць Кагарлика, яка називалася Загребелля (знаходилася вона за греблею великого і дуже красивого ставка). Навчаючись у школі, співав у хорі, обробляв шкільні ділянки, був активним організатором і учасником шкільного драмгуртка. З усіма учнями прополювали від бур’янів усуспільнену землю, збирали бурякового довгоносика. До свят готували свої виступи і виступали з ними скрізь. Все це робилося з гарячим серцем, великим захопленням. Інколи наші репетиції в школі “виходили з берегів“ і продовжувалися далеко за північ...» Найкращим помічником і другом для нього була мама Хтодосія. Проста селянська жінка, яка вміла прясти, вишивати, прекрасно співати і добре працювати, ростила четверо дітей. Отож до самої смерті Василь Павлович називав і згадував її ніжними словами “моя матуся”. Після закінчення семи класів поїхав на Донбас, вчився у ремісничому училищі: чотири години у шахті № 8-9 “Боково-Антрацитівська”, чотири - за партою. Це був період трудового загартування. Потім хлопець працював на Кагарлицькому цукрозаводі слюсарем-машиністом, був вожатим у школі. В цей час часто виступав на самодіяльній сцені, граючи головних героїв. У 1937 році Василь Дашенко вступив до Київського театрального технікуму, а з другого курсу був зарахований студентом театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вчився у відомого режисера Г. Полежаєва, починав шлях у мистецтві разом з Ольгою Кусенко, Миколою Фокіним, Михайлом Задніпровським, Юрієм Тимошенком. Доля подарувала Василю Павловичу зу- стрічі з багатьма відомими людьми. Тепло він згадував про роботу у кінофільмі “Щорс”, який знімав знаменитий О. П. Довженко. На все життя запам’ятав мудрі уроки великого майстра кіно. У 1939 році студент третього курсу Дашен- ко знімається у кінофільмі “Винищувачі” разом з Марком Бернесом. Під час радянсько-фінської війни з листопада 1939 року по квітень 1940 року був добро- вольцем на фронті. Весною 1940 року Дашенко знову студент театрального інституту і одночасно актор Київської кіностудії художніх фільмів. Режисер Ігор Савченко запрошує зніматися в картині “Літа молодії”, де Василь Павлович з ентузіазмом пра- цює з Борисом Андреєвим. Та почалася радянсько-німецька війна. Молодий актор знову йде добровольцем у діючу армію. Знову фронт. Молодший лейтенант Дашенко командує саперним взводом. У боях на Дніпрі його поранило. Після лікування продовжував хоробро воювати, про що свідчать бойові нагороди. Ігор Савченко у 1942 році розшукав і відкликав його через Наркомат оборони до Ашхабаду, де під час війни перебувала Київська кіностудія. І з цього часу на всіх фронтах воюють кіногерої артиста Дашенка. У всесвітньо відомому високопатріотичному фільмі Марка Донського “Райдуга” він грає роль бійця; у схвильованому, життєво достовірному фільмі “Це було у Донбасі” - роль матроса Долі. Постійно знімається у військових кінозбірниках, які стали разючою зброєю у боротьбі з фашистською ідеологією, робили великий внесок у справу патріотичного виховання воїнів армії і флоту. Невдовзі після звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників Василь Дашенко повертається до рідного Києва. Знову робота на Київській кіностудії художніх фільмів. Молодий актор усі свої сили, усю свою натхненну твор- чість віддавав тому, щоб відтворити на екрані подвиг народу, його героїзм, силу і щедрість. У 1945-1946 роках працював актором Київського театру мініатюр. У 1946 році В. П. Дашенка запрошують до його улюбленого, давно вимріяного Київського драматичного театру ім. Івана Франка, де він працював до останніх днів життя. В театрі вчився у відомих майстрів сцени А. Бучми, Д. Мі- лютенка, Гната Юри та інших. Праця у театрі приносить йому радість творчості, а глядачам - цікаві зустрічі з його персонажами. Василь Дашенко зіграв у театрі й кіно більше ста ролей. Але є ряд образів, про які хочеться сказати окремо. Одного разу після вистави “Пам’ять серця” кореспондент запитав Василя Павловича про образи військових, яких він створив на франківській сцені. Василь Павлович після недовгого роздуму сказав: “Так, всі вони дорогі мені, рідні, це данина пам’яті тим, хто йшов поруч зі мною на бій, виборював щастя й свободу Батьківщини, хто не повернувся з цих кривавих боїв. Коли я виходжу на сцену у виставі “Пам’ять серця” О. Корнійчука, мені здається, що мій Генерал - це сам я, що це мої друзі, фронтові побратими лежать у могилах біля пам’ятника Невідомо- му солдату і до них я приходжу на розмову... І завжди я пам’ятаю відданість, солдатську вірність, готовність до подвигу моїх фронтових друзів”. У квітні 1980 року Українське телебачення показувало цікаву зустріч діячів мистецтв і передовиків виробництва одного з районів м. Києва. Серед її учасників був і Народний артист України В. П. Дашенко. Йому вручав каску один з молодих будівельників. Приймаючи дарунок, актор схвильовано говорив: “Як учасник Великої Вітчизняної війни хочу побажати, щоб на цілім світі були лише такі каски, як символи миру і добра, а не сталеві каски війни”. Довгий час працював як актор, сценарист і режисер на Українському радіо і телебаченні. Високо цінував Дашенко красу української мови, був активним пропагандистом українського слова і на сцені, і в житті. Двадцять п’ять років поєднував творчу працю в театрі з педагогічною: викладав у театральному інституті імені І. Карпенка-Карого і в студії при театрі. Мав багато хороших, обдарованих учнів. Радості й печалі Василь Павлович ділив порівну з вірною дружиною Лесею Михайлівною Марченко. У них було багато спільного. У сім’ї завжди була любов, повага, розуміння і взаємопідтримка. Разом вони переживали і за племінника Лесі Михайлівни - Валерія Марченка, відомого правозахисника. В. П. Дашенко часто відвідував свою малу батьківщину. Зустрічався з рідними, друзями. Він говорив: “Поспілкувавшись з вами, мої любі односельці, я ніби виріс, все, що я почув і побачив, постараюсь передати в образах моїх героїв, хочу, щоб ви відчули в них мою любов і тепло до Вас...” Вчився у людей жити життям народу. Все життя був тісно пов’язаний з рідним Кагарликом, де батьківська хата, могили батьків і рідних. Крилата доля була у Народного артиста України, ветерана війни і праці Василя Павловича Дашенка. Щедрою була його творча віддача, справжній талант, багатим серце на тепло і доброту, які він дарував людям. Йому пощастило працювати під керівництвом таких відомих кінорежисерів, як О. Довженко, Е. Пенцлін, М. Донський, Л.Луков, Н. Макаренко та інші. Проходив кінопроби на кіностудії «Мосфільм» на роль М. Фрунзе. Відомі його ролі в кінофільмах: Іван Бондар («Дмитро Го- рицвіт»), художник Венеціанов («Сон»), Гриць («В степах України»), матрос Доля («Це було в Донбасі»), Микола («Мартин Боруля»), Демид («Суєта»), цар Ономай («Кассандра») та інші. Ось неповна фільмографія Василя Дашенка: «Сорочинський ярмарок» (1938 р.), «Щорс» (1939 р.), «Винищувачі» (1939 р.), «Богдан Хмельницький» (1941р.), «Літа молодії». (1941 р.), «Райдуга» (1943 р.), «Відкриття сезону» (1942 р.), військові кінозбірки (1942-1945 р.р.), «Це було в Донбасі» (1946р.), «В степах України» (1952 р.), «Мартин Боруля» (1953 р.), «Суєта» (1956 р.), «Кров людська - не водиця» (1960 р.), «Дмитро Горицвіт» (1961 р.), «Люди не все знають» (1963 р.), «Сон» (1964 р.), «Незабутнє» (1967 р.), «Кассандра», «Для домашнього вогнища». У фондах шкільного музею є фільми за участю В. П. Дашенка: «Сорочинський ярмарок», «Винищувачі», «Щорс», «Богдан Хмельни- цький», «Райдуга», «В степах України», «Мартин Боруля», «Дмитро Горицвіт», «Сон», «Це було в Донбасі», «Триста років тому», «Незабутнє». Нині проводиться активна робота над поповненням фільмотеки. Василь Дашенко - актор щирий і щедрий. Його мистецтво реалістичне й урочисто піднесене. В найкращих ролях з найбільшою повнотою виявилося його акторське обдарування і мистецькі особливості - ніжність, щирість і м’який ліризм. Майстерність акторського втілення в образ. Майстерність в точній і різноманітній кількості фарб, у виразнім підкресленні типового для даного героя середовища, часу. Протягом 4-х років (1950-1954) працював першим заступником Голови президії Українського Театрального Товариства. Помер Василь Павлович Дашенко 2 січня 1985 року. Похований у м. Кагарлик. У Кагарлицькій загальноосвітній школі № 2 створено музей школи. Один з розділів музею присвячено Василю Дашенку, який закінчив цю школу в 1932 році. Учителі та учні доглядають за його могилою, досліджують та систематизують життєвий і творчий шлях артиста, проводять тематичні зу- стрічі на вшанування пам’яті майстра і перегляд кінофільмів з його участю. Часто відвідують театр ім. І.Франка, аби глибше вивчити програмний матеріал з літератури та історії, поспілкуватися з митцями, зокрема тими, хто добре знав Василя Павловича. У грудні 1999 року на святі 85-річчя школи побували народні артисти України Галина Яблонська і Володимир Гончаров. Вони поділилися теплими спогадами про Василя Дашенка. Протягом багатьох років педагогічний і учнівський колективи домагалися, щоб школі було присвоєно ім’я В. П. Дашенка. Ініціативу і клопотання підтримали громадськість міста, органи місцевого самоврядування і виконавчої влади, а також колектив театру імені І. Франка та міністерство культури і мистецтв України. І ось постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 1999 року № 794 школі присвоєно ім’я Народного артиста України В. П. Дашенка. 30 грудня 2001 року Національне радіо в програмі журналіста Володимира Карпінського “Радіотеатр” розповіло про Василя Дашенка з нагоди його 85-річчя з дня народження. А 2 січня 2002 року, в день пам’яті актора, журналістка Тамара Олійник провела мистецьку передачу з циклу “Згадаймо” про В. П. Дашенка. За ініціативи педагогічного колективу Кагарлицької загальноосвітньої школи № 2 у грудні 2002 року виконком Кагарлицької міської ради затвердив Положення про премію міської ради імені Народного артиста України В. П. Дашенка для відзначення кращих учнів міських шкіл. З нагоди 100-річчя від дня народження Народного артиста України Василя Дашенка у Київському музеї театрального, музичного та кіномистецтва України 17 листопада 2016 року від- бувся урочистий захід «Обличчям до глядачів». У грудні 2016 року телеканал «Культура» показав передачу про актора. Згадали про його ювілей і в Київському театрі імені І. Франка та на Українському радіо. У газеті «Сільські вісті» 9 червня 2017 року надруковано статтю журналістки Олени Кощенко «Земляк із «Винищувачів». Талановитим і яскравим людям долею дано, як писав поет, втілюватися «в параходы, стройки и другие добрые дела». В рідному Кагарлику, де похований Василь Дашенко, його ім’я носить школа № 2 і одна з вулиць міста. У 2014 році на фасаді міської школи № 2 актору відкрито меморіальну дошку. Створено телепередачу. «Славні земляки. Василь Дашенко», а в Ютубі є окремий відеоролик «Славний кагарличанин Василь Дашенко». Щорічно в Кагарлику кращим учням місцевих шкіл вручають премію імені Василя Дашенка. Пам’ятають в Кагарлику відомого українського актора. І ця книжка є даниною пам’яті Народному артисту України Василю Павловичу Дашенку. Петро Ляшенко Фільмографія * Винищувачі (1939) * Роки молоді (1942) * Відкриття сезону (1942) (2-га новела кіноальманаху «Музична кінозбірка») * Мартин Боруля (1953) * «Суєта» (1956, Демид), * «В степах України» (1952, Грицько), * «Кров людська — не водиця» (1960, епіз.) * «Дмитро Горицвіт» (1961) * Люди не все знають (1963) * Сон (1964, Венеціанов) * Незабутнє (1967) Джерела * Дашенко Василь Павлович // * Дашенко Василь Павлович // * УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С. 401.

Денікін Антон Іванович Анто́н Іва́нович Дені́кін (* , Влоцлавек, Варшавська губернія, Царство Польське, Російська імперія — † 8 серпня 1947, Енн-Арбор, Мічиган, США) — російський військовий діяч, генерал-лейтенант, учасник російсько-японської, та Першої світової війн, а також громадянської війни в Росії, один із лідерів Білого руху, українофоб, здійснював репресії проти мирного населення. Емігрант, автор мемуарів і військовий документаліст. Біографія Походження Народився у містечку Шпеталь Дольни, передмісті Влоцлавека (тоді Варшавська губернія Російської імперії, тепер частина міста), в сім'ї відставного майора російської прикордонної сторожі Івана Єфимовича Денікіна (колишнього селянина-кріпака Саратовської губернії, який після 25 років служби досяг офіцерського чину). Мати, Лізавета (Ельжбета) Францисківна Вжесінська, походила з родини збіднілих польських дрібних землевласників (працювала швачкою). Біограф Денікіна Дмитро Лєхович зазначав, що Денікін як один із вождів антикомуністичної боротьби мав більш пролетарське походження, ніж багато хто з його більшовицьких ворогів. Ранні роки Вже в чотири роки обдарований хлопчик почав читати. З дитинства він вільно володів російською та польською мовами. Сім'я Денікіних жила бідно, єдиним джерелом її існування була пенсія батька у 36 карбованців. З дитинства батько привів його до православної віри — Антон служив у православному храмі, прислуговував у вівтарі, співав на криласі, дзвонив у дзвони, а потім читав Шість Псалмів та Апостола. Мати брала його також до католицького храму, але батько заборонив йому туди ходити, та насварив ксьондза, який намагався примусити матір передати Антона до католицької віри. Початок військової служби Антон з дитинства мріяв про військову службу. У 1890 він закінчив Ловичьске реальне училище, згодом вступив до Київського піхотного училища, яке закінчив 1892 року і отримав звання підпоручика з прикомандуванням до 2-ї польової артилерійської бригади, що містилась у місті Бела Седлецької губернії Царства Польського. Цього ж року 20-річний Денікін був запрошений на полювання, де врятував від кабана місцевого податкового інспектора Василя Чижа. Після цього його запросили до цієї сім'ї, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Ксенією Василівною Чиж, донькою інспектора, яка народилася кілька тижнів тому. Вони одружаться багато пізніше, у 1918, під час Громадянської війни. В 1899 році закінчив академію Генштабу. Перша світова війна Учасник Першої світової війни, командир дивізії, корпусу, в 1907 — командувач військами Західного і Південно-Західного фронту. Командувач Залізною дивізією. Був активним учасником заколоту генерала Л.Г. Корнілова,разом з яким втік з Биховської тюрми на Дон. Добровольча армія Наприкінці 1917 разом з Л. Г. Корніловим і М. В. Алексєєвим став організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Корнілова (13.4.1918). Весною 1919 Добровольча армія під командуванням Денікіна розпочала наступ з Північного Кавказу, i у червні 1919 зайняла Донбас і Харків. За свідченням генерал-майора армії генерала Денікіна А. Туркула населення Харкова зустріло Денікіна із захватом: Празький історик та журналіст Василь Зіглалов зазначає, що всюди, де був і воював Денікін, він ганебно втікав. Так, він утік від корніловського бунту на Дон, втік, як диктатор-злочинець, із України. Втік, нарешті й з території Криму на Захід, як приватна особа, таємно, на одному з кораблів. Всюди, де б не правив Денікін, він запроваджував воєнну диктатуру, сіяв жорстокість, смерть. Він люто ненавидів усі прагнення народів Росії до хоча б щонайменшого самовизначення чи автономії і був прихильником диктаторських методів управління та імперії. Насправді Денікін не втікав від корніловського бунту. Він надіслав телеграму Керенському про повну підтримку дій Корнілова, і через кілька днів був заарештований комісаром Південно-Західного фронту Йорданським за наказом Тимчасового уряду за участь у корніловському виступі та посаджений до Бердичівської в'язниці, а потім переведений до Биховської в'язниці, де він зустрівся з ув'язненим Корніловим. Корнілов та Денікін, а також кілька інших генералів за вказівкою генерала Духоніна були звільнені вже після жовтневого перевороту та ліквідації Тимчасового уряду. На Дон генерал Денікін разом з Корніловим втікав від більшовицького переслідування для початку організації на Дону Добровольчої армії. Українське питання На територіях, що знаходилися під контролем Добровольчої армії було відновлено дію дореволюційних законів, та проголошувалась ідея «единой и неделимой России». В Україні Денікін проводив великодержавну політику, у державних школах було відновлено викладання російською мовою, в приватних школах допускалося викладання українською мовою. Офіційна позиція А. Денікіна з мовного питання в Україні була висловлена у «Зверненні головнокомандувача збройними силами Півдня Росії генерала А. Денікіна до населення Малоросії», яке було опублікувало у «Киевлянине» (1919): Денікін прямо заявляв, що «ніякої України знати не хоче», генерал ліквідовував все, що нагадувало українську державу. Був заборонений «галицький язик». Книги й газети українською мовою не лише не видавалися, але й вилучалися всюди і знищувалися, спалювалися, часто разом із приміщеннями й людьми, де ці книги й часописи були виявлені. Усі вивіски українською мовою були знищені. Школи українською мовою викладання ліквідовані, наукові, заклади, Академія наук — закриті. Всюди були зняті і знищені портрети Тараса Шевченка, його бюст у Києві денікінці скинули. 7 липня 1919 в Катеринославі у Англійському клубі Денікін, відповідаючи на привітання, звернувся до українців зі словами: «Ваша ставка на самостійну Україну бита. Тепер залишається єдина ставка — велика неділима Росія». Генерал був категоричним противником будь-якої незалежності Польщі, України й інших національних регіонів Російської імперії. Науковці зазначають, що дії армії Денікіна у 1919—1920 роках в Україні фактично були не просто воєнними діями часів громадянської війни, а багато у чому нагадували геноцид. На думку істориків, Денікін був не лише диктатором, але й одним із російських «фашистів». Антона Денікіна вважають заручником українофобських забобонів, а його «патологічну» українофобію пояснюють домінуючим в середовищі російських монархістів розумінням української проблеми як «антиімперської сепаратистської інтриги», ідейним впливом монархіста Василя Шульгіна, а також польським етнічним походженням і зневажливим ставленням до українців. Навіть ядро Добровольчої армії, що складалося з донських, терських і кубанських козаків, Денікін постійно підозрював в «українських симпатіях». Репресії проти мирного населення ЗСПР, в тому числі генерали Денікін та Романовський, на тлі будівлі присутствених місць під час параду 5 липня (22 червня ст. ст.) 1919 року в Харкові Згідно з довідником з історії України та Енциклопедії українознавства здійснювались погроми українських культурних установ і шкіл, проводились масові репресії місцевої інтелігенції. З іншого боку, спогади денікінського коменданта Харкова, полковника Туркула, не містять жодних згадок про репресії проти мирного населення за винятком колишніх співробітників ЧК. Виступаючи під прапором «єдіной і нєдєлімой» Росії, Денікін категорично не визнавав української нації. Ліквідуючи все, що нагадувало українську державу, генерал поділив територію України на три окремі області: Харківську, Київську і Новоросійську (з центром в Одесі). Управління цими областями Денікін доручив так званим «головноначальствуючим» — генералам із необмеженими диктаторськими повноваженнями: Харківською — Май-Маєвському, Київською — Драгомирову, Новоросійською — Шіллінгу. На чолі губерній стояли губернатори, на чолі повітів — повітові начальники, на селах поновлювалася волосна й сільська адміністрація царських часів. Для придушення опору робітників і селян створювалася «державна стража» — своєрідна жандармерія і контррозвідка. На територіях, що знаходилися під контролем Добровольчої армії було відновлено дію дореволюційних законів, та проголошувалась ідея «единой и неделимой России». Дії армії Денікіна у 1919—1920 роках в Україні фактично були не просто воєнними діями часів громадянської війни, а багато у чому нагадували геноцид. Денікінці започаткували на окупованих територіях, включно з Україною, не лише «зачистки», знищення, всіх «неугодних», але й створення таборів смерті, жорстоких денікінських «застінків», де катували до смерті і комуністів, і євреїв, і «малоросів», і всіх неугодних страшному денікінському режимові. Денікінщина довела Україну до повної розрухи. У містах відбувалися тотальні погроми. На селах лютували загони денікінців, які катували, вбивали, вішали, забирали хліб, коней, фураж та ін.. Для ведення пропаганди й агітації, тотального шпигування і виявлення та знищення всіх неугодних Денікін створив своєрідний прообраз нацистського гестапо в Україні — «Освідомче агентство» (ОСВАГ) і «освідомчо-агітаційні» пункти на місцях Проти жорстокостей і безчинств армії Денікіна в Україні змушені були об'єднатися абсолютно протилежні і непримиренні сили — Директорія, польська армія Пілсудського, більшовики, Українська галицька армія, сили Махна. Відносини з УНР 31 серпня 1919 денікінські війська увійшли у Київ, який був зайнятий частинами Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії. Бої між українськими військами і частинами Добровольчої армії тривали протягом вересня-жовтня 1919. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), Начальна Команда УГА була вимушена 6.11.1919 (офіційно 17.11.1919) підписати договір про входження УГА до складу «Збройних сил Півдня Росії» (офіційна назва армії Денікіна). Диктатор ЗОУНР-ЗУНР Є.Петрушевич виступив проти рішення командування УГА. Зрештою, цей договір так і не набув чинності через швидкий відступ військ Денікіна під ударами більшовицької армії. Рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії генерала Петра Врангеля. Відносини із Галицькою армією Денікін не вважав представників Галицької армії, на відміну від УНР зрадниками «Єдиної та неподільної» Росії, як представників територій, що не входили до складу Російської імперії в довоєнні (до 1914 року) часи, та надав інструкції командуванню Новоросійської області у другій половині 1919 року уникнути бойових дій Добровольчої армії з Галицькою армією. В листопаді 1919 року між командуванням двох армій було укладено Зятківський та Одеський договори, за якими Галицька армія переходила у підпорядкування Головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії генерала Денікіна з підпорядкуванням головнокеруючому Новоросійської області генерал-лейтенанту Шиллінгу. В еміграції 31 березня 1920 року до ставки Денікіна в Криму приїхав генерал О. Кутепов, який заявив, що «після невдач, котрі сталися в Новоросійську та до нього, добровольчий корпус уже більш не довіряє генералу Денікіну так, як вірив до того часу». Ця звістка викликала заяву Денікіна, що він складає з себе повноваження командуючого Добровольчою армією. 3 квітня в Севастополі відбулося засідання військової ради, на якому вирішувалося питання про призначення нового керівника. Рада одноголосно висловилася за генерал-лейтенанта П. Врангеля як спадкоємця головнокомандувача. 4 квітня Денікін підписав наказ про зняття з себе повноважень та призначення генерала Врангеля Верховним правителем та Головнокомандувачем Збройними силами Півдня Росії. Наступного дня А. Денікін на борту англійського міноносця емігрував до Європи. До кінця Другої світової війни проживав у Європі, після війни переїхав до США. Помер у місті Енн-Арборі (США) 8 серпня 1947 року, 3 жовтня 2005 року на цвинтарі Донського монастиря в Москві відбулося перепоховання генерала Антона Денікіна з дружиною Ксенією. Автор мемуарів: «Очерки русской смуты» (т.1—2, 1920—1922, т. 3—4, 1924—1925), «Офицеры» (1928), «Старая Армия» (1929–1931); «Путь русского офицера» (не завершені, вперше видано у 1953 році) та ін. У політичну мову увійшли слова Денікіна про «єдину та неподільну Росію», зокрема Сталін у доповіді на XII з'їзді ВКП(б) сказав: «…Бродять бажання влаштувати в мирному порядку те, чого не вдалося влаштувати Денікіну, тобто створити так звану єдину і неподільну». Нагороди * Знак 1-го Кубанського (Льодового) походу № 3 (1918) * Георгіївська зброя, оздоблена діамантами, з надписом «За двократне визволення Луцька» (22.09.1916) * Георгіївська зброя (10.11.1915) * Орден Святого Георгія 3-го ступеня (3.11.1915) * Орден Святого Георгія 4-го ступеня (24.04.1915) * Орден Святого Володимира 3-го ступеня (18.04.1914) * Орден Святого Володимира 4-го ступеня (6.12.1909) * Орден Святої Анни 2-го ступеня з мечами (1905) * Орден Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами (1904) * Орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантами (1904) * Орден Святого Станіслава 3-го ступеня (1902) Зарубіжні: * Почесний лицар-командор Ордена Лазні (Велика Британія, 1919) * Орден Михая Хороброго 3-го ступеня (Румунія, 1917) * Військовий Хрест 1914–1918 (Франція, 1917) Примітки Джерела та література * А. О. Буравченков. Денікін Антон Іванович // * А. О. Буравченков. Денікіна режим в Україні 1919—1920 // там само * П. П. Гай-Нижник. Денікін Антон Іванович // * Генерал А. И. Деникин. Очерки русской смуты. Том первый. Выпуск второй. Крушение власти и армии. Февраль-сентябрь 1917/ Том третий. Белое движение и борьба добровольческой армии. Май — октябрь 1918 года (уривки в частині, що стосується України) Посилання *

д-р Іва́н Микола́йович Джиджо́ра (, с. Заставці, нині Монастириського району Тернопільської області, або Голгоча, нині Монастириського району Тернопільської області — , с. Голгоча) — український громадський діяч, історик, публіцист. Учень і співпрацівник Михайла Грушевського. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (від лютого 1913 року), секретар археографічної, член бібліографічної та статистичної комісій НТШ. Співробітник київської редакції «Літературно-наукового вістника» (1907—1908). Член Історичного товариства імені Нестора-літописця. Псевдоніми: Нотик, Iqnotus (Незнайомець), І. Д., Д., Д-р о І., Ф-ф. Життєпис Народився 9 лютого 1880 року в сім'ї бідного селянина. За одними даними, в с. Заставці (Підгаєцького повіту, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина, нині Монастириського району Тернопільської області, Україна), за іншими — в с. або Голгоча. Рано втратив батька, ріс під опікою матері. У 1902 році закінчив Бучацьку гімназію (, у 1907 — філософський факультет Львівського університету. Від 1903 року — член і бібліотекар товариства «Академічна громада» у Львові. Зі студентських років за дорученням археографічної комісії НТШ працював в архівах Києва, Харкова та Москви. 1916 року став торгово-промисловим референтом при окружній команді австро-угорських військ у Любліні (Польща). До грудня 1918 року був військовим комендантом ЗУНР у місті Рава-Руська. Помер 22 квітня 1919 року в с. Голгоча, де й був похований. У 1990 році в момент початку відновлення Українського національно-визвольного руху його могилу впорядкували й освятили. Наукова діяльність Іван Джиджора досліджував історію Гетьманщини 18 століття. Його головна праця — докторська дисертація «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710—1730-х роках», захищена 1912 року у Львівському університеті. Одночасно молодий учений підготував збірку документів — актів гетьманського правління, та Перша світова війна не дала змоги її опублікувати, потім збірка загубилася. Інші праці опубліковано в «Записках Наукового товариства імені Шевченка»: * «Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр.» (1904), * «Україна в першій половині 1738 р.» (1906), * «Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722—1723 рр.» (Науковий збірник на пошану Михайла Грушевського, 1906), * «Матеріали московського „Архива Министерства юстиции“ до історії Гетьманщини» (1908), * «До історії Генеральної військової канцелярії» (1912). Іван Джиджора — автор рецензій, політичних оглядів та статей у «Записках НТШ», «Літературно-науковому вістнику» та «Ділі». У березні 1930 року історична секція ВУАН видала окремим томом збірник праць Джиджори «Україна в першій половині XVIII століття. Розвідки і замітки» з передмовою Михайла Грушевського. Бібліографія 1904 * Рец.: Лазаревский А. Описание Старой Малороссии (Материалы для истории заселения, землевладения и управления. К., 1902. Т. III: Полк Прилуцкий. XIV + 426 + XXIII с.) // ЗНТШ. — Львів, 1904. — Т. LVIII. — Кн. II. — С. 12-23. * Нові причинки до істориї відносин росийського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр. Рец. на публ.: Протоколы, журналы и указы Верховного Тайного Совета, 1726—1730 гг. (Сборник императорского русского Исторического общества. 1886—1898. Т. 55, 63, 69, 79, 84, 94, 101); Бумаги кабинета министров императрицы Анны Иоанновны 1731—1740 гг. (Сборник императорского русского Исторического общества. 1898—1904. Т. 104, 106, 108, 111, 114, 117)//ЗНТШ. — Львів, 1904. — Т. LXI. — Кн. V. — С. 1-40. 1905 * Рец.: Эварницкий Д. И. Источники для истории Запорожских козаков. Владимир-на-Клязьме, 1904. Т. І-II. II + 2107 + 122 с. // ЗНТШ. — Львів, 1905. — Т. LXVII. — Кн. V. — С. 22-33. * Рец.: Модзалевский В. Слухи о назначении Кантакузина гетманом Малороссии (1718 г.) (Киевская старина. 1904. Кн. VI. С. 451–464) // ЗНТШ. — Львів, 1905. — Т. LXVII. — Кн. V. — С. 33-36. * Рец.: Платонов С. Ф. Лекции по русской истории. СПб., 1904. Вып. IV. 607 с. // ЗНТШ. — Львів, 1905. — Т. LXVIII. — Кн. VI. — С. 28-31. * Рец.: Павловский И. Ф. Участие И. П. Котляревского в формировании козачьих полков в 1812 г. (Киевская старина. 1905. Кн. VI. С. 309–320) // ЗНТШ. — Львів, — Т. LXVI. — Кн. VI. — С. 33-34. 1906 * Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722-3 рр. // Науковий збірник, присьвячений професорови Михайлови Грушевському учениками і прихильниками з нагоди його десятилітньої наукової праці в Галичині (1894—1904). Додаток: тексти документів. — Львів, 1906. — С. 353–354. * Україна в першій половині 1738 р. Рец. на публ.: Сборник императорского русского исторического Общества. Юрьев-Дорпат, 1905. Т. 120: Бумаги кабинета министров. Т. VII: 1738 г. Январь-июнь. 536 с. // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXIX. — Кн. I. — С. 70-83. * Рец.: Модзалевский В. Полтавская интрига 1714 года (Киевская старина. 1905. Кн. 11-12. С. 173–185) // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXIX. — Кн. I. — С. 197–202. * Рец.: П-ко Вл. Пархоменко В.. К вопросу о народных реакциях в Украине в XVIII веке (Киевская старина. 1905. Кн. VII–VIII. С. 108–116); П-ко Вл. Пархоменко В.?. Конец старой Малороссии (1733—1786 годы в истории левобережной Украины) (Киевская старина. 1905. Кн. ХІ-ХІІ. — С. 343–349) // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXIX. — Кн. I. — С. 202–204. * Рец.: П-ко Вл. Пархоменко В. Из истории образования на Украине (Киевская старина. 1905. Кн. IX. С. 235–247) // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXIX. — Кн. I. — С. 204–205. * До питання про свобідний перехід посполитих на Україні в 20-х рр. XVIII в. Додаток у тексті: текста документів // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXX. — Кн. II. — С. 168–170. * Рец.: Милорадович В. Лесная Лубенщина (Киевская старина. 1900. Кн. IX. С. 247–296; Кн. X. С. 39-82); Милорадович В. Средняя Лубенщина (Киевская старина. 1903. Кн. IX. С. 245–296; Кн. X. С. 1-36; Кн. XI. С. 209–240; Кн. 12. С. 518–539); Милорадович В. Степная Лубенщина (Киевская старина. 1904. Кн. II. С. 179—200; Кн. III. С. 348—382; Кн. IV. С. 36-73) // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXX. — Кн. II. — С. 216—221. * Рец.: Павловский И.Фр. Полтава в XIX столетии. Очерки по архивным данным, с рисунками (Киевская старина. 1905. Кн. ХІ-ХІІ. — С. 228—342) // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXX. — Кн. II. — С. 221—227. * Рец.: Матеріяли до історії суспільно-політичних й економічних відносин Західньої України. Зібрав і видав Михайло Грушевський. Частина І. Львів, 1906 // ЛНВ. — Львів, 1906. — Т. XXXIV. — Кн. IV. — С. 202—203. * З новійшої української історіографії: Критична студія. Ефименко Александра. Южная Русь, очерки, исследования и заметки, I—II. СПб., 1905 // ЗНТШ. — Львів, 1906.-T.LXXI,-Кн. III.-С. 134—157. * Рец.: Франко І. Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906 // ЛНВ. — Львів, 1906. — Т. XXXIV. — Кн. VI. — С. 596—597. * Рец.: Цеклєр Е. Закон єзуїтів. Львів, 1906 // ЛНВ. — Львів, 1906. — Т. XXXV. — Кн. VII.-С. 178—180. * Справа поминання гетьманського імени на «переносі». Додаток: оригінальні тексти документів // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXXII. — Кн. IV. — С. 142—145. * Рец.: Левицкий О. Переписка с Запорожьем (1763—1765 гт.) (Чтения в Истори-ческом обществе Нестора-летописца. 1905. Кн. 18. Вып. III IV. С. 23-49 // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXXII. — Кн. IV. — С. 220—221. * Рец.: Dubiecki Maryan. Przymierze dziedzica z poddanymi rolnikami. Rzecz z dziejów ludu wiejskiego w Polsce. Kraków, 1905. 32 s. (Відбиток: Archiwum do dziejów oświaty) // ЗНТШ. — Львів, 1906. — T. LXXII. — Кн. IV. — С. 224—227. * Рец.: Иконников В. С. Крестьянское движение в Киевской губернии в 1826—1827 гт. в связи с событиями того времени. По архивным материалам. СПб., 1905. 86+V с. // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXXII. — Кн. IV. — С. 227—230. * Огляд часописий за р. 1905. Часописи українські: Літературно-науковий вістник // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXXIII. — Кн. V. — С. 166—175. * Рец.: Франко Іван. Маніпулянтка й иньші оповідання. Львів, 1906 // ЛНВ. — Львів, 1906. — Т. XXXVI. — Кн. XI. — С. 332—333. * Рец.: Кревецький І. Аграрні страйки і бойкоти у східній Галичині в 1848—49 рр. Львів, 1906 // ЛНВ. — Львів, 1906. — Т. XXXVI. — Кн. XI. — С. 333. * Часописи за р. 1905. Докінчення: Киевская старина // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXXVI. — Кн. VI. — С. 150—162. 1907 * Український вертеп // Рада. — 1907. — 9 січня. — № 7. — С. 2—3. * З наукового, літературного та артистичного життя (Видання курсів професора B.Б. Антоновича) // Рада. — 1907. — 13 січня. — № 10. — С. 4. Без підпису. * Театр і музика (Театр Лук'яновського народного дому. 21 січня. «Не так склалось, як жадалось», драма М.Старицького) // Рада. — 1907. — 23 січня. — № 18. — C. 4. Підпис: Нотин І. * З наукового, літературного та артистичного життя // Рада. — 1907. — 15 лютого. — № 38. — С. 3; 16 лютого. — № 39. — С. 4. Без підпису. * Бібліографія. Український календарь «Рідний край» на 1907 рік. Полтава, 1907. (Видання часописі «Рідний край») // Рада. — 1907. — 16 лютого. — № 39. — С. 4. Без підпису. * З наукового, літературного та артистичного життя // Рада. — 1907. — 18 лютого. — № 41. — С. 4; 20 лютого. — № 42. — С. 4; 22 лютого. — № 44. — С. 4; 23 лютого. — № 45. — С. З—4; 24 лютого. — № 46. — С. 4. Без підпису. * Ще пригадка // Рада. — 1907. — 28 лютого. — № 49. — С. 3. Без підпису. * З наукового, літературного та артистичного життя // Рада. — 1907. — 28 лютого. — № 49. — С. 4. Без підпису. * Рец.: Українсько-руський архів. Д-р І.Франко. Громадські шпихлірі в Галичині в 1784—1840 рр., т. II. Львів. 1907, LXXXIV+168 с. // ЛНВ. — Київ; Львів, 1907. — Т. XXXVII. — Кн. II. — С. 366—368. * Таки діждались! (З приводу нового видання «Кобзаря») // Рада. — 1907. — 1 берез-ня. — № 50. — С. 2. Підпис: Джиджора Н.. * З наукового, літературного та артистичного життя // Рада. — 1907. — 1 березня. — № 50. — С. 4; 6 березня. — № 54. — С. 4. Без підпису. * Підсусідки // Рада. — 1907. — 7 березня. — № 55. — С. 1—2. Без підпису. * З наукового, літературного та артистичного життя // Рада. — 1907. — 8 березня. — № 56. — С. 4; 13 березня. — № 60. — С. 4; 14 березня. — № 61. — С. 3. Без підпису. * Бібліографія. А. Т. Грабина. Антрепренер прогорілого театра. Комедія у 3-х діях. Прилуки, 1907 // Рада. — 1907. — 15 березня. — № 62. — С. 4. Підпис: Д-ра І. * 3 наукового, літературного та артистичного життя // Рада. — 1907. — 18 березня. — № 65. — С. 4; 20 березня. — № 66. — С. 3; 21 березня. — № 67. — С. 4; 27 березня. — № 72. — С. 4. Без підпису. * Рутенська політика // Рада. — 1907. — 14 червня. — № 134. — С. 1. Без підпису. Авторство встановлено за листом І.Джиджори до М.Грушевського від 27 (14) червня 1907 р. (№ 33). * Теж «голоси» // Рада. — 1907. — 17 червня. — № 137. — С. 1. Підпис: Ф-ф. Авторство встановлено за листом І. Джиджори до М. Грушевського від 4 липня (21 червня) 1907 р. (№ 36). * В 250 літні роковини // Рада. — 1907. — 28 липня. — № 171. — С. 2. * Рец.: Записки Наукового товариства імени Шевченка. Т. LXXII, 1907, кн. III // ЛНВ. — Київ; Львів, 1907. — Т. XXXIX. — Кн. VII. — С. 156—158. * Українська справа на тлі сучасного визвольного руху. Проф. Мих. Грушевский. Освобождение России и украинский вопрос. СПб., 1907. 291 с. // Рада. — 1907. — 16 вересня. — № 209. — С.2-3. * Рец.: Записки Наукового товариства імени Шевченка. Т. LXXVIII, 1907, кн. IV // ЛНВ. — Київ; Львів, 1907. — Т. XXXIX. — Кн. VIII-ІХ. — С. 445—446. * Рец.: Грушевский М. Национальный вопрос и автономия; Украинский вопрос; Единство или распадение России; Из польско-украинских отношений в Галиции (Несколько иллюстраций к вопросу: автономия областная или национально-тер-риториальная); Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии; Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки. СПб., 1907 // ЛНВ. — Київ; Львів, 1907. — Т. XXXIX. — Кн. VIII-ІХ. — С. 451—452. * Рец.: Записки Наукового товариства імени Шевченка. Т. LXXIX, 1907, кн. V // ЛНВ. — Київ; Львів, 1907. — Т. XL. — Кн. XI. — С. 362—363. * Огляд часописий за р. 1906: Университетские известия (киевские); Записки императорского Харьковского университета // ЗНТШ. — Львів, 1907. — Т. LXXX. — Кн. VI.-С. 165—167. 1908 * Рец.: Соболевский А. И. Русский народ как этнографическое целое. Харьков, 1907. 19 с. // ЗНТШ. — Львів, 1908. — Т. LXXXI. — Кн. I. — С. 199—201. * Рец.: Летопись занятий императорской Археографической коммисии. СПб., 1905. Вып. XV. 77 + 166 с.; 1905. Вып. XVI. 51+ 682+Х с.; 1907 (за рр.1902-4). Вып. XVII. 62 + 62 + 32 + XXIII + 594 с. // ЗНТШ. — Львів, 1908. — Т. LXXXI. — Кн. I. — С.201-203. * Рец.: Записки Наукового товариства імени Шевченка, т. LXXX, 1907, кн. VI // ЛНВ. — Київ; Львів. 1908. — Т. XLI. — Кн. II. — С. 439—440. * Исторические труды В. Б. Антоновича // Киевские вести. — 1908. — 18 марта. — № 76. -С. 2-3. * Рец.: Грушевський М. З біжучої хвилі. Статі й замітки на теми дня 1905-6 рр. Київ, 1907 // ЛНВ. — Київ; Львів, 1908. — Т. XLII. — Кн. IV. — С. 195—196. * Рец.: Записки Наукового товариства імени Шевченка, т. LXXXI, 1908, кн. І // ЛНВ. — Київ; Львів, 1908. — Т. XLII. — Кн. VI. — С. 407—408. * Матеріяли московського «Архива Министерства Юстиции» до історії гетьманщини // ЗНТШ. — Львів, 1908. — Т. LXXXVI. — Кн. VI. — С. 59—81. * Огляд часописей за р. 1907: Літературно-науковий вістник; Україна // ЗНТШ. — Львів, 1908.-T. LXXXVI. — KH. VI. — С. 150—168. 1909 * Рец.: Житецкий И. П. История Малороссии. Современная литература (Критиче-ское обозрение. 1908. V(Х). С. 13—27) // ЛНВ. — Київ; Львів, 1909. — Т. XLV. — Кн. І. — С. 236—238. * Пригоди сумських козаків у Львові з єпископом Шумлянським (1685 р.) // ЗНТШ. Львів, 1909. — Т. LXXXVII. — Кн. І. — С. 92-96. * Рец.: Данилов В. Материалы для биографии Н. И. Костомарова (Україна. 1907. Кн. ХІ-ХІІ. С. 225—274); Данилов В. П. А. Кулиш и «Киевская старина» / Под редакцией Ф. Г. Лебединцева (Україна. 1907. Кн. VII—VIII.. С. 202—211) // ЗНТШ. — Львів, 1909. — Т. LXXXVII. — Кн. І. — С.200-203. * Рец.: Sobieski Wacław. Henryk IV wobec Polski i Szwecyj 1602—1610. Kraków, 1907 271 s. // ЗНТШ. — Львів, 1909. — T. LXXXVIII. — Кн. II. — С. 210—211. * Рец.: Sobieski Wacław. Zabegi Dymitra Samozwańca o koronę polską (Rozprawy Akademii Umiejętności, Wydział historyczno-filozoficzny, 1908. Serya II. Т. XVIII. S. 1-60) // ЗНТШ. — Львів, 1909. — T. LXXXVIII. — Кн. II. — С. 211—212. * Огляд часописей за р. 1908. Часописи українські: Записки Українського науково-го товариства в Київі; Літературно-науковий вістник; Україна // ЗНТШ — Львів 1908. — Т. LXXXIX. — Кн. III. — С. 160—173. * «Анафема»//Діло, — 1909. — Ч. 149 (10 липня). — С. 1-2. Бібліограф. огляд публ.: Дорошенко В. (ЗНТШ. — Львів, 1910. — Т. XCIV. — Кн. II. — С. 209). * Рец.: Записки Українського Наукового Товариства у Київі. Кн. III. Київ, 1909 // ЛНВ. — Київ; Львів, 1909. — Т. XLVII. — Кн. VII. — С. 179—181. * Рец.: Записки Наукового товариства ім. Шевченка, Т. LXXXIX., 1909 р., кн. З // ЛНВ. — Київ; Львів, 1909. — Т. XLVIII. — Кн. XI. — С. 406—407. 1910 * К похоронам Кропивницкого: Речь И. Н. Джиджоры из Львова, из Украины авст-рийской // Утро (Харьков). −1910. — 15 апреля. — № 1017. — С. 2. * Рец.: Новомбергский Н. Слово и дело государевы: Материалы. Томск, 1909. Т. II. II + 368 + 6 с.; Веретенников В. И. История Тайной канцелярии петровского времени. Харьков, 1910. IV+306 с. // ЗНТШ. — Львів, 1910. — Т. XCVII. — Кн. V — С. 205—208. * Рец.: Вяземский Б. Л., кн. Верховный Тайный Совет. СПб., 1909. 423 с. // ЗНТШ. — Львів, 1910. — Т. XCVII. — Кн. V. — С. 208—209. * Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710—1730 рр. // ЗНТШ. — Львів, 1910. — Т. XCVIII. — Кн. VI. — С. 55-74. * Рец.: Строев В. Бироновщина и кабинет министров: Очерк внутренней политики императрицы Анны. Ч. I: 1730—1735 г. М., 1909 . 205 с.; Ч. II. Вып. 1. СПб., 1910. 76 с. // ЗНТШ. — Львів, 1910. — Т. XCVIII. — Кн. VI. — С. 178—182. 1911 * Рец.: Записки Наукового товариства імени Шевченка., Т. XCVII, 1910, кн. V // ЛНВ. — Київ; Львів, 1911. — Т. LIII. — Кн. І. — С. 225—226. * Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710—1730 рр. Продовження // ЗНТШ. — Львів, 1911. — Т. СІ. — Кн. І. — С. 63-100. * Рец.: Колчин М. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря в XVI—XIX вв. Изд. «Посредника». М., 1908. XIII + 176 с. // ЗНТШ. — Львів, 1911. — Т. СІ. -Кн. І.-С. 170. * Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710—1730 рр. Продовження // ЗНТШ. — Львів, 1911.-Т. CIII. — Кн. III.-С. 54-97. * Без парляменту // ЛНВ. — Київ; Львів, 1911. — Т. LIV. — Кн. VI. — С. 481—488. Підпис: Ignotus. * По виборах // ЛНВ. — Київ; Львів, 1911. — Т. LV. — VII VIII. — С. 226—239. Підпис: Ignotus. * Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710—1730 рр. Продовження // ЗНТШ. — Львів, 1911. — Т. CV. — Кн. V. — С. 50-91. * Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710—1730 рр. Відбиток з «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». — Львів 1911. 143 с. (Рецензії: Грушевський М. (ЛНВ. — 1912. — T.LVII. — Кн. V. — С. 391—392); Кордуба М. (Діло. — 1912. — 12 жовтня. — Ч. 230. — С. 1-3); Василенко М. (Україна. — K.,1914. — Кн. І. — С. 133—135). 1912 * До історії Генеральної Військової Канцелярії // ЗНТШ. — Львів, 1912. — Т. С VII. — Кн. І. — C. 39-51. (Рец.: Щурат В. (Діло. — 1912. — 23 листопада. — Ч. 264. — С. 1). 1913 * З австрійської України Деякі підрахунки (у змісті — Кілька підрахунків) // ЛНВ. — Київ; Львів, 1913. — Т. LXI. — Кн. III. — С. 557—563. Підпис: Ignotus. * Рец.: Finkel Ludwik. W sprawie udziału lenników w elekcyach jagiellońskich. Lwów, 1913. 36 s. // ЗНТШ. — Львів, 1913. — T. CXIV. — Кн. II.-С. 204. * Рец.: Новомбергский Н. Слово и дело государевы (Процессы до издания Уложе-ния Алексея Михайловича 1649 года). М., 1911. Т. I. 10 + 593 + 14 с. // ЗНТШ. — Львів, 1913. — Т. CXIV. — Кн. II. — С. 208—210. * З австрійської України: В сіти легенди // ЛНВ. — Київ; Львів, 1913. — Т. LXII. — Кн. VI. — C. 552—557. Підпис: Ignotus. * Галицька кріза // ЛНВ. — Київ; Львів, 1913. — Т. LXIV. — Кн. X. — С. 177—185. Підпис: Ignotus. 1914 * З австрійської України. Виборча реформа // ЛНВ. — Київ; Львів, 1914. — Т. LXV. — Кн. II. — С. 381—393. Підпис: Ignotus. * З австрійської України // ЛНВ. — Київ; Львів, 1914. — Т. LXV (2). — Кн. V. — С. 357—361. Підпис: Ignotus. * Галицькі розчарування // ЛНВ. — Київ; Львів, 1914. — Т. LXV (2). — Кн. VI. — С. 533—539. Підпис: Ignotus. 1930 * Україна в першій половині XVIII століття. Розвідки і замітки / 3 передм. акад. М. Грушевського. — K., 1930. — (Записки Історичної секції ВУАН. — Т. XXXVI). — VIII + 171 с., 1 л., портрет. Грушевський М, акад. Передмова. — C. III—VIII; 1. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710—1730 рр. — С. 1-95; 2. Реформи малоросійської колегії на Україні в 1722-23 рр. — С. 96—109; 3. До історії генеральної військової канцелярії. — C. 110—118; 4. Матеріяли московського «Архива Министерства Юстиції» до історії Гетьманщини. — C. 119—133; 5. Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр. — С. 134—161; 6. Україна в першій половині 1738 р. — С.162-170. Рец.: Dorośenko D. (Zeitschrift für osteuropäische Geschichte. — Berlin, 1933. — B.VII (n.f. В. III). — S. 116—119). Примітки Джерела * Гуцал П., Ткачук М. Учень і приятель М. Грушевського // Історичний календар’ 99. — К., 1998. — С. 129. * — Т. 2. — С. 507. * Забутий історик // Український історичний календар’ 95. — К., 1994. — С. 30. * Іван Джиджора // Хроніка НТШ (Львів). — 1920. — Число 63—64. * Качкан В. А. Джиджора Іван Миколайович // * Качкан В., Ониськів М. Джиджора Іван Миколайович // * Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л.В. Гарбар ; ред. кол.: Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна (голова), В.І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – C. 130–131 . http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 *Пришляк В. «…Визначна була се людина» // Тернопіль. — 1992. — № 2. * Пришляк В. В. Джиджора Іван // — С. 375. * Пришляк В. Іван Джиджора: життєвий шлях та наукова спадщина // Михайло Грушевський і львівська історична школа. — Випуск 1. —Нью-Йорк — Львів, 1995. * Грушевський М. Передмова.— В кн.: Джиджора Іван. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки / 3 передм. акад. М. Грушевського.— K., 1930.— (Записки Історичної секції ВУАН.— Т. XXXVI).— VIII + 171 с., 1 л., портрет. Посилання * Джиджора // * * Іван Джиджора (1880—1919) // Тернопільська обласна бібліотека для молоді.

Дорошенко Дмитро Іванович Дорошенко Дмитро Іванович (, Вільня, Російська імперія — 19 березня 1951, Мюнхен, Баварія, ФРН) — український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. З квітня 1917 — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член УПСФ, Центральної Ради, Чернігівський губернський комісар (губернатор) за часів Тимчасового уряду Росії і Центральної Ради УНР з вересня 1917 до січня 1918. У травні-листопаді 1918 — міністр закордонних справ Української Держави. З 1919 — в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі. Життєпис У студентські роки Народився у Вільні в родині, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко. Батько — Іван Якович (1848—1914), 1874 року із відзнакою закінчив Харківський ветінститут, протягом 30 років працював ветеринаром у Вільні. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом — Товариства Українських Поступовців. Активно публікувався у пресі. З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині. У 1905 році, коли у зв'язку із заворушеннями вищі навчальні заклади Петербурга закрили на необмежений час, переїхав до Полтави, де став співробітником газети «Полтавський час». Події 1906 року застають його в Києві. В умовах послаблення тиску цензури Дорошенко поринає в національно-політичне життя і стає співробітником таких часописів, як «Громадська думка», «Нова громада», «Рада», «Рідний край», «Хлібороб», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава. У травні 1906 року з відкриттям Першої державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» — органу української парламентської громади. У 1909-13 викладає в Катеринославському комерційному училищі, обирається заступником голови Катеринославської "Просвіти" і у 1910–1913 — фактичний редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі. Згодом повертається до Києва. Початок Української Революції Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті (з 1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В березні 1917 Дорошенко після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 — Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради. 22 квітня призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу 2 серпня 1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з Михайлом Грушевським Дорошенко відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до 24 грудня 1917 (6 січня 1918 за н.ст)· Після цього виїхав до Києва; де й перебував під час боїв за місто і російсько-більшовицької окупації· Робота в уряді Української Держави Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського повернувся до Києва. 20 травня 1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Дмитра Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини). В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала С. Сулькевича у Криму Дорошенко вжив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України. Дмитро Дорошенко часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом Скоропадським і національно-демократичними силами та вироблення умов формування українського уряду на повністю національній основі. В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні. Після падіння Гетьманату працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету. Еміграція Українського наукового інституту в Берліні. 1-й ряд (зліва направо): Володимир Коростовець, Олександр Скоропис-Йолтуховський, ген. Вільгельм Ґренер, Васмерг, Дмитро Дорошенко, Келлєр; 2-й ряд: Володимир Залозецький-Сас, В'ячеслав Липинський, Іван Мірчук, 1927 рік 1919 року Дорошенко пішов у вигнання і врешті оселився у Празі, де чехословацький уряд дав притулок українським та російським емігрантам, особливо науковцям. У 1920 разом з Вячеславом Липинським, Сергієм Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників. У міжвоєнний період Дорошенко був професором історії в Українському вільному університеті у Празі, входив до складу Правління Товариства підтримки української науки і культури в Німеччині і став першим директором Українського наукового інституту в Берліні та професором історії церкви у Варшавському університеті. У 1937 та 1938 роках він здійснив два дуже успішні лекційні тури Канадою, яка на той час мала велике українське іммігрантське населення. У Берліні мешкав у Вільмерсдорфі, Регенсбургер Штрасе, 32 (1920-ті рр.), потім в Фріденау, Петер-Вішер-Штрасе, 19 (1930-ті рр.) 1939-го повернувся до Праги, де продовжив роботу як історик в Українському вільному університеті. 1945 року Дорошенко перебрався до Західної Німеччини, де став першим президентом Української вільної академії наук. 1947 року переїхав до Канади, де викладав історію та літературу в колегії Святого Андрія у Вінніпезі та разом з істориком літератури Леонідом Білецьким та філологом Ярославом Рудницьким створили філію Української вільної академії наук. Однак він захворів у Вінніпезі і 1950 року повернувся до Європи. Наукова робота Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937 У 1921—1951 роках — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені. Дмитро Дорошенко очолював Український науковий інститут у Берліні (1926–1931), Українську вільну академію наук (1945–1951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка: * Двотомник «Нарис історії України», перше видання вийшло в УНІ у Варшаві 1932 (Том I) і 1933 (Том II) року. * «Історія України 1917-23» (ч. І-2, 1930, 1932), * «Огляд української історіографії» (1923), * «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940), * монографії про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, гетьмана Петра Дорошенка та інших. * «Слов'янський світ у його минулому й сучасному» Б; 1922 «Українське слово» (у трьох томах) Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (1923–1924). Могила Дмитра та Наталії Дорошенків, Вальдфрідгоф Поховано його в 1951 році у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф, ділянка 71. Поруч у могилі поховано дружину Наталю Дорошенко. У 2013 році при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка». Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширення інформації про них, дослідження родоводу Дорошенків. Праці * Дорошенко Д. Короткий нарис історії Христіянської Церкви / др. Дмитро Дорошенко. — Винипеґ : Накладом Вид. Спілки ”Еклезія”, 1949. – 102 с. * Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914 роки) / Дмитро Дорошенко. — Винипеґ : Накладом Вид. Спілки Тризуб, 1949. – 167 с. * Дорошенко Д. Коротенька історія Чернігівщини / Д. Дорошенко. – Чернігів : Вид. Т-во ”Сіверян. думка”, 1918. – 38 с. * Дорошенко Д. По рідному краю : (подорож. враження й замітки) / Дмитро Дорошенко. – Вид. 2-ге, переробл. й доповн. – Львів : Наклад М. Таранька, 1930. – 156 с. * Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918). Ч. 1 : Галицька Руїна 1914-1917 років / Дмитро Дорошенко. – Львів : Червона калина, 1923. – 131 с. * Дорошенко Д. Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу / Дмитро Дорошенко. – Берлін : Р. Б. : Нація в поході, 1940. – 70 с. * Дорошенко Д. Угорська Україна / Д. Дорошенко. – Прага : Всесвіт. Тип. Політики в Празі, 1919. – 34 с. – (Інформаційна українська серія ; чис. 1). * Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Д. Дорошенко. – Прага : Наклад укр. ун-ту в Празі, 1923. – 221 с. * Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1 : (До половини XVII століття) / Д. Дорошенко. – Варшава : б. в., 1932. – 230 с. – (Праці Українського наукового інституту ; т. 9) (Серія підручників ; кн. 1). * Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2 : (Від половини XVII століття) / Д. Дорошенко. – Варшава : б. в., 1933. – 370 с. – (Праці Українського наукового ін-ту ; т. 8). – (Серія підручників ; кн. 2). (одне з сучасних перевидань: Дорошенко Д. І. Нарис історії України: Передмова І.О. Денисюка / Д.І. Дорошенко. — Львів : Світ, 1991. — 576 с. ) * Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 1 : Доба Центральної Ради / Дмитро Дорошенко. – Ужгород : б. в., 1932. – 450 с. * Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 2 : Українська Гетьманська держава 1918 року / Дмитро Дорошенко. – Ужгород : б. в., 1930. – 500 с. * Дорошенко Д. Євген Чикаленко : його життя і громадська діяльність / Д. Дорошенко. – Прага : Вид. фонду ім. Чикаленка при Укр. акад. ком., 1934. – 100 с. * Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни / Д. Дорошенко. – Прага : б. в., 1936. – 99 с. * Dorošenko, D. Hejtman Petr Dorošenko a jeho turecká politika / D. Dorošenko, A. J. Rypka. – Praha : Tiskem Pražské akciové tiskárny, 1933. – 55 s. Вшанування пам'яті У Чернігові та Снігурівці існують вулиці Дмитра Дорошенка Чернігівська міська рада. Розпорядження № 46-р від 12 лютого 2016 року / 1.48. вулицю Соколовської на вулицю Дмитра Дорошенка . У м. Дніпрі на будівлі обласної ради на кошти д-ра Ніни Синявської зі США відкрито меморіальну дошку, на якій зазначено: "У цьому будинку було комерційне училище, в якому з 1901 по 1917 рік працювали визначні українські вчені Дмитро Яворницький (1855-1940), Антін Синявський (1866-1951), Дмитро Дорошенко (1882-1951)". Примітки Джерела та література

Драґан Михайло Дмитрович Миха́йло Драґа́н (Драган) (20 листопада 1899, Тустановичі — 8 березня 1952, Львів) — український мистецтвознавець, дослідник стародавнього українського мистецтва, доктор філософії. Родина Михайло Драґан народився 20 листопада 1899 року в селі Тустановичі (тепер село приєднане до м. Борислава Львівської області) у селянській родині Дмитра (Деметрія за метрикою, із с. Тустановичі) та Марії (з дому Мандзяк, із с. Сілець) Драґанів. Михайло Драґан з батьками, братом і сестрою Старший серед дітей, Михайло мав братів Петра і Романа та сестру Ярославу. Батьки, незважаючи на матеріальні труднощі, намагалися дати дітям добру освіту. Освіта Початкову освіту Михайло Драґан набув у початковій школі в Тустановичах, пізніше в школі оо. Василіан у Дрогобичі. З 1911 року навчався в українській чоловічій гімназії у Перемишлі. Одночасно вивчав гру на скрипці в музичній школі. Мав нахил до малярства, та не мав можливості його розвивати. Під час навчання змушений був заробляти гроші на своє прожиття репетиторством. У час українсько-польської війни Михайло Драґан, учень VII класу гімназії, перериває навчання і як багато його одноліток, зголошується добровольцем до Української Галицької армії. Після поразки українських визвольних змагань Михайло Драґан здав іспити за VIII клас гімназії. Та продовжити навчання, щоб здійснити свою мрію здобути вищу освіту в галузі архітектури чи мистецтва не мав змоги: новостворена польська держава обмежила доступ українців до вищої освіти, а учасникам визвольних змагань — заборонила. У відповідь на репресії польської влади проти української освіти й науки, фактичну заборону українській молоді навчатися в університетах з ініціативи Українського Студентського Союзу та вчених НТШ (В. Щурат, М. Кордуба, М. Панчишин, В. Вергановський, І. Крип'якевич та ін.) навесні 1921 року у Львові був заснований Український таємний університет (УТУ). Цього ж року у листопаді Михайло Драґан записався на філософський відділ Українського таємного університету. Виказка викладів студента філософського відділу УТУ Михайла Драґана Протягом трьох років навчання в університеті він закінчив україно—слов'янознавчі студії, прослухавши виклади д-ра Василя Щурата, Леоніда Білецького з української літератури, драми, д-ра Степана Балея з психології, логіки, Михайла Галущинського з історії педагогіки, д-ра Кирила Студинського з українського письменства, церковно—слов'янської мови, граматики литовської мови, д-ра Філарета Колеси з української народної словесності, д-ра Івана Зілинського з діалектології, фонетики української мови, д-ра Івана Брика з історії чеської літератури, д-ра Іларіона Свєнціцького з східнослов'янської палеографії, друкарства, слов'янознавства, д-ра Ярослава Гординського з українського письменства, д-ра Михайла Рудницького із зарубіжної літератури, філософії, Антіна Генсьорського з російської мови та літератури, Володимира Пещанського з давнього українського мистецтва, іконописної техніки, д-ра Володимира Охримовича із соціології, д-ра Миколи Сабата з історії грецької літератури та інших. Одночасно з навчанням в університеті Михайло Драґан відвідував заняття з малярства в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Так він увійшов у львівське мистецьке середовище і з 1924 року став працювати в Національному музеї, що й визначило всю його подальшу долю. У 1926—1930 роках Михайло Драґан студіював на гуманістичному факультеті Львівського університету, зосередившись на вивченні українського мистецтва. Упродовж навчання в університетах самотужки та на різних курсах вивчив англійську, російську та французьку мови; ще з гімназії він добре знав латину, польську та німецьку мови. Так що міг вільно спілкуватися ними, читати наукову й художню літературу. У грудні 1932 року Михайло Драґан здобув ступінь доктора філософії за наукову працю про українські дерев'яні церкви. Наукова діяльність Творчий шлях Михайла Драґана розпочався у студентські роки, коли він у 1924 році почав працювати у Національному музеї у Львові. За власним визнанням вибір напрямку майбутньої діяльності він зробив під впливом викладів директора Національного музею професора І. Свєнціцького в українському університеті та спілкування з ним. Його перша наукова робота була присвячена Богородчанському іконостасу, який тоді надійшов до фондів музею. Ймовірно, що саме вона визначила напрям його наукового зацікавлення давнім церковним будівництвом, яке прибрало форму систематичного вивчення пам'яток дерев'яної церковної архітектури впродовж п'яти років (1925—1930). Це був другий університет, не менш важливий, ніж здобуття фахової вищої освіти. Мандри молодого дослідника, який шукав скарби дерев'яного церковного будівництва, відбувалися в рамках дослідної програми Національного музею, фінансував їх митрополит Андрей Шептицький. Щорічно, переважно влітку, з фотоапаратом в руках Михайло Драґан пішки обходив села етнографічної Бойківщини, описуючи, фотографуючи, реєструючи дерев'яні церкви, дзвіниці, каплиці, хрести, громадські споруди, проводив їх обміри, виготовляв креслення планів, перерізів, окремих вузлів споруд. Повз його увагу не проходили ікони, різьба, стародруки та інше. Не одна ікона завдяки його старанням знайшла своє місце в музеї. Із власних фотографій та фотографій зі збірки Національного музею він створив унікальну фототеку на 2,5 тисячі фотографій церков, дзвіниць, яку систематично описав і упорядкував у картковий каталог. Обкладинка книги Михайла Драґана Зібраний тоді фактичний матеріал ліг в основу першої великої роботи Михайло Драґана «Українські деревляні церкви», яка водночас була першою на західноукраїнських землях монографією з історії українського мистецтва. Свою працю Михайло Драґан завершив ще до кінця 1933 року. Директор музею Іларіон Свєнціцький, згадуючи в річному звіті митрополитові А. Шептицькому (від 12 грудня того ж року), що автор читав йому свою монографію, відзначав: «Є це дійсно дуже інтересна основна праця про українське церковне будівництво взагалі, яка сильно в'яже наше будівництво з будівництвом головно Сходу — Візантії, Вірменії, Атону. Ілюстративний матеріал дуже цікавий і в багатьох випадках ревеляційний». Проте з огляду на фінансові труднощі книга вийшла друком лише через чотири роки (1937 р.) у вигляді двотомної монографії з 269 ілюстраціями. Її цінність також і в тому, що в ній науково описано і зафіксовано для історії багато нині вже втрачених храмів. Перші його пресові публікації друкували часописи «Новий час», «Діло», «Академічні вечори», «Kurier wieczorny» та інші. План і перекрій церкви св. Миколая із с. Кривка. Михайла Драґана Михайло Драґан був не просто дослідником українських пам'яток архітектури, багато часу та енергії він витрачав на просвітницьку роботу серед селян, священства, пропагуючи велику громадську відповідальність за збереження цих пам'яток. «Не одна чудова ікона завдяки цим моїм поїздкам знайшлася відтак в музею. На жаль, ще величезна кількість таких різних пам'яток пропадає по всяких закутках, не сповняючи в церквах вже ніякої служби. У музеї такі ікони мали би велике своє культурне значення. Скільки слів і переконуючих аргументів треба було стратити, щоб у дуже рідких випадках переконати про необхідність передати ікони до музею за відповідною винагородою… Такого чудового дерев'яного будівництва як ми, має мало який народ у світі… Прийде час, що ми будемо гордитися тим будівництвом, і була б велика шкода, якби тоді не було вже що й показати із нашої старовини.» — писав він. Завдяки йому була врятована перлина бойківської архітектури — дерев'яна триверхова церква Св. Миколая 1760-х років із с. Кривка Турківського району, яку громада села вирішила розібрати відразу після побудови нової церкви. Тоді він зумів переконати селян, щоб вони стрималися із її розбиранням. Завдяки наступним клопотанням на кошти митрополита Андрея Шептицького в 1930 році церкву під наглядом та керівництвом Михайло Драґана було розібрано, перевезено й зібрано у Львові як церкву для потреб монастиря оо. Студитів. Цій перлині судилося дати в майбутньому початок Музеєві народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» і стати його окрасою. Наприкінці 1931 року Михайло Драґан полишає Національний музей і переходить на посаду керівника новоствореного музею Львівської Богословської Академії та викладає в ній. Найважливішою стороною його діяльності в той час було збирання й опрацьовування музейної колекції. Саме Михайло Драґан виявив і датував ХІІІ століттям збережене на звороті зображення Св. Йоана Золотоустого з «Моління» (друга половина XV століття, Миколаївська церква в Яворі на Турківщині) фрагмент найдавнішої західноукраїнської ікони — постаті вибраних святих. Причетність Михайла Драґана до цього відкриття не була зафіксована, як і багато що з того, що зробив дослідник, виконуючи поточну музейну роботу. Ікону опубліковано щойно в 1990 році, причому без зазначення її першовідкривача. Так само Михайло Драґан зберіг, перейнявши з церкви Собору Св. Йоакима і Анни у Станилі дві донедавна найвідоміші з-поміж найраніших західноукраїнських ікон — кінного «Святого Георгія» та «Стрітення з євангельськими сценами». Михайло Драґан багато подорожував. Окрім Галичини, він відвідав Францію, Велику Британію, Німеччину, Швецію, Нідерланди, Туреччину, де знайомився з мистецтвом цих країн. Після того як більшовики у вересні 1939 року ліквідували Богословську академію та її музей, Михайло Драґан повернувся до Національного музею, який було реорганізовано й приєднано до Картинної галереї, як Музей українського мистецтва. У музеї Михайло Драґан спершу працював на посаді заступника директора з наукової роботи, але згодом (1950 рік) змушений був перейти на посаду завідувача відділу давнього мистецтва. Певний період (з 1945 до 1947 роки) працював у Львівській філії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. У Музеї українського мистецтва Михайло Драґан систематизував пам'ятки музейної колекції західноукраїнського релігійного малярства й запропонував ту його класифікацію, згідно з якою в музеї у 1950-х роках побудовано першу систематичну експозицію давнього українського мистецтва. Зрештою, це був той погляд на давню мистецьку культуру українських земель, який у 1960-х роках покладено в основу академічної історії українського мистецтва. Опрацьовуючи музейну збірку, Михайло Драґан зацікавився спадщиною жовківського маляра кінця XVII століття Івана Рутковича й зробив перші кроки в дослідженні її, зокрема іконостасу церкви Різдва Христового м. Жовкви, так званого Жовківського іконостасу, який потрапив до Національного музею у 1937 році. Ці студії згодом продовжила й завершила Віра Свєнціцька. Наслідком її праці стала монографія «Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.», видана у 1966 році. Останньою великою роботою вченого було вивчення царських врат українських іконостасів, насамперед з музейної колекції, результатом чого стали каталог збірки та монографія, посмертно видана у 1970 році під назвою «Українська декоративна різьба XVI—XVIII ст.» до 70-річчя від дня народження вченого зусиллями його дружини Анни Драґан та з упорядкуванням і редагуванням Віри Свєнціцької. Оскільки на той час основні проблеми історії давнього українського мистецтва ще не були розроблені, Михайло Драґан, студіюючи царські врата, неминуче змушений був виходити за межі обраної проблематики й розглядати еволюцію царських врат українських іконостасів у широкому історично-мистецькому контексті. У такий спосіб надолужувався брак відповідних студій над проблематикою української мистецької історії й знаходив свій вияв досвід дослідницької праці Михайла Драґана над іншими ділянками розвитку української мистецької культури. Тому книга містить, зокрема, широке коло відомостей з історії українського іконопису — як середньовічного періоду, так і нового часу — і є першою після піонерської монографії Іларіона Свєнціцького, але значно повнішою за хронологією та охопленням матеріалу студією українського іконопису. Михайло Драґан блискуче впорався із завданням, написавши не лише монографію про царські врата, а й власне стислу і, мабуть, донині найкращу коротку історію українського мистецтва XV—XVIII століть. Ця праця відзначається чітким окресленням проблематики, глибоким її осягненням, продуманим викладом, багатством і різноманітністю використовуваного матеріалу, узасадненим методологічним підходом. Третя велика робота Михайла Драґана, над якою він працював до останніх днів життя, мислилася як продовження студій над дерев'яним церковним будівництвом і була присвячена дерев'яним дзвіницям українських церков. На весну 1952 року він в основному завершив опрацювання іконографічного матеріалу й підготував відповідні рисунки та обміри, однак тексту праці написати не встиг. Завдяки ретельному вивченню великої кількості пам'яток різних напрямів розвою мистецької культури українських земель погляди Михайла Драґана ґрунтувалися на унікальному — за широтою і різноманітністю — охопленні конкретного матеріалу в контексті історичної еволюції. Історичний метод Михайла Драґана значно виграє порівняно з панівними в новітній українській науковій літературі описовістю й фактографічністю. На відміну від пізніших українських мистецьких досліджень, які, на жаль, здомінувала теорія безперервних впливів, його праці відображають виважену позицію вченого-патріота, що ставив акцент у студіях над національною мистецькою традицією на її внутрішній еволюції, бачив у цьому процесі насамперед результат внутрішнього розвитку. Пройшовши через мистецьку школу О. Новаківського, Михайло Драґан не стояв осторонь мистецького життя: організовував художні виставки, серед них і посмертну виставку Івана Труша, написав чимало статей на теми давнього й сучасного мистецтва, виступав у пресі як мистецький критик. Із приватного життя Могила Михайла Драґана на Личаківському цвинтарі З другим приходом на терени Галичини радянської влади родина Михайла Драґана була репресована: батька, матір і молодшу сестру Ярославу вивезли на 10 років на поселення у Казахстан. Через рік заарештували брата Петра, який відбув 10-річне тюремне ув'язнення у Воркуті. Інший його брат — Роман — був двічі засуджений до розстрілу, але щоразу рятувався втечею; згодом перебрався за кордон, мешкав у Франції, США, потім у Австралії. Свої велику бібліотеку та мемуари прижиттєво заповів Фундації українознавчих студій в Австралії. Михайлові Драґану вдалося уникнути репресій, ймовірно, завдяки заступництву Іларіона Свєнціцького, директора на той час Музею українського мистецтва та депутата Верховної Ради УРСР. У серпні 1945 року Михайло Драґан одружився з Анною Лаврів, яка повернулася з поселення у Казахстані, куди була виселена разом з матір'ю ще у 1941 р. Помер Михайло Драґан у розквіті творчих сил 8 березня 1952 року після тривалої недуги і невдалої операції. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 85. Наукова спадщина та пошанування пам'яті Після смерті Михайла Драґана дружина Анна Драґан, виконуючи заповіт чоловіка, передала в дар Національному музею у Львові його багату книгозбірню, яка налічує десятки унікальних історико-мистецьких видань. Після смерті Анни Драґан у 1992 році її племінники—спадкоємці передали весь науковий архів Михайла Драґана (рукописи, рисунки, ескізи, фотографії, публікації) Національному музею у Львові. Зокрема, на основі альбомів Михайла Драґана з цього архіву, у яких представлена архітектура дерев'яних церков, дзвіниць та каплиць, розташованих на територіях сучасних Дрогобицького, Турківського, Старосамбірського та Сколівського районів Львівщини, Роман Сулик видав у 1995 році книгу «Перлини дерев'яної архітектури Бойківщини. (З альбомів Михайла Драґана)». Крислач І. М.) Михайло Драґан сформував цілу когорту українських мистецтвознавців. Серед його учнів і послідовників — Віра Свєнціцька, Людмила Міляєва, Павло Жолтовський, Григорій Логвин та багато інших. С. Гординський написав та видав у 1973 р. у Торонто українською, англійською та німецькою мовами книгу «Українська ікона XII—XVIII століть», у якій використав фотографічний матеріал М. Драґана. 1989 року з нагоди 90-річчя вченого-музеєзнавця у Львові відбулась наукова конференція та видано каталог. У червні 1996 р. музей «Дрогобиччина» і науково-культорологічне товариство «Бойківщина» організували в Дрогобичі перші Драґанівські читання «Сакральне мистецтво Бойківщини». Матеріали цих читань видрукувані у збірнику. На вшанування пам'яті про Михайла Драґана до 100-річчя від дня його народження Державним комітетом зв'язку та інформатизації України випущений поштовий художній конверт із його зображенням (художник Крислач. І.. М.), його іменем названа одна із вулиць Львова та Борислава. Вибрані публікації * Драган М., Пещанський. В., Свєнціцький. І. Скит Манявський і Богородчанський іконостас // Збірки Національного музею у Львові. — Жовква: Друкарня ОО. Василіан, 1926. — 28 с. * Драган М. Witraże dla cerkwi wołoskiej we Lwowie// Kurier literacko—naukowy- Dodatek do «Kuriera…». — 1926. — № 210. * Драган М. Мистецький подвиг// Діло. — 1929. — Ч. 45 і 46. * Драган М. Богородчанський іконостас// Новий час. Додаток. — 1930. — № 44. * Драган М. Перлина бойківської архітектури у Львові (про дерев'яну церкву с. Кривки). // Новий час. — 1930. — № 128. * Драган М. Мистецька творчість П. Холодного (З нагоди посмертної виставки)// Діло. — 1930. — Ч. 68 і 69. * Драган М. План розбудови Національного музею// Технічні вісті. — 1930. — № 1. * Драган М. Сучасний український екслібрис. Екслібрис зб. асоціації незалежних мистців. — Львів: Ізмарагд, 1932. — Вип. 1. — С. 10 — 23. * Драган М. Традиції і побут у національному мистецтві// Діло. — 1932. — Ч. 84 — 86. * Драган М. Знівечення церкви в Сихові// Діло. — 1933. * Драган М. Олександр Ляшенко: З мистецького життя// Діло. — 1934. — Ч. 114. * Драган М. Мистецтво ікони// Академічні вечори. — 1935. — 8 грудня. — С. 8. * Драган М. Опанас Сластьон (1855—1933)// Мистецтво. — 1936. — Зош. 1. — С. 7 — 9. * Драган М. Українські деревляні церкви: Генеза і розвій форм// Збірки Національного музею у Львові. — Львів, 1937. — Ч.1. — XVI + 160 с. * Драган М. Українські деревляні церкви: Генеза і розвій форм// Збірки Національного музею у Львові. — Львів, 1937. — Ч.2. — XVI + 136 с. * Драган М. Малярство Західної України// Образотворче мистецтво. — 1941. — № 5. * Драган М. Виставка праць Олени Кульчицької// Наші дні. — 1943. — Ч. 6. * Драган М. Українська декоративна різьба XVI—XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1970. — 204 с. * Драґан М. — Українські деревляні церкви. Генеза і розвій форм: в двох частинах / Михайло Драґан ; передм. В. С. Александрович ; прим. В. С. Александрович, В. М. Слободян ; предм.-геогр. покажч., терм. словник В. М. Слободян ; упоряд. О. О. Савчук. — Харків: Видавець Савчук О. О., 2014. — 450 с. : 273 іл. — ISBN 978-966-2562-55-2 Примітки Джерела * Александрович В. Століття Михайла Драґана // Пам'ятки України. — 2001. — № 1-2. * Свєнціцька В. Михайло Драган — дослідник монументального мистецтва Західної України // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. — Львів, 1994. — Т. 227: Праці Секції мистецтвознавства. — С. 188. * Сулик Роман. Перлини дерев'яної архітектури Бойківщини. (З альбомів М. Драгана). Інститут українознавства ім І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 1995. — 114 с. * Сакральне мистецтво Бойківщини. Наукові читання пам'яті Михайла Драгана. — Дрогобич: Відродження, 1997. — 119 с. * Роман Тарнавський. Тустановичі. Історико-краєзнавчі нариси. — Дрогобич: Посвіт, 2019. — 436 с. Посилання * * Драґан М. Д. Українські деревляні церкви: генеза і розвій форм. Ч. 1 : Текст / Михайло Драґан. — Львів: б. в., 1937. — XVI, 159 с. — (Збірки Національного Музею у Львові). * Драґан М. Д. Українські деревляні церкви: генеза і розвій форм. Ч. 2 : Ілюстрації / Михайло Драґан. — Львів: б. в., 1937. — XII, 135 с. : іл., 2 арк. іл. — (Збірки Національного Музею у Львові).

Драгоманов Михайло Петрович Михайло Петрович Драгома́нов (використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т—ов та ін.; , Гадяч, Полтавщина, Російська імперія — , Софія, Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових. Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864–1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (1889–1895). Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша. Визначний ідеолог українців-автономістів. Життєпис Михайло Драгоманов Народився у місті Гадячі, нині районний центр Полтавської області, Україна (тоді Полтавська губернія, Російська імперія). Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «"Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше Михайло. У 1849–1853 роках навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжив навчання у Полтавській гімназії (нині Полтавська школа № 3). Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо"». Восени 1859 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі. Став одним із засновників недільних українськомовних шкіл у Києві (1859). Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга Миколи Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». Михайло намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення Михайла Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. 1863 року став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х роках, з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». Займаючи проукраїнську позицію, він висловлював думку: «поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем». Михайло Драгоманов увів у вжиток термін — носії малоросійщини: З середини 1860-х років становлення Михайла Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх його роботах — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. 1870 року Київський університет відрядив Михайла за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне Михайла Петровича було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Восени 1876 року Михайло Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти. Пам'ятна дошка Михайлу Драгоманову, Івано-Франківськ. Пам'ятна дошка Михайлу Драгоманову, Урочище Зелений Гай, Гадяч. З другої половини 1880-х років Михайла Петровича запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини. В Емському указі 1876 року, скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання Михайла Драгоманова і Павла Чубинського як небезпечних агітаторів. На підставі Емського указу було ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців разом з Михайлом Драгомановим з Київського університету. В 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Петрович зачитав доповідь La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета». 1889 року запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія, тоді Князівство Болгарія), де працював до своєї кончини. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча. Помер і похований у Софії. Наукова кар'єра У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора Віталія Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864 році. Попри переконання що «для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія» був прихильником об'єктивізму. Не був схильним до міфологізації історії, використання міфів у системі обґрунтування прав чи вимог українців, натомість прагнув знаходити раціональні аргументи для пояснення явищ і процесів політичного життя. Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії. 1865 року прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку статей зі стародавньої історії.1870 року захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит».Після наукового відрядження за кордон у 1873 році призначений на посаду штатного доцента.1875 року звільнений з університету за політичну діяльність. Політичні погляди Не сприймав як устремління соціалістів-революціонерів «зробити революцію без науки», так і надію народників «зробити соціалізм або культуру без політики». «Нівеляторів» української національності критикував за намагання під гаслами боротьби за об'єднання силоміць упроваджувати серед українців російську як державну. Висновок Драгоманова був категоричним: Обґрунтовував етнічну та психологічну окремішність українців. Послідовно виступав проти тих, хто твердив, що «національність — пустий ідеал», бо вважав: по-перше, національність існувала завжди і, по-друге, вітчизна людині уявляється головним чином саме нацією, яка в ній живе, інакше вітчизною будуть гори, річки та болота. Порятунок для українців бачив у створенні «своєї» держави, яка б була «спілкою задля оборони себе од чужих». Зробив помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології ліберального і демократичного руху в Україні:

Таким чином, своєю державно-правовою концепцією Михайло Петрович пропонував парламентську державу із засадами самоврядування, яка б впливала на соціальну й економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву і законодавству, відкривала перспективи для реформ. По-перше, цінність політичного вчення Михайла Драгоманова полягає в тому, що воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після нього ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави — відповідальності держави перед громадянином у разі порушення його прав. По-друге, не може не тішити сучасників європейський вибір Михайла Драгоманова, його намагання ввести Україну в європейську спільноту народів шляхом наближення її до європейських політичних і правових стандартів. По-третє, вчений створив перший в історії Росії проєкт федеративної перебудови держави, окремі аспекти якого було реалізовано пізніше на практиці. Прикладом цього є сьогоднішній російський двопалатний парламент. Первинним у політичних ідеях Драгоманова був гуманізм, віра у духовне вдосконалення людини, у прогрес суспільства, який він розумів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини. Вчений відстоював цінності демократичного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності та спрямованого до «інтегрального» розвитку особистості. Йому притаманна відданість ідеї верховенства права як гарантії поступовості соціального розвитку. У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об'єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал насамперед її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей. Драгоманівські концепції розв'язання національного питання в Європі відрізнялися оригінальністю. Це — теорія «плебейських націй», історіософська ідея «неповноти» історичного, соціального та культурного розвитку бездержавних націй. Прагнучи до гармонізації міжнаціональних стосунків Драгоманов часом перебільшував роль раціональних чинників, здатність національних колективів взаємодіяти на засадах гуманності, діалогу та взаємних поступок. Новаційною була його європоцентристська модель суспільно-політичного розвитку. З погляду «центральних» і «периферійних» процесів розвитку Європи він інтерпретував ключові події історії, визначав рівень асинхронності розвитку східноєвропейських народів у порівнянні з процесами, притаманними народам західноєвропейським. Літературознавчі погляди Михайло Драгоманов У своїх наукових і літературно-критичних працях 1870–1890-х («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893–1894; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“», 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та інші) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, Михайло Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття. Цікавою є концепція реалізму в естетиці Михайла Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не вигадані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, Михайло Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу. Вшанування Ім'я 1920 року присвоєне Національному педагогічному університету 1993 року Українська студія телевізійних фільмів випустила фільм «Титан. Михайло Драгоманов» (сценарій Володимира Колодяжного, режисер Олексій Мажуга) 2001 року з нагоди 160-річчя від дня народження науковця НБУ випустив ювілейну пам'ятну монету На честь Михайла Драгоманова в Гадячі встановлено пам'ятну дошку в Урочищі Зелений Гай, де мешкала родина Драгоманових. ; Вулиці Його ім'ям названі вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Луцьку, Гадячі, Лубнах та інших населених пунктах. Бібліографія Михайло Драгоманов, «Чудацькі думки про украінську національну справу», Львів — 1892 Михайло Павлик, 1896 Основні твори * Драгоманов М. П. Император Тиберий // Университетские известия Киев. — 1864. — № 1. * Драгоманов М. П. О состоянии женщины в первый век Римской империи // Университетские известия Киев. — 1864. — № 5. Май. * Драгоманов М. П. Малороссия в ее словестности // Вестник Европы. — 1870. — Июнь. — Кн. 6. * Драгоманов М. П. Восточная политика Германии и обрусение // Вестн. Европы. — 1872. — Кн. 2. * Драгоманов М. П. Литературное движение в Галиции // Вестн. Европы. — 1873. — Кн. 9; Кн. 10. * «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1874). * «Исторические песни малорусского народа» ( Т. 1, 1874 — Т. 2, 1875, у співавторстві з В. Антоновичем). * «По вопросу о малорусской литературе» (1876). * « Малорусские народныя предания и рассказы» (1876). * « Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) * « Нові українські пісні про громадські справи: 1764—1880» (1881). * «Историческая Польша и великорусская демократия» (1881). * «Політичні пісні українського народу 18—19 ст.» ( Частина перша, Розділ 1, 1883 — Частина перша, Розділ 2, 1885). * «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891). * «Австро-руські спомини. 1867—1877» (1889—1892). * «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) . Бібліографічні покажчики * Михайло Петрович Драгоманов: Бібліографічний покажчик видань творів та критичної літератури . Уклав Мороз Мирослав Олександрович Львів 1991 рік (цю бібліографію редагує та доповнює новими матеріалами Ярослава Лозинська з допомогою Андрія Хруцького — 2011). * Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Його юбілей, смерть, автобіографія і спис творів/ Упорядник Михайло Павлик. — 1896 * Михайло Петрович Драгоманов. Твори: бібліографічний покажчик / Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України ; Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. бібліографічного покажчика Н. І. Тарасова. − К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2012. − 168 с. * Драгоманов – історик : каталог виставки до 185-річчя від дня народження М. П. Драгоманова / Мін-во освіти і науки України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. Н. І. Тарасова, Ю. І. Левченко. – Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. – 137 с. * Драгоманов – філолог : каталог виставки до 185-річчя від дня народження М. П. Драгоманова / Мін-во освіти і науки України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. бібліогр. покажчика : Н. І. Тарасова, О. Л. Хархун. – Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. – 81 с. * Драгоманов-філософ : бібліографічний покажчик / М-во освіти і науки України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. Н. І. Тарасова, наук. ред. Ю. І. Левченко. – Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2018. – 139 с. Див. також * Драгоманівка — правопис під авторством Михайла Драгоманова * Гадяцький літературний музей родини Драгоманових Примітки Джерела

Іпатіївський літопис Іпа́тіївський літо́пис — руське літописне зведення 1420-х років. Містить «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. У XVII ст. зберігався в Іпатіївському монастирі (Кострома, Московське царство), від якого отримав назву. Знайдений 1809 року Миколою Карамзіним у Бібліотеці російської Академії наук (Санкт-Петербург, Російська імперія). Існував у декількох списках. Зберігається в цій бібліотеці. Шифр — 16.4.4. Виданий 1843 року в Санкт-Петербурзі серії Полное собрание русских летописей, Том 2. Перевидався у тій же серії в 1871, 1908, 1923 і 1998 роках. 1989 року вийшов український переклад «Літопис руський» Леоніда Махновця. Важливе джерело з середньовічної історії держав і народів Східної Європи. Інші назви — Іпа́тський літо́пис. Літопис за Іпатським списком, на відміну від Лаврентіївського списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів у «Повісті врем'яних літ» передана фактично українською мовою. Структура «Лѣтописець руский» — це зведення є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. і продовжуючого його галицько-волинського (непорічного) повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. Є підстави припускати, що поєднання галицько-волинського літописання з київським зведенням здійснили у Володимирі за князя Володимира Васильковича. Зведення містить третю редакцію Повісті временних літ з продовженням до 1117 року, Київський літопис кінця XII ст. та Галицько-Волинський літопис. Списки Іпатіївський (Академічний) список Написаний на 307 аркушах. Датується кінцем 1420-х років. У XVII столітті цей список був в Іпатіївському монастирі під Костромою, звідки літопис і отримав назву. У 1809 році його знайшов у Бібліотеці Академії наук історіограф Миколай Карамзін. Список написаний п'ятьма почерками, до єдиної думки щодо місця його написання дослідники так і не прийшли. Зберігають у російській Бібліотеці Академії наук. Київський і Галицько-Волинський літописи як складові частини Іпатського літопису є пам'ятками української мови. Острозький (Хлібниковський або Несторівський) Сер. XVI ст. Датується приблизно 1560 роком, створений, ймовірно, в Києво-Печерському монастирі. Ряд листів в ньому переплутані, інші втрачені і відновлені по давнішому списку. Виявлено серед рукописів купця Петра Хлєбнікова 1809 року Карамзіним і введений в науковий обіг. Четвертинський (Погодінський). Датується приблизно 1620 роком. Є копією Острозького. У свій час належав Михайлові Погодіну. Після придбання колекції Погодіна 1852 року Миколою I разом з іншими рукописами потрапив до Публічної бібліотеки. Єрмолаївський Датується 1710-ми роками, ймовірно виготовлений у Києві для князя Дмитра Голіцина. Цей список текстологічно стосується Хлібниковського, але має більш яскраві лексичні ознаки українського походження і безліч різночитань, надрукованих у виданні 1908 року окремо, в особливому Додатку. Зіставлення з Хлібниковським списком показує, що більшість різночитань Єрмолаївського списку з'явилися в результаті помилок переписувача, який був дуже неуважним і погано розумів давньоруський текст. Помітки на рукописах свідчать, що список в різні часи належав Василю Олексійовичу Голіцину, московському купцеві Матвію Гаврилову, який продав його 1769 року Івану Козміну. Потім список потрапив в колекцію Олександра Єрмолаєва, а 1814 року був придбаний Публічною бібліотекою. Марка Бундура (Я. Яроцького). Датується 1651 роком, до Бібліотеки Академії наук надійшов 1910 року від Яроцького, директора комерційного училища в місті Кременці Волинської губернії. Являє собою обробку Хлібниковського списку. Краківський список Виготовлений для польського історика Адама Нарушевича близько 1795-1796 років. Це — копія Погодінського списку, який для зручності замовника переписали латинськими літерами. Цінний як джерело реконструкції декількох фрагментів Погодінського списку, втрачених після 1796-го. Опис Це книга великого формату (30х23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. У рукопису, де текст розташовано у два стовпці, 40 зошитів (не рахуючи першого аркуша) по 8 аркушів; але 5-й зошит має 7 аркушів, 8-й — 6, 10-й — 3, 14-й — 6, 40-й — 7. Вирвано лише один, восьмий аркуш п'ятого зошита; він мав бути між арк. 40 зворотним (с. 80) і арк. 41 (с. 81) нинішньої нумерації. Отже, літопис дійшов до нас у задовільному стані. Поділ Загальновизнаним у науці є поділ зводу на три основні частини (в свою чергу, кожна з цих частин має вельми складну структуру): * Передує тексту Перелік київських князів від Аскольда і Діра до взяття Києва Батиєм. Лист 2 (с. 1-2). * «Повість временних літ» з продовженням до 1117 р. (Листи 3-106 об. — за виданням в ПСРЛ: т. II, с. 2-285) * Київський літопис XII століття — літописання подій 1118-1198 рр. (Листи 106об.-245 — стб. 285—715). Особливо докладно викладені події 1146-1152 років (Листи 118—167 — стб. 319—465). * Галицько-Волинський літопис (про події до 1292-го). Листи 245—307 (стб. 715—938) Згідно з концепцією Бориса Рибакова, надзвичайно докладний опис подій 1146—1154 року запозичений з особливого «Літопису Петра Бориславича». Вони викладені в середньому в двадцять разів докладніше, ніж події попередніх тридцяти років. Детально описано похід Ігоря Святославича на половців 1185 року, цей опис вважають особливою повістю. На думку Шахматова, в літописі використано загальноруський звід початку XIV ст. Таким чином, ймовірно, літопис складено в кінці XIII ст. На думку відомого сучасного філолога Ужанкова, перша частина Галицько-Волинського літопису створювалася як абсолютно самостійний літературний твір — життєпис князя Данила Романовича Галицького. Згідно з концепцією О. В. Горовенка, що є розвитком роботи Ужанкова, «Життєпис Данила Галицького» було приєднано до Київського літопису незабаром після 1268-го у Володимирі-Волинському на замовлення князя Володимира Васильковича. Іншими словами, «галицька» частина майбутнього Галицько-Волинському літопису було приєднана до Київського літопису перш ніж з'явилася «волинська» частина — продовження з описом пізніших подій. Це продовження складено було іншим книжником у Володимирі Волинському багато пізніше, в 1288-1290 рр. О. В. Шеков припустив, що деякі відомості Іпатіївського літопису сягають чернігівського літопису. Див. також * Літописи * Повість временних літ * Київський літопис * Галицько-Волинський літопис * Лаврентіївський літопис * Літописи новгородські * Літописи псковські Видання * ( Електронна бібліотека Інституту історії України , Росийская Государственная Библиотека ) * Повесть временных лет по Ипатскому списку . — Санкт-Петербург: Археографическая комиссия, 1871. — 699 с. * Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись (2-е издание). — Санкт-Петербург: Археографическая комиссия, 1908. — XVI с. — 938 стлб. — 87 с. ( pdf, 4,5 Mb ; фото ) Переклади ;українською: * Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. Київ: Дніпро, 1989. — XVI+591 с. ISBN 5-308-00052-2 Примітки Бібліографія * Грушевський М. С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1901, т. 41, с. 1-72. * Київський літопис ХІІ ст. за Іпатіївським списком близько 1425 року // Німчук В. Хрестоматія з історії української мови X—XIII ст. // НАН України. Інститут української мови. — Київ; Житомир: Полісся, 2015. — С. 236. — (Зібрання пам'яток української мови найдавнішого періоду (Х—ХІІІ ст.). — Назва обкл.: Історія української мови. Хрестоматія X—XIII ст. * Орлов А. С. К вопросу об Ипатьевской летописи // Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук. Ленингард, 1926, т. 31, с. 93—126. * Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов XIV—XVI вв. Москва-Ленинград, 1938, с. 69—118. * Приселков М. Д. История русского летописания XI—XV вв. Ленинград, 1940. * Черепнин Л. В. Летописец Даниила Галицкого // Исторические записки. Москва, 1941, т. 12, с. 228—253. * Орлов А. С. О галицко-волынском летописании // Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР. Москва-Ленинград, 1947, т. 5, с. 15—24. * Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. Москва-Ленинград, 1947, с. 176—267, 431—433. * Генсьорський А. И. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакції і редактори) . Київ, 1958. * Генсьорський А. И. З коментарія до Галицько-Волинського літопису // Історичні джерела. Київ, 1969, вып. 4, с. 171—184. * Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века. Москва, 1969, с. 226—245. * Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». Москва, 1972. * Франчук В. Ю. Киевская летопись (состав и источники в лингвистическом освещении). Киев, 1986. * Лихачева О. П. Летопись Ипатьевская // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Ленинград, 1987, вып. I, с. 235—241. * Ужанков А. И. «Летописец Даниила Галицкого»: редакции, время создания // Герменевтика древнерусской литературы. Москва, 1989, сб. 1, с. 247—283. * Ужанков А. И. «Летописец Даниила Галицкого»: проблема авторства // Герменевтика древнерусской литературы. Москва, 1992, сб. 3, с. 149—180. * Ужанков А. И. «Летописец Даниила Галицкого»: К вопросу об авторе второй редакции // Герменевтика древнерусской литературы. Москва, 1994, сб. 6, с. 62—79. Довідники * В. В. Німчук. Пам'ятки української мови // Українська мова. Енциклопедія. * Франчук В. Ю. Іпатіївський літопис //

Математична фізика — загальна назва математичних методів дослідження і розв'язання диференціальних рівнянь, які виникають, зокрема, в фізиці. Теорія математичних моделей фізичних явищ; займає особливе положення і у математиці, і у фізиці, перебуваючи на стику цих наук. Математична фізика тісно зв'язана з фізикою в тій частині, яка стосується побудови математичної моделі, і водночас математична фізика — розділ математики, оскільки методи дослідження моделей є математичними. У поняття методів математичної фізики включаються ті математичні методи, які застосовуються для побудови і вивчення математичних моделей, що описують великі класи фізичних явищ. Історія Методи математичної фізики як теорії математичних моделей фізики почали в кінці XVII ст. інтенсивно розроблятися в працях Ісаака Ньютона зі створення основ класичної механіки, всесвітнього тяжіння, теорії світла. Подальший розвиток (XVIII — I-а пол. XIX ст.) методів математичної фізики і їх успішне застосування до вивчення математичних моделей величезного обсягу різних фізичних явищ зв'язані з іменами Жозефа Луї Лагранжа, Леонарда Ейлера, П'єра Симона Лапласа, Жозефа Фур'є, Карла Гауса, Бернгарда Рімана, М. В. Остроградського та інших учених. Великий внесок до розвитку методів математичної фізики внесли О. М. Ляпунов і В. А. Стєклов. З II-ї половини XIX ст. методи математичної фізики успішно використовувалися для вивчення математичних моделей фізичних явищ, зв'язаних з різними фізичними полями і хвильовими функціями в електродинаміці, акустиці, теорії пружності, гідро- й аеродинаміці та інших напрямках дослідження фізичних явищ у суцільних середовищах. Математичні моделі цього класу явищ найбільш часто описуються за допомогою диференційних рівнянь з частинними похідними, що одержали назву рівняння математичної фізики. Крім диференційних рівнянь математичної фізики, при описі математичних моделей фізики застосовуються інтегральні рівняння та інтегро-диференціальні рівняння, варіаційні та теоретико-ймовірнісні методи, теорія потенціалу, методи теорії функцій комплексної змінної і низка інших розділів математики. У зв'язку з бурхливим розвитком обчислювальної математики особливе значення для дослідження, математичних моделей фізики здобувають прямі чисельні методи, що вони використовують комп'ютери, і в першу чергу скінченно-різницеві методи розв'язування крайових задач, що дозволило методами математичної фізики ефективно розв'язувати нові задачі газової динаміки, теорії переносу, фізики плазми, у тому числі й зворотні задачі цих напрямків фізичних досліджень. Методи Теоретичні дослідження в області квантової фізики і теорії відносності, широке застосування комп'ютерів у різних областях математичної фізики, включаючи і зворотні (некоректно поставлені) задачі, викликали значне розширення використовуваного математичною фізикою арсеналу математичних методів. Поряд із традиційними розділами математики стали широко застосовуватися теорія операторів, теорія узагальнених функцій, теорія функцій багатьох комплексних змінних, топологічні і алгебраїчні методи. Це інтенсивна взаємодія теоретичної фізики, математики і використання комп'ютерів у наукових дослідженнях призвело до значного розширення тематики, створення нових класів моделей і піднесло на новий рівень сучасну математичну фізику. Постановка задач математичної фізики полягає в побудові математичних моделей, що описують основні закономірності досліджуваного класу фізичних явищ. Така постановка полягає у виводі рівнянь (диференціальних, інтегральних, інтеґро-диференціальних або алгебраїчних), яким задовольняють величини, що характеризують фізичний процес. При цьому виходять з основних фізичних законів, що враховують тільки найістотніші риси явища, відволікаючись від низки його другорядних характеристик. Такими законами є звичайно закони збереження, наприклад кількості руху, енергії, числа часток. Це призводить до того, що для опису процесів різної фізичної природи, які проте мають загальні характерні риси, виявляється можна застосувати ті ж математичні моделі. Наприклад, математичні задачі для найпростішого рівняння гіперболічного типу : , отриманого Жаном д'Аламбером (1747) для опису вільних коливань однорідної струни, виявляються придатними і для опису широкого кола хвильових процесів акустики, гідродинаміки, електродинаміки та ін. областей фізики. Аналогічно, рівняння : , крайові задачі для якого спочатку вивчалися П'єр Симон Лапласом (кінець XVIII ст.) у зв'язку з побудовою теорії тяжіння, надалі знайшло застосування при розв'язуванні багатьох проблем електростатики, теорії пружності, задач сталого руху ідеальної рідини тощо. Кожній математичній моделі фізики відповідає цілий клас фізичних процесів. Для математичної фізики характерно також те, що багато загальних методів, які можна використати для розв'язування задач математичної фізики, розвилися з частинних способів розв'язування конкретних фізичних задач і у своєму первісному вигляді не мали строгого математичного обґрунтування і достатньої довершеності. Це відноситься до таких відомих методів розв'язування задач математичної фізики, як методи Рітца й Гальоркіна, до методів теорії збурень, перетворень Фур'є і багатьох інших, включаючи метод розділення змінних. Ефективне застосування всіх цих методів для розв'язування конкретних задач стало одним зі стимулів для їх строгого математичного обґрунтування й узагальнення, що призводить у деяких випадках до виникнення нових математичних напрямів. Вплив математичної фізики на різні розділи математики виявляється й у тому, що розвиток математичної фізики, що відбиває вимоги природничих наук і запити практики, спричиняє переорієнтацію спрямованості досліджень у деяких вже сформованих розділах математики. Постановка задач математичної фізики, зв'язана з розробкою математичних моделей реальних фізичних явищ, призвела до зміни основної проблематики теорії диференціальних рівнянь у частинних похідних. Виникла теорія крайових задач, що дозволила згодом зв'язати диференціальне рівняння у частинних похідних, з інтегральними рівняннями і варіаційними методами. Вивчення математичних моделей фізики математичними методами не тільки дозволяє дослідити кількісні характеристики фізичних явищ і розрахувати із заданим ступенем точності хід реальних процесів, а й надає можливість глибокого проникнення до самої суті фізичних явищ, виявлення схованих закономірностей, передбачення нових ефектів. Прагнення до детальнішого вивчення фізичних явищ призводить до усе більшого ускладнення математичних моделей, які описують ці явища, що, своєю чергою, унеможливлює застосування аналітичних методів дослідження цих моделей. Це пояснюється, зокрема, тим, що математичні моделі реальних фізичних процесів є, як правило, нелінійними, тобто описуються нелінійними рівняннями математичної фізики Для детального дослідження таких моделей успішно застосовуються прямі чисельні методи з використанням комп'ютерів. Для типових задач математичної фізики використання чисельних методів зводиться до заміни рівнянь математичної фізики для функцій неперервного аргументу алгебраїчними рівняннями для сіткових функцій, заданих на дискретній множині точок (на сітці). Іншими словами, замість неперервної моделі середовища вводиться її дискретний аналог. Застосування чисельних методів у ряді випадків дозволяє замінити складний, трудомісткий і вартісний фізичний експеримент значно економічнішим математичним (чисельним) експериментом. Досить повно проведений математичний експеримент є основою для вибору оптимальних умов реального фізичного експерименту, вибору параметрів складних фізичних приладів, визначення умов виявлення нових фізичних ефектів тощо. У такий спосіб чисельні методи надзвичайно розширюють область ефективного використання математичних моделей фізичних явищ. Математична модель фізичного явища, як усяка модель, не може передати всіх рис явища. Встановити адекватність прийнятої моделі досліджуваному явищу можна тільки за допомогою критерію практики, зіставляючи результати теоретичних досліджень прийнятої моделі з даними експериментів. У багатьох випадках про адекватність прийнятої моделі можна судити на підставі розв'язування обернених задач математичної фізики, коли про властивості досліджуваних явищ природи, недоступних для безпосереднього спостереження, робляться висновки за результатами їх непрямих фізичних проявів. Для математичної фізики характерно прагнення будувати такі математичні моделі, які не лише дають опис і пояснення вже встановлених фізичних закономірностей досліджуваного кола явищ, а й дозволяють передбачити ще не встановлені закономірності. Класичним прикладом такої моделі є теорія всесвітнього тяжіння Ньютона, що дозволила не лише пояснити рух відомих до моменту її створення тіл Сонячної системи, але і передбачити існування нових планет. З іншого боку, нові експериментальні дані не завжди можуть бути пояснені в рамках прийнятої моделі. Для їхнього пояснення потрібне ускладнення моделі. Література * * * Рівняння математичної фізики. Узагальнені розв'язки крайових задач: Навч. посіб. для студ. техн. спец. вищ. закл. освіти / Ю. К. Рудавський, П. П. Костробій, М. А. Сухорольський, І. М. Зашкільняк, В. М. Колісник; Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л., 2002. — 236 c. — Бібліогр.: с. 235. * * * * * * * * * * Посилання * Математична фізика, аналіз, геометрія — щоквартальний науковий журнал Фізико-технічного інституту низьких температур імені Б. І. Вєркіна НАН України.

Ернст Федір Людвігович Фе́дір (Теодор-Ріхард-Едуард) Лю́двігович (Львович) Е́рнст — український історик-мистецтвознавець, теоретик мистецтва, фундатор та класик українського мистецтвознавства; музеєзнавець, діяч у галузі охорони пам'яток історії та культури України. Автор найкращого довоєнного путівника по Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК) ВУАН, вчений секретар ВУАК. Життєпис Народився року в Києві в родині німецького колоніста. У 1900–1909 рр. навчався в гімназії у Глухові та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909–1910 роках; у 1910–1914 рр. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв). Одночасно працював завідувачем бібліотеки та картинної галереї академії мистецтв, співпрацював із журналами «» та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі XVII–XVIII ст., був нагороджений золотою медаллю. Зблизився з Миколою Біляшівським і Дмитром Дорошенком, відвідував засідання «Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м. Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з Павлуцьким Г.). Федір Ернст Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII–XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917–1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського. У 1918 р. призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН. За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його. У 1922 р. працював завідувачем бібліотеки та музеєм Інституту пластичного мистецтва. У 1922–1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем художнього відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві. У 1926–1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам'яток української архітектури та мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формує музейні експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого. Від 1929 р. був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РРФСР та УРСР. Репресії На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти, що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Усі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення в «контрреволюційній діяльності та створенні ворожого осередку в музеї». Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці — Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге. 29 травня 1934 р. судова трійка при колегії ГПУ УСРР засудила до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва. У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936–1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937–1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.). Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун», а року розстріляно. Реабілітований посмертно. Праці Майже щороку виходили його наукові праці: * Київська архітектура XVII–XVIII ст., 1913. * Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году, 1918. * Українське мистецтво XVII–XVIII віків , 1919. * Український портрет XVII–ХХ ст., 1925. * Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів, 1926 * Київ та його околиця…, 1926. * Українське малярство XVII–XX ст., 1929. * Київ: Провідник" / За ред. Федора Ернста. — : ВУАН, 1930. — 800 с. * Ернст Ф. Київські архитекти XVIII віку / Федір Ернст. — Київ: Печатня Вид. т-ва «Друкарь», 1918. — 23 с. * Автор монографій про Т. Шевченка, І. Рєпіна, М. Мурашка. * Київ: провідник / Н. К.О.-У. С.Р. Р.-Всеукр. АН. Ком. святкування 10-тиріч. ювілею ВУАН ; за ред. Ф. Ернста. — Київ: Держтрест «К.-Д.» : 2-га Друк., 1930. — 797 с. * Ернст Ф. Українське мистецтво XVII—XVIII віків / Федор Ернст. — Львів: Вид. Т-во «Криниця» у Київі, 1919. — 32, 6 с. та ін. Ернст зробив вагомий внесок у створення Київської картинної галереї, Києво-Печерського, Кирилівського та Чернігівського заповідників. Він мріяв про створення заповідника «Київський акрополь», куди мали ввійти Софіївський собор, Десятинна, Георгіївська та Андріївська церкви, Михайлівський монастир. Більшість наукових праць Ернста не втратила наукової цінності й донині. Він справедливо посідає місце одного з фундаторів українського мистецтвознавства. * Ернст, Ф. Біжуча художня література про Г. І. Нарбута/ Ф. Ернст // Бібліологічні вісті. — 1923. — Рік 1, Ч. 4. Грудень. — Стб. 2-12. * Щоденник Федора Ернста: охорона пам'яток культури 1919—1920 роки // Пам'ятки України. — 1993. — № 1-6. — С. 130—136. * Ернст, Ф. Виставка рисунку і гравюри / Ф. Ернст // Бібліологічні вісті. — 1926. — № 4. — С. 110. * Ернст, Ф. Данило Михайлович Щербаківський: (пам'яті дослідника) / Ф. Ернст // Бібліологічні вісті. — 1928. — № 1. — С. 127. * Ернст, Ф. Мастера современной гравюры и графики: рец. на кн. / Ф. Ернст // Бібліологічні вісті. — 1928. — № 1. — С. 142. * Георгій Нарбут. Життя і творчість / склав Ф. Ернст. // Георгій Нарбут: посмерт. виставка творів / Всеукр. іст. музей ім. Т. Шевченка, 1926. — С. 11-86 : Держвидав України (Держтрест «Київ-Друк», 1-ша фото-літо-друк.). * Ернст, Ф. Георгій Нарбут та нова українська книга / Ф. Ернст // Бібліологічні вісті. — 1926. — № 3. — С. 5-35. * Пам'ятковий відділ. Портрети Г. І. Нарбута / склав Ф. Ернст: К.. // Георгій Нарбут: посмерт. виставка творів / Всеукр. іст. музей ім. Т. Шевченка, 1926. — С. 149—153 : Держвидав України (Держтрест «Київ-Друк», 1-ша фото-літо-друк.). * Каталог оригінальних творів Г. І. Нарбута / склав Ф. Ернст: К.. // Георгій Нарбут: посмерт. виставка творів / Всеукр. іст. музей ім. Т. Шевченка, 1926. — C. 89-110 : Держвидав України (Держтрест «Київ-Друк», 1-ша фото-літо-друк.). * Ернст, Федір. Контракти та Контрактовий будинок у Київі, 1798—1923: культурно-історичний етюд / Федір Ернст ; Всеукр. акад. наук: К. (Друк. Всеукр. Акад. наук). // Київські контракти, 1997. — С. 1-116 : Літопис. Пам'ять У 1995 році в Києві на честь Федора Ернста названо вулицю. Примітки Джерела

Мико́ла Йо́сипович Євша́н (справжнє прізвище — Федюшка; 19 травня 1889, смт Войнилів, Калуський район, Івано-Франківська область — 23 листопада 1919, Вінниця) — український літературний критик, літературознавець і перекладач; започаткував власний напрямок у критиці, заснований на філософії Ф.Ніцше та Й.Фіхте; дослідник творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського тощо. Загальні відомості За короткий період діяльності (10 років) написав і опублікував понад 170 літературно-критичних та публіцистичних творів, переклав українською мовою цілий ряд філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських, італійських авторів. Найплідніший період у творчій біографії критика від 1909 року до початку Першої світової війни. Він видав у Києві книжку «Під прапором мистецтва», у якій сформулював основні естетичні засади та здійснив аналіз творчості молодомузівців Петра Карманського, Василя Пачовського, Богдана Лепкого, а також Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Можна стверджувати, що жодне більш-менш помітне явище тогочасного літературного процесу не пройшло повз його увагу. В багатьох статтях, зокрема «Листах з Галичини», відбита атмосфера літературного життя краю, дано своє прочитання — переважно нетрадиційне — багатьох сторінок української класики. Біографія Народився 1889 року в містечку Войнилові Калуського повіту (Галичина). Батько його Осип, малоземельний рільник, мав ще двох дітей. Миколу, який змалку був слабкого здоров'я і виявляв нахил лише до книжки, батько, за порадою вчителів і священника, вислав до Станиславівської гімназії. Закінчивши гімназію, студіював германістику й україністику у Львівському університеті, де професор Михайло Грушевський звернув увагу на талановитого студента й подбав про його працевлаштування. Так Микола Федюшка став працівником бібліотеки Наукового Товариства імені Шевченка, потім адміністратором Академічного Дому (українського студентського гуртожитку), урядником «Видавничої Спілки», секретарем НТШ та на деякий час особистим секретарем Михайла Грушевського. Завершувати вищу освіту довелося у Віденському університеті, бо 1910 року він взяв участь у боротьбі студентської молоді за український університет, через що був позбавлений можливості продовжувати освіту. Саме тоді розгорнулася активна літературно-критична діяльність Євшана, він публікувався в журналах «Бджола», «Будучність», «Літературно-науковий вісник», став одним із провідних авторів журналу «Українська хата». 1910 року також відвідав Київ, познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Ганною Барвінок, Миколою Сріблянським. Під час Першої світової війни працював деякий час в українських виданнях Відня, а потім добровільно подався до австрійського війська. Воював на російському, потім румунському та італійському фронтах. У бою над річкою Ізонцо був тяжко поранений. Тоді ж почалася його діяльність як публіциста і громадського діяча. У перші дні виникнення Західно-Української Народної Республіки поручик Федюшка-Євшан одразу ж став її оборонцем. Став за покликом серця, оскільки залишатись осторонь тих бурхливих подій, що стрімко відбувалися навколо, не міг. Занепад Австро-Угорщини застав Федюшку в кадрі 9-го полку в Журавиці. Він нав'язав контакт з українськими військовими частинами в Ряшеві, Ярославі та Перемишлі, таємно змовився вночі зі старшинами-українцями свого полку, і весь склад того полку став під наказ поручника Федюшки. Вояки-українці склали присягу на вірність ЗУНР, роззброїли поляків 9-го полку, заарештували польських офіцерів. Полк передислокувався у Перемишль і став на західних кордонах України, готовий обороняти їх збройною силою. Але Українська Національна Рада в Перемишлі почала переговори з поляками й на їх вимогу дала Федюшці наказ розпустити українських військовиків і звільнити заарештованих польських офіцерів. Цей наказ здеморалізував 9-й полк. Микола Федюшка мусив пішки вночі тікати, щоби не потрапити полякам у руки. У своєму рідному Войнилові він був призначений комендантом військової міліції округи. Незабаром президія Державного Секретаріату ЗУНР покликала Євшана до участі в урядовому часописі «Республіка». Але згодом Євшан пристав до опозиційного табору — «Селянсько-робітничого союзу», сформованого після соціалістичного конгресу в Станіславові взимку 1919 року. В опозиційних часописах «Нове Життя» й «Народ» він різко критикував уряд ЗУНР, а коли з'явилися чутки, що «Селянсько-робітничий союз» організує державний переворот, комендант міста Станіслава заарештував Євшана разом з Микитою Шаповалом та Василем Пачовським (хоча сам Євшан згодом згадував, що заарештували його більше через непорозуміння). Далі Федюшка служив в УГА, працюючи головою архіву Начальної Команди, перейшов з нею за Збруч. У цей час як критик і публіцист Євшан замовк зовсім. Лише у роковини проголошення ЗУНР (31 жовтня 1919) він виголосив на святі Галицької Армії у Вінниці свою відому промову «Великі роковини України». Це була вершина його творчості, популярності й останнє слово. 23 листопада 1919 року Микола Євшан помер від епідемічного висипного тифу у Вінниці (у цей час тут померли від цієї хвороби майже 10 тисяч вояків УГА). Був похований на горі за казармами у Вінниці. Творчість Микола Євшан не належить до академічних типів учених і фахових професорів від літератури: він не методичний, часто хаотичний імпресіоніст, він менше аналізує, секціонує твори, а більше синтезує, відчуває і передає враження, а часто стає на межі публіцистики. Євшан прожив лише 30 років, але й те, що залишив у своїй спадщині, дає нам право бачити в його особі першого (українського) літературного критика, який вважав критику своїм покликанням, своїм одиноким літературним і життєвим шляхом, на якому він кинув весь свій талант, труд і любов. В останні десятиліття перед війною Микола Євшан — це, безперечно, центральна постать серед наших критиків. «Вибити вікно в Европу для української літератури» — це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу літературу з європейськими напрямками, влити в душі наших поетів ширший і глибший світогляд, філософічну думку, дати їм вищу естетичну освіту і вивести понад примітивну побутовщину на верхи справжньої творчості, «придбати Україні справжні культурні цінності» — ось провідна думка всіх його праць… Ідеал Євшана це: «Ідеал великої та гармонійної індивідуальності, прекрасної в своїх бажаннях, творчої і прагнучої нового життя». Микола Євшан за світоглядом ідеаліст, натура пристрасна, войовнича, приклонник і оборонець творчої свободи одиниці, апологет індивідуалізму і речник гарячого патріотизму. I не даром переклав він «Die Reden an die deutsche Nation» Фіхте. Євшан був людиною наскрізь бойового, полемічного характеру, і тому його естетика ніколи не мала в собі нічого апатичного, мертвого, догматичного ані абстрактного: «Всякий ідеал, щоби він був корисний, щоби був дійсною силою, мусить виходити тільки з життя, мусить звертатись до життя, кінцеву ціль покласти в житті» («Під прапором мистецтва»). Серед українських літераторів мало є типів таких строгих супроти себе й других, як Євшан. Серед знайомих він залишав враження людини твердої, різкої, безкомпромісної, замкнутої, хоч тонкої, ніжної на дні душі. Він свідомо вбивав у своїй душі українське безсилля, слабість, кволість та душевну сентиментальність. М.Федюшка політично як громадянин у молодості стоїть безперечно під впливом свого професора й мецената М. Грушевського, що зближувало його в дечому до радикальної партії в Галичині. Проте він дуже критично дивився на батька радикалізму М.Драгоманова та був індивідуальністю, яку як громадянина важко втягнути в які-небудь вузькопартійні рамки, а як критика — теж не вдасться схарактеризувати одним шаблоном «естецизму» чи «модернізму», як це стало у нас звичаєм. Вважали Євшана борцем «за вищу індивідуалістичну культуру», за «мистецтво для мистецтва», що нібито довело його до певної відірваности від життя. Усією своєю творчістю, життям і смертю доказав Євшан, що він ніколи не був відірваний від суспільного життя, але, очевидно, хто уявляє собі суспільне життя лише в формах примітивного комуністичного колективізму, для того оборонець одиниці, нації та вищої естетичної культури Євшан — відірваний від життя. Євшан до смерті любив селян і в політичному світогляді був усе демократом, але крайній демократизм об'єднував із тугою за аристократизмом. І тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творців, що з любові до народу хочуть, аби він переміг у собі зло, некультурність, «хамство», а не ідеалізували його, не виносили на п'єдестал «національних святощів», як це чинили наші народники. Твори * Вибрані праці М. Євшана в е-бібліотеці ЧТИВО * М. Євшан. Під прапором Мистецтва. Літературно-критичні статті. — Київ, 1910 Література Олесь Бабій. Микола Євшан (Федюшка). Життя і творчість. В десятиліття його смерти. 1919–1929. Євшан, Микола // Посилання

Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (, Пальчик, Звенигордський повіт, Київська губернія, Російська імперія, тепер Катеринопільського району Черкаської області — , Володимирська в'язниця ГУГБ, Владимир, Російська РФСР, СРСР) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше. Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року. Біографія Народився року в селі Пальчику Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільський район Черкаської області, України) у родині священника Олександра Олексійовича Єфремова та Одарки Дмитрівни (в дівоцтві Крамаренко). І батько, і мати походили зі священницьких родин. В 1862-му році Сергіїв батько, 23-х річний Олександр Єфремов одружився з 18-річною сиротою попереднього священика с. Пальчик Дмитра Крамаренка. Рід Сергія Олександровича Єфремова належав до духовенства. Один з предків Сергія, щоб отримати парафію, мусив первісне прізвище Охріменко перелицювати на російське Єфремов (Охрім — Єфрем). Фото з особової справи студента Університету св Володимира Єфремова Сергія У 1891–1896 роках Сергій навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира. О. Лотоцький, В. Доманицький, С. Єфремов. Стоять: Ф. Матушевський, В. Дурдуківський. Київ, початок 1900-х рр. Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 році за його ініціативою об'єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив роботу зі створення Української селянської спілки та підготовки Всеукраїнського селянського з'їзду. Наступного року за інціативи С. О. Єфремова та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійно-політична українська організація вчителів і діячів народної освіти. 1908 року став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895—1918 роках — один із засновників видавництва «Вік». Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв'язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений Володимиром Короленком (поруч з Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським, О. І. Купріним, З. Н. Гіппіус, Д. C. Мережковським, О. Блоком, Максимом Горьким, Ф. Сологубом, Л. Андрєєвим, Вячеславом Івановим та ін). Загалом, Сергій Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами — Оленою Пчілкою, М. Міхновським, Д. Донцовим та ін. Єфремов засуджує українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни. Українська Центральна Рада. Сергій Єфремов сидить другий справа. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15 червна 1917 року першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР. З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 року офіційних посад не обіймав. Коли Київ узяли червоні війська Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта» (його наведено в роботі Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві»): «Твій батько зараз перевертається в труні!». Єфремов гостро розкритикував Прихід Павла Скоропадського до влади у квітні 1918 р. Він сприйняв цю подію як узурпацію влади, відхід від здобутків революції, реванш дореволюційної реакції та прихід маріонеткової влади. Було призупинено видавництво «Нової ради» з 30 квітня по 9 червня. В першому червневому випуску Єфремов розкритикував переворот а про гетьмана написав: «Його політика неодмінно має бути чужою для України і, з багатьох поглядів, явно ворожою її інтересам» Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 року на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922—1928) і головою Управи (1924—1928) Української Академії Наук, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші. У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви. Сергій Єфремов. Середина 20-х років. Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори (Наталія Павлушкова (сестра Миколи Павлушкова), В. Плющ та ін.), в 1920—1928 роках створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією. Наприкінці 1928 року, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне». 21 липня 1929 в Києві Єфремова заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. Загинув 10 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання) у Володимирській в'язниці ГУДБ у російському м. Володимир. Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року реабілітував Сергія Єфремова разом з усіма, засудженими у справі СВУ, оскільки в його діях не виявлено складу злочину. Літературна діяльність Погляди Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея». Вже в своїй першій програмній статті «В пошуках нової краси» Єфремов утверджує утилітарність літератури й, відповідно, певну несвободу митця, який мусить виконувати свій громадський обов'язок. Цих ідей він, загалом, дотримувався протягом усього життя. Критики неодноразово вказували на те, що на світогляд Єфремова надзвичайно сильний вплив мали російські народники: Добролюбов, Писарев та Михайловський, а також — Бєлінський. На думку Богдана Рубчака, література для Єфремова — «центральна суспільна інституція», а її завдання — «висловлювати критичну настанову до явищ життя, які завжди у Єфремова звужуються до явищ суспільства». Був противником модернізму. Також негативно відгукувався про натуралізм та міфологізм у літературі. Надавав формі літературного твору другорядного значення, оскільки. за словами Г. Грабовича література для нього існувала з певною метою, а не сама по собі, а тому «естетичне розуміння літератури, „постулат краси“, Єфремову ніяк не промовляє», натомість шукаючи у ньому соціальної студії. Для його праць властивий біографічний та соціологічні методи, а у його світогляді позитивізм поєднувався з елементами геґельянства. На думку Богдана Рубчака, це поєднання «романтичного визчення душі народу з позитивістсько-детерміністським твердженням про безпосередню залежність письменника від свого оточення». Близький до критичного реалізму, Єфремов шукав у творах "здорової та оптимістичної ідеології демократичного гуманізму, що вимагає описувати життя не таким, яким воно є, а таким, яким воно має бути. На його думку, реалізм — органічний, природний напрям для української літератури, «єдиний можливий засіб демократичного світогляду».. На думку Григорія Грабовича, є підстави розглядати літературну концепцію Єфремова як своєрідну предтечу соцреалізму. Доробок Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»), «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928) та ін. Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927—1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911). Крім того, серед найважливіших статтей Єфремова: * В пошуках нової краси (1903) * На переломі (1910) * Поезія всепрощення (1912) * Без синтезу (1912; 1923) * Страчене життя (1925) * Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві (1927) Рецепція доробку Літературно-критична діяльність Сергія Єфремова отримувала дуже різні оцінки. Вже його перша велика публікація «В пошуках нової краси» спричинила скандал. Молодий критик, відстоюючи свої погляди, фактично «нападав» на письменників та письменниць (зокрема — на Ольгу Кобилянську). Протягом своєї подальшої діяльності він, намагаючись «настановляти» письменників у їх роботі, нерідко прибігав до маніпулятивних тверджень (зокрема, в статтях про Володимира Винниченка). Микола Євшан подав вкрай негативний портрет Єфремова у статті «Лицар темної ночи». Натомість Микола Зеров, попри засадничу незгоду з Єфремовим, визнавав важливість його внеску в робудову літературного процесу. Так само і Михайло Рудницький, попри означений дилетантизм Єфремова, з часової віддалі визнає, що багато зауважень Єфремова супроти ранніх творів українського модернізму мали під собою підстави. На думку Юрія Шевельова, саме від «Історії українського письменства» ростуть народницькі кліше щодо української літератури, про те, що всі письменники любили народ і співчували його стражданням. Чи не найповнішу рецепцію доробку Єфремова запропонував Богдан Рубчак. На його думку, так чи інакше Єфремов — попри всю неоднозначність своїх літературних поглядів — залишив обширну спадщину, яку не можливо оминути. Літературні псевдоніми, криптоніми Часто підписував свої публіцистичні статті різними псевдонімами та криптонімами, особливо у пресі на початку ХХ ст. Серед них: Ромул, С. Є., Spectator, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Сергій, С. Ситковецький, Липовчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк та ін. Пам'ять За часів незалежності в Україні видано лише п'ять книжок Сергія Єфремова, а київські адреси вченого ніяк не позначені на сучасній карті столиці. Барельєф Єфремова міститься у вестибюлі Педагогічного музею (у колективній композиції, присвяченій діячам УНР) та персональна меморіальна дошка на жовтому корпусі Національного університету імені Шевченка (скульптор Р. М. Русин, архітектор О. К. Стукалов). В місті Хмельницькому навчально-виховне об'єднання № 5 назване іменем Сергія Єфремова. В рідному селі Пальчику вченому встановлений пам'ятник. В багатьох населених пунктах України, в тому числі, у столиці, існують вулиці, названі на честь Сергія Єфремова. Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра стипендію імені Сергія Єфремова (Українська мова і література). Див. також * Декабристи в Україні: дослідження й матеріали Примітки Тексти * Книги С.Єфремова в Інтернет-архіві (Iefremov, Serhi, 1876—1939) * Єфремов С. Історія українського письменства. * Єфремов С. Щоденники. 1923—1929. — , 1997. — * Єфремов С. Дорогою синтезу: огляд історіографії українського письменства. * Єфремов С. Іван Нечуй-Левицький. * Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798—1916 рр. * Єфремов С. Национальне питанє в Норвеґії. * Єфремов С. О. Шевченкознавчі студії / передм. Е. С. Соловей, упоряд. О. В. Меленчук. — : Україна, 2008. — 365 с. * Дорошкевич О. Методологічна концепція в «Історії українського письменства» С. Єфремова / Ол. Дорошкевич. — Б. м. : Друк. ім. Фрунзе, 1931?. — 53 с. * Єфремов С. Іван Левицький Нечуй / акад. С. Єфремов. — Б. м. : Слово, 1924. — 189, 2 с. : портр. * Ефремов С. Украинская литература / Сергей Ефремовъ ; пер. с болг. Д. Шиштамов. — София: Печатница С. М. Стайковъ, 1919. — 128. — (Украинская библиотека ; № 2). * Єфремов С. Панас Мирний: критич.-біогр. нарис / акад. С. Єфремов. — Київ: Слово, 19–?. — 251 с. * Єфремов С. Новий документ до старих позвів / Сергій Єфремов. — Київ: ВІК, 1912. — 70 с. — (Наші справи ; № 17). * Єфремов С. Коротка історія українського письменства / Сергій Єфремов. — Київ: Вид. т-во «Криниця», 1918. — 215 с. * Єфремов С. Як люде прав собі добувають / С. Єфремов. — Вид. 3-тє. — Київ: Т-во «Криниця», 19–?. — 24 с. * Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. — Вид. 2-ге, без одмін. — Б. м. : Укр. учитель, 1911?. — 466, XIV, 2 с. : іл. * Єфремов С. Історія українського письменства. Т. 1 / Сергій Єфремов. — Вид. 4-те, а одмінами й дод. — Київ ; Ляйпціг: Укр. накладня, 1924. — 445, 3 с. : іл. * Єфремов С. Історія українського письменства. Т. 2 / Сергій Єфремов. — Вид. 4-те з одмінами й дод. — Київ ; Ляйпціг: Укр. накладня, 1919. — 456, 3 с. * Єфремов С. Іван Франко: критич.-біогр. нарис / акад. С. Єфремов. — 2-ге вид. з дод. — Київ: Слово, 1926. — 256 с. * Єфремов С. Тарас Шевченко, життя його та діла / написав Сергій Єфремов ; Т-во «Просвіта» у Київі. — Вид. 3-тє. — Київ: Друк. Т-ва «Час» у Київі, 1917. — 60 с. — (Серія життєписів ; № 25). * Єфремов С. В тісних рямцях: укр. кн. в 1798—1916 рр. / С. Єфремов ; Укр. наук. ін-т книгознавства. — Київ: б. в., 1926. — 29, 1 с. * Єфремов, С. Ідея українського журналу в Шевченка / С. Єфремов // Українська книга. — 1937. — Число 3. — С. 77-78. * Єфремов, Сергій. Іван Тобілевич: біогр.-літ. нарис / Сергій Єфремов: Київ, 1910 (НБУ ім. Ярослава Мудрого). // Драми і комедії, 1910. — Т. 1. — Вид. 2-ге: Київ (НПБУ). * Чехов Ант. Каштанка: оповідання / Ант. Чехов ; пер. С. Єфремова. — 3-тє вид. — Б. м.: Держ. вид-во України, 1929. — 48 с. Література * Лицар українського національного духу. До 140-річчя від дня народження С.Єфремова (1876—1939) // Дати і події. 2016, друге півріччя: календар знамен. дат , № 2 (8) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2016. — С. 79–84. * Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — C. 155—156 . http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 * Дорошкевич О. Методологічна концепція в «Історії українського письменства» С. Єфремова / Ол. Дорошкевич. — Б. м. : Друк. ім. Фрунзе, 1931?. — 53 с. Посилання * Сергій Єфремов (документи) // Електронний архів Українського визвольного руху * Зібрання спадщини С. Єфремова у е-бібілотеці ЧТИВО * Єфремов Сергій Олександрович // * Єфремов Сергій //

Житецький Павло Гнатович Павло́ Гна́тович Жите́цький — український мовознавець, лексикограф, педагог, фольклорист і громадський діяч. Доктор російської словесності (1908). Член-кореспондент Петербурзької АН (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903). Досліджував історичну фонетику української мови, зокрема таку її пам'ятку, як Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.), написане в Пересопницькому монастирі на Волині. Приятелював з Михайлом Драгомановим. Життєпис Павло Гнатович Житецький народився 23 грудня 1836 (4 січня 1837), у місті Кременчук (тепер Полтавської області) в родині священика. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем, доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук з 1898, членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові з 1903. Освіту розпочав у Полтавській семінарії, згодом навчався в Київській духовній академії (1857–1860), 1860—1864 — на історико-філологогічному факультеті Київського університету. Павло Житецький Упродовж 1864—1868 років працював учителем російської мови у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії (серед учнів — майбутній письменник Григорій Мачтет), з 1868 — в кількох гімназіях Києва; в 1874—1893 — у Колегії Павла Ґалаґана. Павло Житецький — один з основоположників українського мовознавства; йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), у якій поставлено й частково розв'язано низку питань, зокрема про занепад редукованих «ъ» та «ь», про звукову природу «ѣ» та перехід його в «і» тощо. У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький розкрив мовні та палеографічні особливості пам'ятки і виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови. Досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 p., Павло Житецький відкрив явища, характерні для сучасної української мови (наприклад, у 3-й особі однини теперішнього часу є замість єсть, буде замість будешь; евфонічні чергування у — в). Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини XII ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем'я, що жило і в Галичі». Особливо цінними є праці з історії української літературної мови, що актуальні й у наш час: «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст." (1900). У них учений дослідив функціонування в писемності XVII—XVIII століття двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації в XVIII століття. Павло Житецький першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Становлення нової літературної мови він розглядав у її зв'язках зі старою книжною і вбачав у мовно-літературній діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого народного мовлення в низьких жанрах староукраїнської писемності. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл“», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературознавчих статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літературно-книжної та уснонародної традицій у старій українській писемності. Павло Житецький в останні роки життя Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Житецький здійснив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва́— 1898), які не раз перевидавалися. Брав активну участь у виробленні норм українського правопису. Розроблена Павлом Житецьким правописна система частково була використана в україномовній частині «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873—1876), а також мала вплив на правопис «Словаря української мови» під редакцією Бориса Грінченка (1907–1909). Допомагав в упорядкуванні й підготовці цього словника до друку. Житецький був активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Кіевской Старини». У дискусії щодо «теорії» Михайла Погодіна про нібито російськість княжого Києва відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що традиції культури й побуту тут не переривалися у всі часи, а риси української мови наявні ще в письмових джерелах XII—XIII століть. Цікаві згадки про Павла Гнатовича зустрічаються в спогадах графа Олексія Ігнатьєва, сина київського генерал-губернатора Олексія Павловича Ігнатьєва, якому Житецький давав домашні уроки:«Однако главными предметами оставались русский язык и математика. В тихую просторную классную входил два раза в неделю, с плетеной кошевкой в руке, в поношенном сюртуке, высокий седовласый старик украинец с запущенными книзу усами. Это был Павел Игнатьевич Житецкий, находившийся долгие годы под надзором полиции, что не мешало ему, однако, преподавать в привилегированном пансионе — коллегии Павла Галагана, в кадетском корпусе и даже заниматься с нами. Житецкий был человеком больших знаний и ума, уверенным в своем превосходстве над большинством окружающих, что позволяло ему пренебрегать и собственной внешностью, и мишурным блеском чиновничьего мира.»А пізніше Житецький був викладачем Олексія Ігнатьєва в Київському кадетському корпусі:«Однако самой крупной величиной среди преподавателей был тот же Житецкий — мой старый учитель. — Сыжу, як миж могильними памьятниками! — говаривал он в те минуты, когда никто не мог ответить, какой «юс» должно писать в том или ином слове древнеславянского языка. Он вел занятия только со старшими классами, для которых составил интересные записки по логике и основам русского языка. Он требовал продуманных ответов, за что многие считали его самодуром, тем более что он не скупился на «пятерки»»Останні роки свого життя прожив у Києві за адресою Андріївський узвіз, 34 (190?—1911 рр.). Помер у Києві 1911 року. Пам'ять Видатному науковцеві присвячено одну з вітрин Музею Однієї Вулиці. У музеї експонуються оригінальні портрети та праці вченого, а також усе коло київської «Громади», — праці, фотографії та автографи відомих українських діячів. 4 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 180 років з дня народження Павла Житецького (1837—1911), філолога, педагога й громадського діяча. Праці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) * Нарис звукової історії малоруського наріччя (1876) * Опис Пересопницького рукопису XVI ст. (1876) (Описание Пересопницкой рукописи 16 в.) (1876) * По поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в XIV и XV веках (1883) * Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст. (1889) * Очерк звуковой истории малорусского наречия в 17 и 18 вв. (1889) * Литературная деятельность И. Вишенского (1890) * Мысли о малорусских народных думах (1893) * Теорія твору з хрестоматією (1895) * Теорія поезії (1898) * До історії літературної російської мови в XVIII ст. (1903) * О переводах Евангелия на малорусский язык (1906) * Думки про народні малоруські думи (1893) * Про переклади Євангелія малоруською мовою (1905) * Нариси з історії поезії (1898) * З історії київської української громади (1913) * Нарис історії української мови в 17 в. (1914) * «Енеїда» Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст. (1919) * Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах / П. Житецкого. — Киев: Изд. ред. журн. «Кіевская старина»: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1893. — IV, 249, 3 с. * Житецький П. Про українські народні думи / П. Житецький ; Всеукр. кооператив. вид. союз. — Київ: Печатня Вид. т-ва «Друкар», 1919. – 115 с. * Житецький П. І. Нарис літературної історії української мови в XVII віці: з дод. слов. книжної укр. мови за рукописом XVII віку / вступ. ст. Л. А. Булаховського. — Львів: Укр. вид-во, 1941. — XXIV, 1, 202, 1 с. та ін. Див. також * Житецький Гнат Павлович, син Примітки Джерела та література * Багмут А. Й. Славістичні інтереси П. Г. Житецького // Мовознавство. — 1970. — № 1. — С. 26—30. * Павло Житецький|Програма «Велич особистості»|2016(відео) * Е. М. Піскова. Житецький Павло Гнатович // * Л. Т. Масенко Житецький Павло Гнатович // * Масенко Л. Т. Житецький Павло Гнатович // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський та ін. — 2-е вид. випр. і доп. — К.: Українська енциклопедія, 2004. — С. 184—185. — 824 с. * * Їжакевич Г. П., Плачинда В. П. Житецький Павло Гнатович // — С. 202—203. * Їжакевич Г. П. Павло Житецький — дослідник історії української літературної мови // Мовознавство. — 1967. — № 2. — С. 28—32. * Побірченко Н. С. Павло Житецький — український вчений,педагог, громадський діяч. — Київ: Педагогічна думка, 1997. — 36 с. * Д. Шленский, А. Браславец Музей Одной Улицы: Путеводитель. — Львов-Киев: Центр Европы, 2002. * Д. Шльонський, О. Браславець Андріївський узвіз, його історія та путівник по Музею однієї вулиці. — Львів; Київ: Центр Європи, 2008, 2009. * Авторська програма Ірини Фаріон «Велич особистості», студія про Павла Житецького (Відео)

міні Павло́ Микола́йович Жолто́вський (, Мислятин, Ізяславський район, Хмельницька область — 30 серпня 1986, Москва) — український мистецтвознавець. Доктор мистецтвознавства (1981). Як науковець і музейний працівник зробив безцінний внесок у дослідження та збереження пам'яток сакрального мистецтва України, зокрема Волині. Біографія Народився на Східній Волині в родині священика. У рідному селі закінчив трьохкласну церковнопарафіяльну школу. Продовжив навчання спочатку в гімназіях спершу Острога, а потім Ізяслава. Саме в Острозі, як згадував учений, він уперше побував у музеї, побачив пам'ятки мистецтва, і це стало справою його життя. Трудову діяльність розпочав 1921 року як учитель у сільських школах Східної Волині. Глибоке зацікавлення історією, філософією, культурою, краєзнавством привело молодого вчителя на роботу до Житомирського краєзнавчого музею. Широку музейну діяльність почав 1926 року в Харкові на посаді наукового співробітника художнього музею, де працював під керівництвом Степана Таранущенка. У 1926-1931 роках брав участь в експедиціях музею з виявлення та збору пам'яток історії та культури або просто пішки з фотоапаратом у руках обійшов, досліджуючи Полтавщину, Чернігівщину, Поділля, Полісся, Київщину та Слобожанщину. «Ступанієм та п'ядієм обміряв Україну», — згадував учений. 1932 — закінчив Київський художній інститут. 1926-1930 — з'явилися перші наукові публікації Жолтовського. Активну творчу працю вченого перервав 1933 року його арешт. Він був засуджений за надуманим звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» до 3 років ув'язнення у виправно-трудових таборах і протягом 10 років за ним зберігалось обмеження щодо місця проживання. Лише 1946 року повернувся в Україну, приїхав до Львова, де прожив решту життя — 40 років. Працював у місцевому музеї художнього промислу (пізніше — Музей етнографії і художнього промислу), Українському поліграфічному інституті імені І. Федорова, Львівському відділенні Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України (нині Інститут народознавства НАН України). Помер раптово у Москві. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 86. Творчий доробок Його наукові інтереси були неподільно пов'язані з музейництвом, колекційно-експедиційною роботою. За понад 60 років своєї трудової діяльності Павло Жолтовський обстежив усю Україну, побував на Кавказі, в Білорусі, Росії, зорганізував понад 200 експедицій і наукових відряджень. Останні наукові експедиції вченого пов'язані з Волинню. У 1980—1985 роках він працював науковим консультантом експедицій Волинського краєзнавчого музею з виявлення, обліку та збору цінних історичних і мистецьких пам'яток. До музею було зібрано понад 1000 експонатів, які характеризують мистецтво України XVI—XIX століть. Таким чином, було створено збірку сакрального мистецтва (ікони, скульптура, дерев'яне різьблення, металопластика тощо) у Волинському краєзнавчому музеї. Як науковий керівник проводив першу атрибуцію виявлених пам'яток, працював над маршрутом експедиції, допомагав у веденні документації, читав лекції, проводив бесіди з науковими співробітниками. Внаслідок багаторічного експедиційного обстеження надзвичайно потерпілого середньовічного живопису на волинській землі Жолтовський не тільки врятував багато унікальних пам'яток, а й обґрунтував гіпотезу про волинську ікону як регіонально-самобутнє явище в українському малярстві XV—XVII століть. Був єдиним українським вченим радянських часів, який виявив відвагу, попри антисемітизм влади, писати та видавати наукові праці, присвячені єврейському церемоніальному мистецтву України. Деякі з них опубліковані, зокрема, у часописах «Декоративное искусство СССР» та книзі «Художнє лиття на Україні. XIV—XVIII ст». (Київ, 1973). Відомо, що саме завдяки його зусиллям безліч творів єврейського мистецтва були врятовані від знищення: збираючи церемоніальні прикраси стародавніх синагог на звалищах Галичини, він переховував їх у запасниках Музею етнографії та народного промислу у Львові. Праці * Жолтовський Павло. UMBRA VITAE. Спогади, листування, додатки / ред. тому О. О. Савчук ; передм. М. І. Моздира ; наук. коментар В. С. Романовського ; підготовка тексту Ж. Д. Сімферовської, О. О. Савчука, В. С. Романовського ; підготовка та коментарі до листування І. Ю. Тарасенко, С. І. Білоконя ; примітки Є. О. Котляра, О. О. Савчука. — 2013. — 608 с.; 353 іл. — Серія «Слобожанський світ». Випуск 6. * Автобіографія. Рукопис // Фонди Харківського художнього музею. * Визвольна боротьба українського народу в пам'ятках мистецтва XVI—XVII ст., 1958. * Історія українського мистецтва. В 6-ти томах. — , 1967. — Т. 2. * Історія українського мистецтва. В 6-ти томах. — , 1970. — Т. 4. — Кн. 2. * Когда подъезжал я к Берлину (из воспоминаний П. Н. Жолтовского) // Ант. Вип. 19-21. — К., 2007—2008. — С. 200—211 (публикация и подбор иллюстраций Н.Селивачёвой). * Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні: Альбом-каталог. — К.: Наукова думка, 1982. — 287 с. * Монументальний живопис на Україні XVII — XVIII ст. / АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського, Львів. відділення. — К.: Наук. думка, 1988. — 159 с., іл . * На Поліссі // Всесвіт. — К., 1929. * Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. — К., 1969. * П. Жолтовський про старообрядців (із спогадів) // Ант. Вип. 13-15 — К., 2005. — С. 180—183. * Рідне село (продовження мемуарів Павла Жолтовського) // Ант. Вип. 16-18. — К., 2006. — С. 198—204 (публікація та підбір ілюстрацій Н. Селівачової). * Спогади Павла Жолтовського (із розділу про Харків 1920-х рр.) // Ант. Вип. 10—12. — К., 2003. — С. 174—178. * Страна над Вислой (Польша глазами Павла Жолтовского. 1958 г. Из воспоминаний) // Ант. Вип. 22-24. — К., 2010. — С. 236—243 (публикация и подбор иллюстраций Н. Селивачёвой). * Українське декоративне мистецтво. — К., 1963. — 35 10 с., іл. (у співавторстві з П. Н. Мусієнко). * Український живопис XVII—XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1978. — 327 с. * Художнє життя на Україні XIV — XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1973. — 132 с. * Художнє життя на Україні в XVI — XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1983. — 180 с. * Художній метал. Історичний нарис. — К.: Мистецтво, 1972. — 114 с. Примітки Джерела та література Н. Г. Ковпаненко Жолтовський Павло Миколайович // В. А. Овсійчук Жолтовський Павло Миколайович // П. М. Жолтовський. Бібліографічний покажчик / Уклала В. М. Яблонська. — Львів, 1984. — 26 с. Жолтовський Павло Миколайович // Друковані праці науково-педагогічних співробітників Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, опубліковані в 1930—1970 рр.: біобібліогр. покажчик у 2-х чч. / уклад.: Б. В. Дурняк, О. В. Мельников, О. М. Василишин, С. Г. Янчишин, В. В. Стасенко. — Ч. 1. — Львів: Українська академія друкарства, 2009. — С. 189—190 — С. 242. Ковальчук Є. Павло Жолтовський і експедиції Волинського краєзнавчого музею // Волинська ікона. — Луцьк, 1994. — С. 11—13. Сидор О. Волинське малярство та скульптура в працях П. М. Жолтовського // Волинська ікона. — Луцьк, 1994. — С. 8—11. Захарчук-Чугай Р. Павло Жолтовський і питання дослідження народних тканин і вишивок // Народознавчі зошити. — 1995. — № 5. — С. 270—272. Ковальчук Євгенія. Павло Жолтовський і експедиції Волинського краєзнавчого музею // Народознавчі зошити. — 1995. — № 5. — С. 273—274. Листування Павла Жолтовського / Упорядник Інна Тарасенко. — Київ, 2012. — 188 с. (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України). Моздир М. Він завжди з нами (до 100-річчя від дня народження Павла Жолтовського // Мистецтвознавство ’04. — Львів, 2004. — С. 135—275. Овсійчук В. Павло Жолтовський як дослідник українського іконопису XVII—XVIII ст. // Народознавчі зошити. — 1995. — № 5. — С. 268—270. Петрякова Ф. Павло Жолтовський — історик художньої культури (світосприйняття, наукові зацікавлення, принципи) // Мистецтвознавство ’99. — Львів, 1999. — С. 201—208. Побожій С. «Жупани»: справа № 1029 над харківськими мистецтвознавцями // Родовід. — 1999. — № 1 (17). — С. 17-25. Пуцко В. Мистецтвознавча спадщина Павла Жолтовського // Ант. Вип. 13-15. — К., 2005. — С. 175—180. Селівачова Н. Рятівник архістратига (П. М. Жолтовський) // Науковий збірник, присвячений 900-літтю Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. — К., 2008. — С. 253—256. Посилання * Листування Павла Жолтовського * Анатолій Трембіцький Наукова та громадська діяльність Павла Жолтовського * Світлана Іваненко «Куточок біля науки» (харківський період наукової діяльності Павла Жолтовського) * Зоряна Лильо-Откович Упорядкувала Спогади про Павла Жолтовського

Аїд Аїд (, також Аїдоней, Гадес, Плутон, , ) — давньогрецький бог підземного світу, володар царства тіней померлих, син Кроноса й Реї, один з братів богів-олімпійців. Під Аїдом також розуміється підземне царство бога Аїда, куди потрапляють померлі. За пізніми давньогрецькими уявленнями в Аїді відбувається суд померлих і їх покарання чи винагорода. Аїд у міфах Походження й отримання влади Аїд був, як і всі діти-боги Кроноса, народжений Реєю та проковтнутий батьком, оскільки Кронос боявся сили своїх нащадків. Останній син Реї Зевс завдяки хитрощам матері уник такої долі, виріс та визволив братів і сестер, давши Кроносу огидне пиття, від якого того знудило. Аїд допоміг Зевсу в боротьбі проти батька і влади титанів, зокрема подарував брату шолом, який робив власника невидимим. При поділі світу між богами-олімпійцями після перемоги над титанами Аїд отримав підземне царство й владу над тінями померлих. За це Аїд вважався суворим і страшним богом. Навіть ім'я його боялись вимовляти, замінюючи різними евфемізмами. Так виникла й назва Плутон — «багатий», тобто володар незліченних підземних скарбів і людських душ, — яка згодом витіснила первісне ім'я бога підземного царства. Із зміною імені відбулася зміна самого уявлення про бога. Йому почали приписувати якості бога родючості. Це пов'язується з ототожненням посмертної долі людини з долею хлібного зерна, яке ніби ховали під час посіву, щоб воно воскресло новим життям у колосі. Аїд і Персефона Персефона і Гадес на амфорі 470 рр. до н. е. Шукаючи собі дружину, він закохався в Персефону (Кору), дочка богині родючості Деметри. Аїд вирушив до Зевса просити її руки, на що Зевс відповів, не бажаючи образити ні брата, ні Деметри, що хоч і не дає згоди на шлюб, але й не відмовляє. Бог підземного царства викрав Персефону, коли та збирала квіти, і забрав під землю. Це побачила озерна німфа Кіана, яка не змогла зарадити цьому, тому що Аїд кинув у воду свій скіпетр, який відкрив прохід до його царства. Деметра не знала куди зникла дочка, але від Триптолема дізналася, що пастухи бачили як земля розверзлася і Персефону схопив невідомий на колісниці. Прикликавши Гекату, Деметра вирушила до Геліоса, який все бачив з неба. Той розповів, що Персефону викрав Аїд за хитро здійсненим дозволом Зевса. Розгнівана цим Деметра не повернулася на Олімп, натомість стала ходити по землі, забороняючи рослинам цвісти і плодоносити. Через це людям не стало чого їсти, а Зевс так чи інакше мусив сам заговорити до Деметри. Зевс посилав Іриду та інших богів з дарами до Деметри, але вона відмовилася прийняти їх і заприсягнулася, що земля лишиться безплідною, допоки Аїд не поверне її дочку. Зевсу довелося відправити послання до Аїда з вимогою повернути Персефону, але за умови, що та досі не скуштувала їжі мертвих, ставши повноправною жителькою підземель. За минулі дні Персефона, що сумувала за земним життям, з'їла тільки шматочок хліба. Тому вона мала лишитися в царстві мертвих, однак Аїд, побачивши її сум, вирішив повернути викрадену. Звернувшись до Реї, Аїд, Зевс і Персефона дійшли згоди. Персефона задля справедливості мала щороку три місяці жити під землею як дружина Аїда, а решту часу — на землі. Відтоді коли Персефона спускалася в царство Аїда, Деметра на три місяці припиняла ріст усіх рослин, природа марніла і наставала зима. Царство Аїда Царство Аїда, сучасний цифровий малюнок Аїдом також називали царство мертвих, що, за уявленнями давніх греків, містилося десь на краю світу або під землею; в інших міфах царство розташоване за річкою Океан. Мертві люди як напівпрозорі тіні спускаються під землю, минаючи гай чорних тополь. Родичі мусять класти в могилу монети, щоб мертві могли заплатити перевізнику Харону за переправлення через річку Стікс, з-за якої вже ніхто не повертається. Якщо тінь не має монети, вона буде вештатись підземним світом, поки не знайде інший спосіб перетнути Стікс через підземні розщелини. Інший берег Стіксу охороняє багатоголовий пес Кербер, що не пропускає живих, котрі іноді заходять в царство Аїда, та не випускає мертвих. Пройшовши вглиб, тіні потрапляють на бліді Асфоделеві луки, де безцільно вічно блукають, безрадісні та понурі. Будь-хто з померлих визнає, що краще бути живим рабом чи волоцюгою, ніж тінню в світі мертвих. Але якщо тіні вип'ють свіжої крові, пригадують земне життя, що є для них єдиною радістю. За луками простягається вічна темрява Ереб, в якій стоїть палац бога Аїда і його дружини Персефони. Біля палацу ростуть білий кипарис і біла тополя. Повз кипарис протікає річка забуття Лета — всякий, хто вип'є її води, забуває все про земне життя. Тіні простих людей п'ють з Лети, тому не відають про своє минуле. Води ж річки, що тече повз тополю, відомої як Аорніт чи Евноя, повертають пам'ять. Ті, що образили богів, приречені в Аїді на довічні муки (Данаїди, Сізіф, Тантал). В Аїді багато страховищ і демонів. Там можна зустріти Гекату, ериній, горгон, гарпій, Химеру, Єхидну, Гідру, Емпусу тощо. За пізніми уявленнями далі лежать три дороги, біля яких сидять судді Мінос, Радамант і Еак, колишні смертні люди. Якщо життя людини мало однаково й добрі й злі вчинки, судді повертають її тінь на Асфоделеві луки. Злочинці спрямовуються дорогою, що веде на поля мук. Благочестиві ж вирушають в Елізіум. На відміну від всього царства мертвих, в Елізіумі завжди світить сонце, немає холоду, а його жителі вічно розважаються і бенкетують. Вони можуть заново народитися на землі, а ті, хто тричі побували в Елізіумі, опиняються на «островах блаженних» поряд з найславетнішими героями. Бог Аїд не знає що робиться на Олімпі та серед людей, дізнаючись новини тільки коли хтось із живих людей або богів спускається до його володінь. Аїд володіє всіма схованими в землі металами і коштовним камінням, на поверхні ж у його власності перебувають тільки храми, зведені на його честь, і стада священної худоби. Уявлення стародавніх народів про Аїд (у римлян Орк) частково були прийняті християнством. Розповіді про зішестя смертних у підземне царство, де перебувають душі мертвих, були поширені в середньовіччі (наприклад, «Божественна комедія» Данте). Відомий вислів Данте: «Lasciate ogni speranza, voi ch'entrate» — «Облиште всяку надію ті, хто входить сюди», описує як християнське Пекло, так і Аїд. Поеми Гомера Переправа через річку Стікс. Картина Отто Браусветтера XIX ст. В «Іліаді» й «Одіссеї» Аїда описано винятково як бога смерті, що особисто стереже вхід до свого царства. Тільки двічі залишав Аїд підземне царство. Вперше тоді, коли його поранив Геракл, і він мусив вирушити на Олімп до лікаря богів Пеана. Вдруге Аїд покинув свої володіння для того, щоб викрасти майбутню дружину Персефону. Аїд згадується також у міфі про Орфея, який зійшов під землю за своєю дружиною Еврідікою. У багатьох міфах розповідається про чарівний шолом Аїда, який робив невидимим того, хто його надягав. Цим шоломом користується Афіна, допомагаючи Діомедові в боротьбі проти Ареса, а також Персей, убиваючи Медузу, шолом-невидимка покриває голову Гермеса в гігантомахії. Культ Аїда Культ Аїда поєднується з культом інших хтонічних богів, причому він постає більше в ролі бога родючості та урожаю, ніж у ролі страшного бога смерті. Культ Аїда був мало поширений у Греції. Відомий лише один храм, присвячений йому, — в Еліді. Дрібніші місця вшанування Аїда розташовувалися, як правило, поблизу глибоких печер, біля розколин у земній корі, в яких забобонні люди бачили входи до підземного царства. Здебільшого в жертву Аїдові приносили чорну худобу. У Стародавньому Римі Аїд ототожнювався з давнім італійським богом смерті й підземного царства Орком. Грецька назва Плутон поширилася в римлян досить пізно. (Наприклад, Децій Мус у Тита Лівія, віддаючи себе в жертву богам підземного царства, не вимовляє імені Плутона). Зображення Аїда зустрічаються досить рідко, причому більшість із них належить до пізніших часів. Він зображувався, як і Зевс, у гордій, величній позі на троні, з двозубцем або жезлом у руці, іноді з рогом достатку. Біля ніг Аїда на одній із статуй сидить Кербер. Поряд з ним зображували Персефону. Примітки Література * Словник античної міфології — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. * Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31. * Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1. * Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с. Посилання * Міфи про Аїда // Міфи Давньої Греції.

Амазо́нки () — в античній міфології войовниче плем'я жінок, які не терпіли у своєму середовищі чоловіків. Присутнє в слов'янській міфології як «амазони». За стародавніми переказами, вони утворили могутню державу на чолі з царицею. Одружувалися з представниками сусідніх племен тільки для продовження роду, потім відсилали чоловіків назад. Новонароджених хлопчиків віддавали батькам або вбивали, дівчаток виховували для війни. Етимологія Слово «амазонка» ймовірно походить від іранського слова «ha-mazan» (воїн), або від перського «hamazakaran» (робити війну), що в свою чергу сходить до індо-іранського кореня kar- робити. Ще один варіант — від слова «ṇ-mṇ-gw-jon-es» (без чоловіка, неодружена), можливо від іранського «*ama-janah» (вбивця мужності). Ще одна, міфологічна, версія походження назви полягає в тому, що амазонки припікали собі груди для зручності стрільби з лука. Тож назва амазонок тлумачиться як «безгруда» («а-» — без, «мазос» — груди). Втім, лінгвісти вважають таку версію не цілком точною — «безгрудість» слід розуміти як вказівку на те, що амазонки не вигодовували дітей власним молоком. Інші трактування пропонують варіанти «ті, хто живуть разом» чи «ті, хто з поясами». Геродот також називав амазонок «андроктонами» (Ἀνδροκτόνες), тобто «вбивцями чоловіків» і «андролетейрами» (Ἀνδρολέτειραι), що означає «нищительки людей, вбивці». У грецьких текстах амазонок крім того називають «антианейрами» (Ἀντιάνειραι) — «протилежними (рівними, але протиставленими) чоловікам», а Есхіл використовував назву «стиганор» (Στυγάνωρ) — «чоловіконенависниці». У міфах амазономахії: Геракл та амазонки, аттична чорнофігурна гідрія Походження та життя Амазонки походили від бога війни Ареса та німфи Гармонії. Німфа проживала в Акмонійському лісі поблизу Феміскіри — легендарного міста на узбережжі Чорного моря в Анатолії. Від Ареса вона народила перше покоління амазонок або їхню першу царицю Отреру. За деякими згадками Гармонія була німфою ясена — дерева, з якого вперше створили списи, за іншими — німфою джерела. Цариці амазонок Іпполіта, Антіопа та Пантесілея також часом згадуються як дочки Ареса. Своїх дітей годували кибилячим молоком. Зброєю амазонкам слугували подвійна сокира, спис, лук і щит у формі півмісяця. Ці войовниці були вправними вершницями та лучницями. Псевдо-Гіппокарат писав, що амазонки припікали дівчаткам праву грудь розжареним мідним інструментом, щоб вона не росла, а вся сила перейшла в ліве плече. Війни амазонок За словами Діодора Сицилійського, амазонки під проводом Міріни підкорили Атлантиду та вирушили воювати з племенем горгон. Проте, святкуючи першу перемогу над горгонами, вони необачно поснули. Тоді полонені дали знак своїм головним військам, вони спустилися з навколишніх пагорбів і вбили амазонок, поки ті спали. Решта помандрували через Сирію до Малої Азії, підкоряючи на шляху землі та засновуючи великі міста: Міріна, Кім, Пітана та Прієна, Кірена, Грінейон, Смірна, Анея, Фіви, Сінопа, Пігела. В Ефесі, який теж заснували жінки-воїни, вони побудували храм Артеміді, богині полювання. Коли флот Міріну занесло штормом на острів Самотракі, цариця спорудила там вівтарі Артеміді та намірилася завоювати Фракію. Тоді фракійський цар покликав своїх союзників, скіфів із Причорномор'я, і в битві Міріна загинула. Амазонки відступили до своїх твердинь в Азії та Північній Африці.. Тесей допомагав Гераклу у війні проти амазонок і отримав як військову здобич царицю Антіопу, також знану як Меланіппа. Вона подарувала Тесею місто Феміскіру. Сестра Антіопи Оріфія виступила проти Тесея за підтримки скіфів. Жодна з армій не наважувалася першою почати битву, поки Тесей за порадою оракула не приніс жертву Фобосу. Ціною великих втрат військо Тесея відтіснило амазонок до їхнього табору. Різні міфографи писали, що афіняни та амазонки уклали мир, або що Тесей гнав амазонок аж до Скіфії, де вони і лишились. Оріфія або загинула в бою, або померла з горя в Мегарі. Амазонкам, що померли в тій війні, приписувалися могили в Амазонії, Фессалії, Хоронеї, Лаконії та інших землях. Геракл за завданням царя Еврістея мусив добути золотий пояс Іпполіти, подарований їй Аресом. Він поплив до володінь амазонок по річці Фермодонт і досягнув Феміскіри. Захоплена силою і красою Геракла, Іпполіта вона вирішила віддати йому пояс добровільно, однак богиня Гера підбурила амазонок до війни чутками, що Геракл схотів викрасти царицю. Геракл убив Іпполіту, забрав її пояс, озброївся її сокирою та надягнув її обладунки, завдяки яким переміг. За іншою версією Геракл захопив Іпполіту в полон, а цариця Меланіппа викупила її. Ще один варіант міфу стверджує, що Іпполіту захопив Тесей і віддав її пояс Гераклу. Або що Геракл виборов пояс у чесному двобої з Іпполітою, яка вирішила померти, але не визнати поразку. Цариця амазонок Пентесілея допомагала Пріаму в Троянській війні, але загинула в битві, вбита Ахіллом. За деякими версіями, Ахілл, коли зняв з неї шолом, закохався в мертву Пентесілею. Групи амазонок Античні письменники розрізняли три групи амазонок: * азійські амазонки — мешкали по берегах Чорного моря, в районі річки Фермодонт на Понті, та заснували міста Смірну, Ефес та ін.. Їм приписується винайдення залізної зброї та перше використання коней на війні. скіфські амазонки — спілкувалися із сусідніми скіфами, а згодом із сарматами. Їхньою відомою царицею була Лісіппа. африканські амазонки — за цариці Міріни здобули перемогу над горгонами й атлантами, перейшли Єгипет і Аравію та заснували столицю над озером Трітоніс; їх знищив Геракл. У легендах Павсаній писав, що спартанці зіткнулися з жорстокими жінками-воїнами під час війни з Аргосом приблизно в 494 році до нашої ери. Армія Аргосу була знищена, а вцілілі воїни втекли до священного гаю. Тоді спартанський полководець підпалив гай і ті згоріли. Потім спартанці напали на сам Аргос, але поетеса Телесилла, видатна аргівська поетеса, взяла на себе оборону міста. Вона наказала всім жителям — жінкам, старим і рабам, — стати на оборону та взяти зброю, пожертвувану храмам. Спартанці вирішили, що програти жінці буде негідно і відступили. Під час походу Александра Македонського цариця амазонок Телестріда відвідала його, щоб спокусити та народити від Александра дитину. В історичних документах Теракотова фігурка амазонки, між IV ст. та III ст. до н. е Найдавніша згадка про амазонок у грецькій літературі наявна в «Іліаді» Гомера, записаній у VIII столітті до нашої ери. Але міфи про амазонок можна датувати ранішим періодом близько 1100—750 рр. до н. е., можливо, навіть бронзовим віком (близько 1600—1100 рр. до н. е.). Гомер посилався на стародавні легенди про фортеці амазонок у Лікії та Фригії та зазначив, що цариця амазонок Міріна, відома швидкістю своїх колісниць, була похована на Троянській рівнині. Геродот детально описав спосіб життя амазонок у V столітті до нашої ери. За його словами, вони були войовничим і варварським племенем вершниць, які населяли пустелю поза відомим світом. Хоча є легенди, котрі поміщають амазонок в Північній Африці чи в степах південної Росії, в міру того, як відомий світ розширювався, і місце життя амазонок відсовувалося. За словами грецького історика Діодора Сицилійського, початковою батьківщиною амазонок була Лівія на півночі Африки. Їхня земля була багата на фрукти та дичину, тому вони могли не турбуватися про сільське господарство та зосередитися на війні. Діодор вказував на завойовницькі дії цариці Міріна та заснування нею столицю амазонок у Херсонесі. Плутарх згадував вторгнення амазонок, очолюваних Орітією, які спустошили Північну Грецію та Аттику і проникли до самого серця афінської території, обложивши стіни самого Акрополя баштами. Однак, амазонки зазнали поразки і це був перший випадок, коли афіняни дали відсіч іноземним загарбникам. Оратор IV століття Лісій описував, що амазонки в Малій Азії «керували багатьма землями і поневолили своїх сусідів», а потім рушили проти Афін, шукаючи слави, проте «зробили нетлінною пам'ять про наше місто через його хоробрість, а свою країну зробили безіменною через їхнє тутешнє лихо». У VII ст. нашої ери вірменський літопис «Ашхарацуйц» згадував плем'я «амазони» серед «народів в Сарматії» (див. «Сарматія») локалізованих у «Сарматії Азійській». За повідомленням «Повісті минулих літ» XII ст. амазонки мешкали у Малій Азії, біля Понтійського моря (Чорного моря), та на пониззі р. Дону, біля берегів Меотіди (Меотії) — Азовського моря: Відомі амазонки * Амазонка у штанах, несе щит з сагайдаком, 470 р. до н. е., Британський музейАґава. Амазонка. * . Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбита Діомедом. * Алкіпа. Амазонка. Дала обітницю назавжди лишитися дівою, вбита Гераклом. * Амазоя. За анонімним алфавітним поясненням до Гомера, мати амазонок. * Андромаха. «Чоловікопоборна». Це ім'я часто носять амазонки (написи на вазах). * . Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбита Ахіллом. * Антианіра, очільниця амазонок після загибелі цариці Пентесілеї. * Антиброта. Амазонка, супутниця Пентесілеї. Убита Ахілом. * Антіопа. * . Амазонка, супутниця Іполіти. Разом з Пантарістою та Іфіто перемогли супутників Геракла. * Астерія. Амазонка. Вбита Гераклом у бою. * . Амазонка, супутниця Пенфесілеї. Вбита Ідоменеєм. * Гармофоя. Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбита Ахіллом. * Гарпа. Амазонка, учасниця битви скіфів і колхів. Вбита Гесандром. * Гіпо. Амазонка. Перша жриця Артеміди в Ефесі, коли була поставлена її старовинна статуя коло дуба. Не погодилася з танцем перед вівтарем і була покарана. * Гіпофоя. Амазонка. Супутниця Пентесілеї. Вбита Ахіллом. * Ґлавка. Амазонка. Ім'я матері Іполіта (версія) (див. Іполіта). * Гріна. Амазонка, засновниця міста Гріней. У неї був закоханий Аполлон, вона кинулася від нього в море. * Дерімахія. Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбита Діомедом. * Деріноя. Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбита Еантом Оілідом. * Деяніра. Амазонка. Вбита Гераклом у бою. * Діоксіпа. Амазонка. * Євандра. (Евандра.) Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбита Меріоном. * Євріала. Амазонка у війську Еета. * Єврібія. Амазонка. Супроводжувала на полюванні Артеміду. Вбита Гераклом у бою. * Евріпіла. Згідно Аріана, амазонка, що колись атакувала ассирійців. * Іпполіта (Гіполіта). Цариця амазонок. * Іфінома. Амазонка. * . Амазонка, билася проти Геракла і його капітанів Теламона, Тесея і Тіаміда, щоб помститися за смерть Іпполіти. * Кєлєно. Амазонка. Супроводжувала на полюванні Артеміду. Вбита Гераклом у бою. * Терактовова пляшка з амазономіхією, близько 420 р. до н.е.Кіма. Амазонка, ім'ям якої названо місто в Еоліді. * Клімена. Амазонка. * Клонія. Амазонка, супутниця Пентесілеї. Вбила ахейця Меніпа. Вбита Подарком.. * Ксанфа. Амазонка. * Лампєто. Цариця амазонок. * Лаомаха. Амазонка. * Латорія. Амазонка, її ім'ям названа селище біля Ефесу. * Ліка. Амазонка, учасниця битви скіфів і колхів. Убита Гесандром. * Лісіпа. Перша амазонка. * Марпа. Амазонка. Вбита Гераклом у бою. * Марпесія. (Марпесса.) Цариця амазонок, дочка Арєя, мати Сінопи. Її військо перебито варварами Азії. * Меланіпа. Амазонка. Дочка Арєса, сестра Іполіти. За деякими, ім'я Іпполіти. Або полонянка Геракла, викупом за котру став пояс цариці Антіопи. * Меніпа. Амазонка, учасниця битви скифів і колхів. Вбита Ґесандром. * Міріна Амазонка, її назвали «легконогою» через швидкість управління колісницею. Її курган згадує Гомер: боги називають її могилою Міріни, а люди Батієєю. * Молпадія. Амазонка. Згідно афінян, коли амазонки напали на Афіни, Мольпадія вбила Антіопу, а сама була вбитою Тесеєм. * Окіала. Амазонка. * Оріфія. Цариця амазонок, сестра Антіопи. Очолила похід на Афіни. * Отрера.

Амур (міфологія) Амур з луком. Картина Адольфа Вільяма Бугро, 1890. Аму́р або Купідо́н () — у римській міфології — божество кохання, що відповідає грецькому Еросу. Етимологія Назва Cupīdō («пристрасне бажання») - це похідне від латинського cupiō, cupiere («бажання»), що походить від протоіталійського * kupi, * kupei («на бажання»), зрештою, від протоіндоєвропейського kup(e)i («тремтіти, бажати»). Амур у міфах Традиційно вважався сином Венери без зазначення батька. За творами Сенеки, батьком був Вулкан. Цицерон вважав, що існує три Купідона: від Меркурія і Діани, від Меркурія і Венери, та Марса з Венерою. Завдяки Апулею грецький міф про Ероса і Психею став відомий в Римі як міф про Амура і Психею. Царівна Психея перевершувала своєю красою саму богиню любові Венеру. Розгнівана цим богиня послала свого сина Амура розпалити в ній кохання до найгіршої людини, щоб Психея не знала щастя. Проте побачивши красу Психеї, Амур сам закохався в неї та відганяв усіх залицяльників, задумавши самому одружитися з царівною. За пророцтвом оракула, Психея мала одружитися з невідомим на горі, куди й вирушила. На горі вона була підхоплена вітром та виявила прекрасний палац, де Амур відвідував кохану кілька ночей, заборонивши дізнаватися хто він. Засумувавши за сестрами, Психея схотіла побачитися з ними. Бог кохання дозволив це, якщо тільки Психея не розповідатиме про своє нинішнє життя. Однак Психея не послухалася і привела сестер в покої. Ті, заздрячи її щастю, підступно порадили вночі засвітити каганець і озброїтися, щоб убити невідомця, який може бути потворою. Побачивши прекрасного Амура, Психея замилувалася ним, крапля розпеченої олії впала на плече бога і той, ображений легковажністю дружини, покинув Психею. У пошуках коханого Психея вирушила до Венери. Богиня, зрозумівши кого вона шукає, дала непосильне завдання за зустріч з сином: відокремити різні зерна одні від одних і набрати в кришталевий глечик гірської води. Всі ці завдання Психеї допомогли виконати комахи та птахи. Венера натомість наказала дістати скриньку з царства Аїда і принести до неї. Богиня Прозерпіна зглянулася і дала Психеї скриньку, застерігши не заглядати в неї. На зворотному шляху Психея не витримала, відкрила скриньку, звідки вилетів сон і приспав її навічно. Амур, не терплячи життя без обраниці, вирушив на її пошуки і знайшов сплячою та пробудив. Він звернувся до Юпітера, котрий розсудив аби Венера не перешкоджала коханню. Він дав Психеї напій безсмертя, і вона лишилася з Амуром назавжди. Походження та народження Римляни в своїй літературі та мистецтві переосмислювали міфи та поняття, що стосуються грецького Ероса для Амура, а середньовічні та ренесансові міфографи пов'язують їх вільно. У грецькій традиції Ерос мав подвійну, суперечливий родовід. Він був серед первозданних богів, які виникли безстатево; після його покоління божества зароджувались через чоловічі та жіночі союзи. У Теогонії Гесіода старші лише Хаос і Гея (Земля). У той же час Ерос, який зображений хлопчиком або струнким юнаком, розглядався як дитина божественної пари, особистість якої змінювалася за джерелами. Впливовий ренесансний міфограф Натале Конті розпочав свою главу про Купідона / Ероса, заявивши, що самі греки були невпевнені в його батьках: Небо і Земля, Арес і Афродіта, Ніч і Ефір, або Ерида і Зефір. Грецький письменник-мандрівник Павсаній, зазначає та суперечить сам собі, кажучи в один момент, що Ерос вітав Афродіту у світ, а в інший, що Ерос був сином Афродіти і наймолодшим з богів. У латинській літературі Амура зазвичай трактуються як сина Венери без посилання на батька. Луцій Анней Сенека каже, що Вулкан, як чоловік Венери, є батьком Купідона. Однак Цицерон каже, що там було три Амури, а також три Венери: перший Амур був сином Меркурія і Діани, другий Меркурія і другої Венери, а третій Марса і третьої Венери. Цей останній Амур був еквівалентом Антероса, одного з богів, які втілювали аспекти любові. Кілька Амурів, що граються, в мистецтві є декоративним проявом цих розповсюджуваних кохань і бажань. Під час англійського Відродження Крістофер Марлоу писав про «десять тисяч Амурів»; У пізнішій класичній традиції Амура найчастіше розглядають як сина Венери і Марса, любовний зв’язок якого представляв алегорію Любові та Війни. Подвійність задумана Еросом містила філософські концепції Небесної і земної любові ще в епоху християнства. Характерні риси та теми Амур крилатий, нібито тому, що закохані літають і, швидше за все, передумають, а хлопчик, тому що любов нераціональна. Його символами є стріла та факел, «бо любов ранить і запалює серце». Ці ознаки та їх інтерпретація були встановлені пізньою античністю, як це узагальнив Ісидор Севільський (помер 636 р. н. е.) у своїх Етимологіях. Амура іноді зображують із зав’язаними очима і описують як сліпого, не стільки в сенсі невидимості - оскільки погляд коханої може бути спонукою до любові - як миготливий і примхливий. Як описав Шекспір у «Сні літньої ночі»(1590-ті роки) У Аллегорії весни Боттічеллі (1482), також відомій за італійською назвою "La Primavera", Купідон зображений із зав'язаними очима під час його стрільби , розташований над центральною фігурою Венери. Особливо в давньоримському мистецтві, Амури можуть також носити або бути оточеними фруктами, тваринами або атрибутами пір року або богом вина Діонісом, що символізує продуктивну здатність землі. Маючи всі ці асоціації, Амур вважається поділяє паралелі з індуїстським богом Камою. Стріли Амура Амур носить два види стріл або дротиків, одна з гострою золотим кінцем, а друга з тупим наконечником зі свинцю. Людина, поранена золотою стрілою, сповнена неконтрольованого бажання, але той, кого вразив свинець, відчуває відразу і бажає лише тікати. Використання цих стріл описане лримським поетом Овідієм у першій книзі його Метаморфоз. Коли Аполлон знущається з Амура як з найменшого лучника, Амур стріляє в нього золотою стрілою, але вражає об'єкт свого бажання, німфу Дафну. У пастці від небажаного поступу Аполлона, Дафна молиться до свого батька, річкового бога Пенея, який перетворює її на лавр, дерево, священне для Аполлона. Це перша з кількох невдалих або трагічних любовних стосунків для Аполлона. Демон блуду Щоб адаптувати міфи до християнського вжитку, середньовічні міфографи інтерпретували їх морально. За цією думкою Амура , можна розглядати як "демона блуду". Новаторський Теодольф Орлеанський, який писав під час правління Карла Великого, переосмислював Амура , як спокусливу, але злісну фігуру, яка використовує бажання втягнути людей у алегоричний підземний світ пороку. За Теодольфом, Амури характеризувалися їх розпусним розумом, хитрістю лука, отруйними стрілами та пристрастю до спалення факелів. Доречно було зобразити його голим, щоб не приховувати його обману та зла. Сплячий Амур Сон Купідона став символом відсутньої або знесиленої любові в ренесансній поезії та мистецтві, включаючи Сплячого Амура (1496) Мікеланджело, який зараз втрачений. Стародавній тип був відомий у той час через описи класичної літератури, і принаймні один наявний приклад демонструвався в саду скульптур Лоренцо Медічі з 1488 року. У І столітті нашої ери Пліній описав дві мармурові версії Амура (Ероса), одну у Феспії та оголену в Парії. Робота Мікеланджело мала важливе значення у встановленні репутації молодого художника, якому тоді було лише двадцять. На прохання свого покровителя він підвищив його цінність, навмисно зробивши його схожим на «антикварне», таким чином створивши «його найвідомішу копію». Після того, як обман був визнаний, сплячого Амура було показано як доказ його віртуозності поряд із старовинним мармуром, приписуваним Пракссітелю, Амура, що спить на шкірі лева. У поезії Джамбаттіста Маріно (пом. 1625 р.) образ Амура або сплячого Амура являє собою бездушність Кохання на колінах неробства. Мадригал його літературного конкурента Гаспаре Муртола закликав художників малювати основну думку. Каталог творів з античності, зібраний родиною Маттей, меценатів Караваджо, містив ескізи сплячих Амурів за мотивами скульптури з храму Венери в Римі. Караваджо, чий твір Муртола відомий тим, що описує тривожне зображення нездорової, знерухомленої дитини з «жовтушною шкірою, рум’яними щоками, синюватими губами та вухами, виснаженими грудьми та набряклим животом», витратилися м’язи і запалені суглоби". Вважається, що дитина страждала ревматоїдним артритом. Сплячий Амур Караваджо був відтворений фрескою Джованні Да Сан Джованні, і ця тема повторювалася протягом усієї римської та італійської роботи цього періоду. Зображення На дорогоцінних каменях та інших частинах, що вижили, Амур, як правило, показує, що забавляє себе грою , кидає дротики, ловить метелика або фліртує з німфою. Його часто зображують із матір'ю (у графічному мистецтві це майже завжди Венера), граючи в ріг. На інших зображеннях його матір сварить або навіть б'є його через його пустотливий характер. Амура також показують так, що він носить шолом і носить пряжку, можливо, посилаючись на Вергілія Omnia vincit amor або як політичну сатиру щодо воєн за любов або кохання як війни. Амур в культурі Традиційно Амур зображається як хлопчик з крильцями за спиною і луком. Своїми стрілами він вражає людей в серце, викликаючи кохання. Іноді він грається зброєю Марса чи вирізає лук з палиці Геркулеса, символізуючи перемогу кохання навіть над найсильнішими. В європейській традиції він постає сином Марса і Венери як протиборчих сил війни і любові. Подекуди зображається з зав'язаними очима, що символізує випадковість його пострілів. Примітки Література * Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312с. * Ерос — Купідон //

Єги́пет ( Міср , Маср , ), офіційна назва Ара́бська Респу́бліка Єги́пет ( Джумхуріят Міср аль-Арабія, Гумхурія Маср иль-Арабія) — трансконтинентальна держава, що охоплює північно-східний кут Африки та південно-західний кут Азії, що з'єднані сухопутним мостом, утвореним Синайським півостровом. Єгипет — середземноморська країна, що межує з сектором Гази (Палестина) та Ізраїлем на північному сході, Акабською затокою та Червоним морем на сході, Суданом на півдні та Лівією на заході. Через Акабську затоку лежить Йорданія, через Червоне море лежить Саудівська Аравія, а через Середземномор'я розташовані Греція, Туреччина та Кіпр, хоча жодна з цих країн не має сухопутного кордону з Єгиптом. Площа країни становить 997 690 км² (29-те місце у світі), з яких 59 202 км² в Азії. Столиця — місто Каїр, найбільше місто Близького Сходу і Північної Африки. Державний устрій — змішана республіка. З XVI до початку XX століття, Єгипет знаходився під контролем іноземних імперій: Османської та Британської. Сучасний Єгипет датується 1922 роком, коли він отримав номінальну незалежність від Британської імперії як монархії. Однак британська військова окупація Єгипту тривала, і багато єгиптян вважали, що монархія є знаряддям британського колоніалізму. Після революції 1952 року, Єгипет вислав британських військових і чиновників, припинив британську окупацію, націоналізував Суецький канал, який знаходився під британським контролем, вислав короля Фарука та його родину, і проголосив себе республікою. У 1958 році країна об'єдналася із Сирією, утворивши Об'єднану Арабську Республіку, яка згодом розпалася у 1961 році. Протягом другої половини 20 століття Єгипет переживав соціальні та релігійні чвари та політичну нестабільність, беручи участь у кількох збройних конфліктах з Ізраїлем у 1948, 1956, 1967 і 1973 роках, періодично окуповуючи Сектор Гази до 1967 року. У 1978, Єгипет підписав Кемп-девідські угоди, офіційно вийшов із Сектору Гази та визнав Ізраїль. Країна продовжує стикатися з викликами — від політичних заворушень, включаючи недавню революцію 2011 року та її наслідків, до тероризму та економічної слабкості. Нинішній уряд Єгипту — змішана республіка на чолі з президентом Абделем Фаттахом ас-Сісі, якого часто охарактеризовують, як авторитарного правителя. Єгипет має одну з найдавніших історій у світі, яка датується ще VI-IV тисячоліттями до нашої ери. Вважаючись колискою цивілізації, Стародавній Єгипет був одним із перших центрів ранньої писемності, сільського господарства, урбанізації, організованої релігії та центрального уряду. Знакові пам'ятки, такі як Некрополь Гізи та Великий Сфінкс, а також руїни Мемфіса, Фіви (сучасний Луксор), Карнакський храм та гробниці Долини Царів, відображають цю спадщину і продовжують викликати значний інтерес з боку наукової спільноти та громадськості. Довга і багата культурна спадщина Єгипту є невід'ємною частиною його національної ідентичності, яка зазнавала і часто асимільовувала різноманітні іноземні впливи, включаючи грецький, перський, римський, арабський, османський турецький і нубійський. Єгипет був раннім і важливим центром християнства, але значною мірою був ісламізований у VII столітті і залишається переважно мусульманською країною, хоча зі значною християнською меншиною. Іслам є офіційною релігією Єгипту, а арабська — його офіційною мовою. З понад 100 мільйонами жителів, Єгипет — найнаселеніша країна Північної Африки, Близького Сходу та Арабського світу, третя за чисельністю населення в Африці (після Нігерії та Ефіопії) та чотирнадцята за чисельністю населення у світі. Переважна більшість населення країни мешкає біля берегів річки Ніл, площею близько 40 000 км², де знаходиться орна земля. Великі райони пустелі Сахара, які складають більшу частину території Єгипту, малонаселені. Близько половини жителів Єгипту живуть у міських районах, більшість яких розповсюджена у густонаселених центрах великого Каїру, Александрії та інших великих міст дельти Нілу. Єгипет вважається регіональною потугою в Північній Африці, на Близькому Сході та мусульманському світі, а також середньою потугою у світі. Маючи одну з найбільших та найдиверсифікованіших економік на Близькому Сході, яка, за деякими прогнозами, стане однією з найбільших у світі в XXI столітті, Єгипет має третю за величиною економіку Африки, 40-у найбільшу економіку у світі за номінальним ВВП. Єгипет — член-засновник Організації Об'єднаних Націй, Руху неприєднання, Ліги арабських держав, Африканського союзу та Організації ісламського співробітництва Етимологія Українське слово «Єгипет» походить від давньогрецького слова «Айгюптос» / «Египтос» (Αἴγυπτος). Прикметник «айгиптіос» / «египтіос» (єгиптянин) був запозичений до коптської мови як «гиптіос», а звідти — до арабської як «кубті», з якого утворилося «кубт» () — українське «копт». Стародавні єгиптяни називали свою країну «Кемет» (𓆎𓅓𓏏𓊖, km.t) — тобто, «Чорноземна» або «Чорна». Ця назва походила від кольору родючих ґрунтів у нижньому басейні річки Ніл, основної життєдайної артерії Єгипту. Слово протиставлялося терміну «Дешрет» (dšṛt) — «Червонозем'я», що позначало піщану пустелю, місце смерті. Після ісламського завоювання Єгипту країну стали називати арабською: «Міср» (, Miṣr, mi̠sˤr, єгипетсько-арабська вимова: Меср, mesˤɾ). Початково у семітських мовах це слово означало «метрополію» або «місто», проте в арабський період змінилося на двозначне: «країна» або «окраїна». В класичній коранічній арабській, а також офіційній назві сучасного Єгипту це слово вимовляється як «Маср» (єгип.-араб.:مَصر, Maṣr, mɑsˤɾ). Географія Загальна мапа Єгипту праворуч Супутникова мапа Кораловий риф в Червоному морі Хургади Держава знаходиться на сході Північної Африки, займає частину Азії (півострів Синай), територія країни простягається з півночі на південь на 1240 км, а із заходу на схід — на 1086 км. На заході межує з Лівією (спільний кордон — 1050 км); на сході — з Ізраїлем (110 км, разом із сектором Газа Палестини); на півдні — з Суданом (1150 км). На півночі омивається водами Середземного моря Атлантичного океану (берегова лінія завдовжки 995 км), а на сході — Червоного моря Індійського океану (1941 км). Важливу роль Єгипту в геополітиці пов'язують з його стратегічним положенням трансконтинентальної нації, оскільки вони володіють «політико-економічним мостом» (Суецький перешийок) між країнами Африки та Азії, які, у свою чергу, проходять по судноплавних водних шляхах (Суецький канал), що сполучає Середземне море з Індійським океаном через Червоне море. Єгипет займає площу 1 001 450 км² і є 30 країною у світі за територією. Це така ж сама за площею країна, як і всі Центрально Американські країни, разом узяті, і вдвічі більша, ніж Іспанія, та в чотири рази перевищує розміри Великої Британії. Проте, у зв'язку з посушливим кліматом Єгипту (95 % країни вкрито пустелями), населення сконцентровано у вузькій долини Нілу і його дельти, та частково на узбережжі Червоного моря, Синаю й навколо Суецького каналу. Приблизно 95 % населення використовує лише близько 5,5 % від загальної земельної площі цієї країни. Геологія Територія Єгипту розташована в північно-східній частині Африканської платформи, в межах якої виділяються Нубійсько-Аравійський щит, Лівійсько-Єгипетська плита, Північно-Синайська складчаста зона (Сирійська дуга), Східно-Середземноморський перикратонний прогин і рифтові западини Червоного моря, Суецької затоки і затоки Акаба. У будові Нубійсько-Аравійського щита беруть участь три комплекси: * 1 — архейсько-нижньопротерозойський, сланцево-гнейсовий та амфіболітовий; * 2 — нижньосередньорифейський зеленосланцевий вулканогенно-осадовий; * 3 — пізньорифейсько-вендський вулканогенно-осадовий. Лівійсько-Єгипетська плита характеризується гетерогенною блоковою будовою, в якій виділяються великі конседиментаційні структури типу синекліз, лінійних западин, валоподібних піднять і склепінь. Потужність платформного чохла 8000-10000 м. З рифтовими западинами Червоного моря і Суецької затоки, які сформувалися в неоген-четвертинну добу і виконані потужною (понад 6000 м) евапоритовою товщею, пов'язані також значні поклади викопних ресурсів Єгипту. У надрах Єгипту зосереджений ряд корисних копалин, особливо, значні запаси вуглеводневої сировини. Нафтові родовища розташовані, головним чином в рифтових западинах Червоного моря і Суецької затоки і в північній околиці Лівійської пустелі (западини Каттара та Сива і в меншій мірі інші північно-західні райони). У межах деяких нафтоносних горизонтів, а також у дельтовій області розвідані родовища природного газу. Поклади кам'яного вугілля зосереджені в Файюмський западині і на півночі Синайського півострова. Основним рудоносним районом країни є гори Етбай (родовища урану, титану, міді, олова, золота, молібдену, ніобію, вольфраму). На Синайському півострові розвідані значні запаси марганцю. Є великі родовища фосфоритів (узбережжя Червоного моря, долина Нілу, оаза Харга). В Єгипті зосереджені істотні запаси цементної сировини (вапняки, глини, мергелі). Всесвітньою популярністю користуються Асуанські граніти та інші будівельні матеріали. В дельті Нілу розробляються запаси кухонної і кам'яної солі, соди, гіпсу, титану та інших корисних копалин. У надрах Єгипту розвідані промислові запаси азбесту, бариту, тальку, плавикового шпату. Рельєф Орографічна карта Єгипту Більшу частину території Єгипту займають плато з висотами 300—1000 м (плато Лівійської, Аравійської і Нубійської пустель), які поступово підвищуються на сході до 2200 м і обриваються до Червоного моря і Суецької затоки. Невисокі гори трохи більше 2000 м над рівнем моря, де знаходиться найвища точка країни гора Святої Катерини (2642 м), розташовані на півдні Синайського півострова. У північній частині Лівійської пустелі розвинені великі безстічні западини еолового походження — Каттара (-133 м), Ель-Фаюм (-43 м) і Сіва (-17 м). Поряд з долиною Нілу, більшість краєвиду Єгипту це пустеля. Вітри можуть створювати піщані дюни, заввишки понад 30 м. Територія Єгипту охоплює частину пустелі Сахари і Лівійської пустелі. Ці пустелі стали називати «Червона земля», ще за часів стародавнього Єгипту і вони захищали Королівства фараонів від західної кочівної загрози. Більша частина Єгипту розташована на околиці стародавньої Африканської платформи, не сильно збуреної складкоутвореннями, тому рельєф країни в основному рівнинний. Виділяються обширні плато Лівійської пустелі (займає близько 60 % території країни) на захід від Нілу, плато Аравійської пустелі на сході, витягнуте з півночі на південь між долиною Нілу і Червоним морем, а на крайньому південному сході — північна периферія — плато Нубійської пустелі. Невисокі гори (понад 2000 м над рівнем моря), над якими вирізняється найвища точка країни — гора Святої Катерини (2642 м), розташовані на півдні Синайського півострова, а середньовисотний гірський хребет гір Етбай (понад 1000 м над рівнем моря) простягнувся вздовж усього узбережжя Червоного моря (найвищі вершини Шаїб-ель-Банат — 2187 м і Хамата — 1977 м). Плато Лівійської і Аравійської пустель розділені долиною Нілу. Плато Лівійської пустелі, складене пісковиками і вапняками, має абсолютні висоти близько 100 м на півночі і до 600 м на півдні. У його межах розташовані кілька западин. Найпівнічніша і найбільша з них Каттара (площею близько 19 тис. км²) має абсолютні відмітки до 133 м нижче рівня моря і зайнята солончаками. На захід від неї знаходиться солончакова западина Сива, на схід — западина Файюм, а в південно-східному напрямку простягаються Бахарія, Фарафра, Дахла, Харга. У всіх западинах розвиваються оази, в яких процвітає землеробство. У цьому спекотному районі характерні пустелі наступних типів: кам'янисті (гамади), галькові (регі), піщано-галькові (серіри), піщані (ерги) і солончакові (себх). Значну площу на заході займає велика піщана пустеля з чітко вираженим ніздрюватим рельєфом, де піщані поздовжні пасма з'єднані піщаними перемичками. Гамади і регі, що утворилися в результаті вивітрювання корінних порід, домінують на півночі і сході. Правда, там само зустрічаються довгі пасма дюн, серед яких особливо виділяється Абу-Мухаррік протяжністю близько 650 км. Лівійська пустеля практично безводна, виходи ґрунтових вод на поверхню є лише в оазах. Синаю Плато Аравійської пустелі складено древніми кристалічними породами, що виходять на поверхню на сході в горах Етбай і перекриваються на заході потужною товщею вапняків та пісковиків. Воно займає висотне положення від 500 до 1000 м над рівнем моря, та має ухил у напрямку до долини Нілу і сильно розчленоване сухими руслами річок («вади»). Тут, переважно, поширені пустелі типу гамад. Аналогічну будову має Нубійське плато з висотами від 350 м на заході до 1000 м на сході. Його досить рівна поверхня порушується невеликими групами гір заввишки від 1350 м. Плато доволі густо порізане численними «ваді». У межах Синайського півострова поширюється з півдня на північ найбільш піднесений в країні гранітний масив (з окремими вершинами більш як 2500 м над рівнем моря), вапнякове плато Ель-Ігма (менше 2000 м над рівнем моря) і пісковикове плато Ет-Тіх (заввишки від 1850 до 500 м над рівнем моря). Тут також розвинена мережа «ваді», яким у зимовий період характерна наявність водних потоків, що пересихають здебільшого в спекотний літній період. На Синайському півострові присутні значні площі поверхневих вод, що створює перспективу розвитку цього регіону. Клімат Хамсин — погляд з Космосу Клімат Єгипту: на півночі — субтропічний, на іншій території — тропічний. Але на більшій частині Єгипту клімат тропічний континентальний пустельний з різкими добовими коливаннями температури. У пустелях денні температури можуть досягати 50 °С, а вночі опуститися до 10 °С — 0 °С. Єгипет дуже бідна на опади територія земної кулі, адже на південь від Каїру, кількість опадів, взагалі, становить лише від 2 до 5 мм на рік (а в деяких районах бездощів'я триває по кілька років). Тільки дуже тонка смуга північного узбережжя країни отримує достатню кількість опадів і ця кількість може досягати 410 мм. Найбільш вологий та багатий дощами зимовий період — з жовтня по березень. У цей же період подекуди спостерігається випадання снігу, здебільшого в горах Синаю, а деякі з північних прибережних міст (Дамієтти, Балтім, Сіді Бейррені і рідко в Александрії) піддаються морозам, які є частим явищем в основному для серединного Синаю і деяких місцин серединного Єгипту. Середня температура влітку коливається від 27-32 °С і до 43 °С на узбережжі Червоного моря. Середня температура в зимовий період коливається від 13 до 21 °С, а в поодиноких гірських районах (здебільшого Синаю) опускається до нульової відмітки. Стійкий вітер з північного заходу допомагає утримувати помірну температуру поблизу узбережжя Середземного моря. Хамсин — вітер, який дме з півдня (пустелі Сахари) і спричиняє навесні піщані й пилові буревії по всій території Єгипту, а іноді і підвищує температуру в пустельних районах до більш ніж 38 °С, крім того, на територію Єгипту, щороку, вторгаються циклонні вітри Сірокко і Самум. Гідрографія Ніл Карта узбережжя Червоного моря Ґрунти й рослинний покрив Багато районів Єгипту взагалі позбавлені ґрунтового покриву, особливо західні, де панують рухливі і напівзакріплені піски і кам'янисті поверхні. Там, де випадають дощі і є умови для зростання мізерної рослинності, формуються скелетні ґрунти. З найрозвиненіших типів ґрунтів виділяють такі: жовто-бурі пустельні, такироподібні сіроземи, такири, солончаки, середземноморські пустельні-степові, а в дельті Нілу — болотні і болотно-лугові. По берегах Нілу розвинені найбільш родючі алювіальні ґрунти. Хоча Єгипет на 94 % складається з пустельних чи напівпустельних районів, тут все ще перебувають представники різноманітних екосистем, які адаптувалися до вкрай ворожих природних умов. Внаслідок аридних кліматичних умов велика частина Єгипту позбавлена природного рослинного покриву. Місцями в пустелях під час зимових дощів з'являються ефемери — маки, жовтці, іриси. До напівпустельної і пустельної тутешньої рослинності входять злаки, ксерофільні чагарники, акації. У Середземномор'ї флора багатша — ковила, верблюжа колючка, степова цибуля, астрагал, шипшина. У дельті Нілу і в його долині по берегах водойм виростає папірус, зустрічаються фінікові та інші види пальм, тамарикс, олеандр, сикомор (фігове дерево. Природна рослинність у долині Нілу і в оазах витісняється — зерновими, бавовною, плантаціями фінікової пальми. Майже вся країна підпадає під класифікацію тропічного-посушливого типу біома, єгипетську територію поділяють на 9 екорегіонів: * Середземноморська формація — невеликий анклав середземноморського лісу, розташований на захід від дельти Нілу. * Саванні луги, затоплені в дельті Нілу — в дельті і нижній течії Нілу, * Північна, степова Сахара — на півночі країни, * Пустелі і тропічні напівпустелі Червоного моря — на узбережжі Червоного моря і на Синайському півострові, * Гори і пустелі північної Аравії і Синаю — та інші гірські райони, * Червоне море і його узбережжя — прибережні пустелі на африканському узбережжі Червоного моря та саме узбережжя, * Пониззя Сахари, оази та інші водно-болотні угіддя пустелі Сахари, * Гірське скупчення — плато Тібесті та гори Увейнат на кордоні з Лівією і Суданом, * Сахара пустеля — всі іншій пустельні частини країни. Тваринний світ Незважаючи на пустельний характер більшої частини території країни, фауна Єгипту досить багата й представлена великою кількістю видів. Нижче наведена реальна кількість біологічних видів, що мешкають у Єгипті, саме таксони та їх кількість (по деяких, здебільшого фауні, ще йдуть дослідження та їх кількість зростатиме): 238 видів бактерій; 1,2 тис. видів грибів; 1,1 тис. видів водоростей, 337 видів не квіткових і 2 тис. видів квіткових рослин; 10 тис. видів комах, 4,7 тис. видів безхребетних, 754 види риб (з яких 85 прісноводні), 8 видів амфібій, 104 види рептилій, 470 видів птахів (150 з яких гніздяться), 108 видів ссавців (з яких 13 морських, а 22 є кажанами). Найбільш різноманітна лише фауна птахів, як тих, що постійно в Єгипті гніздяться, так і мігруючих видів, що прилітають на зимівлю з Європи (лелеки, чаплі, пелікани, гуси, качки, фламінго, баклани. З хижих птахів тут ще водяться грифи, соколи, сарич, але через постійний наступ людської цивілізації, їх ареал розповсюдження постійно ущільнюється, що призводить до зменшення особин. Водночас Єгипет ще здавна був країною, де культивувалося скотарство. Селяни і по цей день розводять верблюдів, ослів, велику рогату худобу, овець і коней. На відміну від тварин, у пустелях багато плазунів (це «рай» для їх видів) — різноманітні змії, єгипетська кобра, змія Клеопатри, піщані змії, ефа, гюрза; ящірки — варани, гекони, агам і велика популяція різних видів комах. Ну й звичайно, Ніл і без крокодила (хоча ще на початку XXI століття вважали, що він вже на грані винищення) — Нільський крокодил, тепер зберігся в озері Насера, та на деяких ділянках пониззя Нілу. Зі ссавців зустрічаються — шакал, гієна, лисиця, кабан, мангуст, кажани, дрібні гризуни (миші, піщані миші, тощо). У заповіднику Святої Катерини на Синайському півострові водиться піщана газель і синайський леопард, а в заповіднику Ваді-Рішраш (біля Каїра) під охороною знаходиться нубійський козоріг. Води Нілу багаті рибою — нільський окунь, тигрова риба, сом. Охорона природи Щоб зберегти, ті маленькі оази єгипетського біорізноманіття, керівництвом країни була прийнята програма по впровадженню природних заповідників та охоронних територій. Закон 102 від 1983 року, уповноважив прем'єр-міністра країни визначити певні області, які будуть оголошені заповідними, що охороняються. Указом прем'єр-міністра, визначаються межі кожної території, що охороняється і встановлюються основні принципи управління та збереження її ресурсів. Двадцять чотири охоронні території було проголошено (єгиптяни їх, зазвичай, узагальнено називають (протекторат)): Назва Засновано Площа (км²) Район розташування Номер указу Національний парк Рас-Мухаммад (Ras Mohamed National Park) 1983 850 Південний Синай 1068/1983 і 2035/1996 Заранік (протекторат) (Zaranik Protectorate) 1985 230 Північний Синай 1429/1985 і 3379/1996 Аграш (протекторат) (Ahrash Protectorate) 1985 8 Північний Синай 1429/1985 і 3379/1996 Ель Омаєд (протекторат) (El Omayed Protectorate) 1986 700 Матруг 671/1986 і 3276/1996 Національний парк Ельба (Elba National Park) 1986 35600 Червоне море 450/1986 і 642/1995 Сейлуґа і Ґхазал (протекторат) (Saluga and Ghazal Protectorate) 1986 0.5 Асуан 928/1986 Національний парк Свята Катрін (Santa Katrine National Park) 1988 5750 Південний Синай 613/1988 і 940/1996 Аштум Ель Ґаміль (протекторат) (Ashtum El Gamil Protectorate) 1988 180 Порт-Саїд 459/1988 and 2780/1998 Озеро Каарум (протекторат) (Lake Qarun Protectorate) 1989 250 Ель-Файюм 943/1989 і 2954/1997 Ваді Ель Райян (протекторат) (Wadi El Rayan Protectorate) 1989 1225 Ель-Файюм 943/1989 і 2954/1997 Ваді Алакї (протекторат) (Wadi Alaqi Protectorate) 1989 30000 Асуан 945/1989 і 2378/1996 Ваді Ель Ассуті (протекторат) (Wadi El Assuti Protectorate) 1989 35 Ассуіт 942/11989 і 710/1997 Ель Гассан Дом (протекторат) (El Hassana Dome Protectorate) 1989 1 Ґіза 946/1989 Ліс Петріфід (протекторат) (Petrified Forest Protectorate) 1989 7 Аль-Кахіра 944/1989 Саннур Саве (протекторат) (Sannur Cave Protectorate) 1992 12 Бені Суеф 1204/1992 і 709/1997 Набак (протекторат) (Nabaq Protectorate) 1992 600 Південний Синай 1511/1992 і 33/1996 Абу Ґалум (протекторат) (Abu Galum Protectorate) 1992 500 Південний Синай 1511/1992 і 33/1996 Таба (протекторат) (Taba Protectorate) 1998 3595 Південний Синай 316/1998 Озеро Буруллус (протекторат) (Lake Burullus Protectorate) 1998 460 Кафр-ель-Шейх 1444/1998 Нільські Острови протектора (Nile Islands Protectorates) 1998 160 всі провінції навколо Нілу 1969/1998 Ваді Діґла (протекторат) (Wadi Digla Protectorate) 1999 60 Аль-Кахіра 47/1999 і 3057/1999 Сіва (протекторат) (Siwa) 2002 7800 Матруг 1219/2002 Уайт Десерт (протекторат) (White Desert) 2002 3010 Ель-Ваді Ель Жедід 1220/2002 Ваді Ель Ґемаль (протекторат) (Wadi El Gemal) — Hamata 2003 7450 Червоне море 143/2003 Історія Єгипетські піраміди Тутанхамона, знайдена Говардом Картером у гробниці фараона. Античність Територія Єгипту — колиска прадавньої цивілізації. Єгипет виник в районі річки Ніл. Спочатку їх було два — Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. Та у 3000 р. до н. е. цар Верхнього Єгипту Міна об'єднав Єгипет і утворив державу зі столицею в Мемфісі. У 332 до н. е. в Єгипет вступила армія Александра Македонського — Єгипет став частиною його держави. Після розділу його імперії між діадохами Єгипет дістався полководцю Птолемею Лагу — засновнику греко-македонської династії Птолемеїв Лагідів (в 305-30 рр. до н. е.). Столицею стало місто Александрія. При Птолемеях Єгипет став головним постачальником хліба в елліністичному світі. У цей період флот Єгипту панував у Середземному морі. При правлінні цариці Клеопатри, останньої з династії Птолемеїв, Єгипет виявився втягнутим у політичну боротьбу з Римом. Після поразки флоту Єгипту при мисі Акцій в 31 до н. е. і самогубства Клеопатри був перетворений в римську провінцію (30 до н. е.). Середньовіччя Після розподілу Римської імперії в 395 р. н. е. Єгипет став провінцією Східної Римської імперії (Візантії). Нащадками давніх єгиптян — коптами — була прийнята християнська релігія монофісітського штибу. У 639—642 роках Єгипет був завойований арабами. У 1250–1517 роках Єгипет був центром ісламської держави — Мамлюкського султанату. Він управлявся династіями, що походили із професійних вояків — мамлюків, колишніх рабів із Північного Причорномор'я і Кавказу. Під керівництвом мамлюків мусульмани Близького Сходу змогли зупинити хрестові походи із Західної Європи та монгольську навалу. Новий час Єгипет за правління династії Мухаммеда Алі (1801—1914) 1517 році османський султан Селім завоював мамлюцький Єгипет і приєднав його до Османської імперії. На території країни було створено Єгипетський еялет, що існував до 1867 року. У 1798–1801 роках він опинився під французькою окупацією. Намісник султана Мухаммед Алі переміг військо Наполеона і правив самостійно як спадковий єгипетський хедив (господар). Він двічі намагався здобути незалежність, воюючи проти Османів у 1831–1833 й 1839–1841 роках. За його управління до Єгипту було приєднано Судан. 1867 року новий хедив Ізмаїл добилися від Османів визнання автономії й створення спадкового Єгипетського хедивату. У 1859—1869 роках француз Фердинанд де Лессепс збудував за підтримки європейського капіталу Суецький канал. Боротьбу за вплив у Єгипті виграла Велика Британія, яка скупила більшість акцій товариства Суецького каналу. Це дозволило британцям встановити повний контроль над єгипетським урядом. 1882 року Британія окупувала Єгипетський хедиват, а 1914 року — перетворила його на Єгипетський султанат, протекторат Британської імперії. Новітній період Незалежність від Британської імперії отримана в 1936. Президент генерал Негіб оголосив Єгипет республікою в 1953; у 1956 президент Нассер заявив про націоналізацію Суецького каналу, що викликало шестиденну війну з Ізраїлем, окупацію Синаю і сектора Гази. Переговори в Кемп Девіді з Ізраїлем призвели до виключення Єгипту з Ліги арабських держав. Президент Садат був убитий, його місце зайняв Хосні Мубарек у 1981. З лютого 1958 року по вересень 1961 року входив до складу Об'єднаної Арабської Республіки (федерації з Сирією). Після виходу Сирії з федерації упродовж 10 років зберігав колишню назву. У 1987 Єгипет був знову прийнятий у Лігу арабських держав, і поступово були відновлені дипломатичні відносини з арабськими країнами. У 1991 Єгипет брав участь у війні в Перській затоці на стороні США, відіграє головну роль у процесі мирного врегулювання на Середньому Сході. Політична система Єгипет за формою правління є президентською республікою, глава держави — президент. Державний устрій — унітарна держава. Історичний розвиток Абдель Насер З 1923 року Єгипет розвивався як конституційна монархія при напівколоніальній залежності від Великої Британії. Виконавча влада була зосереджена в руках кабінету міністрів, законодавча — представлена двопалатним парламентом, нижня палата якого формувалася за результатами виборів. Разом з тим, відповідно до конституції, король володів широкими повноваженнями і в період з 1924 по 1952 роки доволі часто використовував їх для розпуску уряду. Коли 23 липня 1952 року організація «Вільні офіцери» на чолі з підполковником Гамаль Абдель Насером здійснила державний переворот, їхні дії отримали підтримку зі сторони населення країни, зубожілого та зневіреного в колоніальній маріонетці — королі. На вимогу нового керівництва Єгипту — Ради керівництва революцією (РКР) — король Фарук відрікся від престолу, а 18 червня 1953 року Єгипет було проголошено республікою. У січні 1953 року, декретом РКР, була заборонена діяльність політичних партій, що функціонували в період конституційної монархії. Замість них була сформована єдина офіційно дозволена «Організація Визволення», нова влада наклала заборону на вільне висловлення опозиційних поглядів. Після оприлюднення в 1956 році тексту нової конституції РКР був розпущений, і в результаті плебісциту президентом Єгипту на шестирічний термін був обраний єдиний кандидат Гамаль Абдель Насер, якого підтримали 99,9 % виборців. У червні 1957 відбулися парламентські вибори, усі кандидати в депутати Національних Зборів повинні були отримати схвалення Національного союзу, нової організації, що прийшла в травні 1957 року на зміну «Організації визволення», політичним супротивникам режиму було відмовлено у праві брати участь у виборах. Сучасна політична система Єгипту багато в чому є витвором Гамаля Абдель Насера, котрий у силу тодішніх світових політичних тенденцій та впливів прийняв у країні доктрину «арабського соціалізму». Влітку 1962 року в Каїрі відбувся Національний конгрес народних сил, який прийняв «Хартію національних дій». У жовтні 1962 був виданий декрет про створення єдиної в країні масової політичної організації — Арабського соціалістичного союзу (АСС), до функцій якого належала координація дій на втілення в життя програми «арабського соціалізму», до 1976 року АСС зоставався єдиною легальною політичною партією Єгипту. Але по смерті Насера, його доктрина влади зазнала змін внаслідок діяльності Анвара Садата, який у 1970 році обійняв посади президента країни і голови АСС. 15 травня 1971 року Садат консолідував владу в рамках так званої «виправленої революції», спрямованої проти ряду активних соратників Абдель Насера, в першу чергу тих, хто безпосередньо брав участь у роботі державного апарату. Багато тодішніх видатних діячів Єгипту були арештовані або звільнені з державної служби, що означало зміну політичних орієнтирів нового керівництва і його відхід від принципів арабської єдності і арабського соціалізму. На продовження своєї доктрини Садат перейменував країну на Арабську Республіку Єгипет, а Національні збори — в Народні Збори і в 1971 році ввів в дію нову конституцію. Головою держави і головою виконавчої влади є президент, який обирається на шестирічний термін шляхом загальних прямих виборів. Президент наділений правом призначати віцепрезидентів і весь кабінет міністрів, має право законодавчої ініціативи, накладення вето на будь-який законопроєкт, розпуску Народних Зборів і керівництва країною за допомогою указів. Президент має право брати на себе обов'язки прем'єр-міністра, цим правом Садат скористався в 1973 — 1974 роках. У 1980 році до конституції була внесена поправка, яка дозволяє чинному президентові балотуватися на цей пост необмежену кількість разів. Тоді ж був створений законодорадчий орган — Консультативна рада Єгипту (Меджліс-аш-шура), що складається з 132 членів (2/3 обираються прямим загальним голосуванням, а 1/3 призначається президентом; половина виборних членів повинні бути робітниками й селянами). Консультативна рада аналізує законопроєкти, політичні рішення та статті конституції з точки зору відповідності принципам побудови «демократичної соціалістичної держави зі змішаною економікою». За Конституцією Єгипту, президентові надані майже необмежені повноваження і проголошена свобода преси і діяльності політичних партій. Хоча парламент перебував під контролем, тепер уже, урядової Національно-демократичної партії (НДП), він став трибуною, з якої нечисленна опозиція могла пропонувати свої політичні платформи. Законодавча влада належить однопалатному парламенту — Народним Зборам, що складається з 454 членів, з яких 444 обираються на загальних виборах, а 10 призначаються особисто президентом. Члени парламенту обираються строком на 5 років. Згідно з «Законом про Народні Збори», прийнятим у 1972 році, не менше половини депутатів повинні бути робітниками і селянами. У його склад входить обмежене і контрольоване президентськими структурами число представників опозиції. Виконавчу владу здійснює також уряд (рада міністрів), вищий виконавчий та адміністративний орган на чолі з прем'єр-міністром. Формально уряд відповідальний перед Народними Зборами і президентом, а на практиці повністю підпорядковується президенту, іноді президент суміщає свою посаду з посадою прем'єр-міністра. Хоча влада нібито організована в рамках багатопартійної напівпрезидентської системи, в якій виконавча влада теоретично розділена між президентом і прем'єр-міністром, на практиці вона спирається майже виключно на президентів, які традиційно обираються на одномандатних виборах уже понад п'ятдесят років. В Єгипті також проводяться регулярні багатопартійні парламентські вибори, але на них маже повністю перемогу здобуває пропрезидентська сила. У вересні 2005 року на президентських виборах п'ятий раз поспіль переміг Хосні Мубарак. 27 березня 2007 року 75,9 % з єгиптян, які взяли участь у референдумі, схвалили конституційні поправки, які вніс президент Мубарак і згодом вони були схвалені парламентом, дозволяючи тим самим введення в дію законів щодо припинення діяльності деяких опозиційних елементів, особливо ісламістів. Окрім того, були введені в дію тридцять чотири конституційні правки, які забороняють особам використовувати релігію як основу для політичної діяльності, дозволяють розробку нового антитерористичного закону замість чинного, давши поліції широкі повноваження з арешту і спостереження, надають президенту право розпускати парламент і певні судові процедури контролю за виборами. Політична верхівка країни серйозно занепокоєна наростаючим впливом ісламських радикальних течій, які ще й взяли на озброєння соціальні (соціалістичні) гасла, які ще недавно культивувалися попередніми очільниками Єгипту. Парламент Парламент Єгипту — Народна асамблея, що складається з 444 депутатів, які обираються на термін 5 років. Політичні партії На парламентських виборах 2000 року до парламенту Єгипту пройшли наступні політичні партії: * Національно-демократична партія — 388 місць (87 %); * Аль-Вафд — 7 місць (1,5 %). Судова влада Судова система Єгипту є єдиною гілкою влади, що зберегла незалежність від президента та уряду (хоча бували часи, коли ця незалежність ставала лише номінальною). Правова система Єгипту — змішана. Питання особистого статусу (шлюбно-сімейні і спадкові відносини) лежать в руслі мусульманського права (хоча шаріатські суди відсутні), а всі інші — в руслі романо-германського права (закріпилося за часів французької експансії, та вдосконалене під єгипетські суспільні відносини). У цілому єгипетські суди користуються репутацією неупереджених слуг закону. Судова система включає суди загальні, адміністративні, державної безпеки. Система загальних судів складається з сумарних судів (у складі одного судді, займаються цивільними суперечками, дрібними правопорушеннями, злочинами і проступками); судів першої інстанції (розглядають апеляції на рішення сумарних судів); семи апеляційних судів у великих містах (розглядають апеляції у цивільних і кримінальних справах на рішення нижчих судів); Касаційного суду (вища інстанція в системі загальних судів, яка контролює рішення апеляційних судів). Адміністративні суди займаються вирішенням адміністративних суперечок і розглядом позовів дисциплінарного характеру. До юрисдикції Верховного Конституційного суду входять конституційний контроль і тлумачення законів та інших правових актів, у тому числі декретів президента. Зовнішня політика Ліга арабських країн та група нейтралітету в ООН Зовнішня політика Єгипту діє за принципами помірного нейтралітету. Такі фактори як: чисельність населення, історичні місії та події, військові потуги, дипломатичний досвід і стратегічне географічне положення Єгипту надають велику перевагу та політичний вплив в Африці і на Близькому Сході. Каїр був перехрестям регіональних торгових і культурних сплетень протягом століть, а його інтелектуальний потенціал та формація ісламських інститутів перетворили його в центр соціального і культурного розвитку всього арабомовного світу. Постійна штаб-квартира Ліги арабських держав знаходиться в Каїрі, а також генеральний секретар Ліги арабських держав традиційно вибирався з числа єгипетських лідерів. Єгипет був першою мусульманською державою, що встановила дипломатичні відносини з Ізраїлем, підписавши єгипетсько-ізраїльський мирний договір в 1979 році, тим самим надавши приклад знаходження політичного порозуміння в такому складному регіоні світу. Єгипет має великий вплив серед інших арабських держав, історично відіграє важливу роль як посередник у врегулюванні суперечок між різними арабськими державами, і є постійним спостерігачем та залагоджувачем спірних моментів в ізраїльсько-палестинському конфлікті. Колишній заступник прем'єр-міністра Єгипту — Бутрос Бутрос Галі був Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй з 1991 по 1996 рік. Українсько-єгипетські відносини Уряд Єгипту офіційно визнав незалежність України 3 січня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 25 січня 1992 року. У Єгипті (Каїр) діє українське посольство, а в Києві посольство Єгипту. У 1916 році українські та єгипетські націоналісти зустрілися в рамках Третьої конференції народів, організованої Союзом народів у Лозанні (Швейцарія). Державна символіка Державний прапор — триколор, що складається з трьох рівновеликих горизонтальних смуг: червоної, білої і чорної. Ці смуги несуть собою символізм звільнення від колонізаторів і затверджені з часів єгипетської революції 1952 року. На прапорі розміщено герб Єгипту, в центрі білої смуги розташований орел Саладіна. У нинішньому вигляді прапор було затверджено 4 жовтня 1984 року. «Вільні офіцери», після повалення монархії приурочили прапору певний символізм: червона смуга символізує період до революції (період характеризується боротьбу з монархією, і британської окупації цієї країни), біла смуга символізує безкровний характер самої революції, чорна смуга символізує кінець пригнічення народу Єгипту руками монархії та іноземного імперіалізму.орел Саладіна, що тримає сувій, на якому арабською написана назва держави. Орел несе на грудях щит у кольорах прапора Єгипту — але з вертикальним розташуванням, замість горизонтальної конфігурації (як на прапорі). Державний герб — орел Саладіна, що тримає сувій, на якому арабською написана назва держави. Орел несе на грудях щит в кольорах прапора Єгипту — але з вертикальним розташуванням, замість горизонтальної конфігурації (як є на прапорі). Державний гімн — «Батьківщино, батьківщино, батьківщино!» (; Біляді, Біляді, Біляді). Текст пісні написав Сайєд Дарвіш, який також написав музику до нього. Цей автор підтримував тісні зв'язки з ранніми лідерами національного руху за незалежність у Єгипті, одним з них був Мустафа Камель. Та й самі слова пісні-гімну, вибрані цитати з однієї з найзнаменитіших промов Камеля. Взагалі-то, перший національний гімн Єгипту датують 1869 роком, а ця королівська пісня-гімн написана була на честь монарха. Неясно, як довго цей гімн був у використанні. Натомість йому на зміну прийшла пісня «Walla Zaman Ya Selahy», яка вперше була написана для Ум Кульсум (Umm Kulthum), яка сприймалася багатьма єгиптянами, як найбільш популярна співачка цього періоду. Пісня набула величезну популярність в 1956 році і була прийнята як державний гімн у 1960 році. Ця пісня-гімн, як і раніше, сприймається як уже неофіційний національний гімн, оскільки 1979 року вона була замінена поточним варіантом національного гімну. Адміністративно-територіальний поділ В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 27 губернаторств (мухафаз), які, в свою чергу поділяються на райони (нахії). Існує 4 міста-губернаторства: Александрія, Каїр, Порт-Саїд і Суец. Дев'ять губернаторств знаходяться в Нижньому Єгипті в дельті Ніла, вісім губернаторств у Верхньому Єгипті уздовж долини Ніла, чотири — на лінії Каїр — Асуан і п'ять прикордонних губернаторств на Синаї і в пустельних регіонах на схід і захід від Нілу. Збройні сили Сучасна єгипетська армія Збройні сили Єгипту є найбільшими на африканському континенті й одними з найбільших у світі (займає 11-е), вони складаються з Єгипетської армії, ВМС Єгипту, ВПС Єгипту і єгипетські війська ППО. Чисельність збройних сил у 2006 складала 480 500 військовослужбовців. Загальні витрати на армію склали 4,6 млрд доларів США. Єгипет підтримує велику кількість військовиків, які перебувають під контролем міністерства внутрішніх справ, їхнє число коливається між 315 000 і 350 000 солдатів, наявні ще й резервні підрозділи з такою ж кількістю резервістів, всі вони належать до Центральних сил безпеки країни. Крім того, в підпорядкуванні уряду доволі значні підрозділи модернізованої національної гвардії та прикордонних сил безпеки, проте вони, не належать до центральних сил безпеки, а підпадають під контроль Міністерства оборони та чисельно становлять 60000 та 20000 осіб, відповідно, на додаток до Берегової охорони, яка налічує 5 000 службовців. Збройні сили Єгипту обладнанні військовою технікою та спорядженням від ключових світових гравців в в цій сфері: Сполучені Штати Америки, Франція, Італія, Велика Британія, колишній Радянський Союз (тепер Росія), і Народна Республіка Китай надали значну допомогу в формуванні боєздатної та найсильнішої військової формації на Африканському континенті. Частина застарілого обладнання з колишнього Радянського Союзу, поступово замінюється сучаснішими американськими, французькими, британськими взірцями, значна частина яких уже виготовляється за ліцензіями в самому Єгипті (приміром, танк M1 Abrams). Для зміцнення стабільності і миру в регіоні, Єгипет надавав військову допомогу і підготовку кадрів для деяких африканських і арабських держав. Не будучи членом НАТО, Єгипет залишається сильним військовим і стратегічним партнером цієї військово-політичної організації і є учасником Середземноморського форуму-діалогу НАТО. Єгипетські військові є одними з найсильніших в регіоні, і це надає Єгипту регіональної військової переваги та суперничати не лише з Ізраїлем, але стати найпотужнішою військовою силою в Африці, саме Єгипет є єдиною арабською країною, що має свого супутника-шпигуна, якого запустили в 2007 році. У жовтні 2010 року Єгипетська армія отримала за контрактом літак Ан-74Т-200 від українського КБ Антонова. Економіка Єгипетські хмарочоси Єгипет — індустріальна держава, що розвивається. Економіка змішаного типу при сильному державному секторі. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році становив 328 млрд доларів США (31 місце у світі); що у перерахунку на одного жителя країни становить 4,2 тис. доларів (113 місце у світі). За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation за 2001 рік, темп зростання ВВП — 5,6 %. Промисловість разом із будівництвом становить 35,5 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 14,5 %; сфера обслуговування — 50 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 17 % — промисловість і будівництво; 32 % — аграрне, лісове і рибне господарства; 51 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Єгипту за 2006 рік становили 21,3 млрд доларів США, а витрати — 31,8 млрд; дефіцит становив 32,7 %. Фінансова система Стан інфляції в країні У 1960-ті роки понад 90 % всіх банківських активів належали чотирьом державним банкам. Всі вони контролювалися Центральним банком Єгипту, що здійснював емісію грошової одиниці країни — єгипетського фунта. У 1970-ті роки, при правлінні Саддата, чотири великих банки створили змішані банки, в яких частка акцій закордонних інвесторів не перевищувала 49 %. Такі банки отримали право здійснювати фінансові операції в іноземній валюті. Імпортери іноземних товарів отримали дозвіл тримати валютні рахунки в єгипетських банках. Щоб стимулювати єгиптян, які працюють за кордоном, зберігати накопичення в єгипетських банках, була розроблена система заохочення таких вкладників. Нововведення дозволили розширити джерела кредитування, полегшили інвестування в національну промисловість, але одночасно сприяли росту інфляції, темпи якої в середині 1980-х років становили 25—30 % на рік. Завдяки зусиллям щодо стабілізації макроекономіки, зробленим на початку 1990-х років, темпи інфляції з 1992 по 1996 роки зменшилися з 21,1 % до 7,2 %, а до 1999 року досягли 3,7 %. Програма реформування економіки була поширена і на банківський сектор. У наш час в Єгипті допускається діяльність банків з 100-відсотковим іноземним капіталом, яким дозволено здійснювати банківські операції як у місцевій, так і в іноземній валюті. Приблизно половина внутрішніх кредитів направляється в приватний сектор. У 1990-х роках в Єгипті функціонувало понад 80 комерційних, ділових і спеціалізованих банків. Прямі закордонні інвестиції — 858 млн доларів США. Валюта єгипетських піастрів Національною валютою країни слугує єгипетський фунт. У 2006 році за 1 долар США (USD) давали 5,7 єгипетського фунта. У 2016 — 15,5 фунтів за 1 USD. Промисловість Головні галузі промисловості: нафтовидобувна, нафтохімічна, металургія, харчова і текстильна. За обсягами виплавки сталі Єгипет посідає перше місце серед арабських країн і друге місце серед країн Африки (після ПАР). Виплавка сталі в країні значно зросла у першому десятилітті 21 століття — з 2,84 млн т у 2000 році до 6,68 млн т у 2010 році. Однак, підприємства країни не забезпечують її сталевим прокатом повною мірою, імпорт його, переважно з Алжиру й Туреччини, 2012 року становив 641 тис. т. Серед найбільших металургійних заводів і комбінатів країни — Хелуанський металургійний комбінат, Суецький металургійний завод, Александрійський металургійний завод. На металургійних підприємствах окрім доменного виробництва широко використовуються методи безпосереднього виробництва заліза, які не потребують використання коксу, для виробництва якого потрібне імпортне вугілля. Гірнича промисловість У 2005 році було видобуто 35 млн т нафти (6,7 млн т було експортовано) і 32,6 млрд м³ природного газу (1,1 млрд м³ було експортовано). Енергетика Головним енергетичним ресурсом є нафта. Інші джерела — місцевий природний газ і гідроелектроенергія, що виробляється головним чином на двох ГЕС у районі Асуану. Близько 3/4 електроенергії виробляється на ТЕС. Ця галузь повністю забезпечує внутрішні енергетичні потреби. За 2004 рік було вироблено 91,7 млрд кВт/год електроенергії (експортовано 1 млрд кВт/год), 1998 року — 63 млрд кВт/год; загальний обсяг спожитої — 84,5 млрд кВт/год (імпортовано 0,2 млрд кВт/год). У 2004 році споживання нафти склало 590 тис. барелів на добу, природного газу — 31,5 млрд м³ на рік. Агровиробництво Селянин на полі біля Нілу, 1921 рік У сільськогосподарському обробітку знаходиться лише 2,6 % площі держави (долина і дельта Нілу, Фаюмська оаза). Родючі алювіальні ґрунти разом з тривалою інсоляцією (освітлення сонячним промінням) створюють винятково сприятливі умови для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Розміри традиційних селянських господарств невеликі. Приблизно дві третини всіх сільськогосподарських угідь становлять господарства по 2 га кожне. Як правило, земля належить селянину, який її обробляє. Багато господарств здаються в оренду, і орендар розраховується з власником або грошима, або в натуральній формі — частиною врожаю. Більшість робіт на полях виконується самим власником ділянки і членами його родини, але в жнива, наприклад у пору збирання бавовни, навіть невеликі господарства відчувають потребу у найманні додаткової робочої сили. Деякі великі господарства спеціалізуються на вирощуванні овочів і фруктів. Більша частина господарств входить у державні кооперативи. Майже в усіх господарствах розводять: буйволів, які використовуються як тяглова сила при будівництві іригаційних споруджень, велику рогату худобу для виробництва молочної продукції. Розвивається пустельне зрошувальне землеробство з використанням підземних вод. Головні сільськогосподарські культури: бавовник, рис, зернові, овочі, квасоля, фрукти, фініки, цукрова тростина. Розвинене тваринництво. Поголів'я великої рогатої худоби — 6 млн голів, з них буйволів — 3 млн голів; вівці — 4 млн голів; кози — 3 млн голів. До початку процесу індустріалізації в 1960-х роках сільське господарство відігравало домінуючу роль в економіці Єгипту. Реформування сільськогосподарського сектора економіки почалося в 1986 році. У 1995 році державою контролювалися лише ціни на бавовну і цукрову тростину. Єгипет найбільш конкурентоздатний у виробництві таких культур, як томати, пшениця, бавовна, рис, картопля, кукурудза, бобові, цукровий буряк і фрукти. Рівень самозабезпечення пшеницею у 1995 році зріс до 50 %. Транспорт Суецький канал. Прибуток від його експлуатації в 2011 році склав 5,22 млрд доларів США Гол. тр-т: залізничний, автомобільний, морський. Гол. порти: Александрія, Порт-Саїд, Суец. У 1999 році в Єгипті були два міжнародних летовища — в Каїрі і Луксорі і 88 аеропортів для внутрішніх авіаперевезень. У Єгипті існує найстаріша залізнична мережа Африки (Єгипетські національні залізниці), загальна протяжність якої становить 4751 км. Близько 30 % доріг протяжністю 50 000 км асфальтовано. Береги Єгипту омиваються Середземним морем на півночі і Червоним морем на сході. Хоча загальна протяжність берегових ліній досить велика, тут практично немає зручних місць для морських портів. Середземноморське узбережжя протяжністю 960 км не має жодної природної бухти, придатної для стоянки сучасних великих судів. Окремі гавані є на узбережжі Червоного моря, що протягнулося на 1900 км. Проте дно Червоного моря рясніє кораловими рифами, що сильно перешкоджають морській навігації в цьому районі. Судна зі всього світу стоять на якорі у величезному порту Александрія. Це друге за величиною місто Єгипту, засноване греками в 32 році до н. е. У Єгипті є ще два стародавні морські порти — це Суец на Червоному морі і Порт-Саїд на Середземному. Вони зв'язані між собою Суецьким каналом. Ефективно працює керований державною компанією Суецький канал. Після ліквідації наслідків єгипетсько-ізраїльської війни були проведені роботи з розширення і поглиблення каналу, що зробило його доступним для супертанкерів. Рівнинний характер рельєфу Єгипту і концентрація населення в долині і дельті Нілу дозволили відносно легко вирішити завдання транспортного сполучення. У 1996 р. в Єгипті було 64 тис. км автомобільних доріг, з них приблизно 50 тис. км з твердим покриттям. Завдяки сухому м'якому клімату можна без особливих витрат підтримувати дорожню мережу, і велика частина вантажних перевезень у країні здійснюється автотранспортом. В Єгипті є два міжнародних аеропорти — в Каїрі і Луксорі та 88 аеропортів для внутрішніх авіаперевезень. У 71-му аеропорті злітно-посадкові смуги мають тверде покриття. Крім того, діють два аеропорти з обслуговування вертольотів. Автопарк Єгипту налічував 1280 тис. легкових автомобілів і 423,3 тис. автобусів. Залізничні перевезення пасажирів і вантажів здійснюють Єгипетські національні залізниці. Туризм Карнакський храм, Луксор Пляж в бухті Наама Бей, Шарм-еш-Шейх У 1997 році Єгипет відвідало 4 млн іноземних туристів, що дало прибуток у 3,8 млрд доларів США. Єгипет став важливим місцем для народів Близького Сходу, Африки та Європи ще з найдавніших часів. Починаючи з початку XIX-го століття (з вторгнення Наполеона в Єгипет) — інтерес до єгиптології збільшився і це захоплення заклало основу для сучасної індустрії туризму в країні. Туризм як і раніше, є важливою опорою єгипетської економіки і отримав широку підтримку з боку уряду. Туризм є основним джерелом надходження іноземної валюти в Арабську Республіку Єгипет, так у 2007 році 9990000 мандрівників побувало в країні. Єгипетський уряд планує залучити до Єгипту 14 мільйонів туристів у 2011 році. Туристична індустрія розвивається в країні семимильними кроками, так, приміром, за весь 2000 рік налічувалося 5 506 179 іноземних туристів, а з них 3 800 000 з Європи, і сума надходжень до казни країни становила в середньому понад 4,3$ мільярда. З кожним роком туристів прибуває більше. Уряд країни спонукає своїх громадян до розвитку саме цієї сфери економіки (особливо на місцевому рівні серед середнього класу єгипетського суспільства). У свою чергу уряд розвиває інфраструктуру в країні, саме навколо прибуткових туристичних та історичних зон, будуючи сучасні автомагістралі, комфортабельні та швидкі поїзди та вдосконалюючи свою залізницю й морський транспорт. У країні функціонують уже 9 сучасних аеропортів, незліченна кількість готелів та якісне обслуговування у відпочинкових зонах — запорука успіху Єгипту в туристичній галузі. Багато іноземців обирають Єгипет через низьку конкурентоздатну вартість турів. Найпопулярніші курорти Єгипту — Хургада і Шарм-ель-Шейх. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Єгипту: США, Німеччина, Китай, Італія, Іспанія. До 1970-х років найважливішою статтею експорту Єгипту була бавовна, потім лідерство перейшло до нафти, яка зберігає провідну роль у національному експорті. У 1992 році частка нафти в експорті становила 51 %. Держава експортує: нафту, бавовну, текстиль, різні сільськогосподарські культури (рис, картопля, фрукти і овочі). Основні покупці: США (13 %); Італія (9 %); Іспанія (8 %). У 2006 році вартість експорту склала 24,2 млрд доларів США. Держава імпортує: промислові вироби, продукти харчування і обладнання. Основні імпортери: США (12 %); Німеччина (7 %); Китай (7 %). У 2006 році вартість імпорту склала 35,9 млрд доларів США. Телекомунікації Єгипет давно став культурним й інформаційним центром арабського світу, і Каїр є найбільшим видавничим регіоном та мовленним центром. * Основною телефонною мережею охоплено — 10808000 осіб(2006) * Мобільний зв'язок — 30047000 (2007) * У наш час існують три компанії, які пропонують послуги стільникового зв'язку: Mobinil, Vodafone Egypt і Etisalat Єгипет. Ці компанії надають послуги голосового зв'язку на — 3G і 3.75G стандартах. * Уся телефонна система країни пройшла велику модернізацію в 1990-х роках й стала набагато сучаснішою. «Телеком Єгипет» (Telecom Egypt) державна монополія, яка продовжує зростати і в 2006 році щільність абонентських послуг становила 14 на 100 чоловік; в 2007 було три рухомих стільникових мереж та послуг зростає швидкими темпами * Основні комунікаційні центри знаходяться в Олександрії, Каїрі, Аль Мансур, Суец і Танта і пов'язані поміж собою цифровим кабелем. * Міжнародна комунікація пов'язана з міжнародними підводними кабелями FLAG (волоконно-оптична лінія зв'язку в усьому світі); наземними станціями супутникового зв'язку — 2 Intelsat (Атлантичного океану і в Індійському океані), 1 Arabsat і 1 Інмарсат; радіорелейний зв'язку до Ізраїлю. * Станом на 1999 рік були наявні радіомовні станції: в діапазоні AM — 42-і (плюс 15 ретрансляторів), в діапазоні FM — 14 станцій, короткохвильових три станції. * Централізованою радіомережею охоплено 3.07 млн. (1997) * Телевізійних станцій — 98. * Інтернет-провайдерів (ISPs) — 220 (2008) * Інтернет Хостів — 5363 (2007) * Населення, охоплене інтернетом — 12568900 (станом на червень 2009 року) Населення Динаміка росту населення Єгипту Населення держави у 2020 році становило 102 млн осіб (14 місце у світі). У 1800 році населення країни становило 4,5 млн осіб, у 1907 році — 11 млн осіб, у 1950 році — 20,4 млн осіб, у 1980 році — 42 млн осіб. Густота населення:90,85 осіб/км² (120 місце у світі). Згідно зі статистичними даними за 2006 рік народжуваність 22,9 ‰; смертність 5,2 ‰; природний приріст 17,7 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 32,6 % (13,2 млн чоловіків, 12,5 млн жінок); * дорослі (15-64 років) — 62,9 % (25,1 млн чоловіків, 24,5 млн жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 4,5 % (1,5 млн чоловіків, 2 млн жінок). Населення Єгипту зосереджено головним чином у долині Нілу, в його дельті й уздовж Суецького каналу. Лише незначна його частина проживає в оазах західної пустелі, невеликих шахтарських містечках східної пустелі та по берегах деяких бухт у Середземномор'ї й курортних містечках узбережжя Червоного моря. Найбільш щільно заселена дельта Нілу та пониззя цієї річки, але частина населення досі ще веде кочовий спосіб життя. З середини 1960-х років у країні здійснюється державна програма з обмеження народжуваності. У результаті якої, з початку 1960-х до 2003 року народжуваність у країні скоротилася з 46 до 24,36 новонароджених на 1000 осіб населення, а завдяки поліпшенню медичного обслуговування знизилася і смертність у країні — з 20 до 5,35 смертей на 1000 мешканців. До 2003 року середньорічні темпи природного приросту населення склали близько 1,88 %, також суттєвим додатком до цих цифр стає міграція населення з ближніх країн до Єгипту, хоча вона таки ще й погашається еміграцією самих єгиптян до багатших країн Європи. Приблизно 35 % жителів країни молодше 15 років, шлюби традиційно укладаються в ранньому віці. Зі зростанням вартості життя і активнішою участю жінок у трудовій діяльності середній вік вступу до шлюбу, особливо в містах, збільшився. Очікувана тривалість життя в Єгипті становить 70,41 роки (67,94 у чоловіків і 73 у жінок). Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 45 %. Головні міста держави: Каїр (10 млн осіб), Александрія (3,5 млн осіб), Ель-Гіза (2,5 млн осіб), Порт-Саїд, Луксор, Ель-Фаюм, Асуан. Спостерігається постійний відтік сільського населення в міста. Етнічний склад Головні етноси, що складають єгипетську націю: араби — 98 %, негроїди і європейці — 2 %. Переважна більшість населення Єгипту складається з етнічних єгиптян — 94 % населення або 74,1 мільйона осіб. До етнічних меншин в Єгипті належать бедуїни арабських племен Синайського півострова та Східної пустелі; бербери, що мешкають в оазі Сива; нубійці різних племінних груп, які живуть уздовж Нілу в південній частині Єгипту. Існують також незначні меншини Беджай (Beja) і Дум (Dom). За колоніальні часи (більш як два тисячоліття), в Єгипет прибуло багато різних етнічних громад: греки, італійці, сирійці, євреї, вірмени, цигани, кавказці, нубійці, араби… — більшість з них асимілювалися, але поодинокі громади продовжували вести, притаманний їм стиль життя, й деяким з них вдалося зберегтися й в теперішні часи (правда в меншій кількості). Були ще часи розгулу ісламського націоналізму, коли після політичних подій у 1950-х роках, більшість представників етнічних груп були змушені залишити країну. Крім того, в Єгипті знаходиться близько 90000 біженців та переміщених осіб, які шукають притулку, в основному, палестинці і суданці (представники не урядових племінних груп), що потерпають від складної політичної та економічної ситуації у своїх країнах. Мови Державна мова: арабська. + Мови Єгипту Офіційна мова Стандартна арабська мова (літературна) Мова в побуті Єгипетська арабська мова (68 %) Мови меншин Саудівська Арабська (29 %), Бедуїнська Арабська (1.6 %), Суданська Арабська (0.6 %), Домарі (0.3 %), Нубійська (0.3 %), Бедаві (0.1 %), інших меншин. Мови іммігрантів Грецька, Вірменська, Італійська Головні іноземні мови Англійська, Французька і Німецька Офіційна мова Єгипту стандартна арабська мова і використовується в більшості друкованих засобів масової інформації. Арабська мова прийшла до Єгипту в сьомому столітті, а після того, як вона за численні століття асимілювала та розчинила в собі всі попередні мови спілкування єгиптян, вона сформувала на цій території свій певний тип — єгипетську арабську мову, яка стала сучасною розмовною мовою єгиптян. З багатьох говірок арабської мови, єгипетська є найвживанішою в усьому Близькому Сході та на Півночі Африки, ймовірно, це пов'язано з впливом єгипетського кіно у всьому арабомовному світі. Корінна мова єгипетського народу майже не поширена в теперішньому єгипетському суспільстві. Єгипетська мова (також відома як копто-єгипетська мова) складається з прадавньої єгипетської і коптської мов і утворює окрему гілку в сім'ї афро-азіатської мовної групи. Єгипетська мова є однією з перших письмових мов і відома нам з ієрогліфічних написів, які збереглися на історичних пам'ятниках і листках папірусу. Коптська мова — єдиний існуючий, на сьогоднішній час, нащадок єгипетської мови, й збереглася завдяки літургійному використанню коптською православною церквою. Досліджується ще й Коіне (Koinè) діалект грецької мови, який був важливим у часи елліністичної Александрії і широко використовувався у філософії та науці цієї культури, а також найпотужніше спричинився до формації єгипетської арабської мови. Існують також близько 42000 носіїв сучасної грецької мови в Александрії, а також приблизно така ж кількість носіїв вірменської мови, що мешкають в основному в Каїрі, а також є близько 7500 єгиптян, які живуть між Александрією і Каїром, розмовляють італійською мовою. Англійська, французька і німецька мови також широко поширені, як іноземні мови, та використовуються в бізнесі й верхнім прошарком єгипетського суспільства. Приблизно 77000 осіб вживають мову Беджай (Beja), і живуть у Східній пустелі та на узбережжі Червоного моря. Близько 234000 єгиптян говорять мовою Домар (індо-арійська мова, близька до циганської) і зосереджені вони на північ від Каїра і Луксора. Берберські мови представлені діалектом Сіві, на якому говорять приблизно 5000 осіб, які мешкають в оазі Сіва. У верхній частині долини Нілу, неподалік Ком Омбо і Асуана, налічується близько 300000 носіїв нубійських мов, які в основному говорять на мовному діалекті Нубіін, але є й інша меншина нубійців, яка володіє мовним діалектом Кенузі-Донголи. Суданський діалект арабської мови також вживає суданська меншина Єгипту. Бедуїнський діалект арабської мови використовує в своєму спілкуванні бедуїнська меншина по всій країні і особливо на Синайському півострові. Релігії Головні релігії держави: іслам сунітського спрямування — 90 % населення, католицтво — 0,4%, православ'я —9,6%. Традиційно єгипетські конституції (їх було 8) були світськими по характеру, оскільки перша була прийнята ще в 1879 році, а найбільш схожа до сучасних світових тенденцій ще в 1923 році. Однак поправка, яка була введена в 1980 році, суттєво відрізнила її від попередніх традиції, згідно з цими поправками, ісламське право (шаріат) стало основним джерелом законодавчих норм. Таке формулювання означає, що будь-який новий закон, який в наш час прийнято або тільки розглядається не повинен порушувати будь-якого з діючих принципів ісламського права (шаріату). Крім того, ця конституція забороняє політичні партії на основі релігійних платформ. Ще однією особливістю сучасного єгипетського суспільства стала наростаюча популярність організації Брати-мусульмани, яка пропонує замінити норми державного управління зі світських на релігійні, тим самим ще більше загостривши питання про легітимність релігійних політичних партій спричинюючи суттєву суспільну дискусію серед інтелектуалів і політиків. Цей сунітський транснаціональний релігійний рух є найбільшою опозиційною політичною організацією в багатьох арабських світських державах, зокрема, і в Єгипті. Найстаріша і найбільша в ісламському світі політична група була заснована єгипетським шкільним вчителем Хасаном аль-Банна в 1928 році з кожним роком набирає політичної та суспільної ваги серед єгиптян, що загрожує певним радикальним процесам в середовищі єгипетської громади, в цілому. Релігія відіграє центральну роль у житті більшості єгиптян. Азан (ісламський заклик до молитви), який можна почути п'ять разів на день, регулює темп життя єгипетського суспільства, як в містах, так й на фермі бідного феллаха. Майже все підкоряється цьому неофіційному розкладу мусульманина — все, від бізнесу до засобів масової інформації та сфери розваг. А місто Каїр славиться своїми численними мечетями та мінаретами і по праву називають «містом 1000 мінаретів», та й численні церковні вежі покращують міський пейзаж. Іслам Мінарети в Каїрі Каїр — погляд з цитаделі Єгипет є переважно мусульманською країною з державною релігією — іслам. Близько 90 % з них визнають себе, як мусульмани. Майже все населення мусульман є сунніти, і існує незначна меншість шиїтів. Значна кількість єгиптян-мусульман є послідовниками суфійських вчень. Іслам став державною релігією в Єгипті, після внесення змін до другої статті Конституції Єгипту в 1980 році, перед тим, як Єгипет був визнаний світською державою. Університет Аль-Азхар, найбільша і найважливіша сунітська організація у світі, це найстаріший ісламський інститут (заснований близько 970 року). Відповідно до конституції Єгипту, будь-яке нове законодавство має щонайменше побічно узгоджуються з ісламським правом. Основна сунітська школа Ханафі значною мірою контролюється державою, через Міністерство у справах релігій Єгипту (Wizaret Аль-Awkaf). Аль-Авкаф управляє всіма мечетями і контролює мусульманських священнослужителів. Імами проходять підготовку з фаху — імам у спеціалізованих училищах і в Аль-Азхар, міністерство й іншими кроками підтримує сунітську гілку мусульманства і навіть уповноважене давати роз'яснення за інших теологічних та побутових питань. Християнство Сучасний коптський монастир Християни, вважаються в Єгипті найбільшою релігійною меншістю, які становлять понад 10 % від всього населення. Більше 90 % єгипетських християн належить до стародавньої Коптської православної церкви Інші єгипетські християни є послідовниками Коптської католицької церкви, Євангельської церкви Єгипту і різних інших протестантських конфесій. Немісцеві християнські громади розташовані в основному в міських районах Каїра і Олександрії. Старий Каїр, Православна церква До значних меншин усередині християнської громади Єгипту належать такі конфесії: * Громади Апостольської католицької церкви і православної церкви: * Коптська Католицька Церква (Coptic Catholic Church) має близько 210000 членів в Єгипті і приблизно 50000 прихильниками за кордоном. * Грецька православна церква (Greek Orthodox Church) має близько 350000 прибічників в Єгипті, з яких приблизно 45000 мають грецьке походження. Ця церква має ще 1,5 мільйони прихильників в Африці, а також між 10000 і 15000 послідовників в Європі, Північній та Південній Америці. * Греко-католицька церква (Melkite Greek Catholic Church) має близько 7000 послідовників у Єгипті. До Єгипетської Єпархії належать православні в Європі, Північній і Південній Америці та Австралії числом більше 60,000. * Вірменська апостольська церква (східна православна церква) (Armenian Apostolic Church) має близько 7000 прибічників в Єгипті. * Римсько-католицька церква (Roman Catholic Church) має близько 7000 прибічників в Єгипті. Більшість з них є громадяни, що народилися в Єгипті, але іноземного походження: італійці, мальтійці і французи, або члени іноземного дипломатичного корпусу в Єгипті. * Єпископальна церква в Єрусалимі та на Близькому Сході (Episcopal Church in Jerusalem and the Middle East) ця протестантська церква відома в Єгипті, як англіканська церква і має між 10000 і 15000 членів. * Маронітська церква (Maronite Church) має близько 5000 прибічників в Єгипті. * Ще кілька християнських церков мають близько 1000 прибічників: Вірменська Католицька Церква (Armenian Catholic Church), Халдейська католицька церква (Chaldean Catholic Church), Сирійська католицька церква (Syriac Catholic Church), Сирійська Православна Церква (Syriac Orthodox Church). Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 71,3 року: для чоловіків — 68,8 року, для жінок — 73,9 року. Смертність немовлят до 1 року становила 31,3 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 504 жителя; лікарями — 1 лікар на 1,3 тис. жителів (станом на 1995 рік). Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 2,6 % від ВВП країни. Водопостачання та санітарія У секторі водопостачання та санітарії Єгипет стикається з низкою проблем, причиною яких є швидке зростання населення, через що Єгипет попав в 2005 році до списку країн, що потерпають від нестачі води. У 1993 році 41 % населення було забезпечено питною водою. Багато об'єктів водно-санітарної інфраструктури були побудовані в останні десятиліття, які привели до того, що майже кожен єгиптянин має доступ до джерел води, хоча відносно якості води, тут ще багато проблем. До того ж, каналізаційна мережа не встигає за ростом населення, так, що тільки близько однієї третини населення мають доступ до системи каналізації. Згідно з попереднім і виникає нагальна проблема, яка частково є результатом низького забезпечення норм санітарії та якості води, через що близько 17000 дітей Єгипту щорічно вмирають від наслідків діарейних захворювань. У 2004 році загальна встановлена потреба в питній воді була 21 млн кубометрів на добу. У середньому, ця цифра може означати, що кожен єгиптянин отримав 275 літрів на душу населення в день. Однак ця цифра не є остаточною, оскільки вона не включає втрати води викликане витоком, через низьку ефективність експлуатації. Окрім того, сама потреба у воді не рівномірно розподілена, так у Верхньому Єгипті це 70 літрів на душу населення в день, а 330 літрів у Каїрі. Але ключовою проблемою для єгиптян є Ніл — основне джерело питної води для більшості мешканців країни. Нільська вода часто нижче мінімальних стандартів якості. Однією з основних причин того є те, що лише 36,1 % населення підключено до каналізаційної мережі. Таким чином, велика кількість необроблених стічних вод попадає до Нілу. Кількість води, яка викидається в Ніл 3,8 млрд м³ на рік, з яких тільки 35 % обробляється належним чином. Освіта Рівень письменності в 2003 році становив 57,7 %: 68,3 % серед чоловіків, 46,9 % серед жінок. У країні запроваджена 8-річна обов'язкова освіта. Кількість студентів: 1700 на 100 тис. осіб. Витрати на освіту в 1995 році склали 6,7 % від ВВП. Інтернет У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет у Єгипті користувались 200 тис. осіб, а у 2010 році вже 6 млн єгиптян щодня перебувають онлайн. Блогери дали про себе знати, доволі серйозно, деякі з них стали потужною інформаційною силою політичної опозиції в країні, на що зразу відреагувало чинне керівництво країни. Тому організація Репортери без кордонів, що контролює Свободу слова в ЗМІ, включила в 2006 році Єгипет у свій список, в категорії «Вороги Інтернету» у зв'язку з арештами блогерів під час про-демократичних демонстрацій. Культура Каїрський музей є найбільшим в світі сховищем предметів давньоєгипетського мистецтва Архітектура Писемність У Стародавньому Єгипті впродовж його довгої історії існували кілька різних систем письма, які використовувалися в різних цілях: демотичне, ієратичне та ієрогліфічне письмо. Перші ієрогліфи були схематичними зображеннями тварин або предметів, які з часом перетворилися на фонетичні знаки. Кількість ієрогліфічних знаків зростала з часом, і в пізній елліністичний період їх нараховувалося близько 5 тисяч. Ієрогліфічним письмом у Єгипті користувалися приблизно з XXX по XVIII століття до н. е., після чого писемність перейшла до простіших позначень — ієратичного письма (XIII — II ст. до н. е.). Потім єгипетське письмо стало ще більш удосконаленим — демотичним, в якому кожен із символів щось означав. Наприклад овал та три дерева над ним означали повінь, видозмінене зображення хижака означало якусь небезпеку. Побут та традиції Єгипту Сім'я — центр суспільного життя в Єгипті. Традиційно кілька поколінь проживали спільно в рамках однієї сім'ї, однак протягом останніх десятиліть посилюється тенденція до роздільного проживання малих сімей. Разом з тим у великих родинах зберігаються тісні зв'язки між усіма її членами. Велика сім'я виконує цілий ряд важливих суспільних функцій. Так, вона часто виступає в ролі своєрідного бюро з пошуку робочих місць для селян, що переїхали до міста, або ж є джерелом матеріальної підтримки нужденних або недієздатних родичів, на яких не поширюється державна програма соціального забезпечення. Зазвичай в єгипетських сім'ях багато дітей. Як правило, сільські діти з раннього віку починають допомагати батькам у польових роботах, тому багатодітні сім'ї вважаються в економічному плані благополучнішими. Досі єгиптяни більше радіють народженню хлопчиків. Більшість єгиптян зберігають прихильність консервативним суспільним нормам поведінки. Ніде, крім університетських кампусів, не заохочується спілкування неодружених чоловіків і незаміжніх жінок. У 1980-ті — на початку 1990-х років особливої популярності стали набувати ісламістські рухи. Їх упор на особисте благочестя і побожність, скромність, дотримання принципів ісламської етики у справах і критика матеріалістичних західних цінностей здобули повагу серед усіх верств суспільства. Ісламістські благодійні організації надають безкоштовну медичну допомогу, підтримують громадський порядок у міських нетрях та створюють відчуття спільності у багатьох безробітних і незадоволених владою молодих єгиптян. Безпосередню участь ісламістів у повсякденному житті людей сприяє створенню привабливої альтернативної моделі співпереживання і готовності допомогти. Образотворче мистецтво Завдяки вірі єгиптян в життя після смерті, в них розвивалося образотворче мистецтво. Єгиптяни вірили, що окрім тілесної оболонки та душі, кожна людина має «ка» (можливо, життєва енергія, або свідомість людини, або і те і інше). Щоб це не було, але «ка» повинно було повернутися в тіло і розпочати нове життя. Але як може «ка» після довгої мандрівки знайти свою тілесну оболонку? Єгиптяни розв'язали цю проблему. Біля гробниць ставили статуетки або скульптури із зображенням людини, яка померла. Ці образи повинні якнайбільше бути схожими на померлого, бо інакше «ка» не знайде своє тіло. Найчастіше малювали на стінах гробниць та храмів. Також малювали на глиняних посудинах, горщиках тощо. Найчастіше на давньоєгипетських зображеннях ми бачимо фараонів — верховних правителів країни. За давньоєгипетськими віруваннями фараона вважали сином бога сонця РА, земним втіленням бога Гора та спадкоємцем Осіріса. Тому самоправство фараона ніким не осуджувалося. Найбільших успіхів єгиптяни досягли у створенні портретних скульптур з каменю і дерева. Одяг Традиційний чоловічий одяг селян (фелахів) — довга, до п'ят, сорочка з бавовняної тканини синього або білого кольору (галабея), яка одягається поверх коротких штанів. Головний убір — фетровий ярмулка (лебда). Жіночий одяг складається з довгої чорної сукні з вільними рукавами і чорної хустки на голові, яким прикривають нижню частину обличчя при зустрічі на вулиці із чоловіками. Люди, одягнені в традиційний одяг, зустрічаються і в міських кварталах, де проживає біднота. Мешканці Каїра, освічені представники середнього і вищого класу говорять англійською або французькою мовою, носять європейський одяг і надають перевагу європейським та американським кінофільмам, музиці, мистецтву й літературі. Література Театр Музика й танці Музична культура Єгипту налічує понад 5 тисячоліть. Але записи єгипетської музики не були виявлені. Джерелом свідчень про неї є археологічні пам'ятки, а саме: були знайдені дугоподібна арфа, поздовжня флейта, систр (металеве брязкальце). Найчастіше музика була одноголосною, синкретичною, тісно пов'язаною з танцем, пантомімою, драматичними виставами тощо. Згодом виникли три напрями в музиці Єгипту. Релігійно-культова, придворна та народна музика. Удосконалювались форми виконання. Утворювались ансамблі та зародилася так звана хейрономія — рання форма керування хором за допомогою жестів та міміки. У процесі подальшого розвитку виникла ліра, кутова арфа, подвійний гобой, дерев'яні і бронзові сурми, різноманітні барабани, та що дуже важливо — пневматичний та гідравлічний органи. Це одні з найкращих винаходів єгиптян. Після завоювання Єгипту Римом, знання і технологія поширились у Римській імперії. Зокрема єгипетський орган став попередником європейського органу. Також розвивалися примітивні форми багатоголосся, створювались невеликі хори. Кінематограф Кухня Єгиптяни зберігають традиції національної кухні, і вона є однією з найбільш вишуканих на арабському сході. До неї входять злаки (пшениця, ячмінь, кукурудза, рис), бобові (боби, горох, сочевиця…), овочі, зелень, цибуля, часник, фрукти, молочні продукти, рідше — м'ясо і риба. У Єгипті процвітає культ кави та чаю. Як в селах, так і в містах основу харчового раціону становлять плоскі коржі з пшеничного, кукурудзяного або вівсяного борошна та каші. Популярні фуль і таамійя (страви з варених або смажених бобових), кошрі (варена сочевиця в суміші з рисом). М'ясо їдять у свята і в базарні дні (2-4 рази на місяць), трохи частіше — птицю (курей, голубів, гусей). З молочних продуктів споживають козяче і буйволяче молоко, рідше — коров'яче (звичайно кисле), сир, солоний сир. У містах широко практикується європейська, найчастіше французька, кухня. Свята Єгипет славиться багатьма фестивалями і релігійними карнавалами, відомий також як мавлід (Mawlid). Як правило, вони пов'язані з конкретними коптськими чи суфійськими святими, але часто їх святкують всі єгиптяни, незалежно від віросповідання чи релігії. Рамадан має особливий шарм в Єгипті, відзначається з веселощами, наїдками, запаленими повсюдно ліхтарями (відомими як фаванес (fawanees)) і багато інших принад мусульманського світу, які заманюють туристів до цього регіону, і ті стікаються до Єгипту зі всього світу, щоб побувати тут під час Рамадана і стати свідком тих видовищ. Другий по видовищності є стародавній коптський фестиваль весни — Шам ель Нессім (Sham el-Nessim), що відзначався єгиптянами вже тисячі років, як правило, це дійство відбувається в період святкування стародавнього єгипетського нового року (між місяцями — квітнем і травнем, після Великодньої неділі). В Єгипті є загальнонаціональні свята, які відзначаються всім без винятку населенням. Оскільки тут іслам — це державна релігія, то ісламські свята відзначаються усіма єгиптянами. Свята християнські не є загальнонаціональними (крім православного Різдва), але при цьому в Єгипті не забороняють їх святкувати. Офіційними, тобто встановленими місцевим законодавством святами, які відзначаються в усій країні, є або національні світські свята, або важливі релігійні: 7 січня — Різдво; 25 квітня — День звільнення Синаю (звільнення Синайського півострова в Жовтневій війні 1973 р.); 1 травня — День праці; 23 липня — День революції (річниця революції 1952 р.); 6 жовтня — День збройних сил (форсування Суецького каналу єгипетськими військами в Війні Судного дня). Є кілька загальнонаціональних свят у яких дата нефіксована. Щороку їх святкують у різні дати, відповідно до коптським та ісламським календарями: Шам Ель Нессім — вважається найпопулярнішим в Єгипті святом. Його люблять як мусульмани, так і копти. Святкується в перший понеділок після Великодня. У такий день всі сім'ї виїжджають на природу; Мусульманський Новий рік — Новий рік за ісламським місячним календарем; Мавлід — Різдво пророка Мухаммеда; Ід аль-Фітр — Свято розговіння на честь закінчення посту в місяць рамадан. Триває 3 дня; Ід аль-Адха — Свято жертвопринесення після закінчення хаджу. Триває 4 дні. Ті свята, які широко відзначаються, навіть попри те, що урядові установи працюють у звичайному режимі:

1 січня — Новий рік за григоріанським календарем; 1 березня — День спортсменів; 21 березня — День матері; 18 червня — Ід аль-Гала — річниця виведення з Єгипту британських окупаційних військ; 15 серпня — Розлив Нілу (Вафа ан-Ніл); 21 жовтня — День ВМФ Єгипту; 24 жовтня — Взяття єгипетською армією Суеца в 1973 р.; 23 грудня — День Перемоги (узяття єгипетською армією Порт-Саїда в 1956 р.). Кожне свято в Єгипті — це чудовий привід для загального сімейного збору. Наука Засоби масової інформації Єгипет є однією з основних регіональних медіа-центрів в Африці та Близькому Сході. Його преса є однією з найбільш впливових і широко читається по всьому арабському світові, а єгипетська теле- і кіноіндустрія постачає більшу частину своєї продукції арабською мовою і надзвичайно популярна у більшості мусульман світу. Хоча критика в ЗМІ на адресу уряду є звичайною справою, але закони про друк, які визначають терміни тюремного ув'язнення за наклеп на президента, державні установи та глав іноземних держав залишаються в силі, чим деколи й користуються провладні структури. Індекс свободи преси 2014 Є два державних національних телеканали і шість регіональних каналів, але багато єгиптян є ще глядачамами, в свою чергу, панарабських новинних каналів. Єгипет має великі потужності в супутниковому телебаченні, його супутникові канали популярні у всьому арабомовному світі. Єгипет став першою арабською країною, яка має свій власний супутник «Нілсат 101» (Nilesat 101). Існують й приватні канали супутникового телебачення — (Dream 1), (Dream 2) і (Аль-Mihwar). Державна радіо монополія була порушена з приходом приватних, комерційних музичних станцій в 2003 році. Відомі друковані засоби Єгипту: * Al-Ahram — Аль-Ахрам — державна щоденна газета, найстаріша в арабському світі. * Al-Ahram Weekly — Аль-Ахрам Віклі — англійською мовою. * Al-Jumhuriyah — Аль-Джумхурія — державна щоденна газета. * Al-Akhbar — Аль-Акбар — щоденна державна газета. * Al-Ahali — Аль-Ахалі — опозиція видання. * Al-Wafd — Аль-Вафд — опозиційне видання. * Al-Messa — Аль-Мессе — проурядове видання. * Middle East Times — Мідл Іст таймс — англійською мовою щотижневик. Найпопулярніші канали телебачення і радіо Єгипту: * Egypt Radio Television Union (ERTU) — Єгипетське радіо і телебачення об'єднане (ЕСРТ) — державний канал, який працює у внутрішній і супутникових мережах, у тому числі "Nile TV Internationa"l і «Nile TV тематичні канали.» * Dream TV — приватна супутникова мережа, де канал «Dream 1» розрахований на молодих глядачів, а «Dream 2» — розважальний канал * Al-Mihwar — приватний телевізійний канал, працює виключно, як супутниковий * Egypt Radio Television Union (ERTU) — Єгипетське радіо і телебачення Союзу (ЕСРТ) — державна радіо мережа, що володіє вісьмома національними мережевими радіоканалами і надає послуги й по зовнішнім радіоканалам — Радіо Каїру і Голос Арабів. * Nile FM — Ніл FM — приватна музична станція (західної популярної музики), Nogoum FM — приватна музична станція (арабської популярної музики). * Middle East News Agency (MENA) — Близькосхідне інформаційне агентство — «МЕНА» (державне). Спорт Єгипетська національна гандбольна команда також досягла значних успіхів; протягом 34 розіграшів Чемпіонату Африканських Націй з гандболу, п'ять разів займала перше місце (у тому числі 2008), п'ять разів посідала другу сходинку, чотири — були третіми. Крім того, згодом, до цієї команди прийшли успіхи й на світовій арені, єгипетські гандболісти займали 6 і 7 місця у 1995 і в 1997 роках на Чемпіонаті світу з гандболу (серед чоловіків), і двічі виборювала 6-е місце уже на гандбольному турнірі Олімпійських ігор 1996 та 2000 років. Всі інші види спорту розвиваються в Єгипті менш успішно, особливо це стосується жіночих видів, де жінки не є дуже активні (як зрештою і в самому єгипетському суспільстві). Хоча це не заважає поодиноким єгипетським спортсменам та олімпійцям добиватися значних успіхів в своїх видах спорту. Сам Національний олімпійський комітет Єгипту (який й з самих початків координував спортивний рух в країні) було створено в 1910 році, а вже з 1912 року єгипетські спортсмени постійно брали участь (хоч і в незначній кількості) на різних світових форумах, і особливо, на Олімпійських іграх, де завоювали в цілому 24 медалі. Хоча за весь час участі в олімпіадах єгипетські спортсмени завоювали 24 медалі різного ґатунку, лише 7 з них золоті (6 здобуті були в період до липневої революції). Всі призери Олімпіад стали дуже популярними особами як в Єгипті, так й в арабському світі. Футбол Футбол є найпопулярнішим національним видом спорту в Єгипті. Єгипетські футбольні клуби «Аль-Ахлі» (Al Ahly), «Ель Замалек» (El Zamalek), «Ісмайлі» (Ismaily), «Ель-Іттіхад» (El-Ittihad), «Ель-Іскандер» (El-Iskandary) і «Ель-Масрі» (El Masry), є найпопулярнішими командами в країні та регіоні і мають високу репутацію у своєму чемпіонаті. Їхнє суперництво тримає в напрузі вболівальників, а згодом вони всі вихлюпуються на вулиці своїх міст, святкуючи (а подеколи й вчиняючи вуличні маніфестації), коли їхня улюблена команда перемагає (або ж програє). Каїрське дербі є одним з найжорстокіших дербі в Африці й світі, агентство «BBC» навіть вибрало його, як одне з найжорсткіших дербі у світі. Єгипет має багату футбольну історію — вже більше 100 років (відколи англійські колоністи культивували футбол на їх території). Національна збірна команда Єгипту з футболу є найтитулованішою африканською футбольною командою — в африканських чемпіонатах (Кубок африканських націй) команда шість разів вигравала, у тому числі двічі поспіль у 1957 і 1959 роках і знову в 2006 і 2008 роках. Сквош і теніс також здобули популярність в Єгипті, як і інші види спорту в Єгипті. Єгипетська команда зі сквошу була відомою своєю впертою та непоступливою грою на міжнародних змаганнях ще з 1930 років. Амр Шабана (Amr Shabana) є найкращим гравцем в Єгипті, і переможець відкритого чемпіонату світу (чотири рази), і став найкращим гравцем в сквош 2006 року. Населення Населення Єгипту стабільно збільшується та має дуже високу народжуваність. Станом на 1 липня 2020 року населення Єгипту становить 102 333 440 та посідає 14 місце та 3 в Африці за кількістю населення. Див. також * Бір-Тавіль * Національно-визвольна боротьба в Єгипті (1879–1923) Виноски Література * Єгипет стародавній та сучасний. Подорожі / Н. С. Касперська. – К. : Слов'янське, 2014. – 128 с. * Імена революції. Дискурс арабської весни / Олександр Богомолов. - Київ : Вид. дім Дмитра Бураго, 2018. - 378 с. - ISBN 978-617-7621-00-2 * Історіописання на Сході : навч. посіб. для викладачів і студентів бакалаврату освіт. програми "сходознавство" спец. "історія та археологія" / Рубель В. А. - Біла Церква : Білоцерківдрук, 2019 . : Кн. 1 : Стародавній Єгипет і Передня Азія. - 2019. - 415 с. : іл. - Бібліогр.: с. 412-415. - ISBN 978-617-7367-75-7 * Їх величності піраміди / В. Замаровський. Пер. зі словац. Д. С. Андрухова. Передм. А. О. Білецький. - К.: Веселка, 1988. - 373 с. - ISBN 5-301-00088-8 * 7 днів у країні фараонів : худож.-док. розповідь / Козак А. Р. - Хмельницький, 2010. - 44 с. : кольор. іл. - ISBN 978-617-513-051-3 * M. W. Daly ed., The Cambridge History of Egypt, Cambridge, C.U.P., 1998, 2 voll. * Yaḥyà al-Antākī, Cronache dell'Egitto fatimide e dell'impero bizantino (937—1033), a cura di B. Pirone, Roma, Jaca Book, 1968. * Paolo Minganti, L'Egitto moderno, Firenze, Sansoni, 1959. * Nicola Melis, «L'importanza geostrategica dell'Egitto secondo un documento absburgico del XVI secolo», in E. Sanchez-G. P. M. Asuero-M. Bernardini (eds.), España y el Oriente islámico entre los siglos XV y XVI (Imperio Otomano, Persia y Asia central) Actas del congreso Università degli Studi di Napoli «L'Orientale», Nápoles 30 de septiembre — 2 de octubre de 2004, Isis, Istanbul 2007, pp. 238 — 311. * Elvio Ciferri, Egypt, in «Encyclopedia of the French Revolutionary and Napoleonic Wars», Santa Barbara (California), ABC Clio, 2006. * Bruno Aglietti, L'Egitto dagli avvenimenti del 1882 ai giorni nostri, Roma, Istituto per l'Oriente, 1965, 2 voll. * Massimo Campanini, Storia dell'Egitto contemporaneo. Dalla rinascita ottocentesca a Mubarak, Roma, Edizioni Lavoro, 2005. * Абрамова И. Египет: экономические реформы и сотрудничество с Россией // «Азия и Африка сегодня» (Москва). — 2000. — № 3. — С. 52—59. * Абрамова И. Египет: развитие информационных технологий // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 11. — С. 20—23. * Адес Г. Египет. История страны. — : Эксмо, 2008. — С. 369. * Арабские страны Ближнего Востока и Северной Африки: Новейшая история, экономика и политика: Сборник / Под ред. Сейраняна Б. Г., Филоник А. О. — : Прогресс, 1999. — 235 с. * Арабская Республика Египет: Справочник / АН СССР, Институт Африки — : Наука, 1990. — 355 с. * Беляков В. Египет. Копты — недоарабизированные египтяне // Азия и Африка сегодня. — 1999. — № 6. — 326 с. * Бондаренко С. В. Нефть и газ Египта и Алжира на рубеже ХХ-XXI вв. — : Наука, 2003. — 425 с. * Васильев А. М. Египет и египтяне. — : «Классика плюс», 2000. * Ведясова М. Ф., Умеров М. Ш. Египет после арабского социализма: в поисках экономических решений. — : МГУ имени М. В. Ломоносова., 1999. — 58 с. * Египет во внешней и колониальной политике Великобритании в 20-х гг. ХХ века / М. С. Бурьян ; Восточноукраинский ун-т, Луганский гос. педагогический ин-т им. Т.Г. Шевченко. - Луганск : б.в., 1994. - 168 с. - ISBN 5-7707-1249-X * Египет - загадочная страна = Egypt. A country of mysteries / Вячеслав Ложко. - Симф. : АРИАЛ, 2013. - 287, 16 с. : цв. ил. - Текст рос. та англ. - ISBN 978-617-648-145-4 * Ефимов Э. С. Планирование и развитие экономики Египта (вторая половина XX в.). — : Наука, 1990. — 276 с. * Зеленов Е. И. Египет: Средние века. Новое время. — : Санкт-Петербургский государственный университет, 1999. * Раковский Н. С. Иностранный капитал в экономике Египта. — : Наука, 1983. * Черников В. Д. Проблемы перехода к рыночной экономике дорыночных стран. Опыт Египта и Судана. — : Издательская фирма «Восточная Литература», 1997. Посилання Історія Стародавнього світу. 6 клас. О. Шалагінова, Б. Шалагінов. Київ, Педагогічна преса, 2006. С. 54. *Леся Українка. "Напис в руїні" (аудіозапис з фотовізуалізацією) : https://www.youtube.com/watch?v=tlSdfMdFdOI

Єлена Троянська Єле́на () — у давньогрецькій міфології —, також відома як Єлена прекрасна, Єлена з Аргоса або Єлена з Спарти,– вважалось, що вона дочка Зевса й Леди, дружини Тіндарея, сестра Діоскурів і Клітемнестри; найвродливіша з жінок і одна з найпопулярніших героїнь давньогрецького епосу. Згідно з Лікофроном, мойри визначили їй мати п'ятьох чоловіків Первісно Єлена — старомінойське божество рослинності та пелопоннеське божество родючості і світла. В епосі її зображено смертною жінкою, дочкою царя Спарти Тіндарея. Етимологія Жак-Луї Давид (полотно, олія, 1788, Лувр, Париж) Етимологія імені Єлени продовжує залишатися проблемою для вчених. Георг Курціус пов'язав Єлену (Ἑλένη) з Місяцем (Селена; Σελήνη). Еміль Буазак вважав, що Ἑλένη походить від добре відомого іменника ἑλένη, що означає «факел». Було також припущено, що λ від Ἑλένη походить від оригінального ν, і, таким чином, етимологія назви буде пов'язана з коренем Венери. Однак Лінда Лі Клейдер каже, що жодна з наведених вище пропозицій не приносить особливого задоволення. Зовсім недавно Отто Скутч висунув теорію про те, що ім'я Олена може мати дві окремі етимології, які належать різним міфологічним фігурам відповідно, а саме Sṷelenā (пов'язана з санскритським svaraṇā «сяюча») і Selena, перша спартанська богиня. , пов'язана з тим чи іншим природним світловим явищем (особливо вогнищем св. Ельма) і сестрою Діоскурів, іншої — богині рослинності, якій в Терапні поклонялися як Ἑλένα Δενδρῖτις («Єлена з дерев»). Інші пов'язують етимологію назви з гіпотетичною протоіндоєвропейською богинею сонця, відзначаючи зв'язок імені зі словом «сонце» в різних індоєвропейських культурах. Зокрема, її шлюбний міф може бути пов'язаний з більш широкою індоєвропейською «шлюбною драмою» богині сонця, і вона пов'язана з божественними близнюками, як і багато з цих богинь. Таким чином, Мартін Л. Вест запропонував, що Гелена («володарка сонячного світла») може бути побудована на суфіксі PIE -nā («володарка»), що означає божество, що контролює природний елемент. Жодне з етимологічних джерел, здається, не підтверджує існування, окрім лише збігу обставин, зв'язку між ім'ям Єлени та іменем, яким зазвичай описували себе класичні греки, а саме елліни, на честь Еллен (/ˈhɛlɪn/; грецька: Ἕλλην).) міфологічний прабатьків греків. Доісторичний та міфологічний контекст Карта Гомерівської Греції; Меленай і Олена панують над Лаконією Витоки міфу про Олену сягають мікенської доби. Її ім'я вперше з'являється в поемах Гомера, але вчені припускають, що такі міфи походять із ранніх мікенських грецьких джерел. Її міфологічним місцем народження була Спарта епохи героїв, яка займає чільне місце в каноні грецького міфу: у пізнішій давньогрецькій пам'яті мікенська бронзова доба стала віком грецьких героїв. Царі, цариці та герої Троянського циклу часто пов'язані з богами, оскільки божественне походження дало зріст героїчним предкам греків. Падіння Трої стало символом падіння зі славетної героїчної епохи, яку століттями пам'ятали в усній традиції, перш ніж була записана. Останні археологічні розкопки в Греції свідчать про те, що сучасна Лаконія була окремою територією в епоху пізньої бронзи, а поети розповідають, що це було багате королівство. Археологи безуспішно шукали мікенський палацовий комплекс, похований під сучасною Спартою. Сучасні знахідки свідчать про те, що територія навколо Менелайона в південній частині долини Євротас, схоже, була центром Мікенської Лаконії. Народження Єлени Леда і лебідь Згідно з однією версією, вона була дочкою Зевса і спартанської цариці Леди (за Еврипідом, третя дочка).. П'єса Евріпіда «Єлена», написана наприкінці V століття до н. е., є найдавнішим джерелом інформації про народження Елени: хоча її батьком бл)|Немезиду, яка знесла яйце, з якого і народилася з яйця, Гермес поклав це яйце на коліна Леди. Яйце зберігалося в храмі Левкіппід в Спарті. За іншою версією, її мати — океаніда. Згідно з Птолемеєм Гефестіоном, Єлена — дочка Геліоса і Леди. Єлена та Тесей Державне античне зібрання, Мюнхен Єлена була найпрекраснішою з жінок, навіть богині заздрили їй. Герой Аттики Тесей за допомогою Піріфоя викрав Єлену із Спарти, коли їй було 12 років (або коли їй було 10 років), коли вона танцювала в храмі Артеміди Орфіі або приносила жертву в святилище Артеміди . Її брати Полідевк і Кастор звільнили Єлену і повернули до Тіндарея, вона залишилася незайманою. Згідно з Стесіхором, коли Єлена повернулася з Афін, вона була вагітна і народила в Аргосі дочку Іфігенію, заснувавши там храм Ілітії. Весілля Єлени За Єлену сваталися безліч женихів, але Тіндарей побоювався чвар і ніяк не міг зважитися віддати Єлену заміж. Одіссей запропонував Тіндареєві надати право вибору нареченого самій Єлені, яка вибрала прекрасного сина Атрея Менелая, який після смерті Тіндарея став царем Спарти. Багато героїв, які прагнули руки Єлени, поклялися, що ніколи не піднімуть зброї проти її чоловіка і в усьому будуть йому допомагати. Коли Паріс викрав Єлену й повіз її до Трої, Менелай покликав на допомогу грецьких героїв, і вони вирушили в похід проти троянців. Під час Троянської війни Єлена, живучи в Трої як дружина Паріса, бажає повернутися до першого чоловіка й доньки Герміони. Пріам і троянські старійшини віддають належне вроді Єлени. Після захоплення Трої Єлена разом з Менелаєм повертається в Спарту. У післягомерівських версіях міф про Єлену ускладнився й доповнився новими подробицями, які, мабуть, були почасти запозичені з різних місцевих міфів. Із двох натяків в «Одіссеї» (IV, 276; VIII, 517) розвинулася легенда, що після смерті Паріса Єлена нібито стала дружиною його брата Деїфоба, якого після захоплення Трої видала Менелаєві. З інших натяків в «Іліаді» й «Одіссеї» про перебування Менелая з Єленою в Єгипті виник переказ про те, що Єлена зовсім не була в Трої, а жила в єгипетського царя Протея, який і повернув її Менелаєві. Щоб примирити цю версію з епосом, вигадали, начебто в Трої був лише «привид» Єлени. Культ Єлени процвітав у Лаконії, де він був пов'язаний з уявленням про вмирання й оживання природи (пор. воскресіння Єлени). Як і її брати Діоскури, Єлена вважалася покровителькою моряків. У Єгипті Принаймні троє давньогрецьких авторів заперечували, що Єлена коли-небудь їздила до Трої; натомість, за їх словами, Єлена перебувала в Єгипті під час троянської війни. Ці три автори — Евріпід, Стесіхор і Геродот. У версії, викладеній Евріпідом у своїй п'єсі «Єлена», Гера створила подобу Єлени (eidolon, εἴδωλον) з хмар на прохання Зевса, Гермес відвіз її до Єгипту, а Єлена ніколи не вирушала до Трої. Ейдолон також присутній у розповіді Стесіхора, але не в раціоналізаційній версії міфу Геродота. Окрім цих даних, Лікофрон стверджує, що Гесіод першим згадав про Ейдолон Єлени. Це твердження можуть означати, що Гесіод заявив про це в літературному творі або про те, що ідея була широко відома / розповсюджена в ранній архаїчній Греції за часів Гесіода і, отже, приписувалася йому . Геродот додає ваги «єгипетській» версії подій, висуваючи власні свідчення — він подорожував до Єгипту та опитував священиків храму у Мемфісі. За словами цих священиків, Єлена прибула до Єгипту незабаром після виходу зі Спарти, оскільки сильний вітер підірвав корабель з курсу. Протей, жалуючись, що Паріс спокусив дружину свого господаря і пограбував будинок господаря у Спарті, заборонив Парісу відвезти Єлену до Трої. Паріс повернувся до Трої без нової нареченої, але греки відмовилися вірити, що Єлена перебуває в Єгипті, а не в стінах Трої. Таким чином, Єлена чекала в Мемфісі десять років, а греки та троянці воювали. Після закінчення Троянської війни Менелай відплив до Мемфіса, де Протей возз'єднав його з Єленою. Під час падіння Трої Під час падіння Трої, роль Єлени неоднозначна. У Енеїді Вергілія Деїфоб розповідає про зрадницьку позицію Єлени: коли Троянського коня було прийнято до міста, вона призначала вакхічні обряди, очолюючи хор троянських жінок, і, тримаючи серед них факел, подала знак грекам центральній вежі міста в Одіссеї, однак, Гомер розповідає іншу історію: Єлена тричі обводила Коня, і вона наслідувала голоси грецьких жінок, залишених вдома — вона таким чином катувала чоловіків всередині (включаючи Одіссея та Менелая) за пам'ять про своїх коханих. Після смерті Гектора і Паріса, Єлена стала парамюром їх молодшого брата Деїфоба; але коли вже падала Троя, вона заховала меч свого нового чоловіка і залишила його на милість Менелая та Одіссея. В Енеїді Еней зустрічає понівеченого Деїфоба в царстві Аїда; його рани служать свідченням його ганебного кінця, підкріпленого останньою дією Єлени —зради. Однак портрети Єлени в Трої, здається, суперечать один одному. З одного боку ми читали про підступну Єлену, яка імітувала вакхічні обряди та раділа над розправою над троянцями. З іншого боку, є ще одна Єлена, самотня і безпомічна; яка відчайдушно шукала святилище, поки Троя горить. Стесіхор розповідає, що і греки, і троянці зібралися, щоб побити її каменями. Коли Менелай нарешті знайшов її, він підняв меч, щоб її вбити. Він вимагав, щоб він убив свою невірну дружину; але, коли він був готовий до цього, вона скинула халат з плечей, і погляд її краси змусив його відпустити меч. Смерть Єлени Після війни Орест і Пілад хотіли вбити її. За спартанською версією, її могила в містечку Ферапна поблизу Спарти. Її святилище в Спарті, поруч з ним могила Алкмана. За родосською версією, після смерті Менелая Єлена була вигнана Нікостратом і Мегапенфом і прибула на Родос до своєї знайомої Полікс, вдові Тлеполема. Поліксена, бажаючи помститися їй за загибель чоловіка, підіслала до неї, коли вона купалася, своїх служниць в образі Ериній. Вони захопили Єлену і повісили її на дереві. Варіант сама повісилася з розпачу. Тому у родосців є храм Єлени Дендрітіди (Деревної). За іншими розповідями, родосці лише побили камінням служницю, яку Менелай одягнув у сукні Єлени. Про зв'язок Єлени з деревами згадує Теокріт. Згідно з Птолемеєм Гефестіоном, на зворотному шляху з Трої Єлена була убита Фетідою, яка прийняла вигляд тюленя, за іншою версією його ж пера, Менелай і Єлена шукали Ореста, і Іфігенія принесла їх у жертву Артеміді. Згідно зі Стесіхором і кротонцями, Єлена після смерті стала дружиною Ахілла і оселилася на острові Левка в гирлі Дунаю. Образ у мистецтві Zeuxis et les Filles de Crotone (Франсуа-Андре Вінсент, 1789, Париж, Лувр). Сцена розповідає історію художника Зевксіса, якому було доручено створити картину Олени для храму Гери в Агрігенті, Сицилія. Щоб реалізувати своє завдання, Зевксіс обрав п'ять найкрасивіших дівчат у регіоні. З античності змалювати Олену було б надзвичайною проблемою. Історія Зевксіса стосується саме цього питання: як художник увічнить ідеальну красу? Зрештою, він вибрав найкращі риси з п'яти дів. Стародавній світ починає малювати картину Олени або вписувати її форму на камінь, глину та бронзу в 7 столітті до нашої ери. Дарес Фрігій описує Олену у своїй «Історії падіння Трої»: «Вона була гарна, щира й чарівна. Її ноги були найкращими, її рот наймиліший. Між її бровами був знак краси». Олену часто зображують на афінських вазах, як їй загрожує Менелай і вона тікає від нього. Однак у лаконічному мистецтві це не так: на архаїчній стелі, що зображає відновлення Олени після падіння Трої, Менелай озброєний мечем, але Олена сміливо дивиться йому обличчям, дивлячись прямо йому в очі; а в інших творах пелопонеського мистецтва Олена зображена з вінком, а Менелай тримає меч угорі вертикально. Навпаки, на афінських вазах бл. 550—470, Менелай погрозливо спрямовує на неї свій меч. Викрадення Парісом було ще одним популярним мотивом у давньогрецькому вазовому живописі; безперечно популярніший, ніж викрадення Тесеєм. У відомому зображенні афінського вазописця Макрона Олена йде за Парісом, як наречена за нареченим, її зап'ястя схоплено рукою Паріса. Етруски, які добре володіли грецькою міфологією, виявили особливий інтерес до теми доставки яйця Олени, яке зображено в рельєфних дзеркалах. У живописі епохи Відродження від'їзд Олени зі Спарти зазвичай зображується як сцена примусового вилучення (зґвалтування) Парісом. Однак це не стосується деяких світських середньовічних ілюстрацій. Художники 1460-1470-х років перебували під впливом «Historia destructionis Troiae» Гвідо делле Колонна, де викрадення Олени зображувалося як сцена спокуси. У флорентійській Picture Chronicle Паріс і Олена зображені, як відходять рука об руку, тоді як їхній шлюб був зображений на франко-фламандському гобелені. У романі Крістофера Марло «Доктор Фауст» (1604) Фауст викликає тінь Олени. Побачивши Олену, Фауст промовляє знаменитий рядок: «Чи це обличчя спустило тисячу кораблів, / І спалило вежі Іліума». (Дія V, сцена I.) Олену також викликає Фауст у «Фаусті» Гете. У п'єсі Вільяма Шекспіра «Троїл і Крессіда» Олен є другорядним персонажем, який обожнює Троїла. Міф про Єлену надихав античних і новочасних письменників (трагедія Евріпіда «Єлена», втрачені трагедії Софокла «Лаконянка», «Посольство за Єленою», панегірики Горгія та Ісократа, Гете в другій частині «Фауста», «Єлена Спартанська» Е. Верхарна, «Троянської війни не буде» Ж. Жіроду та ін.). Міф про Єлену відбився також у творчості художників різних епох (Зевксіс, Полігнот, Рафаель, Клод Лоррен й ін.) та композиторів (Глюк, Сен-Санс, Ріхард Штраус, Оффенбах). У творчості Pre-Raphaite Елена часто показана з сяючими кучерявими волоссям і рінглі. Інші живописці того ж періоду зображують Елен на нетрі Трої, і зосереджуються на її вираженні: Її обличчя безекспресивне, порожнє, нешанобливе. у картині Густава Моро, Елен нарешті стане безликою; порожній ейдоль посеред руїн Трої. Див. також * 101 Єлена — астероїд головного поясу Примітки Джерела Література * Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.

Ясон Ясо́н, Іасо́н, Язо́н () — герой давньогрецьких міфів, ватажок аргонавтів. Син Есона і Полімеди (варіанти: Амфіноми, Полімени, Алкімеди, Поліфеми й ін.). Після того як Пелій відібрав від брата Есона владу над Іолком, Ясон виховувався у кентавра Хірона. Коли небіж став дорослим, Пелій дав згоду повернути йому царський трон за умови, що Ясон дістане золоте руно. Ясон вирушив у Колхіду, за допомогою Медеї взяв золоте руно, привіз його до Греції і за допомоги Медеї помстився віроломному дядькові. У міфології Ранні роки У Фессалії брат царя Афаманта, Кретей, збудував місто Іолк. Коли Кретей помер, правити в Іолку став його син Есон, але його брат по матері, син Посейдона, Пелій, узурпував владу. Згідно з пророцтвом оракула, його мав убити нащадок Еола, тому Пелій убив їх усіх, за винятком самого Есона, якого тримав в'язнем у палаці, щоб змусти відмовитися від спадку. Есон був одружений з Полімелою, котра народила сина Діомеда. Знаючи, що Пелій бажатиме його смерті, Полімела вдала нібито син народився мертвим, в насправді віддала хлопчика кентравру Хірону на гору Пеліон. Кентавр дав хлопчику нове ім'я Ясон. Пелій отримав нове пророцтво, що повинен остерігатися хлопця в одній сандалії. На той час Ясон вже виріс і сталося так, що разом з іншими юнаками ішов принести жертву Посейдону. Шлях пролягав через потік, де стара жінка просила перенести її через воду. Всі, крім Ясона, відмовилися, хоча у воді він втратив один сандалій. Насправді це була Гера, яка розгнівалася на Пелія за те, що він не приносив їй жертви, та вирішила згубити його при допомозі Ясона. Пелій зрозумів побачив Ясона та зрозумів, що це його ворог, і спитав що на його місці зробив би цей юнак. Гера змусила Ясона промовити «Я відправиви би його в Колхіду добути золоте руно». Після цього юнак став вимагати передати йому законну владу. Пелій побоявся привселюдно вбити його, бо на бік Ясона став його дядько, цар Фер, і цар Аміфаон, які були присутні на церемонії жертвопринесення Посейдону. Отож, Пелій погодився відправити Ясона в Колхіду за золотим руном. Воно було потрібне цареві, оскільки юнак Фрікс, який мав бути принесений в жертву покоління тому, втік у Колхіду верхи на золотому барані, посланому його матір'ю. Згідно з Дельфійським оракулом, Іолк не міг би процвітати, поки руно перебуває за морем. Пелій пообіцяв, що коли руно буде доставлене в Іолк, він відмовиться від влади на користь Ясона. Підготовка до плавання за золотим руном «Арго». Теракотовий рельєф, Рим, імовірно I століття н. е." Ясон розіслав гінців по всіх землях Греції і всюди кликав героїв у похід на Колхіду по золоте руно. На заклик відгукнулися численні герої — більше ніколи їх не збиралося одночасно в такій кількості. Ясон вмовив феспійця Арга допомогти побудувати п'ятдесятивесельний корабель, названий на честь творця «Арго» з дерева, зрубаного на горі Пеліон. Коли корабель був готовий, Гера додала в нього священного дуба з гаю, присвяченого Зевсу в Додоні. Головним над героями, названими аргонавтами, вирішили поставити Геракла, проте він погодився, щоб керував плаванням сам Ясон як його затійник. За кидком жереба аргонавти визначили кому в парі з ким сидіти за веслами. Ясон на честь відплитя влаштував бенкет і присвятив Аполлону двох биків. Шлях у Колхіду Перша зупинка аргонавтів відбулася на острові Лемнос. За рік до того всіх жінок на ньому було проклято, через що вони стали смердіти. Їхні чоловіки покинули їх і вирішили жити з фракійськими дівчатами, яких захопили під час набігів. За це жінки помстилися чоловікам, убивши їх усіх, крім царя Фоанта, якого врятувала дочка Гіпсипіла, лишивши в човні без весел. Гіпсипіла приховала від аргонатів правду про те, що сталося на острові, але вирішила, що лемноські жінки повинні одружитися з гостями аби їхній рід не вимер. Ясону вона запропонувала царювати на острові. Він погодився, але тільки після того, я добуде золоте руно. Під час зупинки аргонавтів, лемноські жінки зачали від них, зокрема Гіпсипіла потім народила від Ясона синів Евнея та Неброфона. Евней пізніше став царем Лемноса. Невдовзі аргонавти зупинилися в Самофракії, де були посвячені в містерії Персефони та її слуг кабірів. Пропливши вночі через володіння негостинного царя Лаомедонта, аргонавтип рибули до острова Кізіка, де правив однойменний цар. Відбившись від шестриуких велетнів, які жили на місцевій горі, мандрівники отримали гостинний прийом від царя. Та коли вони відплили далі, вітер змінився та прибув «Арго» назад до острова. Його охоронці, сприйнявши появу корабля за напад піратів, атакували аронавтів. У цій битві загинув і цар Кізік. Через це дружина Кізіка, Кліта, повісилася, а зі сліз німф, які оплакували її смерть, утворилося джерело, назване на честь Кліти. Ще довго не було попутного вітру, поки аргонавт Мопс, який знав мову птахів, не почув від зимородка, що для хорошого вітру треба умилостивити богиню Рею, розгнівану за вбивство її велетнів. Тому аргонавти встановили на острові ідол Реї, вирізаний Аргом. На знак прихильності богиня створила джерело. Через скорботу за Кізіком виник звичай впродовж місяця не запалювати вогнів і їсти лише сиру їжу. У подальшому плаванні аргонавти влаштували змагання з веслування, в якому Геракл зламав своє весло. На найближчому острові він вирушив на пошуки дерева для нового весла, а тим часом його зброєносець Гілас зник. Як з'ясувалося, в нього закохалася німфа Дріопа та забрала до свого підводного палацу. Проте цей випадок позсварив аргонавтів, тому Геракла та Поліфема залишили на острові. «Арго» зупинився в землях бебриків, де правив цар Амік, який викликав усіх гостей на кулачний поєдинок і неодмінно вбивав їх. Аргонавт Полідевк здолав і вбив його, а потік разом з товаришами повбивав і всіх воїнів Аміка. Оскільки цар був сином Посейдона, Ясон приніс йому в жертву дванадяцть червоних биків, щоб умилостивити. ліворуч Наступною зупинкою був берег Фракії, де проживав сліпий віщун Фіней, колишній цар цих земель. Його було покарано Аполлоном сліпотою за те, що він зловживав даром віщування. На додаток всію його їжу викрадали та псували гарпії. Фіней погодився розповісти де шукати золоте руно, якщо аргонавти позбавлять його від гарпій. Аргонавти Калаїд і Зет прогнали гарпій і вони більше ніколи не поверталися у Фракію. За це Фіней докладно розповів яким буде подальший шлях і які небезпеки чекають попереду. Бернар Пікар, Аргонавти пропливають Сімплегадські скелі (1733) Продовжити плавання довелося через Сімплегадські скелі, які постійно розходилися і знову вдарялися одна об одну. Евфем за порадою Фінея випустив попереду голуба, він пролетів між скелями, втративши тільки хвіст. Завдяки цьому аргонавти розрахували час і «Арго» проплив скелі майже неушкодженим, позбувшись тільки кількох дошок. Таким чином корабель заплив у Чорне море. Під час перебування на острові Тиніада до аргонавтів зійшов Аполлон. З цієї нагоди мандрівники поклялися ніколи не покидати одне одного до кінця плавання, а Орфей спорудив вівтар. Потім аргонавти спинилися в володіннях царя Ліка, який був вдячний їм за вбивство свого ворога Аміка. В подяку він дав їм провідником свого сина Даскіла. Але також двоє аргонавтів так загинули: одного вбив кабан, інший помер від хвороби. Тому в Сінопі Ясон набрав добровольців, щоб поповнити команду. Біля острова Ареса на «Арго» напали Стімфалійські птахи, що скидали гостре бронзове пір'я. Аргонавти заздалегідь одягнули обладунки та відігнали птахів криком. Невдовзі мандрівники врятували кількох уцілілих із бурі, що прямували в Орхоменське царство та приходилися багатьом аргонавтам далекими родичами. Коли мандрівники прибули до беренів Колхіди та побачили Кавказькі гори, Ясон здійснив на честь тутешніх богів узливання вина та меду, а корабель сховав у заплаві. У Колхіді Ясон і Медея прийшли по золоте руно Коли аргонавти прибули в Колхіду, богиня Гера і богиня Афіна вмовили богиню кохання Афродіту вселити Медеї, Еєтовій дочці, кохання до Ясона, бо одна тільки чарівниця Медея може допомогти йому в небезпечнім подвигу. Афродіта підкупила Ероса, щоби він закохав Медею в Ясона. Мандрівників зустріла цариця Халкіопа, котра була вдячна за порятунок своїх синів з бурі. Цар Еєт проте не бажав бачити греків у своїх землях і наказав забиратися. Та Медея запропонувала аби Ясон пройшов випробування, що здавалося Еєту нездійсненним: зорати поле двома вогнедишними мідними биками та засіяти зубами дракона, подарованими Афіною. Закохана в Ясона, Медея пообіцяла допомогти йому, якщо герой забере її з собою. Завдяки зіллю, даному Медеєю, Ясон став невразливим до вогню, приборкав биків і запряг їх у ярмо. Потім він зорав ними поле та посіяв зуби дракона, з яких виросли воїни. Ясон кинув в їхню гущу камінь, воїни стали битися між собою та загинули, а вцілілих герой добив мечем. Попри це Еєт відмовився видати золоте руно та став погрожувати спалити «Арго» й повбивати аргонавтів. Тоді Медея провела Ясона в священний гай, присвячений Аресу, де золоте руно оберігав невспущий дракон. Вона приспала дракона, бризнувши йому на повіки зілля. Ясон зняв руно з дуба та поспішив з Медеєю на «Арго». Жерці Ареса підняли тривогу та поранили кількох аргонавтів. Але мандрівники все ж зуміли відплисти, а Медея вилікувала поранених. Шлях додому Еєт спрямував навздогін за «Арго» свій флот. Щоб спинити його, Медея вбила свого зведеного брата Апсірта, що прибув для перемовин, розрубала його тіло на шматки та викинула в море. Еєт був змушений затриматися, щоб зібрати його останки. Шматок дуба, вмонтований у «Арго», став пророкувати, що корабель не попливе далі, поки аргонавти не очистяться від цього вбивства. Тому мандрівники зупинилися в тітки Медії — Кірки, що провела обряд очищення. Ясон та Медея вирушили далі додому по суші, аби збити Еєта з пантелику. Вони знайшли прихисток в цариці Арети, яка постановила, що якщо Медея ще незаймана, то повинна повернутися додому в Колхіду. Тому Ясон негайно одружився з Медеєю в печері Макріди, годувальниці Діоніса. Колхідці, що вирушили навздогін, не наважили повертатися, коли довідалися про це, та збудували місто Пола. Ясон воз'єднався з аргонавтами і далі вони попливли в Іолк. Завдяки грі Орфея їм вдалося оминути острів сирен, адже музика заглушили їхній спів. Несподівний шторм викинув корабель на берег Лівії. Аргонавтам довелося дванадцять днів нести «Арго» по пустелі і вони вижили тільки завдяки джерелу, яке там раніше пробив Геракл, коли шукав яблука Гесперид. Ясон став прохати в бога Тритона про допомогу та пожертвував йому золотий трініжник. Тритон погодився тягнути корабель до самого моря та прорік, що якщо триніжник забере хтось із нащадків аргонавтів, у цих місцях виникне сто грецьких міст. Почувши пророцтво, лівійські дикуни викрали триніжник і сховали, тому пророцтво так і не збулося. Вибравшись із Лівії, аргонавти наблизилися до Криту, який охороняв мідний велетень Талос. Він став жбурляти в корабель каміння, тоді Медея запропонувала йому зілля, що нібито зробить його безсмертним. Випивши зілля, Талос заснув, Медея вийняла з його п'яти гвіздок, звідти витекла вся кров і велетень помер. За іншими версіями, Талоса здолали ще до подорожі в Колхіду. Ясон. Скульптура Баччо Бандінеллі В Іолку До того часу аргонавтів уже вважали загиблими, тому Пелій змусив Есона випити отруту, а його новонародженого сина Промаха вбив об підлогу. Полімела повісилася, але перед цим прокляла Пелія. Аргонавти вирішили, що їх замало для битви з військом Пелія. Медея порадила сховатися в околицях і напастина Іолк, коли вона подасть знак смолоскипом. У супроводі рабинь вона вирушила до міста, несучи статую Артеміди, яку взяла з Колхіди. Медея запевнила охоронців, що богиня бажає принести Іолку процвітання і ті не наважилися її затримати. Пелій поцікавився в чому справа і Медея переконала його, що знає секрет вічної молодості. Вона обманула царя, показавши трюк як розрубала барана, кинула шматки в казан, зварила та потім оживила вже ягням (насправді ягня було сховане в статуї Артеміди). Пелій повірив Медеї, тоді вона підмовила його дочок розрубати батька і той воскресне молодим. Поки останки варилися, вона наказала дочкам царя вийти на дах палацу зі смолоскипами. Побачивши вогні, аргонавти напали на місто. Побоюючись помсти сина Пелія, Акаста, Ясон відмовився від влади над Іолком. Золоте руно Ясон лишив у храмі Зевса в Орхомені, а корабель «Арго» присвятив Посейдону. Цар Коринф у той час помер, не лишивши нащадків, тому Медея заявила права на трон. Ясон став правити замість нього та прожив з Медеєю десять років. Пізні роки Потім Ясон став підозрювати, що Медея отруїла Коринфа, тож, побоюючись за своє життя, вирішив розлучитися з нею та одружитися з Главкою, дочкою царя Креонта. Медея підіслала Главці підступний подарунок — золотий вінець і білі шати. Щойно Главка одягнула їх, як загорілася і полум'я перекинулося на гостей. Ясон врятувався, вистрибнувши у вікно. Зацікавлений таким вчинком, Зевс став залицятися до Медеї. Гера натомість пообіцяла зробити її дітей від Ясона безсмертними, якщо вона відмовиться. Медея поклала дітей на жертовник Гери та втекла на колісниці, запряженій крилатими зміями, яку отримала від Геліоса. Трон вона заповіла Сізіфу. Інша версія повідомляє, що Медея підпалила палац і діти згоріли в ньому. Вижили тільки Фессал і Ферет. У мистецтві Жан-Франсуа де Труа. «Взяття Золотого Руна»Хоча частина міфів про Ясона спираються на стародавні матеріали, найповніша та загальноприйнята версія його життєпису міститься в епічній поемі «Аргонавтика» Аполлонія Родоського, написаній в Александрії наприкінці III ст. до н. е. Інша поема під назвою «Аргонавтика» була написана Гаєм Валерієм Флакком наприкінці I ст. н. е., яка раптово закінчується проханням Медеї супроводжувати Ясона в його подорожі додому. Незрозуміло, була частина цієї епічної поеми втрачена, чи вона ніколи не була закінчена. Третя поема — «Аргонавтика Орфіка», зосереджена на ролі Орфея в подорожі аргонавтів. Історію помсти Медеї Ясону розповідає Евріпід у своїй трагедії «Медея». Ясон коротко згадується в «Божественній комедії» Данте у частині «Інферно». Він з'являється у XVIII п'єсі, де Данте та його провідник Вергілій бачать, як Ясона карають у восьмому колі пекла в числі підступників і спокусників. Опера «Ясон» Франческо Каваллі, вперше поставлена 1649 року, стала однією з найуспішніших опер XVII століття та гумористично обірує деякі міфи про героя. Вільям Морріс написав англійську епічну поему «Життя і смерть Ясона», опубліковану в 1867 році. Роберт Грейвс у романі «Золоте руно», написаному в 1944 році, пропонував реалістичні пояснення міфічних подій та місцями гумористично обігрував пригоди Ясона. Генрі Тріс у романі «Ясон» також описував подорож Ясона в реалістичній манері, зосереджуючись на протистоянні жіночого культу богині-матері та чоловісого культу Зевса. У кіно Ясон вперше зображений у італійському фільмі «Геркулес» 1958 року. Книга «Персі Джексон і море чудовиськ» (2006) Ріка Ріордана має численні паралелі з подорожами Ясона. Див. також * Човен для Медеї перед вигнанням, картина Примітки Література * Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. * Микола Кун. Легенди і міфи стародавньої Греції: для старшого шкільного віку. Переклад з російської, передмова та примітки: Юрій Іванченко. Київ: Школа, 2008. 447 стор.

Аргонавти Схема подорожей аргонавтів: синя лінія — шлях з Іолка до Колхіди, червона — повернення в Іолк (з урахуванням відвіданих місць, описаних в різних авторів) Аргона́вти ( — ті, що пливуть на «Арго») — герої давньогрецької міфології, які на чолі з Ясоном першими з греків здійснили далекий морський похід у Колхіду (нині — чорноморське узбережжя Грузії) на кораблі «Арго» по Золоте руно. Вважається, що у цих міфах відображена історія ранньої грецької колонізації (VIII—VI ст. до н. е.). Міфи про аргонавтів постали у догомерівську добу; їх згадували в своїх творах античні поети, зокрема Аполлоній Родоський у поемі «Аргонавтика», проте найраніший опис пригод славетних мореплавців міститься в одній з од Піндара. У міфології Походження Син Посейдона Пелій відібрав трон Іолка у свого зведеного брата і законного спадкоємця Есона. Оракул провістив Пелію, що той загине від руки нащадка Еола, отож цар винищив усіх таких, крім Есона, щоб змусити його відмовитися від спадщини на свою користь. Есон мав дружину Полімелу та сина Діомеда. Боячись за дитину, Полімела вдала ніби син народився мертвим, а сама потайки віддала Діомеда на виховання кентавру Хірону на горі Пеліон. Хлопчик виріс і був переназваний Ясоном. Завдання Пелія Оскільки Пелій відмовився принести жертву богині Гері, вона задумала покарати царя. Юного Ясона богиня вирішила випробувати для цієї справи. Вона набула вигляду старої, котра просила перехожих перенести її через ріку. Тільки Ясон допоміг їй, при цьому загубивши у воді сандалій. Оракул дав Пелію нове попередження — остерігатися людини, взутої на одну ногу. Побачивши юнака під час здійснення жертвопринесень Посейдону, Пелій запитав хто він і той назвався сином Есона, раніше відомими як Діомед. На питання що б той зробив, якби зустрів людину, якої оракул застеріг уникати, Гера відповіла через Ясона — відправив би добувати Золоте руно. На жертвопринесення зібралися також і родичі Есона, тож Ясон сміливо став вимагати повернути трон. Побоявшись законного суду, Пелій погодився віддати царство, але тільки якщо той виконає завдання, яке старому Пелію вже не під силу. Пелія переслідувала тінь Фрікса, який втік від принесення в жертву зі священним бараном до Колхіди. Його не було як слід поховано, тому Іолк було проклято не знати процвітання, допоки тінь Фрікса не повернеться на батьківщину разом із Золотим руном священного барана. Ясон розіслав у всі куточки Греції посланців, щоб знайти тих, хто вирушить із ним на пошуки руна. Для плавання було побудовано корабель «Арго», на ніс якого сама Гера поставила шматок дерева зі священного гаю Зевса. Ясон зібрав 50 сміливців, список яких різний в різних джерелах. Серед них були герой Геракл і видатний співець Орфей. Лемноські жінки За рік до цих подій на жителів Лемноса було наслано прокляття. Жінки лемносців стали смердіти, від чого чоловіки покинули їх та стали жити з фракіянками. Обурені жінки повбивали всіх чоловіків, після чого прокляття щезло. Коли аргонавти приплили на Лемнос, цариця острова Гіпсипіла з почестями прийняла мандрівників. Вона, за порадою своєї колишньої няньки Поліксо, наказала всім жінкам зачати дітей від аргонавтів аби відновити свій народ. Гіпсипіла замовчала що сталося з чоловіками, вигадавши наче їх було прогнано за погане ставлення до дружин. Аргонавти довго гостювали на Лемносі, зачавши багатьох видатних героїв. Геракл нагадав їм, що слід розшукувати Золоте руно і ті врешті відплили. Цар Кізік Аргонавти дісталися до Мармурового моря, де причалили до Арктіона, де правив цар Кізік. Він прийняв мандрівників з частуванням, але несподівано шестирукі велетні стали завалювати вихід із гавані аби аргонавти не могли відплисти. Герої зуміли відбити напад, після чого взяли курс на Босфор. За іншою версією аргонавти потрапили на весілля Кізіка і Кліти. У морі «Арго» потрапив у шторм і корабель прибило назад до берегів Арктіона. Кізік, прийнявши в темряві аргонавтів за піратів, послав на них військо, яке було розбите, а сам Кізік ненавмисно убитий. Аргонавти поховали царя, а один з них, Мопс, котрий знав мову птахів, почув від зимородка, що героїв було таким чином покарано богинею Реєю за вбивство її велетнів. Аргонавти спорудили ідол Реї, вшанували її ритуальними танцями і богиня послала добру погоду, за якої «Арго» міг поплисти далі. Зникнення Гіласа Геракл запропонував позмагатися в греблі та виграв, але зламав своє весло. «Арго» саме опинився біля Місії, тож Геракл зі своїм зброєносцем Гіласом вирушив на пошуки дерева, щоб виготовити нове весло. Гілас, пішовши за водою, зупинився біля джерела, де його затягнули під воду німфи. Німа Дріопа закохалася в юного Гіласа і вмовила його лишитися з нею в підводному гроті. Геракл і аргонавт Поліфем безуспішно шукали зброєносця. Ясон же вирішив покинути Геракла з Поліфемом на острові, але інших аргонавтів це обурило. Проте перед кораблем виринув морський бог Главк і оголосив, що Гераклу судилося не бути з аргонавтами, але здійснити інші подвиги. Поліфем же мав заснувати на Місії місто Кіос. Однак є також перекази, що Геракл доплив до самої Колхіди і очолював мореплавців на шляху додому. Допомога Фінею Аргонавти доплили до Салмідесса, де правив сліпий Фіней. Боги позбавили його зору за те, що він точно віщував майбутнє. На додачу його мучили гарпії, що не давали наблизитися до жодної їжі, а яку Фіней таки діставав, поганили, роблячи гидкою. Ясон звернувся до Фінея за допомогою, та він попросив спершу позбавити його від гарпій. Аргонавти Калаїд і Зет, що були синами бога північного вітру Борея, накинулися на гарпій з мечами і прогнали їх. Послана Герою Іріда пообіцяла, що гарпії більше не повернуться. Вдячний Фіней повідав як доплисти до Босфору, коли буде попутний вітер і які народи зустрінуться аргонавтам. Також він сказав довіритися Афродіті в Колхіді. Говорили також, що Фінея боги осліпили саме за те, що він відкрив майбутнє аргонавтам. Скелі Босфору Фіней застеріг мореплавців про скелі Босфору, звані Сімплегадами, Планктами або Кіанеями, які завжди огорнені туманами і стискаються, трощачи кораблі. Ясон випустив вперед голуба, скелі зімкнулися, видерши кілька пір'їн з хвоста, але голуб вцілів та повернувся до Ясона. Той розрахував як швидко слід грести і «Арго» проплив між скелями, втративши лише кілька дощок. Вітоді Сімплегади навіки застигли і кораблі могли безпечно між ними пропливати. Дорогою кілька аргонавтів загинули і Ясон набрав їм заміну в Сінопі. «Арго» відвідав чимало дивовожних країн, поки не досягнув острова Аресанад. Птахи Аресанаду Біля острова Аресанад на аргонавтів напали птахи з бронзовим пір'ям, що скидали його, як стріли. Завдяки пророцтву Фінея герої заздалегідь одягнули обладунки та прогнали птахів, б'ючи в щити. Аргонавти висадилися на острові, куди вночі прибило вцілілих у бурі моряків. В подяку за порятунок вони приєдналися до аргонавтів. Викрадення Золотого руна Ясон і Медея добувають Золоте руно, сучасна скульптура Гера і Афіна домовилися допомогти Ясону в добутті Золотого руна. Вони звернулися до Афродіти, яка підкупила свого сина Ероса, щоб він вразив царицю Колхіди чарівною стрілою і цариця закохалася в Ясона. Тим часом Ясон скликав раду, на якій аргонавти вирішили попрости руно в правителя міста Ея. Якщо ж він відмовить — добути його силою чи хитрощами. В Еї, де правив цар Еет, аргонавти зустріли дочку Еета Халкіопу, дітей якої вони врятували під час своїх подорожей. На відміну від неї Еет, дізнавшись навіщо ті прибули, сказав забиратися з Колхіди, інакше він жорстоко розправиться з аргонавтами. Але побачивши пошану Ясона до його дочки Медеї, цар погодився, але за умови, яку вважав непосильною для виконання — запрягти двох мідних биків, створених богом Гефестом, зорати ними поле і засіяти зубами дракона. Медея, закохавшись в Ясона, вирішила допомогти йому. Вона дала Ясону зілля із крові титана Прометея, обмившись яким герой став невразливим. Він приборкав мідних биків, зумів запрягти їх і засіяти поле драконовими зубами. Однак із зубів виросло військо, яке Ясон переміг, кинувши в його ряди камінь. Воїни стали битися між собою, поки не повбивали одні одних, а вцілілих Ясон добив своїм мечем. Еет відмовився віддавати Золоте руно, та Медея сама показала священний гай, де воно і лежало під охороною дракона, народженого з крові Тіфона. Медея наслала на дракона сон чарівним зіллям, а Ясон викрав руно. Після цього аргонавти чимдуж побігли на «Арго» разом з Медеєю. Воїни Еета, послані навздогін, поранили кількох героїв, але корабель вже відплив, а поранених Медея зцілила зіллями. Вбивство Апсірта За деякими згадками, Медея, щоб затримати батька, убила свого брата Апсірта і розрубала його тіло. Поки Еет виловлював його останки, аргонавти вже відплили досить далеко і той не міг їх наздогнати. За іншими переказами Апсірт сам вирушив навздогін і був убитий аргонавтами. Даний Герою шматок священного дерева після цього заговорив, повідомивши, що аргонавти вчинили злочин. Аби очистися від убивства Апсірта Ясон і Медея зійшли на острів, де жила тітка Медеї, котра здійснила над ними очисний обряд. Повернення до Греції Посланці Еета прибули до царя Алконія і цариці Арети з вимогою звернутися до Ясона про повернення Медеї. Алконій виніс рішення: якщо Медея все ще незаймана, вона мусить повернутися в Колхіду; якщо ні — лишитися з Ясоном. Арета ж попередила, що Еет жорстоко розправиться з дочкою, якщо вона повернеться. Ясон зіграв весілля і посланці мусили повернутися в Колхіду ні з чим. Побоявшись розгнівати свого царя, вони осіли в різних землях. Дорогою «Арго» пропливав повз місце життя сирен, які зачаровували моряків співом та вбивали їх. Орфей, загравши на лірі, пересилив їхній спів і аргонавти безпечно доплили до Сицилії. Проте скоро біля Лівії величезна хвиля викинула «Арго» далеко від берега на сушу, перенісши через скелі. Аргонавти опинилися в пустелі, по якій Ясон тягнув корабель, поки не дістався до води. Там само аргонавтів врятувало джерело, що його пробив Геракл, коли ходив за золотими яблуками Гесперід. Ясон просив допомоги в бога Тритона, котрому пожертвував триніжник, який і показав шлях. Також Тритон провістив, що якщо нащадки аргонавтів заберуть триніжник, в цих місцях виникне сто грецьких міст. Однак триніжник викрали місцеві дикуни та закопали його в пісок і пророцтво не збулося. Згодом аргонавти вийшли до моря та попливли на острів Крит. Його охороняв мідний велетень Талос, створений Гефестом, який кидав у всіх, хто наближався до острова, каміння. Медея приспала Талоса і витягнула з його тіла цвях, крізь який витекла вся кров і велетень сконав. Врешті аргонавти дісталися до Іолка. Помста Пелію До того часу багато хто думав, що аргонавтів вже немає серед живих. Цар Пелій вбив батьків Ясона і його малого брата Промаха. Медея вирушила в Іолк щоб дізнатися чи живий іще Пелій, прикинувшись старою. Медея зустріла Пелія живим та задумала помститися йому за вбивство батьків Ясона. Вона одурила царя, сказавши, що за його благочестя богиня Артеміда поверне Пелію молодість. Як доказ вона розрубала барана, зварила його і полила зіллям. Непомітно випустивши заздалегідь приготоване ягня, вона переконала царя у своїй правдивості. Пелій сам наказав своїм дочкам так само розрубати його тіло і зварити останки. Давши знак, що цар мертвий, Медея продовжила дійство, тоді як аргонавти атакували Іолк, не зустрічаючи спротиву. Але Ясон відмовився від трону Іолка, вирішивши жити деінде (або був прогнаний сином Пелія Акастом). За іншим переказом Медея дійсно могла повернути молодість, але умисне прочитала неправильні закляття і Пелій помер, стікши кров'ю. Правління і смерть Ясона Цар Коринф скоро помер, не лишивши нащадків, тому Медея як дочка Еета стала претендувати на його трон. Жителі держави Коринфа погодилися, щоб Ясон правив ними як чоловік Медеї. Він щасливо жив із Медеєю десять років, але потім став підозрювати, що Медея отруїла Коринфа. Тому він замислив покинути дружину і одружитися вдруге на дочці Креонта Главці. Медея помстилася, підіславши суперниці на весілля зачакловану корону. Щойно Главка одягнула подарунок, як її охопило полум'я, що перекинулося на всіх довкола. Врятувався лише Ясон, вистрибнувши з вікна. Зевс, захоплений цим, пообіцяв Медеї взяти її за дружину, але та відкинула залицяння. За це дружина Зевса Гера винагородила Медею — її діти після смерті отримають вічне життя. Медея заживо спалила дітей та втекла на колісниці, запряженій зміями. Вона сховалася в Геракла, де лікувала його, а потім вийшла за царя Егея. Звідти її було вигнано за спробу отруїти Тесея і Медея вийшла за невідомого царя в Азії. Ясон наклав на себе руки, або, за іншим варіантом, дожив до старості та загинув, коли прийшов до покинутого Арго, уламки якого обвалилися, вбивши старого. Перелік аргонавтів У різних записах наводяться відмінні одні від одних переліки аргонавтів, але за найавторитетнішими джерелами (Аполлодор і Псевдо-Аполлодор, Піндар, Аполлоній Родоський, Діодор Сицилійський, Цец, Овідій), в їх число входили: Авгій — син царя Форбанта з Еліди; Адмет — син царя з міста Фери; Акаст — син царя Пелія; Актор — син фокідця Діона; Амфіарай — віщун з Аргоса; Анкей Великий з Тегеї — син бога Посейдона; Анкей Малий — лелег з острова Самоc; Арг — феспієць, будівничий корабля «Арго»; Аскалаф з Орхомена — син бога Ареса; Астерій — син Комета із земель Пелопа; Аталанта з Калідона — дівчина-мисливець; Бут з Афін — бортник; Геракл Тіринфський — найсильніша людина, герой, що після смерті став богом; Гілас — дріоп, зброєносець Геракла; Девкаліон — з Криту, син Міноса; Евріал — син Мекістея, один з епігонів; Еврідам — долоп з озера Ксиніада; Евфем з Тенара — плавець; Ергін з Мілета; Ефалід — син Гермеса й Евполемеї, вісник аргонавтів; Ехіон — син Гермеса, кликун; Зет — крилатий син бога Борея; Іалмен, брат Аскалафа з Орхомена, син бога Ареса; Ідас — син Афарея з Мессени; Ідмон — аргів'янин, син бога Аполлона; Іфікл — син Фестія Етолійя; Іфіт — брат царя Еврістея з Мікен; Калаїд — брат Зета, син Борея; Канф — евбеєць; Кастор — спартанський борець, один з Діоскурів; Кеней — лапіт, велетень, що за своїм бажанням обернувся з жінки на чоловіка; Кефей — син Алея Аркадського; Корон — цар лапітів з Гіртона, що у Фессалії; Лаерт — син аргів'янина Акрисія; Лінкей — вартовий, відомий надзвичайно гострим зором, брат Ідаса; Меламп з Пілоса — син Посейдона; Мелеагр, син калідонського царя Ойнея та Алтеї; Менетій, син Егіни, батько Патрокла; Мопс — лапіт, який знав мову птахів; Навілій — аргів'янин, син Посейдона, відомий мореплавець; Оілей з Локріди — батько Аякса; Орфей — фракійський співець; Палемон — син бога Гефеста, етолієць; Пеант — син магнесійця Тавмака; Пелей — мирмидонянин; Пенелей — син Гіппалкіма, беотієць; Періклімен з Пілоса — син Посейдона, який умів перевтілюватися; Полідевк — спартанський кулачний боєць, один из Діоскурів; Поліфем — син Елата Аркадця; Стафіл — син Діоніса і Аріадни; Талай — аргоський цар, батько Адраста; Теламон — син Еака й Ендеїди, брат Пелея; Тесей — син Посейдона, переможець Мінотавра; Тіфій — стерновий з беотійських Сиф; Фалер — афінський лучник; Фан — критянин, син бога Діоніса; Філоктет — син Пеанта й Демонасси; Ясон — очільник аргонавтів. Історичні основи міфів про аргонавтів Спираючись на відомості про реальну Троянську війну (XIII ст. до н. е.), в якій, згідно міфів, брало участь наступне після аргонавтів покоління, встановлено, що аргонавти і їх сучасники жили в кінці XIV — першій третині XIII ст. до н. е. Багато дослідників вбачає в поході аргонавтів опис історії колонізації узбережжя Середземного моря. Під Золотим руном міг розумітися засіб добування золотого піску з води — шкура барана, якою виловлювали крупинки дорогоцінного металу. Таке руно також слугувало символом влади і достатку. На думку радянської і російської дослідниці античності Олени Федорової, в міфах про аргонавтів відображено похід греків за цілющими рослинами, зокрема омелою, якою і постає Золоте руно, що не росли у Греції. Медеєю описана жриця, котра знала як слід зберігати і використовувати ці рослини. Аргонавти в мистецтві Арго. Картина Константиноса Воланакіса, XIX ст. Найповніше подорож аргонавтів описана у Аполлонія Родоського в його поемі «Аргонавтика». Міф про аргонавтів надихнув Евріпіда на створення трагедії «Медея». У давньогрецькому образотворчому мистецтві Ясона та його команду зображали на кераміці, зокрема у вазописі, на барельєфах. Подорож аргонавтів зображали на картинах Вільям Рассел Флінт, Лоренцо Коста, Джон Вотерхаус, Ентоні Фредерік Огастос Сендіс, Евелін де Морган, Сальватор Роза, Бартел Торвардсен та інші. Метафорично аргонавтами називають сміливих мандрівників, першовідкривачів. Золоте руно стало символом досягнення неможливого. В алхімії пошуки філософського каменя і порівнювалися з пошуками золотого руна, а саме руно символізувало шукане. Примітки Посилання * Jason and the Argonauts through the Ages Джерела

Давньогрецька міфологія Грецька, або Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу — Стародавньої Греції, колиски Західної цивілізації. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики тощо. Особливості формування Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи — анімізм — та пов'язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами. Давньогрецька міфологія з її дитячою наївністю сприймання дійсності, з яскравою образністю й художністю відіграла чималу роль у розвитку грецької культури і стала передумовою становлення грецького мистецтва. Боги змінювалися так само, як і ті, хто вірив у них. З розвитком грецької цивілізації боги ставали дедалі благороднішими й поважнішими. Особливою шаною в греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього — Гея, життєдайна володарка земель, втілення невичерпної творчої сили Землі, «тієї великої матері, в лоно якої все повертається, щоб знову проростати для нового життя». Це відбивало і вплив матріархату, і значення хліборобства як основної галузі господарства народу. Пізніше культ Землі ввібрав також шанування Реї, Деметри, Персефони та інших божеств, пов'язаних із хліборобством. Боги уявлялися грекам за тією чи іншою працею: Гермес і Пан пильнували отари, Афіна вирощувала маслинові дерева тощо. Тому, щоб людина могла успішно виконувати якусь справу, вважалося за потрібне піддобритися до відповідного божества принесенням у жертву плодів, молодих тварин. Спочатку не існувало ієрархії серед богів. У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій — фетишизму: наприклад, шанування каміння, особливо дельфійського омфала, тотемізму (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магія. У добу панування родової знаті (у Стародавніх Афінах — евпатриди) дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер у VIII столітті до н. е. в своїх поемах «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод у VII столітті до н. е. у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гомерові боги — просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім'я і риси, властиві тільки йому. Ці боги — Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші — розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу — «батька людей і богів». Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики. Він панував над небом, землею, морем і пеклом. Отже, з'явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Олімпі із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами стали своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав її. Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та давньогрецьке мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. У класичну епоху в культі померлих постало уявлення про життя душ праведників на Єлісейських полях. Виникнення міст-держав (полісів) і подальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У VIII — VII століттях до н. е. з'явилися й поширились культи богів покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі — Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах — Афіна, в Коринфі — Посейдон, у Дельфах — Аполлон. Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на V — IV ст. до н. е. — так зване, золота доба Перикла. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов'язки жерців. Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки, і жінки. Охорона храму вважалася державним обов'язком жреця. Оскільки не було ані догматів, ані віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадковою. У визнанні загальногрецьких богів та пов'язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Так, славнозвісними в усьому грецькому світі були святилища в Олімпії та Дельфійський оракул. Усі греки могли брати участь в іграх і Олімпійських змаганнях, які періодично влаштовували біля таких святилищ. Олімпійські ігри стали основою грецького літочислення, періоди тривалістю 4 роки від змагань до змагань іменувались олімпіадами. Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри — Елевсінські містерії — та на честь Діоніса — Діонісії. Утаємниченим в Елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Стародавні вірили, що учасник Діонісій приєднувався до божества за допомогою з'їденого сирого м'яса тварини, яку роздирали живцем. Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік. В елліністичну добу після завоювань Александра Македонського особливо греків приваблював Єгипет, саме звідти вони взяли богиню Ісіду, яка з III століття до н. е. мала серед греків численних шанувальників. Разом з Ісідою утвердився культ її чоловіка й брата Осіріса (Серапіса), на честь якого споруджено багато храмів по всьому грецькому світі. Зі східних богів найбільше шанували Велику Матір, матір богів Кібелу — фригійську богиню, в якій греки впізнавали свою Рею. Другим могутнім богом зі Сходу був Мітра, ірансько-вавилонський бог сонця. В II — III століттях н. е. його культ досягає найбільшого розквіту. Люди, які страждали від соціального гноблення та безправності, шукали щастя в «загробному житті». Неоплатонізм був останньою спробою зберегти й оживити стару грецьку релігію, але він не мав успіху, бо єдиною релігією, яка відповідала вимогам часу, стало християнство. Обряди давньогрецької релігії мали великий вплив на розвиток літератури й мистецтва європейських та інших народів. Особливості формування релігійної ідеології У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії, головну роль в яких відіграють культ племінного вождя та культ духів предків. Виникає політеїзм (багатобожжя) як ідеологічне відображення створення родоплемінних союзів. Складається інститут жерців — професійних священнослужителів. Необхідно зауважити, що жерці монополізували знання, духовну культуру взагалі і використовували її в інтересах своєї касти. Проте завдяки жрецям до нас дійшло чимало давніх історичних пам'яток у формі «священних книг», де відображаються життя та ідеологія минулих епох. Говорячи про формування релігійних уявлень, релігійної ідеології, варто розглянути питання про міфи (з грецьк. «оповіді»). Це теж фантастичне відображення дійсності в первісній свідомості, втілене в характерній для давнього світу усній народній творчості. Міфи — оповіді, які виникли на ранніх етапах історії, фантастичні образи яких були спробами узагальнити і пояснити різні явища природи і суспільства. В міфах відбилися також моральні погляди і естетичне ставлення людини до дійсності. Оскільки в міфології міститься уявлення про надприродне, вона має в собі елементи релігії. Записаний догматизований міф далі стає складовою частиною «священних книг» національних релігій, які виникають разом з державою. Еволюція давньогрецької міфології: від хтонічних істот до героїв-напівбогів Афродіта, Ерос та Пан, Національний археологічний музей Афін Міфологія стародавніх греків була одним із найчудовіших явищ у культурі середземноморських народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки у Стародавній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтонічного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII століття до н. е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, в яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому доводиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно пізнішого часу. Перший період Термін «хтонічний» походить від грецького слова «хтон» — «земля». Земля сприймалася давніми греками як жива і всемогутня істота, що усе породжує й усіх живить. Сутність землі була втілена в усьому, що оточувало людину й у ній самій, пояснює те поклоніння, яким греки оточували символи божеств: незвичайні камені, дерева і навіть просто дошки. Однак звичний первісний фетишизм змішувався в греків з анімізмом, приводячи до складної і незвичайної системи вірувань. Крім богів існували ще й демони. Це невизначені і страшні сили, що не мають ніякого вигляду, але володіють жахливою могутністю. Демони з'являються невідомо відкіля, втручаються в життя людей, причому звичайно найбільш катастрофічним і жорстоким образом, і зникають. З образами демонів були зв'язані і представлення про чудовиськ, яких на цьому етапі розвитку грецької релігії, імовірно, теж сприймали як істот, що володіють божественною силою. У подібних уявленнях про богів і в особливому шануванні Землі як Великої Матері помітні відгомони ідей різних етапів розвитку грецького суспільства — і зовсім раннього часу, ще коли не відокремлювала людина себе від природи створювалися образи людинотварин, і періоду матріархату, коли панування жінок у суспільстві підкріплювалося розповідями про всесилля Землі-Прародительки. Проте одне поєднувало всі ці погляди — уяву про байдужість богів, про їхню глибоку відчуженість. Вони сприймалися як істоти могутні, але небезпечніші, ніж благодійні, від яких потрібно скоріше відкуповуватися, ніж намагатися здобути їхню прихильність. Таким з'являється, наприклад, бог Пан, що, на відміну від Тифона чи гекатонхейрів, у пізнішій міфології не перетворився в остаточного монстра, а залишився богом, заступником лісів і полів. Він пов'язаний з дикою природою, а не з людським суспільством, і, незважаючи на свою схильність до веселощів, може наводити на людей безпричинний страх. Козлоногий, бородатий і рогатий, він з'являється людям у полуденну годину, коли усі завмирають від спеки, у годину, що вважалася не менш небезпечною, ніж північ. Він може бути і добрим, і справедливим, але все-таки краще не зустрічатися з богом Паном, що зберіг напівзвіриний вигляд і вдачу первісних породжень Матері-Землі — Матір Део. Другий період (класичний) Розпад матріархату, перехід до патріархату, виникнення перших держав ахейців — усе це дало поштовх до повної зміни всієї системи релігійного сприйняття, до відмови від старих богів і появи нових. Як і в інших народів, богів — уособлень бездушних сил природи заміняють боги-заступники окремих груп у людському суспільстві, груп, що поєднувалися за найрізноманітнішими ознаками: класовими, становими, професійними, але в них усіх загальним було одне — це люди минулого, як не намагалися ужитися з природою, а прагнучи підкорити її, перетворити в щось нове, змусити служити людині. Невипадково найдавніші міфи олімпійського циклу починаються з винищування істот, яким, імовірно, у попередній період поклонялися як богам. Бог Аполлон убиває Піфійського дракона і гігантів, люди-напівбоги, сини богів знищують інших чудовиськ: Медузу, Химеру, Лірнейську Гідру. І остаточну перемогу над древніми богами тріумфує Зевс, цар богів Космосу. Образ Зевса дуже складний і сформувався в міфології греків не одразу. Уявлення про Зевса склалися тільки після дорійського завоювання, коли прибульці з півночі додали йому риси абсолютного бога-владики. У щасливому й упорядкованому світі Зевса його сини, породжені від смертних жінок, завершують справа свого батька, винищуючи останніх чудовиськ. Напівбоги, герої символізують єдність світів божественного і людського, нерозривний зв'язок між ними і доброчинна увага, з яким боги спостерігають за людьми. Боги допомагають героям (наприклад, Гермес — Персею, а Афіна — Гераклові), а карають тільки нечестивців і лиходіїв. Уявлення про жахливих демонів теж змінюються — вони тепер виглядають скоріше просто могутніми духами, мешканцями всіх чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря. Третій період (пізній героїчний) Становлення і розвиток держави, ускладнення суспільства і суспільних відносин, збагачення уявлень про оточуючий Грецію світ неминуче підсилювали почуття трагічності буття, переконаності, що у світі панують зло, жорстокість, безглуздість і абсурд. У пізній героїчний період розвитку грецької міфології, відроджуються представлення про силу, якій підкоряються все існуюче — і люди, і боги. Невблаганна доля панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс, змушений то силою випитувати в титана Прометея пророкування власної долі, то упокорюватися з іспитами і мученнями, через які повинний пройти його улюблений син Геракл, щоб він зміг вступити в сонм богів. До людей доля ще більш нещадна, аніж до богів, — її жорстокі і часто безглузді веління виповнюються з невідворотною точністю. Едіп виявляється проклятим, незважаючи на усі свої зусилля врятуватися від передвіщеної долі, гине. Від долі також ховається Анхіс, дід Персея, навіть цілий рід Атрідів не може піти від сліпого вироку долі, будучи втягнутим у нескінченну низку вбивств і братовбивств. Та й боги тепер уже не настільки милостиво налаштовані до людей. Покарання тих, хто порушив їхню волю, жахливі і невиправдано жорстокі: Тантал вічно мучиться від голоду і спраги, Сізіф зобов'язаний постійно піднімати на пекельну гору важкий камінь, Іксіон прикутий до вогненного колеса. У пізньому грецькому суспільстві релігія поступово занепадала, вироджуючись у просте виконання обрядів, а міфологія ставала просто скарбницею образів і сюжетів для авторів поем і трагедій. Деякі філософи навіть заперечували головну роль богів у створенні світу, представляючи цей космічний акт як злиття чи першоелементів стихій. У такому виді грецька релігія проіснувала до початку походів Александра Македонського, коли в елліністичних імперіях вона вступила в багатогранну і взаємозбагачувальну взаємодію з віросповіданнями Стародавньої Азії. Примітки Джерела Література * М. В. Скржинська. Міфи давньогрецькі //

Артем́іда (/ˈɑːrtɪmɪs/; ) — грецька богиня полювання, диких земель та тварин, Місяця та цнотливості. Її римським еквівалентом була богиня Діана. Артеміда — дочка Зевса і Лето, сестра-близнючка Аполлона. Вона була покровителькою і захисницею маленьких дітей та жінок. Також вважалося, що вона та яка приносить жінкам та дітям хвороби так само і позбавляє їх від них. Артеміду шанували як одну з основних богинь пологів і акушерства разом з Ейлейтією. Подібно до Афіни та Гестії, Артеміда вважала за краще залишатися цнотливою і дала присягу ніколи не виходити заміж. Артеміда була однією із найбільш шанованих давньогрецьких богів, а її храм в Ефесі був одним із семи чудес стародавнього світу. Діану, її римського еквівалента, особливо шанували на Авентінському пагорбі в Римі, біля озера Немі в Альбанських пагорбах і в Кампанії. Ім'я та епітети Розмаїття міфів про Артеміду і велика кількість імен богині свідчать про те, що в її образі поєднано кілька божеств. Артеміда називалась «Чиста» або «Осяйна»; атрибутами її, як усіх богів світла, були лук і стріли, також часом зображалися сагайдак і мисливські ножі, а олень і кипарис були для неї священними. Артеміді віддавали почесті в місцях культу Аполлона, зокрема на делоській горі Кінт (Артеміда Кінтія), у Дельфах, у Дідімі, де поряд з Аполлоном Далековлучним шанували й Далековлучну Артеміду. Артеміда в міфах Народження У класичній грецькій міфології наводяться різні суперечливі описи щодо народження Артеміди та Аполлона, її брата-близнюка. Однак, все вказує на те, що вона була позашлюбною донькою Зевса від німфи Лето. В одних джерелах вона народилась одночасно з Аполлоном, в інших — раніше або пізніше. Проте, більшість історій зображують Артеміду як первістка. Під час любовних ігор Зевс перетворився на перепела, а Лето — на перепілку. Ревнива Гера послала змія Піфона, щоб він переслідував Лето по всьому світу. За словами Каллімаха, дружина Зевса заборонила їй народжувати на землі, будь-то terra firma (материк), чи острів. Однак Делос - плавучий острів, який не був ні справжнім островом, ні материком - не послухався і дозволив Лето народити там. Згідно з Гомерівським Гімном Артеміді, титаніда знайшла прихисток на острові Ортігія, що поблизу Делоса, де народила Артеміду, яка відразу ж, щойно народившись, допомогла матері перебратися через вузьку протоку, і там, на Делосі, між оливою і фініковою пальмою, після дев'яти днів перейм Лето народила Аполлона, брата-близнюка Артеміди. Дитинство Артеміда стала богинею-захисницею всіх тварин, що смокчуть молоко, і немовлят. Оскільки Лето народила її без болю, до Артеміди стали звертатися з молитвами вагітні жінки. Проте в її владі було також підтримання порядку вбивати й насилати хвороби, а з собою Артеміда завжди носила лук і стріли. Сталося це тому, що ще будучи трирічною, Зевс спитав її, який дар вона хотіла б отримати. Артеміда, сидячи на коліні Зевса, попросила його виконати кілька її побажань: завжди залишатися незайманою; мати багато імен, щоб відлучити її від брата Аполлона; мати лук і стріли, зроблені циклопами; бути Феспорією; мати туніку до колін, щоб мати змогу полювати; мати шістдесят океанід, щоб були її хором; мати двадцять німф, як служниць, щоб спостерігати за її собаками і кланятися, коли вона відпочиватиме; правити всіма горами; мати будь-яке місто; мати здатність допомагати жінкам у болях пологів. Отримавши такі дари, Артеміда вирушила оглядати свої володіння на Криті та набрала собі в допомогу дев'ятирічних німф. За запрошенням Гефеста вона відвідала кіклопів, але незадоволена манерами одного з них (Бронтона), вирвала кіклопу волосся на грудях, де назавжди залишилася лисина. Від кіклопів Артеміда отримала зброю: лук і срібні стріли. При цьому вона наказала відволіктися від виготовлення ясел для коней Посейдона, тому зі здобичі на полюванні першу дичину греки присвячували саме Артеміді. Від лісового бога Пана Артеміда отримала мисливських собак, яких боялися навіть леви. Зловивши ланей, богиня запрягла їх в золоту колісницю з золотою упряжжю, запалила від враженого блискавкою дерева смолоскип і випробувала срібні стріли, пустивши їх у дичину, дерева і порушників справедливості. Берігши цнотливість, Артеміда відкидала залицяння богів. Так, Алфей закохався в неї та переслідував богиню по всій Греції. Артеміда висміяла Алфея, наказавши всім своїх німфам намазати лиця глиною і вимазавшись сама. Всі вони стали однаковими з вигляду й Алфей був змушений втекти, не в змозі знайти справжню Артеміду. Коли син Арістея Актеон підглядав як Артеміда купається і похизувався цим друзям, вона перетворила Актеона на оленя. Собаки Артеміди розірвали зухвальця на шматки. Також Артеміда вимагала цнотливості від німф. Коли Зевс зумів спокусити Каллісто, богиня обернула її на ведмедицю і нацькувала своїх собак. Однак, Зевс врятував німфу, помістивши її на небо як сузір'я Великої Ведмедиці. Коханці Будучи дівою, Артеміда зацікавила багатьох богів та людей. Багато які чоловіки намагались завоювати її серце, проте це вдалось не багатьом. Берігши цнотливість, Артеміда відкидала залицяння чоловіків. Оріон. Мисливець-красень Оріон був одним із тих, хто завоював її серце. Також він полював разом з Артемідою. Тут є кілька варіантів його смерті: * Оріон був убитий Геєю, що наслала на нього скорпіона. * Оріон намагається спокусити Опісу, супутницю Артеміди, і та вбиває його. * Оріон намагається зірвати одяг Артеміди й вона вбиває його в самозахисті. * Аполлон насилає на нього скорпіона. * Артеміда, ще до того, як стала Олімпійкою, була закохана в Оріона. Проте Аполлон, бажаючи захистити її цнотливість, обдурює сестру та вона вбиває Оріона. Альфеус. Річковий бог Альфеус був закоханий в Артеміду, але, розуміючи, що він не може зробити нічого, щоб завоювати її серце, він вирішує захопити її. Він переслідував богиню по всій Греції. Артеміда висміяла Алфеуса, наказавши всім своїх німфам намазати лиця глиною і вимазалась сама. Всі вони стали однаковими з вигляду та Алфеус був змушений втекти, не в змозі знайти справжню Артеміду. В іншій історії Альфеус намагається зґвалтувати прихильницю Артеміди Аретусу. Артеміда бачить Аретусу і рятує її, перетворюючи на джерело у своєму храмі. Був убитий Артемідою. Подруги Поліфонта. Зневажала Афродіту і стала супутницею Артеміди. За це Афродіта вселила їй любов до ведмедя, за що Артеміда зненавиділа її. Поліфонта народила від ведмедя Агрія і Орея, які були величезного зросту і поїдали чужинців. Прокрида. Донька Ерехтеля, дружина Кефала, мати Акрисія. Одного разу, коли Кефал полював в горах, його побачила Еос і закохалася в нього. Щоб охолодити любов своєї суперниці Прокриди, вона послала до неї Кефала в образі чужинця, який, запропонувавши їй блискучі дари, переконав її порушити подружню вірність, після чого показав свій справжній вигляд. Присоромлена Прокрида втекла на Крит, де вступила в число супутниць Артеміди. На Криті цар Мінос подарував їй пса, швидкого як вітер, і спис, що не дає промаху. Інші коханки: Гіала, Нефела, Опіс, Ортігія, Псека, Раніда, Фіала. Жертви Агамемнон. За те, що Агамемнон убив священну лань Артеміди та хвалився своєю влучністю, богиня зажадала, щоб він приніс їй в жертву власну доньку. Непомітно Артеміда забрала Іфігенію з жертовного вівтаря, замінивши її ланню, і перенесла в Тавриду, де донька Агамемнона стала жрицею богині. Адоніс. Адоніс часто вихвалявся своїми мисливськими вміннями. Він порівнював себе з Артемідою, кажучи, що полює краще за неї. Є кілька версій його смерті: * Вбитий Артемідою за зухвальство. Вона послала на нього кабана. * Артеміда вбила Адоніса за реванш. * Був убитий Аресом за те, що кохався з Афродітою. Аріадна. Убивши Мінотавра, Тесей втік з Аріадною на острів Наксос, у святилищі якого вони побрались (чи зайнялись тілесними втіхами), тим самим осквернивши святилище, через що Аріадна була вбита стрілами Артеміди. Артеміда (сидить одягнена в променеву корону), прекрасна німфа Каллісто (ліворуч), Ерос та інші німфи. Антична фреска з Помпеї.Аура. Аура була донькою Лелантоса і Перибої. Одного разу вона стверджувала, що тіло Артеміди було занадто жіночним, і вона сумнівалася в її цнотливості. Артеміда звернулася до Немезіди з проханням допомогти помститися за її гідність і закликала Діоніса до зґвалтування Аури. Аура стала шаленою та небезпечною вбивцею. Коли вона народила синів-близнюків, вона з'їла одного з них, тоді як іншого, Якха (Ἴακχος), було врятовано Артемідою. Пізніше Якх став прихильником Деметри та керівником Елевсінських містерій. Буфагос. Вражений стрілою, коли роздумував над зґвалтуванням Артеміди. Каллісто. За однією з версій, не була перетворена на ведмедя, а була вражена стрілою. Меланіпп і Комефо. Меланіпп закохався в Комефо, жрицю Артеміди та насолодився з нею коханням в храмі. За це їх принесли в жертву Артеміді. Ойней. Одного разу Артеміда розгнівалася на царя Калідона Ойнея, який забув їй принести перші плоди врожаю, і наслала на місто страшну каледонську свиню(за іншими джерелами — вепра). Діана та Калісто, 1556-1559, написана Титаном, Шотландська національна галерея, ЕдінбургТітій. Убитий, адже жадав зґвалтувати Лето (за наказом Гери). Хіона. Хіона була царівною. Вона була кохана двома богами: Гермесом і Аполлоном, і хвалилася тим, що гарніша за Артеміду, адже змусила двох богів відразу ж закохатися в неї. Розлючена Артеміда вбила Хіону стрілою. Однак деякі версії цього міфу говорять про те, що Аполлон і Гермес захищали Хіону від гніву Артеміди. Сипроїт. Сипроїт — хлопчик, який випадково бачить купання Артеміди. Через це богиня перетворила його на дівчину. Буфагос. Буфагос, син титана Япета, побачив Артеміду і задумався про її зґвалтування. Читаючи свої грішні думки, він не встиг оговтатись, як Артеміда застрелила нахабного Буфагоса. Актеон. Коли син Арістея Актеон підглядав, як Артеміда купається і похизувався цим перед друзям, вона перетворила Актеона на оленя. Собаки Артеміди (або безпосередньо Актеона), яких було п'ятдесят, розірвали зухвальця на шматки. Алоади. Отос і Ефіальт були агресивними велетнями й мисливцями та не могли бути вбиті ніким іншим, окрім один одного. Зростання Алоадів ніколи не припинялося, і вони хвалилися, що тільки-но зможуть досягти небес, викрадуть Артеміду і Геру (або ж Афіну) і візьмуть їх як дружин. Боги боялися їх, за винятком Артеміди, яка перетворилася на лань і вискочила між ними. Алоади одночасно кинули в лань свої списи та ненавмисне вбили один одного. Інші жертви: * Гратіон (гігант). Убитий. * Гіппа (донька Хірона). Перетворена на кобилицю. * Дріант з Танагри. * Аталанта і Гіппомен. Перетворені на левів. * Амфіон і його доньки. Вбиті стрілами. * Мера. Вбита. * Фалек. Тиран. Його вбила левиця, послана Артемідою. * Лімон. Вражений стрілою. Культ Артеміди Мармуровий бюст Артеміди, який створив Кефісодот. Улюбленим місцем перебування Артеміди вважалася гірська й лісиста Аркадія, де вона мала храми священних тварин і місця полювання. В Етолії їй був присвячений вепр, в Аркадії й Аттиці — ведмідь (жриці надягали ведмежі шкури й виконували культовий танець ведмедів), але в усій Греції вважали, що її улюбленицею була лань. Щороку навесні відбувались елафеболії — свята полювання на оленів, — на яких у жертву Артеміді приносили оленів або пироги у формі цих тварин. Артеміда була захисницею биків — Артеміда Тавропола. Співзвучність імення Тавропола зі стародавньою назвою Криму наводить на думку, що зародки культу Артеміди слід шукати в Криму, однак свідченням грецького походження богині є написи мікенської доби, коли ще не було жодних зносин греків з Таврідою. Як богиня рослинності Артеміда була також божеством родючості. Цей культ передусім був поширений в Ефесі, де на честь богині споруджено відомий храм («сьоме чудо світу»), який пізніше спалив Герострат. Артеміда, шанована тут як мати-годувальниця, зображувалася з численними сосками. Як богиню родючості Артеміду вважали божеством дітонародження й іноді ототожнювали з Ілітією. Артеміда вважалася покровителькою молоді (Артеміда Педотрофос, Артеміда Куротрофос). У Спарті до святині Артеміди-годувальниці приносили немовлят, супроводжуючи цю акцію танцями й бенкетами. В Іонії на свято апатурії в жертву Артеміді давали волосся дітей, а дівчата шанували її як богиню цнотливості та перед шлюбом офірували їй пасмо волосся, пояс або вбрання. Адметові, який забув перед шлюбом принести жертву Артеміді, вона послала в шлюбне ложе змію. Шанували її і як божество війни. У Спарті перед боєм у жертву Артеміді приносили козу, а в Афінах у вересні й жовтні щороку на відзначення перемоги в Марафонській битві офірували 500 кіз. Спочатку в жертву Артеміді приносили людей; у Спарті існував звичай перед вівтарем Артеміди Ортії («Випрямленої», тобто перед старовинним її дерев'яним образом) до крові бити дітей. У Гомерівському епосі Артеміда з богині-володарки тварин перетворюється на богиню-покровительку полювання, що було улюбленою розвагою родової знаті. Оріон (варіант: Актеон) за деякими міфами загинув тому, що намагався перемогти Артеміду в полюванні. В цей період Артеміда зображувалась у довгому жіночому вбранні або в пристосованому для полювання хітоні. Як правило, за плечима в неї був сагайдак, а в руках лук або смолоскип. У Римі Артеміда ототожнюється з місцевим божеством Діаною. На Діану переносяться всі функції грецької богині, і вона стає покровителькою полювання, дітонародження (Діана Люціна), захисницею деяких звірів. Храм Діани був на Авентинському пагорбі (Діана Авентіна). Її вважали також покровителькою рабів і плебеїв. У місті Аріції культ Діани супроводився кривавими жертвоприношеннями і її жерцем міг бути тільки раб. Атрибутика Незайманість Важливим аспектом персони та поклоніння Артеміди була її незайманість, що може здатися суперечливим, враховуючи її роль богині, пов’язаної з пологами. Ймовірно, що уявлення про Артеміду як про богиню-діву пов’язане з її основною роллю мисливця. Мисливці традиційно утримувались від сексу перед полюванням як форма ритуальної чистоти і з віри, що запах відлякає потенційну здобич. Стародавній культурний контекст, у якому виникло поклоніння Артеміді, також вважав, що незайманість була передумовою шлюбу, а заміжня жінка стала підпорядковуватися своєму чоловікові. У цьому світлі незайманість Артеміди також пов’язана з її силою та незалежністю. Однак деякі пізніші грецькі письменники почали розглядати Артеміду як фригідну за своєю суттю і як протилежність Афродіті. Як богиня-мати Незважаючи на її незайманість, як сучасні, так і стародавні дослідники пов’язують Артеміду з архетипом богині-матері. Артеміда традиційно була пов’язана з народжуваністю, і до неї зверталися з проханням допомогти жінкам з пологами. За Геродотом, грецький драматург Есхіл ототожнював Артеміду з Персефоною як дочку Деметри. Її шанувальники в Аркадії також традиційно асоціювали її з Деметрою і Персефоною. У Малій Азії її часто змішували з місцевими фігурами богині-матері, такими як Кібела та Анахіта в Ірані. Проте архетип богині-матері не був дуже сумісний з грецьким пантеоном, і хоча греки прийняли поклоніння Кібелі та іншим анатолійським богиням-матерям ще в 7 столітті до нашої ери, вона не була безпосередньо пов’язана з жодною грецькою богинею; натомість уривки її поклоніння та аспекти по-різному поглиналися Артемідою, Афродітою та іншими у міру поширення східного впливу. Як Ефеська пані В Ефесі, що розташований в Іонії, Туреччина, її храм став одним із семи чудес світу. Це був, мабуть, найвідоміший центр її вшановування, за винятком Делоса. Там леді, яку іонійці пов’язували з Артемідою через interpretatio graeca, поклонялися насамперед як богині-матері, подібної до фрігійської богині Кібели, у стародавньому святилищі, де її культове зображення зображало «леді ​​з Ефесу», прикрашену кількома великими намистинами. Розкопки на місці Артемісії в 1987–1988 роках виявили безліч бурштинових намистин у формі сльози, які були підвішені на оригінальній дерев’яній статуї (xoanon), і вони, ймовірно, були перенесені в пізніші скульптурні копії. Символи Лук і стріла. Згідно з одним із гомерівських гімнів Артеміді, вона мала золотий лук і стріли. Артеміда вперше отримала свій лук і стріли від циклопів - такі ж, які вона випросила у свого батька. Лук Артеміди крім того став свідком клятви Каллісто про її незайманість. Колісниці. Колісниця Артеміди була зроблена із золота, і її тягнули чотири золотих рогатих оленя. Вуздечки її колісниці були також із золота. Статуя Артеміди Списи, сітки та ліра. Хоча досить рідко, та Артеміда іноді зображується з мисливським списом. Її святилище в Етолії, Артеміді Етолійській, зображає її з цією зброєю. Опис списа Артеміди можна знайти в «Метаморфозах» Овідія, тоді як Артеміда з рибальським списом пов’язана з її культом як богині-покровительки рибальства. Як богиня дівочих танців і пісень, Артеміда часто зображується в античному мистецтві з лірою. Олень. Олені були єдиними тваринами, священними для самої Артеміди. Побачивши оленя, більшого за бика з сяйливими рогами, вона закохалася в цих створінь і освятила їх. Олені також були першими тваринами, яких вона зловила. Вона зловила п’ятьох золоторогих оленів і запрягла їх у свою колісницю. Третій подвиг Геракла, доручений Еврісфеєм, полягав у тому, щоб зловити керинейську лань живою. Геракл благав Артеміду про прощення за її вполювання та обіцяв повернути тварину живою. Артеміда пробачила його, але в гніві накинулася на Еврісфея. Мисливська собака. Артеміда дістала своїх мисливських собак у Пана в лісі Аркадія. Пан подарував Артеміді двох чорно-білих собак, трьох рудих і одного плямистого – ці собаки вміли полювати навіть на левів. Пан також дав Артеміді сім сук найкращої аркадської раси. Проте Артеміда водила з собою лише сім собак на полювання одночасно. Ведмідь. З культу Браурона почалося принесення в жертву ведмедя для Артеміди. Щороку до храму Артеміди в Браурон відправляли дівчинку від п’яти до десяти років. Візантійський письменник Суїдос переказав легенду в "Брауронському ведмеді". Артеміда приручила ведмедя і представила його жителям Афін. Вони торкалися його і гралися з ним, поки одного разу група дівчат не стала глузувати з ведмедя, і той напав на них. Брат однієї з дівчат убив ведмедя, тож Артеміда в помсту йому послала чуму. Афіняни порадилися з оракулом, щоб зрозуміти, як покінчити з чумою. Оракул запропонував, щоб в плату за кров ведмедя жодній афінській діві не було дозволено виходити заміж, поки вона не послужить Артеміді в її храмі. Кабан. Кабан – одна з улюблених тварин мисливців, а також важко приручається. На честь майстерності Артеміди люди приносили його в жертву богині. Еней і Адоніс були вбиті кабаном Артеміди. Цесарка. Артеміда пожаліла Мелеагрідів, коли вони оплакували свого загиблого брата Мелеагра, тому перетворила їх на цесарок, які стали її улюбленими тваринами. Яструб. Яструби були улюбленими птахами багатьох богів, у тому числі й Артеміди. Іконографія Зі скульптурних зображень Артеміди, які збереглись до нашого часу, найвідоміша луврська статуя Артеміди; статуї богині є також у музеях Мюнхена, Неаполя, Берліна тощо. Кілька погрудь Артеміди є в Ермітажі (одне з них, — можливо, копія роботи Праксітеля). Образ Діани надихав Тіціана, Веронезе, Рубенса, Рембрандта, Ф. Щедріна, Джованні Бокаччо, Генріха Гейне та ін. Див. також * 105 Артеміда — астероїд, названий на честь богині. * Артеміда (вінець) — найбільший геологічний вінець на планеті Венера, названий на честь богині. * Артеміда (космічна програма). Примітки Література

Атлантида Карта Атлантиди за Патроклом Компанакісом (1891) Атланти́да () — міфічний зниклий острів або континент; Платон у діалогах «Критій» і «Тімей», посилаючись на давньоєгипетські перекази, що їх Солон почув від єгипетських жреців, повідомляє, що Атлантида нібито була квітучою державою, якою правили могутні володарі, а з мешканцями острова — атлантами — воювали предки афінян. Від назви острова походить назва Атлантичного океану. Метафорично Атлантида — прекрасна заповідна країна; пошуки Атлантиди — самовіддані спроби зробити відкриття. Платонівська Атлантида Карта Атлантиди за Афанасієм Кірхером (1669) Платон описує Атлантиду як багатий острів, що знаходився в давнину за Геракловими стовпами. Завдяки цьому тоді було можливим досягти з інших островів, зупинившись в Атлантиді, далеких земель за морем. Влада її жителів, атлантів, поширювалася на сусідні острови, Лівію і Європу аж до Тірренії. Атланти тримали в страху всіх сусідів і мали величезну могутність. Предки афінян повстали проти атлантів і перемогли їх, попри зраду союзників, чим врятували від рабства всі інші народи. Коли згодом стався землетрус і потоп, наслані богами в покарання атлантам, Атлантида потонула, а разом з нею загинули армії греків, проте самі афіняни вціліли. Походження атлантів Бог морів Посейдон отримав Атлантиду у володіння, коли боги жеребом ділили між собою землі. За розмірами вона перевищувала Лівію та Азію (відому грекам). Острів мав гори, які оперізували його краї, з невеликим виходом до моря. Між горами лежала величезна родюча долина, зрошувана каналами. В центрі височів пагорб, де жили цар Евенор, його дружина Левкіппа і дочка Клейто. Посейдон, після смерті правителів, закохався в Клейто і наділив Атлантиду напрочуд хорошими умовами. Він розділив долину трьома кільцями води, що зробило пагорб неприступним, адже люди тоді не знали судноплавства. На самому пагорбі Посейдон створив два джерела, гаряче і холодне, а землі зробив надзвичайно родючими, тому тамтешні жителі мали достаток у їжі. Від Посейдона Клейто народила п'ять пар близнюків, які поділили між собою владу. Перший з них, званий Атлантом, отримав у володіння центр і став головним. Інші розділили володіння рештою земель Атлантиди, навколишніми островами й материками, як вказав Посейдон. Влада передавалася їхнім нащадкам від батька до старшого сина і атланти, процвітаючи, владарювали над іншими народами. Процвітання Атлантиди Атлантида мала густі ліси, родючі поля, різноманітні родовища металів і слонів, що давало цінну слонову кістку, тож атланти швидко накопичили величезні багатства. Царі Атлантиди перекинули мости через кільця води, прокопали канали, звели святилища, палаци, гавані й корабельні та облаштували острів. В центрі Атлантиди було споруджено храм Клейто і Посейдона, обнесений золотою стіною, а також храм окремо Посейдона із золота, срібла, слонової кістки й орихалку. Кільця землі заповнювали святилища різним богам, гімнасії та житла. До Атлантиди прибували купці з усіх земель і канали постійно заповнювали кораблі. Закони атлантів було записано на орихалковій стелі в храмі Посейдона, згідно них царі Атлантиди раз на кілька років збиралися разом аби вирішувати нагальні питання. Вони слідкували одне за одним, щоб ніхто не вчинив несправедливості чи злочину, вершили суд і приносити жертви богам. Атлантида поділялася на 60000 частин по 10 на 10 стадій, кожна з яких мала у випадку війни постачати частину чоловіків і колісниць до загального війська. Ніхто з царів атлантів не мав права іти війною на іншого, але коли будь-якому чужоземці оголошували війну, або спалахувало повстання, інші мусили його підтримати. Коли траплялося, що хтось з царських родичів вчинив злочин і мусить бути страчений, царі вирішували його долю голосуванням. Загибель Атлантиди Царі Атлантиди довго правили справедливо і їхні землі процвітали. Але з часом божественна частка їхньої природи виродилася, а людська не могла розумно розпоряджатися багатствами та силою. Атланти загордилися та стали відступати від законів, ставши жадібними, розпусними і жорстокими. Вони почали завойовувати навколишні землі, врешті всі народи опинилися в небезпеці опинитися в рабстві атлантів. Зевс скликав інших богів на раду та постановив знищити Атлантиду. Предки афінян повстали проти загарбників і здобули перемогу, попри те, що були зраджені союзниками. На честь перемоги вони спорудили трофеї зі зброї атлантів. Також у грецьких текстах згадується перемога амазонок над атлантами. Очолювані царицею Міріною, амазонки почали завоювання та досягнули навіть Атлантиди. Вони зруйнували столицю, змусили атлантів здатися, але Міріна збудувала нове місто й дозволила колишнім жителям оселитися там. Засліплені перемогами, амазонки дорогою назад необачно поснули. Плем'я горгон, чиє військо вони раніше розбили, оточило амазонок і вбило їх. Після того, як атланти розгнівали богів своєю жадібністю до чужих земель, за одну добу земля під Атлантидою розверзлася і поглинула острів. На тому місці лишилося місце з мулом, яке відтоді неможливо перетнути кораблем. Трактування міфу про Атлантиду Давньогрецький філософ-неоплатонік Прокл вбачав у діалогах Платона про Атлантиду метафоричну оповідь про влаштування світу. Боротьба Атлантиди з пра-Афінами і перемога останніх вважалася ним образом творення Космосу, впорядкованого світу, як і міф про титаномахію. Атлантида за Проклом є символ титанів, Афіни символізують олімпійських богів, перемога яких означає остаточне впорядкування Космосу. Також титан Атлант був ворогом Зевса, а Афіна, одна з головних героїнь титаномахії, протегує не лише афінянам, але і їхнім предкам. Прокл писав у коментарях до діалогів Платона, що той, оповідаючи про Атлантиду, давав приклад перемоги розумного космічного начала над Хаосом і варварством. Міф про Атлантиду співвідноситься, за Проклом, і з місцевим аттичним переказом про суперечку Афіни і Посейдона за владу над містом Афінами. Німецький філолог Карл Райнхардт вважав, що Афіни у Платона втілюють його ідеї про ідеальну державу. Атлантида ж є прикладом протилежної держави, яка спочатку має ідеальний устрій, але володіє рисами, які ведуть до морального занепаду її жителів та її самої. Це держава, де все точно виміряно і обчислено, справедливість замінена законом, а природа — спорудами. Таким чином, як вважав Райнхардт, Платон доносив думку, що небезпека для світу виходить не від диких орд, а від цивілізованого устрою, де штучність витіснила природність. Дослідниками також помічено, що державі атлантів надаються ті самі характеристики, які є предметом критики Платона. Атлантида, могутня морська держава, відображає Афіни, якими їх мріяли бачити в часи Перікла. Так Платон застерігав що, будучи на вершині могутності, не слід забувати про розсудливість і справедливість, не прагнути нових завоювань, вже маючи все необхідне. Пошуки Атлантиди ліворуч Історичні гіпотези Неодноразово здійснювалися спроби встановити де могла знаходитися Атлантида, якщо вона існувала. Атлантиду часто ототожнювали з міфічними «островами блаженних». Вчений-енциклопедист Афанасій Кірхер вважав залишками Атлантиди острови Зеленого Мису, Канарські та Азорські архіпелаги. Жорж де Бюффон вбачав їх в островах святої Єлени і Вознесіння. Біолог Луї Жермен стверджував, що Саргасове море утворене рослинністю з острова. Під Атлантидою розуміли Америку, Канарські острови, Скандинавію, острови Егейського моря, уявний зниклий острів біля Криму, зруйноване карфагенянами місто Тартесс («місто етрусків») на півдні Іспанії тощо. Тривалий час вважалося, що Серединно-атлантичний хребет в давнину міг здійматися над поверхнею океану і бути населеним. Проте океанографічні дослідження показують, що він знаходиться під водою щонайменше 60 млн років. Більшість сучасних дослідників заперечує існування Атлантиди в Атлантичному океані. Найчастіше Атлантиду поміщають або у Середземному морі. В 1996 році геологами Вільямом Раяном і Волтером Пітманом було висунуто гіпотезу про затоплення дна Чорного моря, що могло лягти в основу переказів про Атлантиду. Деякі дослідники схиляються до думки, що греки розуміли під островом не лише сушу, звідусіль оточену водою, а й невідомі землі, береги. Таким чином Атлантида була частиною якогось з відомих їм материків. Український журналіст Анатолій Желєзний вважає, що міфи про Атлантиду і Всесвітній потоп виникли як спогади про падіння астероїда, що викликало повсюдні цунамі. Ймовірні розташування Санторін, вибух якого вірогідно став основою для міфу Атлантичний океан. В Атлантиці (Північному морі) існувала населена суша Доггерленд, що поєднувала Британію з материком. Вона була затоплена в мезоліті близько 5 тис. років до н. е. і тепер є мілиною Доггер-банка. Вірогідно, її затоплення відбулося в ході цунамі, спричиненого найбільшим з відомих зсувів ґрунту біля узбережжя Норвегії. Середземне море. Мінойський Крит, який здійснював великий вплив на Єгипет і Італію, зазнав поразки від об'єднаних військ еллінських племен на чолі з афінянами в XII ст. до н. е. Вірогідним розташуванням Атлантиди вказується Кікладське плато, затоплене близько 8 тис. років до н. е. після закінчення льодовикового періоду. Його залишки відомі як острови Кіклади. Поширена думка, що міф про загибель Атлантиди виник через вулканічний вибух острова Тіри (Санторіну) в XIV ст. до н. е., від якого постраждав також Крит і занепала мінойська культура. З Атлантидою також ототожнювалися затоплені споруди острова Фарос, які опинилися на дні в ході землетрусу. Платон згадує, що в Атлантиді було багато слонів, у чому вбачається зв'язок з Фаросом, через який ввозили слонову кістку. Північна Америка. В як можливий залишок Атлантиди фігурувала дорога Біміні в першій серії фільму «Пошук „Каліпсо“ Атлантиди». Атлантида в паранауці Володіння Атлантиди (білі) за Ігнатіусом Донеллі Міфічний острів зустрічається у паранаукових концепціях як прабатьківщина людства, місце виникнення цивілізації. Декотрі представники паранауки вважають, що атланти навіть перевершували сучасну їм світову цивілізацію. Ігнатіус Донеллі в книгах «Атлантида — допотопий світ» (1882) і «Раґнарьок — епоха вогню і смерті» (1883) виклав думку про те, що Атлантида начебто була фрагментом більшого материка, на якому виникла перша людська цивілізація. За Донеллі, атланти винайшли обробку металів, землеробство, науки та всі інші блага, якими підкорили відсталі народи і передали їм свої знання. Ця гіпотеза була розвинена такими окультистами і езотериками як Олена Блаватська, Рудольф Штайнер, Джеймс Черчвард, Едгар Кейсі і Грем Генкок. Значною мірою такий міф про Атлантиду був популяризований в другій половині XX ст. Дж. В. Лусом і Чарльзом Берліцом. За Ширлі Ендрюз і її книгою «Атлантида. За слідами зниклої цивілізації» (1997) атланти прибули в Атлантиду з Лемурії близько 100 000 років тому. Вони вивели кроманьйонців, встановили всесвітню мову, мали індустріальну цивілізацію, авіацію, і підтримували контакти з іншопланетянами. Британський теософ Альфред Персі Сіннетт у 1882 році стверджував, що отримав від махатми Кут Хумі таємні відомості про Атлантиду. Мовляв, Атлантида дійсно існувала, проте єгипетські жерці повідомили Солону тільки про останній її фрагмент, Посейдонію. Насправді ж затоплення материка тривало тисячі років, а початково він займав великі території в Атлантичному океані. Атланти володіли знаннями, яких неможливо досягнути сучасною наукою, але деградували через самолюбство. Низка езотериків, такі як Юліус Евола, пов'язували Атлантиду з Гіпербореєю. В першій половині XX ст. він висував расистську теорію білої атланто-нордичної раси, що нібито загинула через змішання з темношкірою лемурійською. Атлантида в фантастиці Атлантида у «Зоряній брамі» Атлантида часто описується у фантастиці, де переважно постає островом, на якому існувала високорозвинена цивілізація. Нерідко Атлантида зображується не загиблою, а певним чином вцілілою, хоча й прихованою. З образом Атлантиди перегукується ідеальна країна, описана в «Утопії» Томаса Мора. В романі Жуля Верна «20000 льє під водою» вона згадується потопленою на дні океану через виверження вулкану. Чарльз Каткліф Гайн описував у книзі «Загублений континент: Історія Атлантиди» колишні героїчні, хоча й марні, спроби врятувати його від тиранії та природного катаклізму. «Аеліта» Олексія Толстого містить згадку, що високорозвинені атланти врятувалися, переселившись на Марс. Пол Андерсон у романі «Прощавай, Атлантидо!» описував її островом, що загинув через пробудження повстанцями проти влади древніх жорстоких богів. У «Безодні Маракота» Артура Конан Дойла дослідники знаходять атлантів, які пережили затоплення острова і продовжують існувати завдяки складним машинам. У «Сильмариліоні» Джона Толкіна згадується аналог міфу про Атлантиду — острів Нуменор, потоплений через моральне падіння його жителів. В коміксах DC та Marvel Атлантида затонула, проте населена народами, що отримали здатність дихати під водою. Фільм «Вожді Атлантиди» зображає знахідку дослідниками цього острова на дні океану та залишки його високорозвиненої цивілізації. Анімаційний фільм «Атлантида: Загублена імперія» описує пошуки цього острова і що залишок Атлантиди з її жителями вцілів під дном океану. Франшиза «Трансформери» неодноразово описує Атлантиду або як зниклу людську цивілізацію, або космічний корабель, колонію тощо, роботів-іншопланетян трансформерів. У телесеріалі «Зоряна брама: Атлантида» це насправді величезний космічний корабель іншопланетян, творців людства. В основу міфу про Атлантиду тут лягли перекази про корабель і його затоплення на іншій планеті. Образ Атлантиди прослідковується в низці настільних ігор: континент Ультуан у Warhammer Fantasy, підводна цивілізація Ідонет в її послідовниці Age of Sigmar. У відеогрі Age of Mythology Атлантида — високорозвинена країна, що гине через війну зі злом, але частина її народу рятується. Походження наґів у Warcraft відсилає до загибелі Атлантиди. В Assassin's Creed Odyssey Атлантида була містом стародавньої цивілізації, затопленим аби не випустити з нього біологічну зброю, що загрожувала людям. Див. також * Атлантида: світ до потопу * Загублені землі * Індостанська плита * Лемурія * Пацифіда * Шамбала Примітки Література * Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Посилання Українська Атлантида Платон. «Діалоги»

Афі́на або Ате́на (; ) — давньогрецька богиня, одна з верховних олімпійських божеств. Вшановувалась як покровителька військового мистецтва, мудрості та ремесел. На противагу Аресові — богові нерозсудливої відваги, жорстокої, агресивної, часто несправедливої війни, Афіна вважалася покровителькою війни оборонної, котра допомагає своїм обранцям у хвилини крайньої небезпеки і веде їх до звитяги. Імена та епітети Богиня мала багато прізвиськ та епітетів, зокрема такі як Ерга́на () — робітниця, Палла́да () — воїтелька, Парфе́нос чи Парфе́на () — діва, Поліа́да (від — місто) — покровителька міста, Соте́йра () — спасителька, Трітогене́я () — народжена на березі Трітону (річка в Беотії), Ксенія () — гостинна. За старим українським правописом її імена та епітети передавались, відповідно, як Ате́на, Парте́на, Парте́нос. Афіна в міфах Афіна Паллада, богиня війни, мудрості та ремесел — Афінська академіяЗевс мав багато жінок і коханок. Першою його дружиною була найрозумніша з богинь Метіда. Але Уран і Гея (Небо й Земля), божества давнього покоління богів, застерегли, що коли Зевс матиме від Метіди сина, то він буде могутніший за нього й відніме в нього трон. Тому, коли Метіда завагітніла, Зевс проковтнув її. Згодом він звелів розбити собі голову і звідти вийшла Афіна, що успадкувала від матері розум і розсудливість. Народ пеласгів вважав, що богиня Афіна з'явилася на березі озера Тритон в Лівії, де її знайшли і вигодували три лівійські німфи. Будучи дівчинкою, Афіна ненавмисно убила свого товариша, гіганта Палланта, коли вони зійшлися в жартівливій сутичці, озброєні мечем і щитом. В знак скорботи вона додала до свого імені ім'я Паллада. Афіна винайшла флейту, трубу, керамічний горщик, плуг, граблі, ярмо для волів, вуздечки для коней, віз і корабель. Вона першою стала навчати мистецтву лічби і всіх жіночих рукоділь, включаючи куховарство, ткацтво і прядіння. Будучи богинею війни, вона, тим не менш, не відчувала радості в битвах, подібно Аресові або Ериді, а воліла вирішувати суперечки мирним шляхом. У мирні дні вона не носила зброї, а коли потребувала її, то брала зброю у Зевса. Однак, вступивши в бій, вона ніколи не зазнавала поразки, навіть в битві з самим Аресом, і мудрі воєначальники завжди зверталися до неї за порадою. Багато богів, титанів і гігантів бажали одружитися з Афіною, але вона відкидала всі залицяння. Одного разу під час Троянської війни, не бажаючи просити зброї у Зевса, який оголосив себе в цій війні нейтральним, вона попросила Гефеста зробити їй власні обладунки. Гефест відмовився взяти плату, погодившись виконати роботу, якщо Афіна віддасться йому. Перед цим Посейдон пожартував над ним, що в кузню Гефеста іде Афіна і за згодою Зевса хоче, щоб хто-небудь силою оволодів нею. Коли Афіна вирвалася, сім'я Гефеста пролилося на неї трохи вище коліна. Вона витерлася жмутом шерсті, який кинула на Гею-землю, таким чином запліднивши її. Гея відмовилася виховувати дитину, та Афіна взялася виховати її сама. Народженого землею хлопчика Еріхтонія вона передала в скрині Аглаврі, старшій дочці царя Кекропа, наказавши не відчиняти її. Богиня обрала саме його, бо Кекроп першим утвердив моногамію, розділив Аттику на дванадцять частин, збудував храми в Афінах, скасував людські жертвопринесення богам. Аглавра з дочками з цікавості відкрили скриню і побачили, що Еріхтоній має замість ніг змій. Нажахані, вони кинулися з Акрополя і розбилися. Довідавшись про цю новину, Афіна впустила скелю, яку несла на укріплення Акрополя. Ця скеля тепер відома як Лікабеттська гора. Еріхтоній же сховався під егідою Афіни, а та турбувалася про нього, як про рідного сина. Коли Еріхтоній виріс, він став царем Афін і навчив людей добувати срібло і робити колісниці, запряжені чотирма кіньми. За це його було поміщено на небо у вигляді сузір'я Візничого. Коли Тіресій одного разу підгледів, як вона купалася, богиня наслала на Тіресія сліпоту, але натомість наділила його даром провидіння. Однак, одного разу вона проявила жорстокість. Арахна, царська дочка з міста Колофона, була такою майстерною ткалею, що сама Афіна не могла змагатися з нею. Розглядаючи полотно, на якому Арахна виткала картини любовних пригод олімпійців, богиня не змогла знайти жодного недоліку і з заздрощів розірвала полотно на частини. Арахна через це повісилася на кроквах. Афіна перетворила її на павука, найогиднішу для неї істоту, а мотузку перетворила в павутину. Культ Афіни Червонофігурне зображення на амфорі Андокіда. Геракл та Афіна. Бл. 520 — 510 р. до н. е. Державне античне зібрання. Мюнхен Оскільки мати не народжувала Афіну, вона була позбавлена жіночих нахилів; Афіна — богиня-чоловік (Андротеа) на противагу розніженому Діонісові, що був богом-жінкою. Афіна — витвір суто грецький, втілення державної мудрості, величної й незламної сили. Для афінян цнота їхньої богині була символом неприступності міста Афіни, і тому вони заперечували в своїх міфах існування в Афіни дітей. Покровителька ремесел У різних областях Греції її як божество уявляли й розуміли по-різному. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя і праці. Вона — товаришка Гефеста, покровителька ручної праці; афінські гончарі шанували її нарівні з Прометеєм, який дав вогонь для випалювання глини. У «Роботах і днях» Гесіода її слугою є тесля. Такі мирні риси вдачі не пасують до міцного щита і грізного списа, які Гомер (за більшістю міфів) дає в руки богині, її атрибути змія і сова, яка бачить уночі, — ознака, що богиня не спить удень і вночі. Богиня-воїн В Аттиці, Еліді, Ахеї, Лаконії, на берегах Малої Азії, на островах Егейського моря, в Лівії, Італії, Сицилії їй поклонялись як суворій, войовничій і справедливій богині, символізуючи в її йменні моральні, вольові й етичні уявлення тогочасного світу. З Афіною пов'язано назву головного міста Аттики — Афін (Athenai). Богиня символізує собою ясність ефіру, небесну силу, яка керує блискавкою, хмарами й світилами. Богиня мудрості та Місяця Згодом Афіна стає божеством духовної діяльності, мистецької винахідливості й мислення. Космогонічний переказ приписує Афіні походження з води, тому численні озера й річки вважались місцями культу богині. Вона була також богинею Місяця, допомагала породіллям (пор. Ілітія). Храми та святилища Афіни Особливо багатий на символічні натяки і спогади афінський культ богині, яку шанували в двох святилищах: в Ерехтеї, де стояло її дерев'яне зображення (за переказом, воно впало з неба), та в Парфеноні. Перше святилище існувало в сиву давнину; з ним пов'язувалися спогади про культ Афіни. Тут росла священна маслина, були сліди боротьби богині з Посейдоном, могили героїв і пам'ятники жрецьких родів, які мали стосунок до її культу. Афіна Ерехтея, Афіна Паллада — покровителька міста, її тут шанували нарівні з Ерехтеєм — стародавнім афінським владарем-автохтоном, який був її жерцем. Пізніше культи інших богів змішалися з культом Афіни. Найважливіші свята на честь богині Найважливішими святами на честь Афіни були: скірофорії (наприкінці червня), під час яких ішла святкова процесія з Афін до Фалера; прохаристерії — святкування приходу весни; осхофорії — свято збирання винограду; халкеї — свято на честь Гефеста й Афіни; панафінеї — свято, коли до храму Афіни приносили пеплос і надягали його на статую тощо. Під час цих свят юнаки давали богині присягу на громадянське служіння. В «Іліаді» Афіна зображена богинею мужності й войовничості. Персей, Беллерофонт, Тідей, Ясон, Геракл, Ахіллес, Діомед, Одіссей — її улюблені герої. Образ Афіни в мистецтві Геракл та Афіна. Бл. 480-470 р. до н. е.. Державне античне зібрання. Мюнхен Коли почало розвиватися мистецтво, вона стала покровителькою розумової й художньої творчості, їй приписують винахід флейти й військового танцю. У мистецтві Афіну зображували войовничою богинею зі списом, щитом, у шоломі та із статуєю Ніке; іноді з нею був атрибут жіночої праці — прядка. Першим дав ідеальне втілення Афіни Фідій. З численних його творів відомі: статуя Афіни-Діви (Athena Parthenos) на Парфеноні з егідою, у шоломі, із сфінксом, списом і статуеткою Ніке на правій руці; бронзова статуя Афіни Промахос із щитом і в шоломі, вершок якого було видно далеко з моря; бронзова статуя Лемноської Паллади в жіночому головному уборі, що зображувала її як богиню миру й духовної діяльності. У всіх цих статуях митець відтворив ясність духу, величний спокій і духовну могутність богині. Афіну зображували із совою біля ніг або з вужем (пережитки тотемізму в культі богині). Образ Афіни знайшов утілення в творах Н. Пуссена, Клод Лоррена, Сандро Боттічеллі, Андреа Мантеньї, Тінторетто, Веронезе й інших художників, а також у музично-драматичному мистецтві, особливо XVII — XVIII ст. Мінерва як Римська Афіна У Римі Афіну ототожнювали з Мінервою — покровителькою ремесла й лікування (Мінерва Медіка), що вважалася також богинею війни. Юпітер, Юнона й Мінерва утворювали так звану Капітолійську Трійцю зі святинею на Капітолії. У храмі Мінерви на Авентині збиралися поети й актори, на пагорбі Целій містилося святилище Мінерви Медіки, куди ходили на прощу хворі. Ремісники й митці влаштовували на її честь свята між 19 — 24 березня; в ці дні шкільна молодь приносила вчителям плату за навчання. З ім'ям Мінерви пов'язано чимало афоризмів: «Мінерва, що вийшла з голови Юпітера» — те, що з'явилося в готовому вигляді; «Сова Мінерви вилітає ночами» — мудрі думки з'являються вночі тощо. Мудрість богині нерідко обігрується і в літературі. Див. також * 881 Афіна — астероїд, названий на честь богині. Примітки Джерела Література * Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31. * Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1. * Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. - М. : Прогресс, 1992. - 620 с. *

Афродіта Афроді́та (, Aphrodítē, ; , ) — у грецькій міфології богиня краси та любові. Одна із 12 верховних олімпійських богів, що мешкають на Олімпі. Цариця німф і грацій. Остання дочка небесного бога Урана; за іншою версією — донька Зевса. Дружина бога ковальства і майстерності Гефеста. Відома численними подружніми зрадами із богом війни Аресом, богом-вістуном Гермесом та іншими. Мати бога кохання Ероса; серед інших дітей — Фоб, Дейм, Гармонія, Антерос, Гермафродит, Роде, Ерікс, Пейто, Тіхе, Евномія, Харити, Пріап, Еней. У римлян відома як Венера. Головний і найстаріший центр вшанування — храм Афродіти Кітерійської (VI ст. до н. е.) на острові Кітера. Афродіта була однією з трьох богинь, ворожнеча між якими призвела до початку Троянської війни, і вона відіграє головну роль у всій «Іліаді». Афродіта представлена у західному мистецтві як символ жіночої краси і з'явилася в численних творах західної літератури. Вона є головним божеством у сучасних неоязичницьких релігіях, зокрема в церкві Афродіти, Вікки та Еллінізму. Ім'я та епітети За Гесіодом, Афродіта народилася з морської піни, коли в море впали краплі крові і сперми оскопленого Кроносом Урана. Звідси етимологічний зв'язок імені богині з — піна, але більшість сучасних учених вважають це хибною народною етимологією. Ранні дослідники класичної міфології робили спроби довести, що ім'я Афродіти має грецьке або індоєвропейське походження, але тепер ці намагання здебільшого були полишені. Вважається, що ім'я Афродіти має негрецьке, ймовірно, семітське джерело, але його точне походження неможливо визначити. Науковці кінця ХІХ і початку ХХ століть, приймаючи етимологію «піни» Гесіода як справжню, проаналізували другу частину імені Афродіти як * -odítē «мандрівниця» або * -dítē «світла». З останніх досліджень, Майкл Джанда, також приймаючи етимологію Гесіода, стверджував на користь останньої з цих інтерпретацій і заявляв, що історія народження з піни є індоєвропейським міфом. Так само Кшиштоф Томаш Вітчак пропонує індоєвропейську сполуку abʰor- «дуже» та dʰei- «світити», також посилаючись на Еос, а Деніел Келліган інтерпретував її ім'я як «та, що світить з туману/піни». Інші вчені стверджують, що правдивість цих гіпотез малоймовірна, оскільки атрибути Афродіти повністю відрізняються від атрибутів як Еос, так і ведичного божества Ушас. В «Іліаді» Афродіту названо з епітетами: Переможниця (Нікефорос), Войовнича (Арея), Царствена (Басілея), Покровителька троянців. З розповіді Гесіода про народження Афродіти з шумовиння морських хвиль, виникає уявлення про неї як про покровительку мореплавства; звідси епітети: Талассія, Пелагія (Морська), Анадіомена («Та, що виходить з морської піни») тощо. Під впливом фінікійського пантеону Афродіта зближується з Астартою і стає богинею пристрасті й хтивості. В Афінах шанували Афродіту Пандемос (Усенародну), що як покровителька шлюбу вважалась уособленням єдності народу. Згодом її перевели в ранг Афродіти Гетери, а в Коринфі й Ефесі вона мала навіть наймення Порне (тобто, повія). Останній епітет походить від того, що жриці Афродіти, наприклад, у Коринфі, займалися храмовою проституцією. Такій богині протиставляється Афродіта Уранія (Небесна), якій віддавали особливу шану в Сікіоні й Аргосі, де вона ототожнювалась із старшою з трьох мойр. Міфи Народження Місце народження Афродіти — Петра-ту-Роміу біля села Куклія, що внесене до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Згідно з Гесіодом, коли Кронос оскопив свого батька Урана і викинув його геніталії в море, вода спінилася. З піни виникла оголена Афродіта на морській раковині та на ній припливла до берега. Спочатку новонароджена богиня опинилася на острові Кітера. Місцем народження богині вважають скелю Петра-ту-Роміу біля села Куклія близько 16 км від міста Пафос на середземноморському острові Кіпр. Подорожі Побачивши, що він надто малий для життя, Афродіта відплила до Пелопоннесу, а потім до міста Пафос, що на Кіпрі. Саме там згодом виникло її головне святилище. Де Афродіта ступала по землі, виростали трави і квіти, а навколо літали голубки і горобці. Дочки Феміди, Пори Року, побачивши Афродіту, поспішили на Кіпр одягнути і заквітчати богиню. Також існують перекази, згідно яких Афродіта була дочкою Зевса і Діони. Афродіта стала богинею кохання і краси та отримала чарівний пояс або ремінь. Жінка, людина чи богиня, котра носила його, могла закохати в себе будь-якого чоловіка. Часом Афродіта давала пояс іншим богиням, зокрема Гері, щоб та втихомирювала гнів свого чоловіка Зевса.Афродіта КнідськаЗевс, що згодом став названим батьком Афродіти, видав її заміж за бога-коваля Гефеста, але вона часто зраджувала йому з богом війни Аресом. Від нього і народила трьох дітей: Фобоса, Деймоса і Гармонію. Гефест довго не здогадувався про невірність дружини, поки вона не затрималася з Аресом надовго у храмі у Фракії, де їх побачив бог сонця Геліос і не розповів усе Гефесту. Бог-коваль замислив помститися та викував тонку, проте напрочуд міцну, бронзову сітку. Її він залишив на своєму ложі, коли Афродіта вкотре зляглася з Аресом, сітка непомітно обплутала їх. Гефест покликав усіх богів подивитися на осоромлених коханців і заявив, що не звільнить Афродіту, поки Зевс не поверне йому всіх коштовних весільних подарунків. Але Зевс засудив Гефеста, назвавши негідним вчинком виставляти напоказ невірність дружини, та відмовився повертати йому дари. Цим скористався Посейдон, котрий, побачивши оголену Афродіту закохався в неї та пообіцяв примусити самого Ареса за звільнення коханців повернути подарунки. Гефест погодився, але за умови, що коли Посейдон не зуміє цього зробити, то сам мусить опинитися в сітці замість Ареса. Бога війни було відпущено, а Афродіта вирушила на Пафос, де омилася в морі й відновила свою цноту. Після цього Афродіта народила від Гермеса Гермафродита, а Посейдону в подяку за її звільнення — Рода і Герофіла. Арес не дотримався угоди і не повертав дари, але й Гефест передумав забирати їх. Згодом Афродіта зляглася з Діонісом, що Гера не могла стерпіти і покарала Афродіту за безладні зв'язки. Вона народила бога Пріапа, що мав величезні геніталії, які не міг приховати і мусив завжди мати непристойний вигляд. Хоча Зевс ніколи не ділив ложа з Афродітою, вона приваблювала його через силу свого поясу. Не в змозі протистояти хтивим думкам, Зевс задумав принизити Афродіту. Він наслав на неї кохання до смертного царя народу дарданів Анхіса. Явившись цареві в образі принцеси, Афродіта звабила його і провела з ним ніч, а на ранок розкрила, що є богинею. Афродіта взяла обіцянку нікому не розповідати про це. Наляканому Анхісу вона зі свого боку пообіцяла, що його син стане знаменитим. Але Анхіс в колі друзів став вихвалятися, що переспав з богинею. Почувши це, Зевс кинув у зухвальця блискавку. Афродіта відбила її поясом і блискавка влучила під ноги. Після цього цар лишився живим, але ніколи більше не міг ходити. Афродіта народила йому героя Енея, але більше не зустрічалася з Анхісом. Одного разу дружина царя Кініра стала вихвалятися, що її дочка Смірна прекрасніша за саму Афродіту. Богиня кохання покарала її, пробудивши в Смірни потяг до рідного батька. Коли цар був п'яний, Смірна зляглася з ним. Той, протверезівши і побачивши, що відбулося, схопився за меч і Смірна мусила рятуватися втечею. Коли батько наздогнав дочку, Афродіта перетворила Смірну на миррове дерево. Кінір розрубав його надвоє і з дерева виник Адоніс, якого Афродіта передала Персефоні. Коли Адоніс виріс, Афродіта і Персефона стали сперечатися чиїм коханцем він стане. Зевс розсудив їх, постановивши аби Адоніс третину року проводив з однією, третину — з іншою, а ще третину як забажає сам. Та Афродіта, користуючись чарівним поясом, змусила Адоніса більшість року бути з нею. Персефона звернулася до Ареса щоби той встановив справедливість. Бог війни обернувся на вепра і роздер Адоніса, котрий помер і спустився в Царство Мертвих, до Персефони. Також існували оповіді, що Адоніса роздер Аполлон за образу Афродіти. З метою викликати в Адоніса ревнощі, Афродіта віддалася аргонавту Буту, від якого народила царя Ерікса. Від Адоніса вона зуміла зачати Голга, що заснував місто Голги і Берою, котра заснувала Берої. Хоча Афродіта керувала коханням, одного разу вона сіла прясти. Афіна, назвавши це втручанням у довірені їй справи, пригрозила покинути свої обов'язки. Вибачившись, Афродіта відтоді не бралася за жодну роботу. Коли Дексікреон скористався її порадою як розбагатіти, то в подяку збудував храм Афродіти на Самосі. Культ Афродіти Афродіта Кнідська Свято Афродіти відзначалось, як правило, весняної ночі в садах і супроводжувався співом і танцями. Давні греки вважали, що богиня не любить кривавих жертвопринесень, тому для неї спалювали пахуче зілля й приносили у жертву троянди, яблука, гранати й мирти, та тільки зрідка вбивали жертовних тварин. Культ Афродіти значною мірою походить від культу фінікійської богині Астарти, яка споріднена зі східно-семітською богинею Іштар, чий культ був заснований на шумерському культі Інанни. Основними культовими центрами Афродіти були Кітера, Кіпр і Коринф. У Спарті Афродіті поклонялися як богині-воїну. Вона також була богинею-покровителькою повій. У давньогрецькому мистецтві тип зображень Афродіти зазнав багатьох змін. Перші пластичні втілення богині, як і її культ, проникли в Грецію з Кіпру, однак їхнє походження слід шукати у Вавилоні, Халдеї й Сузіані, де віддавали шану божествам, за значенням близьким до грецької Афродіти, і звідки дійшли до нас теракотові статуетки богині, винуватиці зародження й розмноження всього живого. Статуетки зображують богиню голу, прикрашену головним убором, намистами й браслетами, або у вигляді жінки, яка руками тисне груди для того, щоб з них полилося молоко (одна із статуеток Луврського музею). За посередництвом фінікійців цей тип статуй Афродіти занесено з Азії на Кіпр, про що свідчать кілька репродукцій, знайдених на острові. Азійське походження мають і ті кіпрські статуетки, на яких богиню зображено в довгому вбранні, з яблуком або квіткою в правій руці (ліва рука схована під одягом біля грудей). Античне грецьке мистецтво довго перебувало під впливом цих творів, але згодом внесло в скульптуру суто еллінську сувору грацію. Можливо, спочатку Греції була відома лише Афродіта Уранія (Небесна), влада якої поширюється на всю природу і яка, за висловом Евріпіда, несе на землю любов і родючість. Афродіта Уранія була уособленням фізичної сили природи і як богиня небесного начала мала також епітет Акрайя (Гірська). Під цим іменням її шанували на Кіпрі, в Кніді, Коринфі, Аргосі, на горі Фріку (в Сицилії) та ін. Культ богині відзначався простотою. В Еліді була статуя роботи Фідія: богиня в образі жінки наступає однією ногою на черепаху (символ домовитості). Поряд з нею друга статуя, що належала Скопасові; вона зображувала богиню, яка сидить на цапові (цап був символом хтивості). У цій суперечливості відтворено властивості Афродіти Уранії як покровительки, з одного боку, чистого кохання й сімейного начала, з другого — хтивості й тілесних насолод (Афродіта Пандемос). Крім того, Афродіта Уранія вважалася богинею садів, квітів, весни, одним словом — живих рослинних сил і родючості; До попередніх уявлень про богиню згодом приєднується поняття про її чарівну вроду, проте навіть у V ст. до н. е. грецька пластика лишається вірна суворому архаїчному типові. У міру того, як мистецтво греків ставало менш релігійним, іконографічний тип богині втрачав свою суворість, робився привабливішим, більш почуттєвим. Сама її особистість роздвоїлась і поряд з попередньою Афродітою Уранією з'явилась інша — Афродіта Пандемос (Усенародна), яка уособлювала любострасність і хтивість. Поступових видозмін зазнав також іконографічний тип Венери: від Венери Мілоської до скульптур, виконаних за типом Праксітелевої голої Афродіти Кнідської. Культ Афродіти був перенесений до Риму, де її ототожнювали з Венерою; можливо, культ богині перейшов туди з Сицилії, де дуже рано був споруджений храм Афродіти Еріцінської. Староримська Венера була богинею садів, весни, зростання і розквіту; згодом Венера в Римі набуває всіх епітетів Афродіти і крім іншого стає покровителькою морських подорожей. Цезар і Август особливо піклувалися культом Венери як матері (через Анхіса й Енея) римського народу і роду Юліїв. У Ашкелоні її ототожнювали з Астартою, Тіхе та Фортуною. Вшанування Афродіти заборонив імператор Костянтин Великий, але воно протрималося ще до 535 року. Створений античним мистецтвом тип Афродіти-Венери був відновлений в епоху Відродження. У живописі особливою популярністю користувалися сцени, пов'язані з Адонісом, Аресом, Гефестом, Парісом, а також тема народження Афродіти (Сандро Боттічеллі, Тіціан, Рубенс, Антоніс ван Дейк). Серед художників нового часу до міфів про Афродіту зверталися Жан Енгр, Беклін Арнольд, Ансельм Фейєрбах, скульптори Бертель Торвальдсен, Арістид Майоль та ін. Ці ж теми, особливо міф про Афродіту й Адоніса, розроблялись і в музиці (Паоло Сакраті, Джон Вівер, Карл Орф). І досі образ Афродіти не втратив своєї привабливості для митців, які в цьому образі втілюють уявлення сучасників про жіночу вроду і грацію. Сім'я * Батько: Уран або Зевс * Мати: Діона або Гера * Брати/сестри: Меліади, Еринії, Гіганти * Чоловік: Гефест * Діти: Ерос Фоб Дейм Гармонія Антерос, Гермафродит Роде Ерікс Пейто Тіхе Евномія Харити Пріап Еней В українській літературі У творчості Максима Рильського Афродіта згадується найчастіше з-поміж образів античної міфології. Вона фігурує в збірках «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Де сходяться дороги», «Знак терезів» як у порівняннях, так і сюжетах про античність. Див. також * 1388 Афродіта — астероїд, названий на честь богині. Примітки Джерела Література * Словник античної міфології — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. * Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31. * Замаровский Войтех. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1. * Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с. Посилання

II століття нашої ери ( Національний римський музей ) Зображення сидячої весталки. У Стародавньому Римі Весталки ( ) були жрицями Вести, богині домашнього вогнища й родинного життя . Їхнім головним обов'язком було підтримувати священний вогонь, якого не дозволялося гасити. Весталки були звільнені від звичайних соціальних зобов'язань, як виходити заміж і народжувати дітей. Вони приймали 30-річну обітницю цнотливості, щоб присвятити себе вивченню і правильному дотриманню проводження державних ритуалів. У 382 році н.е. християнський імператор Граціан конфіскував державні доходи, призначені для культу Вести в Римі, і невдовзі весталки зникли з історичних записів. Історія За словами авторів римського імперського періоду Лівія, Плутарха і Геллія король Нума Помпілій, який правив приблизно в 717–673 р. до н.е. ,ввів весталок і призначив їм платню з державної скарбниці. Плутарх приписує заснування храму Вести Нумі, який призначив спочатку двох жриць - Геганію та Вененію, а згодом ще Канулею й Тарпею, за якими наказав ретельно стежити. У легендах Тарпея, дочка Спурія Тарпея, була зображена як зрадниця. Лівій також каже, що жриці Вести беруть свій початок з Альба-Лонги . Весталки стали могутньою і впливовою силою в Римській імперії. Вони були включені у всі основні посвячення та церемонії, де їх вважали поважними гостями.Також ширилася думка, що весталки володіли магічною силою. Промовляючи певну молитву, могли навіть передбачити втечу рабів. Точно невідомо, коли весталки були розпущені, але це, мабуть, сталося незабаром після того, як імператор Граціан конфіскував їхні доходи. Останньою відомою весталкою є Келія Конкордія. Згадка про неї належить язичницькому історику Зосиму. Він розповідає, що під час візиту Феодосія I до Риму в 394 році нашої ери племінниця імператора Серена образила стару вестанку, яку вважають останньою в своєму роді. Проте з розповіді незрозуміло, чи культ Вести все ще функціонував (і, таким чином, підтримувався цією єдиною весталкою) на той момент. Головна весталка Існувала й головна весталка. Вона наглядала за зусиллями інших жриць. За словами Тацита відомо, що одна з головних весталок керувала 57 років. Кількість весталок Як вже було сказано вище, за словами Плутарха, коли Нума заснував колегію весталок, їх було лише дві, потім ця кількість зросла. Умови Весталок приймали в жриці до статевого дозрівання (коли їм було по 6–10 років) . Шлях весталок був поділений на три десятилітні періоди, протягом яких жриці були студентами, слугами та вчителями. Після 30-річного терміну служби кожна весталка виходила на пенсію і замінялася іншою жрицею. Після виходу на пенсію кожній виплачували гроші і дозволяли виходити заміж. Великий понтифік (вища жрецька посада), виконуючи роль батька нареченої, зазвичай влаштовував шлюб із відповідним римським дворянином. Шлюб з колишньою весталкою був дуже шанований, і вважалося, що він кожному приносить удачу. Будинок весталок і храм Вести Відбір Для того, що б дівчина стала весталкою, повинна була бути вільною від фізичних і психічних вад, мати живих батьків і бути дочкою вільнонародженого жителя Риму. Церемонія вибору була відома як . Коли дівчину відбрали у весталки, понтифік вказував на неї і відводив від батьків зі словами: "Я приймаю тебе, за жрицю весталок, яка буде виконувати священні обряди, що за законом має весталка виконувати від імені римського народу". Як тільки вона входила у храм Вести, то опинялася під служінням і захистом самої богині. Коли одна жриця помирала, в стінах головної весталки представляли кандидатів для заміни. Проте ці дівчата, не обов’язково повинні були бути неповнолітніми або незайманими (могли бути вдовами чи розлученими), хоча рідко були старшими за померлу весталку, яку заміняли. Обов'язки храмом Вести, є вогнище (на передньому плані). До їхніх обов'язків входило: підтримання священного вогню, збір води зі священного джерела, приготування їжі, яка використовувалася в ритуалах, та догляд за священними предметами в храмі. Вони підтримували священний вогонь Вести, з якого будь-хто міг отримати вогонь для домашнього використання. Також весталкам було покладено відповідальність за збереження заповітів, охорону деяких священніх обєктів, виготовлення особливого борошна. Привілеї Переваги, які надавалися весталкам, були значними. Присутність жриць була потрібна для проведення численних публічних церемоній. Їх завжди перевозили в критій двоколісній кареті, перед якою стояв ліктор. Весталки займали почесне місце на публічних іграх і виставах. Вони висловлювали свої думки, і до них безперечно прислухалися. Весталкам довіряли також й важливі державні документи, як публічні договори, через їх непідкупний характер. Їхня особистість вважалася священною, і якщо хтось ранив весталку, зразу ж був покараний. Можна зробити висновок, що кожну весталку поважали та берегли. Важливим правом жриць було звільняти ув’язнених і рабів, торкаючись до них. Якщо засуджений до смертної кари бачив весталку, що йшла до нього, то він автоматично отримував помилування. Покарання Зображення посвяти весталки на початку 18 століття, автор Алессандро Маркезіні Будинку весталок У храмі Вести. 1902 р. Допустити гасіння священного вогню було серйозним порушенням обов’язку. Це означало, що богиня зняла свій захист з міста. Тих весталок, які були винними у цьому злочині, карали побиттям, яке проводилося в темряві та крізь завісу, щоб зберегти їхню скромність. Вважали, що цнотливість весталок прямо впливає на здоров’я та добробут Римської імперії. Оскільки незайманість жриць безпосередньо пов’язана зі священним горінням вогню,то якщо його погасили, можна було б припустити, що весталка вчинила неправильно, або вона просто знехтувала своїми обов’язками. Коли дівчина вступала до лав жриць , то залишила владу своїх батьків і ставала дочкою держави. Тому будь-які статеві стосунки з громадянином вважалися як акт державної зради. За порушення клятви безшлюбності весталок хоронили заживо. Їх ховали у підземній камері, забезпечуючи на кілька днів їжою та водою. Стародавня традиція вимагала, щоб нецнотливу весталку поховали живцем у місті, це був єдиний спосіб вбити її, не проливаючи її крові, що було заборонено. Однак така практика суперечила римському праву, згідно з яким ніхто не може бути похований у місті. Щоб вирішити цю проблему, римляни поховали жрицю з номінальною кількістю їжі та інших запасів не для того, щоб продовжити її покарання, а для того, щоб весталка технічно не була похована в місті. Вважається, що перші весталки в Альба-Лонзі були «вбиті» за те, що вони порушили обітницю безшлюбності, а їх нащадків мали кинути в річку. Прикладом є мати Ромула і Рема, яка була змушена стати весталкою, і коли вона народила близнюків, її просто закували ланцюгами і кинули до в'язниці, а дітей викинули в річку. Випадки нецнотливості були поодинокі. Проте деякі весталки були покарані несправедливо. Будинок весталок Реконструкція Будинку весталок Крістіана Хюльсена (1905) Будинок весталок був резиденцією жриць в Римі. Розташовувався він за храмом Вести (в якому зберігався священний вогонь). Головними святом богині Вести була Весталія. Його відзначали з 7 по 15 червня. Але лише 7 червня святилище (куди зазвичай не входив ніхто, окрім її жриць - весталок) було доступне для матерів сімей, які мали принести тарілки з їжею. Весталки проводили церемонії, де збирали зерно та ліпили солоні пиріжки для свята. Все потрібно було зробити ідеально і правильно, бо це був найсвятіший час для Вести. Вбрання Статуя Весталки Протягом усього часу образ Весталки представляв собою жінку, одягнену в білий священицький одяг, що символізує чистоту та божественність. Весталки також мали складну зачіску, що складалася з шести або семи кісок. В ній жриці носили тканинну стрічку, яка вкладалася у волосся. Це тісно пов'язане зі статусом римської матрони. Також варто зазначити, що спосіб, у який весталки укладали волосся, був таким, як римські наречені укладали волосся в день весілля. Сукні, які носили весталки та римські наречені також були схожі, за способом зав’язування. Це зіставлення між одягом і стилем, які носять весталки, наречені або матрони, особливо інтригує і вивчається ретельно. Основними предметами одягу були інфула, суфібулум і палла. Інфула мала бути білого кольору і виготовлена з вовни. Зазвичай під суфібулом знаходили червоні та білі вовняні стрічки, які символізували відданість зберігати вогонь Вести. Палла була завжди накинута на ліве плече. Легендарні весталки Рея Сільвія, яка була весталкою з Альба-Лонги та міфічною матір'ю засновників Риму Ромула і Рема . Емілія, була римською весталкою, яка одного разу, коли священний вогонь погасили, молилася Весті про допомогу, а потім дивом розпалила його, кинувши частину свого одягу на згаслі вугілля. Аквілії Севери( Національний археологічний музей, Афіни ) Існування за межами Риму Різні записи свідчать про існування весталок в інших місцях, за межами центру Риму. У Західному мистецтві Весталки використовувалися у Західному мистецтві як зразки жіночої чесноти та чистоти в алегоричних портретах. Єлизавета I була зображена, тримаючи решето, щоб викликати Туччу, весталку, яка довела свою чесноту, несучи воду в решеті. Часто жінки бажали мати портрети у вигляді весталок. У середовищі Франції 18-го століття такі картини здаються задуманими та наповненими іронічною еротикою. Пізніші весталки стали зображенням республіканської чесноти. Посилання

Зодіакальні таблиці. Апокаліптичний рукопис XV сторіччя Зодіа́к ( — звірине коло) — сукупність 12 рівних секторів уявної смуги, яка розташована вздовж екліптики — великого кола небесної сфери, по якому відбувається видимий річний рух Сонця. Це смуга чи пояс завширшки 8° по широті обабіч екліптики, в межах якої відбувається також видимий рух Місяця і планет Сонячної системи (Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн). Розташування будь-якої планети чи зірки всередині чи назовні Зодіаку визначається перпендикуляром від неї до екліптики, а точка перетину цього перпендикуляра з екліптикою визначає екліптичну довготу зірки чи планети. Історія Виділення Зодіаку як кола небесної сфери, вздовж якого відбувається видимий рух Місяця, Сонця і планет, відбулось у Вавилоні. Перша згадка про зодіакальний пояс у письмових джерелах Вавилона є в серїї клинописних табличок «Мул Апін» (MUL.APIN — сузір'я Плуга), датованих початком VII століття до н. е.: тексти містять перелік 18 сузір'їв на «шляху Місяця» і вказано, що Сонце і п'ять планет пересуваються цим же шляхом, а також виділяється група при-екваторіальних (відповідно, близьких до екліптики) зір. У VII—VI століттях до н. е. згадується поділ зодіакальної зони на 36 ділянок по 10° (так звані деканати, декани або фаси). Поділ зодіаку на 12 рівних частин по 30° відбувся, імовірно, на початку V століття до н. е., коли 10°-ні ділянки були згруповані по три — на цей період припадають згадки зодіакальних гороскопів; у вавилонських астрономічних «щоденниках» 12 зодіакальних сузір'їв згадуються з кінця V — початку IV століть до н. е. Поділ зодіаку на 36—12 ділянок був зумовлений шістдесятковою системою числення Вавилону. Коло поділялося на 360 частин (градусів), що приблизно відповідало кількості днів у році. Зодіакальна вавилонська система служила також і системою небесних координат: екліптичні довготи світил відраховувались в межах зодіакальної ділянки від його західної межі на схід. Дендерський зодіак у Луврі Декадна система з 10°-ми ділянками була сприйнята єгипетською астрономією, причому кожній ділянці — декаді — було відповідно призначено деканальні божества (в грецькому варіанті — «декани»). В елліністичному Єгипті користувались комбінованою системою — прикладом чого є так званий Дендерський зодіак (1 ст. до н. е.) — барельеф, котрий розташовувався на стелі одного із приміщень храму богині Хатхор у Дендері, де кожен із дванадцяти зодіакальних секторів розбито на три декани. Грецька астрономія перейняла зодіакальну систему вавилонян у варіанті з поділом на 12 однакових частин. Перша згадка зодіаку в грецьких джерелах пов'язана з Евдоксом Кнідським — основоположником давньогрецької теоретичної астрономії (середина IV ст. до н. е.) Було виділено окрему групу з 12 сузір'їв, кожне з яких позначалося окремим знаком. Назви знаків і сузір'їв у ті часи збігалися. Знаками зодіаку позначали також місяці. Давні греки пов'язували знаки зодіаку з міфами: Овен — золоторунний баран, що ніс Фрікса й Геллу, Телець — бик, який викрав Європу, Близнята — Діоскури, Лев — Немейський лев, Стрілець — Кентавр, Рак — рак, що хотів допомогти Лернейській гідрі, коли на неї напав Геракл тощо. Види Зодіаку * тропічнийЗа часів Гіппарха точка весняного рівнодення розташовувалася у сузір'ї Овна і знак цього сузір'я застосовується для позначення точки весняного рівнодення і досі, хоча за дві тисячі років внаслідок прецесії вона змістилася у сусіднє сузір'я Риб. Перські астрологи середини I тис. н. е. та арабські астрологи наступних століть використовували тропічний Зодіак, що підтверджується збереженими десятками арабських гороскопів на інгресію Сонця в знак Овна: ці інгресії збігалися з датами весняних рівнодень. Саме цей Зодіак використовується західними астрологами і дотепер. * сидеричний — відлік координат прив'язаний до визначених зірок, відповідно, до сузір'їв.Власне сидеричний Зодіак використовується в індійській астрології, маючи кілька варіантів. Внаслідок явища випередження рівнодень тропічне зодіакальне коло зміщується не лише на фоні нерухомих зодіакальних сузір'їв, а й щодо сидеричного зодіакального кола, або, аналогічно, сидеричний та тропічний зодіаки дуже повільно зміщуються один щодо іншого. Раз на понад дві тисячі років інший знак сидеричного зодіаку персікається з 0°Овна тропічного, що початкує зміну астрологічної ери (наприклад, закінчення ери Риб та настання ери Водолія). Знаки Зодіаку Традиційно Знаки Зодіаку згруповані за різними ознаками: * трипліцитети стихій: вогняний (Овен, Лев, Стрілець), повітряний (Близнята, Терези, Водолій), земний (Телець, Діва, Козоріг) та водяний (Рак, Скорпіон, Риби); * чоловічі (вогняні та повітряні) і жіночі (земні та водяні); * кардинальні: Овен — знак весняного рівнодення, Терези — осіннього, Рак — знак літнього сонцестояння, Козоріг — зимового. Ці знаки Зодіаку названі кардинальними (поворотними, або кутовими), оскільки із «входженням» до них Сонця відбуваються зміни у співвідношенні тривалості дня і ночі, тобто зміна пори року. * фіксовані (або нерухомі): Телець, Лев, Скорпіон, Водолій; ці знаки наступні за кардинальними; * мутабельні (або перехідні): Близнята, Діва, Стрілець, Риби; ці знаки наступні за фіксованими, завершують пору року. Зодіакальні сузір'я Знаки Зодіаку не є тотожним терміном до зодіакальних сузір'їв. До зодіакальних сузір'їв належать Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козоріг, Водолій, Риби. Важливо розрізняти знаки зодіаку від сузір'їв, пов'язаних з ними, але не тільки через віддалення їх один від одного з причини прецесії рівнодень, а ще й тому, що сузір'я різноманітні за формою та розміром і займають різну ширину екліптики. Наприклад, сузір'я Діви займає в п'ять разів більше екліптичної довготи, ніж сузір'я Скорпіона. Знаки зодіаку, з іншого боку, абстраговані від сузір'їв, і становлять рівно одну дванадцяту частину від повного кола кожен, тобто 30°-ий сектор, або ж шлях, пройдений Сонцем приблизно за 30,4 днів. Межі нинішніх сузір'їв було визначено 1930 року Міжнародним астрономічним союзом. Власне екліптика проходить через ще одне (тринадцяте) сузір'я — Змієносця — розташоване між Скорпіоном і Стрільцем, на що також вказано в Альмагесті Птолемея. Сонце проходить через сузір'я Змієносця в період 30 листопада — 17 грудня. До знаків зодіаку, відповідно до традиційних астрологічних шкіл, сузір'я Змієносець не належить. Таблиця дат У наступній таблиці порівнюються дати періодів (за Григоріанським календарем), коли Сонце входить до знаку тропічного зодіаку (тропічна астрологія) до знаку сидеричного зодіаку (станом на 2011 р., індійська астрологія) до сузір'я з такою ж назвою, як у знака, враховуючи межі сузір'ів, визначені 1930 року Міжнародним астрономічним союзом. Знак зодіаку Сузір'я назва символ тропічний зодіак сидеричний зодіак (Джйотиша) назва перебування Сонця у сузір'ї тривалість перебування найяскравіша зірка сузір'я Овен Aries 21 березня — 20 квітня Меша (Aries) 14 квітня — 15 травня Овен 19 квітня — 14 травня 25.5 доби Гамаль Телець Taurus 21 квітня — 21 травня Врішабха (Taurus) 15 травня — 15 червня Телець 14 травня — 21 червня 38.2 доби Альдебаран Близнята Gemini 22 травня — 21 червня Майтхуна (Gemini) 15 червня — 17 липня Близнята 21 червня −21 липня 29.3 доби Поллукс Рак Cancer 22 червня — 22 липня Карка (Cancer) 17 липня — 17 серпня Рак 21 липня — 11 серпня 21.1 доби Альтарф Лев Leo 23 липня — 22 серпня Сімха (Leo) 17 серпня — 17 вересня Лев 11 серпня — 17 вересня 36.9 доби Регул Діва Virgo 23 серпня — 23 вересня Канья (Virgo) 17 вересня — 17 жовтня Діва 17 вересня — 31 жовтня 44.5 доби Спіка Терези Libra 24 вересня — 23 жовтня Тула (Libra) 17 жовтня — 16 листопада Терези 31 жовтня — 21 листопада 21.1 доби Зубен Ельшемалі Скорпіон Scorpio 24 жовтня — 22 листопада Врішчіка (Scorpio) 16 листопада — 16 грудня Скорпіон 21 листопада — 30 листопада 8.4 доби Антарес - Ophiuchus - - Змієносець 30 листопада — 18 грудня 18.4 доби Рас Альхаг Стрілець Sagittarius 23 листопада — 21 грудня Дхану (Sagittarius) 16 грудня — 14 січня Стрілець 18 грудня — 21 січня 33.6 доби Каус Австраліс Козоріг Capricornus 22 грудня — 20 січня Макара (Capricorn) 14 січня — 13 лютого Козоріг 21 січня — 17 лютого 27.4 доби Шедді Водолій Aquarius 21 січня — 18 лютого Кумбха (Aquarius) 13 лютого — 15 березня Водолій 17 лютого — 13 березня 23.9 доби Садалсууд Риби Pisces 19 лютого — 20 березня Міна (Pisces) 15 березня — 14 квітня Риби 13 березня — 19 квітня 37.7 доби Ета Риб Див. також * Зорі * Китайський зодіак ==Unicode *

Забіла Наталя Львівна Ната́ля Льв́івна Забі́ла ( , Санкт-Петербург — , Київ) — українська поетеса, прозаїк, драматург. Родина Народилася у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Серед її предків - поет-романтик Віктор Забіла. Дід поетеси Пармен Забелло - скульптор. Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Біографічні дані Народилася Наталя Забіла в 1903 в Санкт-Петербурзі в дворянській сім'ї. Її батько був сином академіка-скульптора Пармена Забіли і троюрідним племінником українського поета, друга Тараса Шевченка, Віктора Забіли. А рідна тітка батька була дружиною російського художника Миколи Ге. У сім'ї було семеро дітей: четверо сестер і троє братів. Всі вони виховувалися в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом. Так, мама щоночі перед сном напам'ять читала їм вірші і казки. У сім'ї також любили і цінували художнє слово, музику, малювання. Дітей з дитинства привчали малювати, складати вірші, придумувати казки. Не дивно, що для Наталі це стало справою всього життя. 1917 року сім'я переїздить до України й оселяється в невеличкому селищі Люботині (нині Харківської області). Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом. І це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема твори Тараса Шевченка, і вже в дитинстві намагалася писати вірші. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин (нині частина Люботина) під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці: вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюку особистість. 1925 року Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. 1924 року в Кам'янці-Подільському в газеті «Червоний кордон» її чоловік Сава Божко надрукував перший вірш Наталі на тематичній сторінці «Війна - війні». Після закінчення інституту працювала в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті. 1926 року вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 року - перша книжка для дітей - оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра». Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, твори для дітей стають її покликанням, щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх та любов мільйонів юних читачів. 1930 року вона остаточно переходить на творчу працю, маючи вже десяток - хай здебільшого й невеличких за обсягом - книжок. Понад половини з тих поетичних і прозових збірочок адресовані юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих. У роки війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись до України, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько двохсот книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984). Творчий доробок Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. 1972 року ці твори відзначено літературною премією імені Лесі Українки (стала першим лауреатом цієї премії). Поетеса широко відома як перекладач і популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Плідно працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори письменниці перекладено багатьма мовами. Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів. Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах із питань дитячої літератури як критик і літературознавець. Однією з найкращих книжок Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Але творчість Наталі Забіли не обмежується лише цариною дитячої літератури. Відома також її творча спадщина, до якої входить серйозна філософська та інтимна, подекуди еротична лірика. В радянському літературознавстві про це намагалися замовчувати, видаючи письменницю за суто дитячу (як у випадку з Оленою Пчілкою). Її "дорослий доробок" - це поетична збірка "Три чверті віку" (К.: Дніпро, 1978). Про інтимне У житті Забіла виявилася набагато активнішою й енергійнішою і жінкою, і коханкою, у неї було безліч кавалерів, шанувальників і коханців. Невтомний розвідник інтимних глибин Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот». Смолич і Забіла спілкувалися відверто і знали про незчисленні романи один одного. Та в одному — ціна дівочої цноти — вони так і не зійшлися: «Наталка засміялась і махнула рукою: — Повірте, Юро, про це думають тільки мужчини, жінки ніколи не сушать собі голову над цим. Єрунда! Віддати свою незайманість, кохаючи, — радість. Для жінки, що кохає, тут немає ніяких проблем. Це ви вигадуєте проблеми. — Я не погодився з Наталкою, не згодний і досі». Особисте життя Наталя Забіла була заміжня тричі. Першим її обранцем став письменник Сава Божко, з яким вони познайомилися в Харківському інституті народної освіти. Чоловік напівжартома називав Забілу "дворянською відщепенкою". Сава хвалився приятелеві, мовляв, одружився з Наталею, бо не мав соціальних забобонів. Пара жила разом кілька років. А потім розійшлися. Можливо, однією з причин цього були часті зради Сави: його навіть називали "примітивним донжуаном". Проте багато в чому завдяки Божко почала писати вірші українською. Вона читала їх на літературних вечорах, і поети закохувалися в її карі очі, сміливу усмішку і хлоп'ячу стрижку. У шлюбі Божко і Забіли народився син, незабаром після появи на світ якого Сава поїхав, а Наталя залишилася з дитиною в Харкові. До речі, материнство їй далося нелегко: до народження сина і після Наталя пережила кілька викиднів. Другим обранцем Наталії став поет Антон Шмигельський. Їх шлюб протримався не більше року: говорили, що Антон бив дружину і погано ставився до прийомного сина. Подружжя отримало трикімнатну квартиру в будинку "Слово" в Харкові. Одна за одною народила двох дочок. Ясочка та Галинка були хворобливими, потребували пильного догляду. Під час Голодомору у письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім'ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тоненьких шматочки на кожного. Діти померли. З Антоном Шмигельським розлучилася. А ще через кілька років Наталя втретє вийшла заміж - за художника Дмитра Шавикіна. Їх робота над "Словом про Ігорів похід" була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував. Побила Сосюру У Наталі Забіли було багато шанувальників, серед яких був і Володимир Сосюра. Одного разу він зустрів Наталю в редакції газети "Червоний шлях", куди прийшов за гонораром. Він почув, як Наталя зі своїм вже другим чоловіком Антоном Шмигельським на два голоси захоплювалися новою книгою Валер'яна Поліщука. Сосюра заявив, що найцінніше у збірнику - обкладинка, а Забіла почала критикувати його літературний смак. Сосюра обізвав Наталю "безпартійною ідіоткою", за що вона накинулася на нього з кулаками. А Антон Шмигельський в цей час тримав Володимира ззаду за руки. Коли Забіла "випустила пару" і вибігла з кімнати, Шмигельський відпустив Сосюру. Про цей инцидент поет згадував: "Я не знав, що вона на третьому місяці вагітності. Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і стала бити по обличчю... Хоча, зізнаюся, мені було не так боляче, як приємно, тому що мене б'є людина, у яку я досі був закоханий". Якщо чоловік прагне бути першим у житті жінки, то для мудрих жінок найважливішим є тихе передзимне кохання. Осінніми бризками сонця для Наталі Забіли стали почуття до художника Дмитра Шавикіна. Їх робота над "Словом про Ігорів похід" була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував "Слово". Вони обоє втомилися від радянської буденщини, обоє прагнули тихої незрадливої гавані, де можна відновитися, поплакатися, зализати рани. Надійні друзі, фанати футболу стали ніжними коханцями, подружжям, але кожний мав сталі звички: життя чоловіка скорочувала оковита. Після смерті чоловіка майже 20 років Наталя Забіла співала теплих материнських пісень онукам. Та, видно мало було випробувань у житті Наталії Львівни: на 49-му році від хвороби серця помер Тарас. 6 лютого 1985 р. у Києві померла 82-річна Забіла Наталя Львівна, українська дитяча письменниця, перекладач із польської, французької та російської; яка надрукувала понад 200 книг, більше 5 мільйонів примірників; перший лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1972 р.) Твори для дітей * Під дубом зеленим: Казки за народними сюжетами. К.: Молодь, 1954. 56 с. * У широкий світ: Вибрані твори. К.: Дитвидав, 1960. 183 с. * Твори в чотирьох томах. К.: Веселка, 1973. * Веселим малюкам: Вірші. К.: Веселка, 1980. 86 с. * Троянові діти: Драматична поема. К.: Веселка, 1982. 101 с. * Вибрані твори: У 4 т. Вірші, казки, загадки. Т. 1. Веселим малюкам. К.: Веселка, 1983. 239 с. * Вибрані твори: У 4 т. Вірші, казки. Т. 2. У широкій світ. К.: Веселка, 1983. 207 с. * Вибрані твори: У 4 т. Оповідання, казки, повість. Т. 3. В казках і в житті. К.: Веселка, 1984. 319 с. * Вибрані твори: У 4 т. П'єси. Т. 4. Завісу відкрито. К.: Веселка, 1984. 248 с. * Яссочина книжка: Оповідання. 4-е вид. К.: Веселка, 2000. 28 с. * Стояла собі хатка. К.: Махаон-Україна, 2001. 18 с. Твори Три чверті віку. К.: Дніпро, 1978.

Заболотний Володимир Гнатович Володи́мир Гна́тович Заболо́тний (, с. Карань, Полтавська губернія, Російська імперія (нині у складі м. Переяслав, Київська область, Україна) — , Київ, Українська РСР, СРСР) — український архітектор, засновник і президент Академії архітектури України в 1945—1956 роках, один з авторів проєкту будинку Верховної Ради України. Депутат Верховної Ради УРСР 2–4-го скликань Біографія Народився року в селі Карань (згодом перейменовано на Трубайлівку, нині у складі міста Переяслав) у сім'ї майстра-золотаря з виготовлення церковного начиння. 1919 року він успішно закінчив Переяславську гімназію, працював реєстратором музею, художником районного військового комісаріату. 1921 року вступив до Українського архітектурного інституту в Києві. Тоді ректором був архітектор Дмитро Дяченко — лідер необарокового українського стилю в архітектурі (кінця XIX — початку ХХ століття). 1924 року інститут було об'єднано з Інститутом пластичних мистецтв та створено Київський художній інститут (КХІ). Проєктування студіював у майстерні Павла Альошина — вихованця петербурзької Академії мистецтв, послідовника класицизму. У визначенні його ідейно-творчої позиції певну роль відіграла створена 1925 року Асоціація революційних митців України (АРМУ), очолювана ректором інституту І.Вроною, що проголосила, що «нова доба — доба соціалізму — витворить свій стиль і свої, властиві йому форми». А формувалася вона під впливом конструктивізму, пов'язаного з діяльністю Об'єднання сучасних архітекторів — ОСА, очолюваного О. Весніним, яка запроваджувала в архітектуру теорію функціонального призначення будівель, передову техніку і нові матеріали, економічність, графічно прості форми без деталей. Творча позиція Володимира Заболотного студентської пори яскраво виявилася в його дипломному проєкті профілакторію «Кинь-Грусть» на 500 місць. Вирішений у простих геометричних формах і дещо революційно-романтичний за загальним виглядом, цей твір являє собою функціонально досконалий, композиційно стрункий і виразний за образом санаторний комплекс, поєднаний з природним оточенням. 1927 року Володимир Гнатович успішно захистив цей проєкт, одержав звання архітектора-художника і був залишений викладачем КХІ. Водночас почався перший етап його самостійної діяльності. Ще в навчальний період брав участь у конкурсах на проєкти Палацу культури в Ростові-на-Дону (1925, V премія, співавтор) і Київської кінофабрики (1926, ІІ премія). Водночас у майстерні Олександра Вербицького розробляв робочі креслення Київського залізничного вокзалу, спорудженого в 1929–1933 роках. Першими творами молодого архітектора були конкурсні проєкти Палацу Уряду УРСР (V премія) і житлового масиву «Промінь» у Харкові (1928, співавтор Петро Юрченко). Наприкінці 1920-х — початку 1930-х років Заболотний викладав архітектурне проєктування в КХІ та Київському інженерно-будівельному інституті. Одночасно був головним архітектором Державного інституту проєктування міст — ДІПРОМІСТ. Його науковці розробляли тоді концепцію соціалістичного міста, що передбачала усуспільнення побуту і колективні форми життя. Виходячи з цієї концепції, Заболотний створив проєкт міста Комінтернівська. У проєкті територія міста поділена на промислову, житлову, рекреаційну та інші зони. Житлова — була забудована однотипними комбінатами для дорослих і дітей шкільного віку. Комбінат складався з двох видовжених житлових корпусів і розміщеного між ними компактного блоку їдальні-спортзалу, з'єднаних критими переходами. Вирішений у простих геометричних формах, за загальним виглядом він подібний на двокорпусне судно-катамаран (1930, співавтори Михайло Гречина, Микола Холостенко, П. Юрченко). Одночасно за проєктами В. Г. Заболотного споруджуються Палац культури металургійного заводу в Дніпродзержинську і будинок Облспоживспілки у Вінниці. Другий етап діяльності Заболотного охоплює другу половину 1930-х — першу половину 1940-х років. З початку 1930-х років «Діпромісто» під керівництвом В. Заболотного розробляв концепцію генерального плану Кривого Рогу. 1934 року столицею України став Київ, де було вирішено спорудити Урядовий центр. Оголосили конкурс на його проєкт. Заболотний взяв участь у цьому конкурсі: він разом з П. Юрченком і В. Онашенком створює проєкт Урядового центру (1935). Як відзначав Б. Єрофалов в контексті про проєкти: «Все, без винятку, повчальні. Три з них блискучі: проєкт Й.Ю. Каракіса, В.Г. Заболотного, М.І. Гречини…» Працював також за сумісництвом старшим архітектором, заступником головного інженера, головним архітектором в Управлінні Південно-Західної залізниці, Державному інституті проєктування міст, Цивільпроєкті. У 1935–1936 роках Заболотний разом із своїми учнями з КІБІ проєктує і споруджує в Парку піонерів м. Києва технічний, агробіологічний та військовий павільйони та театр ляльок й кінотеатр. Тоді ж за його проєктами на вулицях Червоноармійській (нині Великій Васильківській) і Жертв Революції (нині Трьохсвятительській) споруджено два багатоквартирних будинки. Найкращим твором Заболотного цього періоду його творчості є Будинок Верховної Ради в Києві (1936–1939). За успішну роботу по спорудженню цього будинку професор В. Г. Заболотний був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР та отримав премію в розмірі 5000 карбованців. У 1939–1941 роках працював головним архітектором міста Києва. Під час німецько-радянської війни перебував у евакуації: у 1941–1943 роках працював завідувачем відділу мистецтв при Інституті народної творчості в місті Уфі Башкирської АРСР. Незабаром після звільнення Києва від німецької окупації в 1943 році Заболотний повернувся в Україну та був призначений головою Українського філіалу Академії архітектури СРСР. Почався третій етап його творчої діяльності. Центральна магістраль столиці й прилеглі квартали, як і забудова багатьох інших населених місць, були зруйновані. Перед українськими архітекторами постала проблема грандіозної відбудови. 1945 року, за ініціативою і під керівництвом Заболотного, на базі філіалу АА СРСР, створено першу в історії України Академію архітектури в Києві. Він був обраний її президентом. Член ВКП(б) з 1944 року. Меморіальна дошка на будинку в Києві, де в 1945—1962 роках жив архітектор Започатковане у філіалі проєктування широко розгорнулося в Академії і було пов'язане з відбудовчим періодом. В. Заболотний брав у ньому активну участь. Він підготував один з найцікавіших конкурсних проєктів відновлення Хрещатика, в якому активно звертався до традицій українського бароко. Відповідно до своєї ідеї розвитку національних архітектурних традицій В. Заболотний разом з В. Лазаренком створює проєкт облицювальної кераміки (1945, І премія), конкурсні проєкти індустріально збірних одноповерхових житлових будинків для Донбасу (1948), а також споруджує зі шлако-бетону будинки селища «Будівельник» у Дніпрі (1949–1950, співавтори Я. Штейнберг, І. Граужис). Ця його ідея втілена також в архітектурі значної частини забудови Нової Каховки, спорудженого за проєктами Академії (1951–1954). Наприкінці цього періоду Заболотний разом з М. Гречиною, Н. Чмутіною та іншими, створює проєкт Будинку Укоопспілки в Києві. На жаль, будинок споруджено частково і в невдало спрощених формах (1955—1957). В 1940-х роках за ініціативою Микити Хрущова і під керівництвом В. Г. Заболотного був розроблений експериментальний проєкт «Агроміста». Автори прагнули втілити в цей твір ідею максимального наближення селян до міських умов, розвиваючи традиції народного будівництва. Творча діяльність Заболотного відзначена орденами та медалями колишнього Союзу та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Башкирії. 1953 року ВАК надала йому вищого наукового ступеня — доктора архітектури. У 1956 в державі відбувся перехід на індустріально-збірне будівництво. Академію архітектури було реорганізовано в Академію архітектури і будівництва УРСР — АБіА, президентом якої став інженер-будівельник А. Комар. Тоді ж В. Заболотного обрали дійсним членом української та союзної АБіА. 1957 року він очолив відділ історії українського мистецтва при президії АБіА УРСР, створений за його ініціативою. Так розпочався останній період його діяльності. Відділ визначив своїм завданням узагальнення та висвітлення багатовікового розвитку і здобутків українського мистецтва. Очолюваний В. Заболотним великий колектив українських мистецтвознавців розпочав роботу над «Програмою з історії українського мистецтва», що окремими розділами охоплювала всі його види (К., 1956). За цією програмою, спираючись на мистецтвознавчі здобутки минулого і власні дослідження, протягом 1957—1962 років у відділі створені: однотомник «Нариси з історії українського мистецтва» (К., 1962) і авторський рукопис шеститомної «Історії українського мистецтва» (з ілюстраціями). 3 липня 1962 помер. А в 1963 АБіА було ліквідовано. Підготовку перших п'яти томів завершив Науково-дослідний інститут теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури (НДІТІА) в Києві, а шостого тому — науковці Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР. Загальну редакцію виданого в 1966—1971 роках шеститомника здійснила очолювана Миколою Бажаном Головна редакція УРЕ. Шеститомник високо оцінила культурно-мистецька громадськість, а український уряд 1971 року нагородив В. Заболотного (посмертно) та інших найактивніших авторів Державною премією ім. Т. Шевченка. Могила Володимира Заболотного Володимира Гнатовича поховано на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 1). На його могилі 1965 року споруджено монументальний пам'ятник, скульптори Ф. А. Коцюбинський, Ксанфій Кузнецов. У Переяславі-Хмельницькому, в колишньому будинку його батька, створено Меморіальний музей архітектора В. Г. Заболотного. Премії, нагороди * Почесна грамота Президії ВР УРСР (10.01.1940) — за успішну роботу по спорудженню Будинку Верховної Ради УРСР. * 1941 — Сталінська премія. * 1971 — Державна премія УРСР у галузі науки і техніки (посмертно) * Нагороджено орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Основні реалізовані проєкти * Палац культури металургійного заводу в Дніпродзержинську (1932); * Будівля Верховної Ради УРСР в Києві (1939, у співавторстві); * Будівля Українського кооперативного союзу в Києві (1957; з співавторами); * Житлові будинків в Києві і Ворошиловграді; * Плани забудови Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Черкас, Кременчука. Пам'ять Іменем архітектора названа Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека в Києві. Примітки Посилання * Володимир Гнатович Заболотний: архітектор, вчений, педагог * До 110-річчя від дня народження В. Г. Заболотного * Енциклопедія Києва * Заболотний Володимир Гнатович (1898—1962) — фотогалерея ДНАББ ім. В. Г. Заболотного (Київ) * «Заболотнівські Читання» ДНАББ ім. В. Г. Заболотного (Київ) * Заболотний Володимир Гнатович (1898—1962). Український архітектор // ЦДАМЛІ України. Ф. 47. Оп. 1. * Коли відзначаємо день народження Володимира Заболотного? // Фейсбук-сторінка Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного. — 2019. — 30 липня. * День народження В. Г. Заболотного // Вебсайт Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного. — 2019. — 30 липня. Джерела * Бондаренко Р. І.. Заболотний Володимир Гнатович // * Грачева Л. М. Архітектор В. Г. Заболотний. — , 1967. * Заболотний Володимир Гнатович // * Некрасов В., Гасовський П. В. Г. Заболотний. — : Мистецтво, 1947. — 40 с. * * Набок Л. Архітектор В. Г. Заболотний і його родина – хранителі та творці української культури /// Український вимір. Міжнародний збірник інформаційних, освітніх, наукових, методичних статей і матеріалів з України та діаспори. У 3 т.– Чернігів : ЧДПУ імені Т.Г.Шевченка, 2009. – Т.3. - С. 138-140. – Режим доступу: http://ephsheir.phdpu.edu.ua/bitstream/handle/8989898989/2945/%d0%90%d1%80%d1%85%d1%96%d1%82%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80%20%d0%97%d0%b0%d0%b1%d0%be%d0%bb%d0%be%d1%82%20%d1%96%20%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%b8%d0%bd%d0%b0%20%d1%80%d0%b5%d0%bf%d0%be%d0%b7%d1%96%d1%82%d0%b0%d1%80%d1%96%d0%b9.pdf?sequence=1&isAllowed=y

Рома́н Миха́йлович Завадо́вич ( , Славна, Золочівського повіту нині Тернопільського району — , Чикаго, США) — український письменник, журналіст, редактор, культурно-освітній діяч, педагог, пластун. Криптоніми, псевдоніми: М. М., Роман зі Славної, Фортіссімо, Роляник, Володимир Переяславець, М. Мамороський та інші. Життєпис Народився Роман Завадович у вчительській сім'ї в селі Славна, Золочівського повіту (тепер Тернопільського району Тернопільська область, Україна). Дитинство провів у селах Плісняни, Присівці (тепер — Тернопільського району) та Ремезівці (нині — Золочівського району Львівської області). Закінчив початкову школу в Присівцях. Навчався у гімназіях Перемишля, Золочева й Тернополя. Великий вплив на нього справили Іван Франко, з яким упродовж трьох років — у 1912—1914-их — під час вакацій у Криворівні мешкав під одним дахом, також фольклорист та етнограф Володимир Гнатюк. Склавши 5 червня 1920 р. матуру (іспит зрілості) у Тернопільській гімназії, приїхав до Львова; тут став студентом Українського таємного університету. Опісля студіював (з перервами) славістику у Львівському державному університеті (закінчив у 1938 році, магістр філософії). Під час студій належав до «Гуртка студентів-українців» та до літературного об'єднання «Листопад». З 1923 року вчителював на Золочівщині, провадив культурно-освітню роботу у селах Золочівщини: засновував читальні «Просвіти», гуртки «Рідної школи» і «Сільського господаря», організовував кооперативи, самоосвітні секції молоді, хори, театральні гуртки, ставив п'єси. З 1937 р. — постійний співробітник заснованого у Львові журналу для дітей «Малі друзі». У 1939 −1941 рр. викладав українську мову та літературу в середній школі у Золочеві. Під час німецької окупації жив у Ремезівцях, співпрацював із журналом «Малі друзі» (Краків-Львів). 1944 р. виїхав до Німеччини, жив у різних таборах для переселенців (найдовше — у Бад-Верісгофені). Із серпня 1945 до травня 1948 р. викладав українську мову та літературу в таборовій гімназії у Міндельгаймі. Співзасновник (з Б. Гошовським) Об'єднання працівників дитячої літератури (1947). 1949 р. емігрував до США (м. Амстердам, з 1950 — м. Чикаго). З часу створення (1954) журналу для дітей «Веселка» співробітничав із ним і входив до його редакційної колегії. Дебютував у літературі віршем «Святий Миколай» у львівському двотижневику «Світ дитини» (15 грудня 1920 р.). Твори публікував під псевдонімами Роман зі Славної, Фортіссімо, Роляник, Володимир Переяславець, М. Маморський, криптонімом М. М. та ін Поезії, сценічні картини та інші художні твори, статті друкував у журналах «Дажбог», «Дзвони», «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна» (всі — Львів), «Сонечко», «Юні друзі» (Лондон), «Євшан-зілля» (Торонто), «Мій приятель» (Вінніпег), «Веселка» (США), «Наше Життя» (Філадельфія), «Овид», «Церковний Вісник» (Чикаго), «Вільне слово» (Сідней) та інших, у газетах, календарях, альманахах. Автор виданих у Львові книг «Князь Марципан» (друге видання — Регенсбург-оселя, 1948), «Рицар Лесь», «Серед ангелів» (усі — 1924), «Казка про царевича Івана», (1925), «Через файку» (1927), «На дворі царя Гороха» (1935), «Живий страхопуд», «Покарані калатьки» (обидві — 1936), «Пісня про княжу Україну» (1938, друге видання — Краків, 1941), а також «Пригоди гномика Ромтомтомика» (Краків, 1940; Сідней, 1955; США, 1957; Торонто — Нью — Йорк, 1964; Чикаго, 1979), «Геть із чортиком», «Діва Марія допомогла» (обидві — Вінніпег, 1951), «Карпатський чарівник» (Чикаго, 1980) та інші. Автор передмови да історичної повісті Наталени Королевої «Quid est verita?» («Що є істина?»; Чикаго, видавництво Миколи Денисюка, 1961) та її редактор. Редактор книжкових видань у видавництві М. Денисюка у Чикаго, редактор мови журналів «Овид», «Церковний вісник», «Лікарський вісник», «Інформаційний вісник» та інших періодичних видань, брав участь у редагуванні радіопередач для дітей. Надзвичайний професор мови та літератури Українського Католицького Університету в Римі, вів курси з мовознавства у філії цього університету в Чикаго. Викладав українську мову в Школі українознавства (1951—1956) та на Педагогічних курсах імені П. Могили. Співзасновник Братства св. Андрея Первозваного в Чикаго, яке згодом надало йому почесне звання «старшого брата». Статті та спогади Р. Завадовича вміщені у збірнику «Зборівщина» (1985). 1992 р. в Тернополі видана збірка «Три казки» (упорядник Б. Мельничук), куди увійшов твір «Про хруща-листоношу, що вмів раду собі дати». 1995 року в Тернополі перевидана книжка Р. Завадовича «Пригоди Гномика-Ромтомтомика» (редактор Б. Мельничук). Вшанування * Почесна грамота Українсько-Американської Молодечої Ради в Чикаго «за творчу працю для української молоді» (30 січня 1960 р.); * «таблиця вдячності» від Пласту з нагоди 50-ліття літературної діяльності (1970); * фонд для видання творів письменника з нагоди 55-ліття літературної творчості (Чикаго, 27-28 березня 1976); * хрест Українського Вільного Козацтва за літературну працю на користь української визвольної ідеї; * почесна грамота Чиказького відділу Українського Конгресового Комітету «Українця року» за великі заслуги на ниві української культури (22 січня 1978); * шкільний рік Романа Завадовича, проголошений Українською громадою Чикаго на 1980/81 н.р.; * Зборівській гімназії присвоєне ім'я Романа Завадовича (з нагоди 90-річного ювілею); * За твором «Пригоди Гномика-Ромтомтомика» Тернопільський ляльковий театр поставив виставу «Добродушко» (драматичний варіант Б. Мельничука і Р. Олефір). Твори * Завадович Р. Геть із чортиком (сценка на св. Миколая) . Вінніпег: Мій Приятель, 1951. 16 с. (Дитяча бібліотека «Мого Приятеля», ч. 2) * Завадович Р. Пригоди Гномика Ромтомтомика . Торонто: Об'єднання Працівників Дитячої Літератури, 1964. 43 с. * Завадович Р. Про двох цапків. Дві козочки . Торонто, 1968. * Завадович Р. Покарані калатьки . Львів, Світ дитини, 1936. * Завадович Р. Вірші // Буде нам втішатися Україна-мама: Читанка /Упоряд.-ред. Б. Мельничук. — Тернопіль, 2000. * Завадович Р. Вірші // Рости на щастя України-мами: Галицька читаночка / Ред.-упоряд. Б. І. Мельничук, Б. В. Проник.— Тернопіль, 1991. * Завадович Р. Вірші із зеленого альбома // Тернопілля'95: Регіон. річник. — Тернопіль,1995. — С. 412 — 413. * Завадович Р. Гей, піду я в гори; За Вітчизну нашу; Молитва; Молитва школярів; Молитвою тебе вітаєм, мати!; Розмова з Бозею: Вірші // Богославень: Духовна поезія західноукраїнських авторів / Ред.-упоряд. Б. Мельничук, М. Ониськів.— Тернопіль, 1994. — С. 15 — 19; 82 — 87, 182 — 183, 227, 230, 307 — 308. * Завадович Р. Дідусь був усусом (вірш) // Русалка Дністрова. — 1998. — № 19 — 20. — С. 4. * Завадович Р. Зборів; Горить — сія на небесах…; Пісня: Вірші // Медведик П. Літературно-мистецька та наукова Зборівщина: Словник біографій визначних людей. — Тернопіль,1998. — С. 122 — 125. * Завадович Р. Зборів; За Вітчизну нашу: Вірші // Тернопіль. — 1991. — Дод. 2. — С. 78 — 79. * Завадович Р. «Озветься грім могутнім волі словом…»: Вірші // Відродження. — 1991. — 8 серп. * Завадович Р. Різдвяна ніч (вірші) // Русалка Дністрова. — 1994. — № 1.; Селянська доля. — 1994. — № 1. — С. 2. * Завадович Р. Свят-вечір; Різдвяна ніч; Новітня колядка: Вірші // Тернопіль вечірній. — 1992. — 4 січ. * Завадович Р. Твори для дітей // Тернопіль. — 1996. — № 1. * Завадович Р. Українське море: вірш // Русалка Дністрова. — 1996. — № 2. — С. 2. Примітки Посилання * Твори Романа Завадовича в електронній бібліотеці diasporiana.org.ua Література * Гаврилишин В. Роман Завадович був з нами завжди, незважаючи на «залізну завісу» // Тернопіль вечірній. — 1995. — 26 лип. * Гарбуз С. А коріння їхнє — з Тернопілля: (Представники укр. письменства діаспори Р. Завадович, М. Шарик, Б. Мазепа) // Свобода. — 1993. — 6 квіт. — С. З. * Завадович Роман (1903 — 1985) — письменник, журналіст, редактор, культ. — освітній діяч, педагог //«Журавлина» книга: Тернопільська українська західна діаспора: Словник імен / Упорядники-редактори Б. Мельничук, Х. Мельничук. — Тернопіль, 1998. — Ч. 1 — С. 206. * Завадович Роман // Тернопіль. — 1996. — № 11. — С. 56. * Завадович Роман Михайлович (18.12.1903 — 31.05.1985) // Медведик П. Літературно-мистецька та наукова Зборівщина. — Тернопіль, 1998. — С. 121 — 127. * Зозуляк Є. В альбомі Юзефіни Задорожної — Роман Завадович // Тернопілля’ 95: Регіон. річник. — Тернопіль, 1995. — С. 411 — 412. * Мельничук Б. Дітям — від «князя дитячої літератури» // Тернопіль вечірній. — 2000. — 6 січ. * Мельничук Б. Нинішній рік може стати роком Завадовича. Якщо цього дуже захотіти: (В 1993 р. виповн. 90 р. з дня народж. письменника) // Тернопіль вечірній. — 1993. — 10 лип. — С. 5. * Мельничук Б. Півстоліття в забутті // Літ. Україна. — 1994. — 10 лют. * Мельничук Б. Роман із Славної: (Про Р. Завадовича) // Тернопіль вечірній. — 1992. — 22 лют. — (Повернуті імена). * Мельничук Б. Завадович Роман Михайлович // * Мельничук Б., Хаварівський Б. Князь дитячої літератури: (90 років від дня народження Р. Завадовича) // Русалка Дністрова. — 1993. — № 23. — С. 6. * Мельничук Б., Хаварівський Б. Мудрий Роман зі Славної: (Про уродженця Терноп. області — дитячого письменника Р. Завадовича, який жив у США) // Русалка Дністрова. — 1993. — Ч. 22. * Просалова В. (упорядкування). Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. — 516 с. * Роман Завадович: (Біогр. довідка) // Тернопіль: Тернопільщина літературна. — Тернопіль. — 1991. — Дод.2. — С. 78. * Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. — Львів, 1996. — Вип. ІІІ. — 424 с. — ISBN 5-7702-1245-4.

Чумацький Шлях Чума́цький Шлях, також Молочний Шлях, Галактика, Божа дорога — назва галактики, у якій розташована наша Сонячна система, а також усі зорі, які ми бачимо неозброєним оком. Чумацький Шлях є спіральною галактикою типу SBbc за класифікацією Габбла, що разом із галактикою Андромеди, Галактикою Трикутника та низкою інших галактик утворюють місцеву галактичну групу. Своєю чергою, місцева група входить до Надскупчення Діви. Походження назви Українці здавна мали різні назви нашої галактики: Становище, Стан, Чумацький Шлях. Також вживають назви Молочний Шлях і Галактика (з великої літери, щоб уникнути плутанини з іншими галактиками). «Молочний Шлях» є калькою з : ця назва пов'язана з давньогрецьким міфом, у якому богиня Гера пролила молоко, коли годувала грудьми маленького Геракла. Звідси ж і найменування «Галактика»: від («молочний»). Аналогічно до турецької «Шлях сіна» (), арабської «Шлях торговця сіном» (, Darb Al-Tabbāna), вірменської «Шлях крадія сіна» ( hard goghi chanaparh) та македонської «Кумова солома» () назви, у якій фігурує розсипане сіно, припускають, що назва походить від того, що чумаки розсипали сіль (зорі) по дорозі. Згідно з легендою чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі. Ніби перші чумаки, їдучи з Криму, позначили дорогу сіллю, яка сипалася з дір в мажарах. Господь переніс соляну дорогу на небеса. Відтоді чумаки знали шлях по сіль і додому. Ще вважали, що Чумацький Шлях — небесна дорога для людських праведних душ, що летять по цій дорозі в рай, а грішні — до пекла. Птахи по ньому восени відлітають у вирій, а весною повертаються. Відома ще старовинна назва Чумацького Шляху: Становище, Стан. Ніби колись татарка напувала молоком свою дитину і ненароком пролила, воно розлилося на всі боки і залило півнеба білим. У давнину вірили, що Становище вщерть наповнене татарами, що вони там станом стали і саме звідти роблять свої набіги. Божа дорога — давня українська назва Чумацького Шляху. Цією дорогою нібито у золотій колісниці їздить пророк Ілля (християнський наступник праукраїнського й праслов'янського Перуна) і гримить, метаючи золоті стріли блискавиць у демонів Арідника, Тринрода, Триюду, Чортів, Бісів, Чугайстрів та інших. Чумацький Шлях як небесне явище Панорама Чумацького Шляху, фото 2005 року з Долини смерті у США Чумацький Шлях при спогляданні на небі виглядає як неяскрава дифузна світла смуга, що проходить приблизно вздовж великого кола небесної сфери. У північній півкулі наша Галактика перетинає сузір'я Орла, Стріли, Лисички, Лебедя, Цефея, Кассіопеї, Персея, Візничого, Тельця та Близнят; у південній — Єдинорога, Корми, Вітрил, Південного Хреста, Циркуля, Південного Трикутника, Скорпіона та Стрільця. У Стрільці лежить центр Галактики. Історія відкриття Галактики 398x398px Першим вченим, який припустив, що Чумацький Шлях складається з віддалених зір, був Демокріт. У XVIII столітті Вільям Гершель зробив спробу визначити розміри Галактики, ґрунтуючись на результатах своїх підрахунків. Він довів, що наша зоряна система має скінченні розміри й утворює своєрідний товстий диск: у площині Чумацький Шлях простягається на відстань не більше 850 одиниць, а в перпендикулярному напрямку — на 200 одиниць, якщо взяти за одиницю відстань до Сіріуса. За сучасною шкалою відстаней це відповідає 7300 × 1700 світлових років. Ця оцінка в цілому відображує структуру Чумацького Шляху, хоча вона вельми неточна. Справа в тому, що окрім зір до складу диска Галактики входять також численні газопилові хмари, які послаблюють світло віддалених зір. Перші дослідники Галактики не знали про цю поглинаючу речовину і вважали, що бачать усі її зорі. Реальні розміри Галактики було встановлено лише в XX столітті. Виявилось, що вона є пласкішим утворенням, ніж припускалося раніше. Зовні Галактика нагадує зерно сочевиці з потовщенням посередині. Так, у 1940-ві роки, спостерігаючи галактику М31, більше відому як туманність Андромеди, німецький астроном Вальтер Бааде (що в ті роки працював у США) відзначив, що плоский лінзоподібний диск цієї величезної галактики занурено у розріджену зоряну хмару сферичної форми — гало. Оскільки туманність Андромеди дуже схожа на нашу Галактику, Бааде припустив, що подібну структуру має й Чумацький Шлях. Зорі галактичного диска було названо населенням I типу, а зорі гало (або сферичної складової) — населенням II типу. Розміри Японією Основний диск Чумацького Шляху має близько 100—120 тис. світлових років у діаметрі та близько 250—300 тис. у периметрі. Поза межами ядра галактики товщина Чумацького Шляху становить приблизно 1000 світлових років. У Чумацькому Шляху налічується понад 300 млрд зір. Якщо зменшити діаметр Чумацького Шляху до 130 кілометрів, то Сонячна система займала б лише 2 міліметри. Гало Чумацького шляху простягається набагато далі розмірів Галактики, але обмежується орбітами двох галактик-супутників: Великої та Малої Магелланових Хмар, відстань до яких у перигалактіконі становить близько 180 000 світлових років. Абсолютна зоряна величина нашої галактики становить −21,3m. Вік телескопа Спітцера (SIRTF або SST, NASA). Кольори змінено. Дуже важко визначити вік, коли сформувався Чумацький Шлях, але наразі вік найдавніших зір у галактиці оцінюється у 13,6 мільярдів років, що приблизно дорівнює віку Всесвіту. За сучасними уявленнями, Чумацький Шлях утворився внаслідок зіткнення і злиття невеликих галактик. Свідченнями цього є перші зорі з дуже низькою металічністю, що утворилися на найранішому етапі існування Всесвіту (наприклад, такі як HD 140283). Такі зорі вчені знаходять у галактичному гало — «околиці» Чумацького шляху, що тягнеться за межі його видимої частини. У лютому 2010 року астрономи Європейської південної обсерваторії (Чилі) виявили такі ж зорі в карликових галактиках у сузір'ях Печі, Скульптора, Секстанта і Кіля. Структура Маса Чумацького Шляху становить близько 5,8 M☉ в ньому налічується від 200 до 400 мільярдів зір (якщо вважати, що зорі малої маси домінують). Тільки 0,0001 % всіх зір Галактики перелічено і занесено до каталогів. Чумацький Шлях може містити десять мільярдів білих карликів, мільярд нейтронних зірок, і сто мільйонів чорних дір. Диск Лише у 1980-х роках астрономи висловили припущення, що Чумацький Шлях є спіральною галактикою з баром, а не звичайною спіральною галактикою. Це припущення було підтверджене 2005 року космічним телескопом імені Лаймана Спітцера, який показав, що центральна перемичка нашої галактики є більшою, ніж вважалося раніше. За оцінками вчених, галактичний диск, що видається в різні боки у районі галактичного центру, має діаметр близько 100 000 світлових років. У порівнянні з гало диск обертається помітно швидше. Швидкість його обертання не однакова на різних відстанях від центру. Вона стрімко зростає від нуля в центрі до 200—240 км/с на відстані 2 тис. світлових років від нього, потім дещо зменшується, знову зростає приблизно до того ж значення й далі залишається майже постійною. Вивчення особливостей обертання диску дало змогу оцінити його масу, виявилося, що вона в 150 млрд разів більша M☉. Поблизу площини диска концентруються молоді зорі й зоряні скупчення, вік яких не перевищує декількох мільярдів років. Вони утворюють так звану плоску складову. Серед них дуже багато яскравих і гарячих зір. Газ у диску Галактики також зосереджений в основному поблизу його площини. Він розподілений нерівномірно, утворюючи численні газові хмари — від велетенських неоднорідних за структурою хмар, протяжністю понад декілька тисяч світлових років до невеликих хмарин розмірами не більше парсека. Гало Галактика та її околиці. Гало. Галактичний диск оточено сфероїдним гало, що складається зі старих зір та кулястих скупчень, 90 % яких перебуває на відстані менше 100 000 світлових років від центру галактики. Це дозволяє припустити, що діаметр зоряного гало становить 200 000 світлових років. Однак, останнім часом було знайдено декілька кулястих скупчень, таких як PAL 4 та AM 1, що перебувають на відстані більше 200 000 світлових років від центру галактики. Центр симетрії гало Чумацького Шляху збігається з центром галактичного диска. Складається гало в основному з дуже старих, неяскравих маломасивних зір. Вони трапляються як поодинці, так і у вигляді кулястих скупчень, які можуть містити до мільйона зір. Вік населення кулястої складової Галактики перевищує 12 млрд років, його зазвичай вважають віком самої Галактики. У той час як галактичний диск містить газ та пил, що ускладнює проходження видимого світла, сфероїдна компонента таких складових не містить. Активне зореутворення відбувається у диску (особливо у спіральних рукавах, що є зонами підвищеної щільності). У гало зореутворення вже скінчилося. Розсіяні скупчення також трапляються переважно у диску. Вважається, що основну масу нашої галактики складає темна матерія, що формує гало темної матерії масою приблизно 600—3000 мільярдів M☉. Гало темної матерії сконцентроване у напрямку центру галактики. Зорі кулястої складової концентруються до центру Галактики. Центральна, найщільніша частина гало в межах декількох тисяч світлових років від центру Галактики називається балджем (від — потовщення). Зорі і зоряні скупчення гало рухаються навколо центра Галактики дуже витягнутими орбітами. Через те, що обертання окремих зір відбувається дещо безладно (тобто швидкості сусідніх зір можуть мати будь-які напрями), гало в цілому обертається дуже поволі. Ядро сузір'ї Стрільця) Центр галактики містить компактний об'єкт із дуже великою масою (близько 4,3 мільйона M☉), розташований у напрямі сузір'я Стрільця. Цей об'єкт має назву Стрілець A* (), більшість вчених вважають його надмасивною чорною дірою. Існує припущення, що більшість галактик мають надмасивні чорні діри у своєму ядрі. Навколо масивної чорної діри обертається чорна діра меншого розміру з масою від 1000 до 10 000 M☉ і періодом обертання близько 100 років та декілька тисяч порівняно невеликих. Для центральних ділянок Галактики характерна сильна концентрація зір: у кожному кубічному парсеку поблизу центру їх міститься багато тисяч. Відстані між зорями в десятки і сотні разів менші, ніж в околицях Сонця. Як і в більшості інших галактик, розподіл маси у Чумацькому Шляху є таким, що орбітальна швидкість більшості зір цієї Галактики не залежить значною мірою від їх відстані від центру. Далі від центральної перемички та зовнішнього кола, звичайна швидкість обертання зір становить 210—240 км/сек. Таким чином, орбітальний період звичайної зорі прямо пропорційний лише довжині шляху, який вона долає. Це твердження не справджується стосовно сонячної системи, де різні орбіти мають суттєво різні швидкості обертання, що підтверджує існування темної матерії. Вважається, що довжина галактичної перемички становить близько 27 000 світлових років. Ця перемичка проходить крізь центр галактики під кутом 44 ± 10 градусів до лінії між нашим Сонцем та центром галактики. Вона складається переважно з червоних зір, які вважають дуже старими. Перемичку оточено кільцем, що має назву «Кільце у п'ять кілопарсеків». Це кільце містить більшу частину молекулярного водню Галактики і є найактивнішим регіоном зореутворення у нашій Галактиці. Якщо вести спостереження з галактики Андромеди, то галактична перемичка Чумацького Шляху була б найяскравішою його частиною. Спіральні рукави Структура спіральних рукавів Чумацького Шляху Одним з найпомітніших утворень у дисках галактик, подібних до нашої, є спіральні гілки (або рукави). Вони дали назву цьому типу об'єктів — спіральні галактики. Спіральна структура в нашій Галактиці дуже добре розвинена. Уздовж рукавів в основному зосереджені наймолодші зорі, багато розсіяних зоряних скупчень і асоціації, а також ланцюжки щільних хмар міжзоряного газу, в яких продовжують утворюватися зорі. У спіральних гілках велика кількість змінних і спалахуючих зір, у них найчастіше спостерігаються вибухи деяких типів наднових. На відміну від гало, де будь-які прояви зоряної активності надзвичайно рідкісні, в гілках продовжується бурхливе життя, пов'язане з безперервним переходом речовини з міжзоряного простору в зорі і назад. Галактичне магнітне поле, яке пронизує весь газовий диск, також зосереджене головним чином у рукавах. Кожен спіральний рукав описує логарифмічну спіраль із нахилом приблизно 12°. Вважається, що у нашій Галактиці існують чотири основні спіральні рукави, котрі беруть свій початок у галактичному центрі. Згідно із зображенням ліворуч ці рукави мають такі назви: Рукав Оріона та Сонце

Клас Температура, K Справжній колір Видимий колір Основні ознаки O 30 000—60 000 блакитний блакитний Слабкі лінії нейтрального водню, гелію, іонізованого гелію, багаторазово іонізованих Si, C, N, A. B 10 000—30 000 біло-блакитний біло-блакитний та білий Лінії поглинання гелію та водню. Слабкі лінії H і К Ca II. A 7500—10 000 білий білий Сильна бальмерівська серія, лінії H і К Ca II посилюються до класу F. Також ближче до класу F починають з'являтися лінії металів. F 6000—7500 жовто-білий білий Сильні лінії H і К Ca II, лінії металів. Лінії водню починають слабнути. З'являється лінія Ca I. З'являється та посилюється смуга G, утворена лініями Fe, Ca і Ti. G 5000—6000 жовтий жовтий Лінії H і К Ca II інтенсивні. Лінії Ca I та чисельні лінії металів. Лінії водню продовжують слабнути. З'являються смуги молекул CH і CN. K 3500—5000 помаранчевий жовтувато-помаранчевий Лінії металів та смуга G інтенсивні. Лінії водню майже непомітні. З'являються смуги поглинання TiO. M 2000—3500 червоний помаранчево-червоний Інтенсивні смуги TiO та інших молекул. Смуга G слабне. Все ще помітні лінії металів. Діаграма Герцшпрунга—Рассела Діаграма Герцшпрунга-Рессела. На початку XX століття, Ейнар Герцшпрунг і Генрі Рассел незалежно один від одного нанесли на діаграму «Спектральний клас» — «Світність» відомі на той час зорі. Пізніше ця діаграма, яку нині називають «діаграмою Герцшпрунга-Рассела» виявилася ключем до розуміння та дослідження процесів, що відбуваються в зорях. Найчисленніший клас зір становлять зорі головної послідовності, що перетинає діаграму від правого верхнього кута до лівого нижнього. Саме до таких зір належить і наше Сонце. З еволюційного погляду головна послідовність — це те місце діаграми Герцшпрунга-Рессела, на якому зоря перебуває більшу частину свого існування. У цей час витрати енергії на випромінювання компенсуються за рахунок енергії, що виділяється в термоядерних реакціях перетворення гідрогену на гелій. Час перебування на головній послідовності визначається масою. Чітко виділяються кілька гілок зір, що вже минули стадію головної послідовності (гіганти, надгіганти). У них відбувається «горіння» гелію та важчих елементів. Вони розташовані вище головної послідовності, ці зорі належать до I—IV класів світності. У нижній частині діаграми розташовано білі карлики, що проеволюціонували майже повністю. Вони мають VII клас світності. Сучасна класифікація У 1930-х роках у Єркській обсерваторії було розроблено Йєркську класифікацію (класифікацію Моргана—Кінана, МК-класифікацію, ММК-класифікацію — за прізвищами вчених Моргана, Кінана та Келмана). Вона теж заснована в першу чергу на температурі фотосфери зір, але враховує також їх світність, завдяки чому скажімо, червоні карлики та червоні гіганти належать до окремих класів, попри те, що мають однакову температуру поверхні. У каталогах і на письмі клас зір пишеться одним словом, спочатку йде літерне позначення основного спектрального класу (якщо клас точно не визначено, пишеться літерний діапазон, наприклад, OB), далі арабськими цифрами уточнюється спектральний підклас, потім римськими цифрами йде клас світності (номер області на діаграмі Герцшпрунга-Рессела), а потім — додаткова інформація. Наприклад, Сонце має клас G2V. Змінні зорі Змінна зоря — це зоря, за всю історію спостереження якої хоч один раз зафіксовано зміну її блиску. Причин змінності багато і пов'язані вони можуть бути не тільки з внутрішніми процесами: якщо зоря подвійна і промінь зору лежить у площині обертання компонентів (або під невеликим кутом до нього), то час від часу одна зоря закриватиме іншу від спостерігача, що спостерігається як зменшення блиску; блиск може змінитися якщо світло від зорі пройде крізь сильне гравітаційне поле. Однак у більшості випадків змінність пов'язана з нестабільними внутрішніми процесами. В останній версії загального каталогу змінних зір прийнято наступний поділ змінних зір: * Еруптивні змінні зорі — це зорі, що змінюють свій блиск в силу бурхливих процесів і спалахів в їх хромосферах і коронах. Зміна світності відбувається зазвичай внаслідок змін в оболонці або втрати маси в формі зоряного вітру змінної інтенсивності та/або взаємодії з міжзоряним середовищем. * Пульсуючі змінні зорі — показують періодичні розширення і стиснення своїх поверхневих шарів. Це найчисленніший тип змінності. Найвідомішими представниками такого класу є цефеїди. Пульсації можуть бути радіальними й нерадіальними. Радіальні пульсації зорі залишають її форму кулястою, у той час як нерадіальні пульсації викликають відхилення форми зорі від кулястої, а сусідні зони зорі можуть бути в протилежних фазах. * Обертові змінні зорі — це зорі, у яких розподіл яскравості по поверхні неоднорідний і/або вони мають нееліпсоїдальну форму, внаслідок чого при обертанні зір спостерігач фіксує їх змінність. Неоднорідність яскравості поверхні може бути викликана наявністю плям або температурних чи хімічних неоднорідностей, викликаних магнітними полями, чиї осі не збігаються з віссю обертання зорі. * Катаклізмічні змінні зорі — причиною змінності цих зір є вибухові процеси в їх поверхневих шарах (нові та новоподібні змінні) або в усьому об'ємові зорі (наднові). * Затемнювані зорі — періодичні зміни блиску спостерігаються внаслідок затемнень однієї зорі іншою. * Оптичні змінні подвійні системи з жорстким рентгенівським випромінюванням. Наведений перелік класів змінності не є остаточним: кожен з класів поділено на окремі типи змінних, додаються нові типи змінності. Зоряні системи Зорі можуть бути поодинокими й кратними: подвійними, потрійними і більшої кратності. У разі, коли до системи належить понад десять зірок, її називають зоряним скупченням. Подвійні (кратні) зорі дуже поширені. За деякими оцінками, більше 70 % зір у Галактиці кратні. Так, серед 32 найближчих до Сонця зір — 12 кратних, з яких 10 подвійних, зокрема й найяскравіша зоря небосхилу — Сіріус. В околиці 20 парсеків від Сонячної системи близько половини із більш, ніж 3000 зір, — подвійні зорі всіх типів. Подвійна зоря Подвійна зоря, або подвійна система — дві гравітаційно-зв'язані зорі, які обертаються замкненими орбітами навколо спільного центру мас. За допомогою подвійних зір існує можливість дізнатися маси зір і побудувати різні залежності. Але подвійні зорі не вивчалися б настільки уважно, якби вся інформація про них зводилося до маси. Попри багаторазові спроби пошуку одинарних чорних дір, усі кандидати в чорні діри перебувають у подвійних системах. Зорі Вольфа-Райє були вивчені саме завдяки подвійним зорям. Тісні подвійні системи Серед подвійних зір виділяють так звані тісні подвійні системи: відстань між зорями у яких можна порівняти із розмірами самих зір. Завдяки цьому в таких системах виникають складніші ефекти, ніж просто тяжіння: припливне спотворення форми, прогрів випромінюванням яскравішого компаньйона та інші ефекти. У тісних подвійних системах також може відбувається обмін речовиною між зорями, що значно впливає на їх еволюцію. Зоряні скупчення Кулясті Кулясті скупчення — скупчення зір, що мають сферичну або ледь сплюснуту форму. Їхні діаметр коливається від 20 до 100 парсеків. Це одні з найстаріших об'єктів у Всесвіті. Звичайний вік кулястих скупчень — понад 10 млрд років. Тому до їхнього складу входять маломасивні старі зорі, більшість з яких перебуває на завершальних стадіях своєї еволюції. Як наслідок, тут багато нейтронних зір, цефеїд і білих карликів; передбачається також наявність чорних дір. Нерідко в скупченнях відбуваються спалахи нових зір. Кулясті скупчення відрізняються високою концентрацією зір. Наприклад, у кубічному парсеку в центрі такого скупчення буває від декількох сотень до десятків тисяч зір. Для порівняння: в околицях Сонця на кубічний парсек припадає лише одна зоря. Кулясті скупчення виникли з гігантської передгалактичної хмари, з якої згодом сформувалась Галактика. У Чумацькому Шляху налічують понад 150 кулястих скупчень, більшість з яких концентруються до центру Галактики. Розсіяні Розсіяні скупчення — інший клас зоряних скупчень. Це зоряна система, компоненти якої розташовуються на досить великій відстані один від одного. Цим вона відрізняється від кульових скупчень, де концентрація зір більша. З цієї причини розсіяні скупчення дуже важко виявляти і вивчати. Якщо зорі, що перебувають на однаковій відстані від спостерігача, рухаються в одному напрямку, є підстави припускати, що вони входять до розсіяного скупчення. Найвідоміші представники цього класу скупчень — Плеяди і Гіади, що розташовані в сузір'ї Тільця. Розсіяні скупчення досить численні. Їх відомо більше, ніж кулястих. Деякі з них розташовані неподалік від Сонця — наприклад, до скупчення Гіади близько 40 парсеків. Розсіяні скупчення зазвичай складаються з декількох сотень або тисяч зір, хоча зустрічаються й групи більшої чисельності. Здебільшого до них входять масивні та яскраві зорі, а також змінні. Розсіяні скупчення мають невелику масу. Їх гравітаційне поле не здатне утримувати компоненти разом тривалий час і вони поступово віддаляються одна від одної. Асоціації Асоціація зір — розріджене скупчення молодих зір високої світності, що відрізняється від інших типів скупчень своїм розміром (близько 200 — 300 світлових років). Асоціації, здебільшого, пов'язані з хмарами молекулярного газу, що має порівняно низьку температуру. Цей газ є «будівельним матеріалом» для зір. Утворені масивні зорі нагрівають навколишній молекулярний газ, який з часом розсіюється в міжзоряному середовищі. Асоціації, так само як і розсіяні скупчення, нестійкі. Вони повільно розширюються, і їхні компоненти віддаляються один від одного. Еволюція зір Після створення теорії внутрішньої будови зір та їхньої еволюції стало можливим і пояснення існування класів зір. Виявилося, що все різноманіття зір зумовлене здебільшого відмінностями у їх масі та залежить від еволюційного етапу, на якому перебуває зоря. Протозоря Великій Магеллановій Хмарі. NASA/ESA image. За деяких умов (їх можна назвати кілька) конденсується хмара міжзоряного космічного пилу. За досить невеликий проміжок часу, під дією сили всесвітнього тяжіння з цієї хмари утворюється порівняно густа непрозора газова куля. Цю кулю ще не можна назвати зіркою, оскільки температура в її ядрі не досить висока, щоб розпочалися термоядерні реакції. Тиск газу всередині кулі не достатній щоб урівноважити силу тяжіння, тому куля під дією тяжіння продовжує стискатися та розігріватися. На цьому етапі зірку називають «протозорею». Зазвичай із газопилової хмари формується кілька таких протозір, і вони утворюють зоряне скупчення чи асоціацію. Також навколо протозір утворюються менші згустки, що потім стають планетами. У міру стискання протозорі її зовнішня та внутрішня температури зростають до моменту, коли температура і тиск у ядрі зроблять можливими реакції термоядерного синтезу. Тільки після цього протозоря стає зіркою. Початкову стадію еволюції зорі долають за час, який залежить від їх маси: якщо маса більша, ніж маса Сонця, то етап триватиме кілька мільйонів років, якщо маса менша — до кількасот мільйонів років. Мінімальна маса зорі — 0,075 маси Сонця. Якщо маса протозорі менша, вона ніколи не стане справжньою зіркою. Натомість вона перетвориться на коричневого карлика. Це проміжний клас об'єктів між зорями та планетами. Хоча в них можуть відбуватися деякі термоядерні реакції за участю дейтерію та літію, але вони не компенсують витрат енергії на випромінювання, і такі небесні тіла повільно охолоджуються. Змінні зорі типу T Тельця Зірка типу T Тільця з навколозоряним диском. Зорі типу T Тельця (T Tauri, T Tauri stars, TTS) — клас змінних зір, що отримали назву за своїм прототипом — Т Тельця. Зазвичай їх можна виявити поряд із молекулярними хмарами та ідентифікувати за їх змінністю (вельми нерегулярною) в оптичному діапазоні та за хромосферною активністю. Вважається, що зорі типу T Тельця є завершальною стадією еволюції протозір невеликої маси перед виходом їх на головну послідовність діаграми Герцшпрунга—Рассела. Вони належать до спектральних класів F, G, K, M і мають масу меншу двох сонячних. Період обертання від 1 до 12 днів. Температура їх поверхні така ж, як і в зір головної послідовності тієї ж маси, але вони мають дещо більшу світність, тому що їх радіус більший. Основним джерелом їх енергії є гравітаційне стиснення. У спектрі зір типу T Тельця наявний літій, який відсутній у спектрах Сонця та інших зір головної послідовності, оскільки він спалюється у термоядерних реакціях за температури вище 2 500 000 K. Головна послідовність Наступний етап еволюції зорі — спалювання запасів водню (точніше — перетворення його на гелій). Це повільний процес, на який припадає більшість часу існування зорі. У цей час зоря перебуває на головній послідовності діаграми Герцшпрунга-Рассела. Час перебування зорі на головній послідовності залежить від маси зорі (M) і приблизно дорівнює , тобто від кількох мільйонів років для зір із масами в десятки разів більшими, ніж маса Сонця, до 10-15 мільярдів років для зір з масою близькою, до маси Сонця. Подальша еволюція Після того, як водень у ядрі здебільшого «вигорить», термоядерні реакції перестають виробляти достатню кількість енергії для того, щоб підтримувати сталий, потрібний для врівноваження сил гравітації, тиск. Внаслідок зменшення тиску зоря знову починає стискатися, що призводить до збільшення густини та температури в ядрі. Якщо маса зорі перевищує половину маси сонця у її ядрі виникають умови для перебігу потрійної альфа-реакції, у якій три ядра гелію перетворюється на ядро вуглецю. Ці ядерні реакції характеризуються набагато більшою швидкістю та, відповідно, виділенням енергії. Світність зорі зростає у десятки раз, вона розширюється («розпухає»), пересуваючись на діаграмі Герцшпрунга-Рассела вправо, до області гігантів. Якщо маса зорі досить велика, невдовзі після гелієвого спалаху «спалахує» вуглець і кисень; кожна з цих подій викликає значну перебудову зорі і її швидке пересування по діаграмі Герцшпрунга — Рессела. Розмір атмосфери зорі збільшується ще більше, і вона починає інтенсивно втрачати газ у вигляді зоряного вітру. Подальша доля зорі повністю залежить від її маси. Білі карлики Від переважної більшості зір, маса яких після скидання оболонки не перевищує межі Чандрасекара (≈1,4 маси Сонця) через кілька десятків тисяч років, залишається дуже гаряче компактне ядро, яке називають білим карликом. Інші джерела термоядерної енергії для цих зір недоступні. Вони завершують свою еволюцію, поступово охолоджуються і стискаються, доки тиск вироджених електронів не врівноважить гравітацію. Їхня густина стає в мільйон разів більшою за густину води. У зір масою більшою від межі Чандрасекара (понад 1,4 маси Сонця) енергія Фермі електронів перевищує дефект маси (нейтрон — протон+електрон) і розпочинається об'єднання протонів з електронами у нейтрони, оскільки така конфігурація енергетично вигідніша. Тиск виродженого електронного газу, що залишається, не може стримати подальше стискання ядра і після вичерпання джерел термоядерної енергії відбувається колапс зорі. Наслідком є спалах наднової II типу. Наднові Наднові — зорі, які завершують свою еволюцію катастрофічним вибухом. Терміном «наднові» було названо зорі, які спалахують набагато (на порядки) сильніше від так званих нових зір. Насправді, ні ті, ні інші фізично новими не є, спалахують зорі, що вже існують, але раніше їх не було помітно неозброєним оком, що й створювало ефект появи нової зірки. Тип наднової визначається за наявністю в спектрі спалаху ліній водню. Якщо він є, значить наднова II типу, якщо ні — то I типу. Нейтронні зорі Після спалаху наднової II типу залишається ядро, розміром декілька кілометрів, яке складається здебільшого з нейтронів. Його густина в 280 трлн разів перевищує густину води. Рівновага підтримується тиском виродженої нейтронної речовини. Внаслідок стискання зорі значно збільшується швидкість її обертання та напруженість магнітного поля, і вона починає випромінювати радіохвилі з певною досить стабільною частотою. Саме завдяки такому випромінюванню 1967 року було виявлено пульсари, які вважають нейтронними зорями. Зорі у міфології Поява мореплавства та рільництва спричинила обожнювання зірок. У давнину люди об'єднували групи зірок у сузір'я і давали їм назви людей (за фахом тощо), тварин, рослин і речей. Чимало назв сузір'їв та зірок пов'язано з грецькою міфологією. Александрійські вчені у III століття до н. е. звели в певну систему уявлення античності про сузір'я, дали їм назви, які збереглися досі. Велика Ведмедиця пов'язана з міфом про Каллісто; Візничий — кучер Еномая Міртіл; Волопас — Триптолем, узятий на небо. Сузір'я Діви пов'язане з міфом про нещастя дочки Ікарія або з міфом про Астрею, що залишила землю. Сузір'я Геркулеса, Гіад, Дельфіна мають стосунок до міфа про Аріона або Діоніса й тірренських розбійників, відомі сузір'я Дракона — до Ладона, який стеріг сад Гесперид, Змієносця — до Асклепія. Кассіопея, Цефей, Персей, Андромеда — група сузір'їв, пов'язаних з міфом про Персея та Андромеду, корабель Арго — з міфом про аргонавтів. Молочний шлях пов'язували з міфами про дорогу з Олімпу на землю або з розлитим молоком Гери; Оріон — мисливець, якого вбила Артеміда; Пегас — крилатий кінь Беллерофонта; Плеяди — дочки Атланта. Див. також * Найближчі зорі * Нейтронні зорі * Чорні діри * Баріонні зорі * Екзопланета * Список наймасивніших зір * Стожари * Космічний простір * Пілотований космічний політ Примітки Посилання Star, World Book @ NASA Portraits of Stars and their Constellations. University of Illinois Література І. А. Климишин, В. В. Тельнюк-Адамчук. Шкільний астрономічний довідник. — К, 1990. ISBN 5-330-01188-4 І. А. Климишин, І. М. Дубицький. Основи космології. — Івано-Франківськ, 1999. *

Зайцев Павло Іванович Павло́ Іва́нович За́йцев (23 вересня 1886, Суми — †2 вересня 1965, Мюнхен) — український учений-літературознавець і культурно-громадський діяч, член Української Центральної ради. Начальник культурно-освітнього відділу Армії УНР. Брат активіста Сумського проводу ОУН (революційної) Олександра Зайцева. Автор однієї із найвідоміших біографій Шевченка «Життя Тараса Шевченка». Біографія Народився у сім'ї поміщиків-дворян с. Бездрик під Сумами. Батько — Іван Арсенійович Зайцев — був заступником директора Сумської гімназії, мати — донька путивльського купця, Ольга Василівна Комарова. Баба його — Анастасія Іванівна Алфьорова — була правнукою полкового осавула Сумського козацього полку. Після закінчення Олександрівської гімназії м. Суми у 1904 р. вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. У 1909 р. отримав диплом юриста, продовжив навчання там же на історико-філологічному факультеті, який закінчив у 1913 р. Ще студентом почав друкувати свої літературознавчі статті. З 1904 р. — член української громади та місцевого осередку РУП, а з 1907 р. — активний діяч місцевої громади ТУП. Був викладачем історії у петербурзькій гімназії «Человеколюбивого общества» (1913—1917 рр.), а в 1915—17 рр. викладав українську літературу на нелегальних університетських курсах. У квітні 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його косівським повітовим комісаром на Підкарпатті. Від Петроградської української громади обраний членом Центральної Ради. 15 вересня 1917 р. очолив канцелярію Генерального секретаря у справах освіти, з 1918 р. — директор департаменту загальних справ Міністерства освіти при уряді гетьмана П. Скоропадського. Одночасно півпрацював у кількох наукових установах та видавництвах: редагував журнал «Наше минуле» (1919), був редактором видавництва «Друкарь» (1919-1920) у Києві, 1919 р. редагував «Записки історично-філологічного відділу УАН», у лютому 1919 затверджений помічником головного редактора усіх видань Першого (історико-філологічного) відділу Всеукраїнської Академії наук. У 1920—1921 рр. — головнокеруючий справами мистецтва і національної культури, а також тимчасовий виконувач обов'язків керуючого справами Міністерства преси і пропаганди УНР. У 1919 році учений змушений був покинути Київ. У цей час він активно включається у визвольні змагання українського народу. У травні 1920 — у складі секції освіти й культури Українського Громадянського Комітету — як товариш В. К. Прокоповича. В 1920 році — начальник культурно-освітнього відділу Армії УНР. 1921 р. виїхав до Польщі, де був членом Ради УНР у Тарнові, викладав у Варшавському університеті, був співробітником Українського Наукового інституту (Варшава). 1923-го його дружину, Валентину, як агента НКВС було викрито М. Чеботарівим.У 1938 р. обраний дійсним членом Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. З 1941 р. жив у Німеччині, пізніше — у Канаді й Америці, був професором Українського вільного університету (Мюнхен). В 1965 р. вчений знайшов вічний спочинок в Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідгоф. За деякими відомостями його могилу втрачено. Наукова діяльність Павло Зайцев як літературознавець сформувався ще у Петербурзі й Україні. Майже все своє наукове життя він присвятив дослідженню життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка, став одним із провідних шевченкознавців ХХ ст. Розшукав і опублікував багато невідомих творів, листів і документів до біографії Шевченка, дослідив ряд проблем життя і творчості поета ("Російські поеми Т. Шевченка", 1913; "Перше кохання Шевченка", 1914; "Тарас Шевченко. Короткий нарис життя", 1920; "Шевченко і поляки", 1934, польською мовою), 1914 року підготував за прижиттєвими виданнями й автографами і випустив у Петербурзі "Кобзар". У 20-30-х роках Зайцев працював над підготовкою повного видання творів Т.Г. Шевченка у 16 томах (Варшава, 1934—1939, не вийшов 5-й том). Для цього видання вчений здійснив текстологічну підготовку творів Шевченка, розробив науковий апарат і написав низку ґрунтовних статей. Це зібрання творів Шевченка вважається одним із кращих у шевченкознавстві, увійшло до історії літератури під назвою "Видання П. Зайцева". До 100-річчя з дня народження Т. Шевченка варшавське видання було перевидано у США факсимільним способом у вигляді 14-томного видання творів Т.Шевченка (Чікаґо, 1961—1962). Воно мало додаткові (порівняно з львівсько-варшавським виданням) коментарі та наукові статті, які підготували Б. Кравців, Д. Чижевський, Л. Білецький, Ст. Смаль-Стоцький, Р. Смаль-Стоцький, Т. Осьмачка, Д. Антонович та ін. Також було використано шевченкознавчі праці П. Куліша, І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова та ін. Перший том цього повного видання містив монографію П. Зайцева "Життя Тараса Шевченка" — плід довголітньої наукової роботи вченого. Праця була написана ще до другої світової війни в процесі роботи у Варшавському університеті. Книжка друкувалася у Львові 1939 року, але світу не побачила: весь готовий наклад було знищено більшовиками після окупації Львова у вересні 1939 року. Уціліло лише кілька примірників. За цим текстом вийшла книжка "Життя Тараса Шевченка" ( Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1955). Вона перекладена також англійською мовою (перекладач Ю. Луцький) і видана в Канаді у 1988 році. Значення дослідницької роботи Дослідження П. Зайцева завершене 1939 року, а отже й відбиває тогочасний рівень шевченкознавства і оперує тим фактичним матеріалом, що був опублікований до того часу. Та книга не втратила свого наукового значення, Написана на підставі першоджерел, на високому професійному рівні, без загальних місць і ідеологічної заданості, вона є видатним досягненням шевченкознавства, всебічно простежує життя Шевченка, глибоко аналізує його творчу спадщину, Вона значно доповнює, поглиблює й інтерпретує на вищому рівні життєпис Шевченка, відомий раніше з книг М. Чалого й О. Кониського. Окремі видання * Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1955. — 399 с. * Зайцев П. Життя Тараса Шевченка/ Передм. М. Глобенка; Післямова О. Мишанича. — 2-е вид. — К.:Обереги, 2004. — 480 с. * Зайцев П. Рецензія на збірку О. Лятуринської «Гусла»// Ми. — 1939. — Ч. 4. — С. 107. Вшанування 6 березня 2014 року на запрошення керівництва міста Суми та педагогічного колективу Олександрівської гімназії архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій й духовенство взяли участь у відкритті меморіальної дошки професору Павлу Зайцеву, котрий в цій гімназії навчався. Див. також Примітки Джерела * О. В. Ясь. Зайцев Павло Іванович // * І. М. Дзюба. Зайцев Павло Іванович // * Список видатних діячів Української Народної Республіки * Дослідник шевченкової правди * Павло Іванович Зайцев в «Українці в світі» * Зайцев Павло Іванович в «Історія України» * 125 років від дня народження Павла Зайцева — видатного українського вченого, шевченкознавця * Мишанич О.Павло Зайцев // Життя Тараса Шевченка. (Серія "Бібліотека українського раритету).— К.:Обереги, 2004.—С.476-477. * Міяковський В. Павло Зайцев // Сучасність. — 1968. — Ч. 3 (87). — С. 100—118. * Гордієнко Д. Павло Зайцев та його мистецтвознавча Шевченкіана // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини: зб. наук. праць з мистецтвознавства, архітектурознавства і культуролої Текст / Ін т проблем сучас. мистець. НАМ України; редкол.: В. Д. Сидоренко (голова), А. О. Пучков, В. О. Тузов та ін.; Наук. ред. А. О. Пучков. — К.: Фенікс, 2014. — Вип. 10. — С. 35–45. * Гордієнко Д. Павло Зайцев та його Шевченківська археографічна діяльність // Київська археографічна комісія в історії українського національного відродження. Збірка наукових праць за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 200 річчю від дня народження Тараса Шевченка (м. Київ, 9 жовтня 2014 р.) / Від. ред. д. іст. наук Г. Папакін; упоряд. Д. Гордієнко та В. Корнієнко; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевськго. — К., 2015. — С. 185—212. Література * В. М. Матвієнко. Зайцев Павло Іванович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X *Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л.В. Гарбар ; ред. кол.: Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна (голова), В.І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – C. 164–165 . http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146

Андрі́й Іва́нович Зали́вчий (, с. Міські Млини, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — , Чернігів, Чернігівська губернія, Українська Держава) — український політичний діяч і письменник, революціонер, член Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (травень — грудень 1918 року), член Центральної Ради 3-го складу. Біографія Дитинство та юність Річка Ворскла біля Міських Млинів — рідного села Андрія Заливчого Андрій Заливчий — гімназист Будинок 1-ї Харківської чоловічої гімназії, де в 1910–1914 роках навчався Андрій Заливчий Народився в селі Міські Млини, тепер Зіньківський район, Полтавська область, Україна, у дуже бідній селянській, фактично жебрацькій родині. Батько походив з козацького роду. За спогадами Івана Майстренка, батько «ходив по дворах по милостиню». Казали, що Андрій був позашлюбною дитиною власника маєтку в селі Міські Млини, харківського банкіра Григорія Рубінштейна. Як припускали сучасники, «можливо, цим у великій мірі й пояснюються незвичайно тяжкі й нездорові родинні стосунки, що їх описав Андрій в автобіографічному творі». Його дитинство було безрадісним і минуло в тяжких обставинах: голод, холод, загальні злидні, надмірна праця матері з одного боку, і пияцтво та знущання батька з другого. Закінчив Опішнянську двокласову (п'ятирічну) школу. Потім з осені 1910 року на кошти Рубінштейна навчався в , яку закінчив навесні 1914 року із золотою медаллю. Під час навчання в гімназії сам Заливчий називав Рубінштейна «абсолютно сторонньою особою, що помітив його здатності і тому побажав вивести його в люди». В останній рік навчання в гімназії Заливчий почав заявляти про свою українську позицію. У день поховання Лесі Українки в київській газеті «Рада» було надруковано листа з жалобою, підписане Осипом Гермайзе, Андрієм Заливчим та ще декількома представниками опішнянської молоді: «Висловлюють свою тугу та жаль по великій письменниці Лесі Українці» українці Опішні…. Початок революційної діяльності. Арешт та заслання. 1914–1916 роки Андрій Заливчий під час навчання в Харківському університеті Старий корпус Харківського імператорського університету, де навчався Заливчий Харківська губернська тюрма, де 1916 року під час слідства був ув'язнений Андрій Заливчий 1914 року вступив на юридичний факультет Харківського імператорського університету. На думку Івана Майстренка «він, мабуть, зробив це з політичних міркувань, бо вже тоді був підпільним соціялістичним діячем». В університеті Заливчий став одним із організаторів і керівників Юнацької спілки, що перебувала під впливом партії соціалістів-революціонерів. Дослідники теж вважають, що Заливчий, як і його товариш та однодумець Гнат Михайличенко, почали працювати в есерівській організації, ще будучи учнями. Однак сам Михайличенко писав, що Заливчий, хоча і був заарештований як есер, формально не належав до жодної партії, навпаки, до вступу в партію ставився дуже обережно. У в'язниці Заливчий казав Михайличенкові: "«Я боюся зв'язувати себе якимись застарілими догмами і особливо традиціями, коли я вважаю себе с.-р., я піду в робоче-селянську товщу, аби знизу, знутрі неї самої висунути мої ідеї». Невдовзі Заливчий став керівником студентського руху Харкова. «Політичний авторитет його серед української студентської молоді був чималий. У ньому почувався видатний організатор, міцна воля й високий розвиток, розум, впевненість у переконаннях»". Він дуже рідко з'являвся на вечорах і читаннях Українського товариства імені Григорія Квітки-Основ'яненка, "«проте його ім'я й керівництво вчувалося часто». Був обраний членом Центрального комітету Юнацької спілки. 1915 року переклав українською мовою та пізніше видав брошуру Льва Толстого «Невже так треба?», книжку Петра Кропоткіна «До молоді». Того ж року став одним із організаторів студентського виступу проти відправлення на фронт неблагонадійних студентів. У грудні 1915 року царська влада припинила діяльність українського гуртка в Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя, причому в учня цієї школи Семинька було знайдено гектографовану прокламацію «До юнацтва», програму української соціал-демократії, рукопис «До української молоді», заготовлені чисті аркуші зі зверненням до голови фракції трудовиків у Олександра Керенського та голови фракції меншовиків Миколи Чхеїдзе і гектографований лист за підписом «Центральний комітет». У цьому листі циркулярного, очевидно, змісту було викладено, серед іншого, таке: «Шановний товаришу. Рекомендуємо Вам товариша Андрія і просимо поставитися до нього з цілковитою довірою. Він обізнаний про всі наші справи, і, якщо щось знадобиться, передайте через нього. Товариш має прочитати кілька лекцій і виголосити кілька промов на цікаві громадські теми поточного життя. З цього боку Ви повинні найбільше його використовувати». Далі йшли питання анкетного змісту, що стосувалися «гуртка» (групи) і його організації. Після цього в листі мовилося: «Відомості просять повідомити скільки можливо повніше, бо ж вони безумовно потрібні для майбутнього з'їзду, який відбудеться після Різдва. Просимо приготувати всі питання, які було б бажано розібрати на з'їзді. Наприкінці січня товариш об'їде всі гуртки, збере всі відомості, забере листи в Державну Думу і повідомить, коли і де відбудеться з'їзд … Зараз заснована комісія для ведення підготовчої роботи з організації видання газети – «легального» органу шкільної української демократичної молоді … Сам Центральний комітет має велику потребу в грошових допомогах задля організації частіших і правильних поїздок референтів. Бажано отримати членські внески до квітня 1916 року включно. Внески можна передавати за допомогою товариша Андрія. Центральний комітет бажає, щоб між ним і спільнотою було якомога тісніше спілкування, а проте Ваше правління (рада) не виконує своїх обов'язків: досі не повідомлено нам, які книги і реферати потрібні гурткові, внаслідок чого не маємо можливості передати книжки через Андрія, і можливо, він приготував не ті реферати, які Вам потрібні … Бажаємо успіху в роботі. Центральний комітет. Після використання знищити». За змістом цього циркулярного листа було з'ясовано, що він був надісланий із Харкова Центральним виконавчим комітетом «Всеукраїнської юнацької спілки» і що згаданим у листі Андрієм є студент Імператорського Харківського університету Андрій Іванов Заливчий (був притягнутий до листування) — соціаліст-революціонер, що входить до складу Харківського соціалістичного комітету. За це в ніч проти 22 січня 1916 року його було заарештовано разом із Яковом Довбищенком, Володимиром Глуходідом, Федором Гарахом та іншими, кинуто до Харківської губернської в'язниці й допитано 23 січня, причому жандармський генерал-майор Олександр Риковський встановив, що Довбищенко й Гарах належать до соціал-демократів, а Заливчий і решта є соціалістами-революціонерами. Як свідчив Яків Довбищенко, під час слідства Заливчий не визнавав себе винним, поводився так, що в результаті за свою «упертість» дістав суворіше покарання. Тоді ж, у січні 1916 року його засудили за статтями 129 та 132 Кримінального уложенія до довічного (за іншими даними — трирічного) заслання. У кінці червня Заливчого відправили по етапу в Тургайську область (нині — територія Казахстану), до повітового містечка Іргіз, де разом із ним перебували майбутні письменники Володимир Коряк та . "«Архангельщину, Сибір, навіть Астраханщину всі знали, з нею безпосередньо зв'язані, ці місцевості були для всіх традиційними. Тургайщина, куди пішов А. Заливчий з товаришами, була якимсь невідомим і… химерним. Але страшним. Може через це — страшним»", — зазначав Гнат Михайличенко, що був ув'язнений у Харківській губернській тюрмі одночасно з Заливчим. Населення Іргізу становило близько тисячі мешканців, переважно казахів і татар, було трохи росіян. «Місто серед степу в Киргизії, верстов на 200 од Орську, де було заслано Шевченка. На 400 майже верстов самий степ. Ні залізниць, ані якого житла навколо „міста“. … Хронічно недоїдають. Заробітку немає», — так Володимир Коряк згадував місце їх заслання. За словами Леоніда Підгайного, засланці були приречені на «нудне примусове неробство». Заливчий і його сусід-більшовик Клусайс часто вели розмови на літературно-мистецькі теми. Там же Заливчий конспектував «Капітал» Карла Маркса, «Вступ до філософії» київського філософа-позитивіста Георгія Челпанова, читав український літературно-мистецький журнал «Промінь», який виходив у Москві за редакцією Володимира Винниченка, ліберальну суспільно-політичну газету «Русские ведомости» й іншу пресу. Перекладав популярного тоді польського поета Казимежа Тетмаєра. Він листувався з соціал-демократом Яковом Довбищенком, який перебував у Тургаї. Для партійних потреб Заливчий вислав 50 карбованців, мотивуючи тим, що він «має зараз багато грошей». Йому, як і Довбищенкові та іншим засланцям, доводилося виступати в ролі міліціонера, відбиваючи напади казахських повстанців, хоча його підозрювали у зносинах з ними й ворожому ставленні до росіян і їхніх союзників. Громадсько-політична діяльність у роки Української революції Харківський період (травень — вересень 1917 року) Харківська газета «Трудъ и Воля», у редакції якої в середині 1917 року працював Андрій Заливчий Оголошення про підписку та про співробітників газети «Трудъ и Воля» Будинок № 23 (праворуч) по Римарській вулиці в Харкові, де 1917 року розміщувалася редакція газети «Трудъ и Воля» Після Лютневої революції 1917 року повернувся в Україну. На Харківщині бере участь у створенні організацій Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), працює в Раді селянських депутатів і в її газеті «Трудъ и Воля». Разом із Заливчим на той час у газеті працювали відомі діячі партії есерів , , , Гнат Михайличенко. На той час на численних зборах і маніфестаціях часто піднімалася проблема національної ідентичності. На Харківському з'їзді селянських депутатів, що відбувся (16–20) травня, Заливчий, виступаючи з доповіддю по національному питанню, перепрошує: Обговорюючи тему розвитку освіти і культури, у промові порівнює історичні факти з метою показати значний регрес України після приєднання до Росії. Заливчий стверджує: Заливчий у доповіді наполягав на необхідності всіляко розширювати застосування української мови в освіті: Заливчий наголошував, що кожна національність має право на освіту рідною мовою, і Україна — не виняток. Щодо майбутнього державного устрою, Заливчий вважав, що Заливчий вважав, що «основою соціалізації землі є община, яка і повинна керувати земельними справами знизу, Установчі Збори чи Український сейм приведуть до централізації в цій справі». Така позиція означала, що Андрій Заливчий виступав за російський варіант соціалізації землі, інші ж члени УПСР пізніше виступали проти цього, наголошуючи на різних економічних умовах. З'їзд селянських депутатів у Харкові в травні 1917 року прийняв резолюцію, що найкращим формою урядування в Росії є федеративна демократична республіка, український народ має домагатися від Тимчасового уряду Росії встановлення національно-територіальної автономії України з забезпеченням прав національних меншин. З'їзд не підтримав пропозицію Аркадія Степаненка боротися не за автономію, а за самостійну республіку, Центральну Раду поповнити Радою селянських депутатів та оголосити її Українським Тимчасовим урядом, що має скликати Українські Установчі збори і Сойм. Заливчий вважав, що: З'їздом Заливчий був обраний членом Тимчасового Центрального комітету Української селянської спілки. Згідно з постановою з'їзду всі члени Тимчасового ЦК Української селянської спілки ввійшли повноважними членами до Тимчасової Всеукраїнської Ради селянських депутатів, а всі члени Тимчасової Всеукраїнської Ради селянських депутатів ввійшли з правом вирішального голосу до складу Української Центральної Ради. 25–26 вересня 1917 року відбулася передвиборча конференція Харківської губернської організації УПСР. В її роботі брали участь і представники більшовицьких організацій Харківщини, а також делегати від партійних організацій Курщини і Вороніжчини. Проходила вона під головуванням Андрія Заливчого. З доповіддю виступив Гнат Михайличенко. Він проінформував про передвиборчу партійну конференцію в Києві і пленарне засідання ЦК, детально зупинившись на передвиборчій платформі партії та кандидатурах до партійного списку. Після обговорення були ухвалені кандидатури, зокрема, Андрій Заливчий у Богодухівському повіті. Від УПСР Заливчого висувають делегатом на Всеросійські та Українські установчі збори. Полтавський період (кінець 1917 — перша половина 1918 року) Номер газети «Соціяліст-Революціонер», редактором якої восени 1917 року був Андрій Заливчий «Газета Зіньківського повітового земства», у редакції якої в 1918 році працював Андрій Заливчий Восени 1917 року був головним редактором полтавської газети «Соціяліст-Революціонер». Брав активну участь у роботі Полтавської ради робітничих і селянських депутатів, вів фракційну боротьбу з російськими політичними угрупованнями. У своїй «короткій автобіографії» Микола Хвильовий згадує про свою тогочасну зустріч із Заливчим, який пропонував йому вступити до партії есерів. Зустріч відбулася в рідному селі Заливчого Міські Млини, поруч із Дем'янівкою, де вчителювала мати Хвильового. На Полтавському губернському з'їзді Рад у січні 1918 року Заливчого обрано головою Полтавського губвиконкому і водночас — президентом Полтавської Самостійної Радянської Соціалістичної Федеративної Республіки, що була проголошена на цьому з'їзді. Однак пробув на цих посадах Заливчий менше доби, разом з іншими членами новообраного губвиконкому його заарештував Михайло Муравйов, що здобув Полтаву. Зрештою, звільнившись, був змушений покинути Полтаву, після чого він працював у Зінькові (тепер — Полтавської області): редагував «Газету Зіньківської повітового земства», брав участь у створенні земельних комітетів у Зінькові. Після встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського Заливчий перейшов на підпільне становище. Влітку 1918 року, під час німецької окупації, він перебирається до Києва, де «проявляв кипучу діяльність, як головний емісар внутрішніх справ партії». У Києві наречена Заливчого, однопартієць і зв'язкова Лідія Вовчик, за його вказівкою налагоджує зв'язок із Василем Елланським (Елланом-Блакитним), українським письменником, есером-боротьбистом, що на той час перебував у Лук'янівській в'язниці за заклики до боротьби за Радянську Україну, за статті й відозви «До робітників і селян України», які викривали «контреволюційну і зрадницьку» роль Центральної Ради. За кілька років, після смерті Заливчого, Лідія Вовчик стане дружиною Василя Еллана-Блакитного. У «фракції лівобережців» УПСР (друга половина 1918 року) Андрій Заливчий став одним із засновників «фракції лівобережців» УПСР. У травні 1918 року він був обраний членом ЦК УПСР, пізніше увійшов до складу Українського повстанського комітету, який керував підготовкою повстання проти гетьмана Скоропадського. Як член ЦК УПСР (боротьбистів) інспектував повстанські загони на Житомирщині, Харківщині, Полтавщині. Підтримував орієнтацію лівого крила УПСР на союз із більшовиками. Як згадував Дмитро Соловей, На початку осені 1918 року боротьбисти остаточно відмовилися від парламентської моделі державності. Про ситуацію, яка склалася в партії, Андрій Заливчий як член ЦК інформував на зборах Харківської організації УПСР 14 листопада 1918 року. Він відзначив, що «від старої партії не залишилося нічого і в самому змісті її багато змінилося. Стара партія з кількістю 375 000 членів розпущена; тепер зоорганізовані нові і це є велика організаційна творча робота». Заливчий наголосив, що «склад партійців, який зараз є, міг би явитись ідейним виразником певної групи партії». Позитивним моментом він зауважив той факт, що «раніше була партійна маса, а тепер свідомі члени партії і з цього боку ця група є силою». Заливчий підкреслив, що в партії було дві течії: «перша котора привела контрреволюцію з німцями, і друга лівобережників і інтернаціоналістів по своїй ідеології. Остання частина була по другий бік барикад першої і йшла часто вкупі з більшовиками, інша частина відповідно трималася до неї. В партії були всякі люди від чорносотенців до анархістів». Такий стан в партії змусив ЦК прийняти рішення про її ліквідацію. ЦК видав платформу, яка радикально змінила весь напрям партії, залишився «тільки дух дореволюційної організації». Напередодні Центральний Комітет видав Декларацію в національній справі у зв'язку з утворенням Національного Союзу. Стосовно планів партії Заливчий наголосив, що «ЦК поставив вибрати другий акт, який був би проектом Комуністичного маніфесту нашої партії, котрий остаточно мусів бути ухвалений V партійним з'їздом. Він мусів змінити програм партії, — обґрунтований, як акт високої ваги. В цих актах ЦК яскраво виявляє обличчя партії — в відношенні влади, національності і світової соціалістичної революції. У національній справі відділення держави від нації. В проекті Комуністичного маніфесту ЦК йде вперед від того, що було перед цим в УПСР і взагалі с. р. Це акт, який розроблено не тільки ЦК, це творчість партії». Партія передбачала змінити і свою соціальну базу: «цим партія виходить з розпливчастості і вважаючи гідним класом, на котрий партія мусить спіратися — пролетаріат (не тільки фабричний, а й сільський робочий люд), вона з'являється партією класовою і клас пролетаріату вона повинна вести до соціалістичного устрою». Характеризуючи кількісний склад партії і її географічне положення, Заливчий відзначив: «В партії 600–700 членів — кількість надзвичайно мала, але вона розкидана сіткою по всій Україні. В усіх губерніях маються наші організації. Навіть в глухих місцях як Поділля. Важно те, що вони скрізь мають вплив і зв'язки. Найкращі організації в Києві, Одесі, котрі можуть проводити велику акцію. На Полтавщині організації в кожному повітовому місті. У великих містах здебільшого інтелігентські групи. В Одесі робітнича група, в Катеринославі також. Крім Полтави, Харкова, Києва, Одеси — літературна робота не велась. Найменший вплив на Волині і Харківщині. Серед робітництва УПСР не має впливу, за виключенням Полтави.». Під час антигетьманського повстання в Чернігові. Загибель (грудень 1918 року) Будинок Державного банку (тепер будинок міської ради) в Чернігові, біля якого загинув Андрій Заливчий Некролог Андрія Заливчого в газеті Всеукраїнської ради селянських депутатів «Народня воля» за 31 грудня 1918 року Місце поховання Андрія Заливчого. Журнал «Всесвіт». 1927 рік Надгробок на могилі Андрія Заливчого на Петропавлівському кладовищі в Чернігові, червень 2016 року У грудні 1918 року за наказом Українського військово-революційного комітету Андрій Заливчий очолив повстання проти гетьмана в Чернігові. За спогадами 1920-х років, він кинув гасло «попередити повстання Петлюри радянським повстанням». У броньовика, в якому знаходився Заливчий, під час бою неподалік Єлецького монастиря закінчилося пальне і він зупинився. Коли Андрій вискочив із машини, його поранили кулею, після чого гетьманці закололи його багнетами. Труп Заливчого був відправлений до моргу. Під час переходу влади від гетьманців до Директорії однодумці Заливчого забрали тіло й поховали його без розголосу. За труною йшло лише п'ять чоловік. Похований він був у Чернігові на Петропавлівському кладовищі (IV ділянка, на північ від комплексу польських поховань). Місце поховання було встановлено 1926 року за спогадами очевидця. Ініціаторами встановлення пам'ятника були співробітники чернігівських міських газет «Робітничий шлях» та «Червоний стяг» на чолі з їхнім редактором Германом Альперовичем. Пам'ятник — кругла колона на мурованому постаменті з написом «Революція береже пам'ять своїх кращих бійців. Андрій Заливчий підняв прапор у Чернігові революційного повстання за Радянську владу й загинув у бої з гетьманцями на вулицях м. Чернігова 13 грудня 1918» — споруджено 1927 року, нині потребує реставрації, є пам'яткою історії місцевого значення (охоронний номер 20). Оцінка особистості Андрій Заливчий, як і його ровесники — Михайло Авдієнко, Василь Бойко, Сергій Вікул, Кость Вротновський-Сивошапка, Йосип Гермайзе, Олександр Зарудний, Яків Зозуля, Володимир Кедровський, Микола Ковалевський, Микола Любинський, Гнат Михайличенко, Анатолій Пісоцький, Михайло Полоз, Олександр Севрюк, Юрій Тютюнник та чимало інших, — належав до наймолодшого покоління українського національно-визвольного руху, яке влилося в нього на останній, третій фазі розвитку. Це було покоління найрадикальніших українських діячів, переважна більшість якого пов'язала свою діяльність з УПСР та УСДРП. У революції 1917 року вони побачили унікальний шанс для України, а водночас і поле блискучих можливостей для самореалізації. Історик і публіцист, дійсний член Української вільної академії наук Дмитро Соловей описує Заливчого як «низенького, чорнявого, з примруженими зеленкуватими жвавими очима». Через певну зовнішню подібність на мавра мав партійний псевдонім «Отелло». За спогадами, розмовляв він літературною українською мовою, російською — з акцентом. На думку Солов'я, це була «безперечно талановита й здібна людина», що загинула «на порозі свого життя». «Сповнений щирої відданости інтересам покривджених мас свого народу, він виявив велику енергію й завзятість у громадсько-політичній діяльності, але не встиг ще остаточно виробитись і достатньо зміцніти». Яків Довбищенко так згадував свою першу зустріч із Заливчим під час навчання в університеті: Перегукується з цим і опис Заливчого-студента, що його дав літературознавець Володимир Коряк в новелі «Мак червоний»: Гнат Михайличенко називав Заливчого селянським Камілем Демуленом, порівнював його з франковим: «Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою…». Письменник Михайло Яловий згадував: Український громадсько-політичний діяч, вчений, публіцист Іван Майстренко значно вище оцінював постать Заливчого: Літературознавець Василь Чапленко заперечував проти називання Андрія Заливчого, Гната Михайличенка, Василя Чумака, Василя Елланського «першими хоробрими». На його думку, це, навпаки, були перші з активних учасників української визвольної боротьби, що боягузливо перейшли на «радянську плятформу» задля власної вигоди. Володимир Коряк підкреслював відмінність ідеологічних переконань боротьбистів від більшовицької ленінської ідеології, що відзеркалилося і в діяльності Заливчого: За визначенням УІНП та полтавського краєзнавця Віктора Ревегука, Заливчий належить до переліку борців за незалежність України Творчість 1917 року в Харкові було надруковано брошуру Андрія Заливчого «Хто воює, а хто грабує?», яку літературознавці майже сто років вважали втраченою. Крім того, написав автобіографічний цикл новел «З літ дитинства», що мають імпресіоністичний характер. Новели приваблюють психологізмом, ліричністю, драматичною сповідальністю про голодне й холодне дитинство («Їсти», «Родина», «Обкладки»), співчуттям до знедолених («У школі», «З благородними дітьми»). Для своїх автобіографічних спогадів Заливчий використав нетипову для української мемуаристики того часу циклізацію розрізнених асоціативно-психологічних новел, кожна з яких композиційно й структурно становить завершений твір. На відміну від реалістично-імпресіоністичних новел циклу, новела «Так я себе пригадую вперше» вирізняється тим, що має риси сюрреалізму та символізму, що не характерно для тогочасної української літератури. Весь цикл оповідань, як пізніше в листі до Василя Півторадні розповідала Лідія Вовчик-Блакитна, вона записала протягом трьох вечорів під диктовку хворого Андрія, у Києві в листопаді 1918 року, а після його загибелі передала Гнатові Михайличенку: Зрештою, рукописів тих не збереглося. Посмертні видання Вперше новели Заливчого були надруковані лише після смерті автора, 23 лютого 1919 року в київській газеті українських есерів «Боротьба», за кілька тижнів — окремим виданням з передмовою Гната Михайличенка, того ж року — в одеському літературному альманасі «Червоний вінок» (у червні 1939 році це видання було заборонено більшовицькою цензурою як націоналістичне й шкідливе, оскільки «вихваляло ворогів народу», та підлягало вилученню). Автор редакційної передмови до альманаху (літературознавець Степан Крижанівський стверджував, що автором передмови є професор Михайло Слабченко, втім, Лідія Вовчик-Блакитна припускала авторство Антона Приходька, члена партії боротьбистів, що брав активну участь у літературно-мистецькому процесі) зазначає: У 1920-х роках новели Заливчого кілька разів перевидавалися під різними назвами: «Зарізяка», «Дитинство. Автобіографічні новели». Однак його особистість та творчість лишалася фактично забутою, невідомою широкому загалу. У 1926–1928 роках, напередодні роковин з дня смерті Заливчого, у періодичній пресі з'являється низка публікацій, в яких ім'я Заливчого ставилося в один ряд з письменниками-боротьбистами Гнатом Михайличенком, Василем Чумаком, Василем Елланом — «перших хоробрих». 1928 року відомості про Заливчого було включено до довідника «Десять років української літератури (1917–1927)» (втім, у 1938 році цей довідник також був заборонений радянською цензурою та підлягав вилученню, оскільки містив «бібліографію ворогів — буржуазних націоналістів»). 1931 року вивчення його творчості рекомендується при організації роботи літературних гуртків. Незважаючи на досить невеликий доробок (лише 10 коротких оповідань), про творчість Заливчого в 1920-х роках часто згадували літературні критики, зокрема в підручнику української літератури Олександра Дорошкевича. Дорошкевич ставив новели Заливчого вище творів Михайличенка. Володимир Коряк зазначав: Архівні матеріали Заливчого Після створення Інституту Тараса Шевченка (його наступником є Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України) у Харкові одним із основних напрямків його наукової діяльності стало дослідження та популяризація дожовтневої й сучасної української літератури. Крім того, Інститут мав «широке громадське завдання» — поширювати серед робітничих і селянських мас знання про «історію українського письменства». Для цього передбачалося утворювати кабінети, окрім шевченкознавчих, ще й «дожовтневої» та «жовтневої» літератури. До кабінету «жовтневої» літератури передбачалося зібрати меморіальні речі Василя Еллана, Андрія Заливчого, Василя Чумака, Гната Михайличенка та інших революційних письменників. На початку 1929 року інститут проводив заходи з відзначення роковин «перших хоробрих». 1931 року архівні матеріали Андрія Заливчого, Гната Михайличенка, Василя Еллана-Блакитного надійшли на зберігання в Інститут Тараса Шевченка. У 1933–1934 роках, після того, як було репресовано та розстріляно заступника директора інституту Сергія Пилипенка, колишнього члена УПСР, арешту більшості наукових співробітників і фактичного розгрому інституту, рукописні матеріали письменників радянського періоду вилучено з його фондів та передано в різні установи. Наразі ці архівні матеріали Андрія Заливчого вважаються втраченими. У роки сталінських репресій Починаючи з 1934 року були репресовані практично всі колишні члени партії-боротьбистів: як ті, що займали керівні посади в УСРР (Олександр Шумський, Панас Любченко, Григорій Гринько, Андрій Хвиля, Михайло Михайлик), так і рядові колишні члени партії (Володимир Коряк, Іван Майстренко, Михайло Яловий, Петро Ванченко, Василь Вражливим, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Валер'ян Поліщук тощо) яких було оголошено ворогами народу — буржуазними націоналістами. Так само, як і творчість великої частини українських письменників та літературознавців (Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Гордієнко, Олекса Влизько, Дмитро Загул, Григорій Епік, Микола Зеров, Олекса Слісаренко, Микола Хвильовий, Іван Микитенко, Ґео Шкурупій, Остап Вишня, Мирослав Ірчан, Валер'ян Підмогильний, Олександр Дорошкевич, Борис Коваленко, Володимир Штангей тощо), літературний спадок «перших хоробрих» — Еллана-Блакитного, Михайличенка, Чумака, Заливчого було посмертно визнано буржуазно-націоналістичним. Як зазначає у своїх спогадах літературознавець Степан Крижанівський, твори цих письменників близько 20–25 років були заборонені й перебували в спецфондах. Низкою таємних протоколів Політбюро ЦК КП(б)У наприкінці 1930-х років затверджено кілька десятків списків Головліту УРСР, якими заборонялася та вилучалася з бібліотек та книготорговельної мережі їх творчість. Так ім'я та твори Заливчого також надовго зникли з літературних обріїв. «Реабілітовані» вони були лише після засудження сталінізму, у другій половині 1950-х років. Після «реабілітації» У восьмитомній «Історії української літератури» 1970 року зазначалося: Оцінка творчості За тематикою та стилем новели Заливчого близькі до оповідань Архипа Тесленка, Степана Васильченка, втім, як зазначає Василь Півторадні, у новелах Заливчого немає Тесленкового соціального песимізму. Олександр Дорошкевич визнавав новели Заливчого «багато надійними мистецькими спробами, вищими за Михайличенкові, особистими спостереженнями, що їм надано широкого художнього вмотивування, широкого значіння», що в його творчості «відчуваються ознаки видатного новеліста, який уміє своїм особистим спостереженням надати ширшого художнього вмотивування». Володимир Коряк їх визнає «чернетками для майбутньої літературної діяльности, якої Заливному не судилося розгорнути». Борис Коваленко називає Заливчого «безперечно талановитим художником-психологом, що загинув передчасно у боротьбі». На думку Василя Чапленка, Заливчий і його однодумці, щиро, як і годиться прозелітам, прийнявши бік більшовиків, щосили вдарилися в пролетарське письменство. В усякому разі, в їхніх творах немає суперечностей між ідеологією й естетикою, які можна бачити в пізніших радянських письменників. Письменник і літературознавець Петро Колесник вважав, що літературна критика 1920-х років дуже часто обмежувалася зовнішнім описом явищ. Політичні декларації письменників заступали часом у їхніх очах об'єктивний зміст творчості. Так, свого часу в одну мистецьку групу «перших хоробрих» потрапили зовсім різні художники, в тому числі й Заливчий, який на відміну від модерністів Чумака та Блакитного, не виходив із рамок традиційної соціально-побутової прози. Радянський літературознавець та партійний функціонер Микола Шамота в середині 1970-х років ставив Андрієві Заливчому в провину те, що він «не був у числі тих, хто складав революції дифирамби, кого надихав і чарував Жовтень. Тому в його творах нема чого шукати ознак революційности» Іван Дзюба ставить Заливчого в ряд засновників української революційної літератури. 2011 року ім'я Заливчого знову повернуто в шкільний підручник з «Української літератури». Український журналіст і письменник Олекса Мусієнко включив біографію Андрія Заливчого до рукопису книги-мартиролога українського письменства «Олтар скорботи». Увічнення пам'яті У літературних творах Після загибелі Заливчого Василь Блакитний (Елланський), один із вождів боротьбистів (якому на той час виповнилося лише 25 років), 1919 року написав на його пам'ять вірша «Повстання», де було сказано: :: …А надвечір — все укрив туман. :: "Сніг ішов, так м'яко, м'яко танув… :: На заціплений в руках наган, :: На червоно-чорну рану. :: Душ блакить пекучо повна вщерть :: Розгорілась, ятриться любов'ю. :: За життя розплата тільки кров'ю, :: Тільки смертю переможеш смерть. Останні два рядки 1927 року використали як епіграф Микола Самусь у статті «Забутий новеліст і революціонер» і Борис Антоненко-Давидович у повісті «Смерть». Згодом Дмитро Донцов звернув увагу на цей факт у своїх літературознавчих розвідках. Задум художнього твору «Андрій Заливчий» близько 1930 року виник у Юрія Яновського, як засвідчено в його записникові. Можливо, це мала бути частина «Книги новел (громадянська війна)» чи роману «Історія дивізій». Втілений він так і не був. Павло Тичина писав у збірці «Чернігів» (1931): :: Окриєм кріпко планами :: рости ушир, увись :: злети аеропланами :: Заливчими Елланами :: в майбутнє колосись." На думку літературознавця Григорія Грабовича, рядки «Заливчими Елланами в майбутнє колосись» з прізвищами революційних поетів і образом заливних ланів, «попри стахановську галасливість», виявляють віру, що «нація — позаяк вона є імпліцитним об'єктом звертання — даватиме плоди, спадщину революціонерів, що повернулися в землю». Згодом цей вірш Тичини був заборонений радянською цензурою. У примітці до цього аналізу Тичининого вірша Грабович називає Заливчого обдарованим прозаїком та пов'язує обох боротьбистів — Заливчого і Еллана з Тичиною, а також згадує ще й третього письменника-боротьбиста — Гната Михайличенка, страченого денікінцями в 1919 році. Поет Микола Сайко у своєму вірші, написаному в 1926 році, згадує Заливчого: :: Буйно палав ланом стяг, наче мак… :: Вихорем коні носились: :: Михайличенко, Заливчий, Чумак :: Знов сеї ночі наснились. :: Крався з гармат на степи переляк, :: Вихорем коні носились: :: Михайличенко, Заливчий, Чумак :: Знов сеї ночі наснились. Втім, цей же вірш, надрукований 1968 року в збірці «Поезія», має інший вигляд: :: Буйно палав ланом стяг, наче мак… :: Вихорем коні носились: :: Хлопці безстрашні, а з ними Чумак :: Знов сеї ночі наснились. :: Крався з гармат на степи переляк, :: Вихорем коні носились: :: Хлопці безстрашні, а з ними Чумак :: Знов сеї ночі наснились. 1958 року Павло Тичина порівнював із Заливчим загиблого на німецько-радянській війні українського поета Леоніда Левицького, пишучи: «І в боях про своє покликання поета не забував він. Так само, як і Лермонтов, як Заливчий (після Жовтня)» Володимир Сосюра в поемі «Розстріляне безсмертя» (1960) звертався до Заливчого (якого особисто не знав, бо на момент його загибелі був бійцем армії УНР): :: …Я вас любить не перестану :: й тебе, Заливчий, мій герой, :: що йшов на смерть у дзвоні зброй, :: на смерть за нас, кривавим ланом, :: оспіваний навік Елланом…. У топонімах * У 1919 році сучасній вулиці Андрія Мовчана в Чернігові надали назву на честь Заливчого. Ця назва протрималася недовго, після вигнання з міста денікінців цю вулицю назвали Пролетарською. Назву вулиця Заливчого повернули 1943 року, а з 1955 року це була вулиця Крупської. * 1926 року колишній Театральний сквер у Чернігові, поблизу якого загинув Заливчий, отримав назву сквер імені Заливчого. З другої половині 1930-х років — сквер Піонерів, з 1944 року — сквер імені М. М. Попудренка. * Сучасна вулиця Пилипа Орлика в Полтаві в 1919–1923 роках називалась на честь Заливчого. * З 1919 року нинішня вулиця Фізкультури в Києві мала назву вулиця Заливчого. Її, так само як і інші вулиці міста, що після встановлення радянської влади отримали назви на честь однопартійців Заливчого — українських есерів та боротьбистів Олександра Зарудного, Леонарда Бочковського, Гната Михайличенка, перейменували 1938 року після посмертного визнання останніх ворогами народу. Саме цю вулицю мав на увазі Максим Рильський, коли писав 1932 року в поетичній збірці «Знак терезів» про тяжку необхідність поета в нових життєвих умовах оспівувати індустріалізацію, про розбіжність між мрією й дійсністю: :: Нове життя нового прагне слова, :: А де найти, як дати кров і плоть? :: Ще неньки пісня в серці колискова… :: Поборе — марш, та тяжко побороть! :: Ще Блок, ще Ґріґ, ще лілія, ще мрія, :: Ще колихання голубливих вод… :: …На вулиці Заливчого Андрія :: Тебе чекає цвяховий завод. У селищі міського типу Опішні на честь Андрія Заливчого назвали вулицю і провулок. За вказівкою Українського інституту національної пам'яті навесні 2016 року розпорядженням Опішнянського селищного голови їх перейменовано в рамках виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», «бо Заливчий брав активну участь у встановленні радянської влади». Після звернення з позовною заявою мешканців вулиці й провулку, які вважають, що вказане розпорядження є незаконним і прийняте з порушенням вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області дію розпорядження призупинено в частині перейменування вулиці Заливчого на вулицю Явдохи та Гаврила Пошивайлів (на честь українських гончарів-керамістів Явдохи та Гаврила Пошивайлів) і провулку Заливчого на вулицю Керамологічну Видання творів Примітки Посилання Джерела

Запорожець Олександр Володимирович Олександр Володимирович Запорожець ( 12 вересня 1905, Київ, Російська імперія — 7 жовтня 1981, Москва, Російська РФСР) — радянський психолог, котрий працював у царині виявлення і дослідження закономірностей психічного розвитку дітей раннього і дошкільного віку. Життєпис Народився в сім'ї інженера та вчительки. Дитячі та юнацькі роки його проминули в Україні. Коли навчався у школі, над усе мріяв бути актором. Творчий шлях Олександр розпочав з того, що з «тріском провалився» на іспитах до Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка. Згодом він був зарахований туди як вільнослухач. Невдовзі хлопцеві поталанило стати учнем знаменитого режисера, засновника «Молодого театру» та «Березоля» Леся Курбаса. Вже на схилі років Олександр Володимирович присвятив йому статтю-спогад «Майстер», написану на прохання режисера і дослідника театру Курбаса Леся Танюка. Зневірившись у своїх акторських даних, Олександр обрав стезю науки. У 1925 р. він виїхав до Москви й вступив у 2-й Московський державний університет. Певно ця обставина врятувала йому життя, бо вже у 1930-х роках багатьох березолівців заарештовано, деяких розстріляно, інших заслано на Соловецькі острови. Ще у студентські роки О. Запорожець розпочав роботу лаборантом кафедри психології Академії комуністичного виховання ім. Н. К. Крупської. У 1929 р. брав участь в експедиції на Алтай. Наслідком її стали матеріали, що лягли в основу першої друкованої праці молодого дослідника — «Умственное развитие й психические особенности ойротских детей». Юнак брав активну участь в роботі групи молодих дослідників-психологів, керівником якої був Лев Семенович Виготський. Відтоді уся подальша наукова доля О.Запорожця нерозривно пов'язана зі школою цього знаменитого психолога. Через усе життя проніс він глибоку повагу до свого другого вчителя й чимало зробив для видання його зібрання творів, був головним редактором цих праць. Коли Запорожець закінчував університет у Москві, в Україні посилювався терор, спрямований проти української науки та освіти. Особливо гострих форм він набрав із початком 1930-х років. Застосовування у всіх сферах життя принципу «партійності» унеможливлювало умови для наукової діяльності навіть в Академії комвиху; саме там по отриманні диплома (1930) О. В. Запорожець працював асистентом кафедри психології. Слід також зауважити, що у післяреволюційні роки в Україні психологія як наука зазнавала гонінь: її намагалися механічно звести до вчення про рефлекси. Це спричинило велику шкоду також підготовці фахівців у галузі педагогіки й медицини. На противагу таким діям при створеній в Харкові Українській психоневрологічній академії вирішено організувати психологічний сектор. На роботу в ньому запросили з Москви таких відомих психологів, як Л. С. Виготський, О. Р. Лурія, О. М. Леонтьєв, а також молодого співробітника — О. В. Запорожця. Спершу Олександр Володимирович працює старшим асистентом, а згодом і завідувачем лабораторії психології розвитку. Він вивчає закономірності психічного розвитку дітей раннього і дошкільного віку. В основу його дослідної роботи лягають наукові ідеї Лева Виготського; вони стають вихідним пунктом у побудові власної теорії. О.Запорожець проводить ряд експериментальних досліджень з питань з'ясування ролі практичних дій у розвитку мислення дитини, за допомогою яких встановлює, що дитина починає пізнавати світ не з теоретичного його розгляду, а з практичної дії. У 1933 р. Олександр Володимирович стає доцентом кафедри психології Харківського педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди, а потім — її завідувачем. У ці ж роки він входить до складу харківської групи психологів, очолюваної О. М. Леонтьєвим. Разом з ним формулює гіпотезу щодо походження психіки та виникнення чутливості. Основний смисл даної гіпотези в тому, що виникнення чутливості й поява орієнтувальної реакції можливі лише за умов активної дії у пошуковій ситуації. У 1936 р. О. В. Запорожець захистив кандидатську дисертацію «Роль элементов мышления й речи в развитии мышления ребенка». А захист ним докторської дисертації був призначений на липень 1942-го … На жаль, усі матеріали досліджень харківського періоду і сама дисертація загинули від фашистської бомби, що вцілила у будинок, де мешкав вчений. У 1941 р. О. В. Запорожець зарахований доцентом Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. Він виїхав на Урал, куди евакуйовано університет. Однак діяльність його проходила не в аудиторіях, а в шпиталях. Там Олександр Володимирович допомагав відновлювати дієздатність бійців після отриманих поранень. Будучи завідувачем експериментальних психофізіологічних лабораторій, винайшов ряд застосувань для трудової терапії. Психолого-фізіологічні підвалини змісту й методів функціонально-рухової терапії О.Запорожець у співавторстві з О.Леонтьєвим виклав у монографії «Восстановление движений» (1945). Наприкінці 1943-го Олександр Володимирович повертається до Москви й працює водночас в Інституті психології АПН РРФСР та в університеті, де викладає курс дитячої психології, керує дипломними і дисертаційними роботами. З 1944 р. очолює колектив лабораторії психології дошкільного віку Інституту загальної й педагогічної психології АПН СРСР. Першою аспіранткою О. В. Запорожця була Дебора Марківна Арановська-Дубовіс. У 1958 р. О. В. Запорожця обирають членом-кореспондентом АПН РРФСР, а з 1960-го призначають директором Науково-дослідного інституту дошкільного виховання. З 1960-х років він був визнаним керівником усієї науково-практичної роботи в галузі дошкільного дитинства. Наукова спадщина На противагу думці багатьох зарубіжних спеціалістів він доводить: дитина дошкільного віку спроможна розумно і послідовно розмірковувати, робити висновки, якщо спиратиметься на достатній досвід дій з предметами. Вчений стверджує, що мова, хоч і відіграє надзвичайно важливу роль у розумовому розвитку дитини, між тим не є провідною причиною розвитку; більш того: розвиток мови залежить від вирішення дитиною практичних завдань, оволодіння нею під керівництвом дорослих способами застосування предметів. Процес психічного розвитку дитини містить широке коло психологічних властивостей і здібностей, які необхідно враховувати під час побудови навчання і виховання. Головним є те, що розвиток кожної дитини йде своїм особливим шляхом, в якому загальні закономірності виявляються в індивідуальній формі. О. В. Запорожець простежив основні стадії виникнення у дітей емоційних уявлень. Він стверджував, що емоції складаються в ході практичної діяльності, взаємин дитини з людьми, які її оточують. Підкреслив, що дитина відчуває те чи інше переживання після того, як вона здійснила певний вчинок, позитивно чи негативно оцінений дорослими чи іншими дітьми. Далі дитина переходить до емоційного передбачення наслідків своїх вчинків, їх «програвання» у плані емоційних образів. Це дозволяє їй здійснити певну корекцію поведінки відповідно до очікуваних результатів. Роль практичної діяльності у розвитку емоційних процесів Олександр Володимирович вивчав на матеріалі сприйняття дітьми казок. Його стаття «Психология восприятия сказки ребенком-дошкольником» опублікована ще 1948 р. на сторінках журналу «Дошкольное воспитание» (№ 9). Вчений підкреслював, що емоції, викликані діями казкових персонажів, виникають на основі активної «співдії», співпереживання, коли дитина стає ніби учасником хвилюючих її подій. (Узагальнення саме цих досліджень і лягло в основу першої докторської дисертації науковця, яку йому не судилося захистити). Головним видом діяльності дошкільного віку О. В. Запорожець називав гру. Вважав її надзвичайно привабливою для дитини, бо вона є спрямованою на орієнтацію у загадковий світ дорослих. В умовах гри значно зростає можливість засвоєння необхідних навичок, спостерігається вищий, ніж за інших умов, рівень сприйняття, мислення, запам'ятовування. Гра є вагомим засобом розвитку найважливіших психічних властивостей і здібностей дитини. Під її впливом відбувається розвиток загальної здібності до уяви та образного мислення. Олександр Володимирович різко заперечував спроби штучної акселерації — — прискорення розвитку дошкільників, намагання виховувати п них психічні якості, характерні для пізніших етапів розвитку, зокрема для шкільного дитинства. На противагу таким спробам він висунув ідею розширення і поглиблення тих сторін розвитку, що є специфічними саме для дошкільного віку. Публикації та нагороди Різні етапи наукової діяльності О. В. Запорожця відображені у більш ніж 150 книгах і статтях. Серед них — виданий 1953 р. підручник психології для дошкільних педагогічних училищ, що вийшов тричі й відзначений премією ім. К. Д. Ушинського. Його наукові праці видані майже усіма європейськими, а також китайською та японською мовами. Він багаторазово брав участь у роботі міжнародних наукових з'їздів, конференцій і симпозіумів: у Великій Британії, Німеччині, Італії, Франції, Швеції, Угорщині та ін. Вчений був науковим редактором книг: «Воспитание й обучение в дстском саду» (1976), «Дошкольник» (1979), «ОсновьІ дошкольной педагогики»(1980)та ін. Плідна праця О. В. Запорожця відзначена кількома орденами й багатьма медалями, у тому числі вищими нагородами для працівників педагогічного фронту — медалями К. Д. Ушинського і Н. К. Крупської. Ідеї нашого великого вітчизняного вченого і зараз служуть основою позитивних змін у дошкільній освіті. Посилання Зовнішні джерела

Мико́ла Костянти́нович Зе́ро́в (26 квітня 1890, Зіньків, Полтавська губернія, Російська імперія — 3 листопада 1937, Сандармох, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, РРФСР) — видатний український поет, літературознавець, перекладач, літературний критик, полеміст, професор, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Брат Михайла та Дмитра Зерова. Представник розстріляного відродження. Родина Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. «Батько вчитель, потім — завідувач міської школи, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки). Молодший брат Миколи — Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР. Освіта і перші публікації По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській (1900—1903) та Першій київській гімназіях (1903—1908). У 1909—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. 1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». 1914—1917: Златопіль Златополі, де проживав Микола Зеров в період викладання у Златопільській гімназії Микола Зеров, 1 травня 1915 року З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем «давніх мов» до Златопільської чоловічої гімназії, а з жовтня 1916 року — ще й Златопільської жіночої гімназії. 1917—1920: Київ З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти. У цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки. 1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову діяльність; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. Родина Зерових, 1918 р. Стоять: Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Малі діти: Георгій, Валерія 1920—1923: Баришівка З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань. 1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова студенти поширювали легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. 1923—1925: Неокласики Автограф сонету М. Зерова «Саломея» 1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об'єдналися в АСПИС. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з її лідерів був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова створити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується офіційною владою як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив. 1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер неокласиків оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книжок і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який обстоював уніфікацію та сувору регламентацію як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно позначилося на розвитку всієї української літератури. Того самого 1924 року надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, уміщено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії. Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати. До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами. 1925—1928: Літературна дискусія Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923 р. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко Микола Зеров з сестрою Валерією. Кролевець, 1917 р. 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут, 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт найкращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе». Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила неокласиків в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“». Початок терору Родина Зерових, Київ, серпень 1934 р. Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола. Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна. Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки неокласиків; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» реорганізовано, «Сяйво» закрили. Куліша й Винниченка проголосили фашистськими письменниками. Серед інших у зв'язку з процесом СВУ заарештували й Максима Рильського, що стало виразним попередженням усім неокласикам. У лютому-березні 1930 року Зерова змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова. На початку 1930-х йому фактично заборонили творчу діяльність, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій. Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнили з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й мусив шукати будь-яку роботу або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька. Переживши ще одну трагедію, — смерть від скарлатини десятилітнього сина (3 листопада 1934) — Микола Зеров переїжджає до Москви. Арешт Уночі проти 28 квітня 1935 року Зерова заарештовано під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. На першому допиті він заявив однозначно: «До жодної контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування «терористичної організації». Тривалі й надзвичайно виснажливі допити, побудовані на погрозах і залякувані (допитував слідчий Літман), призвели до бажаного для влади результату. 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь». Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно визначили в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. З висновків про реабілітацію Зерова можна довідатися, що навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою «липою»: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера». Присилуваний до «зізнання», Зеров на суді заявив таке: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадково зайшов саме в цей час до Рильського і представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого не допитувано як свідка. Згаданий епізод відбувся у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у «тероризмі». М. Зерова засуджено на 10-річне ув'язнення. Стільки само дістали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», що познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше дістали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Пощастило вижити лише Митькевичу. Пізніше він розповів, що «зізнання» Літман витягав побиттями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року. Заслання Соловки — місце ув'язнення М. Зерова Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним у тій самій справі відправлено на північ за маршрутом: Медвежа Гора — Кем — Соловки. В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. Як згадували ув'язнені, спершу режим у таборі був «ліберальним». За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Закінчивши роботу, в комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну працю над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року. 9 жовтня 1937 рішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області «засуджений» до розстрілу. Зерова разом з багатьма іншими представниками української культури розстріляно в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що смертний вирок виконав капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв. Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». Водночас перевіркою встановлено, що колишнього співробітника НКВС УРСР Федора Овчинникова, який розслідував справу Зерова, за порушення соцзаконності засуджено, а іншого співробітника, що фальсифікував матеріали справи, звільнено з органів держбезпеки за фактами, що дискредитують звання офіцера. Кенотаф Миколи Зерова Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова. Твори Перша публікація Зерова з'явилася 1911 року, а жовтнем 1929 року датується власноручна картотека його публікацій, що нараховувала 109 карток. Реєстр публікацій був доповнений бібліографами Тамарою Волобуєвою (89 карток), Федором Максименком (25 карток) та істориком Сергієм Білоконем (посмертні публікації з 1973 року). * Антологія римської поезії, «Друкар», Київ, (1920) * Нова українська поезія, Антологія, «ДВУ», Київ, (1920) * Перец І. Л., Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ», Київ, (1920) * Камена, «Слово», Київ, (1924; 2-ге вид. 1943) * Нове українське письменство, вип. 1, «Слово», Київ, (1924) Обкладинка збірки М.Зерова «Камена» * Леся Українка, «Книгоспілка», Київ, (1924) * Сяйво (хрестоматія), упор. М. Зерова, Київ (1924). * Григорій Сковорода, Вірші латинською мовою, переклад М. Зерова, «Червоний шлях», 3, (1924) * Валерій Брюсов, 1873—1924, «ДВУ», Київ, (1925) — 14 перекладів М. Зерова. * До джерел, Збірник статей, «Слово», Київ, (1926, 2-ге вид. 1943) * Словацький, "Мазепа, Трагедія на п'ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово», Київ, (1926) * Наші літературознавці і полемісти, «Червоний шлях», 4, (1926) * Квітка й українська проза, «Життя й революція», XII, (1928) * У справі віршованного перекладу, «Життя й революція», IX, (1928) * Літературна позиція Старицького, «Життя й революція», VI, (1929) * Від Куліша до Винниченка, Збірник статей, «Культура», Київ, (1929) * До джерел, Краків-Львів, (1943) * Sonnetarium, (1948) * Catalepton, (1952) * Corollarium, (1958) * Нове українське письменство, Мюнхен, (1960) * Вибране, (1966) * Лекції з історії української літератури, Оквіл, (1977) * Твори: В 2 томах — К.: Дніпро, 1990. * Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, «Час», (1990) — репринтне видання * Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003). — 1301с. * Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», (2007). — 568 с. * Вибрані твори / упор. Володимир Панченко. — Київ: Смолоскип, Серія «Розстріляне відродження». 2015, — 880с. * Свидницький А. Люборацькі: повість / А. Свидницький ; ред. і вступ. ст. М. Зерова. — Харків ; Київ: Літ. і мистецтво, 1931. — 300 с. — (Літературна бібліотека. Українське письменство). * Сяйво: декламатор / упоряд. М. Зеров. — Київ: Сяйво, 1929 р. — 430 с. * Клен Ю. Спогади про неокласиків / Юрій Клен. — Мюнхен: Накладом Укр. вид. спілки в Мюнхені, 1947. — 48 с. * Перец І. Л., Народні оповідання", переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера. — вступ. сл. Івана Дзюби; ініціатор видання та передм. Артура Рудзицького; спомини Григорія Кочура ; іл. Олександра Ройтбурда.- Київ: Кн. Палата України, 2018 * Антологія римської поезії / пер. з латини М. Зеров. — К. : Українські пропілеї, 2016. — 466 с. — (Ad fontes/ До джерел). — ISBN 966-7015-96-1. Вшанування пам'яті * Іменем Миколи Зерова названі вулиця та провулок у Дніпрі (місцевість Діївка), Львові (Франківський район), Вінниця (Замостянський район), Рівному (мікрорайон Ювілейний), Новомиргороді (Златопіль) та Дубному. * У Києві існує парк імені Миколи Зерова та вулиця Братів Зерових, парк імені Миколи Зерова в Полтаві — провулок Братів Зерових в м. Зіньків — вулиця Братів Зерових. * У державному університеті Австралії, університеті Монаша, діє кафедра української мови, а також центр українських досліджень імені Миколи Зерова. * В 2007 році на будинку в місті Зінькові, де народився Микола Зеров, встановлено меморіальну дошку братам Зеровим — Миколі та Дмитру. * На його честь названий ліцей у Зінькові. Архівні матеріали Документи про життя і творчість М. Зерова зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. — Фонд 28, опис 1 та опис 2. Загалом фонд складається з 250 справ, які охоплюють період з 1907 по 1965 роки. Всі справи є у вільному доступі онлайн. Серед документів фонду: * Рукописи М. К. Зерова. Збірка ранніх поезій (1907–1919); збірки: «Сонети. Александрійські вірші» (1919), «Сонети. Lukrosae», «Сонети і елегії. Lukrosae» (1922), «Sonnetarium» (1926–1930), «Камена» (1934). * Поетичні переклади з Вергілія («Енеїда»), Марціала, Тіта Лукреція Кара («Про природу речей»), Горація, Катулла, Овідія («Метаморфози»), Тібулла та ін. римських поетів, з латинських поезій Г. С. Сковороди («От вона, молодість року!», «На день народження Василя Томари») та С. Яворського («Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського слізне з книгами прощання»); переклади з новітніх (від епохи Відродження) європейських та народів СРСР поетів Ф. Петрарки, П. Ронсара, Ж. Дю-Белле, Ж. -М. Ередіа («Забуття», «На Отрисi», «Горам божественним», «Вицвіт вогню» та ін.), Т. Готьє, Е. Верхарна, П. -Ж. Беранже («Вже скоро, Франціє...», «Фея рим», «Мощі», «14 липня» та ін.), А. Міцкевича («Чатирдаг»), З. Пшесьмицького, О. С. Пушкіна («До Овідія», «Пам'ятник», «Поетові», «Що в імені тобі моїм?» та ін.), М. Ю. Лермонтова, П. Бутурліна («Шевченкова могила»), I. Буніна, В. Брюсова («Ми», «Наполеон», «До вірменів» та ін.), Янки Купали (1907–1934) та ін. * бібліографія (картотека) творів Миколи Зерова; * Рецензія на працю М. Марковського «Найдавніший список „Енеїди“ і деякі думки про генезу цього твору»; * документи, зібрані Зеровим, про творчість В.Винниченка; * виписки та нотатки на тему «Донцов і Донцовісти» та з твору Д. Донцова «Поетика українського росорджімента»; * документи про творчість С. Єфремова; * документи про творчість М. Зерова: статті Г. Кочура «Учений, перекладач, поет М. Зеров», Є. Сверстюка «Гострої розлуки гострий біль», «Про Миколу Зерова»; * запрошення на засідання комісії художнього перекладу, присвячене розгляду перекладів Миколи Зерова; * матеріали, що відклались у фонді: нотатки, списки поезій різних авторів, статті; * лист до редакції газети «Червоний шлях» Ол. Дорошкевича «Володимир Самійленко на тлі 80-х рр.»; * спогади, статті: М. Плевако «Леонід Глібов та його твори»; Є. Шабліовського і М. Колесника «Проти куркульсько-петлюрівського націоналізму в художній літературі та аналогічне інших авторів»; Л. Шишманова-Драгоманова «Молода українська література. О. Олесь — А. Ніковський» та ін. Література * Агеєва В. П. Формалізм у концепціях київських неокласиків// Наукові записки «НаУКМА». Том 48. Філологічні науки. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — С. 3–10. * Баган О. Місія неокласики / Микола Зеров Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003). * Башманівський В. Микола Зеров — неокласик. — Житомир: Видавництво ЖДУ імені І. Франка, 2007. — 172 с. * Безсмертні: Спогади про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. — Мюнхен, 1963. * Білокінь С. І. Закоханий у вроду слів. М.Зеров — доля і книги. — К.: Час, 1990. * Брюховецький В. С. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. — К.: «Радянський письменник», 1990. * Гальчук О. В. Микола Зеров і античність: Навч. посіб. / Київський інститут «Слов'янський ун- т». — К., 2000. — 191 с. * Громова В. Неокласики / Стильові тенденції української літератури XX століття. — К., 2004. — С. 107–135. * Демська-Будзуляк Л. Реконструкція літературознавчого канону: пролегомени до вивчення літературно-критичної та історико-культурної спадщини Миколи Зерова // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, — державність. Scripta Manet. — Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича. 2012/21 — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2012. — С. 267–276. * Державин В. Дух і джерело київського неоклясицизму (До 60-тих роковин з дня народження Миколи Зерова) // Україна і Світ. — Ганновер, 1951. — З. 4. — С. 12–18. * Зерова М. (упор.) Наш сучасник Микола Зеров. — Луцьк: Терен, 2006. — 367 с. * Зубрицька М. Микола Зеров: проблема діалогу з читачем //СіЧ, № 9, 1991. — С. 54–58. * Івашко В. Микола Зеров і літературна дискусія (1925—1928) // СіЧ, № 4,1990. — С. 18–27. * Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець XIX ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — C. 170—171. http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 * Київські неокласики / Упор. Віра Агеєва. — К.: Факт, 2003. * Ковалів Ю. І. Літературна дискусія 1925—1928 рр. — К.: Знання, 1990. * Костенко Н. В. Українське віршування XX ст. — К., 1993. * Костюк Г. Зустрічі і прощання. — К.: Смолоскип, 2008. — С. 128–150. * Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 127–140. * Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща. — К.: «Основи», 2001. — 327 с. * Наливайко Д. С. Українські неокласики і класицизм / Наукові записки «НаУКМА». Том 4. Філологія. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 1998. — С. 3–17. * Наш сучасник Микола Зеров, упор. Марина Зерова, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, вид. Терен, Луцьк, 2006, 368 с. (спогади про Миколу Зерова). * Панченко Володимир. Повість про Миколу Зерова. — Київ: «Дух і літера», 2018—624 c. ISBN 978-966-378-631-5 (детальна біографія, написана за архівними матеріалами із залученням нових, ще не відомих загалу джерел). * Соловей Е. Українська філософська лірика. — К.: Юніверс, 1999. — 368 с. * Темченко Л. В. Український неокласицизм 20-х рр. XX ст.: генезис, естетика, поетика: Автореф. — Дніпропетровськ, 1997. — 21 с. * Шевченко С. В. Микола Зеров: неокласика політичних репресій. / Сергій Шевченко. Соловецький реквієм. — Київ: Експрес-Поліграф, 2013. — С. 165–172. * Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм. / Юрій Шерех. Пороги і запоріжжя: Література, мистецтво, ідеології. — Харків, 1998. — Т.1. — С. 92–139. * Шляхами пам'яті Електронний ресурс: антологія поетичних творів, присвячених пам'яті митців Розстріляного Відродження / Упоряд. Ганна Іванівна Єфімова. — Одеса: ОДНБ ім. М. Горького, 2009. — 1 електрон. опт. диск (CD-R). — Режим доступа : http://catalog.odnb.odessa.ua/ONNB_ec/NashiVid/sNaykVidan/sc2989.PDF * Nevrly M., Kozak S. Neoklasycy kijowscy / Slavia Orientalis. — 1974. — № 3. * Помяловський М. Г. Нариси бурси / М. Г. Помяловський ; переклала М. Полтавка ; за ред. М. К. Зерова ; передм. О. І. Білецького. — Харків: Космос, 1929. — 137 с. — (Російські класики). Примітки Джерела * Білокінь С. І. Зеров Микола Костянтинович // * Брюховецький В'ячеслав. «Літературна Україна», № 32(4441) від 8.08.1991 * Шевченко С. Соловецький реквієм. — К.: ВПК «Експрес-поліграф», — 2013. — 592 с.: іл. — С. 172. ISBN 978-966-2530-59-9 Посилання * Зеров Микола // * Марко Роберт Стех «Очима культури» № 32. Про Миколу Зерова і літературну дискусію 1920-x рр. * Марко Роберт Стех «Очима культури» № 74. Про Миколу Зерова і київських неокласиків. * Сергій Білокінь: Микола Зеров * Вадим Джувага, «Микола Зеров: „неокласик“ і „терорист“» на сайті «Історичної правди» * Микола Зеров: три літа в Златополі. Газета «День» * Поезії Миколи Зерова * Микола Зеров: твори, біографія, критика * Зеров: Від Куліша до Винниченка * Зеров: До джерел * Зеров: Нове українське письменство * Енциклопедична стаття в англомовній Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993), а також декілька фото * «Навколо нас — кати і кустодії» Тріумф і трагедія Миколи Зерова. «Газета День» № 29, 19 лютого 2010. * Зеров і шантрапа. Хто вбив поета. Український тиждень. 31 березня, 2011. № 12(177) * Панченко В. Київський золотоуст / Володимир Панченко // День. — 2018. — 18 січня. * Сяйво: декламатор / упоряд. М. Зеров. — Київ: Сяйво, 1929. — 430 с. * Зеров М. Антологія римської поезії: Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овидій, Марціял / Микола Зеров. — Київ: Вид. т-во «Друкарь», 1920. — 63 с. * Поети пошевченківської пори / вибір і ст. М. Зерова ; прим. М. Зерова і В. Покальчука. — Харків ; Київ: Книгоспілка, 1930. — 134 с. — (Літературна бібліотека). * Мартович Л. Мужицька смерть / Лесь Мартович ; вступ. ст. М. Зерова. — Київ: Сяйво, 1929. — 60 с. — (Дешева бібліотека красного письменства). * Нова українська поезія: збірник / уложив М. Зеров. — Київ: Всеукр. держ. вид-во, 19–?. — 177 с. — (Універсальна бібліотека ; № 7). * Зеров М. Від Куліша до Винниченка: нариси з новіт. укр. письменства / проф. М. Зеров. — Київ: Культура, 1929. — 192 с. * Зеров Микола в Електронній бібліотеці «Культура України» * Парк імені Островського перейменовано на честь українського поета Миколи Зерова

Юно́на (латинською ˈjuːnoː) — давньоримська богиня, захисниця держави та її порадниця. Її прирівнювали до Гери, цариці богів у грецькій міфології. Юнона була дочкою Сатурна, дружиною Юпітера і матір'ю Марса, Вулкана, Беллони і Ювентаса. Як і в Гери, її священною твариною слугував павич. Її етруським аналогом була Уні, яка, за переказами, також наглядала за жінками Риму. Войовничий образ Юнони серед римлян помітний у її вбранні. Її часто зображали озброєною і одягненою в плащ із козячої шкіри. Традиційне зображення цього войовничого аспекту було засвоєно від грецької богині Афіни, яка носила козлячу шкуру, або щит із козячої шкіри, який називається егідою. Етимологія За застарілим уявленням, ім'я Юнона пов'язане з Iove (Jove), і спочатку виглядало як Diuno чи Diove від *Diovona. На початку 20 століття було запропоновано його походження від iuven- (як у латині iuvenis, «молодь») через синкоповану форму iūn- (як у iūnix, «телиця», і iūnior, «молодший»). Ця етимологія стала широко прийнятою після того, як її схвалив Георг Віссова. Юнона рівнозначна за функціями Гері, грецькій богині кохання та шлюбу. В стародавні етимології ім'я Юнони пов'язували з iuvare, «допомагати, приносити користь», і iuvenescere, «омолоджувати», іноді пояснюючи це стосунком до оновленням молодика та зростаючого місяця, можливо, натякаючи на ідею богині місяця. Ролі та епітети Іксіона: в центрі Меркурій, що тримає кадуцей, а праворуч Юнона сидить на своєму троні. За нею Айріс стоїть і жестикулює. Ліворуч — Вулкан (блондин), який стоїть за штурвалом і керує ним, а Іксіон вже прив'язаний до нього. Нефеле сидить біля ніг Меркурія; римська фреска зі східної стіни триклініуму в будинку Веттів, Помпеї, четвертий стиль (60-79 рр. н. е.). Теологія Юнони є одним із найскладніших і найсуперечливіших питань давньоримської релігії. На відмінну від інших божеств, Юнона мала велику кількість промовистих різноманітних епітетів, імен і титулів, що представляли різні аспекти та ролі богині. Відповідно до її центральної ролі богині шлюбу, вони включали Пронуба та Сінксія («та, яка втрачає пояс нареченої»). Однак інші епітети Юнони мають ширший зміст і менш тематично пов'язані. Хоча зараз загальновизнаний її зв'язок з ідеєю життєвої сили, повноти життєвої енергії, вічної молодості, множинність і складність її особистості сприяє різноманітним, а часом і непримиренним тлумачення серед сучасних учених. Юнона, безсумнівно, є божественною захисницею громади, яка демонструє як суверенний, так і життєдайний характер, часто асоціюється з військовим. Вона вшановувалася в багатьох містах древньої Італії: в Ланувії, Лаврентії, Тіволі, Фалерії, Веї. Вона також засвідчена в Палестрині, Ариччі, Ардеї, Габії. У п'яти латинських містах місяць був названий на честь Юнони (Арісія, Ланувій, Лаурент, Пренесте, Тібур). Серед інших її епітетів, які використовувалися в Римі, є Монета і Капротіна, Тутула, Флуонія або Флувіона, Фебраліс, останні пов'язані з обрядами очищення і родючістю ґрунтів. Таким чином, її різні епітети показують комплекс взаємопов'язаних функцій, які, на думку Жоржа Дюмезіля та Всеволода Басаноффа (автора «Les dieux Romains»), можна простежити до індоєвропейської ідеї триєдиного божества: як Регіна та Монета, вона є суверенним божеством, як Сеспейс, Курітіс (тримачка списа) і Монета — озброєна захисниця, як Матер і Курітіс (знову) вона є богинею родючості та багатства римської общини родів (курії). Епітет Люцина особливо показовий, оскільки він відображає два взаємопов'язаних аспекти функції Юнони: циклічне оновлення часу у спадному і зростаючому Місяці та захист під час пологів і народження. Уявлення про те, що вона також була богинею Місяця, більше не визнається вченими, оскільки така роль належить Діані Люцифері : через свою асоціацію з місяцем вона керувала фізіологічними функціями жінки, менструальним циклом і вагітністю: як правило, всі місячні божества є божествами пологів. Ці аспекти Юнони відзначають небесну і світську сторони її функцій. Також вона тісно пов'язана з Янусом, богом переходів і початків, якого на її честь часто називають Юнонієм. Деякі вчені розглядають цю концентрацію множинних функцій як типову і структурну рису богині, притаманну їй як вираження природи жіночності. Інші, проте, вважають за доречніше відкидати її аспекти жіночності та плодючості і підкреслюють лише її якість бути духом молодості, жвавості та сили, незалежно від статевих зв'язків, які потім змінюються відповідно до обставин: таким чином у чоловіків вона втілює iuvenes, слово, яке часто використовується для позначення солдатів, що вказує на божество-охоронця суверенітету народів; у жінок, здатних народжувати дітей, починаючи з статевого дозрівання, вона наглядає за пологами та шлюбом. Тоді вона буде богинею поліади, пов'язаною з політикою, владою та війною. Інші вважають, що її військові та поліадні якості випливають із того, що вона була богинею родючості, яка завдяки своїй функції збільшення чисельності громади стала також пов'язаною з політичними та військовими функціями. Юнона Соспіта і Люцина Жінка, можливо, Юнона Люцина, богиня пологів, дарує богині кохання Афродіті (римській Венері) прекрасне немовля Адоніса. "Частина наступних розділів базується на статті Женев'єв Дюрі Мойерс і Марселя Ренара «Aperçu critique des travaux relatifs au culte de Junon» у Aufstieg und Niedergang der Römische Welt 1981 p. 142—202. Лютневі обряди місяця та капротінії пропонують зображення ролі Юнони стосовно родючості, війни та царювання. У римському календарі лютий є місяцем всесвітнього очищення, і починається новий рік. У другій книзі «Фастів»" Овідій виводив назву цього місяця від februae (виконання); саме тоді відбувалися обряди для усунення духовної або ритуальної нечистоти, накопиченої за попередній рік. 1-го числа місяця чорний віл приносився в жертву Гелерну, другорядному божеству підземного світу, якого Дюмезіль вважає богом рослинності, пов'язаним з культом Карни / Журавля, німфи, яка може бути уособленням Юнони Соспіти. В той же день святкувався фільерно наталіс («день народження») Юнони, коли вона як Юнона рятівниця вшановувалася в її Палатинському храмі. 15 лютого відбувся фестиваль Луперкалій, в якому Юнона була задіяна в ролі Юнони Люцини. Зазвичай під цим дійством розуміють обряд очищення і родючості. Тоді приносилася в жертву коза, і її шкура нарізалася смужками, котрі використовувалися для виготовлення батогів, відомих як februum і amiculus Iunonis, використовуваних в Луперкаліях Юнона цього дня носила епітет Фебраліс, Фебрата, Фебруя. В останній день місяця, починаючи з 1 березня, її вшановували як покровительку матрон і шлюбів. Новий рік розпочався 1 березня, саме тоді відзначався день народження засновника і першого царя Риму Ромула, а також мирного союзу римлян і сабінян через договір і шлюб після їхньої війни, яка завершилася втручанням жінок. Після Віссови багато вчених відзначили схожість між Юноною з Луперкалій і Юноною з ланувійською Seispes Mater Regina, оскільки обидві асоціюються з козою, символом родючості. Але по суті обидві складають єдність між родючістю, царством і очищенням. Ця єдність підкреслюється роллю фавна в етіологічній історії, розказаній Овідієм, і символічним значенням Луперкаля: запитання римських подружжя в її Лукусі, як подолати безпліддя, яке настало після викрадення сабінянок, Юнона відповіла через шепотіння листя: "Italidas matres sacer hircus inito ", «Що священний баран покриває Курсивні матері». Храм (aedes) Юнони Луцини був побудований в 375 році до нашої ери в священному гаю, відведеному для богині з ранніх часів. Він стояв саме на Циспії біля шостої святині Аргеїв: ймовірно, неподалік на захід від церкви С. Прасседе, де знайдено написи, що стосуються її культу. Гай мав простягатися вниз по схилу на південь від храму. Оскільки Сервій Туллій наказав покласти дари для новонародженого в скарбницю храму, вірогідно, ще одна святиня стояла там до 375 р. до н. е. У 190 році до нашої ери в храм вдарила блискавка, його фронтон і двері були пошкоджені. 1 березня, у день освячення храму, тут відзначали щорічне свято Матроналій. Храм Юнони Соспіти було присвячено богині консулом Гаєм Корнелієм Цетегом у 197 році до нашої ери і освячено в 194 році. До 90 року до нашої ери храм втратив репутацію: того року він був заплямований епізодами проституції, і випадком, коли сука народила своїх цуценят прямо під статуєю богині. Указом сенату консул Луцій Юлій Цезар наказав його відновити. У своїй поемі «Фасти» Овідій стверджує, що храм Юнони Соспіти став напівзруйнованим до такої міри, що його більше не можна було розпізнати «через рани часу»: це виглядає навряд чи можливим, оскільки реставрація відбулася не більше ніж за століття до того, і реліквії храму існують і сьогодні. Юнона Капротіна Союз трьох аспектів Юнони знаходить строго пов'язану паралель з Луперкаліями у святі Nonae Caprotinae. Того дня римські вільні і рабині разом влаштовували бенкет і весело проводили час біля зростання дикого інжиру (caprificus): звичай передбачав біг, імітаційні бої навкулачки та камінням, грубу лексику і, нарешті, принесення в жертву козла Юноні Капротіні під деревом дикого інжиру з використанням його соку. Цей фестиваль мав легендарну етіологію в особливо делікатному епізоді римської історії, а також повторюється в певну пору року (або невдовзі після неї), так звану капріфікацію, коли гілки диких фігових дерев прищеплювали до окультурених. Історичний епізод, про який розповідають стародавні джерела, стосується облоги Риму латинськими народами, які пішли після розграбування галлів. Диктатор латинян Лівій Постумій з Фіден попросив римський сенат, щоб матрони та дочки найвідоміших родин були видані латинянам як заручники. Поки сенат обговорював це питання, рабиня, грецьке ім'я якої було Філотіда, а латинське Тутела або Тутула запропонувала, щоб вона разом з іншими рабинями вирушила до ворожого табору, видаючи себе за дружин і дочок римських сімей. За згодою сенату, ошатно одягнені жінки в золотих прикрасах дісталися до латинського табору. Там вони спокусили латинян на розваги та пияцтво: після того, як вони заснули, вони вкрали їхні мечі. Тоді Тутела подала сигнал римлянам, махаючи запаленою гілкою, яку то показувала, то ховала за своєю мантією, для чого залізла на дикий інжир (caprificus). Потім римляни увірвалися в латинський табір, вбиваючи ворогів, поки ті спали. За порятунок римлян рабині були нагороджені свободою та приданим за державні кошти. Дюмезіль у своїй «Архаїчній римській релігії» не зміг інтерпретувати міф, що лежить в основі цієї легендарної події, хоча пізніше він прийняв інтерпретацію П. Дроссарта і опублікував її у своїх «"Fêtes romaines d'été et d'automne, suivi par dix questions romaines» у 1975 як «Питання IX»". У фольклорі дика смоковниця повсюдно асоціюється зі сексом через її запліднювальну силу, форму її плодів і білий в'язкий сік дерева. Басанов стверджував, що легенда не тільки натякає на стать і родючість у зв'язку з дикою фігою і козою, але насправді є підсумком усіх якостей Юнони. Як Юнона Сеспейс з Ланувію, Юнона Капротіна — воїн, родючість і захисниця держави. Тутела дійсно демонструє царські, військові та захисні риси, крім статевих. Примітки

Юпітер (міфологія) Юпі́тер ( або ) — бог неба та грому, цар богів у давньоримській релігії та міфології . Юпітер був верховним божеством римської державної релігії протягом республіканської та імперської епох, поки християнство не стало панівною релігією в Імперії . У римській міфології він був порадником Нуми Помпілія, другого царя Риму, щодо встановлення принципів римської релігії, таких як приношення або жертвопринесення. Вважається, що Юпітер постав як бог неба. Його знаряддям є блискавка, а головною священною твариною — орел який мав перевагу над іншими птахами під час отримання покровительства і став одним із найпоширеніших символів римської армії (див. Акіла). Ці два символа часто поєднувались, подаючи бога у вигляді орла, який тримає в кігтях блискавку, що часто можна побачити на грецьких і римських монетах. Як бог неба, він слугував свідком клятв, священної довіри, від якої залежить справедливість і правильна влада. Багато його функцій були сфокусовані на Капітолійському пагорбі, де розташовувалася цитадель Аркс. Його священним деревом був дуб. Римляни вважали Юпітера подібним до грецького Зевса, а в латинській літературі та римському мистецтві міфи та іконографія Зевса адаптовані під ім'ям Іупітер . У грецькій традиції Юпітер був братом Нептуна і Діса Патера, римських еквівалентів Посейдона й Аїда . Кожен з них керував одним із трьох царств Всесвіту: небом, водою та підземним світом. Діспітер також був богом неба, який проявляв себе при денному світлі, зазвичай ототожнюючись із Юпітером. Бог Тінія зазвичай вважається його етруським двійникомRobert Schilling, "Rome, " pp. 44 and 63,both in (1981, 1992) Roman and European Mythologies, University of Chicago Press, 1992, transl. from the 1981 French edition;Giuliano Bonfante and Larissa Bonfante, (1983, 2003) The Etruscan Language: An Introduction, Manchester University Press rev. ed., pp. 24, 84, 85, 219, 225;Nancy Thomson de Grummond, (2006), Etruscan Myth, Sacred History, and Legend, University of Pennsylvania Museum of Archaeology and Anthropology, pp. 19, 53–58 et passim;Jean MacIntosh Turfa, (2012), Divining the Etruscan World: The Brontoscopic Calendar and Religious Practice Cambridge University Press, p. 62.. Міфи та легенди Більшість досліджень стверджує, що в найранішому періоді римської історії бракувало міфів, або ж оригінальна римська міфологія була безповоротно затуманена впливом грецької оповідної традиції. Після еллінізації римської культури, латинська література та іконографія інтерпретували міфи про Зевса в зображеннях та оповідях Юпітера. У легендарній історії Риму, Юпітер часто пов'язаний з царюванням. Юпітер зображався близнюком Юнони в скульптурі в Палестрині, яка зображає годування богів Фортуною. Існує напис (також з Палестрини), який зазначає, що Фортуна Першонароджена була первісткою Юпітера. Жаклін Шампо вважає появу цього протиріччя результатом послідовних різних культурних і релігійних фаз, в яких хвиля впливу, що надходить з еллінського світу, зробила Фортуну дочкою Юпітера. Дитинство Зевса є ключовою темою грецької релігії, мистецтва та літератури, проте зображення Юпітера-дитини є досить рідкісними та сумнівними. Культ Юпітера Декор Фрагмент тріумфальної арки: преторіанська гвардія, зображена на рельєфі з орлом, що схоплює блискавку пазурами; щодо римської еквівалентної форми Юпітера.|ліворуч Роль у державі Римляни вважали, що Юпітер дарував їм верховенство, тому що вони шанували його більше, ніж будь-хто інший. Юпітер був «джерелом покровительства, на яке спиралися стосунки міста з богами». Він уособлював божественну владу вищих посад Риму, внутрішньої організації та зовнішніх відносин. Його зображення в республіканському та імператорському Капітолії носило регалії, пов'язані з древніми царями Риму, а також найвищі консульські та імперські почесті. Консули клялися від імені Юпітера і вшановували його на щорічних феріях у Капітолії у вересні. Щоб подякувати йому за допомогу і заручитися його наступнуою підтримкою, вони принесли в жертву білого вола (bos mas) з позолоченими рогами. Подібну жертву робили тріумфальні генерали, які покладали знаки своєї перемоги біля ніг статуї Юпітера на Капітолії. Деякі вчені розглядали тріумфатора як втілення (або зображення) Юпітера в тріумфальній процесії. Асоціація Юпітера з царством і суверенітетом була пееросмислена, коли римська форма правління змінилася. Спочатку Римом правили царі ; та після ліквідації монархії та створення республіки релігійні прерогативи були передані патрисам, правлячому класу патриціїв . Ностальгія за царством (affectatio regni) вважалася зрадою. Підозрюваних у монархічних амбіціях карали, незалежно від їхньої служби державі. У 5 столітті до нашої ери тріумфатор Камілл був відправлений у вигнання після того, як він керував колісницею з упряжкою з чотирьох білих коней (квадригою) — адже це була честь, зарезервована для самого Юпітера. Коли Марка Манлія, чий захист Капітолію від вторгнення галлів приніс йому ім'я Капітолін, був звинувачений у претензіях на царство, він був страчений як зрадник та скинутий зі скелі Тарпей. Його будинок на Капітолійському пагорбі був знищений і було постановлено, що жодному патрицію не дозволено жити там. Капітолійський Юпітер представляв продовження царської влади з періоду Царства і надавав владу магістратам, які вшановували його. Під час конфлікту станів римські плебеї вимагали права бути на політичних та релігійних посадах. Під час свого першого сецесіо (подібного до загального страйку) вони відійшли з міста і погрожували заснувати своє власне. Коли вони погодилися повернутися до Риму, то дали на пагорбі, на якому вони виступили, присягу Юпітеру як символу та гаранту єдності римської res publica. Плебеї все таки отримали право на всі магістратури та більшість священницьких посад, але верховний жрець Юпітера (Flamen Dialis) залишався прерогативою патриціїв. Жрецтво Юпітера рельєфу з Августового вівтаря миру, на якому зображено членів колегії курули в загострених апексах.Юпітеру служив патрицій Фламен Діаліс , верховний член фламени, колегії з п'ятнадцяти жерців офіційного громадського культу Риму, кожен з яких був присвячений певному божеству. Його дружина, Фламініка Діаліс, мала свої обов'язки і керувала жертвопринесенням баранів Юпітеру в кожну з нундін, «ринкових» днів календарного циклу, порівнянного з тижнем. Подружжя повинне було одружитись на спеціальній ритуальній конфарреації,, якавключала в себе жертву полби хліба для Юпітера. Посада Фламена Діаліса була обмежена кількома оригінальними ритуальними заборонами, деякі з яких проливають світло на суверенну природу самого бога. Наприклад, фламен може зняти свій одяг або апекс (гострий капелюх) лише під дахом, щоб не показати себе голим на небі, тобто «наче під очима Юпітера» як бога небес. Щоразу, коли Фламініка бачила блискавку або чула грім (знаряддя Юпітера), їй не було дозволено продовжувати щоденні справи, поки вона не заспокоїть бога. Деякі привілеї фламени Юпітера можуть відображати царську природу божества: вона користувалася курульним кріслом і був єдиним жерцем (сакердосом), перед яким стояв ліктор і мав місце в сенаті. Інші правила стосуються його ритуальної чистоти та його відсторонення від військової функції; йому було заборонено їздити на коні або бачити військо за межами священних кордонів Риму (померію). При тому, що він служив богу, який уособлював святість клятви, релігійно Діалісу не дозволялося давати клятву. Не було дозволено мати контакти з чимось мертвим чи пов'язаним із смертю: трупами, похоронами, похоронними вогнищами, сирим м'ясом. Ці обмеження відображають повноту життя і абсолютну свободу, які є рисами Юпітера. Громадські авгури (Augures publici) були колегією священників, які були в курсі всіх інавгураційних і виконавчих церемоній, відомих як авгурити. Створення колегії традиційно приписували Ромулу . Ці авгури вважалися єдиними офіційними інтерпретаторами волі Юпітера, тому були особливо важливими для самого існування Римської держави, оскільки римляни бачили в Юпітері єдине джерело державної влади. Феціали були групою з 20 чоловік, які були присвячені релігійному управлінню міжнародними державними справами. Їхнім завданням було зберегти і застосувати феціальний закон (ius fetiale) — складний комплекс процедур, спрямований на забезпечення захисту богів у відносинах Риму з іноземними державами. Юрітер Лапіс був богом, під захистом якого вони діюяли, і якого головний феціал (pater patratus) закликав при обряді укладання договору. Якщо відбувалося оголошення війни, феціал закликав Юпітера і Квіріна, небесних, земних і хтонічних богів, як свідків будь-якого потенційного порушення справедливості. Після цього він міг оголосити війну протягом 33 днів. Дія феціалів перебували під юрисдикцією Юпітера як божественного захисника сумлінності. Кілька емблем колегії феціалів стосуються Юпітера. Так, Сілекс був каменем, який використовувався для жертвоприношення, що зберігався в храмі Юпітера Феретрія, як і їхній скіпетр. Священні трави (сагміна), які іноді називають вербеною, потрібно було брати з сусідньої цитаделі для їх ритуального використання. Юпітер і релігія в сецесії плебеїв Роль Юпітера в конфлікті станів є відображенням релігійності римлян. З одного боку, патриції могли природно вимагати підтримки верховного бога, оскільки вони перебували під егідою держави. З іншого боку, плебс (плебеї) стверджував, що, оскільки Юпітер був джерелом справедливості, вони мали його прихильність, тому що їхня справа була справедливою. Перша сецесія була викликана надмірним борговим тягарем плебсу. Юридичний інститут нексуму дозволив боржнику стати рабом свого кредитора. Плепс стверджував, що борги стали нестабільними через витрати війни, якої хотіли патриції. Оскільки Сенат не приєднався до пропозиції про повну ремісію заборгованості, висунутої диктатором та авгуром Манієм Валерієм Максимусом плебсу, який вийшов на Святу гору, розташовану за три римські милі до північного сходу Риму, повз номентанський міст на річці Аніо. Це вітряне місце зазвичай було місцем обрядів ворожіння, які виконували гаруспіки. Зрештою, сенат надіслав делегацію, що складалася з десяти членів, які мали повні повноваження щодо укладення угоди з плебсом, до складу якого входили Мененій Агріппа і Маній Валерій. Саме Валерій, згідно з написом, знайденим в Ареццо в 1688 році і написаним за наказом Августа, а також іншими літературними джерелами, зігнав плебс з гори після того, як сецесіоністи освятили її, нарікши територією Юпітера і побудували вівтар (ara) на її вершині. Страх гніву Юпітера за перебування на його святому місці був важливим елементом у вирішенні кризи. Освячення гори, ймовірно, стосувалося лише її вершини. Ритуал вимагав участі як авгура (імовірно, самого Манія Валерія), так і понтифіка. Галерея Примітки Література Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312 с. Циркин Ю. Б. Мифы Древнего Рима. — М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2000. — 560 с: ил. — (Мифы народов мира). Musei Capitolini Mary Beard J. A. North, S. R. F. Price Religions of Rome: A History. — Cambridge University Press, 1998. Article «Jupiter» in The Oxford Classical Dictionary. — ISBN 0-19-860641-9. Smith Miranda J. Dictionary of Celtic Myth and Legend. — ISBN 0-500-27975-6. Favourite Greek Myths, Mary Pope Osbourne Aedes Iovis Optimi Maximi Capitolini Platner S. B., Ashby T. A topographical dictionary of ancient Rome. — London: Oxford University Press, H. Milford, 1929. — OCLC 1061481. Ян Парандовський Міфологія / переклад Ольги Лєнік. — К.: Молодь, 1977, — 238 с. — С. 192—195.

Ганімед Ганіме́д ( — веселого духа, той, хто радує душу, насолоджуватися розумом/думкою; лат. Ganymedes, Catamitus) — у давньогрецьких міфах — син троянського володаря Троя і німфи Каллірої, брат Іла й Ассарака; виділявся надзвичайною красою. Через його красу був викрадений Зевсом в образі орла. Той заніс Ганімеда на Олімп і зробив його поряд із Гебою виночерпцем та коханцем Зевса. Йому були даровані безсмертя та вічна молодість. Батькові хлопця для розради Зевс подарував колісницю з парою безсмертних коней. Ганімеда зображували вродливим юнаком, часто з келихом вина. Міф про Зевса та Ганімеда, поширений у Греції та в Римі, виправдовував любов дорослого чоловіка до хлопця. Гомосексуальність толерувалася винятково як крайня форма культу богині Кібели. Чоловіки, шанувальники Кібели, шукали екстатичної єдності з богинею шляхом кастрації та переодягання в жіноче вбрання. Гомосексуальне жрецтво було визнаною інституцією в святинях Великої Богині в Тірі, Іоппі, Ієраполісі та Єрусалимі, що засвідчує перемогу патріархату над матріархатом. Платон виправдовував міфом про Ганімеда почуття, які плекав до своїх учнів. В іншому місці він засудив протиприродний міф про гомосексуальні пригоди Зевса, вважаючи, що це «безсоромна критська вигадка». З поширенням платонівської філософії всюди, де верховними богами вважались Зевс і Аполлон, грецька жінка, яка раніше посідала панівне інтелектуальне становище, була понижена до ролі безплатної робітниці й виховательки дітей. Сюжет про викрадення Ганімеда нерідко зустрічається в мистецтві. Копія скульптури Леохара «Викрадення Ганімеда» зберігається у Ватиканському музеї. Відомі картини та скульптури Мікеланджело, Тіціана, Корреджо, Рембрандта, Торвальдсена й ін. Міф про Зевса й Ганімеда став одним із найпопулярніших сюжетів у мистецтві давньої Греції та Риму. Його символічний зміст мав декілька складових: перетворення Зевса (на орла), одностатеві стосунки й метаморфоза самого Ганімеда (перетворення людини в безсмертну). У Середньовіччя Ганімед вважався уособленням пороку. В епоху Відродження грецький міф знову набуває популярності. Художники Ренесансу створили численні твори, що зображали викрадення Ганімеда. При цьому гуманісти Відродження переробили міф у християнську та неоплатонічну алегорію прагнення людської душі до Бога й абсолюту. Однак Ганімеда продовжували сприймати як символ одностатевого кохання. Пізніше образ юнака використовували у своїх творах художники бароко й класицизму, а також наступних напрямів у мистецтві. У міфології Походження Згідно з грецькою міфологією, Ганімед народився від шлюбу троянського володаря Троя та німфи Каллірої, доньки бога Скамандра. У нього було два старших брати: Іл і Ассарак. Згідно з деякими варіантами міфу, у Ганімеда також були дві сестри - Клеопатра й Клеоместра. З різних тлумачень династія володарів Троади мала грецьке чи азіатське (фригійське) походження. За іншими, більш невідомими версіями міфу, Ганімед вважався сином інших представників тієї ж династії: Дардана, або Еріхтонія, або Ассарака, або Іла, або Лаомедонта, або Троїла. Згідно з «Іліадою», від жив до Пелопа, але за «Малою Іліадою» Лесхея - після нього, що рівноймовірно, оскільки це приблизно один часовий період. Міф Міф про Зевса й Ганімеда є найдавнішою пам'яткою грецької культури. За припущеннями істориків, він зародився в античні темні століття на території Малої Азії або Крита. Безліч переказів міфу значно відрізняються у своїй деталізації. Згідно з міфом, Ганімед відрізнявся незвичайною красою - він був «найпрекраснішим із смертних». Саме це привернуло увагу верховного бога Зевса, який закохався в юнака. Коли Ганімед пас батьківське стадо (або займався полюванням) на схилі гори Іди, він був викрадений орлом. За різноманітними версіями, птах або був посланий Зевсом, або сам бог перетворився на нього. Віднесений орлом на Олімп Ганімед став виночерпцем, прислужуючи бога і розливаючи на бенкетах нектар. Він замінив на цій посаді богиню Гебу (або розділив обов'язки з нею). Ганімед був перетворений на бога, йому дарували безсмертя та вічну молодість. Батько Ганімеда, Троя, силько сумував за сином. На втіху Зевс подарував йому золоту виноградну лозу, яку зробив Гефест (або пару божественних коней), і завірив його в тому, що син отримав безсмертя. Початково юнака зображали лише як слугу-виночерпця Зевса, однак, починаючи з V століття до н.е. їхні стосунки почали вважатися любовними. Згідно з «Іліадою» Гомера, юнака викрали боги, за іншими переказами це зробив Зевс у людському образі або Гермес за дорученням Зевса. Деякі пізні античні автори стверджували, що Ганімеда викрали цар Тантал або критський цар Мінос, і що юнака вбили під час погоні та похоронили на Малому Олімпі. Версію щодо викрадення Ганімеда критським царем деякі дослідники трактують як політичну традицію брати в заручники дітей володарів сусідніх земель, або як відображення місцевого звичаю викрадення коханців. За іншими версіями, юнака викрала крилата богиня Еос. Викрадення Ганімеда в Гомера було описано тими ж словами, що й викраження Еос Кліта. Різняться також і дані щодо місця викрадення Ганімеда. Наприклад, згідно з Страбоном, це відбулося або біля мису Дарданія (поблизу Дардана), або в місцевості Гарпагія на кордоні Кизика й Пріапа. Арістотель стверджував, що Ганімед не був виночерпцем. Скоріше за все, це значення використовувалося переносно, оскільки боги не вживають вино. За Цицероном, юнак подає богам нектар і амброзію. Згідно з деякими античними авторами, Ганімед був поміщений Зевсом на небо у вигляді сузір'я Водолію, яке з тих пір асоціюється з ним. За Квінтом Смірнським, під час Троянської війни за проханням Ганімеда Зевс тимчасово завадив ахейцям захопити Трою. Оскільки Ганімед як виночерпець мав глечик у якості свого атрибуту, то згодом у Єгипті його стали ототожнювати з божеством джерел річки Ніл. Вперше це було зафіксовано в V столітті до н.е.. У мистецтві й культурі У Стародавній Греції Міф про Зевса й Ганімеда є одним із найбільш популярних сюжетів в античному мистецтві. У ньому зійшлися три мотиви: перетворення Зевса (на орла), одностатеві стосунки та метаморфоза самого Ганімеда (перетворення людини на безсмертного). Притому перший з'явився після IV століття до н.е., а другий — не раніше VI століття до н.е.. Деякі дослідники вважають образ юнака в ролі прислужника та коханця символом патріархату. Починаючи з V століття до н.е. цей міф знайшов широке відображення як у давньогрецькому вазописі, так і в пластиці: скульптурі, теракотових статуетках і т.д. зазвичай Ганімед зображався у вигляді молодого юнака, але ніколи не хлопчика, оскільки одностатеві стосунки в Стародавній Греції були дозволені лише між статевозрілими людьми. Найбільш часті мотиви творів: прислужування на бенкетах богів, годування орла з чаші, викрадення. Часто Ганімед зображався з фригійським ковпаком на голові, плащем-хламидою на плечах, а також з атрибутами пастуха — палицею та собакою. Як виночерпця його малювали з глечиком або чашею в руках. Також Ганімеда часто зображали з півнем, якого він тримав у руках. Півень вважався символічним подарунком від чоловіка-коханця. Нерідко юнака малювали з обручем, із яким він грався. Півень вважався алегорією молодості. У сюжеті з викраденням, яка була особливо популярною в художників, зображався сам Зевс, а пізніше — орел. У зв'язку з тим, що чуттєвий зміст твору втілювався античними майстрами через фізичний акт, велике розповсюдження отримав мотив переслідування, який служив алегорією пристрасті. Одна з найвідоміших давньогрецьких статуй Ганімеда — статуя «Ганімед і орел» скульптора Леохара, мармурова римська копія якої зберігається в Апостольському палаці у Ватикані. В оригіналі стовбур дерева, найімовірніше, був відсутнім, а його наявність у композиції дубліката, ймовірно, зумовлена різницею в матеріалі (мармур замість бронзи). На думку історика Бориса Віппера, статуя Леохара є «блискучим» прикладом відображення пластики польоту вгору. Інші критика вважають пластику скульптури «незадовільною», хоча відзначають визначну красу фігури її героя. До найбільш значних зображень міфу також відносять теракотову скульптуру «Зевс і Ганімед». Серед художників із розпису можна виділити роботи «Берлінського вазописця», Ольтоса, вазописців Евхаріда, Пенфесілея і Ахіллеса. У місті Фліунт був храм Ганімеда, який мав священну недоторканість. Міф про Зевса й Ганімеда знайшов широке відображення в давньогрецькій літературі. Він був переказаний Гомером в «Іліаді», що сприяло його популяризації. Грецький юнак згадувався в трагедіях Софокла («Евріпіл»), Евріпіда («Троянки», «Іфігенія в Авліді», «Циклоп»). Існувала низка комедій про Ганімеда: у Евбула, Алкея, Лукіана («Розмови богів»). Арістофан у своїй п'єсі «Мир» висміює міф: його герой взлітає в небо на спині великого гнойового жука. Платон у «Федрі» посилається на Ганімеда, коли описує стосунки Сократа з учнями. Примітки Література * Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.

Геба Ге́ба у давньогрецькій релігії — богиня юності та розквіту життя. Вона є дочкою Зевса та Гери. Геба займалася частуванням богів на Олімпі нектаром та амброзією, поки вона не вийшла заміж за Геракла; її наступником став божественний герой Ганімед. З цього виникло ще одне її ім'я — Ганімеда, що означає «Радісна Принцеса». Гебі поклонялися як богині прощення чи милосердя у Сікіоні. Геба мала здатність відновлювати молодість смертним. За словами Філострата Старшого, Геба була наймолодшою серед богів і відповідала за збереження їхньої молодості, через це її найбільше шанували. Її роль у забезпеченні молодості інших богів пов'язана з частуванням богів нектаром та амброзією, оскільки слово «амброзія» в перекладі з протоіндоєвропейської мови означає безсмертя, невмирущість і життєву силу. У мистецтві її зазвичай зображають із батьком в образі орла, часто пропонуючи йому чашу. Це зображення спостерігається як у класичних гравірованих дорогоцінних каменях, так і в мистецтві згодом. Орли були пов'язані з безсмертям і існувала фольклорна віра, що орел може відновити себе до юнацького стану, що робить асоціацію з Гебою логічною. Етимологія Ім'я «Геба» походить від , що означає «молодість» або «розквіт життя». Воно в свою чергу сходить до протоіндоєвропейського *(H)iēgw-eh2- «молодий, бадьорий». Міфологія Геба — дочка Зевса та його старшої сестри Гери, і в міфі описувалась як старанна донька, яка виконує домашню роботу, характерну для незаміжніх дівчат у Стародавній Греції. В «Іліаді» вона виконувала роботи по домогосподарству, малювала малюнки для брата Ареса та допомагала Гері входити в її колісницю. Піндар у своїх творах описує її як найкрасивішу серед богинь. Хоча вона не була так сильно пов'язана зі своїм батьком, Гебу періодично описували епітетом Діа, який можна перекласти як «Дочка Зевса» або «Небесна». У деяких традиціях, які були зафіксовані Сервієм Гоноратом, батько Зевс обдарував її двох голубів людськими голосами, а один полетів туди, де згодом був встановлений Оракул Додони. Крім цього, Гебу часто пов'язують з Афродітою, описуючи її вісником чи супроводжуючим богині вроди, асоціюючись із красою і молодістю. Основна з її ролей полягала в тому, щоб частувати богів нектаром та амброзією, проте з класичних джерел відомо, що через одруження з обоженим героєм Гераклом вона була змушена залишити цей обов'язок. А в 1500-х роках здогадки про звільнення Геби було перетворено в моралізаторську історію Англійською Церквою, де в примітці, в англо-латинському словнику, було зазначено, що Геба впала під час відвідування богів, внаслідок чого її сукня розв'язалася, оголивши публічно її тіло. Хоча для цього не існує класичного літературного чи мистецького джерела, історія була видозмінена як попередження жінкам постійно залишатись скромними. Існує дві версії зачаття Геби. Її мати Гера завагітніла, з'ївши рослини салату, обідаючи з олімпійцем Аполлоном. Цю версію записав відомий італійський міфограф Наталіс Комес. За іншою версією Гера, шукаючи спосіб завагітніти без допомоги Зевса, подорожувала до царства Океану і Тетії. Там вона заходить у сад Флори і, торкнувшись єдиної безіменної рослини, завагітніла Аресом. Гера повернулася в сад десь після його народження і з'їла салат, щоб завагітніти Гебою. На цю версію посилається американський автор Генрі Девід Торе у своєму творі «Волден», де Геба описується як дочка Юнони та дикого салату. Бувши нареченою Геракла, Геба часто зображувалася з чоловіком у мистецтві та літературі. Вона була покровителькою наречених, завдяки тому, що була дочкою Гери, богині заміжжя. Після того, як вона одружилася з Гераклом, у них було двоє дітей — Алексіар (означає «помічник») і Анікет (означає «непереможний»). В Афінах їй споруджували вівтарі спільно з Гераклом. У деяких зображеннях на вазових картинах, таких як Річчі Гідрія, датована приблизно 525 р. до н. е., Геба керувала колісницею і привела свого майбутнього чоловіка Геракла на Олімп із Землі після апофеозу, виконуючи роль, яку традиційно виконувала Афіна. На думку деяких класичних авторів, Геба відповідала за підтримку молодості та безсмертя інших богів. Філострат Старший заявив, що вона надавала вічну молодість іншим богам, а Бакхілідес стверджує, що Геба відповідала за безсмертя. Це було ще одним виправданням її одруження з Гераклом, оскільки вона забезпечувала не тільки його безсмертя, але й вічну молодість. У п'єсі Евріпіда «Гераклеїди» та в «Метаморфозах» Овідія Геба виконала бажання Іолая знову стати молодим, щоб боротися з Еврістеєм. Культ Геба пов'язана з поклонінням її матері Гері в Аргосі, одному з головних центрів поклоніння Гері в Греції. Говорили, що статуя Геби була зроблена із слонової кістки та золота, яка була зображена поряд із дуже великою статуєю Гери, на якій зображалася богиня, що сидить і тримає гранат та скіпетр, та із зозулею, яка примостилася зверху. Срібний рельєф над вівтарем зображував шлюб Геби та Геракла. Обидва ці зображення втрачені, але були знайдені аргоські монети, на яких ці дві статуї зображені поруч. Цілком можливо, що Гебі поклонялися тому, що вона представляла незайману Геру, або поклоніння їй з її матір'ю було схоже на поклоніння Деметрі й Персефоні, оскільки обидві потенційно представляли цикл відродження та оновлення. Деякі вчені припускають, що один із храмів Гери в Пестумі можливо, був присвячений Гері та Гебі, а не Гері та Зевсу, що є поширенішим консенсусом. Вчені вказують на безголовий бюст добре одягненої молодої дівчини, який, можливо, слугував антефіксом або акротерієм храму, який, можливо, представляє Гебу. Геба також була зображена разом із Афіною, яка стоїть біля сидячої статуї Гери в храмі Гери в Мантінеї. Є запис про те, що жриця з Ексона, яка служила і Гебі, і Алкмені, була нагороджена короною з оливкового листя за свою службу. Еліан також посилається на те, що Гебі поклонялися в храмі, який був поруч із храмом, присвяченим її чоловікові Гераклу. Храми, які були розділені каналом, містили півнів у храмі Геракла і курей у храмі Геби. Кури зазвичай не асоціювалися з жодним із божеств. Деякі вчені вказують, що в Ассирії Аполлон був особливо пов'язаний з Гебою. Геба також мала свій особистий культ і принаймні один храм у Греції, присвячений їй. Для неї призначався вівтар в Афінах біля Кіносарга. На цьому місці також був гімнасій і вівтарі для Геракла та спільний вівтар Алкмени та Іолая. Також у Сікіоні був присвячений храм, який слугував центром власного культу Геби. Фліазіанці, які жили поблизу Сікіону, шанували Гебу (яку вони називали Діа, що означає «дочка Зевса»). Гебі також поклонялися якбогині прощення; звільнені в'язні вішали свої ланцюги у святилищі у Фліюсі. Стародавнє мистецтво У мистецтві Геба зазвичай зображувалася в сукні без рукавів. Зображали її з одним або обома батьками, на весільній церемонії або з Афродітою. Іноді Гебу зображали з крилами, що призводило до плутанини сучасних науковців щодо того, чи є зображення крилатих прислужників — Геби, Іриди чи Ніки. Існує одне підтверджене зображення Геби з крилами. Імовірно, це тоді, коли Геба, знаходячись між батьками, чекає на свого майбутнього чоловіка Геракла, який був направлений до неї Афіною, Аполлоном та Гермесом. Як богиню наречених, Гебу часто зображували у весільних сценах. Вона була видатною постаттю в картинах вазописця Еретрії, що зображає підготовку до весілля Гармонії. Наречена сидить у центрі сцени і оточена своїми подругами, які готують її до весілля, а Афродіта контролює весільний процес. Зображення демонструє зв'язок Геби з весіллями і нареченими. У посткласичному мистецтві Луїза Генрієт де Бурбон в образі Геби, Жан-Марк Натьє (1744) Образ Геби був надзвичайно популярним у мистецтві в період приблизно з 1750 по 1880 роки. Весілля Геби й Геракла оспіване в поезіях Сапфо, Піндара, Овідія. До образу Геби зверталися скульптори Антоніо Канова, Б. Торвальдсен, композитори П. Кайзер, X. В. Глюк та ін. У цей період багато портретів дам були схожі на Гебу, одягнуті у біле плаття, з кількома квітами у волоссі та чашею у руках. Зображення Геби у скульптурах почали створювати трохи пізніше. У 1590 р. Губерт Ґергард створив статую Геби, яку зараз експонують в Інституті мистецтв у Детройті, на якій зображено її оголеною, тримаючи в одній руці плаття, а в іншій чашу підняту над головою. Антоніо Канова ліпив чотири різні версії статуї Геби і зараз існує декілька примірників, проте зображення орла на них відсутнє. Зображення Геби й орла з розкритими крилами було започатковане в 1852 році Франсуа Руде, проте було незакінчене через його смерть у 1855 році. Ця робота була завершена його вдовою і зараз знаходиться в Діжонському музеї образотворчого мистецтва та користується великою популярністю у бронзових версіях. У США статуї Геби користуватися популярністю в кінці XIX століття, а на початку XX століття виготовлялися з литого каменю та використовувалися як прикраси садових фонтанів. У Тарентумі, штат Пенсільванія є дві такі литі кам'яні статуї Геби. Див. також * 6 Геба — астероїд, названий на честь персонажа. Примітки Джерела * Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.

Геракл Гера́кл (), з латини Геркуле́с (), Алкі́д () — ім'я кількох персонажів давньогрецької міфології. Найбільш відомий з них — герой, син бога Зевса та людської жінки Алкмени, знаний своїми подвигами на службі в царя Еврістея, боротьбою з гігантами та звільненням Прометея. Праонук Персея. У переносному розумінні Геракл (Геркулес) є символом велетенської сили, нездоланності. Відомі Геракли За працями античних авторів відомо про кількох Гераклів, серед яких героєм був лише один, або їхні о́брази злилися в єдиного. Діодор Сицилійський повідомляє про трьох героїв, котрих звали Гераклами (прославленими Герою). Це були єгиптянин, один із братів-дактилів, і син Алкмени й Зевса. При цьому єгипетського Геракла звали Сом або Хон, і він жив за десять тисяч років до Троянської війни, а його грецькому тезці приписують всі його подвиги. За Цицероном їх було шість, Варроном — до сорока трьох. Геродот говорить, що, коли він запитав про первісну батьківщину Геракла у єгиптян, ті назвали йому не Грецію, а Фінікію. Міфи про Геракла Родовід Походження Син Персея Електріон, цар Мікен, одного разу повів війська на народи тафійців і телебоїв за те, що ті викрали його стада худоби. Поки він був у поході, в Мікенах правив його племінник Амфітріон. Він дізнався де знаходилася худоба і викупив її, а Електріон тим часом зазнав поразки і втратив у бою синів. Елетріон, повернувшись, розгнівався на племінника і, розмахуючи своєю палицею, випадково сам убив себе. Амфітріона було вигнано і той втік до Фів, де правив цар Креонт. Кохана Амфітріона Алкмена відмовилася розділити з ним ложе, поки той не помститься за загиблих дітей Електріона. Той зібрав військо і розбив тафійців з телебоями. Тим часом Зевс набув вигляду Амфітріона і прийшов до Алкмени зі звісткою про перемогу. Зевс провів з нею ніч, що тривала як три звичайні ночі за рахунок того, що за наказом Зевса Геліос не виїздив на небо, а Гіпнос насилав на людей сон. Алкмена не помітила обману, а коли наступного дня справжній Амфітріон повернувся, насварила його за чуту днем раніше розповідь. Амфітріон пішов до віщуна Тіресія дізнатися в чім справа і від нього довідався, що ним прикидався Зевс. Після цього він ніколи не спав з Алкменою, боячись ревнощів бога. Народження і юність Маленький Геракл задушує змію, римська скульптура, II ст. н. е. Через 9 місяців Зевс став хизуватися, що народжений найближчим часом в благородному роду Персея хлопчик стане прославленим героєм, якого назвуть Гераклом (що означає «прославлений Герою»). Ревнива дружина Зевса Гера взяла з нього клятву, що цим героєм стане лиш той з роду Персея, який народиться першим. Зевс не здогадався про хитрощі дружини і постановив щоби так і сталося. Гера затримала пологи Алкмени і прискорила їх у Нікіппи, іншої жінки з персеєвого роду, щоб героєм став її син Еврістей. Розгніваний Зевс тоді поставновив, що Геракл стане не просто героєм, а богом, якщо виконає 12 подвигів. Один з варіантів міфу говорить, що Гера послала чаклунок затримати пологи Алкмени. Дочка Тіресія перехитрила їх, видавши радісний крик. Ті подумали, що герой народився попри їхні старання і пішли, знявши свої чари і дозволивши Гераклу народитися в назначений час. Коли народилися близнята Геракл та Іфікл, Гера послала до колиски малят двох величезних зміїв, щоб вони вбили Геракла, однак майбутній герой задушив їх. За однією з версій, Зевс, бажаючи зробити сина безсмертним, узяв його на небо й поклав біля грудей сплячої Гери, але богиня прокинулась і відштовхнула чужу дитину. Її молоко розлилося по небу, утворивши Молочний Шлях, а кілька крапель упало на землю, і з них виросли білі лілеї. Амфітріон навчив Геракла правити колісницею, Кастор — боротьби, Евріт — стрільби з лука, Лін — музики, кентавр Хірон — усіх інших наук. Коли юний Геракл у нападі гніву вбив Ліна, Амфітріон послав його в покарання на гору Кітерон пасти отари. Тут він подолав страшного кітеронського лева, шкуру якого (за іншим переказом, шкуру немейського лева) надягнув так, що паща вкривала йому голову, мов шолом. Ставши майстерним у різних справах, Геракл отримав від Гермеса меч, від Афіни — плащ, від Аполлона — лук і стріли, а від Гефеста — золотий панцир. Але з-поміж усієї зброї він віддавав перевагу довбні, яку пізніше вирубав у Немейському лісі. Якось вісімнадцятирічному Гераклу трапилися мінійські збирачі податків, яких він за їхнє зухвальство жорстоко покарав — відрізав їм носи. Цар мінійців Ергін вислав військо до Фів аби помститися. Юний Геракл позабирав щити й зброю з храмів аби відбити напад, Афіна, бачачи таку рішучість, дозволила боронити Фіви таким чином. Геракл швидко прославився своєю силою й винахідливістю в обороні від мінійців. Так Геракл придумав залити поля водою з каналів аби кіннота мінійців не могла підступитися до міста. Але в битві загинув його названий батько Амфітріон. Вдячний фіванський владар Креонт віддав за Геракла свою доньку Мегару. Після того Геракл жорстоко розправився з евбеями, які виступали проти Фів, а їхнього царя прив'язав до коней, яких пустив у різні боки і ті розірвали тіло царя. Гера за жорстокість Геракла наслала на нього безумство і той повбивав власних дітей. Піфія порадила для спокути злочину відправитися на службу до царя Еврістея і відслужити йому 12 років. За це йому судилося стати безсмертним. Геракл і аргонавти Геракла було покликано у плавання аргонавтів зі своїм зброєносцем Гіласом. Коли аргонавти прибули до острова Лемнос, то виявили, що тамтешні жінки повбивали своїх чоловіків через прокляття Афродіти. Цариця Гіпсипіла вирішила відновити свій народ, зачавши дітей від аргонавтів. Герої були зустрінені з почестями і їм пропонувалося залишитися на Лемносі. Тільки Геракл переконав аргонавтів продовжити подорож. Також він допоміг в боротьбі проти велетнів, які намагалися завадити плаванню, завалюючи каменями вихід з гавані Кізіку. Згодом Геракл змагався з побратимами в греблі і зламав весло. Він вирушив з Гіласом на пошуки дерева, щоб виготовити нове, але на острові Місія, що біля Кеоса, Гіласа заманили в хащі німфи наяди. Поки Геракл розшукував його, аргонавти вирішили продовжити шлях без них. Коли ж мандрівники усвідомили, що вчинили зле, з моря виринув бог Главк і оголосив, що за волею Зевса Геракл не має продовжувати участь в плаванні аргонавтів. Йому судилося здійснити подвиги, тож Геракл за якийсь час відправився на службу до царя Еврістея. Але він не покидав надії, що Гілас живий, тож взяв з жителів Місії обіцянку шукати зниклого, поки не знайдуть. Тому вони мали звичай щороку в ті дні бродити лісами, дотримуючись слова. Також згадується про аргонавта Поліфема (не плутати з однойменним кіклопом), котрий вирушив на пошуки Главка і Геракла, але йому також була наготована інша доля. Поліфем мав заснувати на Місії місто Кіос. Дванадцять подвигів Геракла Знищення лернейської гідри У Еврістея, який владарював над аргів'янами, Геракл задля спокути вбивства дітей мусив звершити 10 подвигів (їх визначив Еврістей), після чого Зевс мав подарувати Гераклу безсмертя. Але цар не зарахував два з них і назначив нові, таким чином герой звершив їх 12. Відомо, що на перших 10 герой витратив 8 років. За іншою версією, коли дельфійський оракул оголосив Гераклові волю богів про службу Еврістеєві, він збожеволів і повбивав своїх дітей від Мегари, а також дітей Іфікла. Вилікувавшись від божевілля, Геракл вирушив у Тірінф до Еврістея. Гомер розповідає лише про один подвиг Геракла — перемогу над Кербером; Гесіод згадує про боротьбу з немейським левом, лернейською гідрою та Геріоном. Усього з різних джерел відомо 12 головних подвигів, але їх порядок різниться: Боротьба з немейським левом, невразливим до жодної зброї. Герой задушив його голіруч, але втратив палець і свою довбню. За деякими переказами на честь цього було засновано Немейські ігри. Побачивши після цього силу Геракла і переможеного лева, боягузливий Еврістей розпорядився виготовити для нього мідний глек, в якому ховався, коли Геракл приходив до міста; Знищення багатоголової змії, лернейської гідри, отрутою якої Геракл намазав стріли, і тому найменша рана від його стріли ставала смертельною. Цей подвиг Еврістей не схотів визнавати, оскільки в ньому Гераклу допомагав його небіж Іолай; Лов надзвичайно прудкої керинейської лані із золотими рогами й мідними ногами, яка належала Артеміді; Знищення стімфалійських птахів, що мали мідні пазурі, крила, дзьоби й пір'я, яке правило їм за стріли. Геракл налякав птахів шумом і вразив їх стрілами; Полювання на велетенського ерімантського вепра, який пустошив Аркадію. Геракл тоді випадково поранив кентавра Хірона отруєною стрілою, чим прирік його на тривалі страждання, оскільки Хірон був безсмертний; Здобуття для доньки Еврістея Адмети пояса цариці амазонок Іпполіти. У цьому йому завадила Гера, підбуривши амазонок до битви, яку герой виграв; Очищення Авгієвих стаєнь, які не мили багато років. Еврістей думав принизити Геракла цим завданням, але той придумав очистити стайні перепрямованими водами річки, не забруднившись. Еврістей не визнав подвигу через пиху Авгія, який приписав очищення стаєнь богу річки, щоб не давати Гераклу винагороди; Подолання критського бика, що вивергав полум'я, якого Посейдон наслав Міносові за недотримання обрядів; Викрадення людоїдних коней царя Діомеда; Викрадення корів страхітливого триголового велетня Геріона, який жив на далекому заході, на острові Ерітія. Геракл перейшов усю Європу й Лівію і на пам'ять про цей похід спорудив Гераклові стовпи (Гібралтар і Сеуту). На зворотному шляху там, де пізніше був заснований Рим, частину корів у Геракла викрав велетень Как, якого герой убив. За визволення країни від розбійника тубільці встановили в себе культ Геракла, який згодом перейшов до римлян. З цим подвигом пов'язують боротьбу Геракла з Антеєм. Під час здійснення цього подвигу Геракл вбив царя бебриків Мігдона; Викрадення золотих яблук із саду Гесперид: яблука дістав титан Атлант, поки Геракл підтримував замість нього небо; Останній і найважчий подвиг — приборкання Кербера (Цербера). Після року приготувань Геракл спустився в царство Аїда біля Тенара, здолав триголового пса без будь-якої зброї, виніс його зв'язаного на світ і, показавши Еврістеєві, відніс назад. За іншими переказами, Геракл вивів з Аїду також Адметову дружину Алкесту та героя Тесея, а біля виходу вступив у двобій із самим богом Аїдом і навіть поранив його. Звершивши подвиги, Геракл звільнився від служби в боягузливого Еврістея, повернувся до Фів, розлучився зі своєю 33-річною Мегарою, вважаючи, що шлюбу з нею не схвалювали боги, і віддав її за свого 16-річного небожа й друга Іолая. Вбивство Іфіта Геркулес, римська позолочена бронзова скульптура, II ст. до н. е. У пошуках нової дружини Геракл вирушив до Ехалії (за пізнішим переказом — до Евбеї або Мессенії), де попросив руки Іоли, доньки володаря Евріта. З Еврітом він посперечався хто є кращим стрільцем з лука. Тим часом Автолік викрав Еврітову худобу, чаклунством змінивши її вигляд і продавши Гераклу як свою. Цар запідозрив у крадіжці Геракла й не захотів віддати за нього дочку, думаючи що той помстився за колишню суперечку. Герой разом з братом Іоли Іфітом пішов розшукувати череду, щоб довести свою невинність. У дорозі Гера знову наслала на Геракла божевілля і він убив Іфіта, скинувши його зі скелі. Евріта він убив пізніше, під час походу на Ехалію. Служба в Омфали Щоб спокутувати злочин, герой вирушив до оракула, та він не схотів приймати героя, що вчинив таке. Геракл розгнівався та забрав всі коштовності в оракула аби заснувати власне місце пророкування. Аполлон прибув відбити вкрадене і при допомозі Зевса змусив героя все повернути. Після цього оракул провістив, що Геракл мусить рік служити у лідійської цариці Омфали, а зароблені гроші віддати дітям вбитого Іфіта. В Омфали Геракл став рабом, виконуючи її доручення як боротьба з керкопами та велетенським змієм. Цариця також зробила Геракла своїм коханцем і народила від нього трьох дітей: Лама, Агелая і Лаомедонта. Ці новини досягли батьківщини Геракла, де з нього стали глузувати. Казали начебто він пряде в Омфали вовну, одягнений у жіночий одяг, а сама вона відібрала його левину шкуру і зброю та носить її замість героя. Також існує міф про те як бог Пан залицявся до Омфали, але в темряві сплутав царицю з Гераклом, котрий прогнав його. Ображений Пан придумав на Геракла такий наклеп і став ширити Грецією чутки аби осоромити героя. Визволення Гесіони і взяття Трої Після закінчення служби в Омфали Геракл вирушив у Трою, яка потерпала від насланого Посейдоном чудовиська через несплату за допомогу у будівництві мурів. Цар Трої Лаомедонт мусив принести в жертву дочку Гесіону, але повелів щоби перед тим своїх дочок пожертвували інші знатні роди міста. Геракл врятував Гесіону і запропонував вбити чудовисько в обмін на прекрасних коней. Лаомедонт погодився, однак нічого взамін не дав. Тому Геракл зібрав воїнів, з якими завоював і спалив Трою, убив Лаомедонта стрілами разом з його синами, крім одного, Подарка, якого викупила Гесіона. Відтоді той взяв ім'я Пріам («Викуплений») і зайняв трон батька. Завоювання Еліди та Олімпійські ігри Геракл зібрав військо щоб помститися жадібному Авгію, царю Еліди, стайні якого він мусив очистити й не отримав винагороди. Але в поході Геракл захворів і його військо було розбите. Згодом герой зібрав союзників з Аргоса, Аркадії та Фів і розбив елідійців. Геракл побажав щоб Еліда знову стала багатолюдною і розпорядився щоб його воїни взяли собі за дружин вдів з Еліди. Після цього Геракл на добуту здобич і трофеї заснував Олімпійські ігри на честь свого батька Зевса і оголосив час їх проведення загальним перемир'ям. Він сам створив місце для проведення Ігор, де звів шість вівтарів. На перших іграх Геракл переміг всіх суперників, крім останнього в боротьбі. Той виявився самим Зевсом в людській подобі, що відвідав змагання. Відтоді на час проведення Ігор припинялися всі війни у Греції, на них не допускався жоден, хто вчинив злочин проти богів. Захоплення Пілоса Після влаштування Олімпійських ігор Геракл помстився пілосцям за те, що вони допомагали елідійцям. Афіна виступила на боці Геракла, тоді як Гера, Посейдон, Гадес і Арес захищали Пілос. У битві цар Нелей і один його син, Нестор, врятувалися. Геракл поранив Геру й Гадеса і вбив Переклімена, що перетворювався на різних звірів силою, даною Посейдоном. Нестор, який тоді був у Геренії, зібрав воїнів відбити Пілос, але був змушений тікати, оскільки Афіна попередила про його напад вночі. Проте в бою він самотужки поборов багатьох воїнів, за це Аполлон наділив його життям у 300 років. Сини Гіппокоонта Геракл пішов війною на Спарту з метою покарати синів Гіппокоонта, що допомагали його ворогам. Ті змогли поранити Геракла і той був змушений відступити, щоб залікувати рани в святилищі Деметри. Після цього він з військом царя Кефея вирушив у похід, в якому захопили Спарту, хоч і ціною загибелі багатьох славних воїнів. На честь перемоги Геракл спорудив святилища Гери, Афіни й Асклепія. Деяніра Геракл добиває Несса Після того Геракл, не маючи законних спадкоємців і дружини, одружився з дочкою етолійського царя Ойнея Деянірою, заради якої боровся з річковим богом Ахелоєм. Ахелой мав дар перевтілення і в боротьбі з Гераклом удавався до різних хитрощів: спочатку обернувся на змію, потім на бика. Геракл відрубав йому один із рогів, який наяди перетворили на ріг достатку. (Варіант. Переможений Ахелой виміняв у Геракла свій відрубаний ріг на ріг кози Амальтеї). Одружившися з Деянірою, Геракл виступив проти міста Ефір, а здобувши перемогу, вирушив у Трахін до свого друга Кеїка. У дорозі кентавр Несс, що перевозив Деяніру через річку, намагався зґвалтувати її. Геракл поцілив у кентавра отруєною стрілою. Помираючи, Несс дав Деянірі підступну пораду — зібрати його отруєну кров, яка нібито може повертати втрачене кохання. Звільнення Прометея Титан Прометей, прикутий за наказом Зевса до скель в покарання за допомогу людям, знав хто зможе відібрати в Зевса владу. На додачу щодня прилітав орел і викльовував титану печінку, а вночі рани загоювалися. Хоч Зевс за віки став прихильним до людей, дав їм закони і захищав справедливість, гордий Прометей не видавав таємниці, знаючи, що колись його звільнить славетний герой, а не бог. У своїх подорожах Геракл за волею Зевса натрапив на місце покарання в горах Кавказу. Вислухавши розповідь Прометея про те як він отримав свою незаслужену кару, Геракл застрелив орла з лука, щоб полегшити страждання титана. Тільки тоді Прометей розкрив, що долею визначено аби син німфи Фетіди став сильнішим за батька, ким би той не був. Якщо вона народить сина від Зевса, він скине владу батька і олімпійцям прийде кінець. Почувши це, Зевс дозволив Гераклу звільнити Прометея. Проте тепер Прометей мусив зійти в царство мертвих. Кентавр Хірон, який досі мучився від завданої Гераклом отруйної рани, погодився обміняти своє безсмертя на життя Прометея. Таким чином Хірон помер, а Прометей лишився жити. Часто цей міф описується між дванадцятьма подвигами Геракла, після знищення лернейської гідри і перед походом за яблуками Гесперид, шлях куди показав вдячний Прометей. Смерть Геракла Коли Геракл переміг Евріта й забрав його доньку Іолу, Деяніра, боячись, що він може покинути її заради бранки, прислала чоловікові одяг, просочений кров'ю Несса. Відіславши подарунок, вона побачила як залишок тканини на сонці став палати і вжахнулася. Деяніра послала гінця попередити чоловіка, але Геракл вже одягнув отруєний одяг. Щойно він зігрівся, отрута почала діяти, обпікаючи тіло, Геракл намагався зірвати тканину, але вона відривалася разом із плоттю. Деяніра наклала на себе руки, повісившись або заколовшись мечем. Не маючи ніде порятунку від нестерпного болю, Геракл попросив свого сина Гілла віднести його до гори Ета і там спалити на вогнищі. Геракл розділив свою зброю серед друзів, з останніх сил ввійшов у вогонь, з неба вдарили блискавки і вмить спопелили тіло Геракла. Зевс підняв його на Олімп, де представив іншим богам як безсмертного. Зевс переконав Геру всиновити Геракла і одружити його на Гебі. Геракл став вартовим Олімпу та допомагав Артеміді розвантажувати впольовану нею здобич. Коли він, безсмертний, бенкетував разом з богами, його тінь смертного ходила Аїдом. Нащадки Геракла

Гермес Герме́с (, ; у римлян — Меркурій) — один з найдавніших богів грецької міфології. Спочатку був богом-заступником отар. У гомерівському епосі — насамперед посланець богів і провідник душ померлих у підземне царство Аїда. Також уявлявся покровителем мандрівників. З розвитком торгівлі стає богом-заступником торгівлі, а також спритності, обману і навіть злодійства. Йому приписувалися винайдення численних наук та музичних інструментів. Крім того, Гермес — покровитель юнацтва, атлетів, бог гімнастики. Його статуї ставилися в палестрах і гімнасіях — закладах, де навчали боротьби, кулачного бою, метання диска, бігу, стрибків тощо. Міфи про Гермеса, попри давність божества, збереглися тільки в пізніх, більш художніх формах. Після завоювання Олександром Македонським усієї перської держави (кінець IV століття до н. е.), коли в Азії і Єгипті виникають грецькі держави, Гермес ототожнюється з єгипетським богом науки і магії Тотом і стає також богом магії і астрології. Гермес у міфах Гермес був сином Зевса й Майї, що народився на аркадійській горі Кіллена. Відразу після народження він так швидко ріс, що тільки-но мати відвернулася, як Гермес став на ноги і вирушив на пошуки пригод. Прибувши в Пієрію, де паслися корови Аполлона, Гермес задумав викрасти їх. Аби корів не знайшли, він вигадав прив'язати їм до копит шматки кори, щоб череда не лишала слідів. Ввечері Гермес погнав корів, а Аполлон так і не зумів їх відшукати та назначив винагороду тому, хто спіймає злодія. Пастух на ім'я Батт побачив, як Гермес гнав корів, але пообіцяв, що не видасть того Аполлону. Але обіцянки зрештою не дотримався, через що Гермес перетворив його на скелю, якій дали назву «Вказівник». Охочі до нагороди Сілен і сатири взялися за пошуки і натрапили на німфу, найняту Гермесу нянькою. Почувши музику гермесової кіфари, вони розпитали хто це й на чому грає. Довідавшись, що це новонароджений бог змайстрував собі інструмент зі струнами з коров'ячих кишок, Сілен і сатири здогадалися, що він і є злодій. Хоча Майя пробувала переконати Аполлона, що Гермес ще малий і не здатний що-небудь вкрасти. Проте Гермес сам визнав, що зарізав двох корів і приніс їхнє м'ясо в жертву дванадцяти богам. Це стало першою жертвою м'яса, відданою божествам, яку надалі наслідували люди. Гермес віддав решту корів і зіграв на кіфарі, після чого Аполлон лишився задоволений і забажав обміняти корів на інструмент. Після цього Гермес вперше на світі виготовив плектр, сопілку і виміняв останню на золотий жезл Аполлона. Гермес заявив, що жезл не такий цінний, як сопілка, і попросив на додачу навчити його ворожінню. Аполлон довірливо погодився і послав юного бога до фрій, що зналися на ворожінні за камінцями. Проте Зевс викликав Гермеса до себе і взяв з нього обіцянку, що надалі той не обманюватиме. Гермес згодився не брехати, але й не казати всієї правди і запропонував свою службу богам як їхній посланець. Зевс доручив йому бути покровителем угод, торгівлі, та оберігати торговців. Для цього він згодом видав Гермесу жезл-кадуцей, капелюх від дощу і крилаті сандалі, які дозволяли літати по всьому світу. Винахідливий Гермес навчив богів добувати вогонь, а від фрій навчився дізнаватися майбутнє за кидком камінців. Він винайшов гральні кості та ворожіння на них. Аїд найняв його як свого вісника і той відтоді супроводжував душі померлих до Царства мертвих. Також Гермес винайшов письмо, астрономію, математику, мистецтво кулачного бою і гімнастики, вимірювання і зважування. Крім того за переказами саме він навчив греків вирощувати оливкові дерева. Хитрість і красномовство зробили Гермеса не лише богом купців, але й злодіїв. На Олімпі він вкрав Аресового меча; у Посейдона — тризубець; у Афродіти — пояс; у Гефеста — обценьки; у Зевса Гермес хотів викрасти блискавку, але обпікся. Культ Гермеса Амфора. Гончар Андокід. Вазописець Андокід. Воїни, з боків Гермес та Афіна. Бл. 530 р. до н. е. Лувр. Париж Первісно Гермес був староаркадським божеством, яке уособлювало могутні сили природи. Пізніше став богом пастухів та пасовищ і завдяки своїй спритності та хитромудрості здобув високе становище в сонмі олімпійських богів. Гомер робить його оповісником богів, гінцем і виконавцем волі Зевса. Культ Гермеса дуже рано поширився по всій Греції. Зображення у вигляді стовпа з головою Гермеса (герми) стояли на вулицях та площах, а також біля входу до палестр. Греки вірили, що Гермес своїм жезлом насилав на людей сон і пробуджував їх, тому перед сном на його честь здійснювалися жертвопринесення. В елліністичну добу Гермеса ототожнювали з давньоєгипетським богом мудрості Тотом і вважали покровителем магії (такого бога називали Гермес Трісмегіст, тобто тричі найвеличніший). Римляни ототожнювали його з Меркурієм; купці влаштовували 15 травня свято на його честь. У той день в 495 році до н. е. Меркурієві був присвячений перший храм і встановлена перша колегія купців — меркуріалів. Його вівтар був біля так званих вод Меркурія, де купці приносили йому жертви й кропили свій крам, щоб запобігти його псуванню. Образ в мистецтві дзвоновидному кратері Вазописця Долона. Бл. 390 — 380 років до н. е.. Лувр. Париж У мистецтві образ Гермеса змінювався з розвитком його культу. Первісно він зображувався як уособлення чоловічого начала, згодом — як покровитель отар — з ягнятком на руках. В архаїчному мистецтві Гермес постає чоловіком з довгою бородою; в класичну та елліністичну епоху — дужим струнким юнаком у пласкому капелюсі з крильцями, з рисами обличчя, які свідчать про його витончений розум і доброту. У руці він тримає чарівний золотий жезл кадуцей. В усі часи, через елліністичні періоди, римський, і протягом всієї західної історії до наших днів, йому притаманні кілька характерних атрибутів. Серед цих предметів є крислатий капелюх, петас (широко використовувався сільськими жителями античності для захисту від сонця, і який згодом був прикрашений парою невеличких крил; деколи цей капелюх відсутній і замінений на невеличкі крильця які підіймаються з його волосся). петасі та плащі мореплавця, з кадуцеєм та гаманцем. Римська копія з грецького оригіналу (Музеї Ватикану). Іншим предметом є кадуцей - посох з двома переплетеними зміями, іноді увінчаний парою крил і сферою. Історично кадуцей з'явився водночас із культом Гермеса, і документально зафіксований у вавилонян приблизно з 3500 року до н.е. Дві змії, обвиті навколо посоха, також були символом бога Нінгішзіда, який, як і Гермес, служив посередником між людьми та божественним (зокрема, богинею Іштар або верховним Нінгірсу). У Греції з кадуцеєм зображували й інших богів, але в основному він асоціювався з Гермесом. Вважалося, що він має силу змушувати людей засинати або прокидатися, а також укладав мир між сторонами, що сперечаються, і є видимим знаком його влади, використовуючись як скіпетр. Схожим, але відмінним символом є жезл Асклепія, пов'язаний з покровителем медицини та сином Аполлона, Асклепієм, який несе тільки одну змію. Асклепіїв жезл у наш час іноді плутають з кадуцеєм. Переважно жезл використовується більшістю західних лікарів як символ їхньої професії. Після епохи Відродження кадуцей також з'явився в геральдичних гербах кількох країн, і тепер є символом торгівлі. Архаїчний бородатий Гермес, який увінчував герм, початок 5 століття до н.е. Сандалі Гермеса, які греки називали pédila, а римляни talaria, були виготовлені з пальмових і миртових гілок, але описувалися як прекрасні, золоті й вічні, зроблені піднесеним мистецтвом, здатні долати дороги зі швидкістю вітру. Спочатку вони не мали крил, але пізніше в художніх зображеннях вони з'являються. На деяких зображеннях крила виростають прямо з щиколоток бога. Гермес також зображувався одягненим в мантію або плащ, який робив власника невидимим. Його зброєю був золотий меч, яким він убив Аргоса. Стовпи зі зображенням голови Гермеса були відомі як «герми», пізніше так стали називати і стовпи, що зображали інших богів. Іноді його зображували хлопцем з гаманцем у руках або зі зв'язаними руками біля Аполлона — натяк на викрадення корів. Античні твори «Гермес з малим Діонісом на руках» Праксітеля (Ватикан), роботи Лісіппа та Скопаса дійшли до нас у римських копіях. Відомий рельєф «Гермес з Орфеєм та Еврідікою». Образ Гермеса відтворено в картинах Тінторетто, Рубенса, Веласкеса, Рембрандта, у скульптурах Гермес Р. Доннера, Ж. Б. Пігаля, Б. Торвальдсена. Зображення Гермеса-Меркурія в наш час зустрічаються на емблемах банків, торговельних фірм та пароплавств. Див. також * Гермес Трисмегіст — бог елліністичного Єгипту. Примітки Джерела Література * Гермес // Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. 4-е видання. / Худож. оформл. В. І. Бариби. — Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. — С. 31-34. — ISBN 5-8321-0002-6 * Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Гермес — лат. Меркурій //

Міфічний герой Геракл перемагає дракона Геро́й ( — напівбог, славетна людина, захисник) — особа, що проявляє вищу форму мужності, розв'язує суспільно значущі конфлікти; яка за свої досягнення чи якості розглядається як ідеал, приклад для наслідування. Герой береться за розв'язання, як правило, виключних за своїми масштабами і труднощами завдань. Він бере на себе підвищені обов'язки і більшу відповідальність, ніж люди, які керуються загальноприйнятими нормами поведінки. Також у більш профанному розумінні герой — це дійова особа твору, особа, котра чимось відзначилась, привертає до себе увагу. У міфології та фольклорі 244x244пкс У первісній міфології герой — це напівбог, як правило народжений жінкою від бога. Зокрема вирізняється антична міфологія, зосереджена на подвигах героїв, таких як Геракл чи Еней. Подвиги героїв завжди супроводжувалися допомогою бога-батька або божества, функції якого відповідають особистим рисам героя. В епосі героями називається майже кожна людина, що виділяється фізичною силою, розумом, хоробрістю. Переважно вона бореться з чудовиськами, але часто і винаходить або створює культурні блага, так чи інакше визначає вигляд відомого тепер світу. Героями звуться передусім царі й члени аристократичних родин, що пов'язували свій родовід з якимось богом. Гесіод перший задокументовано називає покоління борців під Троєю й Фівами напівбогами. У Піндара герой вперше описується об'єктом релігійного культу. Місцем поклоніння герою спочатку були їхні могили, але поступово культ деяких героїв зростає, їм починають споруджувати вівтарі та храми. Давньогрецький герой — це переважно міфологічна особистість, але героями вважалися і реальні особи, видатні своїми справами (Гармодій, Брасид, Леонід I та ін.). Неможливість особистого безсмертя героя компенсується безсмертям його подвигу і славою серед нащадків. Гесіод прославляв уже не лише військові доблесті героїв, а й оспівував цінність праці. Культ видатних особистостей, шанованих після смерті, виникає в післягомерівський період, приблизно в Х ст. до н. е., а розквітає з VIII ст. до н.е. Фукідід, Платон, зводили в ранг героїв видатних правителів і мислителів. Цицерон додав героїчності громадянського виміру, згідно якого героїзмом і найбільшою гідністю для громадянина є безкорисливе служіння батьківщині і жертва життям за неї. Згідно досліджень Володимир Проппа, іноді образ героя виникає з негативного ставлення до колишньої історичної дійсності. Так, поширеним вчинком героя в казці та епосі є порятунок приреченої на смерть дівчини. Якщо в первісному суспільстві гідним вчинком було принесення дівчини в жертву та її смерть (часто добровільна), то з руйнуванням старих міфів і звичаїв героєм вже виявляється порушник ритуалу жертвопринесення. Таким чином героїзм виникає не з відображення й перебільшення дійсності, а з заперечення минулого. З окресленням етносів, національностей, утворенням держав, виникають уявлення про національних або народних героїв. Такі персонажі мають багато спільного з героями архаїчних міфів: володіють надзвичайною силою, надприродними здібностями, незвичайним чином з'являються на світ, здійснюють подвиги та таємниче помирають. Їх відрізняє те, що подвиги здійснюються не задля встановлення світового порядку чи добуття загальнолюдських благ, а задля спільноти, до якої герої належать. Національними героями часто стають історичні особи. Середньовічний герой Лицарі — типові герої середньовічних творів В епоху Середньовіччя зразком героїчного діяння стає духовне служіння і лицарство. Прикладом для наслідування стає не лише воїн або видатний громадський діяч чи майстер, а й святий. Під подвигом святого розуміється його аскеза, крім того після смерті він укріплює святість усієї церкви, клопочеться перед Богом про спасіння простих людей. Лицарство стало результатом поєднання ідей про християнське милосердя і сильного воїна. Виникає поняття честі як доброї репутації, що набувається внаслідок хоробрості, сміливості, гідних почестей, які віддаються лицареві тим, кому він служить. Честь потребувала не одноразового подвигу, а постійного підтвердження у війні та дуелях. Пізніше лицарська етика на Заході еволюціонувала в дворянський кодекс честі, та, у Вікторіанську епоху — кодекс джентльмена. Герой Відродження Новий тип героїзму складається в епоху Відродження. Акцент робиться переважно на достоїнствах розуму і поведінці у вищому суспільстві. Герой Відродження успішний в соціумі, гармонічно розвинений і зайнятий пошуками істини. Паралельно зберігається поняття героя-борця, відданого своїй вітчизні. Психологія Звертає увагу на героїв та героїзм соціальна психологія. Зено Франко та Філіп Зімбардо вказують на відмінності між героїзмом та альтруїзмом і пропонують докази того, що сприйняття спостерігачами невиправданого ризику відіграє роль більшу роль, ніж тип ризику у визначенні приписання героїчного статусу. Психологи також виділили риси героїв. Елейн Кінселла та її колеги виділили 12 центральних рис героїзму, які полягають у хоробрості, моральній націленності, переконаності, доблесності, самопожертві, захисті, чесності, безкорисливості, рішучості, рятуванні інших, надхненності та корисності. Скотт Еллісон з колегами виявили докази «великих восьми рис» героїв, що складаються з мудрості, сили, стійкомті, надійності, харизматичності, турботливості, безкорисливості та вміння надихати. Ці дослідники також виділили чотири основні функції героїзму. Герої дають мудрість; покращують нас; забезпечують моральне моделювання; пропонують захист. Пояснення еволюційної психології героїчного ризику полягає в тому, що це важливий сигнал, що демонструє здібності героя. Його можна розглядати як одну з форм альтруїзму, для якої також існують еволюційні пояснення. Рома Чаттерджі висловив припущення, що герой або загалом головний герой — це символічне зображення людини, яка переживає історію під час читання, слухання чи перегляду. Таким чином, релевантність героя для окремої людини багато в чому залежить від подібності між ними та персонажем. Чаттерджі припустив, що однією з причин інтерпретації історій та міфів героєм як собою є нездатність людини дивитися на світ з будь-якої точки зору, крім особистої. У книзі-лауреаті Пулітцерівської премії «Заперечення смерті» Ернест Беккер стверджує, що людська цивілізація є в кінцевому підсумку розробленим символічним механізмом захисту від пізнання нашої смертності, що, у свою чергу, діє як емоційна та інтелектуальна відповідь на наш основний механізм виживання. Беккер пояснює, що в людському житті існує основна подвійність між фізичним світом предметів та символічним світом людського сенсу. Таким чином, оскільки людство має дуалістичну природу, що складається з фізичного Я та символічного Я, він стверджує, що люди здатні подолати дилему смертності через героїзм, зосередивши увагу переважно на символічному «Я». Ця символічна концентрація на собі набуває форми «проекту безсмертя» (або «проекту causa sui»), який є символічною системою переконань, що людина вважається вищою, ніж фізична реальність. Успішно живучи за умовами проекту безсмертя, люди відчувають, що можуть стати героями, а відтепер — частиною чогось вічного; того, що ніколи не помре у порівнянні з їх фізичним тілом. Ернест стверджує, що це дає людям відчуття сенсу життя, мети і значущості у великій схемі речей. Ще одна тема, що проходить у книзі — те, що традиційні «системи-герої» людства, такі як релігія, більше не переконливі в епоху розуму. Наука намагається служити проектом безсмертя, чого, як вважає Беккер, вона ніколи не зможе зробити, адже не здатна надати абсолютного значення людському життю. У книзі стверджується, що людям потрібні нові переконливі "ілюзії", які дозволять відчувати себе героїчно у прийнятому розумінні. Беккер, не дає остаточних відповідей, тому, що вважає ідеальне рішення відстунім. Натомість він сподівається, що поступове усвідомлення вроджених спонук людства, а саме смерті, може допомогти створити кращий світ. Теорія управління тероризмом (TMT) зібрала докази, що підтверджують цю перспективу. Сучасні розуміння героя Супергерой Супермен В Україні та багатьох інших країнах звання Героя присвоюється за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. Героїчними вважаються видатні мужність і відвага, проявлені при захисті батьківщини, в порятунку інших людей від лих у мирний час; визначний внесок в розвиток науки й техніки, культури; зміцнення державної економіки, обороноздатності тощо. У художньому творі героєм називається персонаж, дійова особа. Втім, він не є цілком достовірним зображенням особи, історичної чи вигаданої, а зображений перебільшено, ідеалізовано, героїзовано, міфологізовано тощо. Особливий його різновид — ліричний герой, що виражає почуття автора твору, концентрує в собі естетичний досвід певного покоління, нації, людства. У масовій культурі в XX столітті виникає образ супергероя — персонажа з надзвичайними можливостями, що має суспільно важливу місію і вирізняється впізнаваним образом, найчастіше костюмом. Багато рис єднають героя давнього міфу і супергероя, але супергерой діє не в міфологічному минулому, а завжди в сучасності та швидше є не особою, а роллю, яку особа бере на себе. Див. також * Культурний герой * Ліричний герой * Національний герой * Герой України * Супергерой Примітки Джерела Іван Франко.Раса. Нація. Герої (аудіокнига). НТШ — 1899. НБУ Філософський енциклопедичний словник: енциклопедія / НАН України, Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди ; голов. ред. В. І. Шинкарук. — Київ: Абрис, 2002. — 742 с. Героїзм Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416с. ISBN 978-966-485-156-2 Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312с. Посилання * Герої // * *

Гіганти Гіга́нти ( — «велетні», однина — ) — дикий, близький до богів рід велетнів (синів Геї та Урана) у давньогрецькій міфології, винищених богами-олімпійцями. Гіганти у міфах Гесіод зображує гігантів напівбогами в шоломах та зі списами, народженими Геєю від крові Урана, що капала, коли його кастрував Кронос. Їх було 150, гіганти мали величезний зріст і змій замість ніг. Гігін та Аполлодор повідомляють, що проти Олімпу боролися 24 гіганти: Алкіной (якого вбив Геракл), Ефіальт, Евріт, Фон, Агрій, Дамасен, Даміс тощо. Гіганти вступили в боротьбу з Зевсом та іншими олімпійцями, щоб скинути їхню владу. Згідно з Аполлодором, щоб помститися Зевсові за ув'язнення титанів у Тартарі, Гея народила гігантів, дала їм цілюще зілля, що оберігало від небесних стріл, і вони розпочали боротьбу за владу над світом. Гіганти кидали на Олімп уламки скель і підпалені дерева з Кампанії, Аркадії, Фессалії тощо. Жорстока боротьба богів з гігантами (гігантомахія) тривала довго. Олімпійці перемогли тільки тоді, коли на допомогу їм прийшли кіклопи, гекатонхейри і Геракл. Деякі гіганти виявилися похованими під вулканічними островами (наприклад, Енкелад під Сицилією, Полібот під Косом). Походження Назва «гігант» означає «народжений землею», і «Теогонія» Гесіода вказує на це чітко, оскільки гіганти є нащадками Геї (богині Землі). За словами Гесіода, Гея народила багато дітей Урану: перше покоління складалося титанів, циклопів та гекатонхейрів. Проте, Уран ненавидів своїх дітей і, щойно вони народилися, він ув'язнив їх всередині Геї, завдавши їй багато страждань. Гея зробила незламний серп, який віддала Крону, наймолодшому зі своїх синів-титанів, і сховала його (імовірно, все ще в тілі Геї), щоб чекати в засідці. І коли Уран прийшов до Геї, Крон кастрував свого батька, «каплі крові, що хлинули, їх отримала Гея, і тільки коли пори року стали рухатися по кругу, вона народила… великих гігантів». З цих самих крапель крові також походять еринії (Фурії) та меліади (німфи ясена), а відрізані геніталії Урана, що впали в море, утворили білу піну, з якої виросла Афродіта. Міфограф Аполлодор також вважав, що гіганти є нащадками Геї та Урана, хоча він не вказує жодної згадки про кастраціє Урана, натомість Гея була «роздратована через Титанів, породила гігантів». У «Одіссеї» Гомера є три короткі згадки про гігантів, хоча не зовсім точно, що Гомер і Гесіод розуміли цей термін як одне й те самe's Giants stand a little outside the remainder of the tradition, in so far as they are ethnologized into a wild, arrogant, and doomed race, formerly presided over by a king Eurymedon.» Hanfmann 1937, p. 175, sees in the «conflicting» descriptions of Homer and Hesiod, «two different local traditions».. В Гомера гіганти були серед предків фаяків, народу, з яким зустрівся Одіссей. Пізніше в «Одіссеї» Алкіной говорить, що фаяки, як і циклопи та гіганти, є «близькими родичами» богів. Одіссей описує лестригонів (інший народ, який Одіссей зустрів під час своїх подорожей) більше схожими на гігантів, ніж на людей. Павсаній, географ 2-го століття нашої ери, коментував ці рядки «Одіссеї» зазначаючи, що для Гомера гіганти були народом смертних людей. Лірик VI—V століття до нашої ери Вакхілід називав велетнів «синами землі». Пізніше термін «гегеней» («народжений на землі») став поширеним епітетом гігантів. Латинський письменник першого століття Гігін вказав, що велетні є нащадками Геї та Тартара, іншого первісного грецького божества. Гігантомахія Найдетальніше описаною божественною боротьбою в грецькій міфології була гігантомахія, битва між велетнями та олімпійськими богами за верховенство у всесвіті. Велетні відомі насамперед завдяки цій битві, і про її важливість для грецької культури свідчить часте зображення гігантомахії в грецькому мистецтві. Ранні джерела Згадки про гігантомахію в архаїчних джерелах рідкісні. Ні Гомер, ні Гесіод нічого не згадують про битву велетнів з богами. Зауваження Гомера про те, що Еврімедонт «приніс знищення своєму недоброзичливому народу», можливо, є посиланням на гігантомахію, а зауваження Гесіода про те, що Геракл виконав «велику роботу серед безсмертних» є, ймовірно, вказівкою на те, що Геракл відіграв вирішальну роль в перемозі богів над гігантами. Гесіодовий «Каталог жінок» (або «Еої») згадує Геракла, який убив «самовпевнених гігантів». Інша ймовірна згадка про Гігантомахію в «Каталозі жінок» вказує, що Зевс створив Геракла як «захисника богів і людей». Є ознаки того, що могла існувати втрачена епічна поема, «Гігантомахія», яка розповідала про війну: «Теогонія» Гесіода стверджує, що музи оспівували гігантів, а поет шостого століття до нашої ери Ксенофан згадує гігантомахію, як тему, яку слід уникати за столом. Інші можливі архаїчні джерела включають ліричних поетів Алкмана та Ібіка шостого століття. Ліричний поет кінця шостого початку п'ятого століття до нашої ери Піндар наводить деякі з найраніших подробиць битви між гігантами та олімпійцями. Тійресій передрікає, що Геракл уб'є гігантів . Він називає Геракла «ти той, хто підкорив велетнів», і Порфіріон, якого він називає «царем гігантів», був переможений луком Аполлона. Герой Евріпіда стріляє в гігантів стрілами, а його «Йон» у хорі описує зображення гігантомахії в храмі Аполлона в Дельфах кінця шостого століття, де Афіна бореться з гігантським Енцеладом своїм «щитом горгони», Зевс спалює велетня Мімаса своїм «могутнім громом, палаючим з обох кінців», а Діоніс вбиває безіменного велетня своїм «посохом з плюща». Автор початку 3 століття до нашої ери Аполлоній Родоський коротко описує випадок, коли бог сонця Геліос підвозить Гефеста, виснаженого битвою у Флегрі, на своїй колісниці. Аполлодор Найдокладніший опис гігантомахії наявний у міфографа Аполлодора (першого чи другого століття нашої ери). Жодне з перших джерел не повідомляє про причини війни. Аполлодор згадує про крадіжку худоби Геліоса Алкіонеєм, і також припускає помсту матері як мотив війни, кажучи, що Гея народила велетнів через свій гнів за титанів (які були переможені і ув'язнені олімпійцями). Було пророцтво, що велетнів боги не зможуть убити самотужки, але їх можна вбити за допомоги смертного. Почувши це, Гея шукала певну рослину (фармакон), яка б захищала велетнів. Перш ніж Гея чи хтось інший міг знайти цю рослину, Зевс заборонив Еос (богині світанку), Селені (богині місяцю) та Геліосу (богу сонця) світити, сам зібрав всю цю рослинність, а потім змусив Афіну викликати Геракла. За словами Аполлодора, Алкіоней і Порфіріон були двома найсильнішими велетнями. Геракл застрелив Алкінея, який впав на землю, але потім ожив, бо Алкіней був безсмертним у межах своєї рідної землі. Тож Геракл за порадою Афіни витяг його за межі тієї землі, де потім Алкіоней помер. Порфіріон напав на Геракла і Геру, але Зевс вразив Порфіріона своїм громом і Геракл убив його стрілою. Інші гіганти та їхні долі згадуються Аполлодором. Ефіальт був осліплений стрілою Аполлона в ліве око і ще однією стрілою Геракла в праве. Еврит був убитий Діонісом його посохом, Клітій — Гекатою її смолоскипами, а Мімас — Гефестом «іскрами розжареного металу» з його кузні. Афіна розгромила Енцелада під островом Сицилія і здерла шкуру з Палласа, використовуючи його шкіру як щит. Посейдон відламав шматок острова Кос під назвою Нісірос і кинув його на Полібота (Страбон також розповідає історію про Полібота, похованого під Нісіросом, але додає, що Полібот лежить під Косом). Гермес, одягнений в шолом Аїда, вбив Іполіта, Артеміда вбила Ґратіона, а мойри (богині долі) убили Агрія й Тоаса бронзовими палицями. Решта велетнів були «знищені» громами, кинутими Зевсом, причому кожен гігант був добитий стрілами Геракла (як вимагало пророцтво). Трактування образу Міф про боротьбу гігантів з богами є спробою пояснити вулканічну діяльність Землі та перемогу олімпійської релігії над культами догрецької доби. В елліністичну епоху перемогу олімпійських богів над гігантами стали вважати за звитягу світла й добра над темрявою й варварством. Гігантів давно почали змішувати з титанами, а пізніше з іншими страхітливими велетнями (гекатонхейрами, Алоадами, Тифоном). У мистецтві гігантів зображують у вигляді героїв-велетнів або змієногих істот, що кидають скелі. У сучасній мові гігант — велетень. Примітки Джерела * Гесіод і його твори: Теогонія (Походження богів) // Франко, Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 8. Київ, 1977. С. 314—342. * Уран // Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 с.

Де́льфи () — давньогрецьке місто в південно-східній Фокіді (Греція), загальногрецький релігійний центр із храмом та оракулом Аполлона. Згідно легендаі, це місце називалося Піфо (Πυθώ), у давнину тут була священна земля, що служила резиденцією Піфії головного оракула, який давав поради, що допомагали прийняти важливі рішення у давньогрецькому світі. Оракул був загальногрецьким за своїм характером і також сприяв певній консолідації давньогрецьких полісів, незважаючи на те, що ідея об'єднання Греції протягом століть була далека від реалізації. Стародавні греки вважали, що центр світу знаходиться в Дельфах, відзначений кам'яною пам'яткою, відомою як омфал (пуп). Священна ділянка знаходилася в районі Фокіди, але керування ним було відібрано у фокійців, які намагалися вимагати гроші у паломників, і передано в руки амфіктоянян або групи грецьких племен, що жили головним чином у Центральній Греції. За легендою, місто було названо на ім'я сина Аполлона Згідно Судам, Дельфи отримали свою назву від Дельфіни (дракайна), яка жила там і була вбита Аполлоном (в інших джерелах змієм був Піфон). З початку VI століття до н. е. і до кінця IV століття н. е. тут проходили загальногрецькі Піфійські ігри. Жваві зв'язки з Дельфами мав Херсонес Таврійський. Дельфи займають чітко окреслена ділянка на південно-західному схилі гори Парнас. В даний час там знаходиться величезна археологічна пам'ятка, а з 1938 року частина національного парку Парнас. Поруч з археологічною пам'яткою знаходиться . Цей район визнаний ЮНЕСКО об'єктом Всесвітньої спадщини, який дуже вплинув на древній світ, про що свідчать різні пам'ятники, побудовані там більшістю важливих давньогрецьких міст-держав, що демонструють їх фундаментальну еллінську єдність. Не можна було б усунути вплив дельфійського оракула з писемної історії на той час. Розкопками, що почалися в 1892 році, були відкриті храм Аполлона Піфійського (VI—IV століття до н. е.), скарбниці сіфносців (близько 525 року до н. е.), афінян (початок V століття до н. е.), стоячи (галерея-портик) афінян (475 рік до н. е.), театр (II століття до н. .) та інші споруди. На честь Дельф було названо середовище розробки Delphi та однойменна мова програмування, а також на супутнику Юпітер Європі. Географія Стародавної Греції Мапа Дельф. Руїни Храма альт= святилища Аполлона в Дельфах.|альт= святилища Аполлона в Дельфах Дельфи розташовані на між Амфісой на заході і Лівадією на сході. Дорога йде північним схилом перевалу між горою Парнас на півночі і горами півострова на півдні. Острів трикутної форми вдається в Коринфську затоку. Перевал є єдиною річковою долиною, річка, яка тече зі сходу на захід, утворює природний кордон на півночі півострова Десфіну і забезпечуючи легкий шлях через нього. Руїни стародавніх Дельф розташовані за 9,5 кілометрів від узбережжя Коринфської затоки (місто Ітея) на південо-західному схилі гори Парнас на висоті 700 метрів над рівнем моря. Сучасне мале місто знаходиться неподалік, на захід від руїн. входить в периферійну одиницю Фокіди. Община включає і приморське мале місто . Зі східного боку долина з'єднується з іншою долиною з півночі на південь, що веде з в Дістомо. На південь від Дистомона долина перетинається із затокою . Це місце відоме як Паралія Дистому (пляж Дистомо). Андікіра, головний порт Фокіса, знаходиться трохи нижче по узбережжю. Із західного боку долина сполучається з долиною з півночі на південь між Амфісою та Ітеєю. В Амфісі долина закінчується глухим кутом. Це місто сьогодні важливіше, бо через гірські перевали прокладено шлях на егейську сторону Греції. Ці стратегічні місця були місцями важких боїв та репресій під час Другої світової війни. На північному боці долини, на звуженій ділянці, нависає відріг Парнаса, місце, де розташовується давня Крісса, колись правила всією долиною. І Амфіса, і Кріса згадуються в каталозі кораблів «Іліади». Це була мікенська фортеця. Археологічні дати долини сягають раннього елладського періоду. ранньому елладському періоду Ці ранні дати можна порівняти з ранніми датами в Дельфах, припускаючи, що Дельфи були присвоєні і перетворені фокейцями з давньої Кріси. Вважається, що руїни , нині є частиною порту Ітея, були портом Кріси з тією ж назвою, і що етимологічно назва Кіра походить від Кріси. Етимологія Грецьке слово сходить до Індоєвропейському корню — «матка», «лоно», «утроба». Звідси походять і слова — «брат» або букв. «єдиноутробний», та дельфін — «новонароджене немовля», «утробний» (утробний можливо, через зовнішню схожість з немовлям або через те, що крик дельфіна схожий на крик дитини). Причина такої назви, мабуть, пов'язана з тим, що у поданні стародавніх греків, неподалік храму Аполлона знаходився Пуп Землі. Історія Унаслідок розкопок 1893—1901, 1922—1925, 1930 років відтворено план Дельфів. Розкопано скарбниці, збудовані різними містами Греції, театр і стадіон. Знайдено багато статуй (серед них «Візничий» — 5 ст. до н. е.), понад 5000 написів. За античними джерелами до оракула Аполлона в місті вже були оракули інших божеств (Геї, Феміди, Посейдона тощо), за гомерівським гімном Аполлон сам обрав Дельфи місцем для свого святилища, вбивши Пітона, який тут оселився. Найважливішим місцем у Дельфах було священне коло Аполлона в північній частині міста, обведене мурами й розташоване на 6 терасах, які з'єднувала свята дорога, що звивалася спіраллю від вхідної брами до найвищої тераси, де споруджено храм богові. Обабіч дороги містилися скарбниці грецьких держав, пам'ятники й статуї. Біля входу до храму були написи: medén ágan — «нічого над міру» і gnóthi sautón — «пізнай самого себе». Там стояла і статуя Гомера. У другій вузькій залі горів вічний вогонь, біля нього містилися вівтар Посейдона, статуї мойр, Аполлона Мойрагета (проводиря мойр). У найвіддаленішій частині святині (мабуть, у підземній залі) над розколиною сиділа на триніжку піфія. Жрецтво храму в Дельфах у період розквіту грецьких полісів перебувало під впливом аристократичної Спарти. У місті були також статуя Аполлона, саркофаг Діоніса і напівкруглий камінь — омфал, що вважався пупом землі (тут Аполлон поховав переможеного Пітона). У північно-західній частині кола містився театр. Біля підніжжя східного скелястого муру струменіла вода священного Кастильського джерела, у якому прочани здійснювали очисне обмивання. Біля джерела володів священною ділянкою міфологічний персонаж Автоной. На північний схід від Аполлонового кола містилося коло Афіни Пронаї (охоронниці святині). Для оборони святині в 6 ст. до н. е. постала дельфійська амфіктіонія, яка згодом, спираючись на авторитет та багатства оракула, перетворилася в могутній і впливовий політичний союз. У 189 р. до н. е. Дельфи підпали під владу Риму; 86 року до н. е. твори Фідія, Праксітеля, Полігнота й інших, які прикрашали священне коло, забрав Сулла, а потім вони стали власністю Нерона. Відтак храм не раз грабували; остаточно його зруйнував Феодосій І (близько 390 року). Міфологія Зевс послав із країв світла двох орлів, і вони зустрілися на піфійській скелі (або там зустрілись лебеді, або ворони). Ця зустріч означила, що там був Пуп Землі, який охороняли дві Горгони.. Колись частка Дельф належала Геї, вона відала її Феміді, а та подарувала Аполлону. За трезенським оповіданням, Дельфи раніше належали Посейдону, а Калаврія - Аполлону. Пізніше вони змінилися місцевостями. На південь від храму Аполлона у Дельфах був храм Геї. Статую Аполлона у Дельфах у вигляді колони згадує . У місті було також провісник Діоніса (?). За орфіками, там труна старшого Діоніса, він лежить під триніжком або в Омфалі (см. Загрей). По Евріпіду, Дельфи намагалися пограбувати воїни Кадма. Відповідно до міфічної традиції, існували такі храми Аполлона: Храм з лавра, з дерев у Темпах. З бджолиного воску та крил (збудований Птерасом). За іншою легендою, з папороті. Віднесений у край гіпербореїв. З міді роботи Гефеста (або Гефеста та Афіни). Кам'яні роботи Трофонія та Агамеда. Згорів в 548/547 роках до н. е. За археологічними даними, побудований у другій половині VII століття до н. е. Побудований амфіктіонами, будівельник Спінфар. Зруйнований землетрусом приблизно 373 року до зв. е. і потім перебудований. Його руїни збереглися досі. На третьому храмі сиділо шість золотих птахів (у Піндара «чарівниці»), які зачаровували відвідувачів, і ті вмирали. Зевс вразив храм перуном, вбивши птахів і сховавши храм від людських очей, птахів же Афіна наділила пророчим даром. Цих птахів ототожнюють з сиренами. Дельфійський альт= По повідемленню Павсанія, у Дельфах показували камінь, який Крон нібито проковтнув замість Зевса. Піфійські ігри «Піфійські ігри» (або «ПІфії») були після Олімпійських ігр другими за значимістю загальноеллінськими іграми античності. Спочатку Ігри проводили кожні вісім років, а начинаючи з 586 року до н. у. на честь Аполлона Піфійського стали проводити кожні чотири роки. Спочатку ігри складалися лише з одного виду змагань — співу під акомпанемент кіфари. Пізніше додалися інші художні та атлетичні змагання, такі як змагання на колісницях та верхова їзда. У театрі міста Дельфи проводились музикальні змагання, а на стадіоні Дельф — атлетичні змагання. Перегони на колісницях влаштовувалися на рівнині біля сусіднього міста Крісса. Проведення Піфійських ігор було заборонено приблизно в той же час, коли закінчилося проведення Олімпійських ігор (близько 394 н. Е..). Див. також Дельфійський оракул Дельфійські максими Література Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Джерела іноземною мовою

Дідона «Еней розповідає Дудоні про падіння Трої» Дідо́на (, род. відм. Dydonis) — легендарна засновниця Карфагена, первісно — одне з фінікійських божеств. У IX ст. до н. е. — міфічна фінікійська цариця, небога й дружина Сіхея(Акербанта), верховного жерця Мелькарта в Тірі. Коли її брат Пум'ятон убив Сіхея, щоб захопити його скарби, Дідона втекла з Тіра й зі жменькою земляків оселилася на північному узбережжі Африки, біля фінікійської колонії Утіки. Місцевий володар Ярбас пообіцяв віддати Дідоні стільки землі, скільки обійме шкіра з вола; Дідона порізала шкіру на вузькі пасочки й охопила ними територію, на якій заснувала могутнє місто Карфаген. Бувши не в змозі захиститися від ненависних залицянь Ярбаса, вкоротила собі віку. Відома завдяки давньогрецьким і римським джерелам (більшість з цих джерел написана саме після заснування Карфагена), але все ж її історична постать залишається невідомою. Деталі про характер, життя Дідони і її роль в заснуванні Карфагена ми знаємо завдяки Вергілієвій поемі “Енеїда”, в якій розповідається про троянського героя Енея. У своєму творі Вергілій описує Дідону як розумну й ініціативну жінку, яка втекла від свого брата Пум'ятона (Пігмаліона), після того, як дізналася, що він відповідальний за смерть її чоловіка. Завдяки її розуму і якостям правительки, засноване нею місто процвітало. Дідона і досі є популярною фігурою в сучасних п'єсах і різних витворах мистецтва. Її вплив на культуру особливо помітний в Тунісі, де жінки називають себе “доньками Дідони”, її вважають національним символом. Ім'я Більшість імен Дідони є пунічного (карфагенського) походження. Цим можна сказати, що перші грецькі автори , які згадували легенду про Дідону, брали за основу фінікійські джерела. Згідно з ними, існує декілька версій походження імені Дідони. Перша з них вказує, що Дідона має спільне семітське коріння з ім’ям Давид, яке в перекладі означає “кохана, улюблена”. Інша значення імені перекладається як “мандрівниця” Марі-П’єр Ноель, професорка університету Сорбонна в Парижі, зазначає, що інша версія імені Елісса/Еліша постійно зустрічається в пунічних обітницях. За цією версією, ім'я Елісса/Еліша можна розділити на дві частини: частинка імені ель (El) означає “бог” і, можливо, якимось чином пов'язана з іменем верховного бога Еля у західносемітській і угаритській міфології. Також Ель є позначенням одного із семи імен бога в юдаїзмі. У свою чергу, -ісса/іша має декілька значень: “вогонь” або “жінка”. Хронологія Це є приблизна хронологія ключових подій, які відбувалися в період життя Дідони. Треба розуміти, що деякі дати є під знаком питання, але все ж якесь загальне уявлення можна скласти. • 846-841 р. до н.е. - правління Баалезора II • 840-832 р. до н.е. - правління Маттана I • 839 р. до н.е. - в місті Тір з’являється на світ Дідона • 831 р. до н.е. - починає правити брат Дідони Пігмаліон (інша версія імені - Пум’ятон) • 825 р. до н.е. - Дідона залишає Тір після смерті свого чоловіка і одночасно стрийка Сіхея (фінікійською Сігерба, інші варіанти імені Ахерба, Закарбал або Гасдрубал), верховного жерця Мелькарта в Тирі. В цьому ж році вона подорожує по Кіпру • Між 825 і 814 р. до н.е. тиріанці будують поселення на острові Котон. • 825 або 814 р. до н.е.(різні джерела вказують різні дати) - цариця заснувала Карфаген. • 785 р. до н.е. - смерть Пум'ятона. • 759 р. до н.е. - смерть Дідони. Легенда про Дідону Марк Юніан Юстин Фронтін - римський історик часів правління імператора Геліогабала(3 ст. до н.е.), який у своїй праці “Філіппінські історії”(Historiae Philippicae) розповідає легенду про Дідону. Отже, король Тіра(ім’я Юстин не називає, але за однією з версій - це Маттан I), зробив сина Пігмаліона і прекрасну дочку Дідону своїми спадкоємцями. Але після його смерті, владу перейняв Пігмаліон, який тоді ще був малим хлопчиком, йому було близько 10 років. Дідону видають заміж за Сіхея, який був верховним жрецем Геракла(Мелькарта) - фінікійського бога відродження. Чоловік Дідони був досить багатим, але знаючи велику жадобу Пігмаліона до золота, він заховав свої статки. Однак чутки ширилися і одного дня Пум'ятон підступно вбив жреця біля вівтаря. Після того, як Дідона дізналась про вбивство чоловіка, вона дуже розлютилась. Потім вона наказала слугам викинути мішки з золотом у море як дань померлому Сіхею (насправді мішки були наповнені піском). Дідона вирішила втікати з Тіра, вона переконала деяких слуг супроводжувати її. До неї також приєдналися деякі сенатори. Деякий час Дідона подорожувала по Кіпру, коли вони нарешті добралися до узбережжя Північної Африки. Там вона попросила у берберського царя Ярбаса невеликий шматок землі для тимчасового притулку, поки вона не зможе продовжити далі свою подорож. Ярбас пообіцяв, що дасть її стільки землі, скільки зможе охопити шкіра бика. Дідона порізала шкіру на шматки і змогла охопити нею лише пагорб, який знаходився неподалік. На цьому пагорбі було збудовано укріплення, яке потім назвали Бірса. Римляни і греки помилково вважали, що ця назва походить від співзвучного до старогрецької мови слова βύρσα, яке перекладається як “шкіра бика”. Насправді ж, назва має семітське походження і означає “скеля” або “укріплення”. Почало будівництво. Спершу планувалося будувати поселення, але трохи пізніше прибули посланці з фінікійського міста Утіки, які закликали будувати місто. При розкопуванні землі для встановлення фундаменту, була знайдена голова бика. Це було певним знаком того, що місто в майбутньому буде досить багатим. На іншій частині пагорба знайшли голову коня, що у свою чергу означало військову могутність міста. Місто назвали Карфагеном(в перекладі з пунічної мови: qrt-ḥdšt означає “нове місто”). В джерелі вказується, що воно було засноване за 72 роки до заснування Рима. Отож, коли Карфаген почав процвітати, король Ярбас зажадав одружитися з Дідоною. Він поставив їй своєрідний ультиматум: або вона виходить за нього заміж, або він іде на Карфаген війною. Але цариця не хотіла виходити заміж і надала перевагу залишитися вірною своєму першому чоловікові. Дідона наказала розпалити погрібальний вогонь, щоб вшанувати пам'ять Сіхея, йому принесли досить багато жертв. Дідона казала, що так потрібно, бо вона востаннє вшановує чоловіка, до того, як стане дружиною Ярбаса. Але потім Дідона піднялася до погрібального вогню і заколола себе мечем(за іншою версією, вона стрибнула в вогонь і згоріла). Такий вихід для себе обрала цариця, щоб врятуватися від ненависних залицянь короля. Трагедія Енея і Дідони В різних творах подані різні версії кохання цих двох героїв. Якщо коротко, то в «Енеїді» Вергілія і в «Енеїді» Котляревського Дідона закохується в Енея, але через деякий час він покидає її, бо боги нагадують троянцю про його призначення. Дідона, яка після смерті чоловіка знайшла в собі сили покохати вдруге, дуже розлютилася, благала Енея не покидати її, але марно. У розпачі, цариця вирішує покінчити життя самогубством і кидається в вогонь. В цих однойменних творах досить подібно описано епізод кохання, але все ж певна жанрова різниця є. У Вергілієвій поемі історія героїв має трагічніший характер, кохання Дідони і Енея зображено серйозно і тут немає ніяких комічних ситуацій. Досить детально Вергілій зображає перші спалахи почуттів Дідони, яка ще не зовсім забула свого померлого чоловіка, сердегу Сіхея. Дідона заради нового кохання здатна на все, їй байдуже на плітки, які ширяться про них з Енеєм. Цариця хотіла вийти за троянця заміж, але коли він вирішив покинути її, стала благати не їхати. Дідона обмовилася, що була б рада хоча б завагітніти від Енея, щоб у неї залишилося мале нагадування про нього, але доля розпорядилася інакше. Цікаво, що в цьому епізоді також присутній певний момент пророцтва: коли флот троянців відпливає, Дідона, проклинаючи Енея, віщує майбутні війни Карфагена з Римом. В поемі Котляревського епізод з Дідоною теж трагічний, але він зображений з гумором відповідно до жанру. Тут менше уваги приділяється внутрішньому стану героїв. Котляревський у поемі переважно пише, як Еней з троянцями під час гостювання в Дідони пиячили цілими днями, вели різні гулянки і забавлялися, що викликає сміх. У стражданнях Дідони та епізоді втечі Енея також звучать нотки звичайної побутової сварки. Тому цей епізод не сприймається настільки серйозно, порівняно з першоджерелом Вергілія. У мистецтві Англійський художник Вільям Тернер намалював картину "Дідона, яка будує Карфаген"(1815 рік). Картина зберігається в Національній галереї Лондона. В Москві, в музеї образотворчих мистецтв імені Пушкіна зберігається картина італійського художника Джованні Баттіста Тьєполо "Смерть Дідони"(1757-1770) У 1630 році швейцарський гравер Маттеус Меріан старший створив гравюру "Дідона купляє землю, щоб заснувати Карфаген" В літературі В «Енеїді» Вергілія заснування Карфагена збігається в часі з падінням Трої; як зазначає автор, Дідона покінчила життя самогубством через те, що її покинув Еней, якому вона ладна була віддати серце і владу над Карфагеном. Образ Дідони використано в художній літературі (Вергілій, Л. Дольче, А. Арді, Я. Княжнін, М. Муравйов, І. Котляревський, І.Маленький), музиці (Ф. Каваллі, А. Скарлатті, Г. Гендель, Л. Керубіні), живописі (А. Карраччі, Дж. Б. Тьєполо, Г. Рені та ін.). В «Енеїді» Котляревського Дідона названа «розумною і моторною пані»: Данте Аліг'єрі згадує Дідону у своїй ”Божественній комедії” в розділі Пекло Легенда про Дідону надихнула Крістофера Марлоу написати драму “Дідона, королева Карфагена” Приблизно 17 ст. - балада “Мандрівний принц Трої”, автор невідомий Вільям Шекспір у своїх п'єсах 12 разів звертається до образу Дідони: двічі в п'єсі “Тіт Андронік”, 4 рази в “Бурі”. Також в “ Гамлеті”, “Ромео і Джульєтті” в трагедії “Антоній та Клеопатра”, в історичній хроніці “Генріх IV, частина 2” і в комедії “Венеційський купець” Історія Вергілія надихнула англійського романіста Девіда Локі написати твір “Кохання королеви”. Він зосереджується на романтичних стосунками, які могли б виникнути між Асканієм, сином Енея, і Дідоною. Спираючись на різні джерела,автор приписує Енею з сином фінікійське походження,щоб вони мали щось спільне з Дідоною. Автор припускає, що Анхіс, батько Енея насправді міг мати союз не з Венерою, а з фінікійською богинею Астартою, з якою їх часто плутають, або з її жрицею. В 1794 році Шарлотта фон Штайн написала драму “Дідона” з автобіографічними елементами. Привід: зрада її коханого, всім відомого Гете. • 1555 рік - “Самопожертва Дідони”, трагедія Етьєна Жоделя • 1594 рік - “Дідона, цариця Карфагенська”, трагедія Крістофера Марлоу • 1636 рік - “Дідона”, трагедія Жоржа де Скюдері • 1769 рік - “Дідона”, трагедія Якова Княжнина • 1842 рік - “Енеїда”, поема Івана Котляревського • 1969 рік - “Дідона і Еней”, вірш Йосипа Бродського В музиці •1641 р. - “Дідона” Франческа Каваллі •1656 р. - “Дідона” П’єтро Андреа Маттіолі •1689 р. - “Дідона і Еней” Генрі Перселла •1693 р. - “Дідона” Анрі Демаре •1707 р. - “Дідона, цариця Карфагена” Крістофера Граупнера •1724 р. - “Покинута Дідона”, Доменіко Сарро •1726 р. - “Покинута Дідона”, Леонардо Вінчі •1740 р. - “Покинута Дідона”, Бальдассаре Ґалуппі •1742 р. - “Покинута Дідона”, Йоган Адольф Гассе •1747 р. - “Покинута Дідона”, Нікколо Йоммеллі •1762 р. - “Покинута Дідона”, Джузеппе Сарті •1770 р. - “Покинута Дідона”, Нікколо Піччінні •1783 р. - “Дідона”, Нікколо Піччінні •1823 р. - “Покинута Дідона”, Саверіо Меркаданте •1860 р. - “Троянці”, Гектор Берліоз •2007 р. - “Еней і Дідона”, Джеймс Рольф Дідона в відеогрі Цариця Дідона є персонажем в серії відеоігор жанру покрокової стратегії Civilization. Гра розроблена американським геймдизайнером Сідом Меєром і видана компанією Microprose для ПК, а потім і для PlayStation. Дідона з’являється в другій, п'ятій і шостій серії ігор. Там вона представлена правителькою Карфагена, яка говорить фінікійською мовою з сучасним ізраїльським акцентом. Вшанування На честь божества названо астероїд 209 Дідона. В честь Дідони названо гору в Антарктиді, висота якої сягає 2070 метрів. З 2005 по 2013 рік Дідона зображувалась на туніських грошах, номіналом в 10 динарів. В математиці існує таке явище як ізопериметрична нерівність, яке деколи називають проблемою або теоремою Дідони. Історично, це перша задача варіаційного обчислення, а її проблематика полягає в тому, як можна захопити максимальну площу геометричної фігури при фіксованій довжині її межі. Сам термін так назвали, бо він пов'язаний з легендою про Дідону, а саме з епізодом, коли цариця розрізала шкіру бика і відміряла нею територію, на якій потім постав Карфаген. Примітки Література * Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Посилання *

Діоніс Діо́ніс (, Dionysos, Bakchos), Вакх, Ба́хус (, , епітети Тіоней ( — несамовитий); Галієй), Бромій — один із найпопулярніших богів Давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. У переносному розумінні Діоніс Бахус-Вакх — вино і пов'язані з ним веселощі. Діоніс у міфах ліворуч Народження і юність В Евріпіда записано первісний грецький міф про народження Діоніса від фіванської царівни Семели й Зевса, який відвідав її в образі смертного чоловіка. Перед народженням Діоніса ревнива Гера порадила Семелі попросити Зевса, щоб він постав перед нею в усій своїй величі та блиску. Зевс виконав її прохання, але при цьому спалив свою коханку блискавками. Проте він встиг урятувати недоношеного сина, якого зашив собі в стегно, а потім, коли дитині надійшов час з'явитися на світ, віддав його на виховання німфам долини Ніси. Там, у лісових нетрях молодий бог уперше знайшов виноградну лозу, тут же зав'язалася тісна дружба з лісовими божествами — силенами, сатирами, німфами й кентаврами. У низці інших античних авторів згадується доповнений варіант міфу. За наказом ревнивої Гери новонародженого Діоніса схопили титани. Той, хоч умів перетворюватися на різних тварин, не зміг протистояти нападникам і ті розірвали Діоніса на шматки. З пролитої при цьому крові виникло гранатове дерево, що має криваво-червоні плоди. Останки юного бога вони зварили в казані, проте Рея склала їх докупи й оживила Діоніса. Зевс доручив доглядати за ним Персефоні, котра віддала хлопчика цареві Афаманту, що сховав його у жіночій половині палацу, перевдягнувши дівчинкою. Та Гера все ж відшукала Діоніса й помстилася Афаманту та його дружині Іно, наславши на них божевілля. Цар убив свого сина Леарха, сприйнявши його за оленя. За проханням Зевса Діоніса прихистили німфи гори Ніса. Гермес тимчасово перетворив Діоніса на ягня (чи козеня), поки той не виріс. За догляд за сином Зевс винагородив німф, помістивши їх на небі як сім зір Гіад. На схилах Ніси Діоніс винайшов виготовлення вина, чим найбільше відомий. Подорожі Діоніса Діоніс зі своїми прибічниками Гера визнала змужнілого Діоніса сином Зевса, але наслала на нього безумство. В супроводі Силена, сатирів і менад Діоніс став вештатися по всьому світу. За зброю їм слугували обвиті плющем жезли, змії та трещітки, що жахало зустрічних. Опинившись у Єгипті, Діоніс переконав місцевих цариць амазонок піти війною на титанів і повернути відібране ними царство Аммона законному власнику. Похід вдався і це стало першою з перемог Діоніса, попри прокляття Гери. Дорогою до Індії Діоніс опинився біля міста Дамаск, де його не забажали прийняти. За це бог здер з дамаського царя шкіру, з плюща й виноградної лози створив міст і, перетнувши річку Євфрат, вирушив далі. Через наступну річку (Тигр) йому допоміг перебратися тигр, посланий Зевсом. До прибуття в Індію Діоніс покоряв місцеві народи, засновував міста і навчав людей виноградарству. Також він переслідував орди амазонок, які врятувалися тільки в Ефесі, де відтоді жили їхні нащадки. Поле битви з амазонками, що не зуміли сховатися, отримало назву Пангема — «криваве». З Індії Діоніс привів слонів, але частина їх померла на шляху до Європи, а їхні кістки лишилися на місці як нагадування про подорож бога. Коли Діоніс повернувся до Греції, у Фригії Рея (чи Кібела за іншими варіантами) очистила його від всіх скоєних убивств і посвятила в свої містерії. Після цього Діоніс напав на Фракію, але отримав несподіваний опір царя Лікурга. Той полонив усе його військо, а сам Діоніс утік, кинувшись у море, та сховався в гроті Фетіди. Рея помстилася Лікургу, зробивши божевільним його самого. Той зарубав сокирою власного сина і розрубав тіло на шматки. Через цей злочин вся фракійська земля стала безплідною. Діоніс оголосив, що земля стане родити тільки після смерті царя. Піддані Лікурга відвели царя на гору Пангей, де його вбили дикі коні. У Беотії Діоніса з його військом прихистив цар Пенфей, але обурився його поведінкою. Він наказав взяти бога в полон, але втратиши глузд закував у ланцюги бика. Діоніс же з менадами вирішив далі. Коли Панфей кинувся наздоганяти їх, сп'янілі менади розірвали його надвоє. Матір Пенфея Агава, збожеволівши, відірвала цареві голову. У Орхомені запрошення Діоніса приєднатися до нього відкинули три доньки царя Мінія. Почувши це, Діоніс перетворився на лева, потім бика і пантеру, а доньки Мінія збожеволіли, побачивши це. Одна з них, Левкіппа, вбила свого сина Гіппаса, після чого сестри з'їли його труп. Гермес перетворив їх на птахів, або, за іншими переказами, Діоніс обернув сестер на кажанів. Для спокути злочину відтоді в Орхмені щороку святкували агріонії, коли обрані дівчата приходили до храму Діоніса, а жрець убивав першу з них, яку спіймає.Чорнофігурна чаша «Діоніс у човні». Ексекія. Близько 530 р. до н. е. — Діоніс і перетворені на дельфінів пірати|ліворучПісля того як вся Беотія дізналася про Діоніса і визнала його божественість, бог вина вирушив подорожувати островами Егейського моря. В морі він потрапив до піратів, що замислили продати Діоніса в рабство, не знаючи хто він. Діоніс зробив так, щоб з палуби виросли виноградні лози, весла перетворив на змій, а сам став левом. Корабель наповнили привиди і зазвучали примарні флейти. Нажахані пірати викинулися за борт і стали дельфінами. У Наксосі Діоніс зустрів покинуту Тесеєм Аріадну і одружився з нею. Вона народила Діонісу Енопіона, Фоанта, Стафіла, Латроміду, Еванта і Тавропола. Пізніше Діоніс помістив весільний вінець Аріадни на небо серед зірок. Одного разу від його почту відбився сатир Сілен, якого прийняв цар Мідас. У подяку за повернення сатира Діоніс пообіцяв виконати будь-яке бажання царя. Жадібний до золота, Мідас захотів, щоб все, чого він торкнеться, ставало золотом. Однак, на золото перетворювалися окрім іншого їжа і пиття, тож Мідасові стала загрожувати голодна смерть. Він випросив у Діоніса забрати дар. Бог порадив омитися в річці Пактол. Мідас втратив свою здатність, а пісок Пактола відтоді став золотоносним. З Наксоса Діоніс вирушив до Аргосу, де Персей напав на його прибічників. В покарання за це бог зробив жінок Аргосу божевільними і вони стали поїдати своїх дітей. Припинилося це лихо тільки тоді, коли Персей звів на честь Діоніса храм. Тепер весь світ знав про Діоніса і він піднявся на Олімп та посів своє місце серед інших богів. Діоніс-олімпієць Богиня-покровителька домашнього вогнища Гестія поступилася місцем Діонісу за столом богів. Той натомість постановив щоб її гостинно зустрічали в кожному грецькому місті, яке вона забажає відвідати. Після цього Діоніс спустився до Тартару, де підкупив Персефону і вивів звідти свою доти померлу матір Семелу. Але щоб інші духи померлих не забажали так само ожити, Семела змінила ім'я на Тіону. пантерою та сатиром Культ Діоніса Як міфологічні, так і історичні форми його культу дуже розмаїті в своєму послідовному розвитку, іноді суперечливі, на них позначились явища стародавнього життя: релігійні (містерії, вчення орфіків), художні (походження античної драми) та суспільно-побутові (свята діонісій). Діоніса можна розглядати з двох позицій: по-перше, він народний грецький бог виноградної лози, покровитель рослинності, поширювач м'якших звичаїв і культури, по-друге, — чужоземне божество, ім'я якого пов'язане з екстатичними культами й містичними обрядами, що зародились у Фракії. Саме ім'я Діоніса — фракійського походження і означає «син бога» (dio-nysos). Інша назва бога — Вакх також походить із Фракії. В епосі Діоніс згадується рідко і ще не входить у сонм олімпійських богів; та й у пізніші часи він був менш популярним серед аристократії, проте культ його був поширений серед простого люду. На пілоських таблицях, що належать до 2 тис. до н. е., вже згадується Діоніс. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Сілена й гомінкого почту сатирів та менад і всюди, поширюючи свій культ, пропагує виноградарство. Міфи про переслідування Діоніса в деяких місцевостях Еллади свідчать про те, що оргіастичний культ, який прийшов з Фракії, зустрів значний опір, перш ніж був прийнятий грецькими громадянами. В усій Греції особливо шанували Діоніса в період зимового сонцестояння. Грудневі свята відзначали вночі. Жінки з запаленими смолоскипами, співаючи, бігали по гірських ущелинах. Ті обряди, в яких брали участь вакханки, сатири, менади, називали оргіями (від грецького слова orge — збудження). Шалені танці, дикі вигуки й оглушлива музика викликали екстаз, релігійну нестямність, яку вважали духовним єднанням з божеством. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд з Аполлоном, тут же навесні святкували шлюб Діоніса з Аріадною. Цікаве поєднання в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві — Аполлона з Діонісом, що уособлює екстаз, натхнення й страждання. Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. Земні страждання — «страсті Діонісові», його загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків, до яких допускалися тільки втаємничені, що накладали на себе деякі аскетичні обітниці. Ті самі «страсті Діонісові» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма. Діонісії Культ Діоніса в Аттиці пов'язаний з циклом народних свят. Найголовніші з них такі: 1) малі, або сільські, Діонісії, що влаштовувалися по селах у грудні (при першій пробі молодого вина). Тоді проходили веселі процесії з піснями, грубуватими жартами, танцями й імпровізованими виставами мандрівних акторів; 2) ленеї (свято винних чанів) — відзначалися в Афінах, в останні дні січня, із забавами, процесіями і театральними виставами; 3) антестерії, що відбувались 11 — 13 антестеріона (першого місяця весни). У перший день відкривали бочки, куштували свіже вино і робили символічні заручини дружини архонта з Діонісом. На другий день, у так зване «свято джбанів» змагалися, хто більше вип'є вина; переможець одержував кубок з вином, день закінчувався веселою процесією. Третій день відзначали постом і жертвами, залишаючи застелені столи для померлих; 4) великі, або міські, діонісії — свято весни, що тривало 6 днів від 28 березня до 2 квітня. На свято приходили мешканці всіх околиць і навіть іноземці. Діонісу оддавали шану як рятівникові народу від злигоднів і під спів дифірамбів хором хлопчиків несли старовинну статую бога. Свята відзначали веселими процесіями масок і чотириденними виставами трагедій та комедій у великому театрі Діоніса. Культ Діоніса, поширюючись географічно, поглиблювався й витончувався в нових ученнях (наприклад, у піфагорійців), відбиваючи нові історичні явища (походи Олександра Македонського породила нові перекази про переможний хід Діоніса та його почту в Індію). Цей культ виявився надзвичайно живучим, і ще в VII ст. н. е. церкві доводилося боротись із його пережитками в народному побуті та свідомості. У Римі Діоніса шанували під ім'ям Бахуса (видозміна назви Вакх), свята на його честь звалися вакханалії. Згодом Діоніс-Бахус в Італії зливається з місцевим божеством родючості Лібером. Спочатку Діоніса зображували у формі грубої дерев'яної статуї, ледь подібної до людини. Античні зображення Мартен ван Гемскерк, «Тріумф Вакха», 1536—1537, Музей історії мистецтв, Відень Античні статуї його можна поділити на два типи. Це — задрапований у пишні зборки східного царського одягу величний чоловік з довгим волоссям та густою бородою (індійський Діоніс) або вродливий оголений юнак з м'якими, майже жіночими рисами й вінком з виноградного листя на голові. Іноді зображувавсь навіть хлоп'ятком на руках у Гермеса (статуя Праксітеля). У численних статуях, барельєфах і картинах ми бачимо Діоніса молодим, гарним, свіжим, з надзвичайно делікатними, ніби випещеними рисами, у вінку з плюща або з виноградного листя, з тирсом у руках, з гроном винограду чи келихом з двома вушками (кантаром). Він відпочиває в затінку виноградної лози чи їде на колісниці, запряженій левами або тиграми. Як правило, його супроводжують пантера, леопард, тигр, і він часом схиляється до них, щоб дати їм випити вина із джбана. У жертву Діонісові приносили цапа або зайця, вино, змішане з водою. У нову добу до сюжету міфів про Діоніса зверталися в живописі Мартен ван Гемскерк, Тіціан, Дж. Романо, А. Карраччі, Пітер Пауль Рубенс, Ніколя Пуссен (особливо популярними були сцени зустрічі Д. та Аріадни); в скульптурі — І. Г. Даннекер, Бертель Торвальдсен; у музиці — Олександр Даргомижський, Клод Дебюссі, Ріхард Штраус, Жуль Массне. Див. також * Іакх Примітки Література Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312с.

Ене́й (, ) — герой античної міфології, син Анхіса й Афродіти; після Гектора найславетніший герой Трої, володар дарданців. За свідченням «батька історії» Геродота, після поразки в Троянській війні від ахейців (греків) частина троянців (теукрів) на чолі з царем Енеєм прибули до Італії. Про це також писав стародавній автор Стесіхор (VII ст. до н. е.). Ці свідчення лягли в основу давньоримського культу Енея як предка всіх римлян. Еней у міфах Трої. Еней несе свого старого батька Анхіса. Картина Федеріко Бароччі 1598 року|альт= Походження Еней був далеким нащадком царя Дардана і його внука Троса, за іменем якого було названо місто Троя. За «Іліадою», Еней походив від царя Троя. У Троса було три сина: Ганімед, Іл і Ассарак. Ассарк мав онука Анхіса, котрого вподобала богиня Афродіта (у римлян Венера). Набувши вигляду смертної жінки, вона назвалася дочкою фригійського царя Ортея. Афродіта вигадала історію начебто бог Гермес (Меркурій) переніс її до Трої, щоб там вона вийшла заміж за Анхіса. Після ночі, проведеної з Анхісом, богиня показала йому свою справжню подобу і пообіцяла, що народжений від нього син Еней стане правителем троянців. Енея вона народила на горі Іда та віддала на виховання німфам. Еней у Троянській війні Спалення Трої. Картина Йогана Траутмана XVIII ст. У перші дні Троянської війни Еней не брав у ній участі, та коли Ахіллес напав на нього й відтиснув до міста Лірнесс, Еней повів свої загони проти греків. У двобоях з Діомедом та Ахіллесом його врятувала від загибелі Афродіта, а потім Посейдон, наславши несподівану темряву. Еней вирішив взяти рідню, кількох супутників і статуетки богів пенатів, щоб в іншому місці заснувати нову Трою. За «Енеїдою» Вергілія, Еней залишив Трою під час падіння міста. Він забрав із собою сина Асканія (Юла) і на своїх плечах виніс старого батька Анхіса. Його дружина Креуса загинула під час зруйнування міста. Скоро вони потрапили до рук греків, але їхній вождь Агамемнон, вражений безстрашністю і великодушністю Енея, дозволив йому покинути Трою і навіть взяти з охопленого вогнем міста все, чого той забажає. Герой встиг зібрати багато скарбів, набрав більше людей і вже на чолі значного флоту покинув береги Малої Азії. Подорож Енея Зібравши вцілілих троянців, Еней відплив на захід в пошуках місця, де зможе заснувати нове царство. Спочатку він попрямував на острів Самофракію. Там відвідав храм богів кабірів і пожертвував їм свій щит. Відпливши з острова, Еней висадився на березі Фракії. Він розраховував знайти там притулок, оскільки фракійський цар Лікург вважався союзником колишнього троянського царя Пріама. Лікургу Пріам дещо раніше передав частину скарбів Трої на випадок падіння міста. Але коли фракійський правитель дізнався про перемогу греків, він негайно убив посла Полідора і заволодів троянськими скарбами. Дізнавшись про це, Еней заснував у Фракії святилище Афродіти і покинув ворожий берег. Еней вирушив до Делосу, священного острова Аполлона. Там Аполлон наказав йому плисти в Італію. Флот вирушив туди через острів Крит, а потім на Кіферу, де Еней заснував храм своєї матері. Коли троянці обминали Пелопоннес, помер один з супутників Енея — Кінет. Його поховали на мисі, який відтоді називають Кінетом. Далі Еней відновив з жителями Аркадії союз і спрямував кораблі вздовж західного берега Балканського півострова. Героя дружелюбно прийняли жителі острова Закінф, яким троянці були далекими родичами. На Закінфі Еней з супутниками зміг отримати притулок на зиму. Герой заснував там черговий храм своєї матері та ігри. У храмі поставили дерев'яну статую (ксоанон) богині, а потім таку ж статую самого Енея. Після зимівлі Еней вирушив далі, минув острів Левкада, мис Акцій і висадився в місті Амбракія. Там мандрівники на деякий час розділилися. Анхіс на кораблях відплив у гавань Бутронт, а Еней з найбільш зрілими воїнами по суші попрямував у Додону, де знаходився оракул Юпітера (Зевса). Там Еней несподівано зустрів інших троянців на чолі з Геленом і його дружиною Андромахою, колишньою дружиною троянського героя Гектора. Гелен і Андромаха розповіли, що після взяття Трої син Ахілла Пірр (або Неоптолем) зробив їх своїми рабами, але після загибелі самого Пірра Гелен став царем, а Андромаха стала його законною дружиною. Гелен володів даром передбачень і підтвердив Енею, що в Італії він стане предком великого народу. Але також Гелен застеріг — не можна висаджуватися на східному березі Італії, оскільки там вже поселилися греки. Після цього Еней прибув до Бутронта, де його вже чекав з кораблями батько, і плавання продовжилося. Мореплавці, обігнувши Італію з півдня, рушили вздовж північного берега Сицилії до західного. Там мандрівниками трапився покинутий Одіссеєм мореплавець, що допоміг прокласти безпечний шлях між володіннями циклопів. На Сицилії Еней виявив ще вцілілих троянців на чолі з Егістом, що колись були вигнані з Трої царем Лаомедонотом. Ці люди повернулися в Трою за Пріама, а після падіння міста відпливли на Сицилію, яка вже була їхнім другим домом, з Елімом, батьком Егеста. Частина команди Енея вирішила залишитися там і стала предками народу елімів, названих за іменем Еліма. На Сицилії помер Анхіс, а Еней, поховавши батька, продовжив подорож. Еней у цариці Дідони. Картина П'єра Нарсіса Герена 1815 року Богиня Юнона (Гера), яка ненавиділа Енея, намовила бога вітрів Еола створити напрочуд сильну бурю. За мандрівників заступилася Венера і переконала бога вод Нептуна (Посейдона) втихомирити негоду. Еней опинився біля берегів Африки, де в цей час цариця Дідона будувала Карфаген. Аби допомогти троянцям, Венера пробудила в цариці кохання до Енея. Дідона прийняла троянців, а Енея вирішила зробити захисником новозбудованого міста. Одного разу вона влаштувала полювання, під час якого почалося негода. Усі розбіглися, а Еней і Дідона сховалися в печері й віддались коханню, після чого Еней став співправителем Карфагена. Згодом Юпітер послав до Енея Меркурія з докором, що той покинув своє призначення заснувати в Італії нову Трою. Еней був змушений вирушити далі, але Дідона не пускала його. Коли той все ж відплив, цариця Карфагена заколола себе кинджалом. Помираючи, вона прокляла Енея, щоб його нащадки ніколи не знали миру з карфагенянами. Герой знову прибув до Сицилії, де влаштував у пам'ять про батька грандіозні гри. На березі Кампанії мандрівники зустріли пророчицю Сивілу, котра підтвердила, що Еней заснує місто, яке стане спадкоємцем загиблої Трої. Бажаючи довідатися більше про майбутнє, Еней розпитав у пророчиці як він може спуститися в Аїд, аби розпитати тіні померлих. Зійшовши з допомогою Сивіли в Аїд, він зустрів тінь батька, Дідони і багатьох інших. Від них герой дізнався про своїх численних славних нащадків аж до Октавіана. Енею було провіщено, що нове місто він закладе там, де побачить білу свиню з тридцятьма поросятами і де троянці з'їдять свої столи. Повернувшись на поверхню, Еней продовжив свій шлях. Зійшовши на берег в царстві Латина, троянці спекли коржі та розклали їх на листі селери. З'ївши коржі, вони з'їли і селеру, чим виконали частину пророцтва. Тим часом син Енея Асканій побачив величезну білу свиню і тридцять поросят. Еней зрозумів, що це кінець мандрів і нова Троя буде саме там. Цареві Латину ж було дано пророцтво — його зятем стане чужоземець і започаткує славетний народ. Тож він з радістю прийняв троянців і запропонував видати за Енея свою дочку Лавінію. Війна з італійцями Еней перемагає Турна. Картина Луки Джордано XVII ст. Дружина Латина Амата не хотіла шлюбу дочки з іноземцем. Підлаштувавши кілька провокацій, Юнона змусила народи Італії піти війною на Енея і його прибічників. Еней вирушив за порадою до старого Евандра. Той дав йому тільки загін на чолі зі своїм онуком Паллантом. Евандр порадив звернутися до етруського царя Тархона. Венера домовилася з богом-ковалем Вулканом створити синові зброю і щит, які вручила йому особисто. Тим часом італійці на чолі з Турном напали на троянців і спалили їхні кораблі. Коли вороги вже увірвалися в табір, прибув Еней з армією етрусків. У розпалі бою боги наслали на Турна видіння Енея. Той, кинувшись убити його, впав на корабель, який понесло у відкрите море. Так італійське військо залишилося без полководця і відступило. Згодом Турн повернувся і битва відновилася. Еней поклявся, аби задобрити Юнону, що в разі перемоги його народ ніколи не зватиметься троянцями і назва Трої більше не житиме. Богиня за це схилила перемогу на його бік. Турн вразив Палланта, але й сам був убитий в поєдинку Енеєм. Евандр поховав Палланта на пагорбі, який став називатися Палатином. Одружившись на Лавінії, Еней заснував місто, назване на її честь Лавініумом. Після смерті Латина він успадкував його царство. Римська імперія у час найбільшого розвіту Нащадки Енея Через три роки після заснування Лавініума Еней раптово зник. З'явившись своєму синові, він повідомив, що був узятий богами на небо. Асканій зайняв трон батька і царював багато років. Його нащадками стали брати Нумітор і Амулій. Через суперечку за трон Амулій вигнав брата з царства. Не бажаючи, щоб у брата були сини, які могли б претендувати на його трон, Амулій примусив доньку Нумітора Рею стати весталкою. Одного разу їй наснилося, що бог Марс оволодів нею і згодом народила дітей — Ромула і Рема. Дізнавшись про це, Амулій наказав стратити Рею, а дітей викинути в кошику в ріку Тибр. Кошик прибило до берега, де немовлят знайшла вовчиця і вигодувала братів своїм молоком. Пастух Фаустул забрав Ромула і Рема з собою і виховав їх. Ставши дорослими, брати скинули Амулія, а трон повернули Нумітору. На місці, де Фаустул знайшов їх, Ромул з Ремом вирішили заснувати нове місто. Обоє почали сперечатися чиїм іменем його назвати. Щоб припинити сварку, вони стали благати богів послати їм який-небудь знак. Незабаром Рем побачив шість яструбів, а Ромул оголосив, що до нього летять дванадцять. Це тільки розбурхало сварку, в якій Ромул убив брата. Він назвав місто за своїм ім'ям Римом і став у ньому царювати. Як і було навіщовано Енею, Рим став столицею могутньої Римської держави, яка з часом завоювала майже весь відомий тоді світ. Культ Енея Маршрут подорожі Енея Післягомерівські міфи наділили Енея особливо доброзичливим ставленням богів. Цьому героєві приписувалося владарювання над багатьма народами і заснування численних міст. Римляни розглядали Енея як свого спільного предка, а численні римські діячі називали себе його прямими нащадками. У нашаруванні міфічних сюжетів, що зосередились навколо Енея, вихідними пунктами були топоніми, зближені з його ім'ям та місцевістю, де процвітав культ Афродіти. Таким чином, перекази про Енея через острови Делос, Епір, Сицилію та через Карфаген дійшли до Італії. У гомерівському гімні до Афродіти Еней залишився після падіння Трої в Троаді і владарював над троянським народом; пізніше поширюється легенда про його переселення на півострів Паллену (Гелланік), де він засновує місто Енею, згодом (за Стесіхором) — у Гесперію. Про троянське походження римлян уперше згадує Тімей (сучасник Пірра), за свідченням якого, Еней заснував Лавіній із святилищем троянських пенатів та Рим. Сам Пірр, на думку Павсанія, вирішив розпочати війну проти римлян під впливом переконання, що він, як нащадок Ахіллеса, буде боротися з нащадками троянців. У III ст. до н. е. переказ про походження римлян від троянців утвердився в Римі, що знайшло свій вираз у творах Невія, Еннія, Фабія. Рим убачав в Енеєві як представникові стародавнього царства свого предка, а піднесений у I ст. до н. е. рід Юліїв — у сині Енея, Юлі, свого родоначальника. Образ у культурі Сюжети й образи легенд про Енея часто використовувалися в літературі Нового часу. Відома трагічна опера «Еней і Лавінія», текст якої написав Бернар ле Бов'є де Фонтенель, травестійна «Енеїда» І. П. Котляревського тощо. Див. також * Енеїда — давньоримський твір про подорож Енея. * Одіссей — герой античних міфів, що також здійснив багаторічну подорож у пошуках дому. Примітки Література * Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. * Енеїда: пер. с лат. / Публій Марон Вергілій ; Передмова Й. Кобів ; Пер. М. Білик ; Пер.за ред. Борис Тен ; Худож. Ю. А. Чеканюк. — Київ: Дніпро, 1972. — 355 с. * Войтех Замаровський. Боги и герои античных сказаний: Словарь: Пер. с чеш. — , М.: Республика, 1994. — 399 с.: ил. — ISBN 5-250-01575-1. * Циркин Ю. Б. Мифы Древнего Рима. — М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2000. — 560 с.

Кассандра перед статуєю Афіни, скульптура Аїма Міллета 1877 року Касса́ндра (Cassandra, ) — легендарна провісниця давньогрецької міфології, що передрекла падіння Трої. Дочка останнього троянського царя Пріама і його другої дружини Гекуби. Отримала пророчий дар від закоханого в неї бога Аполлона, однак за те, що вона не відповіла йому взаємністю, він зробив так, що віщуванням Кассандри ніхто не вірив. До трагічних пророцтв Кассандри не прислухались, її висміювали і вважали за божевільну. Але передбачене втілилося в загибелі її сім'ї і руйнуванні Трої. Її ім'я стало терміном, в переносному сенсі Кассандра — провісниця нещастя. Міфологія ліворуч Походження і отримання дару Відомості про Кассандру досить численні і часто суперечливі. Деякі давньогрецькі автори називають її також Александрою. Кассандра була донькою троянського царя Пріама і Гекуби, сестрою Гектора, Паріса, Креуси, Лаодіки, Поліксени, Деіфоба, Гелена, Паммона, Політа, Антифа, Гіппоноя і Полідора. Згідно з Гомером, вона була найвродливішою з дочок Пріама, але про її пророчий дар він не згадує. Уже в кіклічних поемах вона виступає як пророчиця, віщуванням якої ніхто не вірить. Найбільш популярна версія появи у неї пророчого дару наведена в трагедії Есхіла «Агамемнон», де Кассандра розповідає хору, що пообіцяла Аполлону розділити з ним ложе в обмін на дар віщування майбутнього. Прийнявши дар, вона відмовила богу. Аполлон за це зробив так, щоб ніхто не вірив пророцтвам Кассандри, а його сестра-близнючка богиня Артеміда посилила прокляття: з часом сама Кассандра втратить у власні пророцтва віру. В творах Сервія конфлікт з Аполлоном відображається в символічній формі: бог плює в рот дівчині, умовивши її на поцілунок. За пізнішим та малопоширеним варіантом міфу, одного разу в дитинстві, Кассандру разом із братом-близнюком Геленом під час святкування Піанепсії забули дорослі, діти заснули в храмі Аполлона Фімбрейського (на Троянській рівнині). Там священні змії вилизали їй вуха так чисто, що вона змогла «чути» майбутнє. Троянська війна Про сина Пріама Паріса було напророковано, що він стане винуватцем загибелі Трої. Тому батько залишив його помирати на горі Іда, але той вижив, і, вихований пастухами, виріс, не знаючи про своє царське походження. Коли ж юнак повернувся в Трою, Кассандра першою впізнала його, і забажала вбити, передбачаючи, що він принесе Трої нещастя. За пророкування загибелі Трої Пріам наказав заточити Кассандру в фортецю, а її служниці - повідомляти про всі віщування. Багато авторів називають нареченим Кассандри Кореба, який загинув у ніч падіння Трої. За Вергілієм, хоч герой і був закоханий в пророчицю, але не вірив її словами. Кассандра марно опиралася введенню дерев'яного коня в місто, застерігаючи містян від прихованої в ньому небезпеки. Її знову ніхто не послухав. Квінт Смирнський оповідає, що полонені троянки ридали і дивилися на Кассандру, згадуючи її пророцтва, яким не вірили, а вона сміялася. Після Падіння Трої «Аякс і Кассандра» (1886), картина Соломона Джозефа Соломона Коли ахейці захопили Трою, вона шукала притулок в храмі Афіни біля дерев'яної статуї богині. Аякс Малий зґвалтував Кассандру, але не міг відірвати її від статуї, за яку вона міцно трималася. Через осквернення храму очі статуї стали дивитися в небо, щоб не дивитися на цю ганьбу. Агамемнон забрав Кассандру собі як нагороду за доблесть, коли вчинок Аякса викликав обурення в його війську. Щоб догодити Агамемнону, Одіссей запропонував закидати Аякса камінням, але той втік, знайшовши притулок біля вівтаря тієї ж Афіни. Кассандра після цього заявила, що зґвалтування не було, а Аякс поклявся спокутати своє вторгнення до храму. Однак коли він відплив додому в Грецію, його корабель розбився об Гірейські скелі. Коли він вибрався на берег, Посейдон розколов скелі тризубом і втопив Аякса. За деякими переказами, Афіна взяла на час у Зевса перун і вразила його. Ахейці обговорювали, чи потрібно принести в жертву Ахіллу Кассандру або Поліксену, але вибрали останню, оскільки Кассандра вже побувала на ложі Агамемнона. Павсаній також пише, що Кассандра залишила скриньку з зображенням Діоніса на нещастя тому з еллінів, який його знайде, і вона дісталася Евріпілу, синові Евемона. Загибель Поки Агамемнон був на війні, його дружина Клітемнестра стала зраджувати чоловіку з Егістом. Згідно невідомої трагедії, переказаної Гігіном, брат Паламеда Оякс, щоб помститися за нього, збрехав, що Агамемнон везе Кассандру як наложницю, тим самим викликавши її ревнощі. Інші автори не сумніваються, що вона стала наложницею царя. Коли Агамемнон і Кассандра прибули в Мікени, Клітемнестра попросила свого чоловіка пройти по пурпурному килиму (колір, що символізував богів) на знак вірності. Спочатку Агамемнон відмовлявся, але в підсумку наважився ступити на нього, чим здійснив святотатство. Тоді Клитемнестра і Егіст убили Агамемнона, а Кассандру вбила сама Клитемнестра (за Гомером, разом з царем, за Есхілом — дещо пізніше). Деякі джерела згадують, що у Кассандри і Агамемнона народився або син Теледам, або хлопчики-близнюки — Теледам і Пелоп, також убиті Егісфом. Культ Кассандри Могилу Кассандри показували в Аміклах, а могилу її дітей — в Мікенах. Втім, у Евріпіда Кассандра пророкує, що її тіло зжеруть звірі (що пояснювало відсутність могили в місці смерті). У Аміклах і Левктрах (Лаконіка) в античні часи були храми зі статуями Кассандри, знаної тут під ім'ям Александри. Її святилище було в Давнії, де її шанували як богиню. Плутарх наводить тлумачення, за яким Кассандра померла в Таламах (Лаконіка) і отримала ім'я Пасіфаї, під яким її і шанували (так вона ототожнювалася з місцевим божеством, чиє святилище було в Таламах). Зовнішність Гомер обмежується тим, що називає Кассандру «найгарнішою» і порівнює її з «золотою Афродітою». У Івіка також описується її краса, і вона названа «синьоокою дівою в пишних кучерях». Про «золоті коси» говорить Евріпід . Згідно Лукіана, Полігнот в Дельфах зобразив Кассандру з чудовими бровами і рум'янцем на щоках . Портретні характеристики з'являються вже в ранньосередньовічних текстах. У Дарета вона «невисокого зросту, з витонченим ротом, руда, з блискучими очима, знає майбутнє». Малала дає наступний опис: невеликого зросту, з круглими очима, світлошкіра, з чоловічим тілом, з красивим носом, гарними очима, чорноока, з світлокаштановим волоссям, кучерява, з красивою шиєю, великими грудьми, маленькими ногами, спокійна, благородна, жриця, пророчиця правдива і все пророкує, цнотлива діва. Іоанн Цец в описі зовнішності Кассандри наслідує Малалу, злегка скорочуючи його. В мистецтві thumb thumb Одна зі сцен на скриньці Кіпсела показувала, як Аякс відтягує Кассандру від статуї Афіни, і вміщала наведений Павсанієм віршований рядок про це. На картині Полігнота, що знаходилася в Дельфах, був зображений наступний епізод: Аякс приносить присягу на жертовнику, а Кассандра сидить на землі з ксоаном Афіни, що тримає в руках . Насильство Аякса над Кассандрою були також сюжетом картини Панена, що знаходилася в Олімпії. Згідно Плінія, живописець Теор (кінець IV-початок III століття до н. е.) створив картину «Кассандра», яку пізніше можна було побачити в римському храмі Згоди. Поет Хрістодор описав статую Кассандри, що мовчить. В літературі Драматургія Дійова особа трагедії Есхіла «Агамемнон», трагедій Евріпіда «Олександр» і «Троянки», трагедії невідомого автора «Кассандра», трагедії Акція «Клітемнестра», Сенеки «Агамемнон». Монодрама Лікофрона «Олександра» майже цілком складається з монологу пророчиці, загадковою мовою пророкує прийдешні події аж до походів Олександра Великого. Трагедія Г. Ейленберга «Кассандра». Трагедія Лесі Українки «Кассандра». Трагедія П. Ернста «Кассандра». Поезія * Ф. Шиллер, балада «Кассандра». * В. К. Кюхельбекер, поема «Кассандра». * Д. Мережковський, «Кассандра» (1922) Переробки з Есхіла: * А. Ф. Мерзляков, «Кассандра на окрасу палати Агамемнона». * А. Н. Майков, «Кассандра». Проза * Повість: Ганс Еріх Носсак. Кассандра (1947) * Повість Крісти Вольф «Кассандра» (Kassandra, 1984, рос. 1988), де розповідь ведеться від першої особи. * Роман М. З. Бредлі «Головня» (The Firebrand, 1986). У творах Вольф і Бредлі коханим Кассандри виступає Еней. * Роман Ліндсея Кларка (Lindsay Clarke) «Повернення з-під Трої» (2005). * Трилогія Девіда Геммеля «Троя» (Troy Series, 2005—2007). Твори, що використовують ім'я або образ Кассандри: * Оповідання Керолайн Черрі «Кассандра» (Cassandra, 1978) * Роман Чингіза Айтматова «Тавро Кассандри» (1996). * Мрія Кассандри (фільм) (2007). * Роман Бернара Вербера «Дзеркало Кассандри» (фр. Le Miroir de Cassandre) (2009) В музиці * Шведська група ABBA записала в 1982 році пісню «Cassandra», в якій головна героїня розповідає про свій день, як він проходив, до того, як з'явився чоловік, якого вона покохала. Пісня вийшла як В-side на їх останньому синглі «The Day Before You Came» * Володимир Висоцький «Пісня Про Віщу Кассандру» (1967). * Твір англійського композитора Брайана Ферніхоу «Пісня сновидіння (мрії) Кассандри» 1974 року. * Твір Мікаеля Жарреля «Кассандра» (1993). * Альбом норвезької рок-групи Theatre of Tragedy «Aégis» 1998 року починається саме з композиції «Cassandra». * Пісня німецької групи Blind Guardian «And then there was Silence» про Кассандру, Троянській війні, загибелі Гектора і розорення Трої (2001). * Російська рок-група Орігамі в 2008 році випустила альбом «Синдром Кассандри» з однойменної піснею на платівці. * Російська рок-група Бі-2 в тому ж 2008-му році випустила сингл «Муза», до якого увійшла композиція з назвою «Кассандра». В астрономії Іменем Кассандри названий астероїд 114, відкритий в 1871 році. Примітки Джерела * Словник античної міфології — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. * Грейвс, Р. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с. Посилання * Кассандра //

Ламія (міфологія) Герберта Джеймса Дрейпера Ламія () — дочка Посейдона, яка народила від Зевса сивілу Герофілу; Ламія — дочка Бела й Лібії, красуня, яку покохав Зевс. Гера з ревнощів викрала і повбивала всіх дітей Ламії, після чого та збожеволіла й почала нищити чужих дітей. Пізніше ламіями стали називати вродливих, але жорстоких жінок або чарівниць, які нібито зваблювали юнаків і висмоктували їхню кров. Через жахливі вчинки, зовнішньо Ламія перетворилась на монстра. Через те, що мстива Гера наслала на неї безсоння, Зевс наділив Ламію даром віщування та здатністю виймати й повторно вставляти свої очі. Ламія, як і Емпуса, стала свого роду фантомом, який спокушав юнаків до втамування сексуальних бажань, після чого пожирав їхню плоть. Історія перемоги Аполона Тіанського над спокусницею Ламією надихнула Джона Кітса на написання однойменної поеми "Ламія". Ламії приписують якості змієподібних, що можна відслідкувати в античній міфології; знайдено аналоги ламії в античних текстах і саме ці аналоги були наполовину зміями. Це створіння напівжіночої-напівзміїної подоби, описані Діоном Хрисостомом у "Лівійських міфах" а також це монстр, якого Аполлон послав до Аргоса щоб помститись Псаматі. У минулі часи ламією, так само як байкою про коко в Іспанії, Латинській Америці та Поптугалії, батьки лякали дітей. Етимологія Коментатор творчості Арістофана стверджував, що назва "ламія" походить від великої глотки створіння (λαιμός; laimós). Сучасні дослідники реконструюють протоіндоєвропейський корінь *lem-, тобто "нічний дух", з якого теж походить слово "лемур". Класична міфологія У міфах Ламія постає прекрасною жінкою, коханою Зевса, яку заздрісна дружина Зевса, Гера, позбавила дітей, чи то викравши їх, сховавши та вбивши, чи то заставивши Ламію вбити дітей власними руками. Понівечена такими муками, вона перетворилась на страшне створіння, яке полювало на чужих дітей та вбивало їх. Діодор Сицилійський (I ст. до н. е.) провів паралель між міфологічною істотою ламією та королевою Лівії, яка дала наказ відбирати дітей в матерів і вбивати їх, та зовнішні риси якої набули звіриного вигляду у результаті її жорстоких діянь. Королева, зазначав Діодор, народилася в печері. Гераклід Парадоксограф (II ст.) також навів свої докази цієї теорії. "Нікомахова етика" Арістотеля (книга 7;5) посилається на якесь звіроподібне створіння у вигляді жінки, яке розриває животи вагітних жінок та зжирає ембріони. Анонімний коментатор зазначив, що це посилання на Ламію, проте нерозбірливо поєднав цей коментар із подальшими примітками Арістотеля та ідентифікував її як скитянку з Понтійської місцевості. Очі Ламії Згідно з міфами, Гера позбавила Ламію сну, щоб вона вічно побивалась через смерть своїх дітей, проте Зевс полегшив її муки та наділив можливістю виймати очі. Він також наділив її здатністю перевтілюватись. Діодор пояснював це так: королева Лівії, у стані сп'яніння, наче сліпа, блукала по вулицях, що давало змогу підданим робити все, що їм заманеться, звідки і з'явився місцевий міф про те, що королева виймала свої очі та тримала їх у якійсь посудині. Евгемеристична теорія Гераклітуса пояснює, що Гера, дружина Зевса, сама вирвала очі прекрасної Ламії. Генеалогія Згідно з деякими джерелами, Ламія була донькою єгипетського короля Белуса та Лібії. За тим самим джерелом, Зевс забрав Ламію до Італії, і саме від її імені походить назва міста людожерів-лестригонів Ламос. Інше джерело зазначає, що колись Ламія була королевою лестригонів. Арістофан У двох своїх п'єсах, Арістофан склав список об'єктів із жахливим запахом і вніс до нього "яєчка Ламії", таким чином зробивши Ламію гендерно невизначеною істотою. Це пізніше відіграло роль в уявленні про ламій Едварда Топселла (). Точно невідомо, чи це стосується ламій чи Ламії персонально, залежно від поданого перекладу п'єси. Елліністичний фольклор Як бабай для дітей Ламією залякували неслухняних дітей. Така практика була зафіксована Діодором та іншими античними ресурсами в I ст. Численні джерела підтверджують, що Ламія це "пожирачка дітей", проте Горацій виділяється серед них. Він у "Ars Poetica", застерігає: "та історія не витягне живого хлопчика з черева Ламії". У деяких версіях, Ламія ковтала дітей заживо, і звідси мала б виникнути історія про одного хлопчика, якого визволили з черева Ламії живим. У словнику візантійського лексикону "Суда" (10 ст.) подано визначення ламії зі всіма поясненнями та джерелами. Книга також дає визначення Мормо, зазначаючи, що Мормо називають ламією, і що обидва монстра відносяться до страшних створінь. Згідно зі схолією до Теокріта, синонімами слова "Ламія" є "Мормо" та "Гелло". Також є відомості про інших "бабаїв", пов'язаних із Ламією, наприклад Горго, безокий гігант Ефіальт. Мормо вперше згаданий Страбоном. Як спокусниця У подальших класичних періодах, приблизно з I ст., Ламію почали зображати хтивою спокусницею, яка заманювала та пожирала юнаків. Аполлоній Тіанський Наглядним прикладом є новелістична біографія Філострата "Життя Аполлонія Тіанського". Автор намагається передати весь процес затримання та покарання "Ламії Коринфу" Аполлонієм, що в основному базується на легенді, створеній простолюдами. Ламія тут постає в образі мари, яка в образі жінки спокусила одного з юних учнів Аполлонія. Тут термін "Ламія" вжито у вульгарному значенні, і його заміною є термін "емпуса". Аполлоній промовляє, що спокусницею є: "одна з емпус, яких більшість людей кличуть ламіями та мормо". Коментатори зазначають, що вживання терміну "ламія" у цьому значенні є нетиповим. Аполлоній також попереджав, що: "ти пригрів під боком своїм змію, а змія гріє тебе у відповідь". Звідси можна стверджувати, що створіння справді було змією. Наприкінці новели емпуса зізнається у відгодовуванні жертви для подальшого з'їдження та зазначає, що вона пожирала юнаків "бо їхня кров свіжа та чиста". Останнє твердження наводить на думку, що ця ламія/емпуса була, якоюсь мірою, вампіром. Здібності цієї ламії/емпуси не завершуються на цьому. Вона також має здібність створювати ілюзію перебування в розкішному замку, зі всіма його атрибутами та навіть слугами. Але варто лиш Аполлонію розкрити її справжній облік, ілюзії підводять її та моментально розвіюються. Ламія куртизанка Відомий з давніх-давен жарт грунтується на грі слів: Ламія - монстр, та Ламія Афінська - відома гетера, що заворожила Деметрія Поліоркета. Цей двозначний жарт використовували у грецькій комедії, та вперше він пролунав із вуст самого батька Деметрія. Гра слів також була застосована у одах Горація, щоб поглузувати з Люція Елія Ламія. Золотий осел У творі "Метаморфози, або Золотий осел" з'являються Фессалійські "відьми": Моро та її сестра Пантія, яких, в якийсь момент, називають ламіями. Моро спокусила чоловіка на ім'я Сократ, та коли той наважився провернути втечу, відьми налетіли на його ложе, ввігнали ножа прямо в горло, щоб злити кров чоловіка у шкіряну сумку, розірвали його серце і заткнули рану губкою. Деякі коментатори, не зважаючи на відсутність фактору висмоктування крові, вважають, що ці відьми мають спільні "вампірські" риси з ламіями Філострата, і тому порівнюють їх. Спорідненість Можливий суміжний з ламією персонаж з'являється в класичних роботах, проте має зовсім інше найменування. Можливо, цей персонаж взагалі ще не названий. Найбільше проводять паралелі з персонажами, найближчими до змієподібних своїм виглядом чи подобою. Пена Однією з таких можливих ламій є мстивий монстр, якого послав Аполлон для помсти Аргосу та який згодом був вбитий Коребом. У класичних ресурсах його називали Пеною або Кер, проте в Середньовічний період одне джерело (Перший ватиканський міфограф, IX-XI ст.) все ж називає це створіння ламією. Історія описує трагічну долю доньки короля Аргосу, Кротопа, на ім'я Псамата, коли вона втрачає свою дитину, народжену від Аполлона, та її страчують через підозру у розпусті. Ось чому Аполлон, в покарання, насилає на Агрос монстра, який пожирає дітей. За версією Статіса, монстр мав лице і груди жінки та змію, яка виступала зі щілини на її чолі іржавого відтінку та пробиралась до кімнат дітей щоб стягнути їх із ліжка та вкрасти. Згідно з версією схоліаста Овідія, створіння мало зміїне тіло та людське лице. У версії Павсанія, монстра називали Поіне (Пена) (), що перекладається як "покарання" або "помста", проте автор не згадує в описі монстра ні про змію, ні про чоло істоти. Єдиний доказ того, що це створіння - двійник Ламії, навів Плутарх, порівнявши слово "empousa" та "поіне". Лівійський міф Другий варіант це приналежність Ламії до колонії лівійських монстрів-людожерів, описаної Діоном Хрисостомом. Ці монстри мали нижню частину тіла змії, жіночий торс та монстроподібні лапи. Ідею того, що ці створіння є ламіями, просував Алекс Скобі (1977), а інші коментатори підхопили та прийняли її. Середньовіччя З часів раннього Середньовіччя, термін "ламія" описував клас людей та використовувався у побуті. У Лексиконі Ісихія Александрійського (500 р.), слово "ламія" було інтерпретовано як "привид" або "риба". Ісидор Севільський описував ламій як створінь, які крали та розривали дітей на частини. У Вульгаті слово "ламія" використали у Ісая хххiv:14, при перекладі слова "Ліліт" із Танаху. В інтерпретації священника Юрія І "Книги Йова" пояснюється, що ламія була втіленням єресі або лицемірства. Християнські письменники теж попереджали про спокусливу природу ламій. У своєму трактаті про розлучення, Реймський архієпископ Гінкмар вніс ламію до списку паранормальних створінь, які загрожують шлюбу, та вніс їх до групи - духів жіночої репродуктивності. Інтерпретації Джона Вільяма Вотергауса (1905) Ламія (друга версія) із зміїною шкірою на колінах, Джон Вільям Вотергаус (1909) Лівійська Ламія є двійником Ламії-Сибаріс з легенди про Дельфи і їх обох приписують до змієподібних. Також зазначають велику схожість Ламії з Медузою. Ці та інші трактування привели сучасних коментаторів до думки, що вона - дракон. Іншим двійником Лівійської Ламії можна назвати Ламію, доньку Посейдона. Згідно з Павсанієм, Лівійська Ламія народила від Зевса доньку Скіллу, проте ходить думка, що саме донька Посейдона була матіррю Скілли. Отже одна з них була Ламією, матіррю Скілли, про яку писав у одному зі своїх фрагментів Стесіхор та інші. Скіллу зображають як змієподібну жінку, схожу на Ангвіпеду (). У вигляді жінки-змії Діодор Сицилійський, наприклад, характеризує зовнішність Лівійської Ламії як звіроподібну. Діодор, Дуріс Самоський та інші джерела, які не сприймали "архітиповий" портрет Ламії, не вважали її драконом та не наділяли її виразними зовнішніми рисами змії. У творі "Життя Аполлонія Тіанського", емпусу-ламію також називають "змією", що може здатись метафоричним висловом, проте Деніел Огден наполягає на тому, що це зображення її істинного обліку. Розповідь Філософата була переписана Кітсом у поемі "Ламія", де він ясно передав вигляд її зміїного образу, якого вона жадає позбутись в обмін на людську подобу. Коментатори також дійшли висновку, що в оригінальному своєму обліку вона була драконом. Деніел Огден стверджує, що її можлива перероджена версія, монстр Агроса, мала "лускату ходу", тобто у ранніх версіях історії вона мала подобу Ангвіпеди, хоча у варіанті історії латинською мовою ледь проглядається слово inlabi (відмінювання слова labor), що означає "повзуча". Одним із двійників Лівійської Ламії є Ламія-Сібаріс, яку описав лише Антонін Лібераліс. Існує версія, що цей монстр тероризував Дельфи так само, як дракон Пітон Ламія, до того ж, має багато спільного з Медузою. Медузу прирівнюють до Ламії та приписують прямий зв'язок з Форкідами, старими дівами, які передавали одна-одній в руки виколоте, проте зряче око. За однією з версій, це око належало трьом Горгонам: Медузі та її сестрам. Геката У деяких джерелах, Ламію порівнюють з Гекатою. Доказом цього слугує невизначеність особи матері Скілли, що деколи приписують Ламії, а деколи - Гекаті. Така точка зору також виникла через асоціацію цих двох імен із терміном "емпуса." Запах ламії Неприємний запах, який виділяє Ламія, вважають її особливістю та звичним атрибутом. Згадка цього представлена в посиланні Арістофана на "яєчка ламії", сморід яких видавав лігво монстрів. Сморід сечі ламій, якою вони окропили Аристомена, навіки в'ївся в його одежу та слугував нагадуванням про смерть друга Софокла, якому монстри, перед тим як помітити Аристомена, вирвали з грудей все ще тепле та живе серце. Зв'язок з Мезопотамією Точно невідомо, проте легенда про Ламію могла бути своєрідною інтерпретацією міфу про Мезопотамську дияволицю Ламашту. Сучасність Едварда Топселла "Історія чотирилапих звірів" Ренесансний письменник Анджело Поліціано створив філософський твір "Ламія" (1492), назва якого є зневажливою відсилкою на його опонентів, які "бавляться у філософії наче діти у пісочниці."Таку зневагу Поліціана пробудив твір Плутарха "De curiositate", у якому автор зробив припущення що "Ламія" є метафоричним втіленням настирливих та вічно заклопотаних членів суспільства. Іншими словами, "Ламія" символізує лицемірство таких індивідів. З середини 15, до кінця 16 століть ламій відносили до відьом. Народні традиції сьогодення У нинішній Греції, легенда про Ламію пройшла перевірку часом та не втратила свої історичні корені. Джон Катберт Лоусон додав, що: "основними рисами Ламії, крім жаги до крові, є їхня нечистоплотність, ненажерливість та тупість." Не так вже і давно у Греції з'явився вислів: "της Λάμιας τα σαρώματα" ( "прибирання Ламії" ), що означає неохайність, і не забувається сталий вислів: "τό παιδί τό 'πνιξε η Λάμια" ( "дитя було задушене руками Ламії" ), яким пояснювали непередбачувану смерть немовлят. Пізніше, до традиційного типу ламій додались і інші створіння; монстри з народних легенд, схожі на вампірів та сукубів, що спокушали юнаків та напивались їхньою кров'ю. Мистецтво На картині Герберта Джеймса Дрейпера (1990 р.), зображена Ламія, що похмуро спостерігає за змієюна своєму передпліччі, схоже, є втіленням гетери. Хоч нижня частина тіла Ламії Драпера є людською, автор все ж натякнув на її зміїне походження, зобразивши обвиту навколо її поясниці зміїну шкуру. На ренесансних емблемах Ламію наділяли тілом змії і головою та грудьми жінки. Ці риси були символом лицемірства. Джерела https://en.wikipedia.org/wiki/Lamia

Меду́за, Медуса () — одна з найвідоміших горгон, які були дочками бога моря Форкія та богині глибин Кето. Після перетворення Афіною Медузи на страшне чудовисько, вона жила з сестрами на острові в найдальшому океані далеко від земель, заселених смертними. Медуза мала крила, кігті та палаючі очі, а на голові змій замість волосся. Ті, хто її бачив або на кого дивилася вона, перетворювалися на камінь. Персей обезголовив Медузу, з її тіла вийшли воїн Хрісаор і крилатий кінь Пегас. За допомогою голови Медузи Персей перетворив на камінь Атланта, Полідекта і його гостей. З головою Медузи також пов'язується виникнення коралів. Медуза в міфах Медуза на античній амфорі Медуза була однією з трьох горгон, її сестри звалися Сфено та Евріала. Всі вони були дітьми Кето і Форкія, так само як граї, Ладон і Єхидна. Горгони були красунями, проте Афіна покарала Медузу за те, що та зляглася з Посейдоном у її храмі. Афіна перетворила Медузу на крилате кігтисте чудовисько з палаючими очима та зміями замість волосся, чий погляд перетворював людей на камінь. За іншим варіантом, сам вигляд Медузи був настільки потворний, що всі, хто її бачили, кам'яніли. Персей нерозважливо пообіцяв принести як весільний подарунок Полідекту найкращого коня на світі та голову горгони Медузи. Афіна, дізнавшись про це, вирішила допомогти Персею, розповіла як впізнати Медузу та застерегла не дивитися на чудовисько, а лише на відображення Медузи у відполірованому щиті, який і подарувала героєві. Гермес подарував Персею адамантовий серп, щоб той обезголовив горгону. Решту необхідних речей — крилаті сандалі, чарівну сумку та шапку-неведимку Аїда, Персей повинен був розшукати самотужки в стігійських німф. Для цього він вирушив до грай, що мали один зуб і одне око на трьох. Відібравши їх у грай, Персей змусив їх розповісти де знайти німф. Потім він добув шукані речі в німф і тільки тоді вирушив до горгон. Персей убив Медузу вночі, коли вона спала, а з її крові з'явилися воїн з позолоченим мечем Хрісаор і крилатий кінь Пегас, якими Медуза була вагітна. Схопивши відрубану голову, Персей кинувся тікати на південь. Сфено та Евріала переслідували героя, але той став невидимим завдяки шапці Аїда. Потім Персей зупинився в палаці Атланта, який не проявив належної пошани до гостя. За це Персей показав йому голову Медузи, що перетворило Атланта на гору. У подорожі через Лівійську пустелю голову горгони допомагав нести Гермес. Декілька крапель крові Медузи впали на пісок, перетворившись на отруйних змій. Наприкінці шляху Персей використав голову Медузи, щоб перетворити на камінь морське чудовисько, якому цар Кефей хотів принести в жертву свою дочку Андромеду. Проте це не знадобилося, адже герой обезголовив потвору серпом. Водорості, що лежали в цей час біля голови Медузи, стали коралами. Коли герой повернувся до Полідекта, гості, що зібралися на весілля, не повірили його розповіді та стали насміхатися з Персея. Тоді він вийняв голову Медузи і всі присутні закам'яніли — згодом коло каменів на острові Серіфос вважалося нагадуванням про цей випадок. Врешті голову Медузи Персей віддав Афіні, а вона прикріпила цю голову до свого щита. За іншим варіантом — шкіру, зідрану з Медузи. Афіна крім того зібрала кров горгони у дві піали, які подарувала Асклепію. В одній містилася кров з лівої частини тіла горгони, в іншій з правої. Вони могли відповідно або миттєво оживити мертву людину, або вбити живу. Іноді уточнюється, що Асклепій взяв собі цілющу піалу, а Афіна згубну. Дві краплі (також цілющу та згубну) Афіна дала Еріхтонію. Тінь Медузи потім зустрів у царстві мертвих Геракл, коли спускався туди за Цербером. Вона та Мелеагр були єдині з померлих, хто не злякалися Геракла. Трактування образу Як описував Павсаній, Медуза насправді була дочкою царя Форкія, що воював з Персеєм. Коли Персей убив Медузу, то поховав її голову під пагорбом на ринковій площі Аргоса. На міф про злягання Посейдона з Медузою подібний міф про те, як Посейдон зґвалтував Деметру, котра набула вигляду кобили; Деметра помстилася йому за це, породивши жеребця Арейона. Джейн Еллен Гаррісон вважала, що Медуза первісно була богинею, а її жахливий вигляд призначений віднаджувати профанів від посягання на її таємниці. Роберт Грейвс стверджував, що у міфі про вбивство Персеєм Медузи відображено вторгнення еллінів до Греції й Малої Азії та знищенням ними місцевого культу богині Місяця на початку II тисячоліття до н. е. Напевне, жриці богині носили жахливі маски. На думку Грейвса, Пегаса теж слід розглядати як символ цієї богині, адже підкова має форму молодого Місяця, як і Хрісаора, чий меч нагадував місячний серп. Коли елліни захопили Грецію, то позбавили жриць права носити маски та відібрали в них священних коней. Ту саму за суттю історію оповідає і міф про вбивство Беллерофонтом Химери. Таку ж думку поділяв Джозеф Кемпбелл, який писав, що міф про Медузу — це спогад про «своєрідну соціологічну травму» внаслідок вторгнення еллінів у XIII ст. до н. е. Він припускав, що культ Медузи як богині Місяця сягає ще неоліту, або й мезоліту. Зигмунд Фройд трактував образ Медузи як дитячий страх хлопчиків бути кастрованими. На його думку, бачачи жіночі геніталії (зокрема власної матері), хлопчики сприймали їхній вигляд як наслідок втрати чоловічих геніталій. Саме цей страх відобразився в міфі про обезголовлення горгони. А волосся, що оточує геніталії, описане в міфі як змії на голові страховиська. Бет Сілінг, вдаючись до розгляду архетипів у міфі, пропонувала, що «гріхом» Медузи було не добровільне злягання з Посейдоном, а її зґвалтування ним. Елізабет Джонстон стверджувала, що в міфі про покарання Афіною Медузи відображено звинувачення жертви у зґвалтуванні, а сама Медуза уособлює діяльне жіноцтво, в якому чоловіцтво вбачає загрозу. Американська художниця Баффі Джонсон вбачала у Медузі «темний бік» Афіни, а разом вони складають єдину Велику богиню. Медуза — це поширений символ агресивної жіночності. Згідно з дослідженням Мері Валентіс та Енн Девейн, в проведених ними опитуваннях багато жінок на прохання назвати як виглядає жіноча лють, називали Медузу, навіть якщо не пам'ятали деталей міфу. Стівен Вілк писав, що люта Медуза — це захисниця жіночих таємниць. Медуза в культурі Храму Артеміди в Керкірі, Археологічний музей Керкіри, біля 580 року до н. е. Медуза часто зображалася на давньогрецьких вазах як жінка в короткому хітоні з відділеною головою або маскою (Горгонейоном). На архаїчних давньогрецьких зображеннях крилата Медуза біжить з потворним обличчям, що нагадує свинячу морду з виряченими очима, широкою пащею, іклами та висолопленим язиком. Іноді зображалася також вусатою, бородатою та з проколотими вухами. Часто Медуза дивиться прямо на глядачів. Її вирізьбляли на могилах і саркофагах, щоб захистити поховання. За класичної античності Медуза стала зображатися як приваблива жінка, а її образ став із демонічно-агресивного трагічним. Поширений сюжет, де Персей убиває сплячу Медузу. Вирізьблену голову Медузи поміщали на брамах, мурах, а також на амулетах і посуді — щоб відганяти хвороби. Ахіллес зображався зі щитом, прикрашеним головою Медузи. У знаменитій помпейській мозаїці обладунок царя прикрашений на грудях зображенням голови Горгони. В епоху Відродження художники зображували голову Медузи, яку піднімає герой-тріумфатор Персей. Наприклад, саме така композиція у бронзової статуї Персея з головою Медузи Бенвенуто Челліні 1554 року. Голова Медузи також зображалася окремо, як на картині 1597 року «Медуза» Караваджо. Після Французької революції Медуза використовувалася як популярна емблема якобінізму і уособлення «французької свободи» на противагу «англійській свободі» в подобі Афіни (чий щит мав голову Медузи). Для таких радикалів, як Персі Біші Шеллі, Медуза була «приниженою героїнею», жертвою тиранії. Обличчя Медузи іноді зображається оточеним зміями, що формують кадуцей — жезл Гермеса та Асклекпія, який символізує Дерево життя. Кадуцей за сучасності слугує символом медицини. Голова медузи стала емблемою дому Versacе як символ небезпечної краси. В рамках руху #metoo, зображення Медузи використовувалася як уособлення жертв зневажливого, звинувачувального ставлення до жінок, які зазнали зґвалтувань. Лучано Габраті в 2008 році створив скульптуру, що зображає Медузу з відрубаною головою Персея, що разом з копіями виставлялася в різних місцях США. Див. також * Медуза Ронданіні * Горгонейон * 149 Медуза — астероїд, названий на честь персонажа. Примітки Література * Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Посилання

Міф або міт (від , буквально «оповідь», «розповідь», «сказання») — оповідь, що пояснює походження певних елементів світобудови чи світу загалом через емоційно-чуттєві о́брази. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості. Окремі міфи, які складають певну систему, утворюють міфологію того чи іншого народу, культури, соціальної групи, яка лежить в основі характерного їм світогляду. Міфи характерні як для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського та дорелігійного мислення, так і сучасної людини. Стосовно сучасних проявів міфів та їх наслідувань вживаються терміни «неоміф» або «псевдоміф». У новітніх дослідженнях міф часто розглядається як альтернатива науковому мисленню і невід'ємна складова сучасної культури. Визначення Традиційним розумінням міфу є первісне сказання, де явища природи виступають в персоніфікованій та одухотвореній формі богів, духів і героїв. Це сказання слугує для донаукового пояснення походження явищ, предметів, істот, звичаїв тощо, а то й усього світу; вмотивування певної діяльності, як-от необхідність проведення обрядів. Міф внутрішньо логічний, описуючи причини та їх наслідки, але його логіка обмежена архаїчною свідомістю. У такій свідомості світ описується як сукупність протилежностей (на кшталт добро—зло, життя—смерть), але при цьому їх розділення нечітке. Зокрема це межі суб'єкта й об'єкта, матеріального та ідеального, предмета, істоти чи явища і їх знака (назви); слабко розвинені абстрактні поняття. Клод Леві-Строс узагальнював пояснювальну функцію міфу, пишучи, що метою будь-якого міфу є дати логічну модель для вирішення певного протиріччя. Мірча Еліаде давав визначення міфу як події, що уявляється як дійсна, реальна, сакральна, значима, і яка слугує за приклад для наслідування. За його спостереженнями, починаючи з Ксенофана (приблизно 565—470 до н. е.), котрий першим відкинув такого роду «міфологічність» грецьких богів, описаних Гомером і Гесіодом, поняття мітос протиставлялося як логосу, так, пізніше, й історії. Воно втратило в греків будь-яку релігійну й метафізичну значимість, зрештою позначаючи «те, чого не існує в дійсності». Саме в такому значенні воно найбільше відоме в європейській культурі. У семіології під міфом розуміється метамова, заснована на знаках письма, усної мови та зображень. Роланом Бартом міф визначався як одиниця метамови, надзнак. За визначенням філософа і філолга Олексія Лосєва, «Міф — це така діалектично необхідна категорія свідомості й буття, яку дано як речово-життєву реальність суб'єкт-об'єктного, структурно виконаного (у певному образі) взаємоспілкування, де відокремлене від ізольовано-абстрактної речовності життя символічно втілено у до-рефлективно-інстинктивний, інтуїтивно сприйнятий розумово-енергійний образ». У літературі, як визначав він же, міф — це «породження уяви колективної загальнонародної чи індивідуальної фантазії, що узагальнено відображає дійсність у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і одухотворених, олюднених істот, які іноді у деяких людей втілюються у свідомості як цілком реальні». У сучасній публіцистиці під міфом розуміється ілюзія, брехня, брехлива пропаганда, повір'я, віра, умовність або подання певної цінності у фантастичній формі, сакрализованне і догматичне вираження соціальних звичаїв і цінностей. Також під міфом іноді розуміється судження, отримане незалежно від чуттєвого досвіду і яке не збігається з результатом практичної перевірки; інформація про істинні явища, яка сприймається без доказів і раціонального осмислення. У буденній сучасній мові слово «міф» часто використовують для позначення популярного, хоча й помилкового твердження. За визначенням Володимира Даля, міфом є небувала оповідь в особах, що стала повір'ям. Структура міфу Складові елементи * Міфологе́ма — стійкий і повторюваний конструкт, що узагальнено відображає дійсність у вигляді сюжетів, чуттєво-конкретних персоніфікацій, істот. Архаїчною свідомістю вони мислилися як цілком реальні (наприклад: створення світу, першопредок, герой). Іноді термін міфологема вживається в розумінні уламка міфу, що втратив свої автохтонні характеристику та функції, залучений до фольклорного тексту, в якому сприймається як вигадка, образна оздоба чи сюжетна схема, що стала традиційною (наприклад: різноманітні протиставлення, такі як добро і зло, надприродна допомога, визволення нареченої). * Міфе́ма — найменший змістовий елемент міфу, що виступає образом чи концептом, виражаючи певну ситуацію або відношення. Міфема пов'язує протиставлені образи і поняття (наприклад: воскресіння з мертвих, боротьба з чудовиськом, порушення заборони). * Міфо́нім — конкретне міфічне ім'я, власна назва (наприклад: Зевс, Атлантида). Мономіф Розгорнута схема «Подорожі героя» Практично усі міфи світу в класичному розумінні слідують тій самій схемі, яка називається мономіфом або подорожжю героя. Спрощено вона виглядає як циклічна низка етапів, які проходить герой міфу (бог, дух, людина): виправа — ініціація — повернення. Ця схема була введена Джозефом Кемпбеллом у книзі «Тисячеликий герой» (1949) та полягає в переході героя зі звичайного світу до незвичайного, сповненого небезпек і випробувань, з метою виправити певний недолік, який має він сам або звичайний для героя світ. У виправі герой стикається з проблемою, що спонукає його почати пошуки її вирішення. Герой опиняється на межі відомого, звичайного світу, з невідомим, і повинен пройти випробування, щоб цю межу подолати. На етапі ініціації він проявляє такі якості, як сила, розум, долає противників і досягає мети. Коли проблема вже вирішена, героєві ще належить повернутися до свого світу. На етапі повернення він долає останніх супротивників, рятується від небезпек, що загрожують йому знову перетнути кордон незвичайного світу зі звичайним. Врешті він повертається у перетворений своїми діями світ, або демонструє власні нові якості. Дослідження міфу Перші дослідження міфу почалися в стародавній Греції та були пов'язані зі спробами його раціонального пояснення. Софісти і стоїки тлумачили міфологічні перекази як алегорії. В образах богів і героїв вони вбачали персоніфікацію природних сил. Платон виділяв народні міфи та філософсько-символічні, які є навмисною вигадкою, але можуть бути корисними, оскільки слугують для підтримки держави. Епікурейці бачили призначення міфології та окремих міфів у підтримці та сакралізації влади жерців і правителів. За Евгемером вони є історіями про давніх правителів, перебільшено зображених як боги і герої. Середньовічні пояснення міфів, передусім античних, спиралися або на епікурейство та евгемеризм, або пояснювали їх як оповіді про бісів і демонів. В епоху Відродження поширився інтерес до античної міфології, що трактувалася як алегорії почуттів, релігійних, наукових та філософських істин. У 1609 році англійський філософ Френсіс Бекон спробував систематично розшифрувати давньогрецькі міфи як алегорії у трактаті «Про мудрість древніх». Він пояснював їх як пригоди в особах про мінливість буття, божественну волю, благочестя і лицемірство тощо. У першій третині XVIII століття італійський філософ Джамбатіста Віко в трактаті «Підстави нової науки» тлумачив міф як осягнення буття через естетичне начало. Він висунув думку про міфи як продукти нерозвинутості первісного мислення, коли люди уявляли причини бачених явищ у вигляді богів. Проте в них відбивається характер народу, його світосприймання і світовідчуття, уявлення про прекрасне і потворне, добро і зло. Німецький просвітитель Гердер розумів міфи як народну мудрість і поетичне багатство. Французькі просвітителі Вольтер, Дені Дідро, Бернар Фонтенель вважали міфи продуктами невігластва і умисним обманом з метою тримати людей у покорі. За німецьким філософом XIX ст. Фрідріхом Шеллінгом, міфи виникають на певному етапі розвитку свідомості в усі історичні епохи. Міфи є початковим матеріалом для мистецтва, а самі вони відпочатку символічні, тому міфотворчість притаманна і для сучасного йому суспільства. Він зауважив, що міфи народів світу неоднорідні. Грецька міфологія символічна, індійська — алегорична, а перська — схематична. У другій половині XIX—XX ст. виникли дві основні школи вивчення міфу: * Натуралістична школа (Адельберт Кун, В'ячеслав Шварц, Фрідріх Макс Мюллер, Анджело де Губернатіс, Федір Буслаєв, Олександр Афанасьєв, Олександр Потебня та ін .) спиралася на дослідження індоєвропейського мовознавства і орієнтувалася на реконструкцію індоевропейської міфології. На основі цих досліджень лідером школи Максом Мюллером була створена концепція виникнення міфів як «хвороби мови». За нею міфи виникали з причини забуття первісних метафор, епітетів. Таку ж думку поділяли Афанасьєв і Потебня. Мюллер вважав, що боги початково насправді були символами небесних світил, тоді як Кун і Шварц бачили в них образне узагальнення метеорологічних явищ. Послідовники Мюллера розвинули школу панвавилоністів, яка стверджувала, що всі міфи походять від солярних міфів давнього Вавилону. * Антропологічна школа (Едвард Тайлор, Джеймас Фрейзер, Ендрю Ленг та ін.) сформувалася в ході розвитку порівняльної етнографії, зіставлення архаїчних племен з цивілізаціями. За Тайлором психіка всіх людей однакова, а культурний розвиток прямолінійний. Міфи за ним виникають з анімізму, уявлень про душу, внаслідок роздумів про смерть, хвороби, сни. Шукаючи раціональні пояснення цих явищ, але будучи обмеженою в пізнанні, первісна людина формувала донаукову систему знань, яка й оформилася в міфи. З цієї причини міф є пережитком у сучасній культурі. Ритуалізм Фрезера всередині антропологічної школи досліджував міф з точки зору представлених у ньому структур ритуалу, які передують міфу і є первісними формами людської діяльності. Соціологічний напрям Еміля Дюркгайма, Броніслава Малиновського та Люсьєна Леві-Брюля досліджував міф як механізм підтримки порядку в суспільстві шляхом встановлення норм поведінки, уявлень про добре і зле, гідне і негідне. Психоаналітичний, представлений Зигмундом Фрейдом, Карлом Густавом Юнгом та Джозефом Кемпбеллом вбачав у міфі вираз індивідуального та колективного несвідомого. Семіотичний напрям Ролана Барта трактує міф як семіологічну систему. Види міфів Загальноприйнятої класифікації міфів не існує. Так, спроби класифікувати міфи проводили дослідники Джозеф Кемпбелл, Андрій Топорков, Єлеазар Мелетинський, письменники Хорхе Луїс Борхес та Крістофер Букер. Однією з найпоширеніших є класифікація Мелетинського: * Етіологічні (пояснювальні) — пояснюють появу різних природних і культурних явищ. Загалом всі міфи є етіологічними, оскільки розповідають як дещо виникло або змінилося. Культові — пояснюють призначення і появу культу. * Космогонічні — оповідають про походження світу (Космосу — впорядкованого світу, що протиставляється Хаосу), його влаштування і зміни. * Астральні — оповідають про походження небесних світил: Сонця, Місяця, зірок, сузір'їв, комет. Солярні та лунарні міфи — розповідають про походження і функції Сонця та Місяця. * Антропогонічні — про появу людини і набуття нею звичного «тепер» вигляду. Міфи про близнюків — розповідають про діяння близнюків, котрі зазвичай є втіленнями протилежних начал. Близнюки або протистоять один одному, або дружать, вершачи подвиги і добуваючи культурні блага. * Тотемічні — про тотемних предків-покровителів (тварин або рослин), як вони стали тотемами і впливають на життя людей. * Міфи про вмираючого й воскресаючого бога (героя) або календарні міфи — оповідають про причини появи змін пір року, сезонних свят і обрядів. * Героїчні міфи — про діяння героїв, облаштування ними світу для життя людей, добування/створення культурних благ. * Міфи про непорочне зачаття і чудесне народження — виділяються як у самостійну групу, так і мотив у міфах інших груп. Оповідають про народження героя чи бога без участі батьків чи тільки від однієї особи. * Міфи про всесвітній потоп — поширена категорія міфів про потоп, як правило кару богів, що оновлює світ. У ході потопу рятується невелика група людей, гідних започаткувати нове людство. * Есхатологічні — оповідають про кінець світу і його відродження. Деякі класифікації міфології розрізняють міф та легенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв-людей, основою яких є історичні події та постаті. Етіологічні міфи Приклад етіологічного і культового міфу — давньоєгипетський міф про потойбічний суд, який пояснює необхідність праведного життя та збереження тіла померлого Етіологічні міфи — умовна назва міфів, у яких дається пояснення (мотивування) якого-небудь явища, обряду (ритуалу) або культової дії. По суті будь-який міф є етіологічним, оскільки містить оповідь про те як дещо з'явилося в нинішньому світі. У вузькому значенні такі міфи оповідають історію зміни світу, його частини, в ході якої певним чином в ньому виникли відомі оповідачеві й слухачеві елементи. Часто етіологічні міфи пов'язані з метаморфозами. Наприклад, антична міфологія пояснює, що дельфіни — це жорстокі моряки, покарані Діонісом; павук — ткачиха Арахна, покарана Афіною за зухвалість і зарозумілість. Культові міфи Культові міфи пояснюють призначення і появу культу. Часто вони є езотеричними, тобто їхній зміст знає тільки обмежене число людей, часто — лише повнолітні, які пройшли ініціацію. У Стародавній Греції до культових міфів належать насамперед міфи про Деметру й Персефону, пов'язані з Елевсінськими містеріями і міфи про Діоніса, на честь якого влаштовували вакханалії. Схожі обряди відбувалися в Середземномор'ї на честь бога рослинності Аттіса, вбитого й воскреслого, а також багато в чому схожого на нього Адоніса. У Стародавньому Єгипті головні культові міфи пов'язані з культом Осіріса й Ісіди. Складні ритуали відтворювали історію пошуків Ісідою тіла Осіріса і його відродження. Космогонічні міфи Створення Космосу з Хаосу Космогонічні міфи — міфи про творення, походження Космосу з Хаосу, основний початковий сюжет більшості міфологій. Починаються з опису Хаосу (порожнечі), відсутності порядку в Всесвіті, взаємодії споконвічних стихій. Служать для пояснення походження світу й життя на Землі. Одним з поширених сюжетів космогонічних міфів є народження світу зі Світового яйця. Такі міфи зустрічаються в багатьох народів на різних континентах. Світове яйце є універсальним символом походження життя. Нерідко роль творця в космогонічних міфах належить тваринам. Так, у слов'янському фольклорі існують розповідь про створення світу, де один з деміургів у вигляді птаха (качки), пірнає під воду, щоб дістати небагато землі із дна. Пізніше із цієї землі створюється суша. Подібні тексти існують й у багатьох інших традиціях. Нівхи пояснювали походження світу сказанням про маленьку синицю, що пірнала у воду (була тільки вода) і діставала дзьобом землю. Так поступово з'явилася суша — острівець, а потім і земля, на якій розцвіло різноманітне життя. Аборигени в Австралії, також як північноамериканські індіанці гурони вважали, що черепаха створила Землю й тримає її на собі. За переказами індіанців також у створенні Землі допомагала черепасі жаба, що діставала землю з морського дна, клала по краях панцира черепахи й земля збільшувалася в розмірі — так з'явилася суша. У багатьох міфологіях світ був створений богами. Приклади богів-творців: єгипетські Атум і Птах, зороастрійский Ахура Мазда, Вішвакарман в індуїзмі, Анцва в абхазів й абазин, вірменський Арамазд, Віракоча інків, богиня Ільматар у фінів, Інмар в удмуртів, Кайракан в алтайців. У германській міфології боги створили світ з тіла велетня Іміра, убивши його. Схожий сюжет — створення світу з тіла Пуруші в індуїстській міфології. Іноді створенням світу займається пара істот: Ідзанаґі й Ідзанамі у синтоїзмі, Абзу й Тіамат у шумерів, Ґеб та Нут у єгиптян, Рангі й Папа в маорі. Часом сюжетом космогонічних міфів є протистояння сил творення й сил руйнування. Такі міфи властиві дуалістичними міфологіям. Такими парами є Ахура Мазда й Ангра-Майнью, Ен й Омель, Кугу-Юмо та Їн. У давньогрецькій міфології прародителькою світу вважається Гея, що народилася слідом за Хаосом. Вона є матір'ю Урана і породила від нього інших богів, а також втілення Хаосу, які загрожують порядку: кіклопів, титанів, ериній, гігантів, чудовиськ. Астральні міфи Ці міфи оповідають про походження Сонця, Місяця, зірок, планет, зузірь, комет і метеорів, вплив небесних світил на земне життя. Зазвичай поділяються на зоряно-планетарні, лунарні (місячні) і солярні (сонячні) міфи. Дуже поширеним мотивом астральних міфів є поміщення на небо людей і тварин, які стали сузір'ями. Наприклад, у грецькій міфології Велика Ведмедиця — це Каллісто (перетворена Герою на ведмедицю), сузір'я Діви — взята на небо Ерігона. Характерною рисою астральних міфів є уявлення про вплив рухів небесних світил на долю всього світу і окремих людей, звідки походить ідея гороскопів. Також світило може бути втіленням божества. Так і шумеро-аккадській міфології кожному богу відповідало своє небесне світило. До прикладу, Венера, вважалася втіленням богині Інанни. Антропогонічні міфи Прометей створює людину Антропогонічні або міфи про створення людини, оповідають про міфічних першопредків народу, першу людську пару тощо. Космогонічні й антропогонічні міфи часто взаємозалежні, нерідко ті самі боги відповідальні як за створення світу, так і за створення людини. Першопредки зазвичай виступають прабатьками родів і племен. В архаїчних міфологіях першопредки визначають рельєф, соціальні інститути, звичаї та обряди. Першопредок іноді ототожнюється з першою людиною або первинною антропоморфною істотою. Інший варіант взаємозв'язку — це антропоморфізація світу, коли Всесвіт виникає з тіла першолюдини. У різних міфах людина створюється з певних матеріалів. Найбільш поширеним матеріалом є глина і земля. Із глини створює людей Прометей у давньогрецькій міфології, Енкі і його дружина Нінмах у шумерській міфології, Мардук та Ейя в аккадській міфології, Хнум у єгипетській міфології, Ульгем в алтайській, Амма в міфології догонів, Іоскеха в ірокезькій. У міфах деяких народів матеріалом для створення людини служить дерево. Існують також і більш екзотичні варіанти, наприклад з горіхів у меланезійців і перуанських індіанців або з кісток тварин, птахів і риб у деяких племен північноамериканських індіанців. У багатьох народів в антропогонічних міфах створення чоловіка передує створенню жінки, поширений також міф про те, що чоловіки й жінки зроблені з різних матеріалів (у багатьох міфах південноамериканських індіанців). Міфи про близнюків В міфах близнюки нерідко виступають родоначальниками племен чи як культурні герої. Близнюкові міфи поділяють на міфи про близнят-братів (часто суперників), близнюків — брата і сестру, близнюків-андрогінів та зооморфні близнюкові міфи. Один з близнюків у такому випадку пов'язується з добрим чи корисним, інший — з поганим чи неякісним. Наприклад, у племені ірокезів Іоскеха — творець Сонця і всього корисного на землі, а його молодший брат-близнюк Тавіскарон — творець скель, шкідливих тварин, шипів і колючок. Тавіскарон протидіє всім благим починанням Іоскехі. У деяких дуалістичних близнюкових міфах близнюки не протистоять один одному, а втілюють два начала. Двома братами герої можуть стати і не по крові. Так, у вавилонському епосі про Гільгамеша звіроподібна істота Енкіду після поєдинку стає побратимом героя Гільгамеша. Тотемічні міфи Тотемічні міфи пов'язані із створенням людей і оповідають про походження людей, найчастіше конкретного племені, від тієї або іншої тварини, отримання покровителів. Здебільшого це звірі, у деяких народів у тотемічних міфах прабатьками людей можуть бути птахи. Зустрічаються також сюжети про народження першої людини з яйця. У народів Африки поширені міфи про людей, що вийшли зі скелі, землі, ями, термітника, розщепленого дерева або очерету. Тотемні предки часто постають у вигляді істот напів-людей, напів-тварин. Вмираючи, першопредки можуть перетворюватися в природні предмети чи тварин, а також духів. Тварини є не тільки героями космогонічних міфів, образи тварин нерідко використовуються і для його опису — космографії. Наприклад, у давньоіндійських повір'ях землю тримають на спинах сім слонів, котрі стоять на спині черепахи, а та, у свою чергу, на змії. Подібну роль нерідко грає й риба. Різкий рух риби, на якій спочиває земля, приводить до землетрусу, коли ж вона опускає голову, починається повінь. Стародавні єгиптяни зображували небо у вигляді корови Нут, що народила Ра, золоте теля. Почесне місце займають міфи про тварин серед астральних міфів. Тварини виступали також у ролі засновників нової культурно-соціальної традиції (устрій суспільства, навчання ремеслам тощо). Так, у стародавньому Китаї Бянь Цяо — заступник лікарів, цілителів: істота із пташиним дзьобом і крильми кажана. Ді Ку — небесний владика, мав голову птаха й тулуб мавпи. Герой Фусі, що навчив людей рибальству й полюванню, а також ієрогліфічної писемності, спочатку зображувався в образі птаха. Біля двох тисячоліть тому його стали представляти людиною з тілом дракона, подібного виглядом із прародителькою Нюйвою, духом дощу (часом — царівною-жабою) з тілом змії. Вони утворили родинну пару, персоніфікуючи жіноче і чоловіче начало, подвійність буття, символи Інь і Ян. Календарні міфи Міф про Персефону пояснює зміну пір року її періодичним сходженням в царство Аїда Календарні міфи — це міфологізація зміни циклів часу — дня і ночі, зими і літа, аж до космічних циклів. Вони пов'язані з астрономічними спостереженнями, астрологією, святкуванням Нового року, святами врожаю та інших календарних подій. До прикладу, у єгипетській міфології Тот є владикою часу, і, будучи богом Місяця, через його фази пов'язаний з будь-якими астрономічними або астрологічними спостереженнями. Крім того, йому приписували винахід року, що складає 365, а не 360, днів. Згідно з Плутархом, він виграв 5 додаткових днів, що становили 1/72 року, у грі в кості, і, додавши їх у кінець року, присвятив їх святам на честь Осіріса, Сета, Хорура, Ісіди й Нефтида — богів, що народилися саме в ці 5 додаткових днів (пізній варіант міфу оповідає про те, що богині Нут було заборонено народжувати в 360 календарних днів, тому її діти з'явилися на світ протягом 5 днів, виграних Тотом). В шумеро-аккадській міфології Мардук вважався основоположником календаря. На честь його святкували Новий Рік у місяці ніссан (що збігався із днем весняного рівнодення). У Вавилоні це свято звалося Акіту і являло собою 12-и денну церемонію, що була спадкоємицею шумерського свята «Народження Життя На Землі». У Стародавньому Римі поділ року на 10 місяців приписувалося Ромулу. Нума Помпілій ввів ще два місяці — січень і лютий. Особливий жрець визначав по молодику початок кожного місяця й повідомляв про це народу. Від латинського calare, «повідомляти», виникло слово «календар». Поділ року на місяці тісно пов'язаний з астральними міфами, зокрема з персоніфікацією знаків Зодіаку, що існувала ще в Месопотамії на зорі цивілізації. Також з розподілом року на місяці зв'язані Лунарні міфи, завдяки фазам Місяця. Добовий цикл у міфології пов'язаний у єгиптян зі спуском у пекло сонячної барки бога Ра, а також із протистоянням Гора й Сету (дня й ночі). У Месопотамії добовий цикл пов'язаний з подорожжю Шамаша (сонця) від «гори сходу» до «гори заходу». У Греції ця подорож Геліоса на небесній колісниці. Ці міфи належать до солярних міфів. Різновидом календарних міфів є міфи про вмираючого і воскресаючого бога. Вони символізують зміну пір року. В давньогрецькій міфології таким міфом був міф про Деметру і її дочку Персефону, вкрадену Аїдом. Деметра, богиня родючості, так нудьгувала за дочкою, що земля перестала плодоносити. Тоді Зевс велів Аїду повернути Персефону. Але Персефона вже спробувала зерна граната і змушена була щороку повертатися в підземне царство. Знаходження Персефони в Аїда символізує зиму та відсутність урожаю. Іншими вмираючими богами, що воскресають, були Осіріс, Таммуз, Адоніс, Бальдр, Діоніс (Загрій, Вакх, Сабазій), Аттіс, Телепін, можливо, слов'янські боги Ярило й Кострома. Ще одним видом міфів про пори року є міф про сварку Ра з Тефнут. Коли вони сварилися — наставала посуха, коли мирилися — Ніл розливався. Зі зміною пір року пов'язана також слов'янська Масниця. Героїчні міфи Приклад героїчного міфу — міф про подвиги Геракла Героїчні міфи — це міфи про нащадків богів і людей, або видатних осіб свого часу, реальних чи вигаданих: царів, полководців, митців. Типовим сюжетом героїчного міфу є незвичайне дитинство героя (дивовижне походження і народження, виховання вищими істотами), часто вигнання, здійснення подвигів, перемога над чудовиськами, порятунок прекрасної дівчини, повернення й весілля. Багато героїчних міфів в алегоричній формі оповідають про формування особистості й набуття статусу в суспільстві, тим самим виконуючи повчальну функцію. Особливу категорію героїв становлять культурні герої — міфічні персонажі, які добувають або вперше створюють для людей різні предмети культури (вогонь, знаряддя праці), навчають ремесел, встановлюють закони, вводить соціальну організацію, шлюбні правила, магічні розпорядження, ритуали й свята. У найбільш архаїчних версіях міфів культурні герої добувають готові блага шляхом простої знахідки або викрадення. Часто культурний герой є деміургом, беручи участь в творінні нарівні з богами. Культурні герої також постають борцями з чудовиськами, первісними силами природи, впорядковують світоустрій. Так Юй у китайській міфології створив китайську державу та приборкав розлив ріки Хуанхе зведенням гребель. Міфи про непорочне зачаття Міфи про непорочне зачаття і/або чудесне народження виділяються як у самостійний цикл, так і можуть бути представлені в інших міфах. Прикладами таких міфів є поглинання Кроносом своїх дітей та їхнє подальше випльовування вже дорослими; народження Паллади з голови Зевса після поїдання Метиди. Міфи про всесвітній потоп Мотив потопу зустрічається в численних міфологіях. Розвинені міфологічні системи подають ці міфи як низку подій: гріх людства — покарання (потоп) — порятунок праведника — відродження життя. Архаїчні — як чудесний порятунок випадкових людей. Так, жителі Нової Гвінеї в Меланезії розповідають, як колись чоловік кинув у річку людську кістку. Річка розлилася, затопивши низини, і людям довелося тікати в гори, поки води не відступили. Після цього частина людей повернулася в низини, а інші залишилися в горах. Найдавніший варіант такого міфу з мотивом покарання-порятунку праведника виявлений у Вавилоні, де Утнапіштім, попереджений богом мудрості Еа про потоп, будує ковчег і рятується разом з дружиною, взявши з собою по парі тварин і насіння необхідних рослин. Нагородою за порятунок і відновлення життя на Землі стає безсмертя. В китайському міфі Жовтий імператор бажає знищити грішне людство у воді. Його онук Гунь рятує людей, вкравши в діда чарівну землю, яка сама собою росте і піднімається над водами. Есхатологічні міфи Раґнарьок — скандинавський кінець світу Есхатологічні міфи — це міфи про кінець світу, які існують поряд з космогонічними міфами та пов'язані із протистоянням сил Хаосу і Космосу. Різновидом таких міфів є міфи про передбачуваний кінець світу в майбутньому, наприклад германський міф про Раґнарьок, іншим їхнім різновидом — міфи про те, що подібні події вже відбувалися в минулому і між міфічним світом та сучасним лежать періоди катастроф. У різних міфах причиною знищення світу може бути всесвітній потоп, світова пожежа, знищення попередніх поколінь, загибель богів та інші сюжети. Міфи про космічні цикли є різновидом як есхатологічних, так і календарних міфів. Це міфи про те, що світ проходить цикли розвитку, після яких знищується і потім створюється знову. Наприклад, у міфології ацтеків історія світу ділиться на епохи різних сонць, ера першого сонця закінчилася знищенням покоління велетнів ягуарами, епоха другого сонця завершилася ураганами й зникненням людей, ера третього сонця закінчилася всесвітньою пожежею, ера четвертого сонця закінчилася потопом. Відповідно до їхніх вірувань, щоб не відбулося чергового кінця світу, необхідно приносити богам людські жертви. Іншим прикладом подібних міфів є уявлення про кальпи та юги в індуїзмі. Епоха загибелі світу пов'язана в індуїзмі з Калі-югою і богинею Калі — втіленням руйнування й знищення. Різновидом міфів про космічні цикли є міфи про Золоту добу, блаженний стан людини, що жила колись у гармонії із природою. Подібні міфи є в багатьох народів. Одним з них є біблійна історія про Райський сад, що сходить до стародавньосемітської міфології. Інший приклад — легенда про Сатья-югу в індуїзмі. Міф і псевдоміф Псевдоміфи є продуктами людської свідомості, подібними до міфів, але створеними штучно і цілеспрямовано. Часто під псевдоміфами розуміються міфи політики і реклами, які задають систему цінностей, пояснюють світ. Псевдоміфи спрямовують суспільство до здійснення певного вибору, змушують діяти певним чином у визначених ситуаціях. При цьому псевдоміфи (на відміну від справжніх міфів) не є початково сакральними, хоч і можуть звертатися до сакральних образів даної культури (герой-рятівник, Золота доба). Разом із тим з часом вони здатні сакралізуватися, стаючи справжніми міфами, особливо в тоталітарних державах. До псевдоміфів відносяться і оформлені подібно до класичних міфів пояснення вигаданих світів. До прикладу, книга «Сильмариліон» містить міфи, які оповідають про вигаданий Джоном Толкіном світ (вигадану епоху) Арда. Багато фантастичних творів наслідують міфи, використовуючи схему «подорожі героя», запозичуючи образи реальних міфів народів світу. Ці наслідування мають таку рису як вірогідність, не претендують на істинність, але пропонують своє пояснення світу як один із варіантів. Див. також * Міфологія * Казка * Політичний міф Примітки Література В. Скуратівський. Міф // Ясь О. В. Міф історичний // Енциклопедія історії України. — К., 2009. — Т. 6: Ла–Мі. — С. 759—765. https://www.academia.edu/21839757 Мирча Элиаде. Аспекты мифа. Пер. с фр. В.Большакова М.: «Инвест — ППП», СТ «ППП», 1996, — 240с. ISBN 5-87538-006-3 А. Ф. Лосев. Диалектика мифа: Мысль, Москва. 2001 ISBN 5-244-00969-9 Мелетинский Е. М. Поэтика мифа М.: Академический Проект; Мир, 2011. — 338 с. Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 312с. Посилання * * *

Надгробок Івана Їжакевича на Байковому кладовищі Іва́н Си́дорович Їжаке́вич — український живописець, письменник і графік, народний художник УРСР. Батько композитора Михайла Їжакевича. Життєпис Народився року в багатодітній родині в селі Вишнопіль, тепер Тальнівський район, Черкаська область, Україна. Батьки — Сидір Іларіонович та Марія Оксентіївна — були бідними селянами, тож не мали жодної змоги дати хоч якусь освіту своїм дітям. Іван самостійно навчився читати та писати. У 12-тирічному віці батьки відправили його в Київ, де дядько-псаломщик влаштував малого служити посохоносцем до архієрея у Братському монастирі, а з часом, помітивши його здібності — до іконописної школи в Києво-Печерській Лаврі. У 1876 році, витримавши конкурс, вступив до цієї школи, де навчався по 1882 року. Згодом, намалювавши перед дзеркалом автопортрет, Їжакевич подався з ним до відомої в місті художньої школи Миколи Мурашка. В автопортреті юного художника Мурашко помітив іскри таланту, але, дізнавшись про його бідність, поцікавився, хто ж зможе заплатити за його навчання. Відповісти хлопцеві було нічого. Мурашко, покликаний у терміновій справі, вийшов із кімнати, а Їжакевич кинувся змальовувати голову дівчини з картини, що висіла на стіні. Повернувшись, Мурашко був вражений художньою вправністю та швидкістю роботи свого нового знайомого. Тож залишив обдарованого хлопця працювати своїм помічником. У школі Мурашка Їжакевич навчався в 1882–1884 роках. Під час навчання за пропозицією Врубеля і Прахова, з 1883 року брав участь у реставрації фресок XII століття в Кирилівському монастирі. На початку 1884 року їде до Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв. Спізнившись на екзамен, два місяці клопотав про дозвіл додатково скласти іспити. І досяг своєї мети — наприкінці 1884 став вільним слухачем Академії. У 1887 році журнал «Живописное обозрение» надрукував перші малюнки І. Їжакевича. Працюючи у галузі журнальної ілюстрації, став автором численних малюнків та теми з життя України й її історичного минулого. У 1888 році, здобувши звання вчителя середньої школи, Їжакевич її полишив. Незабаром стає популярним художником-ілюстратором відомих журналів. У «Ниві» з'явилися його фотопортрет і детальна життєписна довідка. 29 років співпрацював із цим журналом, створив декілька сотень ілюстрацій. Через сторінки наймасовішого і найпопулярнішого в Російській імперії видання знайомив широкі кола читачів з історією, літературою та побутом українського народу. Під час співпраці з «Нивою» він публікував твори і в багатьох інших виданнях: «Северном сиянии», «Живописном обозрении», «Всемирной иллюстрации» тощо. Отримавши срібну медаль Академії, Їжакевич полишає навчання. Знайомство і співпраця з видатними майстрами М. Реріхом, В. Васнєцовим, І. Рєпіним, М. Нестеровим, архітектором О. Щусєвим надали Їжакевичу можливість вибору цікавих об'єктів для праці в храмах. У 1905—1906 роках обіймав посаду художнього керівника рисувальної школи в Києво-Печерській Лаврі. Того ж року розписав Свято-Покровську церкву у Покровському монастирі. В рамках благодійної акції 1910 року взяв участь, разом з Фотієм Красицьким у випуску видавництвом «Час», плакату з портретом і біографією «символу української нації» — Тараса Шевченка. Накладом — нечуваним, як на той час — 100 тисяч примірників. Також протягом 1902—1910 роках розписував Церкву Всіх Святих і Храм преподобних Антонія та Феодосія Печерських. Розписуючи в 1911 році церкву святого Георгія на місці Берестецької битви, відвідував Почаївську лавру. Оздоблення в Пляшеві тривало до середини 1914 року — працю перервала Перша світова війна. До того часу Їжакевич з учнями на фасаді будівлі написав композицію «Голгофа», було намальовано чотири колоритних портрети на колонах, оздоблено склепіння над балконом, також ворота і двері. Під час австро-угорської окупації Пляшева у 1915 скит на «Козацьких могилах» пограбували — у невідомому напрямку вивезли дзвін та картини Івана Їжакевича. У часи війни художник ілюструє «Буквар» українською мовою, пише кілька п'єс з сільського життя — «Гречаники», «Стара школа», підбирає музичний супровід. Після 1917 року У 1917 році повернувся до Києва. У 1919 році там спільними зусиллями художників створено першу професійну спілку художників міста; Їжакевич в активній участі у роботі спілки. Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі (розпис Борисоглібської церкви, Успенського собору), писав портрети та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка. На початку 1920-х років викладав у середній школі, ілюстрував шкільні підручники, наочні посібники. Як данину часу, він створював декорації для робітничих клубів. На замовлення музеїв писав історичні картини («Торг невільниками в Туреччині», «Уманська різанина», «Бунт селян у селі Веселому», «Повстання киян у 1113 році» та ін.). У 1930-х роках виконує замовлення для геологічного музею УАН. Створив більше дюжини тематичних панно — «Історія Землі», для будинку-музею Шевченка, малював картини «Гайдамаки в Умані», «Перебендя», «Зустріч Т. Шевченка з сестрою Яриною», «Похорон Шевченка» та — одну з найкращих — «Мені тринадцятий минало», сюжет якої пов'язаний з автобіографічними рядками. Для музеїв Києва, Харкова, Чернігова та Дніпра митцем створені «Битва чернігівського князя Чорного з древлянами», «Битва козаків з ляхами», «Бій у селі Веселому 28 лютого 1861», ряд інших. На початку 1930-х років повертається до ілюстрування літературних творів; виступає як ілюстратор «Кобзаря» Т. Шевченка, творів М. Гоголя, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Г. Квітки-Основ'яненка, роману Івана Ле «Наливайко». Коли до Шевченківського ювілею (1939) потрібно було замовити оформлення «Кобзаря», одноголосно зібрання вирішило доручити роботу Їжакевичу. Ілюстрації до цього твору стали вершиною творчого злету майстра. Автобіографічні поезії Шевченка «І золотої, й дорогої», «Мені тринадцятий минало» неначе переплітаються в Івана Сидоровича з власним дитинством; ці ілюстрації увійшли до хрестоматій та підручників, на них виховувалась українська молодь. До ювілейного видання «Кобзаря» створюючи близько 30 малюнків, він наче підводить підсумок свого життєвого досвіду. Великою удачею художника є його ілюстрації до повісті Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський», виданої 1941 року. Їжакевич зумів передати основну спрямованість цього сатиричного твору. Найбільш вдалися митцю портретні характеристики героїв. Не вдаючись, ні до гротеску, ні до карикатурності, він створює госторо сатиричні образи типових представників старосвітських поміщиків. Під час Другої Світової війни митець продовжує працю над «Енеїдою». Він перебував в окупованому Києві, його художні твори виставлялися на мистецьких виставках. В часі повоєнних років книжкова графіка переживає піднесення, видаються небаченими до того тиражами твори класиків української і зарубіжної літератури. Їжакевич ілюструє «Кленові листки» Василя Стефаника, «За готар» Ольги Кобилянської. Загалом створив понад двадцять тисяч робіт, що розійшлися по всьому світу. Помер року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Надгробний пам'ятник — бронза, штучний камінь; скульптор Іван Шаповал; встановлений у 1964 році. Творчість Меморіал художника Івана Сидоровича Їжакевича, лютий 2016 р. Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації. Його твори зберігаються в багатьох музеях України, найкращі — в Національному музеї ім. Т.Шевченка. Автор ряду картин на теми української історії: * «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» (1907); * «Мені тринадцятий минало» (1926-28); * «Битва козаків з шляхтою» (1926-28); * «Гайдамаки під Уманню» (1939); * «Повстання селян у Галичині»; Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору монастиря на «Козацьких Могилах» (1914 р., с. Пляшева, Рівненська область) — «Голгофа», зразок монументального мистецтва, ікони Спасителя та Богородиці, Георгія Побідоносця та Іова Почаївського, Царські та дияконські врата, а також Спас Нерукотворний та херувими з двох боків від образу — над «Голгофою». Крім іконостасу, так званої літньої церкви під відкритим небом, ймовірно на початку 1915 року, Їжакевич, разом зі своїми помічниками — учнями Київської лаврської іконописної майстерні, виконав настінний розпис по балкону всередині самого Георгіївського храму — дев'ять ікон на тему земного життя та страсну дорогу Ісуса Христа, центральна з яких — Христос у терновому вінку. Одночасно з розписом самого храму, Іван Сидорович виконав одинадцять масштабних картин на козацьку тематику, які розміщувались в нішах мурованої західної стіни. Іван Сидорович Їжакевич встиг зробити на «Козацьких могилах» небагато — перешкодила Перша світова війна. Полотна для панорами Берестецької битви, створені Їжакевичем, австрійці вивезли у невідомому напрямку. Галерея робіт Примітки Посилання * Електронна бібліотека НПБУ/І. С. Їжакевич. * Життя в мистецтві: живопис, графіка Івана Їжакевича. * Ковалевська М. І. С. Їжакевич: заслужений діяч мистецтв УРСР / М. Ковалевська. — Київ: Мистецтво, 1949. — 52 с. : іл. — (Майстри мистецтва Радянської України). Джерела * Владич Л. Иван Сидорович Ижакевич. — , 1955. * Іван Сидорович Їжакевич. Альбом. — , 1964. * Їжакевич Іван Сидорович // * Їжакевич Іван Сидорович // * Їжакевич Іван Сидорович // * Касіян В. Художник-патріот // Мистецтво: журнал. — 1962. — № 1. * Ковалевская М. И. С. Ижакевич. — К., 1951. * Ковпаненко Н. Г. Їжакевич Іван Сидорович // * Лакшул З. В. Історична тематика в творчості І. С. Їжакевича. (До 100-річчя з дня народження) // Український історичний журнал. — 1964. — № 1. * Ігумен Никон (Гайдай). Історія Свято-Георгіївського монастиря на Козацьких Могилах / Ігумен Никон. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. — С.46.

Кавалерідзе Іван Петрович Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (, хутір Ладанський, нині Роменський район, Сумська область — 3 грудня 1978, Київ) — український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Життєпис Народився в селянській родині Килини Луківни Кухаренко та Петра Кавалерідзе — сина Васо Кавалерідзе, нащадка грузинського князівського роду, якого в середині XIX століття привіз в Україну московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни. Дитинство минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині село Стара Талалаївка Талалаївського району Чернігівської області). 1899 — закінчив початкову земську школу. Більш за все йому подобалося ліпити з глини фігурки людей та тварин. Такі дивні розваги привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Мазаракі (представника відомого роду Мазаракі), який закінчив свого часу Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва, де Іван навчався у приватній гімназії Валькера. 1907—1909 — навчався у Київському художньому училищі, де наставником у нього був відомий скульптор Федір Балавенський. 1909—1910 — навчався у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. 1910—1911 — удосконалював художню майстерність у приватній студії Наума Аронсона (Париж), відтак повернувся до Києва, щоби взяти участь у конкурсі на найкращий проект пам'ятника княгині Ользі. Від 1912 — художник-декоратор кінофірми П. Тімана та Ф. Рейнгарда. Пам'ятник Княгині Ользі, Київ У лютому 1915 мобілізований до російської армії й направлений для проходження служби у 119-й запасний батальйон, дислокований у В'ятці, а в квітні 1915 його перевели до школи прапорщиків у Петергоф (біля Петербурга), згодом — до 3-го Зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському Селі, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи II у лютому 1917. Іван Кавалерідзе. Харків, 1925 У часи Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, у Ромнах, наприкінці жовтня 1918, створив перший повноростовий пам'ятник Тарасу Шевченку. Працюючи там у відділі народної освіти, він викладав малювання у 6 школах, вів міський драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925—1930). Могила Івана Кавалерідзе Був наділений надзвичайною енергією. Його друзі, Огюст Роден і Федір Шаляпін, підтримували його прагнення сміливого пошуку, творче горіння. За шість років перебування в рідному місті (1917—1923) організував товариство охорони пам'ятників старини, сприяв відкриттю краєзнавчого музею. Залізничники на пам'ятник Шевченку запропонували 40 бочок цементу. Натомість попросили організувати трупу і побудувати театр. Кавалерідзе погодився. Театр був відкритий. Володів магією об'єднувати довкола себе творчих людей. 125 осіб входили до театру: режисери, художники, диригенти, артисти. «Артисти підібралися талант на таланті, в театр квиток важко було дістати», — згадував режисер театру Іван Кавалерідзе. Степан Шкурат, Василь Яременко, Ганна Затиркевич-Карпинська. Репертуар підбирали ретельно. «Лісова пісня», «В катакомбах», «В домі труда, в краю неволі» Лесі Українки, «Бурлак» Карпенка-Карого. У 1941 протягом Другої світової війни керував відділом культури Київської міської управи. По закінченні війни, коли російська окупаційна влада цькувала митця за перебування під німецьким началом, а Київська кіностудія виселила його зі службової квартири, майстра прихистила театральна актриса Любов Гаккебуш у своєму помешканні на Великій Житомирській, 17. У 1950-ті створив барельєфи, вписані в тонго по периметру одного з ярусів вежі на будинку по Георгіївському пер. № 2 в Києві (не збереглися). Помер у Києві 3 грудня 1978 року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 50). Кіно Як кінорежисер, Кавалерідзе створив лише 9 повнометражних фільмів. Однак його талант відразу поставив митця в один ряд з Довженком, Пудовкіним, Ейзенштейном. Утім про Івана Кавалерідзе в українській культурі досі є мало відомостей, його постать невідома широкому загалу. В кіно Кавалерідзе прийшов після знайомства з О. Довженком і заступником голови ВУФКУ Зіновієм Сидерським. Його кінематографічним дебютом став фільм «Злива» 1929 року, який було втрачено при загадкових обставинах. Фільм «Злива» був створений Кавалерідзе на хвилі захоплення конструктивізмом, творчістю театру «Березіль» і поезією Шевченка. Відомо, що він отримав дуже різкі і полярні відгуки в пресі через тяжіння до конструктивізму. Тому в подальших фільмах Кавалерідзе пробує поступово відійти від своїх авангардних пошуків. Наступний фільм «Перекоп» 1930, близький до епічного кіно, третій — побудований на монтажних прийомах «Штурмові ночі», 1931 р. та один з перших звукових фільмів «Коліївщина» 1933 р. Всі вони все ще частково тяжіють до конструктивізму, адже повністю Кавалерідзе від цього напрямку не відмовився. Ці роботи не знаходять достатньої підтримки у тогочасних радянських кінокритиків. Поворотним для творчої діяльності Кавалерідзе та для радянського кіно взагалі став фільм «Прометей» 1936 р. До дискусії навколо цієї кінострічки долучається велика кількість критиків, митців і навіть голова радянської кінематографії, партійний діяч в тому числі, Борис Шумяцький. Фільм отримав від нього розгромну критику. Це ознаменувало прихід соцреалістичного методу в кіно того часу і відкидання всього експериментального, новаторського. Б. Шумляцький, зокрема, фактично «поховав» фільм «Прометей» у статті «Просте й зрозуміле кіномистецтво». Після такого резонансу в культурному середовищі радянської України 30-х років, Кавалерідзе переводять знімати безконфліктні музичні кіно-опери. Наприклад, «Наталка-Полтавка» 1936, «Запорожець за Дунаєм» 1937 р. Під час зйомок чергового фільму «Олекса Довбуш» 1941 року Іван Кавалерізде опиняється під німецькою окупацією. Він не втрачає потягу до мистецької праці, тому намагається домовитися про співпрацю з німецькою владою, що тимчасово зайняла українські землі. Це була його помилка, оскільки тавро колабораціоніста в Радянському Союзі закріпилось за ним дуже міцно. Тому працювати в кіно йому більше не давали. Лише в роки «відлиги» Кавалерідзе зняв два фільми «Григорій Сковорода» 1959 року і «Повія» 1961 року. Ці фільми зняті в старомодній манері, притаманній його фільмам 30-х років. Тому не мали вибухового успіху. Періодично в 60-х митець повертався і до скульптурної діяльності. Скульптура Пам'ятник Шевченкові в Сумах (не існує). Кубізм. 1926 У творчому доробку Кавалерідзе — численні пам'ятники: * княгині Ользі (Київ, 1911; зруйнований 1919, відновлений 1996) * Тарасу Шевченку (Ромни, 1918; Полтава 1925; Суми, 1926 — зруйнований на початку 1960-х рр. (На самому початку «хрущовської епохи», а саме в 1953 р., пам'ятник знесли: Микита Хрущов побачив у творчості Кавалерідзе прояви «кавказького сепаратизму», плюс генсеку дуже не подобався кубізм). * Григорію Сковороді (Лохвиця, 1922; Київ, 1977) * Пам'ятники Артему у Бахмуті (1924) та Святогірську (1927) * Леніну з комсомольцями * Ярославу Мудрому (проект 1944—1960 рр., встановлений у 1997 році). * Пам'ятник Петрові Запорожцю у Білій Церкві (1971). Автор проекту пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962), скульптурного портрету Федора Шаляпіна (1909), скульптурних композицій «Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954), «Прометей» (1962), «Лев Толстой» (1965), «Святослав у бою», «Запорожець на коні», «О. Пушкін і М. Гоголь», «Марко Кропивницький», «Летять журавлі»; меморіальних таблиць і горельєфів. Кіно Діяльність у кіно розпочав 1911 року. Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (1928—1933) і Київській (1934—1941) кіностудіях. Із 1957 по 1962 — режисер-постановник на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Неодноразово за свою творчість був звинувачений у «націоналістичному ухилі». Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина (1933)», «Прометей» (1936), «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961; за твором Панаса Мирного). Стрічка «Повія» (1961) за однойменним романом Панаса Мирного, яку високо оцінила тогочасна критика, була останнім фільмом, створеним І. Кавалерідзе. На відміну від попередніх робіт у кіно й театрі, режисер вдається до глибшого психологізму, більшої точності характеристик, високої культури режисури, завдяки чому глядач глибоко переживає трагедію знедоленої жінки. Автори картини знайшли ключ, що дозволив створити не ілюстративний, а оригінальний, глибокий кінофільм. Режисер і сценарист Нонна Капельгородська відібрали з роману найважливіші моменти, чітко окреслили драматичну лінію, пов'язану з долею Христі. Режисер головну увагу приділяв не зовнішнім аксесуарам, одягу, пейзажу, фольклорним сценам, а відтворенню глибоких самобутніх характерів. Фільмографія Художник-постановник Працював художником-постановником у кінофірмі «Тіман і Рейнгардт» (1911—1915), де створив портретний грим до стрічки «Уход великого старца» й оформив кінокартини: * «Ключі щастя» * «Розтрощена ваза» * «Ноктюрн Шопена» * «Які хороші, які свіжі були троянди» * «Анна Кареніна» * «Війна і мир» * «Бранд» * «Крейцерова соната» * «Весна» * «Сильна, мов смерть» * «Гнів Діоніса» * «Енвер паша — зрадник Туреччини» Режисер Як режисер поставив (переважно за власними сценаріями) на Одеській (1928—1933) і Київській (1934—1941, 1957—1962) кіностудіях художні фільм:

Ніоба, також Ніобе́я () — дочка фригійського царя Тантала, і Діони (або Евріанасси), або дочка Тайгет дружина фіванського володаря Амфіона, сестра Пелопа. Ніоба в давньогрецьких міфах Її батько був правителем міста поблизу Маніши у сучасному Егейському регіоні, яке називалося "Тантал", "Місто Тантала" чи "Сіпіус". Місто знаходилося у підніжжя гори Сіпіус і його руїни бачили на початку першого століття нашої ери, але деякі сліди залишились і до сьогодні. За свідченнями Плінія, Тантал був знищений землетрусом і на його місці потм звели місто Сіпій. Чоловік Ніоби, Амфеон, був сином Зевса і Антіопи, Зевсової сестри-близнючки, правительки Себесу. Амфіон став чудовим співаком і музикантом після того, як його коханець Гермес навчив його грати і подарував йому золоту ліру. Амфіон одружився з Ніобою, дочкою Тантала, Лідійського царя. Ніоба запишалася своїми дітьми — Ніобідами і надумала зрівнятися з Лето, у якої були лише двоє дітей: Аполлон і Артеміда. Близька подруга Лето. Стала говорити, що вона плодовитіша ніж богиня Лето, і та розгнівалася.( За міфом Гомера: одного разу дочка сліпого віщуна Тіресія, віща Манто, проходячи вулицями семибрамних Фів, закликала всіх фіванок принести жертви Латоні та її дітям-близнятам: золотокудрому, далекоразя-щому Аполлону і незайманій Артеміді. Почувши поклик Манто, фіванки пішли до вівтарів богів, прикрасивши голови лавровими вінками. Одна лише Ніоба, горда з своєї могутності і посланого їй богами щастя, не хотіла йти приносити жертви Латоні.) Або стала говорити, що її діти були найкращими з людей. Відомості про кількість дітей Ніоби розходяться. Найпопулярнішою стала версія про 7 синів і 7 дочок (за Гесіодом, 10 синів і 10 дочок або 9 і 10; по Гомеру — 6 синів та 6 дочок, те ж у Ферекіда; за Гелланіком — 4 сина та 3 дочки (схолії до Евріпіда), за Геродором — 2 сини і 3 доньки (Аполлодор); по Ласу — 7 і 7, за Алкманом всього 10, за Сапфо 9 синів і 9 дочок, відповідно до Мімнерма і Піндара — 20). За Вакхілідом, 10 синів і 10 дочок. Ще про них писали Гелланік і Ксанф. Овідій називає імена 7 синів Ніоби, але не імена дочок. Камінь, на який згідно з міфом обернулася Ніоба Роздратована зарозумілістю Ніоби, Лето звернулася до своїх дітей такими словами: Тяжко образила мене, вашу матір, горда дочка Тантала. Вона не вірить, що я богиня! Мене не визнає Ніоба, хоч тільки перед великою дружиною Зевса, Герою, поступаюсь я могутністю і славою. Невже ви, діти, не помститесь за цю образу? Адже коли ви залишите Ніобу без відплати, то перестануть люди шанувати мене і зруйнують мої вівтарі. Адже й вас образила дочка Тантала. Вона рівняє вас, безсмертних богів, із своїми смертними дітьми. Вона така ж зневажлива, як і її батько Тантал! Перебив свою матір стріловержець Аполлон: — О, кінчай швидше! Не говори більше нічого! Адже своїми скаргами ти віддаляєш кару! — Досить! Не говори! — вигукнула й гнівна Артеміда. Діти Лето своїми стрілами знищили всіх дітей кривдниці. Артеміда вбила всіх дочок Ніоби в її власному будинку, а синів, що полювали на схилах Кіферона, вбив Аполлон. За деяким авторам, ще 1 син і 1 доньку врятувалися. За трагедією, сини були вбиті, полюючи на Сіпілі, а дочки — в палаці, крім Хлоріди. Аполлодор твердить, що сини були вбиті під час спортивних змагань, а дочки — біля могили своїх братів (Овідій). Амфіон, довідавшись про загибель дітей, трупи яких були поховані лише десятого дня, заподіяв собі смерть. Дев'ять днів лежали вони непоховані; нарешті на десятий були віддані землі богами, бо Зевс обернув серця людей у камінь. Ніоба від горя обернулася в камінь і у вічній тузі проливала сльози за загиблим потомством. Після смерті дітей Ніоба прийшла в Сіпіл до свого батька Тантала і там перетворилася на камінь, який плаче вдень і вночі Згадана в «Іліаді», перетворена на камінь на Сіпилі, за Гомером, в камінь були перетворені і інші люди, так що не було кому поховати дітей Ніоби. Така версія цього міфу у Гомера. Багато поетів після нього користувалися цим сюжетом, оспівуючи «», тобто, «страждання Ніоби». Особливо драматичне сказання про Ніобу викладено в Овідія. За версією міфу, прийнятого Овідієм, Ніоба після перетворення в камінь була віднесена вихором на рідній Сіпіл, де кам'яна статуя її зрослася з вершиною Фригійської гори. Ще в давнину пояснювали цей міф тим, що дійсно вершина гори Сіпіла має форми людського тіла в зігнутому положенні (Павсанієм, I, 25, 5). Грецький учений Павсаній (II ст. Н. Е..) Згадував: Цю Ніоба я і сам бачив, піднявшись на гору Сіпіл; поблизу — це крута скеля, і що стоїть перед нею вона не показує ніякого вигляду жінки … якщо ж устати далі, то здасться, що ти зовсім ясно бачиш жінку яка плаче" Могильні пам'ятники дітей Амфіон показували у Фівах, окремо синів, окремо дочок; а також золу від їх похоронного багаття. За тлумачення, Ніоба поставила на могилі дітей своє кам'яне зображення. Дійова особа трагедії Есхіла «Ніоба» (фр.154-161 Радт), трагедії Софокла «Ніоба» (фр.441-448 Радт), Мелітона і невідомого автора «Ніоба». До образу Ніоби, що став символом матері-страдниці, зверталося багато письменників і митців. Найвідоміша група «Ніоба з дітьми» роботи Копаса (в римській копії), яка зберігається у Флоренції. У пізніших творах літератури та мистецтв; Ніоба — уособлення горя та страждання. У європейському живописі мотиви міфа про Н. відбито в творах Дж. Романо, Дж. Б. Россі, Я. Тінторетто й ін. В українській літературі образ Н. використали Леся Українка, Ольга Кобилянська та ін. Образ Ніоби в літературі і мистецтві Література Історія про Ніобу, а особливо про її скорботи, є давньою. Контекст, в якому її згадує Ахіллес звертаючись до Пріама в «Іліаді» Гомера, - це жалоба. Пріам схожий на Ніобу в тому сенсі, що він також сумував за сином Гектором, якого вбили і не поховали за кілька днів. Ніоба також згадується в "Антигоні" Софокла, де Антигона прямує до своєї смерті та порівнює власну самотність з тією, що була у Ніоби. Софокл, за уявленнями деяких вчених, також створив п'єсу під назвою "Ніоба", яка була втрачена. "Ніоба" Есхіла збереглася в фрагментарних цитатах, які були доповнені аркушем папірусу, що містить двадцять один рядок тексту. З фрагментів видно, що в першій частині трагедії скорботна Ніоба схована за вуаллю і не промовляє ні слова. Крім того, конфлікт між Ніобою та Лето згадується в одному з поетичних фрагментів Сапфо ("До того, як вони були матерями, Лето і Ніоба були найбільш відданими друзями"). У джерелах латинської мови історію Ніоби вперше розповідає Гігін у своїй збірці оповідань у стислих та простих "Фабулах". Парфеній Нікейський записує рідкісну версію історії про Ніобу, в якій її батька звуть Ассаон, а її чоловік Філоттом. Обставини, за яких Ніоба втрачає своїх дітей, також різні. Сльози Ніоби згадувались також у монолозі Гамлета (Акт 1, Сцена 2), в якій він протиставляє горе своєї матері за мертвим королем, батьком Гамлета - «як Ніоба, всі сльози» - до її нечуваного поспішного одруження з Клавдієм. Цитата з Гамлета також використовується в романі Дороті Л. Саєрс «Убивство повинно рекламуватися», в якому клієнт рекламного агентства відхиляє рекламу, де ця цитата використовується як підпис. У романі Вільяма Фолкнера "Авесалом, Авесалом!" Фолкнер порівнює Еллен, дружину Сатпена та батька Генріха та Джудіт, з Ніобою. Серед творів сучасної літератури, в яких Ніобу можна вважати центральним персонажем, можна назвати віршовану збірку Кейт Деніелс "Ніоба".Упродовж історичного розвитку античної міфології Ніоба перетворилась у вічний образ, до якого постійно зверталися представники мистецт-ва й літератури – Скопас, Дж. Романо, Дж. Б.Россі, Л. Тінточетто, Караваджо, О.Пушкін та інші.В українській літературі до трансформації міфу про Ніобу й неоміфологізації цього образу майже одночасно звернулися Леся Українка (поезія «Ніо-бея», 1902), О. Кобилянська (повість «Ніоба», 1904), письменники – молодомузівці (П. Кар-манський – «Інтродукція», «Ждала, молилася...», С. Чарнецький – «На виставці»), М. Левицький («Ніоба»,1914). У цих творах античний міф не ли-ше розкриває зміст подій історії й сучасності, але й сам пояснюється ними. У співвіднесені міфу, історії та сучасності письменники прагнуть до синтетичного відчуття часу. Соціально-актуальний пласт творів Лесі Українки й О. Кобилянської про Ніобу виявляється в тому, що для обох письменниць у неоміфологізації цього образу певною мірою послужили прототипи. Своєрідно трансформується образ Ніоби й в однойменному оповіданні-«бувальщині» М. Левицького. Автор, як і Леся Українка, О. Кобилянська, поети-молодомузівці, рецепіює цей античний образ як традиційний. Головна героїня твору, талановита артистка «з мандрівної провінціальної «русско-малорусской трупи» Настя відтворює образ античної цариці на сцені, і доля її асоціюється з античним міфом, бо вона втрачає єдину свою доньку. Смертельно хвора артистка прекрасно зіграла роль античної Ніоби: «Ніобея була дуже гарна в старовинному грецькому хітоні, що не ховав її і не псував чудових, принадних форм її молодого тіла; а особливо гарне було її бліде обличчя й очі, що світились дивним блиском. З усієї публіки, що сиділа в театрі, тільки один той лікар знав, який грим навів на те личко, на ті очі той незвичайний, гарячковий блиск і красу» Всередині XX століття (1951 р.) один із найвидатніших польських письменників Константи (Ільдефонс) Галчинський теж звернувся до інтерпретації образу Ніоби в однойменній поемі, про яку зауважував:«Друзі по ремеслу говорять мені: «Ніоба – річ складна».Вони помиляються. «Ніоба» – річ дуже складна». Як людина культури К. І. Галчинський веде своєрідний діалог із найвідомішими представниками різних видів мистецтва, створюючи авторський неоміф про Ніобу, де наявні як прямі відсилання до античної та інших міфологій, так і наповнення цього образу новим конкретно-історичним змістом. Він називає Ніобу «мрією, піснею віку», «мистецтвом, що сміється й плаче», «солодшою за щастя», «дощем золотим і вітром», «симетрією й гармонією», оргàном, «що виріс у Кельнському соборі тисячами фігур, і квітів, і верблюдів...». Вона, на думку автора, «як скрипку», тримає Європу «в своїх незморних долонях» й уособлює горде ім'я людини, яка «окупила кров'ю наш мир і спокій», заради неї, що «тривожним стражданням мудра», буде вивчатися мова «каменів, цегол і дощок», будуть знаходитися нові тварини на міжпланетних ловах, обертатися в світло «атом часу і слова». Переплетення, синтезування минулого, теперішнього, майбутнього відтворюється в поемі параболою звуків, голосів, фарб. Античний міф про Ніобею стає структуротворчим у поетичному космосі письменника, піддається авторському художньо-естетичному осмисленню, що призводить до певних «порушень» міфологічних традицій, обростає новими філософськими, морально-етичними вимірами. Він виконує функцію домінанти в картині світу поета, трансформується у власній авторській міфотворчості. У цій поемі використаний новаторський метод побудови, який заснований на введенні до тексту різнорідного матеріалу культури – музики, скульптури, архітектури, зразків образотворчого мистецтва, який перетворюється на стилістичну єдність. Доля Ніоби і її дітей була однією з улюблених тем античного мистецтва. У числі давньогрецьких скульптур на цю тему особливо славилася група, яка прикрашала собою фронтон одного з малоазійских храмів Аполлона, згодом перевезена в Рим і поставлена ​​в храмі Аполлона Созіана. Відтворення її представляє собою відомий гурт Ніобіди, що зберігається в музеї Уффіці у Флоренції, а також окремі її частини і копії, що знаходяться в інших музеях, наприклад, у Ватикані (Тікає дочка Ніоби), в Дрездені та Мюнхені (дві фігури убитих синів і так званий "Іліон"). Частини групи, що зберігаються в Уффіці, зображують Ніобу з припалою до неї дочкою, шість синів, трьох дочок і педагога; вся ж група складалася, цілком ймовірно, з шістнадцяти фігур: восьми чоловічих і восьми жіночих. Історики мистецтва ще не прийшли до остаточного висновку щодо того, кому з великих грецьких скульпторів належав оригінал, повторенням якого є фігури Ніобіди - Праксителю або Скопасу, але, судячи з сміливості їх рухів, тонкій обробці форм і патетичності вираження, з найбільшою ймовірністю можна приписати цей оригінал Скопасу. З інших творів пластики, котрі тлумачать той же сюжет, відзначимо: саркофаги із зображенням Ніобіди, що знаходяться в Мюнхені і Ватикані, а також зберігається в Санкт-Петербурзькому Ермітажі уламок мармурового фриза, роботи I століття до нашої ери, що представляє собою переробку рельєфу, яким Фідій прикрасив престол олімпійського Зевса. Неоміфологізація образу Ніоби в українській літературі XX ст. В українській літературі до трансформації міфу про Ніобу й неоміфологізації цього образу майже одночасно звернулися Леся Українка (поезія «Ніобея», 1902), О.Кобилянська (повість «Ніоба»,1904), письменники – молодомузівці (П. Карманський – «Інтродукція», «Ждала, молилася...»,С. Чарнецький – «На виставці»), М. Левицький («Ніоба»,1914). У цих творах античний міф не лише розкриває зміст подій історії й сучасності, але й сам пояснюється ними. У співвіднесені міфу, історії та сучасності письменники прагнуть до синтетичного відчуття часу. Соціально-актуальний пласт творів Лесі Українки й О. Кобилянської про Ніобу виявляється в тому, що для обох письменниць у неоміфологізації цього образу певною мірою послужили прототипи. Не виключено, що Лесі було відомо, що її мати, Олена Пчілка, інтерпретувала цей античний міф, співвідносячи його з життям своєї родини: «Так, я настояща Ніобея. Котре доростає – погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо її діти покоченіли на смерть і вона сама закоченіла, нічого не почуває. А з нами іначе» О. Кобилянська теж була знайома безпосередньо з прототипами цього твору – Розою Топольницькою, її братом і сестрами, а також матір'ю (уродженою Урицькою). В автобіографії письменниці «Про себе саму» зазначено: «Та описана мною «Ніоба» існувала справді, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу. «Ніобу» знала моя мати особисто, а кількох з її дітей я також. Сьогодні вони всі уже мертві, за винятком одної дитини, в котрої я все перебуваю в Відні, коли мене туди доля заносить. У їх жилах плила українсько-німецька кров… і та послідня дитина оповіла всю «Ніобу», котру, обробивши, я поставила на наш ґрунт» Ніоба як всеоб'єднувальний міфологічний код, символ матері-страдниці проходить через твори обох письменниць, про це свідчить їх назва. Леся Українка, всупереч міфу, називає свою Ніобею дочкою Прометея. Саме тип поведінки героя титана для її персонажів є критерієм морально етичного вибору свого життєвого шляху: … і хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея – і милосердя для себе не буду я в тебе благати. Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати, вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мноюю У лейтмотивному образі Прометея в поезії синтезується чоловічий і жіночий первні, діалектика світла й вогню, загадка про свободу й безсмертя. І синтез відбувається так, що жіноче не просвічує, втілює не власне жіноче, а титанічне. Ця поезія Лесі Українки побудована як сповідь матері-страдниці, як трагічний зойк живої магічної статуї. Гнів Ніоби, викликаний загибеллю своїх дітей, знімає мотив гордині, хвастощів, властивий античному міфу. Для творів обох письменниць характерне накладання на античний міф християнської міфології. На відміну від Лесі Українки, О. Кобилянська не вводить у повість міфічних образів, її твір пронизує сумне почуття дисгармонії між мерзотністю буденного життя й незбагненністю справжньої краси й людяності. «Горем похилена мати» – образ із повісті О. Кобилянської, що викликає асоціації варіанту сюжету страждань богоматері Марії перед хрестом. Лейтмотив твору – несення кожною людиною свого життєвого хреста, що знаходить конкретно особистісне втілення в образі матері, її дітей, інших персонажів. Так, художник-чужинець, душа якого поріднилася з артистичною душею найменшої доньки Яхновичів Зонею, говорить їй про це: «Моя жрекине!... Ти моя прекрасна й чиста жрекине!... Я відчуваю вповні твої муки, але знай, не лише ти одна несеш хрест, його носить кожен у житті. І коли ти думаєш, що цей або той щасливіший від тебе, то знай, що саме він найнужденніший…» Як і Леся Українка, О.Кобилянська синтезує античну міфологію через символізацію вічного образу з християнською, переосмислюючи її. Якщо в основному християнському міфі серце матері розірване Голгофою її єдиного сина, то героїня О.Кобилянської переживає загибель своїх дванадцяти дітей, що сугестивно співвідноситься з міфом про супутників і учнів Ісуса Христа. Леся Українка високо оцінила повість своєї посестри по перу у листі до неї: «О ти, моя жрице краси й чистоти», цим самим указуючи на деякі автобіографічні риси, що споріднювали авторку повісті з образом найменшої дочки Яхновичів –Зоні. Але, як слушно зауважує Н. Томащук, «в образі Зоні письменниця, безсумнівно, втілила чимало своїх думок про етичний ідеал людини, але ототожнювати ідейну суть цього полемічного образу з поглядами письменниці «на нову людину», ясна річ, не можна». Своєю жертовністю, відданістю дітям, болем за їхню долю («Її біль бував червоний, як кров, і жодна людська душа не хотіла її в тім пощадити і зрозуміти»), тобто прометеївськими рисами, мати Ніоба О. Кобилянської типологічно споріднена з Ніобеєю Лесі Українки. У міфологічній образності молодомузівців символічний образ Ніоби посідає своєрідне місце. У поезії «Інтродукція», що є вступом до збірки П. Карманського «Al fresco» (1917), образ Ніоби ототожнюється з Україною. Ліричний герой, переборюючи смуток, «мару-зневіру», оптимістично стверджує: Ми вже не ті, щоби носить габу жалоби: Ми вже, славить богів, діждались карнавалу. Плетемо вже вінок новому ідеалу Ми здерли чорний стрій з України – Ніоби Поет поєднує образи різних культурно-історичних художніх систем: карнавальність народного театру, образи античної й національної міфології, які у своїй єдності виражають своєрідну модель світобачення й світовідчуття митця. У поезії «Ніобея» Леся Українка створює міф про статую-мовця, що уособлює синтез пластичності й акустичної спрямованості античної культури, що підкреслює подолання міфологічної позачасової свідомості, охоплення нею світу в синхронній і діахронній цілісності. Статуя ототожнюється з живою істотою через заперечення її безжиттєвої субстанції: «Ось я стою мармурова, в камінних кайданах...» «Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала, та не стояла страшною потворою, каменем в тузі». Внутрішній рух статуї є ніби відхиленням від норми, бо життя людське є могутнім проявом космічної діяльності, а спокій, що уособлює статуя, – заперечення цього життя. Геній Лесі Українки створює образ статуї, яка припускає активність, рух, і водночас нерухома, таким чином, вона є втіленням творчого спокою. Зовнішня нерухомість накладається на реальний час й усвідомлюється як вічність. Статуя-мовець – це об'єднання двох протилежних семантичних полюсів – спокою й руху, що є одним із основних мотивів та символів у творчості письменниці. У міфологізації статуї Леся Українка, залишаючись вірною античній традиції, не сприймає традиції православної, яка засуджувала мистецтво скульптури, не допускала його в храми, розуміючи його як диявольську силу, що несе руйнацію. А в античному світі міф про Пігмаліона прославляє скульптора, що створив прекрасну статую Галатеї, в яку боги вдихнули життя. Міфологема сліз – одна з домінантних у поезії Лесі Українки, вона передає материнське почуття з наростаючою силою, кульмінація якої звучить в останньому твердженні «Ніобеї»: «Мертва бо я і тепер, а тільки живі мої сльози» Цей образ перетворюється в образ вічності, адже він знайде своє вираження в гірських джерелах, морських хвилях, коли скеля-Ніоба буде знищена вихором або землетрусом. Характеристикою сліз за допомогою епітетів «палющії, живії» досягається життєствердження, що є невід'ємною гранню образного мислення письменниці, одним із витоків якого є обізнаність із різними міфологічними й філософськими системами. Леся Українка в інтерпретації сліз як уособлення вічності, безсмертя спирається на культове ставлення до води, що відбиває загальносвітові людські вірування в магічну її силу як прародительки всього живого. Стихія води – сліз, як і інші стихії, є водночас уособленням життя й смерті, концептом початку й кінця. Союз води й землі передано поеткою в експресивних візуальних замальовках – самохарактеристиках Ніоби: «… якби часом ті сльози спинились в камінних очах …», «… і гарячая кров поборола б холодний сей мармур» Отже, кожен із письменників, використовуючи, переосмислюючи й неоміфологізуючи античний образ Ніоби, поєднували міфічне й реальне, соціально-актуальний пласт зображення дійсності й символічно-універсальний. Українська література, в особі видатних їх представників, вписала оригінальну сторінку в систему формування нових принципів відтворення художньої картини світу першої половини XX ст., які визначалися міфологічними моделями й структурами, що ставали «універсальним ключем» для розгадання глибинної сутності всього, що відбувалося в історії сучасної дійсності й мистецтва. альт= Образ Тема Ніоби та знищення ніобідів була частиною творів мистецтв аттичних вазописців та надихала групи скульпторів, майстрів настінних фресок та різьбярів на зображення цієї теми на римських саркофагах.Групу мармурових Ніобідів, у тому числі одну з Ніобою, що приховувала одна з її дочок, знайдено в Римі в 1583 і вивезено до галереї Уффіці у Флоренції ,(Галерея Уффіці)де залишаються деякі з найвизначніших скульптур, що збереглися в античній класиці. У живописі Ніобе малювали поренесансові художники. Це- «Смерть дітей Ніоби» Авраама Блумерта, яка була написана в 1591 році до початку голландського Золотого століття. Англійський художник Річард Вілсон здобув велику оцінку за «Знищення дітей Ніоби», написаного у 1760 році. Три видатні твори, що датуються 1770-х рокам: «Аполлон та Діана, що атакують Ніобу та її дітей» Анікета-Чарльза-Габріеля Лімонньє, «Діти Ніоби, вбиті Аполлоном та Діаною» П'єра-Шарля Джомберта та «Діана й Аполлон пронизують стрілами дітей Ніоби» Жака-Луї Давіда. Ці картини належать до традиції французького бароко та класицизму.У класичній музиці італійський композитор Агостіно Стеффані (1654 - 1728) присвятив міфу оперу "Ніобе, королева Саби". У сучасній музиці: Карібу назвав останній трек свого альбому 2007 року "Niobe". Мармурова статуя Ніоби - головний жіночий персонаж у тривалому фарсі «Ніоба» 1892 року Гаррі Полтона. Аполлон і Артеміда вбивають дітей Ніоби Боги ніколи не пробачали людського зухвальства. Гірка доля спіткала дружину царя Фів Ніобу, яка безсоромно вихвалялася своєю плодовитістю, протиставляючи себе богині Лето, у котрої було лише двійко дітей (Аполлон та Артеміда). Близнюки Лето жорстоко помстилися кривдниці своєї матері. Аполлон застрілив із лука усіх сімох синів Ніоби, а Артеміда – знищила усіх сімох дочок цієї нахабної смертної. Не залишився осторонь і Зевс, який перетворив Ніобу в скелю, що вічно «плаче». Жахлива доля дітей Ніоби послугував сюжетом для розпису цього кратера, композиція якого розгортається в обрамленні двох стрічок орнаменту з лотосів і пальметт. Ім'я художника цієї сцени невідомо, тому вчені дали йому відповідний псевдонім: Майстер Ніобід. посилання=Special:FilePath/Apolonandartemida.jpg Оголений Аполлон спрямовується вправо. В наступний момент він спустить з натягнутої тятиви стрілу, що не пролетить повз ціль. У його волоссі - лавровий вінок з присвяченого йому лавра. Його сагайдак висить через плече, а через ліву руку перекинутий його плащ. Позаду нього стоїть Артеміда, одягнена в хітон в дрібну складку. Вона тільки витягує стрілу з сагайдака. Попереду, позаду і нижче фігур божественних близнюків - діти Ниоби рятуються втечею або лежать вже мертві на землі. Жахливі події відбуваються надворі, що позначено схематично зображеним деревом біля Аполлона, а також формою землі, яку можна помітити тільки по тому, як лежать двоє вбитих дітей. Художник компенсував відсутність центральної перспективи прийомом вертикальної перспективи. Тут вперше в грецькому вазописі Майстер Ніобід застосував цей композиційний принцип, і тому він справедливо вважається одним з найбільш значних майстрів ранньої класичної епохи. Однак є й інша причина, чому цей кратер настільки важливий для історії грецького мистецтва. Ця вертикальна перспектива є композиційним прийомом, характерним для одного з найбільш знаменитих античних майстрів монументального живопису того часу - Полігнота з острова Фасоса, який творив десь між 480 і 440 роками до н. е. Його картини на великих дерев'яних панелях, а також фрески в громадських будівлях Афін, Дельф та інших міст були знамениті навіть в римський час. У своєму детальному описі дельфійских картин зі сценами руйнування Трої і Підземного царства, мандрівник-письменник Павсаній виділяє також і цю особливість: фігури були розташовані не поруч одна з одною, подібно фризу, як їх зображали в монументальному живописі до цього, вони були зібрані в групи або частково приховані лініями землі. Тим самим постановка в одну лінію була відкинута. Це практично унеможливлює сумніви щодо того, що Майстер Ніобід створив свою композицію під впливом цього революційного нововведення в живописі. На жаль, ця робота дає лише туманне уявлення про знаменитий живопис тих років, з якого, за кількома винятками, ми знаємо лише імена художників і сюжети картин. Ми вже ніколи не зможемо насолодитися багатобарвністю картин Полігнота, не кажучи вже про його славетних зображень людських фігур. Образ Ніоби в живописі Легенда про Ніобу набула великої популярності за часів Античності у багатьох видах образотворчого мистецтва, а саме у живописі. Анонімний античний вазописець Майстер Ніобід, який жив у 2пол. V ст. до н. е. Прізвище він отримав завдяки його найкращій роботі - розпису вази про вбивство дітей Ніоби. Антична ваза-кратер була створена прибл. у 460-450 рр. до н. е. Живописець дотримувався вершини строгого стилю ранньої класики. Розпис наділений чіткістю та зрозумілістю змісту, не зважаючи на велику кількість персонажів. Очевидно він черпав натхнення, милуючись фресками розписаними в Афінах і Дельфах. На одній стороні кратера змальована жорстока сцена вбивства Аполлоном і Артемідою дітей Ніоби. За легендою, зухвала Ніоба зневажала Лето, за що і поплатилася життям коханого чоловіка, царя Амфіона та всіх дітей. На даний час антична ваза-кратер зберігається у французькому музеї, Луврі. https://www.beazley.ox.ac.uk/images/pottery/painters/keypieces/tiverios/27-p168-medium.jpg В образотворчому мистецтві Доля Ніоби та її дітей була однією з улюблених тем античного мистецтва. Наприклад, у галереї Уффіці у Флоренції знаходиться відомий гурт Ніобіда; у Ватикані - «Дочка Ніоби, яка тікає»; в Дрездені та Мюнхені - дві фігури убитих синів. Частини групи, що зберігаються в Уффіці, зображують Ніобу з притуленою до неї дочкою, шість синів, трьох дочок і педагога. Вся ж група складалася, цілком ймовірно, з 16 фігур: 8 чоловічих і 8 жіночих. Історики мистецтва ще не прийшли до остаточного висновку щодо того, кому з грецьких скульпторів належав оригінал, повторенням якого є фігури Ніобіда, які дійшли до нас - Праксітелю чи Скопасу. В Ермітажі знаходиться фриз, на якому зображені Ніоба та ніобіди, а також барельєф « Загибель Ніобід». В музиці Композитор у стилі бароко Агостіна Стеффані у 1688 році в Мюнхені вперше показав світові оперу під назвою «Ніоба, цариця фіванська». За цим сюжетом також написана опера Адріана Хельцького «Гібрис/Ніоба» у 2008 році. А композитор Бенджамін Бріттен присвятив Ніобі одну з шести метаморфоз Овідія, а саме третю. Ніобіди У грецькій міфології Ніобіди були синами, які були у Ніоби з Амфіоном. У міфі говориться, що Ніоба висміювала Лето, тому що у неї було лише дві дитини: Артеміда і Аполлон, в той час як у неї їх було багато (від дванадцяти до двадцяти, відповідно до різних джерел). Щоб покарати її, Аполлон і Артеміда вбили майже всіх дітей Ніоби, залишивши в живих тільки двох з них. Аполлон убив хлопчиків, поки вони займалися легкою атлетикою, залишивши в живих тільки Амікласа. Артеміда же в свою чергу вбила дочок, залишивши в живих лише Мелібею (також відому як Клоріс). У класичних авторів існують розбіжності в кількості дітей, які мали Ніоба: Гомер дає дванадцять, Хесод двадцять, Геродот п'ять, псевдо-Аполодор шістнадцять і Евріпід чотирнадцять, що є найбільш прийнятною версією. Вважається, що половина дітей - чоловіки, а інша - жінки. Різновиди кінцівки міфу про Ніобу. Приголомшений загибеллю дітей, Амфіон наклав на себе руки, а сама Ніоба скам’яніла від горя і у вічній тузі проливала сльози про загибле потомство (Гомер, «Іліада»). Така версія цього міфу у Гомера. Існувала версія міфу, згідно якої Артеміда зглянулася над самою молодшою донькою Ніоби, а також варіант, за яким у живих залишився молодший син (Аполлодор; Павсаній). ==Притчовий характер повісті О. Кобилянської «Ніоба»== Ольга Кобилянська зверталася у своїй творчості до нових засад поетики. У творах письменниці відбувалися процеси жанрових взаємопроникнень (новела, повість — у баладу, казку, притчу). Отже, актуальним є інтерпретація її повісті «Ніоба» у світлі притчових параметрів, а мета статті — здійснити жанровий аналіз твору. Завдання: виявити притчові ознаки повісті «Ніоба»; здійснити формо-змістовий аналіз твору; дослідити його проблематику. Повість, на думку літературознавців, бере свій початок у жанрі чарівної казки та притчі. Аналізуючи у світлі сказаного твір «Ніоба», можна дійти висновку, що повість має виразний притчовий характер. Прагнення О. Кобилянської осягнути буття людини у всій повноті спричинило появу такої властивості її повісті, як притчевість. Це знайшло свій відбиток у сюжеті, моделюванні героїв-типів, композиції. Завдяки притчевості у повісті створюється ефект двоплановості: співіснують план зображення та глибокий ідейний концептуальний підтекст, який висвітлює авторське бачення щодо порушеної у творі проблеми. Відомо, що для написання «Ніоби» О. Кобилянська використала реальні життєві факти. Конкретний матеріал автор осмислює в контексті проблем вселюдського значення, прагнучи зрозуміти, що було причиною нещасливої долі всієї родини Яхновичів. Структура повісті являє собою систему паралельних ліній — історій життя кожного з персонажів. Сюжету «Ніоби» властива фрагментарність. Головна героїня твору А. Яхнович розповідає про долю членів своєї сім’ї так, що ця оповідь набуває вигляду окремих історій персонажів. Кожна життєва історія ілюструє конкретну лінію поведінки, а ситуація вибору, в якій опиняються всі без винятку діти сім’ї Яхновичів, розкриває їх морально-етичну позицію та світоглядні принципи, і змушує читача зробити певні висновки. Основна проблема повісті — це «відхід» дітей від батьківського життєвого досвіду, усталених морально-етичних традицій, своєрідний протест проти наперед визначеного життєвого устрою. У «Ніобі» батьки Яхновичі — утілення патріархальних життєвих принципів. Вони — побожні, чесні люди, які «знали в житті лиш одну церков, одну дорогу, одну ціль… знали «так» або «не так» і так проживали, доки господь позволив» (виділення наше — О.К.) 3, 264. До традиційних життєвих цінностей, які вони вважали непорушними та надійно випробуваними власним досвідом, вони схиляли й своїх дітей. Проте, як зауважує Осип, попри всі намагання батьків, кожен обрав свій шлях у житті. Причина порушення усталеного патріархального порядку в кожного з дітей великої родини своя, але наслідок один — скалічене життя. Нещастя тягне за собою порушення родового закону (Осип); нехтування людською природою заради ідеї, яка нівелює любов до життя (Василь); слабкість волі й сила пристрасті (Андрій); улаштування особистого щастя на знедоленні ближнього (чоловік Марії); ігнорування реального життя та визнання тільки ідеального (Зоня). Усе це стало причиною трагедії талановитих від природи дітей Яхновичів. Герої повісті «Ніоба», як і образи притчі, — сформовані типи, що постають суб’єктами морально-етичного вибору. Життєвий вибір, як зазначено вище, зробили всі герої повісті. Виняток не становить і наймолодша донька Зоня. Її історія виступає антипаралеллю до образу Олени Ляуфлер із повісті «Людина». Олена мріяла про духовне життя і не замислювалась над тим, що ідеали не завжди можуть перетворюватися на життєву реальність. Проте скрутне матеріальне становище сім’ї Ляуфлерів змушує Олену змінити життєві принципи. У «Ніобі» героїня в іншій ситуації. Волею випадку Зоня потрапляє в родину заможних свояків і має можливість усебічно розвиватися. Надійно захищена від усіх негараздів життя щирою опікою свого дядька дівчина вивчає іноземні мови, пізнає європейську літературу тощо. Як і сама О. Кобилянська, Зоня любить самоту, що дає їй можливість заглибитись у свій внутрішній світ, вирішити екзистенційне питання: хто я є насправді? Через те, можливо, у фіналі героїня «Ніоби» робить вибір на користь краси та мистецтва. Дівчина розриває заручини з майбутнім богословом Олексою, бо буденність дала б про себе знати у їхньому житті. Якщо б у повісті «Ніоба» Зоня потрапила в умови, у яких опинилася Олена Ляуфлер, то, мабуть, фінал був би такий, як і в «Людині», бо героїня любить своїх рідних і навряд чи залишилась би байдужою до їхніх страждань. Доля Олени, з точки зору патріархального світогляду її родичів, — щаслива (дівчина одружилася із заможним лісничим). Доля Зоні також складається зовні добре. Але у першому і у другому випадку на героїнь чекає безрадісне життя. Причиною трагедії є невміння героїв віднайти гармонію як основу людського існування. Як зазначає Ю. Клим’юк, притчевість, є одним із видів художнього узагальнення. Вона має зв’язок із міфологізмом у літературі 2, 446. Це спричиняє безпосереднє звернення до поетики притчі, виступає як закономірність міфологізації художнього твору. Повість відсилає нас до грецького міфу про Ніобу, що була дружиною Амфіона і мала дванадцятеро дітей, які загинули. Її чоловік, вражений загибеллю дітей, покінчив життя самогубством, а сама Ніоба скам’яніла від горя 5, 401. Причиною нещастя є зухвалість матері, яка наважилася вихваляти своїх дітей, зневаживши цим богиню Лето, яка мала тільки двох дітей: Артеміду й Аполона, які жорстоко помстилися за образу матері й в один день стрілами знищили всіх дітей Ніоби. У межах міфу до трагедії спричинилася Ніоба, яка спровокувала небожителів до помсти. Можливо, Анна Яхнович також неусвідомлено спричинилася до трагедії власних дітей, постійно наголошуючи на їх винятковості. Л. Ніковський, який теж звернув увагу на це, зауважив, що особливою винятковістю діти справді не відзначалися. Материнська ілюзія послугувала причиною великих сподівань, які, можливо, насправді не могли здійснитися. З одного боку, традиційна атмосфера сім’ї для дітей великої родини виявилася несприятливою для наслідування: діти всі як один своїм життєвим вибором заперечують її, з іншого — бажаний власний вибір виявився нежиттєздатним. Вочевидь, істина — у пошуку гармонії між традицією та новацією, матеріальним і духовним, земним і небесним. Отже, ретельний аналіз тексту «Ніоба» можливо здійснити, залучивши художній досвід притчі, власне, притчевість, як якість художньої структури повісті, яка виступає характеристикою ідейно-змістового наповнення твору. http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Litpro_2015_5_6.pdf 25.https://en.m.wikipedia.org/wiki/Niobe#/media/File%3ASommer%2C_Giorgio_(1834-1914)-_n._2990-Niobe_madre-_Firenze.jpg 26.https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Галерея_Уффіці

Капніст Марія Ростиславівна Марі́я Ростисла́вівна Капні́ст (справжнє ім'я: Маріетта Ростиславівна Капніст; — ) — українська акторка театру і кіно, заслужена артистка УРСР, шляхтянка, донька графа; праонука українського поета, драматурга і громадсько-політичного діяча Василя Капніста. Жертва сталінського терору і в'язень ГУЛАГу. Життєпис Дитинство Маріетта Ростиславівна Капніст народилася 22 березня 1914 року в Санкт-Петербурзі, в особняку на Англійській набережній, у родині графа Ростислава Ростиславовича Капніста (1875–1921), нащадка українського дворянського роду, засновники якого були вихідцями з грецького острова Занте (нині — Закінф), що належав Венеційській республіці. Граф мав великі землеволодіння у Хорольському повіті Полтавської губернії. Надавав фінансову допомогу революціонерам, допомагав більшовикам ввозити з-за кордону примірники газети «Искра». Двоюрідний прадід Марії (рідний брат її прадіда Петра Васильовича Капніста) — український поет, драматург і громадсько-політичний діяч Василь Васильович Капніст (1758–1823). Мати Марії — Анастасія Дмитрівна Байдак (1882–1930) — із роду кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, гетьмана Павла Полуботка та козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських. Знала 8 мов. Марія була п'ятою і найменшою дитиною в сім'ї. Мала старшу сестру Єлизавету, а також трьох братів — Василя, Григорія та Андрія. До семи років жила в Санкт-Петербурзі, у сімейному особняку на Англійській набережній. В гості до Капністів приходили найвідоміші городяни, серед яких був і Федір Шаляпін, закоханий у Анастасію Дмитрівну. Звернув увагу Шаляпін і на юну Мірочку (так Маріетту звали рідні та друзі). Давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі. Батьки Марії Капніст1900-ті-1910-ті Будинок Капністів на Англійській набережній уСанкт-Петербурзі2016 Марія Капніст із братами та старшою сестроюкінець 1910-х Марія Капніст із братамита старшою сестроюкінець 1910-х-початок 1920-х Після Жовтневого перевороту родина переїхала на дачу в Судак, де жила бабуся. З 1920 року, коли більшовики захопили Крим, граф Капніст мав, як і всі дворяни, ходити в місцеву управу відзначатися. 13 січня 1921 року більшовики розстріляли графа — за звинуваченнями у допомозі Добровольчій армії та активну участь у повстанні кримських татар 1918 року (реабілітований 29 червня 1995 року прокуратурою Автономної республіки Крим). Перед розстрілом граф три тижні провів у підвалі судакської ЧК разом з Аделаїдою Герцик. «Графу К.» присвячений перший з п'яти «Підвальних нарисів» Аделаїди Герцик, що має назву «Todesreif» (з німецької — «Готовий до смерті») — у ньому вона описує останні дні життя Ростислава Капніста і його побачення з дітьми. Марія Капніст про смерть батька розповіла журналістам таке: У 1921 році більшовики також зруйнували дачу-особняк Капністів. Марії, її мамі та братам вдалося уникнути арешту. Кілька років овдовіла Анастасія Байдак викладала в Криму, щоб заробити на життя. Навчання Марія у 1920-ті-1930-ті Перший вирок — 8 років таборів1942 У 1927 році захворіла тітка у Києві — Марія переїхала до неї. Закінчила у Києві трудову школу, але мріяла про театр. Вирішила повернутися до Ленінграду, де вступила до театральної студії Юрія Юр'єва при Ленінградському драматичному театрі імені Олександра Пушкіна. Але студію закрили — тому знову повернулася до Києва, вийшла заміж (в інтерв'ю, де про це зізналася — не поточнила, за кого саме вийшла) і вступила на фінансовий факультет Інституту народного господарства. Та вчитися на фінансиста Марії було «нудно» — і вона знову повернулася до Ленінграду і вступила до театрального інституту. У місті зустріла колишнього шанувальника своєї старшої сестри Єлизавети — інженера-електрика Георгія Холодовського, знайомого ще по Судаку. Між ними зав'язалися романтичні стосунки. У 1934 році, коли вбили Сергія Кірова, який дружив з родиною Капністів, знову почалася чистка неблагонадійних. Тоді ж Марія відмовила Лаврентію Берії, який звернув на неї увагу під час змагань на стадіоні: Марія мала вражаюче волосся — коси, товщиною в руку, і ефектну пишну фігуру (важила тоді більше 90 кілограмів). Зрештою, через дворянське походження, — її виключили з театрального інституту із забороною мешкати у Ленінграді. Змушена повернутися до Києва. Працювала бухгалтером у Києві, пізніше — у Батумі (Грузія). Табори У 1937 році — перший арешт. Але згодом Марію відпустили. 27 серпня 1941 року — заарештована знову. За «антирадянську пропаганду». Засудили, за статтею 58-10 частина 1 («пропаганда і агітація, що містять заклик до повалення радянської влади»), до 8-ми років виправно-трудових таборів. У 1950 році, у тюремній лікарні Степлагу, в Казахстані, де жила на поселенні й працювала у вугільних копальнях, народила доньку Радиславу (скорочено — Рада). Батьком дівчинки був вільнонайманий польський інженер, шляхтич, Ян Волконський, який любив Марію. Про своє народження і батька Радислава розповідала журналістам таке: Ян Волконський пропонував Марії заміжжя, але вона відмовилася. За даними доньки — через те, що не могла забути Георгія Холодовського, який всі табірні роки підтримував її посилками — надсилав переважно сухарі, сухофрукти та цибулю, що рятували від голоду і цинги. Коли Раді виповнилося три роки, Яна Волконського розстріляли. Ось як Марія Капніст згадувала той період: 27 серпня 1949 року звільнена зі Степлагу і направлена на поселення в село Казачинське Казачинского району Красноярського краю. Вдруге засуджена у грудні 1951 року. Десять років таборів отримала за те, що заступилася за доньку: побачила, як її ображає вихователька в дитячому садку, і накинулася на жінку з кулаками. Вихователька, яка виявилася коханкою кадебіста, потім довго лежала в лікарні. Доньку відібрали і відправили до дитбудинку. Якого саме — матері не повідомили. Дівчинку розшукала табірна подруга Марії Капніст — Валентина Базавлук, яка вже відбула свій термін і саме мала вийти на волю. Вона знайшла Раду в Єсаулівському дитбудинку під Красноярськом і домоглася її переведення в дитбудинок у Харкові, де сама жила. Валентина Базавлук відвідувала Раду щодня, а на вихідні — забирала до себе. Також подруга Марії поїхала до Москви, де змогла потрапити на прийом до Анастаса Мікояна. Серед іншого, поскаржилася йому на незаконне ув'язнення Капніст. Мікоян почав з'ясовувати, чому Марія стільки років знаходиться в таборах. Завдяки його втручанню її звільнили раніше — 10 лютого 1956 року, з Ангарлагу Іркутської області (у таборі вона мала бути до 1963 року). Після звільнення Марія поїхала до Москви. На вокзалі її зустрічав Георгій Холодовський. Дуже постарілу жінку — спочатку не впізнав. Ця зустріч шокувала Марію. Ось як вона описувала її журналістам: З Холодовським потім дружили все життя, їздили один до одного в гості. Він кілька разів пропонував одружитися, але Марія не давала згоди. Реабілітація ігумені у фільмі «Таврія»1959 У тому ж 1956 році поїхала до Києва. Оселилася у своєї подруги з 1930-х років Анни Пильняк на Деміївці (тоді — Сталінці) в приватному будинку. Працювала масажисткою, почала зніматися у кіно (перша роль-епізод — у фільмі 1956 року «Одна ніч» режисерів Максима Руфа та Олександра Музіля). За порадою знайомих — потрапила на прийом до письменника і академіка Миколи Бажана, якому розказала про свої поневіряння. За його сприяння Спілка радянських письменників України оформила Марію Капніст опікуном дружини одного з письменників, яка жила на Гоголівській вулиці в одноповерховому будинку «з примітивними зручностями». У 1958 році — реабілітована. Постановою Верховного суду РРФСР вирок і всі наступні рішення у справі Капніст були скасовані і справу щодо неї припинено за відсутністю складу злочину. З 1960 року — штатна актриса Театру кіноактора Кіностудії імені Олександра Довженка. Їй діставалися переважно невеликі ролі та епізоди. Забрати доньку з харківського дитбудинку не змогла, оскільки їй видали довідку про те, що вона не може виховувати дитину — через порушення нервової системи. Також не мала постійної зарплатні і впорядкованого режиму життя — постійно їздила у відрядження на зйомки. Врешті — Раду удочерила Валентина Базавлук. Про свої перші зустрічі з мамою Рада згадувала так: Відносини матері і доньки налагодились, тільки коли Радислава стала підлітком. Із 1980 року Капніст — член Спілки кінематографістів України. Із 1988 — Заслужена артистка УРСР. Ось як відгукувалася про неї художниця Тетяна Голембієвська: За словами Радислави, Марія Капніст була віруючою людиною і ніколи не розлучалася з фамільною іконкою Козельщанської Божої Матері, завжди давала милостиню. Також, навіть у 70 років, мала дівочу фігуру, легко робила «берізку», гарно плавала і займалася йогою. Смерть Після таборів — ніколи не користувалася метро та підземними переходами — вони нагадували їй шахти Казахстану На початку жовтня 1993 року потрапила в ДТП — у Києві, неподалік Кіностудії імені Олександра Довженка, намагалася перейти проспект Перемоги, але потрапила під колеса автомобіля. Лікарі нічого вдіяти вже не змогли — 25 жовтня 1993 року Марія Капніст померла в Олександрівській лікарні. Останні хвилини життя мами Радислава Капніст згадувала так: Похована Марія Капніст у родовому селі Велика Обухівка, на Полтавщині, на родинному цвинтарі Капністів, поруч з прадідом, Василем Васильовичем Капністом. Родина Мала старшу сестру Єлизавету (1904–1921) та трьох братів — Василя (1907–1926), Григорія (1908–1976) та Андрія (1910–1989). Єлизавета померла у 1921 році, через два дні після розстрілу батька, від «нервового раптового паралічу». Василь, за даними «Літературної газети», — потонув, а Андрій змінив графське прізвище на Копніст. Григорій з 1922 року працював чорноробом по радгоспам і в лісництвах, з 1925 року, після закінчення школи, — рахівником в екскурсійному бюро, з осені — в дорожньому відділі комунального господарства в Москві. Потім — техніком-топографом в бюро «Волгостроя». 26 квітня 1930 року — арештований в Москві, засуджений до 3 років заслання і відправлений в Східносибірський край. Пізніше — звільнений, працював топографом. Помер у Ярославлі у 1976 році. У 1950 році Марія народила доньку Радиславу. Ім'я дівчинці дала на честь героїні оповідання Максима Горького «Макар Чудра». Радислава закінчила Харківський політехнічний інститут, працювала на Харківському авіаційному заводі інженером-технологом. Має двох синів — Ростислава та Георгія Капніста. Та двох онуків — Ярослава Ростиславовича та Ростислава Ростиславовича (останній народився 22 березня 1996 року, в день народження Марії Капніст). Ось що у 2005 році Радислава Капніст розповіла про своїх дітей на онуків журналістам: Вшанування пам'яті Поштова марка України, випущена до сторіччя від дня народження Марії Капніст2014 * Марії Капніст присвячено документальний фільм «Марія Капніст. Три свята» українського режисера Віктора Василенка (1989). * Марії Капніст присвячено документальний фільм «Горда сльоза» українського режисера Сергія Дарійчука (2009). * 16 травня 2014 року Укрпошта ввела в обіг поштову марку № 1370 «Марія Капніст. 1914–1993. 100 років від дня народження». * 13 вересня 2014 року на будинку № 27/5 по вулиці Василя Липківського до століття від дня народження Марії Капніст, урочисто відкрили меморіальну дошку, присвячену акторці. * 15 листопада 2018 року депутати Київської міської ради перейменували вулицю Желябова (названу на честь російського революціонера-народника Андрія Желябова) на вулицю Марії Капніст. Фільмографія Марія Капніст зіграла у понад 120 художніх фільмах і створила галерею гострохара́ктерних образів у кіно — графинь, дам, монахинь, відьом, циганок і чарівниць. Фільм роль рік режисер кіностудія Одна ніч епізод 1956 Олександр Музіль, Максим Руф Ленфільм Дорогою ціною циганка 1957 Марко Донський ім. О. Довженка Під золотим орлом піаністка 1957 Марія Афанасьєва ім. О. Довженка Проста річ гостя 1958 Тамаз Меліава ім. О. Довженка Іванна монахиня 1959 Віктор Івченко ім. О. Довженка Таврія ігуменя 1959 Юрій Лисенко ім. О. Довженка Далеко від Батьківщини мадам Дюваль 1960 Олексій Швачко ім. О. Довженка Кров людська — не водиця солдатка 1960 Микола Макаренко ім. О. Довженка Летючий корабель чаклунка 1960 Михайло Юферов, Артур Войтецький ім. О. Довженка Роман і Франческа епізод 1960 Володимир Денисенко ім. О. Довженка Дмитро Горицвіт матір куркуля 1961 Микола Макаренко ім. О. Довженка За двома зайцями пані в ілюзіоні 1961 Віктор Іванов ім. О. Довженка Ми, двоє чоловіків пасажирка (стара з гусаком) 1962 Юрій Лисенко ім. О. Довженка Рибки захотілось теща 1963 Микола Шейко ім. О. Довженка Срібний тренер служниця 1963 Віктор Івченко ім. О. Довженка Ключі від неба лаборантка 1964 Віктор Іванов ім. О. Довженка Лушка швея-модистка 1964 Леопольд Бескодарний, Ігор Самборський ім. О. Довженка Тіні забутих предків епізод 1964 Сергій Параджанов ім. О. Довженка Війна і мир пані на балі 1965 Сергій Бондарчук Мосфільм До уваги громадян та організацій стара біля дошки оголошень 1965 Артур Войтецький ім. О. Довженка Немає невідомих солдат пильна громадянка 1965 Суламіф Цибульник ім. О. Довженка Хочу вірити сусідка 1965 Микола Мащенко ім. О. Довженка Інститутка панянка Укртелефільм Їх знали тільки в обличчя піаністка 1966 Антон Тимонішин ім. О. Довженка Білі хмари лікар 1968 Роллан Сергієнко ім. О. Довженка Великі клопоти через маленького хлопчика учителька 1968 Олександр Муратов, Веніамін Васильківський ім. О. Довженка Падав іній стара 1968 Віктор Івченко ім. О. Довженка Помилка Оноре де Бальзака кузина Бетті 1968 Тимофій Левчук ім. О. Довженка Сини йдуть у бій Харитониха 1969 Віктор Туров Беларусьфільм В'язні Бомона староста барака 1970 Юрій Лисенко ім. О. Довженка Мир хатам, війна палацам монахиня 1970 Ісаак Шмарук ім. О. Довженка Олеся Мануйлиха 1970 Борис Івченко ім. О. Довженка Салют, Маріє! епізод 1970 Йосип Хейфіц Ленфільм У тридев'ятому царстві... пасажирка літака;фрейліна в помаранчевому 1970 Євген Шерстробитов ім. О. Довженка Ваша честь епізод Одеська Де ви, лицарі? Парасковія Іллівна, сусідка Ковальчука і Голубчика 1971 Леонід Биков ім. О. Довженка Руслан і Людмила Наїна 1971 Олександр Птушко Мосфільм Віра, Надія, Любов стара в лікарні 1972 Ісаак Шмарук ім. О. Довженка Пропала грамота відьма 1972 Борис Івченко ім. О. Довженка Це солодке слово — свобода! епізод 1972 Вітаутас Жалакявічус Литовська, Мосфільм Кортик графиня 1973 Микола Калінін Беларусьфільм Горя боятися — щастя не бачити придворна пані царя Дормідонта 1973 Віктор Туров Беларусьфільм Новосілля. Хроніка подільського села Фекла 1973 Василь Ілляшенко ім. О. Довженка Стара фортеця Раневська 1973 Олександр Муратов ім. О. Довженка Біле коло сварлива баба 1974 Юрій Лисенко ім. О. Довженка Бронзовий птах графиня Софія Павлівна 1974 Микола Калінін, Володимир Корш-Саблін Беларусьфільм Кохання з першого погляду чарівниця 1975 Резо Есадзе Грузія-фільм Пам'ять землі баба Орися 1976 Борис Савченко ім. О. Довженка Синій птах| 1976 Джордж К'юкор Ленфільм, 20th Century Fox, Тауер Інтертеймент, Вінкс Філм Табір іде в небо Ізергіль 1976 Еміль Лотяну Мосфільм Квартет Гварнері графиня 1977 Вадим Костроменко Одеська Нісенітниця акторка 1977 Михайло Іллєнко ім. О. Довженка Солдатки тітка Марина 1977 Валентин Козачков Одеська Якщо ти підеш... тітка Марфа 1977 Микола Літус, Віталій Шунько ім. О. Довженка Дике полювання короля Стаха економка 1979 Валерій Рубінчик Беларусьфільм Циркаченя бабуся 1979 Володимир Бичків ім. М. Горького Циган стара циганка 1979 Олександр Бланк Одеська Скарбничка клієнтка Кокареля графиня 1980 Михайло Григор'єв, Володимир Савельєв ім. О. Довженка Капіж епізод 1981 Андрій Бенкендорф ім. О. Довженка Андрій і злий чарівник стара 1981 Геннадій Харлан Беларусьфільм Повернення Баттерфляй хатня господиня 1982 Олег Фіалко ім. О. Довженка Подолання епізод 1982 Микола Літус, Іван Симоненко ім. О. Довженка Усмішки Нечипорівки Секлета 1982 Олег Бійма Укртелефільм Вечори на хуторі біля Диканьки стара на весіллі 1983 Юрій Ткаченко Укртелефільм Комічний коханець, або Любовні витівки сера Джона Фальстафа пані у вуалі 1983 Валерій Рубінчик ТО Екран Володьчине життя учителька німецької мови 1984 Анатолій Буковський ім. О. Довженка Іванко і цар Поганин Сова 1984 Борис Небієрідзе ім. О. Довженка Шанс Міліца Федорівна 1984 Олександр Майоров Мосфільм Спокуса Дон-Жуана епізод 1985 Григорій Колтунов, Василь Левін Одеська Золотий ланцюг гостя Евереста Ганувера 1986 Олександр Муратов ім. О. Довженка Місяць у повні. Ноктюрн епізод 1986 Анатолій Степаненко ім. О. Довженка Поруч з вами епізод 1986 Микола Малецький ім. О. Довженка Прем'єра у Сосновці костюмер обласного театру 1986 Аркадій Микульський ім. О. Довженка Двоє на острові сліз жінка на цвинтарі 1986 Віктор Дашук Беларусьфільм Нові пригоди янкі при дворі короля Артура фатум; лицар; ігуменья 1987 Віктор Гресь ім. О. Довженка Прощавай, шпана замоскворецька… баба Роза 1987 Олександр Панкратов ім. М. Горького Пуща економка 1987 Валентин Врагов Беларусьфільм Борис Годунов (фільм-опера) епізод 1987 Борис Небієрідзе Укртелефільм Галявина казок стюардеса;реєстратор шлюбу;бабуся з дитиною 1988 Леонід Горовець, Микола Засєєв-Руденко ім. О. Довженка, Держтелерадіо СРСР Історія однієї більярдної команди ворожка Аманда 1988 Себастьян Аларкон Мосфільм Чоловік для молодої жінки Надірова 1988 Джахангір Мехдієв Азербайджан-фільм Етюди про Врубеля епізод 1989 Леонід Осика ім. О. Довженка Сіроманець епізод 1989 Петро Марусик ім. О. Довженка Відьма відьма 1990 Галина Шигаєва ім. О. Довженка Два патрони на мамонта Явдоха 1990 Олексій Плугар Ялтафільм Мистецтво жити в Одесі Маня 1990 Георгій Юнгвальд-Хількевич Одеська Анна Карамазофф бабуся Соня 1991 Рустам Хамдамов Мосфільм, Victoria film Білі одежі стара — хатня робітниця Туманової 1991 Леонід Білозорович Беларусьфільм Екстрасенс епізод 1991 Геннадій Глаголєв Одеська, ФБ-33 Лох — переможець води член мафії 1991 Аркадій Тигай Ленфільм Людожер Катерина Федорівна Жгутовастара політкаторжанка 1991 Геннадій Земель Катарсис Мічені бабуся у взуттєвій майстерні 1991 В'ячеслав Сорокін Ленфільм Серця трьох стара сеньйора Солано 1992 Володимир Попков ім. О. Довженка, Ялтафільм Темні води мати — ігуменя 1993 Маріано Баіно Віктор Зуєв продакшн ЛТД Шанс стара Притча про світлицю епізод 1994 Василь Ілляшенко ім. О. Довженка Див. також * Капністи Примітки Джерела Основні * Азаров И. Мария Капнист — графиня из ГУЛАГа // Литературная газета. — 2016. — №13. * Білан А. Дарувати силу іншим (Видатній жінці і актрисі Марії Ростиславівні Капніст виповнилося б 85 років) // Українська культура. — 2000. — №3. — С. 18. * "В огні неспалима". Марія Капніст: Інформаційно-бібліографічний список. — К., 2012. — 8 с. * Капніст Марія Ростиславівна // — С. 286. * Капніст Марія Ростиславівна // Митці України: енциклопедичний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — Київ: "Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана", 1992. — С. 287. * Капнист М. Р. В огне непоколебимы / беседу вела Л. Ельникова // Кино: политика и люди (30-е годы): К 100-летию мирового кино. — М.:Материк-НИИ киноискусства, 1995. — С. 175-179. * Капніст Марія // УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999. — С. 607. * Капніст Р. О., Іваницький О. О. Капніст Марія Ростиславівна // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. * Капніст Р. О., Іваницький О. О. Капніст Ростислав Ростиславович // Енциклопедія Сучасної України / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. * Капнист Ростислав Ростиславович // Реабилитированные историей. Автономная Республика Крым: Книга третья. — Симферополь: АнтиквА, 2006. — С. 105-106. — ISBN 978-966-2930-25-2 * Костенко Т. «С любовью, твоя баба Яна»: так подписывала свои письма дочери актриса Мария Капнист, которой 22 марта исполнилось бы 94 года // Комсомольская правда. — 2007. — 24 березня. — С. 5. * Кучерявий О. Останні інтерв’ю й остання роль матері Марії // Українська культура. — 1994. — № 9/10. — С. 19-20. * Леонтович О. Моя тітонька Міра... // Кіно-Театр. — 2009. — № 3. — С. 15-17. * Леонтович О. Та, що несла людям жайворонків // Слово просвіти. — 2003. — 9-15 квітня. — С. 9. * Лисниченко И. Когда на вечере в доме кино объявили, что Мария Капнист умерла, у ее знакомой прямо в зале… треснуло серебряное колечко, однажды приглянувшееся знаменитой актрисе: ровно 10 лет назад, 25 октября 1993 года, ушла из жизни Мария Капнист, игравшая графиню в «Бронзовой птице» и колдунью Наину в «Руслане и Людмиле» // Факты и комментарии. — 2003. — 25 жовтня. — С. 6. * Лисниченко И. Посетив Францию после 20 лет сталинских лагерей, графиня Капнист жаловалась: «За границей жить не могу! Так и не привыкла выключать за собой свет!» // Факты и комментарии. — 2003. — 21 березня. — С. 28. * Литвиненко Т. «Проста історія» однієї дворянки (Марія Ростиславівна Капніст) // Кіно-Театр. — 2003. — № 2. — С. 56-57. * Мария Капнист. Графиня рудников // Капков С.В. Эти разные, разные лица: Легенди советского кино. — М.: Алгоритм, 2001. — С. 355-368. — ISBN 5926500419 * Про долю актриси Марії Капніст (За участи Раїси Недашківської) // Територія кіно. Авторська програма Сергія Тримбача (телеканал «Культура»). — 2017. — з 08.37 по 18.45. * Самолевская О. Главная роль Марии Капнист // День. — 2014. — 23 грудня. * Скалій Р. Мозаїка спогадів про Марію Капніст // Кіно-Театр. — 2007. — № 5. — С. 25-28. * Топачевський А. Мистецьке коло козацького роду // Слово «Просвіти». — 2009. — №30 (30 липня — 5 серпня). — С. 10. * Цимбал Г. «Не смейтесь над старостью человека, чьей молодости вы не видели» // Сегодня. — 2002. — 15 лютого. — С. 11. * Цимбал Г. Рада, дочь знаменитой актрисы графини марии капнист: «Когда мама отказалась делать аборт, ее начали пытать: опускали в ледяную ванну и избивали ногами» // Факты. — 2005. — 21 березня. * Чабан Н. Мария Капнист. В огне непоколебимая // Зоря. Область. — 2014. — 9 липня. — С. 8. * Шостак Н. Актерский талант заметил Шаляпин, а Берия сослал в лагеря // КП в Украине. — 2013. — 30 жовтня. Додаткові * Журавлева Л. Родовое проклятие колдуньи Наины // Караван историй. — №3. — С. 114-133. * Капніст Марія Ростиславівна // Спілка кінематографістів України: довідкове видання / редкол.: Т. В. Левчук (відп. ред.) та ін.; вступ. ст.: Н. М. Капельгородської, А. І. Щербака; авт.-упоряд.: Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, Є. Н. Махтіна. — Київ: Мистецтво, 1985. — С. 68—69. * Капнисты // Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. — Киев, 1910. — С. 295. * Кочевська Л. Марія Капніст. Сторінки незвичайної долі: спогади. — К.: Фотовідеосервіс, 1994. — 109 с. * Лазечко П. Капністи: меценати української культури // Дзвін. — 2003. — №4. — С. 111-113. * Марія із роду Капністів // Убийвовк Л. Жінки незвичайної долі. — Полтава: Форміка, 2007. — С. 72-85. * Марія Ростиславівна Капніст // Славетний рід Капністів / Ред. Т. Бойко. — Миргород, 2008. — С. 23-29. * Панкратьєв С. Голгофа Марии Капнист // Правда Украины. — 2005. — 8-14 грудня. — С. 24. * Панкратьєв С. Марія з роду Капністів // Літературна Україна. — 2005. — 21 квітня. — С. 8. * Рудченко Н. Марія з роду Капністів // Прапор перемоги (Миргород). — 2005. — 27 квітня. * Рясний А. Графиня, актриса, каторжанка … // Село полтавське. — 1995. — 30 березня. — С. 4. * Рясний А. Сторінки незвичайної долі // Зоря Полтавщини. — 1995. — 6 червня. — С. 4. * Топачевський А. Рід Капністів // Літературна Україна. — 1998. — 26 березня. * Цимбал Г. В огне непоколебимая // Натали. — 2005. — № 7. — С. 108-115. * Чабак Р. Графиня, яка заходила до клітки з тигром // Вечірній Київ. — 2003. — 31 жовтня. — С. 3. * Яремчук А. Марія з роду Капністів // Новини кіноекрана. — 1988. — № 8. — С. 11-13. Посилання * * Марія Капніст на сайті kino-teatr.ru * Марія Капніст на сайті peoples.ru * Марія Капніст на сайті «Бессмертный барак»

Кащенко Микола Феофанович Кащенко Микола Феофанович ( , Московка — 29 березня 1935, Київ) — біолог, один з перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (1913 — акліматизаційний розсадник культурних рослин; 1919 — Акліматизаційний сад ВУАН). Разом з вченим В. О. Караваєвим створив зоологічний музей і був першим його директором (1919—1926). Життєпис М. Ф. Кащенко народився 25 квітня (7 травня) 1855 року в селі Московка на Катеринославщині (нині Вільнянського району Запорізької області. Вищу медичну освіту здобув у Московському університеті, до медфакультету якого він вступив після закінчення зі срібною медаллю Катеринославської гімназії. За документами Державного архіву Києва, він переводиться на медичний факультет імператорського Харківського університету, який закінчив у 1880 році і був «удостоен степени лекаря и звания уездного врача». Будучи ще студентом четвертого курсу, у липні-серпні 1878 року він на практиці удосконалює свої медичні знання під час російсько-турецької війни на посаді помічника ординатора у Кавказькому Військовому тимчасовому Джажурському госпіталі № 2. Учень професорів А. П. Богданова та З. І. Стрельцова, талановитий юнак вже зі студентської лави займається науковими дослідженнями. У рік закінчення вишу виходить його перша наукова друкована праця. За пропозицією управляючого Харківським навчальним округом за № 3650 від 12 червня 1881 року молодий вчений наполегливо працює в ембріологічному кабінеті університету. І вже майже через рік, 8 квітня, його залишають як професорського стипендіата. Професор З. І. Стрельцов влаштовує його домашнім лікарем у приватний пансіон мадам Бауман. Але незабаром лікар Кащенко виступає проти господарки цього навчального закладу, яка наживалася за рахунок своїх учнів, обмежуючи їх у харчуванні та ліках. Молодому лікареві довелося шукати іншого заробітку. У цей час він працює над докторською дисертацією при кафедрі порівняльної анатомії, вивчає будову людської нематоди, відкриває і описує нову частину в її будові. Тема його дисертації — «Епітелій людського хоріону та роль його у гістогенезі посліду». Прилюдний захист дисертації відбувається 30 квітня 1884 року, і він отримує диплом № 506 на звання доктора медицини. Радою вишу також затверджується це звання. В архіві зберігається власноручний автограф Кащенка «Curriculum vitae», де він зазначає: «Одержав ранг доктора медицини та стан приват-доцента порівняльної анатомії, яку й читав два роки». Це здійснилося за рішенням помічника управляючого Харківським навчальним округом, як занотовано в його особистому формулярному списку від 16 червня за № 5810, знайденому у Держархіві Києва. Ще з 1881 року Микола Кащенко працює і асистентом ембріологічного кабінету, а також помічником директора у земській повивальній школі: читає курси анатомії, гістології, ембріології, веде акушерську практику, завдяки чому має можливість брати людські атрофічні зародки і вивчати їх для підготовки своєї докторської роботи. Тоді ж він видає наукову працю — результати своїх досліджень. З 1886 року Кащенко, перебуваючи у закордонному відрядженні в Німеччині та Італії, слухав лекції, працює у лабораторіях ембріолога Вільгельма Гіса, анатома Вільгельма Вальдеєра, біологів Ернста Геккеля, Оскара Гертвіга. Тоді ж він удосконалює деякі методи Гіса. Через два роки повертається в Україну і продовжує читати лекції на двох факультетах — медичному та фізико-математичному. Пропозицією помічника міністра народної освіти від 17 листопада 1888 року за № 16869 Кащенко призначається екстраординарним професором імператорського Томського університету по кафедрі зоології, порівняльної анатомії та фізіології. Кащенко приїздить з дружиною Ольгою Миколаївною до Томська і стає до роботи на кафедрі зоології та порівняльної анатомії, яка мала лише одного професора (у той час як на медичному факультеті їх було вже вісім). Кащенко поринає у проблеми вивчення флори і фауни Сибіру, і це стає перебігом його долі. Тут він засновує акліматизаційний сад, виїздить в експедиції до Алтаю на Барабинські озера, друкує десятки наукових праць. Рада Московського університету в 1901 році надає йому ступінь доктора зоології за великий обсяг його наукових зоологічних розробок. Не забуває він і медиків і створює для них гарний підручник із зоології. Кащенку довелося виконувати обов'язки ректора вишу і декана медичного факультету та голови клінічної господарської ради (кілька місяців у 1906 та 1912 роках), саме перед переїздом до Києва. У Томську Кащенко також викладає зоологію в акушерсько-фельдшерській школі (1910—1911), в 1913 році бере участь у ХІІІ з'їзді російських природознавців та лікарів. Крім того, він працює над книгою «Смерть и долголетие с биологической точки зрения», яку видає у 1914 році (перевидавалася у 1938 році). Це був підсумок його власних роздумів, суперечок та висновків з практики, а також аналіз праць Іллі Мечникова. Цікаві висновки робить Кащенко-дослідник про те, що у русі, рухливості живих організмів закладено подовження життя. Згуслі речовини стримують рушійні процеси в людському організмі, а їх накопичення спричиняє передчасну смерть. Це так співзвучно з теорією «зашлакування» Г. С. Шаталової. З 1912 року Кащенко переїздить з Томська до Києва з великою родиною і стає киянином. За станом здоров'я клімат Сибіру був для нього згубним, а тут він на другий рік піднімається з візка і починає сам ходити. Він працює у Київському політехнічному інституті, виступає з публічними лекціями у Київському товаристві сприяння початковій освіті з проблеми «Смерть та довголіття. Сучасна розробка питання про смерть». У Києві вчений спілкується з В. О. Караваєвим, вони разом створюють у місті зоологічний музей; Кащенко стає його директором і до 1927 року перебуває на цій посаді. Займаючись акліматизацією рослин у своїх чотирьох Київських розплідниках, які мали площу близько 12 га, Кащенко, як правило, вирощував і лікарські рослини. Він стає знаним фахівцем у цій сфері лікарської діяльності, вивчає вплив деяких народних засобів на організм при різних хворобах, а також методи застосування та дозування різних лікарських трав. Кащенко працює на стику двох наук — медицини та біології. У С.-Петербурзькій «Врачебной газете» він друкує статтю «О необходимости более тщательного изучения народных лекарственных растений» і сподівається у майбутньому організувати в Києві інститут або центр вивчення рослин, які можуть служити медицині. У 1915 р. він пропонує осередком у цій справі зробити сад КПІ. Тоді ж вперше на урядовому рівні на потреби саду було надано 4,5 тис. карбованців, і за ці кошти звели огорожу, упорядкували штат, викопали басейн. Вчений відкрив у Києві тримісячні курси з вивчення лікарських рослин. Власноручно він розробляє тематичний план лекцій і пише їх тексти, але департамент землеробства відхиляє його проект. Та за допомогою ботаніка В. В. Пашкевича Кащенко все ж домігся відкриття безкоштовних курсів у приміщенні КПІ. Сюди запрошувалися студенти, гімназисти, вчителі, робітники, співробітники аклімат-саду, члени його родини. Зокрема, йому дуже допомагала дочка Марія (1893 р. народження), яка у 1916 р. закінчила медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, а потім як лікар-хірург працювала у Криму в м. Джанкой. Доброю помічницею батьку виявилася і Маргарита (1890 р. народження). «В кінці 1918 року був закликаний в склад перших членів Української Академії наук», — запише Кащенко українською мовою у «Автобіографії». 14 листопада він призначається академіком. До речі, у багатотомній «Історії УРСР», т.6, К., 1984, с.609 подані невірні дані, які потім передруковували інші довідкові видання. За архівними документами, саме Академія наук підтримала Кащенка, коли рішенням Організаційної Ради КПІ та наказом № 8 по вишу від 4 травня 1921 року вченого було звільнено з посади професора по кафедрі зоології. Фактично він залишився на грані животіння з дружиною, дочками Маргаритою, Марією, Галі, Ксенією та сином Вадимом. Але невтомна людина-дослідник, він самовіддано починає все з початку, знаходить у Києві на Лук'янівці заболочену ділянку з комарами та жабами і закладає новий акліматизаційний сад. Придбавши раніше ділянку землі біля залізничної станції Клавдієве, разом з іншими ентузіастами-подвижниками закладає там плантацію лікарських рослин. Та нікому було працювати, настали страшні часи радянського голодомору. Кащенко написав об'яви, що лікує хворих травами, бо знавцем цієї справи був блискучим. За допомогою рідних розклеїли їх по Києву, і до оселі академіка потягнулися хворі і немічні, але заробити на лікування не вдавалося: лікар Кащенко пояснював дію трав, встановлював діагноз і дарував лікарські рослини людям… немічні платити були неспроможні. Але знайшлися недоброзичливці, які доповіли президентові Академії Наук В. І. Вернадському, що академік Кащенко займається знахарством. Академіка, як школяра, що нашкодив, викликає до себе президент і вимагає пояснень. Микола Феофанович тоді спересердя пише доповідну записку про користь лікування лікарськими рослинами як перспективної галузі медицини майбутнього. Є дані, що академік Кащенко співпрацював з лабораторією фізіології професора В. Ю. Чаговця, читав студентам-медикам курс лікарських рослин, незважаючи на партійні заборони, а також проводив екскурсії до саду. Заповітом Кащенка-лікаря була його мрія, щоб медицина майбутнього не просто лікувала запущені хвороби, а запобігала їм, попереджала, нищила хворобу на самому її початку. Могила Миколи Кащенка і його дружини Академік Микола Феофанович Кащенко помер у Києві 29 березня 1935 року від крововиливу у мозок. Похований на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 21, ряд 13, місце 12). Наукові праці * «Краткое руководство по зоологии, преимущественно для студентов медицины» (Томск, 1892); * «Сибирские высшие женские курсы, их положение, нужды, надежды» (Томск, 1912); * «Смерть и долголетие с биологической точки зрения» (М., 1914); * « На допомогу Київському акліматизаційному садові» (К., 1925); * «Перетворення живої природи» (К., 1928) та інші. Див. також * Зоологічний музей імені М. М. Щербака Джерела та література * О. Б. Готра. Кащенко Микола Феофанович // * Н. В. Чувікіна, В. В. Кваша. Кащенко Микола Феофанович // Література * Жадько В. О. Український некрополь. — К.,2005. — С.194. * Лаптев И. П. Кащенко как зоолог и исследователь фауны Сибири. В кн.: Ученые записки Томского государственного университета им. В. В. Куйбышева, № 15. — Томск, 1950; * Гришко Н. Н. Творец новых форм растений Н. Ф. Кащенко. «Известия Академии наук СССР», 1951, № 4—6; * Квитницкий-Рыжов Ю. Н. Эмбриологические исследования Н. Ф. Кащенко (К столетию со дня рождения). «Архив анатомии, гистологии и эмбриологии», 1955, т. 32, № 4; * Иоганзен Б. Г. К столетию со дня рождения Н. Ф. Кащенко. «Труды Томского государственного университета им. В. В. Куйбышева». — Томск, 1956, т. 142; * Конотопець Н. І. Микола Кащенко. — К., 1980; Н. Ф. Кащенко. В кн.: Профессора Томского университета. — Томск, 1996; * Клименко С. В. Микола Феофанович Кащенко. «Український ботанічний журнал», 1997, № 3; * Руда С. П. Академік М. Ф. Кащенко. В кн.: Члени-засновники Національної Академії наук України. — К., 1998. * Микола Кащенко: мріяв, щоб медицина не просто лікувала хвороби, а попереджала їх / Наталія Корнієнко, Дніпровські вогні, 29 квітня 2020 р. С. 2.

Античні Олімпійські ігри Олімпійські змагання, Олімпійські ігри () — загальногрецькі урочистості змагання культового характеру на честь Зевса Олімпійського, відомі з 776 року до н. е., які відбувалися кожні 4 роки у місті Олімпія на березі річки Алфей на Пелопоннесі. В 394 році н. е. Олімпійські ігри було заборонено як язичницьке свято. Всього відбулося 293 олімпіади. Олімпійські змагання були символом єдності грецьких міст-держав і відігравали велику роль у розвитку культури. За міфами, засновником Олімпійських змагань був Геракл, що присвятив їх Зевсові. Олімпійські ігри в міфах Відомо кілька міфів про заснування Олімпійських ігор. Згідно з одним, Олімпійські ігри спершу були присвячені онукові Зевса, героєві Пелопу. Коли ж участь у них взяв його більш славетний нащадок Геракл Тіринфський, ігри присвятили вже йому. Інший міф, найвідоміший, говорить, що Геракл, завоювавши Еліду після здійснення своїх 12-и подвигів, на добуті багатства заснував Олімпійські ігри аби вшанувати свого батька Зевса. Там Геракл обніс парканом священний гай та спорудив шість вівтарів олімпійським богам (по вівтарю на кожну пару). Також він же влаштував жертовне вогнище на честь свого прапрадіда Пелопа і відвів йому святилище. Геракл подолав на перших іграх всіх противників, крім одного, яким виявився сам Зевс у людській подобі. Із праць Павсанія відомий варіант, що ігри заснував один з Дактилів на ім'я Геракл (не плутати з однойменним сином Зевса) на місці, де люди Золотої доби звели храм Кроноса і Зевс пізніше здобув перемогу над своїм батьком. Там Геракл одного разу викликав на змагання з бігу своїх братів. Переможця Пеона Геракл нагородив вінком з оливи, який приніс із Гіпербореї (або її вже було багато в околицях). Оскільки братів було п'ятеро, ігри спочатку проводилися раз на п'ять років. Також згадується, що спочатку нагородою слугувала гілка яблуні, на сьомі ігри її замінив оливковою Іфіт за порадою оракула. Геракл пізніших часів, що був сином Зевса й Алкмени, відродив Олімпійські ігри. Також існують згадки, що Олімпійським іграм передували щорічні змагання жінок з бігу за право стати жрицею богині Гери — Герейські ігри. Коли ахейці принесли культ Зевса як чоловіка Гери, почали влаштовувати і змагання серед чоловіків. Історія Малюнок стародавньої Олімпії Поселення на території Олімпії відомі з III тисячоліття до н. е. Найдавніші архітектурні пам'ятки Олімпії сходять до першої половини II тисячоліття до н. е., до так званого середньоелладського періоду. Знайдені теракотові статуетки ідолів дозволяють припускати існування культових поклонінь в середньоелладський період. Однак в Олімпії того часу були відсутні храми навіть найбільш шанованим богам. Поклоніння і жертвоприношення відбувалися на вівтарях просто неба через абстрактність божеств, котрі не ототожнювалися з людськими образами. У гомерівську епоху в Олімпії крім богів шанували Пелопа і його дружину Гіпподамію, котру вважали засновницею Олімпійських змагань дівчат. Для бігу їм надавався стадіон, а переможницям давали вінки з гілок маслини і частину принесеної в жертву Гері корови, а також дозволяли ставити статуї з висіченими на постаментах іменами. З дорійським завоюванням Пелопоннесу велике значення в Олімпії починало надаватися фіванському герою Гераклу. Саме його нащадкам і легендарному царю Оксілу приписувалося це завоювання. Деякий час на долю Олімпії впливали спартанці, так легенда повідомляє, що етолієць з Еліди Іфіт, втомившись від війн, за порадою Дельфійського оракула уклав з ахейцем з Пізи Клеосфеном і дорійцем зі Спарти Лікургом договір про Олімпійські змагання, текст якого було записано на бронзовому диску. Традиція зводить початок Олімпійських ігор до 776 року до н. е., відколи відомо про переможця в бігу Коронбоса. Поступово перелік видів змагань розширювався, відповідно ігри ставали все видовищнішими. Початково Олімпією керували Еліда й Піса, в обов'язки жерців яких входили спостереження за порядком і організація ігор. Період після перемоги Еліди над Пісою (VI—V століття до н. е.) був часом розквіту Олімпійського святилища. Ігри мали місцевий характер, але з 15-ї олімпіади в них брало участь населення Пелопонессу, а з 30-ї і всієї Греції. Від 40-х ігор відома участь жителів Малої Азії, Італії та Сицилії. Варвари могли відвідувати Олімпійські ігри тільки як глядачі. Коли в IV столітті до н. е. Олімпію завоював Александр Македонський, до участі допускалися люди з усього еллінського світу та Риму. Останніми відомими переможцями ігор були Аврелій Зопір, Евкарпід та Філумен. В кінці античної епохи ігри зазнавали нападок войовничих християн і 394 року н. е., за імператора Феодосія, були заборонені. Проведення Олімпійських ігор палаестри (гімнастичної школи) Підготовка і організація За переказом, правила проведення ігор установили Лікург Спартанський та Іфіт Елідський, котрі відновили їх проведення, перерване на якийсь період. Перед іграми до всіх царств відправлялися посли спондофори, що оголошували про час відкриття. Від оголошення дати Олімпійських змагань на два місяці припинялися війни між грецькими царствами і встановлювалося священне перемир'я — екехірія. Еліда ставала священною територією, куди заборонялося входити зі зброєю. Ігри спочатку тривали один день, а з набуттям загальногрецького значення у 472 році до н. е. — починалися 22 червня і тривали 5 днів. Організацію змагань доручали громадянам Еліди, з яких вибирали від 1 до 12 суддів-еланодиків. Брати участь в іграх могли тільки вільні елліни, котрі не здійснили кровопролиття. Спортсмени повинні були протягом 10 місяців, що передували Олімпійським змаганням, тренуватися в гімназії в Еліді. За місяць до відкриття ігор спортсмени прибували до Олімпії і під керівництвом досвідчених тренерів готувалися до змагань. До 720 року до н. е. учасники змагань носили пов'язки на стегнах, після — змагалися оголеними. В різні часи дозволялася участь жителів різних царств. Заміжнім жінкам заборонялося відвідувати ігри, виняток становили жриці богині Деметри. В перший день проводилися релігійні церемонії, хода між святилищами богів, приносилися жертви богам, а судді давали клятви чесно оцінювати успіхи й поразки. Від V ст. до н. е. учасниками Олімпійських змагань стали поети, які читали свої твори ввечері першого дня. Другого дня відбувалися змагання з бігу, третього — в єдиноборствах, четвертого — перегонах на колісницях і п'ятиборстві (метання диска, стрибки в довжину, метання списа, біг на короткі дистанції та боротьба). П'ятий день відводився для нагородження переможців та завершувальних церемоній. Види змагань Зображення панкратіону на киліксі 490—480 років до н. е. * Змагання з бігу — відомі від перших Олімпійських ігор 776 року до н. е. та проводилися на 1 стадій (192, 27 м), 2 стадії (384, 54 м) та від 7 до 24 стадіїв. На середніх і довгих дистанціях біг відбувався до поворотного стовпа і назад. Крім того, існував біг на 2 стадії в гоплітських обладунках і зі щитом. * Боротьба — була введена в 708 році до н. е. і передбачала захвати і кидки. Перемога зараховувалася за трикратний кидок противника на спину. * Кулачні бої — відомі з 688 року до н. е. і передбачали перемогу нокаутом чи в разі визнання противником поразки. * Панкратіон — був видом боротьби, введеним у 648 році до н. е., де дозволялося завдавати ударів кулаками, ліктями, колінами і ногами, застосовувати захвати, заломи, викручування суглобів. Бій тривав до визнання одним з бійців поразки, або його недієздатності. * '''П'ятиборство — було введене 708 року до н. е. і включало метання диска, стрибки в довжину, метання списа, біг на короткі дистанції та боротьбу. Правила точно невідомі, але вірогідно відбувалися на вибування учасників, поки не лишалося двоє, які й боролися за нагороду. * Перегони на колісницях''' — відомі з 680 року до н. е.. Також згадуються перегони верхи на конях, введені 648 року до н. е.. Нагородження і шанування переможців Плутарх писав, що спочатку на Олімпійських іграх змагалися тільки в бігу, а також влаштовувався смертельний поєдинок між новим і колишнім переможцем, в якому переможений мусив загинути і начебто отримати після цього нове, безсмертне, життя. Але і переможець поточного року в свою чергу мусив прийняти обов'язок жерця і померти в наступні Олімпійські ігри. Піндар зазначав, що в давнину переможець в бігу, який вважався втіленням Зевса і Геракла, нового року, вбивав втілення Кроноса й Іфікла, старого року, в час сонцевороту (тобто, на язичницький Новий рік). На думку Павсанія, це символізувало перемогу Зевса над Кроносом. З часом смертельний бій було заборонено, а як символ перемоги замість гілки яблуні на реформованих іграх вручалася гілка оливи. Переможці ігор називались олімпіоніками, в останній день свята вони одержували вінки з галузок священної маслини, пальмову гілку та титул «царя-Геракла». Переможець ішов попереду святкової ходи, обсипуваний листям, до храму Зевса, де їв м'ясо жертовного бика (вбивство якого замінило вбивство людини). При цьому прославлялася не сама перемога, а якості, завдяки яким переможець її здобув: доблесть, сміливість, благородний родовід. На честь триразового переможця ігор в Олімпії встановлювали його погруддя. Імена переможців та назви їхніх міст урочисто оголошували і влаштовували на їх честь бенкет. Однак ще в Піфагора (IV—V ст. до н. е.) є згадки про асоціацію нагородження переможця, з причини колишніх кривавих ритуалів, з нещастям для нього, тому він радив брати участь у змаганнях, але не вигравати їх. Героя Олімпійських змагань урочисто зустрічали на батьківщині: складали жертву божеству міста, влаштовували бенкет і співали гімни на честь переможця. В Афінах його звільняли від податку та інших обтяжливих громадських обов'язків, йому давали найкраще місце в театрі тощо. У деяких містах Греції діти олімпіоніків теж користувалися привілеями. Серед учасників і переможців Олімпійських ігор були відомі вчені та мислителі, зокрема Демосфен, Демокріт, Платон, Аристотель, Сократ, Піфагор, Гіппократ. Піфагор був чемпіоном з кулачного бою, а Платон — в панкратіоні.800x800пкс Сучасні Олімпійські ігри Ідея відродження Олімпійських ігор неоднократно висловлювалася впродовж XIX століття. Думка про відродження Олімпійських ігор в Греції належала поетові Панайотісу Суцосу, а втілена в життя була громадським діячем Евангелесом Заппасом. Комплексні міжнародні спортивні змагання проводяться з 1896 року раз на чотири роки. Олімпійські ігри сучасності організовує Міжнародний олімпійський комітет (МОК). Див. також * Олімпіонік * Олімпійські ігри * Немейські ігри * Герейські ігри Примітки Посилання

K2, Пакистан Ельбрус, Кавказ Гора Олімп, Греція Альпіністи, Каскадні гори Гора, гірська споруда — форма рельєфу, різке локальне ізольоване піднесення земної поверхні над сусідніми відносно вирівняними ділянками, що характеризується чіткою лінією підошви (межею переходу від рівнини до власне гори), різкими коливаннями відносних висот. Загалом горами вважають елементи рельєфу з абсолютними висотами понад 600 м над рівнем моря. Найвища гора на Землі — Джомолунгма, висота якої 8848 м над рівнем моря. Якщо вимірювати різницю висот між вершиною та підводною основою, то найвищою горою на Землі можна вважати вулкан Мауна-Кеа, висота якого від підошви до вершини становить 10 230 м, з яких тільки 4 207 м височать над рівнем моря. Якщо рахувати за відстанню від центру Землі, то найвіддаленішою від нього точкою земної поверхні є стратовулкан Чимборасо. Найвища відома гора в Сонячній системі — гора Олімп, щитовий вулкан на Марсі, висота якого становить 22 км. Елементи Серед елементів гір вирізняють: * гірські вершини; * схили; * перевали; * міжгірні улоговини; * поверхні вирівнювання. Найвища ділянка гори — гірська вершина, які класифікують за формою: * куполоподібні; * гірські піки (загострені); * пласкі з крутими схилами. На гірських хребтах може бути декілька гірських вершин, відділених одна від одної пониженнями — сідловинами. Характеристика Гора Говерла. Карпати. Україна Гори формуються силами, які впливають на гравітаційний баланс шляхом підняття (чи нарощування) порід. Цей дисбаланс зумовлює підвищення рельєфу шляхом ізостатичної компенсації (плавучості кори в мантії) і потовщення земної кори (які можуть відбуватися зазвичай на глибинах від 30 км до 60 км). Окрім вершини, гора складається з основи і кореня, утворених складками геологічних шарів: основа і корінь мають потужність більшу, ніж висота вершини. Глибину коренів можна оцінити через гравітаційну аномалію, яку вона породжує (до декількох десятків кілометрів у глибину). Геологічна будова і морфологія гір визначає склад гірських порід, можливість економічно обґрунтованого видобутку корисних копалин. Для гір характерна вертикальна поясність ландшафтів, місцеві особливості якої залежать від географічної широти, характеру простягання, відносної і абсолютнї висот. Розчленування Під горизонтальним розчленуванням гірських країн розуміють тип малюнку на карті, який утворюють гірські хребти і долини. Воно буває декількох типів: * Радіальне, коли гірські хребти чітко сходяться у вигляді зірки в якомусь певному вузлі, висота якого превалює. * "Пір'ясте, коли від головного вододільного гірського хребта по обидва боки тангенціально відходять інші, менш високі гірські хребти, розділені гірськими долинами. * Гратчасте, коли складна гірська країна з більш-менш паралельних гірських хребтів розчленована системою перпендикулярних наскрізних долин. * Кулісне, коли від головного гірського хребта з одного боку під гострим кутом відходять відроги. Або коли ряд паралельних гірських хребтів має поздовжній здвиг. * Віргація," коли гірські ланцюги відходять від головного хребта в одному напрямку у вигляді дерева або річкової дельти. Під вертикальним розчленуванням гір розуміють часті й різкі коливання відносних висот. Класифікація Гірська країна Гірська країна — значна ділянка земної поверхні, що піднята над навколишнім простором і характеризується значними абсолютними висотами. Характерною особливістю є значна різниця висот між високими і низькими ділянками. Гірські країни часто розділяються гірськими долинами на окремі гірські групи і масиви (гірська група без вираженого простягання в будь-якому напрямку). Серед усіх типів схилів у гірських країнах превалюють схили крутизною 20-30°. Генетична Рельєф земної поверхні є результатом постійної взаємодії внутрішніх (ендогенних), що утворюють макроформи, і зовнішніх (екзогенних) чинників, що руйнують і перетворюють такі макроформи. Тому рельєф не застигла форма, а лише одномоментний знімок динамічного процесу в географічній оболонці. Якщо піднесення певної ділянки суходолу під впливом ендогенних процесів відбуватиметься швидше за дію екзогенних чинників руйнування і виносу продуктів руйнування, то переважатимуть підняті форми рельєфу, якщо опускання певної ділянки відбуватиметься швидше за накопичення на ній продуктів вивітрювання, то переважатимуть від'ємні форми. За походженням гори на планеті Земля поділяють на три основі групи, перші дві утворені ендогенними процесами, остання — екзогенними чинниками: * Тектонічні гори утворені в результаті складних тектонічних рухів окремих ділянок земної кори. Утворювалися під час кількох фаз орогенезу (докембрійська, каледонська, герцинська та альпійська), що спричинили нагромадження скельних мас у складки (гори складчасті) або вертикальне переміщення цих мас вздовж скидів (брилові гори). Вони бувають декількох підтипів. Складчасті гори — гори тектонічного утворення з найбільш простою структурою, зім'ятих в складки різної складності горизонтальних шарів гірських порід. Часто у таких гір верхня частина складки зруйнована ерозією, тому пряма залежність між геологією і рельєфом не так помітна. * Покровно-складчасті — гори утворені складним поєднанням складок і насувів (до 20 км) таких складок одна на іншу в результаті горизонтальних рухів літосферних плит. Брилові гори являють собою піднесення, утворені тектонічними розломами, масивні мають круті схили, слабо розчленовані. Складчасто-брилові гори утворюються як складчасті, а потім тривалий час піддаються руйнації до стану пенеплену. Після чого, під впливом вторинних ендогенних процесів, вирівняна поверхня розбивається тектонічними розломами, утворюються горсти і грабени. Горсти мають пласкі вершини, часто прямовисні схили; грабени — пласке дно, значну глибину, часто заповнені водами тектонічних озер (Байкал, Танганьїка, Ньяса). Розчленування таких гір відбувається з околиць, тому в центрі такого гірського масиву часто тривалий час залишається древній пенепленізований рельєф горбистого плато (Тянь-Шань, Східний Саян). * Вулканічні гори майже завжди мають форму конуса, або зруйнованого конуса з кратерними зниженнями. Являють собою акумулятивний масив продуктів вулканічного виверження. Такі гори легко піддаються ерозії. * Ерозійні гори (денудаційні) утворюються в результаті глибокого ерозійного розчленування ділянки земної поверхні, складеної горизонтальними шарами гірських порід, що її було піднято ендогенними процесами вище базису ерозії. Для ерозійних гір характерні V-подібні долини, ущелини, прямовисні схили. Гіпсометрична Висота гори вимірюється як висота її вершини відносно рівня моря. Важливим є також вимірювання висоти гір як різниці висот між вершиною та рівнем прилеглої території. За абсолютними висотами над рівнем моря гори поділяються на: * Низькі гори мають абсолютні висоти 600—1000 м, глибину розчленування 200—500 м, похил схилів не більший за 10°. З округлими формами рельєфу, що зазнали значної денудації (Середній Урал, Хібіни). Із загостреними формами рельєфу, крутими схилами, значним розчленуванням (відроги Тянь-Шаню, Малий Кавказ). * Середньовисотні гори мають абсолютні висоти від 1000 до 2000 м, глибину розчленування 500—1000 м, похил схилів від 10° до 25°. З округлими формами, превалюванням куполоподібних вершин (Південний Урал). З різкими формами, превалюють круті схили, розчленування глибоке, місцями густе (гори пустельних районів). З альпійськими формами мають загострені піки гірських вершин, вузькі гребені гірських хребтів, крутизна схилів досить значна. На схилах льодовикові кари, трогові долини розчленовують гірські масиви. Цей тип гір досить поширений в північних районах з достатнім зволоженням і низьким розташуванням снігової лінії (Полярний Урал). * Високі гори мають абсолютні висоти більші за 2000 м, глибину розчленування більшу за 1000 м, похил схилів більший за 25°. Їхні схили еродовані льодовиковими карами, гребені гірських хребтів вузькі, лежать вище снігової лінії (Кавказ, Памір). Інше Острівні гори — гори ерозійно-денудаційного генезису, що зустрічаються групами на рівнинній території, на незначній відстані одна від одної. Вулканічний ландшафт — група гір вулканічного походження на рівнинній території, що знаходяться недалеко одна від одної. Гороутворення Тектоніка і вулканізм Утворення гірського хребта при зіткненні океанічної плити з континентальною Утворення гірського хребта при зіткненні двох континентальних плит Горотворення може мати багато причин, але основна пов'язана з тектонічними рухами. Субдукція океанічної плити під континентальну плиту або океанічну утворює гірський хребет (Анди, Скелясті гори). Також може відбуватися зіткнення двох континентальних плит і внаслідок цього може утворитися гірський ланцюг (Альпи, Кавказ, Гімалаї). Земна кора потовщується розломами і складками, що проявляються на всіх рівнях. Наявність теплових аномалій також може привести до формування рельєфу шляхом виверження порід (через вулкани) та/або за рахунок зміни щільності (і, отже, плавучості) земної кори або літосфери (тепліша/менш щільна). Земна кора є легшою за літосферну мантію, що лежить під нею, більша частина породи, що застигає і згущується, поглинається корою на межі кори та мантії (найглибша така межа — Мохоровичича). Це потовщення призводить до підйому рельєфу і, як правило, до локального збільшення ерозії. Ерозія може також впливати на формування рельєфу через зміну ізостазії ділянок земної кори. Гірський ланцюг також може бути створений на межі плит, котрі рухаються в паралельних напрямках (трансформний розлом), або котрі розходяться (на межах рифтів рельєф утворюється через термічний ефект). Денудація В масштабах гори ерозія є потужним чинником розподілу мас. Зокрема, відповіддю на ерозію внаслідок ізостазії може стати вертикальний рух вгору гірських порід, і, таким чином, можливе підняття нових вершин (якщо відношення ерозії вершини і ерозії долини це дозволяє). Високогірні схили зазнають дії снігу і морозу. Через мороз у гірських породах (навіть твердих), можуть утворюватися тріщини. Значною ерозійною силою в горах є льодовики, внаслідок дії яких утворюються різноманітні форми рельєфу. Льодовиковою долиною називають долину, яка була висічена льодовиком. Під дією власної ваги льодовик ковзає, рухається (наприклад, рухається зі швидкістю до одного метра на добу) і подрібнює та пересуває разом із собою гірські породи. Русло, яким тече лід, розширюється, маса льоду починає текти повільніше. Уламки порід, які вона несе з собою, утворюють морени. Походження порід, що складають морени, є предметом дискусій між науковцями — прихильники однієї з теорій дотримуються думки, що ці породи утворюються на місцях внаслідок льодовикової ерозії, прихильники іншої точки зору вважають, що ці породи тільки переносяться льодовиками. Після відходу льодовика залишаються тільки гребені, іноді вкриті лісом. Із закінченням останнього льодовикового періоду льодовики відступили і сформували льодовикові долини. Під чинниками, що впливають на характер творення гірського рельєфу розглядають: * Структуру гірських порід (горизонтальне, похиле, вертикальне, або складчасте залягання порід). * Склад гірських порід. Гори складені гранітами, гнейсами, кристалічними сланцями масивні за своєю формою, мають круті схили, сильне розчленування у верхів'ях. Складені базальтами та іншими ефузивними породами за горизонтального залягання мають згладжений рельєф. Складені глинистими сланцями мають згладжені форми рельєфу, опуклі вершини. Складені вапняками вирізняються різкими формами, значним розчленуванням, схили складені грядами, крутими виступами, глибокими ущелинами. Складені глинами і мергелями вирізняються значною складністю схилів, незначним розміром. * Кліматичні умови регіону обумовлюють інтенсивність і характер денудації. Наприклад, в умовах помірного клімату північні схили будуть більш виположеними, ніж південні, складені аналогічними гірськими породами. Вершини високих гір отримують вдень більше сонячної енергії, ніж підніжжя, а вночі швидше віддають тепло. Через такі значні коливання температури вони швидше руйнуються процесами фізичного вивітрювання, а продукти руйнування осипаються до підніжжя (колювій, конуси осипу). * Ерозійні процеси задають частоту розчленування гір, зумовлюють утворення крутостінних схилів. Значна кількість опадів у горах (адіабатичні процеси) зумовлює інтенсивний площинний змив і утворення делювіального накопичення біля підніжжя (конуси виносу). У високих горах вище снігової лінії головним рельєфотворним чинником виступають сніг, фірн і лід. Льодовики утворюють трогові долини, що розчленовують гірські масиви і загострюють гірські вершини. * Рослинний покрив уповільнює процеси денудації. Безлісі ділянки гір мають більш складний рельєф, зумовлений більш інтенсивною ерозією схилів. Поширення Гориста місцевість охоплює 54 % території Азії, 36 % — Північної Америки, 26 % — Європи, 22 % — Південної Америки, 17 % — Австралії і 3 % — Африки. У цілому 24 % континентальних ландшафтів є гірськими. 10 % людства живе в гірських районах. Більшість річок у світі живляться з гірських джерел, і більше половини людства залежить від цієї води. Джомолунгма (Еверест), Азія (абсолютна висота — 8 848 м) Аконкагуа, Південна Америка (6 959 м) Деналі, Північна Америка (6 194 м) Кіліманджаро, Африка (5 895 м) Ельбрус, Європа (5 642 м) (існує суперечка — відноситься Ельбрус до Європи, чи до Азії) Масив Вінсон, Антарктида (4 897 м) Монблан, Європа (4 808 м) (якщо спірний Ельбрус відносити до Європи, то тоді Монблан другий) Косцюшко, Австралія (2 228 м) Основні гірські масиви Альпійський Середземноморський пояс складчастості Гори цієї системи утворилися внаслідок закриття океану Тетіс, в основному при зіткненні Африканської і Індійської плити з Євразією. Альпійські хребти * Альпи (Німеччина, Австрія, Франція, Італія, Ліхтенштейн, Словенія, Швейцарія) * Андалузькі гори (Іспанія) * Атлас (Алжир, Туніс) * Ер-Риф (Марокко) * Апенніни (Італія) * Динарські Альпи (Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Словенія) * Карпати (Словаччина, Польща, Україна, Румунія) * Піренеї (Франція, Іспанія, Андорра) Хребти Середнього Сходу * Ліван (Ліван) * Кавказ (Росія, Грузія, Азербайджан, Вірменія) * Загрос (Іран) * Таврські гори (Туреччина) * Ельбурс (Іран) Перигімалайські хребти * Гімалаї (Індія, Китай, Непал, Бутан) * Тянь-Шань (Китай, Киргизстан, Казахстан) * Тибет (Китай) * Алтай (Монголія, Росія, Китай, Казахстан) Кордильєри Американські Кордильєри виникли внаслідок субдукції Тихоокеанської плити під Північноамериканську та Південноамериканську плити. Скелясті гори * Хребет Вінд-Рівер (США) * Передній хребет (США) * Сьєрра-Невада (США) * Сьєрра-Мадре Східна (Мексика) Тихоокеанські берегові хребти * Каскадні гори (США, Канада) * Береговий хребет (США, Канада) * Сьєрра-Мадре Західна (Мексика) * Чугачські гори (США) * Аляскинський хребет (США) Анди * Кордильєра-Орієнталь (Колумбія) * Кордильєра-Орієнталь (Еквадор) * Кордильєра-Орієнталь (Перу) * Кордильєра-Орієнталь (Болівія) * Кордильєра-Сентраль (Болівія) * Кордильєра-Сентраль (Колумбія) * Кордильєра-Реаль (Еквадор) * Кордильєра-Сентраль * Кордильєра-Оксиденталь (Колумбія) * Кордильєра-Оксиденталь (Еквадор) * Кордильєра-Оксиденталь (Перу) * Кордильєра-Оксиденталь (Болівія) Інші тихоокеанські системи * Великий вододільний хребет (Австралія) * Південні Альпи (Нова Зеландія) * Японські Альпи (Японія) * Тайваньські гори (Тайвань) Герцинські системи * Аппалачі (США, Канада) * Центральний масив (Франція) * Армориканська височина (Франція) * Урал (Росія) * Скандинавські гори (Норвегія, Швеція) * Ардени (Франція, Бельгія, Люксембург) * Гіссаро-Алай (Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан) Інші гірські утворення * Великий Уступ (Намібія, Південна Африка) Драконові гори * Трансантарктичні гори (Антарктида) Гори в Україні Гори в Україні займають 5 % території, це Карпати на заході й Кримські на півдні. Карпатські гори — середньовисокі гори з округлими вершинами, значною крутизною схилів, складчасто-насувні тектонічного походження. Глибина розчленування 600—1000 м. Найвища вершина української частини Карпат — гора Говерла (2061 м), водночас є найвищою точкою України. Кримські гори — середньовисокі гори з округлими вершинами, куестовою формою схилів (пологі схили звернені на північ, урвисті — до узбережжя Чорного моря) складчасто-брилові тектонічного походження. Глибина розчленування 600—1000 м. Найвища вершина — гора Роман-Кош (1545 м). Гори України належать до найновішої альпійської фази орогенезу Землі. Через наявність родовищ мінеральних вод і м'якого морського клімату є важливими рекреаційними регіонами держави. Гори і людина В антропогеографічному відношенні гори являють собою досить різноманітний і нерідко складний комплекс географічних умов. При аналізі цих умов антропогеографія на перший план висуває індивідуально-географічні умови того чи іншого гірського ландшафту, причому в їх зв'язку з умовами історичними, економічними та іншими. Наприклад, при виборі як шляхів сполучення тих чи інших перевалів історичні, економічні та стратегічні умови нерідко відігравали більшу роль, ніж умови природні. Але й середні гіпсометричні та кліматичні дані далеко не байдужі для антропогеографії, особливо середні висоти над рівнем моря, тому що від них залежить розподіл населення. Висота і населеність Деякі з гір були заселені дуже давно. В Альпах ще до римських поселень були поселення лігурів, кельтів, ретів, іллірійців. Труднощі існування в горах призводять до низької щільності населення в них і до повільного зростання населення, а нерідко навіть його зменшення, особливо з тих пір, як стала поширюватися міграція з сіл у міста. Наприклад, високогірні альпійські департаменти Франції відрізняються найбільшим у країні зменшенням населення. У Європі майже всі промислові райони займають низовини і невисокі горбисті країни. У Сполучених Штатах Америки найбільше населення живе нижче 300 метрів над рівнем моря, населення ж, що займається торгівлею і промисловістю, вирощуванням бавовни, рису і цукрової тростини, живе нижче 150 метрів. Лише поступово населення займає вищі висоти. Середня висота, на якій жило населення США в 1870 році становила 210 метрів, а в 1890 році — 240 метрів (середня висота території США — 750 метрів). Вище 900 метрів в 1870 році в США жило 0,4 млн чоловік, в 1880 році — 0,8 млн, в 1890 році — 1,5 млн, в 1900 році — 2,1 млн осіб. Зменшення щільності населення з висотою залежить не тільки від кліматичних умов, але також і від ускладненості комунікацій і відносин у гірських умовах. Гори та клімат Зміна окремих кліматичних параметрів відповідно до висоти не завжди є негативною з точки зору господарських інтересів людини. Температура із висотою знижується, але кількість опадів до певної висоти зростає. Нагір'я в помірному кліматі мають холодний клімат, у жаркому — помірний, у сухому — вологий. Звідси — розвиток лугів на нагір'ях Середньої Азії, високогірних культур — у Центральній та Південній Америці. Позитивною стороною є різноманітність кліматичних умов, створювана різноманітністю орографії, тоді як одноманітна орографія супроводжується і одноманітним кліматом. У жаркому поясі (північний край Індії, тропічні області Америки) на височинах до 3-4 км один над одним лежать жаркий, помірний і холодний пояси. Різноманітність кліматичних умов у горах посилюється впливом орографії на повітряні течії і на сонячне освітлення. Внаслідок посиленого випадання опадів на вітряній стороні зменшується їх кількість на підвітряній. Перегороджуючи шлях вітру, гори створюють особливі умови переливання повітряного потоку через їх гребені і скочування його по їх схилах (фен, бора, містраль тощо). Сприятливіше положення щодо сонця змушує всі села в альпійських долинах тіснитися на сонячній стороні, оскільки на тіньовий надто холодно. Кліматичний вплив гір є важливим ще в тому відношенні, що гори, які йдуть поперек напрямку переважних вітрів, є кліматичним бар'єром, що затримує опади на навітряній стороні і створює таким чином сухість підвітряних схилів гір і долин, котрі лежать на підвітряній стороні і, особливо, захищає їх від дії холодних вітрів. Так, Альпійська система утворює різку кліматичну межу між двома кліматичними провінціями: субтропічною Середземноморською та провінцією помірного клімату решти Європи. Зональність і межі заселення Висотною кліматичною зональністю визначається рослинна зональність, а паралельно з нею — зональність господарська, а іноді й етнографічна. У Центральній Азії зовсім по-різному використовуються зони рівнинних степів, гірських околиць і гірських висот: степи зайняті кочівниками; гірські околиці густо заселені — тут поряд з селами хліборобів є багато міст з ремісничим і торговим населенням; у самих же горах мало населення, воно веде примітивне землеробське і скотарське господарство. Хорошим прикладом вертикальної зональності елементів сільського господарства є Південний Кавказ. Той же поділ спостерігається і в країнах, де розташовані гори Атласу, але тут воно ускладнюється етнічною диференціацією: у пустелі живуть туареги, на околицях гір і в горах — бербери. В Альпах спостерігається поверхове розташування виноградарства, землеробства, скотарства. На горі Етні (38° пд. ш.) у висотному напрямку розрізняють культурну, лісову і пустельну зони. Культурна зона простягається до висоти 1 550 метрів (межа хлібних рослин), а якщо рахувати і їстівний каштан, що дає сурогат хліба, то до 1 850 метрів. Нижня частина культурної зони зайнята виноградниками, апельсиновими, лимонними і оливковими гаями, найвище з яких, до 800 метрів, піднімаються оливкові дерева. Потім йде зона садових дерев помірного клімату і хлібних рослин. Села закінчуються на Етні в оливковій зоні. Найбільш високо заходять будинки лісників (на висоту 1 400-1 500 метрів). В Альпах окремі села в Тиролі і Швейцарії піднімаються майже до 2 000 метрів, але здебільшого на такій висоті знаходяться лише хатини, що в літній сезон займають пастухи і сировари. Постійні ж села в середньому закінчуються на висоті 1 000-1 300 метрів. Але якщо в помірному кліматі у вигляді загального правила спостерігається зі збільшенням висоти різке скорочення поселень, то в тропічних областях, де життя в низинах нерідко є вкрай шкідливим для здоров'я, спостерігається концентрація населення на більших висотах. Більша частина міст, у тому числі великих, знаходиться на висоті більше 2 000 метрів. У помірній смузі найбільш висотні поселення знаходяться на Кавказі, але й тут вони не заходять вище 2,5 кілометрів (селище Куруш у Дагестані); є міста на висоті понад 1,5 км (Шуші — 1 547 м, Ґюмрі — 1 548 м, Карс — 1 776 м). Удвічі більші висоти знаходимо в Тибеті, близько 30-ї паралелі: Лхаса на висоті 3 630 метрів, Гарток — близько 4,5 км. В Ефіопії межа розведення хліба і постійних поселень сягає висоти 3 900 метрів. Такої ж і ще більшої висоти досягають поселення в тропічній частині Південної Америки: Серро-де-Паско в Перу лежить на висоті 4 350 м, місто Потосі в Болівії — на висоті 3 960 метрів, а рудокопне містечко при ньому (срібні рудники) — на висоті 5 000 метрів над рівнем моря. Гірські схили та долини Важливою обставиною, що полегшила заселення гірських областей, було те, що гори рідко круто здіймаються над рівниною. Завдяки вивітрюванню, розмиванню і згладжуванню текучими водами, крутизна схилів пом'якшується, виходить поступовий нахил або східчаста структура, долини заглиблюються і високо піднімаються в гори, утворюючи зручні шляхи для підйому знизу високо в гори. Тому гори рідко є абсолютно недоступними. Культури низин можуть по схилах і долинах проникати високо вгору і глибоко всередину гірської країни, і назад — гірські культури спускаються вниз. Тому на пологих схилах і в долинах гір рослинність відрізняється особливо великим розмаїттям. Невисокі схили, завдяки різноманітності своєї рослинності та гарному зрошенню, а також легкій доступності для відносин, завжди були улюбленим місцем проживання людини в гірських областях; на невеликих просторах тут створювалися умови для найрізноманітнішого поділу праці, завдяки комбінації відмінних природних умов зі зручностями відносин. У вузьких долинах населення надає перевагу схилам над підошвами долини також і через кліматичні умови: вони краще освітлені і краще провітрюються, тоді як на глибині вузької долини мало сонця, застоюються випари, довго стоїть густий туман. Все ж життя людей у гірських країнах зосереджується переважно в долинах. Ними йдуть комунікації, вздовж них зосереджується найщільніша населеність. Завдяки осипам і наносам землі в них рівніші та родючіші; завдяки захищеності від вітру і нижчому рівню над рівнем моря — м'якіший клімат, ніж на гребенях гір; тут створюються більш полегшені умови для відносин і по головних долинах, і по їх розгалуженнях. Багатство долин і їх розташування відтак дуже важливі для освоєння гір. У складчастих горах гірські системи прорізані довгими і здебільшого широкими поздовжніми долинами. Порівняна легкість відносин, родючість і широта багатьох з таких долин зробили їх історично важливими. Масивні гори прорізаються зазвичай не поздовжніми, а поперечними долинами, короткими, неширокими, замкненими. Такі долини здебільшого мають лише місцеве значення, з'єднуючи внутрішні частини масиву з його околицями. Особливо важливе антропогеографічне значення мають розширені улоговини в долинах. Зазвичай, до цих улоговин підходять бічні долини, і, тоді як вся долина є шляхом відносин, її розширена частина стає їх вузлом. Частина таких улоговин є провальними (у провальних улоговинах лежать Флоренція, Відень, Майнц і Любляна). Але найчастіше улоговина буває розширеною частиною, утвореною загатою долини, розгалуженням долини на рукави, впаданням бічних річок. Зазвичай у розширених частинах долини і знаходяться поселення, інші частини долини служать тільки для пересування. Але долини не на всій своїй протяжності є бездоганними шляхами. Широкі ділянки нерідко змінюються вузькими ущелинами; повені в горах роблять дороги на дні долини непрохідними. Просування по вузьких долинах було свого часу небезпечним і в сенсі грабіжницьких нальотів. В епоху ґрунтових доріг, поряд з долинними дорогами, існували тому й нагірні. Дороги ці супроводжувалися містечками, стіни і сторожові вежі яких позначають колишні траси нагірних доріг. У міру того як життя ставало спокійнішим, у долину з гірських уступів спускалися передмістя міст. Сюди переносився центр ваги міського життя, сюди ж спускалися і головні шляхи. Сліди такого переміщення вниз селищ і доріг можна досі спостерігати у Воґезах і у Шварцвальді. Більші селища виникали зазвичай на краю гір, там, де долини підходили до рівнин. Тут виникали розподільні пункти товарообміну. Тут же влаштовувалися укріплення жителями низин, що оберігали себе від вторгнення мешканців гір. Там, де виходи гірських долин перетиналися дорогами, що йшли по низині вздовж підошви гір, виникали досить великі торговельні міста (Тбілісі в Грузії, Мілан в Північній Італії, Мюнхен у Баварії, Ліма в Перу). Гори і сполучення На подолання будь-якої нерівності потрібна витрата зайвої енергії, тому нерівності ускладнюють пересування. Особливо ускладнює його масове скупчення нерівностей — гори. Рух тому направляється головним чином по рівнинах, у горах йде по долинах, уникаючи крутизни. Але труднощі, створювані горами для руху, є відносними, а не абсолютними. Альпи не залишилися назавжди непрохідним бар'єром для поширення римлян на північ і захід від них. При заселенні будь-якої країни особливо важливим є розташування гір по відношенню до берега. Гірські хребти, що йдуть по східному і західному краях Північної та Південної Америки, дуже довго (особливо в Південній Америці) затримували освоєння внутрішніх просторів. Минуло понад півстоліття, доки англійські поселенці Австралії проникли зі східного узбережжя на інший бік порівняно невисокого хребта Австралійських Альп. Але берегові гори були серйозною перешкодою, особливо в пору ґрунтових доріг. При сучасному рівні техніки немає гірських хребтів, через які не можна було б прокласти рейкові шляхи. Більша чи менша ускладненість руху через гори залежить від того, чи є вони масивними, чи розчленованими. Перевага складчастих гір полягає в багатстві їх поздовжніми долинами, що дозволяють глибоко проникати всередину гірської країни. Але поряд з поздовжніми долинами повинні бути і западини в хребті, перевали, що б полегшували поперечний рух через хребет. Навіть при невеликій абсолютній висоті, гори створюють значні перешкоди для зносин, якщо в них немає таких западин. Такими є Юрські гори, Скандинавські, що не мають значних западин впродовж 15°, гори Аппалачі, що мають лише одну западину впродовж всього досить високого хребта. Від багатства перевалами або проходами залежить доступність і прохідність гір. При бідності гір проходами наявні деякі проходи набувають світового значення, як наприклад Хайберський, що веде з Пакистану до Афганістану. Розподіл проходів дуже нерівномірний. У Воґезах немає жодного справжнього проходу на всій відстані між Больфором і Цабернським проходом. У Західних Альпах поблизу Коттських Альп, багатих проходами (ними широко користувалися вже стародавні римляни), лежать бідні проходами Грайські Альпи. На жвавості зносин відбивається висота і ширина проходу. В Альпах висота проходів зростає із заходу на схід. У Піренеях проходи вищі, ніж в Альпах. Менше використання піренейських проходів у порівнянні з альпійськими пояснюється, однак, не тільки їх більшою висотою, але й тим, що по обидва боки Альп лежать набагато кращі за своїми господарськими особливостями землі, ніж по обидва боки Піренейських гір. Держава або плем'я, яке тримало у своїх руках проходи, займало вигідне становище порівняно з сусідами, що користувалися цими проходами. Володіння найважливішими альпійськими проходами було свого часу важливою перевагою маленької Швейцарії. Апріді на південно-східному кордоні Афганістану в минулому завжди збирали мито за проїзд через Хайберський прохід. Поряд з окремими проходами, є цілі прохідні гірські країни. Памірське нагір'я висотою до 4000 метрів, що лежать серед гір, що піднімаються до 7000-8000 метрів, здавна було прохідний країною. Абсолютно Памір створює великі труднощі для відносин, але відносно, порівняно з навколишніми горами, умови для пересування тут набагато легші. У цьому відношенні гірські прохідні країни нагадують гірські проходи, нерідко теж дуже важкі, але більш легкі для подолання, ніж скелясті гребені. Але від проходів прохідні гірські країни відрізняються своєю просторістю. Через них йдуть багато доріг, тоді як через проходи — тільки одна. Ізоляція в горах Там, де гірське населення відрізане від зовнішнього світу через складне сполучення, воно довго залишається при своїх звичаях, навіть будучи нечисленним може зберегти свою власну мову. Свани, що живуть у верхів'ях Інгурі і Цхенісцхалі, утворюють самобутній в етнічному та лінгвістичному відношеннях народ, хоча нараховують лише близько 60 000 чоловік. Те ж стосується і тушинів, пшавів, хевсурів, а також осетинів, що займають найвищі долини навколо Казбека. Пред'являючи підвищені фізіологічні вимоги до серця, м'язів і нервів, гори в той же час надають лише помірні джерела існування. Починаючи з давнини і до наших днів письменники протиставляють загартованих гірських жителів зніженим мешканцям прилеглих низин, особливо в тропічних областях (наприклад в Індії, де енергійні мешканці Гімалайських гір різко відрізняються від млявих мешканців жарких низин). Але лише в небагатьох випадках гірські жителі отримували гору над мешканцями рівнин. Це пояснюється тим, що, у зв'язку з орографічними особливостями гір, роздробленим є і життя їх населення. Одноманітність умов існування в тих дрібних умістищах, на які розбиті гірські країни, і ускладненість зносин не допускають розвитку зв'язків між окремими народами. Тільки вийшовши з вузьких рамок маленьких гірських западин на ширші простори, можна було знаходити умови, сприятливі для об'єднання і для широкого суспільного розподілу праці. Такі умови представляють плоскі нагір'я серед гір. Вони ніколи не бувають абсолютно плоскими. Вони не тільки оточені, а часто й прорізані гірськими хребтами. Завдяки зосередженню опадів на цих хребтах нагір'я отримують достатньо зрошення, мають річки та озера; всім цим було можливо скористатися для штучного зрошення. Такі нагірні області стали осередками ранньої культури. Зокрема, це стосується американських нагір'їв, що поєднується у дві великі групи: одна йде від Мексики до Юкатана, інша тягнеться по андійських нагір'ях від Колумбії до Болівії. На цих нагір'ях, а не в родючих низинах з їх тропічними лісами і не в степах Лаплатської низовини утворилися осередки ранньої культури в Америці. Такі ж осередки ранньої культури утворилися на нагір'ях Передньої Азії і на нагір'ях Ефіопії. Товарообмін та використання ресурсів гір Чим вищі гори, тим бідніша їх рослинність. Земля перестає годувати, населення має шукати підсобні засоби існування в ремісничій і кустарної промисловості. Так розвинулися годинникове виробництво у Шварцвальді і Юрі, мереживна промисловість у Рудних Горах, ткацтво в Судетах і Кашмірі, вироблення скла в Богемському лісі і вироблення металевих виробів на Кавказі. Оскільки така робота ведеться на продаж, то ремісник повинен періодично залишати гори, щоб збувати в містах низин свої вироби. Але бідність жене з гір не тільки ремісників, а й землеробів і пастухів, і в цілому ці слабозаселені області часто є в той же час одним з найважливіших осередків еміграції. Однобічність продуктів гірського господарства і брак цілого ряду продуктів, які виробляються в низинах, призводять до жвавого обміну між горами і прилеглими рівнинами. Жителі низин переганяють на літні пасовища в гори свої стада. Уже в стародавній Греції низини постачали гори вином, оливковою олією і сіллю, а натомість отримували ліс і продукти скотарства. Різноманітність природних можливостей для різних видів сільського господарства разом з ускладненістю відносин призводить до комбінації різних видів сільського господарства на порівняно невеликих просторах. Дуже ймовірно, що первісною формою використання землі в горах є скотарство із сезонними пересуваннями стад. Римляни внесли в Альпи культуру винограду і штучне зрошення гірських лугів. Вторгнення слов'ян у VI столітті знову висунуло на перший план скотарство. У замкнутих долинах південних Альп поєднуються досі в межах однієї і тієї ж сільської громади, на відстані всього декількох годин ходьби, виноградарство і садівництво в нижніх частинах долини, землеробство в середніх і скотарство на альпійських луках з сезонними оселями на всіх трьох ступенях і сезонним пересуванням з одних жител в інші. При цьому на верхній ступінь пересувається худоба з невеликою частиною населення, на найнижчу — населення без худоби. У передгір'ях Альп, з їх долинами, що відкриваються в бік швейцарської рівнини і прорізаними зручними дорогами, завдяки можливості збуту продуктів молочного і м'ясного скотарства в міста і за кордон, все господарство спеціалізувалося на виробництві ходових товарів: сирого і згущеного молока, «дитячого борошна», шоколаду, сиру. Землеробство як менш вигідна галузь господарства, у міру поліпшення стосунків з рівниною, відходить на задні позиції або зовсім облишається. Таким чином, сільське господарство в горах, почавши з найпримітивніших форм, з кочового скотарства, на даний час перейшло в сприятливо розташованих ділянках гір до найінтенсивніших форм — молочного і м'ясного господарства. Абсолютно так само і промисловість, розпочавшись з примітивних форм розпорошеної домашньої та кустарної промисловості, яка працювала вручну, перейшла в даний час, знову-таки за умови сприятливого положення, до найбільш концентрованих форм електрифікованої фабричної промисловості, яка вбила кустарне виробництво. Під час свого виникнення в горах промисловість базувалася на багатстві корисних копалин, на лісових багатствах (деревне вугілля йшло для металургії, дерево — на різні вироби), на багатстві гірських річок, силою яких приводилися в рух колеса майстерень, на шерсті овець, що перероблялася у вовняні тканини. Одним з найстаріших видів промисловості в горах стало рудна справа (гірнича справа, гірнозаводська промисловість). Сіль і метали вже в доісторичні часи привертали рудокопів у дикі гірські долини Альп. Місця видобутку золота і срібла, заліза, міді та інших кольорових металів дуже змінилися в даний час, але на нових місцях розробка гірських багатств ведеться у величезних розмірах на сучасній технічній основі. Не менше змінилося і використання інших гірських багатств. Ліс йде тепер головним чином не на вугілля, а на виготовлення паперової маси та целюлози. Переробка місцевої вовни змінилася фабричним бавовняним виробництвом на привізній сировині. Водна енергія використовується в гідроелектростанціях. До числа відносно нових видів господарської експлуатації гірського ландшафту, що пов'язують гори з рівниною, слід віднести гірський і гірськолижний туризм. Див. також

Персе́й () — напівміфічний цар Аргоса і Мікен XV століття до н. е. В міфах — напівбог, син Зевса і Данаї. Найбільше відомий за міфом про вбивство потворної горгони Медузи. Вважався засновником Мікен. Міфи про Персея Родовід Походження Грізний цар Арголіди Абант від Аглаї мав двох синів, Прета і Акрісія. Він заповів царство дітям, але щоб між ними не було ворожнечі, сини мали правити поперемінно. Однак брати ще в утробі матері стали сваритися і сперечатися. Вирісши, вони не припиняли суперництва, яке тільки загострилося, коли Прет переспав з дочкою Акрісія Данаєю. Акрісій через це відмовився давати трон братові, той мусив тікати до лікійського царя Іобата, де одружився з його дочкою. Укріпившись, він вирушив на чолі армії проти Акрісія, котрий неохоче погодився розділити володіння. Акрісію дістався Аргос з околицями, а Прету Тіринф, Герей, Мідія та береги Арголіди. Акрісій більше не мав дітей, крім Данаї, тому вирушив до оракула аби той пояснив чому він не має спадкоємця чоловічої статі. Оракул дав страшне пророцтво: «В тебе не буде синів, а твій онук уб'є тебе». Щоб уникнути долі Акрісій заточив Данаю в мідній темниці. Однак Зевс проник в темницю у вигляді золотого дощу і Даная зачала від нього Персея. Акрісій не повірив у це, але і не наважився власноруч погубити доньку й онука. Він наказав покласти Данаю з Персеєм до дерев'яного короба та кинути його в море. Короб прибило до острова Серіф, де його виловив рибалка Діктіс та привів Данаю з сином у палац царя Полідекта. Дитинство і юність Персей ріс при дворі Полідекта і захищав матір від залицянь царя. Полідект удав наче бажає одружитися з Гіподамією, він наказав придворним привести найкращих коней, яких мав подарувати нареченій. Він знав, що Персей не має ні коня, ні великих багатств, щоб його купити. Коли цар звернувся до нього, той необдумавши пообіцяв добути будь-який інший подарунок, навіть голову чудовиська, горгони Медузи. Полідект, думаючи, що це непосильна праця, яка погубить Персея, погодився. Всі знали, що Медуза — це потвора у вигляді жінки зі зміями замість волосся, зустрівши яку кожен обертався на камінь. Пошуки горгони Медузи Персей і граї, картина Едварда Берн-Джонса (1882) Богиня Афіна, яка давно бажала знищити Медузу, вирішила допомогти Персею. Вона спрямувала майбутнього героя у місто Діектеріон в Самосі, де стояли три статуї: Медузи і двох її сестер. Так Персей дізнався як відрізнити Медузу. Після цього вона попередила, що від погляду чудовиська Персей скам'яніє, але не від її відображення. Афіна подарувала йому відполірований наче дзеркало щит. Гермес також надав допомогу, подарувавши гострий серп, яким можна було відтяти голову Медузі. Але щоб здійснити подвиг були потрібні іще чарівні предмети, за якими Персей вирушив до стігійських німф. Та місцезнаходження німф знали лише три сестри граї, у яких було одне око і один зуб на всіх. Їх Персей відшукав біля підніжжя Атлаських гір, непомітно підкрався до грай та викрав око і зуб, коли одна сестра передавала їх іншій. В обмін на повернення він вивідав де живуть стігійські німфи. Після цього Персей знайшов німф, які дали йому крилаті сандалі, в яких можна було літати, міцну сумку та шолом Гадеса, який робив власника невидимим. Тоді Персей подався до гіперборейських земель, де серед скам'янілих людей і звірів побачив горгон, що спали. Вбивство горгони Медузи Персей з головою медузи, давньоримська фреска Дивлячись у відображення в щиті, Персей підкрався до горгон і відтяв серпом голову Медузі. З тіла чудовиська вийшли крилатий кінь Пегас і воїн Хрісаор, озброєний золотим мечем. Обоє були зачаті від Посейдона Медузою, проте Персеєві це не було відомо і він вельми здивувавася від побаченого. Не бажаючи накликати на себе їхній гнів, герой поклав відрізану голову до сумки, одягнув шолом-невидимку і покинув гіперборейські землі. Дві вцілілі горгони, Сфено та Евріала, кинулися навздогін, але не спіймали невидимого Персея. Краплі крові, які капали з голови чудовиська, ставали отруйними зміями. Летячи над землею, Персей побачив володіння титана Атланта, покараного Зевсом і примушеного вічно тримати на своїх плечах небо. Атлант мав сад із золотими яблуками, які, за пророцтвом, викраде син Зевса. Титан дорожив ними, тому заздалегідь поставив навколо саду високу стіну і дракона на сторожі. Коли Персей попросився відпочити в цих землях, назвавшись сином Зевса, титан не повірив йому і прогнав. Розгніваний Персей дістав із сумки голову Медузи. Атлант, побачивши її, перетворився на гору, яка відтоді підтримувала небо. За іншим міфом Атлант лишився стояти і з ним іще зустрівся нащадок Персея Геракл. Порятунок Андромеди Персей рятує Андромеду, скульптура XIX ст. Герой зупинився в Єгипті, в Хеммісі, після чого попрямував до узбережжя Фелістії. На березі моря він побачив прикуту до скелі прекрасну оголену Андромеду, дочку правителя Іонни Кефея та Кассіопеї. Приземлившись біля її батьків, Персей довідався в чому справа. За вихваляння Кассіопеї наче її дочка красивіша за всіх морських нереїд разом узятих, Посейдон наслав на Фелістію чудовисько, єдиним порятунком від якого було віддати йому на поталу Андромеду. Персей закохався в Андромеду, щойно її побачив, і домовився, що її віддадуть йому за дружину, якщо Персей здолає чудовисько. Герой злетів над морем і чудовисько кинулося на його тінь, тоді як сам Персей обезголовив його. На випадок, якщо потвора не поведеться на тінь, він поклав на березі голову Горгони, помістивши її на купі листя та водоростей. Це листя і водорості стали коралами. Здобувши перемогу, Персей спорудив вівтарі для Гермеса, Афіни й Зевса в подяку і приніс їм жертви. Весілля з Андромедою Коли Персей святкував весілля з Андромедою, прибув Агенор (або Фіней), покликаний Кассіопеєю, якому раніше було обіцяно Андромеду. Кассіопея з Кефеєм перервали весілля, говорячи, що Персей змусив їх віддати за себе дочку і тому мусить померти. Персей вступив у бій з військом, яке вийшло його вбити і знищив багатьох, однак лишалося ще дві сотні воїнів. Тоді герой згадав про голову горгону Медузи, яку показав перед воїнами і ті вмить обернулися на камінь. Посейдон помістив сузір'я Кефея з Кассіопеєю на небі, але саму Кассіопею за її невдячність виставили на посміховисько. Пізніше було утворено сузір'я Андромеди за її вірність Персею попри наполягання батьків. Про скелю, до якої була прикута Андромеда, ще довго розповідали, що на ній видно сліди від ланцюгів, а кістки чудовиська було забрано до найближчого міста, поки їх звідти не відправив до Риму Марк Емілій Скавр. Порятунок матері та смерть Акрісія Повернувшись з Андромедою на Серіф, Персей довідався, що Даная і Дактіс переховуються в храмі від Полідекта, котрий не покинув задуму насильно одружитися з матір'ю героя. Персей прибув до палацу, де оголосив, що добув обіцяний подарунок. Цар і його придворні стали насміхатися з Персея, але той вийняв з сумки голову Медузи і всі присутні перетворилися на камінь. Голову Медузи Персей віддав Афіні, а сандалі, сумку і шолом повернув стігійським німфам. Дактіса він поставив царем Серіфа, а сам поплив у Аргос у супроводі дружини і кіклопів. Наляканий Акрісій, боячись здійснення даного йому пророцтва, втік у місто Лариса до царя Тевдаміда. Але сталося так, що за якийсь час Тевдамід влаштував ігри на честь свого померлого батька, куди запросив Персея. Змагаючись у п'ятиборстві, Персей метнув диск, який влучив у Акрісія і вбив його, чим здійснилося пророцтво. Правління Персея Персей поховав діда і, соромлячись зайняти його трон, вирушив у Тірінф, де правив син Прета Мегапент. З ним герой домовився обмінятися царствами, а пізніше об'єднав частини претових володінь. Персей укріпив Мідію і заснував місто Мікени. Назву місто отримало від того, що Персей знайшов на тому місці або вістря меча, або гриб (μύκης, мікес), який чудесним чином давав воду. В будівництві мурів йому допомагали кіклопи і тому ці мури було неможливо зруйнувати. За іншою версією Персей обернув Прета на камінь за його зазіхання на землі Акрісія, що по праву належали Персею. Мегапент пізніше убив Персея, помстившись за батька. Андромеда народила Персею дочку Горгофону і шістьох синів: Перса, Алкея, Електріона, Сфенела, Местора, Гелея. Нащадки Персея Нащадком персеєвого роду є легендарний герой Геракл. Нащадками Персея також є династія Ахеменідів. Персеїди Персей Перс Ахемен Ахеменіди Фарнакіди Мітрідатіди Тиберії Юлії Савромати Алкей Амфітріон Геракл Алкіди Агафірс Геракліди Агафірські Гелон Геракліди від Гелона Скіф Геракліди Скіфські Гілл Геракліди Геллінські Аргеади Птолемеї Севери Культ Персея Після смерті Персею віддавали шану як героєві в багатьох місцях, особливо в Арголіді, на Серефі та в Афінах. Його вважали своїм предком перси та Ахіменіди, Аріаратіди й Мітрідатіди. За Геродотом, герой мав вівтар також у місті Хеммісі в Єгипті. Аріаратіди мали головний убір Персея, кірбасію, за символ своєї династії. Зображення Персея зустрічаються на монетах міст-полісів, а також міст багатьох грецьких колоній на узбережжі Малої Азії, у вигляді голови з крилами або фігури повністю, часто також в сценах, які зображують його подвиги. Персей в мистецтві Сюжет міфа про Персея приваблював художників Тінторетто, Тіціана, Рубенса, Рембрандта, Тьєполо, скульпторів Бенвенуто Челліні, Канову. Софокл та Евріпід написали трагедії «Андромеда», які збереглись у фрагментах. У новий час сюжет міфа використали в своїх трагедіях Кальдерон, Корнель, в операх — Люллі та Гайдн. Також американський письменник Рік Ріордан написав два цикли книжок про «Персі Джексона», повний варіант імені якого звучить Персей, але на відміну від міфу, головний герой є сином Посейдона, а не Зевса. Примітки Література

Будова Планети Сонячної системи поділяють на дві групи — планети земної групи та планети-гіганти. Планетам земної групи притаманна більша середня густина. Можна припустити, що Меркурій, густина якого більша порівняно з іншими планетами, має щільне залізне ядро, у якому міститься близько 60 % маси планети; Венера, за масою та густиною подібна до Землі, має у своєму центрі ядро, багатше на залізо, ніж земне, а густина силікатів у її оболонці дещо більша, ніж в оболонці Землі; Земля має складну структурну оболонку (мантію), що сягає глибини 2900 км, а нижче розташовано ядро, очевидно металеве (залізне), на межі з мантією — рідке, а в центрі — тверде; у Марса, який має порівняно малу густину, якщо і є залізне ядро, то воно невелике (не більше ніж 30 % радіуса), а густина силікатних порід його оболонки дещо більша, ніж у Землі. У планет-гігантів дуже низька середня густина, їх атмосфери складаються переважно з водню та гелію. Їх речовина, подібна до сонячної. Існує гіпотеза, що Юпітер має рідке металеве ядро, оскільки його магнітне поле значно потужніше, ніж у Землі. Подібну з Юпітером структуру має Сатурн. Щільніші Уран і Нептун, вочевидь, мають ядро із суміші води, аміаку й метану в рідкій або твердій фазі, оточене масивною воднево-гелієвою атмосферою, на яку припадає, однак, лише близько 10 % маси. Планети-гіганти У планет-гігантів Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна середня густина становить 1,4 г/см3, тобто близька до сонячної. Юпітер і Сатурн, як і Сонце, складаються в основному, з водню та гелію. У Сатурна, Юпітера, Урана й Нептуна є система кілець, утворених кам'янистими й крижаними брилами. Найбільші вони у Сатурна — їх ширина сягає 137000 км. Планети земної групи Меркурій — перша планета Сонячної системи. Має найекстремальніші температурні показники серед планет земної групи: температура вдень сягає +427 °C, вночі — до −183 °C. Порівняно велика середня густина — 5,44 г/см3, очевидно, зумовлена відносно великим ядром, багатим на залізо, яке становить 42 % від об'єму планети (ядро Землі — 16 %, Марса — 9 %). Венера — друга планета Сонячної системи. Серед планет земної групи має найгустішу атмосферу, що складається переважно з вуглекислого газу. Товстий 15-кілометровий шар хмар, що містить концентровану сірчану кислоти сприяє так званому «парниковому ефекту». Температура поверхні — близько 464 °C, тиск — близько 93 атм. На поверхні є рівнини, гори, кратери, розломи, камені. Близько 85 % поверхні Венери — рівнини і вулканічні низини з борознами, (каньйонами, які утворено потоками лави). Найбільша в Сонячній системі борозна — Балтійська долина — має довжину 6800 км. Венеріанські породи за складом близькі до земних. Середня товщина венеріанської кори — 20 — 40 км, масивне залізне ядро займає близько 12 % від об'єму планети, межа між ядром і мантією перебуває на глибині близько половини діаметра планети. Там відсутня тектоніка плит і дрейф континентів, що властиві Землі. Натомість характерним є так званий мантійний плюмаж — підняття гарячої мантійної речовини, що обумовлює виникнення круглих або еліптичних утворень діаметром сотні кілометрів — корон, всередині яких багато вулканів і лавових потоків. Земля — третя планета Сонячної системи. Обертається навколо зірки еліптичною орбітою (дуже близької до кругової) із середньою швидкістю 29,765 км/с на середній відстані 149,6 млн км з періодом 365,24 доби. Земля має супутник — Місяць, що обертається навколо Землі на середній відстані 384 400 км. Нахил земної осі до площини екліптики становить 66°33'22``. Період обертання планети навколо своєї осі — 23 год 56 хв 4,1 сек. Обертання навколо своєї осі спричиняє зміну дня і ночі, а нахил осі разом із обертанням навколо Сонця — зміну пір року. Форма Землі — геоїд, приблизно — еліпсоїд. Середній радіус Землі становить 6371,032 км, екваторіальний — 6378,16 км, полярний — 6356,777 км. Площа поверхні земної кулі 510 млн км², об'єм — 1.083 * 1012 км², середня густина 5518 кг/м³. Маса Землі становить 5976 × 1021 кг. Земля має магнітне і тісно зв'язане з ним електричне поля. Гравітаційне поле Землі зумовлює її сферичну форму й існування атмосфери. Марс — четверта планета Сонячної системи. За даними марсоходів Spirit i Opportunity, температура на планеті вдень сягає +20 °C, а вночі опускається до −125 °C. Склад атмосфери: CO2 (95 %), N2 (~ 2,5 %), Ar (1,5-2,0 %), Н2О (до 0,1 %), СО(0,06 %). Частими є пилові бурі зі швидкістю вітру до 100 м/с. Марсіанські породи мають схожість із земними. На поверхні є вулканічні гори, підняття, пустелі з кратерами. Перепади висот — 30 км (на Землі — 20 км). Є полярні шапки: їх верхній шар складається з замерзлого вуглекислого газу, нижній — із водяного льоду). Імовірний радіус ядра планети — 1300 — 2000 км. Товщина літосфери, яка не поділяється на окремі плити, становить близько 200 км. Породи поверхні мають вік 3,8 млрд років. Супутник Юпітера — Ганімед має діаметр 5268 км і більший за Меркурій — це найбільший супутник у Сонячній системі. Вважають, що його поверхню вкрито льодом і кам'янистими породами. Іо має понад 80 активних вулканів. Це єдиний аналог Землі за вулканічною активністю. Європа, найбільш імовірно, вкрита океанами води, — це також аналог Землі, але вже за наявністю великої кількості води у рідкому стані. Каллісто теж, імовірно, має на поверхні воду (лід) і кам'янисті породи. Титан має діаметр 5150 км і теж більший за Меркурій. Його щільна атмосфера складається переважно з азоту і невеликої кількості інших газів (метану та ін.). Вважається, що сучасні умови на Титані подібні тим, які існували на Землі до виникнення на ній життя. Характеристики планет Попри те, що кожна планета є неповторною за своїми фізичними характеристиками, серед них можна спостерігати чимало спільного, починаючи з наявності природних супутників, кілець та інших спільних ознак. Ці особливості розпізнають за притаманними їм ознаками — динамічними та фізичними властивостями для кожної з планет. Динамічні характеристики Динамічні характеристики планет пов'язані з усіма динамічними ознаками планети, як тіла в просторі, тобто, особливості руху небесного тіла (планети) у просторі. До них належать характеристики орбіти, нахил осі обертання, обертання та інші динамічні ознаки планет. Орбіта планети Відповідно до визначення, планета є тілом, що обертається навколо зірки. Таким чином відкидається можливість існування окремих планет, які можна було б назвати «планетами-одинаками». Траєкторія руху в гравітаційному полі іншого тіла (наприклад, зорі) має назву орбіти. Вона може мати форму кола, еліпса, параболи або гіперболи. У Сонячній системі всі планети обертаються власними орбітами в одному напрямку, у тому ж, у якому обертається навколо своєї осі й Сонце. Але принаймні одна з нещодавно відкритих екзопланет, WASP-17b, обертається в протилежний бік щодо обертання своєї зорі. Еліпс Кеплера з визначальними елементами орбіти Період, протягом якого планета робить оберт навколо зірки, називається сидеричним періодом обертання або планетарним роком. Тривалість року дуже залежить від відстані планети до зірки, адже якщо планета перебуває далеко від зірки, то вона рухатиметься повільніше (оскільки на неї слабше впливатиме гравітації зірки), і, крім того, вона має здолати довший шлях. Оскільки орбіта жодної з відомих планет не є точним колом, відстань між Сонцем і планетою на її орбіті змінюється. Точка орбіти, в якій планета найближче підходить до Сонця, має назву перигелій", тоді як найвіддаленіша точка орбіти називається афелій. Оскільки в перигелії планета перебуває найближче до світила, наслідком є збільшення швидкості руху планети, подібно до того, як високо кинутий камінь прискорюється, наближаючись до землі, а коли планета перебуває в афелії, її швидкість зменшується, подібно до того як той же кинутий вгору камінь сповільнюється у верхній точці свого польоту. Орбіта будь-якої з планет визначається кількома елементами: :* Ексцентриситет — визначає наскільки планетарна орбіта витягнута. Орбіти з невеликим (близьким до нуля) ексцентриситетом мають форму, близьку до кола, тоді як орбіти з великим (близьким до одиниці) ексцентриситетом еліптичної (витягнутої) форми. У планет Сонячної системи ексцентриситети невеликі, і їх орбіти майже як коло. Комети і об'єкти поясу Койпера (як і численні екзопланети) мають великий ексцентриситет та, відповідно, високоеліптичні орбіти. Велика піввісь :* Велика піввісь це відстань від планети до центра еліпса. Ця відстань не дорівнює відстані до планети у апоастрі чи періастрі, бо центральна зірка розташована не у центрі еліпса, а у його фокусі. :* Нахил орбіти — кут між площиною орбіти і базовою площиною. У Сонячній системі базовою площиною вважають площину орбіти Землі, яку називають екліптикою. Орбіти всіх восьми планет Сонячної системи перебувають поблизу площини екліптики, тоді як комети і об'єкти поясу Койпера, наприклад Плутон, мають орбіти з більшими кутами нахилу . Для екзопланет такою площиною вважають небесну площину на оглядовій лінії з Землі. Точки, де планета перетинає базову площину, називаються висхідними і низхідними вузлами орбіти. Довгота висхідного вузла — це кут між базовою площиною і висхідним вузлом орбіти. Аргумент періастра (або аргумент перигелію) це кут між орбітальним висхідним вузлом і періастром (найближчою до зірки точкою на орбіті планети). Нахил осі Нахил Земної осі — приблизно 23° Планети мають різні кути осьового нахилу, тобто, вони лежать під певним кутом до площини екватора материнської зірки. Саме тому, кількість світла одержуваного тією чи іншою півкулею змінюється протягом року; оскільки північна півкуля планети більше освітлюється, аніж ніж південна півкуля, або ж навпаки. Як наслідок, на більшості планеті відбувається зміна сезонів, тобто, зміна клімату протягом року. Час, коли одна з півкуль найбільше обернена до Сонця, називається сонцестоянням. Протягом одного обертання орбітою (одного витка планети по своїй орбіті) трапляється два сонцестояння; коли кожна з півкуль перебуває в літньому сонцестоянні і день там найдовший, тоді як інша півкуля перебуває в зимовому сонцестоянні, з його надзвичайно коротким днем. Внаслідок такого розташування, півкулі отримують різну кількість світла і тепла, що слугує причиною щорічних змін погодних умов на планеті. Осьовий нахил Юпітера надзвичайно малий, і сезонні зміни там найменші, тоді, як Уран, навпаки, має настільки великий осьовий нахил, що обертається навколо Сонця майже «на боці», і під час сонцестоянь одна з його півкуль або постійно перебуває під Сонячним світлом, або постійно знаходиться в темряві. Що стосується екзопланет, то їх осьові нахили невідомі напевно, проте більшість «гарячих Юпітерів», теоретично, мають дуже малий нахил осі, що є наслідком близькості до самої зірки. Обертання планети Обертання Землі навколо своєї осі Крім того, що планети обертаються власними орбітами навколо зірки, вони ще й крутяться навколо своєї осі. Період обертання планети навколо осі отримав визначення — доба. Більшість планет Сонячної системи крутяться навколо власної осі в тому ж напрямку в якому вони обертаються навколо своєї зірки — Сонця, тобто, проти годинникової стрілки, що відзначено відносно північного полюса Сонця. Тоді як дві планети — Венера і Уран обертаються за годинниковою стрілкою, хоча надзвичайний осьовий нахил Урану породжує суперечки, що ж вважати південним і північним полюсом самої планети, як наслідок — чи обертається він проти годинникової, а чи за годинниковою стрілкою, однак якої б думки не дотримувалися сперечальники, щодо обертання Урану, але визнають його ретроградний тип обертання щодо його орбіти. Також спостерігається суттєва різниця між довжиною доби на планетах: адже Венері потрібно 243 Земних доби для одного обертання навколо осі, тоді як газовим гігантам всього кілька годин. Період обертання для екзопланет не відомий, проте, близьке розташування до зірок «гарячих Юпітерів» означає що на одному боці планети панує вічна ніч, а на другому — вічний день (оскільки орбіта і обертання узгоджені). Чиста орбіта Один з критеріїв, що визначає небесне тіло як планету — це вільні від інших подібних об'єктів околиці її орбіти. Планета, яка накопичила достатню масу, своїм гравітаційним впливом має зібрати всі тіла поблизу власної орбіти і приєднати їх (чи перетворити на супутники), або навпаки — розігнати. Таким чином, вона перебуватиме на своїй орбіті в ізоляції, не поділяючи її з іншими об'єктами, які порівняні за розміром. Цей критерій статусу планети було ухвалено Міжнародним астрономічним союзом у серпні 2006 року. Саме за цим критерієм Плутон було позбавлено статусу планети, а Ерида і Церера так і не набули його. Зазначені тіла належать до карликових планет. Слід зазначити, що ухвалене визначення планети наразі стосується лише планет Сонячної системи. Потужними телескопами було виявлено деяку кількість зоряних систем, які перебувають на стадії протопланетарного диска мають ознаки «чистих орбіт» у протопланет. Див. також Сонячна система Планетологія Список можливих екзопланетних систем Космічний простір Супутник Орбіта Література * Словник античної міфології. — : Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. * * Albrecht Unsöld; Bodo Baschek, W.D. Brewer (translator) (2001). The New Cosmos: An Introduction to Astronomy and Astrophysics. Berlin, New York: Springer. ISBN 3-540-67877-8. * Scharringhausen. Curions About Astronomy: What is the difference between astronomy and astrophysics?. Retrieved on 2007-06-20. * M. Hack. Alla scoperta del sistema solare, Milano, Mondadori Electa, 2003. 264 * John Martineau. Armonie e geometrie nel sistema solare, Diegaro di Cesena, Macro, 2003. * Beatrice McLeod. Sistema solare, Santarcangelo di Romagna, RusconiLibri, 2004. * (EN) Lucy-Ann McFadden; Paul Weissmanl; Torrence Johnson. Encyclopedia of the Solar System, 2a ed. Academic Press, 2006. pagine 412 ISBN 0-12-088589-1 * Herve Burillier. Osservare e fotografare il sistema solare, Il castello, Trezzano sul Naviglio, 2006. * Marc T. Nobleman. Il sistema solare, Trezzano sul Naviglio, IdeeAli, 2007. * F. Biafore. In viaggio nel sistema solare. Un percorso nello spazio e nel tempo alla luce delle ultime scoperte, Gruppo B, 2008. 146 * M. Rees. Universo. Dal big bang alla nascita dei pianeti. Dal sistema solare alle galassie più remote, Milano, Mondadori Electa, 2006. 512 * Jan Osterkamp: Transpluto will in den exklusiven Sonnensystem-Planetenklub. In: Die Zeit, vom 1. August 2005 (Online). * Peter Janle: Das Bild des Planetensystems im Wandel der Zeit. Teil 1. Vom Altertum bis zur Mitte des 19. Jahrhunderts. In: Sterne und Weltraum. 45, 2006, 1, S. 34–44. ISSN 0039-1263 * Peter Janle: Das Bild des Planetensystems im Wandel der Zeit. Teil 2. Vom 19. Jahrhundert bis heute. In: Sterne und Weltraum. 45, 2006, 4, S. 22–33. ISSN 0039-1263 * Gibor Basri, Michael E. Brown: Planetesimals to Brown Dwarfs: What is a Planet? in: Annual Review of Earth and Planetary Sciences, vol. 34, p. 193–216 (05/2006) * Thorsten Dambeck: Planeten, geformt aus Gas und Staub, in GEO kompakt Nr. 6, März 2006, Seite 28-34, ISSN 1614-6913 * Katharina Lodders, Bruce Fegley: "The planetary scientist's companion. Oxford Univ. Press, New York, NY 1998, ISBN 0-19-511694-1 * W.T. Sullivan, J.A. Baross: Planets and life — the emerging science of astrobiology.Cambridge Univ. Press, Cambridge 2007, ISBN 978-0-521-53102-3 * Rudolf Dvorak: Extrasolar planets — formation, detection and dynamics. WILEY-VCH, Weinheim 2008, ISBN 978-3-527-40671-5 * Claudio Vita-Finzi: Planetary geology — an introduction.Terra, Harpenden 2005,ISBN 1-903544-20-3 * Günter D. Roth: Planeten beobachten. Spektrum, Akad. Verl., Berlin 2002, ISBN 3-8274-1337-0 Примітки Посилання * Вебсайт «International Astronomical Union» * Фатофурнал NASA * «NASA Planet Quest» — Exoplanet Exploration * Ілюстрований каталог щодо планет та Сонячної системи * Критері визначення планет та їх класифікації за Стерном та Левінсоном * Вебсайт «Planetary Science Research Discoveries» * Коли утворювались планети * Каталог экстрасонячних планет * Вебсайт «Planetary Data System NASA"» * Пошуковик знимків на вебсайті NASA * Щодо планет та їх визначень *

Прозерпіна Прозерпі́на (лат. Proserpina) — це антична римська богиня, чий культ, міти і таїнства були пов'язані з Ліберою, богинею вина в Давньому Римі. У грецькій культурі вона відома як Персефона, і разом із її матір'ю Деметрою вони є богинями хліба і землеробства. Початково, римська богиня Лібера була дочкою богині землеробства Церери та Лібера, бога вина і свободи. В 204 до н. е. новий культ грецьких богинь Церери і Прозерпіни як «Матері і Діви» поширився з Південної Італії разом із грецькими жрицями і став офіційним віросповіданням у храмі Лібери та Церери на Авентині. Нове поклоніння та його священство активно пропагувались релігійною владою Риму як бажані для римлянок і були частково підпорядковані до старіших, звичних культів храму, зокрема культу Церері, Лібері та Ліберу. Проте нові обряди зазвичай співіснували разом із старими, не замінюючи їх. Як тільки греки почали вважати Персефону дочкою Деметри, римляни зробили Прозерпіну дочкою Церери відповідно. Як Персефона, Прозерпіна асоціюється з підземним царством і його володарем; з матір'ю Церерою, з весняним проростанням урожаю, колом життя, смертю та переродженням чи оновленням. Її ім'я є латинською інтерпретацією «Персефони», що можливо було створене від слова proserpere («проростати, з'являтися»), з посиланням на проростання зерна. Суттю міфів про Прозерпіну є її примусове викрадення богом підземного царства, пошуки матері своєї дочки і кінцеве, хоча тимчасове, повернення богині на землю — це часто було основою для різних мистецьких та літературних творів, створених у Давньому Римі й пізніше. Зокрема, викрадення Прозерпіни богом підземелля — зазвичай описується як зґвалтування Прозерпіни, чи Персефони — надихнуло багатьох митців до створення драматичних сюжетів в епоху Ренесансу, а пізніше — скульптур та картин. Віросповідання і міти Походження як Лібери У давньоримській релігії, Лібера була жіночим прототипом бога Лібера. Початково вона була італійцькою богинею; в час Римського царства та Римської республіки, вона була поєднана з Лібером, римським богом вина, фертильності, свободи слова та покровителем плебеїв. Вона увійшла до римської історії як одна із Авентинської тріади пліч-о-пліч з Церерою і Лібером у храмі встановленому на Авентині близько 493 до н. е. Середовище та територія, де був поширений цей культ пов'язаний з римлянами-простолюдинами, або ж плебеями; її могли вшановувати 17 березня як частину свята Лібера, Лібералії, або в цей же час протягом святкування Цереалії (святкування припадало на середину та кінець квітня); на пізніших святах вона підпорядковувалась Церері. Інакше, її відношення до Авентійської є непевним; рідна їй мітологія є невідомою. Ліберу офіційно почали ототожнювати з Прозерпіною у 205 до н. е., коли римляни романізували грецьку богиню Персефону з усіма її обрядами та притаманною їй мітологією. Наприкінці існування Римської республіки, Цицерон описував Лібера та Ліберу як дітей Церери. В цей самий час, можливо через контекст популярних чи релігійних спектаклів, Гай Юлій Гінін порівнював її з грецькою Аріадною, як нареченою грецького прототипа Лібера, Діоніса. Старіша і новіша форми культу та обрядів Лібери та їхні різноманітні відгалуження добре поширювались наприкінці Імперської доби Риму. Св. Августин (354—430 н. е.) дотримувався думки, що Лібера покровителька жіночої фертильності, так як Лібер покровитель чоловічої. Культ Прозерпіна була офіційно додана до римської релігії в 205 до н. е., разом із приєднанням Церери до обряду римських богів, коли римляни набирали армію з богів для боротьби проти Карфагену наприкінці Другої Пунічної війни. Цей культ є створений на півдні Італії і, ймовірно, що базувався на грецькому святі Тесмофорія, таємничому віросповіданні, що вшановував Деметру та Персефону як «Матір та Діву». Воно прибуло разом із грецькими жрицями, яким було надано римське громадянство, тому вони могли молитися богам «з іноземними та додатковими знаннями, але з місцевим та громадянським наміром». Новий культ був встановлений в раніше античному храмі Церери, Лібера та Лібери, Авентин був заступником всіх плебеїв; з кінця 3-го століття до н. е., храм Деметри у Енні, на Сицилії, був визнаний найстарішим та найвладнішим центром культу Церери, а Ліберу вважали Прозерпіною, романським прототипом дочки Деметри Персефони. Зв'язок між цими культами простежується у пошуку Деметри Персефони, після її зґвалтування та викрадення Аїдом (Плутоном) у підземне царство. На Авентині цей новий культ зайняв місце паралельно зі старим. Він не відносився до Лібера, чий відкритий та гендерно-змішаний культ продовжував відігравати головну роль у плебейській культурі, як покровитель та захисник прав, свобод та цінностей простолюдинів. Очікували, що тільки жінки-ініціаторки та жриці нового грецького поклоніння Церері та Прозерпіні будуть відстоювати римську патріаршу ієрархію і традиційну мораль. Незаміжні дівчата наслідуватимуть цнотливість Прозерпіни, Діви; заміжні жінки повинні намагатись наслідувати Церері, вірній та плідній Матері. Їхні обряди мали на меті забезпечити хорошити урожай і збільшити достаток тих, хто брав участь у цих таїнствах. Храм Прозерпіни був розміщений у передмісті Меліта, сучасний Мтарф, Мальта. Залишки храму були знайдені між 17-м і 18-м століттями; тільки одна частина збереглась. Міти Найвідомішим мітом, що пов'язаний з Прозерпіною, є міт про її викрадення богом підземного царства, безпам'ятні пошуки Персефони її матір'ю Церерою і кінцеве, хоча тимчасове, повернення богині на землю. У латинській літературі є відомими кілька версій цього міфу і всі у більшості схожі на міт про викрадення грецької богині Персефони королем підземного царства, якого у грецьких джерелах називають по-різному - Аїд або Плутон­­­. «Аїд» може означати і підземне царство, і його короля, який зазвичай зображається темною, непривабливою особою. Персефона (з грец. κόρη — діва) — взята проти її волі; у грецьких Елевсінських таїнствах, її викрадач відомий як Плутон; разом вони утворюють божественну пару, яка керує підземним світом і вони приймають елевсінських посвячених у, певній формі, краще потойбічне життя. Перейменувавшись таким чином, король підземелля є, ніби, не причетний до насильницького викрадення своєї нареченої. На початку 1-го століття н. е., Овідій створив дві поетичні версії міту на латині: одна в 5-й книзі «Метаморфози», інша у 4-й книзі «Фастів». На початку 5-го століття н. е. з'явилась ще одна інтерпретація цього міфу, версія Клавдія «De raptu Proserpinae» (Про зґвалтування Прозерпіни); у більшості випадків, ці латинські праці вказують на викрадення Прозерпіни у підземне царство та одруження з римський богом потойбіччя, традиційно латинське ім'я якого Отець Діт, чи Діспатер. Венера, щоб послати любов Плутону, послала свого сина Амура (також відомого як Купідон), щоб той стрілив своєю стрілою в Плутона. Прозерпіна була на Сицилії, на озері Пергуза біля Енни, де вона гралась з мавками та збирала квіти, коли Плутон з'явився з вулкана Етни з чотирма чорними кіньми на ім'я Орфней, Етон, Ніктей та Аластор. Він викрав її, щоб одружитись та жити з нею у підземному царстві, володарем якого він був. Її матір Церера, також відома як Деметра, богиня землеробства або Землі, пішла шукати її по всьому світу, та пошуки були її даремними. Вона не змогла знайти нічого, окрім маленького ремінця, який злетів з Прозерпіни біля озера, який наплакали мавки. Церера сердито припиняє зростання фруктів та овочів, посилаючи прокляття на Сицилію. Церера відмовляється повертатись на Олімп і починає прогулюватись Землею, створюючи пустелю на кожному кроці. Бувши стурбованим, Юпітер надіслав Меркурію прохання, щоб Плутон (брат Юпітера) звільнив Прозерпіну. Плутон підкорився, проте перед тим як відпустити Персефону він змусив її з'їсти шість зерняток граната, тому що той, хто скуштував їжу мертвих, не міг повернутися у світ живих. Це означало, що вона повинна була шість місяців жити із Плутоном, а решту із своєю матір'ю. Ця історія безсумнівно має на меті зобразити зміну пір року: коли Церера запрошує дочку повернутися на землю, то настає весна і земля квітне, а коли Прозерпіна змушена повертатись до чоловіка, то вона в'яне. Інша версія цієї історії розповідає те, що Прозерпіна з'їла тільки чотири зернятка граната і зробила це вона за власним бажанням. Коли Юпітер наказав їй повернутись, Плутон уклав угоду з Юпітером, кажучи, що, оскільки вона вкрала його зернятка гранату, то натомість вона повинна залишатись з ним на чотири місяці щороку. З цієї причини, навесні коли Дочка Церери повертається до неї, посіви квітнуть, а влітку пишно розростаються. Восени Церера забарвлює листя в коричневий і оранжевий (її улюблені кольори) як подарунок для Прозерпіни перед тим, як вона повернеться до підземелля. Протягом часу коли Прозерпіна проживає з Плутоном, світ переживає зиму, час коли земля є безплідною. Орфей і Еврідіка Найбільш обширним мітом про Прозерпіну латинською є міт Клавдія (4-те ст. н. е.). Він тісно пов'язаний із Орфеєм та Еврідікою. У «Георгіках» Вергілія, кохана дружина Орфея Еврідіка померла від укусу змії; Прозерпіна дозволила Орфею ввійти у підземне царство не втративши життя; зачарована його музикою, вона дозволила йому провести свою дружину назад у країну живих, за умови, якщо він не озирнеться коли буде йти з царства мертвих. Проте Орфей не зміг втриматись й озирнувся, і таким чином втратив Еврідіку назавжди. У творах мистецтва Постать Прозерпіни надихала багатьох митців на створення художніх композицій, особливо скульптур (Берніні, Зґвалтування Прозерпіни) у живописі (Д. Г. Россетті, фреска Помарансіо, Дж. Хайнца, Рубенса, А. Дюрер, Делл'Аббате, Періш) та в літературі (Гете Прозерпіна та Гімн Свінберна до Прозерпіни та Сад Прозерпіни). Статуя Зґвалтування Прозерпіни Плутона, що стоїть у Великому Саду у Дрездені, Німеччина, також згадується як «Час руйнує красу». Пісня Кейт МакГаррігле про цю легенду була останнім, що вона написала перед своєю смертю і вона була виконана лише один раз, на останньому концерті співачки у Альбере-гол у грудні 2009 р.. У астрономії 26 Прозерпіна — астероїд головного поясу діаметром 95,1 кілометр (59,1 милі), який був відкритий Робертом Лютером у 1853 році. Див. також Антесфорія, фестиваль на честь Прозерпіни Плутон (мітологія) Список жертв зґвалтування з давньої історії та мітології

Промете́й (, — провидець) — у грецькій міфології віщий і добрий син титана Япета й німфи Клімени Фетіди (варіанти: Асії, Феміди), брат Атланта, Менетія та Епіметея, батько Девкаліона. Викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що був увʼязнений богами. Звільнений героєм Гераклом. У мистецтві образ Прометея використовується як персоніфікація просвітителя. Прометей у міфах Коли титани готувалися до титаномахії — битви проти олімпійських богів, Прометей став на бік Зевса і переконав свого нерозумного брата Епіметея вчинити так само. Афіна, бачачи розум титана, навчила його різним наукам. Гуманізм Прометея Під час суперечки щодо того, яку частину жертв люди мусять віддавати богам, Прометей вирішив допомогти людям, котрі жили надголодь і були безсилі проти могутніх олімпійців. Прометей поділив забитого жертовного бика на дві частини. В одну купу склав усе мʼясо й накрив шкурою тварини, а в другу — самі кістки, поклавши на них шматки жиру. Зевс, уведений в оману, вибрав купу, яка лисніла смачним жиром. Відтоді люди стали приносити в жертву богам кістки, тобто гіршу частину вбитої тварини, а самі їли мʼясо. Зевс розгнівався на людей і забрав у них вогонь аби тим довелося їсти м'ясо сирим. Однак Прометей викрав вогонь з Олімпу, взявши його від сонячної колісниці (або кузні Гефеста), і приніс його людям у тростинці. Так людський рід було врятовано від голоду й холоду. З часом люди стали могутніми і майстерними в різних справах. Покарання Прометея Покарання Прометея Зевс, бачачи силу людей, задумав помститися. Він наказав Гефестові створити з глини найпрекраснішу, але нерозважливу, жінку Пандору та віддати її Епіметею. Та Прометей здогадався про підступ Зевса й наказав братові не приймати дарів. Епіметей не послухався і взяв Пандору за дружину. Вона відкрила скриньку з лихами, якою володів Епіметей, і так світ наповнили різні нещастя, від яких потерпають люди. Зевс звелів схопити й прикути Прометея до однієї із скель Кавказу і пробити йому списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гострим дзьобом рвав печінку. За ніч печінка відростала, а вранці орел прилітав знову, щоб карати титана. Багато тисячоліть терпів Прометей тяжкі муки, аж поки Геракл (за згодою Зевса, який бажав прославити свого сина) убив орла й визволив титана. Наука Прометея Пізніші перекази повʼязують з Прометеєм не лише викрадення вогню з неба; він нібито показав людям, як видобувати та обробляти метали. Він дав їм науку про числа і відкрив мистецтво письма. Він приручив тварин, запріг до воза коней, збудував перший корабель і змайстрував вітрило. Він дав хворим ліки і знайшов трави, що тамують біль. Прометей розбудив у людині дух і дав їй силу владарювання над світом. З інших міфів довідуємося, що Прометей створив із землі й води (з глини, змішаної із сльозами) людей і вдихнув у них життя (Овідій). Недалеко від міста Панопей показували цегляний будиночок, де Прометей у свій час виконав цю роботу. Довкола лежали грудки глинястої землі, і від них нібито пахло людським тілом — це були залишки використаного матеріалу. У деяких областях Греції Прометея шанували як бога. В Афінах він був у пошані нарівні з Афіною та Гефестом. На честь Прометея було встановлено свято — біг із запаленими смолоскипами (прометеї). Звільнення Прометея Прометеєві було відомо хто відбере у Зевса владу і як йому уникнути такої долі. Щойно Прометей розповів це прибулим до нього океанідам, як миттю прилетів Гермес, вимагаючи розкрити таємницю. Не отримавши відповіді, Зевс кинув скелю з прикутим титаном під землю, а через багато років підняв знову. Всі боги тоді вже визнали владу Зевса і не думали протистояти йому, однак памʼятали про пророцтво. Зевс за минулі віки подобрішав і став піклуватися про людей та боронив правду. Він послав героя Геракла звільнити Прометея, якщо він видасть таємницю. Геракл застрелив орла з лука і тоді Прометей відкрив йому, що Зевс не має одружуватися на Фетиді, бо її син, ким би не був його батько, перевершить його. Після цього Геракл розбив ланцюги і звільнив титана. Фетида ж вийшла за героя Пелея, син якого також став славним героєм. Проте Зевс колись поклявся, що Прометей буде прикутий вічно і мусив дотриматися слова. Тому він придумав щоб Прометей носив на собі кільце зі шматочком скелі. З того часу звільнений титан ніколи не знімає кільця. «Вічний образ» Прометей як символ Теплоенергетичного факультету КПІ у вигляді металевої скульптури на корпусі № 5. Прометей відкриває галерею так званих вічних образів, до яких постійно звертатиметься людство. Есхіл присвятив титанові ряд трагедій, з яких збереглася лише одна — «Прометей закутий». Прометей Есхіла втілює розум і силу духу, волелюбність і велич подвигу в імʼя щастя людей. За нової епохи образ титана Прометея знаходимо в Гете, Байрона, Шеллі, він надихав славетних майстрів пензля Мікеланджело, Тіціана, Рібейру, Сальватора Розу, композиторів Бетховена, Ліста, Танєєва, Скрябіна. Образ Прометея надзвичайно популярний в Україні. Прометея уславили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, А. Малишко й інші. У переносному значенні Прометей, як і поняття «прометеїзм», «прометеїв вогонь», є уособленням самовідданості, шляхетних почуттів і вчинків людини, незгасного прагнення досягти високої мети. У російській літературі найцікавіші опрацювання міфа належать письменникам революційного табору: К. Рилєєву, М. Огарьову та іншім. Прометей є символом заснованого в 1931 році Теплоенергетичного факультету Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Скульптура Прометея знаходиться на корпусі № 5. Образ Прометея в українській та світовій літературі Антична література Вперше образ Прометея зʼявився в давньогрецькій міфології, де увіковічнив образ титана в трагедії «Прометей закутий». В основу цього твору покладена історія про те, як за наказом Зевса Прометей був прикутий до скелі. Одним із перших інтерпретаторів міфу про Прометея був Гесіод. У його «Теогонії» Прометей — борець проти свавільного захоплення влади олімпійськими богами. Гесіод протиставляє Прометея Зевсові у притчі про Пандору в поемі «Роботи і дні». Тут згадується про те, як Зевса «одурив Прометей хитро думний», як громовержець придумав для людей різні клопоти, зокрема, «взявши вогонь, заховав». З трагедією Есхіла «Прометей закутий» перегукується твір іншого грецького письменника — Лукіана, що має красномовну назву «Прометей, або Кавказ». Написаний він у формі діалогів, які ведуть між собою основні дійові особи — Гермес, Гефест і Прометей. У звʼязку з цим пригадується вислів відомого філософа: «Богам Греції, які були вже раз в трагічній формі — смертельно поранені в „Прометеї закутому“ Есхіла, довелось ще раз — в комічній формі — померти в „Бесідах“ Лукіана… Це потрібно для того, щоб людство весело прощалося зі своїм минулим». Творчий початок в діяльності Прометея підкреслюється в «Метаморфозах» римського поета Овідія. Розповідаючи про створення світу, Овідій замислюється над питанням «Звідки постала людина?» Просвітництво До образу Прометея зверталося чимало німецьких письменників — Й. В. Гете, И. Г. Гердер, А. Шлегель. Зокрема, широкою популярністю користувався уривок з незавершеної драми Гете «Прометей». Література Романтизму Особливої популярності образ Прометея набуває за доби романтизму. Він стає романтичним символом непокори, тираноборства і людинолюбства. Яскравим свідченням цього є спадщина видатних англійських романтиків — Дж. Байрона і П. Б. Шеллі, у творчості яких образ Прометея відіграє важливу роль. Недарма ж Байрона називали «Прометеєм XIX століття», а Мері Шеллі, дружина поета, зазначала, що "Прометей — душа поезії «Шеллі». Як і твір Гете, присвячений Прометею, вірш Байрона «Прометей» тематично пов'язаний з трагедією Есхіла «Прометей закутий». Це ліричний монолог поета, в якому містяться роздуми про долю міфічного героя, що виявився таким близьким і дорогим серцю романтика. Відомо, що Байрон був готовий віддати життя за свободу краю в абстрактному і конкретному розумінні цього слова. У вірші «Прометей» висловлюється співчуття героєві, прославляється готовність пожертвувати собою заради інших. Традиційне і новаторське тісно переплітаються в драмі П. Б. Шеллі «Визволений Прометей» (1819). У передмові до цього твору автор обстоює своє право на вигадку в інтерпретації міфічного персонажа. Він підкреслює, що навіть грецькі трагіки, запозичуючи сюжети з античної міфології, не використовували їх сліпо, а намагалися піти далі в осмисленні відомих міфологічних сюжетів. Російська література 19 століття Образ Прометея приваблював письменників, опозиційне налаштованих щодо влади та існуючого ладу. Так, він був зовсім не випадковим у творчості російського романтика М. П. Огарьова, відомого не тільки як поет, а й як борець за свободу, приятель і соратник О. І. Герцена. Вірш Огарьова «Прометей» (1841), по суті, є монологом титана, гнівним словом, зверненим до коршака і до того, хто його послав. Зевс для Прометея не тільки тиран, а й заздрісник, який не може простити титану того, що він створив людей, що викрав для них небесний вогонь і залишився непохитний. Прометей не тільки не кається, але й кидає виклик громовержцю. Він пишається тим, що зробив людей схожими на себе. Огарьовський Прометей, незважаючи на муки і страждання, вірить у світле майбутнє, у те, що люди згадуватимуть його з любов'ю. Українська література Кам'янському.В українській літературі була своя традиція сприйняття і переосмислення античного образу. У поемі Т. Г. Шевченка «Кавказ» (1845) образ Прометея висвітлений по новому, характеризується новими відтінками значення. У свідомості поета Кавказ асоціюється зі стражданнями прикутого до скелі напівбога. М. К. Зеров відзначав політичний протестантизм цього образу в шевченківській поемі, а П. П. Філіпович вважав, що на тлі твору «увертюра» з Прометеєм набуває особливої сили і є в українській літературі гідним прикладом, коли ідейну спрямованість Прометеєвого міфу втілено в рівноцінний мистецький образ. Створений Шевченком образ Прометея, попри всю його епізодичність, має символічний характер. Дослідники не раз вказували на те, що він символ народу, який бореться, і з цим важко не погодитися. Про це свідчать і рядки поеми, звернені до борців проти поневолення і тиранії: «Борітеся — поборете…» Можна навести ще чимало фактів, які є свідченням зацікавленості українських письменників міфічним образом тираноборця. Так, І. Я. Франко переклав вірш Й. В. Гете «Прометей», а також уривок з поеми П. Б. Шеллі «Звільнений Прометей». Ім'я титана досить часто згадується в листах та творчості Лесі Українки. І хоча поетеса не залишила окремого твору, присвяченого Прометеєві, мотиви, пов'язані з міфом про титана, з'являються в багатьох її поезіях. Сумні роздуми поетеси не містять закликів, вона нічого не нав'язує читачеві, лише констатує факти, а висновок він мусить зробити самостійно. «Нащадки Прометея» згадуються, живуть і діють у багатьох інших творах Лесі Українки. До образу титана зверталися П. Г. Тичина, Л. С. Первомайський, І. І. Нехода, М. Д. Руденко. Вірш Рильського «Прометей» невеликий за обсягом (складається з чотирьох катренів), пройнятий оптимістичним пафосом і цікавий прямим авторським зверненням до міфічного героя через віки. У поемі Малишка «Прометей» спостерігається героїзація життя простої людини, пораненого бійця зі Смоленщини, якого в часи окупації знайшли і прихистили жителі українського селища. Література Модернізму У XX столітті Франц Кафка підсумовує мотиви міфу про Прометея і подає у своїй притчі чотири повір'я про міфічного героя. Як і його попередники, Кафка фантазує, розмірковуючи про Прометея і закликає читача до роздумів. Його притча «Прометей» — це аналітичний етюд, в якому автор дає своє, екзистенціальне тлумачення образу титана. Образ Прометея у Кафки статичний. У його повір'ях стверджується, що була рана і залишилися скелі. Отже, в основі повір'я (міфу) — правда, а «правду життя за Кафкою можна пояснити, вона — страждання. … він символізує не так людство, як окрему людину, індивіда». Окрім усього цього, Прометей у Кафки не представлений як громадський ідеал служіння людству. Див. також * Прометеїзм * Прометеїзм (література) Галерея Примітки Література Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок. Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. — М. : Прогресс, 1992. — 620 с. Посилання * *