Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 0

Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила поновити пропущений строк для звернення до суду; усунути перешкоди у володінні, користуванні проїжджою частиною дороги від житлового будинку на АДРЕСА_1 до дороги на АДРЕСА_2 шляхом знесення кам'яного муру довжиною 140 м, який належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3; визнати недійсним рішення шістнадцятої сесії шостого скликання Великомлинівецької сільської ради Кременецького району від 25 травня 2012 року №326 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо складання документів", що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_3; визнати недійсним рішення шістнадцятої сесії шостого скликання Великомлинівецької сільської ради Кременецького району від 25 травня 2012 року №325 "Про безоплатну передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2"; визнати недійсними та скасувати витяги про право власності на спірні земельні ділянки, що належать жителям села Великі Млинівці, площею 0,1682 га кадастровий номер 6123486200020010549, на ім'я ОСОБА_2 та площею 0,1111 га, кадастровий номер 6123486200020010020, яка належить ОСОБА_3. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що у 1973 році Великомлинівецька сільська рада надала їй план земельної ділянки під забудову, згідно з яким, поруч з її домоволодінням є дорога шириною не менше 6-8 метрів. В 2004-2007 роках вона зверталася до сільської ради зі скаргами з приводу проїзду. Рішеннями Великомлинівецької сільської ради від 21 травня 2004 року №394 та від 11 травня 2007 року №181 вирішено залишити прохід з АДРЕСА_2 без змін. У липні 2016 року позивачка отримала рішення Великомлинівецької сільської ради від 25 травня 2012 року №325 та №326, якими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передані у приватну власність земельні ділянки. Відповідачі, грубо порушуючи добросусідські відносини, чинні державні будівельні норми, побудували кам'яну огорожу і таким чином обмежили їй та іншим жителям села Великі Млинівці вільний проїзд та прохід дорогою в напрямку вулиці Шевченка, тим самим створили несприятливі умови проживання. До облаштування межових знаків відповідачами ширина дороги становила 6-7 м, а тепер не більше 1,5-2 м (від кам'яного муру відповідачів до муру ОСОБА_4 і ОСОБА_5). Однак фактична відстань для проїзду чи проходу становить не більше 1 м, що є неприпустимим для проїзду власним автомобільним та гужовим транспортом. У зв'язку з цим вважає, що відповідачі грубо порушили не лише правила співжиття, а й архітектуру в цілому цієї ділянки дороги. Через їх протиправні дії вона втратила можливість вільного користування (проїзду, виїзду) частиною дороги зі свого подвір'я в напрямку вулиці Шевченка села Великі Млинівці, а тому її законні права та інтереси порушені і підлягають захисту в судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Кременецький районний суд Тернопільської області рішенням від 10 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивачка не довела порушення її права та створення відповідачами перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою, яка використовується як прохід до АДРЕСА_2. При прийнятті рішення суд встановив, що містобудівною документацією села Великі Млинівці проїзд між земельним ділянками ОСОБА_2, ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - з іншої сторони, не передбачений. Земельні ділянки відповідачів приватизовані відповідно до законодавства, а проїзд до будинку позивачки передбачений з іншої сторони. Короткий зміст рішення апеляційного суду Тернопільський апеляційний суд постановою від 16 грудня 2020 року рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Янчишин В. Й. подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №350/1969/14-ц, від 23 січня 2020 року у справі №278/237/18 та від 30 січня 2020 року у справі №307/510/19. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що оспорювані рішення Великомлинівецької сільської ради про безоплатне передання у власність земельних ділянок, прийняті з порушенням державних будівельних норм, а саме: не забезпечено можливості проїзду пожежних машин до житлових будинків, шириною не менше 3,5 м; не забезпечено поворотного майданчика, який забезпечував можливість розвороту сміттєвоза, прибиральних і пожежних машин; не забезпечено проїзду з АДРЕСА_3, не забезпечено радіуси заокруглення проїзної частини вулиць і доріг до краю тротуара і роздільних смуг не менше 12 м. Необґрунтованими є і посилання судів як на безпідставність та недоведеність позовних вимог на те, що на земельній ділянці відповідачів мають місце лише незначні відхилення від нормативу встановлення огорожі, оскільки згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 31 серпня 2018 року №561/18-22 наявне порушення землекористування, зокрема порушення меж та накладення вказаних земельних ділянок, і вимог нормативно-правових актів щодо проїжджої частини дороги (провулка). Земельна ділянка ОСОБА_3 в районі новозведеного фундаменту для житлового будинку зміщена в сторону АДРЕСА_3 в середньому на 0,50-0,60 м. Фактичне розташування розпочатого будівництва житлового будинку стосовно меж земельних ділянок правовстановлюючим документам на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3, не відповідає. Невідповідність полягає у зміщенні фундаменту житлового будинку в бік проїжджої частини АДРЕСА_3 в середньому на 0,35 м. Про існування рішень Великомлинівецької сільської ради від 25 травня 2012 року № №325, 326, якими передано у приватну власність земельних ділянок відповідачам, позивачка дізналася в липні 2016 року, коли отримала копії цих рішень, а тому позовна давність не пропущена. У березні 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Сідорова І. М. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 10 березня 2021 року справа №601/1840/16 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Великомлинівецької сільської ради від 25 травня 2012 року №325 ОСОБА_2, передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_4. Згідно із заявою ОСОБА_2 від 24 березня 2014 року №778 зроблено поділ земельної ділянки, кадастровий номер 6123486200:02:001:0019, на земельні ділянки площею 0,1682 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0549, та площею 0,0818 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0550. Згідно з договором купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5. Земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок, площею 0,1111 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020. Рішенням Великомлинівецької сільської ради від 26 квітня 2013 року №489 ОСОБА_3 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,1111 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель житлової і громадської забудови на АДРЕСА_5. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень земельна ділянка площею 0,1111 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована на АДРЕСА_5 належить ОСОБА_3. З технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_5 відомо, що на замовлення ОСОБА_3 фізична особа-підприємець ОСОБА_6 виготовив технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) загальною площею 0,1111 га, в тому числі для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель. Великомлинівецька сільська рада, розглянувши звернення ОСОБА_1, жительки на АДРЕСА_1, щодо зміни проїжджої частини та будівництва житлового будинку повідомила, що згідно з рішенням сесії Великомлинівецької сільської ради від 11 травня 2007 року №181 вирішено залишити прохід із АДРЕСА_3 до АДРЕСА_5 без змін, оскільки генеральний план забудови провулка Садовий не виготовлявся. Дорогу з АДРЕСА_3 зробити не можливо, оскільки, згідно з чинними державно-будівельними нормами, будуть порушені норми відстаней від дороги до житлових будинків. Згідно з інформацією Великомлинівецької сільської ради від 14 вересня 2017 року №286, схематичний план будівельного кварталу АДРЕСА_6, що складений Кременецьким бюро технічної інвентаризації 20 жовтня 1974 року, рішенням сесії та виконавчого комітету Великомлинівецької сільської ради не затверджувався. На підставі висновку судової земельно-технічної експертизи від 31 серпня 2018 року №561/18-22 встановлено, що має місце порушення землекористування, зокрема накладення меж вказаних земельних ділянок, і вимог нормативно-правових актів щодо проїжджої частини дороги (провулка) та відповідно до правовстановлюючих документів, на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_3, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020. Земельна ділянка ОСОБА_3 в районі новозведеного фундаменту для житлового будинку зміщена в бік АДРЕСА_3 в середньому на 0,50-0,60 м. Фактичне розташування житлового будинку стосовно меж земельних ділянок правовстановлюючим документам на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020 не відповідає. Невідповідність полягає в зміщенні фундаменту житлового будинку в бік проїжджої частини АДРЕСА_3 в середньому на 0,35 м. Фактична відстань для вільного проходу, проїзду та виїзду жителям АДРЕСА_5 до житлового будинку ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 становить від 3,05 до 1,60 м. Для проїзду легковим та вантажним автотранспортом відстань є недостатньою. Згідно з висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 24 березня 2020 року №1514/19-22 схематичні плани будівельних кварталів №1 та №2 села Радянське в М 1:500, складені Кременецьким бюро технічної документації 10 та 20 жовтня 1974 року, не належить до містобудівної документації села Великі Млинівці Кременецького району, яка може використовуватись з метою планування та забудови території населеного пункту, і є схематичним технічним документом. Містобудівною документацією села Великі Млинівці проїзд між земельними ділянками ОСОБА_2 ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - з іншої сторони, не передбачений. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначила про порушення її прав унаслідок передання Великомлинівецькою сільською радою у власність відповідачів земель загального користування. Через протиправні дії відповідачів вона втратила можливість вільного користування (проїзду, виїзду) частиною дороги зі свого подвір'я в напрямку вулиці Шевченка в селі Великі Млинівці. При цьому позивачка стверджувала, що відповідачі, грубо порушуючи добросусідські відносини, чинні державні будівельні норми, побудували кам'яну огорожу і таким чином обмежили їй та іншим жителям села вільний проїзд та прохід дорогою в напрямку вулиці Шевченка, тим самим створили несприятливі умови проживання. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність проїзду (під'їзду) з АДРЕСА_5, а отже, і встановлення факту порушення прав ОСОБА_1 як власника домоволодіння на АДРЕСА_1 оспорюваними рішеннями органу місцевого самоврядування або відсутність такого порушення. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що проїзд від АДРЕСА_5 не передбачений, оскільки вулиця є тупиковою, існує тільки прохід, а тому доводи позивачки, що їй чиняться перешкоди в користуванні заїздом та існує можливість відновити заїзд, є безпідставними. Вказані обставини підтверджуються висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 24 березня 2020 року №1514/19-22, згідно з яким містобудівною документацією села Великі Млинівці проїзд між земельними ділянками ОСОБА_2, ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - з іншої сторони, не передбачений. З дослідної частини експертизи видно, що земельна ділянка ОСОБА_8 надавалась у 1973 році, ще до розроблення генерального плану села. На підставі опорного плану в квітні 1974 року було запроєктовано сітку вулиць села та розроблено робивочне креслення. Згідно з розробленим генеральним планом забудови села Радянське (нині - Великі Млинівці) з південної частини села до вулиці Шевченка запроєктована тупикова вулиця довжиною в межах 60 м. Тупиковий проїзд повинен був закінчуватись в районі заїзду на земельну ділянку ОСОБА_4, що становить 103 м до АДРЕСА_5 з північної сторони. Згідно з опорним планом М1 200 села Радянське до вулиці Шевченка існував прохід шириною в межах до 2 м. Згідно з вимогами ДБН вулиця запроєктована тупиковою. Рішенням Великомлинівецької сільської ради від 21 травня 2004 року №394 про розгляд колективної заяви жителів вулиці Садової вирішено залишити прохід до автобусної зупинки із вулиці Садової таким, якм він є, розширити цей прохід можливо тільки за наявності згоди користувачів земельних ділянок, які межують із проходом. Зазначене рішення не оскаржувалось і є чинним. Крім того, у висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи від 24 березня 2020 року №1514/19-22 експерт зазначив, що влаштувати проїзд між земельним ділянками ОСОБА_2, ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 та ОСОБА_1 - з іншої сторони, без проведення демонтажу старого фундаменту демонтованого житлового будинку ОСОБА_3 на АДРЕСА_5 та без демонтажу збудованих огорож, житлових будівель та господарських споруд ОСОБА_4 і ОСОБА_5, що розташовані на АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8, неможливо. Влаштування вказаного проїзду не буде відповідати вимогам 360-92 "Планування і забудова міських і сільських поселень". Також суди встановили, що позивачка не заявляла позовних вимог до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про усунення перешкод. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки позивачка не довела факту, що передані у власність відповідачів земельні ділянки були землями загального користування і на цих землях був проїзд (під'їзд) з АДРЕСА_3, зокрема, до домоволодіння позивачки. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Янчишина Володимира Йосифовича залишити без задоволення. Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №405/2098/18 провадження №61-106св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука 0. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення земельного сервітуту, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог В квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів в якому просив встановити йому, як користувачу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, постійний безоплатний земельний сервітут на право проходу та проїзду на велосипеді з провулку Вишняківського у м. Кропивницькому відносно частини земельної ділянки площею 0,0051 га (в зоні, передбаченій для встановлення земельного сервітуту) земельної ділянки загальною площею 0,0983 га, кадастровий номер 3510100000:46:389:0043, розташованої по АДРЕСА_3, належній ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності належить домоволодіння АДРЕСА_1. Земельна ділянка за вказаною адресою не приватизована. Домоволодіння АДРЕСА_1 було утворене шляхом виділу з домоволодіння АДРЕСА_3 за згодою власників домоволодіння АДРЕСА_3 та введено в експлуатацію на підставі Акту приймальної комісії від 20 червня 1984 року. Наскрізного проходу від домоволодіння по АДРЕСА_1, до інших вулиць під час передання частини земельної ділянки під забудову передбачено не було, у зв'язку з чим єдиним можливим проходом від домоволодіння по АДРЕСА_1, з моменту виділу була облаштована стежка, що проходила через домоволодіння АДРЕСА_3. Частина будинку, розташованого по АДРЕСА_3, належала за життя ОСОБА_6 (дід позивача), і була успадкована ОСОБА_7 (матір'ю позивача), яка разом зі свої чоловіком також були власниками домоволодіння по АДРЕСА_1. Зважаючи на те, що домоволодіння по АДРЕСА_3 фактично перебувало у користуванні сім'ї ОСОБА_7, мешканці будинку АДРЕСА_1 протягом багатьох років безперешкодно користувалися проходом через всю земельну ділянку домоволодіння АДРЕСА_3. Зокрема, через двір проходило капітальне вимощення (доріжка), було підведено труби газопостачання до 5-го домоволодіння. На сьогоднішній день, вимощення, що проходило через середину домоволодіння АДРЕСА_3 знищено, фундамент під трубами газопостачання пошкоджено, а стежку було перенесено вздовж межі земельної ділянки №31 (точки А-Г). Після введення будинку в експлуатацію виникли складнощі у користуванні проходом до домоволодіння через земельну ділянку по АДРЕСА_3, оскільки за час з 1960 року до 1985 року власники домоволодіння змінювалися, як і змінювалися добросусідські відносини. Після багаточисельних звернень і скарг 18 жовтня 1985 року виконкомом Кіровоградської міської ради народних депутатів Кіровоградської області було прийнято рішення №866 про надання дозволу Ленінському райвиконкому влаштувати проїзд до групи житлових будинків по АДРЕСА_5 шириною 6-7 метрів з вилученням земельних ділянок по АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7, АДРЕСА_8, АДРЕСА_9; знести частину сараю в домоволодінні по АДРЕСА_7; провести оцінку та компенсацію деревонасаджень та перенести паркани. Разом з тим, згідно з листами від 31 липня 2014 року № А-3924, від 07 серпня 2014 року №2217-МР/зв, від 16 жовтня 2014 року № ОП-5571 та інших відповідей на звернення вбачається, що рішенням виконкому Кіровоградської міської ради від 19 грудня 1986 року №1102 до рішень виконавчого комітету від 29 березня 1960 року №313, від 04 червня 1957 року №307 та від 06 грудня 1957 року №629-б (рішення про виділ земельних ділянок з провулку Вишняківського у провулок Друку) були внесені зміни з відміною умов виділення окремих ділянок з присвоєнням адрес по провулку Друку (Печаті) та рекомендовано вирішувати питання облаштування під'їзду до збудованих будинків через судові органи, в свою чергу, права власності на домоволодіння по провулку Друку (Печаті) станом на момент прийняття рішення №1102 вже були зареєстровані і до цього часу адреса "провулок Друку" існує. Відповідно до листа від 26 листопада 2014 року №1397 з моменту формування провулку Друку, останній не мав сполучення у вигляді проїзду із жодним іншим провулком або вулицею. На теперішній час домоволодіння АДРЕСА_3 на праві спільної часткової власності належить відповідачам, а земельна ділянка за вказаною адресою приватизована. 19 червня 2015 року позивач звертався до Кіровоградської міської ради з колективним зверненням, в якому просив призупинити приватизацію земельної ділянки по АДРЕСА_3, у зв'язку з тим, що після набуття права власності на земельну ділянку, власники будуть унеможливлювати користування стежкою, що проходить від будинку АДРЕСА_1 до АДРЕСА_3. Проте, фактично звернення мешканців будинків по провулку Друку не були враховані під час вирішення питання про передачу у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_3, і, відповідно, 08 червня 2015 року на підставі протоколу №7 комісії по розгляду земельних спорів було вирішено погодити межі земельної ділянки без суміжних землекористувачів та рекомендовано позивачу укласти з відповідачами договір земельного сервітуту. Позивач у лютому 2018 року звернувся з письмовим проханням (пропозицією) укласти договір на встановлення земельного сервітуту, на яке 07 лютого 2018 року відповідачем ОСОБА_2 було надано відповідь з відмовою в укладенні такого договору, в якій посилається на можливість облаштування під'їзду до домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі рішень ради за 80-ті роки, а також можливість облаштування проходу через домоволодіння АДРЕСА_12, проте позивач вважає такі посилання відповідача хибними. Крім того у березні 2018 року на виконання адвокатського запиту КП "Кіровоградський земельно-кадастровий центр" частково надав копії технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0973 га по АДРЕСА_3, з яких вбачається наявність частини земельної ділянки щодо якої рекомендовано укласти договір земельного сервітуту площею 0,0051 кв. м (без визначення координат), що підтверджує факт обізнаності відповідачів у праві позивача на встановлення земельного сервітуту. Позивач не має проходу, проїзду-виїзду з вулиць-провулків, що проходять навколо провулку Друку, тим самим, земельна ділянка, якою він користується, має суттєвий недолік, як то відсутність можливості пройти до ділянки, неможливість забезпечення доступу контролерів до засобів обліку газо-, водо-, енергопостачання, лікарів тощо. ОСОБА_1 вважає, що недоліки зазначеної земельної ділянки підлягають компенсації шляхом встановлення сервітуту, який не встановлюватиме для відповідачів суттєвих обмежень та обтяжень при користуванні земельною ділянкою в цілому. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 16 червня 2020 року під головуванням судді Іванової Л. А. позов задовольнив. Встановив ОСОБА_1, який є користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1, постійний безоплатний земельний сервітут на право проходу та проїзду на велосипеді з провулку Вишняківського у м. Кропивницькому відносно частини земельної ділянки площею 0,0051 га (в зоні, передбаченій для встановлення земельного сервітуту) земельної ділянки загальною площею 0,0983 га, кадастровий номер 3510100000:46:389:0043, розташованої по АДРЕСА_3, яка належить на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Вирішив питання розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем доведено неможливість забезпечення іншого проходу до земельної ділянки та домоволодіння по АДРЕСА_1, крім проходу через земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_3, належну на праві спільної часткової власності відповідачам, з метою проходу та проїзду на велосипеді у зв'язку із відсутністю іншого шляху доступу до домоволодіння АДРЕСА_1, власником якого є позивач ОСОБА_1, та земельної ділянки по АДРЕСА_1, користувачем якої є позивач ОСОБА_1. При цьому, ОСОБА_1 вживалися заходи для встановлення земельного сервітуту у позасудовому порядку, шляхом надіслання відповідачам пропозиції укласти договір про встановлення земельного сервітуту та проекту договору про встановлення земельного сервітуту, однак згоди між сторонами не було досягнуто. Запропонований позивачем земельний сервітут відповідно до раніше існуючого порядку користування спірною земельною ділянкою відповідачем не спростовано, а ОСОБА_2 під час розгляду справи не реалізувала своє право на подання відповідного клопотання про проведення у справі відповідної судової експертизи. Кропивницький апеляційний суд постановою від 17 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 16 червня 2020 року скасував та ухвалив нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення земельного сервітуту відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з метою визначення варіантів встановлення земельного сервітуту позивачем клопотань про призначення у справі земельно-технічної експертизи не заявлялось. Вказував, що у суді апеляційної інстанції представник позивача адвокат Суліменко Т. А. підтвердила, що в суді першої інстанції клопотань про призначення у справі земельно-технічної експертизи не заявлялось через брак коштів, але після набрання рішенням суду законної сили позивачем буде замовлена технічна документація де і будуть визначені координатні точки на місцевості. Зазначав, що в порушення принципу змагальності сторін суд першої інстанції визнав, що саме відповідач ОСОБА_2 не реалізувала своє право на подання відповідного клопотання про призначення судової експертизи. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції не вказав у резолютивній частині рішення координатні точки на земельній ділянці відповідачів, де саме позивач має право проходу та проїзду, що може унеможливити виконання рішення суду першої інстанції. Посилався на те, що до суду апеляційної інстанції відповідачем ОСОБА_2 надано висновок земельно-технічної експертизи з можливими варіантами встановлення земельного сервітуту. Суд апеляційної інстанції вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 не можуть бути задоволені, оскільки його позовні вимоги не є конкретизованими, не надано належних та допустимих доказів для визначення координатних точок на земельній ділянці відповідачів, клопотань про призначення експертизи позивач не заявляв, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, в суді першої інстанції суд не перевіряв, які є варіанти встановлення сервітуту, а лише обмежився доводами позовної заяви. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Суліменко Т. А. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року в якій просить оскаржувану постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У поданій касаційній скарзі представник заявника вказує, що скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції припустився помилки. В порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції було долучено до матеріалів справи новий доказ - висновок від 29 вересня 2020 року №108/20. Жодних мотивів його залучення апеляційний суд не навів, більш того, поклав цей висновок в основу оскаржуваної постанови, як підставу для відмови у задоволенні позову. Представник заявника також вказує, що висновок містить відомості, що можуть бути встановлені лише з використанням спеціальних засобів вимірювальної техніки, проте його дослідницька частина посилань на такі засоби не містить, а тому достовірність даних викладених у ньому викликає сумніви. У висновку наведено дослідження земельних ділянок по АДРЕСА_3 та АДРЕСА_1. Одне з питань стосується можливості облаштування проїзду до домоволодіння по АДРЕСА_1 через АДРЕСА_12 та ґрунтується виключно на суб'єктивній думці експерта, без огляду та дослідження як земельної ділянки, так і технічної документації по АДРЕСА_12. Представник заявника посилається на те, що фото, на які посилається експерт низької якості та не ідентифікують будинки, будівлі та споруди, по них неможливо визначити площу на яку посилається експерт у своєму висновку, під час проведення експертизи не приймали участі відповідачі у справі ОСОБА_4 та ОСОБА_5, доступ експерта до АДРЕСА_12 забезпечений не був, зі змісту запропонованих варіантів не зрозуміло на території якої земельної ділянки необхідно розбирати тимчасові споруди, які не відповідають будівельним нормам і на підставі чого експерт дійшов висновок, що вони таким нормам не відповідають. Роблячи висновок про найменше обтяження земельної ділянки сервітутом по АДРЕСА_3 з боку відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 експерт виходила виключно із своєї суб'єктивної точки зору при цьому зазначила, що по цій межі необхідно знести ряд споруд, при тому, що для позивача вже облаштовано стежку справа - з боку відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 де жодні знесення не потрібні. Представник позивача вважає, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги та не надано правової оцінки доказам, наданим позивачем про те, що сервітут фактично було встановлено до раніше існуючого порядку користування спірною земельною ділянкою, що підтверджується матеріалами справи. Доводом касаційної скарги є також те, що під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачам роз'яснювались їх права зокрема і щодо призначення експертизи, крім того представником відповідачів був адвокат, який будучи обізнаний про право на призначення експертизи звертався до суду з усним клопотанням про відкладення одного із судових засідань для підготовки заяви про призначення експертизи але такої заяви так і не подав. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_1. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2021 року відзив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про встановлення земельного сервітуту, повернуто заявникам без розгляду. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Ленінського районного суду м. Кіровограда. 17 травня 2021 року цивільна справа №405/2098/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що власником житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 є ОСОБА_1. Зазначений будинок належав матері позивача ОСОБА_1 - спадкодавцю ОСОБА_7, 1924 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 19 жовтня 1984 року Першою кіровоградською державною нотаріальною конторою за реєстровим №2-2562 (1/2 частина) та свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 жовтня 1984 року Першою кіровоградською державною нотаріальною конторою за реєстровим №2-2564 (1/2 частина). На підставі Акта зазначення меж від 11 червня 1957 року, здійснено в натурі виділ меж земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 площею 501, 6 кв. м, яку за рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради депутатів трудящих №307 від 04 червня 1957 року передано в користування батька позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_10, чоловіка ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ: На підставі рішення виконавчого комітету Кіровоградської міської ради депутатів трудящих №307 від 04 червня 1957 року земельна ділянка по АДРЕСА_1 (на даний час м. Кропивницький) була надана під будівництво житлового будинку за згодою власників домоволодіння АДРЕСА_3 шляхом її виділення з існуючого домоволодіння. Рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів "Про влаштування проїзду до групи житлових будинків по провулку Печаті" №866 від 18 жовтня 1985 року дозволено Ленінському райвиконкому влаштувати проїзд до групи житлових будинків по провулку Печаті з провулку Арнаутівського шириною 5-7 м, для чого на підставі статті 36, пункту шостого статті 38 Земельного кодексу Української РСР з нижчеперелічених домоволодінь вилучити земельні ділянки: АДРЕСА_6 - 160,2 кв. м та лишки 20, 8 кв. м - решта землекористування 1 370,1 кв. м; АДРЕСА_7 - 120 кв. м зі знесенням сараю, решта землекористування 1 204,5 кв. м; АДРЕСА_8 - 83,6 кв. м лишки землекористування; АДРЕСА_19 - 153 кв. м лишки землекористування. Рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів "Про відміну рішення міськвиконкому №866 від 18 жовтня 1985 року та часткову зміну рішень міськвиконкому №313 від 29 березня 1960 року, №307 від 04 червня 1957 року, №629-б від 06 грудня 1957 року" від 19 грудня 1987 року №1102 рішення міськвиконкому №866 від 18 жовтня 1985 року відмінено. В рішенні міськвиконкому від 29 березня 1960 року №313, від 04 червня 1957 року №307, від 06 грудня 1957 №629-б внесено зміни з відміною умов виділення окремих ділянок з присвоєнням адрес по провулку Печаті. За побудованими будинками та господарчими спорудами залишено виділену норму землекористування. Пунктом 3 рішення рекомендовано власникам зазначених домоволодінь питання влаштування під'їздів до збудованих будинків вирішувати через органи народного суду. З преамбули зазначеного вище рішення виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів від 19 грудня 1987 року №1102 встановлено, що рішеннями міськвиконкому від 29 березня 1960 року №313, від 04 червня 1957 року №307, від 06 грудня 1957 року №629-б за згодою власників домоволодінь АДРЕСА_3 та АДРЕСА_14, АДРЕСА_15 були надані земельні ділянки під індивідуальну забудову за адресою по провулку Печаті. З інформації управління земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища Кіровоградської міської ради "Про розгляд депутатського звернення" від 26 листопада 2014 року №1397 встановлено, що з моменту формування провулку Друку, останній не мав сполучення у вигляді проїзду із жодним іншим провулком або вулицею. Рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради від 19 грудня 1987 року №1102 власникам домоволодінь по провулку Друку рекомендовано вирішувати питання влаштування під'їздів до будинків через органи народного суду. З інформації секретаря Кіровоградської міської ради Марковського І. І. від 16 жовтня 2014 року за вих. № ОП-5571 встановлено, що на звернення мешканців за адресою АДРЕСА_1 щодо влаштування під'їзду до житлових будинків по провулку Друку, розглянувши можливість влаштування вищезазначеного під'їзду в натурі за результатами вивчення містобудівної ситуації, архівних та планувальних матеріалів та встановлено, що влаштування під'їзду за рахунок земель запасу Кіровоградської міської ради неможливе, оскільки забудова житлового кварталу по провулку Вишняківського, вулиці Кавказькій, провулку Арнаутовському та вулиці 40-річчя Перемоги сформована, земельні ділянки надані у користування або власність, права власності на будівлі оформлені. Влаштування під'їзду за рахунок існуючих домоволодінь потребує вилучення земельних ділянок, знесення будівель, що порушує інтереси та права власників цих домоволодінь. Відповідачам ОСОБА_2 (3/10) ОСОБА_3 (1/5), ОСОБА_4 (3/10) та ОСОБА_5 (1/5), на праві приватної спільної часткової власності належить земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер 3510100000:46:389:0043, площею 0,0983 га, та яка (земельна ділянка) межує з земельною ділянкою по АДРЕСА_1, на якій розташований будинок, власником якого є позивач ОСОБА_1. З інформації виконавчого комітету Кіровоградської міської ради "Про розгляд депутатського звернення" від 26 червня 2015 року №2917-мр/зв встановлено, що 31 березня 2015 року до Кіровоградської міської ради надійшла заява співвласників житлового будинку по АДРЕСА_3 щодо відмови у погодженні меж земельної ділянки за вказаною адресою суміжними землекористувачами по АДРЕСА_1 відповідно до розробленої проектної документації із землеустрою. 08 червня 2015 року з виїздом на місце відбулось засідання комісії по розгляду земельних спорів, в ході проведення якої встановлено, що мешканці будинку по АДРЕСА_1 користуються частиною земельної ділянки по АДРЕСА_3 в якості проходу до власних домоволодінь. Відмову у погодженні меж мотивували тим, що за їхніми припущеннями, після приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_3, власники останньої перекриють їм прохід до будинку. Комісією прийнято рішення рекомендувати сторонам спору укласти договір земельного сервітуту на право проходу через земельну ділянку по АДРЕСА_3 на користь землекористувачів по АДРЕСА_1. Відповідно до протоколу №7 комісії по розгляду земельних спорів від 08 червня 2015 року з розгляду земельного спору з приводу непогодження меж земельної ділянки по АДРЕСА_3 суміжними землекористувачами ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 та ОСОБА_11 по АДРЕСА_14, враховуючи обставини спору та наявну проектну документацію із землеустрою, комісія по розгляду земельних спорів прийняла рішення рекомендувати ОСОБА_1 та співвласникам земельної ділянки по АДРЕСА_3 укласти договір про встановлення земельного сервітуту на право проходу до будинку по АДРЕСА_1. Комісією постановлено ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 звернутись до розробника проектної документації із землеустрою (КП "Кіровоградський земельно-кадастровий центр") для зазначення у документації існуючого проходу до будинку по АДРЕСА_1 через земельну ділянку по АДРЕСА_3. З технічної документації із землеустрою КП "Кіровоградський земельно-кадастровий центр" щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) площею 0, 0983 га встановлено, що громадянам ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 в межах АДРЕСА_3 на території Кіровоградської міської ради, зокрема, кадастрового плану зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_3, наданої у власність на земельну ділянку громадянам України ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в описі меж технічної документації від Г до А (земельна ділянка - АДРЕСА_3) передбачено сервітут площею 0, 0051 кв. м. ОСОБА_1 надсилав відповідачам пропозицію щодо укладення договору про встановлення земельного сервітуту, яка отримана відповідачами 03 лютого 2018 року, однак такої згоди позивач не отримав, при цьому, у відповіді на пропозицію щодо укладення договору про встановлення земельного сервітуту, зокрема, ОСОБА_2 зазначила, що посилання про єдиний можливий варіант проходження до домоволодіння позивача ОСОБА_1 через територію домоволодіння АДРЕСА_3 не відповідає дійсності, так як останньому добре відомо про те, що через територію домоволодіння по АДРЕСА_12, облаштовано прохід та проїзд, що надасть йому (ОСОБА_1). можливість не тільки проходу, а й проїзду до домоволодіння АДРЕСА_1. З відповідним зверненням щодо укладення договору про встановлення земельного сервітуту позивач ОСОБА_1 звертався також і до співвласників домоволодіння по АДРЕСА_12 ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_15, та отримав відмову від останніх з тих підстав, що ОСОБА_1 ніколи не користувався зазначеним домоволодінням для проходу, а тим більше проїзду до свого будинку, та найбільш раціональним є укладання договору на встановлення земельного сервітуту з власниками домоволодіння по АДРЕСА_3, правом проходу через який він (ОСОБА_1) користувався. Допитані в судовому засіданні за клопотанням позивача ОСОБА_1 свідки ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_15 повідомили місцевому суду таке. Свідок ОСОБА_16 суду пояснила, що позивач ОСОБА_1 є її чоловіком, з яким вона проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 10 вересня 1977 року, та з часу проживання проїзду до будинку АДРЕСА_1 ніколи не було, та ще за життя мами позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 вона зверталася з заявами до відповідних органів щодо облаштування проїзду до будинку АДРЕСА_1. У 2012 році мати позивача померла, спадкоємцями є її (свідка) чоловік - позивач ОСОБА_1, який успадкував будинок по АДРЕСА_1 та рідний брат позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_18, який успадкував частину будинку по АДРЕСА_3, та в подальшому у 2013 році відчужив на користь відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Також свідок вказала, що прохід до будинку по АДРЕСА_1 був у вигляді стежки шириною 1,20 м, та довжиною 18,5 м, яка (стежка) була облаштована у 2007 році позивачем разом з сином, та проходила через двір по АДРЕСА_3, стежка проходила і раніше під домоволодінням її (свідка) свекрухи - мами позивача. Вказала, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 неодноразово підходили до них з питанням погодження меж земельної ділянки для приватизації, при цьому, вони запитували, як же в подальшому вони будуть проходити до свого домоволодіння АДРЕСА_1, на що їх заспокоїли, вказавши, що стежку демонтують та перенесуть за межі двору. Зазначила, що з 2015 року стежка дійсно була демонтована та перенесена за межі двору по АДРЕСА_3, однак в подальшому відповідачами ОСОБА_2 стежка була захаращена будівельним сміттям, та на даний час відповідачами ОСОБА_2 чиняться перешкоди і в проході до будинку АДРЕСА_1 по частково облаштованій відповідачами стежці. Свідок також зазначила, що можливості облаштувати проїзд (прохід) за рахунок інших суміжних земельних ділянок, зокрема, по АДРЕСА_12 та по АДРЕСА_14 не має, так як по АДРЕСА_14 облаштовано флігель, по АДРЕСА_12 ширина менше 1 м. Свідок ОСОБА_17 суду пояснив, що з 1987 року він проживає за адресою: АДРЕСА_12 та є співвласником зазначеного домоволодіння і йому відомо, що позивач ОСОБА_1 до свого будинку по АДРЕСА_1 проходив через земельну ділянку ОСОБА_2 по АДРЕСА_3, однак не через їх двір, а через стежку попід парканом. Йому також відомо, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існує спір з приводу проходу. Зазначив, що облаштування позивачу проходу та проїзду через земельну ділянку по АДРЕСА_12, на його переконання, є неможливим, так як згадана земельна ділянка перебуває у користуванні чотирьох співвласників, на земельній ділянці розташовані газові труби, вигрібна яма в аварійному стані. Свідок ОСОБА_15 суду пояснила, що з народження вона проживає за адресою: АДРЕСА_12, при цьому, можливості облаштування проходу та проїзду через земельну ділянку по АДРЕСА_12 до домоволодіння по АДРЕСА_1 не має, з урахуванням наявності на земельній ділянці ряду господарських побудов, які узаконені, фундаменту під гараж, зливної ями, газової труби та інших комунікацій, відстань між будинковолодіннями АДРЕСА_3 та АДРЕСА_12 близько 40 см. Вказала, що за адресою: провулок Вишняківський, 29 є четверо співвласників, а саме вона (свідок), її чоловік ОСОБА_15, ОСОБА_17 та ОСОБА_20. Також зазначила, що по подвір'ю по АДРЕСА_12 у судовому порядку у 80-ті роки було виділено її (свідка) батьку, який був інвалідом та був забезпечений автомобілем, під'їзд шириною 1, 80 м до гаража, при цьому ними і сусідами по АДРЕСА_12 для облаштування під'їзду було частково знесено сараї. До суду апеляційної інстанції відповідачем ОСОБА_2 було надано висновок земельно-технічної експертизи від 29 вересня 2020 року №108/20, проведеної судовим експертом ОСОБА_21, згідно якого варіант встановлення постійного безоплатного земельного сервітуту на право проходу та проїзду на велосипеді з провулку Вишняківського у м. Кропивницькому відносно частини земельної ділянки площею 0,051 га земельної ділянки загальною площею 0,0983 га, кадастровий номер 3510100000:46:389:0043, розташованої по АДРЕСА_3 належної на праві спільної частковою власності ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до присадибної ділянки ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 при врахуванні чинних будівельних норм є неможливим. Окрім того, експертом зазначено, що виходячи з розумного балансу інтересів сторін сервітут повинен встановлюватись на умовах найменш обтяжливих для власника земельної ділянки по відношенню якого він встановлюється, пропонується розглянути варіант земельного сервітуту на право проходу та проїзду на велосипеді до домоволодіння за адресою: АДРЕСА_12 та АДРЕСА_3 (графічний додаток №1 до висновку). У висновку вказано, що при влаштуванні даного земельного сервітуту технічно можливо використовувати частину земельної ділянки кадастровий номер 3510100000:46:389:0043 уздовж лівої бокової межі площею 46,3 кв. м (в додатку №1 зображено зеленим кольором) земельна ділянка між лівою боковою межею та фасадами задніх стін будівлі гаражу, будівлі літньої кухні та сараю, та частину земельної ділянки по АДРЕСА_12 уздовж правої бокової межі площею 28,1 кв. м (в додатку №1 зображено блакитним кольором) земельна ділянка між правою боковою межею та фасадами задніх стін будівель та споруд розташованих уздовж правої бокової межі. На думку експерта, при влаштуванні даного земельного сервітуту можливо виконати окремий вхід з провулку Вишняківського до земельної ділянки встановленої для сервітуту. Для організації даного сервітуту необхідно розібрати будови, які не відповідають державним будівельним нормам (фото №11, 12 додатку №2 до висновку), а для визначення координат меж даного сервітуту необхідно провести топографо-геодезичні роботи. Окрім того, судовий експерт, при розгляді наданих на дослідження фотографій місцевості (фото №5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12 додатку №2) вбачає, що до суміжної земельної ділянки при домоволодінні по АДРЕСА_17, через земельну ділянку наявний проїзд. При можливому детальному обстеженні даних земельних ділянок та врахуванні схеми забудови цих земельних ділянок також врахуванні проїзду на велосипеді до земельної ділянки по АДРЕСА_1 через суміжну земельну ділянку по АДРЕСА_17 з подальшим виходом на провулок Вишняківський через проїзд по земельній ділянці по АДРЕСА_12. В судовому засіданні апеляційного суду судовий експерт ОСОБА_21 пояснила, що нею було проведено земельно-технічну експертизу за клопотанням адвоката Бема Ю. Ю. При досліджені нею було здійснено виїзд не земельну ділянку по АДРЕСА_3 та земельну ділянку, що перебуває у користуванні позивача, які є суміжними. Судовий експерт вважає, що запропонований позивачем сервітут не відповідає вимогам ДБН та є вигідним тільки для ОСОБА_1, проте є невигідним для відповідачів. Зазначала, що варіант земельного сервітуту з координатами точок містився в технічній документації, яка виготовлена землевпорядною організацією для приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_3, проте експерт вважає, що існують декілька варіантів встановлення сервітуту для поїзду на велосипеді та проходу до домоволодіння, розташованого за адресою по АДРЕСА_1. ОСОБА_21 вважає, що самий оптимальний варіант сервітуту є той, згідно якого прохід до домоволодіння позивача проходитиме через межу земельних ділянок, розташованих по АДРЕСА_12 та АДРЕСА_3. Такий варіант не буде ні для кого обтяжливим та не зачіпатиме капітальні будівлі на земельних ділянках. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Приймаючи постанову про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 не можуть бути задоволені, оскільки його позовні вимоги не є конкретизованими, не надано належних та допустимих доказів для визначення координатних точок на земельній ділянці відповідачів, клопотань про призначення експертизи позивач не заявляв, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, в суді першої інстанції суд не перевіряв, які є варіанти встановлення сервітуту, а лише обмежився доводами позовної заяви. Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не може погодитись з огляду на таке. Згідно з статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Подібні положення містяться й у статті 321 ЦК України. Статтею 98 ЗК України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Згідно з положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 100 ЗК України). Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Згідно зі статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Статтею 404 ЦК України та статтею 99 ЗК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення, зокрема, земельного сервітуту у виді права проходу та проїзду на велосипеді. У пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснено, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном. Закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому, слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом. Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати: що правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб'єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі №642/3165/17 (провадження №61-14776св18); що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №351/1146/16-ц (провадження №61-16854св18). Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною п'ятою статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За приписами статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами, як письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків. Таким чином, надання доказів з метою підтвердження своїх вимог та заперечень є процесуальним обов'язком сторін у справі. В свою чергу, частинами першою-другою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Місцевим судом встановлено, що земельна ділянка, за адресою: АДРЕСА_1 є ізольованою та не містить виходів до вулиць загального користування внаслідок специфіки свого розміщення. Оскільки будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 перебував у власності членів сім'ї позивача, прохід до його будинку забезпечувався через цю земельну ділянку. Після зміни власників у будинку за адресою: АДРЕСА_3 прохід до земельної ділянки позивача було перенесено на межу земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3. Під час виготовлення технічної документації на земельну ділянку по АДРЕСА_3 для її подальшої приватизації відповідачами, в технічній документації, зокрема, кадастровому плані зовнішніх меж передбачено облаштування стежки (доріжки) - проходу до домоволодіння АДРЕСА_1 через АДРЕСА_3 вздовж межі з домоволодінням АДРЕСА_14. Позивач разом із членами своєї сім'ї користувались цим проходом протягом тривалого часу, що підтверджується матеріалами справи, а також підтвердили допитані місцевим судом свідки. Перешкоди у користуванні спірною земельною ділянкою виникли у позивача та членів його сім'ї після того як відповідачі отримали земельну ділянку по АДРЕСА_3 у власність, а відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 почали чинити йому перешкоди у користуванні нею. Таким чином колегія суддів вважає, що висновок місцевого суду про те, що ОСОБА_1 доведено неможливість забезпечення іншого проходу до земельної ділянки та домоволодіння по АДРЕСА_1, крім проходу через земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_3, належну на праві спільної часткової власності ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є правильним. При цьому місцевим судом також встановлено, та не спростовано відповідачами, що позивачем ОСОБА_1 вживалися заходи для встановлення земельного сервітуту у позасудовому порядку, зокрема, ОСОБА_1 надсилав відповідачам пропозицію укласти договір про встановлення земельного сервітуту та до заяви було додано проект договору про встановлення земельного сервітуту, однак згоди між сторонами не було досягнуто, на підставі чого разом із вищенаведеним колегія суддів вважає, що місцевий суддійшов до правильного висновку про задоволення позовних вимог та встановлення позивачу ОСОБА_1, постійного безоплатного земельного сервітуту на право проходу та проїзду на велосипеді. Колегія суддів зазначає, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, місцевий суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із того, що позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки позивач довів, що єдиним, найменш обтяжливим для усіх сторін доступом до земельної ділянки по АДРЕСА_1, яка перебуває в його користуванні з дороги загального користування є шлях через земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_3, яка перебуває у частковій власності відповідачів з боку відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3. При цьому, місцевим судом взяті до уваги та досліджені надані учасниками процесу докази, їм надана правова оцінка за внутрішнім переконанням суду, враховані доводи учасників справи та їм надано належну правову оцінку, у результаті чого встановлено, що піший прохід в тому числі проїзд на велосипеді на земельну ділянку, яка перебуває у користуванні позивача позивача, у силу її місця розташування, можливий виключно уздовж земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_3, з боку відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як це відбувалось раніше. Колегія суддів зауважує, що судом першої інстанції було зроблено правильні висновки по суті позовних вимог, адже ним було встановлено сервітут відповідно до раніше існуючого порядку користування спірною земельною ділянкою. Окрім того під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанції відповідач не реалізував свого права на подання клопотання про призначення судової експертизи. Вищенаведений висновок суду першої інстанції узгоджується із правовою позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 09 квітня 2020 року у справі №456/3996/16-ц (провадження №61-38850св18). З огляду на вищенаведене колегія суддів погоджується із аналогічними за змістом доводами касаційної скарги. Колегія суддів також зауважує, що місцевим судом було правильно встановлено земельний сервітут відповідно до раніше існуючого порядку користування спірною земельною ділянкою, а тому посилання апеляційного суду на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 не можуть бути задоволені, оскільки його позовні вимоги не є конкретизованими, не надано належних та допустимих доказів для визначення координатних точок на земельній ділянці відповідачів є помилковими. Щодо наданого позивачем до суду апеляційної інстанції доказу - висновку земельно-технічної експертизи від 29 вересня 2020 року №108/20 колегія суддів зазначає таке. Місцевий суд зазначав, що ним не приймаються до уваги доводи відповідача ОСОБА_2 щодо непроведення позивачем по справі ОСОБА_1 відповідної експертизи, яка б дала відповідь щодо запропонованого позивачем ОСОБА_1 проходу та проїзду, а також можливих варіантів влаштування позивачу проходу та проїзду через інші суміжні земельні ділянки, з тих підстав, що запропонований позивачем ОСОБА_1 земельний сервітут відповідно до раніше існуючого порядку користування спірною земельною ділянкою відповідачем не спростовано, більш того, заперечуючи щодо позовних вимог позивача ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 під час розгляду справи не реалізувала своє право на подання відповідного клопотання про проведення по справі відповідної судової експертизи. Суд апеляційної інстанції вказував, що в порушення принципу змагальності сторін суд першої інстанції визнав, що саме відповідач ОСОБА_2 не реалізувала свої право на подання відповідного клопотання про призначення судової експертизи. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Апеляційний суд у порушення норм процесуального права, приймаючи від сторони відповідача нові докази, а саме висновок земельно-технічної експертизи від 29 вересня 2020 року №108/20, який не був поданий до суду першої інстанції, не навів мотивів такого рішення, а лише вказав про те, що суд першої інстанції визнав, що саме відповідач ОСОБА_2 не реалізувала своє право на подання відповідного клопотання про призначення судової експертизи, хоча такий висновок спростовується змістом рішення місцевого суду. Крім того позивач просив встановити сервітут відповідно до раніше існуючого порядку користування спірною земельною ділянкою, що відповідачем не спростовано. Крім того, як вбачається із матеріалів справи та вказував місцевий суд, відповідач ОСОБА_2 під час розгляду справи не реалізувала своє право на подання відповідного клопотання про проведення у справі відповідної судової експертизи. Рішення у справі було ухвалене судом першої інстанції 16 червня 2020 року. Висновок земельно-технічної експертизи було складено 29 вересня 2020 року №108/20. В судовому засіданні апеляційного суду судовий експерт ОСОБА_21 пояснила, що нею було проведено земельно-технічну експертизу за клопотанням адвоката Бема Ю. Ю. Колегія суддів зазначає про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність, що узгоджується із правовими висновками зробленими Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, від 25 квітня 2018 року у справі №911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі №916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі №913/632/17, від 06 березня 2019 року у справі №916/4692/15 Вищевикладене свідчить про те, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо у передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Таким чином, Верховний Суд на підставі статті 413 ЦПК України дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Щодо судових витрат Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з урахуванням задоволених позовних вимог з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 підлягає відшкодуванню сплачений судовий ним судовий -збір за розгляд справи в суду першої інстанції у розмірі 704,80 грн та судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 1 409,60 грн, а всього 2 114,40 грн. Керуючись статтями 141, 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року скасувати, рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 16 червня 2020 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 по 528,60 грн на відшкодування судового збору за розгляд справи у суді першої та касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що у позовній заяві ОСОБА_1 заявлено три вимоги: визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд Івано-Франківської області, зазначив, що позов ОСОБА_1 є негаторним та не застосував до цих правовідносин позовну давність. Проте апеляційний суд не встановив та не вказав чи є порушення прав ОСОБА_1 триваючим щодо усіх позовних вимог та чи щодо усіх позовних вимог не застосовуються строки позовної давності. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Апеляційний суд, установивши факт часткового накладення земельних ділянок сторін, зробив висновок про порушення рішенням Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009 та виданим на його підставі державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯИ №202234 від 08 лютого 2010 року прав позивача на його земельну ділянку та відмовив у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237 та скасування його державної реєстрації з підстав пропуску позовної давності, про застосування якої просив відповідач. В частині позовної вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою суд апеляційної інстанції відмовив, уважаючи її похідною вимогою від попередніх вимог. Аргументи учасників справи У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, у якій просить їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд зробив безпідставний висновок про пропуск позивачем позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки він є власником земельної ділянки, яку незаконно приватизував відповідач та продовжує нею безпідставно користуватися, а тому порушення його прав триває, у зв'язку з чим вважає свій позов негаторним, до якого не застосовується позовна давність. Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції не виконав вказівку Верховного Суду та не вирішив питання застосування позовної давності до вимоги про усунення перешкод в користування та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевої огорожі на межі земельних ділянок сторін та встановлення межі відповідно до державного акту на право власності на землю. 12 березня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому він просить залишити її без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі рішення Коломийської міської ради від 18 квітня 1996 року №93 є власником земельної ділянки площею 0,0946 га, яка розташована на АДРЕСА_1.13 березня 1997 року ОСОБА_1 видано державний акт на неї серії І-ІФ №002978. ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва по АДРЕСА_2 на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009, 08 лютого 2010 року отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237. У 2010 році ОСОБА_2 звів металеву огорожу між зазначеними земельними ділянками із зміщенням межі в сторону земельної ділянки ОСОБА_1, у зв'язку з чим останній неодноразово звертався зі скаргами Коломийському міському голові 25 березня 2010 року, Коломийському МВ УМВС березні 2010 року, начальнику відділу Держкомзему м. Коломия у травні 2010 року та отримував відповіді на них. Відповідно до листа Управління Держкомзему у Івано-Франківській області від 13 липня 2010 року №07.034-33/235 при уточненні відповідності місця розташування та меж земельної ділянки по АДРЕСА_1, мір ліній, визначених у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії І-ІФ- №002978, фактичним мірам ліній на місцевості встановлена накладка на земельну ділянку по АДРЕСА_1 земельної ділянки, яка надана ОСОБА_2 для ведення садівництва згідно державного акту серії ЯИ №202237. Відповідно до земельно - технічної експертизи від 16 березня 2017 року за №222 встановлено, що фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2, на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га, зазначеній в державному акті на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯИ №202237, кадастровий номер 2610600000:08:002:0086; фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній в державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978, яка складає 0,0946 га; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідають розмірам, зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237 від 08 лютого 2010 року; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_1 не відповідають розмірам, зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року. Відповідно до ситуаційного плану земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які знаходяться у їх власності згідно правовстановлюючих документів та фактичного користування ними, встановлено, що побудовані відповідачем альтанка та прибудова до гаража знаходяться на ділянці, яка входить в площу, зазначену в Державному акті ОСОБА_1; межа між указаними земельними ділянками згідно державних актів сторін повинна проходити по межі в точках Б-В. 09 січня 2018 року ОСОБА_2 подав до суду з заяву про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати рішення міської ради щодо передачі у власність ОСОБА_2 169 м2 земельної ділянки на АДРЕСА_2, визнати недійсним державний акт на право власності на неї та зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га шляхом демонтажу металевої огорожі на межі їх земельних ділянок та встановлення межі відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року, що належить позивачу. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. У відповідності до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Враховуючи заявлені у цій справі вимоги, позивач зобов'язаний був довести, що рішення Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 порушує його права та інтереси та не відповідає актам цивільного законодавства. У справі, що переглядається, апеляційний суд вважав, що оскаржене рішення органу місцевого самоврядування порушує права позивача, оскільки експертним висновком встановлено накладення меж земельних ділянок, якими користуються сторони, проте, відмовив у задоволенні позову через пропуск позовної давності. Висновком судової земельно-технічної експертизи 16 березня 2017 року №222 у справі підтверджено, що фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2, на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га, зазначеній в державному акті на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯИ №202237; фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній в державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978, яка складає 0,0946 га; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідають розмірам, зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237 від 08 лютого 2010 року; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_1 не відповідають розмірам зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року. Належних та допустимих доказів про те, що накладення меж земельних ділянок сталося внаслідок передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на підставі незаконного рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року матеріали справи не містять. Висновок апеляційного суду про порушення рішенням міської Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009 прав та інтересів ОСОБА_1 не ґрунтується на встановлених обставинах, адже невідповідності фактичних розмірів та конфігурацій земельних ділянок сторін зазначеним у Державних актах на право власності на земельні ділянки розмірам і конфігураціям не дає підстав для такого висновку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №372/1036/15-ц (провадження 14-252цс18) зроблено висновок, що "виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. За таких обставин, застосування наслідків спливу строку позовної давності можливе за умови наявності порушеного права позивача, тобто обґрунтованості позовних вимог". Враховуючи наведене, немає підстав для застосування позовної давності до вимоги про скасування рішення міської ради, оскільки встановлено відсутність порушення прав позивача під час прийняття рішення місцевої ради про передачу суміжної земельної ділянки у власність відповідачу, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Позовні вимоги про визнання недійсним державного акта про право власності на землю та скасування його державної реєстрації є похідними від вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, тому наявні підстави для відмови в їх задоволенні. За таких обставин постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта та скасування його державної реєстрації підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), серед способів захисту речових прав цивільне законодавства виокремлює усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказаний спосіб захисту може бути реалізований шляхом подання негаторного позову. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Захист речового права шляхом пред'явлення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (негаторного позову) є можливим носієм речового права і передбачає доведення позивачем таких обставин: 1) належність позивачу речового права, з приводу захисту якого він звертається до суду; 2) порушення цього права, його невизнання чи оспорювання; 3) вчинення цих дій саме відповідачем. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили обставини, на які посилався позивач та не встановили, внаслідок чого відбулася зміна конфігурацій земельних ділянок та чи є підстави для задоволення позову про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про скасування рішення міської ради та визнання недійсним акта про право власності на землю прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга в цій частині підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає зміні в порядку статті 412 ЦПК України з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови; рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою слід скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевої огорожі та встановлення межі відповідно до державного акта скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року позов задоволено. Скасовано в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025), що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Витребувано у ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер до об'єднання - 6821281300:03:012:0013), що розташована за межами населених пунктів Великокарабчиївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, в межах та конфігурації, визначених у наказі Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги у частині витребування земельної ділянки у ОСОБА_1, суд першої інстанції, посилаючись на положення статті 388 ЦК України та правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01 лютого 2018 року у справі №363/2936/15-ц, від 12 червня 2018 року у справі №916/3727/15, від 09 липня 2018 року у справі №910/3513/17, вважав, що порушене право держави як власника спірної земельної ділянки підлягає захисту шляхом задоволення віндикаційного позову та витребування майна, яке вибуло незаконним шляхом поза волею власника, у добросовісного набувача - ОСОБА_1. Задовольняючи позовні вимоги в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер після об'єднання - 6821281300:03:012:0025), суд першої інстанції виходив із того, що захист цивільних прав може мати місце лише стосовно реально існуючого майна (яке можливо ідентифікувати) чи майнових прав. У зв'язку з об'єднанням спірної земельної ділянки в єдиний масив з іншими трьома земельними ділянками та присвоєнням їм єдиного кадастрового номера, земельна ділянка, яка є предметом спору, втратила свою ідентифікацію, оскільки не має кадастрового номера. Способом ідентифікації спірної земельної ділянки в межах та координатах, які вона мала до об'єднання, що є запорукою можливості реального виконання судового рішення про витребування майна, є присвоєння їй відповідного кадастрового номера, що можливо зробити лише після скасування державної реєстрації прав на об'єднану земельну ділянку та її поділ. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року у частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА _1 на земельну ділянку (об'єднану) скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025) відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що для вирішення спору про витребування земельної ділянки від добросовісного набувача не було потреби в задоволенні позову в цій частині, а тому суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні вказаної позовної вимоги. На думку суду апеляційної інстанції, скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025) не є необхідним для вирішення питання про витребування від добросовісного набувача частини земельної ділянки після її об'єднання з іншими земельними ділянками, які ОСОБА_1 набула як добросовісний набувач та зареєструвала своє право власності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року прокуратура Хмельницької області подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження прокуратурою Хмельницької області постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га, кадастровий номер 6821281300:03:012:0025, а тому в іншій частині оскаржувана постанова не є предметом перегляду Верховним Судом. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Городоцького районного суду Хмельницької області. У квітні 2020 року справа №672/1790/18 передана до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з порушенням норм процесуального та матеріального права, висновок суду про відсутність підстав для скасування запису у зв'язку з витребуванням майна фактично не призведе до ефективного відновлення порушеного права держави. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому факту, що внаслідок об'єднання чотирьох земельних ділянок, у тому числі і земельної ділянки, що є предметом спору у цій справі, було створено одну земельну ділянку площею 8 га із присвоєнням кадастрового номера 6821281300:03:012:0025, а тому спірна земельна ділянка втратила статус об'єкта цивільних прав, без поновлення якого її витребування фактично є неможливим. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що рішення суду про витребування майна є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності лише щодо нерухомого майна, право на яке зареєстровано за відповідачем. Разом із тим, після об'єднання земельних ділянок жодних прав на спірну земельну ділянку у державному реєстрі речових прав не зареєстровано, а відповідні розділи закриті, тому до відновлення у державному реєстрі речових прав державної реєстрації на земельну ділянку, яка існувала до її об'єднання, не можуть проводитися будь-які інші реєстраційні дії, у зв'язку з чим не може бути виконане рішення суду про витребування майна. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу прокуратури Хмельницької області до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 01 листопада 2016 року №22-29849-СГ надано ОСОБА _2 дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності з місцем розташування об'єкта землеустрою за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Зазначено, що орієнтовний розмір ділянки 2 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства (а. с. 25, т. 1). Наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 2 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 27, т. 1). 31 липня 2017 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу продав ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 2 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 50, т. 1). 09 січня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до ПП "Земельно-юридичний центр" із заявою, в якій просила виготовити технічну документацію із землеустрою щодо об'єднання 4 земельних ділянок площею по 2 га кожна, в тому числі і земельної ділянки з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013, в одну земельну ділянку площею 8 га (а. с. 39, т. 1). На підставі виготовленої технічної документації 06 лютого 2018 року відділом у Городоцькому районі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області в Державному земельному кадастрі було зареєстровано земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 33-63, т. 1). 12 лютого 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 10-14, т. 1). Рішенням Городоцького районного суду від 14 травня 2018 року у справі №672/1710/17 наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 2 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 для ведення особистого селянського господарства визнано недійсним. У задоволенні вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 на той час було відмовлено з тих підстав, що такий об'єкт права власності на той час не існував, вимог про оспорювання об'єднання земельних ділянок прокурором заявлено не було (а. с. 64-66, т.1). У вказаній справі встановлено, що ОСОБА_2 22 вересня 2016 року вже набув у власність іншу земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, а тому в порушення вимог статті 116 ЗК України повторно 12 квітня 2017 року незаконно набув у власність спірну земельну ділянку. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження прокуратурою Хмельницької області постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025), а тому в іншій частині оскаржувана постанова Верховним Судом не переглядається. Судами беззаперечно встановлено, що земельна ділянка, яка є предметом спору у цій справі, вибула з власності держави незаконним шляхом (на підставі незаконної приватизації ОСОБА_2, який у порушення вимог статті 116 ЗК України вже реалізував своє право безкоштовної приватизації). У подальшому спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 31 липня 2017 року відповідачеві - ОСОБА_1 06 лютого 2018 року відділом у Городоцькому районі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області в Державному земельному кадастрі було зареєстровано земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, шляхом об'єднання чотирьох земельних ділянок, які належать на праві власності ОСОБА_1, в тому числі до складу об'єднаної земельної ділянки увійшла спірна земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання - 6821281300:03:012:0013.12 лютого 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог прокуратури в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025), суд апеляційної інстанції вважав, що таке скасування не є необхідним для вирішення питання про витребування від добросовісного набувача частини земельної ділянки після її об'єднання з іншими земельними ділянками, які ОСОБА_1 набула як добросовісний набувач та зареєструвала своє право власності. Колегія суддів із вказаним висновком апеляційного суду не погоджується з огляду на наступне. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод особи та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. Колегія суддів наголошує, що рішення суду не може бути формальним, повинно містити правові наслідки щодо вирішення спору сторін та бути таким, що реально може бути виконаним у натурі для ефективного судового захисту. Предметом спору у справі, що переглядається, є земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання 6821281300:03:012:0013, загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. На момент звернення до суду із позовом та розгляду справи судами вказана земельна ділянка як об'єкт цивільного права вже не існувала, оскільки шляхом об'єднання з трьома іншими земельними ділянками увійшла до складу єдиної земельної ділянки з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, загальною площею 8 га. Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Основним критерієм об'єкта цивільних правовідносин є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Згідно з частиною першою статті 181 ЦПК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Згідно зі статтею 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки відповідно до статей 125, 126 ЗК України виникають із моменту державної реєстрації цих прав. Правовим регулюванням оформлення права власності чи користування земельною ділянкою є Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Згідно зі статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи до державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Спеціальний Закон, який установлює правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру, є Закон України "Про Державний земельний кадастр". Відповідно до положень статті 16 Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України. Таким чином, для ідентифікації земельної ділянки як окремого об'єкта цивільного права необхідною умовою є наявність усіх характеристик такого об'єкта, у тому числі, її кадастровий номер, розмір, межі та координати. Колегія суддів враховує, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16). Разом із тим, спірна земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання 6821281300:03:012:0013, загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, втратила статус окремого об'єкта, запис про державну реєстрацію вказаного об'єкта нерухомого майна закрито, самостійно вказана земельна ділянка не належить на праві власності відповідачеві, у якого за рішенням суду її витребувано, оскільки 12 лютого 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, а об'єкт нерухомого майна (земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання 6821281300:03:012:0013) закрито, тому рішення суду про витребування земельної ділянки, що входить до єдиного масиву, не є тією безумовною підставою, відповідно до якої до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вноситься запис про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування майна від добросовісного набувача також не є підставою для здійснення реєстратором відповідних дій щодо проставлення відмітки про скасування державноїреєстрації прав і відкриття закритого розділу державного реєстру прав та відповідної реєстраційної справи. З огляду на зазначене, у контексті цієї справи, з урахування особливостей її фактичних обставин, колегія суддів робить висновок про те, що задоволення лише віндикаційного позову шляхом витребування спірної земельної ділянки в межах та конфігурації, визначених у наказі Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246, не призведе до повного відновлення порушеного права держави, оскільки вона як власник майна не зможе вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, у зв'язку з відсутністю державної реєстрації на вказане конкретно взяте майно, а тому таке рішення фактичноне містить правових наслідків щодо ефективного вирішення спору. Таким чином, задовольняючи позовні вимоги в частині скасування запису державної реєстрації, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості та забезпечують ефективне поновлення порушеного права позивача. Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів, наданих сторонами, і помилково частково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактичних обставин у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Установивши, що апеляційним судом частково скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) і залишає в цій частині в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. В іншій частині постанова Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року не оскаржувалася, а тому Верховним Судом не переглядалася. Щодо розподілу судових витрат Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених позовних вимог. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша, друга статті 141 ЦПК України). Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким позовні вимоги в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, судовий збір за подачу касаційної скарги у розмірі 3 524,00 грн, сплачений прокуратурою Хмельницької області, що підтверджуєься відповідною квитанцією, підлягає стягненню на користь позивача з ОСОБА_1. Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу прокуратури Хмельницької області задовольнити. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року в частині скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025) скасувати. Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року в зазначеній частині залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь прокуратури Хмельницької області судовий збір у розмірі 3 524,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №442/6491/17 провадження №61-14766св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: заявник - публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія", суб'єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Гненний Дмитро Анатолійович, заінтересована особа - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Полєтаєв Ігор Олексійович, на постанову Львівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Савуляка Р. В., Приколоти Т. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог заявника У листопаді 2019 року публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" (далі - ПАТ "Українська інноваційна компанія") звернулося до суду із скаргою, у якій просило визнати неправомірними дії приватного виконавця Гненного Д. А. та неправомірною оцінку нерухомого майна, проведену у процесі виконання судового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором вкладу, посилаючись на те, що оцінка майна, а саме нежитлової будівлі загальною площею 945,3 кв. м., розташованої на АДРЕСА_1, яка належить товариству на праві власності, була проведена суб'єктом оціночної діяльності без візуального огляду приміщення та без доступу до нього та вартість приміщення є заниженою. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2020 року у складі судді Грицай М. М. у задоволенні скарги ПАТ "Українська інноваційна компанія" відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заявник не довів належними та допустимими доказами порушення приватним виконавцем норм законодавства та неправомірності його дій. При проведенні оцінки ринкової вартості нежитлового приміщення оцінювачем не було порушено норм чинного законодавства, огляд об'єкта оцінки було проведено. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2020 року скасовано та прийнято судове рішення, яким скаргу задоволено частково. Визнано дії приватного виконавця округу міста Києва Гненного Д. А. щодо проведення оцінки нерухомого майна, що належить ПАТ "Українська інноваційна компанія" та розташоване за адресою: АДРЕСА_1 в межах виконавчого провадження №59680535 неправомірними. Зобов'язано приватного виконавця округу міста Києва Гненного Д. А. в порядку встановленому Законом України "Про виконавче провадження" та іншими нормативно-правовими актами провести повторну оцінку нерухомого майна, що належить ПАТ "Українська інноваційна компанія" та розташоване за вказаною вище адресою. В задоволенні решти скарги відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, щооцінювачем під час здійснення оцінки спірного нерухомого майна не було проведено належного огляду об'єкта оцінки - виключно зовнішній огляд. Доказів, що боржник, будучи повідомленим про день такого огляду, не забезпечив доступу до приміщення у матеріалах справи відсутні, а тому слід вважати дії приватного виконавця по проведенню оцінки майна протиправним та зобов'язати його провести повторну оцінку майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що заявник не довів належними та допустимими доказами протиправних дій приватного виконавця, які призвели до неправильної оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності. Крім того, чинним законодавством не передбачено безпосереднього огляду об'єкта оцінювання. Суд апеляційної інстанції у оскаржуваній постанові не обґрунтував, яку саме норму законодавства порушив суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання при складанні звіту про проведення оцінки майна. Заявник не скористався правом на подання запиту про проведення рецензування звіту про оцінку майна, однак лише у такий спосіб боржник може оспорити вартість арештованого майна. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 11 грудня 2020 року справу передано судді-доповідачу, а ухвалою від 26 січня 2021 року її призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами У приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Гненного Д. А. перебуває на виконанні виконавче провадження №59680535 про стягнення з ПАТ "Українська інноваційна компанія" на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором вкладу у сумі 8 622, 83 євро, що еквівалентно 264 652, 53 грн, проценти за користування вкладом у період дії договору 915, 31 євро, що еквівалентно 27 940,52 грн, проценти за користування вкладом понад строк дії договору з 25 червня 2016 року по 03 вересня 2017 року 1 081,51 євро, що еквівалентно сумі 33 193,78 грн, суму 3% вартості послуги за кожен день прострочення з 25 червня 2016 року по 03 вересня 2017 року у сумі 112 786,61 євро, що еквівалентно сумі 3 461 654,98 грн, суму 3% річних за період з 25 червня по 31 серпня 2017 року у сумі 308,97 євро, що еквівалентно сумі 9 482,93 грн, 8 000 грн судового збору. З постанови про опис та арешт майна боржника від 18 вересня 2019 року вбачається, що приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Гненним Д. А. описано та накладено арешт на майно, належне боржнику, а саме нежитлову будівлю загальною площею 945,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Майно знаходиться на земельній ділянці, площею 1,0 га, кадастровий номер якої 18224083400:03:000:0289. Постановою приватного виконавця від 11 жовтня 2019 року призначено суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання ФОП ОСОБА_2. Зобов'язано останнього надати звіт про визначення вартості вказаного майна боржника. ФОП ОСОБА_2 попереджено про кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків під час здійснення виконавчого провадження, надання завідомо неправдивого звіту з питань, що містяться у постанові. Відповідно до копії звіту №191011-М про проведення незалежної оцінки з визначення ринкової вартості об'єкту нерухомості, що належить ПАТ "Українська інноваційна компанія", а саме нежитлової будівлі загальною площею 945,3 кв. м., розташованої на АДРЕСА_1, складеного 11 - 22 жовтня 2019 року ФОП ОСОБА_2, ринкова вартість об'єкта оцінювання станом на 22 жовтня 2019 року становить 40 421 грн. 23 жовтня 2019 року приватний виконавець відправив на адресу боржника повідомлення про результати оцінки описаного та арештованого майна (а. с. 107). Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає задоволенню. Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Приписами частини першої статті 20 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста, а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності. Статтею 57 Закону України "Про виконавче провадження" обумовлено, що визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. Звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна. У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання. У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для проведення оцінки майна. Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом. Приписи вищенаведеної норми надають учаснику виконавчого провадження право на оскарження оцінки майна, як процесуальної дії державного виконавця. Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". Згідно з частиною четвертою статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону. Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (частина перша статті 10 та частина перша статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні"). Частиною першою статті 12 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" встановлено, що звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності. За змістом статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" оцінка майна - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. В силу пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає в їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, в порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна. Відповідно до частин першої, третьої статті 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб'єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна). Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), якщо зазначена оцінка погоджується, затверджується або приймається органом державної влади або органом місцевого самоврядування, є обов'язковим. Тобто, вищезазначеним Законом передбачено, що однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна. Отже, рецензування звіту з оцінки є законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки, який в межах виконавчого провадження дозволяв швидко та ефективно захистити права боржника. В свою чергу, Закон України "Про виконавче провадження" не містить обов'язку приватного виконавця здійснювати рецензування звіту про оцінку майна, здійснену суб'єктом оціночної діяльності. Вищезазначене узгоджується із правовим висновком викладеним, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №826/6706/18, від 01 липня 2020 року у справі №2-1160/11, від 27 серпня 2020 року у справі №295/11078/14-ц. Установивши, що приватний виконавець при вчиненні виконавчих дій щодо визначення вартості описаного та арештованого майна, зокрема, під час визначення суб'єкта оціночної діяльності, доручення йому подати звіт про оцінку майна та повідомлення сторін виконавчого провадження про вартість майна, діяв в межах наданих йому повноважень, в порядок та у спосіб, визначені діючим законодавством України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні скарги. Боржник ПАТ "Українська інноваційна компанія" був достовірно обізнаний про арешт належного йому майна з метою його примусової реалізації для погашення боргу перед ОСОБА_1, однак не запропонував свою вартість арештованого майна та не спрямував зусиль на досягнення згоди зі стягувачем щодо вартості арештованого майна. При цьому заявник, отримавши повідомлення від приватного виконавця про результати оцінки описаного та арештованого майна, не скористався законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки - рецензування звіту з оцінки належної ПАТ "Українська інноваційна компанія" нерухомості. На зазначені обставини справи і вимоги законодавства не звернув уваги суд апеляційної інстанції, скасувавши законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Крім того, задовольняючи скаргу ПАТ "Українська інноваційна компанія", суд апеляційної інстанції пов'язував незаконність звіту з відсутністю даних про проведення належного огляду об'єкта оцінки - виключно зовнішній огляд, однак такий висновок суду ґрунтується на припущеннях, що заборонено в силу положення частини шостої статті 81 ЦПК України. Відповідно до статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну діяльність в Україні" замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб'єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки. Пунктом 51 Національного стандарту №1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року №1440 (далі - Національний стандарт №1), передбачено ознайомлення з об'єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки. Пунктом 56 зазначеного Національного стандарту №1 передбачено, що звіт про оцінку майна, що складається у повній формі, повинен містити, зокрема, відомості про особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки). Слід зазначити, що пункт 10.3 звіту містить дані про огляд суб'єктом оціночної діяльності ОСОБА_2 об'єкту оцінки - нежитлової будівлі загальною площею 945,3 кв. м., розташованої на АДРЕСА_1, до звіту додані фотокартки, на яких зображений об'єкт оцінки (а. с. 10-18). Зворотного заявником не доведено. Суд апеляційної інстанції, вказуючи на те, що підставою для задоволення скарги ПАТ "Українська інноваційна компанія" є проведення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання ОСОБА_2 оцінки майна без візуального огляду приміщення, обґрунтував свій висновок на припущеннях та не зазначив, якою нормою законодавства це передбачено. При цьому відсутність даних про огляд об'єкта оцінки не є тією обставиною, з якою законодавство пов'язує можливість визнання протиправним і скасування звіту про оцінку майна. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 413 ЦК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Полєтаєв Ігор Олексійович, задовольнити. Постанову Львівського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року скасувати та залишити в силі ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року у складі судді Цуранова А. Ю. позов ТОВ Агрофірма "Матюші" задоволено. Визнано недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) № б/н від 05 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод", щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1501392732000), номер запису про інше речове право: 30584020, дата, час державної реєстрації: 04 березня 2019 року 14:26:24, і припинено право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Стягнуто з ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" судовий збір у розмірі 4 893 грн, тобто по 2 446,50 грн з кожного. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на час укладення між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 05 січня 2019 року спірна земельна ділянка правомірно перебувала в оренді іншого користувача - ТОВ Агрофірма "Матюші", що підтверджено судовими рішеннями в іншій справі, які набрали законної сили. Чинне законодавство України не передбачає право власника земельної ділянки, яка вже передана в оренду, передавати її в користування іншій особі, в тому числі на праві емфітевзису, що також підтверджується правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 травня 2018 року у справі №379/672/16-ц та від 23 липня 2018 року у справі №390/1736/16-ц. Договір оренди землі, укладений 21 серпня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1, є дійсним, в судовому порядку не скасований, тому він підлягає виконанню його сторонами. Підстав для розірвання або припинення цього договору в судовому засіданні не встановлено. Позивач не є стороною договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 05 січня 2019 року, але як користувач земельної ділянки має право на оспорювання цього договору, оскільки вказаний правочин порушує його право користування спірною земельною ділянкою. У грудні 2020 року ТОВ Агрофірма "Матюші" звернулося до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просило стягнути солідарно з відповідачів на його користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн. Заява мотивована тим, що в судовому засіданні 02 грудня 2020 року представник ТОВ Агрофірма "Матюші" -адвокат Цой Д. С. відповідно до частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заявив про те, що протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду товариство надасть суду докази на підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу (правову) допомогу. З огляду на це разом із заявою товариство надало суду засвідчену копію додаткової угоди від 13 липня 2020 року №20/07/13-2 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06, засвідчену копію рахунку Адвокатського об'єднання "Еверлігал" від 13 липня 2020 року №226, засвідчену копію платіжного доручення ТОВ Агрофірма "Матюші" від 16 липня 2020 року №3397, засвідчені копії актів приймання-передачі наданих юридичних послуг/правової допомоги від 03 грудня 2020 року № №11/11/19-28, 20/07/13-2, а також детальний опис наданих послуг та здійснених витрат у процесі надання адвокатами Адвокатського об'єднання "Еверлігал" професійної правничої (правової) допомоги ТОВ Агрофірма "Матюші" під час розгляду справи. У грудні 2020 року представник Державного реєстратора Євка В. В. - адвокат Василенко Н. С. також звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із заявою, в якій просила стягнути з ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Євка В. В. витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 43 500 грн. Заява мотивована тим, що у відзиві на позовну заяву було визначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. 10 вересня 2020 року між Адвокатським бюро "Наталії Василенко" та Євком В. В. було укладено договір про надання професійної правничої допомоги №01-1009/2020. Додатковою угодою №01 до вказаного договору передбачено, що бюро надає клієнту правову допомогу у цивільній справі №357/333/20, а розмір винагороди бюро за надання правової допомоги становить 20 000 грн. 03 грудня 2020 року сторонами складено акт №02 про надання правової допомоги до договору про надання професійної правничої допомоги від 10 вересня 2020 року №01-1009/2020, яким сторони погодили, що обсяг професійної правничої допомоги, наданий бюро та отриманий клієнтом, становить 43 500 грн. Вказану суму коштів Євко В. В. сплатив Адвокатському бюро "Наталії Василенко" частково, а саме в розмірі 1 000 грн, так як адвокатське бюро не надало йому рахунок на сплату за надані послуги. Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року заяву ТОВ Агрофірма "Матюші" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн, тобто по 13 190,23 грн з кожного. У задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. про стягнення з ТОВ Агрофірма "Матюші" судових витрат на правничу допомогу відмовлено. Додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що понесені ТОВ Агрофірма "Матюші" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн підтверджені: договором про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06, укладеним між Адвокатським об'єднанням "Еверлігал" та ТОВ Агрофірма "Матюші"; додатковою угодою від 11 листопада 2019 року №11/11/19-28 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; додатковою угодою від 06 грудня 2020 року №06/12/19-1 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; рахунком від 12 листопада 2019 року №493; платіжним дорученням від 19 листопада 2019 року №2097 про сплату ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Адвокатського об'єднання "Еверлігал" коштів в сумі 22 732,60 грн; додатковою угодою від 13 липня 2020 року №20/07/13-2 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; рахунком від 13 липня 2020 року №226; платіжним дорученням від 16 липня 2020 року №3397 про сплату ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Адвокатського об'єднання "Еверлігал" коштів в сумі 3 647,86 грн; детальним описом наданих послуг та здійснених витрат в процесі надання професійної правничої допомоги; актом приймання-передачі наданих послуг від 03 грудня 2020 року №20/07/13-2; актом приймання-передачі наданих послуг від 03 грудня 2020 року №11/11/19-28. Оскільки рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року позов ТОВ Агрофірма "Матюші" задоволено, то понесені ним витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн підлягають стягненню на його користь з належних відповідачів - ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" по 13 190,23 грн з кожного. При цьому представник Державного реєстратора Євка В. В. - адвокат Василенко Н. С. не надала належних та допустимих доказів на підтвердження сплати відповідачем Євко В. В. коштів у розмірі 43 500 грн, зокрема не надала відповідної квитанції, платіжного доручення чи іншого платіжного документа. Постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. задоволено частково. Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року в частині мотивів відмови в задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в мотивувальній частині рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року зазначено, що державний реєстратор не є належним відповідачем в цій справі, однак резолютивна частина цього рішення суду не містить висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, пред'явлених до Державного реєстратора Євка В. В. За таких обставин відсутні правові підстави для стягнення з позивача на користь Державного реєстратора Євка В. В. витрат на правничу допомогу. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. про стягнення з позивача судових витрат на правову допомогу, але виходив з інших мотивів. 12 квітня 2021 року представник ТОВ Агрофірма "Матюші" - адвокат Тетеря С. І. звернулася до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з Державного реєстратора Євка В. В. на користь ТОВ "Агрофірма "Матюші" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 182,44 грн, понесені в суді апеляційної інстанції. Заява мотивована тим, що вказане питання не було вирішено апеляційним судом при прийнятті постанови за результатами розгляду апеляційної скарги, хоча про наявність цих витрат було повідомлено у відзиві на апеляційну скаргу, а документи на підтвердження понесених витрат були надані апеляційному суду 01 березня 2021 року. Представник Державного реєстратора Євка В. В. - адвокат Василенко Н. С. заперечила проти заяви представника ТОВ Агрофірма "Матюші" - адвоката Тетері С. І. про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з Державного реєстратора Євка В. В. на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 20 182,44 грн, посилаючись на те, що предметом апеляційного розгляду було додаткове рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні на користь відповідача понесених ним судових витрат, а не судове рішення по суті позовних вимог. Тому правові підстави для стягнення судових витрат, понесених позивачем в суді апеляційної інстанції, відсутні. Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року в задоволенні заяви ТОВ Агрофірма "Матюші" про ухвалення додаткового рішення відмовлено. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що системний аналіз положень статей 133, 137, 141, 270, 382 ЦПК України дає підстави дійти висновку про те, що витрати на професійну правничу допомогу відшкодовуються стороні у справі в разі розгляду апеляційним судом справи по суті заявлених позовних вимог. Предметом апеляційного розгляду, за результатами якого 05 квітня 2021 року прийнято постанову, було додаткове рішення суду першої інстанції, яким вирішувалося питання про стягнення судових витрат, понесених відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції. За таких обставин відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на правову допомогу у зв'язку з переглядом апеляційним судом додаткового рішення суду першої інстанції. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 25 травня 2021 року ТОВ Агрофірма "Матюші" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення, яким стягнути з державного реєстратора Комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Євка В. В. на його користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 182,44 грн, понесені у зв'язку з переглядом в апеляційному порядку додаткового рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року. Касаційна скарга подана на підставі абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України та мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми статей 43, 59, 131-2 Конституції України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а також порушив вимоги статей 137, 141, 374 ЦПК України. Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі №826/2689/15, від 20 грудня 2019 року та від 23 березня 2020 року у справі №240/6150/18, від 17 червня 2020 року у справі №904/12170/16, від 19 червня 2020 року у справі №1.380.2019.002044, від 19 листопада 2020 року у справі №910/3233/18, від 20 листопада 2020 року у справі №910/13071/19, від 21 січня 2021 року у справі №580/3073/20, від 28 квітня 2021 року у справі №640/3098/20, від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ОСОБА_3 (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. від 24 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. 22 липня 2021 року справа №357/333/20 надійшла до Верховного Суду. За розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2021 року №1741/0/226-21, у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_3, на підставі подань секретаря Другої судової палати Касаційного цивільного суду Червинської М. Є. було призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, та згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 вересня 2021 року справу №357/333/20 (провадження №61-8780св21) передано судді-доповідачеві Стрільчуку В. А., визначено суддів, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Матеріалами справи підтверджується, що у відзиві на апеляційну скаргу представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. на додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року ТОВ Агрофірма "Матюші" зазначило, що у зв'язку з розглядом цієї справи в суді апеляційної інстанції воно очікує понести витрати на професійну правничу (правову) допомогу адвокатів Адвокатського об'єднання "Еверлігал" в розмірі 20 182,44 грн. Докази цих витрат будуть подані відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України протягом п'яти днів після ухвалення апеляційним судом судового РІШЕННЯ: На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу на стадії апеляційного перегляду справи ТОВ Агрофірма "Матюші" 23 лютого 2021 року подало до Київського апеляційного суду:

Вищевказаною постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. задоволено частково. Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року в частині мотивів відмови у задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Однак цією постановою не вирішено питання про судові витрати, тому представник ТОВ Агрофірма "Матюші" - адвокат Тетеря С. І. 12 квітня 2021 року звернулася до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Згідно з частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи в задоволенні заяви ТОВ Агрофірма "Матюші" про ухвалення додаткового рішення, апеляційний суд виходив з того, що витрати на професійну правничу допомогу відшкодовуються стороні у справі у разі розгляду апеляційним судом справи по суті заявлених позовних вимог, однак в апеляційному порядку справа не розглядалася по суті, а предметом апеляційного розгляду, за результатами якого 05 квітня 2021 року прийнято постанову, було додаткове рішення суду першої інстанції, яким вирішувалося питання про стягнення судових витрат, понесених відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції. Наведені висновки суду апеляційної інстанції зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням: нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі, процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема, розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового РІШЕННЯ: Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувались докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал). Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати. Додаткове судове рішення є невід'ємною складовою основного судового РІШЕННЯ: Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №757/32383/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі №756/4441/17, від 02 грудня 2020 року у справі №707/2307/16-ц. Також правові висновки про те, що додаткове судове рішення є невід'ємною складовою основного судового рішення, наведено в постановах Верховного Суду від 20 грудня 2019 року та від 23 березня 2020 року у справі №240/6150/18, від 17 червня 2020 року у справі №904/12170/16, від 19 червня 2020 року у справі №1.380.2019.002044, від 19 листопада 2020 року у справі №910/3233/18, на які заявник послався в касаційній скарзі. З огляду на викладене висновок апеляційного суду про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на правову допомогу у зв'язку з переглядом апеляційним судом додаткового рішення суду першої інстанції про стягнення судових витрат, ґрунтується на помилковому тлумаченні положень статей 133, 137, 141, 270, 382 ЦПК України. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16. Крім того, в постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №211/3113/16-ц, від 06 листопада 2020 року у справі №760/11145/18 зроблено правовий висновок про те, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору Згідно з частиною першою статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз'яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) ; 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об'єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц. Крім того, в постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі №826/2689/15, від 21 січня 2021 року у справі №580/3073/20, від 28 квітня 2021 року у справі №640/3098/20, на які послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу (правову) допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. В постановах Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі №910/13071/19, від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20, на які послався заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. Також у вищевказаній постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом позивача послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи. Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Однак апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не дослідив надані заявником і наявні в матеріалах справи докази та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл судових витрат, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ Агрофірма "Матюші" про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В силу положень вищевказаної статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що апеляційним судом не досліджені належним чином зібрані докази, не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл судових витрат, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Любарська селищна рада Житомирської області, Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області (далі - Управління ДАБІ у Житомирській області), про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивовано тим, що 18 жовтня 2017 року було підписано акт визначення і погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, за її замовленням та суміжних землекористувачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3, відповідно до якого проведено встановлення в натурі та погоджено межі земельних ділянок, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Любарської селищної ради від 06 липня 2018 року №256 "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок" було надано дозвіл громадянам (вказаним у додатку до рішення) на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) з метою передачі їх у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд, та ведення особистого селянського господарства, розташованих в межах населених пунктів Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області; громадянам (вказаним у додатку до рішення) замовити в проектній землевпорядній організації технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі на місцевості та подати її на розгляд сесії Любарської селищної ради. Рішенням Любарської селищної ради від 23 жовтня 2018 року №383 було внесено зміни в додаток до рішення Любарської селищної ради від 06 липня 2018 року №256 "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок" щодо неї та викладено цей додаток в іншій редакції. 05 лютого 2018 року було виготовлено акт визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, який підписали сусіди: ОСОБА_5, ОСОБА_3, вона і голова селищної ради (Герасимчук В. М. ). Після підписання акта їй стало відомо, що дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_4 викреслила підпис своєї матері у цьому акті, мотивуючи це тим, що її обманули. Вказувала, що 29 вересня 2018 року сусіди ОСОБА_3 і ОСОБА_4 разом з іншими особами зламали їхній паркан від дороги і стали встановлювати бетонний паркан в глибину її ділянки на 3,20 м. На її прохання припинити ці дії їй почали погрожувати. 01 жовтня 2018 року вона звернулася до селищної ради зі скаргою на те, що сусіди порушили існуючі межі і встановлюють огорожу в глибину ділянки приблизно на 3 м. 16 жовтня 2018 року прибула комісія селищної ради і після обстеження земельної ділянки склали акт та план-схему, в якій зазначено про поступку на один метр в сторону її ділянки, тобто вона надала один метр Зулінським. 31 жовтня 2018 року вона звернулася до проектної організації з метою виготовлення документації для приватизації землі, де їй повідомили, що телефонувала ОСОБА_3 і в телефонному режимі відмовилася вже від підписаного акта від 16 жовтня 2018 року і план-схеми, складеної 16 жовтня 2018 року, тому цього ж дня вона написала до селищної ради заяву про відкликання підпису в акті від 16 жовтня 2018 року. 13 травня 2019 року комісія у складі ОСОБА_6 і ОСОБА_7 склали акт обстеження земельної ділянки власника (землекористувача) ОСОБА_1 по Мотовилівському старостинському округу, в якому зазначено наступне:".. результаті обстеження на місцевості встановлено: відповідно до акта обстеження земельних ділянок від 16 жовтня 2018 року ОСОБА_3 зобов'язалася перенести огорожу згідно домовленістю в свою сторону від дороги на 2,20 м від ділянки ОСОБА_1 та зобов'язалась дотримуватись правил добросусідства, але при огляді на місцевості та обмірів земельної ділянки встановлено, що умови акта не виконано, межа земельної ділянки не відповідає обумовленому та підписаному попередньому акту обстеження земельної ділянки (межа земельної ділянки зміщена в сторону ОСОБА_1 на 2,20 м від дороги та встановлено бетонний забор, а в кінці спірної частини земельної ділянки 1,60 м. Таким чином, загальна площа земельної ділянки ОСОБА_1 зменшується на 0,0058 га, а відповідно ОСОБА_3 збільшується". Таким чином, відповідачі незаконно встановили паркан, при цьому захвативши частину її земельної ділянки, чим порушили її право власності на земельну ділянку. На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованої бетонної огорожі, відновити межові знаки та перенести паркан у відповідності до її меж земельної ділянки. Короткий зміст судових рішень Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на підтвердження наявності речового права на земельну ділянку, яку позивач вважає своєю, до суду було надано копію виписки з Мотовилівського старостиньского округу Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області від 23 липня 2020 року №93, в якій зазначено, що 29 жовтня 1993 року Мотовилівська сільська рада передала у приватну власність (безплатно) земельну ділянку у розмірі 0,50 га гр. ОСОБА_8. Інших доказів, які б свідчили про правомірність користування позивачем земельною ділянкою у справі немає. Запис в господарській книзі про наявність земельної ділянки певного розміру не є підтвердженням правомірності користування цією земельною ділянкою: цей запис лише фіксує наявність земельної ділянки, але не підтверджує правомірність її користування. Рішення Любарської селищної ради "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок", акти визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, акти прийомки-передачі межових знаків на зберігання свідчать про початок проходження визначеної земельно-правової процедури спрямованої на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність, але не підтверджують правомірність її користування. З урахуванням вказаного позовна вимога щодо усунення перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованої бетонної огорожі, відновлення межових знаків та перенесення паркану у відповідності до меж земельної ділянки ОСОБА_1 є безпідставною, оскільки не знайшла свого належного обґрунтування в ході розгляду справи, не підтверджена належними і допустимими доказами. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У березні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №183/3395/18, від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17, від 13 червня 2018 року у справі №742/388/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суди першої та апеляційної інстанцій, не врахували, що остання є законним користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 та має усі права щодо усунення перешкод користування цією земельною ділянкою, тому що усі три земельні ділянки за цією адресою відносяться до одного домоволодіння її сім'ї. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Любарської селищної ради від 06 липня 2018 року №256 "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок" було постановлено: надати дозвіл громадянам (вказаним у додатку до рішення) на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) з метою передачі їх у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд, та ведення особистого селянського господарства, розташованих в межах населених пунктів Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області; громадянам (вказаним у додатку до рішення) замовити в проектній землевпорядній організації технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі на місцевості та подати її на розгляд сесії Любарської селищної ради. Згідно додатку до рішення Любарської селищної ради "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок", серед громадян, яким надано дозвіл на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), з метою передачі їх у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд, та ведення особистого селянського господарства, розташованих в межах населених пунктів Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області, є ОСОБА_1. Згідно з актом визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 18 жовтня 2017 року погоджені межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з актом прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 18 жовтня 2017 року власники (землекористувачі) суміжних земельних ділянок претензій до існуючих меж не заявили. Згідно з актом обстеження земельних ділянок від 16 жовтня 2018 року комісією винесені наступні висновки та пропозиції: ОСОБА_3 зобов'язується перенести огорожу в сторону від дороги на 2,20 м, від ОСОБА_1 на 1,6 м; громадяни ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зобов'язуються дотримуватись правил добросусідства. Згідно з актом про встановлення (відновлення) межі між землекористувачами від 24 квітня 2018 року комісією винесені наступні висновки та пропозиції: за спільною домовленістю сусідів межу змістити на 1,60 м в сторону ОСОБА_1. Актом обстеження земельної ділянки від 13 травня 2019 року комісією при обстеженні виявлено невиконання акта обстеження земельних ділянок від 16 жовтня 2018 року. Відповідно до акта управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області від 20 листопада 2019 року перевірено дотримання суб'єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил на об'єкті виконання будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1, та за результатами проведення заходу державного нагляду встановлено відсутність порушень вимог законодавства. Із витягу з погосподарських книг Мотовилівської сільської ради вбачається, що згідно записів погосподарської книги №9 за 2011-2015 роки, номер об'єкта погосподарського обліку 0387-3, ОСОБА_1 є власником житлового будинку 1962 року забудови, який знаходився у АДРЕСА_1, рахується земельна ділянка площею 1,05 га. Зі змісту копії виписки з Мотовилівського старостиньского округу Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області від 23 липня 2020 року за вих. №93 вбачається, що 29 жовтня 1993 року Мотовилівська сільська рада передала у приватну власність (безплатно) земельну ділянку площею 0,50 га гр. ОСОБА_8. Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 17 квітня 2019 року у справі №282/343/19 за ОСОБА_3 і ОСОБА_4 визнано, як за спадкоємцями, у рівних частках право власності на житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_2. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_4 і ОСОБА_3. Рішенням Любарської селищної ради від 29 серпня 2019 року №757 надано дозвіл ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Так, згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. У статті 79 ЗК України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Згідно з пунктом "б" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності. Відповідно до частин першої-третьої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (пункт "в" частини третьої статті 116 ЗК України). Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель комунальної власності для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки комунальної власності у власність. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовані розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. У частині сьомій статті 118 ЗК України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Частинами десятою та одинадцятою статті 118 ЗК України встановлено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає такі послідовні стадії: 1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність; 2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні) ; 3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України; 4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі; 5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне РІШЕННЯ: Аналіз наведених норм права, якими врегульовано процедуру безоплатного отримання земельних ділянок, свідчить про те, що всі дії відповідних суб'єктів земельно-правової процедури є взаємопов'язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність (постанова Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі №120/1583/19-а). Відповідно до правового висновку, висловленого Верховним Судом у постанові від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є "погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами". Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Тобто, при добросовісному виконанні набувачем земельної ділянки обов'язків щодо узгодження меж з користувачами чи власниками суміжних земельних ділянок, у разі, якщо користувач чи власник суміжної земельної ділянки безпідставно ухилився від погодження меж та не підписав акт, сама відсутність такого акта погодження меж не свідчить про незаконність рішення про затвердження проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність. Відповідно до пункту 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, в розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Тобто, правомірність користування земельними ділянками громадянами повинно доводитись відповідними документальними підтвердженнями, які були необхідні в час отримання таких земельних ділянок. Зі змісту копії виписки з Мотовилівського старостинського округу Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області від 23 липня 2020 року за вих. №93, наданої позивачем, вбачається, що 29 жовтня 1993 року Мотовилівська сільська рада передала у приватну власність (безплатно) земельну ділянку площею 0,50 га гр. ОСОБА_8. Інших доказів, які б свідчили про правомірність користування земельною ділянкою, позивачем до суду не подано. Запис в господарській книзі про наявність земельної ділянки певного розміру не є підтвердженням правомірності користування цією земельною ділянкою, оскільки цей запис лише свідчить про наявність земельної ділянки, але не підтверджує правомірність користування нею. При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що рішення Любарської селищної ради "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок", акти визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, акти прийомки-передачі межових знаків на зберігання свідчать про початок проходження визначеної земельно-правової процедури, спрямованої на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність, але не підтверджують правомірність користування нею. З урахуванням вказаного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що позовна вимога щодо усунення перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованої бетонної огорожі, відновлення межових знаків та перенесення паркану у відповідності до меж земельної ділянки ОСОБА_1 є безпідставною, оскільки не знайшла свого належного обґрунтування під час розгляду справи, оскільки не підтверджена належними і допустимими доказами. Колегія суддів звертає увагу, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). При цьому порушень порядку надання та отримання доказів судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Таким чином, доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Твердження заявника про безпідставне відхилення судом клопотання про призначення земельно-технічної експертизи не знайшло свого підтвердження, оскільки зі змісту ухвали Любарського районного суду Житомирської області від 07 квітня 2020 року вбачається, що у задоволенні вказаного клопотання представника позивач було відмовлено, оскільки останній у порушення вимог частини першої статті 107 ЦПК України не додав до свого клопотання оригінали або завірені якісні копії правовстановлюючої і технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку, а також правовстановлюючі документи на об'єкти нерухомого майна (будівлі, споруди тощо), що розташовані на цій ділянці, дані про користування співвласників цими об'єктами або їх частинами, дані про частки співвласників, матеріали технічної інвентаризації, що свідчить про відсутність технічної документації землеустрою, що унеможливлює виконання експертом такої експертизи. Суд критично ставиться до твердження заявника, що ненадання представником відповідача ордера на надання правової допомоги свідчить про відсутність у нього повноважень на здійснення процесуальних дій від імені відповідачів, оскільки в матеріалах справи наявні оригінали договорів про надання адвокатом правової допомоги, укладені між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та їх представником ОСОБА_9 (а. с. 107, 108, т. 1), та ордери, видані адвокатом Ковальчуком В. В. на підставі вказаних договорів про надання правової допомоги, укладених із ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (а. с. 153, 154, т. 2). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. М. Осіян В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №203/2/19 провадження №61-6983св20 Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - заступник керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, треті особи: ОСОБА_1, Миколаївська сільська рада Петропавлівського району Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року у складі судді Полубана М. П. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року заступник керівника Павлоградської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, треті особи: ОСОБА_1, Миколаївська сільська рада Петропавлівського району Дніпропетровської області, про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області. На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 23 червня 2006 року між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, за умовами якого Петропавлівська районна державна адміністрація (орендодавець) передала в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 58,3 га на території Миколаївської сільської ради Петропавліського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1223882500:05:001:1204, на строк 5 років. Зазначений договір засвідчено в Миколаївській сільській раді Петропавлівського району Дніпропетровської області 23 червня 2006 року та зареєстровано у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314.24 лютого 2015 року строк дії договору оренди сплив. 19 серпня 2015 року, майже через шість місяців після закінчення строку дії договору оренди, ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 58,3 га в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. За результатами розгляду зазначеної заяви Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, та роз'яснено, що згідно з вимогами статті 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. 01 червня 2017 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області із заявою про поновлення строку дії договору оренди землі від 24 лютого 2010 року. За результатами розгляду зазначеної заяви Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області видано наказ від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ про поновлення договору оренди землі, укладеного 23 червня 2006 року, укладеного між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1, зареєстрованого у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314. Наказ Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки ОСОБА_1 у визначений законом строк не звертався ні до Петропавлівської районної державної адміністрації, ні до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області з клопотанням про продовження у порядку статті 33 Закону України "Про оренду землі" строку дії договору, а тому відповідач не мав визначених законом підстав для поновлення договору оренди землі. Згідно з офіційною інформацією управління Держгеокадастру у Петропавлівському районі Дніпропетровської області, земельна ділянка, кадастровий номер 1223882500:05:001:1204, належить до земель резервного фонду Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, та відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення. У період з 02 листопада 2016 року по 04 листопада 2016 року, Державною екологічною інспекцією в Дніпропетровській області, на підставі ухвали слідчого судді Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2016 року у кримінальному провадженні №42016041880000043, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 26 вересня 2016 року за фактом виявленого прокурором самовільного зайняття вищезазначеної земельної ділянки, проведено перевірку дотримання вимог природоохоронного законодавства України щодо використання земельної ділянки, про що складений акт перевірки у якому зафіксовано факт самовільного зайняття земельної ділянки площею 55,2872 га, кадастровий номер 1223882500:05:001:1204, що розташована за межами населеного пункту на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, та факт спричинення шкоди у розмірі 64 783,30 грн, заподіяної унаслідок самовільного зайняття земельної ділянки. У ході досудового розслідування зазначеного кримінального провадження встановлено, що спірну земельну ділянку продовжує обробляти ОСОБА_1. Ураховуючи, що розмір шкоди, заподіяної унаслідок самовільного зайняття земельної ділянки є незначним, постановою старшого слідчого Петропавлівського ВП Павлоградського ВП ГУ НП у Дніпроперовській області від 31 січня 2017 року, кримінальне провадження №42016041880000043 закрито у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 197-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Одночасно копію постанови про закриття кримінального провадження направлено до Державної екологічної інспекції у Дніпропетровській області для вирішення питання про наявність підстав для притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення строку повернення тимчасово зайнятої земельної ділянки. Постановою Державної екологічної інспекції у Дніпропетровській області від 09 березня 2017 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 54 Кодексу про адміністративні правопорушення України та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 170,00 грн, який він сплатив того ж дня, чим фактично визнав факт припинення орендних правовідносин щодо користування спірною земельною ділянкою. Таким чином, незважаючи на те, що договір оренди землі припинено у зв'язку із закінченням строку його дії, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області оскаржуваним наказом поновило його умови, унаслідок чого ОСОБА_1 набув права оренди земельної ділянки без проведення земельних торгів, як це передбачено статтею 124 ЗК України. Посилаючись на наведене, а також на те, що Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, як орган виконавчої влади, який виступає суб'єктом права власності на спірну земельну ділянку (статті 80, 84 ЗК України), не здійснює належним чином захист державних майнових прав, що підтверджується тривалим невжиттям заходів, спрямованих на скасування оскаржуваного наказу, унаслідок чого унеможливлюється передача цієї земельної ділянки на конкурентних засадах іншим користувачам, прокурор просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ про поновлення договору оренди землі, укладеного 23 червня 2006 року між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1, зареєстрованого у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року позов заступника керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно з частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди землі, та за відсутності протягом одного місяця заперечення орендодавця у поновленні договору землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Факт користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою підтверджується: актом перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства, складеним Державним інспектором з охорони навколишнього природоохоронного середовища Дніпропетровської області; постановою старшого слідчого СВ Петропавлівського ВП Павлоградського ВП ГУНП від 30 січня 2017 року про закриття кримінального провадження; протоколом про адміністративне правопорушення від 22 лютого 2017 року №13247; постановою державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Дніпропетровської області від 09 березня 2017 року, за наслідками розгляду протоколу про адміністративне правопорушення від 22 лютого 2017 року №13247. Матеріали справи не містять доказів надання орендодавцем у місячний строк з дня закінчення строку дії договору оренди землі письмових заперечень щодо його поновлення. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний наказ Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ лише засвідчує факт поновлення договору оренди землі, укладеного 23 червня 2006 року між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1, факт державної реєстрації якого засвідчено в Миколаївській сільській раді Петропавлівського району 23 червня 2006 року та зареєстровано у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314, у порядку визначеному частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин, а тому підстави для його скасування відсутні. Короткий зміст рішення апеляційного суду Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області залишено без задоволення, рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У квітні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга першого заступника прокурора Дніпропетровської області, у якій заявник просив рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року скасувати, ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема зазначав, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків викладених у постановах Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі №6-146цс16, від 13 квітня 2016 року у справі №6-2027цс15, Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц та Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №188/823/17, та ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права, оскільки справу було помилково віднесено до категорії малозначних та розглянуто у порядку спрощеного позовного провадження (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 2 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що надаючи оцінку можливості поновлення договору оренди землі, Верховний Суд України у постановах від 23 березня 2016 року у справі №6-146цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № №6-2027цс15 вказав, що для поновлення договору оренди землі з підстав передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Зазначені правові висновки узгоджуються з постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18). Натомість, ОСОБА_1 не дотримався вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі" щодо поновлення договору оренди землі від 23 червня 2006 року, оскільки у строки та порядку встановленому статтею 33 Закону України "Про оренду землі" не повідомив відповідача про свій намір поновити договір оренди землі, а отже набуття ним права оренди спірної земельної ділянки мало здійснюватися на загальних підставах, передбачених частиною першою статті 134, статтею 135 ЗК України, тобто за результатом земельних торгів. Порушення апеляційним судом норм процесуального права полягає у помилковому віднесенні ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2019 року зазначеної справи до малозначних, наслідком чого стало її вирішення апеляційним судом у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тоді як ураховуючи предмет спору, а також відсутність відповідної практики Верховного Суду з приводу повноважень органів Держгеокадастру України та застосування положень статей 124, 134, 135 ЗК України, зазначена справа не є малозначною, а тому суд першої інстанції обгрунтовано розглянув її у порядку загального позовного провадження. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України, та витребувано справу з місцевого суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 23 червня 2006 року між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, за умовами якого орендодавець (Петропавлівська районна державна адміністрація) передала в оренду орендарю (ОСОБА_1) земельну ділянку площею 58,3 га на території Миколаївської сільської ради Петропавліського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1223882500:05:001:1204, на строк 5 років. Зазначений договір засвідчено у Миколаївській сільській раді Петропавлівського району 23 червня 2006 року та зареєстровано у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314. Пунктом 12.1 договору оренди землі визначено, що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Строк дії договору оренди землі закінчився 24 лютого 2015 року. 19 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області із заявою про надання йому дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 58,3 га в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, за результатами розгляду якої Головне управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області відмовило ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та роз'яснено, що згідно з вимогами статті 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. З повідомлення Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 31 жовтня 2016 року №2707/0/349-16, убачається, що згідно з книгами обліку вхідної кореспонденції, у період 2006-2016 років від ОСОБА_1 не надходили письмові заяви про продовження терміну дії договору оренди землі від 23 червня 2006 року. 01 червня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області із заявою про продовження на десять років терміну дії договору оренди землі від 23 червня 2006 року, зазначеного у Державному реєстрі земель за №041012900314. Наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ поновлено договір оренди землі, укладений між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1 (зареєстрований у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314), об'єктом якого є земельна ділянка площею 58,3 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1223882500:05:001:1204, що знаходиться на території Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області. Згідно з пунктом 2 зазначеного наказу змінено істотні умови договору оренди, а саме: збільшено розмір орендної плати до 8 процентів від нормативної грошової оцінки землі та збільшено строк оренди до семи років. Наказ видано відповідно до статті 15-1, 22, 122, 123, 134 ЗК України, Закону України "Про оренду землі", Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", Положення про Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 17 листопада 2016 року №308, згідно із заявою орендаря (ОСОБА_1) про поновлення договору оренди земельної ділянки від 01 червня 2017 року. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга першого заступника прокурора Дніпропетровської області підлягає задоволенню частково, з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу (частини перша, третя статті 368 ЦПК України). Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Частиною першою статті 369 ЦПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За змістом частини першої статті 176 ЦПК України, ціна позову наявна виключно у позовах, де заявлені вимоги майнового характеру. У позовах немайнового характеру ціна позову не визначається. У постанові від 05 лютого 2020 року у справі №753/17720/18 Верховний Суд виклав правовий висновок, що приписи частини першої статті 369 ЦПК України щодо письмового провадження за наявними у справі матеріаламиможуть бути застосовані судами апеляційної інстанції лише у випадку, якщо позивачем заявлені виключно вимоги майнового характеру, ціна позову у яких становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Якщо ж у справі наявні вимоги немайнового характеру, то розгляд такої справи у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. У справі, яка переглядається, прокурором заявлено вимогу немайнового характеру про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ, а тому доводи касаційної скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області про те, що апеляційний суд, відкриваючи апеляційне провадження, помилково відніс зазначену справу до малозначних, унаслідок чого, у порушення норм процесуального права, розглянув її у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи є обгрунтованими. За змістом пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України, зазначене процесуальне порушення є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи на новий розгляд, виключно у випадку, якщо таке порушення норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Касаційна скарга не містить посилань на те, що розгляд апеляційним судом справи у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи призвів до неповного з'ясування апеляційним судом фактичних обставин, які мають значення для правильного її вирішення, а тому відсутні підстави для скасування постанови апеляційного суду з підстав передбачених пунктом 2 частини третьої статті 411 ЦПК України з направленням її на новий апеляційний розгляд. Разом з тим, вирішуючи спір, суди не урахували, що він виник з приводу правомірності продовження Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області договору оренди землі, укладеного 23 червня 2006 року між Петропавлівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1, зареєстрованого у Петропавлівському районному відділі центру державного земельного кадастру 24 лютого 2010 року за №041012900314. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Статтею 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. При цьому, на позови прокурора поширюються загальні вимоги процесуального законодавства щодо пред'явлення позову, зокрема позовна заява за формою та змістом, повинна містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 175 ЦПК України). Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є виключним правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обгрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц). Визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову у зв'язку з неналежним суб'єктним складом сторін. Зважаючи на те, що ОСОБА_1 є правонабувачем за договором оренди землі, питання про поновлення якого вирішено спірним наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ, спір у даній справі безпосередньо стосується його прав та інтересів. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 13 листопада 2018 року, якою закрив провадження у господарській справі №904/8880/17 за позовом керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа - ОСОБА_1, про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ, вказавши, що такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичної особи ОСОБА_1. Разом з тим, прокурор, звертаючись з позовом про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 13 червня 2017 року №4-3640/15-17-СГ у порядку цивільного судочинства, не звернув увагу на висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 13 листопада 2018 року, не визначив ОСОБА_1 якспіввідповідача за заявленими вимогами. При цьому, за відсутності відповідної заяви позивача про залучення до участі у справі співвідповідача ОСОБА_1, суд не вправі був змінити його процесуальний статус з третьої особи на відповідача. Ураховуючи неналежність суб'єктного складу відповідачів за заявленою прокурором вимогою про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, оскаржувані судові рішення не можна вважати такими, що ухвалені з дотриманням норм процесуального права. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Зважаючи на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позову заступника керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області у зв'язку із неналежним суб'єктним складом. Оскільки за результатом вирішення касаційної скарги судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову заступника керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області з інших підстав, судові витрати, понесені заявником у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, поданням апеляційної та касаційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити частково. Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову заступника керівника Павлоградської місцевої прокуратури Дніпропетровської області до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, треті особи: ОСОБА_1, Миколаївська сільська рада Петропавлівського району Дніпропетровської області, про визнання протиправним та скасування наказу відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик

Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в справі та відмовлено в задоволенні клопотання про відповідача про зупинення виконання оскаржених судових рішень. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Підгороднянської сільської ради 23 скликання восьмої сесії №105 від 15 вересня 1999 року затверджено проєкт організації території земельних часток (паїв) СГ ТОВ "Драганівка" Тернопільського району та передано у приватну власність земельні частки (паї) членам товариства, в тому числі, позивачці ОСОБА_1; дозволено Тернопільському філіалу інституту землеустрою виготовити державні акти на право приватної власності на землю. Згідно державного акта на право приватної власності на землю серії IV-ТР №010515, виданого 29 грудня 1999 року Підгороднянською сільською радою, ОСОБА_1 на підставі рішення ради №105 від 15 вересня 1999 року передано у приватну власність земельну ділянку площею 3,38 га, розташовану на території Підгороднянської сільської ради, для ведення сільського господарства. Відповідно до довідки №4814 від 15 грудня 2009 року про правовий статус, кількісні і якісні характеристики земельної ділянки та розподіл земель серед землевласників і землекористувачів, виданої Державним комітетом України із земельних ресурсів Головного управління Держкомзему у Тернопільській області, та витягу з бази даних автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру серії БББ №347927 від 21 січня 2015 року земельна ділянка площею 3,38 га з кадастровим номером 6125286900:01:001:0394 знаходиться у власності та користуванні ОСОБА_1. На замовлення ОСОБА_1 у 2008 році СМП "ГЕОДОЗІЯ" виготовило технічну документацію з перенесення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) в с. Підгороднє Тернопільського району Тернопільської області, а саме земельної частки (паю) № НОМЕР_1 кадастровий номер 6125286900010010394, яка знаходиться на частині поля №28, що розташована за межами населеного пункту с. Підгороднє. Рішенням IV сесії IV скликання Підгороднянської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області №53 від 17 квітня 2003 року про передачу у власність земельних ділянок вирішено передати безкоштовно ОСОБА_2 у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд площею 0,096 га, яка знаходиться в с. Підгороднє Тернопільського району. Відомостей про те, що вказана земельна ділянка надається ОСОБА_2 в порядку відведення рішення №53 від 17 квітня 2003 року не містить. В 2012 році на замовлення ОСОБА_2 СМП "Артікс" виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,0959 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1. В матеріалах справи відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення, погодження та затвердження відповідної документації ОСОБА_2. Згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №927429, виданого 31 липня 2012 року управлінням Держкомзему у Тернопільському районі на підставі рішення сесії Підгороднянської сільської ради №53 від 17 квітня 2003 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0959 га з кадастровим номером 6125286900010012932, яка розташована по АДРЕСА_1.21 грудня 2011 року визначено та погоджено межові знаки земельної ділянки в натурі, що стверджується актом. Користування земельною ділянкою ОСОБА_2 розпочав без розроблення та затвердження містобудівної документації. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2015 року у справі №876/124/15, яка набрала законної сили, визнано протиправними дії відділу Держземагентства у Тернопільському районі щодо проведення державної реєстрації земельних ділянок, зокрема, земельної ділянки площею 0,0959 га, розташованої по АДРЕСА_1, з кадастровим номером №6125286900:01:001:2932 (власник ОСОБА_2). Відділом Держземагентства у Тернопільському районі без встановлення того, чи накладаються земельні ділянки та чи були погоджені межі ділянок, проведено їх державну реєстрацію, чим порушено права ОСОБА_1, яка набула права власності на земельну ділянку відповідно до державного акта на право власності на землю від 29 грудня 1999 року. У діях Держземагентства у Тернопільському районі Тернопільської області встановлено порушення діючих на час їх вчинення норм земельного законодавства при реєстрації земельних ділянок, адже його обов'язком було перевірити наявність чи відсутність перетинів суміжних земельних ділянок, знаходження в межах земельних ділянок, що реєструються, частини іншої земельної ділянки. Рішенням державного кадастрового реєстратора № РВ-6100041422014 від 27 березня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у внесенні відомостей (змін до них до Державного земельного кадастру) з підстав невідповідності площі земельної ділянки ОСОБА_1, яка зазначена в Державному акті на право приватної власності на земельну ділянку серії IV-ТР №010515 від 29 грудня 1999 року, з площею земельної ділянки, яка міститься в Державному земельному кадастрі, а саме: є перетин з іншими земельними ділянками, в тому числі з ділянкою №6125286900:01:001:2932. У 2016 році ДП "Тернопільгеодезцентр" на замовлення позивачки склало технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки ОСОБА_1. Із пояснювальної записки до технічної документації вбачається, що земельна ділянка фактично має площу 3,0154 га, яка представлена сільськогосподарськими угіддями, що протягом останніх років використовується за призначенням для ведення товарного сільського господарства. Рештою площі 0,3603 га землевласник користуватися для заданих цілей не має можливості, оскільки внаслідок перекриття, відображеного у Публічній кадастровій Карті України, з рядом земельних ділянок, наданих громадянам для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, використовується забудовниками для цих цілей: споруджено капітальні будівлі житлових будинків, а ще влаштовано дорогу на площі 0,1435 га, у тому числі, частина земельної ділянки площею 0,0347 га має перекриття із земельною ділянкою ОСОБА_2. Окрім цього, трьома забудовниками встановлено капітальну огорожу таким чином, що виходить за межі зареєстрованих за ними земельних ділянок і фактично знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_1 на площі 0,0033 га. Відповідно до Висновку експерта Тернопільського відділення КНДІСЕ за результатами проведеної земельно-технічної експертизи №714/16-22 від 30 березня 2017 року встановлено, що розмір земельної ділянки, розташованої на території Підгороднянської сільської ради, для ведення сільського господарства з кадастровим номером 6125286900:01:001:0394, якою користується ОСОБА_1, не відповідає площі земельної ділянки, яка вказана у державному акті на право приватної власності на землю IV-ТР №010515 від 29 грудня 1999 року. Розмір земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6125286900:01:001:2932, якою користується ОСОБА_2, відповідає площі земельної ділянки, яка вказана у державному акті на право приватної власності на землю серії ЯМ №927429 від 31 липня 2012 року, однак зі зміщенням на земельну ділянку ОСОБА_1. Фактичний порядок користування земельною ділянкою площею №6125286900:01:001:0394, яка належить ОСОБА_1, державному акту на право приватної власності на землю та технічній документації із землеустрою на вказану земельну ділянку за 2008 рік не відповідає. Невідповідність полягає у накладенні земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1, внаслідок чого земельна ділянка ОСОБА_1 зменшена у площі її використання. Фактичний порядок користування земельною ділянкою №6125286900:01:001:2932, яка належить ОСОБА_2, державному акту на право приватної власності на землю та технічній документації із землеустрою на вказану земельну ділянку за 2012 рік відповідає, однак зі зміщенням земельної ділянки на земельну ділянку ОСОБА_1. Місце накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 відповідно до правовстановлюючих документів на ці земельні ділянки існує. Розмір та площа накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 - 192 м? проєктної дороги та 89 м? насипного ґрунту. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Згідно з частиною першої статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі №362/884/16-ц (провадження №61-346св19) та від 24 квітня 2019 року у справі №758/3921/15-ц (провадження №61-20439св18) зроблено висновок, що "належними відповідачами у справах про визнання недійсними актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову -обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, порушуючи питання про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №927429, виданого 31 липня 2012 року на підставі рішення Підгороднянської сільської ради №53 від 17 квітня 2003 року, недійсним, ОСОБА_1 позовних вимог доПідгороднянської сільської ради не пред'явила, клопотання про залучення її до участі в справі як співвідповідача не заявила, а тому в задоволенні вказаної позовної вимоги слід було відмовити з підстав неналежного складу співвідповідачів. Позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 задоволенню також не підлягає як похідна від вирішення вимоги про визнання державного акта недійсним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2019 Ароку та постанова Тернопільського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. У порядку статті 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сплачений відповідачем судовий збір у судах апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 4 036 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання державного акта недійсним та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються зі сплаченого судового збору в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 4 036 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, площею 2,00 га, кадастровий номер №7122887600:03:001:0337, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, та наданні земельної ділянки у власність. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6680/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га, кадастровий номер №7122887600:03:001:0337, із земель сільськогосподарського призначення державної власності зі зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. від 15 січня 2021 року з індексним номером №50658976 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером №7122887600:03:001:0337 за ОСОБА_2 та припинено усі права та їх обтяження ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2020 року, запис №35043260. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", об'єктом оренди відповідно до якого є земельна ділянка площею 2,00 га, кадастровий номер №7122887600:03:001:0337, розташованої на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. від 27 січня 2020 року з індексним номером №50816642 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером №7122887600:03:001:0337 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнано припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на вказану земельну ділянку, яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 січня 2020 року, запис №35191228. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивовано тим, щопозивач з відповідною заявою звернувся раніше, його дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Районний суд вважав, що після проходження всіх етапів безоплатної приватизації земельної ділянки та звернення до ГУ Держгеокадастру в Черкаській області із заявою про затвердження проекту землеустрою у позивача виникли легітимні сподівання на отримання земельної ділянки, які передбачені чинними нормами законів України, та на які поширюється режим "існуючого майна". Отже, оспорюванні накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необхідно визнати незаконними та скасувати. Оскільки під час передачі у власність земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 не дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, то з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, договір оренди землі укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 також є недійсним. Суд першої інстанції вважав, що для відновлення попереднього становища та повернення земельної ділянки до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необхідно скасувати рішення державного реєстратора та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 та права оренди землі за ТОВ "Наше Зерно Плюс". Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, районний суддійшов висновку, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки відповідно до законодавства України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам. Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень виходить за межі завдань судочинства. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надав необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20. Оскільки ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку (яка є предметом оскаржуваного договору оренди) з порушенням вимог чинного законодавства, і на підставі наказу, який є незаконним, тому місцевий суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання оскаржуваного договору оренди землі недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належно не дослідили всіх обставин справи. Надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області дозволів на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки одночасно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не суперечить вимогам законодавства України, а тому ці фізичні особи набули рівні права на розробку відповідних проєктів землеустрою та подальше отримання у власність спірної земельної ділянки. Разом з тим, ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а саме: він отримав дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, замовив розроблення такого проєкту у сертифікованого виконавця робіт із землеустрою, отримав погодження розробленого на його замовлення проєкту землеустрою у визначеному законом порядку та звернувся із заявою про затвердження погодженого проєкту землеустрою, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Крім того, згідно з правових позицій Верховного Суду вирішення питання щодо визнання законним чи протиправним рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання земельної ділянки у власність одній із декількох заінтересованих осіб не може ставитись в залежність від однієї лише обставини щодо порядку черговості подання такими особами своїх відповідних заяв без надання оцінки попередній поведінці всіх учасників цих правовідносин. Зазначене також узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, на яку суди попередніх інстанцій послалися, проте неправильно застосували. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №826/5735/16, від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, від 05 травня 2020 року у справі №750/3917/17, від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16, від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15, від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц, 30 січня2019 року у справі №552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15, від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц, від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 21 серпня 2019 року у справі №805/2857/17, від 15 січня 2020 року у справі №587/2326/16, від 26 лютого 2020 року у справі №287/167/18, від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16, від 27 листопада 2019 року у справі №815/1915/18, від 02 липня 2019 року у справі №48/340, від 08 липня 2020 року у справі №363/2968/16-ц та постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі №686/24410/17, від 11 листопада 2020 року у справі №570/4524/17, від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17, від 04 вересня 2020 року у справі №527/2036/18, від 06 березня 2020 року у справі №1640/2594/18, від 24 січня 2020 року у справі №316/979/18, від 30 серпня 2020 року у справі №817/586/17, від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, від 03 лютого 2021 року у справі №686/10381/16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2021 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Якименко О. В. подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню. Зазначає, що за змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Тому, законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Отже, доводи відповідача про те, що він замовив, розробив та погодив проєкт землеустрою раніше, ніж позивач не має правого значення у цій справі, оскільки ці дії вчинені на проміжних стадіях та не дають особі переваги під час розгляду заяви про затвердження проєкту землеустрою. Вважає, що посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах також не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У березні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до висновку про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №1505018219 експертом державної експертизи ОСОБА_3 було погоджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 55,3800 га громадянам у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованих за межами населеного пункту в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розробленого на підставі, зокрема, наказу №23-3050/14-19-СГ ГУ Держгеокадастру (том 1, а. с. 17). Згідно з висновком про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 29 серпня 2019 року №9465/82-19, експертом державної експертизи Кулик Н. О. було погоджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, ОСОБА_2, розробленого на підставі, наказу №23-3019/14-19-СГ ГУ Держгеокадастру (том 1, а. с. 99-101). 16 грудня 2019 року, через управління надання адміністративних послуг, ОСОБА_1 звернувся із заявою до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради (за межами населеного пункту) Лисянського району Черкаської області. Дана заява отримана та зареєстрована у ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 19 грудня 2019 року (том 1, а. с. 51). Наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки кадастровий номер 7122887600:03:001:0337, оскільки наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі дану земельну ділянку (том 1, а. с. 52). 17 грудня 2019 року через управління надання адміністративних послуг, ОСОБА_2 звернувся через свого представника із заявою до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2,00 га у приватну власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності за межами населеного пункту в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Дана заява отримана та зареєстрована у ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 20 грудня 2019 року (том 1, а. с. 49). Наказом Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області №23-6680/14-19-СГ від 28 грудня 2019 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_2, було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 55,3800 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 2,00 га, в тому числі рілля площею 2,00 га (кадастровий номер 7122887600:03:001:0337) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області (том 1, а. с. 50). 15 січня 2020 року державним реєстратором Цьопою Б. А. зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 7122887600:03:001:0337 за ОСОБА_2 (том 1, а. с. 107). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 січня 2020 року, державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50816642 від 27 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право: право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ: 43184117) (орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337, номер запису про інше речове право: 35191228. Підставою для виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі від 20 січня 2020 року б/н (том 1, а. с. 20).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України. Судом установлено, що 16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало накази, якими спочатку надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_2, а потім ОСОБА_1, хоча останній першим подав відповідну заяву - 02 серпня 2019 року (клопотання датоване від 19 липня 2019 року та зареєстроване за вх. № С-5752/0/94-19 від 02 серпня 2019 року), а ОСОБА_2 - 13 серпня 2019 року. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову у надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Такий дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому. Разом з тим, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, провадження №14-301цс18). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, яку суди застосували, в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Отже, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Судом встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 перебувала у державній власності (землі резервного фонду) та вже була сформована, їй було присвоєно кадастровий номер. Зазначене також підтверджується проєктами землеустрою, виготовленими на замовлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 13-19, 83-102). Отже, проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки замовлялися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою зміни її цільового призначення із земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код НОМЕР_1) на ведення особистого селянського господарства (код 01.03) у порядку статті 50 Закону України "Про землеустрій". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, на яку вірно послалися суди попередніх інстанцій, зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Судами встановлено, що після розроблення проєкту землеустрою та його погодження у порядку статті 186-1 ЗК України ОСОБА_1 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом з тим, ОСОБА_2 подав заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня 2019 року і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6680/14-19-СГ йому затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення. З огляду на викладене, суди на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, правильно виходили з того, що незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою з підстав її затвердження ОСОБА_2, що свідчить про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не ОСОБА_1. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваних наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року №23-6680/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення". Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Верховний Суд вважає також правильними висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0337, так як під час передачі у власність ОСОБА_4 спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання оспореного договору оренди землі недійсним. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність є безпідставними, оскільки спростовуються змістом положень статті 118 ЗК України, відповідно до яких завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. На відмінну від ОСОБА_2, ОСОБА_1 першим подав належно оформлену заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду, викладені у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини, а саме те, що позивачами, яким було відмовлено у передачі земельної ділянки у приватну власність, було дотримано встановленої законом процедури одержання безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності, зокрема, на підставі технічної документації, виготовленої саме позивачами, було сформовано земельну ділянку, а тому Верховний Суд з цих підстав визнавав протиправними рішення відповідних органів про затвердження відповідачам проєктів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які вже були сформовані раніше на підставі проєктів землеустрою інших осіб, тобто позивачів у справі. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №700/316/20-ц (провадження №61-3508св21). Інші доводи касаційної скарги спростовуються вищенаведеним і не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене оскаржувані судові рішення відповідають положенням матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні. Суди попередніх інстанцій повно встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши всі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, правильно застосували наведені вище норми матеріального права, ухваливши законні та обґрунтовані судові рішення у справі. За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Іванишиним Олександром Олеговичем, залишити без задоволення. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Короткий зміст позовної заяви У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Черкаської міської ради, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання протиправним та скасування РІШЕННЯ: Позовна заява мотивована тим, що про наявність рішення Черкаської міської ради від 18 квітня 2000 року №380 йому стало відомо 05 грудня 2018 року під час ознайомлення з матеріалами цивільної справи №712/6649/18-ц. Зазначав, що земельна ділянка надана відповідачу безоплатно у приватну власність і користування для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, який станом на 23 січня 2000 року згорів. Про це свідчить акт про пожежу №12. Вказував, що у зв'язку із пожежею, що сталася 17 лютого 2000 року, у житловому будинку АДРЕСА_1, ОСОБА_7 та її сім'ї у складі чотирьох осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2, дочка - ОСОБА_8, дочка - ОСОБА_9) рішенням Черкаської міської ради від 17 лютого 2000 року №105 надано однокімнатну квартиру АДРЕСА_2. Тобто, на момент винесення оскаржуваного рішення Черкаська міська рада знала про факт пожежі у будинку ОСОБА_2, однак, протиправно прийняла оскаржуване рішення від 18 квітня 2000 року №380. Стверджував, що ці обставини свідчать про те, що на момент прийняття рішення Черкаської міської ради від 18 квітня 2000 року №38 про надання у власність земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, будинку на АДРЕСА_1 фактично не було. Крім того, відповідно до оскаржуваного рішення, площа земельної ділянки становить 586,0 кв. м, що не відповідає дійсності, оскільки рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради депутатів трудящих "Про затвердження обміру земель забудованого кварталу №101 м. Черкаси" від 05 квітня 1956 року №274-а домоволодінню АДРЕСА_1 виділено в постійне користування земельну ділянку площею 383 кв. м. Вважав, що оскаржуване рішення в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 586,0 кв. м є незаконним та порушує його права, оскільки він є власником суміжної земельної ділянки на АДРЕСА_1, що підтверджується інформаційною довідкою від 23 грудня 2016 року №105625670. Вказував, що межі його ділянки встановлено в натурі (на місцевості), їй присвоєно кадастровий номер у передбаченому законом порядку. Посилався на те, що відповідач ОСОБА_2 протягом 18 років не міг скористатися правом виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та належно не оформив право власності на земельну ділянку у зв'язку з відсутністю домоволодіння. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати рішення Черкаської міської ради від 18 квітня 2000 року №380 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність і користування" у частині передачі у приватну власність земельної ділянки площею 586 кв. м ОСОБА_2, яка знаходиться у АДРЕСА_1. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення районного суду мотивовано тим, що доводи позивача про відсутність на момент прийняття оскаржуваного рішення Черкаської міської ради будинку на вул. Хрещатик, 158 є безпідставними, оскільки у матеріалах справи наявний акт про пожежу №12 будинку за адресою: АДРЕСА_1, у якому зазначено, що пожежою було пошкоджено дах будинку. Районний суд вказав, що в даному акті відсутній висновок про те, що будинок повністю знищений та непридатний для проживання. Суд першої інстанції вважав, що оскаржуваний акт органу місцевого самоврядування не суперечить актам цивільного законодавства. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Попельнюха А. О. залишено без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 листопада 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд вказав, що проаналізувавши наявні у справі докази в сукупності, правильним є висновок районного суду про відсутність достатніх доказів того, що права позивача порушено оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування. За таких обставин достатні підстави для скасування або зміни законного та обґрунтованого рішення районного суду відсутні. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У квітні 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Кузнєцову В. О. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуваним актом органу місцевого самоврядування не порушуються його права є неправильними. Вказує, що відсутність у справі землевпорядних документів при ухваленні оскаржуваного рішення ради обумовлено тим, що вказані документи знищені у зв'язку із закінченням терміну їх зберігання. Стверджує, що на момент прийняття оскаржуваного рішення у виконавчого комітету Черкаської міської ради були відсутні повноваження на розпорядження земельними ділянками, оскільки такі належали Черкаській міській раді. Зазначає, що оскаржуване рішення прийняте відносно однієї особи - ОСОБА_2, тоді як домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 було приватизоване на сім'ю у складі чотирьох осіб. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі №372/4583/14-ц, від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17, від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), від 30 травня 2018 року у справі №826/5737/16, постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17, від 11 червня 2019 року у справі №826/841/17, від 03 квітня 2019 року у справі №509/4722/16-а, від 29 серпня 2019 року у справі №540/2441/18, постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №6-472цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2020 року Черкаська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, відтак, оскаржувані судові рішення скасуванню не підлягають. Вказує, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що при прийнятті оскаржуваного акту органом місцевого самоврядування не було встановлено порушень законодавства та про недоведеність позивачем порушення його прав. Вважає, що прийняте Черкаською міською радою рішення не суперечить актам цивільного законодавства, не порушує будь-які права або інтереси позивача. При цьому надання ОСОБА_3 квартири за адресою: АДРЕСА_3 після пожежі для тимчасового поліпшення житлових умов не може бути підставою для визнання неправомірним акту органу місцевого самоврядування. У травні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що у задоволенні касаційної скарги слід відмовити, оскільки оскаржувані судові рішення відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України. Вказує, що питання щодо правомочності виконавчого комітету Черкаської міської ради щодо прийняття оскаржуваного рішення не було предметом розгляду судами попередніх інстанцій, отже, заявляючи про це у касаційній скарзі, ОСОБА_1 фактично змінює підстави позову на стадії касаційного провадження і таким чином порушує норми процесуального права. Стверджує, що позивач не є власником земельної ділянки площею 0,0450 га за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується долученими до відзиву документами, а отримання ОСОБА_3 квартири не є перешкодою для отримання земельної ділянки ОСОБА_2. При цьому позивачем не надано доказів повного знищення будинку під час пожежі. Фактичні обставини справи, встановлені судами У рішенні виконавчого комітету Черкаської міської ради депутатів трудящих від 05 квітня 1956 року №274-а зазначено, що домоволодінню АДРЕСА_1 виділено в постійне користування земельну ділянку площею 383 кв. м (том 1, а. с. 52). Домоволодіння на АДРЕСА_1 зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 та членами його сім'ї: ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації Соснівського районного виконавчого комітету від 02 квітня 1997 року. Відповідно до акту про пожежу від 23 січня 2000 року №12 в будинку за адресою: АДРЕСА_1 було пошкоджено дах будинку на площі приблизно 90 кв. м, дошки, балки, перегородки (том 1, а. с. 10). Відповідно до рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 17 лютого 2000 року №105 у зв'язку з пожежею у будинку АДРЕСА_1 для тимчасового поліпшення житлових умов сім'ї ОСОБА_3 їй надано однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 поточного звільнення із частковими комунальними зручностями, жилою площею 19,6 кв. м на АДРЕСА_1 на сім'ю у складі чотири особи (вона, чоловік - ОСОБА_2, дочка - ОСОБА_8, дочка - ОСОБА_9) без зняття з квартирного обліку (том 1, а. с. 11). Право власності на дане житло виникло в неї на підставі свідоцтва про право власності на житло від 17 листопада 2015 року (том 1, а. с. 51). 18 квітня 2000 року Черкаська міська рада прийняла рішення №380, яким передала безоплатно у приватну власність і користування земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, громадянам згідно з додатком. Додатком до вказаного рішення у пункті 14 передбачено, що ОСОБА_2 передано 586,0 кв. м (загальна площа у приватній власності і користуванні) (том 1, а. с. 19). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Відповідно до частин першої та третьої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). Частиною першою статті 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до частини першої статті 67 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Суди попередніх інстанцій встановили, що домоволодіння на АДРЕСА_1 зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 та членами його сім'ї: ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації Соснівського районного виконавчого комітету від 02 квітня 1997 року. Відповідно до акту про пожежу від 23 січня 2000 року №12 у будинку за адресою: АДРЕСА_1 було пошкоджено дах будинку на площі приблизно 90 кв. м, дошки, балки, перегородки. 18 квітня 2000 року Черкаська міська рада прийняла рішення №380, яким передала безоплатно у приватну власність і користування земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, громадянам згідно з додатком. Відповідно до пункту 14 додатку до вказаного рішення ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 586,0 кв. м. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, районний суд, із висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуване рішення Черкаської міської ради від 18 квітня 2000 року №380 не суперечить актам цивільного законодавства, не порушує будь-які цивільні права або інтереси, отже, скасуванню не підлягає. З такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів погоджується та вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України, відтак, касаційна скарга задоволенню не підлягає. Правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено відсутність на момент прийняття оскаржуваного рішення Черкаської міської ради будинку на вул. Хрещатик, 158, а посилання на повне його знищення в результаті пожежі спростовується долученим позивачем актом про пожежу від 23 січня 2000 року №12. Посилання позивача, як на підставу позовних вимог, про надання ОСОБА_3 згідно з рішенням Черкаської міської ради від 17 лютого 2000 року №105 квартири за адресою: АДРЕСА_3 для тимчасового поліпшення житлових умов після пожежі, не свідчить про порушення органами місцевого самоврядування законодавства та не є підставою для задоволення позову та визнання неправомірним рішення органу місцевого самоврядування. Доводи ОСОБА_1 про неправомірне виділення ОСОБА_2 земельної ділянки у розмірі 586,0 кв. м не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновком про реєстрацію документів на право користування земельною ділянкою АДРЕСА_5 (том 1, а. с. 53). При цьому правильними є доводи ОСОБА_2, викладені у відзиві на касаційну скаргу, про те, що питання щодо правомочності виконавчого комітету Черкаської міської ради щодо прийняття оскаржуваного рішення не було предметом розгляду судами попередніх інстанцій, отже, заявляючи про це у касаційній скарзі, ОСОБА_1 фактично змінює підстави позову на стадії касаційного провадження, що не відповідає нормам процесуального права. Ураховуючи викладене, доводи позивача є недоведеними, отже, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованими. Посилання ОСОБА_1 на застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі №372/4583/14-ц (провадження №14-493цс18) колегія суддів відхиляє, оскільки у вказаній справі встановлені інші фактичні обставини, відмінні від справи №712/995/19, та інші підстави позову, що у свою чергу призводить до іншого матеріально-правового регулювання спірних відносин. Також не заслуговують на увагу посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19), у постанові від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18) та постанові від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), оскільки у зазначених справах відмінним від цієї справи є підстави позову, наявне різне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, а також різні встановлені фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Необґрунтованими є посилання заявника на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №826/5737/16 (провадження №11-475апп18) з огляду на те, що він стосується наявності/відсутності підстав для закриття провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції спорів. Безпідставними є посилання особи, яка подала касаційну скаргу, на висновки Верховного Суду, що викладені у постанові від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17 (провадження № К/9901/3734/17), постанові від 11 червня 2019 року у справі №826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), у постанові від 03 квітня 2019 року у справі №509/4722/16-а (провадження № К/9901/16286/18) та постанові від 29 серпня 2019 року у справі №540/2441/18 (провадження № К/9901/15986/19), оскільки у зазначених справах відмінним від цієї справи є підстави позову, характер правовідносин (адміністративно-правові відносини), наявне різне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, а також різні встановлені фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про необхідність застосування висновків Верховного Суду України, викладений у постанові від 24 червня 2015 року у справі №6-472цс15, оскільки під час розгляду вказаної справи Верховним Судом України вирішувалося питання про момент набуття особою права власності на земельну ділянку, тоді як у справі №712/995/19 така обставина не підлягає встановленню. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам матеріального та процесуального права, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягають. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_6, залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 листопада 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року справа №645/2804/16-ц провадження №61-6603св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Управління служби у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Маміної О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та судових рішень У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом ОСОБА_2 та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: встановити порядок користування земельною ділянкою, на якій знаходяться житловий будинок та господарські споруди за адресою: АДРЕСА_1, за варіантом №1 висновку №9312 від 29 вересня 2017 року Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, а саме: надати їй в користування земельну ділянку площею 276,5 кв. м, ОСОБА_2 надати в користування земельну ділянку площею 235,5 кв. м. Межа порядку користування земельними ділянками співвласниками проходить у такій спосіб: на відстані 1,0 м від житлового будинку літ. "А-1" відрізок довжиною 3, 9 м; поворот праворуч відрізок довжиною 1, 0 м; по лінії розподілу житлового будинку; від кута ганку літ. "аЗ" відрізок під кутом 45 довжиною 1, 41 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 3,75 м; поворот ліворуч відрізок довжиною 10,42 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 10,67 м; поворот праворуч відрізок довжиною 10,03 м до кута сараю літ. "Б"; по лінії розділу сараю літ. "Б". Земельні ділянки, що виділені в користування співвласників, не повинні розділятися огорожами, які затемнюють вікна. У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та з урахуванням заяви про зміну предмету позову просила: зобов'язати ОСОБА_1 не чинити їй перешкоди в користуванні спільним майном (господарськими будівлями та спорудами) : сараями "Б", "Е", "Ж " і "З"; льохом "Д"; вбиральнею "И", гаражем "К"; навісами "JI " і "М " житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1; облаштувати прохід в огорожі №3, 17, 18 для відповідача за рахунок позивача; відновити самовільно знесене і перебудоване ОСОБА_1 спільне майно (господарські будівлі і споруди) зазначеного житлового будинку, а саме сараї літ. "3", "Ж"; навіси літ. "Л", "М"; сарай літ. "К" перебудувати в гараж згідно їх розмірів і характеристик у технічному паспорті від 22 вересня 2005 року, станом на 18 вересня 2007 року. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 19 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок з відповідною частиною приналежних до нього будівель та споруд, що розташований в АДРЕСА_1 за варіантом №1 висновку №9312 від 29 вересня 2017 року Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, а саме: на 54/100 частин ОСОБА_1 надається в користування земельна ділянка площею 276,5 кв. м. ; на 46/100 частин ОСОБА_2 надається в користування земельна ділянка площею 235,5 кв. м; межа порядку користування земельними ділянками співвласниками проходить у такій спосіб: на відстані 1,0 м від житлового будинку літ. "А-1" відрізок довжиною 3,9 м; поворот праворуч відрізок довжиною 1,0 м; по лінії розподілу житлового будинку; від кута ганку літ. "аЗ" відрізок під кутом 45° довжиною 1,41 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 3,75 м; поворот ліворуч відрізок довжиною 10 42 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 10,67 м; поворот праворуч відрізок довжиною 10.03 м до кута сараю літ. "Б"; по лінії розділу сараю літ. "Б". Земельні ділянки, що виділені в користування співвласників, не повинні розділятися огорожами, які затемнюють вікна. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що житловий будинок належить сторонам у справі на праві спільної часткової власності. Земельна ділянка, що фактично знаходиться у їх спільному користуванні, не поділена та порядок користування нею не визначено. При цьому суд керувався вимогами частини другої статті 377 ЦК України, статей 88, 120 ЗК України та установив порядок користування спірною земельною ділянкою виходячи з дотримання часток кожного співвласника у нерухомому майні і забезпечення вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном на підставі висновку судової земельно-технічної експертизи №9312 від 29 вересня 2017 року. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку. Під час апеляційного перегляду справи представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернулася до суду з клопотанням про зупинення провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. В обґрунтування заяви зазначала, що в провадженні Фрунзенського районного суду м. Харкова перебуває цивільна справа №645/1552/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку АДРЕСА_1, що є у спільній частковій власності, тому розглянути цю справу про встановлення порядку користування земельною ділянкою неможливо без розгляду по суті справи №645/1552/19. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року зупинено провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі №645/1552/19. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення у справі №645/1552/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку має суттєве значення для вирішення спору та може вплинути на результати перегляду справи №645/2804/16 про встановлення порядку користування надвірними приміщеннями та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року і направити справу для продовження розгляду. В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Апеляційний суд, зупиняючи провадження в справі, зазначив, що рішення в справі №645/1552/19 може вплинути на результат апеляційного перегляду оскаржуваного рішення. Однак гіпотетична неможливість не є тотожною об'єктивній неможливості, тому в апеляційного суду були відсутні підстави для зупинення провадження в справі. Апеляційний суд не зазначив, в чому полягає об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. Зупинивши провадження в справі, апеляційний суд порушив право відповідача, який подав зустрічний позов, на справедливий суд та розумні строки розгляду справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Харківського апеляційного суду. 03 серпня 2021 року справа №645/2804/16-ц надійшла до Верховного Суду. ОСОБА_1 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. З огляду на зазначені вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд повинен у кожному конкретному випадку з'ясувати: чи існує вмотивований зв'язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи. Судом апеляційної інстанції встановлено, що в провадженні Фрунзенського районного суду м. Харкова перебуває цивільна справа №645/1552/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку АДРЕСА_1, який перебуває у спільній частковій власності. Зі змісту рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 19 липня 2018 року у цій справі, яке переглядається в апеляційному порядку, вбачається, що суд першої інстанції, задовольняючи вимоги ОСОБА_1 за первісним позовом про визначення порядку користування земельною ділянкою, виходив з того, що ОСОБА_1 належить на праві власності 54/100 частин житлового будинку, який розташований на цій земельній ділянці, а ОСОБА_5 - 46/100. Земельна ділянка не розподілена між сторонами. Запропонований судовим експертом варіант використання сторонами земельної ділянки передбачає виділення в користування позивача та відповідача частин земельних ділянок відповідно до реальних частин будинку, належних їм на праві власності, тому надасть можливість позивачу та відповідачу безперешкодно обслуговувати належні їм на праві власності частин домоволодіння. Таким чином, вирішення питання щодо поділу в натурі житлового будинку АДРЕСА_1, який належить сторонам на праві спільної часткової власності, впливає на вирішення спору про визначення порядку користування земельною ділянкою, на якій розташований зазначений будинок. Отже, існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №645/1552/19, у якій судом встановлюються обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення, та які не можуть бути з'ясовані та встановлені у цій справі, але мають значення для правильного вирішення спору. Враховуючи вищевказані обставини, апеляційний суд обґрунтовано зупинив провадження у цій справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. Доводи касаційної скарги висновки апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року місто Київ справа №669/43/17 провадження №61-8841св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року у складі судді Бараболі Н. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, у якому просив знести самочинно збудовані господарські будівлі (сінник, частини огорожі з металевої сітки). Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він є власником домоволодіння, яке розташоване на АДРЕСА_1, та земельних ділянок, площею 0, 25 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, та площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0043. На земельній ділянці, площею 0, 2032 га, яка слугує проїздом до житлового будинку позивача та межує із земельною ділянкою, яка належить відповідачу ОСОБА_2 на праві власності, останній побудував без відповідних дозволів та погоджень із державними органами господарські споруди. Частина самочинно збудованих господарських будівель, зокрема сінник, розміщені на належній позивачу земельній ділянці, інша частина господарських будівель розміщені на спільній межі, а частина будівель знаходяться на відстані 0, 3 м від огорожі, що є порушенням вимог пункту 3.17 Б.2.4-1-94 "Планування та забудова міських та сільських поселень". Крім того, має місце затінення земельної ділянки позивача, оскільки самочинно збудовані господарські будівлі знаходяться на південь від його домоволодіння. Позивач також стверджує, що відповідачем не було виготовлено стічні труби даху для відведення атмосферних опадів, через що має місце пошкодження паркану позивача, що призводить до незручностей у користуванні земельною ділянкою, оскільки вода з даху потрапляє на паркан, а потім на земельну ділянку позивача. Оскільки частина господарських споруд розміщені на належній позивачу земельній ділянці, останній не має можливості встановити новий паркан відповідно до технічної документації. Про порушення ОСОБА_2 межі шляхом розташування самочинно збудованих господарських будівель на належній позивачу земельній ділянці останньому стало відомо після приватизації земельних ділянок, коли були проведені обміри земельних ділянок і встановлені межі на них. У добровільному порядку ОСОБА_2 перенести сінник на належу йому земельну ділянку відмовляється. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з підстав його необґрунтованості. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою, площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, що розташована на АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести самочинно збудовані господарські будівлі (сінник, частини огорожі з металевої сітки). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду обґрунтовано тим, що обставини наявності перешкод у позивача в користуванні своєю земельною ділянкою були підтверджені під час розгляду справи, належним та допустимим способом захисту прав позивача буде усунення відповідачем перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні земельною ділянкою позивача шляхом знесення тієї частини паркану та звільненні тієї частини земельної ділянки, на якій розташований сінник, які безпосередньо зайняті відповідачем в межах 0, 0010 га земельної ділянки, належної позивачу. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги щодо відсутності доказів розташування на належній позивачу земельній ділянці споруди з найменуванням "сінник" є помилковими. Відповідно до інвентарної справи щодо домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та належить на праві власності відповідачу, такої господарської будівлі, як сінник не значиться. Втім, як пояснив в судовому засіданні позивач, відповідач до хліва в одну дошку "літ. "З " " добудував самочинно тимчасову споруду, де зберігається ним сіно для худоби, "сінник". Зазначена тимчасова споруда знаходиться безпосередньо на його межі, а частина металевої огорожі за сінником знаходиться на його земельній ділянці, що підтверджено висновком експертизи. На спростування зазначеного матеріали справи будь-яких доказів не містять. Про наявність порушеного права позивачу стало відомо у серпні 2014 року, після того як була виготовлена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж належної йому земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та зареєстровано право власності на земельну ділянку, а з позовом до суду він звернувся 16 січня 2017 року, тобто у межах позовної давності. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА _2, не погодившись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2020 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані рішення, ухвалити нове рішення про відмову у позові. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушення норм процесуального права. Заявник зазначає, що господарські будівлі, які позивач просить знести, не є самочинно збудованими, оскільки належним чином зареєстровані за попереднім власником, а на теперішній час - за відповідачем у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. На думку заявника, позивачем не доведено та не надано доказів розташування на належній позивачу земельній ділянці споруди з найменуванням "сінник". Вважає, що невідповідність координат земельних ділянок їх фактичному розташуванню може бути підставою для внесення змін до відомостей про земельні ділянки у Державному земельному кадастрі, проте не є підставою для звернення позивача до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Крім того, зазначає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із зазначеними позовними вимогами. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає, що суди ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №440/628/15-ц, від 14 березня 2019 року у справі №757/55244/17-ц, від 23 липня 2018 року у справі №760/8892/17. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення внаслідок її необґрунтованості. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2020 року відкрито касаційне провадження. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування житлового будинку, посвідченим 02 серпня 2001 року приватним нотаріусом Білогірського районного нотаріального округу Разумей Л. О., реєстровий №2158, та який зареєстровано в Білогірському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_1 02 серпня 2001 року у реєстровій книзі №4 за реєстровим №874. У подальшому будинку присвоєна адреса: АДРЕСА_1 (попередня - АДРЕСА_1), згідно з рішенням виконавчого комітету Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області від 27 січня 2016 року №13. Крім того, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0, 2500 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, розташованої на АДРЕСА_1, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельної ділянки, площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0043, розташованої на АДРЕСА_1, переданої для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_2 є власником житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться на АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 10 квітня 2002 року державним нотаріусом Білогірської державної нотаріальної контори Хмельницької області Макаренко Т. Г., реєстровий №524, та який зареєстровано у Білогірському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_2 19 квітня 2002 року у реєстровій книзі №1 за реєстровим №222. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, площею 0, 2500 га, кадастровий номер 6820355602:02:003:0021, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, переданої для обслуговування житлового будинку, та земельної ділянки площею 0, 2120 га, кадастровий номер 6820355602:02:003:0022, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, переданої для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суміжними землекористувачами. Висновками судової земельно-технічної експертизи Хмельницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 18 січня 2019 року №5589-5591/17-26 встановлено, що станом на 07 грудня 2018 року:

Крім того, за висновком експерта від 18 січня 2019 року №5589-5591/17-26 у результаті аналізу плану накладення встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області за фактичним користуванням накладається на земельну ділянку на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 з кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, площа накладення становить 0, 0010 га (точки 1,2,3,4,5,6,7,8,9 додатка №8 - фактична огорожа з металевої сітки). Також зафіксовано, що тимчасові споруди, належні ОСОБА_2, знаходяться в безпосередній близькості до суміжної ділянки, що, ймовірно, може призвести до стікання атмосферних опадів з покрівель на карнизів споруд на територію земельної ділянки ОСОБА_1. За актом від 22 травня 2015 року, складеним представниками селищної ради смт Ямпіль, встановлено, що під час проведення обстеження межі між ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виявлено, що найближча будівля ОСОБА_2 розміщена на спільній межі, а до найвіддаленішої будівлі відстань від спільної межі до 30, 00 см. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним. Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом РІШЕННЯ: Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог частин першої - третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, оскільки, як встановлено судами, відповідач до хліва "літ. "З" добудував самочинно тимчасову споруду, де зберігається сіно для худоби, сінник. Зазначена тимчасова споруда знаходиться безпосередньо на його межі, а частина металевої огорожі за сінником знаходиться на земельній ділянці позивача, що підтверджено висновком експертизи. Відповідач наведених встановлених обставин не спростував, не надав суду докази, які свідчили би про те, що спірна споруда зведена попереднім власником відповідно до вимог закону. З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на те, що спірне майно зведене відповідно до вимог закону та не порушує прав та інтересів суміжного землевласника ОСОБА_1. З урахуванням наведеного Верховний Суд визнає доводи касаційної скарги необґрунтованими, такими, що фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №440/628/15-ц (провадження №61-20955св19), від 14 березня 2019 року у справі №757/55244/17-ц (провадження №61-974св19), від 23 липня 2018 року у справі №760/8892/17 (провадження №61-26169св18), відхиляються касаційним судом, оскільки зазначені постанови ухвалені за інших установлених судами обставин у справах. Так, у справі у справі №440/628/15-ц (провадження №61-20955св19) суди відмовили у задоволенні позову про знесення самочинно збудованого майна, оскільки у відповідача були наявні документи, які підтверджували його право власності на земельну ділянку, на якій побудовано майно. У справах №757/55244/17-ц (провадження №61-974св19) та №760/8892/17 (провадження №61-26169св18) предметом розгляду було визнання незаконним наказу та акта про проведення службової перевірки. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення по суті спору, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_2, після смерті якого відкрилася спадщина, зокрема, на грошові внески та СФГ "ОСОБА_2". 07 жовтня 2009 року він отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на грошові внески, однак у видачі свідоцтва на фермерське господарство державним нотаріусом Кривоозерської державної нотаріальної контори йому було відмовлено. Як спадкоємець за законом, бажаючи продовжити діяльність господарства, у встановленому законом порядку звернувся до Кривоозерської державної районної адміністрації Миколаївської області із заявою про надання земельної ділянки розміром 35,0 га для ведення фермерського господарства, на яку отримав відмову. Посилаючись на статтю 1218 ЦК України та статтю 23 Закону України "Про фермерське господарство", ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 18 листопада 2010 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на успадкування СФГ "ОСОБА_2" в порядку спадкування за законом після смерті батька - ОСОБА_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, та передано ОСОБА_1 право постійного користування земельною ділянкою, площею 35,0 га, яка розташована на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, що була надана ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства, відповідно до державного акта на право постійного користування землею МК618, виданого Кривоозерською районною радою Миколаївської області 22 березня 1995 року. Рішення суду мотивоване тим, що земельна ділянка, площею 35,0 га, яка розташована на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, яка була надана ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства без встановлення строку, може бути об'єктом спадкування та входить до єдиного майнового комплексу СФГ "ОСОБА_2". Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області задоволено, рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 18 листопада 2010 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права постійного користування земельною ділянкою скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову в оскаржуваній частині, виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало. Короткий зміст вимог касаційної скаргита узагальнення її доводів У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і направити справу до суду апеляційної інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі №181/698/14-ц, 23 листопада 2016 року в справі №657/731/14-ц, Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №376/2038/14-ц, 18 березня 2019 року в справі №472/598/16-ц, 20 березня 2019 року в справі №587/260/17, Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі №677/1865/16-ц, 23 червня 2020 року в справі №922/989/18, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності позивача (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що у правовідносинах постійного користування земельною ділянкою, наданою засновку фермерського господарства, відбувається фактично заміна користувача, а тому обов'язки землекористувача переходять до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. Для фактичної зміни орендаря та переходу обов'язків користувача земельної ділянки до фермерського господарства має значення факт державної реєстрації останнього, а не внесення земельних ділянок до статутного капіталу. У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Крім того, вказує, що розгляд справи проведений апеляційним судом без його участі, чим порушено право на доступ до правосуддя та справедливий суд. Зі змісту оскаржуваної постанови Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року вбачається, що рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 18 листопада 2010 року оскаржувалось в апеляційному порядку лише в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права постійного користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим предметом касаційного перегляду також є лише судове рішення в цій частині, а в частинівизнання права на спадкування СФГ "ОСОБА_2" рішення судом касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не перевіряється. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів. У жовтні 2020 року Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін. Відзив мотивований тим, що право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід до селянського (фермерського) господарства не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства, а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства. Позивач був належним чином повідомлений про дату і час судового засідання, на яке тричі не з'явився, що спростовує доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У жовтні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Кривоозерської державної районної адміністрації про успадкування фермерського господарства та права користування земельною ділянкою призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що на підставі рішення 4 сесії 22 скликання Кривоозерської районної ради Миколаївської області від 17 березня 1995 року №4 ОСОБА_2 надана у постійне користування земельна ділянка, площею 35,0 га, для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області. 04 квітня 2003 року зареєстровано СФГ "ОСОБА_2", засновником та головою був ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_2 є його син - ОСОБА_1, який 07 жовтня 2009 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом за р/ №1981 на грошові внески. 26 вересня 2009 року завідуюча Кривоозерською державною нотаріальною конторою Шинкарук Н. І. надала ОСОБА_1 роз'яснення щодо відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку, яка надана в постійне користування спадкодавцю для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У справі, яка переглядається, ОСОБА_1, звертаючись до суду з цим позовом, вважав, що після смерті його батька ОСОБА_1, який отримав спірну земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства та заснував таке господарство, він має право на успадкування зазначеного права. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується з вказаним висновком апеляційного суду, оскільки право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення такого господарства його засновник, перейшло до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі №922/989/19 (провадження №12-205гс19) зроблено висновок, "що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) вказано, що "право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об'єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.". Оскільки після проведення державної реєстрації СФГ "ОСОБА_2" як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою ОСОБА_2 для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у ОСОБА_1, який є спадкоємцем засновника, права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 року, який був чинним на час створення СФГ "ОСОБА_2". З огляду на вищевикладене, відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ним як за спадкоємцем засновника СФГ "ОСОБА_2" права постійного користування спірною земельною ділянкою. За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду стосовно відмови в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права постійного користування земельною ділянкою, проте виходить з інших мотивів, викладених у цій постанові. Посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі №181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року №657/731/14-ц не заслуговують на увагу, оскільки 23 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду в справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19) відступила від висновків, викладених у вказаних постановах. Також Велика Палата Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) відступила від висновку, викладеному в постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №376/2038/14-ц, 18 березня 2019 року в справі №472/598/16-ц, 20 березня 2019 року в справі №587/260/17, що спростовує доводи касаційної скарги. Правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі №922/989/18, зводяться до того, що саме фермерське господарство зберігає за собою право користування земельною ділянкою у разі смерті засновника, а не його спадкоємець. Доводи касаційної скарги з посиланням на розгляд апеляційним судом справи за відсутності ОСОБА_1 є безпідставними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що останній був належним чином повідомлений про дату і час судових засідань. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення суду з одних лише формальних підстав. Згідно з частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Суд апеляційної інстанції, ухваливши по суті правильне судове рішення, неправильно застосував норми матеріального права, у зв'язку з чим колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду стосовно відмови в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права постійного користування земельною ділянкою. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 червня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права постійного користування земельною ділянкою, площею 35,5 га, розташованою на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району, змінити, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові, а в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №646/4546/19 провадження №61-7171св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Харківська місцева прокуратура №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, представник відповідача - ОСОБА_2, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Кіся П. В., Хорошевського О. М., у справі за позовом Харківської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Харківська місцева прокуратура №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 18 лютого 2019 року №156688298 право власності на нежитлову будівлю виробничого призначення літ. "А-1" загальною площею 498,8 кв. м на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА _1 на підставі договорів купівлі-продажу №28 та №31 від 14 січня 2014 року. Крім того, за цією ж адресою розташовані нежитлові будівлі літ. "Р-1" загальною площею 389,6 кв. м та літ. "П-1" загальною площею 47.4 кв. м, які на підставі договорів купівлі-продажу №2810 та №2814 від 17 листопада 2016 року належать ОСОБА_3. Позивач вказував, що ОСОБА_3 листом від 10 лютого 2017 року надав свою згоду ОСОБА_1 на отримання кадастрового номеру та оформлення договору оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель виробничого призначення літ. "А-1", "П-1", "Р-1", які належать їм на праві власності. На підставі цього листа ОСОБА_1 звернулася до Харківської міської ради із заявою від 23 березня 2017 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА _1 для експлуатації та обслуговування вказаних нежитлових будівель, та рішенням 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання №739/17 від 20 вересня 2017 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (цільове призначення - землі промисловості) на АДРЕСА_1 орієнтовною площею 0,5380 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель виробничого призначення літ. "А-1", "П-1", "Р-1". Однак проекти рішень щодо надання в користування спірної земельної ділянки Харківською міською радою не готувалися та відомості щодо права власності чи користування на спірну земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно не обліковуються. Станом на травень 2019 року проект землеустрою ОСОБА_1 не розроблено та не затверджено, а спірна земельна ділянка використовується без виникнення права власності чи користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до Закону. Окрім того, ані ОСОБА_3, ані ОСОБА_1 не є суб'єктами плати у формі земельного податку або орендної плати за земельну ділянку на АДРЕСА_1. Зазначив, що головним спеціалістом відділу самоврядного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради за використанням земель Федоровим В. В. вжиті заходи самоврядного контролю щодо дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки та складено акт обстеження від 10 квітня 2019 року, яким встановлено, що площа земельної ділянки за вказаною адресою, на якій розташовані належні ОСОБА_3 та ОСОБА_1 об'єкти нерухомого майна, становить 0,5384 га, та ділянка використовується без виникнення права власності чи користування та без державної реєстрації цих прав. Під час проведення обстеження встановлено, що спірна земельна ділянка огороджена парканом по всьому периметру з обмеженим вільним проходом/проїздом, є цілісним об'єктом, на території якого ведеться господарська діяльність; договору її оренди не укладено; орендна плата за її використання не сплачується. Департаментом територіального контролю Харківської міської ради з урахуванням звіту з геодезичної зйомки вказаної земельної ділянки, розробленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезично-вишукувальний центр", яким визначено межі, площу та конфігурацію земельної ділянки, здійснено розрахунок розміру безпідставно збережених ОСОБА_1 коштів у розмірі орендної плати щодо частини земельної ділянки площею 2869,78 кв. м від загальної площі, яка становить 5384,00 кв. м. Зазначив, що земельна ділянка огороджена парканом, здійснено її геодезичну зйомку та із застосуванням формули від розміру загальної площі земельної ділянки вирахувано розмір площі ділянки, яку саме використовує ОСОБА_1, та яка становить 2869,78 кв. м. Відповідно до розрахунку Харківської міської ради розмір орендної плати на місяць, який підлягав сплаті ОСОБА_1, що складається з нормативної грошової оцінки, ставки річної орендної плати, коефіцієнтів складних інженерно-геологічних умов та розміру земельної ділянки, відсотку строку оренди, за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2016 року становив 8740,20 грн; з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 15 441,14 грн; з 01 січня 2018 року по 31 липня 2018 року - 15 441,14 грн; з 01 серпня 2018 року по 30 червня 2019 року - 23 161,71 грн. Таким чином, за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2016 року розмір недоотриманих місцевим бюджетом доходів склав 52 441,20 грн; з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 185 293,64 грн; з 01 січня 2018 року по 31 липня 2018 року - 108 087,98 грн; з 01 серпня 2018 року по 30 червня 2019 року - 254 778,81 грн, а всього - 600 601, 63 грн. Зазначив, що спірна земельна ділянка належить територіальній громаді м. Харкова на праві комунальної власності, отже територіальна громада є власником збережених ОСОБА_1 коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою. Вказав, що відповідач зберігає кошти, не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою, за відсутності укладеного договору, тим самим збільшує вартість власного майна, а Харківська міська рада втрачає належне їй майно (кошти від орендної плати), тобто відбувається факт безпідставного збереження коштів у розмірі орендної плати відповідачкою за її рахунок. З моменту отримання права власності ОСОБА_1 на зазначену нежитлову будівлю і до теперішнього часу Харківська міська рада не звернулася до суду з позовом та не вжила інших відповідних заходів щодо стягнення з ОСОБА_1 неотриманої орендної плати за землю, що свідчить про неналежне здійснення органом місцевого самоврядування захисту порушених інтересів держави в особі територіальної громади м. Харкова та наявність підстав для звернення прокурора до суду з позовом. Посилаючись на зазначені підстави, позивач просив суд стягнути з ОСОБА _1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 600 601,63 грн. Короткий зміст судових рішень Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2019 року позов Харківської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для задоволення позову у зв'язку з тим, що земельна ділянка, за безпідставне користування якою позивач просив стягнути кошти у розмірі орендної плати з відповідача, не була сформована як об'єкт права, не має меж, кадастрового номеру, інформація про неї не внесена до Державного земельного кадастру, а також позивачем не надано витягу з нормативно-грошової оцінки на підтвердження розміру орендної плати. Постановою Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов Харківської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 600 601,63 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги повністю, суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлено факт використання відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження нею коштів у розмірі орендної плати за її використання, тому слід дійти висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статей 1212-1214 ЦК України, оскільки для кондикційних зобов'язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про достатність наданого позивачем розрахунку безпідставно збережених коштів, в якому застосовано розмір нормативно - грошової оцінки, виходячи з вартості 1 кв. м землі в м. Харкові, оскільки цей розмір визначено Департаментом територіального контролю Харківської міської ради, який має право здійснювати розрахунки на підставі Порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 17 квітня 2020 року представник ОСОБА_2, діюча в інтересах ОСОБА_1, подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року, у якій просив суд оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано з Червонозаводського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи №646/4546/19. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року зупинено виконання постанови Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 березня 2020 року у справі №639/5391/19, від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, від 29 січня 2019 року у справі №922/536/18, від 21 серпня 2019 року у справі №641/1159/18. Зокрема, судом апеляційної інстанції не було враховано те, що розрахунок безпідставно збережених коштів має здійснюватися з урахуванням витягу з технічної документації про нормативно-грошову оцінку землі, який у свою чергу входить до складу технічної документації на земельну ділянку. Окрім того, судом апеляційної інстанції не було прийнято до уваги те, що спірна земельна ділянка не сформована, оскільки не містить кадастрового номеру, відповідно не може виступати самостійним об'єктом цивільних прав. Доводи інших учасників справи У червні 2020 року Харківська місцева прокуратура №5 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який обґрунтовано тим, що враховуючи те, що технічна документація на спірну земельну ділянку не розроблена, а між позивачем та відповідачем склались позадоговірні кондикційні правовідносини, розрахунки Харківської міської ради зроблені не для укладення з відповідачем угод щодо земельної ділянки, а використовуються в якості цивільного елементу та як доказ обґрунтування ціни позову, яку відповідач безпідставно зберегла, не сплачуючи за використання цієї земельної ділянки. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 18 травня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: судом апеляційної інстанції застосовано норму права щодо неналежного способу захисту у даних правовідносинах без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме: висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, висновків Верховного Суду, викладеного у постановах від 18 березня2020 року у справі №639/5391/19, від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, від 29 січня 2019 року у справі №922/536/18, від 21 серпня 2019 року у справі №641/1159/18 (суд не застосував статтю 79-1 Земельного кодексу України щодо сформованості земельної ділянки, та статей 13, 20, 23 Закону України "Про оцінку земель", статті 289.1 Податкового кодексу України щодо підстав для розрахунку розміру орендної плати, який береться за основу для визначення розміру безпідставно збереженого майна). Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами було встановлено, що нежитлова будівля літ. "А-1", загальною площею 498,8 кв. м, на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу №28 та №31 від 14 січня 2014 року (а. с. 46-47). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №16712493 від 20 травня 2019 року за адресою: АДРЕСА_1, також розташовані нежитлові будівлі літ. "Р-1", загальною площею 389,6 кв. м та літ "П-1", загальною площею 47,4 кв. м, власником яких з 17 листопада 2016 року на підставі договорів купівлі-продажу є ОСОБА_3 (а. с. 51-53). Також, з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1, розташовані й інші нежитлові приміщення, зокрема, літ. "А-4", літ. "З-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1", літ. "АЖ-1", літ. "Г-3", літ. "Ф-3", літ. "О-1", літ. "Г-1", літ. "К-2", літ. "Н-1", літ. "Л-1" (а. с. 48-65). Заявою від 10 лютого 2017 року ОСОБА_3 надав згоду ОСОБА_1 на отримання кадастрового номеру та оформлення договору оренди земельної ділянки під експлуатацію та обслуговування нежитлових будівель виробничого призначення: літ. "А-1", літ. "П-1" та літ. "Р-1" за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 31). 23 березня 2017 року ОСОБА_1 звернулась із заявою на адресу Харківського міського голови про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на земельну ділянку для обслуговування нежитлових будівель літ. "А-1" (склад), літ. "П-1" (виробничого призначення) та літ. "Р-1" (виробничого призначення), які розташовані на цій земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 32). Згідно з пунктом 15 додатку №1 до рішення 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 20 вересня 2017 року №739/17 "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розробку документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надано дозвіл ОСОБА _1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності площею, орієнтовно, 0,5380 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель: літ. "А-1" (виробнича будівля), літ. "П-1" (адміністративна будівля), літ "Р-1" (цех) по АДРЕСА_1 (а. с. 22-30). Дозвіл на розробку технічної документації надавався ОСОБА_1 як фізичній особі. Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 10 квітня 2019 року, складеного головним спеціалістом відділу самоврядного контролю за використанням земель Департаменту територіального контролю Харківської міської ради Федоровим В. В., земельна ділянка по АДРЕСА_1, площею 0,5384 га огороджена, вільний прохід/проїзд обмежений, здійснюється через ворота. Зазначена земельна ділянка використовується для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, розташованих на ній, а саме: літ. "Р-1", загальною площею 389,6 кв. м, літ. "П-1", загальною площею 47,4 кв. м, що з 17 листопада 2016 року зареєстровані за ОСОБА _3, та літ. "А-1", загальною площею 498,8 кв. м, що з 14 січня 2014 року зареєстрована за ОСОБА_1. Встановлено, що з 17 листопада 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 використовують земельну ділянку площею 0,5384 га по АДРЕСА_1 без виникнення права власності /користування та без державної реєстрації цих прав. Обстеження здійснено з урахуванням звіту з геодезичної зйомки земельної ділянки, розробленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезично-вишукувальний центр" на замовлення Харківської міської ради згідно договору від 05 червня 2018 року №221-18 (а. с. 36). Зі звіту з геодезичної зйомки земельної ділянки, розробленого товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезично-вишукувальний центр" на замовлення Харківської міської ради згідно з договором від 05 червня 2018 року №221-18, вбачається, що площа земельної ділянки по АДРЕСА_1, складає 0,5384 га. З метою створення планового матеріалу для розробки проекту землеустрою та координування меж земельної ділянки була виконана кадастрова зйомка масштабу 1:500 в системі координат 63 року за допомогою RTK приймача GNSS S66OP №S6626C123188554 (у реальному часі). В результаті кадастрової зйомки погоджені межі земельної ділянки з суміжними землевласниками та землекористувачами (а. с. 39-41). З відповіді Головного управління ДФС у Харківській області від 20 березня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не обліковуються платниками земельного податку та орендної плати за земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, і не сплачували до бюджету плату за землю (а. с. 34). ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, здійснює підприємницьку діяльність з 05 січня 1994 року, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, серія НОМЕР_2, свідоцтвом платника єдиного податку, серія НОМЕР_1, від 01 червня 2012 року та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 29 вересня 2019 року (а. с. 128-133). ОСОБА _1 є власницею нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці комунальної форми власності, на підставі договорів купівлі-продажу №28 та №31 від 14 січня 2014 року. При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ані попереднього землекористувача, ані відповідачки, зокрема, укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права. ОСОБА_1 користується земельною ділянкою, на якій розташований належний їй об'єкт нерухомого майна, без достатньої правової підстави та не сплачує за її користування протягом майже 5 років. 06 червня 2019 року Харківська місцева прокуратура №5 звернулась до директора Департаменту територіального контролю Харківської міської ради з проханням здійснити розрахунок суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за землю з 01 липня 2016 року щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, власниками нежитлових будівель на якій є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а. с. 42). За результатами розгляду вказаного листа Департаментом територіального контролю Харківської міської ради на адресу Харківської місцевої прокуратури №5 направлено розрахунки безпідставно збережених ОСОБА_1 та ОСОБА_3 коштів за використання земельної ділянки по АДРЕСА_1, з порушенням вимог земельного законодавства (а. с. 43). Відповідно до вказаних розрахунків частка земельної ділянки, яку використовує ОСОБА_1, від загальної площі розміром 5384,00 кв. м, становить 2869,78 кв. м. Також, у розрахунках зазначено, що інформація про земельну ділянку не внесена до відомостей Державного земельного кадастру. Для розрахунку нормативної грошової оцінки використовувалась базова вартість 1 кв. м землі м. Харкова та коефіцієнти. За розрахунками Департаменту територіального контролю Харківської міської ради на підставі вищевказаних даних сума безпідставно збережених ОСОБА_1 коштів у розмірі орендної плати за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2016 року склала 52 441,20 грн; з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 185 293,64 грн, з 01 січня 2018 року по 31 липня 2018 року - 108 087,98 грн; з 01 серпня 2018 року по 30 червня 2019 року - 254 778,81 грн (а. с. 44-45). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги повністю, суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлено факт використання відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження нею коштів у розмірі орендної плати за її використання, тому слід дійти висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, оскільки для кондикційних зобов'язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про достатність наданого позивачем розрахунку безпідставно збережених коштів, в якому застосовано розмір нормативно - грошової оцінки, виходячи з вартості 1 кв. м землі в м. Харкові, оскільки цей розмір визначено Департаментом територіального контролю Харківської міської ради, який має право здійснювати розрахунки на підставі Порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року. Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне. Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 02 березня 2016 року у справі №6-3090цс15). За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути лише майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач є власником нерухомого майна, яке розміщене на земельній ділянці комунальної форми власності. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц (провадження №14-77цс18). Ураховуючи наведене, суди дійшли правильного висновку про кваліфікацію спірних правовідносин за статтею 1212 ЦК України. Щодо необхідності застосування статті 79-1 ЗК України та положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" при розгляді позову про стягнення безпідставно збережених коштів, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частинами 1-4, 9 статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі. Про необхідність застосування статті 79-1 ЗК України та положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" при розгляді позову про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді недоотриманої орендної плати неодноразово зазначалося Верховним Судом, зокрема у постановах від 29 січня 2019 року у справі №922/536/18, від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, у яких міститься правовий висновок про те, що для вирішення спору щодо фактичного користування земельною ділянкою без укладення правовстановлюючих документів та без державної реєстрації прав на неї встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є земельна ділянка, за фактичне користування якою позивач просить стягнути безпідставно збережені кошти, сформованим об'єктом цивільних прав протягом усього періоду, зазначеного у позові. У випадку відсутності сформованості спірної земельної ділянки, як об'єкту цивільних прав вказане свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог. Стосовно визначення розміру безпідставно збережених коштів колегія суддів зазначає наступне. Згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 157 ЗК України). Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 (далі - Порядок №284). Звертаючись до суду з цим позовом, позивач обґрунтовував фактичний розмір недоотриманої орендної плати в сумі 600 601,63 грн, визначений на підставі розрахунку Департаменту територіального контролю Харківської міської ради. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-81, 89, 228, 229, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Обґрунтовуючи заявлену суму позивач зазначав про те, що уповноважені особи Харківської міської ради при здійсненні розрахунків керувалися, в першу чергу, Порядком нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженим наказом Мінагроекономіки від 25 листопада 2016 року №489 "Про затвердження Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів", рішеннями Харківської міської ради від 27 лютого 2008 року №41/08 та від 03 липня 2013 року №1209/13. Заперечуючи проти визначеного позивачем розміру орендної плати відповідач наголошував на тому, що у матеріалах справи відсутні витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, відомості яких є обов'язковими при визначенні орендної плати. Проте суд апеляційної інстанції відхилив вказані доводи, взявши до уваги розрахунок наданий позивачем, який розрахований виходячи з базової вартості одного квадратного метра землі м. Харкова. Згідно з абзацом 3 частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, згідно з абзацом 1 пункту 289.1 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина друга статті 20 Закону України "Про оцінку земель"). Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки. Аналогічний правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі №639/5391/19. За таких обставин, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення комісією міської ради розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності. Колегія суддів зазначає, що вказаний висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, яким неодноразово зазначалося, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель (постанови Верховного Суду від 28.09.2020 року у справі №922/4073/19, від 24.09.2020 року у справі №922/3616/19, від 12.06.2019 року у справі №922/902/18, від 08.08.2019 року у справі №922/1276/18, від 01.10.2019 року у справі №922/2082/18, від 06.11.2019 року у справі №922/3607/18). Суд першої інстанції встановивши, що земельна ділянка за адресою АДРЕСА _1, площею 0,5384 га у період з 01 липня 2016 року по 30 червня 2019 року не була сформована як об'єкт права оренди, оскільки не мала ані визначених меж, ані кадастрового номера, інформація про неї не занесена до Державного земельного кадастру, та враховуючи, що позивачем не надано витягу з нормативно-грошової оцінки, позивачем не доведено обставин щодо користування відповідачем саме земельною ділянкою площею у розмірі 2869, 78 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1, дійшов правильного висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Суд апеляційної інстанції вказаного не врахував, в результаті чого скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 28 листопада 2019 року, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені нею за подання касаційної скарги, у розмірі 18 018,10 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року скасувати, а рішення Червонозаводського районного суду міста Харковавід 28 листопада 2019 року залишити в силі. Стягнути з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 18 018, 10 грн судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 липня 2021 року м. Київ справа №2-1206/12 провадження №61-18703св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач -ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року в складі судді Колесника О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про визнання державних актів про право власності на земельні ділянки недійсними, скасування їх державної реєстрації. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що з 1993 року він є користувачем земельної ділянки площею 0,12 га, розташованою за адресою: АДРЕСА _1. Оскілки законодавством, чинним на час видачі позивачу спірної земельної ділянки, передбачалось передача у власність громадян земельних ділянок площа яких є не більшою 0,1 га, то розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 січня 1998 року №148 позивачу надано земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку, а 28 грудня 1998 року видано державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку. В той же час позивач продовжив користуватись і рештою земельної ділянки 0,02 га, сплачуючи за її користування податок на землю. Звертав увагу на те, що у 2009 році позивач мав намір оформити право власності і на решту земельної ділянки площею 0,02 га, якою весь час користувався, але дізнався, що ця частина земельної ділянки включена до землевпорядної документації, на підставі якої було видано державний акт про право власності на земельну ділянку ОСОБА_3, а іншу її частину включено до землевпорядної документації, на підставі якої було видано державний акт про право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_4. Вважав, що спірна земельна ділянка видана відповідачам з порушенням вимог земельного законодавства, при цьому на даній спірній земельній ділянці знаходяться інженерні комунікації, які неможливо перенести в інше місце, крім того, залишення її за відповідачами унеможливить доступ до неї інших осіб. Також вважав порушенням вимог законодавства відсутність акта про узгодження меж земельної ділянки всіма сусідніми власниками або користувачами земельних ділянок, а також відсутність факту користування відповідачами цією частиною земельної ділянки, оскільки позивач безперервно користувався нею з 1993 року. Посилаючись на наведене, позивач просив визнати недійсними державний акт про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0975 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі 28 квітня 2006 року за №10-7-05418, а також державний акт про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0956 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі 31 липня 2006 року за №10-7-04932 недійсними та скасувати їх державну реєстрацію. У жовтні 2011 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, в якому, з урахуванням уточнення, просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у здійсненні права власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою з встановлення (відновлення) зовнішніх меж земельної ділянки; зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_2 площею 87,47 кв. м, зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою з встановлення (відновлення) зовнішніх меж земельної ділянки, шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_1 та демонтажу наявних інженерних мереж; зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 7, 8, 9, 10 меж земельної ділянки межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_2 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Також позивач за зустрічним позовом просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Заперечуючи проти первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_3 також пред'явив зустрічні позовні вимоги та, з урахуванням уточнень, просив зобов'язати ОСОБА _1 усунути перешкоди ОСОБА_3 у здійсненні права власності земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138). Також просив, зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_3 площею 85,74 кв. м (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138), зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_1 та демонтажу наявних інженерних мереж. Крім того, просив зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 3, 4 меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138) межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_3 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Також позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у здійсненні права власності земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі державного акту про право власності від 31 січня 2006 року №10-7- 04932 шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_2 площею 87,47 кв. м, зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки, шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_2, та демонтажу наявних інженерних мереж. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 7, 8, 9, 10 меж земельної ділянки межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_2 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовлено в задоволенні частини зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації про відшкодування 20 000,00 грн моральної шкоди. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_3 у здійсненні права власності земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2, (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138), яка належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі leржавного акту про право власності від 28 квітня 2006 року №10-705418 шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138). Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_3 площею 85,74 кв. м (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138), зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_1 та демонтажу наявних інженерних мереж. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 3, 4 меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138) межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_3 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Вирішено питання судових витрат. Відмовлено в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про відшкодування 20 000,00 грн моральної шкоди. Відмовляючи в задоволенні первісного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів, які б вказували на наявність в нього права користування спірною земельною ділянкою й відповідно безпідставну передачу відповідачам у власність частин спірної землі, оскільки ОСОБА_1, з метою користування земельною ділянкою, мав би отримати державний акт на право постійного користування, або укласти один із договорів на тимчасове користування земельною ділянкою і зареєструвати його відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, що ним здійснено не було. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні земельні ділянки кожному із відповідачів окремо виділялись із земель, не наданих у власність чи користування будь-яким іншим особам, про що свідчать витяги з рішень Київської міської ради. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що зміст технічних документацій та проектів відведення земельних ділянок (землеустрою) відповідачів, виконані згідно діючого на той момент законодавства України. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимога про визнання недійними державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів і скасування їх реєстрації, не ґрунтуватися на нормах закону, оскільки на час розгляду справи рішення органу місцевого самоврядування, на підставі яких були видані ці акти не скасовані, не оскаржені відповідно до чинного законодавства, тобто є чинними. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічних позовів, суд першої інстанції виходив з того, що актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 30 серпня 2013 року №129/02, складеним Департаментом земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації зафіксовано, що шість точок повороту не закріплені і розташовані на земельній ділянці самовільно зайнятій ОСОБА_1, а також виявлено порушення: самовільно зайнята площа на земельній ділянці на АДРЕСА_2 складає 87,47 кв. м, а на АДРЕСА_3 - 85,74 кв. м. Даний акт на час розгляду справи є дійсним, не скасованим, не зміненим і не оскарженим у встановленому законом порядку. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження обставини нанесення ОСОБА_1 відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2 моральної шкоди, то їх зустрічні позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягають. Постановою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції та виходила із того, що доводи апеляційної скарги не суттєві та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

Касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів на спростування правильності рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в частині розгляду позовних вимог зустрічного позову про відшкодування моральної шкоди, а тому такі рішення Верховним Судом в цій частині не переглядаються. У січні 2021 року ОСОБА_1 подано до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, яке обґрунтоване тим, що виконання оскаржуваних судових рішень в частині демонтажу місцевої каналізації будинку, частини паркану та корчування багаторічних земельних насаджень ускладнене сезонним фактором та можливо призведе до значних майнових втрат. У лютому 2021 року представник ОСОБА_5, що є правонаступником ОСОБА_3, та ОСОБА_2 - ОСОБА_6 засобами поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила залишити її без задоволення, а ухваленні в справі судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення первісного позову і часткового задоволення зустрічного позову. Також у відзиві викладено клопотання про розгляд справи за участю ОСОБА_5, ОСОБА_2 та їх представника. У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду відповідь на відзив представника ОСОБА_5 та ОСОБА_2 - ОСОБА_6, виклавши її в формі додаткових пояснень, в якій підтримав доводи касаційної скарги та просив задовольнити її вимоги. Також заявник просив розглянути справу за його участі, зупинити виконання судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, та дослідити запис судового засідання апеляційного суду. Також у березні 2021 року до Верховного Суду надійшло ще одне клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у справі, в якому посилається на положення статті 436 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Клопотання обґрунтовано тим, що виконання оскаржуваних судових рішень призведе до порушення прав заявника та його родини, неможливості експлуатації та обслуговування житлового будинку, порушення протипожежних та санітарних норм, а також значних майнових втрат, що підтверджується кошторисом на демонтажні роботи, який заявник додає до клопотання. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, з наданням строку для усунення недоліків до 22 січня 2021 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали. Зокрема запропоновано заявнику доплатити судовий збір у розмірі 661,40 грн. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у цій справі з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано з Дарницького районного суду м. Києва матеріали цивільної справи №2-1206/12, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, у зв'язку з його необґрунтованістю. У лютому 2021 року матеріали справи №2-1206/12 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, у зв'язку з його необґрунтованістю. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до довідки об'єднання "Рада громадського самоврядування мікрорайону Бортничі" від 24 травня 2011 року №256-6.9 ОСОБА_1 є користувачем земельної ділянки площею 0,12 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 січня 1998 року №148 ОСОБА_1 надано земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку. 28 грудня 1998 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на зазначену вище земельну ділянку, на якій земельній ділянці позивачем було побудовано двоповерховий жилий будинок, який належить йому на праві особистої власності, що підтверджується копією свідоцтва про право на особисту власність на домоволодіння від 08 листопада 2001 року. На цій земельній ділянці позивачем побудовано двоповерховий жилий будинок, який належить йому на праві особистої власності, що підтверджується копією свідоцтва про право на особисту власність на домоволодіння від 08 листопада 2001 року. Розпорядженням Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації від 24 жовтня 2001 року №59 будинок АДРЕСА_1, який складається з 2 поверхів, 3-х житлових кімнат площею 91,0 кв. м, загальною площею 210,3 кв. м, розташований на земельній ділянці 0,1000 га, був прийнятий у експлуатацію. Згідно з технічним паспортом на садибний індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1, виготовлений 07 березня 2008 року КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", його житлова площа складає 66,7 кв. м, загальна площа 210,3 кв. м, загальна площа земельної ділянки - 1 294 кв. м. Рішенням XI сесії IV скликання Київської міської ради від 29 листопада 2005 року №548/3009 ОСОБА_3 затверджено проект відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_3, та передано останньому у приватну власність зазначену вище земельну ділянку за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування іншим особам. 28 квітня 2006 року ОСОБА_3 видано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,0975 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі за №10-7-05418. За змістом плану встановлення меж зазначеної земельної ділянки, вона межує від точки "А " до точки "Б " довжиною 28,97 метрів із земельної ділянкою, що належить ОСОБА_2, а від точки "Б " до точки "В" довжиною 29,04 метри - із земельною ділянкою, що належить ОСОБА_1. Рішенням Київської міської ради від 07 липня 2005 року №663/3239 ОСОБА_2 затверджено проект відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, та передано у приватну власність останньої зазначену вище земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування іншим особам. 31 липня 2006 року ОСОБА_2 видано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,0956 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі за №10-7-04932. За змістом плану встановлення меж вказаної вище земельної ділянки вона межує від точки "А " до точки "Б " довжиною 26,32 кв. м із належною ОСОБА_1 земельною ділянкою, а від точки "Б " до точки "В" довжиною 28,97 кв. м - із землями не наданими у власність чи користування. Згідно з копіями квитанцій до прибуткових касових ордерів, виданих протягом квітня-травня 2003 року Товариством з обмеженою відповідальністю науково-виробничою фірмою "Абрис", ОСОБА_3 та ОСОБА_2 сплачувались різні суми грошових коштів товариству за надані консультативні послуги, підготовку документів, виготовлення плану встановлення меж, тощо. Вказані грошові кошти були сплачені відповідачами за первісним позовом за виготовлення технічної документації з виготовлення державних актів на право власності на землю. В пояснювальних записках технічних документацій обох відповідачів вказано, що під час встановлення (відновлення) зовнішніх меж земельної ділянки суміжними власниками і землекористувачами претензій не заявлено. Тобто, у 2005 році при розробці даних технічних документацій у ОСОБА_1 під час встановлення меж земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2 претензій не виникало. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України в редакції 2002 року (далі - ЗК України) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно зі статтею 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частинами першою, третьою і п'ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Відповідно до вказаних норм закону громадяни, які бажають безоплатно отримати у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку і отримати Державний акт про право власності на земельну ділянку, зобов'язані подати до відповідного державного органу конкретно визначений перелік документів, і одночасно забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно зі статтею 55 Закону України "Про землеустрій" (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: пояснювальну записку; технічне завдання на складання документів, що посвідчує право на земельну ділянку; копії заяв фізичних або клопотання юридичних осіб; матеріали польових геодезичних робіт і план земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки; рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність або надання у користування; згоду власника земельної ділянки, а для земель державної та комунальної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на відновлення меж земельної ділянки користувачем; акт приймання-передачі межових знаків на зберігання; акт перенесення в натурі (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності; кадастровий план земельної ділянки; перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути. Стаття 152 ЗК України визначає способи захисту прав на земельні ділянки та при цьому встановлює, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до статті 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У відповідності до пункту 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті. Згідно з пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданим споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши обставини справи, дослідивши усі наявні у справі докази, правильно виходив з того, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів, які б вказували на наявність в нього права користування спірною земельною ділянкою й відповідно безпідставну передачу відповідачам у власність частин спірної землі, оскільки ОСОБА_1, з метою користування земельною ділянкою, мав би отримати державний акт на право постійного користування, або укласти один із договорів на тимчасове користування земельною ділянкою і зареєструвати його відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, що ним здійснено не було. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні земельні ділянки кожному із відповідачів окремо виділялись із земель, не наданих у власність чи користування будь-яким іншим особам, про що свідчать витяги з рішень Київської міської ради. Також суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що зміст технічних документацій та проектів відведення земельних ділянок (землеустрою) відповідачів, виконані згідно діючого на той момент законодавства України. Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимога про визнання недійними державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів і скасування їх реєстрації, не ґрунтуватися на нормах закону, оскільки на час розгляду справи рішення органу місцевого самоврядування, на підставі яких були видані ці акти не скасовані, не оскаржені відповідно до чинного законодавства, тобто є чинними. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічних позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд першої інстанції правильно виходив з того, що актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 30 серпня 2013 року №129/02, складеним Департаментом земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації зафіксовано, що шість точок повороту не закріплені і розташовані на земельній ділянці самовільно зайнятій ОСОБА_1, а також виявлено порушення: самовільно зайнята площа на земельній ділянці на АДРЕСА_2 складає 87,47 кв. м, а на АДРЕСА_3 - 85,74 кв. м. Даний акт на час розгляду справи є дійсним, не скасованим, не зміненим і не оскарженим у встановленому законом порядку. Посилання у касаційній скарзі на те, що втехнічній документації з виготовлення державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні акти погодження меж земельних ділянок з ОСОБА_1, як суміжним землевласником, були предметом розгляду судів попередніх інстанції та їм надана належна правова оцінка. Зокрема суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відхиляючи такі доводи заявника правильно зазначив, що на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами по справі ні Законом України "Про землеустрій", який є спеціальним законодавчим актом, ні іншими законами або підзаконними актами не була передбачена обов'язкова наявність в технічній документації акту погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами (власниками). Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч положенням частин третій четвертій статті 49 ЦПК України змінили предмет та підстави позову, є необґрунтованими та відхиляються касаційним судом, оскільки положення статті 49 ЦПК України, на які посилається ОСОБА_1 з'явились в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, який на момент подачі відповідачами зустрічних позовів, заяв про уточнення та збільшення зустрічних позовних вимог ще не був прийнятий та не вступив у законну силу, а закон не має зворотної дії в часі та не може бути застосований до правовідносин, які виникли раніше. Разом з тим, відповідно до статті 31 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент подання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заяв про збільшення та уточнення зустрічних позовних вимог, позивачі протягом усього часу розгляду справи мали право збільшити або зменшити розмір позовних вимог, а також уточнити позовні вимоги. Посилання заявника у касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі №922/404/19 та від 10 грудня 2019 року у справі №925/186/19 є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах Верховного Суду та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Доводи касаційної скарги про те, що заявник з 1993 року є законним користувачем земельної ділянки площею 0,12 га на АДРЕСА_1, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 січня 1998 року №148 ОСОБА_1 надано земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку. 28 грудня 1998 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на зазначену вище земельну ділянку, на якій земельній ділянці позивачем було побудовано двоповерховий жилий будинок, який належить йому на праві особистої власності, що підтверджується ксерокопією свідоцтва про право на особисту власність на домоволодіння від 08 листопада 2001 року. Тобто, з 1998 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею лише 0,1 га. Належних та допустимих доказів, які б вказували на наявність в нього права користування чи власності на земельну ділянку площею 0,12 га на АДРЕСА_1 заявником не надано та не здобуто судами у процесі розгляду справи. Разом з тим, Верховний Суд вважає цілком правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що розпорядження представника Президента України Харківської районної у м. Києві державної адміністрації від 23 червня 1994 року №302 "Про розгляд заяв громадян", як доказ надання заявнику права на тимчасове користування додатковою земельною ділянкою площею 0,6 га під городництво, не може бути прийняте до уваги, оскільки дане розпорядження не містить прізвища позивача ОСОБА_1 та його адреси знаходження земельної ділянки, при цьому дане розпорядження не є документом, за яким особи набувають право користування земельною ділянкою. Аргументи касаційної скарги про те, щосуди попередніх інстанцій надали штучну перевагу відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а тому порушили право заявника на справедливий суд, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до припущень заявника, які жодним чином не підтверджені. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 пропустили строк звернення до суду із зустрічним позовом, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони спростовуються показаннями самих відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що вони дізнались про порушення ОСОБА_1 їх земельного права тільки з тексту його позову, отримавши його після відкриття провадження у справі, і дані пояснення не спростовані ОСОБА_1 у будь-який спосіб. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, що їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування вказаних судових рішень. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява №63566/00). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо клопотань про розгляд справи за участю сторін Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотань ОСОБА_1 і представника ОСОБА_5, ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про розгляд справи за участю сторін слід відмовити. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотань ОСОБА_1 і представника ОСОБА_5, ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про розгляд справи за участю сторін. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду обґрунтоване тим, що права позивачів порушено, оскільки відповідачі неправомірно користуються належними позивачам (фізичним особам) земельними ділянками, тим самим чинять перешкоди ФГ "Альма" у користуванні земельними ділянками відповідно до діючих договорів оренди земельних ділянок. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Південна Українська Соєва Компанія" задоволено. Рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 07 квітня 2021 року скасовано. Провадження у справі закрито. Роз'яснено позивачам їх право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Херсонського апеляційного суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір виник саме між юридичними особами, а предметом вказаного спору є земельні ділянки, які перебувають у користуванні господарських товариств та стосовно яких між зазначеними особами укладені господарські договори і тому суд першої інстанції помилково вважав, що такі спірні правовідносини підлягають розгляду саме в порядку цивільною юрисдикції, оскільки за предметною юрисдикцією вони підлягають розгляду саме господарським судом. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 29 липня 2021 року ФГ "Альма" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року та залишити без змін рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 07 квітня 2021 року. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд визначаючи підсудність справи послався на недопустимий доказ - неіснуючі договори суборенди, які нібито укладені між позивачем та ТОВ "ПУСК" і ПСП "Ушба" та дійшов помилкового висновку про наявність між позивачем - ФГ "Альма" та відповідачами господарських відносин. Заявник вказує, що жодних договірних відносин між юридичними особами немає, оскільки державна реєстрація договорів суборенди, на які посилається апеляційний суд, в установленому законом порядку не пройшла. 04 серпня 2021 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_12 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд визначаючи підсудність справи послався на недопустимий доказ - неіснуючі договори суборенди, які нібито укладені між позивачем та ТОВ "ПУСК" і ПСП "Ушба" та дійшов помилкового висновку про наявність між позивачем - ФГ "Альма" та відповідачами господарських відносин. Заявник вказує, що державна реєстрація договорів суборенди, на які посилається апеляційний суд, в установленому законом порядку не пройшла. Доводи інших учасників справи 27 серпня 2021 року представник ТОВ "ПУСК" - Колганова Ю. М. подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ФГ "Альма" залишити без задоволення, а постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року залишити без змін. 27 вересня 2021 року представник ТОВ "ПУСК" - Колганова Ю. М. подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року залишити без змін. Рух касаційних скарг та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФГ "Альма" на постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Іванівського районного суду Херсонської області. Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_12 на постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року у даній справі. 13 вересня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційні скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 01 серпня 2018 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_1 укладено договори оренди земельних ділянок, за умовами яких ОСОБА_1 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належні їй земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,6003 га ріллі за кадастровим номером №6524483800:03:001:0117 та площею 0,8163 га ріллі кадастровий №6524483800:03:001:0118, які знаходяться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, які зареєстровано 27 серпня 2018 року державним реєстратором Громівської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованих 27 серпня 2018 року. Строк договорів оренди становить десять років. 01 березня 2017 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_2 укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належну їй земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 5,1294 га ріллі за кадастровим номером №6524483800:03:001:0028, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 24 квітня 2017 року державним реєстратором Громівської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 24 квітня 2017 року. Строк договору оренди становить сім років. 01 вересня 2018 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_3 укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_3 передав ФГ "Альма" в строкове платне користування належну йому земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,3355 га ріллі за кадастровим номером №6524483800:03:001:0040, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 26 вересня 2018 року державним реєстратором відділом економічного, регіонального розвитку та торгівлі Новотроїцької районної державної адміністрації Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 26 вересня 2018 року. Строк договору оренди становить десять років. 01 березня 2017 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_4 укладений договір оренди земельної ділянки за умовами якого ОСОБА_4 передав ФГ "Альма" в строкове платне користування належну йому земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,4992 га ріллі за кадастровим номером №6524483800:03:011:0012, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 24 квітня 2017 року державним реєстратором Громівської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 24 квітня 2017 року. Строк договору оренди становить сім років. 12 грудня 2014 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_5 укладений договір оренди земельної ділянки за умовами якого ОСОБА_5 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належну їй земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,4298 га за кадастровим номером №6524483800:03:004:0006, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 25 грудня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Новотроїцького районного управління юстиції Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 25 грудня 2014 року. Строк договору оренди становить п'ять років. Додатковою угодою від 05 серпня 2019 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2014 року, строк дії договору було встановлено 10 років. 12 грудня 2014 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_6 укладений договір оренди земельної ділянки за умовами якого ОСОБА_6 передав ФГ "Альма" в строкове платне користування належну йому земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,0635 га за кадастровим номером №6524483800:03:001:0030, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 25 грудня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Новотроїцького районного управління юстиції Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 23 березня 2015 року. Строк договору оренди становить п'ять років. Додатковою угодою від 05 серпня 2019 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2014 року, строк дії договору було встановлено 10 років. 12 грудня 2014 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_7 укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_7 передав ФГ "Альма" в строкове платне користування належну йому земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,3524 га за кадастровим номером №6524483800:03:002:0003, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 25 грудня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Новотроїцького районного управління юстиції Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 25 грудня 2014 року. Строк договору оренди становить п'ять років. Додатковою угодою від 05 серпня 2019 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2014 року, строк дії договору було встановлено 10 років. 05 січня 2015 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_8 укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_8 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належну їй земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,7100 га за кадастровим номером №6524483800:03:001:0057, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 18 лютого 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Новотроїцького районного управління юстиції Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 18 лютого 2015 року. Строк договору оренди становить п'ять років. Додатковою угодою від 05 серпня 2019 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 05 січня 2015 року, строк дії договору було встановлено 10 років. 30 січня 2015 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_14 укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_14 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належну їй земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,61 га за кадастровим номером №6524483800:03:001:0059, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 18 лютого 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Новотроїцького районного управління юстиції Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 18 лютого 2015 року. Строк договору оренди становить десять років. ОСОБА_14 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Після її смерті належну останній земельну ділянку успадкувала її онука - ОСОБА_9, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2018 року. 20 жовтня 2016 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_15 (прізвище після укладання шлюбу - ОСОБА_16) укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_15 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належну їй земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,7302 га за кадастровим номером №6524483800:03:001:0007, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 24 лютого 2017 року державним реєстратором відділом економічного, регіонального розвитку та торгівлі Новотроїцької районної державної адміністрації Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 24 лютого 2017 року. Строк договору оренди становить десять років. 01 червня 2016 року між ФГ "Альма" в особі голови Ерещенка Л. М. та ОСОБА_11 укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_11 передала ФГ "Альма" в строкове платне користування належну їй земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,4022 га за кадастровим номером №6524483800:03:001:0006, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, який зареєстровано 24 лютого 2017 року державним реєстратором відділом економічного, регіонального розвитку та торгівлі Новотроїцької районної державної адміністрації Херсонської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 24 лютого 2017 року. Строк договору оренди становить десять років. Дані земельні ділянки передані ФГ "Альма" за відповідними Актами приймання-передачі земельних ділянок. Відповідно до акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом земельної ділянки, складеному 15 червня 2018 року державним інспектором відділу контролю за використанням та охороною земель у Чаплинському, Новотроїцькому, Іванівському, Генічеському районах Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області Стециком М. О., у присутності голови ФГ "Альма" Єрещенка Л. М., встановлено таке: земельні ділянки, (кадастровий номер 6524483800:03:001:0028, 6524483800:03:011:0012, 6524483800:03:001:0030, 6524483800:03:002:0003, 6524483800:03:001:0057, 6524483800:03:001:0059, 6524483800:03:001:0007, 6524483800:03:001:0006, 6524483800:03:004:0006) сільськогосподарського призначення приватної власності загальною площею 55,7222 га, які розташовані в адміністративно-територіальних межах Сергіївської сільської ради Новотроїцького району Херсонської області, самовільно зайняті невстановленою особою. На час перевірки земельні ділянки знаходяться в оренді ФГ "Альма", що також підтверджується Актом обстеження земельної ділянки від 15 червня 2018 року, складеного вказаною вище посадовою особою. 30 березня 2020 року між ФГ "Альма" та ТОВ "ПУСК" укладено договори про передачу ТОВ "ПУСК" в суборенду земельні ділянки кадастровий номер №6524483800:03:001:0030, №6524483800:03:001:0059, що належать ОСОБА_9 та ОСОБА_6. Між ФГ "Альма" та ПСП "Ушба" укладено договори від 30 березня 2020 року, 30 липня 2020 року, 13 серпня 2020 року, 30 вересня 2019 року про передачу ПСП "Ушба" в суборенду земельні ділянки кадастровий номер: 6524483800:03:001:0117, 6524483800:03:001:0118, 6524483800:03:001:0028, 6524483800:03:011:0012, 6524483800:03:001:0040, 6524483800:03:002:0003, 6524483800:03:001:0057, 6524483800:03:001:0007, 6524483800:03:001:0006, 6524483800:03:004:0006, що належать ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Одним з елементів права на справедливий судовий розгляд є право на розгляд справи незалежним та безстороннім судом, створеним на підставі закону. Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із такого. У статті 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Відповідно до приписів частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції Українипринципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Частиною третьою статті 3 ЦПК Українивстановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК Україниюридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За положеннями статті 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи №492/1519/15-ц у постанові від 15 січня 2020 року дійшла до висновку, що критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд встановив, що ФГ "Альма" звернулося до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, які знаходяться у них в господарському віданні на правах оренди. При цьому, стосовно цих земельних ділянок між ФГ "Альма" та іншими суб'єктами господарювання - юридичними особами ТОВ "ПУСК", ПСП "Ушба" укладені господарські договори - суборенди земельних ділянок, тобто спір виник саме між юридичними особами, а предметом вказаного спору є земельні ділянки, які перебувають у користуванні господарських товариств та стосовно яких між зазначеними особами укладені господарські договори і тому суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що такі спірні правовідносини підлягають розгляду саме в порядку господарського судочинства, оскільки за предметною юрисдикцією вони підлягають розгляду саме господарським судом. Зазначення у позовній заяві фізичних осіб - орендодавців спірних земельних ділянок, як співпозивачів, не впливає на зміну юрисдикції у цій справі, оскільки вказані особи не є сторонами договорів суборенди земельних ділянок, укладених між сторонами, орендодавці передали земельні ділянки в оренду, отримують орендну плату, а тому, якщо б вони вважали порушеним своє право на володіння земельною ділянкою, то належним способом захисту мало би бути звернення з позовом до особи, яка орендувала ці земельні ділянки та передала їх в суборенду без дозволу орендодавців. Однак в даній справі спір виник саме з приводу господарської діяльності юридичних осіб - орендарів та суборендарів земельних ділянок та вирішення спірних правовідносин між юридичними особами ніяким чином не може впливати на права, обов'язки та інтереси орендодавців, окрім ситуації, коли б вони могли оспорити укладені між суб'єктами господарювання договори суборенди земельних ділянок або просили захистити своє порушене право, як власників земельних ділянок. В позовній заяві позивачі просили повернути земельні ділянки ФГ "Альма", як належному орендарю. Крім того, ФГ "Альма" наголошувало, що спір виник між фермерським господарством та господарськими товариствами і просило суд визначити фізичних осіб - орендодавців третіми особами в справі. Аргументи заявників про те, що державна реєстрація договорів суборенди, на які посилається апеляційний суд, в установленому законом порядку не пройшла, а відтак між юридичним особами не виникло господарських відносин є неприйнятними, оскільки спір виник у справі щодо законності користування земельними ділянками між ФГ "Альма" та ТОВ "ПУСК" і ПСП "Ушба". З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність порушення норм процесуального права апеляційним судом при постановленні оскаржуваної постанови. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року- без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги фермерського господарства "Альма" та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_12 залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 07 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №173/865/19 провадження №61-4402св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Ганнівська сільська рада Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - державний нотаріус Першої Кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Новікова Лариса Володимирівна, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - державний нотаріус Першої Кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Новікова Лариса Володимирівна, про визнання права на земельну ділянку (пай) у порядку спадкування за законом, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - державний нотаріус Першої Кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Новікова Л. В., про визнання права на земельну ділянку (пай) у порядку спадкування за законом. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ _1 померла його бабуся ОСОБА_2, яка постійно проживала в с. Ганнівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, до складу якої входили всі права та обов'язки, які належали померлій на момент відкриття спадщини, зокрема, право на земельну ділянку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів, що розташована на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. На ім'я ОСОБА_2 був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району серії ДП №0200550, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) №249 від 03 лютого 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником. 19 березня 2019 року представник позивача ОСОБА_3 звернулася до державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори в. о. державного нотаріуса Верхньодніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Проте постановою нотаріуса від 19 березня 2019 року було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину в зв'язку з пропуском шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини та в зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати причину пропуску строку для прийняття спадщини поважною, продовжити йому строк для прийняття спадщини та визнати за ним право на земельну частку (пай) розміром 5,65 умовних кадастрових гектарів, що розташована на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в порядку спадкування за законом після смерті бабусі ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ _1, на підставі сертифіката серії ДП №0200550, зареєстрованого в книзі сертифікатів на земельну частку (пай) 03 лютого 1997 року №249. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) для ведення сільськогосподарського товарного виробництва без визначення меж земельної частки в натурі (на місцевості), розміром 5,65 га, що розташована на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в порядку спадкування за законом після смерті бабусі ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі сертифіката серії ДП №0200550, зареєстрованого в книзі сертифікатів на земельну частку (пай) 03 лютого 1997 року №249. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що за життя спадкодавця ОСОБА_2 у неї виникло право на земельну частку (пай), оскільки їй було видано відповідний сертифікат, і таке право не втрачається у зв'язку зі втратою правовстановлюючого документа та є предметом спадкування. Оскільки інші спадкоємці ні за законом, ні за заповітом із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталися, спірна земельна ділянка відумерлою спадщиною не визнавалась, а також враховуючи те, що на момент смерті спадкодавця був живий батько позивача (спадкоємець першої черги), який спадщину після смерті матері не прийняв, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання поважними причини пропуску строку прийняття спадщини та задоволення позовних вимог у спосіб захисту порушеного права, обраний позивачем. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області оскаржив його в апеляційному порядку. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області задоволено частково. Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права та обов'язки держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області), як розпорядника землі, яке не було залучено до участі у справі, а тому судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 04 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, в якій просить суд оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. У вересні 2020 року справа №173/865/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми права за умови відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 4 статті 122 Земельного кодексу України та підпункту 13 Положення про Головне управління Держгеокадастру Дніпропетровської області від 17 листопада 2016 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції з підстав незалучення до участі у справі в якості співвідповідача ГУ Держгеокадастру Дніпропетровської області, апеляційний суд належним чином не обґрунтував своє рішення та не вказав, яким чином порушені права управління Держгеокадастру з урахуванням статті 21 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені, вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані, тобто, в цьому випадку - Ганнівської сільської ради. Належність спірної земельної ділянки на праві колективної власності Ганнівській сільській раді підтверджується, зокрема, державним актом про право колективної власності та відповіддю ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, на що суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув. Крім того, у судовому засіданні апеляційного суду представник Ганнівської сільської ради наголошував на тому, що рада знала про спадкоємця на цю земельну ділянку, а тому не вирішувала питання про визнання спадщини відумерлою. Крім того, висновки апеляційного суду виходять за межі доводів апеляційної скарги прокуратури, яка не вказувала на неправильний суб'єктний склад учасників справи та не представляла інтереси Головного управління Держгеокадастру Дніпропетровської області. В ухвалі Верховного Суду від 17 червня 2020 року про відкриття касаційного провадження зазначено, що касаційна скарга ОСОБА_1 подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, та подана в строк, передбачений статтею 392 ЦПК України. Доводи інших учасників справи У серпні 2020 року прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що посилання касаційної скарги не містять обставин, які свідчать про допущення судом апеляційної інстанції порушень норм матеріального чи процесуального права. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, прокуратурою визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме - Ганнівську сільську раду. Визнання права на земельну ділянку (пай) за ОСОБА_1 є незаконним та порушує встановлений законом порядок набуття прав на землю сільськогосподарського призначення, майнові інтереси Ганнівської сільської ради щодо володіння та розпорядження землею, передбачені статтею 555 ЦК УРСР. Разом із тим, зазначений орган зайняв пасивну позицію у відстоюванні інтересів держави, що стало підставою для представництва інтересів держави органом прокуратури. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_4 та ОСОБА _1 (а. с.15) та онуком ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ _1 померла ОСОБА_2 (баба позивача) (а. с.13-15). На момент смерті баби позивача був живий батько - ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ _2 (а. с.14). У листі відділу у Верхньодніпровському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 14 березня 2019 року повідомлено, що на ім'я ОСОБА_2 був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району серії ДП №0200550, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) №249 від 03 лютого 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником (а. с. 7). Постановою державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори в. о. державного нотаріуса Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Новікової Л. В. від 19 березня 2019 року було відмовлено представнику позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з пропуском шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини та в зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа (а. с. 42). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання права на земельну ділянку (пай) у порядку спадкування за законом. Статтею 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначено, що право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай). Право особи на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку. Відповідно до статті 2 цього Закону основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат на земельну частку (пай). У справі, що переглядається, судами встановлено, що на ім'я ОСОБА_2 (баби позивача) був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району серії ДП №0200550, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) №249 від 03 лютого 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником (а. с. 7). Проте на момент звернення до суду із позовом сертифікат було втрачено. З метою реалізації свого спадкового права ОСОБА_1 звернувся до державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори, проте постановою державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори в. о. державного нотаріуса Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Новікової Л. В. від 19 березня 2019 року було відмовлено представнику позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з пропуском шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини та в зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа. Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР). Аналогічні положення закріплені у статтях 1217, 1261, 1268 ЦК України. Член колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП), включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 8 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Відповідно до положень статей 15-1, 122 ЗК України розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності (землі запасу) відноситься до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. За змістом пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Крім того, апеляційним судом встановлено, що Положенням про ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, затвердженим наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 17 листопада 2016 року №308 Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Дніпропетровської області. Відповідачами у справах про визнання права власності в порядку спадкування на нерухоме майно, щодо якого відсутні правовстановлюючі документи, є спадкоємці, які прийняли спадщину, а також органи, які уповноважені видавати правовстановлюючі документи на нерухоме майно, або ж органи, до яких перейшли такі повноваження, та органи, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Отже, ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, до повноважень якого відноситься питання розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення, є належним відповідачем у справі за позовом про визнання права на земельну частку (пай), про що обґрунтовано зазначено в оскаржуваному судовому рішенні. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі №623/901/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №731/92/20, підстави для відступу від якого відсутні. Таким чином, доводи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду про те, що ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, яке не було залучено до участі у справі, є розпорядником земель сільськогосподарського призначення державної власності, є безпідставними та спростовуються висновками Верховного Суду, викладеними у спірних правовідносинах. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права та обов'язки держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, як розпорядника землі, яке не було залучено до участі у справі, а тому судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню. Колегія суддів із зазначеним висновком погоджується з огляду на наступне. За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі в справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову. Апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості визначити суб'єктний склад учасників справи, залучати на стадії апеляційного перегляду справи відповідачів та/або співвідповідачів, а тому встановивши, що суд першої інстанції порушив вимоги цивільно-процесуального законодавства та не залучив усіх суб'єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог як відповідачі, обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові з цих підстав. Колегія суддів звертає увагу позивача на те, що така відмова не позбавляє його права у передбаченому законом порядку звернутися із відповідним позовом із правильним зазначенням суб'єктного складу учасників процесу. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17626/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність". Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 земельної ділянки площею 2,0000 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області від 08 грудня 2017 року №2389884 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0563, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. У задоволенні вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області від 18 червня 2018 року №26719844 про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,0000 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 за ФГ "Ланагропрод" відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах унаслідок виконання рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц, у подальшому скасованого постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року, позивач у результаті "існування непослідовних дій держави", був позбавлений прав на передану йому в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506). При цьому фактичний поділ земельної ділянки у розмірі 25,4960 га, наданої позивачу в оренду, на різні земельні ділянки не може бути перешкодою для захисту прав позивача, оскільки формування земельних ділянок у спосіб їх поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, не впливає на можливість захисту права користування у визначений цивільним законодавством спосіб. Саме такий висновок щодо підходу до захисту права власності на земельну ділянку, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі 367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18). Суд також зауважив, що з метою дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ОСОБА_2, у якої виникло право власності на частину спірної земельної ділянки унаслідок непослідовних дій держави, після того як право на таке майно виникло у позивача, втрати ОСОБА_2 мають бути їй компенсовані. Зокрема, вона не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, пред'явити позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки тощо. Крім того, ОСОБА_2 не позбавлена можливості отримати право власності на іншу земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що також не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності. Зважаючи на те, що оспорюване позивачем рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки впливає на права та інтереси ТОВ "Ланагропрод" як орендатора, проте ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення такого як співвідповідача, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині. Додатковим рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 зобов'язано Управління державної казначейської служби України в Бахмацькому районі Чернігівської області повернути ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 073,60 грн. Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн з кожного. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року та додаткове рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Компенсовано ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 610,40 грн за рахунок держави, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не було враховано, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, останнім було засновано фермерське господарство "Давидок" (далі - ФГ "Давидок "), а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Тобто, у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до ФГ "Давидок" з дня його державної адміністрації. Подібні за змістом правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 13 червня 2018 року у справі №474/100/16-ц (провадження №14-161цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), від 13 лютого 2019 року у справі №666/1188/16-ц (провадження №14-629цс18). Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначав, що він фактично діє в інтересах юридичної особи - ФГ "Давидок", засновником якого він є. Натомість у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій він просив скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року та залишити в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року та додаткове рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано заявнику строк до 18 січня 2021 року для подання касаційної скарги у новій редакції відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України та пункту 5 частини другої статі 392 ЦПК України. У січні 2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року у новій редакції. Як на підставу касаційного оскарження, у поданій на усунення недоліків касаційної скарги, заявник посилався на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України: 1) суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду: щодо юрисдикції спору, викладених у постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698//119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17; щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов'язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, викладених у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; 2) відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості зміни орендаря у договорі оренди земельної ділянки у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) ; 3) порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга ОСОБА_1, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо фактичної заміни у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою орендаря з ОСОБА_1 на ФГ "Давидок" з дати державної реєстрації фермерського господарства. У контексті зазначеного, поза оцінкою апеляційного суду залишилися доводи позивача про те, що на час створення ФГ "Давидок" (09 серпня 2018 року), за рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року він вже був позбавлений права оренди на спірну земельну ділянку, а тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не міг відбутися. ФГ "Давидок" було створено вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду семи земельних ділянках. Суд апеляційної інстанції не урахував, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження належності ФГ "Давидок" прав на земельну ділянку кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, за захистом яких зазначене фермерське господарство могло б звернутися до суду. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц, яка у зазначених постановах, з посиланням на статті 1, 5, 7, 8, 12, 14, 19 Закону України "Про фермерське господарство" дійшла висновку, що фактична заміна орендаря у договорі оренди землі може відбутися тільки у діючому договорі оренди. Не відповідають фактичним обставина справи і висновки апеляційного суду про те, що оскільки фермерські господарства є юридичним особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, мають розглядатися за правилами господарського судочинства. Вважає, що даний спір є приватноправовим та за своїм суб'єктним складом складом сторін таким, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки один із співвідповідачів є фізичною особою. Зауважив, що у постанові від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, раніше викладеного нею у постанові від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, на який послався апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні, та який стосується юрисдикції спорів за участю фермерського господарства, визначивши, що спори, пов'язані з наданням в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, з огляду на суб'єктний склад сторін та характер спірних правовідносин, підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки саме на фізичну особу - орендаря земельної ділянки поширюються усі правові наслідки постановленого у справі рішення. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виклала у постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18. Крім того, апеляційний суд, не урахував, що у аналогічній справі №728/2150/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_4 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку, апеляційний суд 19 травня 2020 року ухвалив судове рішення, яким задовольнив його позов. У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, у якому відповідач просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував норми матеріального права. Також у лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому вона просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їх мотивовану оцінку з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для скасування постанови Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 07 грудня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель резерву на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 січня 2016 року за №25-401/14-16-сг "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовним розміром 2,00 га, за цільовим призначення - для ведення особистого селянського господарства. 02 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду терміном 7 років орієнтовною площею 29,00 га, у тому числі ріллі 29,00 га, для ведення фермерського господарства із земель державної власності Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у оренду терміном на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовним розміром 29,00 га, за цільовим призначення - для ведення фермерського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 25,4960 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0506 в оренду для ведення фермерського господарства на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, за умовами якого орендар отримав оренду земельну ділянку площею 25,4960 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, на строк 7 років. У подальшому накази ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року, від 22 лютого 2016 року та укладений 04 березня 2016 року договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, були предметом судового спору за позовом ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3, яким визнано недійсним договір оренди землі, укладений 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, та скасовано запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на зазначену земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Після набрання рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року законної сили, земельна ділянка кадастровий номер 7420387500:08:000:0506 була поділена на земельні ділянки за результатами розроблених проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність у межах норм безоплатної приватизації. Зокрема, ОСОБА_2 отримала у власність частину спірної земельної ділянки розміром 2,0000 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0563. Після розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про його затвердження. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17626/14-17-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Право приватної власності на земельну ділянку кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 зареєстровано за ОСОБА_2 08 грудня 2017 року, номер запису про право власності №23898984. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року, а рішення Бахмацького районного суд Чернігівської області від 21 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви, поданої у порядку статті 444 ЦПК України, про поворот виконання рішення суду. Земельна ділянка кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 на підставі договору оренди землі, серія та номер: 22/2018-Р від 02 квітня 2018 року, перебуває в оренді у ФГ "Ланагропрод". Строк дії оренди - 7 років. Номер запису про інше речове право: 26719844. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист його порушеного права користування (оренди) земельною ділянкою, наданою йому для ведення фермерського господарства строком на 7 років. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи вказане позивачем у справі. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Зі змісту статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Подібні за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18),від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18). Крім того, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також у спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). 04 березня 2016 року за договором оренди між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1, останній отримав у строкове платне користування спірну земельну ділянку на строк 7 років для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач 09 серпня 2018 року заснував ФГ "Давидок", тому дійшов правильного висновку про те, що звертаючись до суду з вказаним позовом на захист права користування земельною ділянкою, яку передано для ведення фермерського господарства, після заснування фермерського господарства, ОСОБА_1 посилаючись на порушення його прав як фізичної особи не врахував, що з дня державної реєстрації фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача, а тому стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що на час створення фермерського господарства він був позбавлений права оренди земельної ділянки, а тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся є помилковим, оскільки постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року та залишено в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства від 04 березня 2016 року, укладеного між ним та ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Таким чином, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 договір оренди поновив свою дію, а отже фермерське господарство з моменту свого створення замінило ОСОБА_1 у вказаних правовідносинах. Наведене узгоджується з висновком Верховного Суду у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 08 вересня 2021 року у справі №728/2558/19 (провадження №61-18853св20) у подібних правовідносинах, що підлягає урахуванню до спірних правовідносин на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України. Надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка у силу свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб, а тому апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду з вказаним позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що на час створення ним ФГ "Давидок" (09 серпня 2018 року), він фактично був позбавлений права оренди на спірну земельну ділянку на підставі рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року, а тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся, зводяться до переоцінки судом встановлених судом обставин справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Таким чином, не знайшли свого підтвердження доводи касаційної скарги про ухвалення апеляційним судом рішення у справі без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), а також про неповноту дослідження судом зібраних у справі доказів. Зважаючи на те, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за недоведеністю порушення його прав як фізичної особи, апеляційний суд не вирішував питання підвідомчості спору, Верховний Суд не вбачає підстав для перевірки посилань заявника на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц (провадження №14-83цс19), від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18 (провадження №14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19) та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17 (провадження №14-508цс19), що стосуються юрисдикції спору. Необґрунтованими є також аргументи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості зміни орендаря у договорі оренди земельної ділянки у подібних правовідносинах, оскільки, як вбачається із заявлених позивачем підстав касаційного оскарження, зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, ОСОБА_1 одночасно у своїх доводах вказував на наявність правових висновків щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов'язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц, що свідчить про непослідовність заявника у своїх аргументах та неспроможність його доводів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 401,409,415, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №749/1039/19 провадження №61-3039св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - приватне сільськогосподарське підприємство "Прогрес", відповідач за зустрічним позовом - Сновська районна державна адміністрація Чернігівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Головне управління Держгеокадастру в Чернігівській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Прогрес" на постанову Чернігівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л., від 15 січня 2021 року та додаткову постанову Чернігівського апеляційного суду 19 січня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного сільськогосподарського підприємства "Прогрес", (далі - ПСП "Прогрес") про витребування земельної ділянки із незаконного користування й відшкодування збитків. Свої вимоги позивач мотивував тим, що йому на праві власності належала земельна ділянка площею 5,2910 га. Між ним та ПСП "Прогрес" 20 квітня 2007 року було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки. У 2018 році позивач звернувся до відділу Міжрайонного управління у Корюківському та Сновському районах ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області для реєстрації права власності та дізнався, що земельна ділянка, яка йому виділена, вже зареєстрована в Державному земельному кадастрі за іншим власником. Розпорядженням Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області від 05 липня 2018 року №165 ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації вже на інші земельні ділянки, а розпорядженням №257 від 24 жовтня 2018 року затверджена технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок (паїв). 06 листопада 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена реєстрація права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами: 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447, та встановлені межові знаки. ОСОБА_1 стверджував, що набув права власності на інші земельні ділянки, а земельні ділянки, що були передані ним в оренду ПСП "Прогрес" згідно договору оренди від 20 квітня 2007 року, фактично йому не належать, про що було повідомлено відповідача письмово та запропоновано розірвати договір оренди. ПСП "Прогрес" відмовило у розірванні договору. Крім того, працівники ПСП "Прогрес", будучи належним чином повідомленими про право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447, самовільно захопили їх, знищили 5 межових знаків та знищили посіви на зазначених земельних ділянках площею 4,5338 га та 1,1997 га, шляхом переорювання сходів вівса та посіву соняшника. ОСОБА_1 зазначав, що за його скаргою ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області проведено перевірку та 14 серпня 2019 року складено акт, згідно якого ПСП "Прогрес" самовільно зайнято земельні ділянки 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447 загальною площею 5,7057 га. Відповідачу надано строк на усунення порушень земельного законодавства, проте ПСП "Прогрес" не звільнило земельну ділянка та зазначеними діями заподіяно позивачу збитки у вигляді майнової шкоди. Із урахуванням зазначеного, позивач за первісним позовом просив позов задовольнити, витребувати із незаконного володіння відповідача земельні ділянки з кадастровими номерами: 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447, що належать йому на праві власності, а також відшкодувати збитки у розмірі 51 417, 28 грн. У грудні 2019 року ПСП "Прогрес" звернулось до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, Сновської районної державної адміністрації Чернігівської областіпро скасування розпорядження і державної реєстрації земельних ділянок. Свої вимоги позивач за зустрічним позовом мотивував тим, що 02 серпня 2004 року між ПСП "Прогрес" та Щорською районною державною адміністрацією Чернігівської області був укладений договір оренди землі, який зареєстрований у виконкомі Хотуницької сільської ради Щорського району Чернігівської області, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис 02 серпня 2004 року за №4. Згідно вказаного договору в оренду підприємства були передані земельні ділянки загальною площею 773, 85 га строком на 49 років. Згідно з зазначеним договором за підприємством закріплені невитребувані паї, у тому числі за номерами АДРЕСА_1, на які не зрозуміло на якій підставі розпорядженням Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області №165 від 05 липня 2018 року було надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 ПСП "Прогрес" вважало, що розпорядження Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області від 05 липня 2018 року №165 та від 24 жовтня 2018 року №257 прийняті без належних на те повноважень. Із урахуванням зазначеного, позивач за зустрічним позовом просив позов задовольнити, скасувати розпорядження №257 від 24 жовтня 2018 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок (паїв) в натурі (на місцевості) для реєстрації права власності" та скасувати державну реєстрацію прав щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 7425889200:04:000:0447, 7425889200:04:00061629, які зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області, у складі судді Кутового Ю. С., від 08 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПСП "Прогрес" про витребування земельної ділянки із незаконного користування та відшкодування збитків відмовлено. Зустрічний позов ПСП "Прогрес" до ОСОБА_1 та Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області про скасування розпорядження і державної реєстрації земельних ділянок задоволено. Скасовано розпорядження голови Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області від 24 жовтня 2018 року №257 про затвердження ОСОБА_1 технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок (паїв) в натурі (на місцевості) для реєстрації права власності та скасовано державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 7425889200:04:000:0447, 7425889200:04:000:1629. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 фактично реалізував своє право на приватизацію земельних ділянок двічі: на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЧН №011487 та на підставі розпоряджень Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області №165 від 05 липня 2018 року й №257 від 24 жовтня 2018 року, виданих всупереч вимогам закону та належних повноважень, визначених статтею 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації". При цьому земельні ділянки № НОМЕР_1 і НОМЕР_3, на які ОСОБА_1 було надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою та які передано у власність, перебувають у користуванні позивача за зустрічним позовом на підставі договору оренди від 02 серпня 2004 року, укладеного між ПСП "Прогрес" та Щорською районною державною адміністрацією Чернігівської області, тобто на законних підставах. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 15 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 08 вересня 2020 року скасовано. Позов ОСОБА_1 до ПСП "Прогрес" в частині витребування земельної ділянки із незаконного користування задоволено частково. Витребувано із незаконного володіння ПСП "Прогрес" земельні ділянки з кадастровими номерами: 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447, що належать ОСОБА_1 на праві власності. У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 та у задоволенні зустрічного позову ПСП "Прогрес" до ОСОБА_1, Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області про скасування розпорядження та державної реєстрації земельних ділянок - відмовлено. Додатковою постановою Чернігівського апеляційного суду від 19 січня 2021 року вирішено питання про відшкодування витрат зі сплати судового збору. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що земельні ділянки № НОМЕР_1 і № НОМЕР_3, на які ОСОБА_1 було надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою, перебувають у користуванні ПСП "Прогрес" на підставі договору оренди від 02 серпня 2004 року, що виключає задоволення позову ОСОБА_1, не ґрунтується на законі. Поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що у договорі оренди земельної ділянки від 02 серпня 2004 року, укладеному між ПСП "Прогрес" та Щорською районною державною адміністрацією, передбачено, що цей договір може бути розірвано в односторонньому порядку у разі отримання власниками земельної ділянки державних актів на право власності на землю. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 двічі реалізував своє право на приватизацію земельної ділянки, оскільки при розгляді справи було з'ясовано, що виділена ОСОБА_1 земельна ділянка під НОМЕР_2 була зареєстрована за ОСОБА_2, тому ОСОБА_1 було виділено земельні ділянки загальною площею 5,2910 га із невитребуваних земельних ділянок, що не є порушенням земельного законодавства та не свідчить про приватизацію ОСОБА_1 земельних ділянок двічі. В той же час помилка, яка виникла внаслідок виділення земельної ділянки ОСОБА_2, не має впливати на право ОСОБА_3 на оформлення свого права на земельну ділянку (пай). Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 20 лютого 2021 року ПСП "Прогрес" до Верховного Суду подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 15 січня 2021 року та додаткову постанову Чернігівського апеляційного суду 19 січня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів, розгляд у порядку спрощеного провадження справи, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, а також необґрунтоване відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або іншого клопотання (заяви) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що набуті у власність позивачем за первісним позовом земельні ділянки не можуть бути витребуванні з користування орендаря, оскільки вони були набуті у незаконний спосіб та у порушення вимог чинного законодавства, що і стало підставою для заявлення зустрічних позовних вимог. Наполягає на тому, що ОСОБА_1 набув земельні ділянки № НОМЕР_1 та НОМЕР_4 у порушення вимог законодавства України, ці земельні ділянки на законній підставі перебували в користуванні ПСП "Прогрес", а тому відсутні підстави вважати, що договір оренди діє до моменту отримання у власність земельної ділянки. Заявник наголошує на тому, що у Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області не було повноважень на власний розсуд присвоювати інші номери земельним ділянкам, у зв'язку із втратою чинності 15 жовтня 2013 року Інструкції про заповнення бланків державних актів на право власності на земельну ділянку і на право постійного користування земельною ділянкою, яка чітко визначала процедуру виправлення помилок в державному акті, а тому виправлення вказаних недоліків належить до компетенції суду, оскільки державні акти на землю уже не видаються. Також заявник наголошує на тому, що рішення Крюківського районного суду Чернігівської області від 17 серпня 2020 року у справі №749/518/20 безпідставно враховано у цій справі, оскільки ПСП "Прогрес" не було залучено до участі у справі №749/518/20. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ПСП "Прогрес", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру в Чернігівській області, про витребування земельних ділянок із незаконного користування й відшкодування збитків та зустрічним позовом ПСП "Прогрес" до ОСОБА_1, Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області про скасування розпорядження і державної реєстрації земельних ділянок, призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відзиви на касаційну скаргу не надходили Фактичні обставини справи, встановлені судами 20 листопада 2001 року ОСОБА_1 згідно державного акту на право приватної власності на землю (ІІІ-ЧН №011487) надана у приватну власність земельна ділянка, площею 5,2910 га, в межах згідно з планом. Між ОСОБА_1 та ПСП "Прогрес" 20 квітня 2007 року укладений договір оренди землі, а саме вищезазначеної земельної ділянки, площею 5,2910 га, який зареєстрований у Щорському райвідділі регіональної філії ДП Центр ДЗК при Держкомземі України за №040783800003. У 2018 році ОСОБА_1 звернувся до відділу Міжрайонного управління у Корюківському та Сновському районах Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області для реєстрації права власності на земельні ділянки, що передані у власність згідно державного акту на право приватної власності на землю (ІІІ-ЧН №011487), але виявилося, що земельні ділянки, що йому виділені, вже зареєстровані в Державному земельному кадастрі за іншим власником - ОСОБА_2. Розпорядженням Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області №165 від 05 липня 2018 року затверджено додаток до протоколів про розподіл земельних ділянок між власниками сертифікатів на право на земельну ділянку (пай) колишнього КСП "Прогрес" та ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) вже на інші земельні ділянки. Розпорядженням Сновської районної державної адміністрації Чернігівської області №257 від 24 жовтня 2018 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок (паїв) в натурі (на місцевості), що виділені ОСОБА_1, які розташовані за межами населених пунктів на території Сновського району Чернігівської області. Зобов'язано ОСОБА_1 зареєструвати земельні ділянки згідно чинного законодавства. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 06 листопада 2018 року за ОСОБА_1 проведена реєстрація права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами: 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ПСП "Прогрес" з вимогою про розірвання договору оренди землі від 20 квітня 2007 року, проте отримав відмову. Також ОСОБА_1 звертався до відділу Міжрайонного управління у Корюківському та Сновському районах Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про вчинення адміністративного правопорушення ПСП "Прогрес", а також до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру з приводу бездіяльності працівників Держгеокадастру. За результатами перевірки повідомлень ОСОБА_1 встановлено, що ПСП "Прогрес" самовільно зайнято земельні ділянки, які перебувають у власності ОСОБА_1, з кадастровими номерами 7425889200:04:000:1629 та 7425889200:04:000:0447.02 серпня 2004 року між ПСП "Прогрес" та Щорською районною державною адміністрацією Чернігівської області був укладений договір оренди землі, який зареєстрований у виконкомі Хотуницької сільської ради Щорського району Чернігівської області, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 02 серпня 2004 року за №4. Згідно вказаного договору в оренду ПСП "Прогрес" були передані земельні ділянки загальною площею 773, 85 га строком на 49 років з переліком невитребуваних паїв, закріплених за ПСП "Прогрес". За повідомленням Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 29 серпня 2019 року №19-25-0.202-326/117-19 ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на землю від 20 листопада 2001 року серії ІІІ-ЧН №011487 на підставі рішення XVI сесії ХХІІІ скликання Хотуницької сільської ради від 26 березня 2001 року, про що в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на земельні частки (паї) зроблений запис за №238. Відповідно до додатку №3 до протоколу засідання тимчасової комісії по врегулюванню земельних відносин колишнього КПС "Прогрес" від 16 березня 2002 року ОСОБА_1 належить номер земельної ділянки (паю) ріллі НОМЕР_2. Інформація щодо скасування даного державного акту у відділі відсутня. Також повідомлено, що у 2011 році приватним підприємством "Землемір" була розроблена технічна документація із землеустрою по переоформленню документів, що посвідчують право власності на земельну частку (пай № НОМЕР_2), взамін державного акту на право приватної власності на землю (ІІІ-ЧН №011489) громадянину ОСОБА_2 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 5, 2910 га. У відповідності до списку членів колишнього КСП "Прогрес" Хотуницької сільської ради та пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай) ОСОБА_1 виділена земельна ділянка під № НОМЕР_2, а ОСОБА_2 під № НОМЕР_5. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 належать земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 4,5338 га з кадастровим номером 7425889200:04:000:0447 та площею 1,1997 га з кадастровим номером 7425889200:04:000:1629. У відповідності до копії державного акту на право колективної власності серії ІІ-ЧН №000067 від 23 листопада 1995 року КСП "Прогрес" передано у колективну власність земельну ділянку площею 3053, 8 га. Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 17 серпня 2020 року у справі №749/518/20 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт серії ІІІ-ЧН №011487 від 20 листопада 2001 року, виданий на підставі рішення XVI сесії ХХІІІ скликання Хотуницької сільської ради Щорського району Чернігівської області від 26 березня 2001 року, про що в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на земельні частки (паї) зроблений запис №238 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 5, 2910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, без кадастрового номеру, яка розташована на території Сновської міської ради Сновського району Чернігівської області. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пункту 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. Частиною дев'ятою статті 5 Земельного кодексу України (у редакції від 13 березня 1992 року) визначалось, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації (пункт 6 Порядку паювання земель). Процедуру розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) регламентовано Порядком організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) (далі - Порядок), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року №122. Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку організація робіт з розподілу земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією за місцем розташування земельних ділянок згідно з проектом. Пунктом 12 Порядку встановлено, що нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки передаються в розпорядження сільських, селищних, міських рад чи райдержадміністрацій з метою надання їх в оренду. Згідно статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження. Відповідно до частини першої статті 22 Земельного кодексу України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право. Відповідно до частини першої статті 78 ЗКУкраїни право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Частинами другою, третьою статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі"). Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов загалом обґрунтованого висновку, що необхідність захисту прав ОСОБА_1 на користування та розпорядження своєю власністю - земельними ділянками для ведення особистого селянського господарства площею 4,5338 га з кадастровим номером 7425889200:04:000:0447 та площею 1,1997 га з кадастровим номером 7425889200:04:000:1629. Судом апеляційної інстанції встановлено, що у відповідності до списку членів колишнього КСП "Прогрес" Хотуницької сільської ради та пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай) ОСОБА_1 виділена земельна ділянка під НОМЕР_2, а ОСОБА_2 під № НОМЕР_5.20 листопада 2001 року ОСОБА_1, відповідно до державного акту на право приватної власності на землю від 20 листопада 2001 року (ІІІ-ЧН №011487), передана у приватну власність земельна ділянка, площею 5,2910 га, в межах згідно з планом, з яких 3, 9435 га ріллі та 1, 3475 га кормових угідь. Відповідачем не заперечувався той факт, що ОСОБА_1 має право на отримання у власність земельної ділянки для сільськогосподарських потреб після розпаювання земель сільськогосподарського призначення, як колишній член КСП "Прогрес", що підтверджується також списками пайовиків КСП "Прогрес". Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 17 серпня 2020 року у справі №749/518/20, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт серії ІІІ-ЧН №011487 від 20 листопада 2001 року, виданий на підставі рішення XVI сесії ХХІІІ скликання Хотуницької сільської ради Щорського району Чернігівської області від 26 березня 2001 року, про що в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на земельні частки (паї) був зроблений запис №238 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, загальною площею 5, 2910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, без кадастрового номеру, яка розташована на території Сновської міської ради Сновського району Чернігівської області. Вказані обставини спростовують доводи заявника на те, що ОСОБА_1 двічі реалізовано право на отримання земельних ділянок, а також про те, що позивачем за первісним позовом обрано неефективний спосіб захисту своїх порушених прав. Згідно відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Чернігівського апеляційну суду від 22 грудня 2020 року у справі №749/518/20 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПСП "Прогрес" на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 17 серпня 2020 року закрито з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Судом зокрема встановлено, що на земельну ділянку (пай № НОМЕР_2) з кадастровим номером 7425889200:04:000:0371 укладений договір оренди землі між ОСОБА_2 та ПСП "Прогрес" для ведення товарного сільськогосподарського виробництва терміном на 49 років, про шо в книзі записів державної реєстрації договорів оренди зроблений запис за №318 від 02 серпня 2004 року. ОСОБА_3 є власником земельних ділянок площею 4,5338 га з кадастровим номером 7425889200:04:000:0447 та площею 1,1997 га з кадастровим номером 7425889200:04:000:1629. Згідно пунктів 39-40 договору оренди землі від 02 серпня 2004 року земельні ділянки підлягають поверненню ОСОБА_3. Вказаним обставинам надана належна оцінка апеляційним судом, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті висновків апеляційного суду, зроблених за результатом належним чином оцінених доказів. Враховуючи те, що заявником не наведено об'єктивних підстав, які б вказували на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення цієї справи, розгляд апеляційним судом справи в порядку спрощеного позовного провадження не є безумовною підставою для скасування правильного по суті судового РІШЕННЯ: З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційний суд за встановлених у цій справі обставин дійшов загалом обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення первісних позовних вимог та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті. За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Прогрес" залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 15 січня 2021 року та додаткову постанову Чернігівського апеляційного суду 19 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 липня 2021 року м. Київ справа №341/740/18 провадження №61-8544св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватний нотаріус Галицького районного нотаріального округу Дзера Лариса Олександрівна, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року в складі судді Лошак О. О. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Горейко М. Д., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Галицького районного нотаріального округу Дзери Л. О., третя особа - ОСОБА_3, про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що 17 лютого 2016 року ОСОБА_1 отримав у дар від батька - ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0621 га, а також садовий будинок АДРЕСА_1. Під час нотаріального посвідчення договорів дарування 17 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем внесено відповідні записи про реєстрацію права власності на вищевказане майно. З інформаційної довідки позивач 03 травня 2018 року дізнався, що приватним нотаріусом Дзерою Л. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено записи про припинення, якими скасовано за ним реєстрацію права власності на зазначені об'єкти нерухомості. Вказані записи внесено приватним нотаріусом Дзерою Л. О. без заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які були сторонами договорів дарування. Отже, дії нотаріуса суперечать закону та порушують права та інтереси позивача. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: індексний номер 39311594 від 23 січня 2018 року та індексний номер 39312622 від 23 січня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2018 року залучено до участі у справі третю особу - ОСОБА_2. Розпорядженням голови Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 жовтня 2019 року справу направлено для розгляду до Рогатинського районного суду Івано-Франківської області у зв'язку з неможливістю здійснити автоматизований розподіл судової справи між суддями. Ухвалою Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 10 січня 2020 року залучено до участі у справі як співвідповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів порушення відповідачами його права на володіння, користування та розпорядження майном, яке було набуто ним на підставі правочинів, які у подальшому в судовому порядку визнано недійсними. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі №341/387/16, яке набрало законної сили, визнано недійсними договори дарування садового будинку та земельної ділянки, які були подаровані ОСОБА_3 ОСОБА _1. Таким чином, з часу набрання законної сили вказаним рішенням суду ОСОБА_1 втратив право власності на спірні садовий будинок та земельну ділянку. Оскільки на час звернення з позовом ОСОБА_1 не був власником спірного нерухомого майна, то скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі №727/433/16-ц (провадження №61-47489св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, ОСОБА_1 також посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме: щодо скасування реєстраційних записів, що здійсненні на підставі ксерокопій документів (за відсутності оригіналів документів), а також щодо подання цих документів неуповноваженою особою саме щодо скасування записів про скасування права власності. Касаційна скарга також мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин статтю 41 Конституції України, що призвело до позбавлення позивача права власності на спірне майно з формальних підстав. Суд першої інстанції залучив ОСОБА_1 з порушенням норм процесуального права, оскільки позивач не заявляв до нього жодних вимог, а вказував про порушення його прав лише нотаріусом та ОСОБА_2. Крім того, позивач визначив ОСОБА_1 у спірних правовідносинах як третю особу, тому суд не мав права змінювати його процесуальний статус. Спірні записи внесено приватним нотаріусом Дзерою Л. О. без заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3, що були сторонами договорів дарування. Дії нотаріуса суперечать закону та порушують права та інтереси позивача. При цьому суди безпідставно надали перевагу лише наданим ОСОБА_2 доказам. Суди дійшли помилкового висновку щодо правомірності спірної реєстрації на підставі рішення у справі №341/387/16-ц, оскільки в указаній справі нотаріус Дзера Л. О. не брала участі. Нотаріус здійснила скасування реєстраційних записів на підставі документів, що їй були надані ОСОБА_2, яка не була стороною договорів дарування. Нотаріус, отримавши від ОСОБА_2 ксерокопію (а не оригінал) паспорта ОСОБА_3, помилково вказала його заявником та вчинила незаконні реєстраційні записи, які підлягають скасуванню. Суди не дали належної оцінки діям ОСОБА_2. Помилковим є посилання суду першої інстанції на постанови Верховного Суду, оскільки в указаних справах та у цій справі правовідносини не є подібними. Позивач як зацікавлена особа має право на звернення до суду з позовом про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Доводи іншого учасника справи Приватний нотаріус Галицького районного нотаріального округу Дзера Л. О. подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказувала, що на час вчинення спірної реєстраційної дії були скасовані договори дарування, на підставі яких позивачу було передано нерухоме майно, тобто він вже не був його законним власником, тому права останнього не порушені діями нотаріуса. Державна реєстрація не є підставою набуття (втрати) права власності, а є лише засвідчення державою вже набутого особою (скасованого щодо особи) права власності. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 30 травня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно до договорів дарування від від 17 лютого 2016 року, які були посвідчені приватним нотаріусом Галицького районного нотаріального округу Дзерою Л. О., ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби площею 0,0621 га, що розташована в урочищі "Касова гора" села Бовшів Галицького району Івано-Франківської області. Відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вищезазначене нерухоме майно 17 лютого 2016 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта приватним нотаріусом Дзерою Л. О. на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексніномери 28379369 та 28379123 від 22 лютого 2016 року. Заочним рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі 341/387/16-ц визнано недійсними договори дарування вищевказаних садового будинку та земельної ділянки. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 20 000 грн моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року заочне рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення 20 000 грн моральної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. У решті рішення місцевого суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року відмовлено. Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 грудня 2017 року у справі №341/387/16-ц, яка набрала законної сили, за заявою ОСОБА_2 скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області 25 лютого 2016 року. Право власності на спірне майно за ОСОБА_1 припинено 23 січня 2018 року приватним нотаріусом Дзерою Л. О. на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексні номери 39311594 і 39312622, якими проведено державну реєстрацію права власності вищезазначеного майна за ОСОБА_3. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що на час звернення з позовом у цій справі ОСОБА_1 не був власником спірного нерухоме майна, оскільки набув його на підставі правочинів, які визнані недійними судом, тому скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушені його права. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №335/4558/19 (провадження №61-5661св20). Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність (відсутність) порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення (захисту) в обраний спосіб. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі №705/3869/18 (провадження №61-11135св19). Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 липня 2021 року у справі №757/5883/19-ц (провадження №61-11375св20). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував, що скасування рішень про державну реєстрацію його права власності на нерухоме майно порушує його права та інтереси. Принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду, випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Разом з тим, заочним рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі 341/387/16-ц визнано недійсними договори дарування спірних садового будинку та земельної ділянки. Судове рішення в цій частині набрало законної сили. Отже, суди дійшли правильного висновку, що позивач не був власником земельної ділянки площею 0,0621 га, а також садового будинку АДРЕСА_1. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. При цьому, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав. Пунктом 2 частини першої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державним реєстратором є, зокрема нотаріус. Внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення права власності на нерухоме майно є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення права власності відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса. Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №755/3782/17 (провадження №61-10992св18). Разом з тим, згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (провадження №14-188цс20) зазначила, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач на час звернення з позовом не був власником спірного нерухоме майна, так як набув його на підставі правочинів, які визнані недійними судом, томускасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не врахували висновок про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі №727/433/16-ц, провадження №61-47489св18 (щодо застосування до спірних правовідносин вимог статей 43, 45 Закону України "Про нотаріат"), оскільки вказана постанова прийнята після ухвалення оскаржуваних у цій справі судових рішень. Разом з тим, висновки касаційного суду у справі №727/433/16-ц не суперечать висновкам судів у цій справі. Так у справі №727/433/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо недотримання особою, від імені якої представником укладено іпотечний договір, порядку скасування нотаріально посвідченої довіреності, тому відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки. А в цій справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що позивач не є власником спірного майна, тому скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права. Безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме: щодо скасування реєстраційних записів, що здійсненні на підставі ксерокопій документів (за відсутності оригіналів документів), а також щодо подання цих документів неуповноваженою особою, оскільки такі обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій, а відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги про помилкове незастування до правовідносин у справі статті 41 Конституції України, що призвело до позбавлення позивача права власності на садовий будинок та земельну ділянку з формальних підстав, не заслуговують на увагу, оскільки під час вирішення цієї справи не вирішувалися питання про права та обов'язки ОСОБА_1 щодо спірного майна, а договори дарування садового будинку та земельної ділянки на користь останнього були визнані недійсними судовим рішенням в іншій справі №341/387/16-ц. Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції з порушенням норм процесуального права залучив ОСОБА_1 як відповідача без клопотання позивача, оскільки вказана обставина не вплинула на результат розгляду справи та правильні висновків судів по суті спору, а відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Також не можуть бути підставою для скасування судових рішень доводи касаційної скарги щодо порушення нотаріусом порядку внесення до реєстру записів про припинення реєстрації права власності на об'єкти нерухомості, оскільки вказані обставини та докази на їх підтвердження не досліджувалися судами попередніх інстанцій. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Доводи касаційної скарги, що суди дійшли помилкового висновку щодо правомірності спірної реєстрації на підставі рішення у справі №341/387/16-ц з тих підстав, що в указаній справі нотаріус Дзера Л. О. не брала участі, не заслуговують на увагу, оскільки у зазначеній справі вирішувалось питання правомірності відчуження садового будинку та земельної ділянки, які віднесені до спільної сумісної власності подружжя, чоловіком без згоди дружини. Однак зазначені обставини встановлювалися в іншій справі, судові рішення в якій набрали законної сили, отже не можуть бути предметом оцінки судом під час касаційного перегляду цієї справи. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції помилково послався на висновки суду касаційної інстанції, оскільки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі 911/3594/17 (провадження №12-234гс18) та постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №917/553/17, від 03 квітня 2018 року у справі №922/1645/18 висновки підлягали врахуванню під час вирішення спірних правовідносин. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 лютого 2021 року м. Київ справа №686/13821/19 провадження №61-16930св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Спірідонової Т. В. та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Спірідонової Т. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання та повернення житлового будинку і земельної ділянки у власність. Позовна заява мотивована тим, що 25 червня 2013 року між нею та ОСОБА_2 були укладені договори довічного утримання, за умовами яких останній набув право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходяться по АДРЕСА_1, та зобов'язався забезпечувати її утриманням і довічним доглядом на умовах, встановлених цими договорами. Разом з тим, ОСОБА_2 всупереч умовам зазначених договорів, разом зі своєю дружиною, зайняв три кімнати, залишивши у її користуванні одну кімнату, крім того, жодного разу не виплатив їй грошове забезпечення, яке передбачено пунктом 5 договорів, не готував їжу, не купував дрібні речі і медикаменти, ніколи не міняв їй постільну білизну і не прав її речі. На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд розірвати договори довічного утримання, укладені між нею та ОСОБА_2 25 червня 2013 року, посвідчені державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. та зареєстровані у реєстрі за №3-1089 і №3-1091, та повернути у її власність житловий будинок з надвірними будівлями і земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходяться по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2020 року у складі судді Приступи Д. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження неналежного виконання відповідачем своїх обов'язків за оскаржуваними договорами. З оглянутого відеозапису, наданого позивачем, вбачається, що будинок, де вона проживає, ззовні знаходиться у доглянутому стані, кімнати у будинку мають охайний вигляд та візуально не вбачається порушення санітарних норм. Крім того, судом надана оцінка наданим відповідачем документам на підтвердження придбання товарів для виконання ремонтних робіт будинку і прибудинкової території. Короткий зміст постанови і ухвали суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Розірвано договір довічного утримання (догляду) від 25 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, про передачу у власність житлового будинку із надвірними будівлями АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. та зареєстрований у реєстрі за №3-1089. Розірвано договір довічного утримання (догляду) від 25 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, про передачу у власність земельної ділянки площею 010 га, що знаходиться на території АДРЕСА_1, яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, кадастровий номер: 6810100000:16:008:0071, посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. та зареєстрований у реєстрі за №3-1091. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1, оскільки відповідачем у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надано суду належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження виконання ним вимог пункту 5 оспорюваних договорів щодо надання щомісячного матеріального забезпечення у загальному розмірі 400,00 грн. Враховуючи невиконання відповідачем своїх зобов'язань, наявні підстави для розірвання договорів довічного утримання у зв'язку з неналежним виконанням набувачем обов'язків за вказаними договорами. Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України). З урахуванням вказаного підлягають поверненню у власність ОСОБА_1 спірні житловий будинок з надвірними будівлями і земельна ділянка. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року доповнено резолютивну частину повного тексту постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року абзацом шостим, що помилково виключений, такого змісту: "Повернути у власність ОСОБА_1 житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, кадастровий номер: 6810100000:16:008:0071, площею 010 га по АДРЕСА_1.". Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зі змісту скороченої постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року і технічного запису судового засідання від 12 жовтня 2020 року вбачається, що судом у резолютивній частині вирішено повернути ОСОБА_1 у власність спірні житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, разом з тим, при виготовленні повного тексту указаної постанови зазначений абзац був помилково виключений із резолютивної частини судового рішення. З урахуванням вказаного зазначена описка підлягає виправленню відповідно до вимог статті 269 ЦПК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову та ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою касаційного оскарження є порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги недопустимий доказ, одержаний з порушенням встановленого законом порядку, а саме пояснення позивача, яка не була допитана судом як свідок. Також суд дав оцінку доказам, які не одержував в установленому законом порядку, а саме показам свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6. Крім того, суд фактично звільнив позивача від обов'язку доказування, переклавши його на відповідача. Щодо ухвали суду апеляційної інстанції, то вказує, що судом фактично ухвалено додаткове рішення стосовно позовної вимоги про повернення спірного майна у власність, а не вирішено питання про виправлення описки у судовому рішенні. При цьому у порушення вимог частини третьої статті 270 ЦПК України вирішення цього питання було здійснено судом без призначення судового засідання і без повідомлення учасників справи. Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 25 червня 2013 року між ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. і зареєстрований у реєстрі за №3-1089. За умовами цього договору відчужувач передала у власність набувача належний їй житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, взамін чого набувач зобов'язався забезпечувати відчужувача утриманням і доглядом довічно на умовах, встановлених цим договором. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 червня 2013 року №5325467 за ОСОБА_2 на підставі договору довічного утримання від 25 червня 2013 року зареєстровано право приватної власності на житловий будинок А-1, хлів - Б, погріб - б, альтанку - В і вбиральню - Г, загальною площею 77,4 кв. м, житловою площею 60,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Крім того, 25 червня 2013 року між ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. і зареєстрований у реєстрі за №3-1091. За умовами цього договору відчужувач передала у власність набувача належну їй земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходиться на АДРЕСА_1, яка передана для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель, кадастровий номер: 6810100000:16:008:0071, взамін чого набувач зобов'язався забезпечувати відчужувача утриманням і доглядом довічно на умовах, встановлених цим договором. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 червня 2013 року №5301872 за ОСОБА_2 на підставі договору довічного утримання від 25 червня 2013 року зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 6810100000:16:008:0071, площею 010 га по АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Таким чином, істотними умовами договору довічного утримання є: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного проживання у відчужуваному житловому будинку, здійснення догляду та надання необхідної допомоги, надання побутових послуг, виконання різних видів ремонтних робіт, забезпечення медичною допомогою, забезпечення харчуванням. Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Статтею 751 ЦК України передбачено, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом. Судом установлено, що згідно з пунктом 4 оспорюваних договорів відповідач взяв на себе зобов'язання довічно утримувати (доглядати) ОСОБА_1, забезпечуючи її харчуванням, одягом, медикаментами, і зберігати в її безоплатному довічному користуванні житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку, в тому числі здійснювати закупки, доставки продуктів з магазину та ринку; закупку, доставку медикаментів; прибирання приміщення (щотижневе), миття вікон (два рази на рік) ; зміну постільної білизни, прання її, придбання дрібних речей; приготування їжі; купання (за потребою) ; відвідування хворої в лікарні; надання послуг по оплаті комунальних платежів за рахунок відчужувача; виклику лікаря додому; супроводжувати в поліклініку та в лікарню. За погодженням сторін грошова оцінка матеріального забезпечення, яке сплачується відчужувачу набувачем, складає 200,00 грн на місяць за кожним з договорів. Дана сума повинна сплачуватись набувачем не пізніше двадцять дев'ятого числа кожного місяця за наступний місяць. Набувач зобов'язався безкоштовно забезпечувати відчужувача житлом у будинку, який йому переданий за договором, довічно. Для проживання відчужувачем надається весь будинок, який є предметом договору. Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати її (пункт 5 договорів). За змістом частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача. Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України). Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У справі, яка переглядається, судом установлено, що за умовами укладених між сторонами договорів відповідач зобов'язався забезпечувати позивача щомісячними платежами, довічним правом на проживання відчужувача у будинку, тобто, у договорі довічного утримання обов'язки набувача є конкретно визначеними сторонами і обмежуються конкретно визначеним видом забезпечення відчужувача, матеріальна вартість яких становить 400,00 грн на місяць за двома договорами. З урахуванням вказаного, встановивши неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків за договором довічного утримання, які є конкретно визначеними, а також доведеність факту порушення його істотних умов, зокрема несплату ОСОБА_2 грошових коштів, розмір яких встановлений умовами договорів, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми статей 755, 756 ЦК України і дійшов обґрунтованого висновку про наявність достатніх правових підстав для розірвання вказаного правочину. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Твердження заявника, що суд апеляційної інстанції звільнив позивача від обов'язку доказування, переклавши цей обов'язок на відповідача, є безпідставним, оскільки позивачу законом надано право ініціювати питання розірвання договору довічного утримання у судовому порядку у випадку невиконання набувачем умов цього договору, при цьому відповідач на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду доказу відсутності цих обставин, на які посилається позивач. Так, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не надав суду доказів на підтвердження виконання своїх обов'язків щодо сплати грошового забезпечення, хоча саме ОСОБА_2 мав убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку. З урахуванням вказаного необґрунтованим є посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги пояснення позивача, оскільки відповідно до частини тринадцятої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вказувала на невиконання відповідачем умов укладених договорів довічного утримання, зокрема щодо сплати щомісячного грошового утримання, тому суд на підставі вказаної заяви, на виконання завдання цивільного судочинства, дав належну оцінку цим обставинам, що відповідає вимогам пункту першого частини першої статті 264 ЦПК України. При цьому саме відповідач у випадку належного виконання умов договору має можливість надати відповідні докази цього, оскільки позивач у такому випадку позбавлена об'єктивної можливості надати докази невиконання умов договору щодо сплати щомісячного грошового утримання, оскільки відсутність дій свідчить про відсутність доказів на підтвердження їх вчинення. При цьому суд не допитував позивача як свідка, тому твердження заявника про недопустимість її пояснень як доказу є безпідставним. Також безпідставним є посилання заявника на те, що суд дав оцінку доказам, які не одержував в установленому законом порядку, а саме показам свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, оскільки відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином, суд апеляційної інстанції, не проводячи повторний допит свідків, які були допитані судом першої інстанції, може дати оцінку цим доказам. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (заява №3236/03). Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Доводи заявника, що судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали фактично ухвалено додаткове рішення стосовно позовної вимоги про повернення спірного майна у власність є безпідставними, оскільки зі змісту скороченої постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року, мотивувальної частини повної постанови і технічного запису судового засідання від 12 жовтня 2020 року вбачається, що вказані вимоги позивача про повернення майна були предметом розгляду, однак судом при виготовленні повного тексту указаної постанови зазначений абзац був помилково виключений із резолютивної частини судового рішення, що відповідно до вимог статті 269 ЦПК України є підставою для виправлення описки. При цьому згідно з частиною другою статті 269 ЦПК України питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала, тому доводи касаційної скарги щодо вирішення судом цього питання без призначення судового засідання і без повідомлення учасників справи є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на законі. Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 травня 2021 року м. Київ справа №291/955/19 провадження №61-6411св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватне сільськогосподарське підприємство "Агрофірма "Світанок", приватне підприємство "Ружинський край", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного підприємства "Ружинський край" на рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 29 листопада 2019 року в складі судді Митюк О. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Миніч Т. І., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного сільськогосподарського підприємства "Агрофірма "Світанок" (далі - ПСП "Агрофірма "Світанок "), приватного підприємства "Ружинський край" (далі - ПП "Ружинський край") про розірвання договору оренди землі, витребування з чужого незаконного володіння земельних ділянок. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом та за заповітом вона є власником земельних ділянок: площею 0,3733 га, площею 2,5923 га, площею 0,3733 га та площею 2,8538 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Білилівської сільської ради Ружинського району Житомирської області. 12 жовтня 2014 року між нею та ПСП Агрофірма "Світанок" було укладено договір оренди землі, до якого 16 вересня 2015 року було укладено додаткову угоду №1 щодо оренди земельних ділянок площею 0,3733 га та 2,8538 га. 27 жовтня 2015 року вона передала ПСП Агрофірма "Світанок" за договором оренди землі земельні ділянки площею 0,3733 га та площею 2,5923 га. Проте, ПСП "Агрофірма "Світанок" не використовує зазначені вище земельні ділянки, передавши права та обов'язки орендаря за вказаними договорами оренди землі та додаткової угоди на підставі розподільчого балансу від 22 березня 2018 року ПП "Ружинський край", за яким проведено реєстрацію права оренди на належні їй земельні ділянки. Будь-яких договірних відносин у неї із ПП "Ружинський край" немає, згоди на укладення договору суборенди на належні їй земельні ділянки та на передачу права оренди земельної ділянки у заставу чи до статутного фонду підприємства вона не надавала. Фактично орендар в односторонньому порядку самоусунувся від виконання умов договорів оренди землі, припинивши господарську діяльність з безпосереднього цільового використання орендованих земельних ділянок, чим порушив вимоги законодавства. За таких обставин позивач просила суд розірвати договори оренди землі від 12 жовтня 2014 року та від 27 жовтня 2015 року, укладені між нею та ПСП "Агрофірма "Світанок", та витребувати у ПП "Ружинський край" з чужого незаконного володіння на користь власника ОСОБА_1 вищевказані земельні ділянки. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 29 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Розірвано договір оренди землі від 27 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ПСП "Агрофірма "Світанок", щодо оренди земельних ділянок: кадастровий номер 1825280400:03:000:0323, площею 0,3733 га та кадастровий номер 1825280400:03:000:0233, площею 2,5923 га, які розташовані за адресою: Житомирська обл., Ружинський р-н, Білилівська сільська рада, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та витребувано у ПП "Ружинський край" з чужого незаконного володіння і повернуто власнику ОСОБА_1 ці земельні ділянки. Розірвано договір оренди землі від 12 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ПСП "Агрофірма "Світанок", до якого 16 вересня 2015 року було укладено додаткову угоду №1, щодо оренди земельних ділянок: кадастровий номер 1825280400:03:000:0324, площею 0,3733 га, кадастровий номер 1825280400:03:000:0232, площею 2,8538 га, які розташовані за адресою: Житомирська обл., Ружинський р-н, Білилівська сільська рада, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та витребувано у ПП "Ружинський край" з чужого незаконного володіння і повернуто власнику ОСОБА_1 ці земельні ділянки. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що орендар ПСП "Агрофірма "Світанок" не використовує спірні земельні ділянки для здійснення своєї господарської діяльності, передало права та обов'язки за договором оренди іншим особам без згоди позивача, а тому наявні правові підстави, передбачені статтями 24, 25 Закону України "Про оренду землі", для розірвання договорів оренди землі. При цьому орендар всупереч вимогам законодавства та умовам укладеного договору незаконно передав права оренди і функції по виплаті орендної плати іншій юридичній особі - ПП "Ружинський край". Постановою Житомирського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року залишено без задоволення апеляційну скаргу ПП "Ружинський край", а рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 29 листопада 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки ПСП "Агрофірма "Світанок" не використовує спірні земельні ділянки, а передало їх до статутного капіталу ПП "Ружинський край" без згоди позивача як власника цих ділянок, тому висновок суду першої інстанції про порушення ПСП "Агрофірма "Світанок", визначених Законом України "Про оренду землі" та Земельним кодексом України, прав орендодавця є обґрунтованим. Внаслідок утворення ПП "Ружинський край" шляхом виділу з ПСП "Агрофірма "Світанок" останнє не припинило свою діяльність, а тому зобов'язане виконувати умови договорів оренди землі, укладених з позивачем, та використовувати земельні ділянки за призначенням, сплачуючи орендну плату. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ПП "Ружинський край" просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №291/1478/18. Касаційна скарга мотивована тим, що належні позивачу земельні ділянки не передавались у статутний капітал ПП "Ружинський край". А тому суди попередніх інстанцій, не встановивши обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, неправильно застосували норми частини п'ятої статті 93 ЗК України та пункту 2 частини першої статті 783 ЦК України. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 08 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження. У червні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу та заяву про зупинення провадження у цій справі до розгляду Верховним Судом справи №291/1009/18. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_2 є власником земельних ділянок, розташованих на території Білилівської сільської ради Ружинського району Житомирської області та призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а саме земельних ділянок: кадастровий номер 1825280400:03:000:0323, площею 0,3733 га; кадастровий номер 1825280400:03:000:0233, площею 2,5923 га; кадастровий номер 1825280400:03:000:0324, площею 0,3733 га; кадастровий номер 1825280400:03:000:0232, площею 2,8538 га. Між ОСОБА_2 та ПСП "Агрофірма "Світанок" були укладені договори оренди землі, відповідно до яких вказані земельні ділянки передавались позивачем в оренду ПСП "Агрофірма "Світанок". За договором договір оренди землі 12 жовтня 2014 року ОСОБА_2 передала ПСП "Агрофірма "Світанок" право оренди земельних ділянок: кадастровий номер 1825280400:03:000:0324, площею 0,3733 га; кадастровий номер 1825280400:03:000:0232, площею 2,8538 га. З пункту 27 зазначеного договору вбачається, що орендар, зокрема, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі. Пунктом 28 договору оренди передбачені обов'язки орендаря, серед яких: приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку; виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. 16 вересня 2015 року між позивачем та ПСП "Агрофірма "Світанок" було укладено додаткову угоду №1 до договору оренди землі від 12 жовтня 2014 року, якою сторони внесли деякі зміни до договору оренди землі та продовжили строк його дії. На підставі зазначеного договору державним реєстратором Андрушівського районного управління юстиції Житомирської області Попілем В. В. в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно по відношенню до зазначених вище земельних ділянок (проведено державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 8364755, номер запису про інше речове право 8364544). За договором оренди землі від 27 жовтня 2015 року ОСОБА_2 передала ПСП "Агрофірма "Світанок" право оренди земельних ділянок: кадастровий номер 1825280400:03:000:0323, площею 0,3733 га та кадастровий номер 1825280400:03:000:0233, площею 2,5923 га. Відповідно до пункту 26 зазначеного договору орендар, зокрема, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі. Пунктом 27 зазначеного договору оренди передбачені обов'язки орендаря, серед яких: приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди у встановленому законом порядку; виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі. З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22 червня 2016 року (номери інформаційних довідок 61913635 та 61915923) та Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, сформованої станом на 09 січня 2019 року, вбачається, що на підставі зазначеного договору державним реєстратором відділу державної реєстрації Ружинської районної державної адміністрації Житомирської області, ОСОБА_3 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відносно зазначених вище земельних ділянок 15 червня 2016 року проведено державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 15070436, номер запису про інше речове право 15070877). На час розгляду справи орендарем належних позивачу земельних ділянок є ПП "Ружинський Край" (код ЄДРПОУ 42016935). Право оренди спірних земельних ділянок за ним зареєстровано на підставі: договору оренди землі від 27 жовтня 2015 року, договору оренди землі від 12 жовтня 2014 року та додаткової угоди до нього від 16 вересня 2015 року. ПП "Ружинський край" було утворене шляхом виділу з ПСП "Агрофірма "Світанок" та є правонаступником останнього, про що 23 березня 2018 року внесено запис до Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань. На підставі додатку №5 до розподільчого балансу між ПСП "Агрофірма "Світанок" та ПП "Ружинський край" від 22 березня 2018 року ПСП "Агрофірма "Світанок" передало право оренди вищевказаних належних позивачу земельних ділянок ПП "Ружинський край". На підставі вищевказаних договорів оренди землі та зазначеного розподільчого балансу на вищевказані земельні ділянки право оренди на них було зареєстровано за ПП "Ружинський край", яке ними фактично користується. Відповідно до пункту 31 договорів оренди землі, укладених між позивачем та ПСП "Агрофірма "Світанок", зміна умов договору здійснюється виключно у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв'язується у судовому порядку. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зупинення касаційного провадження у справі, оскільки на момент її розгляду справа, до якої заявник просив зупинити касаційне провадження (291/1009/18), вже розглянута Верховним Судом. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 773 ЦК України наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Згідно з частиною першою статті 774 ЦК України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 1 Закону України "Про оренду землі", положення якої кореспондуються з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Так, на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України (частина перша статті 32 Закону України "Про оренду землі"). Орендар земельної ділянки має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі (стаття 25 Закону України "Про оренду землі"), а орендодавець, відповідно до частини першої статті 24 цього закону, має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Тлумачення наведених положень зазначеного Закону дає підстави для висновку, що залучення орендарем третіх осіб до обробітки землі та оплати орендної плати орендодавцю з припиненням орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки, крім передачі земельної ділянки у суборенду у випадках, передбачених договором оренди землі, виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем. До подібних висновків за схожих фактичних обставин дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі №133/158/16-ц, провадження №61-21693 сво 18. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Виняток із зазначеного правила передбачено частиною четвертою статті 32 Закону України "Про оренду землі", за змістом якої не є підставою для зміни умов або припинення договору оренди землі, якщо інше не передбачено самим договором, перехід права оренди земельної ділянки до іншої особи у зв'язку з реорганізацією юридичної особи-орендаря. У пунктах 34, 35 спірних договорів оренди землі передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. Відповідно до частин першої, п'ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється у результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Моментом переходу прав до правонаступника юридичної особи вважається дата внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань", тобто запису про припинення юридичної особи. Частина друга статті 107 ЦК України встановлює, що після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який має містити положення про правонаступництво щодо майна, прав та обов'язків юридичної особи, що припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Розрізняють універсальне та сингулярне правонаступництво. За універсальним правонаступництвом має місце перехід усієї сукупності прав та обов'язків певної особи. При цьому майно особи як сукупність прав і обов'язків, які їй належать, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле, причому у цій сукупності єдиним актом переходять усі окремі права та обов'язки, які належали на момент правонаступництва праводателю, незалежно від того, виявлені вони на момент правонаступництва чи ні. Універсальне правонаступництво має місце у випадках припинення юридичної особи та спадкового наступництва у випадку смерті фізичної особи. Сингулярне правонаступництво, на відміну від універсального, не охоплює переходу всієї сукупності прав та обов'язків до правонаступника, а тому іменується частковим правонаступництвом, і відбувається заміною осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін або вказівку закону. Отже, реорганізація у силу закону передбачає перехід прав і обов'язків реорганізованої особи до правонаступників. Таким чином, реорганізація юридичної особи в будь-який спосіб не призводить до припинення зобов'язання та не є підставою для розірвання договору. Характерною ознакою процедур припинення юридичної особи у результаті реорганізації є неможливість подальшої участі особи, яка припиняється, у зобов'язанні, але реорганізація не припиняє дію цих зобов'язань, в тому числі договорів, які були укладені цією стороною. Водночас, виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Після прийняття рішення про виділ учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про виділ, складають та затверджують розподільчий баланс (частина перша, друга статті 109 ЦК України). Виділ не є різновидом припинення або реорганізації юридичної особи, це один із способів створення юридичної особи. Основною відмінністю виділу є те, що в результаті виділу створюється нова юридична особа, яка наділяється певним майном існуючої юридичної особи. При цьому, попередня юридична особа не припиняється. Наслідком виділу є перехід за розподільчим балансом до нової юридичної особи, що утворилася унаслідок виділу, частини майна, прав та обов'язків юридичної особи, з якої був здійснений виділ, і яка не припиняється, а продовжує функціонувати за зменшеного обсягу активів та пасивів, тобто має місце часткове правонаступництво. Відповідно до частини третьої статті 109 ЦК України, юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями юридичної особи, з якої був здійснений виділ, які згідно з розподільчим балансом не перейшли до юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу. Юридична особа, з якої був здійснений виділ, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями, які згідно з розподільчим балансом перейшли до юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу. Якщо юридичних осіб, що утворилися внаслідок виділу, дві або більше, субсидіарну відповідальність вони несуть спільно з юридичною особою, з якої був здійснений виділ, солідарно. Виділ, який є переходом за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб (стаття 109 ЦК України), не визнається законодавцем видом реорганізації. На противагу реорганізації (коли припиняється юридична особа - сторона договору, а замість неї стороною договору в силу закону стає її правонаступник) у випадку виділу законом не передбачено збереження дії договору та переходу прав і обов'язків за договором до особи, яка створюється в результаті виділу. Такий підхід пояснюється тим, що особа - сторона договору, з якої виділено нову особу (осіб), продовжує існувати і не припиняється як юридична особа. Норми ЦК України, що регулюють процедуру виділу, не передбачають правонаступництва, проте перехід прав та обов'язків до новостворюваної особи (осіб) визначається розподільчим балансом, що є актом юридичної особи, з якої виділяється нова особа. Такий самий принцип закладений у частині четвертій статті 32 Закону України "Про оренду землі". До подібних висновків, а саме те, що виділ не є реорганізацією юридичної особи дійшли Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №905/1956/15, провадження №12-62 гс 19, та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах: від 11 грудня 2019 року у справі №904/2251/18, від 15 січня 2020 року у справі №904/11903/16, від 21 січня 2020 року у справі №904/8538/16. Близькі за змістом правові висновки щодо необхідності розрізняти підстави припинення юридичної особи шляхом реорганізації наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №264/5957/17, провадження №14-37 цс 20. Аналізуючи зміст правовідносин, що складаються на підставі договору оренди землі, права та обов'язки сторін цього договору, слід дійти висновку, що після виконання орендодавцем обов'язку передати орендарю земельну ділянку на стороні орендодавця відбувається концентрація прав вимоги, а на стороні орендаря концентруються зобов'язання виконати ці вимоги. По суті орендар без згоди орендодавця передав право оренди землі іншому орендарю, який створений шляхом виділу з орендаря, який є стороною договору оренди землі. Правова оцінка цих дій орендаря має враховувати наступні приписи законодавства. Стаття 14 Конституції України визначила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У частині першій, п'ятій статті 93 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом. Відповідно до цих нормативних приписів право оренди як речове право може відчужуватись власником земельної ділянки, що полягає у передачі власником іншій особі права бути орендодавцем цієї земельної ділянки замість власника. Таке право бути орендодавцем може продаватись, бути предметом застави, спадщиною, внеском до статутного капіталу. Тобто у випадку, наприклад, внесення права оренди до статутного капіталу, орендодавцем виступатиме особа, яка прийняла це право як вклад у статутний капітал. При цьому не можна вважати обґрунтованим тлумачення цієї норми, яке допускає можливість відчужувати право оренди земельної ділянки не власником, а орендарем цієї земельної ділянки. Адже згідно з договором оренди орендар отримує право володіння і користування земельною ділянкою як річчю, але до нього не переходить речове право на оренду. Навіть обмежене право розпорядитись земельною ділянкою шляхом передачі в суборенду орендар може реалізувати за згодою орендодавця. Як зазначено в частині шостій статті 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Крім того, відповідно до частини другої статті 135 ЗК України продаж земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) може здійснюватися на земельних торгах виключно з ініціативи власників земельної ділянки. У такому разі земельні торги регулюються положеннями цього Кодексу, якщо інше не передбачено законом чи договором з виконавцем земельних торгів. Далі після цієї норми у статті 135 ЗК України поміщена норма про звернення стягнення на у тому числі право оренди, в порядку виконання судових рішень, і ця норма у взаємному зв'язку з попередньою нормою права має розумітись так, що йдеться про стягнення по боргах власника земельної ділянки, а не орендаря-боржника. Право оренди є майновим правом і в розумінні статті 177 ЦК України є об'єктом цивільних прав. Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України оборотоздатність права оренди земельної ділянки як об'єкта цивільних прав визначається з урахуванням викладених вище приписів статей 93, 135 ЗК України - воно може вільно відчужуватися власником земельної ділянки, не вилучене з цивільного обороту, і не обмежене в обороті. Крім того, право оренди є речовим правом орендаря на чуже майно. З цієї точки зору оборотоздатність цього речового права значним чином обмежена нормами ЗК України, Закону України "Про оренду землі" та договором оренди. Елементами речового характеру в зобов'язальних відносинах оренди визнаються право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами; на збереження сили договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (право слідування) ; на передачу майна в суборенду. Відповідно до частини першої статті 25 Закону України "Про оренду землі" орендар земельної ділянки має право: самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; отримувати продукцію і доходи; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Таким чином, належне орендарю на підставі договору оренди право користування земельною ділянкою не може бути ним відчужено, у тому числі передане при виділі на підставі розподільчого балансу особі, яка виділяється. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 вересня 2020 року в справі №291/1009/18 (провадження №61-7068сво19), відступивши від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2020 року у справі 291/1478/18 (провадження №61-21086 св 19), на яку заявник послався у касаційній скарзі. Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що положеннями законодавства у сфері відносин найму (оренди) землі не передбачено право юридичної особи-орендаря на власний розсуд здійснювати розпорядження правом оренди земельної ділянки, крім передачі земельної ділянки у суборенду у випадках, передбачених договором оренди землі, а також переходу такого права до правонаступника юридичної особи-орендаря, у разі його наявності, та за умови, що відбувається припинення юридичної особи, з якою було укладено договір оренди землі, тобто за універсального правонаступництва. Ураховуючи викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли вірного висновку про те, що припинення ПСП "Агрофірма "Світанок" господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованих у позивача земельних ділянок та передача права оренди на них за розподільчим балансом іншій юридичній особі без згоди ОСОБА_1 як орендодавця свідчить про невиконання орендарем обов'язків, передбачених статтею 25 Закону України "Про оренду землі" та умов договорів оренди землі, що є підставою для їх дострокового розірвання. Доводи касаційної скарги про те, що виділ передбачає перехід до новоутвореної юридичної особи згідно з розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи, з якої був здійснений виділ, що свідчить про реорганізацію такої юридичної особи без її припинення, є безпідставними, так як виділ не є різновидом припинення або реорганізації юридичної особи, це один із способів створення юридичної особи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного підприємства "Ружинський край" залишити без задоволення, а рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 29 листопада 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

Описова частина Короткий зміст вимог позовної заяви У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним. Позовна заява мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 травня 1996 року вона успадкувала 1/2 частку жилого будинку на АДРЕСА_1. Згідно з договором дарування від 13 грудня 2000 року вона прийняла в дар 1/2 частку жилого будинку на АДРЕСА_1. Вказувала, що вона є єдиним власником вказаного домоволодіння, отже, і земельної ділянки, необхідної для його обслуговування, яка згідно з погосподарською книгою рахувалася за її матір'ю ОСОБА_3 та відповідно до рішення Крутьківської сільської ради Чорнобаївського району Черкаської області від 20 травня 1996 року №14 мала площу 0,43 га. Зазначала, що відповідач у справі є суміжним землекористувачем, яка у відповідь на численні звернення з приводу неправомірного захоплення частини належної їй земельної ділянки повідомила, що межі земельної ділянки встановлені відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку. Після її неодноразових звернень у різні інстанції їй було надано копію технічної документації, з якої вона дізналась про порушення своїх прав та законних інтересів, оскільки підписи в акті визначення та погодження меж земельної ділянки вчинені не нею. Стверджувала, що вона позбавлена можливості приватизувати належну їй земельну ділянку, а іншого способу захисту порушеного права, ніж у судовому порядку, не існує. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЖ №127948 виданий на ім'я ОСОБА_2, зареєстрований 18 листопада 2008 року в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договір оренди землі №010879701331 та скасувати його державну реєстрацію. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення районного суду мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її права на земельну ділянку, а саме не доведено, що саме відповідачем, як суміжним землекористувачем, порушено межі належної їй земельної ділянки. Районний суд з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, зазначив, що доводи представника позивача про те, що непогодження меж суміжних ділянок є підставою для скасування державного акту на право власності на земельну ділянку відхиляються, оскільки стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є "погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами". Отже, у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документу - акту погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Таке погодження полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акту, а із мотивів відмови (якщо вони озвучені). Таким чином, підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації, а відтак, саме по собі не підписання суміжним користувачем акту погодження меж чи відсутність такого акту не може бути безумовною підставою для скасування державного акту. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції повно та всебічно встановлено обставини справи, надано правильну кваліфікацію спірним правовідносинам та ухвалено обґрунтоване судове рішення про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому апеляційний суд посилався на правові висновки Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-1952сво18) та правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 березня 2019 року у справі №703/183/15-ц (провадження №61-19984св18). Апеляційний суд вказав, що позивач ОСОБА_1, заявляючи вимоги про визнання недійсним та скасування державного акту на право постійного користування на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_2, не надала такого державного акту. В матеріалах справи є державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 листопада 2008 року, який позивач не просила визнати недійсним. Крім того, доказів, що підтверджують правомірність володіння чи користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок на АДРЕСА_1, позивач ОСОБА_1 в суд не надала. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У листопаді 2019 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 18 листопада 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Журавель В. І. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Журавель В. І. від 04 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не забезпечено повне та всебічне з'ясування обставин справи, не надано належної правової оцінки письмовим доказам, які містяться у матеріалах справи, зокрема даних земельних книг про те, що за ОСОБА_2 невідомо звідки взялося 103 сотки присадибної ділянки, що на 10 соток більше, ніж зазначено в погосподарській книзі. Зазначає, що судами неправильно застосовано положення статей 120, 152, 155 ЗК України, оскільки придбаваючи будинок, відповідач могла претендувати лише на ту частину земельної ділянки, яка належала продавцю. Стверджує, що під час виготовлення технічної документації та видачі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_2 не було дотримано вимог пунктів 1.12, 1.13, 1.18 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року за №43, тобто, не встановлено меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та не закріплено її межовими знаками. Посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц, вважає, що погодження меж земельної ділянки із суміжним власником (користувачем) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність. Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 травня 1996 року ОСОБА_1 і ОСОБА_5 стали співвласниками по 1/2 частині жилого будинку в с. Крутьки, Чорнобаївського району Черкаської області (том 1, а. с. 6). Рішенням Крутьківської сільської ради від 20 травня 1996 року №14 ОСОБА_1 відкрито погосподарський номер, залишивши в користуванні 0,125 га згідно зі статтею 67 ЗК України для обслуговування 1/2 частини жилого будинку та згідно зі статтею 73 ЗК України, 0,18 га в тимчасове користування. Цим же рішенням сільської ради ОСОБА_5 згідно зі статтею 67 ЗК України залишено 0,125 га для обслуговування 1/2 частини жилого будинку (том 1, а. с. 9). У довідці Крутьківської сільської ради народних депутатів від 03 березня 1998 року №25 зазначено, що відповідно до погосподарської книги №3 номер 282 за ОСОБА_3 в 1991 році рахувалося 0,25 га, згідно з переобміром 1992 року - 0,42 га, 1993-1995 роках - 0,43 га (а. с. 8). Відповідно до договору дарування від 13 грудня 2000 року, укладеного між ОСОБА_5 і ОСОБА_1, остання стала власником 1/2 частки жилого будинку в АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 7). 20 червня 2008 року було складено акт визначення на погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі. Акт підписаний землекористувачами ОСОБА_6, ОСОБА_7 ОСОБА_1 вказаний акт не підписувала. В акті вказано, що межі не порушено (том 1, а. с. 12). Відповідно до Державного акту про право власності на земельну ділянку від 18 листопада 2008 року серія ЯЖ №127948 ОСОБА_2 є власником 0,9116 га земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Державний акт видано на підставі рішення Крутьківської сільської ради від 12 червня 2008 року №21-8. Приватизована земельна ділянка складається із трьох окремих земельних ділянок. Одна із земельних ділянок межує із земельною ділянкою ОСОБА_1 (том 1, а. с. 13). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Згідно зі статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до статті 43 ЗК України права власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом. Припинення права власності на земельну ділянку або права користування земельною ділянкою чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених статей 27, 28 цього Кодексу. Втручання в діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства. Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених цим Кодексом. Відповідно до частин першої та третьої статті 23 ЗК України (в редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки в постійне користування) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України. Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 126 ЗК України передбачено, що державний акт є документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, надану у власність відповідним рішенням. Частиною 1 статті 79-1 ЗК України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. У частині другій статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її права на земельну ділянку, а саме не доведено, що саме відповідачем, як суміжним землекористувачем, порушено межі належної їй земельної ділянки. З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується та вважає їх обґрунтованими, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що оскаржуваний державний акт на право приватної власності на землю порушує її права на земельну ділянку. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона акт погодження (встановлення) та закріплення в натурі меж не підписувала не заслуговують на увагу з огляду на таке. Погодження меж земельної ділянки є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18). При цьому колегія суддів бере до уваги те, що у акті визначення на погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 20 червня 2008 року зазначено, що межі не порушено. Отже, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою посилання ОСОБА_1, як на підставу для задоволення позову, на непідписання нею акту встановлення меж земельної ділянки, яким визначалися межі земельної ділянки ОСОБА_2, не впливають на правильність вирішення справи. Колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову правильними, такими, що відповідають нормам матеріального права та ухвалені з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), Об'єднаної Палати Касаційного цивільного Суду, викладених у постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18), Верховного Суду, викладених у постановах від 03 червня 2020 року у справі №583/1573/17 (провадження №40025св18), від 10 червня 2020 року у справі №577/2663/17 (провадження №61-37573св18), від 27 березня 2019 року у справі №703/183/15-ц (провадження №61-19984св18)та ін. З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам процесуального права, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягають. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 вересня 2021 року м. Київ справа №569/4789/19 провадження №61-10786св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року в складі судді Тимощука О. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року Акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що Закрите акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - ЗАТ КБ "Приват Банк "), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - ПАТ КБ "Приват Банк "), а у подальшому - на АТ КБ "Приват Банк", та ОСОБА_1 07 грудня 2007 року уклали договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 277 750 грн зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 07 грудня 2037 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між АТ КБ "Приват Банк" і ОСОБА_2. Позичальник не виконав належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, тому станом на 15 лютого 2019 року утворилася заборгованість у розмірі 947 135,95 грн. Вказувало, що законодавством не передбачено обов'язку кредитора вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості. Кредитодавець на свій розсуд може вимагати від позичальника повернення будь-якої частини заборгованості за кредитом. На підставі викладеного, АТ КБ "Приват Банк" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за кредитом (тілом кредиту) у розмірі 274 314,83 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ПАТ КБ "Приват Банк" передало права вимоги за кредитним договором Державній іпотечній установі, а доказів зворотного відступлення права вимоги суду не надано. Разом з тим, у матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи на заяву співвласника предмета іпотеки, яким повідомлено інформацію про наявний борг позичальника та підтверджено облік кредиту саме за цією Установою. Постановою Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року, записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення права вимоги замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "Приват Банк" на Державну іпотечну установу. Умовами договору відступлення передбачено, що набрання чинності зворотного відступлення відбувається на наступний робочий день з дня отримання банком вимоги від Державної іпотечної установи. Проте позивач не надав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу позивача вимоги зворотного викупу прав вимоги. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що повідомлення про відступлення прав вимоги Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року, виписку по рахункам за кредитним договором позивач додав лише до апеляційної скарги, проте не зазначив поважних причин, що об'єктивно не залежали від нього, які зумовили неподання цих доказів до суду першої інстанції, тому апеляційним судом такі докази не приймаються, оскільки судом першої інстанції вони не досліджувались. Крім того, вказані копії документів не засвідчено належним чином в порядку, встановленому чинним законодавством. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі АТ КБ "Приват Банк" просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі банк посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, АТ КБ "Приват Банк" у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі №910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі №906/1174/18. Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга також мотивована наявністю в договорі відступлення умов про те, що вразі прострочення позичальником сплати чергових платежів, Державна іпотечна установа зобов'язана надіслати в банк вимогу зворотного відступлення права вимоги. У зв'язку з тим, що відбулася подія, передбачена пунктом 2.3.1 договору відступлення права вимоги - прострочення позичальником сплати чергового платежу за іпотечним кредитом та відсотків, то відбулося зворотнє відступлення права вимоги за цим договором на підставі повідомлення (вимоги) Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року. Отже, АТ КБ "Приват Банк" є належним позивачем у цій справі. Надіслання Державною іпотечною установою на адресу позивача вимоги після настання подій, передбачених пунктом 2.3 договору відступлення права вимоги, є безумовним зворотнім відступленням права вимоги на користь позивача. Виконання сторонами взаємних прав та обов'язків, передбачених при зворотному відступленні права вимоги, ніяким чином не впливають на сам факт настання такої передачі і відновлення права вимоги у первісного кредитора. У матеріалах справі містяться докази наявності заборгованості відповідача за іпотечним договором. Позивач надав усі належні та допустимі докази, тому суди безпідставно відмовили у задоволенні позову. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду АТ КБ "Приват Банк" 20 липня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ЗАТ КБ "Приват Банк", назву якого змінено на ПАТ КБ "Приват Банк", а у подальшому - на АТ КБ "Приват Банк", та ОСОБА_1 07 грудня 2007 року уклали договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 277 750 грн зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 07 грудня 2037 року. Відповідно до пункту 3.1 договору про іпотечний кредит виконання позичальником зобов'язання за цим договором забезпечено: іпотекою нерухомого майна житлового призначення - квартирою АДРЕСА _1, та договором поруки, укладеним з ОСОБА_2. Відповідно до договору поруки від 07 грудня 2007 року ОСОБА_2 зобов'язалася відповідати перед ЗАТ КБ "Приват Банк" солідарно у повному обсязі за своєчасне виконання ОСОБА_1 усіх його зобов'язань за договором про іпотечний кредит та додатковими угодами до нього. ПАТ КБ "Приват Банк" і Державна іпотечна установа 20 лютого 2008 року уклали договір відступлення прав вимоги. Згідно з пунктом 1.1 договору відступлення прав вимоги ПАТ КБ "Приват Банк" передає, а Державна іпотечна установа приймає всі права та вимоги за договором, указаним у додатку №1 до нього. Державна іпотечна установа передає, а ПАТ КБ "Приват Банк" приймає всі права вимоги за договорами, вказаними у вимозі зворотного відступлення прав вимоги (пункт 1.3 договору відступлення прав вимоги). У пункті 2.1 договору відступлення прав вимоги визначено, що пункт 1.1 цього договору набирає чинності з моменту підписання сторонами цього договору, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. У пункті 2.2 договору відступлення прав вимоги сторони цього правочину погодили, що пункт 1.3 цього договору (зворотне відступлення прав вимоги) набирає чинності на наступний робочий день з дня отримання від Державної іпотечної установи вимоги. Порядок здійснення зворотного відступлення прав вимоги передбачено розділом 4 договору відступлення прав вимоги. Пунктом 4.2 договору відступлення прав вимоги встановлено, що при зворотному відступленні права вимоги, не пізніше наступного робочого дня з дня надходження коштів від ПАТ КБ "Приват Банк" на рахунок Державної іпотечної установи, вказаний у вимозі, на виконання пункту 5.3 цього договору зазначена Установа передає, а банк приймає: оригінали договорів, вказаних у додатку №1 до цього договору; виписку про стан заборгованості позичальника, завірену підписом керівника, головного бухгалтера і печаткою банку, документи, які складають кредитну справу позичальника та інші документи, у тому числі документи, які були передані Установі згідно з актом приймання-передачі, який банк і Установа склали та підписали 12 лютого 2008 року при укладенні договору. Передача зазначених документів, здійснюється згідно з актом приймання-передачі, який сторони складають та підписують за встановленою формою. Згідно з пунктом 4.3 договору відступлення прав вимоги не пізніше наступного робочого дня з дня надходження коштів від ПАТ КБ "Приват Банк" на рахунок Державної іпотечної установи, вказаний у вимозі, на виконання пункту 5.3 цього договору зазначена Установа здійснює заходи щодо внесення відповідних змін до Державного реєстру іпотек. Відповідна виписка з Державного реєстру іпотек надсилається Установою на адреси банку рекомендованим листом. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення прав вимог замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "Приват Банк" на Державну іпотечну установу. Встановлено, що позивач не подав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу банка вимоги зворотного викупу прав вимоги. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що ПАТ КБ "Приват Банк" передало право вимоги за кредитним договором Державній іпотечній установі, яке стало новим кредитором у спірних зобов'язаннях. Позивач не подав до суду належних та допустимих доказів у визначеному процесуальному законом порядку доказів зворотного відступлення права вимоги. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що такі докази позивач додав лише до апеляційної скарги, проте не зазначив поважних причин, що об'єктивно не залежали від нього, які зумовили неподання цих доказів до суду першої інстанції, тому апеляційним судом такі докази не приймаються, оскільки судом першої інстанції вони не досліджувались. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Встановлено, що відповідно до договору відступлення прав вимоги від 20 лютого 2008 року ПАТ КБ "Приват Банк" передало Державній іпотечній установі право вимоги за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення прав вимог замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "Приват Банк" на Державну іпотечну установу. Звертаючись до суду з позовом, банк вказував, що він є кредитором у спірних зобов'язаннях та має право на стягнення кредитної заборгованості. За змістом частин першої, третьої та четвертої статті 12 ЦПІК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно з частиною другою статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга та четверта статті 83 ЦПК України). Встановлено, що позивач не подав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу банка вимоги зворотного викупу прав вимоги. При цьому, за наявності у матеріалах справи обґрунтованих заперечень представника відповідача щодо права банку на звернення до суду з цим позовом, представник позивача неодноразово подавав до місцевого суду заяви про розгляд справи без його участі та за наявними у справі доказами, проти заочного розгляду справи не заперечував. Так, представник відповідача скористався своїм правом на подання пояснень щодо позовної заяви у суді першої інстанції, а також надав докази на підтвердження цих обставин, зокрема інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, копію договору відступлення права вимоги, лист (повідомлення) Державної іпотечної установи, а також докази направлення вищевказаних пояснень позивачу. При цьому у наданому відповідачем до суду листі (повідомленні) від 27 лютого 2013 року Державна іпотечна установа зазначає, що саме вона набула всі права вимоги за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ "Приват Банк" і ОСОБА_1, та забезпечувальними правочинами за цим кредитним договором, що підтверджується договором відступлення прав вимоги від 12 лютого 2008 року. Починаючи з 12 лютого 2008 року Державна іпотечна установа є єдиним кредитором та іпотекодержателем у спірних зобов'язаннях. Враховуючи отриману інформацію стосовно намірів ПАТ КБ "Приват Банк" щодо стягнення заборгованості за кредитним договором від 07 грудня 2007 року у судовому порядку, Державна іпотечна установа повідомила про відсутність таких рішень кредитора та іпотекодержателя, яким є вказана Установа. Крім того, повідомлено, що у разі отримання від ПАТ КБ "Приват Банк" інформації стосовно наявності підстав вважати іпотечний кредит "нестандартним", Державна іпотечна установа має здійснити зворотне відступлення права на вищевказаний кредит та іпотечний договір. Проте, представник позивача на надав відповідь на вказане вище пояснення представника відповідача, а також не подав доказів на спростування викладених у цьому поясненні обставин. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №299/957/14-ц (провадження №61-5660св20). Таким чином, суд першої інстанції правильно вирішив спір за наявними у справі матеріалами та дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами свого права на стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №509/4286/16-ц (провадження №61-2393св21), від 16 червня 2021 року у справі №127/28684/18 (провадження №61-17068св19). Встановлено, що представник позивача додав до апеляційної скарги повідомлення про відступлення прав вимоги Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року та виписку по рахункам за кредитним договором, проте не зазначив поважних причин неподання таких доказів до суду першої інстанції, які об'єктивно не залежали від нього. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №756/1529/15-ц (провадження №14-242цс18) зроблено висновок, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції. Принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (рішення Європейського суду з прав людини в справі "Гусєв проти України" від 14 січня 2021 року). При цьому апеляційний суд в ухваленому судовому рішенні мотивував свій висновок про відсутність правових підстав для прийняття та дослідження наданих представником позивача нових доказів. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що позивач не довів у межах вимог процесуального закону свого права на звернення до суду з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1, право вимоги за яким передано Державній іпотечній установі відповідно до договору відступлення прав вимоги від 20 лютого 2008 року. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі №910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі №906/1174/18, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать висновкам касаційного суду, на які містяться вказівки у касаційній скарзі. Також правовідносини у зазначених як приклади справах та у справі, яка переглядається, не є подібними. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №910/7038/17, на яку посилається банк у касаційній скарзі, дочірнє підприємство звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, укладеного між двома товариствами з обмеженою відповідальністю. Під час розгляду справи №910/7038/17 суди встановили, що умовами договорів поставки, щодо яких відбулося відступлення права вимоги, визначено можливість відступлення права вимоги та (або) переведення боргу однією із сторін до інших осіб виключно за умови письмового погодження цього з усіма сторонами (з іншою стороною). Суди у справі №910/7038/17 дійшли висновку, що вчинені дії відповідачів з укладення спірного договору відступлення права вимоги без письмової згоди позивача порушили суб'єктивні права та законні інтереси останнього і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду з вимогою про визнання недійсним такого договору. Належні докази, які підтверджують надання позивачем такої згоди відповідачам, у матеріалах справи відсутні. Предметом вимог двох товариств з обмеженою відповідальністю та приватного підприємства до публічного акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та компанії у справі №910/2489/17, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, є визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договору про передачу прав на заставлене майно, договору цесії та договору про уступку права вимоги за договорами застави, іпотеки та поруки. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі №910/2489/17 дійшов висновку, що суди не дослідили умови договору та не мотивували свої висновки про те, що оспорюваний договір про відступлення прав вимоги за своєю правовою природою є саме договором факторингу, а не оплатним договором відступлення права вимоги. Також касаційний суд у справі №910/2489/17 зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано жодної оцінки тому, яким чином оспорювані правочини порушують права та законні інтереси позивачів, не встановлено та не обґрунтовано, в чому полягає таке порушення (або оспорювання) прав і охоронюваних законом інтересів у спірних правовідносинах. Приватний вищий навчальний заклад у справі №906/1174/18 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства, приватної юридичної фірми, приватного нотаріуса про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі №906/1174/18 дійшов висновку, що суди не дослідили умови спірного договору, не надали оцінки тій обставині, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за спірним договором шляхом купівлі-продажу, перевищував ціну її відступлення, та не перевірили пояснення позивача, що за спірним договором центр юридичної допомоги як новий кредитор фактично набув право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором. Також касаційний суд у справі №906/1174/18 зазначив, що, не проаналізувавши всі умови договору та обставини справи, суди попередніх інстанцій не встановили мети укладення цього договору з урахуванням тієї обставини, що спірний договір було укладено на стадії ліквідації банку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі №910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі №906/1174/18, які були прийняті у межах господарської юрисдикції, не вирішувалося питання щодо дослідження апеляційним судом доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції. Таким чином, встановлені фактичні обставини у справах №910/7038/17, №910/2489/17, №906/1174/18 та у цій справі є відмінними. Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди не дослідили належним чином всі зібрані у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відбулася подія передбачена пунктом 2.3.1 договору відступлення права вимоги - прострочення позичальником сплати чергового платежу за іпотечним кредитом та відсотків, тому відбулося зворотнє відступлення права вимоги за цим договором на підставі повідомлення (вимоги) Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року, оскільки позивач не подав до суду першої інстанції доказів на підтвердження цих обставин, а також не зазначив в апеляційному суді обставин неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Доводи касаційної скарги, що виконання сторонами взаємних прав та обов'язків, передбачених при зворотному відступленні права вимоги, ніяким чином не впливають на сам факт настання такої передачі і відновлення права вимоги у первісного кредитора, не заслуговують на увагу, оскільки у пункті 2.2 договору відступлення прав вимоги сторони цього правочину погодили, що пункт 1.3 цього договору (зворотне відступлення прав вимоги) набирає чинності на наступний робочий день з дня отримання від Державної іпотечної установи вимоги. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 травня 2021 року м. Київ справа №688/3546/19 провадження №61-5975св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В., (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальності "Лотівка Еліт", відповідачі: ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" на постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 березня 2020 року в складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст заявлених вимог У вересні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальностю "Лотівка Еліт" (далі - ТОВ "Лотівка Еліт ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Єлисейські поля" (далі - ТОВ "Єлисейські поля "), треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області), в якому просило визнати недійсними договори оренди землі площею 1,2820 га з кадастровим номером 6825585800:04:005:0193 та площею 1,1980 га з кадастровим номером 6825585800:04:005:0269, укладені між ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля", скасувати записи про речове право від 18 березня 2019 року №30876598 та №30880228, здійснені на підставі цих договорів державним реєстратором Корчицької сільської ради Шепетівського району Хмельницької області, та розподілити судові витрати. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що за договором оренди землі від 05 листопада 2011 року ОСОБА_1 передав товариству в користування земельні ділянки, загальною площею 2,4820 га з яких: площею 1,280 га з кадастровим номером 6825585800:04:005:0193 та площею 1,1980 з кадастровим номером 6825585800:04:005:0269, розташованих на території Плесенської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області, строком на 10 років. У період дії цього договору ОСОБА_1 уклав з ТОВ "Єлисейські поля" інші договори оренди цих самих земельних ділянок, після чого ТОВ "Єлисейські поля" зареєструвало право оренди земельних ділянок у Державному реєстрі речових прав. Посилаючись на те, що існування вказаних договорів оренди земельних ділянок, укладених між відповідачами 18 березня 2019 року, порушує права позивача, як орендаря та землекористувача цих земельних ділянок, ТОВ "Лотівка Еліт" просило суд визнати договори оренди земельних ділянок, укладені між ТОВ "Єлисейські поля" та ОСОБА_1, недійсними та скасувати реєстрацію їх права оренди. Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 07 жовтня 2019 року відкрито провадження в справі та призначено її розгляд за правилами загального позовного провадження у підготовчому засіданні. У січні 2019 року ТОВ "Лотівка Еліт" звернулося до суду із заявою про закриття провадження у справі у зв'язку із відмовою від позову внаслідок задоволенням відповідачами позовних вимог після відкриття провадження у справі шляхом розірвання відповідачами оспорюваних договорів та припинення записів про речове право. Просило прийняти відмову від позову, стягнути з відповідачів судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 7 684, 00 грн та витрати на правову допомогу розмірі 9031,50 грн. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2020 року прийнято відмову представника позивача ТОВ "Лотівка Еліт" -адвоката Ткача В. В. від позовних вимог до ОСОБА_1, ТОВ "Єлисейські поля", треті особи: Корчицька сільська рада Шепетівського району Хмельницької області, ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області, про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування записів про право. Провадження у справі закрито. Стягнено з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" на користь ТОВ "Лотівка Еліт" з кожного по 3 842, 00 грн судових витрат по сплаті судового збору та по 4515,75 грн витрат на професійну правничу допомогу. Ухвала суду мотивована тим, що у зв'язку з відмовою позивача від позову з мотивів задоволення його вимог відповідачами після пред'явлення цього позову з останніх на користь позивача підлягають відшкодуванню понесені ним судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, ТОВ "Єлисейські поля" оскаржило її у вказаній частині в апеляційному порядку. Ухвала суду першої інстанції у частині прийняття відмови від позову та закриття провадження у справі не оскаржувалася, а тому в апеляційному порядку не переглядалася. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 березня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Єлисейські поля" задоволено. Ухвалу Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2020 року в частині стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні заяви ТОВ "Лотівка Еліт" про стягнення з ОСОБА_1 та ТОВ "Єлисейські поля" судового збору в розмірі 3 842,00 грн та витрат на правову допомогу в розмірі 4 515,75 грн з кожного відмовлено. Повернуто ТОВ "Лотівка Еліт" з державного бюджету 3 842,00 грн сплаченого судового збору. В решті ухвалу суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що дострокове розірвання оспорюваних договорів та внесення записів до реєстру про припинення речового права ТОВ "Єлисейські поля" на спірні земельні ділянки не свідчить про задоволення відповідачами пред'явлених позивачем вимог про визнання недійсними договорів оренди землі, а тому відсутні підстави для покладення на відповідачів обов'язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати по оплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з відмовою від позову. Оскільки позивач відмовився від позову, то відповідно до частини першої статті 142 ЦПК України, частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір" на його користь підлягає стягненню з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого ним у розмірі 3 842,00 грн при поданні позову. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2020 року, ТОВ "Лотівка Еліт" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що дострокове розірвання договору оренди та внесення записів до реєстру про припинення речового права ТОВ "Єлисейські поля" на земельні ділянки не свідчить про добровільне задоволення відповідачами позовних вимог про визнання договору оренди недійсним після їх пред'явлення, оскільки суд не врахував, що позивач у процесі розгляду справи подав до суду саме заяву про не підтримання своїх позовних вимог шляхом подання заяви про відмову від позову на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України внаслідок їх задоволення відповідачами після пред'явлення позову. Також суд не врахував, що внаслідок звернення до суду за захистом свого порушеного права позивач через добровільне виконання відповідачами вимог позову повинен нести ще витрати на сплату судового збору та правову допомогу, яких би не було, якщо відповідачі свідомо не порушили б право позивача і не здійснили подвійної реєстрації права оренди земельних ділянок. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У травні 2020 року представник ТОВ "Єлисейські поля" - адвокат Макаренко І. Я. подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що касаційна скарга є безпідставною та необґрунтованою, а оскаржуване судове рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У травні 2020 року представник ТОВ "Єлисейські поля" - адвокат Грицик А. В. подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що касаційна скарга та додані до неї документи не засвідчують прав адвоката Ткача В. В. на підписання та подання касаційної скарги, оскільки до матеріалів справи не долучено договір про надання правничої допомоги. Стверджує, що постанова апеляційного суду, якою скасована ухвала суду першої інстанції лише в частині розподілу судових витрат та прийнято в цій частині нове рішення - касаційному оскарженню не підлягає. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду та апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Пунктом 4 частини першої статті 255 ЦПК України визначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету (частина друга статті 255 ЦПК України). Статтею 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частиною першою статті 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. Частиною третьою статті 142 ЦПК України визначено, що у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Подаючи у січні 2020 року до суду заяву про відмову від позову, ТОВ "Лотівка Еліт" посилалось на те, що 02 січня 2020 року між відповідачами укладено додаткові угоди про розірвання оспорюваних договорів оренди землі, які є предметом пред'явленого позову, а тому на підставі частини третьої статті 142 ЦПК України, частин першої, третьої статті 206 ЦПК України, пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України просило суд закрити провадження у справі та стягнути на свою користь з ТОВ "Єлисейські поля" і ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 684,00 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 9 031,50 грн. Разом з тим, розірвання договорів оренди земельної ділянки шляхом укладання між сторонами додаткових угод за своєю суттю є цивільно-правовими угодами, а не процесуальною дією, яка передбачає задоволення позовних вимог відповідачами після пред'явлення позову у розумінні положень цивільного процесуального законодавства України. Розірвання договору не є тотожним за змістом та наслідками з тими, що настають унаслідок визнання договору недійсним, а тому у разі заявлення у справі вимог щодо визнання недійсності правочину будь-хто із відповідачів може лише визнати ці вимоги повністю або частково, але задовольнити такі вимоги відповідачі не можуть. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в частині стягнення судового збору та повернення на користь позивача з державного бюджету 50% судового збору, сплаченого ним при поданні позовної заяви, що становить 3 842,00 грн. Суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що досягнення відповідачами згоди про розірвання договору, після пред'явлення позову про визнання цього договору недійсним, не є добровільним задоволенням вимог позивача відповідачами, а тому відсутні підстави для покладення обов'язку на сторону відповідача по відшкодуванню усіх витрат, понесених позивачем у справі відповідно до положень частини третьої статті 142 ЦПК України. Такий висновок узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі №688/3712/19 (провадження №61-6211св20), від 08 липня 2020 року у справі №688/3320/19-ц (провадження №61-6830св20), від 24 липня 2020 року у справі №688/3361/19 (провадження №61-6828св20), від 09 липня 2020 року у справі №688/3556/19-ц (провадження №61-7919 св 20); від 23 липня 2020 року у справі №688/3708/19 (провадження №61-6758 св 20), від 11 січня 2021 року у справі №688/3359/19 (провадження №61-6973св20). Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до неправильного тлумачення норм процесуального права. Верховний Суд вважає безпідставними доводи відзиву представника ТОВ "Єлисейські поля" Грицика А. В. на касаційну скаргу про необхідність закриття касаційного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки повноваження Ткача В. В. на підписання касаційної скарги від імені ТОВ "Лотівка Еліт" належним чином посвідчені (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, ордер на надання правничої (правової) допомоги), які перевірялися при відкритті касаційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 жовтня 2021 року м. Київ справа №728/2047/19 провадження №61-18876св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод", розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Скрипки А. А., Харечко Л. К., у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод" (далі - ТОВ "Ланагропрод"),про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Позов мотивовано тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 10 лютого 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Орієнтовний розмір земельної ділянки 29,00 га, цільове призначення - для ведення фермерського господарства. 22 лютого 2016 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області видано наказ №25-2511/14-16-сг "Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. На виконання наказу від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 04 березня 2016 року був укладений договір оренди землі згідно якого ОСОБА_1 передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Право оренди за вказаним договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 квітня 2016 року. В червні 2016 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції від 21 вересня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними (недійсними) наказів частково задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 04 березня 2016 року, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки загальною площею 25,4960 га, кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області у зв'язку з чим скасований запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У грудні 2016 року рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року було виконане, ОСОБА_1 був позбавлений права на оренду вказаної вище земельної ділянки. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №728/1554/16-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову в задоволенні позову залишено без змін. З метою захисту порушеного права оренди ОСОБА_1 звернувся в порядку статті 444 ЦПК України до Бахмацького районного суду Чернігівської області з заявою про поворот виконання рішення суду у справі №728/1554/16-ц. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року в задоволенні заяви про поворот виконання рішення в частині поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц запису №4233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 було відмовлено. Бахмацький районний суд Чернігівської області в мотивувальній частині ухвали від 05 серпня 2019 року зазначив, що у зв'язку з скасуванням незаконного судового рішення Апеляційного суду Чернігівської області про визнання недійсним договору оренди землі від 04 березня 2016 року, на підставі якого було скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №14233275 про реєстрацію права ОСОБА_1 на оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, дія договору оренди згідно припису статті 204 ЦК України, в якій викладений принцип презумпції правомірності правочину, підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Позивач вказує, що поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого запису №14233275 виявилося неможливим, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 була поділена на 13 земельних ділянок за результатами розроблених проектів землеустрою про відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства громадянам, серед яких є ОСОБА_2. Зокрема, наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. На підставі договору оренди землі від 02 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "Ланагропрод", 27 червня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис про реєстрацію права оренди строком на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га. Позивач зазначав, що оскільки його право на оренду земельної ділянки загальною площею 25,4960 га не припинилося, наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг порушує пріоритетне право орендаря на володіння та користування вказаною земельною ділянкою. Таким чином, для відновлення права ОСОБА_1, яке існувало до порушення, тобто повернення до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушено право (ухвалення Апеляційним судом Чернігівської області 07 листопада 2016 року рішення у справі №728/1554/16-ц), необхідно визнати недійсними, прийняті після 07 листопада 2016 року органом державної влади акти та скасувати вчинені на підставі цих актів записи про державну реєстрацію прав, які стосуються земельної ділянки площею 25,4960 га. Позивач просив:

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року у складі судді Пархоменка П. І. позов задоволено частково. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність"; Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0572 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23176925, зроблений 31 жовтня 2017 року о 11:52:06 год про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; В частині вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №26876107, зробленого 27 червня 2018 року о 09:49:39 год про реєстрацію права оренди строком на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) за ФГ "Ланагропрод" відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що іншим способом, ніж шляхом оскарження та скасування чинності заходів щодо поділу земельної ділянки, порушене право оренди позивача захистити та відновити неможливо і обраний позивачем спосіб захисту передбачений цивільним законодавством. Встановлені у судовому засіданні обставини у своїй сукупності свідчать про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині визнання недійсним наказу, згідно з яким було затверджено документацію із землеустрою, скасування державної реєстрації та кадастрового номеру земельної ділянки і скасування запису державного реєстратора про реєстрацію права приватної власності на земельну ділянку. При цьому, суд вважав, що відновлення порушеного права позивача шляхом задоволення вищевказаних вимог не позбавлятиме ОСОБА_2 передбаченого законом права на отримання у власність іншої земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Також суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права оренди ТОВ "Ланагропрод", оскільки, не дивлячись на те, що скасування впливатиме на права та обов'язки товариства, як орендаря, воно було визначене позивачем як третя особа, а не відповідач, і клопотання про залучення товариства до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_1 не заявляв. Додатковим рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року зобов'язано Управління Державної казначейської служби України у Бахмацькому районі Чернігівської області повернути ОСОБА_1 сплачені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 073,60 грн; стягнуто з ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн з кожного. Додаткове рішення мотивовано тим, що 22 липня 2020 року при ухваленні рішення суду не було вирішено питання про судові витрати. Судом враховано, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, відповідно він звільнений від сплати судового збору, проте помилково сплатив судовий збір при поданні позовної заяви, що є підставою для повернення судового збору. Також суддійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку із частковим задоволенням позовних вимог. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог. Додаткове рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року скасовано. Відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", скасування у Державному земельному кадастрі України державної реєстрації та кадастрового номера 7420387500:08:000:0572 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасуванні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23176925, який вчинений 31 жовтня 2017 року о 11:52:06 год про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. В іншій частині рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року залишено без змін. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про ухвалення додаткового судового РІШЕННЯ: Компенсовано ОСОБА_2 сплачений нею за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 4 610,40 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, він заснував фермерське господарство "Давидок" (далі - ФГ "Давидок "), а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Разом із тим, звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи його позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не вказує, що діє в інтересах юридичної особи - ФГ "Давидок", засновником якого він є. Апеляційний суд зазначив, що у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити рішення та додаткове рішення суду першої інстанції в силі. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Бахмацького районного суду Чернігівської області. 21 січня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17. Крім того, заявник стверджує, що вказаний позов пред'явлено до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2, яка стала набувачем частини майна у зв'язку із порушенням його прав (попереднього набувача), тобто у ОСОБА_2 виникло право власності на спірну земельну ділянку внаслідок непослідовних дій держави, після виникнення у нього права оренди. Заявник вказує, що апеляційний суд помилково здійснив мотивування судового рішення, пославшись на те, що з дати реєстрації фермерського господарства обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а отже, саме воно мало заявити позов. Апеляційний суд не врахував, що право оренди на спірну земельну ділянку у нього виникло 22 лютого 2016 року. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року вказаний договір оренди було визнано недійсним, тобто він був позбавлений права оренди вказаної земельної ділянки, а ФГ "Давидок" було створено лише 09 серпня 2018 року, вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду земельних ділянках. Зазначає, що оскільки на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства не відбувся. Вказує, що тільки після припинення права ОСОБА_2 та інших осіб на земельні ділянки, які утворилися після поділу переданої йому земельної ділянки в оренду, згідно з договором оренди від 04 березня 2016 року, постане питання можливості права на її використання ФГ "Давидок" чи іншим фермерським господарством, яке буде створено для забезпечення її цільового використання. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області надіслало відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального і процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що 07 грудня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель резерву на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 46). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 16 січня 2016 року №25-562/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, за цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (т. 1 а. с. 47). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 14). 02 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років орієнтовною площею 29 га, в тому числі ріллі 29 га для ведення фермерського господарства із земель державної власності Рубанської сільської ради Бахмацького району (т. 1 а. с. 48). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району, орієнтовний розмір земельної ділянки 29,00 га, за цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, а наказом від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг затверджено проект землеустрою і надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району (т. 1 а. с. 49, 50). 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (орендодавець) і ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) загальною площею 25,4960 га, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, строк дії договору - 7 років (т. 1 а. с. 24, 25). У подальшому зазначені накази ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року і від 22 лютого 2016 року та договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 були предметом судового спору за позовом ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року було скасовано рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3, яким визнано недійсним договір оренди землі, який укладений 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 25,4960 га з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасовано запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на зазначену земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Стаття 1 Закону України "Про фермерське господарство" визначає, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Відповідно до статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою. За змістом статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Системний аналіз вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" дає підстави для висновку, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Такі ж за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18) та від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження №14-385цс19). Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Аналогічний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №676/1668/16-ц (провадження №61-867св20). Після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Вказана правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18) зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Суд апеляційної інстанції встановив, що після укладення договору оренди від 04 березня 2016 року та його державної реєстрації позивач заснував ФГ "Давидок", яке зареєстроване як юридична особа 09 серпня 2018 року. Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував на порушення його права, як фізичної особи, не зазначаючи ФГ "Давидок" позивачем по справі та відповідно не посилаючись у позовній заяві, що він діє в інтересах юридичної особи, засновником якої він є. Оскільки діяльність ФГ "Давидок" не припинилась, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду з цим позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Такі ж висновки зробив Верховний Суд 08 вересня 2021 року у постановах в аналогічних справах №728/2558/19 (провадження №61-18853св20), №728/1983/19 (провадження №61-745св21), 23 вересня 2021 року у постанові в справі №728/2557/19 (провадження №61-2132св21). Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17, оскільки установлені у цих справах обставини, які формують зміст правовідносин є іншими у порівнянні зі справою, яка переглядається. За установлених у цих справах обставин, спірні ділянки передавались орендарю як фізичній особі в оренду вже після раніше створеного фермерського господарства. На відміну від установлених у вказаних справах обставин, у справі, яка переглядається спірна земельна ділянка виділялась та передавалась в оренду позивачу саме для створення фермерського господарства, яке він заснував з цією метою - ФГ "Давидок", та яке, в свою чергу, з дня державної реєстрації набуло прав та обов'язків землекористувача щодо цієї земельної ділянки, а отже стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Висновки апеляційного суду у даній справі, з урахуванням установлених у ній обставин відповідають висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16 (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16 (провадження №14? 262цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14 (провадження №14-282цс18), від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 (провадження №14-520цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17 (провадження №14-495цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16 (провадження №14-407цс18). Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" зазначав, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Закриття провадження у справі можливе лише за умови, якщо РІШЕННЯ: що набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто співпадають сторони, предмет і підстави позовів. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При визначенні підстави позову як елементу його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права. Отже, відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності. Закриття провадження у справі - це одна з форм закінчення розгляду цивільної справи без винесення рішення суду у зв'язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов'язує неможливість подальшого судового розгляду справи. У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №320/9224/17 (провадження №14-225цс19) зазначено, що: "згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц (провадження №14-58цс18) зазначено, що: "необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції 2004 року) зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору". У серпні 2009 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: виконавчий комітет Київської районної в місті Харкові ради, Харківська міська рада, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, знесення самочинного будівництва та встановлення нового паркану. Посилались на те, що ОСОБА_1 встановила шиферний паркан на відстані 1,6 м від вікон їх будинку за адресою: АДРЕСА_1, висотою 2,2 м, чим порушила можливість підтримувати будинок у необхідному санітарно-технічному стані, просили поновити їх порушене право шляхом знесення шиферного паркану (цивільна справа №2018/2-213/12/09). У березні 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5, Харківської міської ради про визначення порядку користування земельною ділянкою відповідно до ідеальних часток співвласників. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що рішенням Київського районного військового комісаріату м. Харкова від 23 червня 1955 року №16 за домоволодінням АДРЕСА_1 закріплена земельна ділянка площею 928 кв. м. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 06 квітня 1977 року укладена мирова угода у цивільній справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, за зустрічним позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визначення порядку користування домоволодінням та земельною ділянкою, визначений порядок користування житловими будинками та земельною ділянкою. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що порядок користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, повинен бути визначений на законних підставах, бо згода про порядок користування між співвласниками не досягнута. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визначено порядок користування земельною ділянкою в домоволодінні АДРЕСА_1, а саме: виділено ОСОБА_5 на належні йому 37/100 часток в користування земельну ділянку площею 231 кв. м; ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 63/100 частки надано в користування земельну ділянка площею 394 кв. м. Визначено, що границя між земельними ділянками проходить в такий спосіб: на відстані 5,20 м від домоволодіння АДРЕСА_3 відрізок довжиною 11 м; поворот праворуч відрізок довжиною 3,5 м; поворот ліворуч відрізок довжиною 8,75 м до кута ганку літ. "а1"; по зовнішній стіні ганку літ. "а1" та прибудови літ. "а"; поворот ліворуч відрізок довжиною 10 м, що проходить по зовнішній стіні прибудови літ. "а", житлового будинку літ. "А-1", душу літ. "М " та розділяє сторону з домоволодінням АДРЕСА_3 на відрізки 30,05 м та 12,85 м. Для обслуговування зовнішніх стін прибудови літ. "а", ганку літ. "а1", житлового будинку літ. "А-1", душу літ. "М", що знаходяться в користуванні ОСОБА_5, запропоновано встановити земельний сервітут. Земельну ділянку біля споруд запропоновано передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2. При цьому визначено, що ОСОБА_5 має право використовувати цю земельну ділянку для обслуговування зовнішніх стін. Відповідно до запропонованого варіанту користування земельною ділянкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають влаштувати окремий в'їзд (т.1, а. с. 70-72). Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволено частково рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2012 року скасоване, позовні вимоги ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволені частково. Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 знести шиферний паркан з північної сторони будинку літ. А-1, висотою 2.2 м. В іншій частині позову ОСОБА_5, ОСОБА_6 відмовлено (т.1, а. с. 75-76). Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року задоволена заява ОСОБА_1, ОСОБА_2: прийнята відмова ОСОБА_1, ОСОБА_2 від зустрічного позову до ОСОБА_5, Харківської міської ради про визнання порядку користування земельною ділянкою. Провадження у справі за зустрічним позовом закрито (т. 1, а. с. 73-74). У зазначеному цивільному позові поданому у січні 2019 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд поновити їх порушене право на користування сумісною земельною ділянкою та виходу до двору через ворота, замість яких побудований гараж, шляхом зобов'язання відповідача знести паркан та гараж, та привести земельну ділянку в стан придатний для використання відповідно до її цільового призначення, що полягає у вільному проході на подвір'я, користуванні воротами та земельною ділянкою (т.1, а. с. 2-4). Позовна заява мотивована тим, що у листопаді 2018 року відповідач ОСОБА_3 здійснила самочинне будівництво паркану та гаражу, що перешкоджає позивачам вільно користуватись спільною земельною ділянкою та позбавило позивачів можливості вільного входу у двір через відсутність воріт. Позивач окрім будівництва паркану, на спільній земельній ділянці здійснила без відповідного дозволу будівництво гаражу, чим зменшила земельну ділянку спільного користування на 20 кв. м. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що із зазначеним позовом позивач звернувся з вимогою зобов'язати відповідача знести паркан та гараж. Оскільки перевірка обставин будівництва паркану та гаражу буде здійснюватися під час розгляду цивільної справи №640/374/19, і при розгляді цивільної справи №2018/2-313/12/09, відповідно, не здійснювалася, цивільні справи №640/374/19 та №2018/2-213/12/09 мають різні предмет та підстави позовів. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки рішенню апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року, яке ухвалено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є безпідставними, оскільки позови вважаються тотожними тоді, коли в них співпадають сторони, предмет і підстави. У випадку зміни хоча б одного з цих елементів, позови не можна вважати тотожними, що позбавляє суд права закрити провадження у справі. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком апеляційного суду стосовно установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК Українисуд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє представник ОСОБА_4, залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. А. Воробйова Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

Зустрічний позов мотивовано тим, що земельна ділянка площею 22,5 га передавалась іншій юридичній особі - ЗАТ "Київська ПМК №2", в той час як державний акт на право постійного користування було видано позивачу. Земельні ділянки, які перебували у постійному користуванні ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" були вилучені у 2000-2003 роках і на даний час у Громадської організації "Товариство індивідуальних забудовників "Сосновий Бір" відсутні у постійному користуванні будь-які земельні ділянки на території смт Козин Обухівського району Київської області, що підтверджується копіями рішень про вилучення земельних ділянок. Оскільки площі, конфігурація та розміри земельних ділянок, зазначених в оспорюваних державних актах на право постійного користування землею не відповідають фактичному стану, відомостям Державного земельного кадастру, вони порушують право як власника земель комунальної власності - Козинської селищної ради, так і власників земельних ділянок, що були набуті ними відповідно до закону, оскільки у ГО "ТІЗ "Сосновий бір" відсутнє законне право на користування землями, які вже не існують в тих межах, що зазначено в них. Після забудови земельних ділянок, що перебували у постійному користуванні ГО "ТІЗ "Сосновий бір" іншими особами, право постійного користування ГО "ТІЗ "Сосновий бір" в повному обсязі припинилось і вказана юридична особа не є землекористувачем на території Козинської селищної ради, а видані їй державні акти на право постійного користування землею підлягають визнанню недійсними. З відповіді Начальника Обухівського відділу Головного управління Держгеокадастру в Обухівському районі від 01 липня 2019 року вбачається, що в архіві відділу наявний другий примірник державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-КВ №003574 від 22 вересня 2000 року, виданий ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" на земельну ділянку площею 22,5 га для організації індивідуального житлового будівництва. Видача на підставі одного рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради одночасно чотирьох державних актів на право постійного користування землею є порушенням положень Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею, а видача бланку з датою видачі "22 вересня 2000 року", який був переданий до Обухівського районного відділу земельних ресурсів для заповнення лише у 2001 році, свідчить про незаконність його видачі. Державний земельний кадастр також не містить інформації про землекористування ГО "ТІЗ "Сосновий бір" на підставі державного акту від 22 вересня 2000 року. Земельні ділянки, які визначені ГО "ТІЗ "Сосновий бір" як землі, що перебувають у його постійному користуванні, з 2000 року перебувають у приватній власності громадян. Спірна земельна ділянка була відведена для передачі в оренду на умовах земельного аукціону законно, за рахунок земель, не наданих у власність або користування, будь-яких порушень процедури передачі в користування ОСОБА_1 спірної земельної ділянки позивачем за первісним позовом не наведено. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2019 року, з урахуванням додаткового рішення цього ж суду від 10 грудня 2019 року, у задоволенні первісного позову ГО "ТІЗ "Сосновий бір" відмовлено. Зустрічний позов Козинської селищної ради задоволено. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право постійного користування землею серії 1-КВ №002029 від 22 вересня 2000 року, виданий Козинською селищною радою ГО. "ТІЗ "Сосновий Бір" на земельну ділянку площею 22,5 га. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право постійного користування землею серії 1-КВ №001176 від 17 вересня 2001 року, виданий Козинською селищною радою ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" на земельну ділянку площею 38,6775 га. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право постійного користування землею серії 11-КВ №003574 від 22 вересня 2000 року, виданий Козинською селищною радою ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" на земельну ділянку площею 22,5 га. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем за первісним позовом не надано будь-якої проектної документації щодо відведення в натурі земельної ділянки в постійне користування площею 22,5га, не доведено наявність в його постійному користуванні земельних ділянок на території смт Козин Обухівського району Київської області, їх площ, конфігурації, місця знаходження (розташування), що унеможливлює проведення будь-якого експертного дослідження про встановлення факту "накладення" (перетину) з земельною ділянкою, що передана в оренду Клаудіо Вентуріно. Позивач не довів порушення його прав та невідповідність оспорюваного рішення Козинської селищної ради №7 від 21 березня 2018 року вимогам законодавства, оскільки в матеріалах справи відсутні докази накладення (перетину) земельної ділянки (ділянок), що перебувають чи можуть перебувати у ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" в постійному користуванні та перебуває у тимчасовому платному користуванні на умовах оренди у ОСОБА_1. Також позивачем не доведено допущення Козинською селищною радою порушень процедури відведення земельної ділянки та/або проведення конкурсу з відбору виконавця земельних торгів, порушень, які б свідчили про незаконність та протиправність проведення земельних торгів, в зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині є безпідставними і задоволенню не підлягають. Позивачем не доведено наявність речового права на земельну ділянку, яка була передана в оренду Клаудіо Вентуріно в результаті проведення земельних торгів, в зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсними результатів земельних торгів, проведених 09 серпня 2018 року та договору оренди земельної ділянки від 14 серпня 2018 року також відсутні. Вимога позивача за первісним позовом про витребування від ОСОБА_1 земельної ділянки та передачу земельної ділянки ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" є похідною вимогою від визнання недійсними результатів земельних торгів, проведених 09 серпня 2018 року та договору оренди земельної ділянки від 14 серпня 2018 року. Крім того, право на пред'явлення вимоги з чужого незаконного володіння в силу статті 387 ЦК України має виключно власник земельної ділянки, яким є Козинська селищна рада. Право власності Козинської селищної ради на землю позивачем за первісним позовом не заперечується. Задовольняючи вимоги зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем за зустрічним позовом протягом тривалого часу не вживались заходи щодо інвентаризації землекористування, формування земельних ділянок, що залишились у постійному користування після вилучення земель у 2000-2003рр. в державному земельному кадастрі, проведення реєстрації речового права на землю, що унеможливлює право Козинської селищної ради та територіальної громади смт Козин вільно розпоряджатись комунальними землями. Оскільки площі, конфігурації та інші дані земельних ділянок, зазначених в Державному акті на право постійного користування землею серії І-КВ №002029 від 22 вересня 2000 року, серії ІІ-КВ №003574 від 22 вересня 2000 року та в державному акті на право постійного користування землею серії І-КВ №001176 від 17 вересня 2001р, два з яких хоча і були видані з порушеннями на той час норм земельного законодавства, однак не оспорювались з мотивів незаконності їх видачі, на даний час не відповідають фактичному стану землекористувань, відомостям Державного земельного кадастру, вони порушують право позивача за зустрічним позовом - Козинської селищної ради, як власника земельних ділянок, і право територіальної громади смт Козин, оскільки у ГО "ТІЗ "Сосновий Бір", відсутнє законне право на користування вищезазначеними землями, які вже не існують в тих межах, які зазначені в оспорюваних державних актах. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Козинської селищної ради є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню, оскільки судом встановлено порушення відповідачем за зустрічним позовом права позивача на вільне користування та розпорядження власними земельними ділянками в результаті неправомірного використання відповідачем земельних ділянок за оскаржуваними державними актами, в тому числі і надання дозволів (погоджень) на забудову земельних ділянок Козинської селищної ради об'єктами нерухомості та комунікаціями ТОВ "Трейдом". Державні акти на право постійного користування землею підлягають визнанню недійсними та скасуванню, оскільки їх існування в такому вигляді є незаконним та таким, що суперечить нормам земельного законодавства, що порушує права позивачів та інших осіб, які відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Київській області вже отримали і зареєстрували речове право власності на земельні ділянки та в подальшому (у випадку існування оскаржуваних державних актів) також будуть позбавлені можливості вільно розпоряджатись своїм майном. Суд першої інстанції не знайшов підстав для застосування наслідків пропуску строків позовної давності за заявою відповідача за зустрічним позовом, оскільки вважав, що Козинською селищною радою строк позовної давності не пропущено. Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційні скарги ГО "ТІЗ "Сосновий бір" задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог про визнання недійсними і скасування державного акту на право постійного користування землею серії 1-КВ №002029 від 22 вересня 2000 року на земельну ділянку площею 22,5 га та державного акту на право постійного користування землею серії 1-КВ №001176 від 17 вересня 2001 року на земельну ділянку площею 38,6775 га скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Додаткове рішення суду першої інстанцій залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову ГО "ТІЗ "Сосновий бір", апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду та виходив з їх обґрунтованості. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог зустрічного позову та відмовляючи у задоволенні цих вимог, апеляційний суд виходив з того, що та обставина, що за період з 2001-2003 років частина землі вилучена у ГО "ТІЗ "Сосновий бір" не доводить, що на час видачі державних актів, їх видано незаконно та порушено права позивача, за захистом яких він звернувся з даним позовом. Невнесення в державні акти змін внаслідок вилучення землі після їх видачі не є передбаченою законом підставою для визнання їх недійсними та скасування. Висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості зустрічного позову не відповідає встановленим обставинам справи та вимогам закону. Апеляційний суд також вважав помилковим висновок суду першої інстанції про дотримання позивачем строку позовної давності, та виходив з того, що про порушення своїх прав Козинська селищна рада довідалась у 2018 році, коли позивач за основним позовом звернувся з вимогами про визнання незаконним проведення аукціону щодо продажу права оренди на спірну земельну ділянку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ГО "ТІЗ "Сосновий бір" не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні первісного позову, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення в оскаржуваній частині та у цій частині передати справу до суду першої інстанції на новий розгляд. В частині вирішення зустрічного позову Козинської селищної ради рішення апеляційного суду сторонами в касаційному порядку не оскаржується, тому не переглядається судом касаційної інстанції у цій частині на предмет законності і обґрунтованості. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що для виникнення у позивача права постійного користування земельними ділянками було достатньо отримати державні акти про право постійного користування земельними ділянками та встановити їх межі в натурі (на місцевості). При цьому, останні дії вчинялися не землекористувачем, а землевпорядними організаціями. Усі документи, пов'язані з відведенням позивачу земельних ділянок в постійне користування у 2000 році та 2001 році повинні знаходитися саме у відповідача - Козинської селищної ради. Під час розгляду справи представники відповідача та третьої особи пояснювали, що земельна документація за вказані роки не збереглася внаслідок пожеж, залиття тощо. Отже, відсутність такої документації не є виною позивача. Проте, суди попередніх інстанцій безпідставно, всупереч положенням статей 78, 81 ЦПК України переклали обов'язок надання допустимих доказів на позивача, який таких доказів мати не повинен та, які за законом повинні знаходитися у відповідача. У разі відсутності таких документів з'ясування обставин щодо меж земельної ділянки могло бути здійснено виключно за умов проведення експертизи. Питання про проведення такої експертизи було предметом обговорення як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції. Однак, допустивши надмірний формалізм, уникаючи виконання завдання цивільного судочинства щодо вирішення цивільного спору, суди не призначили судову експертизу, як того вимагала частина перша статті 103 ЦПК України. Відповідачем до матеріалів справи в суд апеляційної інстанції був наданий висновок експерта, з якого вбачалося, що надати висновок на поставлені питання є неможливим, оскільки відсутні необхідні для проведення експертизи документи. В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач заперечував проти таких доводів відповідача та надавав пояснення щодо можливості проведення експертизи щодо питання про накладення спірної земельної ділянки на земельну ділянку позивача. Проте, суд апеляційної інстанції таку експертизу не призначив. У подібній ситуації Верховний суддійшов висновку, що такі дії суду апеляційної інстанції обмежують права позивача, свідчать про невиконання судом апеляційної інстанції обов'язку щодо перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції (постанова від 12 червня 2019 року у справі №627/1761/1-ц, провадження №61 -17349св 18), що стало підставою для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, є підставою для скасування постанови апеляційної інстанції. Такі порушення норм цивільного законодавства призвели до неправильного вирішення спору. Відмовляючи у позові про витребування земельної ділянки, суди першої та апеляційної інстанції поставили під сумнів належність позивачу на праві постійного користування земельних ділянок, наданих 2000-2001 роках. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 27 липня 2000 року рішенням Козинської селищної ради №6/4 затверджено розроблений Обухівським бюро ДЗК проект відведення земельної ділянки площею 22,5 га ЗАТ "Київська ПМК №2" та надано за рахунок земель запасу Козинської селищної ради земельну ділянку площею 22,5 га ЗАТ "Київська ПМК №2" під розміщення товариства індивідуальних забудовників "Сосновий Бір" в смт Козин по вул. Леніна, доручено Обухівському бюро ДЗК виготовити ЗАТ "Київська ПМК №2" державний акт на право постійного користування землею. Державна реєстрація ТІЗ "Сосновий бір" була проведена 12 вересня 2000 року. Свідоцтво про реєстрацію громадського об'єднання "Громадська організація "Товариство індивідуальних забудовників "Сосновий бір" видано Обухівським міськрайонним управлінням юстиції Київської області від 12 вересня 2000 року. До державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ №002020 від 22 вересня 2000 року вносились зміни рішеннями виконавчого комітету Козинської селищної ради №6/2 від 19 грудня 2000 року, №12 від 29 березня 2001 року, №4 від 21 червня 2001 року і були додатково виділені (надані) земельні ділянки ГО "ТІЗ "Сосновий бір" площею 2,65 га, 10,6 га, 1,32 га, 0,30 га, 17,8 га під розширення території товариства. Рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради №3/1 від 29 серпня 2001 року ГО "ТІЗ "Сосновий бір" передано у постійне користування земельну ділянку площею 38,6775 га для розширення території товариства індивідуальних забудовників, та видано державний акт на право постійного користування землею серії І-КВ №001176 17 вересня 2001 року, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею. Змін до вказаного державного акту не вносилось. Рішенням Козинської селищної ради №4/2 від 24 січня 2002 року "Про вилучення земельних ділянок" на підставі відповідного клопотання правління ТІЗ "Сосновий Бір" було вилучено з постійного користування ТІЗ "Сосновий Бір" земельні ділянки площею 77,4325 га в зв'язку з приватизацією цих земельних ділянок членами ТІЗ "Сосновий Бір". Було також доручено Обухівському бюро ДЗК внести відповідні зміни до Державного акту на право постійного користування землею ТІЗ "Сосновий Бір". Рішенням Козинської селищної ради №34-10 від 18 листопада 2003 року вилучено з постійного користування ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" земельної ділянки площею 0,1134 га, рішенням Козинської селищної ради №34-11 від 18 листопада 2003 року вилучено з постійного користування ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" земельної ділянки площею 0,0963 га, рішенням Козинської селищної ради №34-12 від 18 листопада 2003 року вилучено з постійного користування ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" земельної ділянки площею 0,1134 га. До жодного з державних актів на право постійного користування землею зміни, пов'язані з вилучення земельних ділянок з постійного користування, не вносились. Рішенням Козинської селищної ради №8 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель з метою впорядкування існуючого землекористування", надано дозвіл ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" на проведення інвентаризації земельних ділянок, що знаходяться у постійному користуванні ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ №002029 від 22 вересня 2000 року та державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ №001176 від 17 вересня 2001 року. Позивачем за первісним позовом не надано будь-якої проектної документації щодо відведення земельної ділянки в постійне користування площею 22,5 га. З відповіді Обухівського відділу Головного управління Держгеокадастру від 13 лютого 2019 року вбачається, що така документація відсутня в архіві відділу. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються виключно в частині відмови у задоволенні первісного позову, пред'явленого ГО "ТІЗ "Сосновий бір", у зв'язку з чим, Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення у касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі. Судові рішення в частині зустрічного позову сторонами не оскаржуються. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 15 ЦК України, кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. За змістом частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Відповідно до частини першої, другої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства. Під час розгляду справи, позивач не довів порушення його прав та невідповідність оспорюваного рішення Козинської селищної ради №7 від 21 березня 2018 року вимогам законодавства, оскільки недоведеним є факт накладення (перетину) земельної ділянки (ділянок), що перебувають чи можуть перебувати у ГО "ТІЗ "Сосновий Бір" в постійному користуванні та перебуває у тимчасовому платному користуванні на умовах оренди у Клаудіо Вентуріно. Відповідно до статті 79-1 ЗК України, якою цей Кодекс доповнено Законом України "Про Державний земельний кадастр" від 07 липня 2011 року №3613-VI, та який набрав чинності з 01 січня 2013 року, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру. За частиною дев'ятою вказаної статті земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Під час розгляду справи установлено, що відомості щодо перебування у користуванні ГО "ТІЗ "Сосновий бір" земельних ділянок на території Козинської селищної ради в Державному земельному кадастрі відсутні, що не заперечувалось позивачем. При цьому, останнім не надано суду доказів проведення та затвердження у встановленому законом порядку інвентаризації земель, що знаходились у користуванні ГО "ТІЗ "Сосновий бір", дозвіл на проведення якої надано рішенням Козинської селищної ради від 06 березня 2008 року №8 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель з метою впорядкування існуючого землекористування" (т.1 а. с. 197). Суди попередніх інстанцій дали належну оцінку наданій позивачем копії технічної документації по земельно-кадастровій інвентаризації та визначенню зовнішніх меж землекористування ГО "ТІЗ "Сосновий бір" загальною площею 71,8024 га, яка була складена у 2008 році ТОВ "Дельта 2003", яка не містить інформації про її затвердження місцевою радою, не погоджена з суміжними землевласниками та землекористувачами, в тому числі і Козинською селищною радою, не враховує вилучені з постійного користування у 2001-2003 роках ділянки, не містить висновків органу земельних ресурсів, органу містобудування та архітектури, не пройшла державну землевпорядну експертизу, що було обов'язковим згідно з положеннями статті 6 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" в редакції від 17 червня 2004 року, а отже не відповідала вимогам документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель, яка визначалась статтями 35, 62 Закону України "Про землеустрій" в редакції від 22 травня 2003 року. Крім того, судами встановлено, що така документація в архіві Управління Держгеокадастру також відсутня, що підтверджується відповіддю Обухівського відділу ГУ Держгеокадастру в Київській області від 13 лютого 2019 року (а. с. 207 т. 2). З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у його постійному користуванні земельних ділянок на території смт Козин Обухівського району Київської області, їх площ, конфігурації, місця знаходження (розташування), що унеможливлює проведення будь-якого експертного дослідження про встановлення факту накладення (перетину) з земельною ділянкою, що передана в оренду Клаудіо Вентуріно. Пунктом 5 Порядку проведення земельних аукціонів, затвердженого Постановою КМУ від 27 лютого 2008 року №90 (далі - Порядок) передбачено, що підготовка лотів до продажу на аукціоні включає, зокрема, формування і затвердження замовником переліку земельних ділянок для їх продажу або продажу права на їх оренду на аукціоні та передачу його організаторові. Відповідно до пункту 9 Порядку, оголошення про проведення аукціону повинне включати, зокрема, відомості про обмеження і обтяження прав на земельну ділянку. Під час розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,2840 га Козинською селищною радою отримано необхідні висновки та погодження, виконано умови для передачі земельної ділянки на земельний аукціон. У Державному земельному кадастрі були відсутні будь-які відомості про обмеження і обтяження прав на спірну земельну ділянку, які б перешкоджали її виставленню на земельні торги. Установивши, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт порушення Козинською селищною радою процедури відведення земельної ділянки та/або проведення конкурсу з відбору виконавця земельних торгів, а також наявності порушень, які б свідчили про незаконність та протиправність проведення земельних торгів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог первісного позову у цій частині. Позивачем не доведено наявність речового права на земельну ділянку, яка передана в оренду Клаудіо Вентуріно в результаті проведення земельних торгів, у зв'язку з чим, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними результатів земельних торгів, проведених 09 серпня 2018 року та договору оренди земельної ділянки від 14 серпня 2018 року. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що правом на пред'явлення вимоги з чужого незаконного володіння в силу статті 387 ЦК України володіє виключно власник земельної ділянки, яким, у справі, що переглядається, є Козинська селищна рада та право власності якої на землю позивачем за первісним позовом не заперечується. Право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна. Установивши наведені обставини на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні первісного позову ГО "ТІЗ "Сосновий бір". Посилання у касаційній скарзі на те, що позивач надавав пояснення щодо можливості проведення експертизи для вирішення питання про накладення спірної земельної ділянки на земельну ділянку позивача, проте, суд апеляційної інстанції таку експертизу не призначив, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки апеляційний суд дав належну оцінку аналогічним доводам та правильно виходив з того, що позивач в суді першої інстанції не заявляв такого клопотання та не навів переконливих аргументів щодо неможливості надання такого доказу до суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 червня 2019 року у справі №627/1761/1-ц (провадження №61-17349св18), зокрема щодо не призначення апеляційним судом експертизи, є необґрунтованими, оскільки у цій справі містяться інші обставини, у порівнянні зі справою, яка переглядається. Так, у зазначеній постанові Верховного Суду остаточного рішення не ухвалювалось і правова позиція щодо правильності застосування норми права не висловлювалась. Підставою для направлення справи на новий апеляційний розгляд стало те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у проведенні відповідної експертизи, посилаючись на припущення щодо неможливості отримання експериментальних зразків підписів, та дійшов передчасних висновків про обґрунтованість позовних вимог. Проте, у справі, яка переглядається, відмовляючи у призначенні експертизи апеляційний суд виходив з того, що позивачем не заявлялось таке клопотання під час розгляду справи судом першої інстанції, а в суді апеляційної інстанції не доведено обґрунтованих мотивів, які унеможливлювали подати такий доказ в суді першої інстанції. За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку позивача за первісним позовом свідчить про наявність підстав для направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд для встановлення обставин та збирання нових доказів. Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів в оскаржуваній частині. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій в оскарженій частині - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу громадської організації "Товариство індивідуальних забудовників "Сосновий бір" залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2019 року, додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року в частині вирішення позову громадської організації "Товариство індивідуальних забудовників "Сосновий бір" залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №624/948/19-ц провадження №61-16634св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Первомайська місцева прокуратура Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного провадження касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури на постанову Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Бурлака І. В., Котелевець А. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У грудні 2020 року Первомайська місцева прокуратура Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки державі. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що Кегичівським відділом Первомайської місцевої прокуратури під час вивчення питання законності використання земельних ділянок на території Кегичівського району Харківської області виявлені порушення вимог законодавства у частині недотримання умов та цільового використання земель сільськогосподарського призначення державної власності. Зокрема пунком 1 наказу Головного управління Держземагентства у Харківській області від 27 червня 2014 року №1413-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 109,2829 га для сінокосіння і випасання худоби із земель державної власності. На підставі зазначеного наказу, 22 липня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, яким останньому надано в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (пасовище) площею 109,2829 га для сінокосіння і випасання худоби, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 422 896,90 грн. Положеннями договору передбачено, що земельна ділянка повинна використовуватися орендарем виключно за цільовим призначенням, орендар зобов'язаний використовувати встановлені обмеження в обсязі, передбаченому законом або договором. За результатами вивчення законності використання зазначеної земельної ділянки у частині дотримання належних умов та цільового її використання Кегичівським відділом Первомайської місцевої прокуратури 13 червня 2017 року до ЄРДР внесено відомості та зареєстровано кримінальне провадження №42017221400000049 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 254 КК України щодо безгосподарського використання земель. Так, згідно з протоколом огляду місця події від 14 червня 2017 року, показаннями свідків ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, та ОСОБА_5 встановлено, що у 2017 році ОСОБА_1 земельна ділянка була розорана, оброблена та на ній вирощено горох, у 2016 та 2018 роках - засіяно соняшником. Відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 18 липня 2017 року державним інспектором у сфері державного контролю за використання та охороною земель представниками Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Харківській області складений акт обстеження земельної ділянки, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226. За цим актом земельна ділянка використовується орендарем як рілля, розорана та засіяна горохом. За результатами перевірки складений протокол про адміністративне правопорушення від 18 липня 2017 року, яким притягнуто ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення вимог пункту "ґ " частини першої статті 96 ЗК України та статті 36 Закону України "Про охорону земель" та накладено штраф у сумі 170,00 грн. Відповідно до квитанції від 21 вересня 2017 року цей штраф сплачено. Рішення про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення відповідачем не оскаржувалося. 04 липня 2018 року стосовно ОСОБА_1 складений протокол про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 53 КУпАП, пунктом "г" частиною першою статті 211 ЗК України. Відповідно до постанови про накладення адміністративного стягнення від 04 липня 2018 року накладено штраф у розмірі 170,00 грн. Цього ж дня йому видано припис про усунення виявлених порушень вимог земельного законодавства України, який на цей час не виконано. Відповідно до квитанції від 08 липня 2018 року вказаний штраф сплачено ОСОБА_1. Рішення про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення відповідачем не оскаржувалося. 02 серпня 2019 року стосовно ОСОБА_1 складений протокол про адміністративне правопорушення передбачене статтею 53 КУпАП, пунктом г) частиною першою статті 211 ЗК України. 04 вересня 2017 року кримінальне провадження №42017221400000049 за статтею 254 КК Українизакрито у зв'язку з відсутністю складу злочину, так як в розумінні статті 254 КК України не підтверджено факт настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді спричинення тривалого знищення родючості землі. Орендована ОСОБА_1 земельна ділянка сільськогосподарського призначення з видом земелекористування - пасовище для сінокосіння, випасання худоби, протягом 2016 - 2019 років фактично використовувалася як рілля під посів сільськогосподарських культур. Своїми діями орендар самостійно змінив вид цільового використання земельної ділянки в межах категорії земель сільськогосподарського призначення, в той час коли питання про визначення виду використання земельної ділянки належить до компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Разом з цим, згідно з положеннями чинного законодавства та позицією, закріпленою у постанові Вищого господарського суду України від 12 червня 2014 року у справі №915/1691/13, самостійна зміна орендарем виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення не допускається. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем обов'язків, встановлених договором оренди землі, і порушенням вимог чинного законодавства, що регулює вказані правовідносини, договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагентства в Харківській області від 22 липня 2014 року підлягає достроковому розірванню, а земельна ділянка поверненню у розпорядження держави. Посилаючись на викладене, прокурор просив розірвати договір оренди землі від 22 липня 2014 року, укладений між Головним управлінням Держземагентства в Харківській області та ОСОБА_1, зареєстрований у Кегичівському районному управлінні юстиції 24 липня 2014 року №14657873, та повернути державі земельну ділянку площею 109,2829 га, кадастровий номер 6323183700:04:000:0226, що знаходиться за межами населеного пункту на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області. Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 11 березня 2021 року у складі судді Куст Н. М. позов прокуратури задоволено. Розірвано договір оренди землі від 22 липня 2014 року, укладений між Головним управлінням Держземагентства в Харківській області та ОСОБА_1 зареєстрований у Кегичівському районному управлінні юстиції від 24 липня 2014 року за №14657873. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 109,2829 га, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, яка знаходиться за межами населеного пункту на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка використовувалася відповідачем як рілля, шляхом розорювання та засівання сільськогосподарськими культурами, що свідчить про порушення відповідачем умов договору, яким обумовлено використання земельної ділянки за орендарем виключно як сінокосіння та випасання худоби. Орендар без погодження з орендодавцем фактично змінив вид використання сільськогосподарських земель, тим самим порушив вимоги раціонального землекористування та одного з основних принципів державної політики у сфері охорони земель, передбаченого статтею 3 Закону України "Про охорону земель" - забезпечення охорони земель, як основного національного багатства Українського народу. Постановою Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито. Вирішено питання розподілу судових витрат. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до суду спірна земельна ділянка перебувала у державній власності та у віданні ГУ Держгеокадастру у Харківській області. У процесі розгляду справи на виконання Указу Президент України від 15 жовтня 2020 року №449/2020 "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2020 року №1113 "Деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", Головним управлінням Держгеокадастру в Харківській області на підставі наказу від 11 грудня 2020 року №15-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" з додатком та акта приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 11 грудня 2020 року з додатком вказана земельна ділянка (одночасно з іншими земельним ділянками) перейшла із державної власності у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради. Отже, на момент постановлення рішення суду, предмет спору земельна ділянка площею 109,2829 га, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, передана у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради. ГУ Держгеокадастру у Харківській області, на час ухвалення рішення суду вже не мало повноважень щодо здійснення функцій держави у спірних правовідносинах. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У жовтні 2021 року Харківська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та передати справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що судом не враховано висновки Верховного Суду у справах №686/20582/19 та №456/48/19. Суд не звернув уваги на те, що державна реєстрація права власності за Кегичівською селищною радою на спірну земельну ділянку проведена 16 березня 2021 року. На момент постановлення рішення суду першої інстанції земельна ділянка, що є предметом договору, не вибула з відання ГУ Держгеокадастру у Харківській області, підстав для залучення Кегичівської селищної ради, як представника власника земельної ділянки, до участі у справі не було, а тому спір між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 не припинив існувати. У листопаді 2021 року Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що ва момент виникнення спірних правовідносин до повноважень управління належало розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення. Право комунальної власності на спірну земельну ділянку у Кегичівської селищної ради Харківської області виникло з моменту державної реєстрації прав та їх обтяжень, тобто з 16 березня 2021 року. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Частиною четвертої статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Обставини, встановлені судами Відповідно до Наказу Головного управління Держземагентства у Харківській області від 27 вересня 2014 року №1413-СГ про затвердження документації із землеустрою та надання в оренду земельної ділянки, ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку, розташовану за межами населеного пункту Павлівської сільської ради на території Кегичівського району Харківської області, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарські угіддя (пасовища), для сінокосіння і випасання худоби строком на 49 років. 22 липня 2014 року між Головним управління Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, відповідно до якого останньому передано в оренду земельну ділянку, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 га землі сільськогосподарського призначення (пасовища), строком на 49 років. Відповідно до пункту 16 договору умови збереження стану об'єкта оренди: використовувати за цільовим призначенням. Орендар зобов'язаний забезпечити збереження стану об'єкта оренди, застосовувати заходи по підвищенню родючості ґрунтів та їх захисту від ерозії, дотримуватися вимог протиерозійної організації території та додержуватися екологічних норм. Постановою про адміністративне правопорушення від 19 липня 2017 року №291-ДК ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення вимог пункту ґ) частини першої статті 96 ЗК України та статті 36 Закону України "Про охорону земель" та накладено адміністративне стягнення в розмірі 170,00 грн. Згідно з приписами, виданих ОСОБА_1 від 18 липня 2017 року №291-ДК та від 04 липня 2018 року №395-ДК/0338Пр/03/01/-18 - земельну ділянку з кадастровим номером 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 га із земель сільськогосподарського призначення на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, використовувати відповідно до чинного законодавства України. Постановою про накладення адміністративного стягнення від 04 липня 2018 року №395-ДК/0258По/08/01/-18 встановлено, що ОСОБА_1 порушив вимоги статті 20 ЗК України та статті 35 Закону України "Про охорону земель" та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170 грн. Відповідно до протоколу від 12 серпня 2019 року №247-ДК/0195П/07/01/-19 ОСОБА_1 порушив вимоги статті 20 ЗК України та статті 35 Закону України "Про охорону земель". Крім того, нецільове використання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 підтверджується протоколом огляду місця події від 14 травня 2017 року, фото таблицями та протоколами допиту свідків, проведеними у рамках кримінального провадження №42017221400000049 від 14 червня 2017 року за статтею 254 КК України. Відповідно до висновку за результатами лабораторного обстеження показників якості ґрунтів та порівняльного аналізу матеріалів агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області встановлено, що в результаті господарської діяльності протягом останніх п'яти років, ознак погіршення якості ґрунту, а тим більше ознак його деградації не встановлено. На момент звернення до суду земельна ділянка, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 перебувала у державній власності та у віданні ГУ Держгеокадастру у Харківській області. У процесі розгляду справи на виконання Указу Президент України від 15 жовтня 2020 року №449/2020 "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2020 року №1113 "Деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", Головним управлінням Держгеокадастру в Харківській області на підставі наказу від 11 грудня 2020 року №15-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" з додатком та акта приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 11 грудня 2020 року з додатком вказана земельна ділянка (одночасно з іншими земельним ділянками) перейшла із державної власності у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, виходив із того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, предмет спору - земельну ділянку передано у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради, а отже, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, на час ухвалення рішення суду вже не мало повноважень щодо здійснення функцій держави у спірних правовідносинах. Верховний Суд не може погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Право на звернення за судовим захистом тісно пов'язане із суб'єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб'єктивного права у заінтересованої особи виникає право на позов. Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового РІШЕННЯ: Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту. Згідно з частинами першою, четвертою статті 182 ЦК Україниправо власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Частиною четвертою статті 334 ЦК Українипередбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). Згідно з частиною другою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Таким чином, за змістом положень статті 125 ЗК України, статті 334 ЦК України, статей 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, право власності на земельну ділянку у їх набувача виникає з моменту державної реєстрації такого права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що державна реєстрація права власності на земельну ділянку, площею 109,2829 га, кадастровий номер 6323183700:04:000:0226, що знаходиться за межами населеного пункту на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, на підставі наказу Головного управлінням Держгеокадастру в Харківській області від 11 грудня 2020 року №15-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" зареєстрована за Кегичівською об'єднаною територіальною громадою в особі Кегичівської селищної ради 16 березня 2021 року, Верховний суддійшов висновку про необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції не врахував того, що спірна земельна ділянка зареєстрована за Кегичівською селищною радою Красноградського району Харківської області 16 березня 2021 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції (11 березня 2021 року). Саме з моменту державної реєстрації Кегичівська селищна рада стала власником земельної ділянки, кадастровий номер 6323183700:04:000:0226, а отже, суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, на підставі вимог ЦПК України, міг залучити до участі у розгляді справи нового власника спірної земельної ділянки як правонаступника Кегичівську селищну раду Красноградського району Харківської області. Наведене дає підстави для висновку, що доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню. Щодо застосування судом пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України. Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи. Пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК Українивстановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Поняття "юридичного спору" має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття "спір про право" (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття "спору про право" має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове РІШЕННЯ: Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі №638/3792/20 сформульовано висновок про те, що суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки виникнення або припинення існування тих чи інших обставин, що мають значення для справи, після її вирішення місцевим судом не є підставою для скасування апеляційним судом ухваленого у справі судового рішення та закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки відповідно до вимог частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а закривши провадження у справі апеляційний суд фактично не переглянув рішення суду з підстав зазначених в апеляційній скарзі та не надав оцінки доводам апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права. Згідно з пунктом 3 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У зв'язку з наведеним, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, постанову апеляційного суду необхідно скасувати та направити справу до апеляційного суду на новий розгляд. Щодо судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Харківської обласної прокуратуризадовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 листопада 2021 року м. Київ справа №539/233/21 провадження №61-13324св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивачі: перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державна екологічна інспекція Центрального округу, відповідачі: Лубенська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, Регіональний офіс водних ресурсів в Полтавській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області на ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 квітня 2021 року у складі судді Алтухової О. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Бондаревської С. М., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У січні 2021 року перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу звернувся з позовом до Лубенської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, Регіональний офіс водних ресурсів в Полтавській області, про визнання незаконним, скасування розпорядження Лубенської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акту, витребування земельної ділянки із незаконного володіння. Позов мотивований тим, що розпорядженням Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №123 від 26 березня 2003 року "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації по оформленню права власності на земельні ділянки членами селянського фермерського господарства" відповідачу ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації по оформленню права власності в розмірі земельних часток (паїв) по Войнихівській сільській раді на земельні ділянки членам селянсько-фермерського господарства із земель селянського (фермерського) господарства "Ромашка" - 3,89 га, для ведення фермерського господарства. Розпорядженням голови Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №237 від 10 червня 2009 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки", затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку та передано ОСОБА_1 3,89 га ріллі. У подальшому ОСОБА_1 одержала державний акт на право власності на земельну ділянку від 26 січня 2010 року, серія та номер ЯГ 343177, та передала вказану земельну ділянку в оренду ОСОБА_2 строком на 49 років, про що 27 грудня 2012 року внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Прокурор вважає, що в даному випадку відбулося порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, що є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про передачу земельних ділянок громадянам та юридичним особам, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Враховуючи викладене, просив: поновити пропущений строк для звернення з позовом до суду, визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №237 від 10 червня 2009 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" у частині затвердження технічної документації ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 3,89 га ріллі, кадастровий номер 5322881200:09:006:007, для ведення фермерського господарства, розташованої на території Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області, визнати недійсними Державний акт на право власності ОСОБА_1 від 26 січня 2010 року серія та номер ЯГ 343177, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № щодо земельної ділянки площею 3,89 га, витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації земельну ділянку загальною площею 3,89 га з кадастровим номером 5322881200:09:006:007, яка знаходиться на території Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області, стягнути понесені позивачем судові витрати. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 квітня 2021 року, яка залишена без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року, закрито провадження у справі за позовом Першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу до Лубенської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, Регіональний офіс водних ресурсів в Полтавській області, про визнання незаконним, скасування розпорядження Лубенської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акту, витребування земельних ділянок із незаконного володіння. Роз'яснено, що розгляд даної справи належить до юрисдикції господарського суду. Судові рішення мотивовані тим, що відповідач ОСОБА_1 є членом СФГ "Ромашка", спірна земельна ділянка належить їй на праві власності з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин щодо користування земельними ділянками, наданим із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2021 року перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Лубенського міськрайонного суду від 26 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2015 року у справі №816/3935/15 припинено юридичну особу СФГ "Ромашка" у зв'язку з неподанням податкової звітності більше одного року, відповідно до вимог статті 38 Закону України "про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Статутом СФГ "Ромашка" передбачено, що у разі систематичного невнесення господарством земельного податку в терміни, встановлені чинним законодавством України, а також орендної плати в терміни, визначені договором оренди, право власності і користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється (пункт 10.2 Статуту). Таким чином, з моменту оформлення права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та з моменту припинення самого СФГ "Ромашка", будь-який правовий зв'язок фермерського господарства та земельної ділянки закінчився (припинився). Висновки судів стосовно того, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із здійсненням господарської діяльності СФГ є необґрунтованими та суперечать матеріалам справи. Суди надали неправильну оцінку спірним правовідносинам кваліфікувавши їх як земельний спір між фермерським господарством та органом державної влади щодо користування земельними ділянками. Позов, з яким звернувся перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури, стосується незаконного набуття спірної земельної ділянки водного фонду з державної власності всупереч встановленому законом порядку та використання її не за цільовим призначенням. Надання у приватну власність земель водного фонду для ведення фермерського господарства без врахування імперативної заборони щодо використання земель водного фонду з цією метою та відсутності передбачених законом підстав для перебування у приватній власності земель вказаної категорії, суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема, статей 20, 21, 60, 61 ЗК України, статей 88, 89 ВК України. Посилаючись на статтю 20 ГК України, правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 03 квітня 2019 у справі №621/2501/18, доводить, що даний спір не стосується господарської діяльності ОСОБА_1 чи СФГ "Ромашка", а лише стосується питання незаконної приватизації земель водного фонду, а тому даний спір несе індивідуальний характер. Тому, з огляду на суб'єктний склад сторін, характер спірних правовідносин у цій справі, цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У вересні 2021 року матеріали цивільної справи №539/233/21 надійшли до Верховного Суду та 30 вересня 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. 0. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 15 вересня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: порушення норм процесуального права. Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 є членом СФГ "Ромашка". Розпорядженням голови Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №237 від 10 червня 2009 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку та передано ОСОБА_1 3,89 га ріллі. На підставі Державного акту на право власності від 26 січня 2010 року серія та номер ЯГ 343177 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,89 га, розташованої на території Войнихівської сільської ради Лубенського району Полтавської області, з цільовим призначенням земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Згідно з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (який є публічним та загальнодоступним), на даний час СФГ "Ромашка", членом якого є відповідач ОСОБА_1 не припинено. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 6 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України). Частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною третьою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 ЦК України та статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акту на право власності чи постійного користування на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Відповідно до положень частини першої статті 31 ЗК України та частини першої статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 у справі №539/1830/20 (провадження №61-12603св21) вказано, що "статтею 12 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 у справі №628/775/18 (провадження №14-511цс19) зазначено, що "можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" слід дійти висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам". Схожий за змістом висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі №626/1055/17 (провадження №14-399цс19) вказано, що "відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18). Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17 (провадження №14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі №365/65/16-ц (провадження №14-371цс19). Апеляційний суд установив, що ОСОБА_4 була членом С (Ф)Г "Ромашка" і, незважаючи на те, що з заявою про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки вона звернулася як фізична особа, отримання цієї ділянки відбулось для використання в діяльності С (Ф)Г "Ромашка". Закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства". Аналогічні правові висновки зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі №539/1848/20 (провадження №61-10394св 21). Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 є членом СФГ "Ромашка" та передана їй у власність спірна земельна ділянка має цільове призначенням - для ведення фермерського господарства. Колегія суддів відхиляє доводи заявника про те, що СФГ "Ромашка" не здійснює свою діяльність та відповідно до постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2015 року у справі №516/3935/15 за позовом Лубенської об'єднаної державної податкової інспекції припинено юридичну особу СФГ "Ромашка", оскільки із Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вказане фермерське господарство не виключено із даного реєстру, а відповідно до частини 5 статті 104 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції правильно встановили, що спірна земельна ділянка виділялася ОСОБА_1 із метою ведення нею селянського (фермерського) господарства, а також факт реєстрації СФГ "Ромашка". Таким чином, закриваючи провадження у цій справі, суди зробили обгрунтований висновок, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Даний спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, навіть якщо відповідачем у справі зазначено фізичну особу, якій ця земельна ділянка надавалася з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 у справі №539/1830/20 (провадження №61-12603св21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 09 листопада 2021 року у справі №539/1848/20 (провадження №61-10394св 21) не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області залишити без задоволення. Ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Н. О. Антоненко М. М. Русинчук

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, позов Сумської міської ради, КУ "Сумська гімназія №1" задоволено. Зобов'язано ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0258 га за адресою: АДРЕСА_2, землекористувачем якої є КУ "Сумська гімназія №1", яка межує з орендованою ФОП ОСОБА_2 земельною ділянкою, кадастровий номер 5910136600:19:034:0026, площею 0,0600 га, за адресою: АДРЕСА_1, та розташована ззовні вздовж межі Б-В на кадастровому плані земельної ділянки, кадастровий номер 5910136600:19:034:0026, на відрізках з послідовністю 25,92; 4; 13,08; 5,17; 4; 4,83, шляхом демонтажу огорожі, яка огороджує самовільно зайняту земельну ділянку. Заборонено ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 без письмової згоди Сумської міської ради будувати, у тому числі здійснювати нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, будівель і споруд на земельній ділянці, кадастровий номер 5910136600:19:034:0026, площею 0,0600 га за адресою: АДРЕСА_1, яка знаходиться у ФОП ОСОБА_2 в орендному користуванні на підставі договору оренди земельної ділянки від 02 липня 2016 року, право оренди на яку зареєстровано 08 липня 2016 року у Державному земельному кадастрі та 08 липня 2016 року - у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Сумської міської ради в дольовому порядку судові витрати у загальній сумі 19 874,46 грн, тобто по 9 937,30 грн з кожної. Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що відповідачі без визначених законом підстав самовільно зайняли земельну ділянку площею 0,0258 га, яка перебуває в комунальній власності Сумської міської ради. ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зобов'язані звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,0258 га на АДРЕСА_1, оскільки фактична площа земельної ділянки, огородженої парканом, становить 0,0858 га, замість зданої в оренду на підставі договору оренди земельної ділянки від 31 серпня 2011 року, 0,0600 га, та демонтувати огорожу. Крім того, забороняється відповідачам без письмової згоди Сумської міської ради будувати, у тому числі здійснювати нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, будівель і споруд на земельній ділянці, площею 0,0600 га, на АДРЕСА_1. Суди відхилили доводи ОСОБА_1 про підвідомчість спору суду господарської юрисдикції та вважали, що вказаний спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів 27 травня 2020 року ОСОБА_1 через свого представника Нагорного В. Б. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 лютого 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, в якій просила скасувати указані судові рішення та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що, враховуючи суб'єктний склад учасників справи, спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та належить до юрисдикції господарського суду. Суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки об'єкту нерухомого майна - квітковому павільйону за адресою: АДРЕСА_1, характеризуючи його об'єктом самочинного будівництва, а також самовільному зайняттю спірної земельної ділянки з урахуванням, зокрема, положень статей 376 ЦК України, статей 152, 212 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель". На переконання заявника, неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права полягає у безпідставній забороні відповідачам без письмової згоди Сумської міської ради будувати, у тому числі здійснювати нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, будівель і споруд на земельній ділянці, кадастровий номер 5910136600:19:034:0026, площею 0,0600 га, за адресою: АДРЕСА_1. Зазначеного висновку суди дійшли без застосування положень законів України "Про регулювання містобудівної діяльності", "Про архітектурну діяльність", "Про землеустрій", які визначають правові та організаційні основи, зокрема, містобудівної діяльності, регулюють діяльність у сфері землеустрою та відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами, із забезпечення сталого розвитку землекористування. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2020 року, Сумська міська рада заперечувала проти доводів ОСОБА_1, а рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 лютого 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року вважала законними та обґрунтованими. У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у серпні 2020 року, Департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 лютого 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року у складі у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сімоненко В. М., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Нагорним В. Б., витребувано із Ковпаківського районного суду м. Суми цивільну справу №592/18734/18. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачу Черняк Ю. В. Визначено суддів, які входять до складу колегії суддів: Воробйова І. А., Лідовець Р. А. Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 31 серпня 2011 року на підставі рішення Сумської міської ради від 22 червня 2011 року №619-МР "Про припинення та перехід прав користування земельними ділянками" між Сумською міською радою та ФОП ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки, площею 0,0600 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, строком до 22 червня 2016 року. Земельна ділянка відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови та надавалась під розміщеною тимчасовою спорудою (т. 1, а. с. 12-16). З інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомо, що 07 грудня 2016 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нагорною Н. В. внесено запис до Державного реєстру про право власності ОСОБА_2 на будівлю квіткового павільйону літ. А, загальною площею 189 кв. м, яке виникло за договором купівлі-продажу від 16 березня 2011 року та підтверджувалось записом реєстратора КП "Сумське міське бюро технічної інвентаризації" у реєстрі прав власності на нерухоме майно від 28 березня 2011 року №32467310 (т. 1, а. с. 20-24). 02 липня 2016 року на підставі рішення Сумської міської ради від 07 червня 2016 року №873-МР "Про поновлення фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 договору оренди земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1" між Сумською міською радою та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,0600 га, кадастровий номер 5910136600:19:034:0026, за адресою: АДРЕСА_1, строком до 23 червня 2021 року (т. 1, а. с. 28-42). 08 липня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право оренди земельної ділянки за №15377467 (т. 1, а. с. 43-45). 07 грудня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу 1/2 частки нежитлового приміщення, відповідно до умов якого остання набула 1/2 частку нежитлового приміщення - будівлі квіткового павільйону літ. А, загальною площею 189 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 50-52). 24 травня 2017 року Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради зареєстровано повідомлення № CM 103171440051 про зміну даних у декларації про початок виконання будівельних робіт, за яким право на будівництво передано іншому замовникові - ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 76). 27 липня 2017 року Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради зареєстровано повідомлення № CM 061182080931 про початок виконання будівельних робіт на об'єкті "Квітковий павільйон за адресою: АДРЕСА_1" (т. 1, а. с. 77-80). Наказом управління державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради від 22 серпня 2018 року №83-ОД скасовано реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт від 01 листопада 2013 року № CM83133050477 на об'єкт "Торговельний павільйон за адресою: АДРЕСА_1", замовники ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 81). Рішенням Виконавчого комітету Сумської міської ради від 11 вересня 2018 року №508 "Про скасування наданих управлінням містобудування та земельних відносин Сумської міської ради містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 03 жовтня 2013 №959/11.01-15" скасовано містобудівні умови та обмеження від 03 жовтня 2013 року №959/11.01-15 забудови земельної ділянки, площею 0,06 га, кадастровий номер 5910136600:19:034:0026, на АДРЕСА_1, які надані ФОП ОСОБА_2 на реконструкцію квіткового павільйону (т. 1, а. с. 83). Наказом Управління державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради від 12 вересня 2018 року №90-ОД, скасовано повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 27 липня 2018 року № СМ06118208931 на об'єкт "Квітковий павільйон за адресою: АДРЕСА_1" (т. 1, а. с. 84). Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2018 року зупинено дію рішення Виконавчого комітету Сумської міської ради від 11 вересня 2018 року №508 "Про скасування наданих управлінням містобудування та земельних відносин Сумської міської ради містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 03 жовтня 2013 року №959/11.01-15" та наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради від 12 вересня 2018 року №90-ОД "Про скасування реєстрації повідомлення про початок виконання будівельних робіт" (т. 1, а. с. 85-86). 08 листопада 2018 року ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 подали до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради повідомлення №446479 про початок виконання будівельних робіт на об'єкті "Квітковий павільйон за адресою: АДРЕСА_1" (т. 1, а. с. 87-90). 16 листопада 2018 року посадовими особами Департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради складено акт обстеження земельної ділянки комунальної власності на АДРЕСА_1, в якому вказано, що земельна ділянка огороджена металевим парканом, орієнтовна площа цієї земельної ділянки становить 0,0805 га, що на 0,0205 га більше, ніж надано в оренду (т. 1, а. с. 99, 100). За результатами перевірки Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради 19 листопада 2018 року було складено акт №84 проведення позапланового заходу державного контролю щодо дотримання суб'єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт, в якому зазначено, що посадовими особами Департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради було виконано заміри площі будівельного майданчику по периметру встановленої огорожі. При обстеженні виявлено, що орієнтовна площа ділянки становить 0,0805 га, що на 0,0205 га більше ніж надано в оренду (т. 1, а. с. 91-98). Встановлено, що 27 грудня 2012 року КУ "Сумська гімназія №1" м. Суми Сумської області видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №2292293, в якому вказано, що КУ "Сумська гімназія №1" на підставі рішення Сумської міської ради від 31 жовтня 2012 року №1808-МР є постійним користувачем земельної ділянки, площею 1,2145 га, яка розташована на АДРЕСА_2. Державний акт зареєстровано в Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування земельною ділянко, договорів оренди землі за №591010003000115 (т. 1, а. с. 101). Згідно з висновком експерта, складеним за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 15 листопада 2019 року №693/1924, фактична площа земельної ділянки, огородженої парканом, на АДРЕСА_1, становить 0,0858 га. Огорожа будівельного майданчика за адресою: АДРЕСА_1, виходить за межі земельної ділянки 5910136600:19:034:0026. Власники/користувачі земельних ділянок, зайнятих огорожею земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 такі: з півночі - землі Сумської міської ради, не надані у користування, площа перетину 0,0102 га; з півдня та заходу - земельна ділянка з кадастровим номером 5910136600:19:034:0028, комунальна власність Сумської міської ради, користувач КУ "Сумська гімназія №1", площа перетину 0,0169 га (т. 2, а. с. 127-140.) 08 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з клопотанням про закриття провадження у справі з огляду на те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (а. с. 135, 136). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається як на підставу касаційного провадження судових рішень на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Скаржник вважає, що апеляційний суд застосував статтю 376 ЦК України (щодо самочинного будівництва та його ознак) без врахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №725/5630/15-ц (провадження №14-341цс18), в якій зазначено, що юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. Крім цього, заявник посилається на пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України та вважає, що судом апеляційної інстанції було порушено право на справедливий розгляд справи, оскільки відповідачі всупереч вимогам частин третьої, четвертої статті 128 ЦПК України належними чином не були повідомлені про розгляд справи 03 лютого 2020 року. Також ОСОБА_1 вважає, що спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки відповідачі є фізичними особами-підприємцями і правовідносини пов'язані зі здійсненням ними господарської діяльності, а тому апеляційний суд помилково застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15-ц (провадження №14-36цс18). Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 лютого 2020 року та постанова Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації випливає поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства. Судова юрисдикція - це розмежування компетенції між загальними, господарськими та адміністративними судами. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Основними критеріями визначення юрисдикції спорів є характер (предмет) правовідносин, що виникли між сторонами та суб'єктний склад правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2021 року у справі №639/1347/20 (провадження №61-15409св21)). Частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. За вимогами статті 1 ГПК України Господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах. За змістом частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до пунктів 1, 6 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. За змістом статті 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. За положеннями частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. Частиною першою статті 58 ГК України визначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. За приписами частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Під господарською діяльністю потрібно розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна діяльність) (частини перша та друга статті 3 ГК України). Тобто для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності ним як фізичною особою - підприємцем на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності сторона має довести суду факт здійснення фізичною особою-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку). Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 червня 2018 року у справі №922/3204/17, від 27 серпня 2020 року у справі №350/874/17 та від 08 листопада 2021 року у справі №639/1347/20 (провадження №61-15409св21). Відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи підприємця ОСОБА_2 з 07 лютого 2007 року зареєстрована як ФОП. Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи підприємця ОСОБА_1 з 11 вересня 2002 року зареєстрована як ФОП. З інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомо, що 07 грудня 2016 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нагорною Н. В. внесено запис до Державного реєстру про право власності ОСОБА_2 на будівлю квіткового павільйону літ. А, загальною площею 189 кв. м, яке виникло за договором купівлі-продажу від 16 березня 2011 року. На підставі договору купівлі-продажу 1/2 частки нежитлового приміщення від 07 грудня 2016 року ОСОБА_1 є власником 1/2 частки будівлі квіткового павільйону літ. А, загальною площею 189 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Пунктом 2.1 договору оренди від 02 липня 2016 року, укладеного між Сумською міською радою та ФОП ОСОБА_2, визначено, що земельна ділянка надається в оренду під розміщеним квітковим павільйоном. Таким чином, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, надана Сумською міською радою ФОП ОСОБА_2 строком до 23 червня 2021 року фактично для здійснення останньою підприємницької діяльності. Дії ОСОБА_1 щодо набуття права власності на 1/2 частки нежитлового приміщення - квіткового павільйону літ. А, загальною площею 189 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, та її подальше звернення до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради із повідомленням про зміну даних у зареєстрованій декларації про початок виконання будівельних робіт саме щодо квіткового павільйону за вказаною адресою свідчать про її наміри використовувати це майно саме у цілях підприємницької діяльності. З матеріалів справи вбачається, що самовільне зайняття іншої земельної ділянки площею 0,0200 га, за адресою: АДРЕСА_2, яку відповідачі разом із земельною ділянкою, площею 0,0600 га, об'єднали парканом та відмежували від суміжних користувачів, зокрема КУ "Сумська гімназія №1", пов'язане із здійсненням відповідачами реконструкції та перебудови існуючого приміщення квіткового павільйону. 08 лютого 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду першої інстанції із клопотанням про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки, на думку відповідачів, справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. До зазначеного клопотання заявники додали виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи підприємця ОСОБА_1 з 11 вересня 2002 року, а також повідомлення від 07 лютого 2019 року про зміну даних у повідомленні про початок виконання будівельних робіт від 19 листопада 2018 року, відповідно до якого реконструкцію квіткового павільйону вона здійснює саме як ФОП ОСОБА_1. Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 04 березня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі з огляду на те, що на момент постановлення ухвали триває стадія підготовчого провадження, позивачі заявлені вимоги підтримують, судовий розгляд по суті справи ще не розпочато. Апеляційний суд доводи ОСОБА_1 щодо необхідності закриття провадження у справі відповідно до статті 255 ЦК України вважав необґрунтованими, пославшись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15-ц (провадження №14-39цс18) за позовом прокурора Свалявського району Закарпатської області до Свалявської міської ради, ОСОБА_5 про визнання недійсними рішень цієї ради та договору купівлі-продажу і припинення права власності на земельну ділянку. Колегія суддів вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є господарсько-правовими, оскільки існує спір між Сумською міською радою, КУ "Сумська гімназія №1" та ФОП ОСОБА_2, ОСОБА_1 саме як суб'єктами господарювання, і цей спір пов'язаний із виконанням відповідачами на спірній земельній ділянці будівельних робіт на об'єкті "Квітковий павільйон". Подібний підхід до розмежування цивільної та господарської юрисдикції за подібних правовідносин узгоджуються з правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду, які було викладено у постановах, прийнятих після згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15-ц (провадження №14-39цс18): від 15 травня 2019 року у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19), від 14 листопада 2018 року у справі №127/2709/16-ц (провадження №14-352цс18). Ці постанови Великої Палати Верховного Суду були чинними на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, а тому відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України повинні були враховуватися судами, та є актуальними під час перегляду справи у порядку касаційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, відповідно до статті 414 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі №750/3192/14 (провадження №14-439цс19) вказано, що "зміни до ЦПК України, внесені Законом №460-IX, пов'язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон №460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону №460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: "Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі". Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 08 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства". Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України (у редакції Закону №460-IX) роз'яснює позивачам, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, протягом десяти днів з дня отримання ними цієї постанови вони можуть звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 256, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Нагорним Віталієм Борисовичем, задовольнити частково. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 03 лютого 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом Сумської міської ради, Комунальної установи "Сумська гімназія №1" до ОСОБА_1, фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, третя особа - Департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради, про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки закрити. Повідомити Сумській міській раді, Комунальній установі "Сумська гімназія №1", що розгляд справи за їхнім позовом віднесено до юрисдикції господарського суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №681/1567/19 провадження №61-16620св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - Шепетівська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Полонської міської ради об'єднаної територіальної громади Хмельницької області, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Дідек М. Б., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Грох Л. М., Костенка А. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року Шепетівська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Полонської міської ради об'єднаної територіальної громади Хмельницької області (далі - прокурор) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що за заявою ОСОБА_1 від 03 квітня 2019 року державним реєстратором за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 2, 0000 га, яка розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер 6823610100:01:006:0162, призначення - для ведення особистого селянського господарства, підставою реєстрації став витяг з рішення Полонської міської ради об'єднаної територіальної громади Хмельницької області (далі - Полонської міської ради ОТГ) від 20 квітня 2018 року №6. Однак вказане рішення міською радою фактично не приймалося, оскільки 20 квітня 2018 року розгляд заяви відповідача щодо передачі йому у власність цієї земельної ділянки було відкладено до вирішення питання встановлення меж санітарно-захисної зони водозабору. За письмовим повідомленням виконавчого комітету Полонської міської ради ОТГ від 23 квітня 2019 року міською радою не приймалося рішень щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. Оскільки державна реєстрація права власності на земельну ділянку за відповідачем відбулася на підставі недостовірних документів, тому прокурор просив суд скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав №31020296 від 03 квітня 2019 року на земельну ділянку з кадастровим номером 6823610100:01:006:0162 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року, яке постановою Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року залишено без змін, позов прокурора задоволено. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав №31020296 від 03 квітня 2019 року на земельну ділянку з кадастровим номером 6823610100:01:006:0162, шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування. Судові витрати у розмірі 1 921 грн компенсовано за рахунок держави. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Полонська міська рада ОТГ рішенням від 20 квітня 2018 року №6 не передавала у власність відповідачу земельну ділянку, тому відсутні правові підстави для державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 згідно з рішенням Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року, ухвалити судове рішення про відмову у задоволенні позову. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 07 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Полонського районного суду Хмельницької області. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанцій порушив вимоги статей 19, 274, 279 ЦПК України розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження, що позбавило його права заявити клопотання про виклик свідків, призначення експертизи, залучення третьої особи - державного реєстратора та відвід СУДДІ: Суд апеляційної інстанцій оцінки цим доводам не надав. Стверджує, що суддя Дідек М. Б. повинна була заявити собі самовідвід під час розгляду цієї справи, оскільки розглядала його скаргу на дії слідчого у кримінальному провадженні щодо накладення арешту на спірну земельну ділянку, тобто висловила свою думку з приводу спору щодо права власності на неї, тому дії судді викликають сумніви в її неупередженості та об'єктивності. Суд першої інстанцій ухвалив рішення за відсутності оригіналів письмових доказів, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув. Крім того, заявник вважає, що у прокурора відсутні правові підстави для звернення до суду з цим позовом в інтересах Полонської міської ради ОТГ. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року прокурор подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказував, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанова Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. У січні 2021 року Полонська міська рада ОТГ подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанова Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку (кадастровий номер 6823610100:014:006:0162). Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2018 року у справі №681/961/18, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку (кадастровий номер 6823610100:014:006:0162) відмовлено. 20 грудня 2018 року ОСОБА_1 письмово звертався до голови Полонської міської ради ОТГ з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2 га, розташованої по АДРЕСА_1, кадастровий номер 6823610100:014:006:0162. Із завірених копій витягів з рішень Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6, від 07 вересня 2018 року №7, від 15 березня 2019 року №13 встановлено, що звернення ОСОБА_1 про передачу йому у власність спірної земельної ділянки та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6823610100:014:006:0162 перенесено (відкладено) і по суті не вирішувалося. 03 квітня 2019 ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора Сахнівецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області із заявою про реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 6823610100:01:006:0162, надавши у якості підстави для державної реєстрації витяг із рішення 48-ї сесії І скликання Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6 "Про надання у користування, передачу у власність земельних ділянок громадянам та внесення змін до рішень сесій міської ради", підписаний секретарем Полонської міської ради ОТГ Сосун Л. та скріплений гербовою печаткою Полонської міської ради ОТГ. У пункті №3 витягу із вказаного вище рішення значилося: "Передати у власність ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою АДРЕСА_1, площею 2,000 га, кадастровий номер 6823610100:01:006:0162". Державним реєстратором Сахнівецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області Секретою Мариною Миколаївною розглянуто заяву ОСОБА_1 та 03 квітня 2019 року вчинено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №31020296 про право власності на земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування - рішення Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2019 року №6.04 квітня 2019 року державним реєстратором прийнято РІШЕННЯ: №46302269 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 23 квітня 2019 року Полонська міська рада ОТГ направила до Полонського відділу Шепетівської місцевої прокуратури письмову заяву про вчинення злочину за №1163, зі змісту якої встановлено, що жодних рішень про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 6823610100:014:006:0162, площею 2 га міською радою не приймалося. У той же час пунктом 3 рішення Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6 "Про надання у користування, передачу у власність земельних ділянок громадянам та внесення змін до рішень сесій міської ради" заяву ОСОБА_1 щодо передачі йому у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташована по АДРЕСА_1, площею 2 га перенесено на розгляд наступної сесії у зв'язку з необхідністю вирішення питання встановлення меж санітарно-захисної зони водозабору. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі - в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 116, статтями 118, 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформляється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", право власності на земельну ділянку виникає з моменту його державної реєстрації. Згідно з частинами 9, 10 статті 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Відповідно до частинами першою та другою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Пунктом першим частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно зі статтею 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом. Записи про державну реєстрацію нерухомого майна, обтяжень на майно є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном. Належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування), що визначено частиною другою статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у редакції, чинній на час вчинення реєстраційних дій) (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року №925/1265/16 (провадження №12-158гс18) п. 5.17) Частинами першою, четвертою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно положень статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суди попередніх інстанцій встановили, що земельна ділянка з кадастровим номером 6823610100:014:006:0162 є власністю територіальної громади м. Полонне Хмельницької області, рішень про передачу її у власність, зокрема ОСОБА_1, Полонська міська рада ОТГ на сесії міської ради 20 квітня 2018 року не приймала. Однак ОСОБА_1 03 квітня 2019 року звернувся до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію прав власності на земельну ділянку, кадастровий номер 6823610100:014:006:0162, як правову підставу для такої реєстрації надав завірений витяг з рішення Полонська міська рада ОТГ на сесії міської ради 20 квітня 2018 року №6. Таким чином, обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1, що не відповідає загальним засадам державної реєстрації прав, та дає підстави для скасування записів про державну реєстрацію прав на неї, згідно з вимогами статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про наявність підстав для самовідводу судді Дідек М. Б. колегія суддів відхиляє, оскільки доводи касаційної скарги про упередженість судді та наявність підстав для її самовідводу є необґрунтованими з огляду на відсутність у касаційній скарзі посилання на факти, які б свідчили про наявність передбачених у статті 36 ЦПК України підстав для відводу судді. Та обставина, що суддя Дідек М. Б. як слідчий суддя при розгляді подання слідчого у кримінальному провадженні ознайомилася з фактичними обставинами щодо набуття ним права власності на спірну земельну ділянку, не є підставою для її відводу чи самовідводу під час розгляду цієї справи. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції і висновків судів по суті вирішення справи не спростовують, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, і переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що згідно вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Отже, суди попередніх інстанцій, виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідили і оцінили докази та встановили обставини у справі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у чинній редакції. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник

Касаційна скарга мотивована, зокрема тим, суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач не довів, що паркан збудований саме ним, а тому не мав правових підстав зобов'язувати його здійснювати демонтаж паркану. Також апеляційний суд не звернув уваги на те, що земельна ділянка, якою він користується, не належить йому на праві власності, власником цієї земельної ділянки на час розгляду справи була Хмельницька міська рада, яка не залучена до участі в справі в якості відповідача. Окрім цього вказує, що позивач придбала земельну ділянку вже з побудованим попередніми власниками парканом, а тому до участі в справі необхідно було залучати попередніх власників земельної ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і розглядати справу в контексті щодо придбання товару неналежної якості та поновлення порушеного права покупця, передбаченого статтею 678 ЦК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 16 лютого 2021 року справа №686/3922/17 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки по АДРЕСА_2, площею 0, 10 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), землі житлової та громадської забудови, кадастровий номер 6810100000:27:002:0008. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласниками житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, по Ѕ частині кожний. Рішенням виконкому Хмельницької міської ради народних депутатів №488 від 13 липня 1995 року ОСОБА_2 була виділена земельна ділянка площею 1 000 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1, під будівництво житлового будинку. За заявою ОСОБА_1 від 08 вересня 2017 року Приватне підприємство "Проекція" була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_2. Висновком експерта судової будівельно-технічної експертизи №56/018 від 23 листопада 2018 року встановлено наявність порушення меж належної позивачу земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_2 зі сторони суміжних землекористувачів по АДРЕСА_1, яке полягає у невідповідності розташування фактичних меж між ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, межам, визначеним землевпорядною документацією (обмінним файлом) на ділянку кадастровий номер 6810100000:27:002:0008, внаслідок чого вказана земельна ділянка площею 0, 1000 га накладається на земельну ділянку площею 0, 1157 га, що розташована по АДРЕСА_1, та знаходиться в користуванні відповідачів, площа накладення становить 0, 0067 га (67 кв. м). На підставі ухвали суду апеляційної інстанції, 07 липня 2020 року було проведено судові земельно-технічну та будівельно-технічну експертизи та надано експертний висновок №05/20. Відповідно до вказаного висновку фактично облаштована огорожа (суміжна межа) земельної ділянки, яка фактично знаходиться у користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 частково накладається на межу суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 6810100000:27:002:0008, яка належить ОСОБА_1, площа накладення становить 65 кв. м. На частині земельної ділянки, яка належить позивачу, на яку накладається земельна ділянка, яка знаходиться у користуванні відповідачів, розташовані частина паркану від поворотної точки 6 до поворотної точки 13 та дерева в кількості 6 одиниць. Фактично облаштована огорожа, що знаходяться на частині належної на праві власності ОСОБА_1 земельної ділянки ідентична з іншою частиною облаштованої огорожі господарства ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за наступними характеристиками (конструкція, використані матеріали), а саме: частина огорожі (металевої огорожі на бетонному фундаменті) від поворотної точки 6 до поворотної точки 12 ідентична з іншою частиною огорожі від поворотної точки 2 до поворотної точки 6; частина огорожі (металевого паркану та цегляних стовпчиків) від поворотної точки 12 до поворотної точки 13 ідентична з іншою частиною огорожі від поворотної точки 13 до поворотної точки 1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. За приписами статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (частина перша статті 92 ЗК України). За змістом частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані, зокрема, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Відповідно до статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині другій статті 78 ЦПК Українизазначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Перевіривши надані сторонами докази, у тому числі висновки експертів, належно їх оцінивши, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що відповідачі, встановивши паркан на частині земельної ділянки, що належить на праві власності ОСОБА_1, чинять перешкоди позивачу в користуванні її земельною ділянкою, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у користуванні належною їй на праві власності земельною ділянкою та їх часткове задоволення. При цьому, оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що перешкоди в користуванні земельної ділянки чиняться позивачу саме ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як суміжними землекористувачами, безпідставними є доводи касаційної скарги про неналежний склад відповідачів у цій справі. Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі №323/1862/16-ц, оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, а тому доводи касаційної скарги є безпідставними. Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскількифактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстав для її скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов І. О. Дундар Є. В. Краснощоков

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №444/2312/18 провадження №61-2336св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідачі - ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2, Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця") звернулося з позовом до ОСОБА_1, який під час розгляду справи був замінений у зв'язку із смертю правонаступником ОСОБА_2, Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області про визнання незаконними рішень Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, визнання недійсним та скасування державного акту, скасування запису у Поземельній книзі та скасування державної реєстрації права на земельну ділянку. В подальшому у зв'язку із заміною первісного відповідача ОСОБА_1 правонаступником позивачем було уточнено позовні вимоги. Позов мотивований тим, що відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 17,1368 га Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці 2 від 17 км+200 м до 20 км+544 м в адміністративних межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області для забезпечення функціонування залізничного транспорту в користуванні Публічного акціонерного товариства "Укрзалізниця" (далі - ПАТ "Укрзалізниця") перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема, в адміністративних межах Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах зазначених у цьому плані. Зазначав, що 20 січня 2017 року комісією в складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці в межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району було виявлено, що на 19 км + 962 м - 19 км + 993 м перегону Рудно - Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 8 м, знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує присадибну земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці 20,0 м від осі головної колії, згідно "Плану полоси відводу лінії Рудно-Підбірці Львівської залізничної дорог від км 11+106 до км 20+ 534, м. Київ, 1962". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0404 га. Вказував, що земельну ділянку площею 0,1057 гектарів відповідач отримав на підставі рішення Малехівської сільської ради 9 сесії 4 скликання від 18 квітня 2003 року №8 та 23 сесії 4 скликання від 27 жовтня 2004 року №6 про передачу в приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Згідно вищевказаних рішень було проведено державну реєстрацію права власності відповідача ОСОБА_1 на земельну ділянку та видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА №566732. Згадане вище рішення Малехівської сільської ради та виданий на його підставі державний акт вважають незаконними та такими, що порушують право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, а відтак такими, що підлягають скасуванню. Враховуючи вищенаведене, просило: визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради 9 сесії 4 скликання від 18 квітня 2003 року №8 в частині передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради 23 сесії 4 скликання від 27 жовтня 2004 №6 в частині передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 жовтня 2013 року №2037, виданого ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1057 га за кадастровим номером 4622785700:01:009:0007, скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки за кадастровим номером 4622785700:01:009:0007 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування, скасувати державну реєстрацію права на земельну ділянку за кадастровим номером 4622785700:01:009:0007, стягнути з відповідачів на їх користь судовий збір. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 07 травня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанцій мотивовано тим, що позивачем не надано жодних правовстановлюючих документів, щодо права користування даною земельною ділянкою та жодних доказів, які б підтверджували віднесення спірної земельної ділянки до земель залізничного транспорту, а відтак, і право позивача на користування нею. План смуги відведення земель залізниці безпосередньо не підтверджує її право на спірну земельну ділянку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" задоволено частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 07 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову АТ "Українська залізниця" відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанцій мотивована тим, що 11 грудня 2018 року відповідач ОСОБА_2 подала заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. Для вирішення позовної вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Малехівської сільської ради 9 сесії 4 скликання від 18 квітня 2003 року №8 належить застосовувати положення ЦК УРСР в редакції 1963 року. Із позовом ПАТ "Українська залізниця" звернулася 25 липня 2018 року, тобто за спливом позовної давності. Позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Малехівської сільської ради 23 сесії 4 скликання від 27 жовтня 2004 року №6, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 жовтня 2013 року №2037 також не підлягають до задоволення у зв'язку із спливом строку позовної давності, оскільки такі також подані за межами трирічного строку встановленого статею 257 ЦК України. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що АТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорювані рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року АТ "Українська залізниця" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану представником Завалишин Ю. О., в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанцій помилково застосував положення статті 261 ЦК України, оскільки про порушене право АТ "Укрзалізниця" стало відомо у січні 2017 року під час обстеження земель, а тому позовна давність не пропущена. Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього тривання правопорушення. Аргументи учасників справи У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін. Відзив мотивований тим, що судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначила про те, що апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність та зазначив, що позивач обрав неефективний спосіб захисту свого порушеного права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У березні 2021 року матеріали цивільної справи №444/2312/18 надійшли до Верховного Суду та 26 березня 2021 року передані судді-доповідачу. Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 04 березня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17 та у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15. Фактичні обставини Суди встановили, що державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯА №566732 видано ОСОБА_1 і на підставі рішення Малехівської сільської ради 9 сесії 4 скликання від 18 квітня 2003 року №8, 23 сесії 4 скликання від 27 жовтня 2004 року №6 він є власником земельної ділянки площею 0,1057 га у межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована в АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ: Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України). З аналізу пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України вбачається, що правонаступників у справу можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі. Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті У частині першій статті 47 ЦПК України передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Системний аналіз вказаних норм права, а також положень частин першої, другої, четвертої статті 25, частини першої статті 26 ЦК України та частини другої статті 48 чинного ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі має бути живим. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Аналіз вказаних норм дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі повинен мати цивільну процесуальну правосуб'єктність. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України). При цьому норма статті 255 ЦПК України є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України, незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов'язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі беруть участь відповідачі-спадкоємці, які на час розгляду справи мають цивільну процесуальну правосуб'єктність і не заявляли клопотання про закриття провадження у справі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі №185/998/16-ц (провадження №61-33766сво18) зроблено висновок, що "якщо позов пред'явлено до померлої особи, то відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року, чинного на час пред'явлення позову та розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, так як справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Якщо правонаступництво у справі допускається, то правонаступників можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі. При цьому незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов'язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі беруть участь відповідачі-спадкоємці, які на час розгляду справи мають цивільну процесуальну правосуб'єктність і не заявляли клопотання про закриття провадження у справі". За таких обставин суди встановивши, що відповідач ОСОБА_1 помер до звернення до суду з даним позовом, повинні були закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі №185/998/16-ц (провадження №61-33766сво18) колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, судові рішення скасувати з закриттям провадження у справі. Керуючись статтями 255, 256, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 07 травня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року скасувати. Провадження у справі №444/2312/18 за позовом Акціонерне товариство "Українська залізниця" до ОСОБА_1, який замінений на правонаступника ОСОБА_2, Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування запису у Поземельній книзі та скасування державної реєстрації права на земельну ділянку закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області (далі - Козельщинська РДА), Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області (далі - Бреусівської сільської ради), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Полтавській області), про визнання незаконними та скасування розпоряджень та рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності на земельні ділянки. Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_4 є власником земельної ділянки загальною площею 1,50 га для ведення особистого селянського господарства, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 08 серпня 2007 року серія ПЛ №045299, на території Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області кадастровий номер 5322080401:01:001:0053.24 листопада 2017 року він звернувся до державного кадастрового реєстратора відділу у Козельщинському районі ГУ Держгеокадастру у Полтавській області про державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053.01 грудня 2017 року рішенням № РВ-5300862042017 йому відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку з тим, що земельна ділянка, яка належить йому на праві власності, кадастровий номер 5322080401:01:001:0053, перетинається із земельною ділянкою площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661 (площа співпадає на 78,2869%), що належить ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, виданого 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області, та земельною ділянкою загальною площею 1,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331 (площа співпадає 1,2762%), що належить ОСОБА_3 відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 січня 2018 року №110533091. Також у заяві про зміну предмета позову позивачем зазначено, що розпорядчі документи в частині, що стосується надання дозволу та погодження технічної документації відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо зазначених земельних ділянок, які накладаються на його земельну ділянку, є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки він є законним володільцем земельної ділянки відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №045299 на території Бреусівської сільської ради, кадастровий номер 5322080401:01:001:0053. Надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3, в тому числі, частини його земельної ділянки можливе лише у зв'язку з припиненням його права власності. Від земельної ділянки або від її частини він не відмовлявся і право власності не втратив. Видачу відповідачам розпорядчих документів Козельщинська РДА та Бреусівська сільська рада здійснили незаконно. З урахуванням заяви про зміну предмета позову просив: 1) визнати незаконними та скасувати розпорядження Козельщинської РДА від 12 липня 2011 року №294 "Про надання дозволу на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" та від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проєкту землеустрою" в частині погодження та затвердження проєктів землеустрою ОСОБА_2; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, видане 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, та скасувати право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку і державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661; 2) визнати незаконним та скасувати рішення Бреусівської сільської ради від 17 травня 2016 року "Про розгляд заяви ОСОБА_3 щодо надання дозволу на розробку (виготовлення) проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" та рішення Бреусівської сільської ради від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області" та скасувати право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, та державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, його спадкоємцем є ОСОБА_1. Ухвалою Козельщинського районного суду Полтавської області від 03 грудня 2018 року до участі у справі залучено правонаступника позивача - спадкоємця ОСОБА_1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що при розгляді справи не встановлено неправомірності виділення земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Крім того, позивачем не були виконані рекомендації, які надавалися у відповідних документах та направлялися на його адресу, щодо приведення у відповідність документів розробником документації із землеустрою стосовно визнання та уточнення відповідності фактичного місця розташування його земельної ділянки та координат в документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_4. Узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою, що реєстрацію державних актів (2006-2007 років) та прийняття обмінних файлів здійснювала Полтавська регіональна філія Державного підприємства "Центр ДЗК", і саме ці обмінні файли на вказані земельні ділянки не були перенесені до Державного земельного кадастру, оскільки відомості про земельні ділянки, які були зареєстровані до 01 лютого 2013 року у Державному реєстрі земель, переносились до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку. Централізовано здійснював це Центр Державного земельного кадастру. Крім того, згідно з державним актом серії ПЛ №0452299 ОСОБА_4 належала на праві приватної власності земельна ділянка з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, даний акт зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі №010754500015, отже, земельна ділянка відповідно до закону належить ОСОБА_4, право власності за ОСОБА_4 в законному порядку не скасовано, крім того, зазначена ділянка була зареєстрована відповідно до вимог закону на момент видачі державного акта. Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №540/861/16-ц. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. У січні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №533/1134/17, витребувано її з Козельщинського районного суду Полтавської області. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року справу №533/1134/17, призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Рішенням шостої сесії V скликання Бреусівської сільської ради від 29 грудня 2006 року "Про передачу безоплатно у приватну власність земельних ділянок громадянам" ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства та на підставі цього рішення йому видано державний акт серії ПЛ №045299 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 5322080401:01:001:0053. Рішенням від 01 грудня 2017 року № РВ-5300862042017 ОСОБА_4 відмовлено у внесенні відомостей про цю земельну ділянку до Державного земельного кадастру у зв'язку з тим, що його земельна ділянка на 78,2869% співпадає із земельною ділянкою кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, яка належить відповідачу ОСОБА_2, та на 1,2762% співпадає із земельною ділянкою, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, яка належить відповідачу ОСОБА_3 Державний кадастровий реєстратор рекомендував ОСОБА_4 звернутися до розробника документації із землеустрою для визначення та уточнення відповідності фактичного місця розташування цієї земельної ділянки та координат, поданих розробником в документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_4 Бреусівська сільська рада 06 липня 2011 року направила погодження щодо надання дозволу ОСОБА_2 на адресу Козельщинської РДА стосовно виготовлення документації із землеустрою на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га, яка знаходиться за межами села Бреусівка. Розпорядженням Козельщинської РДА від 12 липня 2011 року №294 ОСОБА_2 з урахуванням погодження Бреусівської сільської ради надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га. Розпорядженням Козельщинської РДА від 05 грудня 2012 року №506 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Бреусівської сільської ради за межами населеного пункту с. Бреусівка Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, внесена до земельного кадастру. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно відповідач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Рішенням дев'ятої сесії VII скликання Бреусівської сільської ради від 17 травня 2016 року "Про надання дозволу на розробку (виготовлення) проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" та рішенням двадцятої позачергової сесії VII скликання Бреусівської сільської ради від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою та передачі у власність" передано безоплатно відповідачу ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, внесена до земельного кадастру. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 1,00 га, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, із цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до висновку експерта від 28 грудня 2019 року №1687/1690, за даними, що містяться у наданих на дослідження копіях технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, та згідно з копією Державного акта (серія ПЛ №045299 від 08 серпня 2007 року) на право власності на земельну ділянку, земельна ділянка із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 5322080401:01:001:0053), що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 та розташована на території Бреусівської сільської ради - має витягнуту геометричну форму та шість поворотних точок, розміри меж земельної ділянки вказано у додатку 1. Площа земельної ділянки становить 1,50 га. Вказані у державному акті та документації із землеустрою розміри меж та площа земельної ділянки з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 вказані є ідентичними і не змінилися. Відповідно до даних, які зазначені в копії проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, земельна ділянка із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 5322080400:00:001:1661), що перебуває в приватній власності ОСОБА_2 та розташована на території Бреусівської сільської ради, має витягнуту геометричну форму та шість поворотних точок, розміри меж земельної ділянки вказано у додатку 2, площа земельної ділянки становить 2,00 га. Відповідно до даних, що містяться в наданій на дослідження копії проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки - земельна ділянка із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 5322080401:01:001:0331), що перебуває в приватній власності ОСОБА_3 та розташована на території Бреусівської сільської ради має трапецієвидну форму та вісім поворотних точок, розміри меж земельної ділянки вказано у додатку 3, площа земельної ділянки складає 1,00 га. Відповідно до каталогів координат кутів зовнішніх меж, що є складовою частиною наданих на дослідження документацій із землеустрою: межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_2 (кадастровий номер 5322080400:00:001:1661), накладаються (перетинають) на межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 (кадастровий номер 5322080401:01:001:0053), площа перетину (накладання) становить 1,1743 га; межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_3 (кадастровий номер 5322080401:01:001:0331), накладаються (перетинають) на межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 (кадастровий номер 5322080401:01:001:0053), площа перетину (накладання) становить 0,0191 га. Розміри меж частин земельних ділянок з кадастровими номерами 5322080400:00:001:1661 та 5322080401:01:001:0331, що накладаються на земельну ділянку з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, яка перебуває у приватній власності ОСОБА_4 відображено у додатку 4. Земельна ділянка кадастровий номер 5322080401:01:001:0053 ОСОБА_4 та земельна ділянка ОСОБА_3, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, знаходяться в межах населеного пункту с. Бреусівка, а земельна ділянка ОСОБА_2, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, знаходиться за межами населеного пункту. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України (в редакції Закону України від 01 січня 2006 року) право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами. Відповідно до державного акта серії ПЛ №045299 ОСОБА_4 належала на праві власності земельна ділянка із кадастровим номером 5322080401:01:001:0053. Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Відповідно до висновку експерта від 28 грудня 2019 року №1687/1690 земельні ділянки з кадастровими номерами 5322080400:00:001:1661 та 5322080401:01:001:0331 накладаються на земельну ділянку з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, яка перебуває у приватній власності ОСОБА_4. Згідно з частиною другою та третьою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці правопорушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; г) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Прийняття рішення про передачу у приватну власність фізичній особі земельної ділянки, що належить іншій фізичній особі, може призвести до позбавлення особи, яка первинно набула право власності на земельну ділянку, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом власності, позбавляє особу загалом правомочностей власника землі у повному обсязі, а отже, є втручанням у право на мирне володіння майном. Установивши факт накладення земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на земельну ділянку ОСОБА_4, суди залишили поза увагою, що таке порушення виникло в результаті винесення Козельщинською РДА розпорядження від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проекту землеустрою" в частині погодження та затвердження проектів землеустрою ОСОБА_2 та рішення Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області". Отже, встановивши, що відповідачі у 2012 та 2017 роках отримали право власності на земельні ділянки, які накладаються на частину земельної ділянки, що належить позивачу та яка не була вилучена у встановленому законом порядку, суди залишили поза увагою, що наявні підстави для задоволення позову, який спрямований на захист від втручання у право власності позивача на земельну ділянку, набуте у встановленому законом порядку. Порушено право приватної власності позивача на земельну ділянку підлягає відновленню шляхом скасування відповідних рішень, на підставі яких відповідача були надані земельні ділянки, а також шляхом припинення права власності відповідачів на відповідні земельні ділянки, оскільки відповідно до частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" ухвалення судом рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Щодо розподілу судових витрат на правову допомогу Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу). Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19)). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц). З урахуванням наведеного не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у разі укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18). Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з наданням правової допомоги під час касаційного розгляду справи надано узгодження погодинної вартості роботи адвоката, попередній розрахунок вартості послуг на правову допомогу, ордер, виданий 27 жовтня 2020 року на підставі договору про надання правової допомоги від 20 жовтня 2020 року, акт приймання-передачі від 20 жовтня 2020 року та квитанцію до прибуткового касового ордера від 27 жовтня 2020 року №27/10-04 про сплату ОСОБА_1 коштів у розмірі 10 000,00 грн. З огляду на зазначене Верховний суддійшов висновку про доведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді касаційної інстанції у загальному розмірі 10 000,00 грн та їх співмірність зі складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки Верховний суддійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили обставини справи, проте неправильно застосували норми матеріального права, то наявні підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на викладене з відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської РДА, Бреусівська сільська рада на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору на загальну суму 3 457,80 грн, у тому числі витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви - 2 560,00 грн, апеляційної скарги - 1 000,00 грн, касаційної скарги - 7 017,80 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень та рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності на земельні ділянки задовольнити частково. Визнати незаконними та скасувати розпорядження від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проекту землеустрою" в частині погодження та затвердження проектів землеустрою ОСОБА_2, визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, видане 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, та припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га, кадастровий номером 5322080400:00:001:1661 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Визнати незаконним та скасувати рішення Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області", та припинити право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровим номером 5322080401:01:001:0331 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 10 000,00 (десять тисяч) гривень на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції. Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 7 017 (сім тисяч сімнадцять) гривень 80 копійок, тобто з кожного по 1 754 (одна тисяча сімсот п'ятдесят чотири) гривень 45 копійок. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №444/2291/18 провадження №61-16955св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідачі: Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Мельничук О. Я., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця) звернулося до суд з позовом до Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі - Малехівська сільська рада), ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення 40 сесії 5 скликання Малехівської сільської ради від 27 липня 2010 року №36, скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року серії ВСЕ №368708 №1-3109, зобов'язання державного кадастрового реєстратора скасувати запис у поземельній книзі щодо земельної ділянки, скасування державної реєстрації права на земельну ділянку та зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою. На обґрунтування позову посилалося на таке. У користуванні Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (ПАТ "Українська залізниця "), правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі - с. Малехів), що підтверджується технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 17,1368 га, в Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 17 км + 200 м до 20 км + 544.20 січня 2017 року комісією у складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці у межах с. Малехів виявлено, що на 20 км + 158 м - 20 км + 165 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10,0 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці - 20,0 м від осі головної колії, визначений відповідно до "Плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0067 га. Зазначена земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває у користуванні ПАТ "Укрзалізниця" та закріплена за регіональною філією "Львівська залізниця". На підставі рішення 40 сесії 5 скликання Малехівської сільської ради від 27 липня 2010 року №36 та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року серії ВСЕ №368708, №1-3109 ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку, кадастровий номер 4600785700:01:009:0063, загальною площею 0,0412 га. На підставі цих документів ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 19 квітня 2011 року, серії ЯЛ №874981. На думку позивача, рішення Малехівської сільської ради та виданий на його підставі державний акт є незаконними та такими, що порушують право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху у межах с. Малехів, а тому підлягають скасуванню. Про те, що спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури на момент чинності Положення "Про землі, надані транспорту", свідчить "План полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги" від 1962 року, який відповідно до статті 17 Закону України "Про основи містобудування" є містобудівною документацією, яка є основою, зокрема, для підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації та вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб. Відповідно до законодавства, яке було чинним на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення у межах с. Малехів, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (Постанова Центрального виконавчого комітету СССР від15 грудня 1928 року). Малехівська сільська рада під час прийняття оскаржуваного рішення порушила норми пункту "б" частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (у редакції, чинній на час прийняття Малехівською сільською радою рішення), відповідно до якого до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями. Майно залізниці є державною власністю і закріплене за нею на праві повного господарського відання. Тому Малехівська сільська рада не мала правових підстав приймати оспорюване рішення, порушуючи право землекористування залізниці. Залізниця як суміжний користувач не погоджувала ні проєкт відведення земельної ділянки, ні акт встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі та у жодному випадку не надавала погодження на вилучення земельної ділянки. З урахуванням наведеного позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36 у частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_1, скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_1 від 19 квітня 2011 року серії ЯЛ №874981, який виготовлений на підставі рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36, скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року, зобов'язати державного кадастрового реєстратора скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки за кадастровим номером 4622785700:01:009:0063 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування, зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, а саме звільнити зайняту земельну ділянку. Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час прийняття рішення Малехівською сільською радою право позивача на спірну земельну ділянку не підтверджувалося жодним правовстановлюючим документом, а отже, спірна земельна ділянка не належала на праві користування позивачу, оскільки останній не оформив таке право відповідно до чинного тоді земельного законодавства. При винесенні оскаржуваного рішення сільська рада діяла у межах наданих їй повноважень щодо розпорядження землями комунальної власності. Відповідачі жодним чином не порушили прав позивача, а позивач належно не обґрунтував позовні вимоги та не надав відповідних доказів, що їх підтверджують. Постановою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що частина земельної ділянки, що перебуває у власності відповідача є частиною смуги відведення залізниці, що підтверджується технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації площею 17,1368 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці 2 від 17 км + 200 м до 20 км + 544 м у адміністративних межах с. Малехів, планом меж смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, 1962 року та вона належить до земель транспорту. АТ "Українська залізниця" є належним користувачем цієї спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Тому частина земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1, накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні позивача. Проте позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36 після спливу позовної давності, оскільки звернувся до суду більше ніж через 8 років після прийняття оскаржуваного рішення. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що АТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі, а тому з урахуванням поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності у задоволенні позову необхідно відмовити з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У листопаді 2020 року АТ "Укрзалізниця" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності. У цій справі жоден із відповідачів не подавав заяви про застосування наслідків спливу позовної давності. Відповідно до принципу змагальності відповідач мусив довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Крім того, вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18), від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19); Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15; Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17. У січні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому Малехівська сільська рада просила касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін. На обґрунтування відзиву посилалася на те, що Малехівська сільська рада 04 жовтня 2018 року подала через канцелярію суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, яка міститься в матеріалах справи. Позивач не обґрунтував та не давав доказів, які б чітко вказали на час, з якого йому стало відомо про порушення його права. Крім того, позивач обрав неефективний спосіб захисту, оскільки він мав звернутися до суду із віндикаційним позовом. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Українська залізниця" на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають. Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 рок серії ВСЕ №368708, реєстровий №1-3109, рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0412 га. На підставі зазначених документів ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №874981. Земельна ділянка розташована на АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства. Згідно з викопіюванням з інвентаризаційної карти с. Малехів 1972 року на АДРЕСА_1 зображена земельна ділянка, яка на цей час перебуває у приватній власності ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 70) Відповідно до витягу з погосподарської книги №2 за 1955-1957 роки Дублянської сільської ради від 05 вересня 2018 року №1132/02-19 за домогосподарством на АДРЕСА_1, відповідно до погосподарського обліку 1955-1957 року, обліковувалось всього землі 0,26 га та житловий будинок 1942 року забудови (т. 1, а. с. 99). Із свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року випливає, що спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_1. Спадкове майно складається із земельної ділянки площею 0,138 га, що знаходиться у с. Малехів, наданої для обслуговування житлового будинку, ведення особистого підсобного господарства, що належала померлому на підставі державного акта на право приватної власності на землю, виданого Малехівською сільською радою 10 жовтня 1998 року за ЛВ-м-617, зареєстрованого у книзі реєстрації державних актів за №617 (т. 1, а. с. 101-102). Відповідно до довідки Малехівської сільської ради від 05 вересня 2018 року №1137/02-19 згідно з книгою обліку сплати земельного податку за використання землі на території Малехівської сільської ради, за користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1, площею 0,0412 га земельний податок не сплачувався, оскільки землекористувач звільнений від сплати земельного податку, є пенсіонером (т. 1, а. с. 100). 20 січня 2017 року комісією у складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці у межах с. Малехів виявлено, що на 20 км + 158 м - 20 км + 165 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці 20,0 м від осі головної колії, встановленої відповідно до "Плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0067 га. На підтвердження права постійного користування землями смуги відведення АТ "Українська залізниця" надало план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (тепер - Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, який розроблений проєктною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році; внутрішній акт, з якого випливає, що комісія у складі головного інженера ВП "Кам'янка-Бузької дистанція колії" ОСОБА_3, інженера-землевпорядника ОСОБА_4 та старшого шляхового майстра ОСОБА_5 здійснила обстеження земельної ділянки в межах населеного пункту на території Малехівської сільської ради, де виявила, що на 20 км + 158 м - 20 км + 165 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці 20,0 м від осі головної колії відповідно до "плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0067 га. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. У постанові від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила: "50. Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. 51. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. 52. Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов'язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані. 53. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (провадження №12-148гс19) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (провадження №12-234гс18) зроблено висновок, що "за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18)". Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних доказів на підтвердження його позовних вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд посилався на те, що АТ "Українська залізниця" є належним користувачем спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Частина цієї земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1, накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця". Тому наявні підстави для задоволення позову, проте, оскільки однією з вимог позивача є визнання недійсним рішення 40 сесії 5 скликання Малехівської сільської ради від 27 липня 2010 року №36 у частині передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1, а позивач звернувся до суду з позовом лише 01 серпня 2018 року, то з урахуванням поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності, суддійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. З такими висновками Верховний Суд погодитися не може з огляду на таке. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18)). У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі №463/3724/18 (провадження №61-4970св21), в якій колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають. Водночас у цій справі позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради, скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, скасувати свідоцтво про право на спадщину, скасувати запис у поземельній книзі, скасувати державну реєстрацію права на земельну ділянку та зобов'язати усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом звільнення земельної ділянки. Проте такі вимоги не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення. Належним способом захисту є вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте позивач з такими вимогами до суду не звертався. З урахуванням наведеного заслуговують на увагу доводи відзиву про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права. Оскільки задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, то вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними. Як на підставу касаційного оскарження посилається на неврахуваннявисновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18), від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19); Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15, Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17. Верховний Суд частково погоджується з такими доводами. У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність. Подібні висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13 (провадження №14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14 (провадження №14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14 (провадження №14-364цс19), на які позивач посилається у касаційній скарзі. Отже, доводи касаційної скарги про те, що позивачем заявлено негаторний позов, що унеможливлює застосування позовної давності, заслуговують на увагу. Проте Верховний Суд констатує, що у цій справі позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій указаного до уваги не взяли, неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, не звернули уваги на те, що обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним, що унеможливлює застосування наслідків спливу позовної давності як підстави для відмови у позові. Застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18)). Тому Верховний Суд вважає за необхідне частково задовольнити вимоги касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Водночас необґрунтованими є посилання заявника на неврахування висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15, Верховним Судом у постановах від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17, відповідно до яких, під час вирішення питання щодо застосування позовної давності позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Оскільки у цій справі позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неефективним, тому саме із вказаної підстави необхідно відмовити у задоволенні позову. Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі не подали заяв про застосування наслідків спливу позовної давності, спростовуються матеріалами справи, в яких міститься заява Малехівської сільської ради про застосування позовної давності (т. 1, а. с 104-105), проте не мають значення для правильного вирішення справи з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: З урахуванням наведених мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити із наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати. У позові Акціонерного товариства "Українська залізниця" до Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зобов'язання державного кадастрового реєстратора скасувати запис у поземельній книзі щодо земельної ділянки, скасування державної реєстрації права на земельну ділянку та зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №369/16040/18 провадження №61-12993св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, в інтересах держави в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, відповідачі: Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство") та Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, звернувся до суду з позовом до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 16 вересня 2011 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, цільове призначення для розміщення торгівельного комплексу, загальною площею 0,1837 га, що розташована по АДРЕСА _1. У подальшому, на підставі договору дарування від 12 травня 2014 року ОСОБА _1 відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2, який є її власником. Передана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка є земельною ділянкою лісогосподарського призначення, частково відноситься до 1 кварталу Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство" та накладається на земельну ділянку, яка перебуває у користуванні ДП "Київське лісове господарство" (квартал 1, виділ 9 Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство "). Погодження на вилучення земельної ділянки з постійного користування ДП "Київське лісове господарство" не надавало. Вказував на те, що рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про передачу у приватну власність спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення прийнято з порушенням частини четвертої статті 20 Земельного кодексу України, в редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного рішення (далі - ЗК України), щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, за відсутності висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Про порушення прав та інтересів держави прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами системного аналізу інформації, отриманої від різних органів державної влади, установ та організацій. Органи, які уповноважені державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах - ДП "Київське лісове господарство" та Київське обласне та по місту Києву управління лісового господарства, не вжили заходів щодо оскарження в судовому порядку зазначеного вище рішення органу місцевого самоврядування, у зв'язку із чим земельна ділянка лісогосподарського призначення вибула з державної власності. Посилаючись на наведене прокурор просив: визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду з зазначеним позовом та поновити його; визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 09 сесії 06 скликання №17 від 16 вересня 2011 року, на підставі якого ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності серія ЯМ №322543 на земельну ділянку, цільове призначення: для розміщення торгівельного комплексу, загальною площею 0,1837 га, кадастровий номер 3222484001:01:008:0220, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; витребувати на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 3222484001:01:008:0220, загальною площею 0,1837 га, що розташована в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Короткий зміст ухваленого судового рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство", відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов подано з пропуском позовної давності, оскільки Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП "Київське лісове господарство", в інтересах яких пред'явлено позов, повинні були та могли дізнатись про порушення права власності держави з часу видачі ОСОБА_1 державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, тобто з 2012 року. Ураховуючи, що позов подано у грудні 2018 року, подані відповідачами заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд першої інстанцій дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з підставі пропуску позовної давності. Мотивів щодо обґрунтованості позовних вимог, суд першої інстанції не навів. Короткий зміст ухваленого судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено частково, РІШЕННЯ: Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 листопада 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про залишення позову без розгляду. Постанова апеляційного суду мотивована відсутністю у прокурора підстав для звернення до суду із зазначеним позовом в інтересах держави за наявності компетентних органів, на які законом покладено обов'язки здійснювати захист земель лісогосподарського призначення державної власності. Прокурор надіслав Київському обласному та по місту Києву управлінню лісового та мисливського господарства та ДП "Київське лісове господарство" повідомлення про здійснення представництва, у якому лише констатував факт звернення до суду із позовною заявою, не дочекався їх відповіді на зазначене повідомлення, не надавши зазначеним органам можливості самостійно реалізувати свої права та здійснити покладені на них функції, що свідчить про недотримання ним вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а отже відсутність підстав для звернення прокурора до суду із зазначеним позовом. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга першого заступника прокурора Київської області, у якій він просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, а справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 лютого 2019 року у справі №905/803/18, від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18, від 29 квітня 2020 року у справі №727/14197/18, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, зокрема щодо права прокуратури на звернення до суду з позовом про захист порушених прав та інтересів держави у разі невжиття компетентним органом необхідних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення прав та інтересів держави, а також можливості направлення повідомлення по вжиття заходів представницького характеру в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" навіть в день подання позову. Зокрема зазначав, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що у позовній заяві прокурор обґрунтовував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді у зв'язку з неналежним здійсненням захисту прав та інтересів держави ДП "Київське лісове господарство" та Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, які не здійснили жодних заходів щодо оскарження рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, на підставі якого земельна ділянка лісогосподарського призначення вибула з державної власності, і не заперечували проти звернення прокурора до суду із зазначеним позовом в інтересах держави. Вказував на те, що не звернення компетентного державного органу до суду з позовом про повернення земельної ділянки, саме по собі уже є свідченням неналежного виконання ним своїх повноважень, що дає прокурору підстави для звернення із відповідним позовом до суду. Відмова апеляційного суду у розгляді цієї справи та повернення позовної заяви не відповідає суспільному інтересу, ураховуючи, що предметом спору є землі лісогосподарського призначення, стосовно яких законом обмежено їх використання в цивільному обороті. Передача земель лісогосподарського призначення у приватну власність та використання їх "для розміщення торгівельного комплексу", призведе до втрати їх унікальних природних властивостей. У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на касаційну скаргу, у якій заявник просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Відзив мотивований посиланням на те, що прокуратурою не доведено належність спірних земельних ділянок позивачам, що свідчить про відсутність порушених, невизнаних чи оспорюваних прав держави, які підлягають захисту в судовому порядку. Позивачем пропущено позовну давність, а вимога про позбавлення ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку допускає непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Апеляційний суддійшов правильного висновку про порушення прокурором вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", зокрема щодо направлення ним в один день повідомлення компетентним органам про представництво прокуратурою інтересів держави в суді та позову до суду, що унеможливлює здійснення компетентним органом належного реагування на повідомлення прокурора та самостійне представництво інтересів держави у суді. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду. Справа надійшла до Верховного Суду 22 жовтня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 16 вересня 2011 року рішенням Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 09 сесії 06 скликання №17 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянці ОСОБА_1, площею 0,1837 га, розташованої в АДРЕСА_1. Змінено цільове призначення зазначеної земельної ділянки із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для розміщення торгівельного комплексу. 16 травня 2012 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯМ №322543, цільове призначення для розміщення торгівельного комплексу, загальною площею 0,1837 га, кадастровий номер 3222484001:01:008:0220, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.12 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування зазначеної вище земельної ділянки. Спірна земельна ділянка частково відноситься до 1 кварталу Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство" та накладається на земельну ділянку, що перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства (квартал 1, виділ 9 Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство"). Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга першого заступника прокурора Київської області підлягає задоволенню з таких підстав. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено перш за все Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру". Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" (зараз і надалі - у редакції, яка діяла на момент звернення з позовом до суду) на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України, зокрема у частині четвертій статті 56 цього Кодексу визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Системне тлумачення частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження №21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Звертаючись до відповідного компетентного органу в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Виходячи зі змісту наведених вище норм права, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави. Таким чином у кожному випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити у чому полягає бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту або ж здійснення захисту неналежним чином) та необхідність здійснення такого захисту прокурором. Звертаючись до суду із зазначеним позовом, перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури зазначав, що ДП "Київське лісове господарство" та Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, як уповноважені суб'єкти, що реалізують права та інтереси держави у спірних правовідносинах, протягом тривалого часу не вживали заходи щодо повернення спірної земельної ділянки у власність держави, зокрема ДП "Київське лісове господарство" з вересня 2017 року було відомо про накладення спірної земельної ділянки на землі 1 кварталу Васильківського лісництва (лист від 18 вересня 2017 року №02-733, у якому зазначене державне підприємство просило прокуратуру Київської області надати правову оцінку зазначеному порушенню), а Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства на запит Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області від 23 серпня 2018 року встановило, що спірна земельна ділянка перебуває у приватній власності, їй присвоєно кадастровий номер та використовується для розміщення торгівельного комплексу, що свідчить про неналежне здійснення ними своїх повноважень щодо захисту порушених прав та інтересів держави. На виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" перший заступник керівника місцевої прокуратури повідомив ДП "Київське лісове господарство" та Київське обласне та по місту Києву управління лісового господарства про те, що прокуратура звертатиметься до суду з позовом, в інтересах держави в особі указаних органів (повідомлення від 13 грудня 2018 року №37-23/Ц1). Зазначена стаття Закону передбачає право суб'єкта владних повноважень на оскарження повідомлення прокурора про представництво інтересів у суді, тобто надає такій особі право на спростування обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу на обґрунтування підстав представництва. Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП "Київське лісове господарство" в інтересах яких подано позов не спростовували обставин, на які посилався прокурор у позовній заяві на обґрунтування підстав представництва інтересів держави, більш того підтримували позовні вимоги прокурора у суді першої інстанції. Таким чином, прокурор на виконання частини четвертої статті 56 ЦПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обґрунтував у позовній заяві неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави ДП "Київське лісове господарство" та Київським обласним та по місту Києву управлінням лісового господарства, які не вжили заходів щодо оспорення у судовому порядку рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 та зміни її цільового призначення. У відповідь на отримані від прокуратури запити компетентні органи підтверджували факт накладення спірної земельної ділянки на землі лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні ДП "Київське лісове господарство", однак ніяких дій щодо звернення з відповідним позовом до суду на захист інтересів держави з моменту коли вони дізналися про порушення майнових прав держави не вчинили. Суд апеляційної інстанції не урахував зазначених обставин та наведених вище вимог законодавства, не звернув уваги на дотримання прокурором при зверненні до суду з позовом в інтересах держави вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та частини четвертої статті 56 ЦПК України, а тому дійшов помилкового висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви прокурора без розгляду, як такої, що подана від імені заінтересованих осіб за відсутності повноважень на ведення справи в суді. Дійшовши помилкового висновку про відсутність у прокурора повноважень для представництва інтересів держави, суд апеляційної інстанції не здійснив перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції щодо вирішення спору. Зважаючи на наведене, оскаржуване судове рішення апеляційного суду не можна вважати таким, що відповідає завданням цивільного судочинства. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги За змістом частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення суду апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до постановлення незаконної постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи, що допущені апеляційним судом порушення норм матеріального та процесуального права, призвели до постановлення незаконної постанови суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, постанова Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №766/13819/19 провадження №61-4444св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Херсонської області, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Мускатель", товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТС-Агропродукт", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Склярської І. В., Пузанової Л. В., Полікарпової О. М., у справі за позовом заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Мускатель", товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТС-Агропродукт", про визнання недійсними протоколу земельних торгів, договору оренди земельної ділянки, визнання недійсними (незаконними) наказів про надання ділянок. Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року заступник прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру звернувся до суду з позовом до ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 треті особи: ТОВ "Мускатель", ТОВ "ЮТС-Агропродукт", про визнання недійсними протоколу земельних торгів, договору оренди земельної ділянки, визнання недійсними (незаконними) наказів про надання ділянок. Прокурор посилається на те, що прокуратурою області за результатами вивчення даних офіційного веб-сайту ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, з метою встановлення можливих порушень вимог законодавства під час передачі на конкурсних засадах в оренду земель сільськогосподарського призначення державної власності, встановлено, що 20 липня 2016 року протоколом земельних торгів №16/07/16 з продажу права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності, проведених ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, площею 80,5991 га, кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, ОСОБА_1 визнано переможцем. На підставі протоколу земельних торгів від 20 липня 2016 року №16/07/16 ГУ Держгеокадастру у Херсонській області уклало із ОСОБА_1 договір оренди, державну реєстрацію якого вчинено 22 липня 2016 року за №15523816. Договір оренди укладено строком на 7 років із встановленням річної орендної плати у розмірі 240 288,66 грн. 27 липня 2016 року ОСОБА_1 заснував та зареєстрував ФГ "Ахтуба", до складу якого увійшли громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8. Наказами ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 14 вересня 2016 року вказаним особам надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у розмірі, що не перевищує розмір земельної частки (паю) із земельної ділянки кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 згідно з договором оренди від 22 липня 2016 року. Після розроблення проєкту землеустрою, його погодження та присвоєння ділянкам кадастрових номерів, вказаний проєкт затверджено та передано у власність для ведення фермерського господарства такі ділянки: ділянку площею 14,8360 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0136, передано ОСОБА_1; ділянку площею 11,9867 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0137, передано ОСОБА_2; ділянку площею 8,8313 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0138, передано ОСОБА_4; ділянку площею 8,3089 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0139, передано ОСОБА_3; ділянку площею 8,3040 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0140, передано ОСОБА_5; ділянку площею 9,1030 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0141, передано ОСОБА_6; ділянку площею 9,3780 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0142, передано ОСОБА_7; ділянку площею 9,8512 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0143, передано ОСОБА_8. Державним реєстратором Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області 04 листопада 2016 року зареєстровано право власності вказаних осіб на земельні ділянки. 16 листопада 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_8 уклали з ТОВ "Омега 11" договори міни належних їм земельних ділянок та відповідно зареєстровано припинення їх права власності. Внаслідок міни земельних ділянок зазначеними особами отримано у спільну часткову власність (по 1/8 частини) ділянку площею 0,0143 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Шляхівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. 16 листопада 2016 року приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу вчинив державну реєстрацію права власності ТОВ "Омега 11" на ділянки площею 14,8360 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0136), площею 11,9867 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0137), площею 8,8313 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0138), площею 8,3089 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0139), площею 8,3040 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0140), площею 9,1030 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0141), площею 9,3780 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0142), площею 9,8512 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0143). За даними Публічної кадастрової карти України, після набуття ТОВ "Омега 11" права власності на вказані ділянки їх об'єднано, внаслідок чого утворено єдину земельну ділянку площею 80,5991 га, якій присвоєно кадастровий номер 6520681800:03:0001:0161 та 14 грудня 2016 року здійснено її державну реєстрацію. Право власності ТОВ "Омега 11" на ділянку зареєстровано 19 грудня 2016 року за №18137428. Після відчуження членами ФГ "Ахтуба" належних їм земельних ділянок 06 лютого 2017 року припинено існування фермерського господарства як юридичної особи. Прокурор вказував, що ОСОБА_1 отримав у користування земельну ділянку без наміру ведення фермерського господарства, а виключно з метою подальшого відчуження ділянки на користь іншої особи, що підтверджується тим, що за ОСОБА_1, ФГ "Ахтуба", членами вказаного господарства сільськогосподарська техніка на території області не реєструвалася. ОСОБА_1 та члени ФГ "Ахтуба" зареєстровані та проживають на території інших областей (Київської та Чернігівської). ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в 2016 році перебували на державній службі в органах ДФС, що ставить під сумнів можливість їх особистої участі в діяльності господарства та обробки в 2016 році орендованої земельної ділянки на території Херсонської області. З часу отримання ОСОБА_1 у липні 2016 року в оренду земельної ділянки до прийняття у вересні 2016 року рішення про розпаювання між членами фермерського господарства минув короткий проміжок часу (менше двох місяців). Після отримання безоплатно у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_1 та члени ФГ "Ахтуба" упродовж 12 днів відчужили земельні ділянки на користь ТОВ "Омега 11". Наведені обставини дозволяють дійти висновку про те, що договір оренди земельної ділянки, як правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Намір ОСОБА_1 був спрямований на штучне створення фермерського господарства з метою отримання у користування земельної ділянки, подальшої її безоплатної приватизації членами створеного господарства та відчуження на користь інших осіб. Наведені обставини свідчать, що голова ФГ "Ахтуба" ОСОБА_1 та члени вказаного господарства не мали на меті отримання земельної ділянки саме для ведення фермерського господарства, що суперечить засадам Закону України "Про фермерське господарство", фактично земельні ділянки у користуванні ОСОБА_1 та інших членів фермерського господарства перебували близько трьох місяців. Враховуючи викладене, прокурор просив суд: визнати недійсним протокол земельних торгів від 20 липня 2016 року №16/07/16, яким ОСОБА_1 визнано переможцем земельних торгів з продажу права оренди розташованої на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області земельної ділянки площею 80,599 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001); визнати недійсним договір оренди розташованої на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області земельної ділянки площею 80,599 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001), укладений 20 липня 2016 року ГУ Держгеокадастру в Херсонській області із ОСОБА_1, зареєстрований 22 липня 2016 року за №15523816; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6024/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 14,8360 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0136) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6032/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 11,9867 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0137) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6028/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 8,8313 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0138) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6033/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 8,3089 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0139) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6026/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,3040 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0140) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6030/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 9,1030 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0141) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6031/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 9,3780 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0142) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6029/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 9,8512 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0143) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 30 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підстав для визнання протоколу земельних торгів недійсним немає. Прокурор не довів наявність підстав для визнання договору оренди недійсним та неправильно обрав спосіб захисту. Суд першої інстанції встановив, що в ході реалізації спірного правочину ОСОБА_1 набув право оренди на земельну ділянку, уклав договір оренди, створив фермерське господарство та сплатив річну орендну плату, а тому суд першої інстанції зробив висновок про дотримання інтересів суспільства, оскільки до бюджету надійшли кошти від орендної плати. Постановою Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 30 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди, визнання недійсними (незаконними) наказів скасовано та ухвалено в цій частині нове РІШЕННЯ: Визнано недійсним договір оренди розташованої на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області земельної ділянки площею 80,599 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001), укладений 20 липня 2016 року ГУ Держгеокадастру в Херсонській області із ОСОБА_1, зареєстрований 22 липня 2016 року за №15523816. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6024/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 14,8360 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0136) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6032/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 11,9867 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0137) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6028/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 8,8313 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0138) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6033/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 8,3089 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0139) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6026/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,3040 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0140) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6030/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 9,1030 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0141) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6031/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 9,3780 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0142) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6029/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 9,8512 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0143) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що підстав для визнання протоколу земельних торгів недійсним немає. Проте набуте право оренди земельної ділянки (укладення договору оренди земельної ділянки) не було спрямовано на реальне настання правових наслідків, а саме не відповідало меті створення фермерського господарства, оскільки не було спрямоване на здійснення фермерської діяльності. Оспорені накази ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність відповідачам -фізичним особам земельні ділянки для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, не можуть бути визнані такими, які відповідають вимогам закону, оскільки договір оренди земельної ділянки є недійсним, а мета надання земельних ділянок (для ведення фермерського господарства) спростована вищенаведеними обставинами. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано її із Бериславського районного суду Херсонської області. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року відмовлено. 07 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя - доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 17 листопада 2021 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не повно з'ясував ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Заявник вказує, що прокурор не довів недійсність договору оренди. Заявник наголошує, що у прокурора немає підстав представляти інтереси Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру. Крім того, зазначає, що позивач та один із відповідачів фактично є одним органом. Як підставу для касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18, постановах Верховного Суду від 07 вересня 2020 року у справі №917/468/19, від 27 березня 2019 року у справі №903/439/18, від 23 січня 2019 року у справі №442/3285/16-ц, від 29 березня 2018 року у справі №923/333/16, від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відзив на касаційну скаргу У квітні 2021 року Херсонська обласна прокуратура засобами поштового зв'язку подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованої 08 липня 2019 року, власником земельної ділянки площею 80,5991 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001), цільове призначення - для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, є ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, форма власності - державна (т. 1 а. с. 20). 13 червня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Херсонській області прийнято наказ №148/0/7-16 "Про проведення земельних торгів у формі аукціону", за яким передбачено продати на земельних торгах у формі аукціону право оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 80,5991 га, для ведення фермерського господарства, розташовану за межами населених пунктів на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 01 січня 2016 року становила 1 992 429,73 грн (т. 1 а. с. 54, 55). Вищезазначеним наказом встановлено за результатами земельних торгів передати переможцю торгів за лотом вказану земельну ділянку у користування на умовах, визначених договором оренди землі. ОСОБА_1 подав заяву про участь у торгах, надав копії документів, що посвідчують особу, сплатив гарантійний та реєстраційний внески, зареєструвався як учасник земельних торгів 05 липня 2016 року, уклав угоду про умови участі в земельних торгах у формі аукціону, отримав інформаційну картку про лот та вхідний квиток (т. 1 а. с. 143-148). 20 липня 2016 року протоколом земельних торгів №16/07/16, проведених ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, з продажу права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 80,5991 га, кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, ОСОБА_1 визнано переможцем. Організатор та переможець земельних торгів, що засвідчили в даному протоколі своїми підписами його результати, стверджують про відсутність зауважень щодо процедури проведення земельних торгів від зацікавлених сторін - учасників торгів, організатора та виконавця (т. 1 а. с. 149-153). 20 липня 2016 року між ГУ Держгеокадастру в Херсонській області, з однієї сторони та переможцем земельних торгів за лотом №72, визначеним на підставі протоколу земельних торгів від 20 липня 2016 року №16/07/16, ОСОБА_1 з другої сторони укладено договір оренди землі строком на 7 років із встановленням річної орендної плати у розмірі 240 288,66 грн (т. 1 а. с. 70-73). 27 липня 2016 року ОСОБА_1 заснував та зареєстрував ФГ "Ахтуба", до складу якого увійшли громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 (т. 1 а. с. 49, 50). ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 звернулися із заявами до ГУ Держгеокадастру у Херсонській області про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність, як члену фермерського господарства земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю), із земель раніше наданих в оренду громадянину ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, згідно з договором оренди землі від 20 липня 2016 року (т. 1 а. с. 163-169). Наказами ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 14 вересня 2016 року вказаним особам надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у розмірі, що не перевищує розмір земельної частки (паю) із земельної ділянки кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 згідно з договором оренди від 22 липня 2016 року (т. 1 а. с. 170-177). На виконання наказів було розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність в розмірі, що не перевищує розмір земельної частки (паю) членам ФГ "Ахтуба" загальною площею 80,5991 га для ведення фермерського господарства із земель державної власності на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області та надано висновки щодо погодження документації із землеустрою (т. 1 а. с. 178 - 181). Після розроблення проєкту землеустрою, його погодження та присвоєння ділянкам кадастрових номерів наказами ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6029/18-16-СГ, №21-6028/18-16-СГ, №21-6032/18-16-СГ, №21-6033/18-16-СГ, №21-6026/18-16-СГ, №21-6031/18-16-СГ, №21-6030/18-16-СГ, №21-6024/18-16-СГ вказаний проєкт затверджено та передано у власність для ведення фермерського господарства такі ділянки:

Державним реєстратором Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області 04 листопада 2016 року зареєстровано право власності вказаних осіб на земельні ділянки, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 16 листопада 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, уклали договори міни належних їм земельних ділянок з ТОВ "Омега 11" та відповідно зареєстровано припинення їх права власності. Внаслідок міни земельних ділянок зазначені особи отримали у спільну часткову власність (по 1/8 частини) ділянку площею 0,0143 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Шляхівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. 16 листопада 2016 року приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу вчинив державну реєстрацію права власності ТОВ "Омега 11" на ділянки площею 14,8360 га, площею 11,9867 га, площею 8,8313 га, площею 8,3089 га, площею 8,3040 га, площею 9,1030 га, площею 9,3780 га, площею 9,8512 га кожна. За даними Публічної кадастрової карти України, після набуття ТОВ "Омега 11" права власності на вказані ділянки їх об'єднано, внаслідок чого утворено єдину земельну ділянку площею 80,5991 га, якій присвоєно кадастровий номер 6520681800:03:053:0001 та 14 грудня 2016 року здійснено її державну реєстрацію. Право власності ТОВ "Омега 11" на ділянку зареєструвало 14 грудня 2016 року за №18137428. Після відчуження членами ФГ "Ахтуба" належних їм земельних ділянок 06 лютого 2017 року припинено фермерське господарство як юридичну особу, що підтверджується даними офіційного веб-сайту Міністерства юстиції України. Після набуття ТОВ "Омега 11" права власності на ділянку її передано у користування ТОВ "ЮТС-Агропродукт" та 01 листопада 2017 року укладено договір оренди, який зареєстровано 09 листопада 2017 року за №23290491. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на спірну земельну ділянку перейшло до ТОВ "Мускатель" та здійснено її поділ на дві окремі земельні ділянки. Право оренди належить ТОВ "ЮТС-Агропродукт" (т. 2 а. с. 232). Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. Згідно з частиною другою статті 124 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, третьої статті 135 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів. Організатором земельних торгів є фізична або юридична особа - власник земельної ділянки, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, що здійснює реалізацію права державної чи комунальної власності на земельні ділянки, або державний виконавець у разі виконання рішень, що підлягають примусовому виконанню в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", які уклали з виконавцем земельних торгів договір про проведення земельних торгів. Стаття 1 Закону України "Про оренду землі" визначає, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди, строк дії договору оренди, орендна плата із значенням її розміру, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята статті 203 ЦК України). Оскільки право оренди за оспорюваним договором набуто ОСОБА_1 із порушенням частини п'ятої статті 203 ЦК України, тому наявні підстави для визнання договору оренди недійсним на підставі статті 215 ЦК України. У матеріалах справи немає доказів того, що створене 27 липня 2016 року ФГ "Ахтуба" мало реальну можливість виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку. Разом з тим встановлено, що, зареєструвавши 04 листопада 2016 року право власності на земельні ділянки, члени ФГ "Ахтуба" вже 16 листопада 2016 року уклали договори міни належних їм земельних ділянок з ТОВ "Омега 11" та відповідно зареєстрували припинення їх права власності, а після відчуження членами ФГ "Ахтуба" належних їм земельних ділянок 06 лютого 2017 року припинено фермерське господарство як юридичної особи. Оспорені накази ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність відповідачам -фізичним особам земельні ділянки для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, не можуть бути визнані такими, які відповідають вимогам закону, оскільки договір оренди земельної ділянки є недійсним, а враховуючи конкретні обставини цієї цивільної справи, суб'єктний склад її учасників, задоволення вимог прокурора про визнання недійсними (незаконними) наказів ГУ Держгеокадастру у Херсонській області про затвердження проєкту землеустрою та надання земельних ділянок у власність відповідачам відповідає змісту порушених інтересів держави та спричиненим протиправними посяганнями наслідкам. Доводи касаційної скарги стосовного того, що у прокурора немає підстав представляти інтереси органу, оскільки прокурор не повідомив орган про стверджуване порушення інтересів держави, є безпідставними з огляду на наступне. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Згідно із пунктом 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час подання позову) прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру "). Відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина п'ята статті 56 ЦПК України). Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява №42454/02, § 35). У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави" може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". Так, матеріалами справи підтверджено, що листом від 08 липня 2019 року №05/2-2112-19 прокуратура Херсонської області повідомила Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру про намір звернутися до суду за захистом інтересів держави стосовно незаконної передачі в оренду земельної ділянки (т. 1 а. с. 51). Сам факт незвернення до суду уповноважених органів з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указані органи неналежно виконують свої повноваження у спірних правовідносинах, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян та звернення до суду з позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Відповідного висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19). Враховуючи викладене, оскільки прокурор повідомив Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру про те, що він звертатиметься до суду з позовом, а Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру не оспорювала підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді, а тому можна зробити висновок про додержання прокурором порядку звернення до суду. Верховний Суд також вважає, що наведене прокурором у позовній заяві обґрунтування наявності правових підстав для звернення ним до суду з позовом у цій справі є сумісним з розумінням "інтереси держави" та є достатнім. Крім того, доводи касаційної скарги стосовно поєднання в одній особі позивача та відповідача відхиляються, оскільки державні органи, які є учасниками цієї справи є самостійними юридичними особами, про що свідчать записи у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Відповідно до частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. У цивільному процесі одна юридична особа має право пред'явити позов до іншої юридичної особи. Законом не передбачено будь-яких обмежень щодо такого права пов'язаних між собою юридичних осіб. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18, постанові Верховного Суду від 07 вересня 2020 року у справі №917/468/19, є безпідставними, оскільки висновки у цих справах не суперечать висновкам оскаржуваної постанови. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №903/439/18, від 23 січня 2019 року у справі №442/3285/16-ц, від 29 березня 2018 року у справі №923/333/16, від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв'язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №372/3936/18 провадження №61-3701св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя - доповідач), учасники справи: позивач - дочірнє підприємство "Радпол", відповідач - ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Обухівська міська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу дочірнього підприємства "Радпол" на рішення Обухівського районного суду Київської області, у складі судді Зінченко О. М., від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., від 29 січня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року дочірнє підприємство (далі - ДП) "Радпол" звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про заборону здійснювати самовільну забудову та зобов'язання відновити стан земельної ділянки. Позовна заява ДП "Радпол" мотивована тим, що підприємство є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1, де знаходяться виробничі потужності із видобутку з підземних джерел питної води. Для свердловини ДП "Радпол" встановлена зона санітарної охорони, в межах третього поясу якої, на належних відповідачу земельних ділянках з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391 та 3223110100:01:018:0392, із липня 2018 року проводиться незаконне будівництво, незважаючи на те, що цільовим призначенням земель відповідача є ведення особистого селянського господарства. Відділом з питань державного архітектурно-будівельного контролю Виконавчого комітету Обухівської міської ради винесено припис від 27 липня 2018 року з вимогою зупинити будівельні роботи на ділянці ОСОБА_1, однак цей припис не виконано, будівництво продовжено. Крім того, ДП "Радпол" зверталось до компетентних державних органів (Мінприроди України, Держекоінспекція України, Держгеонадр України, Держархбудінспекція України, Київської обласної ради, Обухівської РДА) з проханням вжити заходів щодо усунення порушень чинного законодавства, однак дієвих заходів для припинення будівництва не вчинено. Позивач стверджував, що здійснення ОСОБА_1 на земельних ділянках кадастрові номери 3223110100:01:018:0391 та 3223110100:01:018:0392 будівництва об'єктів (за наявними у позивача даними - споруд комерційного призначення) суперечить Земельному кодексу України (далі - ЗК України), Водному кодексу України (далі - ВК України) та постанові Кабінету Міністрів України №2024 від 18 грудня 1998 року "Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів", оскільки таке будівництво здійснюється в межах третього поясу зони санітарної охорони, встановленої для свердловини ДП "Радпол", відтак існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересах позивача шляхом забруднення підземних джерел. Посилаючись на викладене, позивач просив заборонити ОСОБА_1 здійснювати самочинне будівництво на земельних ділянках з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391 та 3223110100:01:018:0392, які розташовані в селі Таценки, Обухівський район, Київська область та зобов'язати ОСОБА _1 за власний рахунок відновити попередній стан вказаних земельних ділянок шляхом знесення незаконних будівель. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року в задоволенні позовних вимог ДП "Радпол" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні не знайшов свого підтвердження факт порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ДП "Радпол" залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову. Крім того, апеляційний суд вказав, що розміщення житлових та господарських будівель забороняється лише у межах першого поясу зони санітарної охорони, тому проведення будівельних робіт в третьому поясі, без доведення позивачем, що таке будівництво загрожує бактеріологічним або хімічним забрудненням підземних вод та може вплинути на якість питної води, видобування якої здійснюється ДП "Радпол", не дає підстав вважати, що відповідачем порушені права позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги 25 лютого 2020 року ДП "Радпол" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із Обухівського районного суду Київської області. У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставами касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судами не досліджено зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Стверджує, що судами не надана оцінка витягу з технічного звіту розрахунку меж зон санітарної охорони водозабірної свердловини №1, розташованої на території ДП "Радпол" в селі Таценки Обухівського району Київської області, яким визначені водоохоронні заходи по другому та третьому поясам зони санітарної охорони; не досліджено довідки ТОВ "Діловод Кадастр" та ситуаційна план-схема, якими встановлено, що спірне будівництво ведеться в третьому поясі зони санітарної охорони. Також вказує, що судами не взято до уваги того факту, що заявником була ініційована державна перевірка дотримання відповідачем під час будівництва будівельних норм, за результатами якої встановлено, що будівельні роботи виконуються без дозвільних документів. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами ДП "Радпол" належить завод по видобуванню і розливу питної води та земельна ділянка площею 0, 2500 га з кадастровим номером 3223110104:02:001:0127, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 на праві власності належать земельні ділянки з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391, 3223110100:01:018:0392, площею по 0, 05 га кожна та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Листом №0410/1 від 04 жовтня 2018 року відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, повідомив про те, що звернення ДП "Радпол" стосовно будівництва на земельних ділянках з кадастровим номером 3223110100:01:018:0391, 3223110100:01:018:0392 в с. Таценки розглянуто. Під час проведення перевірки з виїздом на місце, встановлено, що за вказаною адресою земельні ділянки по периметру огороджені суцільним парканом. На земельних ділянках розпочаті будівельні роботи з будівництва фундаменту, без отримання документу, який надає право на виконання будівельних робіт. Замовника будівництва - ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною четвертою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП) та вручено приписи з вимогами усунути допущені правопорушення і зупинити будівельні роботи. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із положенням пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а також оскарження судового рішення з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що в судовому засіданні не знайшов свого підтвердження факт порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, вказав, що проведення будівельних робіт в третьому поясі зони санітарної охорони, без доведення позивачем, що таке будівництво загрожує бактеріологічним або хімічним забрудненням підземних вод та може вплинути на якість питної води, видобування якої здійснюється ДП "Радпол", не дає підстав вважати, що відповідачем порушені права позивача. Верховний Суд не погоджується з такими висновками з огляду на наступне. Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Тлумачення вказаної норми свідчить, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння. Згідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до статті 36 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення" у межах зони санітарної охорони (далі - ЗСО)джерел питної води та об'єктів централізованого питного водопостачання господарська та інша діяльність обмежується. За змістом статті 37 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення" режим ЗСО джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 4 Правового режиму зон санітарної охорони водних об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №2024 від 18 грудня 1998 року (далі - Правовий режим), ЗСО поверхневих та підземних водних об'єктів входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму: перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопідвідного каналу; другий і третій пояси (обмежень і спостережень) включать територію, що призначається для охорони джерел водопостачання від забруднення. Відповідно до пункту 8 Правового режиму у межах третього поясу зони санітарної охорони для підземних джерел водопостачання 1) здійснюється: виявлення, тампонування (або відновлення) старих, недіючих, свердловин та таких, які неправильно експлуатуються, що створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту; буріння нових свердловин та проведення будь-якого нового будівництва за обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології на місцях; 2) забороняється: закачування відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти з метою їх захоронення, підземне складування твердих відходів і розробка надр, що можуть призвести до забруднення водоносного горизонту; розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод. Апеляційним судом встановлено, що у технічному звіті з розрахунку меж ЗСО водозабірної свердловини №1, розташованої на території ДП "Радпол" в селі Таценки наводиться обґрунтування меж третього поясу ЗСО, який призначений для охорони експлуатуємого водоносного горизонту від бактеріологічного та хімічного забруднення. Вказані положення технічного звіту узгоджуються із положеннями пункту 8 Правового режиму про те, що в межах третього поясу ЗСО для підземних джерел водопостачання проведення будь-якого нового будівництва здійснюється за обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології на місцях. При цьому, очевидно, що таке погодження компетентними органами має забезпечити досягнення мети встановлення третього поясу зони санітарної охорони джерел водопостачання від забруднення, зокрема запобігти розміщенню на цій території складів паливно-мастильних матеріалів, пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод, а також запобігти закачуванню відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти з метою їх захоронення, підземному складування твердих відходів і розробки надр землі, що може призвести до забруднення водоносного горизонту. Таким чином проведення будь-якого нового будівництва в третьому поясі ЗСО без погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології порушує правовий режим ЗСО, а отже і законні інтереси власника/користувача земельної ділянки щодо якої встановлена така зона санітарної охорони. Верховний суддійшов висновку, що за відсутності погодження нового будівництва в третьому поясі ЗСО з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології, саме на відповідача (забудовника) має бути покладено тягар доказування того, що це будівництво не створює загрози забруднення підземних джерел водопостачання. На підтвердження своїх вимог ДП "Радпол" надало постанови від 01 серпня 2018 року у справі № А-0108/1, від 19 жовтня 2018 року у справі №1910/1, відповідно до яких ОСОБА_1 проводить без дозвільних документів будівельні робити на земельних ділянках з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391, 3223110100:01:018:0392, які знаходяться в межах третього поясу ЗСО, та приписи від 27 липня 2018 року, та 16 жовтня 2018 року щодо усунення допущених правопорушень та зупинення вказаного будівництва. Проте суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, в порушення положень статті 265 ЦПК України, не надав належної оцінки зазначеним доказам та не перевірив наявність обставин з якими ДП "Радпол" пов'язувало пред'явлення цього позову. Апеляційний суд не усунув недоліки допущені судом першої інстанції та передчасно погодився з висновком районного суду про наявність підстав для відмови в задоволенні позову ДП "Радпол". При цьому, незважаючи на участь в судових засіданнях в суді першої та апеляційної інстанцій представника відповідача, суди не з'ясували в нього які ж саме об'єкти будуються (чи вже збудовані) на земельних ділянках ОСОБА _1, чи наявні погодження органів державної санітарно-епідеміологічної служби і геології на проведення вказаного будівництва, а у разі відсутності таких погоджень, якими доказами підтверджена відсутність загрози забруднення підземних джерел водопостачання ДП "Радпол" через це будівництво. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами належним чином не встановлені та не надано оцінку всім доводам ДП "Радпол", рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Питання про судові витрати має бути вирішено при ухваленні судового рішення по суті спору. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу дочірнього підприємства "Радпол" задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №726/513/20-ц провадження №61-2972св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, ОСОБА_2, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Надія Василівна, треті особи: ОСОБА_3, Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернівецькій області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 29 вересня 2020 року у складі судді Мілінчук С. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 січня 2021 року у складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Владичана А. І., Лисака І. Н., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, ОСОБА_2, приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвої Н. В., треті особи: ОСОБА_3, Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернівецькій області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - ВПВР УЗПВР), про визнання незаконними та скасування постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та акта про передачу майна стягувачу, скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, витребування земельної ділянки з чужого володіння. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на виконанні у старшого державного виконавця ВПВР УЗПВР (м. Івано-Франківськ) Мельника Ю. М. перебуває виконавче провадження №46358875 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 5 101 929,02 грн. Виконавче провадження відкрито 04 лютого 2015 року на підставі виконавчого листа, виданого Першотравневим районним судом м. Чернівці від 02 лютого 2015 року №725/4521. Під час здійснення виконавчого провадження накладений арешт на земельну ділянку АДРЕСА_1. У липні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернівецькій області з листом, у якому повідомила про відчуження нею у 2011 році на його користь вказаної земельної ділянки. У свою чергу державний виконавець Мельник Ю. М. надав ОСОБА_3 відповідь, у якій не визнав за ним право власності на спірну земельну ділянку. Надалі спірна земельна ділянка тричі виставлялась на електронні торги і тричі електронні торги не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Після цього, стягувач ОСОБА_2 виявив бажання залишити за собою спірну земельну ділянку, про що письмово повідомив державного виконавця. Таким чином, спірна земельна ділянка актом державного виконавця передана стягувачу в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3. Згідно з інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно він дізнався, що ОСОБА_2 зареєстрував за собою право власності на спірну земельну ділянку та став її власником. Підставою виникнення права власності слугувало свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер 3258, видане 10 березня 2020 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. Вважає, що у приватного нотаріуса не було законних підстав видавати свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, оскільки прилюдні торги фактично не відбулись. Крім того, ще 12 серпня 2011 року між ним та його матір'ю ОСОБА_3 укладений договір дарування земельної ділянки, за яким він набув право на користування і володіння спірною земельною ділянкою. Отже, відчуження земельної ділянки на його користь відбулося ще задовго до відкриття виконавчого провадження та ухвалення судом рішення, на підставі якого виданий виконавчий лист від 02 лютого 2015 року №725\4521, проте він не зареєстрував право власності на земельну ділянку у встановленому порядку та не отримав державного акта на право власності на подаровану земельну ділянку. Посилаючись на викладене, позивач просив скасувати постанову старшого державного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та складений ним акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу, визнати недійсним та скасувати свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, скасувати у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності щодо ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, витребувати її з володіння ОСОБА_2 і передати у користування ОСОБА_1. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 29 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними та скасовано постанову старшого державного виконавця ВПВР УЗПВР (м. Івано-Франківськ) Мельника Ю. М. від 24 лютого 2020 року ВП №46358875 про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та складений ним 24 лютого 2020 року акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу, яким ОСОБА_2 передана у власність земельна ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво від 10 березня 2020 року про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, а саме: земельної ділянки АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1, видане приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. Скасовано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності за №35902691 щодо ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2052311873101, вчинений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макеєвою Н. В., на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 51580483 від 12 березня 2020 року. Витребувано з володіння ОСОБА_2 і передано в користування ОСОБА_1 вказану земельну ділянку. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвої Н. В. відмовлено. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що уклавши договір дарування та отримавши правомочність на підтвердження державою такого права, позивач мав правомірні очікування щодо оформлення права власності на земельну ділянку, оскільки ним дотримана процедура, яка передує одержанню правовстановлюючих документів на землю (укладання та нотаріальне посвідчення договору дарування земельної ділянки). Разом із тим, відповідно до чинного на той час законодавства, право власності могло посвідчуватись цивільно-правовим договором, який укладено позивачем. Позивач набув майно у законний спосіб та з належних підстав, задовго до виникнення у його дарувальника зобов'язань, встановлених судовим рішенням. Крім того, спірна земельна ділянка перебувала у володінні та користуванні позивача близько 9 років, та близько чотирьох років до накладення щодо неї обмежень. За таких умов, будучи впевненим у непорушності набутого ним права власності на майно згідно з цивільно-правової угоди, позивач реалізував своє право на майно у розумінні статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Та обставина, що державним виконавцем спірна земельна ділянка передана у власність іншій особі, свідчить про порушення права позивача на надану дарувальником у власність земельну ділянку та обмеження його у праві правомірного очікування щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки таке право є складовою частиною майна. Таким чином, порушивши право позивача на майно, подальші дії відповідачів, які хоч формально і відповідають встановленому Законами України "Про виконавче провадження", "Про нотаріат" та Наказу "Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" порядку, проте не можуть бути визнаними такими, що породжують законні наслідки. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 січня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд виходив із того, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 у справі N 911/3594/17. Уклавши договір дарування та отримавши правомочність на підтвердження державою такого права, позивач мав правомірні очікування щодо оформлення права власності на земельну ділянку, оскільки ним дотримано процедуру, яка передує одержанню правовстановлюючого документа на землю, оскільки за чинним на час укладення договору законодавством право власності могло посвідчуватись цивільно-правовим договором, який позивачем укладено. Державна ж реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 29 вересня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 січня 2021 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19). Для одержання у власність земельної ділянки, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. У березні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, згідно з яким, уклавши договір дарування спірної земельної ділянки, він мав усі підстави розраховувати на законний перебіг подій, що є правомірним очікуванням, щодо оформлення наданої йому у власність землі (одержання державного акта на право власності на землю, пізніше реєстрацію права власності). У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав додаткові пояснення, згідно з якими право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації, про що зазначено в статті 125 ЗК України, положення якого є пріоритетними у цих правовідносинах, адже містять спеціальні норми, і сам спір виник щодо земельної ділянки. Процедура набуття права власності на земельну ділянку складається з деяких етапів: це укладення договору або іншого правочину та реєстрації такого права. Без реєстрації права власності воно не виникає. Тому така процедура як реєстрація є кінцевою та обов'язковою дією для набуття права власності. Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Обставини встановлені судами Відповідно до договору дарування від 12 серпня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Макеєвою Н. В., ОСОБА_3 передала в дар, а ОСОБА_1 прийняв земельну ділянку АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1. Прийнявши у дар вказану земельну ділянку, ОСОБА_1 не зареєстрував у встановленому порядку своє право власності на неї. На виконанні у старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернівецькій області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Мельника Ю. М. перебуває виконавче провадження №46358875 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 коштів у розмірі 5 101 929,02 грн, відкрите постановою від 04 лютого 2015 року на підставі виконавчого листа, виданого Першотравневим районним судом м. Чернівці 02 лютого 2015 року №725\4521. Вказаною постановою накладено арешт на усе нерухоме майно боржника ОСОБА_3, у тому числі і на земельну ділянку АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1. Заборонено здійснювати відчуження вказаного майна. У липні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернівецькій області з листом, у якому повідомила про відчуження нею ще в 2011 році на користь ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Листом від 05 вересня 2019 року за вих. №3062/05.19 старший державний виконавець Мельник Ю. М. надав ОСОБА_3 відповідь, у якій вказав, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації. Запропоновано боржнику у семиденний строк надати державний акт на право власності на земельну ділянку. Як вбачається з листа начальника Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області від 06 листопада 2019 року №3865/05.19, сторін виконавчого провадження повідомлено про те, що під час вчинення виконавчих дій складено постанову про опис та арешт майна, згідно з якою описано та арештовано земельну ділянку АДРЕСА_1. Проведено оцінку майна, вартість якого склала 112 795,00 грн. З постанови старшого державного виконавця ВПВР УЗПВР (м. Івано-Франківськ) Мельника Ю. М. від 24 лютого 2020 року у виконавчому провадженні №46358875 вбачається, що Державним підприємством "Сетам" тричі (09 грудня, 02 січня та 23 січня 2020 року) проведено електронні торги щодо реалізації вказаної земельної ділянки, проте жодні з них не відбулись у зв'язку із відсутністю допущених учасників торгів. На підставі повідомлення державного виконавця від 29 січня 2020 року щодо залишення за собою нереалізованого майна боржника стягувач ОСОБА_2 виявив бажання залишити за собою вказану земельну ділянку, про що письмово повідомив державного виконавця. Державним виконавцем постановлено передати ОСОБА_2 вказану земельну ділянку. Актом державного виконавця від 24 лютого 2020 року у ВП №46358875, на підставі заяви стягувача про залишення за собою нереалізованого майна, передано земельну ділянку АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1. Відповідно до свідоцтва серії НОМЕР_2 від 10 березня 2020 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., на підставі постанови про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та акта про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу, посвідчено, що ОСОБА_2 належить на праві власності зазначена земельна ділянка, попереднім власником якої є ОСОБА_3. Із відомостей державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, наявних у інформаційній довідці від 24 березня 2020 року №205202536, земельна ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1, належить на праві власності ОСОБА_2. Датою реєстрації права власності є 10 березня 2020 року. 12 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ЦНАП Чернівецької міської ради про державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку, проте 17 березня 2020 року прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень №51664957 у зв'язку із встановленими суперечностями між заявленими та вже зареєстрованими правами на вказаних об'єкт нерухомості. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що уклавши договір дарування та отримавши правомочність на підтвердження державою такого права, позивач мав правомірні очікування щодо оформлення права власності на земельну ділянку, оскільки ним дотримано процедуру, яка передує одержанню правовстановлюючих документів на землю (укладання та нотаріальне посвідчення договору дарування земельної ділянки). Відповідно до чинного на той час законодавства, право власності могло посвідчуватись цивільно-правовим договором, який позивачем укладено. ОСОБА_1 набув майно у законний спосіб та з належних підстав, задовго до виникнення у дарувальника зобов'язань, встановлених судовим рішенням. Спірна земельна ділянка перебувала у володінні та користуванні позивача близько 9 років, та близько чотирьох років до накладення щодо неї обмежень. Отже, будучи впевненим у непорушності набутого ним права власності на майно за цивільно-правовою угодою, позивач реалізував своє право на майно у розумінні статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Та обставина, що державним виконавцем спірна земельна ділянка передана у власність іншій особі, свідчить про порушення права позивача на надану дарувальником у власність земельну ділянку та обмеження його у праві правомірного очікування щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки таке право є складовою частиною майна. Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 626 ЦК України, тут і далі у редакції від 07 серпня 2011 року (чинній на момент укладення договору дарування від 12 серпня 2011 року), договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Згідно з частиною першою статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 719 ЦК України). Частиною першою статті 722 ЦК Українипередбачено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Згідно з приписами статті 182 ЦК Україниправо власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів. Водночас при розгляді питання щодо визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно необхідно керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин. Статтею 14 Конституції Українипередбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону. Отже законодавець встановлює для землі, як особливого об'єкту цивільних прав, не тільки порядок набуття та припинення прав, а також порядок реєстрації таких прав. Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об'єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені закономюридичні факти, що підтверджуються відповідними документами. Згідно зі статтею 125 ЗК України, тут і далі у редакції від 07 серпня 2011 року (чинній на момент укладення договору дарування від 12 серпня 2011 року), право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно до частини першої, пункту а) частини другої статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою. Вимогами частини шостої статті 126 ЗК України визначено, що при набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених частиною другою цієї статті, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки. На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про перехід права власності на земельну ділянку із зазначенням документа, на підставі якого відбувся такий перехід. У разі набуття права власності на земельну ділянку кількома набувачами або у разі відсутності на відповідному державному акті місця для проставлення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку набувачеві або відчужувачеві земельної ділянки протягом 30 календарних днів з дня подання ним до органу, який здійснює видачу зазначеного акта, документів, передбачених законодавством, видається державний акт на право власності на земельну ділянку. Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа. Забороняється вимагати для здійснення відмітки та державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень документи, не передбачені цією статтею. У разі зміни співвласника або набуття права спільної власності на земельну ділянку орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, також вносить зміни до державного акта на право власності на землю щодо співвласників земельної ділянки. Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон), тут і далі у редакції від 16 березня 2010 року, чинній на момент укладення договору дарування, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав. Згідно зі статтею 3 Закону Державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Вимогами пункту першого частини першої статті 4 Закону передбачено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно. За змістом статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться у тому числі на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" встановлено, що до 01 січня 2012 року державна реєстрація права власності на земельну ділянку проводиться територіальними органами земельних ресурсів; державна реєстрація правочинів - нотаріусами, реєстраторами юридичної особи, яка належить до сфери управління Міністерства юстиції України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З аналізу наведених норм права можна дійти висновку, що для одержання у власність земельної ділянки у 2011 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був здійснити державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку. Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 12 серпня 2011 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на земельну ділянку, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року №671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Таким чином, суди попередніх інстанцій до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосували положення статей 125, 126 ЗК України, Закону щодо обов'язкової державної реєстрації прав на земельну ділянку. Позивач після прийняття дарунку, не виконав вимоги статті 126 ЗК України щодо здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Таким чином, Верховний суддійшов висновку про те, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не набув право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1, кадастровий номер: 7310136900:48:002:0097, площею 0,0856 га, цільове призначення - для ведення садівництва, яка знаходиться в АДРЕСА_1, оскільки відповідно до чинного на час набуття права власності законодавства не звернувся до територіального органу Держкомзему за місцем знаходження земельної ділянки, що був уповноважений здійснювати державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень для проведення реєстрації права власності на земельну ділянку в поземельній книзі. Ураховуючи те, що ОСОБА_1, отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 12 серпня 2011 року, не зареєстрував своє речове право на неї, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернувся лише 12 березня 2020 року, то на час видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на земельну ділянку (10 березня 2020 року) не набув права власності, бо власником земельної ділянки відповідно до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди, значилася ОСОБА_3 із 18 вересня 2006 року. У постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння. За таких обставин, власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2, який отримав цю ділянку 24 лютого 2020 року за актом державного виконавця та 10 березня 2020 року зареєстрував право власності ділянки на своє ім'я, отримав відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону. Отже, земельна ділянка, що передана ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу ОСОБА_3, на момент такої передачі належала саме їй, оскільки ОСОБА_1 в порушення порядку оформлення речових прав на земельну ділянку не здійснив державної реєстрації права власності на неї, а отже, відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що набув право власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачем. Як на підставу для відкриття касаційного провадження, ОСОБА_2 посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) зроблено висновок про те, що при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно необхідно керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин. Для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Разом з тим, у справі, що переглядається, договір дарування укладений 12 серпня 2011 року, де редакція статті 125 ЗК України не передбачала обов'язкового отримання державного акта на земельну ділянку, а лише здійснення державної реєстрації права на цю земельну ділянку. Проте, враховуючи, що у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що при розгляді питання щодо визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно потрібно керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин, Верховний Суд погоджується з доводами заявника про неврахування судами в оскаржуваних судових рішеннях висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_1 викладені у його відзиві про те, що уклавши договір дарування спірної земельної ділянки, він мав усі підстави розраховувати на законний перебіг подій, що є правомірним очікуванням, щодо оформлення наданої йому у власність землі (одержання державного акта на право власності на землю, пізніше реєстрацію права власності), оскільки при відчуженні нерухомого майна, зокрема земельної ділянки, законодавець вимагає здійснювати державну реєстрацію права власності. З цього приваду Верховний Суд вказує про таке. ОСОБА_1 отримав у дар земельну ділянку у 2011 року, а із заявою про здійснення державної реєстрації своїх прав він вирішив звернутися лише 12 березня 2020 року, тобто зі спливом 9 років. Невжиття особою, яка має зацікавленість у набутті цінного майна у власність, дій з реєстрації такого майна за ним, як за власником, протягом тривалого часу, а намагання вчинити такі лише після виникнення спору, не свідчить про добросовісність дій останнього. Таким чином, державний виконавець, на виконання вимог Закону щодо виконання судового рішення, за наявності інформації про те, що спірна земельна ділянка зареєстрована за ОСОБА_3, правомірно реалізував майно у рахунок погашення заборгованості, шляхом його передачі стягувачу. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Узагальнюючи викладене, Верховний суддійшов висновку про часткове скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на порушення норм матеріального права. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає відшкодуванню сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 5 044,80 грн та касаційної скарги у розмірі 6 726,40 грн, а всього 11 771,20 грн. Керуючись статтями 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 29 вересня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 січня 2021 року, скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, ОСОБА_2, приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвої Надії Василівни, треті особи: ОСОБА_3, Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернівецькій області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про визнання незаконними та скасування постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу та акта про передачу майна стягувачу, скасування свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, витребування земельної ділянки з чужого володіння відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_3, РНОКПП: НОМЕР_3) на користь ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_4, РНОКПП: НОМЕР_4) судовий збір у розмірі 11 771,20 грн. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №621/1445/16-ц провадження №61-19480св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивачі: заступник керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Зміївське лісове господарство", відповідачі: Чемужівська сільська рада Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року у складі судді Вельможної І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року заступник керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області який діє в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Зміївське лісове господарство" звернувся до суду зі позовом до Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, про визнання незаконними та скасування рішень Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Позов, з урахуванням уточнень, мотивовано тим, що рішенням XXXVI сесії V скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 04 березня 2010 року №628-V ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням ХІІ сесії VI скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 22 вересня 2010 року №111-VI ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі вказаного рішення та технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, затвердженої посадовими особами Відділу Держкомзему у Зміївському районі Харківської області, ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №160521, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності, постійного користування, договорів оренди земельних ділянок та обліковується в державному реєстрі земель за реєстраційним номером 632178651002029 від 24 квітня 2012 року. Зазначав, що земельна ділянка з кадастровим номером 6321786501:01:002:0099 знаходиться в межах кварталу 57 Чемужівського лісництва Зміївського району Харківської області та перетинається з землями ДП "Зміївське лісове господарство". Посилаючись на те, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, вибула з власності держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство" та Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства незаконно, без її вилучення в установленому законом порядку, без погодження меж та зміни цільового призначення, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення XXXVI сесії V скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 04 березня 2010 року №628-V "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, ведення особистого селянського господарства та для будівництва гаражів"; визнати незаконним та скасувати рішення ХІІ сесії VI скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 22 вересня 2010 року №111-VI "Про передачу земельної ділянки у приватну власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд"; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №160521 (кадастровий номер 6321786501:01:002:0099), зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №632178651002029 від 24 квітня 2012 року; зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність держави земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів того, що спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні ДП "Зміївське лісове господарство", належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності надання ОСОБА_1 цієї земельної ділянки не надано, отже позов не є доведеним. Вимога про повернення земельної ділянки державі є похідною від вимог, які не підлягають задоволенню, тому задоволенню не підлягає. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року апеляційну скаргу прокуратури Харківської області залишено без задоволення. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 10 січня 2017 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу прокуратури Харківської області без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 24 грудня 2020 року Харківська обласна прокуратура через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать наявним у справі доказам, які суди повно та всебічно не дослідили. Доводи інших учасників справи 13 лютого 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Зміївського районного суду Харківської області. 09 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи Рішенням XXXVI сесії V скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 04 березня 2010 року №628-V "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) між земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд особистого селянського господарства та для будівництва індивідуальних гаражів" ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із земель запасу житлової та громадської забудови. Рішенням ХІІ сесії VI скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 22 вересня 2010 року №111-VI "Про затвердження проекту землеустрою меж земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із земель запасу житлової та громадської забудови. Дана земельна ділянка передана ОСОБА_1 безкоштовно у приватну власність. На підставі вказаного рішення та технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, затвердженої посадовими особами Відділ Держкомзему у Зміївському районі Харківської області, ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №160521, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності, постійного користування, договорів оренди земельних ділянок та обліковується в державному реєстрі земель за реєстраційним номером 632178651002029 від 24 квітня 2012 року. Згідно з актом, складеним 01 листопада 2019 року депутатом Чежужівської сільської ради Зміївського району Харківської області Сумець Т. М. за участю свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірна земельна ділянка розташована на колишніх землях присадибного фонду сільської ради, а саме - в межах села Чемужівка Зміївського району Харківської області. На цих землях були розташовані житлові будинку з господарськими будівлями, які були знесені в п'ятидесятих роках. Земельна ділянка ОСОБА_1 фактично знаходиться під хвойними зарослями, які утворились в результаті самосіву. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 08 червня 2017 року за клопотанням ДП "Зміївське лісове господарство" по справі призначена судова земельно-технічна експертиза, проведення якої доручено експертам Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса. Згідно з висновком експерта Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса №23422, складеного 22 серпня 2019 року, цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 6321786501:01:002:0099 (АДРЕСА_1) не змінено та затверджено, за основним цільовим призначенням відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови, та не потребує зміни цільового призначення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: У зв'язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21), Верховний Суд вважає необхідним вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно "Korolev v. Russia" (Корольов проти Росії) (no. 2), №5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; "Menchinskaya v. Russia" (Менчинська проти Росії) №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. У постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства, оскільки воно не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень. У зазначеній справі сформульовано висновок, відповідно до якого "Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У справі, що переглядається, прокурор, звернувшись до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство", фактично здійснює представництво інтересів державного підприємства, а не інтересів держави, що суперечить положенням чинного законодавства. У зв'язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині із підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП "Зміївське лісове господарство" із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), підтвердила свій висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21). У зв'язку із цим нижче у цій постанові розглядаються лише позовні вимоги прокурора, подані в інтересах держави. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Відповідно до частини другої статті 1 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізовується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Землі лісогосподарського призначення є окремою категорією земель (пункт "е " частини першої статті 19 ЗК України) і належать до земель державної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, крім випадків, визначених ЗК (пункт "г" частини четверта статті 84 ЗК України). Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення. За змістом статті 31 ЛК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, статті 75 ЛК України, статті 50 Закону України "Про землеустрій" та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року №677, вилучення земельної ділянки для потреб, не пов'язаних із веденням лісокористування у постійного землекористувача, та її передача у приватну власність для обслуговування жилого будинку чи ведення особистого селянського господарства, має здійснюватися за згодою державного підприємства та лише після припинення права постійного користування земельної ділянки постійним землекористувачем за його заявою з подальшою розробкою проєкта відведення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки. Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі №6-50цс15, правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру. Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Отже, при розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення за даними земельного кадастру. Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Таким чином, земельні ділянки у межах населеного пункту, зайнятті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. Частинами першою та другою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом на землю, який видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Дослідивши відповідно до вимог процесуального закону надані позивачем матеріали лісовпорядкування, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності надання ОСОБА_1 цієї земельної ділянки не надано. Крім того, згідно з висновком експерта Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса №23422, складеного 22 серпня 2019 року, цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 6321786501:01:002:0099 (АДРЕСА_1) не змінено та затверджено, за основним цільовим призначенням відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови, та не потребує зміни цільового призначення. Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Оскільки у заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області відсутні повноваження на представництво інтересів держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство", оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області, який дієв інтересах держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство" підлягають скасуванню, із залишенням зазначених позовних вимог без розгляду. В іншій частині рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року слід залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року в частині вимог заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Зміївське лісове господарство" до Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, про визнання незаконними та скасування рішень Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки скасувати. Позовні вимоги заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Зміївське лісове господарство" до Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, про визнання незаконними та скасування рішень Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки залишити без розгляду. В іншій частині рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що для проведення навчально-технічної та виробничої практики студентів, забезпечення проведення науково-дослідних робіт коледжем було набуте право постійного користування на земельні ділянки площею 4 890 га, розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Однак в лютому 2014 року Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області протиправно вніс зміни до державної статистичної звітності за формами 2-зем та 6-зем, внаслідок чого землі, які знаходяться в його користуванні, були вилучені та переведені до земель запасу. 04 листопада 2014 року Головне управління Держземагенства України у Харківській області дало згоду на укладення з ОСОБА_1 договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 49,9647 га, яка входить до складу земель, які обліковуються та перебувають у фактичному користуванні коледжу. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року встановлено протиправність вищевказаних дій Відділу Держземагенства України у Нововодолазькому районі в Харківській області, що свідчить про недійсність оспорюваних договорів оренди спірної земельної ділянки. Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, позов задоволено. Скасовано наказ Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 13 жовтня 2014 року №2666-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 15,6160 га, 47,8238 га, 63,6383 га, 15,0978 га, 24,7750 га, 54,5554 га, 59,0335 га, 56,0498 га, 42,3068 га. Скасовано наказ Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 04 листопада 2014 року №2929-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 30,2450 га, 78,3891 га, 94,8858 га, 30,3491 га, 49,6525 га. Скасовано наказ Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 04 листопада 2014 року №2930-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 53,3215 га, 49,9647 га, 46,5168 га, 54,1313 га. Визнано недійсними укладені 07 та 24 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагенства України в Харківській області договори оренди спірних земельних ділянок, розташованих на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Зобов'язано Реєстраційну службу Нововодолазького районного управління юстиції Харківської області виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію договорів оренди від 07 та 24 листопада 2014 року, укладених між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагенства України в Харківській області. Зобов'язано Відділ Держгеокадастру України у Нововодолазькому районі Харківської області виключити з Державного земельного кадастру відомості щодо сформованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області площею: 15,6160 га; 47,8238 га; 63,6383 га; 15,0978 га; 24,7750 га; 54,5554 га; 59,0335 га; 56,0498 га; 42,3068 га; 30,2450 га; 78,3891 га; 94,8858 га; 30,3491 га; 49,6525 га; 53,3215 га; 49,9647 га; 46,5168 га; 54,1313 га. Вилучено з незаконного користування ОСОБА_1 вищевказані земельні ділянки. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що для проведення навчально-технічної та виробничої практики студентів, забезпечення проведення науково-дослідних робіт Липковатівським радгоспом-технікумом, який в 1995 році реорганізовано в Липковатівський аграрний коледж, було набуто право постійного користування на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області та мають фактичну площу 4 890 га. В лютому 2014 року Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області протиправно вніс зміни до державної статистичній звітності за формами 2-зем і 6-зем, внаслідок чого землі, які знаходяться в користуванні та використовуються Липковатівським аграрним коледжем, були вилучені у позивача і переведені до земель запасу. Протиправність дій вказаного Відділутакож встановлена постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, а тому вказана обставина не підлягає доказуванню. Цією ж постановою зобов'язано Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області відновити в обліковій статистичній звітності 2-зем і 6-зем протиправно вилучені земельні ділянки площею 4 890 га. Крім того, земельна ділянка, яка знаходиться в постійному користуванні Липковатівського аграрного коледжу, відноситься до земель державної власності, у зв'язку з чим не може бути предметом застави, а також - не підлягає вилученню або передачі у власність та/або користування юридичним і фізичним особам. У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року в цій справі з підстав скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду (пункт 3 частини другої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ). Заява ОСОБА_1 обґрунтована тим, що в судовому рішенні, яке він просить переглянути за нововиявленими обставинами, міститься посилання на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15 як підставу для задоволення позову. Разом з тим постановою Верховного Суду від 02 березня 2020 року були скасовані постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року і закрито провадження у справі №820/2039/15 у зв'язку з віднесенням її розгляду до цивільної юрисдикції. Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року відмовлено у відкритті провадження за нововиявленими обставинами за заявою ОСОБА_1. Заяву і додані до неї матеріали повернуто заявнику. Ухвала місцевого суду мотивована тим, що підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду за нововиявленими обставинами, була саме постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, тоді як своєю постановою від 02 березня 2020 року Верховний Суд скасував постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року із закриттям провадження у справі. Оскільки Нововодолазький районний суд Харківської області не обґрунтовував своє рішення від 10 грудня 2015 року судовими рішеннями, які були скасовані постановою Верховного Суду від 02 березня 2020 року, то відсутні підстави для його перегляду за пунктом 3 частини другої статті 423 ЦПК України. Отже, обставини, на які послався заявник, не можуть вважатися нововиявленими в розумінні статті 423 ЦПК України. Крім того, в провадженні Нововодолазького районного суду Харківської області перебуває справа №631/462/17 (провадження №8/631/1/20) за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року з підстав скасування 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до суду із цією заявою рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року вже переглядається за нововиявленими обставинами. Оскільки подана ОСОБА_1 заява стосується тих самих обставин та вимог заявника, які розглядаються судом в межах справи з єдиним унікальним №631/462/17 (провадження №8/631/1/20), то наявні підстави для відмови у відкритті провадження в цій справі. Постановою Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням процесуального закону. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року, а справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі за нововиявленими обставинами. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди безпідставно відмовили у відкритті провадження у справі. Подана ним у 2018 році заява про перегляд рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами була обґрунтована скасуванням 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, яка стала підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. Разом з тим в цій справі він послався на наявність остаточної постанови Верховного Суду від 02 березня 2020 року, якою скасовано всі чинні судові рішення судів попередніх інстанцій та закрито провадження у справі №820/2039/15. Отже, наведені ним у заявах обставини, що обґрунтовували звернення до суду, не були ідентичними. Крім того, наявність або відсутність нововиявлених обставин вирішується в судовому засіданні по суті заявлених вимог, а не одноособово суддею під час вирішення питання про відкриття провадження у справі. У січні 2021 року Липковатівський аграрний коледж подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені ОСОБА_1 обставини не є нововиявленими, оскільки він не довів наявності преюдиційного зв'язку судових рішень, зокрема, що між рішеннями існує матеріально-правовий зв'язок, факти, встановлені в одній із справ, мають значення для іншої справи. У січні 2021 року Головне управління Держгеокадастру України у Харківській області подало письмові пояснення, в яких просило задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Нововодолазького районного суду Харківської області. 26 січня 2021 року справа №631/1660/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 23 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, задоволено позов Липковатівського аграрного коледжу до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру України в Харківській області, Реєстраційної служби Нововодолазького районного управління юстиції, Відділу Держгеокадастру України у Нововодолазькому районі Харківської області про скасування наказів, визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та скасування їх державної реєстрації, вилучення земельних ділянок з незаконного використання, виключення відомостей щодо сформованих земельних ділянок з державного земельного кадастру. У мотивувальній частині вказаного рішення зазначено: "Протиправність дій Відділу Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області також встановлена постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, а тому в силу приписів статті 61 ЦПК України не підлягає доказуванню. Цією ж постановою зобов'язано Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області відновити в обліковій статистичній звітності по формі 6-зем та 2-зем протиправно виключені земельні ділянки площею 4 890 га, які перебувають в постійному користуванні Липковатівського аграрного коледжу на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області станом на 01 січня 2014 року". Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі №820/2039/15 скасовано постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі №820/2039/15 скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року і закрито провадження у справі. Звертаючись до суду із заявою про перегляд рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами, ОСОБА_1 послався на пункт 3 частини другої статті 423 ЦПК України (скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду) і мотивував заяву ухваленням постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 02 березня 2020 року. У провадженні Нововодолазького районного суду Харківської області також перебуває справа №631/462/17 (провадження №8/631/1/20) за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року з підстав скасування 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. В розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - цивільно-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: Визнаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Відсутність хоча б однієї складової (одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду) не дає судді підстави відмовляти у відкритті провадження у справі. Відповідно до частини першої, пункту 3 частини другої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є, зокрема скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. За змістом наведеної правової норми необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених пунктом 3 частини другої статті 423 ЦПК України, є те, що вони існували на час розгляду справи, але підстави виникли після ухвалення рішення у справі (зокрема, шляхом скасування судового рішення, яке стало підставою для його ухвалення), спростовують обставини, встановлені судом на час розгляду справи, та мають важливе значення для її розгляду. Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Вирішуючи питання про скасування судового рішення із зазначених підстав, суди мають виходити з преюдиційного зв'язку судових рішень, зокрема з того, що між рішеннями має існувати матеріально-правовий зв'язок, факти, встановлені в одній із справ, мають значення для іншої справи. Разом з тим слід мати на увазі, що скасування судового рішення може бути визнано нововиявленою обставиною лише в тому випадку, коли суд обґрунтував судове рішення, що переглядається, скасованим судовим рішенням (актом) чи виходив із вказаного акта, не посилаючись прямо на нього, і якщо вже прийнято новий акт, протилежний за змістом скасованому, або коли саме скасування акта означає протилежне вирішення питання. Згідно з пунктом 3 частини першої, пунктом 2 частини другої статті 424 ЦПК України заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 3 частини другої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом тридцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення судового рішення, яке підлягає перегляду. З урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених пунктами 2-3 частини другої та частиною третьою статті 423 цього Кодексу, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. Відповідно до частин другої-четвертої статті 427 ЦПК України протягом п'яти днів після надходження заяви до суду суддя (суддя-доповідач) перевіряє її відповідність вимогам статті 426 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами. До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 426 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу (залишення позовної заяви без руху, повернення заяви). Відкривши провадження за нововиявленими або виключними обставинами, суддя (суддя-доповідач) надсилає учасникам справи копії заяви про перегляд і призначає дату, час та місце судового засідання, про що повідомляє учасників справи. Згідно з частинами першою-третьою статті 429 ЦПК України заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами розглядається судом у судовому засіданні протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами. Справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження, у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. У суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може: 1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі; 2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення; 3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи у відкритті провадження за нововиявленими обставинами в цій справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що обставини, на які посилається ОСОБА_1, не можуть вважатися нововиявленими в розумінні частини другої статті 423 ЦПК України, і подана заява стосується тих самих обставин та вимог заявника, які розглядаються судом в межах справи з єдиним унікальним №631/462/17 (провадження №8/631/1/20). Однак наведені висновки судів попередніх інстанцій зроблені з порушенням норм процесуального права, оскільки наявність або відсутність нововиявлених обставин встановлюється в судовому засіданні при розгляді по суті заявлених вимог, а не одноособово суддею під час вирішення питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами. Постановляючи оскаржувану ухвалу, місцевий суд фактично вирішив питання по суті поданої ОСОБА_1 заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, позбавивши при цьому заявника права на участь у судовому засіданні. Крім того, суди залишили поза увагою те, що у справі №631/462/17 ОСОБА_1 обґрунтовував свою заяву про перегляд рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами скасуванням 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, яка стала підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. Разом з тим в цій справі заявник посилався на наявність остаточної постанови Верховного Суду від 02 березня 2020 року, якою скасовано всі чинні судові рішення судів попередніх інстанцій та закрито провадження у справі №820/2039/15. Отже, наведені ним у заявах обставини, що обґрунтовували звернення до суду, не були тотожними. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, відмовивши у відкритті провадження за нововиявленими обставинами з підстав необґрунтованості доказів, на які посилався заявник, фактично вирішили подану заяву по суті, що без відкриття провадження є неможливим. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції (для вирішення питання про відкриття провадження у справі). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №686/25728/19 провадження №61-18518св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року у складі судді Стефанишина С. Л. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Гринчука Р. С., Костенка А. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на його користь земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 площею 0,10 га, яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради. Зазначений позов ОСОБА_1 мотивував тим, що він є власником земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 площею 0,10 га для ведення садівництва, яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради. Розпорядженням Хмельницької районної державної адміністрації №2206 від 05 листопада 2012 року йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,10 га для ведення садівництва. На його замовлення було розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та сформовано земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради №14 від 26 лютого 2016 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 та передачу її у його власність. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради №30 від 30 листопада 2015 року цю ж земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 передано у власність ОСОБА_3. Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 зареєстровано за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав та їх обтяжень 15 лютого 2016 року за номером 28251314. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради від 10 червня 2016 року скасовано рішення Лісовогринівецької сільської ради від 26 лютого 2016 року №14 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 ОСОБА_1 та надання її у власність". 31 травня 2016 року ОСОБА_3 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2016 року. 08 червня 2016 року ОСОБА_4 відчужив земельну ділянку ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки. Право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав та їх обтяжень 08 червня 2016 року за номером 29962597. Вищевказані обставини призвели до необхідності захисту його права власності на земельну ділянку шляхом звернення з позовом до суду. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 16 листопада 2018 року у справі №686/24731/16-ц визнано недійсним та скасовано рішення Лісовогринівецької сільської ради від 30 листопада 2015 року №30 в частині надання земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 у власність ОСОБА_3, рішення Лісовогринівецької сільської ради від 10 червня 2016 року №20 в частині скасування рішення Лісовогринівецької сільської ради від 26 лютого 2016 року №14 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 ОСОБА_1 та надання її у власність", рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28251314 від 15 лютого 2016 року щодо реєстрації за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 31 травня 2016 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29833082 від 31 травня 2016 року щодо реєстрації за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953. Зазначеним судовим рішенням встановлено те, що земельна ділянка з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 вибула з володіння не з його волі, та перебуває у наданий час у володінні відповідача ОСОБА_2, яка набула її на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Палінчак Т. В. та зареєстрованого в реєстрі за №3012. При цьому, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 16 листопада 2018 року відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 червня 2016 року та рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відсутні підстави для витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки відповідач відповідно до вимог чинного законодавства України є добросовісним володільцем спірної земельної ділянки. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційного суду мотивована тим, що рішення місцевого суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано висновок Верховного Суду України, висловлений у постановах від 31 жовтня 2012 року у справі №6-53цс12 та від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, згідно з якими захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Також судами не з'ясовано, що єдиними та ефективним способом відновлення порушеного його права є задоволення вимог про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 спірної земельної ділянки (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18). Не взято до уваги те, що він набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі рішення Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 26 лютого 2016 року №14, законність якого підтверджена рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 листопада 2018 року у справі №686/24731/16-ц. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не застосував висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №911/1902/19 та від 30 червня 2020 року у справі №363/4852/17, згідно з якими державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов'язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У березні 2021 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просила відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що саме по собі рішення сільської ради є підставою для державної реєстрації права, але не свідчить про те, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, а судове рішення не може бути доказом наявності у ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, оскільки під час розгляду справи №686/2473/16 визнання права власності за будь-ким не було предметом судового дослідження, а судом встановлено преюдиційний факт того, що ОСОБА_1 мав право на завершення приватизації спірної земельної ділянки, тобто судом встановлено те, що процедура ОСОБА_1 не була завершена і ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку не набув. У листопаді 2015 року спірна земельна ділянка була передана ОСОБА_3 з комунальної власності, тому у позивача відсутні підстави, передбачені статтею 388 ЦК України для витребування майна. У оскаржуваних судових рішеннях правильно встановлено та оцінено всі обставини справи, висновки судів ґрунтуються на матеріалах справи та нормах матеріального права, тому підстави для їх скасування відсутні. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. 18 лютого 2021 року справа №686/25728/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Хмельницької районної державної адміністрації від 05 листопада 2012 року №2206 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,10 га для ведення садівництва, яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради. На замовлення ОСОБА_1 було розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та сформовано земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради від 26 лютого 2016 року №14 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 площею 0,10 га, для ведення садівництва та передачу її у власність ОСОБА_1. Водночас рішенням Лісовогринівецької сільської ради від 30 листопада 2015 року №30 вказану земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 передано у власність ОСОБА_3 15 лютого 2016 року зареєстровано її право власності на цю земельну ділянку. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради від 10 червня 2016 року скасовано рішення Лісовогринівецької сільської ради від 26 лютого 2016 року №14 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 ОСОБА_1 та надання її у власність". 31 травня 2016 року ОСОБА_3 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4, за яким 31 травня 2016 року зареєстровано право власності на вказану ділянку. 08 червня 2016 року ОСОБА_4 відчужив вказану земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2, за якою 08 червня 2016 року було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 16 листопада 2018 року у справі №686/24731/16-ц позов ОСОБА_1 задоволено частково:

Відмовлено у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 та скасування рішення про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну ділянку з підстав неналежного способу захисту, вказавши про віндикацію як належний спосіб захисту порушеного права власника земельної ділянки. Вказане судове рішення не оскаржувалося в апеляційному порядку і набрало законної сили. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають, з огляду на таке. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. ЦК України передбачено як один із способів захисту порушених прав віндикація або реституція. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконної володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. Подібний за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (провадження №14-132цс18). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (провадження №14-270цс19) відповідно до статті 387 ЦК України та частини третьої статті 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Встановивши те, що за відповідачем не зареєстровано у Державному реєстрі прав речові права на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність підстав для витребування її від відповідача на користь позивача на підставі статті 388 ЦК України. Проте Верховний Суд не може погодитися з таким висновком, з огляду на таке. Згідно зі статтею 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. У постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Стаття 3 Закону визначала принципи державної реєстрації, відповідно до яких, зокрема речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом; правочини щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до цього Закону. Враховуючи вищевикладене, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов'язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив, зокрема у постановах від 27 червня 2018 року у справі №921/403/17-г/6, від 08 серпня 2019 року у справі №909/472/18, від 29 квітня 2020 року у справі №911/1455/19. Наведене є втіленням запровадженого в Україні у сфері обігу нерухомості "принципу внесення", в силу якого право, яке підлягає реєстрації, виникає в момент такої реєстрації. Відповідний правовстановлюючий документ (правочин (договір), акт тощо) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов'язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 листопада 2018 року у справі №686/24731/16-ц відмовлено у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і скасування рішення про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну ділянку з підстав неналежного способу захисту, вказавши про віндикацію як належний спосіб захисту порушеного права власника земельної ділянки. Враховуючи наведені норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про те, що державна реєстрація не є способом набуття права власності, вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав, тому позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, а земельна ділянка з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953, площею 0,10 га, яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради витребуванню у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1, оскільки передана у його власність на підставі рішення Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 26 лютого 2016 року №14. Рішення Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 30 листопада 2015 року №30 на підставі якого ОСОБА_3 передано у власність спірну земельну ділянку було визнано недійсним та скасовано рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 листопада 2018 року, що свідчить про ненабуття останньою права власності на ділянку та відсутність повноважень на її розпорядження, тобто відчуження її ОСОБА_4. Розглядаючи цей спір як суд першої інстанції, так і апеляційний суд на зазначене уваги не звернули, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що ОСОБА_2 із власності якої витребовується земельна ділянка, не позбавлена можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до особи, в якої вона придбала цю ділянку про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог з наведених вище підстав. Щодо судових витрат Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" в редакції, чинній на час подання позовної заяви, за подання до суду позовної заяви майнової характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01 січня 2019 року становить 1 921 грн. Із матеріалів справи встановлено, що у вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь земельної ділянки, до якого було долучено копію пенсійного посвідчення, згідно з яким він є особою з інвалідністю ІІ групи. Враховуючи категорію спору ОСОБА_1 за подання позовної заяви слід було сплатити 768,40 грн. Відповідно до підпункту 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" в редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Враховуючи категорію спору ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги слід було сплатити 1 152,60 грн (768,40 грн * 150%). Підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що за подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. Враховуючи категорію спору ОСОБА_1 за подання касаційної скарги слід було сплатити 1 536,80 грн (768,40 грн * 200%). Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема особи з інвалідністю II групи. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Враховуючи задоволення позовних вимог та зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, з ОСОБА_2 в дохід держави слід стягнути судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 3 457,80 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року скасувати і прийняти нову постанову. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити. Витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1953 площею 0,10 га, яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг в загальному розмірі 3 457 (три тисячі чотириста п'ятдесят сім) гривень 80 копійок. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №766/15688/16-ц провадження №61-11124св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - фізична особа - підприємець ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року у складі колегії суддів: Кутурланової О. В., Майданіка В. В., Орловської Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором. Позовну заяву обґрунтовано тим, що 09 лютого 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги у питаннях отримання компенсації від судновласника/менеджера/оператора судна та будь-якої іншої особи, що має своїм обов'язком здійснити виплату грошової компенсації у зв'язку з нещасним випадком в період роботи на судні "AtlanticRunner", відповідно до якого замовник зобов'язався здійснити оплату за наданий комплекс послуг у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, виплаченої йому у зв'язку з нещасним випадком. З метою організації комплексного надання правової допомоги, керуючись положеннями умовами договору про правову допомогу, між ним та ОСОБА_3 укладено договір підряду від 09 лютого 2016 року, за яким він залучив ще і ОСОБА_3 до виконання умов договору. Внаслідок тривалих перемовин з роботодавцем відповідача, які велися виключно англійською мовою, з огляду на міжнародний характер трудових правовідносин та звичаї документообігу у морському судноплавстві, із застосуванням заходів моніторингу та контролю всіх медичних витрат ОСОБА_2, які своєчасно надсилалися його роботодавцю з метою спонукання до якомога скорішого проведення компенсаційних виплат постраждалому моряку, здійснюючи супроводження та організацію медичних оглядів замовника, у тому числі у м. Одесі, залучаючи перекладачів для належного посвідчення офіційно складених ОСОБА_2 заяв, 25 листопада 2016 року судновласниками "AtlanticRunner" виплачена компенсація відповідачу у розмірі 60 000 доларів США, що еквівалентно 1 539 571,26 грн. Після отримання всього комплексу послуг, які на етапі їх надання проводилися повністю за рахунок позивача, не здійснивши жодної оплати за договором від 09 лютого 2016 року, одразу після отримання компенсації ОСОБА_2 повідомив, що він відмовляється виконувати свої обов'язки з оплати наданих послуг у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, у зв'язку із чим позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошову винагороду, передбачену договором від 09 лютого 2016 року у сумі 12 000,00 доларів США, що станом на 27 січня 2017 року еквівалентно 326 520 грн. У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ФОП ОСОБА_1 про визнання договору недійсним. В обґрунтування зустрічного позову зазначив, що 13 січня 2016 року, під час виконання трудових обов'язків на борту судна "Atlantic Runner", він отримав серйозну виробничу травму та був госпіталізований у клініку м. Балтімор (штат Меріленд, Сполучені Штати Америки), де був прооперований із вживленням імплантів другого і п'ятого хребців хребта. Після проведеного оперативного втручання, для купірування гострого болю йому призначено прийом медичних наркотичних препаратів, таких як "Оксикодон" та "Сульфат Морфію". Після повернення в Україну він продовжив вживання наркотичних медичних препаратів для зняття больових симптомів, що призводило до побічних ефектів, таких як "провали в пам'яті", подавлений морально-психологічний стан, сплутаність думок, розгубленість, побоювання за майбутнє, відчай. 07 лютого 2016 року до нього прийшов ОСОБА_1, повідомивши, що він довідався про його серйозну травму та запропонував свої послуги, розповівши, що спеціалізується на правовій допомозі постраждалим морякам в отриманні компенсацій від іноземних судновласників, оскільки на цьому шляху є ряд специфічних тонкощів, від яких залежить у подальшому розмір отриманої компенсації. Перебуваючи в тяжких життєвих умовах і подавленому морально-психологічному стані внаслідок отриманої травми та вжиття наркотичних медичних препаратів, побоюючись залишитися без засобів до існування, він погодився на укладення договору на запропонованих ФОП ОСОБА_1 умовах, які були вкрай невигідними для нього і 09 лютого 2016 року між ним та відповідачем укладено договір, відповідно до якого відповідач зобов'язався надати йому правову допомогу в отриманні компенсації від судновласника/менеджера/оператори судна та будь-якої іншої особи, що має своїм обов'язком здійснювати виплату грошової компенсації у зв'язку з нещасним випадком в період роботи на судні "Atlantic Runner", а він у свою чергу зобов'язався здійснити оплату у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, сплаченої йому у зв'язку з нещасним випадком. Посилаючись на те, що відповідач скористався його хворобливим станом і з метою отримання неправомірної вигоди нав'язав свої послуги, змусивши його підписати договір на вкрай невигідних для нього умовах, у той час як він абсолютно не потребував такої допомоги, оскільки страхова компанія у будь-якому випадку виплатила би йому компенсаційні виплати незалежно від дій відповідача, просив визнати недійсним договір про правову допомогу від 09 лютого 2016 року між ним та ФОП ОСОБА_1 з підстав, визначених статтею 233 ЦК України, як вчинений під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 20 жовтня 2020 року у складі судді Прохоренко В. В. у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір, укладений між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 09 лютого 2016 року, недійсним. Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав документального підтвердження витрат при наданні правової допомоги, доказів їх неминучості, а також розрахунку таких витрат. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір про надання правової допомоги вчинений ОСОБА_2 під впливом тяжких для нього обставин, а саме: тяжкі травми, біль, зміна звичного способу життя, інвалідність, неможливість працювати на судні, необхідність фінансування свого лікування та матеріального забезпечення сім'ї, що спонукало його укласти договір на вкрай невигідних умовах. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 20 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ФОП ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість з оплати послуг у розмірі 326 520,00 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджено надання позивачем відповідачу послуг щодо отримання грошової компенсації у зв'язку з нещасним випадком під час виконання трудових обов'язків, із залученням на договірних засадах третіх осіб для виконання умов договору, а тому первісний позов слід задовольнити. Вирішуючи спір в частині зустрічних позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлені судом обставини хоч і свідчать про існування у позивача за зустрічним позовом тяжких обставин під час укладання договору з ФОП ОСОБА_1, однак оспорюваний договір і був спрямований на надання постраждалій особі допомоги у правових та організаційних питаннях, які здійснювалися ФОП Болсуном та ОСОБА_3. При цьому ОСОБА_2 мав змогу не опікуватися ними, а присвятити всі свої сили відновленню стану здоров'я та очікувати отримання компенсаційних виплат від роботодавця. Крім того, сума винагороди позивача становить 20% від реально отриманої компенсації, сплаченої у зв'язку з нещасним випадком. Враховуючи викладене, сума отриманої винагороди ФОП ОСОБА_1 ставив у пряму залежність від виконаної роботи, внаслідок якої позивачем повинна була бути отримана максимальна сума компенсації. У випадку відсутності виплати компенсації, ФОП ОСОБА_1 був би позбавлений винагороди за проведену ним роботу, що свідчить про відсутність невигідних для позивача умов. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що ФОП ОСОБА_1 не надав жодних конкретних доказів виконання ним особисто саме тих дій, які визначені у пункті 1.1 договору від 09 лютого 2016 року. Вказаний договір був ним вчинений під впливом тяжких обставин. Суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин Закон України "Про захист прав споживачів", не звернув уваги на те, що позивач не надав усю необхідну інформацію про ціну та перелік його послуг, порядок і умови зміни вартості послуг за договором в залежності від фактичного обсягу наданої правової допомоги. Відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року від ФОП ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Вказує, що він надав достатні та належні докази виконанн ним умов договору. Посилання скаржника на положення Закону України "Про захист прав споживачів" є помилковими, оскільки позовні вимоги на підставі цього Закону ОСОБА_2 не заявлялися, останній посилався лише на те, що оспорюваний договір був вчинений ним під впливом тяжких обставин. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 10 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_2 працював моряком на борту судна "Atlantic Runner" (прапор - Мальта). 13 січня 2016 року під час виконання трудових обов'язків на борту судна "Atlantic Runner" ОСОБА_2 отримав виробничу травму, а саме ушкодження хребта, перелом правої руки, ушкодження меніску та лівого колінного суглобу та 15 січня 2016 року був госпіталізований у клініку м. Балтімор (штат Меріленд, Сполучені Штати Америки), де був прооперований і йому вживлені імпланти другого і п'ятого хребців. Після проведеного оперативного втручання для купірування сильного болю йому призначено медичні наркотичні препарати - "Оксикодон", "Сульфат Морфію". 27 січня 2016 року в супроводі лікарів медичних закладів м. Києва ОСОБА_2 літаком повернувся до м. Херсона і маючи тілесні ушкодження не міг вільно пересуватися, потребував сторонньої допомоги, подальшого лікування та реабілітації. 08 лютого 2016 року ОСОБА_2 видав нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив ОСОБА_1 представляти його інтереси. Довіреність видана строком на три роки з правом повного або часткового передоручення повноважень (а. с.5 т.1). Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців, Витягу з реєстру платників єдиного податку ОСОБА_1 здійснює діяльність у сфері права - КВЕД 69.10, цей клас включає юридичне представництво та консультативні послуги. 09 лютого 2016 року між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги, за умовами якого ФОП ОСОБА_1 зобов'язався надати правову допомогу (юридичні та консультативні послуги) ОСОБА_2 в отриманні компенсації від судновласника/менеджера/оператора судна та будь-якої іншої особи, що має своїм обов'язком здійснити виплату грошової компенсації, у зв'язку з нещасним випадком в період роботи на "Atlantic Runner". Пунктом 1.1 договору визначено, що під правовою допомогою розуміється отримання консультації, виконання різних правових дій виконавця на його власний вибір, в тому числі, надання усних консультацій про можливі засоби та механізми отримання грошової компенсації, ведення переговорів від імені замовника з метою досудового врегулювання питання виплати грошової компенсації, підготовка і пред'являння претензій і позовних заяв, звернення від імені замовника із позовами в судові органи будь-якої держави, укладення від імені замовника та з його згоди мирових угод, направлених на отримання замовником грошової компенсації та другі дії. Необхідно вважати, що виконавець виконав свої зобов'язання перед замовником в повному обсязі та належним чином, якщо замовнику буде здійснена виплата грошової компенсації судновласником/менеджером/оператором судна, будь-якою іншою особою що має своїм обов'язком здійснити виплату грошової компенсації замовнику після укладення даного договору протягом 1 року. Згідно з пунктом 3.1 договору замовник здійснює оплату за послуги виконавця у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, виплаченої йому у зв'язку з нещасним випадком. Пунктами 5.1.-5.3 договору виконавець наділяється правом від імені замовника виконувати будь-які правомірні дії в будь-яких підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форми власності, подавати і отримувати будь-які необхідні документи, підписувати позовні заяви і укладати мирові угоди зі згоди замовника, вести переговори, видавати довіреності для ведення судових справ третім особам. У випадку необхідності за вимогою виконавця замовник зобов'язується видати довіреність третій особі, вказаній виконавцем, з наділенням такої особи комплексом повноважень, передбачених пунктом 5.1 договору. Виконавець вправі від свого імені або від імені замовника залучати на договірних засадах третіх осіб для виконання умов цього договору. 09 лютого 2016 року ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір підряду за №2016/2-01, яким замовник ОСОБА_1 доручив підряднику ОСОБА_3 за завданням замовника виконати наступні види робіт, а саме:

Згідно з пунктом 2.1 договору замовник здійснює оплату в розмірі 10% від суми фактично виплаченої компенсації ОСОБА_2 внаслідок нещасного випадку під час та/або його роботи на борту судна "Atlantic Runner". 09 лютого 2016 року ОСОБА_1, який діяв від імені ОСОБА_2, видано нотаріально посвідчену довіреність ОСОБА_3 для представлення інтересів ОСОБА_2. На підставі укладеного договору підряду та довіреності ОСОБА_3 за період з 11 лютого до 25 листопада 2016 року вела переговори шляхом листування електронною поштою з роботодавцем і страховою компанією ОСОБА_2. З цього листування вбачається, що воно велося англійською мовою з огляду на міжнародний характер трудових правовідносин та звичаї документообігу у морському судноплавстві, із наголошенням на вкрай важкому стані моряка та доповідях щодо проведених медичних заходів, необхідних для встановлення інвалідності і спонуканням роботодавця та страхової компанії до проведення компенсацій виплат на лікування постраждалого моряка. 30 травня 2016 року ОСОБА_2 був госпіталізований до травматологічного відділення Херсонської обласної клінічної лікарні, 04 червня 2016 року виписаний з лікарні та направлений на реабілітацію за індивідуальною програмою реабілітації інваліда №411 до ДП "Санаторій "Гопри". 25 травня 2016 року ОСОБА_2 встановлена третя група інвалідності загального захворювання. Відповідно до підпунктів 21.2-21.3, 24.1 Колективного договору, що укладений між компанією "Atlantic Runner Navigation Limited" та Чорноморською профспілкою моряків, моряк, якого було госпіталізовано за кордон через захворювання чи травму, має право на медичну допомогу (включаючи госпіталізацію) за рахунок компанії протягом такого часу, впродовж якого в такій допомозі є потреба чи доки моряка не буде відправлено до місця постійного мешкання. Моряк відправлений додому, не придатний до виконання своїх обов'язків внаслідок захворювання чи травми має право на медичну допомогу (включаючи госпіталізацію) за рахунок компанії, зокрема, в разі непрацездатності унаслідок травми, моряк отримує повну суму загальної заробітної плати протягом необхідного часу або повного одужання або офіційного визнання постійної втрати працездатності. Доказом права на продовження одержання медичної допомоги є подання задовільних медичних довідок, підписаних, де це необхідно, лікарем, призначеним компанією (пункт 21.4 колективного договору. ) Внаслідок нещасного випадку під час працевлаштування в компанії (мається на увазі постійна втрата працездатності) незалежно від того з чиєї вини це сталося, включаючи нещасні випадки, що трапляються під час подорожі, в результаті чого працездатність моряка зменшується має право на компенсацію у доповнення до допомоги за хворобою, відповідно до положень цього договору. 25 листопада 2016 року ОСОБА_2 було належним чином виплачено грошову компенсацію у розмірі 60 000 доларів США, з урахуванням ступеню втрати працездатності (згідно додатку 4 до колективного договору). Позиція Верховного Суду Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Щодо позовних вимог ФОП ОСОБА_1. За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, що регулюється Главою 63 ЦК України та загальними положенням про договір, передбаченими Главою 52 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до статті 903 ЦК України визначено, що у разі, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (частина п'ята статті 626 ЦК України). Отже, договір про надання правової допомоги, як і будь-який договір про надання послуг, може бути оплатним або безоплатним. Положеннями статей 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За змістом статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Зважаючи на те, що ОСОБА_2 отримав грошову компенсацію внаслідок отриманих ним ушкоджень у розмірі 60 000 доларів США після укладення даного договору протягом одного року, однак ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором не виконав та не сплатив обумовлену суму винагороди, яка становить 20% від суми відшкодування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 грошової винагороди, передбаченої договором від 09 лютого 2016 року, у сумі 12 000 доларів США, що еквівалентно 326 520 грн. Доводи касаційної скарги про невиконання ФОП ОСОБА_1 умов договору є помилковими, оскільки спростовуються матеріалами справи. Так, за період з 11 лютого до 25 листопада 2016 року ОСОБА_3, яка діяла на підставі договору підряду та довіреності, виданої позивачем, вела переговори шляхом листування електронною поштою з роботодавцем і страховою компанією ОСОБА_2. З цього листування вбачається, що воно велося англійською мовою з огляду на міжнародний характер трудових правовідносин та звичаї документообігу у морському судноплавстві, із наголошенням на вкрай важкому стані моряка та доповідях щодо проведених медичних заходів, необхідних для встановлення інвалідності і спонуканням роботодавця та страхової компанії до проведення компенсацій виплат на лікування постраждалого моряка. При цьому правом залучати на договірних засадах третіх осіб для виконання договору про надання правової допомоги наділяє ФОП ОСОБА_1 пункт 5.3 цього договору. Виходячи із вищевикладеного, доводи касаційної скарги про те, що позивачем не вчинялося жодних дій для виконання укладеного між сторонами договору є помилковими. Щодо зустрічного позову ОСОБА_2. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно зі статтею 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17 (провадження №12-112гс18). Відповідно до частини першої статті 233 ЦК Україниправочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК Українита предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, на підставі зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору про надання правової допомоги на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір укладений під впливом тяжкої для нього обставини, у цій справі під час хвороби, але на вкрай невигідних для нього умовах. Позивач, який оспорює правочин, мав довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. З матеріалів справи вбачається, що позивач за зустрічним позовом отримав серйозні травми внаслідок чого проходив тривале лікування, а у подальшому реабілітацію. Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_2 зазначав, що договір був підписаний у стані, коли його внутрішня воля сформувалася під впливом вкрай негативних чинників, таких як прийом наркотичних медичних препаратів та пригнічений морально-психологічний стан через отримані тяжкі травми, неможливості в подальшому працювати на судні. Разом з тим, встановлені судом обставини хоч і свідчать про існування у позивача за зустрічним позовом тяжких обставин під час укладання договору з ФОП ОСОБА_1, таких як травми, пригнічений морально-психологічний стан у зв'язку з отриманими травмами та неможливістю в подальшому працювати на судні, проте оспорюваний договір і був спрямований на надання постраждалій особі допомоги у правових та організаційних питаннях, які здійснювалися ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3, при цьому ОСОБА_2 мав змогу не опікуватися ними, а присвятити всі свої сили відновленню стану здоров'я та очікувати отримання компенсаційних виплат від роботодавця. Крім того, колегія суддів також не може погодитися з твердженням позивача за зустрічним позовом про те, що договір укладено на вкрай невигідних для нього умовах. З оспорюваного договору вбачається, що сума винагороди відповідача становить 20% від реально отриманої компенсації, сплаченої у зв'язку з нещасним випадком. Як до укладення цього договору, так і під час його виконання (ведення переговорів), ОСОБА_2 не поніс жодних витрат на його виконання, тоді як ОСОБА_1 не мав жодних гарантій щодо отримання винагороди у зв'язку із виконанням договору. Враховуючи викладене, сума отриманої винагороди ФОП ОСОБА_1 ставив у пряму залежність від виконаної роботи, внаслідок якої позивачем повинна була бути отримана максимальна сума компенсації. У випадку відсутності виплати компенсації, ФОП ОСОБА_1 був би позбавлений винагороди за проведену ним роботу. При цьому зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. Колегія суддів також зазначає про те, що після укладення договору та до моменту отримання компенсації ОСОБА_2 не ставилося питання про визнання договору недійсним внаслідок укладення його під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, він продовжував користуватися допомогою ФОП ОСОБА_1 і тільки після отримання належної йому компенсації відмовився виконувати умови договору та звернувся до поліції та суду. Доводи касаційної скарги про несправедливість умов договору є безпідставними, оскільки у позовній заяві ОСОБА_2 не наводить аргументів, які саме умови договору містять істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові 02 жовтня 2019 року у справі №635/8285/16-ц (позов про визнання недійсною угоду про реструктуризацію заборгованості за надані послуги з газопостачання та визнання недійсними умов договору про надання населенню послуг з газопостачання), від 19 травня 2021 року у справі №380/1066/19 (позов про визнання недійсним договору емфітевзису земельної ділянки), від 11 грудня 2018 року у справі №826/19299/15 (позов про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень), оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, які переглядав Верховний Суд, правовідносини не є подібними. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Клопотання про зупинення виконання постанови Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року задоволенню не підлягає, оскільки колегія суддів дійшла висновку про відхилення касаційної скарги та залишення оскаржуваного рішення суду без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 вересня 2021 року м. Київ справа №556/1044/17 провадження №61-6126св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_2, третя особа - Садово-городнє товариство "Пролісок", про визнання незаконним та скасування наказу, за касаційними скаргами ОСОБА_2 на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року та ухвалу цього суду від 18 листопада 2020 року, постановлені суддею Котик Л. О., та постанови Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, прийняті у складі колегії суддів: Шимків С. С., Боймиструк С. В., Ковальчук Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_2, третя особа - Садово-городнє товариство "Пролісок", про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою". Позов обґрунтований тим, що він є членом Садово-городнього товариства "Пролісок" (далі - СГТ "Пролісок") і в його користуванні перебуває земельна ділянка за № НОМЕР_1, черга 1, загальною площею 0,0980 га для індивідуального садівництва. З 01 січня 2002 року і по даний час він добросовісно, відкрито та безперервно користується вказаною ділянкою. Однак 18 березня 2016 року Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області (далі - ГУ Держгеокадастру) видано наказ №17-1102/16-16-СГ, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення садівництва, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Старорафалівської сільської ради Володимирецького району Рівненської області. Цей наказ ОСОБА_1 вважав незаконним і просив скасувати, оскільки ним надано дозвіл відповідачці на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку за № НОМЕР_1, яка знаходиться в його користуванні з 2002 року, як члена СГТ "Пролісок". Крім того, позивач просив визнати недійсним та скасувати запис в поземельній книзі в системі Державного земельного кадастру, відкритий на земельну ділянку кадастровий номер: 5620889300:04:001:1494, цільове призначення якої для індивідуального садівництва. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 18 березня 2016 року "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення документації із землеустрою". Визнано недійсним та скасовано запис в поземельній книзі в системі Державного земельного кадастру, відкритий на земельну ділянку, цільове призначення якої для індивідуального садівництва, кадастровий номер: 5620889300:04:001:1494. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо порушення його прав на спірну земельну ділянку. Такий висновок суду ґрунтується на тому, що прийнятий ГУ Держгеокадастру наказ від 18 березня 2016 року є незаконним, оскільки ним було надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку № НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1 як члена СГТ "Пролісок" з 2002 року. Виходячи із цього проведення державної реєстрації спірної земельної ділянки за зверненням ОСОБА_2 у Державному земельному кадастрі та присвоєння такій ділянці кадастрового номера є також незаконним, оскільки порушує право позивача на користування земельною ділянкою, як члена СГТ "Пролісок". При цьому суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 не надала суду належних і допустимих доказів, які свідчили про те, що після виділення земельної ділянки для СГТ "Пролісок" у постійне користування, їй у встановленому законом порядку надавалась земельна ділянка за № НОМЕР_1. ГУ Держгеокадастру всупереч застереженням, які містяться у частині сьомій статті 118 ЗК України, розглядаючи клопотання ОСОБА_2, не пересвідчилось у відповідності розташування об'єкта вимогам законодавства та не врахувало вимог норм законів та підзаконних актів, метою яких і є уникнення такого конфлікту між заінтересованими особами, так і положень Конституції України щодо обов'язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян. За наявності для того законних підстав ГУ Держгеокадастру не ухвалило рішення про відмову у затвердженні проекту землеустрою за зверненням ОСОБА_2, чим порушило права позивача. 17 листопада 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про відшкодування судових витрат, у якій просила у випадку відмови у задоволенні позову або закриття провадження у даній справі, стягнути з позивача понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 920 грн. Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 листопада 2020 року заяву ОСОБА_2 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у цій справі залишено без розгляду. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що до закінчення судових дебатів у справі ОСОБА_2 не надала доказів розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу, відповідної заяви про це не зробила. Постановами Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишено без змін рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року та ухвала цього суду від 18 листопада 2020 року. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу та запису щодо земельної ділянки, а також з відсутністю підстав для відшкодування ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні та червні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційні скарги, у якій просила скасувати рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року і ухвалу цього суду від 18 листопада 2020 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16. Зазначає, що спір у цій справі має ознаки публічно-правових відносин, а отже підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від СГТ "Пролісок" та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у яких останні просили залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 07 червня 2021 року та 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, щорішенням загальних зборів СГТ "Пролісок" від 15 травня 2000 року, оформленим протоколом №3 виключено із членів товариства ОСОБА_2 (земельна ділянка № НОМЕР_1), включено у члени товариства ОСОБА_1 та надано йому земельну ділянку № НОМЕР_1. Рішенням Старорафалівської сільської ради від 22 травня 2000 року №57 вирішено передати у приватну власність земельні ділянки садово-огороднього товариства загальною площею 0,95 га громадянам. ОСОБА_1 включено до списку громадян, яким безкоштовно передано у приватну власність земельну ділянку в СГТ "Пролісок". 22 листопада 2001 року СГТ "Пролісок" виготовило державний акт на право постійного користування землею, серія ІІ-РВ №001946 та зареєстровано його в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №148. Отже, встановлено, що земельна ділянка, яка є предметом спору у даній справі, знаходиться на землі СГТ "Пролісок", що перебуває у постійному користуванні товариства на підставі вищезазначеного державного акта. Згідно протоколу №1 загальних зборів членів СГТ "Пролісок" від 21 серпня 2009 року прийнято у члени цього товариства згідно поданої заяви ОСОБА_2, земельна ділянка № НОМЕР_2. Згідно списку членів СГТ "Пролісок" та нумерації їх земельних ділянок станом на вересень 2016 року, ОСОБА_2 є членом СГТ "Пролісок", за нею закріплена земельна ділянка № НОМЕР_3, за ОСОБА_1 - земельна ділянка № НОМЕР_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права щодо юрисдикції спору Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зокрема, заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували те, що Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області є суб'єктом владних повноважень, наділений владними управлінськими функціями, а тому спір має ознаки піблічно-правових відносин і повинен розглядатися в правилами КАС України. Такі доводи заявника колегія суддів вважає необґрунтованими виходячи із наступного. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. У п. п. 1, 2, 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що:

Основною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однієї із сторін суб'єкта владних повноважень. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватися суб'єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір. Зокрема, згідно з п. 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб'єктом при здійсненні публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Звернення ОСОБА_1 із цим позовом до суду зумовлено тим, що земельна ділянка № НОМЕР_1 у СГТ "Пролісок", якою він користувався протягом тривалого часу як член СГТ "Пролісок", передана ОСОБА_2 і їй надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою на цю земельну ділянку. Отже, об'єктом спору у цій справі є земельна ділянка, яку позивач фактично бажає повернути у своє користування шляхом визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 18 березня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_2. Оспорюваний наказ був прийнятий за результатами розгляду заяви ОСОБА_2. Тому слід врахувати, що у зв'язку з проведенням державної реєстрації спірної земельної ділянки, у відповідачки фактично виникло речове право, правомірність набуття якого оспорюється позивачем, як належним користувачем спірної земельної ділянки, тому цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №810/2938/17 (провадження №11-935апп19). Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16-а (провадження №11-350апп18) є необґрунтованими, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цих справах застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин. Так, предметом спору у справі №360/1438/16-а є визнання протиправними дій відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Ірпіні Київської області та зобов'язання останнього призначити і виплатити одноразову грошову допомогу. Натомість у справі, яка є переглядається, предметом спору є визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 18 березня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою". Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає доводи касаційної скарги ОСОБА_2 в частині порушення судами попередніх інстанцій правил судової юрисдикції та незастосування судами правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16-а, необґрунтованими. щодо решти доводів касаційних скарг Ще одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_2 є те, що позивач звернувся із цим позовом до суду за відсутності його порушеного права. На спростування таких доводів колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Перевіряючи предмет та підстави заявленого ОСОБА_1 позову, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що прийнятий ГУ Держгеокадастру наказ від 18 березня 2016 року є незаконним, оскільки ним було надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку № НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1 як члена СГТ "Пролісок" з 2002 року. Проведення державної реєстрації спірної земельної ділянки за зверненням ОСОБА_2 у Державному земельному кадастрі та присвоєння такій ділянці кадастрового номера є також незаконним, оскільки порушує право позивача на користування земельною ділянкою, як члена СГТ "Пролісок". Отже, встановлені у справі обставини однозначно свідчать про порушення прав позивача та їх ефективний захист судами шляхом визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру, а також внесеного щодо оспорюваної земельної ділянки запису в поземельній книзі в системі Державного земельного кадастру. Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 оскаржувала ухвалу про залишення її заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу без розгляду. Перевіряючи доводи касаційної скарги колегія суддів виходить із безпідставності й необґрунтованості таких доводів, оскільки як правильно встановив суд першої інстанції, заява про вирішення питання щодо відшкодування таких витрат, які відповідачка понесла у зв'язку з розглядом справи не була подана в межах строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції, перевіряючи аналогічні доводи апеляційної скарги, також обґрунтовано звернув увагу на те, що судом першої інстанції було ухвалено рішення про задоволення позову, а тому в силу положень статті 141 ЦПК України відсутні підстави для відшкодування витрат на правничу допомогу на користь відповідача. Також колегія суддів звертає увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року та ухвалу цього суду від 18 листопада 2020 року, постанови Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №953/24053/19 провадження №61-13765св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акта, скасування права власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки у добросовісного набувача за касаційними скаргами ОСОБА_2 та представника ОСОБА_1 - адвоката Саніна Арсенія Олександровича на постанову Харківського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Харківської міської ради (далі - ХМР) звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши позовні вимоги, просив визнати недійсним та скасувати державний акт від 22 червня 2010 року серії ЯЛ №184331 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,1874 га, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, виданий на ім'я ОСОБА_1, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договір оренди землі №01169300224; скасувати запис про право власності №31783396 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на земельну ділянку загальною площею 0,1874 га, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, зареєстровану за ОСОБА_2; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі ХМР земельну ділянку загальною площею 0,1874 га, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи позовні вимоги, керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області посилався на те, що за результатами вивчення питання законності надання земельних ділянок державної власності на території Дергачівського району Харківської області прокуратура 13 червня 2019 року внесла відомості до ЄРДР №42019221280000075 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 364 КК України. В ході досудового розслідування встановлено, що рішенням Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області від 19 березня 2010 року ОСОБА_1 надано у приватну власність, зокрема, земельну ділянку площею 0,1874 га, кадастровий №6322083002:00:000:0587 для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього рішення 22 червня 2010 року на ім'я ОСОБА_1 виданий державний акт про право власності на вищевказану земельну ділянку серії ЯЛ №184331, який зареєстровано в Управлінні Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області за №011069300224. Однак рішення Черкасько-Лозівської сільської ради від 19 березня 2010 року, на підставі якого виготовлено вищевказаний державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, прийняте з порушенням норм законодавства та з перевищенням повноважень Черкасько-Лозівським сільським головою ОСОБА_3, оскільки воно складено та підписано ним без попереднього винесення цього питання на розгляд депутатів. Це підтверджується протоколом засідання сесії ради, з якого відомо, що це питання на розгляд ради не виносилось, не розглядалось та відповідне рішення не приймалось. Крім того, сесія ради відбулась 30 квітня 2010 року, а не 19 березня 2010 року, як це зазначено в державному акті. Крім того, питання про виділення спірної земельної ділянки відноситься до повноважень районних державних адміністрацій. Державний акт про право власності на земельну ділянку є документом, що лише посвідчує право власності (у разі його існування на підставі відповідного рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування), і сам по собі не може бути підставою для виникнення права власності. Таким чином, у судовому порядку слід визнати недійсним правовстановлюючий документ на земельну ділянку. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, на теперішній час власником спірної земельної ділянки з кадастровим номером 6322083002:00:000:0587 на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2019 року є ОСОБА_2. У зв'язку з цим спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у ОСОБА_2 як добросовісного набувача. Спірна земельна ділянка на цей час відноситься до меж міста Харкова, а саме Київського району. Наведені вище обставини є підставою для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі ХМР. Також про зазначені порушення чинного законодавства Дергачівській місцевій прокуратурі та ХМР стало відомо після внесення 13 червня 2019 року інформації до ЄРДР за №42019221280000075, зокрема, після направлення Дергачівською місцевою прокуратурою відповідного запиту, отримання та опрацювання відповідних матеріалів, тому позовна давність пропущена з поважних причин. У зв'язку з цим прокурор просив позов задовольнити. Короткий зміст рішень суду першої інстанції Київський районний суд міста Харкова рішенням від 14 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки набуття у власність відповідачем ОСОБА_1 спірної земельної ділянки відбулось з порушенням законодавства, відповідно, незаконним є набуття її у власність і ОСОБА_2. Водночас позивач пред'явив позов з пропуском позовної давності, що відповідно до статті 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову. Київський районний суд міста Харкова додатковим рішенням від 24 грудня 2020 року заяву ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задовольнив частково. Стягнув з Харківської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн. В іншій частині заяви відмовив. Суд першої інстанції мотивував додаткове рішення тим, що суд не вирішив питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу. Короткий зміст постанови апеляційного суду Харківський апеляційний суд постановою від 03 серпня 2021 року рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2020 року та додаткове рішення Київського районного суду міста Харкова від 24 грудня 2020 року скасував, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Визнав недійсним державний акт від 22 червня 2010 року серії ЯЛ №184331 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,1874 га, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, виданий на ім'я ОСОБА_1, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договір оренди землі №01169300224. Скасував рішення про державну реєстрацію права власності №31783396 на земельну ділянку, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, загальною площею 0,1874 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровану за ОСОБА_2, та припинив право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, загальною площею 0,1874 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Витребував з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі ХМР земельну ділянку, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, загальною площею 0,1874 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині позову відмовив. Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 14 407,50 грн, тобто по 7 203,75 грн з кожного. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду щодо обґрунтованості заявленого спору є правильними. Водночас апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції безпідставно застосував позовну давність до спірних правовідносин, оскільки про порушення прав та інтересів держави Дергачівській місцевій прокуратурі та ХМР стало відомо після внесення 13 червня 2019 року інформації до ЄРДР за №42019221280000075, зокрема, після направлення Дергачівською місцевою прокуратурою запиту, отримання та опрацювання відповідних матеріалів. При цьому позовна заява подана у грудні 2019 року, тобто в межах строку позовної давності. Також апеляційний суд виходив з того, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються. Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Санін А. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року та залишити в силі рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2020 року та додаткове рішення Київського районного суду міста Харкова від 24 грудня 2020 року. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення у цій справі вказував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме статті 256, 257, 261, 262, 267 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15, від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16, від 19 листопада 2019 року у справі №911/3677/17 та постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №911/926/17, від 13 лютого 2019 року у справі №619/738/17, від 04 квітня 2018 року у справі №924/147/17, від 19 червня 2019 року у справі №2-713/12, від 02 грудня 2020 року у справі №360/1413/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі №619/737/17-ц, від 18 липня 2019 року у справі №309/2772/14, від 13 листопада 2019 року у справі №636/2623/14-ц, від 30 квітня 2020 року у справі №619/732/17 від 17 жовтня 2019 року у справі №619/715/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №619/717/17, від 08 липня 2020 року у справі №619/897/17, від 16 червня 2020 року у справі №619/974/17, від 12 лютого 2020 року у справі №619/713/17, від 12 березня 2020 року у справі №619/739/17, від 01 липня 2020 року у справі №619/740/17, від 02 вересня 2020 року у справі №2010/5609/12, від 04 листопада 2020 року у справі №275/900/17, від 01 липня 2021 року у справі №363/848/17, від 05 травня 2018 року у справі №922/3359/16. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Саніна А. О. мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі наявних у матеріалах справи доказів дійшов правильного висновку, що прокурор мав об'єктивну можливість довідатися про порушення інтересів держави переданням спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 під час розслідування кримінальної справи за обвинуваченням Черкасько-Лозівського сільського голови, який самостійно підписав рішення від 19 березня 2010 року і стосовно якого вирок набув чинності 03 липня 2014 року, та інших кримінальних проваджень щодо інших посадових осіб. Посилання прокурора, що він довідався про порушення права лише з отриманої відповіді в межах досудового розслідування кримінального провадження в кінці 2019 року, а тому саме з цього часу повинен обчислюватись строк, - є необґрунтованим, оскільки оскаржуваний державний акт містить підпис уповноваженої особи центрального органу виконавчої влади, що свідчить про обізнаність державного органу про прийняття Черкасько-Лозівською сільською радою рішення з перевищенням наданих їй повноважень, і примірник цього рішення надсилався до Управління Держкомзему в Дергачівському районі Харківської області, на підставі якого був виданий оспорюваний державний акт. Водночас апеляційний суд не врахував, що у спірному випадку початок перебігу позовної давності необхідно відраховувати з моменту, коли прокурор або держава в особі уповноважених органів довідались чи мали об'єктивну можливість довідатись (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки, тощо) про прийняття рішення органу місцевого самоврядування та видачу ОСОБА_1 22 червня 2010 року державного акта серії ЯЛ №184331 При цьому наявні у матеріалах справи докази свідчать про об'єктивну можливість для здійснення перевірки законності вказаного рішення Черкасько-Лозівської сільської ради, яке стало підставою для надання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. Також апеляційний суд не взяв до уваги доказів про те, що держава Україна в особі відповідних органів місцевого самоврядування та правоохоронних органів мала всі можливості та повинна була довідатись про порушення своїх прав та інтересів - розташування на час передання спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 на території Черкасько-Лозівської сільської ради поза межами населених пунктів і, як наслідок, відсутность повноважень у Черкасько-Лозівської сільської ради, щодо її передання у приватну власність. У серпні 2021 року ОСОБА_2 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року та залишити в силі рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2020 року і додаткове рішення Київського районного суду міста Харкова від 24 грудня 2020 року. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення вказував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме статті 256, 257, 261, 262, 267, 388 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16, від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15, від 19 листопада 2019 року у справі №911/3677/17 та постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №911/926/17, від 13 лютого 2019 року у справі №619/738/17, від 04 квітня 2018 року у справі №924/147/17, від 19 червня 2019 року у справі №2-713/12, від 02 грудня 2020 року у справі №360/1413/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі №619/737/17-ц, від 18 липня 2019 року у справі №309/2772/14, від 13 листопада 2019 року у справі №636/2623/14-ц, від 30 квітня 2020 року у справі №619/732/17 від 17 жовтня 2019 року у справі №619/715/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №619/717/17, від 08 липня 2020 року у справі №619/897/17, від 16 червня 2020 року у справі №619/974/17, від 12 лютого 2020 року у справі №619/713/17, від 12 березня 2020 року у справі №619/739/17, від 01 липня 2020 року у справі №619/740/17, від 02 вересня 2020 року у справі №2010/5609/12, від 04 листопада 2020 року у справі №275/900/17, від 01 липня 2021 року у справі №363/848/17, від 05 травня 2018 року у справі №922/3359/16. У касаційній скарзі ОСОБА_2 наведені доводи, аналогічні доводам касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Саніна А. О., щодо правильності висновку місцевого суду про пропуск позивачем позовної давності. У вересні 2021 року Харківська обласна прокуратура подала відзив на касаційні скарги, в якому просила відмовити в їх задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін, посилаючись на те, що вона є законною і обґрунтованою. Доводи, наведені в касаційних скаргах, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведених обставин і не обґрунтовують порушення судом норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваного судового рішення. При цьому зазначила, що Дергачівській місцевій прокуратурі Харківської області та ХМР про порушення вимог законодавства під час передання спірної земельної ділянки стало відомо лише під час досудового розслідування в кримінальному провадженні від 13 червня 2019 року №42019221280000075, зокрема, після направлення Дергачівською місцевою прокуратурою Харківської області відповідного запиту, отримання та опрацювання відповідних матеріалів. При цьому позовна заява подана у грудні 2019 року, тобто в межах позовної давності. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 06 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. 09 листопада 2021 року справа №953/24053/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що рішенням Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області від 19 березня 2010 року ОСОБА_1 надано у приватну власність, зокрема, земельну ділянку площею 0,1874 га, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, для ведення особистого селянського господарства, що розташована на цей час за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому на підставі вказаного рішення на ім'я ОСОБА_1 22 червня 2010 року виданий державний акт про право власності на вищевказану земельну ділянку серії ЯЛ №184331, який зареєстровано в Управлінні Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області за №011069300224. Досудовим розслідуванням у кримінальній справі встановлено, що зазначене рішення сільської ради складено та підписано особисто Черкасько-Лозівським сільським головою ОСОБА_3 без попереднього винесення цього питання на розгляд депутатів Черкасько-Лозівської сільської ради. Щодо таких дій до ЄРДР були внесені відомості за №42019221280000075 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 364 КК України. Таким чином, суди встановили, що орган місцевого самоврядування не приймав рішення про передання ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 0,1874 га. ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 травня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С. А. та зареєстрованого за реєстровим номером 552, відчужив ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1874 га, кадастровий номер 6322083002:00:000:0587, за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з листом відділу у Дергачівському районі ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 02 жовтня 2019 року спірна земельна ділянка є земельною ділянкою сільськогосподарського призначення та розташована на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населених пунктів.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Згідно з частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Одним з таких органів є прокуратура, на яку згідно з пунктом 2 статті 121 Конституції України у редакції, яка діяла на час пред'явлення позову, покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина четверта статті 56 ЦПК України). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Така позиція відображена і у висновку Великої Палати Верховного Суду, зробленому у постанові від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц (провадження №14-460цс18). Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18). Суди попередніх інстанцій встановили, що Черкасько-Лозівська сільська рада рішення від 19 березня 2010 року про безоплатне передання у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки не приймала, і це дає підстави вважати, що набуття у власність ОСОБА_1 цієї земельної ділянки відбулося з порушенням вимог законодавства. У зв'язку з цим ОСОБА_1 не мав права відчужувати ОСОБА_2 за відплатним договором земельну ділянку, оскільки набув право власності на неї всупереч вимогам закону. Місцевий суд, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач пред'явив позов з пропуском позовної давності, що відповідно до статті 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому суд виходив з того, що посилання прокурора, що він довідався про порушення права лише з отриманої відповіді в межах досудового розслідування кримінального провадження в кінці 2019 року, а тому з саме цього часу повинен обчислюватись строк є необґрунтованим, оскільки оскаржуваний державний акт містить підпис уповноваженої особи центрального органу виконавчої влади, що свідчить про обізнаність державного органу про прийняття Черкасько-Лозівською сільською радою рішення з перевищенням наданих їй повноважень, та примірник цього рішення надіслано до Управління Держкомзему в Дергачівському районі Харківської області, на підставі якого був виданий акт. Крім того, на момент виникнення порушень прав держави було врегульовано та функціонував механізм виявлення таких порушень через уповноважені державою органи, які після офіційної реєстрації державного акту про право власності на землю мали можливість виявити порушення визначеного законом порядку виділення земельної ділянки, ініціювати відповідні процедури перевірки і звернення до суду, у тому числі за допомогою прокуратури, в межах передбаченого статтею 257 ЦК Українистроку звернення до суду. Задовольняючи заявлений у цій справі позов, апеляційний суддійшов висновку, що суд першої інстанції безпідставно застосував позовну давність до спірних правовідносин, з посиланням на те, що про порушення прав та інтересів держави Дергачівській місцевій прокуратурі та ХМР стало відомо після внесення 13 червня 2019 року до ЄРДР інформації за №42019221280000075, зокрема, після направлення Дергачівською місцевою прокуратурою запиту, отримання та опрацювання відповідних матеріалів. Разом з цим, апеляційний суд не спростував висновок місцевого суду про пропуск позивачем позовної давності. Ураховуючи встановлення судом першої інстанції факту обізнаності прокурором та відповідними органами державної влади, зокрема сільською радою (вирок щодо сільського голови, який склав та підписав рішення на підставі якого видано державний акт на спірну земельну ділянку, набрав чинності 03 липня 2014 року), а після зміни меж міста і ХМР, з огляду на подані відповідачами заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, колегія суддів вважає правильним висновок місцевого суду про відмову в задоволенні позовних вимог через пропуск позовної давності. Крім того, помилковимиє посиланняапеляційного суду на правовий висновок Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі №3-604гс16, згідно з яким право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника, а тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 відступила від цього висновку, а також від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі №904/10673/16. Таким чином, посилання суду апеляційної інстанції на те, що прокурор у цій справі не пропустив строк на звернення до суду з цим позовом, є помилковими, а доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, які регулюють позовну давність, є обґрунтованими. З огляду на наведене доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження свідчать, що при перегляді справи суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але апеляційним судом допущено неправильне застосування норм матеріального права, постанова апеляційного суду, відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2020 року і, відповідно, додаткового рішення Київського районного суду міста Харкова від 24 грудня 2020 року. Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_1 сплатили судовий збір у розмірі 11 526,00 грн кожний, а тому ці витрати підлягають стягненню з Дергачівської окружної прокуратури Харківської області на їх користь. Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 та представника ОСОБА_1 - адвоката Саніна Арсенія Олександрович задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року скасувати, рішення Київського районного суду міста Харкова від 14 грудня 2020 року і додаткове рішення Київського районного суду міста Харкова від 24 грудня 2020 року залишити в силі. Стягнути з Дергачівської окружної прокуратури Харківської області на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по 11 526 (одинадцять тисяч п'ятсот двадцять шість) грн 00 коп. кожному судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційних скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2. Після смерті батька відкрилась спадщина на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, земельні ділянки та грошовий вклад, які вона успадкувала. Серед іншого до спадкової маси також входить і право на земельну частку (пай) із земель КСП "Жовтень" м. Кам'янка Черкаської області, на яку спадкодавець за життя набув права, оскільки перебував у трудових відносинах у вказаному господарстві в період з листопада 1963 року по серпень 1972 року та був його членом. Посилаючись на те, що ОСОБА_2, як член колективного сільськогосподарського підприємства, мав право на земельну частку (пай), проте незаконно на зборах членів КСП був виключений зі списку, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю, ОСОБА_1 просила задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 квітня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволення позову, суд першої інстанції встановив, на час реєстрації 06 грудня 2004 року КСП "Жовтень" та видачі державного акта 05 липня 2005 року на право колективної власності на землю ОСОБА_2 не був його членом, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з чим дійшов висновку, що спадкодавець не набув права на спірну земельну ділянку (пай), а тому її не можна вважати частиною спадкового майна померлого. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іващенка І. Ю. залишено без задоволення, рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 квітня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про відмову в задоволені позову, зазначивши, що у зв'язку із смертю спадкодавця на час видачі КСП "Жовтень" державного акта на право колективної власності на землю він не був його членом та не міг бути включений до списку осіб, що додається до вказаного державного акта, оскільки його правоздатність була припинена. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Іващенка І. Ю. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий судовий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суд не дослідив детальну інформацію про юридичну особу КСП "Жовтень". Суд не витребував статут радгоспу "Жовтнень", відповідно до якого членство в колгоспі зберігається за колгоспниками, які припинили роботу по старості або інвалідності. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу №696/954/18 з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У вересні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно із записами у трудовій книжці ОСОБА_2 трудовий стаж в колгоспі "Жовтень" до організації радгоспу "Жовтень" згідно з протоколом від 25 березня 1970 року становив 7 років та 20 днів. Відповідно до архівної довідки від 19 березня 2020 року № В-5 в документах архівного фонду колгоспу "Жовтень" м. Кам'янка Черкаської області в рішенні загальних зборів колгоспників від 1-3 липня 1964 року вказано, що було ухвалено прийняти в члени колгоспу ОСОБА_2 25 квітня 1975 року ОСОБА_2 звільнено з роботи у зв'язку із виходом на заслужений відпочинок. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадкоємцем ОСОБА_2 є його дочка ОСОБА_1, яка отримала свідоцтва про право на спадщину за заповітом та за законом на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, грошовий вклад в Ощадному банку та земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку та особистого підсобного господарства. 06 грудня 2004 року проведено реєстрацію КСП "Жовтень". Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених в частині першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). За пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. За змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай) або сертифікат було втрачено. Статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. За приписами частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно застосували норами матеріального права, які їх регулюють, та встановили, що на час реєстрації 06 грудня 2004 року КСП "Жовтень" та видачі державного акта на право колективної власності на землю ОСОБА_2 не був його членом, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ: Оскільки право, яке просить визнати за нею позивач у порядку спадкування, її батько як спадкодавець не набув за життя, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05 березня 2021 року в справі №717/641/18 (провадження №61-1332св19). При цьому Верховний Суд наголошує, що право власності на земельну частку (пай) виникає не з часу внесення членів колективного сільськогосподарського підприємства до відповідних списків, доданих до державного акта на право колективної власності на землю, перевірки, уточнень і затвердження указаних списків, а з моменту передачі (державної реєстрації) державного акта про право колективної власності на землю конкретному колективному сільськогосподарському підприємству, що спростовує доводи касаційної скарги. Крім того, правильним є висновок апеляційного суду, що матеріали справи не містять відомостей щодо списків осіб, які мали право на отримання земельної частки (паю) радгоспу в процесі його приватизації та перетворення в КСП "Жовтень" відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" та Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі господарських товариств, створених членами трудового колективу чи державного акту на право колективної власності КСП "Жовтень". Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційних скаргах; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами попередніх інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - адвокатом Іващенком Ігорем Юрійовичем, залишити без задоволення. Рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 квітня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року м. Київ справа №369/5622/19 провадження №61-6489св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, відповідачі: Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району та ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Коцюрби О. П., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської областів інтересах держави, в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства звернувся з позовом до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позов мотивований тим, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серія ЯЗ №341958 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1720 га, за кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, що розташована у АДРЕСА_1. У подальшому, здійснено поділ земельної ділянки із кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, площею 0,1720 га, на дві земельні ділянки: земельну ділянку, площею 0,0788 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3222484001:01:018:0031, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року видано державний акт на право власності серія ЯМ №505409 та земельну ділянку площею 0,0932 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за кадастровим номером 3222484001:01:018:0032, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 15 сесії 6 скликання №10/20 від 11 травня 2012 року видано державний акт на право власності серія ЯМ №505408. Рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року та рішення Крюківщинської сільської ради 15 сесії 6 скликання №10/20 від 11 травня 2012 року прийняті з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, оскільки Крюківщинська сільська рада фактично розпорядилась землями лісового фонду, що не перебували в її віданні, не маючи жодних повноважень для такого розпорядження та в порушення приписів Земельного та Лісового кодексів України. Також вищеназваними рішеннями Крюківщинської сільської ради про передачу у власність земельної ділянки порушено порядок зміни цільового призначення земель. Крюківщинською сільською радою передано у власність спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення без погодження відповідного державного органу лісового господарства та без попереднього прийняття відповідного РІШЕННЯ: Прокурор просив: визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з позовом та поновити його, захистивши право, визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради, Києво-Святошинського району, Київської області від 14 липня 2009 року про відведення ОСОБА_1 земельних ділянок площею 0,1720 га за кадастровим номером 3222484001:01:018:0017 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована у АДРЕСА_1 та площею 0,0788 га за кадастровим номером 3222484001:01:018:0031 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована у АДРЕСА_1; від 11 травня 2012 року №10/20 про відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0932 га за кадастровим номером 3222484001:01:018:0032 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, визнати недійсними: державний акт серії ЯМ №505409 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, державний акт серії ЯМ №505408 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, витребувати на користь держави, в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031 та земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032, які розташовані в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року в задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що лише частина земельних ділянок з кадастровими номерами 3222484001:01:018:0031 та 3222484001:01:018:0032 накладається на землі лісового фонду. Прокурором не надано доказів того, в якій саме частині земельні ділянки накладаються на землі лісогосподарського призначення. Прийняте Крюківщинською сільською радою рішення про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки є нормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акту не породжує наслідків для власника земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку має вирішуватися за нормами цивільного законодавства. ДП "Київське лісове господарство" не має права на витребування земельної ділянки власником яких є ОСОБА_1, оскільки землі лісогосподарського призначення, є лише частиною земельних ділянок ОСОБА_1. Позивачем не доведено, що він є законним власником земельної ділянки, площею 0,0788 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0031 та земельної ділянки, прощею 0,0932 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0032 в цілому, а не окремої їх частини. Щодо позовних вимог про визнання недійсними державного акту серія ЯМ №505409 та державного акту серія ЯМ №505408 вони є обґрунтованими, оскільки порушують права позивачів, однак, не підлягають до задоволення з підстав спливу трирічного строку позовної давності, оскільки судом встановлено, що позивачам було відомо про порушення їх прав, щонайменше з 2015 року, оскільки Проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Київське лісове господарство" 2015 року відповідно до вимог Лісового кодексу встановлено накладання спірних земельних ділянок на землі лісового фонду. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення заявлених вимог. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області від 14 липня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_1", площею 0,1720 га, по АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області від 11 травня 2012 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1", площею 0,0932 га, в АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт серії ЯМ №505409 на право власності на земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, виданий на ім'я ОСОБА_1 22 жовтня 2012 року. Визнано недійсним державний акт серії ЯМ №505408 на право власності на земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, виданий на ім'я ОСОБА_1 22 жовтня 2012 року. Витребувано на користь держави, в особі ДП "Київське лісове господарство", з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031 та земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032. Стягнуто з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області на користь прокуратури Київської області судовий збір у розмірі 9 605 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області судовий збір у розмірі 10 565,50 грн. та на користь держави - 3 842 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що передача у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,1722 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0017 та подальший її поділ на дві земельні ділянки відбулась з порушенням встановленого діючим законодавством порядку вилучення земельних ділянок та зміни цільового призначення земель. Вимоги позивача про визнання незаконними та скасування зазначених рішень Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області від 14 липня 2009 року та 11 травня 2012 року і визнання недійсними виданих на підставі вищевказаних рішень державних актів серії ЯМ №505409, ЯМ №505408 є обґрунтованими. Крім того, обґрунтованою є вимога про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави, в особі ДП "Київське лісове господарство", спірних земельних ділянок відповідно до положень статті 387 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 є незаконним набувачем, враховуючи вищевикладене, вказаної земельної ділянки. ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що ліс і земельна ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. "Суспільним", "публічним" інтересом звернення позивача до суду з вимогою витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Не є належною підставою для відмови в задоволенні позову заява Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району про застосування строку позовної давності, в якій зазначено про те, що прокурору було відомо про порушене право в даній справі ще в 2012 році. Оскільки ДП "Київське лісове господарство" повідомило, про те, що йому стало відомо про порушення свого права при моніторингу публічної кадастрової карти України та звірки планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування в 2017 році та дізнавшись про таке порушення воно 18 вересня 2017 року звернулося до прокуратури Київської області з проханням вжити відповідні заходи. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2020 року Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської областіподала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року залишити без змін. У травні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, з врахуванням уточнень у серпні та листопаді 2020 року, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року залишити без змін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської областіобґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 серпня 2018 року №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15; від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц; від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16. Крім того, вирішив справу без встановлення фактичних обставин, а саме не встановлював факту належності позивачам спірної земельної ділянки на праві користування/володіння. Крюківщинською сільською радою подавалось клопотання в підтвердження належності позивачам права користування земельною ділянкою, однак вказані документи, які витребовував суд, не надійшли, що підтверджує про відсутність у позивачів документів про передачу лісових земельних ділянок у користування. Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що в матеріалах справи відсутні докази права власності ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, на оспорювані земельні ділянки. Судом апеляційної інстанції не встановлено, на яку частину земель лісового фонду накладаються земельні ділянки, оскільки встановлення накладення меж земельних ділянок можливе лише при проведенні судової експертизи, яка прокурором заявлена не була. Суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 серпня 2018 року №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року поновлено строк на касаційне провадження, відкрито касаційне провадження у справі №369/5622/19 та витребувано справу з суду першої інстанції за касаційною скаргою Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №369/5622/19 за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року. У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року касаційне провадження у справі №369/5622/19 зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №911/2169/20. Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року касаційне провадження поновлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 11 червня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15; від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц; від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17; від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серія ЯЗ №341958 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1720 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, що розташована у АДРЕСА_1. У подальшому, здійснено поділ земельної ділянки із кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, площею 0,1720 га, на наступні земельні ділянки: земельну ділянку, площею 0,0788 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3222484001:01:018:0031, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року було видано державний акт на право власності серія ЯМ №505409. Земельну ділянку, площею 0,0932 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за кадастровим номером 3222484001:01:018:0032, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 15 сесії 6 скликання №10/20 від 11 травня 2012 року було видано державний акт на право власності серія ЯМ №505408. Відповідно до інформації Державного підприємства "Київське лісове господарство" та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування вбачається накладення земельних ділянок, зокрема, з кадастровими номерами 3222484001:01:018:0031 та 3222484001:01:018:0032 на землі лісогосподарського призначення в межах 1 кварталу лісового фонду Васильківського лісництва. Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання "Укрдержліспроект" №599 від 20 грудня 2018 року спірні земельні ділянки, відповідно до викопіювання з публічної кадастрової карти накладаються на землі лісогосподарського призначення в межах 1 кварталу Васильківського лісництва Державного підприємства "Київське лісове господарство". Згідно з відповіді Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства №04-48/2557 від 21 листопада 2018 року, будь-яких дозволів на вилучення та зміну цільового призначення, зокрема, земельних ділянок з кадастровими номера ним не надавалося. Також, таких дозволів, погоджень не надавало і ДП "Київське лісове господарство". ДП "Київське лісове господарство", як землекористувач, погодження на вилучення спірних земельної ділянки для передачі їх у власність ОСОБА_1 не надавало. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційних скаргах, з таких мотивів. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (далі - Закон), який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року в справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) вказано, що "заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У контексті засадничого положення частини другої статті 19 Конституції України відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави". Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, з посиланням на те що ДП "Київське лісове господарство" є постійним користувачем спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації принципів регулювання земельних та природоохоронних відносин дає підстави прокурору для звернення до суду. Просив витребувати земельні ділянки на користь ДП "Київське лісове господарство". В той же час суди не з'ясували які права Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, за захистом яких звернувся прокурор, порушені. За таких обставин, суд касаційної інстанції в силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити судове РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційних скарг, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З метою необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені частково без додержання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, рішення суду першої та постанову апеляційної інстанції скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо судових витрат У підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням серед іншого розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Статтею 141 ЦПК України визначений загальний порядок розподілу судових витрат при розгляді справ у судах. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тобто, у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь-яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Постанова про передачу справи на новий розгляд не є остаточним вирішенням спору по суті, а тому питання про розподіл судових витрат у такому випадку судом касаційної інстанції не вирішується. Керуючись статтями 400, 412, 413, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області задовольнити частково. Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року постанова Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

У липні 2021 року до суду касаційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просив касаційну скаргу Чернігівської міської ради залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Заперечення на касаційну скаргу обґрунтовані посиланням те, що суди попередніх інстанцій правильно урахували укладений між сторонами договір про тимчасове користування землею від 16 жовтня 2001 року, відсутність повідомлень Чернігівської міської ради як орендодавця земельної ділянки про припинення дії договору та те, що відповідач продовжував користуватися земельною ділянкою після закінчення строку, на який був укладений такий договір, що відповідно до положень частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та статті 764 ЦК України свідчить про автоматичне поновлення договору про тимчасове користування земельною ділянкою на той самий строк та на тих самих умовах, а отже відповідач користується земельною ділянкою відповідно до укладеного договору, що виключає можливість застосування до спірних відносин статті 1212 ЦК України. Також зазначав про відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження поділу чи припинення земельної ділянки, загальною площею 1, 2687 га, кадастровий номер 7410100000:01:036:0217, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, що була надана йому в користування на підставі договору про тимчасове користування землею від 16 жовтня 2001 року, який автоматично пролонгувався, а тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги Чернігівської міської ради про безпідставне користування ним земельною ділянкою, на якій знаходиться належне йому на праві власності нерухоме майно. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 02 серпня 2001 року між ВАТ "Чернігіввовна" та ПП ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Антіпіною Т. А. за №2725, відповідно до умов якого продавець передав у власність ОСОБА_1 нерухоме майно - склад під літ. "А-1" площею 355 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Правовстановлюючим документом, що підтверджує право тимчасового, довгострокового користування продавцем земельною ділянкою загальною площею 31,94 га на якій знаходиться склад, є Державний акт на право постійного користування землею від 05 січня 1994 року, виданий виконавчим комітетом Чернігівської міської ради та зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №168.16 жовтня 2001 року на підставі рішення Чернігівської міської ради народних депутатів від 15 жовтня 2001 року №250, між виконкомом Чернігівської міської Ради народних депутатів і СПД ОСОБА_1 укладений договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), зокрема, земельною ділянкою загальною площею 1, 2687 га, кадастровий номер 7410100000:01:036:0217, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, строком на 10 років, з щорічною оплатою у вигляді земельного податку. Договір було зареєстровано в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею 16 жовтня 2001 року за №1558. Рішенням Чернігівської міської ради від 26 грудня 2014 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою на земельну ділянку, орієнтованою площею 1, 0739 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, для експлуатації об'єктів (промислове використання) з подальшому передачею ділянки в оренду. ФОП ОСОБА_2 розроблений проект землеустрою, який погоджений управлінням архітектури та містобудування Чернігівської міської ради. Рішенням Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року затверджено проект землеустрою ОСОБА_1 та передано земельну ділянку, кадастровий номер 7410100000:01:036:0583 в короткострокову оренду, строком до 08 жовтня 2020 року, площею 0,7613 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, для експлуатації об'єктів нерухомості промислового використання (землі промисловості). Встановлено розмір орендної плати на рівні 3% нормативної грошової оцінки. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 06 грудня 2018 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Чернігівської міської ради про визнання протиправним та скасування пункту 36 рішення Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою, надання, вилучення і передачу земельних ділянок юридичним і фізичним особам". Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що земельна ділянка кадастровий номер 7410100000:01:036:0583 площею 0,7613 га є сформованою на підставі проекту землеустрою, що був розроблений за заявою самого ОСОБА_1. Чернігівською міською радою направлялись ОСОБА_1 повідомлення про необхідність укладення договору оренди землі в лютому 2017 року, в квітні 2017 року, надсилався проект договору, розрахунок розміру орендної плати та витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки. 24 березня 2020 року ОСОБА_1 отримав повідомлення про укладення договору з відповідними документами від 16 березня 2020 року, однак відповіді на отриманий лист не надав. Згідно з інформацією, наданою Головним управлінням ДФС у Чернігівській області від 02 жовтня 2017 року, ФОП ОСОБА_1 не подавав податкові декларації по платі за земельну ділянку протягом 2015-2017 років, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,7613 га, орендну плату за землю не сплачував. Відповідно до інформації, наданої Чернігівським управлінням Головного управління ДФС у Чернігівській області від 26 квітня 2019 року, відомості про укладення договору оренди земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,7613 га з ОСОБА_1 відсутні, податкові декларації щодо орендної плати за землю за 2018-2019 років не подавалися. Згідно з повідомленням Відділу у м. Чернігові Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 05 червня 2020 року, відомості про земельну ділянку 7410100000:01:036:0217 відсутні, а отже надати будь-яку інформацію щодо неї немає можливості. З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно земельна ділянка кадастровий номер 7410100000:01:036:0583 належить територіальній громаді м. Чернігова. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга Чернігівської міської ради підлягає задоволенню частково з таких підстав. Положеннями статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до положень статті 80 ЗК України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. За змістом статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Згідно зі статтею 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Для кондикційних зобов'язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 ЦК України). Такий правовий висновок відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц (провадження №14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18), від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19). Частиною першою статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату. Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою без укладення відповідного договору оренди земельної ділянки, на якій цей об'єкт розміщено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Чернігівської міської ради, суди погодилися з доводами відповідача про те, що в його користуванні перебуває земельна ділянка, кадастровий номер 7410100000:01:036:0217, площею 1,2687 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1,щодо якої між ним та Чернігівською міською радою укладений договір про тимчасове користування землею від 16 жовтня 2001 року. Посилаючись на відсутність повідомлень орендодавця про припинення права ОСОБА_1 на тимчасове користування земельною ділянкою кадастровий номер 7410100000:01:036:0217, площею 1,2687 га, договір про тимчасове користування землею від 16 жовтня 2001 року слід вважати поновленим на той самий строк та на тих самих умовах, а тому між сторонами існують зобов'язальні відносини щодо користування спірною земельною ділянкою, що виключає можливість стягнення грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України. Такі висновки судів попередніх інстанцій є помилковими, оскільки суди їх дійшли внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що відомості про земельну ділянку, кадастровий номер 7410100000:01:036:0217, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка була предметом договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 16 жовтня 2001 року у Державному земельному кадастрі відсутні, натомість за вказаною адресою в Державному земельному кадастрі наявний запис про земельну ділянку, кадастровий номер 7410100000:01:036:0583, яка була сформована під час розроблення проекту землеустрою на замовлення відповідача ОСОБА_1, та рішенням Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року передана ОСОБА_1 у короткострокову оренду, строком до 08 жовтня 2020 року. Предметом спору у справі є стягнення коштів за фактичне користування ОСОБА_1 з 07 жовтня 2015 року новоутвореною земельною ділянкою площею 0, 7613 га, кадастровий номер 7410100000:01:036:0583, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, без укладення відповідного договору оренди цієї земельної ділянки. Частиною першою статті 79-1 ЗК України передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Відповідно до частин третьої-четвертої цієї статті, сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі, земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Статтею 1 Закону України "Про державний земельний кадастр" передбачено, що кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування. Відповідно до статті 20 Закону України "Про державний земельний кадастр" відомості Державного земельного кадастру є офіційними. Внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру є обов'язковим. Ураховуючи відсутність у Державному земельному кадастрі відомостей про наявність земельної ділянки, кадастровий номер 7410100000:01:036:0217, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про продовження між сторонами договірних відносин щодо користування такою земельною ділянкою. Висновки судів суперечить нормам матеріального права, оскільки об'єктом цивільних правовідносин може виступати лише сформована земельна ділянка: після визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру, а тому обґрунтованими є доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07 травня 2020 року у справі №910/1310/19, в якому суд касаційної інстанції вказав, що згідно зі статтею 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування. Беручи до уваги встановлений судами факт, що саме на земельній ділянці площею 0,7613 га, кадастровий номер 7410100000:01:036:0583, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, знаходиться належне відповідачу нерухоме майно, відповідач договору оренди земельної ділянки у визначеному законом порядку не уклав, плату за користування земельною ділянкою не здійснює, обґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які зобов'язаний повернути власнику земельної ділянки на підставі статті 1212 ЦК України. Аналогічні за змістом висновки щодо застосування статті 1212 ЦК України викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17, від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, які помилково не були враховані судами попередніх інстанцій. Зважаючи на наведене, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, та не врахували висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17, від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, Верховним Судом у постанові від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19, внаслідок чого дійшли помилкових висновків про недоведеність позовних вимог Чернігівської міської ради та відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 та у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №385/1454/15-ц, від 01 жовтня 2020 року у справі №912/1672/18, викладені висновки, відповідно до яких позовна давність застосовується лише за умови встановлення наявності порушеного права сторони спору, тому встановивши, доведеність порушення цивільного права, за захистом якого особа звернулася до суду, але якщо позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку із спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення. З матеріалів справи убачається, що у відзиві на позовну заяву в суді першої інстанції, ОСОБА_1 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог Чернігівської міської ради. Разом з тим, суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про відсутність порушеного права Чернігівської міської ради, не перевірили доводи ОСОБА_1 про наявність підстав для застосування позовної давності, не встановили початку перебігу строку позовної давності, та правильність нарахованої позивачем орендної плати за користування відповідачем спірною земельною ділянкою. В силу визначених статтею 400 ЦПК України повноважень, суд касаційної інстанції не може встановлювати обставини у справі, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм матеріального та процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Ураховуючи обґрунтованість доводів касаційної скарги Чернігівської міської ради про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин статтю 1212 ЦК України, зокрема без урахування висновків щодо їх застосування, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17, від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, Верховним Судом у постанові від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19 та, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зазначене є підставою для скасування рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 жовтня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 26 лютого 2021 року, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо вирішення питання про розподілу судових витрат Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Ураховуючи, що за наслідками перегляду справи Верховним Судом, касаційна скарга Чернігівської міської ради задоволена частково, рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 жовтня 2020 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 26 лютого 2021 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, належить здійснити суду, який ухвалить остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Чернігівської міської ради задовольнити частково. Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 21 жовтня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 лютого 2021 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №607/19399/15-ц провадження №61-18062св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - комунальне підприємство "Земельно-кадастрове бюро", треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Хоми М. В., Щавурської Н. Б., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до КП "Земельно-кадастрове бюро", відділу Держгеокадастру у місті Тернополі, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про усунення перешкод у користуванні належними їй земельними ділянками. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належать дві земельні ділянки, що знаходяться по АДРЕСА_1, а саме: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030. Позивачка вказувала, що 20 серпня 2005 року складено акт визначення та погодження на місцевості зовнішніх меж земельної ділянки, яким межі належних позивачу земельних ділянок були погоджені всіма суміжними землекористувачами, в тому числі ОСОБА_3 без будь-яких заперечень. При цьому КП "Земельно-кадастрове бюро" в таблиці точок, ліній і дирекційних кутів в кадастровому плані обох належних позивачу земельних ділянок неправильно вказало координати меж зазначених ділянок, оскільки вказані координати меж не відповідають кадастровим планам і абрису, що підтверджується координатами поворотних меж обох ділянок, визначених ТОВ "Геоземсервіс" на замовлення позивача. Зазначені помилки з боку відповідача призвели до того, що визначені в технічній документації межі належних позивачу земельних ділянок зміщені зі сторони суміжних землекористувачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в бік позивача на 0,25 м довжиною 20 м і на 0,50 м довжиною 50 м. Також позивач зазначала, що про допущені КП "Земельно-кадастрове бюро" помилки в технічній документації їй стало відомо після 14 вересня 2015 року, коли треті особи у справі почали будівництво на належних їй земельних ділянках бутобетонної огорожі і огорожі з металевої сітки на забетонованих металевих стовпчиках, з приводу чого вона зверталась у Тернопільський МВ УМВСУ в Тернопільській області із заявами від 14 вересня 2015 року та 15 жовтня 2015 року та у Тернопільську міську раду із заявою від 15 вересня 2015 року. ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у користуванні належними їй земельними ділянками для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030, що знаходяться по АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання: КП "Земельно-кадастрове бюро" за власний рахунок внести зміни в технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки позивача щодо координат земельних ділянок; відділу Держгеокадастру у місті Тернополі внести до Державного земельного кадастру (поземельної книги) відомості (зміни до них) про зареєстровані земельні ділянки ОСОБА_1; ОСОБА_2, ОСОБА_3 демонтувати бутобетонну огорожу і огорожу з металевої сітки на забетонованих стовпчиках, зведених на належних позивачу земельних ділянках. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області суду від 03 березня 2020 року провадження в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області внести до Державного земельного кадастру (поземельної книги) відомості (зміни до них) про зареєстровані земельні ділянки ОСОБА_1: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 по АДРЕСА_1; для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030 по АДРЕСА_1 закрито за заявою представника позивача - адвоката Федірка В. С. про відмову від позовних вимог. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 березня 2020 року позовні вимоги задоволено. Зобов? язано КП "Земельно-кадастрове бюро" за власний рахунок виготовити ОСОБА_1 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 площею 0,0343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031; для ведення особистого селянського господарства в АДРЕСА_1 площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030. Стягнуто із КП "Земельно-кадастрове бюро" на користь ОСОБА_1 487,20 грн сплаченого судового збору та 5 226,40 грн витрат за проведення судових експертиз. Задовольняючи позов і зобов'язуючи КП "Земельно-кадастрове бюро" за власний рахунок виготовити ОСОБА_1 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,0343 га, господарських споруд та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га в м. Тернополі, суд першої інстанції виходив з того, що при виготовленні позивачу ОСОБА_1 у 2005 році КП "Земельно-кадастрове бюро" допустило помилку при визначенні координат поворотних точок меж належних позивачу земельних ділянок, які були внесені в базу АС ЦДСК (автоматизованої системи). Такі відомості були внесені до Державного земельного кадастру, а тому координати точок меж фактичного розташування земельних ділянок не відповідають кадастровим планам і абрису зазначених у Державних актах на право власності на земельні ділянки та витягам Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу КП "Земельно-Кадастрове бюро" задоволено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 березня 2020 року скасовано та постановлено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд врахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №128/3751/14-а, виходив із того, що вимоги позивача про зобов? язання КП "Земельно-кадастрове бюро" за власний рахунок внести зміни в технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки позивача не можуть бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки зазначені обставини, будуть порушувати інтереси і права третіх осіб, відносно яких у 2006 році земельні ділянки зареєстровані в Управлінні Держземагенства з присвоєнням їм кадастрових номерів та внесенням відповідного запису до Поземельної книги. У 2005 році на замовлення ОСОБА_1 КП "Земельно-кадастрове бюро" виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. Під час розробки технічної документації було проведено визначення та погодження меж земельної ділянки ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 із суміжними землекористувачами. Межі земельної ділянки ОСОБА_1 з часу приватизації не змінювалися, самовільне захоплення прилеглих земель не здійснювалося. При цьому апеляційний суд також вказав, що у спірних правовідносинах виявлену помилку при визначенні координат поворотних точок меж належних позивачу земельних ділянок, які були внесені в АС ЦДЗК, а тому підлягає застосуванню Порядок виправлення помилок, допущених під час ведення Державного земельного кадастру, що врегульовано Законом України "Про державний земельний кадастр" від 07 липня 2011 року та пункти 138-161 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 02 грудня 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року та залишити в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 березня 2020 року. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно розтлумачив статтю 37 Закону України "Про державний земельний кадастр", оскільки не врахував, що у спірних правовідносинах наявна не випадкова помилка (описка), друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), допущена органом, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, а помилка відповідача - КП "Земельно-кадастрове бюро", яким самовільно та неправильно внесено зміни в обмінні файли. Заявник вказує, що дійшовши хибного висновку щодо суб? єкта помилки, апеляційний суд застосував до спірних правовідносин статтю 37 Закону України "Про державний земельний кадастр" та пункти 138-161 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051 як правову норму, яка регламентує порядок виправлення помилки іншого суб? єкта земельних відносин. Підставою касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 09 березня 2021 року КП "Земельно-кадастрове бюро" через засоби поштового зв? язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. 12 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 є власником земельних ділянок, що знаходяться по АДРЕСА_1, а саме: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030. Суміжними до позивача землекористувачами на момент розгляду справи у суді є ОСОБА_2, якій належать на праві власності земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) 0,1 га кадастровий номер 6110100000:01:009:0067 та земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 0,0058 га кадастровий номер 6110100000:01:009:0073, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 та ОСОБА_4, якій належить на праві власності земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,1000 га кадастровий номер 6110100000:01:009:0032, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Згідно висновку експерта ОСОБА_5 за результатами проведення земельно-технічної експертизи №62/17-22 від 31 липня 2017 року та додаткової судової земельно-технічної експертизи №35/19-22 від 24 квітня 2019 року, станом на день дослідження координати меж належної ОСОБА_1 земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,00343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031, які вказані у таблиці в технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, виготовленій у 2005 році КП "Земельно-кадастрове бюро", не відповідають кадастровому плану, абрису та існуючій до приватизації межі вказаної земельної ділянки по лінії розмежування з південної сторони. Координати меж належної ОСОБА_1 земельної ділянки по АДРЕСА_1 для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030, які вказані у таблиці в технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, виготовленій у 2005 році КП "Земельно-кадастрове бюро", відповідають кадастровому плану і абрису вказаної земельної ділянки, однак не відповідають існуючій до приватизації межі вказаної земельної ділянки. Експертом встановлено, що невідповідності, зазначених КП "Земельно-кадастрове бюро" в технічній документації координат меж належних ОСОБА_1 земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,00343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030, перетину із земельними ділянками суміжних землевласників ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не спричинило. Із висновку призначеної за клопотанням позивача додаткової судової земельно-технічної експертизи №35/19-22 від 24 квітня 2019 року встановлено, що станом на день дослідження координати меж належних ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,00343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 та земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030, що розташовані кадастровим планам, і абрису вказаних земельних ділянок, що містяться в технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, виготовленій у 2005 році КП "Земельно-кадастрове бюро" не відповідають. Координати точок меж земельних ділянок ОСОБА_2 кадастровий номер 6110100000:01:009:0073 та кадастровий номер 6110100000:01:009:0067 та координати меж земельної ділянки ОСОБА_4 кадастровий номер 6110100000:01:009:0032, що розташовані по АДРЕСА_1 координатам точок меж земельних ділянок їх первинного власника ОСОБА_3 кадастровий номер 6110100000:01:009:0032 і кадастровий номер 6110100000:01:009:0033 відповідають. Фактичного захоплення частини земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 зі сторони ОСОБА_1 та суміжних землекористувачів немає. Із нанесених у Додатку №3 до експертизи поворотних точок досліджуваних земельних ділянок відповідно до первинних координат земельної ділянки ОСОБА_3, координат земельних ділянок учасників справи, внесених в АС ЦДЗК та координат, визначених станом на день дослідження установлно, що станом на момент проведення дослідження координати поворотних точок із південної сторони земельної ділянки відповідають фактично існуючій огорожі між земельними ділянками ОСОБА_7 та ОСОБА_3. Із північної сторони лінія розмежування між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проходить по координатах, внесених в АС ЦДЗК, як координат ОСОБА_1, так і координат ОСОБА_3, які співпадають. Однак, фактично в натурі (на місцевості) лінія розмежування проходить не згідно координат, внесених в АС ЦДЗК. Судовий експерт Походай І. П. у судовому засіданні підтримав надані ним висновки первинної земельно-технічної експертизи №62/17-22 від 31 липня 2017 року та додаткової судової земельно-технічної експертизи №35/19-22 від 24 квітня 2019 року та вказав, що КП "Земельно-кадастрове бюро" при виготовленні позивачу ОСОБА_1 у 2005 році документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку були допущені помилки при визначенні координат поворотних точок меж належних позивачу земельних ділянок, які були внесені в АС ЦДЗК. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. За частиною дев? ятою, десятою статті 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. За правилами частини п'ятої статті 5 Закону України "Про державний земельний кадастр" від 07 липня 2011 року №3613-VI внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями здійснюється виключно на підставі та відповідно до Закону. Порядок виправлення помилок, допущених під час ведення Державного земельного кадастру, врегульовано Законом України від 07 липня 2011 року за №3613-VI "Про державний земельний кадастр" та пунктами 138-161 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України від 22 травня 2003 року №858-IV "Про землеустрій" розробниками документації із землеустрою є, зокрема, юридичні особи, що володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та у складі яких працює за основним місцем роботи не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, які є відповідальними за якість робіт із землеустрою. Згідно з статтею 55 Закону України "Про землеустрій" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Документація із землеустрою щодо встановлення меж житлової та громадської забудови розробляється у складі генерального плану населеного пункту, проектів розподілу територій і є основою для встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за №391/17686. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не є компетенцією суду. Суд розглядає справи по відновленню меж земельної ділянки, тобто спір про поновлення права, яке існувало у разі його можливого порушення. Відповідно до норм ЗК України, ЦК України, Закону України "Про Державний земельний кадастр" та Закону України "Про землеустрій" до повноважень суду не відноситься розгляд питань що стосуються встановлення меж земельних ділянок відповідно до координат обчислених землевпорядними організаціями, тому що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки, а також земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування, а не на підставі рішення суду. Такий порядок визначено і постановою Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №128/3751/14-а та у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №520/2093/1 та від 03 квітня 2020 року №1512/2-761/11. Вказане спростовує аргументи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що земельні ділянки ОСОБА_1 не були зміщені до межі ОСОБА_3, відповідно до розподілу, абрису та координат ділянки ОСОБА_3 в результаті чого і з'явилась розбіжність в координатах. Координати меж земельної ділянки за кадастровим планом ОСОБА_1 залишаються у відповідності до координат кадастрового плану ОСОБА_3 тобто координати поворотних точок земельної ділянки відповідають координатам точок, які існували при виготовленні документації ОСОБА_3 у 2006 році. Крі того, також є правильним висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 вже більше 15 років користується земельною ділянкою на підставі технічної документації із землеустрою, не мала претензій щодо її виготовлення технічної документації із землеустрою, як під час отримання вказаної документації, так і після цього не висловила жодних претензій, нарікань чи заяв щодо невідповідності чи неправильності координат та їх виправлення. Виявлені помилки приводять до хибного встановлення невідповідності фактичної площі земельної ділянки ОСОБА_1 площі та розмірам, зазначеним в державному акті на землю, а також до неправильного висновку щодо наявності з боку суміжних землекористувачів та самовільного захвату земель. Така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду у постановах від 04 березня 2019 року справа №672/730/16-ц, від 13 червня 2018 року справа №911/1101/17, від 03 квітня 2020 року справа №1512/2-761/11. Статтею 198 ЗК України визначено, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. У 2005 році на замовлення ОСОБА_1 КП "Земельно-кадастрове бюро" виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. Під час розробки технічної документації було проведено визначення та погодження меж земельної ділянки ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 із суміжними землекористувачами ОСОБА_3, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які заперечень не висловлювали, що підтверджується актом від 20 серпня 2005 року. 20 листопада 2005 року інженером-геодезистом КП "Земельно-кадастрове бюро" складено акт перенесення в натуру (на місцевість) зовнішніх меж земельної ділянки площею 1435 кв. м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та закріплення їх межовими знаками, які передані на зберігання ОСОБА_1 у кількості 21 штука. Відповідно до пояснювальної записки КП "Земельно-кадастрове бюро" місцеположення кутів зовнішніх меж землекористування детально досліджено і встановлено в натурі по фактичному їх положенню на місцевості в присутності землекористувача і узгоджено з представниками суміжних землекористувачів. Вказана кадастрові зйомки були включена і до технічної документації на земельну ділянку, яка в свою чергу стала підставою для державної реєстрації земельної ділянки, присвоєння кадастрового номера та відкриття Поземельної книги. При узгоджені зовнішніх меж земельної ділянки зацікавленими сторонами претензій не заявлено. Геодезична прив'язка кутів повороту меж землекористування виконувалась з точок теодолітного ходу полярним методом з незалежним контролем геодезичного визначення. Площа ділянки вирахувана по координатах кутів повороту меж землекористування. По матеріалах польових робіт складено технічний звіт. Контроль польових робіт та прийомка матеріалів здійснювались на всіх етапах виконання робіт директором КП "Земельно-кадастрове бюро". Межі земельної ділянки ОСОБА_1 з часу приватизації не змінювалися, самовільне захоплення прилеглих земель не здійснювалося. Зазначені виправлення не змінюють жодним чином площу земельної ділянки, оскільки площа розраховувалася виходячи з суми площ частин ділянки, які знаходяться в межах червоної лінії. Таким чином, апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що відомості про земельну ділянку, яка належить на праві власності ОСОБА_1 площею 0,0343 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0031 та для ведення особистого селянського господарства площею 0,0935 га, кадастровий номер 6110100000:01:009:0030, що знаходяться за адресою по АДРЕСА_1 були зареєстровані ще в 2005 році, межі земельної ділянки були погоджені із суміжними землекористувачами, про що свідчить наявний акт визначення та погодження на місцевості зовнішніх меж земельної ділянки, який скріплений їхніми підписами. Виготовлення нової технічної документації із землеустрою і тим більше скасування рішення державного кадастрового реєстратора про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, що знаходиться у користуванні третіх осіб, не призведе до поновлення прав позивача ОСОБА_1, оскільки виготовлена технічна документація стала підставою для державної реєстрації земельної ділянки, їм присвоєні кадастрові номери та відкриття Поземельної книги, внесені і зареєстровані у державному земельному кадастрі суміжні землекористувачі вже отримали Держані акти щодо права власності на земельні ділянки. А тому вимоги про зобов? язання виправити технічну помилку із землеустою на земельну ділянку, що перебуває у власності ОСОБА_1 не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки зазначені обставини будуть порушувати права та інтереси третіх осіб. Така позиція узгоджується із постановою Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі за №128/3751/14-а. Виправлення помилок, допущених у відомостях державного земельного кадастру внаслідок помилки у документації із землеустрою здійснюється виключно на підставі та в порядку, встановленому Законом №3613-VI, а саме, державним кадастровим реєстратором. Чинним законодавством встановлено порядок виправлення технічних помилок, допущених під час визначення меж суміжних земельних ділянок, проте у матеріалах справи немає доказів того, що позивач ОСОБА_1 скористався цим порядком для усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою наданої їй для будівництва для будівництва та обслуговування житлового будинку про внесення змін в технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки. Відповідно до пункту 139 цього Порядку у разі виявлення фізичною або юридичною особою у витязі, довідці з Державного земельного кадастру, викопіюванні з картографічних матеріалів Державного земельного кадастру технічної помилки (описки, друкарської, граматичної, арифметичної чи іншої помилки) заінтересована особа письмово повідомляє про це за формою згідно з додатком 29 територіальному органові Держгеокадастру у районі (місті) за місцезнаходженням земельної ділянки. У повідомленні викладається суть виявлених помилок. До повідомлення додаються документи, що містять зазначені у повідомленні технічні помилки, та документи, що підтверджують такі помилки і містять правильну редакцію відповідних відомостей. Повідомлення разом з доданими до нього документами подається заінтересованою особою особисто або надсилається рекомендованим листом з описом вкладення та повідомленням про вручення. При цьому, норми пункту 153 Порядку №1051 визначають, що виправлення помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок помилки у документації із землеустрою та оцінки земель, здійснюється після внесення змін до такої документації. Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що визнанню наявності помилки та для набуття підстав для її виправлення шляхом внесення відповідних змін до Державного земельного кадастру передує процедура встановлення недостовірної інформації, у яку спочатку необхідно внести зміни. Відповідно до статті 9 Закону №3613-VI та підпунктів 1, 5, 6 пункту 6 Порядку №1051 внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надання відомостей з Державного земельного кадастру щодо об'єктів та відмови у їх наданні, виправлення помилок у Державному земельному кадастрі є самостійними повноваженнями відповідача. Така позиція узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 08 квітня 2020 року у справах за №520/2093/19; від 08 липня 2020 року у справі за №362/2698/15-ц та від 20 серпня 2020 року у справі №806/1578/16. Апеляційний суд взявши до уваги наведене, врахувавши суть спірних правовідносин, зробив правильний висновок, що вимоги позивача про зобов? язання КП "Земельно-кадастрове бюро" за власний рахунок внести зміни в технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки позивача земельних ділянок не можуть бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки зазначені обставини, будуть порушувати інтереси і права третіх осіб, відносно яких у 2006 році земельні ділянки зареєстровані в Управлінні Держземагенства з присвоєнням їм кадастрових номерів та внесенням відповідного запису до Поземельної книги. У 2005 році на замовлення ОСОБА_1 КП "Земельно-кадастрове бюро" виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. Під час розробки технічної документації було проведено визначення та погодження меж земельної ділянки ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 із суміжними землекористувачами. Межі земельної ділянки ОСОБА_1 з часу приватизації не змінювалися, самовільне захоплення прилеглих земель не здійснювалося, Така позиція узгоджується з подібними за змістом правовідносинами викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі за №128/3751/14-а. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновком суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та власного тлумачення норм матеріального права. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №278/2527/13-ц провадження №61-9801св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - прокурор Житомирського району в інтересах держави, відповідачі - Житомирська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, Реєстраційна служба Житомирського районного управління юстиції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Промбудпостач плюс", треті особи - Міністерство оборони України, Державне підприємство "Івано - Франківський військовий ліспромкомбінат", Державне підприємство "Житомирський військовий лісгосп", квартирно-експлуатаційний відділ міста Житомира, Житомирська обласна державна адміністрація, Державна інспекція сільського господарства у Житомирській області, Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, розглянув у порядку спрощеного письмового провадження касаційну скаргу Прокуратури Житомирської області на постанову Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Борисюка Р. М., Григорусь Ю. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2013 року прокурор Житомирського району в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Житомирської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції, Товариства з обмеженою відповідальністю "Промбудпостач плюс" (далі - ТОВ "Промбудпостач плюс "), за участю третіх осіб: Міністерство оборони України, державного підприємства "Івано - Франківський військовий ліспромкомбінат" (далі - ДП "Івано - Франківський військовий ліспромкомбінат "), державного підприємства "Житомирський військовий лісгосп" (далі - ДП "Житомирський військовий лісгосп "), квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомира, Житомирської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства у Житомирській області (далі - Держсільгоспінспекція у Житомирській області), Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, про визнання недійсними розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації №390 від 01 квітня 2010 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення громадянам у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель запасу Тетерівської сільської ради", визнання недійсними і скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок. Позов, із урахуванням уточнених позовних вимог, мотивований тим, що розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 04 лютого 2005 року №70 ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат МО України" (Шепетівського лісгоспу) надано у постійне користування земельну ділянку площею 219,56 га для ведення лісового господарства на території Тетерівської сільської ради Житомирського району, та видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №073507, зареєстрований 10 жовтня 2005 року за №030520900001. Наказом Міністра оборони України від 20 березня 2009 року №123 ДП "Івано-Франківський військовий лісопромисловий комбінат МО України" (і. к. 08033772) реорганізовано шляхом виділу із нього структурних підрозділів, а саме: Зарічанського військового лісгоспу, Корбутівського, Чуднівського і Макарівського військових лісництв зі створенням ДП "Житомирський військовий лісгосп", до якого переходять за розподільчим балансом у відповідний частині майно, права і обов'язки реорганізованого підприємства. При реорганізації ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України" не відмовилося від права постійного користування земельними ділянками на користь ДП "Житомирський військовий лісгосп", а останнє не набуло право постійного користування цими земельними ділянками, хоча і є законним правонаступником реорганізованого державного підприємства. Водночас розпорядженням Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 року №177 припинено право користування ДП "Житомирський військовий лісгосп" земельною ділянкою площею 6,7 га військового містечка №165 на території Тетерівської сільської ради, віднесено її до земель запасу сільської ради, а розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 01 квітня 2010 року №390 затверджено проект землеустрою щодо відведення за рахунок земель запасу Тетерівської сільської ради громадянам у власність земельних ділянок загальною площею 6,6 га для ведення садівництва, та у подальшому видано їм державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 11 листопада 2013 року квартирно-експлуатаційним відділом міста Житомира та ДП "Житомирський військовий лісгосп" подано позов до господарського суду Житомирської області про визнання недійсним розпорядження Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 року №177. Рішенням господарського суду Житомирської області від 30 січня 2014 року у справі №906/1704/13, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 06 серпня 2014 року, позов задоволено, а оскаржене розпорядження скасовано. Згідно із листом начальника управління Держземагенства у Житомирському районі від 31 травня 2013 року №712/вих земельна ділянка площею 6,7 га військового містечка №165, право користування якою припинено оскарженим розпорядженням Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 року №177, входить до загальної площі 219,56 га державного акту на право постійного користування серії ЯЯ №2073507 і по статистичній формі 6-зем належить до складу угідь "ліси та інші лісовкриті площі". На думку прокурора розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації від 01 квітня 2010 року №390, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення за рахунок земель запасу Тетерівської сільської ради громадянам у власність земельних ділянок загальною площею 6,6 га для ведення садівництва, також суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки надані громадянам земельні ділянки перебувають у постійному користуванні ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України", а питання вилучення земельної ділянки, вкритої лісом, не належить до компетенції Житомирської районної державної адміністрації. У зв'язку із наведеним, прокурор просив визнати недійсним вказане розпорядження, визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки та скасувати їх державну реєстрацію, а також витребувати земельні ділянки відповідачів на користь держави в особі ДП "Івано-Франківський ліс промкомбінат МО України". Держсільгоспінспекція України, яка є центральним органом виконавчої влади і здійснює державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності, не наділена повноваженнями щодо звернення до суду із позовами про визнання незаконними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення із чужого незаконного володіння, а тому Держсільгоспінспекція у Житомирській області, на думку прокурора, підлягає залученню у справу у якості третьої особи на стороні позивача. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 19 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог, зокрема стосовно факту незаконної передачі районною державною адміністрацією відповідачам земель лісового фонду. Предметом оскарження у цій справі є рішення районної державної адміністрації, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, а тому таке рішення вичерпало свою дію шляхом виконання. Доводи відповідачів та їх представників про те, що спірна земельна ділянка вже розподілена між відповідачами, які володіють та користуються нею на відповідних правових підставах, а також те, що останні при отриманні права власності на земельні ділянки діяли добросовісно і жодних неправдивих відомостей не надавали та неправомірних дій не вчиняли, прокурором не спростовано. Вимога прокурора про витребування спірних земельних ділянок у відповідачів на користь ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України", визначеною позивачем третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, суперечать вимогам статей 27, 30, 33, 36 ЦПК України, оскільки останні наділені лише загальними процесуальними правами та обов'язками, передбаченими статтею 27 ЦПК України. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року апеляційні скарги заступника прокурора Житомирської області та квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомира залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції скасовано, позов залишено без розгляду. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що прокурор, обґрунтовуючи своє право на звернення із позовом до суду у цій справі як позивача, вказав на те, що чинним законодавством визначено орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель - Держсільгоспінспекцію України, проте у вказаного державного органу відсутні повноваження щодо звернення до суду. Разом з тим, позов прокурором по суті пред'явлений в інтересах самостійної юридичної особи - ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкобінат МО України", яке мало бути визначено позивачем у справі, оскільки як постійний лісокористувач не позбавлено права самостійно звернутись до суду за захистом своїх прав, однак визначено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Оскільки прокурор неправильно визначив позивача у справі за вимогами про захист інтересів держави, а суд першої інстанції помилково відкрив провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов підлягає залишенню без розгляду як такий, що подано особою, яка не має процесуальної дієздатності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Прокуратури Житомирської області на постанову Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року, у якій просить поновити строк на касаційне оскарження, скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати до Житомирського апеляційного суду для продовження розгляду, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2019 року поновлено строк касаційного оскарження, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. У липні 2019 року до Верховного Судунадійшов відзив квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомир на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга Прокуратури Житомирської області мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано, що Держсільгоспінспекція є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позивачем у справах за заявами прокурора виступає саме орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади, а державне підприємство, яким є ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України", не є таким органом, а тому не може бути позивачем у цій справі. Прокурор може представляти інтереси держави як самостійний позивач, якщо відсутній відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень. Також апеляційним судом не зазначено які норми ЦПК України порушено судом першої інстанції при відкритті провадження у справі, та які норми підлягали застосуванню, а тому доводи апеляційного суду про помилковість відкриття провадження судом першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та положенням чинного законодавства. Апеляційним судом не надано належної оцінки доводам прокурора для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог, що призвело до безпідставного залишення позову без розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу квартирно-експлуатаційний відділ міста Житомира, підтримуючи доводи касаційної скарги, зазначив, що прокурором обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів держави у суді. Водночас апеляційним судом проігноровано пояснення представника квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомира, надане під час судового засідання, про те, що на частині спірних земельних ділянок знаходиться державне майно, яке перебуває на балансі в установі та входить до військового містечка №165. Також вважає, що судами проігноровано порядок зміни цільового використання земель, оскільки спірна земельна ділянка належить до сфери управління Міністерства оборони України, відмовлятись від права користування на неї мав виключно Міністр оборони України, а передавати у власність чи у постійне користування - Кабінет Міністрів України, який наділений такими повноваженнями згідно зі статтею 27 Лісового кодексу України. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 04 лютого 2005 року №70 ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат МО України" (Шепетівський військовий лісгосп) затверджено технічну документацію із землеустрою по встановленню зовнішніх меж і виготовленню державних актів на право постійного користування землею (а. с. 43, т. 5). На підставі цього розпорядження державне підприємство отримало державний акт серії ЯЯ №073507 на право постійного користування земельною ділянкою площею 219,56 га на території Тетерівської сільської ради для ведення лісового господарства (а. с. 23, т. 1). Наказом Міністра оборони України від 20 березня 2009 року №123 ДП "Івано-Франківський військовий лісопромисловий комбінат МО України" (і. к. 08033772) реорганізовано шляхом виділу із нього структурних підрозділів, а саме: Зарічанського військового лісгоспу, Корбутівського, Чуднівського і Макарівського військових лісництв зі створенням ДП "Житомирський військовий лісгосп", до якого переходять за розподільчим балансом у відповідний частині майно, права і обов'язки реорганізованого підприємства (а. с. 214-216, т. 3). Рішенням Тетерівської сільської ради від 04 квітня 2009 року №41 надано попередню згоду на прийняття земельної ділянки лісгоспу до земель запасу Тетерівської сільської ради (а. с. 46, т. 5). Розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 №177 припинено право власності ДП "Житомирський військовий лісгосп" на користування спірною земельною ділянкою по добровільній відмові, а земельну ділянку віднесено до земель запасу Тетерівської сільської ради (а. с. 54, т. 6). Актом передачі земельної ділянки від 25 лютого 2010 року, затвердженого цим розпорядженням, земельну ділянку Міністерства оборони України площею 6,7 га передано до земель запасу Тетерівської сільської ради (а. с. 220, т. 3). Розпорядженням голови Житомирської районної державної адіміністрації від 01 квітня 2010 року №390 затверджено проект із землеустрою щодо відведення громадянам, у тому числі відповідачам, у власність земельних ділянок загальною площею 6,60 га для ведення садівництва за рахунок земель запасу Тетерівської сільської ради, на підставі якого у подальшому відповідачі отримали державні акти на право власності на спірні земельні ділянки (а. с. 21-22, 50-111, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У справі, що розглядається, прокурор звернувся до суду із позовом про визнання недійсними розпорядження голови районної державної адміністрації, яким затверджено проекти із землеустрою щодо відведення громадянам у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель запасу сільської ради, визнання недійсними і скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок, оскільки таке розпорядження, на його думку, суперечить вимогам чинного законодавства, прийнято без належних правових підстав та із перевищенням повноважень районної державної адміністрації, внаслідок чого незаконно вилучено землі лісового фонду України, які перебувають у користуванні державного підприємства Міністерства оборони України, та передано у приватну власність громадян. Частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинної на час звернення прокурора із позовом) передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Відповідно до статті 1 Лісового кодексу України ліс - це тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно дерева та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд і перебувають під охороною держави. Згідно із частинами 1, 3 статті 77 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Відповідно до підпунктів в, ґ пункту четвертого статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі оборони та землі лісогосподарського призначення. Як зазначив прокурор у позовній заяві, на підставі оскарженого розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації від 01 квітня 2010 року №390, яким затверджено проект із землеустрою щодо відведення громадянам, у тому числі відповідачам, у власність земельних ділянок загальною площею 6,60 га для ведення садівництва, та на підставі якого у подальшому відповідачі отримали державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, незаконно, усупереч вимогам земельного законодавства та із перевищенням повноважень, вилучено землі лісового фонду, які перебувають на праві постійного користування у ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкобінат МО України", та передано останні у приватну власність громадян (а. с. 7, т. 7). Крім того, при віднесенні спірної земельної ділянки до земель запасу Тетерівської сільської ради та, у подальшому, безоплатній передачі земельних ділянок громадянам, на думку прокурора, порушено вимоги розпорядження Кабінету Міністрів України "Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками" від 10 квітня 2008 року №61-р (у редакції на час прийняття вказаних вище розпоряджень), яким, з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок, зокрема Міноборони, вказано на необхідність зупинення прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних ділянок, їх передачу у власність та оренду зі зміною цільового призначення. А зі змісту оскарженого розпорядження вбачається, що останнім змінено цільове призначення земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення на землі садівництва (а. с. 8, т. 7). Згідно із частиною другою статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного чи історико-культурного значення. Відповідно до частини третьої статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або користування у межах сіл, селищ, міст для усіх потреб за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання, ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті, будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). З огляду на те, що Житомирська районна державна адміністрація не уповноважена на розпорядження землями лісогосподарського призначення, та на прийняття рішень про їх влучення (викуп), остання також не володіє достатнім обсягом компетенції щодо зміни цільового призначення таких земель, а тому оскаржене розпорядження суперечить вимогам земельного законодавства і є таким, що прийнято без належних правових підстав та із суттєвим перевищенням компетенції (а. с. 8, т. 7). Таким чином, прокурор, звертаючись із вказаним позовом до суду в інтересах держави, визначив, що порушення інтересів держави полягають у незаконній зміні цільового призначення земель лісового фонду України, які перебувають у користуванні державного підприємства, що належить до сфери управління Міністерства оборони України, на землі садівництва, і передачі спірних земельних ділянок у приватну власність громадян. Також прокурор обґрунтував відсутність у органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, повноважень щодо звернення до суду. Зокрема зазначив, що здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на Держсільгоспінспекцію України, у якої відсутні повноваження щодо звернення до суду, а тому прокурор пред'являє цей позов в інтересах держави як позивач. Згідно із Положенням "Про Державну інспекцію сільського господарства України", затвердженим Указом Президента України від 13 квітня 2011 року №459/2011, та який втратив чинність на підставі Указу Президента України №419/2019 від 20 червня 2019 року, Держсільгоспінспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. Пунктом п'ятим цього Положення передбачено, що Держсільгоспінспекція України та її посадові особи у межах своїх повноважень мають право, зокрема, звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позову до суду щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. Отже Держсільгоспінспекція України як центральний орган виконавчої влади, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, на час звернення прокурора до суду не мав повноважень щодо звернення до суду із відповідним позовом, про що зазначено прокурором у позовній заяві. Суд апеляційної інстанції, залишаючи позов без розгляду, дійшов висновку, що по суті прокурором пред'явлено позов в інтересах самостійної юридичної особи - ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкобінат МО України", яке мало бути визначено позивачем у справі, оскільки як постійний лісокористувач не позбавлено права самостійно звернутись до суду за захистом своїх прав, однак визначено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Однак із таким висновком суду апеляційної інстанції не можна погодитися, з огляду на наступне. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia, заява №42454/02, § 35)). Звертаючись до суду із позовом, прокурор виконав вимоги діючого на той момент цивільного процесуального законодавства, зокрема - частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинної на час звернення із позовом), та визначив у позовній заяві у чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовував необхідність їх захисту, а також зазначив про відсутність у органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (Держсільгоспінспекції України), повноважень щодо звернення до суду. Також слід наголосити, що із цим позовом прокурор звернувся до суду у червні 2013 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, частиною третьою статті 23 якого передбачено заборону на представництво прокурором у суді інтересів держави в особі державних компаній. За таких обставин висновок апеляційного суду про залишення позову прокурора Житомирського району про визнання недійсними розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації №390 від 01 квітня 2010 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення громадянам у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель запасу Тетерівської сільської ради", визнання недійсними і скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок без розгляду не ґрунтується на положеннях цивільного процесуального законодавства, діючого на момент звернення прокурора із позовом до суду першої інстанції, і є помилковим. Колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі, якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Натомість суд апеляційної інстанції як підставу для залишення позову у цій справі без розгляду зазначив пункт перший частини першої статті 257 ЦПК України, згідно із яким суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Згідно із частиною четвертою цією статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки касаційний суддійшов висновку про помилковість висновку апеляційного суду щодо залишення позову прокурора Житомирського району без розгляду, оскаржувана постанова Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року не може вважатися законною і обґрунтованою, тому підлягає скасуванню з направленням справи до апеляційного суду для продовження розгляду. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Прокуратури Житомирської області задовольнити. Постанову Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року скасувати. Справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №1622/1491/2012 провадження №61-14729св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., учасники справи: позивач -ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Кривчун Т. О., Чумак О. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог, заяви, судових рішень У січні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив повернути земельну ділянку по АДРЕСА_1, що відповідає розміру його частки у праві спільної часткової власності на будинковолодіння; визначити порядок користування земельною ділянкою. Позовні вимоги мотивовано тим, що він є власником частини будинку АДРЕСА_1 та користувачем земельної ділянки, на якій цей будинок розташований. Існує необхідність визначити порядок користування вказаною ділянкою, яка залишилась в спільному користуванні співвласників будинку. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 22 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 24 листопада 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суди виходили з того, що між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок, господарські будівлі та споруди, визначений рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 04 травня 2006 року, тому відсутні підстави для визначення порядку користування земельною ділянкою, яка за вказаним рішенням залишилася у спільному користуванні сторін. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 травня 2014 року за нововиявленими обставинами. Заява мотивована тим, що у червні 2016 року з довідки Октябрського районного суду м. Полтави йому стало відомо про те, що зазначеним судом у 2005 році жодних рішень про визначення часток співвласників у праві власності на будинок АДРЕСА_1 не ухвалювалося, отже посилання у рішенні Октябрського районного суду м. Полтави від 22 травня 2014 року на рішення того ж суду від 30 березня 2005 року було безпідставним. Вказані обставини є істотними для справи та такими, що можуть вплинути на результат вирішення даного спору. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 21 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 07 лютого 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення суду першої інстанції за нововиявленими обставинами. Суди виходили з того, що зазначені ОСОБА_1 обставини не є нововиявленими у розумінні закону. Короткий зміст заяви та ухвали суду першої інстанції У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою, у якій просив ухвалити у цій справі додаткове рішення, яким визначити порядок користування спірною земельною ділянкою (а. с. 123-126, т 4). Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 27 травня 2019 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення залишено без розгляду. Суд першої інстанції виходив з того, що у судове засідання заявник повторно не з'явився, був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, причини своєї неявки суду не повідомив. Участь позивача є необхідною для з'ясування обставин справи, його неявка перешкоджає розгляду справи. Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 17 червня 2020 року апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції залишена без руху та надано строк для усунення недоліків скарги. Апеляційний суд виходив з того, що 29 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції з пропуском строку на апеляційне оскарження, який просив поновити. Суд першої інстанції 31 травня 2019 року надіслав копію ухвали про залишення заяви без розгляду за місцем проживання скаржника, вказаним у матеріалах справи, поштове відправлення не було отримано ОСОБА_1 у зв'язку з тим, що адресат відсутній, так само як і судові повістки про виклик до суду (а. с. 91, 92, т. 5). Проте в подальшому ОСОБА_1 протягом року не цікавився розглядом поданої ним заяви, заява про зміну свого місця проживання чи іншу адресу для надіслання кореспонденції ним не подавалася. Тому апеляційний суд не знайшов підстав вважати наведені ним обставини поважними для поновлення строку на апеляційне оскарження. Крім того, подана ОСОБА_1 апеляційна скарга не відповідає вимогам закону у повній мірі, оскільки скаржником не виконано вимоги частини четвертої статті 356 ЦПК України та не додано копій скарги відповідно до кількості учасників справи. Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2020 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції відмовлено. Апеляційний суд виходив з того, що 09 липня 2020 року до Полтавського апеляційного суду надійшла заява, у якій ОСОБА_1 повідомив про неможливість усунути недоліки апеляційної скарги та просив визнати її неподаною і повернути. Вказане та зміст самої заяви свідчить про обізнаність скаржника зі змістом ухвали апеляційного суду від 17 червня 2020 року. Процесуальністроки, які вже булиавтоматично продовженні до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" закінчуються через 20 днів після набрання чинності цього Закону. Оскільки закон набрав чинності 17 липня 2020 року, то строк на усунення недоліків апеляційної скарги продовжувався до 05 серпня 2020 року. На момент постановлення ухвали ніяких дій, спрямованих на усунення недоліків апеляційної скарги, ОСОБА_1 не вживалося. Подана ним заява про неможливість усунути недоліки апеляційної скарги не спростовувалася. Заяви про продовження строку на усунення недоліків також не надходили. Аргументи учасників справи У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду. Касаційну скаргу в частині оскарження ухвали апеляційного суду мотивовано тим, що вній помилково зазначено, що ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції лише 29 травня 2020 року. Таке твердження суперечить поштовим супровідним документам, долученим до матеріалів справи та резолюції голови Полтавського апеляційного суду на апеляційній скарзі з датою 28 травня 2020 року. Апеляційний суд припускає, що він міг знати про ухвалу апеляційного суду від 17 червня 2020 року, якою його апеляційну скаргу залишено без руху, але копію цієї ухвали суду він не отримував і зміст ухваленого рішення йому не відомий. Один з суддів колегії Полтавського апеляційного суду приймав участь у перегляді цієї справи, тому мав заявити самовідвід. У липні 2021 року представник ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвокат Бибик В. А. подав до суду відзив, у якому просив ухвали суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Відзив мотивовано тим, що заявник, будучи належним чином повідомлений судом про призначення судового засідання, регулярно не прибував у судове засідання, поважність причин його неявки в судове засідання не підтверджена, заяв про розгляд справи за його відсутності не подавав. Заявник свідомо зловживає своїм процесуальним правом, що підтверджується численними поштовими викликами здійсненими судом на адресу заявника по день постановлення оскаржуваної ухвали судом першої інстанції, які він із невідомих причин не отримував. Твердження, що він неодноразово телефонував до суду для з'ясування інформації, не підтверджується доказами. Крім того заявник, будучи зацікавленим в розгляді поданої ним заяви, мав можливість відслідковувати рух справи на офіційному сайті Октябрського районного суду м. Полтави. Окрім того, заявник користується пільгами як ліквідатор аварії ЧАЕС і звертався за правничою допомогою до безоплатної вторинної правової допомоги, як зазначає він в касаційній скарзі, тому він має можливість забезпечити своє представництво в суді адвокатом. У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив, у якій просив скасувати оскаржені судові рішення в повному обсязі. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Октябрського районного суду м. Полтави від 27 травня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду; відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплене забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу (частина перша, пункт 2 частини другої, частина третя статті 354 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 185 ЦПК України якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Відповідно до частини третьої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц (провадження №14-280цс18) зроблений висновок, що "повернення апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише у тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, тобто ознайомилася з її змістом, але ухилилася від виконання вимог, указаних в ухвалі". У частині п'ятій статті 357 ЦПК України визначено, що апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, зокрема якщо до постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання. Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції 31 травня 2019 року надіслав копію ухвали про залишення заяви без розгляду за місцем проживання скаржника, вказаним у матеріалах справи, поштове відправлення не було отримано ОСОБА_1 у зв'язку з тим, що адресат відсутній (а. с. 91, 92, т. 5). 29 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою на зазначену ухвалу суду першої інстанції. Аналіз матеріалів справи свідчить, що згідно з відміткою на конверті (штемпелем) ОСОБА_1 подав до суду апеляційну скаргу 27 травня 2020 року, в якій, крім іншого, просив поновити строк на подання апеляційної скарги, мотивуючи це тим, що судове рішення, ухвалене в результаті розгляду його заяви про ухвалення додаткового рішення, йому направлено не було (а. с. 95, т. 5). Копія ухвали апеляційного суду від 17 червня 2020 року про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 без руху направлена за адресою АДРЕСА_1, повернута з відміткою відділу поштового зв'язку "за закінченням терміну зберігання" (а. с. 108, т. 5). Відповідно до заяви ОСОБА_1 апеляційному суду від 09 липня 2020 року він просив вважати апеляційну скаргу неподаною та повернути йому (а. с. 105, т. 5). Апеляційний суд: не врахував, що особа має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду; не врахував, що повернення до суду копії ухвали суду від 17 червня 2020 року з вказівкою причини "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про відмову сторони від її одержання чи про ухилення від її виконання; не розглянув заяву ОСОБА_1 про повернення йому апеляційної скарги, процесуальним наслідком чого було б саме повернення апеляційної скарги, а не відмова у відкритті апеляційного провадження. За таких обставин висновок апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження є передчасним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену ухвалу скасувати та передати справу до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2020 року скасувати. Справу №1622/1491/2012 передати на розгляд суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №233/2107/20 провадження №61-4078св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - приватне акціонерне товариство "АПК-Інвест", відповідачі: ОСОБА_1, фермерське господарство "Ф. Г. Щедрий лан", третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року у складі судді: Малінова О. С., та постанову Донецького апеляційного суду від 10 березня 2021 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ПАТ "АПК-Інвест" звернулося з позовом до ОСОБА_1, фермерського господарства "Ф. Г. Щедрий лан", третя особа - ОСОБА_2, про визнання права оренди, визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації права. Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 квітня 2013 року між ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної частки (паю), зареєстрований 01 серпня 2013 року у записі реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116, згідно якого в оренду передається земельна частка (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів, до сертифіката на право на земельну частку (пай) серія ДН №173621. Цього ж дня - 01 квітня 2013 року, позивач та ОСОБА_4 підписали акт приймання-передачі земельної частки (паю) до договору, в якому зазначено, що ОСОБА_4 передала, а ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" прийняло в володіння та користування (оренду) земельну частку (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом. З моменту укладення договору та до цього часу ПАТ "АПК-Інвест" добросовісно виконує зобов'язання, зокрема, в частині сплати орендної плати та використання земельної ділянки. ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" стало відомо про факт виділення в натурі ОСОБА_4 земельної ділянки площею 4,4298 га, якій було присвоєно кадастровий номер 1422483900:42:000:0004, та яка на сьогодні фактично використовується ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" на підставі укладеного договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року. Також ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" за допомогою даних, що містить публічна кадастрова карта України та державний реєстр речових прав на нерухоме майно, стало відомо про зміну власника земельної ділянки кадастровий №1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га. Так, з 12 лютого 2018 року по 19 грудня 2018 року новим власником вказаної земельної ділянки була ОСОБА_2. У подальшому з 19 грудня 2018 року новим власником земельної ділянки кадастровий №1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га стала ОСОБА_1. Відповідно до частини першої статті 148-1ЗК України, частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не є підставою для зміни умов або припинення договору оренди землі. Питання щодо правомірності переходу права власності на спірну земельну ділянку від ОСОБА_4 до ОСОБА_2, та від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" не ставиться та не оспорюється в межах цієї справи. З метою об'єктивного розгляду справи та дотримання прав та інтересів сторін, до участі у справі як третя особа залучений колишній власник спірної земельної ділянки ОСОБА_2 та як відповідач - новий власник земельної ділянки кадастровий №1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га - ОСОБА_1, оскільки вона у подальшому після отримання у власність спірної земельної ділянки, уклала договір оренди землі з ФГ "Ф. Г. ЩЕДРИЙ ЛАН", право оренди за яким було зареєстровано 12 грудня 2018 року Костянтинівською РДА Донецької області і також оскаржується позивачем в межах цього позову. ОСОБА_4 порушила умови укладеного договору оренди земельної частки (паю) та норми чинного законодавства щодо виконання останньою обов'язку повідомити про виділення земельної ділянки в натурі та в подальшому переукласти договір з ПАТ "АПК-ІНВЕСТ", чим були порушені права ПАТ "АПК-ІНВЕСТ", як належного орендаря. Також за допомогою даних що містяться на публічній кадастровій карті ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" стало відомо про наявність ще одного договору оренди, укладеного між новим власником земельної ділянки кадастровий №1422483900:42:000:0004 ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. ЩЕДРИЙ ЛАН" - право оренди землі за яким зареєстровано 22 грудня 2018 року Костянтинівською РДА Донецької області всупереч того, що є чинний договір від 01 квітня 2013 року, укладений між ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_4. Оспорюваний договір суперечить вимогам чинного законодавства, порушує права ПАТ "АПК-ІНВЕСТ", як орендаря, що відповідно до статей 203, 215 ЦК України, є підставою для визнання його недійсним та скасування державної реєстрації права оренди. ПАТ "АПК-Інвест" просило: визнати право оренди земельної ділянки з кадастровим №1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ "АПК-ВВЕСТ", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки кадастровий №1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. ЩЕДРИЙ ЛАН", право оренди за яким зареєстровано 22 грудня 2018 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Костянтинівською РДА Донецької області; скасувати запис №29676392 про державну реєстрацію права оренди за ФГ "Ф. Г. ЩЕДРИЙ ЛАН", яке виникло на підставі договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. ЩЕДРИЙ ЛАН" та було зареєстровано 22 грудня 2018 року Костянтинівською РДА Донецької області; стягнути з відповідачів судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 10 березня 2021 року, позовні вимоги ПАТ "АПК-Інвест" задоволено. Визнано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - ПАТ "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ "АПК-Інвест", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки кадастровий №1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. Щедрий лан", право оренди за яким зареєстровано 22 грудня 2018 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Костянтинівською РДА Донецької області. Скасовано запис №29676392 про державну реєстрацію права оренди за Фермерським господарством "Ф. Г. Щедрий лан", яке виникло на підставі договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. Щедрий лан" та було зареєстровано 22 грудня 2018 року Костянтинівською РДА Донецької області. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що: згідно з пунктом 17 Перехідних положень ЗК України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. Одночасно частиною 2 Перехідних положень Закону України "Про оренду землі" врегульовано, що після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом. У пункті 2.3 договору оренди земельної частки (паю), укладеного 01 квітня 2013 року між ПАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_4 передбачено, що сторони дійшли згоди про те, що у разі виділення останній земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі переукладається відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Згідно висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 березня 2018 року у справі №924/468/14, після виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок в натурі та отримання ними державних актів на право власності на землю відповідні сертифікати на земельну частку (пай) є недійсними. У той же час факт оформлення державного акта на право власності на землю дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв автоматично не припиняє, а такі договори підлягають переукладенню. Отже, припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України "Про оренду землі". Згідно пункту 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі №233/3676/19, виділення земельної ділянки в натурі та набуття права власності на неї жодною мірою не впливає на дійсність договору оренди земельної частки (паю) та не перешкоджає виконанню цього договору. Тому реєстрація 12 лютого 2018 року за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 площею 4,4298 га та виділення її в натурі не є підставою для припинення дії договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2014 року; у пункті 2.3 договору оренди земельної частки (паю), укладеного 01 квітня 2013 року між ПАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_4 передбачено, що в разі переходу права власності на земельну ділянку до інших осіб, цей договір оренди зберігає чинність для нового власника на тих же умовах. 19 лютого 2018 року на підставі договорів міни, посвідчених приватним нотаріусом Костянтинівського районного нотаріального округу, право власності на спірну земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 площею 4,4298 було зареєстровано спочатку за третьою особою ОСОБА_2, і одразу за ОСОБА_1. Проте, зважаючи на частину четверту статті 32 Закону України "Про оренду землі", зміст пункту 2.3 договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, перехід права власності на земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не є підставою для припинення договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року та його умови є обов'язковими для ОСОБА_1; договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. Щедрий Лан", право оренди за яким було зареєстровано 22 грудня 2018 року, був укладений під час дії іншого договору - договору оренди земельної частки (паю) між ПАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_4 від 01 квітня 2013 року. Укладення договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. Щедрий Лан", право оренди за яким зареєстровано 22 грудня 2018 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в період дії іншого договору - договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року суперечить частині першій статті 95 ЗК України, статтям 25, 27 Закону України "Про оренду землі" та порушує права позивача, як орендаря, які підлягають захисту шляхом визнання оспорюваного договору оренди землі недійсним та скасування внесеного до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису №29676392 про державну реєстрацію права оренди ФГ "Ф. Г. Щедрий Лан" щодо земельної ділянки площею 4,4298 га кадастровий номер 1422483900:42:000:0004, як похідної позовної вимоги відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; суд апеляційної інстанції зазначив, що право оренди за ПАТ "АПК-Інвест" на підставі договору оренди паю не припинилося, та підтверджене неналежне виконання умов договору оренди паю з боку орендодавця, яка не повідомила орендаря з приводу виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки на основі земельної частки (паю), яка використовується ПАТ "АПК-Інвест" і відмовилася переукладати договір на тих самих умовах. Відповідачі не виконали вимог Закону України "Про оренду землі" та договору та не переуклали договору оренди з позивачем після реєстрації права власності на земельну ділянку, а навпаки відчужили її, а новий власник ОСОБА_1 не визнає право оренди позивача на спірну земельну ділянку та розпорядилася належної їй спірною землею - передавши в оренду іншій особі відповідно до договору оренди від 22 грудня 2018 року. Неодноразова зміна власників предмету договору оренди землі не вплинула на обсяг їх прав та обов'язків як орендодавців, також не є свідченням того, що договір припинив свою дію чи призвів до неможливості його приведення у відповідність до положень визначених сторонами при укладенні такого договору та вимог чинного законодавства щодо внесення в нього змін та приведення у відповідність із фактичним розміром земельної ділянки виділеної в натурі. Аргументи учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просила: скасувати оскаржені судові рішення в частині визнання права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - ПАТ "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ "АПК-Інвест", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116; ухвалити нове рішення яким в частині задоволення позову ПАТ "АПК-Інвест" про визнання права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - ПАТ "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ "АПК-Інвест", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116 відмовити в повному обсязі; вирішити питання про розподіл судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що належним способом захисту має бути визнання договору оренди земельної частки (паю) переукладеним, а не визнання права оренди. Якщо орендар та орендодавець у процесі погодження фактично дійшли згоди щодо нових істотних умов договору оренди землі, але не уклали додаткової угоди, то способом захисту прав орендаря буде саме його звернення до суду із позовом про укладення додаткової угоди на нових узгодженню істотних умовах, а не автоматична пролонгація на попередніх умовах. Суд першої інстанції безпідставно врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі №924/468/14. У зв'язку із формуванням земельної ділянки та присвоєнням їй кадастрового номеру змінилися її межі, а тому передача в оренду зазначеної земельної ділянки повинна здійснюватися у порядку одержання її на праві оренди, як це передбачено Законом України "Про оренди землі", з обов'язковим погодженням між сторонами усіх істотних умов які зазначені у статті 15 Закону України "Про оренду землі" щодо земельної ділянки за кадастровим номером1422483900:42:000:0004, які є обов'язковими для цього виду договорів. Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються тільки в частині задоволення ПАТ "АПК-Інвест" позовної вимоги про визнання права оренди. В іншій частині не оскаржуються, а тому не переглядаються в касаційному порядку. У квітні 2021 року ПАТ "АПК-Інвест" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Відзив мотивований тим, що обраний ПАТ "АПК-Інвест" спосіб захисту є таким, що не суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки передбачений частиною третьою статті 152 ЗК України. Зміна правового режиму частини земної поверхні, що використовується орендарем на підставі відповідного договору оренди паю, шляхом її визначення на місцевості як земельної ділянки, не свідчить про знищення предмета оренди як можливої підстави для вимоги про розірвання договору оренди. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року: клопотання ПАТ "АПК-Інвест" про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; продовжено ПАТ "АПК-Інвест" строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1; справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 29 березня 2021 року зазначено наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 04 грудня 2018 року у справі №32/563; від 09 червня 2020 року у справі №912/1860/19; від 01 вересня 2020 року у справі №233/3676/19; від 04 листопада 2020 року у справі №917/1934/19; від 18 листопада 2020 року у справі №233/2636/19; від 22 вересня 2020 року у справі №127/18934/18; від 19 березня 2018 року у справі №924/468/14; від 08 квітня 2020 року у справі №233/2070/19; від 09 квітня 2020 року у справі №233/1557/19; від 01 вересня 2020 року у справі №233/3676/19. Фактичні обставини Суди встановили, що 01 квітня 2013 року між ПАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної частки (паю), зареєстрований 01 серпня 2013 року у зі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116, згідно якого в оренду передається земельна частка (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів, до сертифіката на право на земельну частку (пай) серія ДН №0173621. У договорі оренди земельної частки (паю) сторони обумовили, що: орендодавець передав орендарю у володіння та користування земельну частку (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових га строком на 20 років (пункти 1.1, 2.2, 2.3); орендар зобов'язався сплачувати щороку орендну плату в розмірі 4 823,53 грн (пункт 2.2); у разі переходу права власності до інших осіб, цей договір оренди зберігає чинність для нового власника на тих же умовах. У разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі переукладається відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди землі переукладається сторонами за цим договором не пізніше ніж в строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України (пункт 2.3); договір набуває чинності з моменту його реєстрації в Миколайпільській сільській раді (пункт 4). Згідно відмітки на договорі оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року він зареєстрований 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської сільської ради за №1116, що відповідає Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затвердженого постановою КМ України від 24 січня 2000 року №119.01 квітня 2013 року ПАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_4 підписали акт приймання передачі земельної частки (паю) розміром 4,78 умовних кадастрових га відповідно до договору оренди від 01 квітня 2013 року. Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №113655083 12 лютого 2018 року за ОСОБА_4 на підставі розпорядження Костянтинівської РДА №36 від 29 січня 2018 року було зареєстроване право власності на земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 площею 4,4298 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області. В один день 19 лютого 2018 року на підставі договорів міни, посвідчених приватним нотаріусом Костянтинівського районного нотаріального округу, право власності на спірну земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 площею 4,4298 га було зареєстровано спочатку за ОСОБА_2, а потім за ОСОБА_1 22 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Ф. Г. Щедрий Лан" укладено договір оренди відповідно до пунктів 1, 2, 7 якого ОСОБА_1 передала в оренду ФГ "Ф. Г. Щедрий Лан" земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 площею 4,4298 га на 20 років. 22 грудня 2018 року за ФГ "Ф. Г. Щедрий Лан" на підставі договору оренди землі від 22 грудня 2018 року було зареєстровано право оренди земельної ділянки кадастровий номер 1422483900:42:000:0004 площею 4,4298 га до 22 грудня 2038 року. На підтвердження сплати на користь ОСОБА_4 орендної плати за використання земельної ділянки позивач надав копії видаткових касових ордерів від 16 жовтня 2014 року, 11 грудня 2013 року, 24 липня 2013 року, та копії платіжних доручень №7332 від 26 квітня 2017 року, №2530 від 17 січня 2017 року, №42372 від 25 жовтня 2016 року, №32779 від 16 серпня 2016 року, №7963 від 22 грудня 2015 року, №671 від 28 травня 2015 року, №5770 від 29 липня 2015 року, №1708 від 30 червня 2017 року, №12176 від 24 жовтня 2017 року, №22798 від 19 грудня 2017 року, №15282 від 07 червня 2018 року. Позиція Верховного Суду Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України). Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, зміна правовідношення (пункт 6 частини другої статті 16 ЦК України). Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі №181/598/19 (провадження №61-10997св20) зазначено, що: "тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі №233/3366/19 (провадження №61-5085св20) вказано, що: "якщо сторони прямо не домовилися про порядок переукладення договору оренди паю на договір оренди землі, колегія суддів вважає, що використане словосполучення "переукладення договору", яке вживається сторонами в договорі оренди паю та законодавцем у частині другій розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі", слід розуміти як укладення нового договору на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), з урахуванням відповідних змін, що вимагаються в частині предмету оренди відповідно до правового статусу виділеної на місцевості земельної ділянки, так і внесення змін до договору оренди земельної частки (паю) з метою його приведення в частині предмета оренди у відповідність з правовим статусом виділеної на місцевості земельної ділянки. Інші умови договору оренди, за виключенням необхідних змін в частині предмета оренди, можуть бути змінені виключно у випадках, передбачених самим договором або за домовленістю сторін". У справі, що переглядається: у пункті 2.3 договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ПАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_4, сторони обумовили, що у разі переходу права власності до інших осіб, цей договір оренди зберігає чинність для нового власника на тих же умовах. У разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі переукладається відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди землі переукладається сторонами за цим договором не пізніше ніж в строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України; предметом договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ПАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_4, є земельна частка (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів, до сертифіката на право на земельну частку (пай) серія ДН №0173621; ПАТ "АПК-Інвест" заявило позовну вимогу про визнання права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - приватним акціонерним товариством "АПК-ІНВЕСТ" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та приватним акціонерним товариством "АПК-ВВЕСТ", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116; суди встановили, що після виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки договір оренди землі між ОСОБА_4 та ПАТ "АПК-Інвест" не було переукладено відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку; Позовних вимог про переукладення договору оренди (зміну правовідношення в частині предмета договору оренди) ПАТ "АПК-Інвест" не заявляло. За таких обставин, право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га не виникло, а тому відсутні правові підстави для визнання за ПАТ "АПК-Інвест" права оренди цієї земельної ділянки. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі №181/598/19 (провадження №61-10997св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі №233/3366/19 (провадження №61-5085св20), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити; судові рішення в оскарженій частині скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання права оренди. ОСОБА_1 сплачено 3 153 грн за подання апеляційної скарги та 4 204 грн за подання касаційної скарги, які підлягають стягненню на її користь з ПАТ "АПК-Інвест". Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "АПК-Інвест" витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 3 153 грн. Оскільки рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року в частині позовної вимоги про визнання права підлягає скасуванню, то з ОСОБА_1 на користь ПАТ "АПК-Інвест" підлягають стягненню витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 2 102 грн (3 153 грн - 1 051 грн). Тому остаточно з ПАТ "АПК-Інвест" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати у розмірі 5 255 грн (3 153 грн + 4 204 грн - 2 102 грн = 5 255 грн). Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 10 березня 2021 року у частині задоволення позовної вимог приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - приватним акціонерним товариством "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та приватним акціонерним товариством "АПК-Інвест", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116, скасувати та ухвалити у цій частині нове РІШЕННЯ: У задоволенні позовної вимоги приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:42:000:0004, площею 4,4298 га за орендарем - приватним акціонерним товариством "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_4 та приватним акціонерним товариством "АПК-Інвест", зареєстрованого 01 серпня 2013 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1116, відмовити. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року у частині стягнення судових витрат з ОСОБА_1 змінити, стягнувши з приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" на користь ОСОБА_1 5 255 грн судових витрат. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 грудня 2020 року та постанова Донецького апеляційного суду від 10 березня 2021 року в скасованих частинах та зміненій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №200/18631/17 провадження №61-3008св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Дніпровська міська рада, відповідач - ОСОБА_1, треті особи: Обслуговуючий кооператив "ЖБК Володимирівський", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, орган опіки та піклування Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Макарова М. О., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог позову, клопотання та рішень судів Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 вересня 2019 року у задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про визнання права власностівідмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду, Дніпровська міська радазвернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 вересня 2019 року та задовольнити позов. 15 лютого 2021 року Дніпровська міська рада звернулася з клопотанням про зупинення провадження у цій справі, мотивуючи його тим, що спір у справі не може бути вирішено без рішень у справах: №202/3999/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7, третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на квартири та нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку; №200/15443/17 за позовом Дніпровської міської ради в інтересах якої також діє прокуратура Дніпропетровської області до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15447/17 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації прав власності; №200/15455/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_4, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушевська І. Р., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15446/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15452/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_6, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, про визнання недійсним правочину та скасування запису про право власності на нерухоме майно; №200/16826/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_7, ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року клопотання Дніпровської міської ради про зупинення провадження у цій справі задоволено. Зупинено апеляційне провадження у цій справі до набрання законної сили судових рішень у справах №202/3999/16-цза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7, третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на квартири та нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку; №200/15443/17 за позовом Дніпровської міської ради в інтересах якої також діє прокуратура Дніпропетровської області до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15447/17 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації прав власності; №200/15455/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_4, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушевська І. Р. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15446/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15452/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_6, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., орган опіки та піклування виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, про визнання недійсним правочину та скасування запису про право власності на нерухоме майно; №200/16826/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_7, ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності. Зупиняючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи (предмет розгляду - визнання права комунальної власності за територіальною громадою м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради на незавершений будівництвом багатоквартирний житловий будинок на АДРЕСА_1) до вирішення цивільних справ №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17 (предмет розгляду - визнання права власності на квартири, розташовані у житловому будинку на АДРЕСА_1 та права власності на будинок у цілому). Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі не проаналізував предмети спорів у справах та не вказав обставини, які б давали підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання недійсним правочину виключає можливість на підставі наявних доказів встановити при розгляді цієї справи наявність обставин, якими Дніпровська міська рада обґрунтовувала свої вимоги, причинний матеріально-правовий зв'язок, який полягає у тому, що факти, встановлені в одній справі, матимуть преюдиційне значення для розгляду цієї справи. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №452/970/17 (провадження №14-157цс19). У травні 2021 року від Дніпровської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, уякому Дніпровська міська рада просить відхилити вказану касаційну скаргу та залишити оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що воно є законними та обґрунтованими, а касаційна скарга є необґрунтованою. Проаналізувавши предмет та підстави позову, суб'єктивний склад сторін у цій справі з обставинами справ № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 200/15447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17, Дніпровська міська рада вважає зупинення розгляду цієї справи №200/18631/17 є законним та обґрунтованим, оскільки зазначені справи є пов'язані між собою і є доцільним зупинити вирішення спору у цій справі до набрання законної сили судових рішень у справах № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 200/15447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17. Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частини першої пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. З огляду на зазначені вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд повинен у кожному конкретному випадку з'ясувати:

Об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення. Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з'ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Таким чином, у клопотанні про зупинення провадження у справі заявник повинен надати чітке обґрунтування, у чому полягає об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. Наведене узгоджується із правовим висновком, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі №800/330/17. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Зупиняючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи (предмет позову - визнання права комунальної власності за територіальною громадою м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради на незавершений будівництвом багатоквартирний житловий будинок на АДРЕСА_1) до вирішення цивільних справ № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17 (предмет позову у першій справі - визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, що розташований у багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1; предмет позову у інших справах - визнання недійсними правочинів та скасування державної реєстрації права власності). Верховний Суд не може погодитися із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Предметом позову у цій справі є визнання права комунальної власності за територіальною громадою міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради на незавершений будівництвом багатоквартирний житловий будинок на АДРЕСА_1. Правовою підставою позову є статті 328, 329, 376 ЦК України. Позивач зазначав, що спірний об'єкт нерухомості є об'єктом самочинного будівництва, який побудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради на праві комунальної власності, яка не відведена під його будівництво, а тому права територіальної громади міста Дніпро підлягають захисту шляхом визнання права власності на спірний об'єкт за територіальною громадою міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради. При цьому, рішенням Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №83/24 "Про визначення об'єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об'єкта нерухомого майна по АДРЕСА_1" спірне майно визначено об'єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 є власником спірного об'єкту, Дніпровською міською радою не надано належних доказів на підтвердження набуття нею права комунальної власності на спірний об'єкт. Предметом позову у справі №202/3999/16-ц є визнання права власності за ОСОБА_1 на об'єкт незавершеного будівництва, що розташований у багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1. ОСОБА_1 зазначав, що він набув права власності на зазначений об'єкт незавершеного будівництва на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного 10 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в порядку добровільного виконання зобов'язань за позикою. ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогою про визнання права власності, оскільки спірний об'єкт незавершеного будівництва, переданий на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 вересня 2015 року, перебуває в іншому вигляді, зокрема, змінилася загальна площа об'єкту. Отже, у справі №202/3999/16-ц та у цій справі №200/18631/17 дві різні особи претендують на визнання права власності на один і той же спірний об'єкт. Тобто, у цій справі №200/18631/17 суду необхідно встановити обставини, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для визнання за Дніпровською міською радою права комунальної власності на спірний об'єкт нерухомості, тоді як, у справі №202/3999/16-ц - обставини, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права приватної власності на спірний об'єкт. Проаналізувавши підстави та предмет позову цієї справи №200/18631/17 та справи №202/3999/16-ц, Верховний суддійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції не позбавлений можливості на підставі зібраних у цій справі доказах вирішити спір по суті, а саме встановити наявність/відсутність правових підстав для визнання за Дніпровською міською радою права комунальної власності на спірний об'єкт нерухомості, та не вважає, що встановлені у справі №202/3999/16-ц обставини матимуть вирішальний вплив на оцінку доказів у цій справі. Предметом позову у справах № №200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17 є визнання недійним правочинів та скасування державної реєстрації права власності. Звертаючись до суду із позовами, Дніпровська міська рада посилалася на те, що ОСОБА_1 уклав правочини з іншими особами про відчуження окремих квартир у незавершеному будівництві багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1. Земельна ділянка, на якій розташований зазначений об'єкт, належить Дніпровській міській раді та ОСОБА_1 для будівництва не передавалася, останнім не введено об'єкт нерухомого майна в експлуатацію у встановленому законом порядку, тому у відповідачів право власності на окремі квартири не виникло. Тобто, у цих справах Дніпровська міська рада оспорює угоди, укладені ОСОБА_1 щодо квартир, розташованих у спірному об'єкті незавершеного будівництва - багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1. Очевидним є те, що вирішення питання про те, хто є власником спірного будинку є первинним, після вирішення питання про те, хто є власником спірного об'єкта, можливе вирішення питання про те, чи наявні підстави для оспорення договорів про відчуження квартир у спірному об'єкті незверненого будівництва, тобто вирішення справ № №200/15443/17, 200/15447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17. З огляду на викладене, зупинення провадження у цій справі №200/18631/17, де предметом позову є визнання права власності на спірний об'єкт незвершеного будівництва, не залежить від вирішення наведених вище справ про оспорення договорів, а навпаки. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції не містить належного обґрунтування того, якими саме обставинами обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення спорів у справах № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17, а також стосовного того, що зібрані у справі докази дійсно не дозволяють встановити та оцінити обставини, які є предметом судового розгляду. При цьому необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов'язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку. Доводи, зазначені Дніпровською міською радою у відзиві на касаційну скаргу, не спростовують наведених вище висновків суду касаційної інстанції та по своїй суті зводяться до неправильного тлумачення заявником норм процесуального права. Частиною шостою статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки наведені порушення апеляційним судом норм процесуального права призвели до постановлення ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, третя особа - управління Держгеокадастру у Хмельницькому районі Хмельницької області, про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку, рішення органу місцевого самоврядування та договору дарування недійсними. Позовна заява мотивована тим, що 07 жовтня 2011 року на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Байрачним А. І., він набув у власність земельну ділянку площею 0,10 га у межах згідно з планом, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області та належала дарувальнику ОСОБА_4 на праві власності згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 12 листопада 2009 року, виданим на підставі рішення Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 11 вересня 2009 року №108. У2014 році він виявив на належній йому на праві власності земельній ділянці факт знесення його паркану та облаштування меж нової земельної ділянки. Узв'язку з тим, що він та його сім'я з 2006 року користується вищевказаною земельною ділянкою, він негайно звернувся до Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області з проханням вирішити питання щодо самовільного захоплення його ділянки невідомою особою, де йому порадили звернутись до управління Держземагентства у Хмельницькому районі Хмельницької області та повідомили, що облаштування паркану проводить ОСОБА_2, який є власником суміжної земельної ділянки. Управління Держземагентства у Хмельницькому районі Хмельницької області своїм листом від 12 грудня 2014 року №05-18/14872 відмовило йому у вирішені спірного питання та рекомендувало звернутись до землевпорядної організації з метою встановлення (відновлення) меж земельної ділянки. Внаслідокперевірки технічної документації, розробленої при виготовленні державного акта про право власності на належну йому земельну ділянку на відповідність відомостям, що містяться в Національній кадастровій системі, землевпорядною організацією було виявлено, що на вулиці, де знаходиться належна йому земельна ділянка, збільшилась кількість земельних ділянок, а саме: технічна документація містить чотири земельних ділянки, а в Національній кадастровій системі розташовано п'ять земельних ділянок майже в тих самих межах. Крім того, при встановленні меж належної йому земельної ділянки землевпорядною організацією була встановлена невідповідність електронного документа (обмінного файлу) документації із землеустрою, а саме: каталогу координат зовнішніх меж земельної ділянки. З метою усунення цих розбіжностей він звернувся до управління Держземагентства в Хмельницькому районі Хмельницької області із заявою про внесення змін до електронного документа (обмінного файлу) для приведення його у відповідність до матеріалів документації із землеустрою, а саме: каталогу координат зовнішніх меж земельної ділянки. Проте отримав рішення про відмову у внесенні відомостей (змін до них) від 12 березня 2015 року № РВ-6800085432015 у зв'язку з перетином із земельною ділянкою 6825083600:03:007:1012, площа співпадає на 67,8647%. Разом з тим управління Держземагентства в Хмельницькій області не може повідомити причини, за яких координати поворотних точок меж належної йому земельної ділянки не відповідають даним, які наявні в Національній кадастровій системі, що підтверджується листом управління Держземагенства в Хмельницькій області від 10 червня 2015 року. Позивач вважав, що ОСОБА_2 незаконно набув право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012, оскільки відбулось її накладення на належну йому на праві власності земельну ділянку. ОСОБА_2 не звертався до нього за погодженням меж земельної ділянки, як до власника суміжної земельної ділянки, попри те, що такий порядок передбачений чинним законодавством України. Уквітні 2015 року йому стало відомо, що ОСОБА_2 відчужив вказану земельну ділянку ОСОБА_3 на підставі договору дарування земельної ділянки від 09 грудня 2014 року. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними: рішення Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 20 вересня 2011 року про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012; державний акт про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012, виданий 31 січня 2012 року на ім'я ОСОБА_2; договір дарування земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 09 грудня 2014 року приватним нотаріусом Гребенніковою О. І. за №16. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року за клопотанням представника позивача до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору залучено державне підприємство "Центр державного земельного кадастру" (а. с. 244, т. 1). Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 лютого 2018 року за клопотанням представника позивача до участі у справі в якості третьої особі без самостійних вимог на предмет спору замість управління Держгеокадастру у Хмельницькому районі Хмельницької області залучено Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (а. с. 73, т. 2). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у висновку експерта від 04 вересня 2019 року №169-171/18-26 встановлено, що порушення меж або накладання земельної ділянки, належної ОСОБА_3, площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012, на земельну ділянку, належну ОСОБА_1, площею 0,10 га, яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, кадастровий номер 6825083600:01:004:1611, відповідно до правовстановлюючих документів та проєкту землеустрою відсутнє. Конфігурація земельної ділянки, визначена в графічних матеріалах (утому числі кадастровому плані земельної ділянки) даної технічної документації, не відповідає конфігурації земельної ділянки, визначеної каталогом координат, наявному в даній документації. Технічна документація із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право на земельну ділянку ОСОБА_4, що надається для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд в мікрорайоні "Дехтярка" на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області не відповідає вимогам діючим на час її розробки законодавчим актам. Отже, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення його прав саме відповідачами. При цьому суд зазначив, що непідписання ОСОБА_4, як суміжним власником земельної ділянки, протоколу погодження меж земельної ділянки ОСОБА_2 при розробці проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах населеного пункту с. Лісові Гринівці Хмельницького району Хмельницької області і складання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку, саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. За висновками суду технічна документація із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, виготовлена при оформленні права власності на земельну ділянку, належну позивачу, не є документом, створеним під час ведення Державного земельного кадастру, у зв'язку з чим, норми закону щодо пріоритету паперових носіїв над електронними носіями, на які посилався позивач, застосуванню не підлягають. Порядок виправлення помилки у відомостях Державного земельного кадастру визначений Законом України від 07 липня 2011 року №3613-VI "Про Державний земельний кадастр" та Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 №105. ОСОБА_1 відповідно до вищевказаних норм чинного законодавства України та у визначеному ними порядку заходи щодо виправлення помилки у даних Державного земельного кадастру не здійснював, не заявлено таких вимог і до суду. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Хмельницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що технічна документація із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, виготовлена при оформленні права власності на земельну ділянку, належну позивачу, не є документом, створеним під час ведення Державного земельного кадастру, у зв'язку з чим, норми права щодо пріоритету паперових носіїв над електронними носіями в цьому випадку застосуванню не підлягають. Заходи щодо виправлення помилки у даних Державного земельного кадастру позивачем не здійснювались, не заявлено таких вимог і до суду. Позивачем не ставилось питання про усунення перешкод у користуванні належною йому на праві власності земельною ділянкою, відповідності фактичного місця розташування його земельної ділянки та місця знаходження земельної ділянки, визначеної у технічній документації на його земельну ділянку. Також суд зазначив, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про обґрунтованість позову, а стосуються переоцінки доказів, висновків суду не спростовують і не дають підстав вважати, що судом допущені порушення матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору. Рішення суду першої інстанції обґрунтоване, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням вимог процесуального права, тому апеляційний суд не вбачає підстав для його скасування. Суд послався на відповідну судову практику Верховного Суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржені судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення його позову. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: судами застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 14 серпня 2019 року у справі №635/3004/15-ц, від 18 вересня 2019 року у справі №369/13783/15-ц, від 18 грудня 2019 року у справі 689/1754/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу 686/14164/15-ц з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державне підприємство "Центр Державного земельного кадастру", про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку, рішення органу місцевого самоврядування та договору дарування недійсними призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що, затвердивши проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки, Лісовогринівецька сільська рада Хмельницького району Хмельницької області, як уповноважений орган, погодила ОСОБА_4 і ОСОБА_2 місце розташування виділеної у власність однієї і тієї самої земельної ділянки. Лісовогринівецька сільська рада Хмельницького району Хмельницької області рішенням від 20 вересня 2011 року №03 передала у власність ОСОБА_2 ту саму земельну ділянку, яка рішенням від 11 вересня 2009 року №108 уже передана у власність ОСОБА_4. Зазначене підтверджується: висновком судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 30 листопада 2016 року, яким установлено, що земельна ділянка ОСОБА_5 кадастровий номер 6825083600:03:007:1012 відповідно до меж, визначених правовстановлюючими документами, перетинається із земельною ділянкою кадастровий номер 6825083600:01:004:1611 відповідно до меж, визначених каталогом координат, наявним у технічній документації, площа перетинання становить 0, 0679га; висновком по першому питанню повторної комплексної судової земельно-технічної експертизи від 04 вересня 2019 року №169-171/18-26 Хмельницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз було підтверджено, що відповідно до технічної документації земельні ділянки його та ОСОБА_3 накладаються одна на одну, тобто є однією земельною ділянкою. Судами першої та апеляційної інстанцій у порушення статей 77, 78, 110 ЦПК України не була надана відповідна оцінка зазначеним доказам, оскаржуваними судовими рішеннями не мотивовано відхилення висновку повторної комплексної судової земельно-технічної експертизи щодо накладання двох земельних ділянок одна на одну на підставі затверджених технічних документацій, внаслідок чого його право власності на земельну ділянку залишилось незахищеним. Суди неправильно застосували положення частини другої статті 5 Закону України "Про державний земельний кадастр", відповідно до якої державний земельний кадастр ведеться на електронних та паперових носіях. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях. Так, відповідно до статей 7, 9, 18, 20, 21, 25, 79-1 Закону України "Про земельний кадастр" відомості про земельні ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі відповідної документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок, а устатті 26 цього Закону чітко вказано, що при відкритті Поземельної книги відомості до неї вносяться на підставі документації, яка подана для державної реєстрації земельної ділянки, тобто технічної документації. Отже, саме технічна документація єпервинним документом для внесення відомостей у Земельний кадастр та Поземельну книгу. Судом першої та апеляційної інстанції протиправно використано дані, наявні в національній кадастровій системі, як правовстановлюючі документи. Судами не надана належна правова оцінка повній завіреній копії Генерального плану Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області та наявним у технічній документації позивача викопіюванням з Генерального плану Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області й Ситуаційного плану, згідно з якими по вулиці, де знаходиться належна йому земельна ділянка, зображено чотири ділянки і його ділянка є четвертою, останньою, яка межею Б-Г, зазначеній у акті погодження меж, межує із землями загального користування - дорогою. Також суди, ураховуючи висновки Верховного Суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц, не надав належної правової оцінки підробленому підпису та напису ОСОБА_4, наявному в акті погодження меж ОСОБА_2, оскільки такий висновок може бути застосований лише за умови правомірних дій кожного із землекористувачів та при умові відсутності порушення прав будь кого із них. При цьому факт підробки підпису і напису в акті погодження меж є додатковим доказом того, що ОСОБА_2, як зацікавлена особа, ще на етапі розробки своєї технічної документації свідомо порушив його права, що потягло за собою порушення меж належної йому земельної ділянки через накладення на неї іншої земельної ділянки. У порушення частини другої статті 13 ЦПК України, частини сьомої статті 81 ЦПК України апеляційний суд протокольною ухвалою витребував від Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області додатковий письмовий доказ, а саме лист Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 10 серпня 2020 року №9- 22-0.6-1057/116-20 про описку в кадастровому номері державного акта про право власності позивача на земельну ділянку, якої немає. При цьому державний реєстратор визначав правильність кадастрового номера технічної документації від 2009 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року. Крім того, апеляційний суд прийняв від представника відповідачів новий письмовий доказ - лист Головного управління Держгеокадастру у Хмельницької області від 05 жовтня 2020 року, який був отриманий на запит представника відповідача від 16 вересня 2020 року. У порушення вимог статей 83, 367 ЦПК України апеляційний суд прийняв зазначений письмовий доказ без підтвердження направлення його копій усім учасникам по справі та без надання представником відповідача доказів неможливості надання нового письмового доказу в суді першої інстанції, в якому справа слухалась чотири роки або неможливості надати такий доказ в додатках до відзиву на апеляційну скаргу. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 12 вересня 2006 року №3 вирішено за заявою ОСОБА_4 від 06 вересня 2006 року, який проживає у квартирі АДРЕСА_2, передати йому безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку в районі "Діхтярка" с. Лісові Гринівці. За заявою ОСОБА_4 від 04червня 2007 року ПМП "Милосердя" була розроблена технічна документація із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку, якийнадається для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських споруд в мікрорайоні "Діхтярка", на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області. Згідноз наявноюу технічній документації довідкою Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 25 грудня 2007 року №1243 відповідно до земельного кадастрового обліку в Лісовогринівецькій сільській раді Хмельницького району Хмельницької області за ОСОБА_4 рахувалась земельна ділянка площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3. З наявного в матеріалах технічної документації висновку Хмельницької районної державної адміністрації від 15 січня 2008 року №58 вбачається, що, розглянувши матеріали ОСОБА_4, технічну документацію із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, головний архітектор погодив указану земельну ділянку по АДРЕСА_3 на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 11 вересня 2009 року №108: затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку, на території Лісовогринівецької сільської ради ОСОБА_4; передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,10 га на території Лісовогринівецької сільської ради для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та інших споруд (присадибна ділянка) ; вирішено виготовити державний акт на право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_4; внесено відповідні зміни в земельно-облікові документи сільської ради. На підставі вказаного рішення сільської ради 12 листопада 2009 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, згідно з яким він є власником земельної ділянки кадастровий номер: 6825083600:01:004:1611, площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з договором дарування земельної ділянки від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,10 га у межах згідно з планом, надану для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на території Лісовогринівецької сільської ради, Хмельницького району, Хмельницької області, кадастровий номер: 6825083600:01:004:1611. У висновку почеркознавчої експертизи від 27 лютого 2017 року №3311 встановлено, що рукописний текст "ОСОБА_4" у протоколі погодження (встановлення) зовнішніх меж землекористування від 20 квітня 2010 року наданому на експертизу, виконаний не ОСОБА_4, а іншою особою. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 04 травня 2011 року №06 за заявою від 04 травня 2011 року вирішено: дати дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,10 га, якою він постійно користується по АДРЕСА_4, з метою передачі у приватну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; розроблений проєкт відведення подати на розгляд та затвердження Лісовогринівецької сільської ради для прийняття рішення про передачу земельної ділянки у власність. За заявою ОСОБА_2 від 20 травня 2011 року Хмельницький районний відділ Хмельницької регіональної філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" розробив проєкт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_2 по АДРЕСА_4 на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області. Рішенням Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області від 20 вересня 2011 року №03 вирішено: затвердити проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах населеного пункту с. Лісові Гринівці і складання документу, що посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку; передати у власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,10 га в межах населеного пункту с. Лісові Гринівці для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1; виготовити державний акт на право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_2. На підставі вказаного рішення Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області 31 січня 2012 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, згідно з яким він є власником земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:03:007:1012, площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована по АДРЕСА_1. Відповідно до договору дарування земельної ділянки від 09 грудня 2014 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012. Згідно звитягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09 грудня 2014 року власником земельної ділянки, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) є ОСОБА_3 (1/1). Рішенням державного кадастрового реєстратора управління Держземагенства у Хмельницькому районі Хмельницької області від 12 березня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у внесенні змін до Державного земельного кадастру, у зв'язку з перетином його земельної ділянки з ділянкою 6825083600:03:007:1012 (площа співпадає на 67,8647%). Листом Управління Держземагенства у Хмельницькому районі Хмельницької області Головного управління Держземагенства у Хмельницькій області від 10 червня 2015 року повідомлено ОСОБА_1, що при порівняні координат поворотних точок меж належної йому земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:01:004:1611, які наявні в документації із землеустрою, згідно з якою була сформована вказана земельна ділянка, виявлено невідповідність даним, які наявні в Національній кадастровій системі. До 01 січня 2013 року адміністраторами системи ведення електронного реєстру земельних ділянок було державне підприємство "Центр Державного земельного кадастру". Внесення відомостей до Національної кадастрової системи здійснювалося Державним земельним агентством України на підставі відомостей наданих державним підприємством "Центр Державного земельного кадастру". Земельні ділянки які зазначені у його листі з кадастровими номерами 6825083600:01:004:1611 та 6825083600:03:007:1012 були внесені до Реєстру земель державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру", а у подальшому перенесені до Державного земельного кадастру. Державними кадастровими реєстраторами управління Держземагентства у Хмельницькому районі Хмельницької області не вносились зміни до відомостей про координати поворотних точок меж вищевказаних земельних ділянок, тому повідомити про причини невідповідності вказаних відомостей, немає можливості. Відповідно до листа управління Держгеокадастру у Хмельницькому районі Хмельницької області від 05 листопада 2015 року згідно з Національною кадастровою системою земельні ділянки кадастровий номер 6825083600:03:007:1012 та кадастровий номер 6825083600:01:004:1611 не пересікаються (не накладаються). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтями 125, 126 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У висновку судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 30 листопада 2016 року №014/16 встановлено, що немає порушення меж або накладення земельної ділянки належної ОСОБА_3, площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6825083600:03:007:1012, на земельну ділянку, належну ОСОБА_1, площею 0,10 га, що розташована на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької областікадастровий номер 6825083600:01:004:1611 відповідно до правовстановлюючих документів із землеустрою на ці земельні ділянки. На підставі проведеного дослідження, наявних матеріалів цивільної справи №686/14164/15-ц та, керуючись вимогами чинного (на відповідний період) законодавства України з питань землеустрою та землекористування, встановлено, що площа земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:01:004:1611 вказана в державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №117215, виданому на ім'я ОСОБА_4, відповідає площі земельної ділянки, вказаній у Технічній документації 2007 року, а саме на Кадастровому плані та в Каталозі координат земельної ділянки. Конфігурація земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:01:004:1611 зазначена в державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №117215, виданому на ім'я ОСОБА_4, не відповідає конфігурації земельної ділянки, вказаній в Технічній документації 2007 року, а саме на Кадастровому плані. Конфігурація земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:01:004:1611 зазначена в державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №117215, виданому на ім'я ОСОБА_4, відповідає конфігурації земельної ділянки, вказаній в Технічній документації 2007 року, а саме в Каталозі координат, але розташування (в системі координат 1963 року) земельної ділянки кадастровий номер 6825083600:01:004:1611 відповідно до правовстановлюючих документів не відповідає розташуванню земельної ділянки, визначеному Каталогом координат з Технічної документації 2007 року. Також установлено, що не накладаються (перетинаються) межі земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:01:004:1611 із межами земельної ділянки з кадастровим номером 6825083600:03:007:1012 згідно з координатами поворотних точок даних земельних ділянок, наявних у Національній кадастровій системі. На підставі проведеного дослідження, враховуючи надані матеріали та вимоги чинного (на відповідний період) законодавства України з питань землеустрою та землекористування, встановлено, що за правилами оформлення надана на дослідження "Технічна документація із землеустрою щодо складання документу, що посвідчує право на земельну ділянку ОСОБА_4, що надається для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд у мікрорайоні "Діхтярка" на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області" відповідає вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування. За складом та змістом надана на дослідження Технічна документація 2007року частково не відповідає вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування. Згідно з висновком повторної земельно-технічної експертизи від 04 вересня 2019 року №169-171/18-26:

державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 5624682500:05:025:0201, проведену приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Філіповим М. М. від 17 лютого 2018 року за реєстраційним номером у Державному реєстрі прав 24951890. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 12 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції виходив з недоведеності факту порушення прав позивача оспорюваними наказами. ГУ Держгеокадастру у Рівненській області, як орган державної влади, приймаючи накази за результатами розгляду заяв ОСОБА_2, реалізував свої повноваження відповідно до вимог Конституції та Законів України. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування, а відмова особі у наданні земельної ділянки, яка висловлена шляхом відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо її відведення, сама по собі не є порушенням цивільного права цієї особи за відсутності обставин, які свідчать про наявність у неї або інших заінтересованих осіб відповідного речового права щодо такої земельної ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 листопада 2019 року залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками районного суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів також вказала на відсутність в матеріалах справи проекту землеустрою, виконаного за замовленням ОСОБА_1, доказів його погодження експертом та реєстрації державним кадастровим реєстратором. Короткий зміст вимог касаційної скарги В поданій у липні 2020 року до Верховного Суду касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №570/6351/18 та витребувано її матеріали з місцевого суду. У вересні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанцій, які, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №587/2121/18 та постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року в справі №369/6516/16-ц. Заявник вважає, що дії ГУ Держгеокадастру у Рівненській області спрямовані на створення йому перешкод у наданні земельної ділянки шляхом переоформлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на незацікавлену в її отриманні особу. Висновок апеляційного суду щодо необхідності дослідження судом проекту землеустрою, виготовленого на його замовлення, доказів погодження такого проекту експертом та реєстрації державним кадастровим реєстратором вважав помилковим, оскільки пред'явлені ним вимоги не стосувалися зобов'язання винесення будь-якого рішення ГУ Держгеокадастру. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Наказом ГУ Держгеокадастру у Рівненській області від 25 липня 2017 року №17-2302/16-17-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення в межах території Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області, орієнтовним розміром 0,3 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 02 серпня 2017 року між Державним підприємством (далі - ДП) "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" та ОСОБА_1 укладено договір №1722 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Великожитинської сільської ради Рівненського району. 13 лютого 2018 року позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру у Рівненській області із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області, кадастровий номер земельної ділянки 5624681500:05:025:0201. Листом від 27 лютого 2018 року за № Я-495/0-716/0/94-18 ГУ Держгеокадастру у Рівненській області повідомило про відмову у задоволенні зазначеної заяви ОСОБА_1, оскільки згідно даних Державного земельного кадастру земельна ділянка, яку він бажає отримати, накладається на землі приватної власності. Також судами встановлено, що 18 січня 2018 року до Управління надійшло клопотання ОСОБА_2 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0, 2015 га для ведення особистого селянського господарства на території Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності. До клопотання були додані відповідні графічні матеріали із бажаним розташуванням земельної ділянки та лист Великожитинської сільської ради №18-487/0/1-18 від 23 січня 2018 року, згідно з яким сільська рада повідомила про можливість відведення ОСОБА_2 зазначеної земельної ділянки. 24 січня 2018 року наказом ГУ Держгеокадастру у Рівненській області №17-224/16-18-СГ, за результатами розгляду заяви від 18 січня 2018 року, надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, на території Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Орієнтовний розмір земельної ділянки 0, 2015 гектара, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 був виготовлений ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", погоджений висновком експерта №2335/82-18 від 12 лютого 2018 року та 13 лютого 2018 року зареєстрований державним кадастровим реєстратором. Наказом ГУ Держгеокадастру у Рівненській області від 14 лютого 2018 року №17-325/16-18СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,2015 га для ведення особистого селянського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, на території Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0, 2015 га (кадастровий номер 5624681500:05:025:0201) для ведення особистого селянського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, на території Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області. 17 лютого 2018 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку. Згідно витягу із Державного земельного кадастру НВ-5603861322018, сформованого 13 лютого 2018 року спірна земельна ділянка була зареєстрована в Державному земельному кадастрі 23 травня 2017 року, внесено відомості про її кадастровий номер - 5624681500:05:025:0201, місце розташування - Великожитинська сільська рада Рівненського району Рівненської області, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, площа 0, 2015 га, а також інформацію про документацію на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки - проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 27 грудня 2016 року, виготовлений товариством з обмеженою відповідальністю "Нікос землевпорядна компанія". Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову в надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно з положеннями частин четвертої, п'ятої, шостої статті 186-1 ЗК України розробник проекту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про державний земельний кадастр" Кабінет Міністрів України постановою від 17 жовтня 2012 року №1051 затвердив Порядок ведення Державного земельного кадастру (далі - Порядок), згідно з пунктом 107 якого державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку. Відповідно до абзацу першого пункту 109 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. Частинами п'ятою, шостою статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" встановлено, що Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви: перевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації. Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є: розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зазначено, що у дозволі на виготовлення проекту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Конкретизується ж земельна ділянка у проекті землеустрою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду в майбутньому. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Схожий висновок зроблений у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі №472/1286/17-ц (провадження №61-42797св18) та від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17 (провадження №61-41390св18). Встановивши, що позивачем не доведено незаконності набуття ОСОБА _2 права власності на спірну земельну ділянку та відсутність у позивача права власності чи користування цією земельною ділянкою, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Крім того, Верховний Суд враховує, що спірна земельна ділянка була сформована та зареєстрована як об'єкт цивільних прав із визначенням площі (0, 2015 га), меж та кадастрового номеру (5624682500:05:025:0201) 23 травня 2017 року на підставі проекту землеустрою від 27 грудня 2016 року, розробленого за заявою іншої особи, ще до подання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заяв про надання їм дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 про наявність в нього правомірних очікувань на отримання у власність спірної земельної ділянки. При цьому, ОСОБА_2, ОСОБА_1 є учасниками бойових дій та мають право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Твердження заявника, що дії ГУ Держгеокадастру у Рівненській області спрямовані на вчинення перешкод у наданні йому земельної ділянки шляхом переоформлення на незацікавлену в її отриманні особу, не підтверджені належними та допустимими доказами і є припущенням. Посилаючись у касаційній скарзі на те, що висновок експерта про розгляд його проекту землеустрою був складений 10 жовтня 2017 року, ОСОБА _1 не зазначає, які об'єктивні причини перешкоджали йому протягом 4 місяців подати даний проект на затвердження до ГУ Держгеокадастру у Рівненській області. За обставин встановлених у даній справі доводи позивача про те, що він має переважне право на оформлення права власності на спірну земельну ділянку відхиляються касаційним судом як безпідставні. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Доводи касаційної скарги про те, що судами не враховано висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2020 року у справі №587/2121/18 (провадження №61-14-595цс19) та у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі №369/6516/16-ц (провадження №61-1796св17), є необґрунтованими. У справі №369/6516/16-ц судами було встановлено дотримання позивачем, як спадкоємцем земельної частки (паю), а саме землі, яка перебуває у колективній власності, про що було видано відповідний сертифікат, процедури, яка передує одержанню правовстановлюючих документів на землю та факт порушення права позивача на земельний пай, обмеження його у праві правомірного очікування щодо певного стану речей (у майбутньому), а саме було виявлено лише на етапі внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру. А у справі №587/2121/18 суд, надаючи оцінку наказу про передачу земельної ділянки у комунальну власність, виходив з того, що позивач отримала дозвіл на розроблення проекту землеустрою, належним чином погодила цей проект та саме на його підставі було сформовано спірну земельну ділянку. Звернувшись із відповідною заявою про затвердження проекту землеустрою позивач отримала відмову, яку рішенням суду було визнано незаконною та зобов'язано відповідача затвердити проект землеустрою. При цьому, вказані події мали місце ще до прийняття управлінням Держгеокадастру спірного наказу про передачу цієї земельної ділянки іншій особі. Оскарженими судовими рішеннями не встановлено, що процедура отримання ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не завершилась внаслідок протиправних дій чи бездіяльності Управління, як і не встановлено порушення Управлінням порядку надання земельної ділянки у власність ОСОБА_2. Доводи касаційної скарги є загалом аналогічним доводам позовної заяви та апеляційної скарги на рішення районного суду, які за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, судами було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Обставини, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України рішення районного суду та постанова апеляційного суду у цій справі підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Бойчук Костянтин Мефодійович, залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 02 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Київській області), ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договорів недійсними та скасування їх державної реєстрації. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що між ОСОБА_2, як орендарем та ГУ Держгеокадастру у Київській області, як орендодавцем 13 травня 2013 року укладено п'ять договорів оренди землі на земельні ділянки: кадастровий номер 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га; кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га; кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га. Договори оренди землі зареєстровані державними реєстраторами державної реєстраційної служби Яготинського районного управління юстиції. 03 лютого 2017 року між ГУ Держгеокадастру у Київській області як орендодавцем і ОСОБА_3 як орендарем укладено договір оренди земельної ділянки державної власності за межами населеного пункту Капустинської сільської ради Яготинського району Київської області, кадастровий номер 3225582100:05:001:0009, площею 35 га. Вказує, що ці земельні ділянки, відносяться до земель сумісного використання членів колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "Дружба" (далі - КСП "Дружба") Яготинського району Київської області. Згідно з державним актом на право колективної власності на землю, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю від 26 грудня 1995 року №6-1, у колективну власність передано 3 718,00 га земель. На підставі договору від 19 лютого 2000 року №8/2000, на замовлення Яготинського районного відділу земельних ресурсів, Інститут землеустрою склав схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Дружба". Рішенням зборів уповноважених КСП "Дружба" від 12 лютого 2000 року схвалено розроблену схему, якою запроєктовано 963 земельні частки (паїв), загальною площею 2686,8 га, в тому числі ділянки першочергової приватизації загальною площею 338,9 га (119 ділянок). Земельні ділянки загальною площею 721,1 га, що не підлягають поділу, повинні використовуватися сумісно, з них сіножатей - 434,2 га, пасовища - 286,9 га. Таким чином, за колишніми 963 членами КСП "Дружба" у встановленому законом порядку визначено та залишається право спільної сумісної власності, що полягає у сумісному використанні земельних ділянок, які не підлягали поділу, у тому числі земельних ділянок, переданих безпідставно в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Просив визнати недійсними та скасувати державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок від 13 травня 2013 року, укладених між ГУ Держземагентства у Київській області та ОСОБА_2 щодо земельних ділянок: кадастровий номер 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га; кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га; кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га. Визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 03 лютого 2013 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Київській області та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 35 га кадастровий номер 3225582100:05:001:0009. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Яготинського районного суду Київської області від 14 вересня 2018 року позов задоволено. Визнано недійсними договори оренди земельних ділянок, кадастровий номер 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га, кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га, кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га, кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га, кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га, укладені 13 травня 2013 року між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_2 та скасовано їх державну реєстрацію. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 3225582100:05:001:0009, площею 35 га, укладений 03 лютого 2017 року між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_3 та скасовано його державну реєстрацію. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні земельні ділянки, відносяться до земель сумісного використання членів колишнього КСП "Дружба", у встановленому законом порядку визначене та залишається право спільної сумісної власності, що полягає у сумісному використанні земельних ділянок, що не підлягали поділу, у тому числі земельних ділянок, переданих безпідставно в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3, і як наслідок, недійсних договорів оренди. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано і прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що колишній член КСП до моменту виділення йому в установленому порядку в натурі земельної ділянки має лише право на отримання відповідних результатів від діяльності підприємства на таких землях відповідно до статуту та Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Отже, ОСОБА_1 не має суб'єктивного матеріального права на спірні земельні ділянки. Крім того, позивач не надав належних та допустимих доказів того, що в нього наявне право на земельну частку (пай) саме в межах земельних ділянок, які Головне управління Держкомзему у Київській області передало в оренду відповідачу. Узагальнені доводи касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, застосувавши частину четверту статті 13, частини першу, сімнадцяту статті 14-1 Закону України від 05 червня 2003 року за №899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", пункт 21 Перехідних положень Земельного кодексу України в чинній редакції, порушив конституційний принцип незворотності дії закону в часі. Суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №382/2297/15-ц. Доводи інших учасників справи У грудні 2021 року ОСОБА_2 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Зазначав, що твердження ОСОБА_1 є безпідставними, необґрунтованими та побудованими на власних міркуваннях та припущеннях. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №382/1621/17, витребувано її з Яготинського районного суду Київської області та зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року до закінчення перегляду справи в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом 26 грудня 1995 року КСП "Дружба" видано державний акт на право колективної власності на землю серії КВ, площею 3 718,7 га, для сільськогосподарського виробництва (т. 1, а. с. 47-49). Рішенням зборів уповноважених КСП "Дружба" від 12 лютого 2000 року схвалено розроблену схему, якою запроєктовано 963 земельні частки (паїв), загальною площею 2 686,8 га, у тому числі ділянки першочергової приватизації, загальною площею 338,9 га (119 ділянок) (т. 1, а. с. 20-46). Рішенням Капустинської сільської ради від 22 березня 2000 року №73-113-ХХІІІ виокремлено земельні ділянки загальною площею 721,1 га, що не підлягають поділу і повинні використовуватися сумісно (власниками) 963 громадянами -пайовиками, з них сіножатей - 434,2 га, пасовища - 286,9 га ОСОБА_1 був членом КСП "Дружба" і має право на земельну частку (пай) згідно з протоколом загальних зборів від 24 лютого 1996 року №1 (т. 1, а. с. 112-114). 26 грудня 1996 року ОСОБА_1 був виданий сертифікат серії КВ №0075507 на земельну частку (пай) площею 3,7 умовних кадастрових гектара, який зареєстрований у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП "Дружба", за №504 на підставі рішення Яготинської районної державної адміністрації (далі - Яготинська РДА) від 20 грудня 1996 року №519 (т. 1, а. с. 50). Розпорядженням Яготинської РДА від 22 грудня 2008 року №612 "Про затвердження звіту про наявність земель та розподіл їх по власниках землі, землекористувачах, угіддях та видах економічної діяльності станом на 01 січня 2009 року" (пункт 2) земельну ділянку, площею 721,1 га, що перебувала у спільному сумісному користуванні громадян (пайовиків) - членів КСП "Дружба" віднесено до земель запасу Капустинської сільської ради Яготинського району Київської області, яке скасовано постановою Київського окружного адміністративного суду від 09 червня 2017 року у справі №810/266/17, рішення набрало законної сили та ніким не оскаржувалось (т. 1, а. с. 6-9). ОСОБА_1, є користувачем у спільному сумісному майні земельної ділянки площею 721,1 га, що не підлягала поділу. Також встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га; кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га; кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га відносяться до земель спільного сумісного використання членів КСП "Дружба" та перебувають на даний час в оренді ОСОБА_2 на підставі договорів оренди землі від 13 травня 2013 року, укладених між ним і ГУ Держземагентства у Київській області (т. 1, а. с. 51-75). Земельна ділянка кадастровий номер 3225582100:05:001:0009 площею 35 га, також відноситься до спільного сумісного використання членів КСП "Дружба" та перебуває на даний час в оренді ОСОБА_3 на підставі договору оренди землі від 03 лютого 2017 року, укладеного між ним та ГУ Держземагентства у Київській області (т.1, а. с. 76-79). КСП "Дружба" реорганізовано в ТОВ "Агрофірма "Дружба". Суд першої інстанції встановив, що КСП "Дружба" видано державний акт серія КВ від 26 грудня 1995 року на право колективної власності на землю площею 3 718,7 га. На підставі договору від 19 лютого 2000 року №8/2000 на замовлення Яготинського районного відділу земельних ресурсів, Інститутом землеустрою складена схема поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Дружба" Яготинського району Київської області. Рішенням зборів уповноважених КСП "Дружба" від 12 лютого 2000 року схвалено розроблену схему, якою запроектовано 963 земельних часток (паїв), загальною площею 2686,8 га, в тому числі ділянки першочергової приватизації, загальною площею 338,9 га (119 ділянок). Земельні ділянки, що не підлягають поділу, повинні використовуватися сумісно, загальною площею 721,1 га, з них сіножатей - 434,2 га, пасовищ - 286,9 га. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 5 Земельного кодексу України (тут і далі - у редакції від 22 червня 1993 року) земля може належати громадянам на праві колективної власності. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників. У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств. До прийняття такого рішення провадиться передача земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної, міської Ради народних депутатів. Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян. Землі у колективну власність передаються безоплатно. Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (далі - Указ) визначено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Відповідно до пункту 2 Указу право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарсь-кого кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю. Згідно з пунктом 17 Перехідних положень ЗК України, що набрав чинності 01 січня 2002 року, сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних паїв у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. Відповідно до вказаного Указу було розроблено Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій, які затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 04 червня 1996 року №47/172/48 (далі - Методичні рекомендації). За змістом пунктів 1.3, 1.5, 2.7 Методичних рекомендацій передача в натурі земельної частки (паю) громадянину здійснюється після складання "Схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)" (далі - Схеми). Схеми складаються за участю керівників і спеціалістів колективних сільськогосподарських підприємств (організацій), сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, затверджуються загальними зборами (зборами уповноважених) членів цих підприємств і організацій та погоджуються районними (міськими) державними адміністраціями (виконавчими комітетами міських Рад). На Схемі виділяються земельні масиви, що можуть бути поділені на земельні частки (паї) без обмежень в часі, в тому числі ділянки першочергової приватизації, а також земельні масиви, які поділяються на земельні частки (паї) після закінчення певного технологічного сільськогосподарського циклу. Крім того, визначаються: земельні ділянки, що поділяються одночасно без подрібнення в натурі на окремі паї (зрошувані угіддя, сади, виноградники, хмільники, ягідники тощо) ; земельні ділянки, що не підлягають поділу і повинні використовуватись сумісно (угіддя, законсервовані, виходячи з екологічних умов; невеликі площі сільськогосподарських угідь, в результаті поділу яких на окремі земельні ділянки стає неможливим механізований обробіток ґрунту). Наведеними нормами гарантується недопущення порушень майнових прав колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі права власності на земельні ділянки, що не підлягають поділу і повинні використовуватися сумісно. Установлено, що ОСОБА_1, є користувачем у спільному сумісному майні - земельної ділянки, що не підлягала поділу, площею 721,1 га. Частинами першою та другою статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05 червня 2003 року №899-IV встановлено, що основним документом, який посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів у розумінні статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" щодо наявності у нього права на спірну земельні ділянки із земель призначення за складом сіножаті та пасовища із загальною площею 721,1 га, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявлених позивачем у справі вимог. Таким чином, вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінив докази у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що в нього на цей час наявне право на земельну частку (пай) саме в межах земельних ділянок, які ГУ Держгеокадастру у Київській області передало в оренду відповідачам у справі. Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Отже, суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовує доводи і заперечення сторін. З огляду на викладене вище, слід погодитись з висновком апеляційного суду про те, що позивач не довів порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів внаслідок укладення ГУ Держземагенства у Київській області оспорюваних договорів оренди земельних ділянок. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови апеляційного суду без змін. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює дію постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року залишити без змін. Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітова

з кадастровим номером 5320285000:00:002:0386 площею 4,4369 га, строком до 02 червня 2023 року. Визнано протиправними та скасовано рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. від 06 травня 2019 року за індексними номерами рішень: 46739228, 46739347, 46739613, 46738600, 46736729. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПП "Комунар" судові витрати понесені при подачі позову у розмірі по 1 921,00 грн з кожного, та за подачу апеляційної скарги - по 2 881,50 грн з кожного. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПП "Комунар" судові витрати понесені при подачі позову у розмірі 3 842,00 грн та за подачу апеляційної скарги - 5 763,00 грн. Задовольняючи позовні вимоги ПП "Комунар", апеляційний суд виходив із того, що строк дії договорів оренди слід відраховувати з моменту реєстрації, тоді як реєстрація додаткових угод, якими встановлений 15 річний строк дії договору оренди земельних ділянок, відбулася 02 червня 2008 року, тобто дані договори є чинними до 02 червня 2023 року, а відтак апеляційний суддійшов до висновку про задоволення позовних вимог ПП "Комунар". В іншій частин апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 31 липня 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року та залишити в силі рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 03 березня 2020 року. Касаційна скарга мотивована тим, що висновок апеляційного суду про те, що сторони укладаючи 06 травня 2008 року угоди про зміну умов договорів оренди земельних ділянок від 01 січня 2004 року за якими сторонами змінено строк дії договорів оренди земельних ділянок на 15 років, відлік яких розпочався з моменту державної реєстрації угод про зміну умов договорів оренди земельних ділянок є неправильним, оскільки угодами про зміну умов договорів оренди земельних ділянок, сторони змінили строк дії договорів оренди земельних ділянок з 5 років на 15 років, тобто до 01 січня 2019 року, який почав свій відлік з моменту реєстрації договорів оренди від 01 січня 2004 року, а не з моменту реєстрації угод про зміну умов договорів оренди земельних ділянок. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявники зазначають неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №535/1255/17 та відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 31 серпня 2020 року ПП "Комунар" подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що саме з 02 червня 2008 року почали свою дію змінені умови укладених договорів оренди землі щодо строку дії в 15 років і саме з цієї дати повинна розраховуватись дата закінчення строку дії речового права ПП "Комунар". Як приклад ПП "Комунар" наводить постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №535/1255/17 (провадження №61-39026св18). Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2020 року відстрочено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 сплату судового збору за подання касаційної скарги на постанову Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Великобагачанського районного суду Полтавської області. Зупинено дію постанови Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. 01 вересня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з постановою Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року в частині позовних вимог ПП "Комунар" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Державного реєстратора виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. про визнання права оренди на земельні ділянки, визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора. Касаційна скарга не містить аргументів щодо незгоди заявників з постановою Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ПП "Комунар" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, а відтак відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України постанова Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року в цій частині в касаційному порядку не перевіряється. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 січня 2004 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ПП "Комунар" (орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого вона (орендодавець) передала, а відповідач (орендар) прийняло в строкове платне володіння та користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 4,43 га, кадастровий номер 5320285000:00:002:0235, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. Даний договір був зареєстрований у Великобагачанському відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 22 квітня 2004 року вчинено запис за №040455100309. Згідно акту про передачу-прийом земельної ділянки від 06 січня 2004 року орендодавець ОСОБА_1 передала, а орендар ПП "Комунар" прийняло, з участю сільського голови Степанівської сільської ради Беркала В. М., належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 4,43 га, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. 06 травня 2008 року між орендодавцем ОСОБА_1 та ПП "Комунар" було укладено Угоду про зміну умов договору оренди землі від 01 січня 2004 року, зареєстрованого у Великобагачанському відділі ДП "Центр ДЗК" за №040455100309. Вказана Угода про зміну умов договору зареєстрована у Великобагачанському районному відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №040855100117 від 02 червня 2008 року. 01 січня 2004 року між ОСОБА_3 (орендодавець) та ПП "Комунар" (орендар) укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого вона (орендодавець) передала, а відповідач (орендар) прийняло в строкове платне володіння та користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 4,43 га, кадастровий номер 5320285000:00:002:0406, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. Даний договір був зареєстрований у Великобагачанському відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 22 квітня 2004 року вчинено запис за №040455100261.06 травня 2008 року між орендодавцем ОСОБА_3 та ПП "Комунар" було укладено Угоду про зміну умов договору оренди землі від 01 січня 2004 року, зареєстрованого у Великобагачанському відділі ДП "Центр ДЗК" за №040455100261. Вказана Угода про зміну умов договору зареєстрована у Великобагачанському районному відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №040855100096 від 02 червня 2008 року. 01 січня 2004 року між ОСОБА_6 (орендодавець) та ПП "Комунар" (орендар) укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого він (орендодавець) передав, а відповідач (орендар) прийняло в строкове платне володіння та користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 4,46 га, кадастровий номер 5320285000:00:002:0238, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області). Даний договір був зареєстрований у Великобагачанському відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 22 квітня 2004 року вчинено запис за №040455100226. З Акту про передачу-прийом земельної ділянки від 06 січня 2004 року вбачається, що орендодавець ОСОБА_6 передав, а орендар ПП "Комунар" прийняло, з участю сільського голови Степанівської сільської ради Беркала В. М., належну ОСОБА_6 земельну ділянку площею 4,46 га, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. 06 травня 2008 року між орендодавцем ОСОБА_6 та ПП "Комунар" було укладено Угоду про зміну умов договору оренди землі від 01 січня 2004 року, зареєстрованого у Великобагачанському відділі ДП "Центр ДЗК" за №040455100226. Вказана Угода про зміну умов договору зареєстрована у Великобагачанському районному відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №040855100149 від 02 червня 2008 року. Після смерті ОСОБА_6 у встановленому законодавством порядку спадщину прийняла його дружина ОСОБА_2, якій видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 20 червня 2017 року, реєстраційний номер 1655.01 січня 2004 року між ОСОБА_2 (орендодавець) та ПП "Комунар" (орендар) укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого вона (орендодавець) передала, а відповідач (орендар) прийняло в строкове платне володіння та користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 4,46 га, кадастровий номер 5320285000:00:002:0236, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. Даний договір був зареєстрований у Великобагачанському відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 22 квітня 2004 року вчинено запис за №040455100224. З Акту про передачу-прийом земельної ділянки від 06 січня 2004 року вбачається, що орендодавець ОСОБА_2 передала, а орендар ПП "Комунар" прийняло, з участю сільського голови Степанівської сільської ради Беркала В. М., належну ОСОБА_2 земельну ділянку площею 4,46 га, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. 06 травня 2008 року між орендодавцем ОСОБА_2 та ПП "Комунар" було укладено Угоду про зміну умов договору оренди землі від 01 січня 2004 року, зареєстрованого у Великобагачанському відділі ДП "Центр ДЗК" за №040455100224. Вказана Угода про зміну умов договору зареєстрована у Великобагачанському районному відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №040855100150 від 02 червня 2008 року. 01 січня 2004 року між ОСОБА_7 (орендодавець) та ПП "Комунар" (орендар) укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого вона (орендодавець) передала, а відповідач (орендар) прийняло в строкове платне володіння та користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 4,44 га, кадастровий номер 5320285000:00:002:0386, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. Даний договір був зареєстрований у Великобагачанському відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 22 квітня 2004 року вчинено запис за №040455100179. З Акту про передачу-прийом земельної ділянки від 06 січня 2004 року вбачається, що орендодавець ОСОБА_7 передала, а орендар ПП "Комунар" прийняло, з участю сільського голови Степанівської сільської ради Беркала В. М., належну ОСОБА_6 земельну ділянку площею 4,44 га, яка розташована на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області. 06 травня 2008 року між орендодавцем ОСОБА_7 та ПП "Комунар" було укладено Угоду про зміну умов договору оренди землі від 01 січня 2004 року, зареєстрованого у Великобагачанському відділі ДП "Центр ДЗК" за №040455100179 Вказана Угода про зміну умов договору зареєстрована у Великобагачанському районному відділі Полтавської регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №040855100067 від 02 червня 2008 року. Після смерті ОСОБА_7 у встановленому законодавством порядку спадщину прийняла ОСОБА_4, якій видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 13 червня 2016 року, реєстраційний номер 2048. Як вбачається з умов зазначених договорі від 01 січня 2004 року, а саме з пункту 1 орендодавці ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_7 надали, а орендар ПП "Комунар" прийняло в строкове платне володіння і користування земельні ділянки, які належать вищевказаним особам та знаходиться на території Степанівської сільської ради Великобагачанського району Полтавської області; земельні ділянки виділені в натурі (на місцевості) у встановленому законом порядку. Згідно пункту 2.2 вказаних договорів оренди земельних ділянок, договори переукладаються строком на 5 років, починаючи з дати реєстрації і діють до 01 січня 2009 року. Якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутністю письмового заперечення орендодавця на протязі місяця він підлягає поновленню на той самий строк. Відповідно до умов розділу 4 цих договорів зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін; будь-які зміни або доповнення до цього договору здійснюються у письмовій формі та підписуються належним чином уповноваженими представниками сторін. Договори набувають чинності після їх підписання сторонами та державної реєстрації (розділи 8) Із змісту угод від 06 травня 2008 року про зміну умов договорів оренди землі від 01 січня 2004 року вбачається, що орендодавці ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_7 та орендар ПП "Комунар" в особі директора ОСОБА_8 дійшли згоди щодо зміни умов вищевказаних договорів. Так, згідно пункту 8 даних Угод, договір оренди землі укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 20 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. З листів ПП "Комунар" за січень 2019 року на ім'я ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 щодо дострокового розірвання договорів оренди землі вбачається, що ПП "Комунар" не має наміру достроково розривати укладені договори оренди земельних ділянок. 20 березня 2019 року ПП "Комунар" направило на ім'я ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 листи-повідомлення про поновлення договору оренди земельних ділянок, додатком до яких був проект додаткової угоди про поновлення терміну дії договору оренди землі від 01 січня 2004 року з додатковою угодою від 06 травня 2008 року (державна реєстрація від 02 червня 2008 року). 05 квітня 2019 року ОСОБА_1 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про припинення дії Договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року з 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди про припинення з 22 квітня 2019 року договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 19 квітня 2019 року ОСОБА_1 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року, зареєстрованого у Великобагачанському відділі ДП "Центр ДЗК" 22 квітня 2004 року. 15 травня 2019 року ОСОБА_1 повторно направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. 05 квітня 2019 року ОСОБА_2 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про припинення дії Договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року з 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди про припинення з 22 квітня 2019 року договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 19 квітня 2019 року ОСОБА_2 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. 15 травня 2019 року ОСОБА_2 повторно направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. Також, 05 квітня 2019 року ОСОБА_2 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про дострокове розірвання Договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року з 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди до договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 05 квітня 2019 року ОСОБА_2 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про припинення дії договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року, що зареєстрований 22 квітня 2019 року з проектом додаткової угоди про припинення з 22 квітня 2019 року договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 19 квітня 2019 року ОСОБА_2 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. 05 квітня 2019 року ОСОБА_3 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про дострокове розірвання Договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року з 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди до договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 03 квітня 2019 року ОСОБА_3 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про припинення дії договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року, що зареєстрований 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди про припинення з 22 квітня 2019 року договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 19 квітня 2019 року ОСОБА_3 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. Також, 21 травня 2019 року ОСОБА_3 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року, що зареєстрований 22 квітня 2004 року. 05 квітня 2019 року ОСОБА_4 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про дострокове розірвання Договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року з 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди до договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 05 квітня 2019 року ОСОБА_4 направила ПП "Комунар" лист-повідомлення про припинення дії договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року, що зареєстрований 22 квітня 2019 року та проект додаткової угоди про припинення з 22 квітня 2019 року договору оренди землі від 01 січня 2004 року. 19 квітня 2019 року ОСОБА_4 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. Також, 21 травня 2019 року ОСОБА_4 направила ПП "Комунар" лист-вимогу про заперечення у поновленні договору оренди земельної ділянки від 01 січня 2004 року. З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (індексний номер витягу 78140140), що виданий 15 січня 2017 року приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В. вбачається, що в ньому зазначена актуальна інформація про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 18566384), дата і час державної реєстрації 10 січня 2017 року, підстава виникнення іншого речового права договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 01 січня 2004 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_1 та угода про внесення змін до договору оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 06 травня 2008 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_1; вказана підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 33427850 від 15 січня 2017 року; зазначений вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки, вказано строк дії: п'ятнадцять років; відомості про суб'єкта іншого речового права: орендар ПП "Комунар", орендодавець ОСОБА_1; також вказані відомості про земельну ділянку - цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5320285000:00:002:0235, адреса: Степанівська сільська рада Великобагачанського району Полтавської області. З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (індексний номер витягу 86984579), що виданий 13 травня 2017 року приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В. вбачається, що в ньому зазначена актуальна інформація про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 20372620), дата і час державної реєстрації 08 травня 2017 року, підстава виникнення іншого речового права договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 01 січня 2004 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_3 та угода про внесення змін до договору оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 06 травня 2008 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_3; вказана підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35158587 від 13 травня 2017 року; зазначений вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки, вказано строк дії: п'ятнадцять років; відомості про суб'єкта іншого речового права: орендар ПП "Комунар", орендодавець ОСОБА_3; також вказані відомості про земельну ділянку - цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5320285000:00:002:0406, адреса: Степанівська сільська рада Великобагачанського району Полтавської області. З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (індексний номер витягу 86986000), що виданий 13 травня 2017 року приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В. вбачається, що в ньому зазначена актуальна інформація про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 20372986), дата і час державної реєстрації 08 травня 2017 року, підстава виникнення іншого речового права договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 01 січня 2004 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_6 та угода про внесення змін до договору оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 06 травня 2008 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_6; вказана підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35158914 від 13 травня 2017 року; зазначений вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки, вказано строк дії: п'ятнадцять років; відомості про суб'єкта іншого речового права: орендар ПП "Комунар", орендодавець ОСОБА_6; також вказані відомості про земельну ділянку-цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5320285000:00:002:0238, адреса: Степанівська сільська рада Великобагачанського району Полтавської області. Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (індексний номер витягу 78140554), що виданий 15 січня 2017 року приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В., в ньому зазначена актуальна інформація про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 18566466), дата і час державної реєстрації 10 січня 2017 року, підстава виникнення іншого речового права договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 01 січня 2004 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_2 та угода про внесення змін до договору оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 06 травня 2008 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_2; вказана підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 33427927 від 15 січня 2017 року; зазначений вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки, вказано строк дії: п'ятнадцять років; відомості про суб'єкта іншого речового права: орендар ПП "Комунар", орендодавець ОСОБА_2; також вказані відомості про земельну ділянку-цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5320285000:00:002:0236, адреса: Степанівська сільська рада Великобагачанського району Полтавської області. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (індексний номер витягу 78140126), що виданий 15 січня 2017 року приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В., в ньому зазначена актуальна інформація про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 18566382), дата і час державної реєстрації 10 січня 2017 року, підстава виникнення іншого речового права договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 01 січня 2004 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_4 та угода про внесення змін до договору оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 06 травня 2008 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_4; вказана підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 33427848 від 15 січня 2017 року; зазначений вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки, вказано строк дії: п'ятнадцять років; відомості про суб'єкта іншого речового права: орендар ПП "Комунар", орендодавець ОСОБА_4; також вказані відомості про земельну ділянку-цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5320285000:00:002:0386, адреса: Степанівська сільська рада Великобагачанського району Полтавської області. Згідно копії документів, що містяться в реєстраційних справах у паперовому вигляді Великобагачанської районної державної адміністрації (реєстраційні справи №1147286953202 Том №1; №1246021453202 Том №1; №1246042653202 Том №1; №11472902653202 Том №1; №948218353202 Том №1), громадяни ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 подавали 26 квітня 2019 року заяви державному реєстратору виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) щодо припинення права оренди належних їм вищевказаних земельних ділянок з відповідними кадастровими номерами; вбачається, що вищевказані заяви були розглянуті державним реєстратором Голуб М. С. 06 травня 2019 року. Відповідно до витягу з протоколу №3 засідання оперативного штабу захисту представників аграрного бізнесу від рейдерів від 12 березня 2019 року при Полтавській обласній державній адміністрації, член цього штабу - заступник начальника ГТУЮ з питань державної реєстрації-начальник управління державної реєстрації Григор'єва Л. М. повідомила, що у 2017 році державним реєстратором - приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В. було проведено державну реєстрацію права оренди на спірні земельні ділянки фактично шляхом перенесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформації про вже зареєстровані раніше договори органами Держгеокадастру у 2004, 2005 та 2007 роках. Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу 165619048 від 06 травня 2019 року, сформованого державним реєстратором виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. за заявою від 26 квітня 2019 року заявника ОСОБА_3, в ньому вказана актуальна інформація про об'єкт нерухомості - земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:002:0406, інформація про інше речове право - право оренди земельної ділянки; вказано строк дії - п'ятнадцять років; відомості про суб'єкта іншого речового права: орендар ПП "Комунар", орендодавець ОСОБА_3; а також зазначено про те, що інше речове право припинено 26 квітня 2019 року, підстава: договір оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 01 січня 2004 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_3 та угода про внесення змін до договору оренди землі, серія та номер: б/н, виданий 06 травня 2008 року, видавник ПП "Комунар" та ОСОБА_3; договір оренди землі зареєстрований 22 квітня 2004 року у Великобагачанському районному відділі ДП "Центр ДЗК" за №040455100261 та укладений на п'ятнадцять років, дата закінчення строку дії речового права 22 квітня 2019 року; відомості внесено до реєстру 06 травня 2019 року Голуб М. С., виконавчий комітет Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області, індексний номер рішення 46738600.06 травня 2019 року державний реєстратор Виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. прийняла ряд рішень про припинення інших речових прав позивача: рішення про припинення іншого речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:002:0235 (власник ОСОБА_1) - індексний номер рішення 46739228; рішення про припинення іншого речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:002:0236 (власник ОСОБА_2) - індексний номер рішення 46739347; рішення про припинення іншого речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:002:0238 (власник ОСОБА_2) - індексний номер рішення 46739613; рішення про припинення іншого речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:002:0406 (власник ОСОБА_3) - індексний номер рішення 46738600; рішення про припинення іншого речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:002:0386 (власник ОСОБА_4) - індексний номер рішення 46736729; рішення про припинення іншого речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 5320285000:00:001:0012 (власник ОСОБА_5), індексний номер РІШЕННЯ: У Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 07 травня 2019 року, по земельних ділянках громадян ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 відсутня інформація (записи) про реєстрацію речового права - права оренди ПП "Комунар" щодо земельних ділянках, які належать ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі №662/397/15-ц (провадження №14-20цс21) вказано, що "суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Проте суди попередніх інстанцій зазначених вимог закону не врахували та дійшли передчасного й формального висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню, на що мали повноваження згідно з вимогами ЦПК України. Суди в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, по суті спір не вирішили, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124 Конституції України, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов'язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин. Посилання позивачів у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог. Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи". Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору) ; (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з'ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору. Тлумачення статей 638, 651, 653, 654 ЦК України свідчить, що зміна договору за згодою сторін є правочином, спрямованим на зміну цивільних прав та обов'язків. Під формою зміни договору розуміється форма правочину, на підставі якого відбувається зміна договору. Зміна договору призводить до зміни зобов'язання в частині, зокрема, предмета, місця, строків виконання. У разі зміни договору за взаємною згодою сторін зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору і втіленні такої зміни в належну форму Аналіз змісту угод про зміну умов договорів оренди землі від 01 січня 2004 року свідчить про те, що вказаними угодами, сторони виклали зміст договорів оренди в новій редакції, згідно якої строк дії договорів оренди земельних ділянок становить 15 років. Тобто, сторони дійшли взаємної згоди щодо зміни строку дії договорів оренди земельних ділянок від 01 січня 2004 року, строк дії яких відраховується з дати реєстрації договорі оренди земельних ділянок, тобто з 22 квітня 2004 року. Згідно з пунктом 1 частини першої та частин третьої, четвертої статті 31 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі припиняється в тому числі і у разі закінчення строку, на який його було укладено. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Вирішуючи спір, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що сторони, укладаючи угоди від 06 травня 2008 року про зміну умов договорів оренди землі від 01 січня 2004 року, у встановленому законодавством порядку дійшли згоди щодо всіх необхідних змін до умов договору, в тому числі щодо зміни строку дії договорів оренди земельних ділянок з 5 років на 15 років, який починає свій відлік з дати реєстрації, тобто з 22 квітня 2004 року. Аргументи заявника про те, що 15-річний строк повинен бути відрахований з моменту реєстрації угод від 06 травня 2008 року про зміну умов договорів оренди землі від 01 січня 2004 року є безпідставними, оскільки вказаними угодами було внесено зміни до договорів оренди земельних ділянок що стосується строку дії вказаних договорів, початок яких не пов? зується з моментом реєстрації угод від 06 травня 2008 року про зміну умов договорів оренди землі від 01 січня 2004 року. Аналізуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що державний реєстратор виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С., приймаючи рішення про припинення права оренди на земельні ділянки, які належать громадянам ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, не мала підстав для вчинення відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень відповідно до частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки строк дії виду іншого речового права - права оренди земельних ділянок відповідачів у справі п'ятнадцять років, а підставами виникнення іншого речового права вказано - договори оренди землі від 01 січня 2004 року та угоди про зміну умов договорів оренди землі від 06 травня 2008 року. Що стосується позовних вимог про скасування рішень державного реєстратора Виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С.,колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи свідчать про те, що спір у ПП "Комунар" виник саме з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з приводу порушення останніми права оренди на спірні земельні ділянки внаслідок внесення до Державного реєстру речових прав записів про реєстрацію іншого речового права. Державний реєстратор Виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. є неналежним відповідачем. Тому у задоволенні позовних вимог ПП "Комунар" до державного реєстратора Виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. необхідно було відмовити саме з цих підстав. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ПП "Комунар" до державного реєстратора Виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. про скасування рішень державного реєстратора, однак з мотивів, наведених вище. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. З урахуванням встановлених у справі обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення в частині позовних вимог ПП "Комунар" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Державного реєстратора виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб М. С. про визнання права оренди на земельні ділянки, визнання протиправними та скасування рішень державного реєстраторане можна вважати законним і обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити. Постанову Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року в частині позовних вимог приватного підприємства "Комунар" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Державного реєстратора виконавчого комітету Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області Голуб Марини Сергіївни про визнання права оренди на земельні ділянки, визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 03 березня 2020 року, змінивши його мотивувальну частину. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Полтавського апеляційного суду від 21 липня 2020 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №484/1408/18 провадження №61-15191св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - приватне підприємство "Агро-Віта. Юг", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2018 року приватне підприємство "Агро-Віта. Юг" (далі - ПП "Агро-Віта. Юг") звернулося з позовною заявою до ОСОБА_1 про повернення земельних ділянок. Позов мотивований тим, що ПП "Агро-Віта. Юг" відповідно до договорів оренди землі є орендарем 89 земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані у межах території Лисогірської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (далі - Лисогірська сільська рада) загальною площею 9,0765 га, та складають земельну ділянку 1 площею 6,4346 га та земельну ділянку 2 площею 2,5439 га. Підприємство не має можливості користуватися зазначеними земельними ділянками, відповідно до умов договорів оренди, укладених з власниками земельних ділянок, оскільки ці земельні ділянки без будь-яких законних підстав (самозахват) обробляє ОСОБА_1 27 листопада 2017 року перевіркою, проведеною спеціалістом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області за заявою позивача, встановлено, що передані в оренду ПП "Агро-Віта. Юг" земельні ділянки ріллі зрошуваної загальною площею 9,0765 га (ділянка 1 - 6,4346 га; ділянка 2 - 2,5439 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва самовільно використовуються ОСОБА_1, а саме ділянка НОМЕР_1 площею 6,4346 га засіяна озимою пшеницею, ділянка НОМЕР_2 площею 2,5439 га оброблена сільськогосподарською технікою. Позивач зазначав, що дії відповідача мають ознаки самовільного зайняття земельних ділянок, адже у нього відсутні будь-які правові підстави користування цими ділянками. Крім того, вважав, що відповідно до статей 90, 95, 212 ЗК України земельна ділянка площею 6,4346 га, яка засіяна озимою пшеницею, повинна бути повернена йому із посівами без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. У квітні 2019 року ПП "Агро-Віта. Юг" подало до суду уточнену позовну заяву, в якій посилалось на те, що відповідач продовжує незаконно обробляти земельні ділянки, які знаходяться в оренді у позивача. У липні 2018 року відповідач самовільно зібрав врожай на вказаних земельних ділянках. Надалі, у квітні 2019 року відповідач знову самовільно засіяв спірні земельні ділянки. Тому вважає, що такі обставини надають позивачу право уточнити позовні вимоги, оскільки на земельних ділянках засіяні інші сільськогосподарські культури. ПП "Агро-Віта. Юг", з урахуванням уточнень позовних вимог, просило; зобов'язати ОСОБА_1 повернути позивачу земельну ділянку 1, загальною площею 6,4346 га, з посівами ярої сільськогосподарської культури; зобов'язати ОСОБА_1 повернути позивачу земельну ділянку 2, загальною площею 2,5439 га, з посівами ярої сільськогосподарської культури; відшкодувати витрати по оплаті судового збору в розмірі 1 409,60 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Первомайського районного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року в задоволені позову ПП "Агро-Віта. Юг" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що саме відповідач ОСОБА_1 самовільно зайняв, використовував в особистих цілях земельні ділянки, які знаходяться у користуванні ПП "Агро-Віта. Юг" на підставі договорів оренди, та своєю протиправною поведінкою завдав позивачеві шкоду. При цьому суд не взяв до уваги доводи представника позивача про те, що ОСОБА_1 надавав вказівки своїм працівникам на вчинення дій щодо обробки спірних земельних ділянок, збирання врожаю, оскільки позивач не довів у судовому засіданні, що відповідач зареєстрований як фізична особа-підприємець, має найманих працівників і право займатися вирощуванням зернових та інших культур або торгівлі ними. Крім того, на переконання суду першої інстанції позивач не довів, що саме відповідачу належить сільськогосподарська техніка, яка використовувалася для обробки і збирання врожаю на вказаних земельних ділянках, куди направлявся зібраний врожай і де зберігався, та взагалі всі ці дії вчинялися ним в особистих як фізичної особи цілях, а дохід від використання цих спірних ділянок отримав саме ОСОБА_1. Також позивач не надав до суду обґрунтованого розрахунку шкоди завданої протиправною, на його думку, поведінкою відповідача. Суд першої інстанції вказав, що обставини щодо встановлення факту самовільного зайняття відповідачем спірних земельних ділянок згідно матеріалів перевірки дотримання вимог земельного законодавства, складених посадовою особою ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області та реєстрація цього факту у Єдиному реєстрі досудових розслідувань за статтею 356 КК України, на думку суду першої інстанції, не підтверджують самовільного зайняття відповідачем спірних земельних ділянок, оскільки відповідно до статті 82 ЦПК України ці документи не є належними та допустимими доказами. У кримінальному провадженні остаточне рішення не прийнято та до суду не надано, а посадові особи ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області не надали правової оцінки діям відповідача згідно зі статтями 211 ЗК України та 53-1 КУпАП. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ПП "Агро-Віта. Юг" задоволено частково. Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ПП "Агро-Віта. Юг" задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути ПП "Агро-Віта. Юг": земельну ділянку загальною площею 6,4346 га, на якій розташовані земельні ділянки з кадастровими номерами: 4825484600:03:000:1299, 4825484600:03:000:1209, 4825484600:03:000:1301, 4825484600:03:000:3032, 4825484600:03:000:1163, 4825484600:03:000:1166, 4825484600:03:000:1208, 4825484600:03:000:1303, 4825484600:03:000:1207, 4825484600:03:000:1212, 4825484600:03:000:1337, 4825484600:03:000:1258, 4825484600:03:000:3081, 4825484600:03:000:1252, 4825484600:03:000:1298, 4825484600:03:000:1305, 4825484600:03:000:1214, 4825484600:03:000:1297, 4825484600:03:000:1306, 4825484600:03:000:1215, 4825484600:03:000:1261, 4825484600:03:000:1296, 4825484600:03:000:1342, 4825484600:03:000:1216, 4825484600:03:000:1248, 4825484600:03:000:1247, 4825484600:03:000:1265, 4825484600:03:000:1292, 4825484600:03:000:1338, 4825484600:03:000:1266, 4825484600:03:000:1337, 4825484600:03:000:1244, 4825484600:03:000:1267, 4825484600:03:000:1243, 4825484600:03:000:1268, 4825484600:03:000:1223, 4825484600:03:000:1269, 4825484600:03:000:2957, 4825484600:03:000:2960, 4825484600:03:000:1225, 4825484600:03:000:3083, 4825484600:03:000:1182, 4825484600:03:000:1285, 4825484600:03:000:1284, 4825484600:03:000:1262, 4825484600:03:000:1183, 4825484600:03:000:1274, 4825484600:03:000:1291, 4825484600:03:000:1229, 4825484600:03:000:1275, 4825484600:03:000:1328, 4825484600:03:000:1220, 4825484600:03:000:1189, 4825484600:03:000:1276, 4825484600:03:000:1281, 4825484600:03:000:1322, 4825484600:03:000:1221, 4825484600:03:000:1142, 4825484600:03:000:1188, 4825484600:03:000:1277, 4825484600:03:000:1280, 4825484600:03:000:1323, 4825484600:03:000:1278, а також земельну ділянку загальною площею 2,5439 га, на якій розташовані земельні ділянки з кадастровими номерами: 4825484600:03:000:1901, 4825484600:03:000:1879, 4825484600:03:000:1876, 4825484600:03:000:1870, 4825484600:03:000:1869, 4825484600:03:000:1868, 4825484600:03:000:1848, 4825484600:03:000:1849, 4825484600:03:000:1850, 4825484600:03:000:1851, 4825484600:03:000:3058, 4825484600:03:000:1854, 4825484600:03:000:1855, 4825484600:03:000:1856, 4825484600:03:000:1858, 4825484600:03:000:1859, 4825484600:03:000:1860, 4825484600:03:000:1845, 4825484600:03:000:1842, 4825484600:03:000:1841, 4825484600:03:000:1838, 4825484600:03:000:1836, 4825484600:03:000:1835, 4825484600:03:000:1837, 4825484600:03:000:1844. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПП "Агро-Віта. Юг" судовий збір у розмірі 7 278,35 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що факт неправомірного використання чужої земельної ділянки встановлюється в результаті її обстеження в порядку, передбаченому Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Положенням про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, про що компетентний орган повинен скласти відповідний акт, який і є належним та допустимим доказом неправомірного використання чужої земельної ділянки. Під час розгляду справи позивач на підтвердження пред'явлених позовних вимог надав до суду: акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/576/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1633/АП/09/01/17; акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/575/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1632/АП/09/01/17. Вказані акти складені уповноваженою особою відповідного компетентного органу державної влади. Цими актами зафіксовано факт того, що земельні ділянки, загальною площею 6,4346 га, засіяні ОСОБА_1 озимою культурою, а земельні ділянки, загальною площею 2,5439 га, обробляються (закультивовані) сільськогосподарською технікою ОСОБА_1. Такі дії є порушенням пункту "б" статті 211 ЗК України та статті 53-1 КУпАП. Тому позивач надав належні та допустимі докази неправомірного використання саме відповідачем ОСОБА_1 земельних ділянок, які передані позивачу в оренду. З моменту отримання копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі від 13 квітня 2018 року, відповідач всупереч вимогам частини першої статті 81 ЦПК України, не надав суду доказів оскарження ним дій державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, який склав акти обстеження земельних ділянок, доказів про скасування цих актів чи будь-яких доказів на спростування висновків, викладених у них. Суд визнав безпідставними посилання відповідача на те, що йому не було направлено копії актів перевірки, оскільки він не був присутній під час здійснення перевірки, а тому він не надавав жодних пояснень з цього приводу. Крім того, вважав необґрунтованими доводи про те, що відповідачу не зрозуміло, яким чином було визначено, що земельні ділянки загальною площею 9.0765 га, які розташовані на території Лисогірської сільської ради самовільно використовуються саме ним. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 є засновником та директором Приватного підприємства "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" (далі - ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром") з 21 січня 1998 року, серед основних видів економічної діяльності якого є в тому числі і "вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний)". Проте, суду не було надано належних та допустимих доказів самовільного використання спірних земельних ділянок саме ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром". Відповідач є також одноосібним засновником Фермерського господарства "Олег", яке зареєстроване як юридична особа. Надані позивачем акти перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 06 квітня 2018 року та показання свідка підтверджують те, що спірні земельні ділянки засіяні озимою культурою Фермерським господарством "Олег" в особі голови ОСОБА_1, тобто земельні ділянки фактично використовуються відповідачем та обробляються із залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром", засновником та директором якого він є. Також ці обставини, підтверджуються копією протоколу огляду місця події від 05 квітня 2020 року, складеного слідчим Первомайського відділу ГУ НП в Миколаївській області, та довідкою про результати розгляду звернення ОСОБА_2 від 30 квітня 2020 року №7088/70-2020. Доказів на спростування цих фактів відповідач не надав. Спірні земельні ділянки до цього часу не повернуті позивачу. Тому, апеляційний суд вважав, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути ПП "Агро-Віта. Юг" спірні земельні ділянки. Водночас вимоги про повернення цих земельних ділянок разом з посівами саме ярої сільськогосподарської культури задоволенню не підлягають, оскільки до суду не надано належних та допустимих доказів того, що указані земельні ділянки на цей час засіяні саме посівами ярої сільськогосподарської культури та чи засіяні взагалі. Аргументи учасників справи У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Також, оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що з моменту отримання копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі від 13 квітня 2018 року відповідач не надав суду доказів оскарження ним дій державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель, який склав акти обстеження земельних ділянок, а також доказів про скасування цих актів чи будь-яких доказів на спростування висновків, викладених у них, є помилковими. Такі висновки суперечать висновкам щодо застосування норми права, викладеним у постановах Верховного Суду. Відповідно до висновків Верховного Суду акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, діяльність яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта. Акти обстеження спірних земельних ділянок від 22листопада 2017 року №632-ДК/576/АО/10/01/17та №632-ДК/575/АО/10/01/17, акти перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки №632-ДК/1633/АП/09/01/17і №632-ДК/1632/АП/09/01/17 не можуть бути братись судом до уваги, оскільки вони не породжують жодних юридичних наслідків та були складені з порушенням вимог законодавства. Також апеляційний суд безпідставно посилався на те, що відповідно до протоколу огляду місця події від 05 квітня 2020 року та довідки про результати розгляду звернення ОСОБА_2 від 30 квітня 2020 року №7088/70-2020 спірні земельні ділянки обробляються ОСОБА_1 із залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром", оскільки не врахував норму частини шостої статті 82 ЦПК України. Щодо твердження суду апеляційної інстанції про те, що відповідач не вживав заходів з метою спростування фактів, які викладені у протоколі огляду місця події від 05 квітня 2020 року, то воно суперечить статті 62 Конституції України. Таким чином, апеляційний суд встановив факти, які мають суттєве значення на підставі неналежних і недопустимих доказів, що є підставою для скасування оскарженого рішення та направлення справи на новий розгляд відповідно до пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 листопада 2020 року вказано, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №813/2524/17, від 10 травня 2018 року у справі №811/119/13-а, від 09 серпня 2018 року у справі №826/5302/14, від 13 грудня 2018 року у справі №810/6689/14. Також особа, яка подала касаційну скаргу, посилається на те, що постанова апеляційного суду прийнята за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, тобто із порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Крім того, апеляційний суд порушив вимоги пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України (суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів). Таким чином, доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців одним із видів діяльності ПП "Агро-Віта. Юг" є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний). Керівником підприємства є ОСОБА_2. Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ОСОБА_1 зареєстрований як засновник, директор ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" з 21 січня 1998 року, серед основних видів економічної діяльності, крім іншого, є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта на праві оренди у ПП "Агро-Віта. Юг" знаходяться 89 земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані у межах території Лисогірської сільської ради загальною площею 9,0765 га, та складають земельну ділянку 1 площею 6,4346 га та земельну ділянку 2 площею 2,5439 га. На підтвердження факту самовільного зайняття спірних земельних ділянок ОСОБА_1 та його протиправної поведінки позивач надав суду: лист ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 листопада 2017 року №28-14-0.167-9027/2-17, у якому зазначено, що 89 громадян передали в оренду позивачу, належні їм на праві приватної власності земельні ділянки ріллі зрошуваної загальною площею 9,0765 га (ділянка 1 - 6,4346 га; ділянка 2 - 2,5439 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які на час перевірки 27 листопада 2017 року самовільно використовувались ОСОБА_1, були оброблені сільськогосподарською технікою; заяву ПП "Агро-Віта. Юг" про скоєння кримінального правопорушення від 18 липня 2018 року вих. №48, згідно з якою позивач звертався до Первомайського ВП ГУНП в Миколаївській області про самовільне використання, оброблення сільськогосподарською технікою ОСОБА_1 89 земельних ділянок загальною площею 9,0765 га, які знаходяться в оренді у позивача на підставі укладених та зареєстрованих договорів оренди земельних ділянок. Крім цього, останній заволодів незаконно належним позивачу врожаєм. Тому в діях ОСОБА_1 та його працівників наявні ознаки злочину, передбаченого статтею 186 КК України (грабіж), оскільки вчинено відкрите викрадення чужого майна. Цими незаконними діями позивачу було завдано збитків на загальну суму приблизно 250 000,00 грн; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженню від 19 липня 2018 року №12018150110001796 за статтею 356 КК України про те, що 18 липня 2018 року до Первомайського ВП ГУ НП в Миколаївській області надійшло повідомлення від директора ПП "Агро-Віта. Юг" ОСОБА_2 щодо самоправного оброблення ОСОБА_1 земельних ділянок, які розташовані на території Лисогірської сільської ради та перебувають в оренді ПП "Агро-Віта. Юг"; заяву ПП "Агро-Віта. Юг" про проведення перевірки фактів порушення земельного законодавства від 21 квітня 2019 року. Відповідно до цієї заяви позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області з повідомленням про самовільне оброблення ОСОБА_1 земельних ділянок, які знаходяться в оренді ПП "Агро-Віта. Юг". За результатами перевірки підприємство просило вжити заходів щодо притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за статтями 53-1, 56 КУпАП, надати вмотивований висновок за результатами перевірки та копії актів обстеження і актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки; акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/576/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1633/АП/09/01/17, складені державним інспектором у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області - головним спеціалістом відділу контролю за використанням та охороною земель у Врадіївському, Кривоозерському, Первомайському районах та місті Первомайську управління з контролю за використанням та охороною земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області Лемешко Т. В. у присутності ОСОБА_3, яким підтверджено факт зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки площею 6,4346 га, що перебуває в оренді позивача; акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/575/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом-земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1632/АП/09/01/17, складені державним інспектором у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області - головним спеціалістом відділу контролю за використанням та охороною земель у Врадіївському, Кривоозерському, Первомайському районах та місті Первомайську управління з контролю за використанням та охороною земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області Лемешко Т. В., в присутності ОСОБА_3, яким підтверджено факт зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки площею 2,5439 га, що перебуває в оренді позивача. Апеляційний суд встановив, що наявні в матеріалах справи докази свідчать також про те, що спірні земельні ділянки обробляються з залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром", засновником та директором якого є ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20) вказано, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: суди встановили, що відповідач є засновником і директором Фермерського господарства "Олег" (далі - ФГ "Олег ") та ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром"; спірні земельні ділянки засіяні озимою культурою ФГ "Олег"; земельні ділянки обробляються із залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" і ФГ "Олег". зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у ПП "Агро-Віта. Юг", в першу чергу, виник з ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" і ФГ "Олег",а тому ОСОБА_1 є неналежним відповідачем. ПП "Агро-Віта. Юг" позовних вимог до ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" і ФГ "Олег" не пред'являло, клопотань про залучення, до участі у справі як співвідповідачів не заявляло, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути ПП "Агро-Віта. Юг" спірні земельні ділянки, пред'явлених до неналежного відповідача. За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про часткове задоволення позову. Натомість суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови, оскільки позовні вимоги пред'явлені до неналежного відповідача. Тому постанову апеляційного суду слід скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 08 квітня 2020 року, крім іншого, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПП "Агро-Віта. Юг" на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року, а ухвалою цього ж суду від 15 квітня 2020 року визнано підготовку справи до апеляційного розгляду закінченою, призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні (т. 2, а. с. 108, 110); сторонам (їх представникам) надсилалися судові повістки - повідомлення про виклик до Миколаївського апеляційного суду на 16 вересня 2020 року на 10 год 40 хв, які представник позивача, відповідач та його представник отримали 08 вересня 2020 року, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення із відповідними відмітками (т. 2, б/н після а. с. 249); оскаржену відповідачем постанову апеляційного суду прийнято 16 вересня 2020 року (т. 3, а. с. 91-115). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; а також вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 7 232,35 грн. Разом з цим судовий збір, який підлягав сплаті відповідачем за подання касаційної скарги, становив 7 232,34 грн (3 616,17 * 200%). Тому з ПП "Агро-Віта. Юг" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 7 232,34 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року скасувати. Рішення Первомайського районного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з Приватного підприємства "Агро-Віта. Юг" на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, в розмірі 7 232,34 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанціїпостанова Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №458/297/17 провадження №61-19648св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Турківська міська рада Турківського району Львівської області, виконувач обов'язки міського голови Турківської міської ради Турківського району Львівської області Федчишак Оксана Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 24 травня 2019 року в складі судді Ніточко Л. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Турківської міської ради Турківського району Львівської області (далі - Турківської міської ради), виконувача обов'язків міського голови Турківської міської ради Федчишак О. В. та просив зобов'язати Турківську міську раду передати йому земельну ділянку розміром 0, 10 га по АДРЕСА_1 у відповідності до акта Турківської міської ради від 01 липня 2005 року. Позовні вимоги обґрунтував тим, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та згідно з актом Турківської міської ради від 01 липня 2005 року користувачем розташованої за цією адресою земельної ділянки площею 1 000 кв. м (з них: 682 кв. м під будівлями та 318 кв. м для садівництва), власником якої є Турківська міська рада. ОСОБА_2 є власником будинку АДРЕСА_2, який розташований на земельній ділянці площею 200 кв. м, яка межує з його земельною ділянкою. Згідно з графічними матеріалами за 2002, 2015 роки будинок ОСОБА_2 нанесений у план його земельної ділянки. Зазначав, що з урахуванням власності ОСОБА_2 (земельної ділянки площею 200 кв. м) та міської ради (земельної ділянки 289 кв. м) у його користуванні залишається земельна ділянка площею 482 кв. м, що порушує його права, оскільки документів про вилучення у нього земельної ділянки немає. 02 листопада 2015 року він звернувся до Турківської міської ради з заявою про поновлення прав на користування земельною ділянкою площею 1 000 кв. м, однак така була залишена без задоволення, що стало підставою для звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 24 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з безпідставності позовних вимог та обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав, оскільки передача у власність земельних ділянок не входить до компетенції суду, а є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 24 травня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року й зобов'язати Турківську міську раду внести зміни в схему-абрис земельних ділянок від 19 листопада (без року) з урахуванням постанови Львівського адміністративного суду від 29 квітня 2015 року щодо власності ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 й передати йому земельну ділянку розміром 0, 10 га по АДРЕСА_1 у відповідності до акта Турківської міської ради від 01 липня 2005 року. В обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в план його земельної ділянки, всупереч установленого постановою Львівського адміністративного суду від 29 квітня 2015 року факту передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0, 02 га, на якій розташований її будинок, і яка межує з його земельною ділянкою, нанесено належний ОСОБА_2 будинок. Висновок судів про те, що будинок ОСОБА_2 і його будинок розташовані на одній земельній ділянці площею 682 кв. м є таким, що не відповідає дійсності. Також вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому в прийнятті заяви про уточнення позовної вимоги щодо схеми-абрису земельної ділянки від 19 листопада (без року). Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 09 січня 2020 року справа №458/297/17 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 682 кв. м, що підтверджується рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 28 грудня 2005 року. Згідно з актом від 01 липня 2005 року, складеним комісією Турківського районного земельного відділу, було проведено фактичний обмір земельних ділянок по АДРЕСА_1 біля житлових будинків ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2. Комісією встановлено, що ОСОБА_1 користується земельною ділянкою площею 0, 10 га, розташованою по АДРЕСА_2.02 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Турківської міської ради (на сесію міської ради) з заявою про поновлення права на користування земельною ділянкою площею 0, 10 га за рахунок земель міської ради; земельну ділянку винести в натурі та закріпити межовими знаками; на ділянку видати необхідні на це документи; за зловживання і за введення йому в план чужої власності і за невирішення питання по суті поставити питання перед головою міста про притягнення до відповідальності працівника міської ради. Листом №1440 від 17 листопада 2015 року Турківський міський голова Когут Г. К. повідомив позивача про те, що він являється власником будинку АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 682 кв. м, ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_2, який розташований на земельній ділянці Турківської міської ради. Згідно з рішенням сесії Турківської міської ради №694 від 01 березня 2012 року ОСОБА_2 виділено земельну ділянку площею 0, 02 га по АДРЕСА_2 для обслуговування житлового будинку. Виділити земельну ділянку в натурі неможливо, оскільки житлові будинки АДРЕСА_2,АДРЕСА_1 розташовані на земельній ділянці 682 кв. м. У зв'язку з цим, міська рада пропонує звернутися на сесію Турківської міської ради із заявою про вилучення із користування земельної ділянки площею 0, 02 га, яка знаходиться під житловим будинком АДРЕСА_2, та надання суміжної земельної ділянки Турківської міської ради, не наданої у власність і користування, орієнтованою площею 0, 03 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1, а також про внесення змін у будівельний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За положеннями частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року (в редакції на час пред'явлення позову) кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України, частина перша статті 10 ЦПК України 2004 року). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Аналогічну норму містить частина перша статті 30 ЦПК України 2004 року. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі в справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Зазначений висновок висловлено Великою Палати Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18). Звернувшись з даним позовом до суду, позивач просив зобов'язати Турківську міську раду передати йому земельну ділянку розміром 0, 10 га по АДРЕСА_1. Зі встановлених судами обставин убачається, що на земельній ділянці, яку позивач просив виділити йому, розташований будинок ОСОБА_2 і яка відповідно до рішення міської ради від 01 березня 2012 року користується наданою їй для обслуговування цього будинку земельною ділянкою площею 0, 02 га. Тобто, позивач просить виділити йому земельну ділянку, частиною якої користується ОСОБА_2. Отже, заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов'язків ОСОБА_2 і не можуть бути розглянуті судом і вирішені без залучення її співвідповідачем у цій справі, оскільки лише за наявності належних відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть. Проте, ОСОБА_2 до участі в справі в якості співвідповідача не залучена, клопотань про її залучення співвідповідачем за цим позовом позивач не заявляв, що є підставою для відмови в задоволенні позову внаслідок неналежного складу відповідачів. Окрім цього, колегія суддів зазначає, що виконувач обов'язки міського голови Турківської міської ради Федчишак О. В. є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки рішення про передачу або відмову в передачі земельних ділянок у власність або користування приймаються органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування, а не посадовими особами цих органів. За викладених обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову. Разом з тим, оскільки суди відмовили в задоволенні позову в зв'язку ізбезпідставністю позовних вимог та обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав, що є помилковим, судові рішення підлягають зміні в частині мотивів відмови в задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції змінити з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови та із залишенням без змін цих судових рішень в іншій частині. Оскільки Верховний Суд змінює оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій, але виключно в частині мотивів їх ухвалення, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 24 травня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2018 року за ОСОБА_1 визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Для будівництва та обслуговування вказаного господарства сільською радою виділена земельна ділянка площею 0,18 га. Будинковолодіння, що знаходиться за адресою: по АДРЕСА_1, на праві приватної власності належить ОСОБА_2. Для будівництва та обслуговування належного ОСОБА_2 житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами відведено земельну ділянку площею 0,12 га. Позивачі посилались на те, що ОСОБА_3 самовільно, без відповідного рішення сільської ради захопила частину належної їм земельної ділянки по всій довжині землекористування. Відповідач самовільними діями змінила межі земельної ділянки у своєму господарстві, встановивши нові металеві стовпці для огорожі на земельній ділянці, що належить ОСОБА_1, які не змінювали з часу виділення землі у 1958 року. На захопленій земельній ділянці відповідач побудувала гараж. Своїми незаконними діями позбавила позивачів права на використання їхніх земельних ділянок за цільовим призначенням. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили усунути перешкоди у користуванні земельними ділянками, розташованими на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1, шляхом повернення відповідачем самовільно зайнятої земельної ділянки зі сторони суміжника ОСОБА_1, площею 165 кв. м, та зі сторони суміжника ОСОБА_2, площею 10 кв. м, що підтверджується висновком експертних досліджень. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 17 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачами не надано доказів того, що вони зверталися в установленому законом порядку до землевпорядних організацій для оформлення права власності чи користування спірними земельними ділянками відповідно до чинного законодавства та отримали відповідні документи, що посвідчують їх право користування чи власності. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Снятинського районного суду від 17 лютого 2020 року та додаткове рішення Снятинського районного суду від 22 квітня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачами не доведено та не підтверджено належними доказами той факт, що площу земельної ділянки, яка перебуває у їхньому користуванні, було зменшено за рахунок приватизації відповідачем своєї земельної ділянки. Крім того, реалізуючи своє право на обрання способу захисту шляхом усунення перешкод у користуванні земельними ділянками та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, позивачі не оспорюють правомірності правовстановлюючих документів на землю, виданих на ім'я ОСОБА_3. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій безпідставно надано перевагу експертному висновку від 08 серпня 2019 року, який зроблено на замовлення ОСОБА_3, та відхилено експертний висновок від 06 квітня 2018 року, яким встановлено зменшення площі земельної ділянки ОСОБА_1 на 165 кв. м, а земельної ділянки ОСОБА_2 - на 10 кв. м. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2019 року у справі №463/1696/15-ц (провадження №61-29220св18), у постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі №6-1376цс16, у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16. Доводи відповідача, який подав відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, в яких вона просила залишити оскаржувані судові рішення без змін, оскільки вони прийняті при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі рішення чотирнадцятої сесії Підвисоцької сільської ради Івано-Франківської області сьомого демократичного скликання від 24 грудня 2017 року №362-14/2017 вирішено надати ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, орієнтованою площею 0,1800 га на АДРЕСА_1 (а. с. 14). За даними довідки, виданої Підвисоцькою сільською радою від 12 січня 2018 року №34, за житловим будинком, що знаходиться на АДРЕСА_1 числиться земельна ділянка розміром 0,1800 га, відведена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (а. с. 13). На підставі рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2018 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 (а. с. 7). ОСОБА_2 згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є власником житлового будинку АДРЕСА_2 (а. с. 11). Відповідно до довідки від 13 липня 2018 року №960, виданої Підвисоцькою сільською радою, за житловим будинком, що знаходиться на АДРЕСА_3, числиться земельна ділянка розміром 0,1200 га, відведена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (а. с. 15). За даними виписки з погосподарської книги Підвисоцької сільської ради (запис №01-0159-1/), ОСОБА_2 володіє нерухомим майном, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3. Житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, перебуває у приватній власності ОСОБА_2. Об'єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,12 га, яку ОСОБА_2 передано у користування (а. с. 16). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідач ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,25 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу, серія та номер 2203, виданий 23 серпня 2017 року, видавник - приватний нотаріус Снятинського районного нотаріального округу Курилюк Л. М. (а. с. 67). На земельну ділянку, яку придбала ОСОБА_3, було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на ім'я ОСОБА_4, ОСОБА_5, площею 0,2500 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (а. с. 68-77). Таким чином, технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж придбаної ОСОБА_3 земельної ділянки була виготовлена попередніми власниками ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до моменту укладення договору купівлі-продажу. З акта прийому-передачі межових знаків на зберігання вбачається, що встановлено межі земельної ділянки за кадастровим номером 2625283901:01:001:0192, яка знаходиться на АДРЕСА_4, площею 0,2500 га, наданої власником ОСОБА_4, ОСОБА_5 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Межові знаки встановлені в натурі на місцевості. Власниками /користувачами суміжних земельних ділянок - ОСОБА_6, ОСОБА_2 - претензій до існуючих меж не заявлено, що підтверджується підписами (а. с. 72-73). Згідно з витягом з рішення дванадцятої сесії Підвисоцької сільської ради сьомого демократичного скликання від 08 серпня 2017 року №251-12/2017 вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_4 площею 0,2500 га, за кадастровим номером 2625283901:01:001:0192. Передати ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0, 2500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_4 на основі розробленої технічної документації із землеустрою (а. с. 74). Відповідно до висновку №004/ЗБТ-18 судової будівельно-технічної експертизи від 06 квітня 2018 року, в результаті переобміру ділянки ОСОБА_1, площею 0,1800 га, виявлено зменшення площі дійсного (фактичного) користування і накладення по спільній межі господарством ОСОБА_3, що на АДРЕСА_4, а саме частини землекористування площею, що становить 0,0165 га. Землекористування ОСОБА_3, що знаходиться на АДРЕСА_4, накладається на суміжну земельну ділянку ОСОБА_1 на АДРЕСА_1, площею 0,0165 га. Частина земельної ділянки ОСОБА_3, площею 10 кв. м, накладається із площею земельної ділянки ОСОБА_2. Накладення в натурі на земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які знаходяться на АДРЕСА_5, виявлено зі сторони земельної ділянки суміжного користувача ОСОБА_3 (а. с. 18). Відповідно до висновку №685 земельно-технічної експертизи від 08 серпня 2019 року, фактична площа земельної ділянки на місцевості, якою фактично користується ОСОБА_3 складає 0,2447 га (чорний колір), що не відповідає площі, зазначеній у технічній документації із землеустрою, розробленій у 2017 року, земельна ділянка з кадастровим номером 2625283901:01:001:0192, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,2500 га (червоний колір) (а. с. 128). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За приписами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин. Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено, що сторони у справі є сусідами, а спір між ними виник з приводу користування земельною ділянкою. За правилами статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року №8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" судам роз'яснено, що повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб. В ухвалі (постанові) про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта. Проведення повторної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові. У пункті 13 цієї постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що у випадках, коли в справі щодо одного й того ж предмета проведено декілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Такій оцінці підлягають також окремі висновки експертів - членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок. Не повинна віддаватись перевага висновку експертизи лише тому, що вона проведена комісійно, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи, тощо. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Звертаючись до суду із позовом, позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовували позовні вимоги тим, що відповідач збільшила розмір своєї земельної ділянки за рахунок їхніх земельних ділянок, чим порушила їхні права як землекористувачів. На підтвердження своїх доводів посилалися на висновок судової будівельно-технічної експертизи. Відповідно до висновку №004/ЗБТ-18 судової будівельно-технічної експертизи від 06 квітня 2018 року, в результаті переобміру ділянки ОСОБА_1, площею 0,1800 га, виявлено зменшення площі дійсного (фактичного) користування і накладення по спільній межі з господарством ОСОБА_3, що знаходиться на АДРЕСА_4, а саме частини землекористування площею, що становить 0,0165 га. Землекористування ОСОБА_3, що знаходиться на АДРЕСА_4, накладається на суміжну земельну ділянку ОСОБА_1 по АДРЕСА_1, площею 0,0165 га. Частина земельної ділянки ОСОБА_3, площею 10 кв. м накладається із площею території ОСОБА_2. Накладення в натурі на земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які знаходяться на АДРЕСА_5, виявлено зі сторони земельної ділянки суміжного користувача ОСОБА_3. Відповідно до висновку №685 земельно-технічної експертизи від 08 серпня 2019 року, призначеної судом за клопотанням відповідача, фактична площа земельної ділянки на місцевості, якою фактично користується ОСОБА_3 складає 0,2447 га (чорний колір), що не відповідає площі, зазначеній у технічній документації із землеустрою, розробленій у 2017 року, земельна ділянка з кадастровим номером 2625283901:01:001:0192, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,2500 га (червоний колір). Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції безпідставно надав перевагу одному висновку експерта над іншими, оскільки висновки експертиз, які проведені у справі, суперечать один одному. Таким чином, апеляційний суд всупереч вимогам статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечив повний та всебічний розгляд справи, зазначених обставин та вимог закону не врахував, не встановив усіх обставин, необхідних для правильного вирішення справи. У зв'язку з наведеним оскаржувану постанову апеляційного суду не можна вважати законною й обґрунтованою. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, розгляд справи апеляційним судом проведено не повно, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 липня 2020 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №145/732/19 провадження №61-1724св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон" на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року у складі судді Ратушняка І. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон" (далі - ТОВ "Агро-Еталон") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року належить земельна ділянка кадастровий номер 0524580800:01:005:0154 площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області. Його право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак користуватися цим майном він не може, оскільки зазначена земельна ділянка знаходиться у фактичному користуванні ТОВ "Агро Еталон". 19 жовтня 2018 року він уклав договір оренди землі з ТОВ "Зарванецьке", однак ТОВ "Агро Еталон" ні йому, ні ТОВ "Зарванецьке" не дає можливості користуватися належною йому на праві власності земельною ділянкою. Листом до ТОВ "Зарванецьке" №245 від 07 березня 2019 року ТОВ "Агро-Еталон" зазначає, що розпорядженням Тиврівської районної державної адміністрації №49 від 08 лютого 2007 року надано в оренду ТОВ "Агро-Еталон" невитребувані земельні ділянки строком на 15 років. На підставі такого розпорядження ТОВ "Агро-Еталон" було заключено договір оренди землі з Тиврівською районною державною адміністрацією, зокрема щодо земельної ділянки кадастровий номер 0524580800:01:005:0154. Оскільки жодних договорів оренди землі між ним та ТОВ "Агро-Еталон" не укладено та не зареєстровано, позивач вважав, що відповідач незаконно, без належної правової підстави використовує належну йому земельну ділянку. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 0524580800:01:005:0154 площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області шляхом витребування у ТОВ "Агро-Еталон" вказаної земельної ділянки та заборони йому чинити будь-які перешкоди в її використанні. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року позовні вимоги задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 0524580800:01:005:0154площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області шляхом витребування у ТОВ "Агро-Еталон" вказаної земельної ділянки та заборонено чинити ОСОБА_1 будь-які перешкоди в її використанні. Стягнуто з ТОВ "Агро-Еталон" на користь ОСОБА_1 сплачений ним судовий збір в сумі 768,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, оскільки земельна ділянка не належала до державної форми власності та не визнавалася невитребуваним паєм, а належала ОСОБА_2, яку ОСОБА_1, як спадкоємець, отримав у власність та отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року кадастровий №0524580800:01:005:0154, яку Тиврівська районна державна адміністрація Вінницької області безпідставно, всупереч статті 124 ЗК України передала в оренду ТОВ "Агро-Еталон". Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ "Агро-Еталон" залишено без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу ТОВ "Агро-Еталон" без задоволення, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 21 січня 2020 року ТОВ "Агро-Еталон" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга, з урахуванням уточненої редакції, мотивована тим, що твердження першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не був стороною договору оренди землі від 12 березня 2007 року №22/1, який укладений між Тиврівською РДА та ТОВ "Агро-Еталон", та з умовами цього договору не був обізнаний - є надуманими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_1 отримував орендну плату з 2013 року по 2017 рік та знав про існування вказаного договору. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2020 року, з урахуванням ухвали Верховного Суду від 02 квітня 2020 року про виправлення описки, поновлено ТОВ "Агро-Еталон" строк на касаційне оскарження рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Тиврівського районного суду Вінницької області. 14 квітня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ТОВ "Агро-Еталон" на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 12 березня 2007 року на підставі розпорядження Тиврівської районної державної адміністрації №49 від 08 лютого 2007 року між Тиврівською районною державною адміністрацією та ТОВ "Агро-Еталон" укладено договір оренди землі, відповідно до якого в оренду ТОВ "Агро-Еталон" надано невитребувані земельні ділянки в кількості 20 шт., загальною площею 68,65 га строком на 15 років, в тому числі земельну ділянку кадастровий номер 0524580800:01:005:0154. Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий номер 0524580800:01:005:0154 площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області. 19 жовтня 2018 року ОСОБА_1 уклав договір оренди землі із ТОВ "Зарванецьке". ТОВ "Агро Еталон" ні ОСОБА_1, ані ТОВ "Зарванецьке" не дає можливості користуватися належною позивачу на праві власності земельною ділянкою, оскільки вона знаходиться у фактичному користуванні ТОВ "Агро-Еталон". Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Звертаючись до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, ОСОБА_1 на підставу заявлених позовних вимог посилався на те, що він, як власник земельної ділянки, не має можливості володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Відповідач обмежує його у здійсненні права власності. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі статтею 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Частиною другою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Судами встановлено, що позивач є власниками земельної ділянки, його право належним чином зареєстроване, а відповідач ТОВ "Агро-Еталон" використовує земельну ділянку позивача без належної правової підстави (як от договір оренди, тощо) та не бажає її добровільно звільнити, чим порушує право позивача. Такий висновок є вірним та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахувавши наведені вище норми матеріального права, надавши оцінку, поданим сторонами доказам, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення йому перешкод в користуванні земельної ділянки та відповідно обґрунтовано задовольнив позовні вимоги. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 було відомо про існування договору оренди землі від 12 березня 2007 року №22/1, який укладений між Тиврівською РДА та ТОВ "Агро-Еталон" є безпідставними та не спростовує висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність порушеного права позивача щодо розпорядження та користування своєю власністю, так як спірна земельна ділянка не належала до державної форми власності та не визнавалася невитребуваним паєм, а належала ОСОБА_2, яку ОСОБА_1, як спадкоємець, отримав у власність та отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року кадастровий №0524580800:01:005:0154, яку Тиврівська РДА Вінницької області безпідставно, всупереч статті 124 ЗК України передала в оренду ТОВ "Агро-Еталон". Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон" залишити без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 жовтня 2021 року м. Київ справа №728/2147/19 провадження №61-18849св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод", розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., Євстафієва О. К., у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод" (далі - ТОВ "Ланагропрод"),про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. В обґрунтування позову посилався на те, що 02 лютого 2016 року він звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою з метою відведення в оренду земельної ділянки строком на 7 років для ведення фермерського господарства, площею орієнтовно 29,00 га, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 10 лютого 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Орієнтовний розмір земельної ділянки 29,00 га, цільове призначення - для ведення фермерського господарства. 22 лютого 2016 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області видано наказ №25-2511/14-16-сг "Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. На виконання наказу від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 04 березня 2016 року був укладений договір оренди землі згідно якого ОСОБА_1 передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Право оренди за вказаним договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 квітня 2016 року. В червні 2016 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції від 21 вересня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними (недійсними) наказів частково задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 04 березня 2016 року, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки загальною площею 25,4960 га, кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області у зв'язку з чим скасований запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У грудні 2016 року рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року було виконане, ОСОБА_1 був позбавлений права на оренду вказаної вище земельної ділянки. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №728/1554/16-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову в задоволенні позову залишено без змін. З метою захисту порушеного права оренди ОСОБА_1 звернувся в порядку статті 444 ЦПК України до Бахмацького районного суду Чернігівської області з заявою про поворот виконання рішення суду у справі №728/1554/16-ц. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року в задоволенні заяви про поворот виконання рішення в частині поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц запису №4233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 було відмовлено. Бахмацький районний суд в мотивувальній частині ухвали від 05 серпня 2019 року зазначив, що у зв'язку з скасуванням незаконного судового рішення Апеляційного суду Чернігівської області про визнання недійсним договору оренди землі від 04 березня 2016 року, на підставі якого було скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №14233275 про реєстрацію права ОСОБА_1 на оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, дія договору оренди згідно припису статті 204 ЦК України, в якій викладений принцип презумпції правомірності правочину, підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який виключено на підставі незаконного рішення суду. У зв'язку з цим, з метою поновлення права на оренду земельної ділянки площею 25,4960 га ОСОБА_1 21 серпня 2019 року звернувся до Центру надання адміністративних послуг Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області з заявою про відновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого запису №14233275. Згідно відповіді Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області від 09 вересня 2019 року №227-Д-03-08 скасований за рішенням суду запис №14233275 не може бути поновлений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 в реєстрі відсутні. ОСОБА_1 в позові посилається на запит адвоката, зроблений з приводу поділу на частини переданої в оренду ОСОБА_1 земельної ділянки площею 25,4960 га, у відповідь на який ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області листом від 12 серпня 2019 року повідомило, що земельна ділянка з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 була поділена на 13 земельних ділянок за результатами розроблених проектів землеустрою про відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства громадянам. Зокрема, наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17601/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0570) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. На підставі зазначеного вище наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 12 грудня 2017 року була проведена державна реєстрація права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0570), про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис №23955015.20 червня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі договору оренди землі від 02 квітня 2018 року №15/2018-Р, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "Ланагропрод", зроблений запис за №26759029 про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0570) за ФГ "Ланагропрод", перетвореним в ТОВ "Ланагропрод". Земельна ділянка площею 2,00 га з кадастровим номером 7420387500:08:000:0570 була сформована та зареєстрована на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок згідно наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25- 17600/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", шляхом поділу раніше сформованої земельної ділянки площею 25,4960 га, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району та переданої в оренду ОСОБА_1. Оскільки право ОСОБА_1 на оренду земельної ділянки, загальною площею 25,4960 га не припинилось, наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року порушує пріоритетне право орендаря на володіння та користування вказаною земельною ділянкою. Таким чином, для відновлення права ОСОБА_1, яке існувало до порушення, тобто повернення до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушено право (ухвалення Апеляційним судом Чернігівської області 07 листопада 2016 року рішення у справі №728/1554/16-ц), необхідно визнати недійсними, прийняті після 07 листопада 2016 року органом державної влади акти та скасувати вчинені на підставі цих актів записи про державну реєстрацію прав, які стосуються земельної ділянки площею 25,4960 га. Позивач просив:

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 23 липня 2020 року у складі судді Лободи Н. В. позов задоволено частково. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17600/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність". Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0570 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23955015, який зроблений 12 грудня 2017 року о 11:34:40 год про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0570), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. В задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Стягнуто з ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору по 1 152,60 грн з кожного та в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу та витрат, пов'язаних з явкою до суду по 4 804,13 грн з кожного. Рішення суду обґрунтовано тим, що відповідач ОСОБА_2 не позбавлений можливості отримати право власності на іншу земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що також не порушуватиме принцип пропорційності втручання у його право власності. Разом з тим, зважаючи на те, що оспорюване позивачем рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди впливає на права та інтереси ТОВ "Ланагропрод", як орендаря, проте ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення даного товариства до участі в справі в якості співвідповідача, місцевим судом відмовлено у задоволенні позову в цій частині. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 23 липня 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку відмовлено. Компенсовано ОСОБА_2 судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в сумі 4 610,40 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що з позовом на захист порушеного права ОСОБА_1 звернувся як фізична особа з підстав порушення прав позивача щодо користування (оренди) земельною ділянкою, яка була передана в оренду для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років. Після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства. Після укладення договору оренди та його державної реєстрації, позивач заснував фермерське господарство "Давидок" (далі - ФГ "Давидок"), яке зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою з дня державної реєстрації фермерське господарство набуло права та обов'язки землекористувача. Проте, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував на порушення його права, як фізичної особи, не зазначаючи ФГ "Давидок" позивачем по справі та відповідно не посилаючись у позовній заяві, що він діє в інтересах юридичної особи, засновником якої він є. Діяльність ФГ "Давидок" на момент звернення до суду 10 жовтня 2019 року не припинилася, а позивач - фізична особа не довів наявність порушеного права, яке підлягає захисту. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити рішення суду першої інстанції в силі. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Бахмацького районного суду Чернігівської області. 12 січня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17. Крім того, заявник стверджує, що вказаний позов пред'явлено до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2, який став набувачем частини майна у зв'язку із порушенням його прав (попереднього набувача), тобто в ОСОБА_2 виникло право власності на спірну земельну ділянку внаслідок непослідовних дій держави, після виникнення у нього права оренди. Заявник вказує, що апеляційний суд помилково послався на те, що з дати реєстрації фермерського господарства обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а отже, саме воно мало заявити позов. Апеляційний суд не врахував, що право оренди на спірну земельну ділянку у нього виникло 22 лютого 2016 року. ФГ "Давидок" було створено лише 09 серпня 2018 року, вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадаструу Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду земельних ділянках. Зазначає, що оскільки на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства не відбувся. Вказує, що тільки після припинення права ОСОБА_2 та інших осіб на земельні ділянки, які утворилися після поділу переданої йому земельної ділянки в оренду, згідно з договором оренди від 04 березня 2016 року, постане питання можливості права на її використання ФГ "Давидок" чи іншим фермерським господарством, яке буде створено для забезпечення її цільового використання. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області надіслало відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального і процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що 08 грудня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у межах норм безоплатної приватизації для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га із земель резерву на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 51). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 16 січня 2016 року №25-565/14-16-сг "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовним розміром 2,00 га, за цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (т. 1 а. с. 52). Згідно наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17600/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0570) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 12). 02 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років орієнтовною площею 29,00 га для ведення фермерського господарства із земель державної власності Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 53). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 29,00 га, за цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства (т. 1 а. с. 54). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг "Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 55). 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі на строк 7 років (т. 1 а. с. 16, 17). Актом встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 04 березня 2016 року межі наданої в оренду земельної ділянки визначені в натурі (на місцевості) відповідно затвердженого проекту землеустрою (т. 1 а. с. 18). Згідно акту приймання-передачі об'єкта оренди від 04 березня 2016 року ОСОБА_1 прийняв у своє користування вказану земельну ділянку (т. 1 а. с. 18-зв. ). Місцезнаходження та характеристики орендованої земельної ділянки визначені схемою розміщення земельної ділянки на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та кадастровим планом земельної ділянки (т. 1 а. с. 19). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 05 жовтня 2019 року №1438888574203 підтверджується право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0570, площею 2,00 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Дата державної реєстрації права власності - 12 грудня 2017 року. Номер запису про право власності - 23955015 (т. 1 а. с. 27). З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка на підставі договору оренди землі від 02 квітня 2018 року перебуває в оренді у ФГ "Ланагропрод". Строк дії оренди - 7 років. Номер запису про інше речове право - 26759029. Місцезнаходження спірної земельної ділянки зазначено на публічній кадастровій карті України (т. 1 а. с. 27). Згідно інформації ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 12 серпня 2019 року №29-25-0.2-4525/2-19 земельна ділянка з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 була поділена на земельні ділянки за результатами розроблених проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_3, ОСОБА_12, ОСОБА_2, ОСОБА_13, ОСОБА_14 (т. 1 а. с. 13). За повідомленням Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області від 09 вересня 2019 року №227-Д-03-08 згідно з даними Державного земельного кадастру України відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 відсутні. Тому зареєструвати право оренди на вищезазначену земельну ділянку державний реєстратор не має можливості (т. 1 а. с. 15). Згідно листа ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 24 лютого 2020 року №29-25-0.6-1014/2-20 за інформацією відділу у Бахмацькому районі Головного управління (лист від 24 лютого 2020 року за №343/402-20-0.22) на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області немає вільних земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності площею 25,4960 га, аналогічних земельній ділянці з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 (т. 1 а. с. 159, 160). Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Стаття 1 Закону України "Про фермерське господарство" визначає, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Відповідно до статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою. За змістом статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Системний аналіз вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" дає підстави для висновку, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Такі ж за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18) та від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження №14-385цс19). Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Аналогічний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №676/1668/16-ц (провадження №61-867св20). Після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Вказана правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18) зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Суд апеляційної інстанції встановив, що після укладення договору оренди від 04 березня 2016 року та його державної реєстрації позивач заснував ФГ "Давидок", яке зареєстроване як юридична особа 09 серпня 2018 року. Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував на порушення його права, як фізичної особи, не зазначаючи ФГ "Давидок" позивачем по справі та відповідно не посилаючись у позовній заяві, що він діє в інтересах юридичної особи, засновником якої він є. Оскільки діяльність ФГ "Давидок" не припинилась, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду з цим позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Такі ж висновки зробив Верховний Суд 08 вересня 2021 року у постановах в аналогічних справах №728/2558/19 (провадження №61-18853св20), №728/1983/19 (провадження №61-745св21), 23 вересня 2021 року у постанові в справі №728/2557/19 (провадження №61-2132св21). Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17, оскільки установлені у цих справах обставини, які формують зміст правовідносин є іншими у порівнянні зі справою, яка переглядається. За установлених у цих справах обставин, спірні ділянки передавались орендарю як фізичній особі в оренду вже після створення фермерського господарства. На відміну від установлених у вказаних справах обставин, у справі, яка переглядається спірна земельна ділянка виділялась та передавалась в оренду позивачу саме для створення фермерського господарства, яке він заснував з цією метою - ФГ "Давидок", та яке, в свою чергу, з дня державної реєстрації набуло прав та обов'язків землекористувача щодо цієї земельної ділянки, а отже стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Висновки апеляційного суду у цій справі, з урахуванням установлених у ній обставин відповідають висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14? 262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16 (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14 (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18), від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 (провадження №14-520цс18). Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру) від 12 липня 2017 року №22-14499-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у комунальну власність" щодо затвердження проекту землеустрою про відведення земельних ділянок (кадастрові номери: 6820355600:06:004:0050; 6820355600:06:004:0051; 6820355600:06:004:0052; 6820355600:06:004:0053; 6820355600:06:004:0054; 6820355600:06:004:0055) із земель державної власності сільськогосподарського призначення, розташованих за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області (далі - Ямпільська селищна рада), з метою передання в комунальну власність для створення громадських пасовищ зі зміною виду цільового призначення в межах категорії земель за основним цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення; визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 12 грудня 2016 року №22-32891-СГ "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою" щодо надання Ямпільській селищній раді дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок із земель державної власності сільськогосподарського призначення, розташованих за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради, з метою передання в комунальну власність для створення громадських пасовищ зі зміною виду цільового призначення в межах категорії земель за основним цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення; визнати протиправною відмову ГУ Держгеокадастру щодо затвердження проектів землеустрою та надання йому в оренду для ведення фермерського господарства таких земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради: кадастровий номер 6820355600:06:004:0050 площею 4,7507 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0051 площею 6,0508 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0052 площею 18,9079 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0053 площею 26,3492 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0054 площею 81,3218 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0055 площею 17,8648 га; зобов'язати ГУ Держгеокадастру затвердити проекти землеустрою та надати йому в оренду для ведення фермерського господарства зазначені земельні ділянки. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 06 травня 2015 року Головне управління Держземагентства у Хмельницькій області (далі - ГУ Держземмагентства) видало наказ №22-4011-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою", згідно з яким йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради, з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства орієнтовним розміром 177,48 га. На підставі зазначеного наказу у 2015 році на його замовлення фізична особа-підприємець ОСОБА_2 виготовив проекти землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення фермерського господарства щодо земельних ділянок (кадастровий номер 6820355600:06:004:0050 площею 4,7507 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0051 площею 6,0508 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0052 площею 18,9079 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0053 площею 26,3492 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0054 площею 81,3218 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0055 площею 17,8648 га). Відповідні проекти були погоджені висновками відділу Держземагентства у Білогірському районі Хмельницької області від 11 червня 2014 року. На підставі цих проектів землеустрою у червні 2015 року вказані земельні ділянки були зареєстровані відділом Держземагентства у Білогірському районі. 03 липня 2017 року він звернувся до ГУ Держгеокадастру із заявами про затвердження проектів землеустрою, надання в користування на 20 років для ведення фермерського господарства та укладення договорів оренди зазначених земельних ділянок. До заяв було додано оригінали проектів землеустрою та оригінали витягів з Державного земельного кадастру (далі - ДЗК), про що зазначено в додатках до заяв. Проте відповідач під час отримання зазначених заяв вказав на відсутність витягів із ДЗК і листом від 31 липня 2017 року рекомендував повторно звернутися до нього із заявами, зазначивши, що у найкоротші терміни розгляне повторні заяви та в разі відповідності нормам законодавства буде підписано дозвільні документи. 11 вересня 2017 року позивач повторно звернувся до ГУ Держгеокадастру із такими ж заявами, додавши до них оригінали проектів землеустрою та оригінали витягів з ДЗК. Однак листом від 12 вересня 2017 року йому було відмовлено в задоволенні заяв у зв'язку з тим, що наказом ГУ Держгеокадастру від 12 липня 2017 року №22-14499-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у комунальну власність для створення пасовищ. Зазначений наказ було видано на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 12 грудня 2016 року №22-32891-СГ, яким Ямпільській селищній раді було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державної власності сільськогосподарського призначення з метою передання у комунальну власність для створення громадських пасовищ. На його думку, наказ про затвердження проекту землеустрою та наказ про надання дозволу третій особі на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок із зміною виду цільового призначення є неправомірними, оскільки вчинені з грубим порушенням чинного законодавства. Зазначає, що відповідач, видавши йому наказ від 06 травня 2015 року №22-4011-СГ про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, втратив своє право на подальше самостійне розпорядження земельними ділянками до остаточного вирішення питання про надання ділянок в користування або відмову у такому наданні. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Білогірський районний суд Хмельницької області рішенням від 23 грудня 2019 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував наказ ГУ Держгеокадастру від 12 грудня 2016 року №22-32891-СГ "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою" щодо надання Ямпільській селищній раді дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок із земель державної власності сільськогосподарського призначення, розташованих за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради, з метою передання в комунальну власність для створення громадських пасовищ зі зміною виду цільового призначення в межах категорії земель за основним цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення. Визнав протиправним та скасував наказ ГУ Держгеокадастру від 12 липня 2017 року №22-14499-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у комунальну власність" щодо затвердження проекту землеустрою про відведення земельних ділянок (кадастрові номери: 6820355600:06:004:0050; 6820355600:06:004:0051; 6820355600:06:004:0052; 6820355600:06:004:0053; 6820355600:06:004:0054; 6820355600:06:004:0055) із земель державної власності сільськогосподарського призначення, розташованих за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради, з метою передачі в комунальну власність для створення громадських пасовищ зі зміною виду цільового призначення в межах категорії земель за основним цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення. Визнав протиправною відмову ГУ Держгеокадастру щодо затвердження проектів землеустрою та надання ОСОБА_1 в оренду для ведення фермерського господарства таких земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради: кадастровий номер 6820355600:06:004:0050 площею 4,7507 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0051 площею 6,0508 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0052 площею 18,9079 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0053 площею 26,3492 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0054 площею 81,3218 га; кадастровий номер 6820355600:06:004:0055 площею 17,8648 га. В іншій частині позову відмовив. Білогірський районний суд Хмельницької області додатковим рішенням від 08 січня 2020 року резолютивну частину рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 23 грудня 2019 року доповнив п'ятим абзацом такого змісту: "Стягнути з ГУ Держгеокадастру на користь ОСОБА_1 2 114,40 грн судового збору". Абзаци шостий, сьомий і восьмий визнав абзацами сьомим, восьмим і дев'ятим, відповідно. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що до моменту прийняття наказу про передання спірної земельної ділянки у комунальну власність, позивач на законних підставах отримав дозвіл на розроблення проекту землеустрою, належним чином погодив розроблений проект землеустрою та звернувся із заявою про його затвердження, однак ГУ Держгеокадастру всупереч вимогам законодавства не затвердило проект, чим порушило право позивача на отримання в оренду земельних ділянок. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Хмельницький апеляційний суд постановою від 09 липня 2020 року рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 23 грудня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що спірні правовідносини виникли з приводу надання ГУ Держгеокадастру у комунальну власність земельних ділянок Ямпільській селищній раді, яка є безпосереднім учасником цих правовідносин, і вона мала би брати участь у справі як співвідповідач. Розглядаючи справу, суд першої інстанції всупереч частині п'ятій статті 12, статті 51 ЦПК України не вирішив питання про можливість залучення до участі у справі Ямпільської селищної ради як співвідповідача, що унеможливлює правильне вирішення спору та є безумовною підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Корнійчук С. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 липня 2020 року і залишити без змін рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 23 грудня 2019 року. Підставою касаційного оскарження постанови Хмельницького апеляційного суду від 09 липня 2020 року зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, від 30 січня 2020 року у справі №587/2121/18 та постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №806/2208/17, від 24 квітня 2018 року у справі №802/1534/17-а, від 21 серпня 2018 року у справі №823/1179/17, від 30 серпня 2018 року у справі №802/928/17-а, від 03 жовтня 2019 року у справі №823/1172/17, від 25 листопада 2019 року у справі №823/1178/17, від 23 січня 2020 року у справі №620/1058/19, від 25 лютого 2020 року у справі №587/378/19, від 04 травня 2020 року у справі №802/1539/17-а та від 18 червня 2020 року у справі №802/1827/17-а (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що приймаючи оскаржувані накази, ГУ Держгеокадастру всупереч статті 123 ЗК України не здійснило належним чином перевірку документів, наданих Ямпільською селищною радою, на їх відповідність вимогам земельного законодавства. Також суд не звернув уваги, що позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру з відповідною заявою раніше, ніж Ямпільська селищна рада, у зв'язку з чим у ГУ Держгеокадастру були підстави як для відмови Ямпільській селищній раді у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою саме на спірні земельні ділянки, так і для відмови у погодженні проекту землеустрою. Суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач порушив порядок надання земельної ділянки в користування, і це призвело до настання несприятливих наслідків для прав, свобод та інтересів позивача, зокрема позбавлення його права на завершення процедури відведення земельної ділянки. Апеляційний суд, допустивши до розгляду справи юриста ГУ Держгеокадастру без належних на те повноважень, порушив норми процесуального права. Також суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що одним із відповідачів у справі було ГУ Держгеокадастру, а тому суд мав би прийняти рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. У вересні 2020 року ГУ Держгеокадастру подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, а оскаржувану постанову залишити без змін, оскільки це судове рішення є законним та обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку. У вересні 2020 року Ямпільська селищна рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним та обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку. При цьому зазначала, що наявність дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки чи його відсутність не має жодного правового значення для надання такого дозволу іншій особі щодо тієї ж земельної ділянки, оскільки отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 18 вересня 2020 року справа №669/699/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Апеляційний суд встановив, що 15 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 177,4800 га з метою подальшого отримання в оренду для ведення фермерського господарства за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради. 06 травня 2015 року ГУ Держземагентства видало наказ №22-4011-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою", згідно з яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради (кадастровий номер6820355600:06:004), з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства (01.02), орієнтовною площею 177,4800 га. Згідно з пунктом 5 цього наказу термін дії дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду становить сім місяців. У разі якщо протягом встановленого терміну проект не подано на затвердження, дозвіл припиняється у зв'язку із закінченням його дії. На підставі зазначеного наказу у 2015 році фізична особа-підприємець ОСОБА_2 виготовив відповідні проекти землеустрою, які були погоджені висновками відділу Держземагентства у Білогірському районі Хмельницької області №0101, №0105, №0106, №0107, №0108, №0109. У подальшому, 15 червня 2015 року, земельні ділянки з кадастровими номерами: 6820355600:06:004:0050; 6820355600:06:004:0051; 6820355600:06:004:0052; 6820355600:06:004:0053; 6820355600:06:004:0054; 6820355600:06:004:0055 були зареєстровані відділом Держземагентства у Білогірському районі на підставі заяви ОСОБА_1 та проекту відведення земельних ділянок, що підтверджується повідомленням відділу у Білогірському районі ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2019 року №9-22-0.19-661/103-19.03 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру із заявами про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності площами 18,9079 га, 4,7507 га, 17,8648 га, 81,3218 га, 26,3492 га, 6,0508 га, що розташовані за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради, надання їх в користування на 20 років для ведення фермерського господарства та укладення договорів оренди зазначених земельних ділянок. До заяв було додано оригінали проектів землеустрою та оригінали витягів з ДЗК, про що зазначено в додатках до заяв. ГУ Держгеокадастру листами від 31 липня 2017 року № Л-16802/0-11136/6-17, № Л-16801/0-11137/6-17, № Л-16799/0-11133/6-17, № Л-16803/0-11131/6-17, № Л-16797/0-11130/6-17, № Л-16805/0-11132/6-17 повідомило ОСОБА_1 про відсутність у проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок витягів із ДЗК про земельні ділянки, рекомендувало повторно звернутися із такими заявами після усунення вказаних зауважень та вказало, що у найкоротші терміни розглянуте повторні заяви та і разі відповідності нормам чинного законодавства будуть підписані дозвільні документи. 12 вересня 2017 року ГУ Держгеокадастру за результатами розгляду повторних звернень позивача про затвердження проектів землеустрою, надало листи-відповіді № Л-25134/0-12627/6-17, № Л-25155/0-12622/6-17, № Л-25152/0-12623/6-17, № Л-25144/0-12624/6-17, № Л-25139/0-12626/6-17, № Л-25141/0-12625/6-17, якими повідомило ОСОБА_1 про відсутність законних підстав для задоволення його заяв, оскільки наказом від 12 липня 2017 року №22-14499-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у комунальну власність для створення громадських пасовищ. Крім того, 19 жовтня 2016 року Ямпільська селищна рада звернулася до ГУ Держгеокадастру із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею 350 га для створення громадських пасовищ для випасання худоби за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення, надавши усі необхідні документи. Наказом ГУ Держгеокадастру від 12 грудня 2016 року №22-32976-СГ Ямпільській селищній раді надано дозвіл на розроблення (з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель державної власності сільськогосподарського призначення з метою передання в комунальну власність для створення громадських пасовищ зі зміною виду цільового призначення в межах категорії земель за основним цільовим призначенням землі сільськогосподарського призначення, розташованої за межами населених пунктів на території Ямпільської селищної ради (6820355600:06:004), ділянка № НОМЕР_1 - орієнтовною площею 87,0000 га, ділянка № НОМЕР_2 - орієнтовною площею 20,0000 га, ділянка № НОМЕР_3 - орієнтовною площею 19,0000 га, ділянка № НОМЕР_4 орієнтовною площею 6,0000 га, ділянка № НОМЕР_6 - орієнтовною площею 27,0000 га, ділянка № НОМЕР_5 - орієнтовною площею 5,0000 га. Цільове призначення земельної ділянки до його зміни - для ведення фермерського господарства (01.02), цільове призначення земельної ділянки після його зміни - землі загального користування (громадські пасовища 18.00). Наказом ГУ Держгеокадастру від 12 липня 2017 року №22-14449-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у комунальну власність" затверджено проект землеустрою щодо відведення Ямпільській селищній раді земельних ділянок в комунальну власність зі зміною цільового призначення в межах категорії земель за основним цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення, для створення громадських пасовищ, які розташовані за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради. Цим же наказом змінено вид цільового призначення земельних ділянок з "для ведення фермерського господарства (01.02)" на "землі загального користування (громадські пасовища) (18.00)". Крім того, цим наказом в комунальну власність Ямпільській селищній раді передано земельні ділянки площею: ділянка № НОМЕР_1 - 81,3218 га (6820355600:06:004:0054); ділянка № НОМЕР_2 - 18,9079 га (6820355600:06:004:0052); ділянка № НОМЕР_3 - 17,8648 га (6820355600:06:004:0055); ділянка № НОМЕР_4 - 6,0508 га (6820355600:06:004:0051); ділянка № НОМЕР_6 - 26,3492 га (6820355600:06:004:0053); ділянка № НОМЕР_5 - 4,7507 га (6820355600:06:004:0050) із цільовим призначенням - землі загального користування (громадські пасовища) (18.00), які розташовані за межами населених пунктів Ямпільської селищної ради. Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №94545968, №94553515, №94557274, №94555531, №94560525, №94558909, відомостями Національної кадастрової системи земельні ділянки з кадастровими номерами ділянка № НОМЕР_1 - 81,3218 га (6820355600:06:004:0054); ділянка № НОМЕР_2 - 18,9079 га (6820355600:06:004:0052); ділянка № НОМЕР_3 - 17,8648 га (6820355600:06:004:0055); ділянка № НОМЕР_4 - 6,0508 га (6820355600:06:004:0051); ділянка № НОМЕР_6 - 26,3492 га (6820355600:06:004:0053); ділянка № НОМЕР_5 - 4,7507 га (6820355600:06:004:0050) - перебувають у комунальній власності Ямпільської селищної ради. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. У постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Разом з тим, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органом державної влади (органу місцевого самоврядування), які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач просив визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 12 грудня 2016 року №22-32891-СГ "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою"; визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 12 липня 2017 року №22-14499-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у комунальну власність", на підставі якого Ямпільській селищній раді передано у комунальну власність спірні земельні ділянки; визнати протиправною відмову ГУ Держгеокадастру щодо затвердження проектів землеустрою та надання йому в оренду для ведення фермерського господарства земельних ділянок, які були передані у комунальну власність Ямпільській селищній раді. Звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом зумовлене тим, що земельні ділянки, на які він претендував і щодо яких вчиняв дії, спрямовані на отримання їх в оренду для ведення фермерського господарства, були передані у комунальну власність третій особі - Ямпільській селищній раді. Отже, об'єктом спору у цій справі є земельні ділянки, що є комунальною власністю третьої особи, яку позивач фактично бажає позбавити права власності через скасування відповідних наказів та зобов'язання передати йому спірні земельні ділянки. Таке бажання позивача і форма його реалізації вказують на приватноправовий інтерес позивача, на захист якого, по суті, спрямовано звернення до суду із цими вимогами. Висновки суду по суті вирішення спору про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників. З урахуванням зазначеного належними відповідачами у справі, що розглядається, є ГУ Держгеокадастру та Ямпільська селищна рада. Водночас Ямпільська селищна рада до участі у цій справі залучена як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, а позивач заяв чи клопотань про залучення цієї селищної ради як співвідповідача не заявляв, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. За таких обставин законним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду, з яким погоджується Верховним Суд, про те, що підставами для відмови у позові є неналежний суб'єктний склад учасників справи, що не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду, наведеному у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, оскільки заявлені у цій справі вимоги є взаємопов'язані між собою, стосуються не тільки прав та інтересів ГУ Держгеокадастру, а і Ямпільської селищної ради. Доводи касаційної скарги про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду колегія суддів до уваги не бере з огляду на те, що після встановлення апеляційним судом порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, це рішення на предмет законності та обґрунтованості в апеляційному порядку не переглядалося. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. Також немає підстав для постановлення окремої ухвали щодо неправомірних, на думку позивача, дій ГУ Держгеокадастру, оскільки достатніх обґрунтувань цього заявник не навів, а суд касаційної інстанції не встановив грубих порушень, які давали б підстави для її постановлення. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Корнійчука Сергія Анатолійовича залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 липня 2020 року залишити без змін. Постанова касаційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червень 2021 року м. Київ справа №701/399/19 провадження №61-10578св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Селянське фермерське господарство "Насіння", відповідачі: ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року в складі судді Калієвського І. Д. та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року в складі колегії суддів: Бородійчука В. Г., Єльцова В. О., Карпенко В. О., у справі за позовом Селянського фермерського господарства "Насіння" до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, про визнання протиправними дії, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року Селянське фермерське господарство "Насіння" (далі - СФГ "Насіння) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області про визнання протиправними дії, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що СФГ "Насіння" є орендарем (користувачем) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1/2 від 3,6351 га, у тому числі ріллі 1/2 від 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, яка знаходиться в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області (далі - земельна ділянка). Відповідне право належить позивачу згідно договору оренди землі від 09 листопада 2012 року №140, укладеним з ОСОБА_2, зареєстрованим у Відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062. Відповідно до пункту 8 вказаного договору, договір укладено на 15 років, тобто до 2027 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 22 вересня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №2-1194 державним нотаріусом Маньківської державної нотаріальної контори Шевченко Н. Г., спадкоємцем є ОСОБА_1 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 було направлено позивачу лист, відповідно до якого позивача було повідомлено про прийняття спадщини відповідачем, а саме спірної земельної ділянки, та прохання передати земельну ділянку у власне користування на підставі пункту 40 вищевказаного договору оренди землі №140.18 січня 2017 року за вих. №1 позивачем направлена відповідь відповідачу про те, що відповідно до пункту 40 договору, "перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізації юридичної особи-орендаря не є підставою для розірвання договору". 19 грудня 2017 року ОСОБА_1 було направлено позивачу лист, відповідно до якого було повідомлено, що спірна земельна ділянка 3,6351 га, на яку був укладений договір оренди №140, зареєстрований у Відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062 з його батьком ОСОБА_2 не існує, оскільки проведено поділ даної земельної ділянки і утворилася нова земельна ділянка площею 1,8175 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489, власником якої являється відповідач ОСОБА_1. Позивач зазначив, що відповідно до вимог статті 56 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає, зокрема, нотаріальну посвідчену згоду на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні). ОСОБА_1 не звертався до СФГ "Насіння" з проханням надати згоду на поділ земельної ділянки, яку він отримав у спадщину від свого батька. Про те, що земельна ділянка обтяжена правами третьої особи (перебуває в оренді/користуванні позивача) відповідачеві було відомо, що підтверджується листуванням (перепискою між громадянином ОСОБА_1 та СФГ "Насіння"), також це підтверджується відміткою у договорі оренди землі №140, а також заявою самого ОСОБА_1 до відділу у Маньківському районі Головного Управління Держгеокадастру Черкаської області від 31 січня 2018 року та відповіддю на дану заяву за вих. №98/108-18. Посилаючись на те, що СФГ "Насіння" не надавало нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 на поділ земельної ділянки, яка перебуває у їхньому користуванні відповідно до договору оренди землі №140, позивач просив суд: визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 1,81755 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489; зобов'язати Державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Маньківського районного управління юстиції Черкаської області відновити державну реєстрацію земельної ділянки, площею 3,6351 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220; стягнути з ОСОБА_1 на користь СФГ "Насіння" судовий збір в розмірі 1 921,00 грн. В судовому засіданні у суді першої інстанції позивач уточнив позовні вимоги в частині стягнення судових витрат, та просив стягнути з Головного управління Дергеокадастру у Черкаській області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано державну реєстрацію земельної ділянки, площею 1,81755 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489. Зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області відновити державну реєстрацію земельної ділянки, площею 3,6351 га, для товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківського селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220. Стягнено з Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області на користь СФГ "Насіння" судовий збір у розмірі 1 921,00 грн. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки не може мати наслідком позбавлення права позивача як орендаря на користування земельною ділянкою. СФГ "Насіння" не надавало згоди на поділ земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні. ОСОБА_1 здійснюючи поділ успадкованої земельної ділянки всупереч встановленої законодавством процедури (а саме відсутності нотаріально посвідченої згоди на поділ земельної ділянки користувача земельної ділянки), порушив права орендаря (користувача), оскільки останній користується нею відповідно до умов договору оренди, який було зареєстровано у встановленому законом порядку. Додатковим рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року заяву адвоката Іванова А. А. про ухвалення додаткового рішення у цій справі задоволено. Ухвалено додаткове рішення, яким стягнено з Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області на користь СФГ "Насіння" судові витрати у виді витрат на правничу допомогу, понесені СФГ "Насіння" у зв'язку з розглядом справи, у розмірі 14 000,00 грн. Постановою Черкаський апеляційний суд від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року залишено без задоволення. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що суд першої інстанції в даному випадку правильно врахував положення статті 56 Закону України "Про землеустрій" та застосував їх під час вирішення спору. Оскільки позивач не надавав згоди на поділ земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, відповідно до договору оренди, то здійснюючи поділ успадкованої земельної ділянки всупереч встановленої законодавством процедури, ОСОБА_1 порушив права орендаря (користувача) земельної ділянки. Постановою Черкаський апеляційний суд від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року задоволено. Додаткове рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року скасовано. Відмовлено СФГ "Насіння" у задоволенні заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу у розмірі 14 000,00 грн. Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі У липні 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції розглянуто позовну заяву СФГ "Насіння", де предметом спору являється протиправна державна реєстрація земельної ділянки площею 1,81755 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489 до фізичної особи ОСОБА_1, який не має повноважень вчиняти такі дії. Вказана вимога про скасування державної реєстрації не може бути заявлена до ОСОБА_1 у даній справі, оскільки він не є уповноваженою особою щодо вчинення відповідних дій. Якщо спір про право відсутній і оскаржуються владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, то такій спір підлягає розгляду адміністративними судами. Суди не врахували доказ наданий ОСОБА_1, а саме Витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 22 вересня 2016 року №45172483, виданий державним нотаріусом Шевченко Н. Г. про відсутність відомостей про реєстрацію обтяжень, іпотек, заборон та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 02 липня 2016 року № НВ-7103874362016, виданий Відділом Держгеокадастру у Маньківському районі Черкаської області, відповідно до якого відомості про обмеження у використанні земельної ділянки не зареєстровані. Судами не досліджено обставини за яких державна реєстрація обтяжень не була проведена, чи звертався позивач до державного реєстратора з відповідною заявою, якщо так, коли саме, і що слугувало підставою відмови у проведенні державної реєстрації обтяжень та чи обумовлена відмова у реєстрації обтяження протиправними діями позивача. Тому висновки судів про те, що спірна земельна ділянка обтяжена правами третьої особи є помилковими. Рух касаційної скарги та матеріалів справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Маньківського районного суду Черкаської області. Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2020 року. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Фактичні обставини, встановлені судами Судами встановлено, що СФГ "Насіння" є орендарем (користувачем) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1/2 від 3,6351 га, у тому числі ріллі 1/2 від 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, що підтверджується договором оренди землі від 09 листопада 2012 року №140, укладеним з ОСОБА_2, зареєстрованим у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062. Строк дії договору до 2027 року (т. 1 а. с. 13-16) ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 22 вересня 2016 року зареєстрованого в реєстрі за №2-1194 державним нотаріусом Маньківської державної нотаріальної контори Шевченко Н. Г., спадкоємцем 1/2 частки спірної земельної ділянки площею 3,6351га - є ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 18). 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 направив лист, відповідно до якого позивача було повідомлено про прийняття ним спадщини, а саме земельної ділянки, яка перебуває у користуванні СФГ "Насіння" та прохання передати земельну ділянку площею 1,81755 га у власне користування на підставі пункту 40 договору оренди землі (т. 1 а. с. 21). 18 січня 2017 року СФГ "Насіння" направлено відповідь, якою роз'яснено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для розірвання договору (т. 1 а. с. 23). 19 грудня 2017 року ОСОБА_1 направив позивачу лист, відповідно до якого було повідомлено, що земельна ділянка 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, на яку був укладений договір оренди №140, зареєстрований у Відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062 з його батьком ОСОБА_2 не існує, оскільки проведено поділ даної земельної ділянки і утворилася нова земельна ділянка площею 1,8175 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489, власником якої являється відповідач (т. 1 а. с. 25). 31 січня 2018 року відповідач ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділу у Маньківському районі Головного управління Держгеокадастру Черкаської області з проханням скасувати запис від 09 листопада 2012 року №712310004004062 у Відділі Держкомзему у Маньківському районі реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 7123155100:026002:0220, яку він успадкував (т. 1 а. с. 29). 01 лютого 2018 року листом відділу у Маньківському районі Головного управління Держгеокадастру Черкаської області від 01 лютого 2018 року №98/108-18 ОСОБА_1 було повідомлено, що відділ не має на даний час повноважень щодо скасування запису про реєстрацію земельної ділянки та запропоновано останньому звернутися до державного реєстратора при Маньківській районній державній адміністрації (т. 1 а. с. 30). Судами встановлено, що на замовлення відповідача - ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_3 виготовив технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_4, кадастровий номер 71231551000:02:002:0220 (т. 1 а. с. 57-78). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27 листопада 2018 року встановлено, що власником 1/2 земельної ділянки кадастровий номер 71231551000:02:002:0220 є ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 82). ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до СФГ "Насіння" про визнання договору оренди недійсним. Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 18 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано договір оренди землі №140 (без зазначення дати та року), укладений між ОСОБА_2 та СФГ "Насіння", як орендаря з іншої сторони недійсним. Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 15 травня 2019 року рішення Маньківського району суду від 18 лютого 2019 року скасовано, та прийнято нову постанову, якою у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання договору оренди недійсним відмовлено (т. 1 а. с.131-134). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до статей 1, 13 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. За змістом статті 17 Закону України "Про оренду землі" об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Згідно з частиною четвертою статті 3 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Судами встановлено, що СФГ "Насіння" є орендарем земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1/2 від 3,6351 га, у тому числі ріллі 1/2 від 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області. Договір оренди землі №140, який укладено між ОСОБА_2 та СФГ "Насіння", зареєстровано у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062. Звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання протиправними дії, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії, СФГ "Насіння" посилалося на те, що ОСОБА_1, не звертався до СФГ "Насіння" з проханням надати згоду на поділ земельної ділянки, яку він отримав у спадщину від свого батька ОСОБА_2. Про те що земельна ділянка обтяжена правами третьої особи (перебуває в оренді/користуванні позивача) відповідачеві було відомо, що підтверджується матеріалами справи. Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок (частина друга статті 79-1 ЗК України). Відповідно до частини шостої статті 79-1 ЗК України формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Таким чином, підставою для формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Відповідно до статті 56 Закону України "Про землеустрій" (у редакції, чинній на час проведення поділу) визначено, що технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає, серед іншого, нотаріально посвідчену згоду на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні). Частинами другою, третьою статті 110 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) передбачено, що перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановлених обмежень, обтяжень. Поділ чи об'єднання земельних ділянок не припиняє дії обмежень, обтяжень, встановлених на земельні ділянки, крім випадків, коли обмеження (обтяження) поширювалося лише на частину земельної ділянки, яка в результаті поділу земельної ділянки не увійшла до сформованої нової земельної ділянки. Згідно частини першої статті 27 ЗУ "Про Державний земельний кадастр" у разі поділу або об'єднання земельних ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки скасовуються, а Поземельна книга на таку земельну ділянку закривається. У Поземельній книзі на земельні ділянки, сформовані в результаті поділу або об'єднання земельних ділянок, здійснюється запис про такий поділ чи об'єднання із зазначенням скасованих кадастрових номерів земельних ділянок. Чинним законодавством визначено послідовний алгоритм проведення поділу земельної ділянки, починаючи від технічної документації, і закінчуючи державною реєстрацією земельних ділянок, що утворилися в результаті такого поділу. В свою чергу, у разі поділу, об'єднання власником земельної ділянки, що перебуває в користуванні землекористувачем технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок затверджується замовником. Матеріали справи не містять відомостей про те, що СФГ "Насіння" надавало згоду на поділ земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, відповідно до договору оренди №140. Виходячи з вищевикладеного, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що ОСОБА_1, здійснюючи поділ успадкованої земельної ділянки всупереч встановленої законодавством процедури, порушив права орендаря (користувача) земельної ділянки, оскільки останній користується нею відповідно до умов договору оренди, який було зареєстровано у встановлено законом порядку, є правильним та обґрунтованим, та не спростований доводами касаційної скарги. Виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки не може мати наслідком позбавлення права позивача як орендаря на користування земельною ділянкою. Доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції розглянуто позовну заяву СФГ "Насіння", де предметом спору являється протиправна державна реєстрація земельної ділянки площею 1,81755 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489 до фізичної особи ОСОБА_1, який не має повноважень вчиняти такі дії, а також те, що спір про право відсутній і оскаржуються владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, то такій спір підлягає розгляду адміністративним судом, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року в справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували докази, надані ОСОБА_1, а саме витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 22 вересня 2016 року №45172483, виданий державним нотаріусом Шевченко Н. Г. та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 02 липня 2016 року № НВ-7103874362016, виданий Відділом Держгеокадастру у Маньківському районі Черкаської області, відповідно до яких відомості про обмеження у використанні земельної ділянки не зареєстровані, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки даний факт був встановлений у постанові постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №701/162/18-ц за позовом ОСОБА_1 до СФГ "Насіння" про визнання договору оренди недійсним. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Вирішуючи даний спір, суди правильно застосували норми матеріального права та виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі №388/455/17-ц (провадження №61-6228св18). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, колегія суддів не здійснює новий розподіл судових витрат та відхиляє відповідне клопотання заявника. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 січня 2021 року м. Київ справа №515/1371/17 провадження №61-1149св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - Фермерське господарство "Кедр-Ко", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Фермерське господарство "Златов Ігор Васильович", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Кедр-Ко" на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 19 березня 2019 року у складі судді Тимошенка С. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М., Цюри Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року Фермерське господарство "Кедр-Ко" (далі - ФГ "Кедр-Ко ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Фермерське господарство "Златов Ігор Васильович" (далі - ФГ "Златов І. В."), про визнання права користування земельною ділянкою, поновлення строку дії договору оренди землі та зобов'язання вчинити певні дії, визнання недійсним договору оренди землі та скасування його державної реєстрації. На обгрунтування позовних вимог позивач зазначало, що 09 січня 2008 року між ним та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, відповідно до умов якого йому передано в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення на території Білоліської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, розташованої за межами населеного пункту площею 6,05 га, строком на п'ять років. 31 грудня 2010 року зазначений договір зареєстрований Татарбунарським відділом Центру ДЗК за №041053500917. У листопаді 2015 року відповідно до пункту 3.1 договору оренди землі та статті 33 Закону України "Про оренду землі", ФГ "Кедр-Ко" запропонувало ОСОБА_1 укласти додаткову угоду про поновлення терміну дії договору. 27 грудня 2015 року відповідачка надала згоду на поновлення договору оренди землі, підписавши додаткову угоду до нього, датовану 30 листопада 2015 року. На підтвердження отримання орендної плати за 2016-2018 роки за договором оренди землі від 31 грудня 2010 року та додаткової угоди від 27 грудня 2015 року у розмірі 30 900,00 грн ОСОБА_1 написала розписку. До кінця грудня 2015 року у ФГ "Кедр-Ко" не було можливості подати необхідні документи державному реєстратору для здійснення державної реєстрації права оренди, а в січні 2016 року йому відмовлено у проведенні державної реєстрації права оренди у зв'язку із закінченням строку дії договору оренди землі від 09 січня 2008 року. У подальшому відповідачка відмовилася підписувати новий договір оренди землі, не зважаючи на те, що викладені в ньому умови ідентичні умовам додаткової угоди від 27 грудня 2015 року. 07 вересня 2017 року ОСОБА_1 повідомила ФГ "Кедр-Ко" про укладення між нею та ФГ "Златов І. В." договору оренди землі від 23 серпня 2017 року, право оренди за яким зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 серпня 2017 року. Посилаючись на те, що внаслідок укладення договору оренди землі від 23 серпня 2017 року порушено його переважне право на укладення договору оренди спірної земельної ділянки, позивач просив: визнати за ним право користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 51250804:01:001:0728, яка належить на праві власності ОСОБА_1; визнати поновленим договір оренди землі від 31 грудня 2010 року №041053500917 на той самий строк і на тих же умовах, які були передбачені цим договором; зобов'язати державного реєстратора зареєструвати цей договір у державному реєстрі на термін дії до 31 грудня 2020 року; визнати недійсним договір оренди землі від 23 серпня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Златов І. В.", скасувати його державну реєстрацію. Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 19 березня 2019 року у задоволенні позову ФГ "Кедр-Ко" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 31 грудня 2015 року закінчився строк дії договору оренди землі від 09 січня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Кедр-Ко", зареєстрованого 31 грудня 2010 року, додаткова угода про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки хоча і була підписана сторонами, однак право оренди за нею не зареєстроване за позивачем у передбаченому законом порядку, а тому відсутні підстави для визнання за ним права користування спірною земельною ділянкою та поновлення договору оренди землі від 09 січня 2008 року, а також визнання недійсним договору оренди землі від 23 серпня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Златов І. В." та скасування державної реєстрації права оренди. Постановою Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2019 року апеляційну скаргу ФГ "Кедр-Ко" залишено без задоволення, рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 19 березня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У січні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ФГ "Кедр-Ко", у якій заявник просив скасувати рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 19 березня 2019 року і постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2019 року, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" до спірних правовідносин, оскільки не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, наданих ФГ "Кедр-Ко" на підтвердження факту продовження користування земельною ділянкою за договором оренди землі від 09 січня 2008 року та сплати ним орендних платежів, зокрема запису в Книзі розрахунків ФГ "Кедр-Ко" з орендодавцями про отримання 10 липня 2015 року ОСОБА_1 9 000,00 грн за зерно, що визнала у судовому засіданні відповідач. Суди дійшли помилкового висновку, що ОСОБА_1 не підписувала розписку від 27 грудня 2015 року, оскільки дана обставина нічим не підтверджена, а від проведення судової почеркознавчої експертизи, призначеної з метою встановлення факту підписання нею розписки та додаткової угоди до договору оренди землі, вона умисно ухилилася. На переконання заявника, про продовження фактичних орендних відносин після закінчення строку договору оренди землі від 09 січня 2008 року свідчить також і накладення 31 липня 2017 року державним виконавцем Татарбунарського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області арешту на 100 процентів коштів за сільськогосподарську продукцію за 2017 рік та наступні роки до повної сплати боргу ОСОБА_1 у розмірі 13 412,24 грн, що підлягають сплаті ОСОБА_1 в якості орендної плати від ФГ "Кедр-Ко", у межах виконавчого провадження з виконання судового наказу №2-н-35/2010 та виконавчого листа №515/2679/13-ц про стягнення з відповідачки на користь Татарбунарського РЕМ заборгованості у вказаному розмірі. До того ж, ні договором оренди землі від 09 січня 2008 року, ні чинним законодавством не передбачено заборони на видачу розписки в якості оформлення запису про виплату орендної плати, в тому числі за майбутні періоди. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух справи в суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з місцевого суду Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у лютому 2020 року. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Установлені судами фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 25 квітня 2000 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка сільськогосподарського призначення площею 6,05 га, розташована на території Білоліської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, кадастровий номер 5125080400:01:001:0728.09 січня 2008 року між ОСОБА_1 та ФГ "Кедр-Ко" укладений договір оренди землі, відповідно до умов якого ФГ "Кедр-Ко" передано у строкове платне користування належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 6,05 га за межами села на території Білоліської сільської ради. Договір укладений на п'ять років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше, ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 3 договору оренди землі від 09 січня 2008 року). Пунктом 4 договору оренди землі від 09 січня 2008 року передбачено, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі, її розмір дорівнює 2 212,00 грн. Орендна плата виплачується щороку з 01 серпня до 31 грудня. Передача грошей у рахунок оплати орендної плати оформляється відповідними відомостями. 30 листопада 2015 року ФГ "Кедр-Ко" направило ОСОБА_1 додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки (державна реєстрація від 31 грудня 2010 року №041053500917), яку, як зазначав позивач, було підписано сторонами 27 грудня 2015 року. Відповідно до пункту 1 додаткової угоди сторонами поновлено термін дії договору оренди земельної ділянки на десять років, до 31 грудня 2025 року. Пунктом 2 додаткової угоди внесено зміни до розділу 4 "Орендна плата", зокрема сторони дійшли згоди, що орендна плата вноситься у грошовій формі у розмірі 3,50 процентів від ціни земельної ділянки на момент виплати (або натуральними продуктами - 3,50 тон зерна та 100,00 кг насіння соняшника за бажанням орендодавця) і виплачується щороку протягом чотирьох місяців, починаючи з 01 вересня поточного року, з урахуванням інфляційних втрат. Передача орендної плати оформляється відомостями або іншими документами, що посвідчують виконання орендарем своїх зобов'язань. У матеріалах справи наявна розписка ОСОБА_1 про отримання нею 27 грудня 2015 року від голови ФГ "Кедр-Ко" Плити Л. В. грошових коштів у розмірі 30 900,00 грн у рахунок орендної плати за три роки - 2016, 2017, 2018 роки відповідно до договору оренди землі від 31 грудня 2010 року №041053500917.23 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ФГ "Златов І. В." укладений договір оренди землі, відповідно до умов якого ФГ "Златов І. В." передано в оренду належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 6,05 га для ведення сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Білоліської сільської ради, строком на 10 років. Орендна плата вноситься у формі та розмірі: сільськогосподарська продукція (пшениця 1 500,00 кг - 5 400,00 грн, ячмінь 1 500,00 кг - 5 100,00 грн, мука - 360,00 грн, 1 газовий балон - 500,00 грн, соняшник 100,00 кг - 780,00 грн). Вартість продукції повинна складати не менше 3,00 процентів вартості земельної ділянки з урахуванням індексації (пункт 9 договору оренди землі). Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, сформованого 14 вересня 2017 року, за ФГ "Златов І. В." зареєстровано право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 23 серпня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Златов І. В.", дата державної реєстрації 23 серпня 2017 року. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ФГ "Кедр-Ко" висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначені статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Згідно з частинами першою - п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проєкт додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проєктом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Зазначені положення узгоджуються із положеннями частини першої статті 777 ЦК України. Ураховуючи зазначене, реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Таким чином, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно з частинами другою-п'ятою цього Закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проєкт додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень на поновлення договору оренди землі. Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проєкт додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18). На обгрунтування позовних вимог позивач зазначав, що має переважне право на поновлення договору оренди землі, укладеного 09 січня 2008 року між ним та ОСОБА_1, оскільки 27 грудня 2015 року сторони підписали додаткову угоду до договору оренди землі на новий строк зі зміною його умов. Право оренди за додатковою угодою не було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у зв'язку з відмовою державного реєстратора вчинити реєстраційні дії. Позивач продовжував користуватися спірною земельною ділянкою, однак відповідачка відмовилась укладати новий договір оренди землі. Відповідно до статті 17 Закону України "Про оренду землі", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Частиною першою статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За змістом частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право постійного користування та право оренди земельної ділянки. Установивши, що право оренди спірної земельної ділянки за додатковою угодою про поновлення терміну дії договору оренди землі від 09 січня 2008 року за ФГ "Кедр-Ко" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майноне зареєстровано, а новий договір оренди землі між ФГ "Кедр-Ко" та ОСОБА_1 не укладений, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ФГ "Кедр-Ко" про визнання права користування земельною ділянкою та визнання поновленим договору оренди землі від 09 січня 2008 року, який зареєстрований 31 грудня 2010 року. На момент укладення договору оренди землі від 23 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ФГ "Златов І. В. " спірна земельна ділянка не перебувала в оренді ФГ "Кедр-Ко", а тому відсутні підстави вважати вказаний договір недійсним із підстав того, що він був укладений під час дії договору оренди землі від 09 січня 2008 року, строк дії якого закінчився 31 грудня 2015 року, чи додаткової угоди від 27 грудня 2015 року, право оренди за якою не зареєстровано у передбаченому законом порядку. При вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди шляхом укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов'язковість укладення якої передбачена частиною восьмою статті 33 Закону України "Про оренду землі", належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною додаткової угоди саме із викладенням її змісту (правовий висновок, висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц). У контексті зазначеного, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову. Перевіряючи доводи касаційної скарги, які зводяться до незгоди із судовими рішеннями у справі та власного тлумачення норм матеріального права, Верховний Суд зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи, надали належну оцінку доводам сторін та наданим у справі доказам, правильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ФГ "Кедр-Ко". Керуючись статтями 400, 401, 409, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Кедр-Ко" залишитибез задоволення. Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 19 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

зобов'язати СФГ "Колос" повернути йому земельну ділянку загальною площею 5,1697 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, яка розташована за адресою: Бузинівська сільська рада, Іванівський район, Одеська область. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року у складі судді Погорєлова І. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Достроково розірвано типовий договір оренди землі від 10 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_1 таСФГ "Колос", щодо земельної ділянки, загальною площею 5,1600 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0087, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1; скасовано його державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 26081926 від 12 листопада 2015 року) зобов'язано СФГ "Колос" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 5,1600 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0087, яка розташована за адресою: АДРЕСА _1. Достроково розірвано типовий договір оренди землі від 24 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та СФГ "Колос", щодо земельної ділянки, загальною площею 5,1697 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, яка розташована за адресою: Бузинівська сільська рада, Іванівський район, Одеська область; скасовано його державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27580781 від 28 грудня 2015 року) та зобов'язано СФГ "Колос" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 5,1697 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, яка розташована за адресою: Бузинівська сільська рада, Іванівський район, Одеська область. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач надав суду належні та допустимі докази того, що відповідач систематично не виконував умови спірних договорів оренди землі, при цьому такі умови є нечіткими, відповідач не виявив бажання щодо усунення вищевказаних неточностей у спірних договорах оренди землі, не реагував на пропозиції позивача, тому суд вважав, що наявні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу СФГ "Колос" задоволено, рішення Іванівського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що орендна плата сплачувалась у грошовому виразі протягом 2015-2017 років, позивач отримував відповідну орендну плату, що підтверджується копіями видаткових відомостей про виплату орендної плати за 2015-2017 роки та оригіналами цих видаткових відомостей, які досліджувалися судом першої інстанції в судовому засіданні, та які є належними та допустимими доказами, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА _1. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою судді Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до пункту 7 типового договору оренди землі від 10 листопада 2015 року та пункту 7 типового договору оренди землі від 24 грудня 2015 року зазначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 300 кг пшениці за кожний гектар або в еквіваленті різними видами натуральної оплати. При цьому не зазначено, за який період сплачується орендна плата в розмірі 300 кг пшениці, за день, за місяць чи за рік, чи за інший період. Вважає, що істотна умова договору оренди землі відповідно до Закону України "Про оренду землі" - період, за який вноситься орендна плата, - не була узгоджена належним чином. Також апеляційний суд не звернув уваги на те, що у пункті 9 типового договору оренди землі від 10 листопада 2015 року та пункті 9 типового договору оренди землі від 24 грудня 2015 року зазначено, що орендна плата вноситься по закінченню сільськогосподарського року кожного року. Вказував, що відповідно до відповіді Міністерства аграрної політики та продовольства України від 08 лютого 2019 року №37-13-15/3880 на запит щодо надання роз'яснень про те, що є сільськогосподарським роком, зазначено, що "у земельному законодавстві відсутнє визначення терміну "сільськогосподарський рік". Таким чином, істотна умова договору оренди землі відповідно до Закону України "Про оренду землі" - терміни внесення орендної плати - не була узгоджена належним чином. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №756/2072/18 (провадження №61-19328св18), від 17 квітня 2019 року у справі №363/3496/18 (провадження №61-4830св19), від 05 вересня 2019 року у справі №756/3859/19 (провадження №61-11564св19), від 09 грудня 2019 року у справі №756/11732/18 (провадження №61-49077св18), від 30 січня 2020 року у справі №545/744/19 (провадження №61-13514св19), від 05 березня 2020 року у справі №755/5273/19 (провадження №61-13080св19), від 20 липня 2020 року у справі №947/21516/19 (провадження №61-4507св20), від 02 грудня 2020 року у справі №643/7596/19 (провадження №61-22804св19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року СФГ "Колос" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №764696 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною площею 5,1600 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0087, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 20-22). 10 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та СФГ "Колос" укладений договір оренди землі, за яким об'єктом оренди є земельна ділянка площею 5,1600 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0087, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області, строк дії договору - 10 (десять) років, нормативно грошова оцінка земельної ділянки - 107 232,18 грн. Відповідно до пункту 7 цього договору орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі - 300 кг пшениці за кожний гектар або в еквіваленті різними видами натуральної оплати або у грошовому виразі, але не нижче 3% від нормативної грошової оцінки землі. Відповідно до пункту 9 цього договору орендна плата вноситься по закінченню с/року кожного року, відповідно до пункту 12 договору у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,02% несплаченої суми за кожний день прострочення (а. с. 11-15). Передача в оренду вказаної ділянки була здійснена шляхом складання відповідного акта про передачу та прийом земельної ділянки від 18 листопада 2015 року (а. с. 16). Державна реєстрація вказаного договору проведена 10 листопада 2015 року, індексний номер 26081926, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 82). Також відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД №962928 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 5,17 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області (а. с. 32-35). 24 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та СФГ "Колос" укладений договір оренди землі, за яким об'єктом оренди є земельна ділянка площею 5,17 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області, строк дії договору - 10 (десять) років, нормативно грошова оцінка земельної ділянки - 107 433,76 грн. Відповідно до пункту 7 вказаного договору орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі - 300 кг пшениці за кожний гектар або в еквіваленті різними видами натуральної оплати або у грошовому виразі, але не нижче 3% від нормативної грошової оцінки землі. Згідно з пунктом 9 договору орендна плата вноситься по закінченню с/року кожного року відповідно до пункту 12 договору, у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,02% несплаченої суми за кожний день прострочення (а. с. 23-27). Передача в оренду вказаної земельної ділянки була здійснена шляхом складання відповідного акта без зазначення дати (а. с. 28). Державна реєстрація вказаного договору проведена 24 грудня 2015 року, індексний номер 27580781, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 81). Листом від 08 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до СФГ "Колос" з пропозицією укласти додаткові угоди до типових договорів оренди від 10 листопада 2015 року та 24 грудня 2015 року, відповідно до яких позивач запропонував відповідачу внести зміни до договорів оренди шляхом зміни порядку та розміру сплати орендної плати, а також щодо інших умов договорів (а. с. 36-40). Вказаний лист СФГ "Колос" отримало 11 квітня 2019 року (а. с. 41). 29 травня 2019 року позивач направив відповідачу листа з пропозицією підписати додаткові угоди про розірвання типових договорів оренди від 10 листопада 2015 року та 24 грудня 2015 року, оскільки відповідач не відповів на попередній лист, то позивач вважав, що у відповідача відсутній намір продовжувати користуватися земельними ділянками на умовах договору (а. с. 43-45). Одночасно 29 травня 2019 року ОСОБА_1 направив претензію про відшкодування за спірними договорами оренди плати у розмірі 247 912 кг пшениці за актом приймання-передачі та пеню за період прострочення, оскільки у зв'язку з тим, що в договорах не вказано, за який період сплачується орендна плата, тому за звичаєм орендна плата розрахована позивачем за місяць оренди, що підтверджується копією претензії, яку відповідач отримав 31 травня 2019 року. Відповіді на цю претензію відповідач не надав (а. с. 47-49). 31 травня 2019 року СФГ "Колос" отримало лист ОСОБА_1 від 29 травня 2019 року (а. с. 46). Згідно з відповіддю Міністерства аграрної політики та продовольства України від 08 лютого 2019 року на запит адвоката Макаренко Н. А., представника позивача, у земельному законодавстві відсутнє визначення терміну "сільськогосподарський рік" (а. с. 51). У судовому засіданні були досліджені оригінали відомостей на видачу орендної плати за 2015-2017 роки, копії яких наявні у матеріалах справи, відповідно до яких у 2015 році ОСОБА_1 отримав від СФГ "Колос" 13 000,00 грн, у 2016 році - 15 400,00 грн, у 2017 році - 21 000,00 грн (а. с. 90-92). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (стаття 207 ЦК України). Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (частина друга статті 11 ЦК України). Згідно зі статтею 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для провадження підприємницької діяльності та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду юридичним особам. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Статтею 2 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на момент укладання договору, передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Згідно зі статтею 13 вказаної редакції Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Згідно з положеннями статей 21, 22 зазначеної редакції Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи. Відповідно до частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Судом встановлено, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №764696 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною площею 5,1600 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0087, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 20-22). Також відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД №962928 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 5,17 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області. (а. с. 32-35). 10 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та СФГ "Колос" укладений договір оренди землі, за яким об'єктом оренди є земельна ділянка площею 5,1600 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0087, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області, строк дії договору - 10 (десять) років, нормативно грошова оцінка земельної ділянки - 107 232,18 грн. 24 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та СФГ "Колос" укладений договір оренди землі, за яким об'єктом оренди є земельна ділянка площею 5,17 га, кадастровий номер 5121881200:01:004:0055, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Бузинівської сільської ради Іванівського району Одеської області, строк дії договору - 10 (десять) років, нормативно грошова оцінка земельної ділянки -107 433,76 грн. Умови вказаних договорів оренди є ідентичними. Відповідно до пункту 7 цих договорів орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі - 300 кг пшениці за кожний гектар або в еквіваленті різними видами натуральної оплати, або у грошовому виразі, але не нижче 3% від нормативної грошової оцінки землі. Згідно з пунктом 9 цих договорів орендна плата вноситься по закінченню сільськогосподарського року кожного року, відповідно до пункту 12 договору у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,02% несплаченої суми за кожний день прострочення. Відповідно до пункту 10 спірних договорів оренди землі передача продукції та надання послуг в рахунок орендної плати оформляється відповідними актами. У матеріалах справи містяться відомості на видачу орендної плати за 2015-2017 роки, відповідно до яких у 2015 році ОСОБА_1 отримав від СФГ "Колос" 13 000,00 грн, у 2016 році - 15 400,00 грн, у 2017 році - 21 000,00 грн (а. с. 90-92). Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, встановивши, що за домовленістю сторін спірних договорів оренди землі орендна плата сплачувалась у грошовому виразі й протягом 2015-2017 років, ОСОБА_1 отримував відповідну оренду плату, що підтверджується видатковими відомостями про виплату орендної плати за 2015-2017 роки, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Таким чином, відповідач у період 2015-2017 років у повному обсязі виконував обов'язок зі сплати орендної плати, а позивач протягом вказаного періоду приймав виконання цього зобов'язання та не оскаржував його, а отже, ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів щодо систематичної несплати йому орендної плати СФГ "Колос". Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що орендар мав сплачувати орендну плату щомісяця, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до пунктів 9 спірних договорів оренди землі орендна плата вноситься по закінченню сільськогосподарського року кожного року. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновки суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 грудня 2021 року м. Київ справа №554/19828/16-ц провадження №61-1732св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури в інтересах держави УКРАЇНА: відповідачі: виконавчий комітет Шевченківської районної у місті Полтаві ради, Шевченківська районна у місті Полтаві рада, ОСОБА_1, треті особи: Полтавська міська рада, Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру, Управління з питань містобудування та архітектури розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Гальонкіна С. А., Кузнєцової О. Ю., Хіль Л. М., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У грудні 2016 року перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави Україна до виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради, Шевченківської районної у місті Полтаві ради, ОСОБА_1, в якому просив: визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 червня 2010 року №266, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проєкту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 200 кв. м для ведення садівництва; визнати недійсним та скасувати рішення сесії Октябрської районної у місті Полтаві ради від 29 липня 2010 року про затвердження рішення виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 червня 2010 року №266; визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 31 серпня 2010 року за №380, яким затверджено проєкт відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста вищевказану земельну ділянку; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №483153 від 21 вересня 2010 року; зобов'язати ОСОБА_1 повернути до земель запасу Полтавської міської ради вищевказану земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 21 серпня 2020 року позовну заяву прокурора залишено без руху та надано строк для обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі територіальної громади міста Полтави в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 24 вересня 2020 року позовну заяву Першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури залишено без розгляду. Ухвала суду вмотивована тим, що прокурором не усунуто недоліків позовної заяви та не надано доказів наявності підстав для здійснення представництва в суді законних інтересів держави та неспроможності здійснення такого захисту уповноваженими на те органами державної влади чи місцевого самоврядування. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу в. о. керівника Полтавської місцевої прокуратури задоволено, ухвалу Октябрського районного суду міста Полтави від 24 вересня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2016 року відкрито провадження у справі; ухвалою цього ж суду від 20 лютого 2020 року позовну заяву прокурора залишено без руху та надано строк для обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі територіальної громади міста Полтави, в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України; ухвалою суду першої інстанції від 24 березня 2020 року позовну заяву прокурора залишено без розгляду; вказана ухвала була скасована постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у зв'язку із тим, що Полтавською місцевою прокуратурою направлено поштовим зв'язком позовну заяву у новій редакції з відповідними обґрунтуваннями підстав звернення до суду та усунуто недоліки позовної заяви; зі змісту ухвали Октябрського районного суду міста Полтави від 21 серпня 2020 року вбачається, що місцевий суд повторно залишив позовну заяву без руху з тих самих підстав, не дивлячись на те, що постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, яка набрала законної сили, встановлено, що Полтавською місцевою прокуратурою усунуто недоліки позовної заяви та надано обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі територіальної громади міста Полтави в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України; належне обґрунтування участі у справі прокурора в інтересах держави вбачається і зі змісту заяви першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури, поданої на виконання ухвали місцевого суду про залишення позовної заяви без руху; предметом спору є повернення у власність територіальної громади міста Полтави земель, що перебували у комунальній власності, а також визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо розпорядження такими землями; враховуючи, що під час вирішення цього спору має бути вирішено питання про повернення у власність територіальної громади міста Полтави землі, яка відповідно до статті 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, даний спір безсумнівно стосується інтересів держави, які підлягають судовому захисту; бездіяльність органів місцевого самоврядування міста Полтави щодо ініціювання судового захисту інтересів держави є очевидною. При цьому, наявність поважних причин для такої бездіяльності не є предметом судового розгляду. Аргументи учасників Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги 29 січня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що прокурор не довів наявність передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави Україна в особі територіальної громади міста Полтави, оскільки за наявності належного органу, який повинен представляти інтереси територіальної громади у цьому спорі, - Полтавської міської ради, попередньо, до подання позову, не повідомляв цей орган місцевого самоврядування про намір звернутися до суду з позовом. Зміст відзиву У березні 2021 року до Верховного Суду від першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури надійшов відзив, в якому він просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Відзив мотивований тим, що прокурор звертався до суду самостійно як позивач в інтересах держави, а тому не було необхідності вказувати орган, в інтересах якого він подає позов. В такому ж статусі позивача його зазначено в ухвалі Октябрського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2016 року про відкриття провадження у цій справі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі стало неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Відповідно до частин одинадцятої-тринадцятої статті 187 ЦПК України суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду. У частині п'ятій статті 175 ЦПК України визначено, що у разі пред'явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частина друга статті 45 ЦПК України в редакції чинній на час звернення прокурора із зазначеним позовом). Звертаючись із зазначеним позовом, прокурор вказував на відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а відтак набув статусу позивача, про що зазначено в ухвалі суду першої інстанції від 28 грудня 2016 року про відкриття провадження у справі (а. с. 45, т. 1). В ухвалі від 21 серпня 2020 року про залишення позовної заяви без руху (а. с. 69-72, т. 5) суд першої безпідставно зобов'язав прокурора надати повідомлення про звернення до суду, направленого на адресу Полтавської міської ради, до моменту направлення позовної заяви до суду, оскільки прокурор відповідно до положень частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції чинній на час звернення прокурора із вказаним позовом), зазначивши в своїй заяві про відсутність органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, набув статусу позивача, що виключало застосування відповідних положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього (до звернення до суду з позовом) повідомляти відповідний орган, зокрема, Полтавську міську раду, про намір звернутися до суду з відповідним позовом. Оскільки залишення позовної заяви без розгляду суд першої інстанції обґрунтовував невиконанням прокурором зазначеної в ухвалі про залишення позовної заяви без руху вказівки суду, яка не ґрунтується на законі, суд апеляційної інстанції правильно скасував ухвалу суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду і повернув справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи касаційної скарги про недоведеність прокурором підстав для звернення до суду з позовом колегія суддів відхиляє, оскільки підставою для залишення позову прокурора без розгляду стала не відсутність підстав для представництва інтересів держави, а неусунення ним недоліку, на який суд першої інстанції вказав безпідставно, належним чином не проаналізувавши наведене в позовній заяві обґрунтування підстав звернення прокурора до суду з позовом Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко І. О. Дундар

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №310/1655/14-ц провадження №61-19600св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - керівник Бердянської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Бердянська міська рада, ОСОБА_1, ОСОБА_2, управління Держгеокадастру у Бердянському районі Запорізької області, Реєстраційна служба Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суд від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Гончар М. С., Дашковської А. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2014 року Бердянський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Бердянської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, управління Держгеокадастру у Бердянському районі Запорізької області, реєстраційної служби Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області про визнання незаконним та скасування пунктів 5, 5.4 рішення Бердянської міської ради від 31 березня 2010 року №9, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за результатами прокурорської перевірки встановлено, що 31 березня 2010 року Бердянською міською радою Запорізької області прийнято рішення №9 "Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам", пунктами 5, 5.4 якого затверджено проект відведення земельних ділянок, зокрема, передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0837 га з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації. На підставі зазначеного рішення 21 травня 2010 року за заявою ОСОБА_1 проведено державну реєстрацію за номером 011026500558 державного акта на право власності серії ЯК №911783 на земельну ділянку площею 0,0837 га та присвоєно кадастровий номер 2310400000:07:002:0109.15 листопада 2013 року ОСОБА_1 відчужила зазначену земельну ділянку ОСОБА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки. В ході прокурорської перевірки встановлено, що згідно з Генеральним планом м. Бердянська Запорізької області, затвердженого рішенням Бердянської міської ради Запорізької області від 25 червня 2009 року №8, зазначені у рішенні території запроектовані для розміщення оздоровчих установ та установ відпочинку, зелених насаджень загального користування. Згідно з пунктом 3.39 ДБН 360-92 "Планування і забудова міських і сільських поселень" будівництво нових дачних районів в межах міських населених пунктів не допускається. Також встановлено, що станом на час прийняття Бердянською міською радою рішення від 31 березня 2010 року №9 "Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам" посадові особи виконавчого комітету міської ради не розробили та, відповідно, не затвердили передбачену Законом України "Про планування і забудову територій" містобудівну документацію м. Бердянська Запорізької області, а саме немає детальних планів територій окремих районів міста, зокрема території Бердянської коси. Таким чином, за відсутності містобудівної документації м. Бердянська Запорізької області прийняття рішень щодо планування, забудови, проектування та будівництва об'єктів житлово-цивільного та виробничого призначення, впорядкування та благоустрою території Бердянської коси є неможливим. Також під час винесення спірного рішення суттєво порушено порядок надання земельних ділянок у власність. Бердянська міська рада Запорізької області прийняла рішення без проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації, чим грубо порушила вимоги законодавства та не дотримала порядок надання права власності на землю. Враховуючи вищевикладене, з урахуванням уточнень під час нового розгляду справи просив суд: визнати незаконним та скасувати пункти 5, 5.4 рішення вісімдесятої сесії Бердянської міської ради Запорізької області п'ятого скликання від 31 березня 2010 року №9 "Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам", яким передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0837 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯК №911783 на земельну ділянку площею 0,0837 га, виданий на ім'я ОСОБА_1, з цільовим призначенням для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за вищевказаною адресою; зобов'язати реєстраційну службу Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0837 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 2310400000:07:002:0109; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0837 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 2310400000:07:002:0109, вартістю 73 572 грн 30 коп., межі якої визначені в державному акті на право власності на землю серії ЯК №911783, виданому ОСОБА_1, та повернути земельну ділянку територіальній громаді міста Бердянська в особі Бердянської міської ради Запорізької області. Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 04 серпня 2015 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним пункти 5, 5.4 рішення вісімдесятої сесії Бердянської міської ради п'ятого скликання від 31 березня 2010 року №9 "Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам", яким передана у приватну власність ОСОБА_1 земельна ділянка площею 0,0837 га для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯК №911783 на земельну ділянку площею 0,0837 для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 73 572 грн 30 коп., кадастровий номер 2310400000:07:002:0109, виданий Бердянською міською радою на ім'я ОСОБА_1, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за реєстраційним номером 011026500558 від 21 травня 2010 року. Скасовано державну реєстрацію договору купівлі-продажу земельної ділянки №4586 від 15 листопада 2013 року, на підставі якого право власності на земельну ділянку площею 0,0837 га для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 2310400000:07:002:0109, перейшло до ОСОБА_3. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути земельну ділянку площею 0,0837 га для ведення індивідуального дачного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 2310400000:07:002:0109, за належністю територіальній громаді в особі Бердянської міської ради. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, відхилено. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 04 серпня 2015 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року заяву ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 02 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 04 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 17 квітня 2018 року, у задоволенні позовних вимог керівника Бердянської місцевої прокуратури в інтересах держави відмовлено. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що прокурор пропустив строк звернення до суду за захистом порушених прав, що згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову. Постановою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Запорізької області від 17 квітня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд виходив із того, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що після скасування Верховним Судом України судових рішень першої та апеляційної інстанцій, прокурор уточнив позовні вимоги й посилався, серед іншого, на те, що Бердянська міська рада Запорізької області прийняла рішення без проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації, чим грубо порушила вимоги законодавства та не дотримала порядок передачі права власності на спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах м. Бердянська Запорізької області - на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря. Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора прокуратури Запорізької області в інтересах держави задоволено. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним та скасовано підпункт 5.5.4 рішення вісімдесятої сесії Бердянської міської ради Запорізької області п'ятого скликання №9 від 31 березня 2010 року "Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам". Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯК №911783 на земельну ділянку площею 0,0837 га, виданий на ім'я ОСОБА_1 для ведення індивідуального дачного будівництва в АДРЕСА_1. Зобов'язано Реєстраційну службу Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 2310400000:07:002:0109, площею 0,0837 га. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку кадастровий номер 2310400000:07:002:0109, вартістю 73 572 грн 30 коп., площею 0,0837 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1, межі якої визначені в державному акті на право власності на землю серії ЯК №911783, виданому ОСОБА_1, та повернуто її територіальній громаді м. Бердянська в особі Бердянської міської ради. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, тому при її передачі у власність повинна була бути обов'язкова державна експертиза землевпорядної документації, яка проведена не була, чим грубо порушено вимоги чинного земельного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю. Також апеляційним судом зазначено, що вказана земельна ділянка розташована в межах двокілометрової прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря, тобто земельна ділянка відноситься до земель водного фонду. Крім того, зазначено, що місцевий суд не врахував того, що прокурором було заявлено негаторний позов, який може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У грудні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_5. Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий апеляційний розгляд. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає застосування судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц, провадження №61-19921св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що земельна ділянка знаходиться в серединній частині м. Бердянська та не має ніякого відношення до Бердянської коси. Вказує, що позивачем не надано, а судом апеляційної інстанції не перевірено, які інтереси держави порушені оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради та виданим на підставі нього державним актом на право власності на земельну ділянку. Посилається на те, що з набранням чинності 01 січня 2013 року Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" від 06 вересня 2012 року №5245-VI держава не є власником земель в межах населеного пункту, не здійснює прав власника цих земель, а прокурор не має підстав витребувати не належне державі майно у добросовісного набувача. Крім того, предмет спору у вказаній справі стосується земельної ділянки в межах м. Бердянська, а тому позов не може бути заявлено в інтересах держави, а тільки в інтересах громади в особі Бердянської міської ради як власника земель комунальної власності. Посилається на те, що на час розроблення проекту землеустрою щодо надання у власність спірної земельної ділянки, його затвердження та надання земельної ділянки у власність, державної реєстрації акта на право власності на земельну ділянку існувало рішення Бердянської міської ради від 10 грудня 2004 року №11, яким було встановлено сорокаметрову прибережну захисну смугу в межах м. Бердянськ. Факт скасування вказаного рішення не має значення для оцінки законності рішення Бердянської міської ради про надання земельної ділянки у власність, а тому висновок апеляційного суду щодо знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги ґрунтується на припущеннях. Крім того, вказує, що апеляційний суд не мав права витребовувати спірну земельну ділянку, оскільки вона є добросовісним набувачем та така вибула з волі особи, яка на час прийняття оскаржуваного рішення мала всі повноваження розпоряджатися нею. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від заступника керівника Запорізької обласної прокуратури, у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновку апеляційного суду не спростовують. Фактичні обставини справи, встановлені судами 31 березня 2010 року Бердянська міська рада Запорізької області прийняла рішення №9 "Про передачу у власність та в оренду земельних ділянок громадянам", пунктами 5, 5.4 якого затверджено проект відведення земельних ділянок, зокрема передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0837 га, з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва, в межах норм безоплатної приватизації. На підставі зазначеного рішення 21 травня 2010 року за заявою ОСОБА_1 проведено державну реєстрацію за номером 011026500558 державного акта на право власності серії ЯК №911783 на земельну ділянку площею 0,0837 га та присвоєно кадастровий номер 2310400000:07:002:0109. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна, виданої реєстраційною службою Бердянського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, від 10 листопада 2014 року, встановлено, що власником цієї земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 15 листопада 2013 року серія та номер 4589 є ОСОБА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтями 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України. Пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України). Частиною п'ятою статті 88 ЗК України передбачено, що уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Відповідно до частини четвертої статті 59 ЗК України лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Відповідно до статті 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Результат системного аналізу наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку №486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Наведене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). Відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08 травня 2013 року Державної інспекції сільського господарства спірна земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря. Відповідно до проектних рішень генерального плану розвитку міста зазначена земельна ділянка не запланована для індивідуального дачного будівництва. Проект відведення затверджений без розробки містобудівного обґрунтування об'єкта, не встановлені містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки. Крім того, будівництво нових дачних районів у міських населених пунктах згідно з пунктом 3.39 ДБН "Планування і забудова міських і сільських поселень" не допускається. Також вказано, що проект землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації не пройшов, чим не дотримано порядок набуття права власності на землю (т. 1, а. с. 6-7). З урахуванням викладеного, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги в частині недоведеності того, що спірна земельна ділянка відноситься до земель прибережної захисної смуги. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Згідно зі статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах нормативно визначеної у статті 88 ВК України двокілометрової прибережної захисної смуги Азовського моря, належить до земель водного фонду, обов'язкову державну експертизу землевпорядної документації не проведено, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що під час прийняття оспорюваного рішення Бердянською міською радою порушено вимоги чинного законодавства щодо підстав та порядку надання земельної ділянку у власність. Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18)). Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення прав власності відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Оскільки на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, бо його можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав власника (законного володільця) відповідної земельної ділянки, тому доводи касаційної скарги щодо пропуску прокурором позовної давності є необґрунтованими. Також не можуть бути прийняті доводи касаційної скарги про те, що предмет спору у вказаній справі стосується земельної ділянки в межах м. Бердянська, а тому позов не може бути заявлено в інтересах держави з огляду на таке. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), №5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції на момент звернення прокурора з позовом) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (стаття 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Колегія суддів вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України "Про прокуратуру" надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті13, частина сьома статті41, частина перша статті50 Конституції України) (пункт 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, провадження 14-317цс19). Звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор вказував, що відповідно до статті 5 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" здійснення державного контролю за використання та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, яким є Держсільгоспінспекція України, проте остання не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі. Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, серед іншого, рішення Бердянської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 набула безоплатно у власність спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо вказаної земельної ділянки та згідно положень статті 45 ЦПК України (2004 року) набув статус позивача. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не мав права витребовувати спірну земельну ділянку, оскільки вона є добросовісним набувачем та така вибула з волі особи, яка на час прийняття оскаржуваного рішення мала всі повноваження розпоряджатися нею, не можуть бути прийняті судом, оскільки передача земельної ділянки відбулась із порушенням норм законодавства, що свідчить про можливість її повернення власнику на підставі статті 391 ЦК України. Колегія суддів враховує, що у цій справі суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки у державну власність спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу України на землі водного фонду, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду та їх передання у приватну власність. Верховний Суд також зауважує, що в силу видимих природних властивостей спірної земельної ділянки відповідач, проявивши розумну обачність, перед набуттям у власність земельної ділянки, міг і повинен був знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду та не може передаватись у приватну власність. Тому немає жодних підстав вважати, що відповідач не міг співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об'єктом на місцевості (див. висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). З огляду на викладене, загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності з метою використання всупереч її цільового призначення. Тому втручання у права відповідача Верховний Суд вважає таким, що відповідає принципу пропорційності і згідно практики Європейського суду з прав людини у справах про право осіб мирно володіти майном відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (див. Depalle v. France, №34044/02, ЄСПЛ, від 29 березня 2010 року). Таким чином, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Заявник вказує, що на час розроблення проекту землеустрою щодо надання у власність спірної земельної ділянки, його затвердження та надання земельної ділянки у власність, державної реєстрації акта на право власності на земельну ділянку існувало рішення Бердянської міської ради від 10 грудня 2004 року №11, яким було встановлено сорокаметрову прибережну захисну смугу в межах м. Бердянськ, яке було скасовано постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2010 року у справі №2а-3547/10/0870. Проте, вважає, що вказане судове рішення було ухвалено та набрало законної сили вже після надання у власність спірної земельної ділянки, а тому факт його скасування не має значення для оцінки оскаржуваного рішення Бердянської міської ради. Разом із тим, вказані посилання заявника є помилковими, оскільки скасування рішення Бердянської міської ради від 10 грудня 2004 року №11 після передачі спірної земельної ділянки у власність не свідчить про дотримання порядку виділення земельної ділянки на користь фізичної особи, тому що прийняте Бердянською міською радою рішення про сорокаметрову прибережну смугу визнано незаконним, що свідчить про порушення норм чинного законодавства на момент його прийняття. Посилання заявника на те, що апеляційним судом не було враховано висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які наведені нею у касаційній скарзі, не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення апеляційного суду не суперечить висновкам, наведеним у вказаних постановах. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, § 58). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення. Постанову Запорізького апеляційного суд від 01 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №358/1856/18 провадження №61-17895св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Іванівське", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Іванівське" на рішення Богуславського районного суду Київської області від 25 жовтня 2019 року у складі СУДДІ: Кіхтенка С. О. та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовними вимогами, які під час розгляду справи було уточнено, до приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Іванівське" (далі - ПОСП "Іванівське") про витребування земельних ділянок. Позов, з урахуванням уточнень, мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником двохземельних ділянок: земельної ділянки, площею 2,1968 га, з кадастровим номером: 3220681088:02:004:0035, належну позивачу на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №284843, виданого 11 вересня 2006 року Богуславською РДА та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №00023 та земельної ділянки, площею 2,979 га, з кадастровим номером: 3220681088:02:003:0001, належну позивачу на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №746646, виданого 17 грудня 2009 року Богуславською РДА та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010993701484, що розташовані на території Іванівської сільської ради Богуславського району Київської області, з цільовим призначенням: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Вказані земельні ділянки незаконно вибули з володіння і розпорядження позивачки по вині відповідача - ПОСП "Іванівське", оскільки від імені позивача 15 серпня 2013 року було укладено і кимось підписано з відповідачем два договори оренди вказаних земельних ділянок про передачу таких в оренду відповідачу, що були зареєстровані 23 травня 2017 року КП "Центр розвитку інвестицій Васильківського району". Про вказану оренду землі позивачу стало відомо у вересні 2018 року, коли представник відповідача запросив позивача отримати орендну плату за оренду вказаних земельних ділянок і з цього часу позивач дізналася, що вказана земля перебуває в оренді відповідача, а оскільки ніяких договорів оренди з таким вона не підписувала, державна реєстрація вказаних договорів не була проведена, тому оскаржувані договори не можуть вважатися такими що набрали чинності та є укладеними. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 25 жовтня 2019 року, з урахуванням ухвали Богуславського районного суду Київської області від 18 грудня 2019 року про виправлення описки, уточнені позовні вимоги задоволено. Зобов'язано ПОСП "Іванівське" усунути порушення прав у володінні і користуванні двома ділянками, витребувавши їх, які належать ОСОБА_1, та повернути ОСОБА_1 належні їй земельні ділянки: земельну ділянку, площею 2,1968га, з кадастровим номером 3220681800:02:004:0035, належну позивачу на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №284843, виданого 11 вересня 2006 року Богуславською РДА Київської області, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №00023; та земельну ділянку, площею 2,979 га, з кадастровим номером 3220681800:02:003:0001, належну позивачу на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №746646, виданого 17 грудня 2009 року Богуславською РДА Київської області, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010993701484, що розташовані на території Іванівської сільської ради Богуславського району Київської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Стягнуто з ПОСП "Іванівське" на користь ОСОБА_1 документально підтверджені судові витрати в сумі 704,80 грн сплаченого судового збору та 10 000,00 грн витрат за надання правової допомоги. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що у позивача було відсутнє волевиявлення на укладення договорів оренди спірних земельних ділянок, позивачка їх не підписувала, що в судовому засіданні представник відповідача не заперечував а навпаки підтвердив даний фат. Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ПОСП "Іванівське" - Пирятинського Ю. В. залишено без задоволення. Рішення Богуславського районного суду Київської області від 25 жовтня 2019 року залишено без змін. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу представника ПОСП "Іванівське" - Пирятинського Ю. В., апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 02 грудня 2020 року ПОСП "Іванівське" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Богуславського районного суду Київської області від 25 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що розгляд справи відбувся всупереч положень статті 223 ЦПК України за відсутності відповідача, який не був повідомлений належним чином. Крім того, позивач змінив предмет та підстави позову після закінчення підготовчого провадження. Позивачем не доведено, що нею не було укладено договору оренди земельної ділянки. Відповідачем не визнавався факт неукладення договору. Апеляційним судом порушено пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року поновлено ПОСП "Іванівське" строк на касаційне оскарження рішення Богуславського районного суду Київської області від 25 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з богуславського районного суду Київської області. 29 грудня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно частини першої та другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Згідно із положеннями статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. За правилами частини першої статті 130 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), №38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Аналіз матеріалів справи свідчить, що на судове засідання, призначене на 25 жовтня 2019 року, судом першої інстанції відповідачу судові повістки взагалі не направлялися. Тобто матеріали справи не містять документів, які б підтверджували, що відповідач ПОСП "Іванівське" було належним чином повідомлено про розгляд судом справи 25 жовтня 2019 року. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Аналіз змісту апеляційної скарги ПОСО "Іванівське", свідчить, що в апеляційній скарзі вказувалося про неповідомлення судом першої інстанції відповідача про дату, час і місце розгляду справи. Проте суд апеляційної інстанції на пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України увагу не звернув. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на статтю 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). У зв'язку з вказаними вище порушеннями судом апеляційної інстанції норми процесуального права, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у справі не перевіряється. За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року - скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Іванівське" задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року скасувати. Справу №760/20917/18 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №756/11048/15-ц провадження №61-8729св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Фінанс", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Коцюрби О. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Фінанс" (далі - ТОВ "Вердикт Фінанс") про стягнення грошових коштів за придбане майно. Позовна заява мотивована тим, що позивачам у цій справі на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 (кожному по 1/4 частці цієї квартири), що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 25 лютого 2008 року. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц у рахунок погашення заборгованості у розмірі 551 506,40 грн за кредитним договором від 03 квітня 2008 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством "Універсальний банк розвитку та партнерства" (далі - ВАТ "Універсальний банк розвитку та партнерства "), правонаступником якого є ТОВ "Вердикт Фінанс", та ОСОБА_1, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 03 квітня 2008 року, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за ТОВ "Вердикт Фінанс" права власності на цю квартиру. Початкову ціну предмета іпотеки встановлено на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Припинено право власності ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на вищевказану квартиру. Отже, заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року погашена у зв'язку з виконанням рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц, проте вартість набутого кредитором предмета іпотеки перевищує розмір заборгованості за кредитним договором. Так, відповідно до висновку експерта вартість квартири станом на 06 лютого 2014 року складає 779 000 грн, з яких різниця вартості предмета іпотеки, з урахуванням курсу гривні до долара США, встановленого Національним банком України (далі - НБУ), станом на 19 грудня 2016 року становить 748 540,08 грн. Вказана сума і підлягає стягненню з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь позивачів у цій справі. На підставі викладеного, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, з урахуванням уточнених позовних вимог, просили стягнути з ТОВ "Вердикт Фінанс" на їхню користь 748 540,08 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом не встановлено, а сторонами у судовому засіданні не надано доказів належності іпотекодержателю (ТОВ "Вердикт Фінанс") права власності на квартиру АДРЕСА_1. Вищевказана квартира на праві спільної сумісної власності у рівних частках належить позивачам. Предмет іпотеки реалізовано не було, позивачі продовжують проживати у спірній квартирі. Таким чином, вимоги про відшкодування різниці вартості іпотеки з розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя є передчасними, оскільки відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" таке відшкодування здійснюється лише у разі набуття права власності на предмет іпотеки, а само по собі рішення суду про визнання права власності на предмет іпотеки не свідчить про набуття ТОВ "Вердикт Фінанс" цього права. Постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 748 540,08 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ТОВ "Вердикт Фінанс" набуло право власності на спірну квартиру відповідно до рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц та у подальшому реалізувало вказану квартиру, що підтверджується довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, з відповідача на користь позивачів підлягає стягненню різниця вартості предмета іпотеки, з урахуванням курсу гривні до долара США, встановленого НБУ. Постановою Верховного Суду від 05 грудня 2019 року постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова касаційного суду мотивована тим, що доводи касаційної скарги ТОВ "Вердикт Фінанс" про неповідомлення його апеляційним судом про розгляд справи підтверджуються матеріалами справи, тому оскаржувана постанова підлягає обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково. Стягнуто з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених нею вимог іпотекодержателя по 51 186,06 грн кожному. Стягнуто з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 118,60 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ТОВ "Вердикт Фінанс" відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" має відшкодувати позивачам перевищення 90% вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, тобто по 51 186,06 грн кожному ( (779 000 - 551 506,40) х 90%: 4). З метою визначення дійсної ринкової вартості спірної квартири станом на 06 лютого 2014 року за клопотанням представника позивача ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі було призначено експертизу, висновками якої встановлено дійсну ринкову вартість спірної квартири - 779 000 грн. Безпідставним є посилання позивачів на те, що заявлена до стягнення різниця має стягуватися з урахуванням курсової різниці (зміни курсу гривні до долара США), оскільки судовим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості, визначеної саме в національній валюті - гривні. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року не оскаржують, тому вказане судове рішення відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України є предметом касаційного перегляду лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА _1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 як на підставу оскарження судового рішення посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказував, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року у справі №753/12836/14-ц (провадження №6-1905цс16). Касаційна скарга також мотивована тим, що апеляційним судом не було належним чином досліджено фактичні обставини справи. Кредит у спірних зобов'язаннях було надано в іноземній валюті - доларах США, під заставу квартири, яка згідно з експертизою банку мала вартість 1 000 020 грн. Отже, різниця має бути виплачена з урахуванням курсу НБУ станови на 19 грудня 2016 року в розмірі 748 540,08 грн. Доводи інших учасників справи ТОВ "Вердикт Фінанс" подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою. Вказувало, що заборгованість позичальника перед кредитором встановлена у національній валюті - гривні. ТОВ "Вердикт Фінанс" набуло права власності предмет іпотеки за вартістю, яка була визначена на час такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності (експертом) саме у гривнях - 779 000 грн, тому і зобов'язання щодо відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя виникло у той же день (06 лютого 2014 року) і має бути виконано у гривнях. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_1 02 червня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА _4 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 (по 1/4 частині кожному), що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 25 лютого 2008 року. ВАТ "Універсальний банк розвитку та партнерства" та ОСОБА_1 03 квітня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 70 000 дол. США з терміном остаточного повернення кредиту до 02 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором іпотеки, укладеним 03 квітня 2008 року між ВАТ "Універсальний банк розвитку та партнерства" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 1.4 договору іпотеки за згодою сторін вартість іпотеки становила 1 008 800 грн. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 22 серпня 2012 року у справі №2-7149/11 стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь ТОВ "Вердикт Фінанс" заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року у розмірі 551 506,40 грн. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц в рахунок виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості у розмірі 551 506,40 грн за кредитним договором від 03 квітня 2008 року, укладеним між ВАТ "Універсальний Банк розвитку та Партнерства", правонаступником якого є ТОВ "Вердикт Фінанс", та ОСОБА_1, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за іпотекодержателем - ТОВ "Вердикт Фінанс" права власності на предмет іпотеки. Зазначено, що початкова ціна предмета іпотеки встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Припинено право власності іпотекодавців на предмет іпотеки. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано 21 травня 2014 року за ТОВ "Вердикт Фінанс" на підставі зазначеного вище рішення суду у справі №759/11229/13-ц. У подальшому ТОВ "Вердикт Фінанс" відчужило квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року №759/21157/14-ц усунуто перешкоди у здійсненні ТОВ "Вердикт Фінанс" права користування та володіння квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання та забезпечення безперешкодного входження у жиле приміщення та перебування в ньому. Виселено з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2. Згідно з постановою державного виконавця Святошинського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Євпатової Т. Г. від 28 липня 2016 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №2/759/1537/17 від 22 квітня 2016 року про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з вищевказаної квартири закінчено. З метою визначення дійсної ринкової вартості спірної квартири станом на 06 лютого 2014 року за заявою представника ОСОБА_1 ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі призначено судову експертизу. Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи від 11 листопада 2016 року дійсна ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 06 лютого 2014 року становила 779 000 грн. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Задовольняючи позов частково, апеляційний суд виходив з того, що ТОВ "Вердикт Фінанс" відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" має відшкодувати позивачам перевищення 90% вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, тобто по 51 186,06 грн кожному ( (779 000 - 551 506,40) х 90%: 4). Безпідставним є посилання позивачів на те, що заявлена до стягнення різниця має стягуватися з урахуванням курсової різниці (зміни курсу гривні до долара США), оскільки судовим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості, визначеної саме в національній валюті - гривні. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 червня 2021 року у справі №755/18296/17 (провадження №61-18669св19). Позовні вимоги у цій справі по суті зводяться до того, що кредитор отримав у власність квартиру іпотекодавців з метою погашення кредитної заборгованості, тому зобов'язаний сплатити різницю між її вартістю на час переходу права власності та заборгованістю за кредитним договором у доларах США, з конвертацією цієї різниці після зміни курсу валют у гривню. Судами встановлено, що між сторонами у цій справі існували правовідносини за кредитним договором та забезпечувальним правочином - договором іпотеки. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час звернення стягнення на предмет іпотеки) передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Оскільки позичальник не виконав свої кредитні зобов'язання, то іпотекодержатель звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості (в національній валюті) за кредитним договором, зобов'язання здійснити державну реєстрацію права власності на квартиру, припинення права власності на квартиру, припинення права користування квартирою і виселення. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц, яке набрало законної сили, в рахунок виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості у розмірі 551 506,40 грн за кредитним договором від 03 квітня 2008 року, укладеним між ВАТ "Універсальний Банк розвитку та Партнерства", правонаступником якого є ТОВ "Вердикт Фінанс", та ОСОБА_1, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за іпотекодержателем - ТОВ "Вердикт Фінанс" права власності на предмет іпотеки. Зазначено, що початкова ціна предмету іпотеки встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Припинено право власності іпотекодавців на предмет іпотеки. У задоволенні решти вимог відмовлено. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час набуття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність) іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Вказана норма закріплена у частині п'ятій статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій). З метою визначення дійсної ринкової вартості спірної квартири станом на 06 лютого 2014 року за заявою представника ОСОБА_1 ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі призначено експертизу. Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи від 11 листопада 2016 року дійсна ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 06 лютого 2014 року становила 779 000 грн. На підставі викладеного, апеляційний суддійшов правильного висновку, що ТОВ "Вердикт Фінанс" відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" має відшкодувати позивачам перевищення 90% вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, тобто по 51 186,06 грн кожному. При цьому судом апеляційної інстанції наведено розрахунок, з якого він виходив при задоволенні грошової вимоги. Також Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для збільшення визначеної до стягнення суми у зв'язку зі зміною курсу гривні до долара США, враховуючи наступне. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №333/5322/15-ц (провадження №61-21808св18). Разом з тим, нормами цивільного процесуального права визначено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Іпотекодержатель відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України, реалізуючи право на звернення до суду, керуючись принципом диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги - спосіб захисту порушеного права, у 2013 році звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості саме в національній валюті - гривні. Судовим рішенням у справі №759/11229/13-ц, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки з метою виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості саме в національній валюті у розмірі 551 506,40 грн. Таким чином, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для збільшення визначеної до стягнення суми у зв'язку зі зміною курсу гривні до долара США та правильно застосував норми статті 533 ЦК України, оскільки кредитор визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року у справі №753/12836/14-ц (провадження №6-1905цс16), оскільки висновки у цій справі й у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №753/12836/14-ц (провадження №6-1905цс16) приватне акціонерне товариство звернулося до суду з позовом до фізичної особи про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири. В указаній справі суди встановили, що закрите акціонерне товариство та фізичні особи уклали договір про дольове будівництво будинку. Після введення будинку в експлуатацію 06 лютого 1997 року закрите акціонерне товариство (продавець) та фізичні особи (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири. У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 200 грн, що на час здійснення операції складає 17 003 умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору. Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 06 лютого 2012 року (пункт 5 договору). Посилаючись на те, що відповідач сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за укладеним договором з урахуванням 3% річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд України у постанові від 08 лютого 2017 року зазначив, що суди передчасно стягнули з відповідача кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини. При цьому висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові касаційного суду, на яку містяться посилання у касаційній скарзі. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційним судом не було належним чином досліджено фактичні обставини справи, оскільки оскаржувана постанова обґрунтована доказами, одержаними у визначеному законом порядку. При цьому судом апеляційної інстанції правильно враховано обставини, встановлені рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення для вирішення цього спору. Безпідставними є посилання у касаційній скарзі на ту обставину, що кредит у спірних зобов'язаннях було надано в іноземній валюті - доларах США, оскільки кредитор сам визначив заборгованість в національній валюті - гривні, його дії не суперечать нормам матеріального права, погодився із судовим рішенням, яким звернуто стягнення з метою погашення такої заборгованості, а також прийняв його виконання. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення в цій частині з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови в указаній частині без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Фінанс" про стягнення грошових коштів за придбане майно залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №390/1133/19 провадження №61-3178св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Созонівська сільська рада Кропивницького району Кіровоградської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року у складі судді Терещенка Д. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Письменного О. А., Дуковського О. Л., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Созонівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області про визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним, посилаючись на те, що рішенням Созонівської сільської ради від 24 жовтня 2014 року №559-28/14 їй передано в оренду земельну ділянку комунальної власності загальною площею 0,8316 га, кадастровий номер 352258700:51:000:0019, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості (під розміщення цеху з переробки сільськогосподарської продукції). Пунктом 3 вказаного рішення було затверджено договір оренди земельної ділянки та встановлено розмір орендної плати на рівні 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. На підставі зазначеного рішення 11 червня 2015 року між нею та Созонівською сільською радою було укладено договір оренди землі, за умовами якого вона отримала земельну ділянку в оренду строком на 49 років, нормативна грошова оцінка земельної ділянки на час укладення договору становить 899 694 грн, а орендна плата визначена в розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки на рік. 18 червня 2019 року вона отримала рішення Созонівської сільської ради від 07 червня 2019 року №570-18/19, яким внесено зміни до рішення цієї ради від 24 жовтня 2014 року №559-28/14, а саме в пункті 3 розмір орендної плати встановлено на рівні 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а також зобов'язано її укласти з сільською радою додаткову угоду до договору оренди землі від 11 червня 2015 року щодо збільшення орендної плати. Рішення Созонівської сільської ради від 07 червня 2019 року №570-18/19 є незаконним у зв'язку з тим, що ним внесено зміни до попереднього рішення сільської ради, яке є ненормативним актом, застосоване одноразово та було реалізоване. Внаслідок внесення змін до рішення Созонівської сільської ради від 24 жовтня 2014 року №559-28/14 та збільшення розміру орендної плати до 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки з 2015 року може виникнути безпідставна заборгованість з орендної плати. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати незаконним і скасувати рішення Созонівської сільської ради від 07 червня 2019 року №570-18/19 "Про внесення змін до рішення сільської ради від 24 жовтня 2014 року №559-28/14" та стягнути з відповідача на її користь судові витрати у справі. Ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 02 серпня 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. 03 жовтня 2019 року голова Созонівської сільської ради Пузаков Д. В. подав до суду клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв'язку з відсутністю предмета спору. Клопотання обґрунтоване тим, що рішення Созонівської сільської ради від 07 червня 2019 року №570-18/19, з приводу якого виник спір, було скасоване рішенням цієї ради від 13 вересня 2019 року №397-20/19.23 жовтня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко Ю. Ю. подав до суду клопотання, в якому просив закрити провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову та стягнути з Созонівської сільської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати у справі. Ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Усатенка Ю. Ю. від 23 жовтня 2019 року задоволено частково. Прийнято відмову ОСОБА_1 від позову. Провадження у справі закрито. Стягнуто з Созонівської сільської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн. Відмовлено ОСОБА_1 у стягненні витрат на правничу допомогу в розмірі 15 000 грн. Клопотання Созонівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області про закриття провадження у справі з підстав відсутності предмета спору залишено без розгляду. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що рішенням Созонівської сільської ради від 13 вересня 2019 року №397-20/19 було скасовано рішення цієї ради від 07 червня 2019 року №570-18/19, яке є предметом спору. Таким чином, внаслідок дій відповідача між сторонами не залишилося неврегульованих питань, тобто відповідач задовольнив вимоги позивача після відкриття провадження у справі. Оскільки позивач подала заяву про відмову від позову, яка прийнята судом, то провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України. Разом з тим суд позбавлений можливості вирішувати клопотання відповідача про закриття провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору. Витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000 грн не підлягають відшкодуванню позивачу у зв'язку з тим, що вона не надала попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, а квитанція до прибуткового касового ордера не оформлена відповідно до вимог чинного законодавства, так як не містить всіх обов'язкових реквізитів, зокрема порядкового номера документа, кореспондуючого рахунку бухгалтерського обліку, що використовується при проведенні операції, та інших. При цьому суд вважав за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в сумі 768,40 грн, що відповідає положенням статей 134, 142 ЦПК України. У грудні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко Ю. Ю. подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року в частині відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу і ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з Созонівської сільської ради на користь ОСОБА_1 15 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що наданий представником ОСОБА_1 - адвокатом Усатенком Ю. Ю. детальний опис робіт (наданих послуг) від 23 жовтня 2019 року не містить розрахунку витрат, а саме інформації про витрачений час на виконання робіт і наданих послуг та їх вартості. Квитанція до прибуткового касового ордера від 05 липня 2019 року також не може бути належним доказом оплати послуг адвоката, оскільки не містить відомостей про те, що понесені ОСОБА_1 витрати на оплату правничої допомоги в розмірі 15 000 грн пов'язані саме з цією справою, і позовна заява подана до суду лише 31 липня 2019 року. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в стягненні витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з їх недоведеністю. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 12 лютого 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 січня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у стягненні витрат на правничу допомогу і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відшкодувати їй витрати на правничу допомогу. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи і не звернули уваги на те, що попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону в доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. В позовній заяві наведено розрахунок судових витрат, що складаються з професійної правничої допомоги, однак місцевий суд підмінив поняття судових витрат на поняття витрати на правову допомогу. Згідно з пунктом 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року №88, первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо. Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо. Оскільки Адвокатське об'єднання "Усатенко і Усатенко" здійснює спрощений бухгалтерський облік доходів та витрат, а надана ним квитанція до прибуткового касового ордера від 05 липня 2019 року на суму 15 000 грн містить всі необхідні реквізити, то висновки судів про відмову у стягненні витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з їх недоведеністю є помилковими. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Кіровоградського районного суду Кіровоградської області. 16 квітня 2020 року справа №390/1133/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 15 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо закриття провадження у справі. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, а тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються касаційним судом тільки в означеній частині. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 23 жовтня 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко Ю. Ю. подав до суду клопотання, в якому просив закрити провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову та стягнути з Созонівської сільської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати у справі. Клопотання обґрунтоване тим, що після подання позову відповідач задовольнив вимоги позивача, так як рішення Созонівської сільської ради від 07 червня 2019 року №570-18/19 було скасоване рішенням цієї ради від 13 вересня 2019 року №397-20/19. До клопотання додано: квитанцію до прибуткового касового ордера без номера від 05 липня 2019 року; детальний опис робіт (надання послуг) від 23 жовтня 2019 року; копію договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року; копію додаткової угоди до договору про надання правничої допомоги від 05 липня 2019 року; акт приймання-передачі наданої правничої допомоги від 23 жовтня 2019 року до договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року; заяву ОСОБА_1 від 23 жовтня 2019 року про відмову від позову внаслідок його задоволення відповідачем. Ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Усатенка Ю. Ю. від 23 жовтня 2019 року задоволено частково. Прийнято відмову ОСОБА_1 від позову. Провадження у справі закрито на підставі на підставі пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій. Відповідно до частини першої, пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове РІШЕННЯ: Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою, четвертою, дев'ятою, десятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Частинами першою та другою статті 15 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Згідно з пунктом 4 частини першої, частиною другою статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету. Загальне правило щодо розподілу витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду встановлене частиною третьою статті 142 ЦПК України, згідно з якою у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи у стягненні понесених заявником витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надала попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, а квитанція до прибуткового касового ордера не оформлена відповідно до вимог чинного законодавства, так як не містить всіх обов'язкових реквізитів, зокрема порядкового номера документа, кореспондуючого рахунку бухгалтерського обліку, що використовується при проведенні операції, та інших. Вказані висновки судів попередніх інстанцій зроблені з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, з огляду на таке. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі №757/16448/17-ц (провадження №61-48191св18). Відповідно до пунктів 4, 6, 9 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Згідно з пунктами 1, 2, 6 частини першої статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги (частина перша статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Частинами третьою, п'ятою статті 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики. Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц (провадження №61-13608св20). Згідно з пунктами 4.1, 4.2 договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, укладеного між Адвокатським об'єднанням "Усатенко і Усатенко" та ОСОБА_1, розмір, порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати визначаються додатковою угодою. Розмір витрат на професійну правничу допомогу, в тому числі гонорар адвоката, за даним договором визначається детальним описом робіт (наданих послуг). Пунктом 1 додаткової угоди до договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, укладеної між Адвокатським об'єднанням "Усатенко і Усатенко" та ОСОБА_1, передбачено, що розмір гонорару за надання консультацій, складення заяв по суті позову, складення заяв з процесуальних питань, збір доказів і представництво клієнта в суді є фіксованим та становить 15 000 грн. Також представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко Ю. Ю. надав до суду квитанцію до прибуткового касового ордера від 05 липня 2019 року про прийняття від ОСОБА_1 оплати вартості наданих послуг в сумі 15 000 грн за договором про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року. Згідно з детальним описом робіт (наданих послуг) від 23 жовтня 2019 року Адвокатське об'єднання "Усатенко і Усатенко" виконало взяті на себе зобов'язання з надання професійної правничої допомоги ОСОБА_1 в цій справі, виконало такі роботи і надало такі послуги: аналіз законодавства, складання позовної заяви і клопотань, формування їх додатків; участь представника в судових засіданнях в Кіровоградському районному суді Кіровоградської області. За актом приймання-передачі наданої правничої допомоги до договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, складеним 23 жовтня 2019 року, Адвокатське об'єднання "Усатенко і Усатенко" виконало взяті на себе зобов'язання з надання правничої допомоги (аналіз законодавства, складання позовної заяви і клопотань, формування їх додатків, участь представника в судових засіданнях в Кіровоградському районному суді Кіровоградської області), а ОСОБА_1 прийняла виконання на суму 15 000 грн і зауважень не має. Заяв про зменшення суми витрат на професійну правничу допомогу відповідно до вимог частини п'ятої статті 137 ЦПК України від відповідача до суду не надходило. Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18), від 03 березня 2021 року у справі №640/18964/17 (провадження №61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Враховуючи викладене, висновок судів попередніх інстанцій на те, що квитанція до прибуткового касового ордера від 05 липня 2019 року не оформлена відповідно до вимог чинного законодавства і не може бути належним доказом оплати послуг адвоката, є необґрунтованим. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі №640/18402/19 (адміністративне провадження № К/9901/27657/20) зазначено, що розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд звернув увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Відмовляючи в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Усатенко Ю. Ю. про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 грн, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не врахував вищенаведених умов договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року та додаткової угоди від 05 липня 2019 року до цього договору, згідно з якими його сторони погодили фіксовану суму гонорару адвоката в розмірі 15 000 грн. При цьому висновок місцевого суду про те, що позивач не надала попереднього (орієнтовного) розрахунку суми витрат на правничу допомогу, які вона понесла та очікує понести у зв'язку з розглядом справи, є безпідставним, так як склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі, і представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко Ю. Ю. додав до клопотання від 23 жовтня 2019 року про закриття провадження у справі вищевказані докази, а саме договір про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, додаткову угоду до договору про надання правничої допомоги від 05 липня 2019 року, квитанцію до прибуткового касового ордера від 05 липня 2019 року, детальний опис робіт (наданих послуг) від 23 жовтня 2019 року та акт приймання-передачі наданої правничої допомоги від 23 жовтня 2019 року. Отже, з огляду на вищенаведені положення процесуального законодавства та з врахуванням того, що стороною позивача підтверджено належним чином надання адвокатом Усатенком Ю. Ю. професійної правничої допомоги на суму 15 000 грн, на користь позивача підлягають стягненню з відповідача витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено порушення норм процесуального права, оскаржувані ухвала Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року в частині відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу та постанова Кропивницького апеляційного суду від 29 січня 2020 року підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат в касаційному суді. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір в розмірі 420,40 грн, які підлягають стягненню з відповідача на її користь. Разом з апеляційною скаргою на ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко Ю. Ю. надав суду квитанцію до прибуткового касового ордера від 01 грудня 2019 року про прийняття від ОСОБА_1 оплати в сумі 5 000 грн за договором про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, однак в матеріалах справи відсутні додаткова угода про фіксований розмір гонорару та детальний опис робіт (наданих послуг), передбачені пунктами 4.1, 4.2 договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, які б підтверджували понесені стороною позивача витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. За таких обставин, оскільки витрати на професійну правничу допомогу, понесені стороною позивача в апеляційному суді, належним чином не підтверджені, то підстави для їх стягнення з відповідача на користь позивача відсутні. Разом з касаційною скаргою на ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 січня 2020 року ОСОБА_1 надала Верховному Суду додаткову угоду від 10 лютого 2020 року до договору про надання професійної правничої допомоги від 05 липня 2019 року, за умовами якої розмір гонорару за складання касаційної скарги у справі №390/1133/19 є фіксованим та становить 2 000 грн, після закінчення надання професійної правничої допомоги Адвокатське об'єднання "Усатенко і Усатенко" надає ОСОБА_1 детальний опис робіт (наданих послуг). Таким чином, враховуючи відсутність у справі заперечень щодо неспівмірності заявленого розміру витрат на оплату професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції, а також встановлення в додатковій угоді від 10 лютого 2020 року, укладеній між Адвокатським об'єднанням "Усатенко і Усатенко" та ОСОБА_1, фіксованого розміру гонорару в сумі 2 000 грн за надання правової допомоги, пов'язаної зі складанням касаційної скарги, зазначені витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1. Керуючись статтями 137, 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 листопада 2019 року в частині відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу та постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати і ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: Стягнути із Созонівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 15 000 (п'ятнадцять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції. Стягнути із Созонівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 2 000 (дві тисячі) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції. Стягнути із Созонівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області на користь ОСОБА_1 420 (чотириста двадцять) грн 40 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року керівник Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави в особі Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області, третя особа - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Токмачани" (далі - СТОВ "Токмачани"), про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації, припинення права власності. Позовна заява прокурора мотивована тим, що рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року у справі №329/36/17 позов ОСОБА_1 до Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області задоволено та визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на земельну частку (пай), площею 7,10 умовних кадастрових гектарів, що залишилась після померлого ОСОБА_2. На підставі вказаного рішення суду Чернігівською районною державною адміністрацією Запорізької області 30 травня 2017 року видано розпорядження №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1", відповідно до якого земельну ділянку в контурі № НОМЕР_1, ділянка поділу №5, виділено в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області та рекомендовано звернутися до суб'єкта реєстрації для проведення реєстрації права власності на земельну ділянку. Раніше виданий ОСОБА_2 сертифікат від 20 січня 1997 року серії ЗП №0056596 зобов'язано повернути до Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області. Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру серія НВ-2303405422017, виданого 18 серпня 2017 року, вищевказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 2325555100:04:007:0006 з відповідною площею 6,42 га. У подальшому державним реєстратором прав Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області за ОСОБА_1 на підставі вищевказаного розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 та витягу з Державного земельного кадастру серія НВ-2303405422017, виданого 18 серпня 2017 року, зареєстровано право власності на вищевказану земельну ділянку. Проте після вчинення таких реєстраційних дій, рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05грудня 2017 року вказане рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну частку (пай) у порядку спадкування за законом відмовлено та встановлено, що померлому ОСОБА_2 було видано сертифікат на право на земельну частку (пай) (серія ЗП №0056596 від 20 січня 1997 року), яким підтверджено, що останньому належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП "Більшовик" без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості). Розпорядженням голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 13 серпня 2018 року №266 визнано таким, що втратило чинність розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки громадянці ОСОБА_1". Проте судові рішення викгнати неможливо, так як право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2325555100:04:007:0006 з площею 6,42 га продовжує бути зареєстрованим за ОСОБА_1. Розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки громадянці ОСОБА_1" визнано таким, що втратило чинність, разом з тим згідно зі статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наведене не є підставою для скасування державної реєстрації та відповідно припинення права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, оскільки скасування державної реєстрації здійснюється на підставі рішення суду про скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав. Ураховуючи викладене, уточнивши у лютому 2020 року позовні вимоги, керівник Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області просив суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки громадянці ОСОБА_1", припинити право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 2325555100:04:007:0006, площею 6,42 га, що розташована на території Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області та стягнути з відповідачів судовий збір. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 29 липня 2020 року у задоволенні позову керівника Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сама по собі вимога про визнання незаконним та скасування розпорядження, припинивши право власності на земельну ділянку, є неналежним способом судового захисту, оскільки положенням частини першої статті 21 ЦК України передбачено лише визнання незаконним та скасування правового акта індивідуальної дії. Крім того, є преюдиційне судове рішення, яким скасовано право власності ОСОБА_1 на землю, воно має виконуватися, а не потребувати підтвердження іншим судовим рішенням. Також районний суд зазначив, що належною може бути вимога про скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності, що надасть можливість відновити ті правовідносини, що існували до винесення рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року, пославшись на правовий висновок, викладений у пункті 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Запорізької області залишено без задоволення. Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 29 липня 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що вимоги про скасування розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки громадянці ОСОБА_1" є похідною та твердження прокурора про необхідність скасування вказаного розпорядження з самим лише посиланням на положення статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не є достатньою та належною підставою для її задоволення. Підставою для визнання оскаржуваного розпорядження незаконним може бути виключно протиправність та прийняття з порушенням закону рішення відповідного державного органу. Разом з тим у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що оскаржуване розпорядження було прийнято з порушенням закону, оскільки воно було видано на підставі рішення суду, яке на той час набрало законної сили. Питання про скасування оскаржуваного розпорядження перед державною адміністрацією вищого рівня прокурором не ставилося. Вимога прокурора про припинення права власності на земельну ділянку не містить посилання на жодну із передбачених статтею 140 ЗК України підстав припинення права власності на земельну ділянку, тому не підлягає задоволенню. При цьому сама по собі вимога про визнання незаконним та скасування розпорядження, припинивши право власності на земельну ділянку, є неналежним способом судового захисту. Апеляційний суд погодився з висновком районого суду про те, що у цьому спорі вже є преюдиційне судове рішення, яким скасовано право власності ОСОБА_1 на землю, воно має виконуватися, а не потребувати підтвердження іншим судовим рішенням. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року заступник керівника Запорізької обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржені судові рішення й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. На обґрунтування підстав касаційного оскарження заступник керівника Запорізької обласної прокуратури посилається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Водночас, заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах. Також зазначає, що суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу №329/1114/19-ц з Чернігівського районного суду Запорізької області. Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 травня 2021 року справу за позовом керівника Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави в особі Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області до ОСОБА_1, Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області, третя особа - СТОВ "Токмачани", про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації, припинення права власності призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга прокурора мотивована тим, що внаслідок неправильного тлумачення статті 21 ЦК України, статті 152 ЗК України, незастосування до спірних правовідносин статей 2, 3, 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) " суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для визнання незаконним та скасування розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки громадянці ОСОБА_1".Висновок Верховного Суду про застосування наведених норм права у подібних правовідносинах відсутній. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", унаслідок чого дійшов помилкового висновку про те, що вимога про скасування спірного розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області є невірним способом захисту у спірних правовідносинах. Верховним Судом у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19 сформульовано правовий висновок про те, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає, тому доводи суду про необхідність застосування цього способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права, є безпідставними. Також не можна погодитись з позицією судів щодо безпідставності заявленої вимоги про одночасне зі скасуванням розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 припинення права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 2325555100:04:007:0006. Такий висновок зроблено внаслідок неправильного тлумачення статті 378 ЦК України, статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року встановлено протиправність набуття ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку. Водночас, державна реєстрація прав відповідача відбулась не на підставі скасованого судом апеляційної інстанції рішення, а на підставі виданого виключно на його виконання розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області, яке підлягає скасуванню з огляду на те, що засвідчило право власності особи, яке нею не набуто. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року Чернігівська районна державна адміністрація Запорізької області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржені судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, надали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року у справі №329/36/17-ц задоволено позов ОСОБА_1 до Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області про визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на земельну частку (пай), площею 7,10 в умовних кадастрових гектарах, що знаходиться на території Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, за сертифікатом від 20 січня 1997 року серії ЗП №0056596, який видано згідно з розпорядженням Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 01 серпня 1996 року №210, після смерті її батька, ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішення набрало законної сили 07 березня 2017 року. За заявою ОСОБА_1 розпорядженням голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30травня 2017 року №168 їй, як спадкоємиці ОСОБА_2,виділено в натурі (на місцевості) земельну ділянку у контурі № НОМЕР_1, ділянка поділу №5, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області та рекомендовано звернутися до суб'єкта реєстрації для проведення реєстрації права власності на земельну ділянку, раніше виданий сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ЗП №0056596 повернути Чернігівській районній державній адміністрації Запорізької області. Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 18 серпня 2017 року відділом у Чернігівському районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області здійснено державну реєстрацію земельної ділянки приватної форми власності, площею 6,42 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 2325555100:04:007:0006, за ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року апеляційну скаргу прокурора задоовлено, рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року скасовано та в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 01червня 2018 року державним реєстратором Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області зареєстровано договір оренди землі від 28 листопада 2017 року земельної ділянки, площею 6,4200 га, належної ОСОБА_1 на праві приватної власності, зі СТОВ "Токмачани" строком на 49 років, з правом пролонгації. Розпорядженням голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 13 серпня 2018 року №266 визнано таким, що втратило чинність розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 липня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки громадянці ОСОБА_1". Право власності на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 2325555100:04:007:0006, площею 6,42 га, на даний час зареєстровано за ОСОБА_1 (а. с. 19-20). Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга заступника керівника Запорізької обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ухвалюючи судові рішення у справі, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції, дійшли кількох взаємовиключних висновків, які перешкоджають Верховному Суду ухвалити власне рішення, оскільки для цього необхідно з'ясовувати певні нові фактичні обставини, які не були встановлені судами, давати оцінку доказам, встановлювати правовідносини сторін у справі. Так, суди одночасно дійшли таких висновків, які є взаємопротилежними: 1) правових підстав для скасування розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1" немає, оскільки воно є законним, так як було прийнято на підставі чинного на час його видачі рішення районного суду від 22 лютого 2017 року у справі №329/36/17, а скасовано це рішення в апеляційному порядку було лише 05 грудня 2017 року; 2) давши попередню преюдиційну оцінку про те, що вказане розпорядження є законним, потім суди зазначили, що воно може бути оскаржене до державної адміністрації вищого рівня відповідно до положень частини сьомої статті 118 Конституції України; 3) давши преюдиційну оцінку про те, що вказане розпорядження є законним, суди одночасно зазначили, що вимога про визнання незаконним і скасування наведеного вище розпорядження є неналежним способом судового захисту, так як відповідно до статей 21, 393 ЦК України належним способом судового захисту є скасування правового акту індивідувальної дії; 4) надалі робиться ще один протилежний висновок про те, що належним способом судового захисту для відновлення порушеного права позивача є вимога про скасування запису про проведену державну реєстрацію, а не скасування правового акту індивідувальної дії; 5) надалі, по суті, заперечуючи всі наведені висновки, суди зазначили, що права позивача (прокурора) вже відновлені й захищені тим, що рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції, ним скасовано право власності ОСОБА_1 на землю й не потрібно ще одного РІШЕННЯ: суду для відновлення права власності на землю за органом місцевого самоврядування. Верховний Суд зазначає, що всі наведені висновки судів не відповідають вимогам закону та є передчасними. Посилання судів на те, що оскаржене прокурором розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1" є законним, оскільки було прийнято на підставі чинного на час його видачі рішення районного суду від 22 лютого 2017 року у справі №329/36/17, а скасовано це рішення в апеляційному порядку було лише 05грудня 2017 року, є неправильним, так як зі скасуванням рішення суду втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають. Отже, у зв'язку зі скасуванням рішення районного суду, яке стало підставою для виділення ОСОБА_1 у цій справі земельної ділянки, суду слід було перевірити доводи позову прокурора про те, чи видано вказане розпорядження на підставі положень статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", згідно з якою у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Висновки судів про те, що оскаржене прокурором розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області може бути оскаржене до державної адміністрації вищого рівня відповідно до положень частини сьомої статті 118 Конституції України, а також про те, що оскарження вказаного розпорядження є неналежним способом судового захисту, так як відповідно до статей 21, 393 ЦК України належним способом судового захисту є скасування правового акту індивідувальної дії, не відповідають вимогам Конституції України та законоам України. Так, відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. При цьому, обгрунтовуючи позовні вимоги, прокурор посилався на положення статей 21, 393 ЦК України, про які вказують і суди. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Аналіз положень указаних норм законодавства свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. Предметом позову у цій справі є вимога прокурора про визнання недійсним та скасування розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1". Факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Крім того, позивачем за цим позовом може бути і неволодіючий власник, а особа, законний інтерес або право якої порушено. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного розпорядження було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17, провадження №12-89гс18. Посилання судів на те, що права позивача (прокурора) вже відновлені й захищені тим, що рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції, ним скасовано право власності ОСОБА_1 на землю й не потрібно ще одного рішення суду для відновлення права власності на землю за органом місцевого самоврядування, є помилковим, оскільки власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. До таких висновків щодо так званого "книжного володіння" дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, провадження №14-181 цс 18; від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208 цс 18. Тобто, маючи за собою зареєстроване в установленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" порядку право власності на землю, саме ОСОБА_1 на сьогодні вважається власником землі і фактично володіє неруховим майном. При цьому підставою такового володіння землею з кадастровим номером 2325555100:04:007:0006, площею 6,42 га, є не рішення суду, скасоване у подальшому, а саме оскаржене прокурором розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області від 30 травня 2017 року №168 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1". (а. с. 19-20). Тому вимога про скасування лише запису про проведену державну реєстрацію права власності, про що зазначають суди, буде неефективним способом судового захисту, воно не відновить порушене право. Визначення належного й ефективного способу судового захисту у цій справі з урахуванням висновків, викладених у наведених вище постановах Великої Палати Верховного Суду, й щодо можливого витребування земельної ділянки шляхом віндикації чи негаторним позовом, залежить від з'ясування не лише фактичного володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою на підставі проведеної державної реєстрації права власності, а й формального володіння землею, тобто, чи користвується землею ОСОБА_1 й чи не втратила по суті фактичне володіння. Таких обставин матеріали справи не містять, позивач їх не надав, відповідач ОСОБА_1 жодного разу в судове засідання не з'явилася. Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суди належним чином не встановили правовідносини, які виникли між сторонами, не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, тому суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове РІШЕННЯ: За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Запорізької обласної прокуратуризадовольнити частково. Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 29 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 листопада 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 червня 2021 року м. Київ справа №181/596/19 провадження №61-10969св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., позивач - Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія", відповідачі: Межівська селищна рада Межівського району Дніпропетровської області, Фермерське господарство "Птиця А. П.", ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року в складі судді Юр'євої О. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У травні 2019 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія" (далі - ПСП "Мрія") звернулося до суду з позовом до Межівської селищної ради Межівського району Дніпропетровської області, Фермерського господарства "Птиця А. П." (далі - ФГ "Птиця А. П."), ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, визнання та скасування рішення органу місцевого самоврядування. Позовна заява мотивована тим, що 08 грудня 2014 року на підставі розпорядження Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 20 листопада 2014 року № Р-522/0/313-14, № Р-523/0/313-14 та № Р-524/0/313-14 між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області укладено договори оренди земельних ділянок, які є не витребуваними паями, що розташовані на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, а саме: пай № НОМЕР_1 площею 7,7989 га, пай № НОМЕР_2 площею 6,6064 га, та пай № НОМЕР_3 площею 6,5182 га, та додаткові угоди від 20 квітня 2018 року №40, №41 та №44 про перегляд розміру орендної плати. Строк дії договорів становить п'ять років - до 08 грудня 2019 року, на підставі акта прийому-передачі земельні ділянки передані у користування ПСП "Мрія". Договори оренди зареєстровано виконавчим комітетом Райпільської сільської ради Межівського району, про що зроблені запис в Книзі реєстрації договорів. До закінчення строку дії договорів оренди між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П." були укладені договори оренди земельних ділянок №4, №5 та №6 строком на 49 років, які 04 квітня 2019 року зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Петропавлівської районної державної адміністрації Руденко Ю. П. Позивачу про це стало відомо навесні 2019 року при виконанні невідомими особами сільськогосподарських робіт на спірних земельних ділянках за допомогою спеціалізованої техніки. За заявою директора ПСП "Мрія" внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) відомості та розпочато кримінальне провадження по факту самовільного захоплення земельної ділянки загальною площею 39,9918 га, яка складається з земельних ділянок з кадастровими номерами: 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665, 1222687700:02:002:0666. Такими протиправними діями відповідачів порушено переважне право позивача на переукладання договору оренди землі після витребування власником свого земельного паю у зв'язку з укладанням договору оренди з новим орендарем без розірвання договору оренди землі з ПСП "Мрія". З урахуванням уточнених позовних вимог ПСП "Мрія" просило суд визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 6,6064 га, 7,7989 га, 6,5182 га (кадастрові номери: 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665, 1222687700:02:002:0666), розташованих на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, укладені 04 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П."; визнати недійсними та скасувати рішення Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 28 березня 2019 року №926? 18/VII, №927-18/VII та №928-18/VII "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665 та 1222687700:02:002:0666"; вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року в задоволенні позову ПСП "Мрія" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності та недоведеності, прийшовши до висновку, що спірні земельні ділянки були виділені в натурі з єдиного земельного масиву і у зв'язку з цим предмет договорів оренди земельних часток (паїв), укладених між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області змінився, оскільки паї зазначалися в умовних кадастрових гектарах і вказували на наявність речового, а не майнового права, а тому суд вважав цю обставиною підставою для застосування пункту 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, за яким передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не розповсюджується правило переважного права на оренду. З моменту виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) та з моменту виникнення права власності на земельну ділянку в порядку, встановленому законодавством, сертифікат, на підставі якого укладено договір, утратив чинність, а укладений між сторонами договір оренди земельної частки (паю), є припиненим. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ПСП "Мрія" залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оспорювані договори оренди між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " укладалися стосовно певних земельних ділянок з певними кадастровими номерами на підставі свідоцтв про право власності на земельні ділянки, які були ідентифіковані кадастровими номерами, тобто мова йдеться вже про зовсім інше майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого були укладені договори оренди ПСП "Мрія" з Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області від 08 грудня 2014 року. Також апеляційний суд зазначив, що позивач орендував, відповідно до договорів від 08 грудня 2014 року, не виділені в натурі земельні ділянки, які мають статус об'єктів нерухомого майна, а лише не витребувані паї, які не були сформовані у земельні ділянки. Крім того, договір оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого договір припиняє свою дію у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Разом з тим, апеляційний суддійшов висновку про те, що рішення Межівської селищної ради "Про передачу земельної ділянки у власність" від 28 березня 2019 року є актом одноразового застосування, вичерпує свою дію фактом його виконання. Рішення прийняте на законних підставах з метою реалізації судового рішення про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на території Межівської селищної ради (територія колишньої Райпільської сільської ради). Крім того, апеляційний суд зазначив, що положення статті 148-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_1 набула спірні земельні ділянки у власність у порядку спадкування права на невитребувані частки (паї), тому на неї не можуть переходити права і обов'язки попереднього власника, оскільки вказаного власника до витребування вказаного паю не було. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У липні 2020 року ПСП "Мрія" із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

Крім того, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування права у подібних правовідносинах стосовно питання правомочності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був. ПСП "Мрія" із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслало до Верховного Суду пояснення до касаційної скарги, в яких позивач просить розглянути вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки ФГ "Птиця А. П." У жовтні 2020 року Межівська селищна рада із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПСП "Мрія", в якому, посилаючись на необґрунтованість, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Разом з тим, зазначає, що строк дії договору оренди невитребуваних земельних ділянок закінчується в разі набуття права власності на земельну ділянку і визначається днем отримання документа, що підтверджує право власності на неї. У жовтні 2020 року ФГ "Птиця А. П. " із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПСП "Мрія",в якому, зазначило про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. У лютому 2021 року ПСП "Мрія" із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 липня 2020 року касаційна скарга ПСП "Мрія" передана на розгляд судді-доповідачу ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПСП "Мрія" з підстав визначених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи №181/596/19 із Межівського районного суду Дніпропетровської області та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи №181/596/19 надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 року №2766/0/226-20 у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі службової записки секретаря Другої судової палати Червинської М. Є. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №181/596/19. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року касаційну скаргу ПСП "Мрія" передано на розгляд судді-доповідача Гулейкову І. Ю. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області від 24 листопада 2014 року №59-61 зареєстровано договори оренди на невитребувані земельні паї № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_4. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року, орендодавець - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області на підставі розпоряджень голови райдержадміністрації від 20 листопада 2014 року № Р? 522/0/313-14, № Р-523/0/313-14 та № Р-524/0/313-14 надав орендарю - ПСП "Мрія" земельні ділянки, площею 7,7989 га, 6,6064 га та 6,5182 га (невитребувані паї колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "13? річчя Жовтня" (далі - КСП "13-річчя Жовтня")), розміщені на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області у платне користування, строком на п'ять років. Пунктом 34 договору оренди земельної ділянки передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. В цьому випадку даний договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки. Актами про прийом та передачу земельних ділянок в оренду ПСП "Мрія", без дати, підтверджується передача Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області ПСП "Мрія", в особі голови, земельних ділянок в натурі (на місцевості) за рахунок земель Райпільської сільської ради площами 7,7989 га, 6,6064 га та 6,5182 га, в тому числі рілля 7,7989 га, 6,6064 га та 6,5182 га (невитребувані паї № НОМЕР_4 колишнього КСП "13-річчя Жовтня") терміном на 5 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Суди встановили, що ОСОБА_1 15 березня 2019 року звернулася до Межівської селищної ради із заявою про затвердження технічної документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,5182 га, 7,7989 га та 6,6064 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення за адресою: Райпільська сільська рада, кадастрові номери 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665 та 1222687700:02:002:0666, які рішеннями Межівської селищної ради №926-18/VII, №927-18/VII та №928-18/VII від 28 березня 2019 року були затверджені та передані у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відповідачу ОСОБА_1. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, земельні ділянки площами 6,5182 га, 7,7989 га та 6,6064 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровими номерами 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665 та 1222687700:02:002:0666 відповідно, належать ОСОБА_1. Також встановлено, що орендодавцем ОСОБА_1 надано в оренду, а орендарем ФГ "Птиця А. П." прийнято в строкове платне користування земельні ділянки, що призначені для сільськогосподарських потреб, площею 6,6064 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0665, площею 7,7989 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0666 та площею 6,5182 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0664, які знаходиться на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. Договори укладено на 49 років, які пройшли державну реєстрацію 04 квітня 2019 року, що підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права. Крім того, за клопотанням позивача, судом також були витребувані свідоцтва про право на спадщину за законом на ім'я відповідача ОСОБА_1, посвідчені приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області 02 березня 2018 року та 20 липня 2018 року, зареєстровані в реєстрі за №255 та №902, що спадкоємцем майна у вигляді права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП "Райпільське" в с. Райполе Межівського району Дніпропетровської області після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є сестра та донька останніх - ОСОБА_1. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, посвідченим приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області від 21 травня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за №594 спадкоємцем майна у вигляді права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП "Райпільське" в с. Райполе Межівського району Дніпропетровської області після смерті ОСОБА_5 є донька останнього - ОСОБА_1. Нормативно-правове обґрунтування Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України). За змістом наведених положень способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Підставами для визнання недійсними правочину за змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України є недотримання в момент вчинення такого правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 кодексу, зміст якого не може суперечити як кодексу, так і іншим актам цивільного законодавства. Положеннями частини першої статті 16, частини третьої статті 215 ЦК України, передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, сторона або інша заінтересованаособа може заперечити його дійсність на підставах, встановлених законом, у судовому порядку для захисту своїх прав чи інтересів. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається в письмовій формі, а статтею 18 цього Закону передбачено, що договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Земельна частка (пай) є правом на умовну земельну частку в гектарах з відповідною грошовою оцінкою без виділення у загальному масиві земель. Поняття "земельна частка (пай) " безпосередньо пов'язане з паюванням земель сільськогосподарського призначення, що належали власникам на праві колективної власності. Указом Президента України від 08 серпня 1995 року №720 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" при паюванні земель було передбачено визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Частиною другою розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" передбачено, що громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що набуті у власність ОСОБА_1 спірні земельні ділянки мали статус невитребуваних земельних паїв, їх було виділено в натурі з єдиного земельного масиву. Таким чином, предмет договорів оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року, земельні частки (пай), укладених між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і вказував на наявність речових, а не майнових прав, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Крім того, такі договори укладалися не з ОСОБА_1, яка стала власником земельних ділянок. Верховний Суд також погоджується з висновком судів про те, що договори оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого, договір припиняє свою дію у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Ураховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про те, що оспорювані позивачем договори оренди земельних ділянок від 04 квітня 2019 року укладалися ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " щодо конкретних земельних ділянок, яким присвоєно кадастровий номер, та належних орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 08 грудня 2014 року були укладені договори оренди земельних ділянок між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області. Доводи касаційної скарги про те, що оформлення права власності на земельну ділянку автоматично не припиняє дію раніше укладеного її власниками договору оренди земельних паїв, а такі договори підлягають переукладанню, є безпідставними, оскільки пунктом 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між позивачем та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів встановлено різні фактичні обставини справ. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19, від 19 травня 2021 року у справі 181/598/19, від 31 травня 2021 року у справі 181/1481/19. ПСП "Мрія" у поясненнях до касаційної скарги просило розглянути вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки ФГ "Птиця А. П.", проте така вимога не була заявлена позивачем при подачі позову, а суди розглядають справу лише у межах заявлених позовних вимог. Верховний Суд звертає увагу на те, що межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені статтею 400 ЦПК України. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)). Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, який їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень. При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява №49684/99). Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, а тому оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Наведені ПСП "Мрія" аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в розумінні положення частини п'ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що клопотання ПСП "Мрія" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для його задоволення, а заявник не навів обґрунтованих мотивів щодо цього. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник ОСОБА_6, підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі статтею 355 ЦПК Україниапеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Отже, особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (стаття 355 ЦПК України, підпункт 15.5 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Протилежне тлумачення норм процесуального законодавства (статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України) матиме наслідком порушення судами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в контексті "права на справедливий суд". Відсутність на даний час Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи жодним чином не створює перешкоди учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів. Відповідно до статті 129 Конституції Українисуддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права та застосовує засади судочинства, серед яких забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумні строки розгляду справи судом. Також згідно з частинами другою, третьою статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: верховенство права, пропорційність, забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, що б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду, яке визначене статтею 355 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі №514/134/17-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №145/1330/17 (провадження №14-549 цс19). Таким чином, висновок апеляційного суду заснований на помилковому тлумаченні підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України та без урахування сталої практики Верховного Суду. При поверненні апеляційної скарги без розгляду суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами (повернення апеляційної скарги) та поставленою метою (реалізацією права на апеляційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Статтею 263 ЦПК України визначено критерії законності та обґрунтованості судового рішення. Частиною четвертою цієї статті визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувана ухвала постановлена без додержання норм процесуального права, оскільки особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 355 ЦПК України, підпункт 15.5 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Ураховуючи викладене, оскаржувана ухвала апеляційного суду не може вважатись законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Відповідно до частин четвертої та шостої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За таких обставин Верховний Суд зробив висновок, що ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та постановлена з порушення норм процесуального права, що відповідно до частини четвертої статті 406, частин четвертої та шостої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник ОСОБА_6, задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 листопада 2021 року м. Київ справа №295/194/18 провадження №61-13768св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Гуртовенком Романом Михайловичем, на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 01 червня 2020 року у складі судді Лєдньова Д. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про скасування рішення та визнання державного акта на землю недійсним. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником 54/100 частин у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування від 22 квітня 2002 року. До будинку належать сараї "Б", "Д", "Г", вбиральня "У", У1" та огорожа. ОСОБА_2 є співвласником 46/100 частин зазначеного будинку згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 18 серпня 1976 року. На підставі рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради народних депутатів від 24 грудня 1998 року №617 ОСОБА_2 отримала державний акт на право приватної власності на землю, відповідно до якого останній передано у власність земельну ділянку площею 0,0511 га для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1. Він вважав, що оскаржуване рішення Житомирської міської ради від 24 грудня 1998 року є незаконним і таким, що підлягає скасуванню у зв'язку з порушенням вимог статті 377 ЦК України та частин першої, четвертої статті 120 ЗК України, які визначають пропорційність у праві власності на земельну ділянку в залежності від частки у праві власності на жилий будинок. Передана відповідачу земельна ділянка є більшою, ніж мала їй належати відповідно до її частки в будинку. Тому вважав, що його порушені права підлягають захисту відповідно до положень статті 152 ЗК України. Також вказував, що про порушення прав йому стало відомо 29 травня 2015 року після отримання оскаржуваного рішення Житомирської міської ради, а тому підстави для застосування строку позовної давності відсутні. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд скасувати рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради народних депутатів від 24 грудня 1998 року за №617, визнати державний акт ІІІ-ЖТ №043686 від 05 вересня 1999 року на право приватної власності на землю, виданий ОСОБА_2 недійсним. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 01 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між співвласниками житлового будинку склався порядок використання земельною ділянкою вже на час виготовлення державного акта, учасниками здійснювалось улаштування тих ділянок, які вони обрали собі для використання. Акт погодження меж земельних ділянок підтверджує досягнення згоди між співвласниками. Оскільки позивачем набуто право власності на частку в нерухомому майні, існуюче право попереднього власника згідно зі статтею 120 ЗК України перейшло до позивача на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 01 червня 2020 року залишено без змін. Судове рішення мотивовано тим, що за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Оскільки позивачем набуто право власності на частку в нерухомому майні, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що існуюче право попереднього власника згідно зі статтею 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) перейшло до позивача на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Доказів на підтвердження існування спору між попереднім землекористувачем та відповідачем не надано. За наведених обставин суд правильно дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що право позивача порушено. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 відповідно до яких, підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Касаційна скарга також мотивована тим, що всупереч нормам статті 377 ЦК України, статей 120, 125 ЗК України за рішенням Житомирської міської ради народних депутатів від 24 грудня 1998 року за №617 ОСОБА_2 було виділено земельну ділянку, що не пропорційна до її частки у праві спільної часткової власності на жилий будинок, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що також підтверджується висновком судової земельно-технічної експертизи. Вказана обставина не заперечується відповідачем та ним не спростована. За таких обставин право позивача підлягає захисту, оскільки частина земельної ділянки, право на виділення якої належить позивачу, за оскаржуваними рішеннями та актом передано відповідачу. Крім того, в порушення статті 95 ЦПК України, суди попередніх інстанцій послались на документ, яким визначено порядок користування земельною ділянкою з попереднім власником частини домоволодіння, не звертаючи уваги на те, що відповідачем не надано оригіналу вказаного документу суду. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 через адвоката Гуртовенка Р. М. 14 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що позивач є власником 54/100 частин жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору дарування від 22 квітня 2002 року. Згідно з умовами договору жилий будинок є цегляним, до будинку належать сараї "Б", "Д", "Г", вбиральня "У", У1" та огорожа 1-3. Відповідач є власником 46/100 частин жилого будинку за вказаною адресою на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18 серпня 1976 року. Згідно з рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради народних депутатів від 24 грудня 1998 року №617 ОСОБА_2 отримала державний акт ІІІ-ЖТ №043686 від 05 вересня 1999 року на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0511 га для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Суди попередніх інстанцій виходили з того, що за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Оскільки позивачем набуто право власності на частку в нерухомому майні, існуюче право попереднього власника згідно зі статтею 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) перейшло до позивача на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Доказів на підтвердження існування спору між попереднім землекористувачем та відповідачем не надано. За наведених обставин суди дійшли висновку про відсутність підстав вважати, що право позивача порушено. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне. Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Частинами першою, другою статті 152 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). У відповідності до частини першої статті 113 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на момент видачі державного акта) володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Згідно з частинами першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. За положеннями статті 42 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі державного акта) використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначається співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Зазначені положення щодо користування власністю повинні застосовуватись також до всіх майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою). Згідно з частиною першою статті 23 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі державного акта) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Відповідно до пункту 1 "Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 15 квітня 1993 року №28, положення якої застосовувались на час виготовлення оспорюваного державного акта, роботи по складанню державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею виконуються в такому порядку: підготовчі роботи, встановлення меж земельної ділянки в натурі, складення плану земельної ділянки, заповнення бланка державного акта. За пунктом 1.10 Інструкції технічна документація включає матеріали погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками землі і землекористувачами. Судами встановлено, що в ході виготовлення технічної документації був складений акт погодження меж земельної ділянки, який містить підписи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - попереднього власника частини житлового будинку, що була подарована позивачу. Складений акт погодження меж вказує на визначення меж ділянок згідно фактичного користування. З огляду на викладене, суди правильно виходили з того, що між співвласниками житлового будинку склався порядок користування спільною земельною ділянкою, останніми здійснювалось облаштування ділянок, які вони обрали собі для використання, протягом тривалого часу. При цьому, акт погодження меж земельних ділянок підтверджує досягнення згоди між співвласниками. За правилом частини другої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Частиною четвертою статті 120 ЗК України передбачено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Отже, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Такі правові висновки, викладені Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року (провадження №6-2цс15), від 13 квітня 2016 року (провадження №6-253цс16), від 12 жовтня 2016 року (провадження №6-2225цс16). У постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20) Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав для відступу від наведених висновків. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що позивачем набуто право власності на частку в нерухомому майні, існуюче право попереднього власника згідно зі статтею 120 ЗК України перейшло до позивача на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, та враховуючи, що доказів на підтвердження існування спору між попереднім землекористувачем та відповідачем суду не надано, дійшов обґрунтованого висновку, що в даному випадку право позивача не порушено, у зв'язку з чим немає правових підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, відповідачем не порушувались права ОСОБА_1, оскільки ОСОБА_2 отримала державний акт 1999 році, а позивач є власником зазначеної частини жилого будинку з 2002 року. Оскільки у даному спорі інтереси учасників полягають у праві позивача на використання земельною ділянкою в обсязі, що є пропорційною до розміру частки у праві власності на житловий будинок, який розміщений на такій ділянці, а з іншого боку, у гарантіях передбачуваності для відповідача попереднього визначення та погодження з іншим співвласником правового режиму об'єкта нерухомості, суди обґрунтовано оцінили баланс інтересів задля досягнення мети цивільного судочинства на ухвалення справедливого та неупередженого РІШЕННЯ: У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу". Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 є безпідставними, оскільки в зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини, ніж у справі, яка є предметом касаційного перегляду. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Гуртовенком Романом Михайловичем, залишити без задоволення. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 01 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехінвестиційний Союз" (далі - ТОВ "Агротехінвестиційний Союз") про визнання правочинів недійсними. Позовну заяву мотивовано тим, що вона є власником земельних ділянок сільськогосподарського призначення, площами 3,9865 га та 4,1944 га, які знаходяться у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області. Зазначені земельні ділянки перебували у користуванні відповідача. ОСОБА_1 зазначала, що у 2018 році вона зверталась до ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" з вимогою щодо повернення їй зазначених земельних ділянок, проте їй було відмовлено на підставі того, що у 2014 році між ОСОБА_2, який діяв від її імені та імені її покійної матері, й товариством були укладені договори емфітевзису зазначених земельних ділянок, строком на 300 років. Посилаючись на те, що вона з матір'ю видавали ОСОБА_2 доручення на укладання договорів оренди строком на сім років, а не на вчинення договорів емфітевзису, строком на 300 років, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 25 липня 2014 року № К-50 та від 01 серпня 2014 року № У-8, укладені між ОСОБА_2, який діяв від її імені та від імені її матері ОСОБА_3, та відповідачем щодо земельних ділянок, площею 3,9865 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1348, та 4,1944 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1491, які знаходяться на території Березівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, та скасувати їх державну реєстрацію. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 25 липня 2014 року № К-50, укладений між ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_1, на підставі довіреності від 08 жовтня 2010 року, та ТОВ "Агротехінвестиційний Союз", щодо земельної ділянки, площею 3,9865 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1348, яка знаходиться на території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, належної ОСОБА_1, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 липня 2014 року, номер запису 6494912, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14774666 від 29 липня 2014 року, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 01 серпня 2014 року № У-8, укладений між ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності від 08 жовтня 2010 року, та ТОВ "Агротехінвестиційний Союз", щодо земельної ділянки площею 4,1944 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1491, яка знаходиться на території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, належної ОСОБА_1, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01 серпня 2014 року, номер запису 6541945, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14870849, від 01 серпня 2014 року, та скасовано його державну реєстрацію. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладаючи оспорювані договори емфітевзису, представник з власної ініціативи вийшов за межі наданих йому повноважень та уклав ці договори порушивши при цьому права позивача, у зв'язку із чим у відповідності до положень статей 203, 215 ЦК України є правові підстави для визнання таких правочинів недійсними та для скасування їх державної реєстрації. При цьому суд, першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 не було пропущено позовної давності на звернення до суду з цим позовом, оскільки вона звернулась до суду за захистом свого порушеного права щодо володіння та користування земельними ділянками у трирічний строк з моменту, коли довідалась про таке порушення. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" залишено без задоволення. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що встановивши, що довіреність, на підставі якої було вчинено оспорювані правочини, не містить визначених повноважень повірених на укладення договорів емфітевзису, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що укладаючи оспорювані договори емфітевзису представник з власної ініціативи вийшов за межі наданих йому повноважень, що є підставою для визнання цих правочинів недійсним у силу положень статей 203, 215 ЦК України та для скасування їхньої державної реєстрації. Крім того, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не пропущено позовну давність для звернення до суду з цим позовом, оскільки ОСОБА_1 звернулась за захистом свого порушеного права щодо володіння та користування земельними ділянками у трирічний строк з моменту коли дізналась про таке порушення. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ТОВ "Агротехінвестиційний Союз", посилаючись на необґрунтоване відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України), просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено надані докази у їх сукупності. ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" посилається на неврахування судом апеляційної інстанції факту щорічного отримання позивачем плати за укладеними договорами та на порушення судом першої інстанції процесуальних прав відмовою у залученні до участі у справі ОСОБА_2 та директора товариства ОСОБА_4, які безпосередньо укладали оспорювані правочини. Вважає, що позивач звернулась до суду з позовом із пропуском позовної давності. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2020 року було поновлено ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" строк на касаційне оскарження рішення Кривоозерського району суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року. Відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №479/833/18 із Кривоозерського районного суду Миколаївської області. У січні 2021 року справу передано до Верховного Суду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютого 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані судові РІШЕННЯ: є законними та обґрунтованими. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки, площею 3,9865 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1348, що розташована у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 19). Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року у справі №479/310/18 за позовом ОСОБА_1 до Березівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області про визнання права власності на земельну ділянку у порядку спадкування задоволено. Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на земельну ділянку, площею 4,1944 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1491, що розташована у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, належну спадкодавцеві ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №939212, виданого Кривоозерською районною державною адміністрацією Миколаївської області 27 вересня 2010 року, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі №011047600071 (а. с. 11, 12). 08 жовтня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (кожна окремо) видали довіреності на ім'я ОСОБА_2 представляти їхні інтереси з усіма необхідними повноваженнями в державних, громадських, господарських та інших підприємствах, установах, організаціях не залежно від їх підпорядкування, форм власності з усіх питань, пов'язаних з володінням та користуванням (укладення договору оренди, отримання належних грошових та натуральних виплат за договором оренди) належними їм земельними ділянками, призначеними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованими у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області (а. с. 30, 31). Згідно змісту довіреностей від 08 жовтня 2010 року, текст яких є ідентичним, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уповноважили ОСОБА_2 бути їх представником з питань, пов'язаних з володінням та користуванням (укладення договору оренди, отримання належних їм грошових та натуральних виплат по договору оренди) земельних ділянок. Представнику надано право ведення від їх імені переговорів та попереднього узгодження всіх процедурних питань; підготовки проектів документів; укладення, внесення змін та розірвання договорів оренди; реєстрація договорів оренди або змін до них; подання та підпису документів, необхідних для виконання повноважень, включаючи позовні та інші заяви, скарги, одержання належних їм грошових сум та речей, дозволів, рішень, тощо; в органах нотаріату, підприємствах, установах та організаціях не залежно від їх підпорядкування і форм власності з усіх без винятку питань, пов'язаних з володінням та користуванням вищезазначених земельних ділянок; вносити належні платежі в разі виникнення такої потреби, проводити розрахунки по укладеним договорам, визначати на власний розсуд умови договорів оренди, отримувати належні за цими договорами грошові суми та натуральні виплати, розписуватись за них, у разі необхідності отримати дублікат державного акту на право власності на землю, бути представником в суді тощо. 25 липня 2014 року ОСОБА_2, як представник ОСОБА_1, уклав з ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" договір № К-50 про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 300 років. Державна реєстрація права користування земельною ділянкою здійснена 29 липня 2014 року (а. с. 9, 20). 01 серпня 2014 року ОСОБА_2, як представник ОСОБА_3, уклав з ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" договір № У-8 про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 300 років. Державна реєстрація права користування земельною ділянкою здійснена 01 серпня 2014 року (а. с. 14, 18). Зазначені довіреності не містять визначених довірителями повноважень на укладення повіреним інших за правовими наслідками та менш вигідних для них договорів, зокрема, довіреностями не обумовлено права повіреного на укладення договору емфітевзису строком на 300 років зі сплатою власнику користувачем 3% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки з визначенням розміру плати - 2 402,71 грн станом на день укладення договору. Матеріали справи не містять доказів схвалення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договорів емфітевзису від 25 липня 2014 року та від 01 серпня 2014 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно із статтею 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Частиною другою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції чинній на час виникнення правовідносин) обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Право емфітевзису частиною першою статті 395 ЦК України віднесено до речового права на чуже майно. Це означає, що для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису емфітевтові, а емфітевт - його набув. Згідно із статтею 1 Закону України "Про оренду землі", оренда - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. За змістом статей 16, 18, 19 Закону України "Про оренду землі" договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації у порядку, встановленому законом. Строк дії договору оренди визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Відповідно до положень статей 78, 152, 153 ЗК України, статті 319 ЦК України, власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною. Згідно із статтею 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає тільки після державної реєстрації цього права. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, третьої статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє; представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Частиною першою статті 241 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Згідно зі статтею 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Статтею 1004 ЦК України встановлено, що повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). Вирішуючи спір, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що довіреності, на підставі яких було вчинено оспорювані правочини, не містять визначених повноважень повірених на укладення договорів емфітевзису, обґрунтовано вважав, що укладаючи оспорювані договори емфітевзису представник з власної ініціативи вийшов за межі наданих йому повноважень, що є підставою для визнання таких правочинів недійсними у силу положень статей 203, 215 ЦК України та для скасування його державної реєстрації, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 06 листопада 2019 року у справі №191/283/18 (провадження №61-4757св19), 08 травня 2019 року у справі №229/1722/18 (провадження №61-4317св19) та від 20 травня 2019 року у справі №229/92/18 (провадження №61-48512св18). Доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної давності є безпідставними, виходячи з наступного. Згідно до вимог статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Встановивши, що позивач про існування договорів емфітевзису дізналась, отримавши інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, які були сформовані 18 грудня 2015 року та 29 січня 2016 року та ураховуючи те, що оспорювані договори позивач не підписувала та відсутні належні й допустимі докази схвалення нею укладення ОСОБА_2 цих правочинів чи повідомлення останнім позивача щодо укладення оспорюваних договорів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що позивач про порушення свого права дізналася із інформаційних довідок, та дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1, звертаючись у серпні 2018 року до суду із цим позовом, не пропустила позовну давність. З огляду на викладене, Верховний суддійшов висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехінвестиційний Союз" залишити без задоволення. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ф. Хопта Є. В. Синельников В. В. Шипович

Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 18 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-64/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району, розмір 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0338, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, та наданні цієї земельної ділянки у власність. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6722/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність зі зміною цільового призначення", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 вказану земельну ділянку. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Цьопи Б. А. від 13 січня 2020 року з індексним номером 50628693 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338 за ОСОБА_2 та визнано припиненим право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13 січня 2020 року, запис №35015171. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", об'єктом оренди за яким є земельна ділянка площею 2 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0338, розташована на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Цьопи Б. А. від 23 січня 2020 року з індексним номером 50772160 про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнано припиненим вказане право оренди, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 січня 2020 року, запис №35149242. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивовано тим, що після проходження позивачем всіх законодавчо визначених етапів безоплатної приватизації земельної ділянки та звернення до ГУ Держгеокадастру в Черкаській області із заявою про затвердження проекту землеустрою у нього виникли легітимні сподівання на отримання земельної ділянки у власність, які, були порушені переданням у власність та в подальшому в оренду цієї ж земельної ділянки іншій особі. Суд також врахував те, що позивач із відповідною заявою до ГУ Держгеокадастру звернувся раніше ніж ОСОБА_2, його дії щодо оформлення права на земельну ділянку були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 18 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 18 грудня 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивованим, що суд першої інстанції повно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним у справі доказам та дійшов до правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що видаючи наказ від 28 грудня 2019 року №23-6722/14-19-СГ, яким спірну земельну ділянку передано у власність саме ОСОБА_2, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надав необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, заява якої була зареєстрована пізніше (згідно вхідної нумерації прийому заяв) за заяву ОСОБА_1. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 18 грудня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 18 березня 2021 року просить залишити без змін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належно не дослідили всіх обставин справи. При цьому надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області дозволів на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки одночасно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому ці фізичні особи набули рівні права на розробку відповідних проєктів землеустрою та подальше отримання у власність спірної земельної ділянки. Посилається на те, що він першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а саме: він отримав дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, замовив розроблення такого проєкту у сертифікованого виконавця робіт із землеустрою, отримав погодження розробленого на його замовлення проєкту землеустрою у визначеному законом порядку та звернувся із заявою про затвердження погодженого проєкту землеустрою, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Вважає, що Державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Б. А. є неналежним відповідачем у справі, отже, задоволення позовних вимог до нього є необґрунтованим та помилковим. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №686/2908/16-ц та постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 30 серпня 2019 року у справі №817/586/17, від 04 вересня 2019 року у справі №527/2036/18, від 24 січня 2020 року у справі №316/978/18, від 27 жовтня 2020 року у справі №686/24410/17, від 11 листопада 2020 року у справі №570/4524/17, від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Якименко О. В. подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, оскаржувані судові рішення скасуванню не підлягають. Посилається на те, що ОСОБА_1 з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою звернувся 30 липня 2019 року, а ОСОБА_2 - 13 серпня 2019 року, тобто позивач розпочав процедуру приватизації землі раніше та має першочергове право на отримання у власність земельної ділянки. Вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02 червня 2021 року у справі №700/316/20-ц (провадження №61-3508св21), оскільки справа, яка є предметом касаційного перегляду, та зазначена справа є тотожними. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У квітні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з клопотанням від 19 липня 2019 року, в якому просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338. Клопотання, зареєстровано в ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 01 серпня 2019 року за вх. № К-5651/0/94-19. За результатами розгляду клопотання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видав наказ від 16 серпня 2019 року №23-3032/14-19-СГ про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. ОСОБА_1 через свого представника уклав договір з сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що підтверджується копією проекту. Відповідно до висновку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №15050/82-19 після розробки проект землеустрою був погоджений експертом державної експертизи Більською С. І. ОСОБА_1 через управління надання адміністративних послуг 16 грудня 2019 року подав заяву до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. До заяви було долучено витяг з Державного земельного кадастру та погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. З наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-64/14-20-СГ зазначено, що позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338 у власність з тих підстав, що "Наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі дану земельну ділянку". У інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 січня 2020 року №198396768 зазначено, що 13 січня 2020 року згідно з рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50628693 від 13 січня 2020 року, за земельною ділянкою з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338 зареєстровано право власності за ОСОБА_2, номер запису про право власності: 35015171. Відповідно до довідки підставою для реєстрації права власності став наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення від 28 грудня 2019 року №23-6722/14-19-СГ. Крім того, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 січня 2020 року №198396768 також вбачається, що державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50772160 від 23 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право: право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (Орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338, номер запису про інше речове право: 35149242. Підставою для виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі б/н від 20 січня 2020 року. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України. Судом установлено, що 02 січня 2020 року ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало наказ, якими ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338 у власність, хоча він першим подав відповідну заяву про його затвердження. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову у надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому. Разом з тим, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, провадження №14-301цс18). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, яку суди застосували, в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Судом встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0338 перебувала у державній власності (землі резервного фонду) та вже була сформована, їй було присвоєно кадастровий номер, що підтверджується довідкою із державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 16 січня 2018 №99/167-18 (том 1, а. с. 82). Зазначене також підтверджується проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення наданими як ОСОБА_1, так і ОСОБА_2. Отже, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки замовлялися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою зміни її цільового призначення із земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код 01.01) на ведення особистого селянського господарства (код 01.03) у порядку статті 50 Закону України "Про землеустрій", а тому посилання відповідача на те, що ним розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки раніше, ніж позивачем правового значення для правильного вирішення цієї справи немає, так як спірну земельну ділянку вже було сформовано та присвоєно кадастровий номер, тобто визначено її як об'єкт цивільних прав не за розробленим за замовленням відповідача проєктом землеустрою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, на яку вірно послалися суди попередніх інстанцій, зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Судами встановлено, що після розроблення проєкту землеустрою та його погодження у порядку статті 186-1 ЗК України ОСОБА_1 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-64/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом з тим, ОСОБА_2 подав заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 19 грудня 2019 року і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6722/14-19-СГ йому затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення. З огляду на викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно виходили з того, що незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою з підстав її затвердження ОСОБА_2, що свідчить про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не ОСОБА_1. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваних наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-64/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року №23-6722/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення". Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Верховний Суд вважає також правильними висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0338, так як під час передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання оспореного договору оренди землі недійсним. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність є безпідставними, оскільки спростовуються змістом положень статті 118 ЗК України, відповідно до яких завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. На відмінну від ОСОБА_2, ОСОБА_1 першим подав належно оформлену заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Так, ОСОБА_1 першим, ніж ОСОБА_2, розробив проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, проте розроблення вказаного проєкту землеустрою було зумовлено зміною цільового призначення спірної земельної ділянки, яка вже була сформованою, їй присвоєно кадастровий номер, а тому його законний інтерес щодо можливості завершити розпочату ним процедуру приватизації земельної ділянки у такому випадку не підлягає захисту. Зазначені висновки узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 червня 2021 року у справі №700/316/20-ц (провадження №61-3508св21), від 30 червня 2021 року у справі №700/315/20 (провадження №61-3515св21). Посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду, викладених у подібних правовідносин, не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини, відмінні від цієї справи. Доводи ОСОБА_2 про те, що державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Б. А. не є належним відповідачем у справі колегія суддів відхиляє, оскільки державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Б. А. не оскаржував ні рішення суду першої інстанції, ні постанову апеляційного суду в частині, що стосується позовних вимог щодо нього. Крім того, державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Б. А. не заперечував проти визначеного йому стороною позивача статусу "відповідач", у цій частині судові рішення не оскаржував і не надавав процесуальних повноважень ОСОБА_2 на захист його інтересів. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, з дотримання вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, вірно встановили правовідносини, що склалися, дослідили і надали правову оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам і доводам сторін й правильно, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, ухвалили судові РІШЕННЯ: Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Іванишиним Олександром Олеговичем, залишити без задоволення. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 18 грудня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 18 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 лютого 2021 року м. Київ справа №320/5188/19 провадження №61-4500св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Новенська сільська рада Мелітопольського району Запорізької області, відповідачі: комунальне підприємство "Облводоканал" Запорізької обласної ради, Запорізька обласна рада, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року у складі судді Купавської Н. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Новенська сільська рада Мелітопольського району Запорізької області звернулася до суду з позовом до комунального підприємства "Облводоканал" Запорізької обласної ради (далі - КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради), Запорізької обласної ради про стягнення плати за користування земельною ділянкою. Позов обґрунтований тим, що на території Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області у промисловій зоні №8 розташований недобудований комплекс будівель і споруд об'єкту "Водопостачання м. Бердянська з Каховського магістрального каналу", право власності на який зареєстровано за територіальною громадою сіл, селищ, міст Запорізької області в особі Запорізької обласної ради на підставі свідоцтва про право власності від 12 травня 2009 року НОМЕР_1. Балансоутримувачем зазначеного комплексу будівель і споруд є КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради. Позивач вказував, що зазначений комплекс споруд розташований на земельній ділянці площею 15,3 га, яка відноситься до комунальної власності Новенської сільської ради. Зазначав, що до теперішнього часу жодним із відповідачів не вжито жодних заходів щодо оформлення права постійного користування земельною ділянкою, якою вони впродовж тривалого часу користуються, чим завдано позивачу збитків у вигляді неотриманого доходу до місцевого бюджету. Таким чином, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на користь Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області грошові кошти у розмірі 80 648,94 грн як плату за користування земельною ділянкою. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року закрито провадження у цивільній справі за позовом Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області до КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради, Запорізької обласної ради про стягнення плати за користування земельною ділянкою. Роз'яснено позивачу його право на звернення до суду з позовом в порядку господарського судочинства. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір виник між юридичними особами з приводу одержання плати за користування земельною ділянкою, що знаходиться у користуванні територіальної громади Новенської сільської ради Мелітопольського району, а тому спір підвідомчий господарському суду і не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області залишено без задоволення, ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року - залишено без змін. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновком про те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник між юридичними особами з приводу стягнення плати за користування земельною ділянкою. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду Новенська сільська рада Мелітопольського району Запорізької області, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що між сторонами відсутні будь-які господарські відносини, які є необхідною умовою для застосування норм ГПК України. Крім того, поза увагою суду залишилось те, що органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання. Короткий зміст вимог заперечень (відзивів) на касаційну скаргу У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від Запорізької обласної ради, у якому відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки вони постановлені із дотриманням норм матеріального права. У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін, оскільки вони постановлені з додержанням норм матеріального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що спір виник між Новенською сільською радою та КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради і Запорізькою обласною радою з приводу плати за користування земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності територіальної громади Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області. У суді першої інстанції у відкритому судовому засіданні 28 листопада 2019 року представник КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради заявив клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України або ГПК України віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Частинами першою, другою статті 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За загальним правилом, спори між юридичними особами не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки віднесені до компетенції господарського суду. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів визначено статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. У вказаній справі спір виник не з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, тому, в даному випадку, не застосовується виняток, що стосується сімейних та спадкових правовідносин. Відповідач у цій справі є органом місцевого самоврядування, який має статус юридичної особи і наділений законом власними повноваженнями, в межах яких діє самостійно і несе відповідальність за свою діяльність. Критерієм розмежування справ цивільного і господарського судочинства є одночасно як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. Відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Колегія суддів враховує, що спори між юридичними особами такої категорії неодноразово були предметом розгляду у господарських судах, зокрема у справах №916/1645/18, №905/2221/16, №922/613/19, №910/23399/14, №20/61/09. Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки спір виник між юридичними особами з приводу одержання плати за користування земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності територіальної громади Новенської сільської ради Мелітопольського району. Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги, що судами попередніх інстанцій не встановлено обставини справи в повному обсязі та не надано цим обставинам належної оцінки, оскільки закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суди попередніх інстанцій не здійснювали розгляд справи по суті спору та закрили провадження у справі. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області залишити без задоволення. Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук